Три книги тлумачень на послання до Галатів
Три книги толкований на послание к Галатам
Суспільне надбання — текст повністю тут.
Машинний переклад з оригіналу · Показати оригінал
«Три книги тлумачень на послання до Галатів» є одними з ранніх новозавітних коментарів блж. Ієроніма Стридонського. Вони написані близько 386-387 років. на прохання прп. Павли та прп. Євстохії для монахинь їхнього монастиря.
У цій роботі блж. Ієронім висловив думку про «уявну розбіжність» (simulata contentio) між апостолами Петром і Павлом щодо необхідності дотримання старозавітного закону для всіх християн. Ця думка викликала тривалу полеміку між блж. Ієронімом Стридонським та блж. Августином.
* Назва твору латинською мовою – Commentarii in Epistolam ad Galatas.
Зміст Передмова Книга 1 Книга 2 Книга 3
Минуло ще кілька днів після того, як я, витлумачивши послання Павла [Апостола] до Філімона, перейшов до послання до Галатів, опустивши багато тих, що перебувають між ними. І ось несподівано мені доставлено листа з міста [Рима], що сповіщає мене, що і високоповажна стариця Альбіна представилася перед Господнім лицем, і свята Марцелла, позбавлена співжиття матері, тепер ще більше потребує вашого, Павла і Євстохія, втіху. А оскільки, однак, цієї втіхи [з мого боку] очікувати не можна внаслідок значної між нами сухопутної та водної відстані, то я хотів би раптово вразив удар зцілити лікарством Писань; правда, я знаю її палке ревнощі, знаю її віру, знаю і те, яке полум'я вона має в грудях, щоб перемагати слабкість своєї статі, забувати свою людську сторону і переходити Червоне море століття цього під звуки тимпанів божественних Писань. І дійсно, якщо тільки я бував у Римі, то вона ніколи, хоч би як навидалася зі мною, не забувала запитати чогось від Писань.
І не за прикладом учнів Піфагора вона визнавала правильним все, що б не відповідав я їй, навпаки: без попереднього обговорення значення [учня] (auctoritas) в її очах не мало сили: вона досліджувала все і проникливою думкою все обговорювала так, що мені здавалося, ніби у мене не стільки ученик. Отже, я приступаю до справи, яка вважаю і приємною для неї, відсутньою, і корисною для вас, що перебувають у нашій присутності, - [до справи], яка до мене не була зроблена тими, що пишуть нашою мовою, і яка була зроблена греками, - незважаючи на велике значення цього, - тільки ньому. Це не означає того, що мені невідомий Гай Марій Вікторин, який ще під час мого дитинства викладав науку красномовства і видав тлумачення на Апостола, а те, що він зайнятий вивченням світських творів. зовсім не знав Писань; адже ніхто не може міркувати добре про те, чого не знає. Отже, чого я, дурний і безрозсудний, беруся виконати те, чого він не міг? Зовсім ні!
Та й, крім того, як мені здається, я ще обережніший і обачніший у тому відношенні, що, усвідомлюючи слабкість сил своїх, слідував тлумаченням Орігена; бо цей чоловік написав навмисне п'ять сувоїв тлумачень на послання Павла до Галатів і, крім того, десяту книгу Стромат своїх доповнив коротким міркуванням про тлумачення цього твору. Він також склав різні міркування та вилучення, які навіть самі по собі (vel sola) могли б бути достатніми. Я не говорю про Дідима, мого ясновидця, або про Лаодикійця (Аполлінарію), який нещодавно вийшов з Церкви; і про стародавнього єретика Олександра, а також про Євсевія Ємеського і Феодору Гераклейського, які і зі свого боку залишили деякі тлумачення на цей твір. Якби я з них зробив навіть мале вилучення, то вийшло б щось таке, до чого не варто було б ставитись із зневагою.
Але, - зізнаюся відверто (ut simpliciter fatear), - я перечитав все це і, поєднуючи дуже багато в умі своєму, а потім запросивши переписувача, я продиктував йому частково своє, а частково - запозичене, іноді навіть не напружуючи пам'яті для відтворення, як слів. І тільки божественне милосердя ми повинні дякувати за те, що не зникло через нашу недосвідченість те добре, що було сказано іншими, а між запозиченим із чужого [нам] не подобалося те, що подобалося між своїм власним. – Визначаючи коротко хід думки цього послання, я цією передмовою вказую вам, щоб ви знали, що предмет (materiam) послання Павла до Галатів той самий, як і його писання до Римлян.
Але між тим і іншим потрібно розрізняти те, що в останньому посланні ми бачимо більш піднесений зміст і користування більш глибокими доказами, а в першому він, - звертаючись письмово як би до тих, про яких він говорить далі: Про безглузді Галати і: Ви такі нерозумні, - так спрямовує свою промову, що швидше забороняє, ніж швидше забороняє; і ту мова, яку могли зрозуміти й недалекі люди, як загальнодоступні міркування, він одягає загальнозрозумілі оберти, і тих, яких неможливо переконати силою розуму, закликає до послуху владному слову (auctoritas).
І дійсно, немає жодної промови Апостола, що міститься в посланні, або вимовленої ним особисто при відвідуванні (vel per Epistolam vel praesentis), в якій він не прагнув би навчити, що тяготи стародавнього Закону усунуті, і все те, що було в образах і прообразах, як наприклад: суботній днів і трьох свят, точний розподіл і розпорядження пологів їжі і щоденне обмивання судин, що забруднюються, – все це припинилося з настанням благодаті Євангелія, яку подає (людині) не кров загартованих тварин, а віра душі віруючої.
Тоді як в інших місцях частково, - і начебто це питання представляється інакше, - [Апостол] розмірковує про нього тільки мимохідь і майже коротко; у цих двох посланнях, як я сказав, міститься переважно [вчення] про перетворення стародавнього Закону та введення Євангелія; однак послання до Галатів має ту особливість, що воно писане не до тих, хто з юдеїв увірував у Христа і при цьому вважав, що необхідно зберігати батьківську обрядовість, а до тих, що прийняли віру євангелії з язичників, але відпали знову; вони були залякані наполегливими запевненнями деяких людей, ніби Петро і Яків, а також усі церкви в Юдеї змішали євангелію Христову з старим Законом ніби навіть і сам Павло одне робить в Юдеї, а інше проповідує язичникам, і що вони [Галати] даремно вірують у Розп'ятого, якщо з того первоверховні апостоли (principes Apostolorum).
З цієї причини [Апостол Павло], настільки обачно займає середину між тим і іншим, щоб, з одного боку, не занапастити благодаті Євангелія під тиском важливості і значення [для язичників] давніх, тобто предків, а з іншого боку, не завдати удару тим, що проповідували перед ним, через твердий захист; тому він іде непрямим шляхом і ніби прихованим під землею ходам, щоб і Петра навчити заради довірених йому людей обрізання [Юдеїв] діяти так, щоб вони, швидко відмовившись від колишнього звичаю, не спокусилися до ступеня невіри в хрест Христів; і щодо себе показати, що йому, як той, хто має наказ проповідувати язичникам, повинен у видах поширення істини захищати те, що той [Петр] робив заради виконання свого служіння.
Ось цього зовсім не зрозумів відомий житель Батанеї, богохульний Порфирій; у першій книзі свого твору проти нас він висловив докор, що ніби Петро був ганебним Павлом за те, що він не прямим стопою йшов при проповідуванні Євангелія: він хотів на Петра накинути тавро помилки, а Павлу кинути докор у злослів'ї, і взагалі звинуватити їх обох у думці, церков розголосили між собою. За допомогою ваших молитов ми тепер торкаємося лише трохи сенсу цього місця, а у своєму місці досліджуємо його більш докладно. Але вже час розпочати розкриття кожного місця окремо, вважаючи основою слова самого Апостола.
Гал.1:1. : Павло Апостол [т. е. посланий] не від людей і не через людину, але від Ісуса Христа і Бога Отця, Який спорудив Його від мертвих. (Гал.1:1) - Не внаслідок гордості, - як вважають деякі, - а за потребою він уявляє себе, як Апостола [посланника] не від людей, і не через людину, а через Ісуса Христа і Бога Отця, і це саме з тим, щоб такою величчю [послала його] влади привести в збентеження тих, що говорили на t, і додавали, що він з'явився невідомо звідки, або що він був поставлений на служіння найстарішими [його]. Але можна думати, що опосередковано тут сказано і щодо Петра, та інших [апостолів], що йому, Павлу, проповідування Євангелія вручено не апостолами, а самим Ісусом Христом, який і їх поставив апостолами.
А все це поставлено на початку послання для того, щоб ніхто не міг йому, Павлу, заперечувати, – коли він говорить проти тягарів Закону на захист благодаті Євангелія, – [у такому, наприклад, роді]: „Але це Петро сказав“, „а це постановили Апостоли“, „а це визначили твої попередники“. І справді, у подальшій промові цю думку, тепер надіслану приховано, він робить більш очевидною: це тоді, коли він вказує, що він нічого не засвоїв собі від тих, які, мабуть, мають щось, і коли пише, що в особі протистав Петру, стверджуючи, що йому немає жодної потреби робити поступки лицемірству Юдеїв. Тому, якщо деяким здається нерозсудливістю, що він, - будь то навіть у прихованому вигляді, - говорив проти Апостолів, в той час, як сам попрямував [або : прямував] до Єрусалиму з метою порівняти своє Євангелія з їх [Євангелієм], щоб якось не звернути в ніщо свої минулі і справжні – [тому] ми звернемо свою увагу на таке.
До того дня патріархи юдеїв посилали апостолів [до Галатів]; від них, на мою думку, тоді розбещені з Галатів прийняли звичай дотримуватися приписів Закону, а може й інший хто з юдеїв, що вірували в Христа, попрямував до Галатії, і запевняв, що Петро, первоверховний з Апостолів, і Яків, брат Господній, дотримуються обрядів. Тому для необхідної відмінності тих, які посилаються від людей, – Апостол від себе, – посланого Христом, – робить такий вступ: Павло Апостол не від людей і не через людину; а Апостол, тобто посланий, – слово властиве і єврейській мові: це також означає і Silas [або: Silai], якому дано від послання ім'я: посланий. За свідченням Євреїв, між ними також є пророки і деякі святі мужі, які одночасно є і апостоли, і пророки, а інші – тільки пророки.
Так (denique) Мойсею говориться: Я пошлю тебе до фараона (Вих.3:10–11), і він відповідає: побач інший, якого Ти пошлеш; також і Ісаї говориться від Бога: Кого Я пошлю, і хто піде до цього народу (Іс.6: 8); [ці два] є і апостолами, і пророками. Тому також Івана Хрестителя має називати і пророком, і апостолом, хоча Святе Письмо говорить: Людина була послана від Бога, якого ім'я: Іван (Ів.1:6). А в посланні до Євреїв (Євр.3) [Апостол] Павло всупереч своїй традиції не назвав і свого імені, і не послав найменування себе Апостолом; це тому, що про мав на увазі говорити про Христа: Отже, маючи Первосвященика [великого] і Посланця [Апостола] сповідання нашого Ісуса (Євр.3:1); крім того, було і непристойно представляти Павла Апостолом у тому місці, де Христос мав отримати ім'я Апостола. Але є чотири роди апостолів.
Один рід це – ті, що не від людей і не через людину, а від Ісуса Христа та Бога Отця; інший рід це – ті, що від Бога, але через людину; третій це – ті, що від людини, а чи не від Бога; четвертий це – ті, які і не від Бога, і не через людину, і не від людини, а від самої себе. До апостолів першого роду належить Ісая та інші пророки, і сам Апостол Павло, який не від людей і не через людину, а посланий від Ісуса Христа та Бога Отця; до другого роду [відноситься] Ісус, син Навина, що поставлений Апостолом, правда, від Бога, але через людину Мойсея. До третього роду належить той, який поставлений (ordinatus) за прихильністю та старанням людей. Так (Ut) нині ми бачимо дуже багатьох, котрі покликані до священства не за Божественним судом, а за підкупленим голосом простого народу. До четвертого роду належать лжепророки та лжеапостоли, про яких Апостол говорить: Лжеапостоли цього роду, творці неправди, що перетворюють себе на апостолів Христових [суть ті], які кажуть: Це говорить Господь. А Господь не послав їх (2Кор.11:13) 1.
Але апостол Павло не такий, тому що він посланий і не від людей, і не через людину, а від Бога Отця через Ісуса Христа. З цього підтверджується та, – на спростування єресі Євіона та Фотіна, – думка, що Господь наш Ісус Христос є Бог; насправді (dum) Апостол, посланий для проповідування Євангелія Ісусом Христом, заперечує своє послання від людини. Цим місцем користуються й інші брехні, які, доводячи, що тіло Ісуса Христа було лише примарним (putativam), стверджують, що Христос був Богом, а не людиною; те саме слід сказати і про нову єресь, яка стверджує, що справа Христа була справою тільки наполовину (dimidiatam). Таким чином віра Церкви поставлена під удари стільки хибних навчань, що, якщо вона сповідатиме Христа людиною, то несподівано виступають Евіон і Фотін; якщо вона посилюється довести, що Він є Бог, то раптово випливають [як бульбашки в окропі] автори нового вчення: Маніхей і Маркіон. Тому нехай вони разом вислухають, що Христос є і Бог, і людина.
Це не те, що в Ньому одне – Бог, а інше – людина, а те, що, який був завжди Богом, заради нашого спасіння удостоїв Сам стати людиною. Потрібно знати, що в «Апостолі» Маркія 2 не написано: і через Бога Отця, бо він хотів показати, що Христос спорудять [із мертвих] не від Бога Отця, а Сам Собою, відповідно до того, що сказано Ним: Зруйнуйте храм цей, і Я в три дні збудую його (Ін.2:1 Моєї від Мене, але Я вважаю її Сам Собою. Я маю владу покласти її, і маю владу знову прийняти її (Ін.10:18).
Вірш 2: І всі брати, що були зі мною церквам [або: Церкві] в Галатії. (Гал.1:1) - На початку інших послань поставляються Сосфен, Сільван, іноді Тимофій; і тільки в цьому, зважаючи на важливість значення багатьох, Апостол називає всіх братів. Можливо, вони й самі були серед обрізаних, і з боку Галатів не вважалися гідними зневаги. Справді, адже для виправлення народу багато означає думка багатьох і згода їх в одній справі. А щодо його слів: до церков у Галатії треба помітити і те, що тут тільки взагалі він пише не до однієї Церкви, одного міста, а до церков усієї області, також і те, що він називає їх церквами, хоча потім викриває їх, як помилялися.
З цього останнього слід укласти, що церквою може бути зване щось двояке: і та церква, яка не має скверни або пороку і є воістину тіло Христове, і та, яка в ім'я Христове збирається, не маючи повноти досконалих чеснот ( е.) і так: ті, які відрізняються повною і досконалою чеснотою, і ті, які починають і можуть бути віднесені до тих, хто рухається вперед. Про досконалих говориться: Пошлю до вас мудрих (Лк.11: 49). Про недостриглих мудрості говориться: Викривай премудрого і полюбить тебе (Прип.9:8). Справді, той, хто має повну і досконалу чесноту, не потребує виправлення. Відповідно такому значенню повинні мати на увазі також і інші чесноти, тобто (quod scilicet) міцний, розсудливий, благочестивий, непорочний, праведний і поміркований розуміються то в повному значенні слова, то в обмеженому сенсі.
Вірш 3: Благодать вам і мир від Бога Отця і Господа нашого Ісуса Христа. (Гал.1:3) – Не так, як у інших посланнях, він вважає благодать Бога Отця і Господа нашого Ісуса Христа і світ, через який без наших, що мають значення заслуги діл (absque operum merito) і колишні гріхи нам прощені, і після прощення подано світ; навпаки, він уже розсудливо веде справу [обвинувачення] проти тих, які були раніше розташовані на користь Закону і думали, що можуть виправдатися від справ [Закону]; це з тією метою, щоб вони знали, що вони спасені через благодать і повинні твердо стояти в тому, що почали робити.
Вірш 4: Який віддав Себе Самого за наші гріхи, щоб вирвати нас від сьогодення лукавого за волею Бога і Отця нашого, Якому слава на віки віків. Амінь. (Гал.1:4) - Ні Син не віддав Себе за наші гріхи без волі Отця, ні Отець не зрадив Сина без волі Сина. Але в тому і виявилася воля Сина, щоб виконати волю Отця, як Він Сам говорить у Псалмі: Я захотів виконати волю Твою, Боже Мій (Пс.39:9). А Син зрадив Себе, щоб колишню в нас неправду Самому замінити виправданням. Премудрість зрадила Себе, щоб перемогти нерозумність. Святість і Фортеця принесла Себе в жертву, щоб знищити скверну та неміч. При цьому Він звільнив нас не тільки в майбутньому житті, як ми віримо відповідно до цієї надії, але навіть і тут, у цьому житті, коли ми, вмираючи з Христом, перетворюємося на нові почуття; перестаємо бути від світу цього, який відповідно до цього (merito) і не любить вас. Постає питання: яким чином справжнє століття назване злим, лукавим?
Справа в тому, що деякі єретики знаходять зазвичай у цьому привід до того, щоб стверджувати, що Творець світла і майбутнього століття був один, а творець темряви та віки сьогодення – інший. А ми стверджуємо, що лукавим називається не стільки саме це століття, що складається з днів і ночей, років і місяців, скільки те, що відбувається в цьому столітті за відповідністю імені (ὁμωνύμως); Як говориться, що для кожного дня достатньо його злості (Мт.6: 34), і що дні Якова були короткі і бідні (Бут.47: 9)? Не тому, звісно, що проміжок часу життя Якова був нещасним, тому, що пережите їм було перенесенням різних випробувань. Звичайно, той час, коли він був у тяжкій роботі задля отримання собі дружин і переносив багато утисків (Бут.29-31), для Ісава був часом спокою, і таким чином один і той же час для одного був добрим, а для іншого - поганим; і в Екклезіасті написано: Не кажи, що дні мої колишні (priores) [або: гірші – pejores] були хороші порівняно з цими (Еккл.7:10), тільки з тією метою, щоб відрізнити [добре] від злого.
Тому й Іван каже: Весь світ у злі лежить (1Ів.5: 19). Це не те означає, що сам світ є зло, а те, що зло у світі буває від людей, які кажуть: Будемо їсти і пити, бо завтра помремо (Іс.22:13); та й сам Апостол Павло каже: Випробовуючи час, бо дні – лукави (Еф.5: 16). Тому піддаються лайкам і тінисті гори, коли вони наповнені розбійницькими справами не тому, що земля та ліси впадають у гріх, а тому, що цим місцям присвоєно безслав'я за людиногубство. Ми ненавидимо і меч, яким пролита кров людська, і чашу, в якій розчинена отрута, не внаслідок гріха меча чи чаші, а внаслідок того, що заслужили ненависть ті, що їх вжили на зло. Подібно до цього і вік, який є відома кількість часу, не сам по собі називається добрим або злим, а відповідно до якостей тих, які живуть протягом нього.
Тому має з презирством ставитися до вигадок і байок Валентина, який склав тридцять своїх еонів (αἰῶνας = віків), тому що Святе Письмо говорить про повіки (αἰῶνας); він стверджує, що еони – живі істоти (animalia), і відповідно четверицям, вісімицям, десятерицям і двадцятерицям склав таку ж кількість століть, яке породила плідна нечистота Енеїди. Треба також запитати: яка різниця між віком і віком століття або віком віків , і де йдеться про малу кількість часу, а де йдеться про вічність, тому що єврейською мовою olam (עולם), тобто століття, позначає вічність там, де пишеться зі вставкою букви ו (v означає п'ятдесятий рік, який вони називають ювілейним .
Ось чому той Єврей, який заради дружини своєї і дітей і з любові до пана свого призначається в рабство через проколювання вуха, отримує наказ бути в рабстві на віки, в сенсі: до п'ятдесятого року (Вих.21:6) Також і Моавіти, і Аммоніти не вступають до Церкви Господньої до п'ятого і тому ювілею наставав кінець усім важким умовам і зобов'язанням (Втор.23:3). Деякі стверджують, що значення слів: на віки віків, те саме, що й слів: у святому святих, у небесах небес, у справах справ, у піснях піснею; і як є відмінність неба у відношенні до тих, яким належить небо, і відмінність святилища у відношенні до того, що святіше, ніж святилище, і відмінність діянь, які з переваги краще за інших діянь і піснею, які височіють над усіма піснями; так є відмінність і між віками, які в порівнянні з віками суть віку переважно.
Отже, під теперішнім віком розуміють той, котрий повинен обчислювати, починаючи від часу, коли створено небо і земля, і який протікає до часу закінчення світу, коли Христос має судити всіх. А іноді відсувають і далі, роблячи крок у минуле, і розмірковуючи про повіки минулих і майбутніх: чи були вони добрі, чи злі, чи будуть такими; при цьому вступали в розгляд настільки глибокодумних питань, що склали навіть книги та неосяжні сувої (infinita volumina) для їх вирішення. – А закінчення передмови Павла зроблено Єврейським словом: Amen (אמן), яке сімдесят переводять [звичайно] словом γένοιτο, тобто буде; а Акіла словом πεποιστωμένος - істинно, або: вірно; це слово в Євангелії часто вживається Спасителем: Він мову Свою стверджує словом amen (Амінь).
Вірш 6: Я дивуюся, що ви так швидко віддаляєтеся (transferimini) від Того, що покликав вас до благодаті Ісуса Христа, в слід іншого Євангелії, яка є не що інше, як те, що є деякі, що обурюють вас і бажають спотворити Євангелію Христову . (Гал.1:6–7) – Слово віддалення (перенесення – translatio) вперше ми зустрічаємо у книзі Буття (Бут.5:24), де [говориться]: Бог видалив (transtulit) Еноха, і він не був знайдений. Після того також у книзі Царств ( 3Цар.21:26 ), де говориться, як дружина царя Ахава Єзавель віддалила його від істинного богослужіння до шанування ідолів, щоб він став робити все, подібно до того, що робив Аморей, якого Господь розпорошив перед лицем синів Ізраїля. Але хоч і те, й інше дію є видалення (translatio), однак перша [Еноха] є справа Божа, а [Ахава] - справа диявола. Хто викрадається (trausfertur) Богом, той не буває знайдений ворогами своїми, і не може його викрасти той, хто будує підступи; ось це, на мою думку, і означає: і не був знайдений. А хто викрадається дияволом, той переноситься в те, що, мабуть, є, а насправді не існує.
І мудреці світу цього захопленими (translatos) називають тих, що переносяться від одного вчення до іншого; так і відомого Діонісія назвали вони Transposit u s або Translatus [Μεταθέμενος - перенесений, перекладений з місця на місце], тобто відступив від колишнього переконання (decreto) до протилежного; це той Діонісій, який спочатку проповідував вчення, що скорбота не є зло; а потім, під тиском нещасть і мучений скорботою, почав стверджувати, що скорбота є найбільшим з усіх лих. – Отже, [Апостол] Павло дивується, що [Галати] захоплені свободою Євангелія в рабство справ Закону; а потім дивується тому, що вони захоплені так швидко, тому що не одна й та сама відповідальність лежить на тому, що важко піддається захопленню з боку іншого, і на тому, що захоплюється швидко; те саме (ut) і під час мучеництва: не одна й та сама вина лежить на тому, хто без боротьби і катувань швидко переходить до зречення від віри, і на тому, хто через дибки (equuleos), четвертувальні колеса (fidiculos) і вогонь роздертий і змушений зректися того, у що вірував.
Проповідування євангелії було ще порівняно новим; ще невеликий був проміжок після того, як апостол захопив Галатів від ідолів до Христа. Отже, він дивується, яким чином вони так скоро відступили від Того, на ім'я Якого нещодавно ще стали Християни. Це місце містить у собі зворот промови, званий перестановкою слів (ὑπέρβατον), яка у своєму власному порядку може бути прочитана таким чином: „Я дивуюсь, що ви так швидко відвернулися від Христа Ісуса, Який покликав вас до благодаті“, кажучи: Я прийшов покликати до покаяння (2). І справді, ми спасені благодаттю, а не через Закон (Еф.2:8–9). А захоплені ви до іншого Євангелія, яке не є інше, тому що все, що хибно, не може бути твердим (non subsistit); а те, що противне правді, не існує, як видно з наступного: Не передавай, Господи, держави Своєї тим, які не існують (Есф.4:17). І Господь покликав те, чого не було, щоб викликати небуття до буття.
Якщо ж про тих, які вірували в одного і того ж Бога і мали одне й те саме Писання, говориться, що вони захоплені іншою євангелією, яка не є євангелією, то що ми повинні думати про Маркіоні та інші єретики, які відкидають Творця світу і придумують, що Ісус Христос є Христос [Помазанець]. Вони грішать і падають не тільки в тлумаченні Закону та буквального сенсу (litterae), або в [вченні про] боротьбу плоті та духу; але навіть вони не згодні в [вченні про] основне право Церкви. Але чудово каже [Апостол]: Це тільки деякі, що обурюють вас і бажають перекрутити євангелію Христову. Вони бажають, каже він, підмінити Євангеліє, перекрутити і збурити; але вони цього не можуть зробити, тому що воно таке за природою, що не може бути іншим, як тільки істинним. Кожен, хто тлумачить Євангеліє інакше за духом і думкою, ніж міститься в написаному, приводить віруючих у збентеження і перекручує Євангеліє Христове, так що стоїть попереду він відсуває назад, а те, що стоїть позаду, звертає вперед.
Якщо хтось слідує тільки букві, так що стоїть позаду ставить попереду; а якщо хтось приліплюється до тлумачень юдеїв, той відсуває назад те, що за своєю природою поставлено попереду. Понад те (necnon) і засвоєння Галатам слова захоплення (translatio) дуже підходить [до них], бо слово Галатія нашою мовою означає саме захоплення, перенесення (translatio).
Вірш 8 і 9: Але хоча б ми або [навіть] ангел з неба зійшов благовістити вам [щось] понад те, що ми благовістили вам, нехай буде відлучений. Як ми сказали раніше, так і тепер я знову повторюю: Якщо хтось буде благовістити вам [щось] понад те, що ви прийняли, нехай буде відлучений. (Гал.1:8–9) – Ці слова Апостола можуть бути прийняті як деяке перебільшення (hyperbolice), а не в тому значенні, ніби апостол чи ангел з неба могли б проповідувати інакше, ніж раніше сказали. Але навіть якби і так могло бути, що змінилися б і апостоли, і ангели, проте не слід відступати від того, що одного разу було прийнято. [Так мушу думати] особливо, коли сам Апостол показує твердість своєї віри, кажучи в іншому місці: Я знаю, що ні смерть, ні життя, ні ангели, ні владики, ні сьогодення, ні майбутнє, ні міцність, ні висота ні глибина, і ніяка інша тварюка не може відлучити нас від любові Божої Рим.8:38-39). Істину кажу вам, не брешу, тому що совість моя дає мені свідчення (Рим.9: 1).
Безперечно, що це сказано не тим, хто міг би колись відступити від віри в Христа та від любові до Нього. Але ті, які хочуть бачити в цих словах істину дійсну, а не припущення (καθ' ὑπόθεσιν dictum), тобто, які хочуть бачити думку, що і Апостоли і навіть Ангели можуть звернутися до зла, представляють на доказ те, що і сам апостол Павло знав; це видно з його слів: Але я підкоряю і поневолюю своє тіло, щоб, проповідуючи іншим, мені самому не виявитися засудженим (1Кор.9:27); [це видно і з того,] що й Ангели, які не зберегли свого первісного стану 3 , але залишили своє житло, були здатні до зміни: у вічних узах під мороком дотримуються вони на суд великого дня (Юд.1: 6). Тільки єство Бога одного незмінне, про що пишеться так: Ти ж – той самий (Пс.101:28), і Сам Він говорить про Себе: Я – Бог ваш, і не змінююсь (Мал.3:6). Що впав світлоносний (lucifer), що сходить вранці, [це так само відомо, як і те], що Посланий колись до всіх народів був зруйнований на землі.
Відомий вчений чоловік Тертуліан майстерно писав щодо цього місця проти Апеллеса та його сестри Філумени, якою опанував деякий ангел диявольського духу і розбещений; [він писав], що це той ангел, проти якого задовго до народження Апеллеса Дух Святий пророчо вирік відлучення (анатему) через уста Апостола. Потім ἀνάθεμα є поняття (verbum) власне Єврейське, і вжите як у книзі Ісуса Навина, так і в книзі Чисел (Haв.6:17–18, Чис.21:2–3 ), коли Господь наказав, щоб все, що було в Єрихоні і належало Модіанітам. Запитаємо тих, які Христа і Апостола Павла вважають: Одного – Сином, а іншого – рабом доброго і ще в той час невідомого (?) Бога, Який не хотів ні лихословити (nesciat maledicere = проклинати), ні засуджувати когось: яким чином Апостол Його вживає слово юдеїв, т.е. (velit), щоб загинув чи апостол, чи ангел, хоча Сам Він не хотів мстити.
А додавання його: Як ми сказали раніше, так і знову я повторюю, показує, що і на початку Апостол застерігав від того ж самого, тобто проголосив відлучення тих, які навчатимуть інакше, і тепер після того, як виявилася така проповідь, він вимовляє відлучення, яке раніше передбачив. Тому він вимовив відлучення і собі, тому що його звинувачували, ніби він в Юдеї робить одне, а серед язичників проповідує інше, і проти Ангела, який, як відомо було [всім], гідно вище навіть його попередників Апостолів. Так що, за його словами, і значення (auctoritas) Петра і Іоанна не повинно вважатися таким великим, коли він [Павло] ні для себе, який навчав їх [Галатів] раніше, ні для Ангела не вважав за можливе проповідувати інакше порівняно з тим, чого вони були навчені раніше. Отже, він позначив на ім'я тільки себе і Ангела, а інших вказав без імені: якщо хтось, каже він, буде благовістити вам, щоб загальним словом [хтось] не навести образи своїм попередникам, і, однак, у прихованому вигляді вказати їхні імена.
Вірш 10: Справді, чи буду схиляти до себе 4 тепер лише людей чи Бога, чи я прагну бути приємним для людей? Якби я ще догоджав людям, то не був би рабом Христовим. ( Гал.1:10 ) – Не будемо думати, що Апостол вчить нас за його прикладом зневажати судження людей, бо в іншому місці він каже: Отже, маючи страх Господній, ми схиляємо до себе людей, а Богу ми відкриті ( 2Кор.5:11 ), і відоме слово: Будьте безсоромними для Іу 1Кор.10:32), як і я догоджаю всім у всьому, прагнучи не до того, що мені корисно, але багатьом, щоб вони спаслися (1Кор.10:33) Але якщо можливо, щоб ми однаково догодили Богові і людям, то людям треба догоджати; якщо ж ми не інакше догоджаємо людям, як через неугодне Богові, то маємо швидше догоджати Богові, ніж людям. З іншого боку, Апостол і сам приєднує причину того, чому він догоджає людям, кажучи: Прагнучи не тому, що мені корисно, а тому, що корисно багатьом, щоб вони спаслися.
А той, хто спонуканий любов'ю, яка не шукає свого, а чужого, догоджає всім, щоб вони спаслися, той, безсумнівно, догоджає Богові, Який дбає про спасіння людей. У його промові є й особливе слово тепер лише (modo), що навмисне приєднане тут, що показує: чи слід, дивлячись за обставинами (pro tempore), догоджати чи не догоджати людям; таким чином той, хто тепер не вгодний людям внаслідок проповіді євангельської істини, згодом буде вгодований їм внаслідок спасіння багатьох людей. Колись Павло був уподобаний Юдеям, як справжній ревнитель батьківських переказів, бо він раніше бездоганно виконував Закон і мав полум'яну ревнощі до обрядів і звичаїв предків такою мірою, що навіть брав участь у побитті Стефана камінням, і в Дамаск прагнув, щоб позбавити свободи тих. 8:1, 9:1–2). Але після перетворення свого з гонителя на посуд вибраний і почала проповідування тієї віри, гонителем якої він колись був, він став ненависним для юдеїв, які раніше любили його.
Ось це й означають його слова: "Хіба я прагну догоджати юдеям, внаслідок ненависті яких до мене я став угодним Богові? Адже якби я був приємний їм, то не був би рабом Христовим, тому що я стверджував би Закон, руйнуючи благодать Євангелія, з цієї ж причини я не прагну до я не прагну". Іудеям, тому що той, що буває їм до вподоби, не буває вгодний Богу“. Та й саме слово suadere взяте зі звичайного слововживання (humano usu), - саме, коли хтось наявне в нього і одного разу засвоєне їм собі, намагається вселити і іншим, - це слово вживається в дуже багатьох місцях Писання, до яких належить і наступне: Переконання (suasio) походить не від того; те саме й у книзі Дій Апостолів: Отож приходило до нього до дивноприймниці багато юдеїв, яким він пояснював, підкріплюючи свідченнями, царство Боже і переконуючи їх щодо Ісуса [свідченнями] із Закону Мойсея та пророків аж до вечора (Дії 28:23).
Все це він робив тому, що про нього був поширений слух, ніби він таємно дотримується приписів закону і в Єрусалимі приєднується до Юдиних.
Вірші 11, 12: Бо я сповіщаю вас, браття, що Євангелія, яку я провіщаю, не є за походженням від людини, тому що не від чоловік я прийняв її і навчився їй, але через одкровення від Ісуса Христа. (Гал.1:11–12) – На підставі цього місця руйнується вчення Евіона і Фотіна, [бо це місце свідчить,] що Христос є Бог, а не людина тільки. Справді, якщо Євангелія Павла походить не від людини, і якщо вона прийняла її і навчилася їй не від людини, а через одкровення Ісуса Христа, то, без сумніву, Ісус Христос, який відкрив Павлові Євангелію, не є людина. А якщо Він не є людиною, то виходить, що Він – Бог. Але цим ми не відкидаємо того вчення, що Він сприйняв [природу] людини, а відкидаємо тільки те вчення, яким Він був тільки людиною. Питається: Чи прийняли Церкви всього світу Євангелію від Бога, чи від людини? Справді, хто з вас був навчений через одкровення Христове, а не отримав знання через людську проповідь?
На це питання ми відповімо, що ті, які можуть сказати: Хіба ви шукаєте докази Того, Який, як Христос, говорить у мені (2Кор.13:3), і; Але живу вже не я, а живе в мені Христос (Гал.2:20), - [ці] вчили не стільки самі, скільки [живий] в них Бог, який говорить святим: Я сказав: ви - боги, і ви всі - сини Вишнього (Пс.81: 6), і вслід потім про грішників, як ви, як ви, (Пс.81: 7). Отже, коли каже Павло і Петро, які не вмирають, як люди, і не падають, як один із перших, то очевидно, що вони – боги. А ті, які є богами, викладають благовісті не людське, а Боже. Маркіон і Василид, та інша єретична зараза не мають Євангелії Божої, тому що вони не мають Духа Святого, без Якого проповідуване ними Євангелія є людською. І при цьому не будемо думати, що Євангеліє полягає в словах Писання, а в його значенні, не в поверхневому значенні, а у внутрішньому змісті, не у зовнішніх покровах (foliis) мови, а в корені його змісту.
Про Бога говориться у пророка: Слова Його благи по відношенню до нього (Мих.2:7) (по LXX). Писання тоді корисне для слухачів, коли воно не проголошується без Христа, коли воно не пропонується без Отця, і коли проповідник не вселяє його іншим без Духа [Святого]. (consuunt cervicalia = зшивають узголів'я), яку підкладають під руку (cubitum) людей різного віку. Також і сам я, – який говорю, – якщо я маю в собі Христа, то маю Євангелію не людську; а якщо я грішник, то мені говориться: Господь сказав грішникові. Чому ти проголошуєш Мої виправдання і приймаєш в уста свої Завіт Мій? А сам зненавидів повчання і кинув позаду слова Мої (Пс.49:16–17) та ін., наступне за тим. Дуже небезпечно проповідувати в Церкві, тому що внаслідок хибного тлумачення з Євангелії Христової може бути зроблено Євангелію людську, або, що ще гірше, диявольську.
А між сприймати і навчатися є те відмінність, що сприймає Євангелію той, якому воно спочатку вселяється і в якому зводиться на ступінь віри, так що він вірить, що написане належить вам. А навчається той, хто пізнає ясно і окремо представлене в ньому під образами ворожінь і притч, і пізнає не за одкровенням людським, а за одкровенням від Христа, Який відкрив Павлу, або через Павла, в якому говорить Христос. І саме слово ἀποκάληψις, 5 т. е. одкровення, є слово властиве виключно Писання, а не запозичене у Греків від будь-якого зі світських мудреців. Тому, здається мені, як в інших словах, які LXX тлумачів переклали на грецьку мову з Єврейської, так і в цьому особливо, вони прагнули до того, щоб висловити особливі властивості іноземної мови, шукаючи нові слова для нових предметів, і дати значення, коли щось таємне і прикровенне, після видалення зовнішнього покриву, робилося ясним. Для пояснення цього приклад. Мойсей розмовляв із Богом із відкритим обличчям, тобто.
без покриву (Вих.33, 34); але, звертаючись до народу, він покладав на своє обличчя покривало, тому що народ не мав сили дивитися прямо йому в обличчя (Чис.4). Так само й перед ковчегом Завіту було розтягнуто завісу; і коли вона була видалена, то приховане раніше виставлялося на вигляд, і, скористаємося цим самим словом, відкривалося (revelabantur). Отже, якщо ті, що звикли читати твори красномовних людей світських, почнуть знущатися з новизни та невигадливості нашої мови, то ми відішлемо їх до книг Цицерона, що належать до філософських питань; і вони побачать, якою була потреба вживати там таку велику кількість дивовижних слів, яких вухо латинської людини ніколи не чуло; і це тоді, коли він перекладав з грецької мови, яка близька до нас. А що мали перенести ті, хто намагався висловити особливості важких Єврейських оборотів? І все ж у багатьох свитках Писань є набагато менше слів, які дихають новизною, ніж тих, які Цицерон зібрав у [своєї] маленькій книзі.
Потім, як ми сказали і на початку, при тлумаченні слів: Павло, посланий не від людей і не через людину, так і тепер слово його може бути зрозуміле прихильно до апостола Петра і іншим його, Павла, попередникам у тому сенсі, що він, що має наставником у Євангелію як одного, не був під законом Lege et auctoritate moveatur). Далі: він вказує на те одкровення, в якому, під час шляху до Дамаску, удостоївся чути голос Христа і вражений сліпотою тілесних очей, став споглядати світло світу.
Вірші 13, 14. Бо ви чули про моє життя в юдействі колись: як я надмірно був гонителем Церкви Божої і руйнував її, і перевершував в юдействі багатьох [своіх] однолітків у моєму роді [як] більш ніж ревно про моїх отців. – Таке повідомлення дуже корисне для Галатів, саме про те, що Павло, спустошитель Церкви Божої та ревний захисник Юди, раптово звернувся до віри в Христа, і це в той час, коли Розп'ятий щойно був проповіданий у світі, і коли нове вчення було гнане і язичниками, і юдеями. Справді, вони могли сказати: „Якщо той, хто з малого віку був наставлений у правилах життя (disciplinis) фарисеїв, хто в іудейських переказах перевершував усіх своїх однолітків, – [якщо він] тепер захищає Церкву, яку колись дуже переслідував, і воліє мати благодать і нове вчення Христа всупереч, похвали з боку багатьох;
І прекрасні його слова: Надмірно переслідував Церкву Божу, так що і з цього виникає подив [до нього], тому що не кожен з тих, які навіть були незначними переслідувачами Церкви Божої, звернувся до віри, а лише той, який перевершував у говінні інших. І мудро передає він у своїй розповіді, що він не стільки служив Закону Божому, скільки батьківським, тобто фарисейським переказам, які навчають вченням і людським заповідям (Мф.15:9, Мк.7:7–9). Які прекрасні підбір і значення виразів: Ви чули, каже, про моє життя в Юдеї колись; „Про життя“ не: „про благодать“, „ніколи“, а не: „тепер“. „в Юдеї“, а не: „в Законі Божому“; Як я надмірно був гонителем Церкви Божої і спустошував її. Він був гонителем не так, як інші, а надмірно. І він ніби не задовольнявся сильним переслідуванням, але спустошував Церкву, начебто був хижаком чи розбійником. Також не каже він: Церква Христова, якою тоді її сам вважав [або: вважали], тобто.
що походить від Того, Якого зневажав і переслідував, а: Церква Божу, відповідно до своєї справжньої віри; причому або вказує у Христі Бога, або каже, що вона є Церквою Того самого Бога, Який колись дав Закон. І перевершував у Юдеї багатьох своїх однолітків у роді моїм, як більш ніж ревно ревнує про свої батьківські перекази. І знову він називає себе переважаючим не в Законі Божому, а в Юдеї, і [перевершував] не всіх, а дуже багатьох, і не найстаріших себе, а своїх однолітків, так що робить вказівку і на свої ревні заняття, і водночас відхиляє можливість дорікнути йому в хвастощі. А говорячи про батьківські перекази, але не про заповіді Божі, він показує в собі і фарисея з фарисеїв, і має ревнощі Божі, але не по розуму (non secundum scientiam). Навіть досі люди, які розуміють Писання по-Юдейськи, переслідують Церкву Христову і спустошують її; вони розбещені не Законом Божим, а людськими переказами.
Вірш 15 [і початок 16]: Коли ж приємно було Тому, Який вибрав мене від утроби матері Моєї, і покликав мене через благодать Свою, щоб відкрити в мені Сина Свого для того, щоб я благовістив про Нього серед поган. (Гал.15–16) – Не тільки в цьому місці, а й у посланні до Римлян Павло пише, що він обраний для благовістя Божого. І Єремія, - перш ніж зачатий був і утворився в утробі матері своєї, представляється, як відомий і освячений від Бога (Єр.1: 5); також і від імені Праведника, або, як дехто думає, від імені Христа, говориться: На тебе залишений я від утроби; від утроби матері моєї Ти - Бог мій (Пс.21: 11). А проти грішників Давид вигукує: Бо ось у беззаконнях я зачатий, і в гріхах зачала мене мати моя (Пс.50: 7); і в іншому місці: З часу перебування в утробі безбожні відчужені [від Бога] (Пс.57: 4); нарешті в тому й іншому значенні [говориться]: Бог Якова полюбив, а Ісава зненавидів (Мал.1:1–2), перш ніж діти народилися [(Рим.9:11–13)].
Єретики знаходять у цьому місці основу визнання кількох різних природ, – саме: духовної, душевної і земної (χοϊκήν), у тому числі одна рятується, інша гине, а третя займає середину між тими двома; вони уявляють справу так, що праведник ніколи не був би обраний, перш ніж не зробив би будь-якого добра, ні грішник не збуджував би ненависті до скоєння злочину, якби природа тих, що рятуються і гинуть, не була різною.
На це ми можемо відповісти просто, що це буває з божественного передбачення, так що той, у кому Він передбачає майбутнього праведника, буває коханий, перш ніж народиться з утроби, а майбутнього грішника Він ненавидить, перш ніж той згрішить; але це не означає, що Бог буває несправедливий у любові та ненависті Своєї, а лише те, що Він гідно (debeat) розглядає їх не інакше, як знаючи наперед, що вони будуть чи праведниками, чи грішниками; що Він судить не так, як люди, тільки про сьогодення, бо для Нього і майбутнє є те, що вже відбулося, і що Він виголошує Свій вирок за наслідками дій, а не з початку їх. Це є найпростіше пояснення, і без інших, більш піднесених роз'яснень, воно може бути певною мірою достатньо для читача. Втім ті, які прагнуть стверджувати, що Бог несправедливий, на підставі того, що ми трохи вище сказали: Від утроби [матері] грішники відчужені [від Бога], приєднують також і далі такі слова: Вони помиляються від утроби [матері], кажуть брехню .
Ці люди вказують на наступне: Як це грішники помиляються прямо від утроби матері і говорять брехню, коли вони ще не можуть мати ні слів, ні сенсу? Або: яка ж правда Божого пророка, якщо Він перш за народження одного любить і зберігає, а іншого ненавидить? Або ж такі [єретики] причину такої Божої дії відносять до колишнього життя, ніби кожен за заслугою своєю від самого народження зараховується до добрих або злих ангелів. Вони говорять, що все це місце про Якова та Ісава, про яке ми зараз згадали, написано Римлянам так, що на нього неможливо дати задовільного відповіді без посиленої праці та прийому чемериці Хризіпа [т. е. заспокійливого засобу]. Не те саме сказати: Щоб відкрити Сина Свого в мені порівняно з тим, якби сказати: Щоб відкрити Сина Свого мені . Справді, якщо комусь відкривається щось, тому може бути відкрито тільки те, чого в ньому раніше не було; а якщо в кому-небудь відкривається, то відкривається раніше, що було в ньому, і вже після того, як йому відкрито.
Подібне до цього знаходимо в Євангелії: Серед вас стоїть хтось, Якого ви не знаєте (Ін.1:26). І в іншому місці: Було світло істинне, яке просвічує всяку людину, що приходить у світ (Ін.1: 9). З цього видно, що в природі всім людям властиво пізнання про Бога, і що ніхто не народжується [духовно] без Христа і не має премудрості, справедливості та інших чеснот. Тому хоча багато хто без віри Христової та Євангелія діють у певному відношенні мудро і навіть свято, напр. [ut], коряться батькам, простягають руку незаможному, не пригнічують ближніх, не викрадають чужого; тим не менш вони більш винні перед Божим судом, бо, маючи в собі зародки чеснот і насіння Божественне, вони не вірують у Того, без Якого не можуть бути. Але Син Божий, який відкрився в Павлі, може бути зрозумілий і в іншому сенсі (aliter), – саме в тому, що через його проповідь язичникам став відомим Той, Якого вони раніше не знали.
Вірш 16 [закінчення]: Відразу ж я не поклався на тіло і кров (Гал.1:16), - або, як ще краще є в Грецькому: Не порадився (contuli, грец. προσανεθέμην) з тілом і кров'ю [або: не довірився плоті та крові. Я знаю, що багато хто думає, ніби це [плоть і кров] сказано про Апостолів; дійсно, і Порфирій заперечує, що після одкровення Христового Павлу не було б пристойно йти до Апостолів і спільно з ними обговорювати справу проповіді, тобто після навчання від Господа отримати настанову від плоті і крові. Але збережи мене Бог від того, щоб вважати Петра, Якова та Іоанна тілом і кров'ю, які не можуть успадкувати царства Божого (1Кор.1:26–28); (1Кор.15:50). Справді, якби духовні апостоли були тілом і кров'ю, то що ми повинні думати тоді про тілесних (χοϊκοῖς)? Отже, безперечно, що Апостол Павло після одкровення не поклався на плоть і кров у тому сенсі, що не хотів кидати бісеру перед свинями та давати святиню псам (Мт.7:6). Подивися, що написано про грішників: Не залишиться Дух Мій у людях цих, тому що вони тіло й кров (Бут.6:3).
А якщо з такими, що суть тіло і кров, що не відкрили Петру Сина Божого (Мф.16:16), - Апостол не радився про Євангелію, яка йому відкрита, але помалу від плоті і крові звернувся до духу; то саме він довірив їм потаємні святині (occulta sacramenta) Євангелії. Але хтось, можливо, скаже: «Якщо він безпосередньо не порадився про Євангелію з тілом і кров'ю, то мається на увазі, що після того він порадиться з тілом і кров'ю, і те значення місця, за яким заперечується приналежність Апостолів до плоті і крові, не може триматися, тому що, як я сказав, той, той, як я сказав, той, той, як я сказав, той, той, як я сказав, той, згодом порадиться з ними“.
Таке припущення змушує нас вказати таку відмінність: ми не повинні з'єднувати слово "одразу ж" (stati m або: continuo) зі словами "плоти і крові", але пов'язувати їх з вищими: Коли ж завгодно було Тому, Який вибрав Мене від утроби матері і потім: Щоб відкрити в мені Сина Його , так що слова: Не довірився плоті та крові є, власне, початком; і переважно так саме треба думати, тому що той, який безпосередньо після одкровення від Христа, щоб сповістити євангелію язичникам, не гаяв часу в якомусь зволіканні, йдучи до Апостолів і радиючись з людьми про одкровення Господнє; але пішов до Аравії, а потім, через три роки проповідування, знову повернувся до Дамаску, і ось тоді (tunc demum), вирушивши до Єрусалиму, побачив Петра, Якова та Іоанна.
Вірш 17: І не пішов до Єрусалиму до апостолів, своїх попередників. (Гал.1:17) – Якщо Апостол каже: Не довірився плоті та крові, то яка потреба була повторювати те саме в словах: І не пішов до Єрусалиму до Апостолів, своїх попередників? Отже, маємо триматися того значення, яке ми вище виклали.
Але пішов до Аравії, і знову повернувся до Дамаску. – Очевидно, порядок подій не збігається в тому відношенні, що Лука в Діях св. Апостолів повідомляє (Дії 9:19–27) так: коли Павло, увірувавши в Христа, багато днів зухвало проповідував Євангеліє в Дамаску, то проти нього були влаштовані підступи, і він вночі в кошику був спущений зі стіни, а потім прибув до Єрусалиму, намагаючись приєднатися до вчення. Коли ж вони уникали його, боячись приступити до нього, то він був приведений до Апостолів Варнавою, і в них повідомив, як бачив Господа на шляху, і як у Дамаску з твердою вірою діяв в ім'я Господа [або з додатком: Ісуса]. Був із ними, каже він, входячи і виходячи з Єрусалиму і з твердою вірою діючи в ім'я Господа. Розмовляв також і змагався з Греками, а вони намагалися вбити його; коли ж браття дізналися [про це], то відвели його до Кесарії і потім відпустили в Тарс (Дії 9:28–30).
А в посланні Апостол каже, що він спочатку ходив до Аравії і, знову повернувшись до Дамаску, прийшов, через три роки, до Єрусалиму, бачив Петра і провів у нього п'ятнадцять днів, і не зустрівся ні з ким іншим з Апостолів, крім Якова, брата Господа. А що це було дійсно так, щоб вірували йому (бо не колишнім з ним це могло здатися сумнівним), він стверджує свої слова клятвою: А те, що я говорю вам, ось перед Богом, я не мислю. Ми, згідно з розповіддю Луки, можемо думати, що Павло справді був у Єрусалимі, але не як у Апостолів, своїх попередників, щоб навчитися від них чогось, а з тим, щоб відхилити [від себе] небезпеку переслідування, яку він накликав на себе в Дамаску заради проповіді Євангелія; і таким чином він прийшов до Єрусалиму, як пішов би до якогось іншого міста. А звідти він поспішно пішов до Аравії через підступи, або [знов] до Дамаску, звідки через три роки повернувся до Єрусалиму, щоб побачитися з Петром.
Звичайно, могло бути і так: безпосередньо після хрещення і підкріплення себе їжею, він протягом кількох днів пробув з учнями в Дамаску і, на подив всіх, в Юдейських зборах (синагогах) безпосередньо став проповідувати, що Ісус є Син Божий, а потім пішов до Аравії і з Арабії повернувся в Дама, про дні багатьох, свідчить і Писання так: Коли виповнилося багато днів, Юдеї склали нараду, щоб умертвити Його (Дії 9:23). Але Савлові стали відомі їхні задуми, тому вони день і ніч стерегли двері, щоб умертвити Його. Тому учні взяли його вночі і через стіну випустили, спустивши його в кошику. А коли він прийшов до Єрусалиму, то спробував приєднатися до учнів. Апостол Лука, можливо, тому опустив відомості про Аравію, що [Павло] не досяг там нічого гідного проповіді Апостольської і вважав за краще повідомити в коротких словах те, що, на його думку, було гідним євангелії Христової.
Якщо навіть він провів час в Аравії і без особливих наслідків (frustra), то й цього не належить відносити до повільності Апостола, а до того, що може бути якийсь наказ і навіть заповідь від Бога щодо мовчання. Бо й після того ми читаємо, що Павлу, що вийшов із Силою, було заборонено від Духа Святого проповідувати в Азії (Дії 16:6). Інакше: Але пішов до Аравії і знову повернувся до Дамаску. Яку користь приносить мені це повідомлення, якщо я прочитаю, що Павло безпосередньо після одкровення Христового вирушив до Аравії, а з Аравії відразу повернувся до Дамаску, бо я не знаю, чому він ходив туди, або: яку користь принесло його ходіння та повернення? Сам Апостол дає мені привід до вищого розуміння [цього місця] у тому самому посланні, коли міркує про Авраама, Агарі та Сарру: Справді, це виражено алегорично, бо тут два Завіти - саме: один від Синайської гори, що народжує в рабство, це Агар, тому що Синай; вона з'єднана [духовно] з тією, що нині в Єрусалимі (Гал.4:24–25). І він учить, що Старий Заповіт, тобто.
син рабині встановлений в Аравії, що означає: "принижена і близька до падіння". Таким чином Павло, як тільки увірував, звернувшись до Закону, до Пророків, до обрядів Старого Завіту, що вже схилявся до заходу сонця, шукав у них Христа, проповідувати Якого язичникам він отримав наказ. Але, відкривши Закон, він недовго залишався в ньому, а повернеться в Дамаск, тобто до крові і страждань Христових, а звідти, підкріплений читанням пророцтв, попрямував до Єрусалиму, тобто до місця бачення і миру, не стільки для того, щоб навчитися чого-небудь Євангелія з їхнім вченням [Апостолів].
Вірш 18: Потім, через три роки, пішов до Єрусалиму, щоб побачити Петра , ( Гал.1:18 ) – не з тим [звичайно], щоб подивитися на його очі, щоки, або вираз обличчя, або бачити: чи худий він, йди огрядний, з орлиним або прямим носом, чи покритий його, чи покритий його, чи покритий його у своїх „Періодах“ Я не визнаю, щоб для Апостольської суворості було важливою справою після такого довгого – трирічного – приготування бажати знайомства з якоюсь людською стороною Петра. Але він [Павло] споглядав його тими очима, якими ми бачимо його нині у його посланнях. Тими самими очима він споглядав Кіфу, якими сам Павло нині споглядає деякими розсудливими людьми. А якщо комусь це здається не так, той нехай все це зв'яже з вищезгаданим змістом: про те, що апостоли нічого йому не повідомили; тому що, якщо він і отримав наказ йти до Єрусалиму, то йти для того, щоб побачити Апостола не заради навчання від нього, так як і в нього самого було те саме джерело (auctorem) проповіді, але заради віддання честі першому Апостолу.
І пробув у нього днів п'ятнадцять. - Йому не було потрібно тривалих настанов, тому що він настільки довгий час готувався до побачення з Петром. І хоча деяким здається зайвою справою звертати увагу на рахунок чисел у Писанні, але я вважаю, що не без користі [зауважить, що] п'ятнадцять днів, протягом яких Павло був у Петра, позначають повне знання, закінчене вчення. Справді, і в Псалтирі є п'ятнадцять віршів і п'ятнадцять ступенів, через які приступають до Бога для співу, і праведник сходить, щоб перебувати в оселях Божих. Також і Єзекія удостоюється отримати знамення за допомогою щаблів, коли йому було дано для життя п'ятнадцять років (Іс.38); і святкування Божі починалися з п'ятнадцятого дня. І крім того (оскільки ми дотримуємося двоякого розуміння), коли він показує п'ятнадцять днів, то робить це для того, щоб показати, що не велике було час, протягом якого він чомусь міг навчитися від Петра; так що все зводиться до того самого розуміння, з якого він і почав: тобто він навчений не від людини, а від Бога.
Вірш 19. А іншого з Апостолів не бачив нікого, крім Якова, Господнього брата. (Гал.1:19) – Я згадав, що коли я був у Римі, то за спонуканням братів писав книгу про невпинне дівоцтво Святої Марії. У ній мені було необхідно вести тривалу міркування про тих, хто названий братами Господа. Тому, хоч би яке було написане нами, ми повинні їм задовольнятися. Тепер для нас достатньо лише того, що він [Яків] названий братом Господнім за чудовим своїм правом, за незрівнянною вірою і за незвичайною (non mediam) мудрістю, а також тому, що він першим предстоял у тій Церкві, яку насамперед склали юдеї, які увірували в Христа. Втім, і інші апостоли називаються братами Господа, напр., (sicut) в Євангелії: Іди , [і] скажи братам Моїм: Іду до Отця Мого та Отця вашого, і до Бога Мого та Бога вашого (Ін.20:17). І в Псалмі: Проголошую ім'я Твоє братам Моїм: посеред Церкви співатиму Тебе (Пс.21:23). Але переважно братом називається цей, бо Господь, відходячи до Отця, вручив синів Матері Своєї.
І подібно до того, як Йов та інші патріархи називаються служителями Божими, але Мойсей називається так, ніби той, що має щось більш чудове, – так що щодо нього написано: Але не як Мойсей, слуга Мій (Євр.3:5); так і блаженний Яків у особливому значенні названий братом Господнім (як ми раніше сказали). А коли крім Апостолів ще й інші деякі називаються Апостолами, то причина цього полягає в наступному: Всі бачили Господа і потім проповідували його, були названі Апостолами, як це написано в посланні до Коринтян: Що Він явився Кіфі, після цього відомим (illis) одинадцятьох 6 , потім з'явився більш ніж п'ятсот тепер, а деякі вже заснули [померли]: потім явився Якову, потім усім Апостолам (1Кор.15:5–7).
Справді, з часом, потроху і в інших місцях, з-поміж тих, яких Господь обрав, були поставлені Апостоли (ordinati sunt apostoli), як про це говорить відоме слово до Пилипійців: Але я вважав за необхідне послати до вас брата Епафродіта, співробітника і соратника свого, а вашого Апостола. ). Про такий самий випадок пишеться і до Коринтян: Або Апостоли Церков, слава [або: у славі] Божого (2Кор.8:23) 7 . Сила та Юда також названі Апостолами від Апостолів. Тому дуже сильно помилявся той, який думав, що цей Яків є апостол, брат Івана, який, як відомо, пролив кров за Христа після Стефана, – за свідченням (juxta fidem) книги Дій Апостольських (Дії 12:2). А цей Яків був першим єпископом Єрусалиму і мав прізвисько Праведний, – людина, відома такою святістю і такою славою, що користувалася в народі, що до краю одягу його ревно прагнули доторкнутися. Це і є той, який згодом був скинутий юдеями з вершини храму, – мав спадкоємцем Симона, якого також зрадили задля розп'ятого Господа.
Отже, він [Павло] каже, що крім цих не зустрічався ні з ким із Апостолів, щоб не виявилося протиріччя, - саме: хоч і не був наставлений Петром, однак у нього були інші апостоли як наставники. Але він не бачився з ними, і не тому, що керувався зневагою (contemptui), а тому, що вони розпорошилися по всьому світу для проповіді євангелії.
Вірш 20: А те, що я пишу вам, ось перед Богом, я не брешу. (Гал.1:20) – Це треба розуміти чи просто: „Те, що я кажу вам, істинно, і, – Бог мені свідок, – не підроблено мною ні майстерно складеними словами, ні якоюсь брехнею“; або ж це треба розуміти у більш піднесеному значенні: „Те, що я пишу вам, знаходиться перед Божим лицем, тобто гідне споглядання Божого“. А чому гідне споглядання Божого? Саме тому, що я не брешу. І так як очі Господа звернені на праведників (Пс.33:16), а відвертає Він обличчя Своє від лиця безбожних; то написане нині тому перед Божим лицем, що я пишу, не застосовуючи брехні. Якби я брехав, то це не було б перед Божим лицем. І це, - що тепер він пише до Галатів, - може бути зрозуміло не тільки щодо того, що він пише їм, але і про всі взагалі послання, тому що не хибно те, що він пише, і його слова, і серце не перебувають у незгоді між собою.
Вірш 21: Потім я прийшов до Сирії та Кілікії. (Гал.1:21) – Після відвідування Єрусалима він пішов до Сирії, яка означає для нас: піднесена, чудова, а звідти перейшов до Кілікії, яку побажав прийняти у віру в Христа, проголошуючи їй заклик до покаяння, бо ім'я Кілікії означає – прийняття.
Вірш 22–24: Але я по обличчю не був відомий Церквам юдеї, які були у Христі Ісусі; а тільки вони чули, що той, хто колись переслідував нас, нині благовістить віру, яку колись намагався викорінити, і прославляли Бога за мене. (Гал.1:22–24) – Церкви, що були в Юдеї, знали Павла тільки по слуху, і багато хто з них бачив у ньому швидше гонителя, ніж Апостола. Але Сирія, частини Кілікії, Аравія та Дамаск випадково знали його також і особисто, тому що вчитель язичників проповідував Євангелію Христову не Юдеям, а язичникам. А все те, що він робив, було таке: він мав на меті показати, що ніколи він з переслідувача не міг би стати славним в очах тих, яких раніше переслідував, якби його проповідь не була схвалена вироком тих самих, які раніше знали його злість (eum malum noverant). І він приховано повертається до цієї мети, стверджуючи, що в Юдеї він працював настільки короткий час, що віруючим був невідомий навіть у обличчя. Цим він показує, що для нього вчителем не був ні Петро, ні Яків, ні Іван, але Христос, який відкрив йому євангелію.
Але разом з тим слід зауважити, що раніше він є гонителем Церкви, а тут – віри, там – людей, а тут – справи, так що тепер [або: тоді, т. е. tunc замість nunc] з великою зручністю говориться: Благовіщує віру, яку колись намагався викорінити. Справді, про Церкву не могло бути сказано таким чином.
Гал.2:1–2. : Потім, через чотирнадцять років, знову ходив до Єрусалиму з Варнавою, взявши з собою і Тита. А ходив по одкровенню, і радився з ними про Євангелію, яку я проповідую язичникам і окремо з тими, що здавались [видатними], щоб випадково не трудитися мені або не трудився я даремно (Гал.2:1–2). - Те, що латинський перекладач вище перевів словом заспокоївся (acquievi) - в тому місці, в якому написано: Зараз я не заспокоївся [не поклався] на плоті і крові, в цьому місці набагато краще [чим то слово] переклав словом: радився [зносився]. Але, по правді сказати, грецьке слово ἀνεθέμην означає щось інше, ніж розуміється це в нас, – саме: воно означає те, що ми радимося з другом про те, що знаємо, і як би вкладаємо в його серце (sinum) і совість те, що знаємо, щоб спільним обговоренням схвалити чи не схвалити.
Отже, через чотирнадцять років він вирушив до Єрусалиму, і той, що раніше пішов тільки, щоб побачитися з Петром, говорить, що тепер тому ходив, що мав на увазі порадитися з апостолами про Євангелію, взявши з собою обрізаного Варнаву і з язичників - Тита, що мав крайню. трьох свідків утвердилося всяке слово (Втор.19:15). Але інша справа – порадитися з кимось, а інша справа – навчитися [від когось]. Між тими, хто радиться, є рівність; а між учням і учнем те відмінність, що учень менше, хто вчить. На початку, за зверненням до віри, він бачив Апостолів лише [так би мовити] мимохідь. А через, – як сам він каже, – сімнадцять років, він розмовляє з ними докладно (plane) і смиренно намагається дізнатися: чи не дарма він працював, можливо, чи працює.
Він вдався до Апостолів-попередників з двояких причин: з одного боку, щоб показати смиренність Павла, хоча він уже був у всьому світі вчителем язичників, а з іншого боку, щоб і Галати дізналися, що ті, що були у Церквах Юдеї, не відкинули його Євангелії. А разом з цим він показує і те, що заради віри в Христа і свободи Євангелія він наважився привести людину, необрізаного Тита, до тих, хто знав про нього багато чого: що він порушував Закон, повставав проти Мойсея і майже зовсім відкидав обрізання. І ні сам він серед такої великої кількості юдеїв і ворогів своїх, які в запалі видимої ревнощів до закону бажали пролити його кров, ні Тіт, не були змушені ніяким страхом поступитися потребою, яка могла бути виправдана або через місцеві умови, або через значення найстаріших, або через численність Церков, які з-поміж Іуде, не зазнавати такої ненависті.
Деякі стверджують, що він через чотирнадцять років ходив до Єрусалиму, тобто саме тоді, коли, - за свідченням книги Дій Апостольських - серед віруючих Антіохії виникла міркування з питання про дотримання або недотримання Закону, і завгодно було піти в Єрусалим і почекати рішення самої Павло і Варнава, і що про це саме і говориться в латинських зборах (codicibus) книг Св. Письма: І ми на якийсь час навіть погодилися підкоритися їм 8 , щоб істина Євангелія перебувала твердою у вас ( Гал.2:5 ), тобто саме в тому сенсі, що Павло і Варнава погодилися на , сумнівному, з тією метою, щоб благодать Євангелія була затверджена для віруючих також і судом найстаріших [Апостолів] і щоб більше ні в кого не залишалося вже сумніву щодо скасування обрізання, оскільки Апостолам було наказано зняти ярмо Закону з язичників, які увірували в Христа.
А слова його: Радився з ними про Євангелію, яку проповідую між язичниками, а окремо [радився] з тими, що здавались [видатними], щоб випадково не подвизатися мені або не подвизався я даремно, - ці слова можуть бути зрозумілі і так, що він таємно обговорював з Апостолою благодать через безліч юдеїв віруючих, але ще не могли чути, що Христос є виконанням і кінцем Закону; це ті, які за відсутності Апостола Павла розпускали поголос, ніби даремно трудиться або працював той, хто вважав, що не повинно. слідувати старозавітному Закону. І це Павло [робив] не тому, що боявся, ніби він протягом сімнадцяти років проповідував неправдиве Євангелію, але тому, що хотів показати своїм попередникам, що він, як це думали незнаючі, не працював чи трудиться.
Вірші 3–5: Однак і Тіт, який був зі мною, навіть не був змушений обрізатися. Але й заради вкралих хибних братів, які вкралися для того, щоб волати про допомогу проти свободи нашої, яку ми маємо про Христа Ісуса, і щоб повернути нас у рабство, ми не підкорилися їм ні на годину, щоб істина Євангелія твердо перебувала, у вас ( Гал.2:3–5 ) – Якщо Тіт, ніяк не Тит піддатися обрізанню в Єрусалимі, тобто в головному місті Юдеїв, в якому Павло за засудження Мойсея зазнав такої ненависті, що після ледве не був убитий Юдеями, - це тоді, коли він був звільнений трибуном, і в кайданах був відправлений до Риму, до Кесаря: (quibus) ми на якийсь час підкорилися, щоб істина Євангелія перебувала твердо у вас, і що Тіт, який раніше не міг бути примушеним до обрізання, нарешті був змушений і обрізаний?
Або що це за істина Євангельська в тому, щоб поступатися лицемірством Юдеїв, і дотримуватись того, що раніше ти вважав, як покидьки (σκύβαλον) і зневажав, як щось гідне засудження, і бачити щось у тому, що насправді ніщо. Нарешті (sed) і самому змісту цього послання дуже ясно суперечить те, що Апостол ніби закликає Галат до обрізання. Всім побудовою своєї промови він хоче показати, що він, – Єврей з Євреїв, що колись дотримувався справ Закону, обрізаний у восьмий день за законом фарисеїв, – проте за благодаттю Христовою зневажає все. Справді, коли він пішов до Єрусалиму і коли хибні брати, – віруючі [в Христа] з-поміж обрізаних, – хотіли, щоб він обрізав Тита, то ні він, ні Тіт не поступилися насильством, щоб зберегти істину Євангелія. Тому, якщо він каже, ніби був змушений обрізати Тита, то яким чином він відхиляє Галатов від того обрізання, від якого в Єрусалимі він не міг позбавити Тита, хоча цей останній був з язичників. Отже, – чи слід слідувати читанню Грецьких зборів св.
Книг: Їм ми не підкорилися навіть і на час, причому (ut) послідовно може бути зрозумілим вислів: Щоб істина Євангелія перебувала незмінною серед вас; або ж, – якщо завгодно довіритися якомусь латинському списку (exemplaris), – ми повинні дотримуватися вищевказаного значення, – саме, що поступка на якийсь час полягала не в тому, щоб обрізати Тита, а в тому, щоб піти до Єрусалиму. Таким чином Павло і Варнава підкорилися бажанню піти в Єрусалим, коли виникло в Антіохії поділ з питання про Закон, щоб через послання від Апостолів підтвердилося їхнє [Павла і Варнави] судження, і перебула твердою у Галатів істина Євангелії, яка не в розумінні, а в букві, а не в розумі, а в духовному розумінні. у очевидному юдействі, а в прихованому (occulto). Але треба знати, що зайвий ужитий у цьому місці союз але (autem) у словах: Але й заради вкралися хибних братів, і якщо він і читається, то не має відповідного собі слова, яке його доповнює.
Порядок розташування і сенс місця такий: "Але навіть і Тіт, хоча він був [за походженням] з язичників, не був змушений обрізатися". І безпосередньо потім він приєднує причину, через яку він міг бути проти волі, примушуємо до обрізання: Заради тих, хто вкрався, каже, хибних братів, які вкралися закликати про допомогу проти нашої свободи, яку ми маємо в Христі Ісусі, щоб підкорити нас рабству. Так як вони залякали підступами і хотіли чисельністю [своєю] від свободи Христової привести в рабство Закону, то ми навіть на якийсь час не поступилися їм, щоб обрізати Тита, особливо коли деяка потреба заради церковного світу могла вибачити нас; а зробили все це ми, щоб у вас не було жодного приводу відступити від благодаті євангелії.
Отже, якщо ми в Єрусалимі, – коли між Юдеями було так багато загрозливих братів хибних, і коли ті, що були старшими, противилися їм лише частково, – [ми] не могли піддатися ніякому насильству та переконанням, щоб дотримуватися обрізання, яке, як ми знали, скінчилося: то чому ви з язичників, то ви з немов, вжито жодної сили, добровільно відступаючи від благодаті, переходьте до знищеної вже давнини Закону.
Вірш 6: У мене немає ніякого різниці з тими, які висловлюються чимось, якими б вони не були коли-небудь: Бог не дивиться на обличчя людини. (Гал.2:6) – Він каже: Хоча Господь мав з Собою Петра та Іоанна, і хоча вони бачили Його, що перетворилися на гору (Мф.17, Мк.9), і хоча на них покладено основу Церкви; проте для мене в цьому немає нічого [важливого], тому що я веду мову не проти тих, які на той час дотримувалися Господа, а проти тих, які нині віддають перевагу Закону благодаті. Я не злословлю проти попередників і ні в якому разі не звинувачую найстаріших, а говорю тільки те, що Господь не дивиться на обличчя людини. Справді, Він не дивився на Мойсея, не дивився на Давида, не дивився на інших; отож Він подивиться і на тих, які, мабуть, на якийсь час поступилися б комусь, хоча вони самі згодні зі мною, бо Петро також каже: По правді я пізнаю, що Бог не є той, хто дивиться (acceptor) на обличчя, але в кожному місці той, хто боїться Його і чинить правду, приємний Йому (Дії 3:5).
Отже, тим самим доказом, яким святий Апостол Петро після хрещення Корнилія з язичників, необрізаного, користується проти тих, що спокушалися, і заспокоює їх тим, що він не міг відмовити у воді, що отримав Духа Святого; [тем самим доказом] нині святий Апостол Павло заперечує самого Петра, – саме, що Бог неприязний, але судить кожного по істині. Таким чином він обережно і потроху займає середину між хвалою Петра і докором [йому], так що віддає за заслугам попереднику - Апостолу, і тим не менш сміливо протистає йому в обличчя, що спонукає істиною.
Бо мені видаються [видатними] нічого не порадили. - Вище [він сказав] сам радився з ними і багато чого повідомив їм про те, чого досяг у язичників; а вони йому нічого не приєднали; тільки, схвалюючи те, що сказано їм, вони подали йому [праву] руку на знак спілкування і ствердили, що їхнє Євангелія і Євангелія Павла одне [і те ж]. Знову слід зауважити, що слово порадили (contulerunt) є те саме, про яке ми раніше говорили, на грецькому (προσανέθεντο).
Вірші 7, 8: Але, навпаки, коли вони побачили, що мені довірено Євангелію необрізаним (praeputii), як Петру для обрізаних, бо той, хто сприяв Петру в посланстві (apostolatum) для обрізаних, сприяв і мені серед язичників. - І коли вони дізналися про благодать, дану мені, то Петро і Яків, і Іван, які вважалися стовпами, подали мені і Варнаві руку спілкування, щоб нам [йти] до язичників, а їм - до обрізаних. (Гал.2:7–9) – Тут зворотне розташування слів (ὑπέρβατον est), і з перепусткою багато чого, сказаного в середині, це місце коротко можна прочитати так: „Мені видатні (qui videbantur) нічого не повідомили, а, навпаки, подали мені і Варнаві руку спілкування“. Втім, можливо, він, Павло, не вихваляючи себе, приховано дає такий зміст: "Мені здавались чимось видатним нічого не приєднали, а, навпаки, мною їм було повідомлено, хоча вони були більш твердими у благодаті Євангелія". А все разом, сказане їм, означає таке: «Один і Той же довірив і мені Євангелію для необрізаних, і Петру для обрізаних, Мене Він послав до язичників, а Петра поставив у Юдеї.
І ні язичники в зрілому вже віці не повинні були страждати від марного обрізання, і утримуватися від страв, до яких завжди звикали, і які Бог створив для користування; ні ті, що увірували з Юдеїв і були обрізані, і за звичкою, як би другої природи, не повинні були вважати себе такими, що мають щось більше порівняно з іншими народами, але й не почали легковажно зневажати того, чим вони колись були славні. Отже, Промисл Божий дарував обрізаним одного Апостола, який, мабуть, покладався на Закон, а для тих, хто перебував у необрізаному стані, іншого Апостола, який благодать Євангелія вважав не рабством, а вільною вірою. Це так, щоб ні з якого приводу не виникало перешкод для віри, і ні обрізані, ні необрізані не утримувалися від віри в Христа.
Ми говоримо не те, що Петро ніби забув про перші [настанови] і вважав за необхідне дотримуватися крім благодаті Євангелія ще припису Закону, бо Петро в Діяннях Апостольських сам засвідчив, що ніяка людина не є нечиста, і вчив, що в тій посудині, яку він бачив за спуском, що не спускався з чотирьох, людьми, чи то юдеї, чи то язичники (Дії 10:11–15, 11:5–9); а [хочемо сказати] те, що навіть він, що показує в собі того, хто дотримується Закону, лише потроху відхиляв Юдеїв від колишнього способу життя, тому що вони не могли зовсім несподівано дивитися з презирством, як на ні до чого непридатні покидьки на свої стільки зусилля в дотриманні Закону і ретельну поведінку [за ним]. З цього ми точно дізнаємося, чому Петром, Яковом та Іоанном дана рука спілкування Павлу і Варнаві, – саме щоб Євангелія Христова не вважалася різною внаслідок різного дотримання [Закону], і щоб суспільство обрізаних і мають крайню плоть вважалося одним і тим же.
Він майстерно (pulchre) побудує мову, кажучи: Той, що сприяв Петру в посланстві до обрізаних; це з тією метою, щоб хтось не подумав, що він лихословить Петра; але, передавши похвали Петру, він хоче дати зрозуміти, що Петро для того частково допускав обрізання, щоб придбати тих, які з юдеїв [особливо] довірялися йому, і дотримати їх у вірі у Христа та Євангелії. Але при цьому він має на увазі, що якщо той [Петро] невинний у дотриманні на час того, чого можна і не дотримуватися, і робить це для того, щоб не втратити тих, хто довіряється йому; то він [Павло] заради істини Євангелія має зробити ще більше, тому що довірене йому складається з необрізаних: треба, щоб язичники, залякані тяжкістю та труднощами Закону не відступили від віри в Христа, так легко прийнятої ними (Christi fide et credulitate). Тут є приховане питання: Отже, що ж? Якби Петро знайшов [когось] із язичників, хіба він не привів би їх до віри? Або: якби Павло відкрив деяких із обрізаних, то невже він не покликав би їх до хрещення Христового?
Ці питання вирішуються так, що ми повинні визнавати одну головну заповідь, дану щодо Іудеїв і язичників, щоб ті, хто захищає Закон, мали того, за яким могли б слідувати, і щоб ті, хто віддають перевагу Закону, благодать не мали недоліку в учителі та ватажку. А взагалі вони мали призначення – зібрати Церкву для Христа з усіх народів. І справді, ми читаємо, що і святим Петром був хрещений Корнилій язичник, і Павло проповідував у зборах (synagogis) юдеїв часто про Христа. Петро і Яків, і Іван, які вважалися стовпами (Дії 10, 13, 17). Вище ми тричі читаємо сказане від Апостола: І окремо з тими, що здавались [видатними], і: І від тих, які здавались чимось, і: Про мене нічого не повідомили ті, які здавались чимось. Тому я ретельно дослідив, що означають слова його: здавалися (videbantur), але тепер він звільнив мене від усякої скрути, приєднуючи слова: які здавалися (вважалися) стовпами.
Отже, апостоли є стовпами Церкви і особливо Петром, Яковом і Іваном, з яких два удостоїлися підніматися на гору з Господом; а з цих останніх один в Апокаліпсисі говорить від імені Спасителя: Того, хто переможе, зроблю стовпом у храмі Бога Мого (Об'явл.3:12), навчаючи таким чином, що той, хто переможе ворога, може стати стовпом Церкви. А в посланні до Тимофія Павло пише: Щоб ти знав, як жити в домі Божому, який є Церква Бога живого, і притому (autem) стовп і утвердження істини (1Тим.3:15). Цими та іншими словами ми навчаємося тому, що як апостоли, так і всі віруючі так само, як і сама Церква, називаються в Писаннях стовпом, і що немає жодної різниці в словах про тіло або членів, так як і тіло ділиться на члени, і члени належать тілу. Отже, Петро і Яків, і Іван, які вважалися стовпами, подали Павлові та Варнаві руку спілкування; але Титу, який був з ними, не подали, тому що він ще не досяг такої міри, щоб можна було йому довірити важливу справу (mercimonia) Христове нарівні з найстарішими, і щоб і він займав таке ж місце діяльності, яке займали Варнава та Павло.
Вірш 10: Тільки щоб ми пам'ятали про бідних, що саме я й подбаю. (Гал.2:10) – Незаможні святі, турбота про яких вимагається від Павла та Варнави, це суть з віруючих юдеїв, які ціну, виручену від продажу майна свого, поклали до ніг Апостолів для роздягання бідним, або ті, яких їхні одноплемінники, родичі та батьки яких вважали від відступників від Закону та віруючих у Розіп'ятого. Скільки поніс праці у служінні їм святий Апостол Павло, свідками цього є його послання, бо він пише і Коринтянам, і Фессалонікійцям, і всім Церквам з язичників, щоб вони приготували цей дар для відправлення до Єрусалиму або через нього самого, або через тих, що їм будуть. Тому тепер він сміливо (confidenter) каже, що я вже робив саме це. Втім, під бідними можна розуміти й іншого роду людей, – саме тих, про яких говориться в Євангелії: Блаженні вбогі духом, бо їхнє є царство небесне (Мф.5: 3), тому що такі також заслуговують бути в пам'яті Апостолів.
Також і ті бідні, про яких пишеться у Соломона: Спокута душі людини – його власне багатство. Бідний же і погрози не чує (Притч.13:8) Справді, він не може почути про майбутній жах покарань, він, бідний у вірі, бідний у благодаті, що не має ні багатства духовного, ні пізнання у Святому Письмі, яке порівнюється із золотом, сріблом і драгоц.
Отже, якщо не здорові потребують лікаря, а хворі, то і Апостолам, що подали руку спілкування, було пристойно не зневажати [таких] бідних, не зневажати грішниками, але завжди пам'ятати про них, як Павло згадав і про того Коринтянина, якого хоч і покарав на час, – у першому посланні, в першому посланні. покаяння, він спасся духом (1Кор.5:5), а в другому посланні знову закликає до Церкви, щоб він не був уражений більшою, ніж скорботою; і просить він усіх, щоб вони утвердили любов до нього і зробили милість братові, як і він сам [Павло] надав кожному з них перед лицем Христовим на виконання покладеного на нього в Єрусалимі умови, щоб він завжди згадував про бідних.
Вірші 11–13: А коли Петро прибув до Антіохії, я протиставив йому обличчя, бо він закидався. Дійсно, перш ніж з'явилися деякі від Якова, він їв їжу з язичниками, а коли ті з'явилися, то він став ухилятися і відокремився з боязні перед тими, що були з числа обрізаних, і його удавання співчували й інші Юдеї, так що навіть і Варнава був захоплений ними в них.
(Гал.2:11–13) – З того, що Петро до приходу деяких з Єрусалима їв їжу з язичниками виявляється, що він не забув про перше настанову: щоб жодної людини ніхто не називав звичайним (communem), або нечистим; але оскільки заради тих, які думали, що Закон ще дотримуватись, він потроху відхилився від співжиття з язичниками (так що навіть і інші з Юдеїв, як і Варнава, що проповідував з Павлом Євангеліє між язичниками, були змушені зробити те ж саме); але ті, які в Антіохії повірили в Христа з язичників і не були обрізані, були спонукані перейти до тяжкого ярма Закону: вони не розуміли поблажливості Петра, за допомогою якої він хотів врятувати Юдеїв, а думали, що така справа на основі Євангелія.
Отже, коли Апостол Павло побачив, що благодать Христова наражається на небезпеку, і що стародавній ворог (bellator) користується новим способом до боротьби; то для поправлення поблажливості Петра [Юдеям] новим поблажливістю протилежної якості він протистав йому відкрито, але не для того, щоб викрити його намір, а для того, щоб через його відкрите (in publico) осуд врятувалися ті, які увірували в Христа з язичників, оскільки Павло повстав викривачем. Тому, якщо хтось подумає, що Петро справді зустрів протидію з боку Павла, який заради істини Євангелія завдав безстрашної образи попереднику [– Апостолу]; то такому не буде зрозуміло (non ei stabit) те, що сам Павло для юдеїв був юдеєм, щоб придбати юдеїв, і що він сам є відповідальним у тому ж удаванні, коли він у Кенхреях обстриг голову зовсім (facto calvitio), поніс приношення в Єрусалим, обрізав Тимо. обрядових дій (caeremoniis) Юдеїв (Дії 18:18, 16:3).
Отже, якщо той самий, що був посланий на проповідь до язичників, не вважав марним говорити: Не будьте спокусою для юдеїв і для церкви Божої, як і я сам усім догоджаю в усьому, не шукаючи того, що корисне тільки мені, а багатьом, щоб вони спаслися (3Кор.30:30:10). противним (contraria) Євангелію, щоб не вводити юдеїв у спокусу: то на якій підставі, з якою особою наважується робити Петру, – колишньому апостолом обрізаних, – докори той, який сам був апостолом язичників, і заслуговує на докор у тому, що допускав сам? Але, як ми раніше сказали, він всенародно (secundum faciem publicam) удаваним запереченням противиться Петру та іншим [браттям або лжебратим] з тією метою, щоб викрити вдавання їх у дотриманні Закону, що шкодило увірували з язичників, і щоб ті й інші (uterque populus) Петру, а інші, які не хотіли піддаватися обрізанню, – через відкрите схвалення свободи дій Павла.
А слова: піддавався докорам, з додаванням: тому що він утримувався від спільного смакування їжі, сказані для того, щоб ми розуміли, що Петро не стільки з боку Павла заслуговував на докор, скільки з боку тих братів, з якими він раніше їв їжу, і від яких після того відокремився. А що вдавання на якийсь час може бути корисним і допустимим, це нам показує приклад царя Ізраїльського Єгу (Іуй); який міг умертвити жерців Ваала, тільки вдавши, що він хоче вшанувати поклонінням ідола; Він каже: Зберіть мені всіх жерців Ваала; бо якщо Ахав служив Ваалу в малому, то я буду служити багато в чому (4Цар.10:19). Також і Давид, коли змінив своє обличчя перед Авімелехом, і відпустив його, і пішов (1Цар.21:12–13) 9 . Не дивно, якщо люди праведні дещо вдають на час заради спасіння себе та інших, коли і Сам Господь наш, не маючи гріха і плоті гріховної, прийняв подобу плоті гріховної, щоб, засудивши гріх у плоті, зробити нас у Собі правдою Божою.
Безсумнівно, що Павло читав у Євангелії Господа, Який заповідає: Якщо згрішить проти тебе брат твій, то йди й виправ його [наодинці] між собою і тим одним. Якщо він тебе послухає, то ти придбав свого брата (Лк.17:3) 10 . Яким чином, - якщо щодо найменших братів заповідано так чинити, - він наважився б всенародно викривати найбільшого Апостола настільки нестримно і наполегливо, якби й самому Петру не вгодився був такий спосіб викриття, і Павло не хотів образити того, про який раніше сказав: Я прийшов до Єрусалиму; а іншого з апостолів не бачив нікого; і потім: що сприяв Петру в посланстві до обрізаних; і нарешті (infra); Петро, і Яків, і Іван, які вважалися стовпами, та інше, що він говорить на похвалу його.
Кілька разів я, ще будучи юнаком, брав участь у Римі в суперечках і вправлявся у складанні заперечень перед уявними противниками, для чого я ходив перед судилище, де і бачив найвидатніших ораторів, що сперечаються між собою з таким жаром, що часто, залишивши свої справи, вони зверталися до особистих пориц. глузуваннями. Якщо вони так роблять, щоб у тих, хто захищається, не порушити підозри в зраді справи, і обманюють навколишній народ, то що ми подумаємо про такі стовпи Церкви, Петра і Павла, що повинні були робити такі судини премудрості між юдеями і язичниками, що розголосили між собою, як не вступити в видимий, незгода між ними призвела до єдності віри в Церкві. Є такі, що під Кифою 11 , якому Павло протистав, як пише: в особі, бачать не Апостола Петра, а іншого, з сімдесяти учнів, що називався цим ім'ям.
Вони кажуть, що Петро ніяк не міг ухилятися від життя спільно з язичниками, оскільки він хрестив і сотника Корнилия; а коли прийшов до Єрусалиму, то під час виступу проти нього обрізаних, які казали: Чому ти увійшов до людей, що мають крайню плоть і їв їжу з ними? - Він, розповівши про колишнє видіння, уклав свою відповідь так: Отже, якщо їм Бог дав таку ж благодать, як і нам, які увірували в Господа Ісуса Христа; то хто був я, щоб я міг перешкоджати Богові. Коли ж вони почули це, то замовкли й прославили Бога, говорячи: Отже, і язичникам Бог дав покаяння до життя. [Такі заперечники наполягають на цій думці] тому особливо, що Лука, письменник про минуле життя (scriptor historiae), не згадує про це непорозуміння жодним словом і навіть не говорить, щоб Павло колись був в Антіохії разом із Петром; а з іншого боку, таким чином відкривається можливість для лихослів'я від Порфирія, якби ми стали вірити, ніби Петро впав в оману, або Павло зухвало викрив первісного апостола (principem apostolorum).
Таким тлумачам насамперед слід відповісти те, що я не знаю, щоб нам було відомо ім'я якогось іншого Кіфи, крім того, що і в Євангеліях, і в інших посланнях Павла, а також і в цьому самому називається (scribitur) то Кіфою, то Петром. І це не тому, що ім'я Кіфа означає одне, а Петро – інше, а тому, що зване у Греків і Латинян словом petra, Євреї та Сирійці, за спорідненістю мови своєї, називають Кіфою. Нарешті, і вся течія докази, приховано спрямовується у відношенні до Петра, Якова та Івана, спростовує вищевикладене розуміння цього місця. А те, що Лука мовчить про цю обставину аж ніяк не дивно, бо він, користуючись свободою описувача минулих подій, промовчав і про багато іншого, про що передає Павло, як про пережите; а якщо один вважав за гідне щось повідомити з відомої причини, а інший між іншим пропустив, то це ще не є зараз же ознакою протиріччя між ними. Зрештою, ми приймаємо [переказ], що Петро був першим єпископом в Антіохії і звідти переправився до Риму, про що Лука зовсім.
замовк. У крайньому випадку, якщо через злослів'я Порфирія нам потрібно вигадати іншого Кіфу, щоб не подумати, що Петро впав в оману, то в Св. Писанні і багато іншого має бути виключено, тому що він піддає нападам, тому що не розуміє цього. Але якщо Христос накаже нам, то проти Порфирія ми виступимо в іншій праці; а тепер слідуватимемо далі.
Вірш 14: Але коли я побачив, що вони не прямими стопами йдуть до істини Євангелія, я сказав Петру в присутності всіх (Гал.2:14). - Як ті, які, маючи правильну ходу, хоча прикидаються кульгаючими, але не мають недоліку в ногах, а буває деяка причина, через яку вони кульгають; так і Петро, знаючи, що ні обрізання, ні необрізання не означає нічого, а [важливо] тільки виконання заповідей Божих, спочатку їв їжу разом з язичниками, але на якийсь час став ухилятися від них, щоб не втратити для віри Христової юдеїв. Тому і Павло, так само, як і той, зовнішнім способом показує вигляд, протистає йому в обличчя і говорить у присутності всіх, – не стільки для того, щоб викрити Петра, скільки для того, щоб виправилися ті, заради яких Петро висловлював удавання, або для того, щоб усунути звеличення юдеїв і безнадійне становище.
Тому, якщо комусь не подобається те тлумачення, що ні Петро не згрішив, ні Павло не виступив з зухвалим викриттям проти найстаршого тільки для виду (ostenditur), той повинен пояснити: на якій підставі Павло нападає в діях іншого на те, що допускав сам у собі?
Якщо ти, хоча ти і юдей живеш по-язичницькому, а не по-юдейському, то яким чином ти примушуєш язичників іудіяти? - Він нападає на Петра з незаперечним доказом, а насправді через Петра на тих, які змушували його робити те, що взаємно суперечить собі. Він каже: „Якщо ти, Петре, за природою юдей, обрізаний з малого віку, і хто дотримується абсолютно всіх (universi) приписів Закону, нині за благодаттю Христовою знаєш, що вони самі по собі не мають користі, – але служать тільки прикладами, і образами майбутнього, – і якщо ти їстимеш з їжею з тими забобонах, але вільно і без сорому (indifferenter); то яким чином ти тепер примушуєш іудіяти тих, які прийняли віру з язичників, нині віддаляючись від них і розділяючись і розлучаючись з ними, начебто з оскверненими.
Бо якщо ті, від яких ти віддаляєшся, нечисті, і якщо ти віддаляєшся від них тому, що вони не мають обрізання, то ти насильно примушуєш їх до того, щоб вони прийняли обрізання і стали юдеями; хоча сам ти, будучи юдеєм, живеш по-язичницькому. І в прихованому вигляді він вказав причину, за якою повставав проти нього, - саме тому, що своєю удавана поведінкою він змушував їх іудіяти так, як вони бажають йому наслідувати,
Вірш 15: Ми за природою Юдеї, а не грішники з язичників ( Гал.2:15 ) – До цього місця чіпляються єретики, які, вигадуючи щось смішне і непридатне, кажуть, що ні духовна природа не може грішити, ні земна не може чинити. Таких ми запитаємо: чому від доброї маслини відламалися гілки, і чому від дикої маслини прищепилися до коріння доброї маслини, якщо ні від доброї не може нічого відпасти, ні від поганої нічого не може повстати? Або: яким чином він сам (vel) раніше переслідував Церкву, якщо він був за природою духовним; чи чому після цього він став Апостолом, якщо [припустити, що] він народжений від земної природи? Тому, якщо вони будуть наполегливо стверджувати, що він був за природою земним, ми представимо [їм] його власні слова: Ми за природою гніву чада, як і інші (Еф.2:3). Той є юдей за природою, хто походить із роду Авраама, і обрізаний батьками на восьмий день. Але я викладу весь доказ у коротких словах, – [саме] сенс тут виходить такий: „Ми, тобто.
я і ти, Петре, (він приєднує свою особистість, щоб не здатися тим, хто завдає образи), хоча за природою та юдеєю, тому що робимо те, що наказано Законом, а не грішники з язичників, – які є грішниками або взагалі тому, що вони служать ідолам, або тому, що ми тепер вважаємо, що ми тепер вважаємо, що ми тепер рахуємо виконанням Закону, але тільки вірою в Христа, то й увірували в Христа, щоб віра в Христі, яку ми мали, [чи маємо] подала нам те, чого не дав нам Закон. Тому якщо, відступивши від Закону, яким ми не можемо врятуватися, ми переходимо до віри, яка вимагає не обрізання плоті, а благоговійного чистого серця, і [якщо] ще тепер ми, відступаючи від язичників, вселяємо [agimus] те, що той, хто не отримав обрізання, є нечистим: то, отже, є вірою служителькою гріха, ніж виправдання, - [віра], яка усуває обрізання і без якої кожен буває нечистим.
Але збережи [мене] Бог, щоб я, раз усунув щось і визнавши марність його для себе, знову став захищати це. Одного разу відступивши від Закону, я помер для Закону, щоб жити в Христі, і прицвівши до хреста Його, і відродившись у нову людину, жити більше за вірою, ніж за тілом, і з Христом вийти зі світу. Я тримаюся того, до чого одного разу прив'язався. Христос недаремно помер за мене; даремною була б моя віра в Нього, якби я міг без віри Його врятуватись давнім Законом.
Вірш 16: Але знаючи, що людина не виправдовується ділами Закону, а тільки через віру в Ісуса Христа, щоб виправдатися вірою, а не через діла Закону. (Гал.2:16) – Дехто каже: "Якщо вірно те, що стверджує Павло, тобто, що ніхто не виправдовується через діла Закону, але тільки через віру в Ісуса Христа; то [потрібно думати, що] патріархи і пророки, і святі, що були до приходу Христового" Таких ми можемо переконати тим, що тут говориться так: „Не отримали виправдання ті, які вірували, що виправдання можна отримати тільки через справи Закону. скарби Єгипту, бо він дивився на нагороду (Євр.11:26); і Ісая бачив славу Христову (Іс.6), як говорить Євангеліст Іван, і як взагалі про всіх Апостол Юда каже: Я хочу нагадати вам, що вже знає все: що Ісус 12 , врятував народ. ).
Отже, засуджуються не стільки справи Закону, скільки ті, які впевнені, що вони можуть виправдатися тільки через ці справи, тому що те саме і Спаситель говорить учням: Якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете в Царство Небесне (Мф.5:20). у Законі таких заповідей, які ніхто не може виконати. Навпаки, треба сказати і про ті заповіді Закону, які можуть бути виконані тими, що не знають його. Але творці [виконавці] Закону не виправдовуються тому, що не мають віри в Христа, – наприклад: не вступати з чоловіком у протиприродний порок (ne dormire cum viro dormitatione mulieri), не чинити перелюбу, не грабувати, але шанувати більше отця і матір і робити інше, що заповідано. Тому, якщо про святих мужів нам наведуть приклади того, що вони, ходячи в Законі, виконали все, що було за Законом, то ми скажемо: Що Закон покладено не для праведника, а для неправедних, непокірних, безбожних і грішників осквернених і нечистих (1Тим.1:9).
А навчений від Бога не має потреби отримувати повчання навіть у любові, як говорить Павло: Про любов я не вважаю за необхідне писати вам, бо ви самі навчені від Бога, щоб любити один одного (1Сол.4:9).
Вірші 17, 18 [кінець 16, 17 і 18]: Тому що справами Закону не виправдовується жодна плоть. Тому якщо, шукаючи виправдання у Христі, ми й самі виявилися грішниками, невже Христос – служитель гріха. Боже збережи (Absit!) Бо якщо те, що я зруйнував, знову відновлюю, то я роблю себе зрадником. (Гал.2:16–18) – Від справ Закону не виправдається [або: не виправдовується] те тіло, про яке пишеться: Кожне тіло – сіно; і всяка слава її подібна до квітки польової (Іс.40:6), А вірою в Христа виправдовується та плоть, про яку в таїнстві воскресіння говориться: Кожна плоть побачить спасіння Боже (Лк.3:6). Але й відповідно нижчому (humiliorem) розумінню через виконання Закону виправдовувалося колись не всяка плоть, лише ті люди, які були у Палестині. Нині ж від віри в Ісуса Христа виправдовується всяке тіло, бо Церква Його ґрунтується в усьому світі.
Вірш 19: А я через Закон помер для Закону, щоб жити для Бога. (Гал.2:19) - Інша справа померти через Закон [або з додатком: для Закону], а інша справа померти для Закону. Вмираючий для Закону жив для нього перед смертю, дотримуючись субот і новомісячч, святкових днів, маючи образне уявлення про жертви, юдейські казки і перекази про походження пологів (genealogias). Але після пришестя Христового, коли Закон, про який написано: Ми знаємо, що Закон духовенний ( Рим.7:14 ), відійшов (mortuus est) через Євангельський закон для Закону колишнього, душа, - про яку відповідно до слів послання до Римлян написано: Якщо одружиться за життя чоловіка, перелюбу чинить, - по смерті . у шлюбний союз із Законом духовним, щоб приносити плоди Богові. Тому і у пророка Осії говориться їй: Від Мене знайшовся плід твій (Ос.14: 9). До неї ж відноситься і відоме таємниче вислів: Хто мудрий і зрозуміє це, і розумний і пізнає його.
Отож, хто через духовний Закон вмирає для Закону букви, той живе для Бога, бо не буває без Закону Божого, але живе в Законі Христовому. А той, хто через гріхи помирає для Закону, вже мертвий насправді; але про нього вже не може бути сказано: Щоб жити для Бога. А що окрім Закону букви є ще Закон духовний, про це Апостол вчить і в іншому місці, кажучи: Отже, дійсно, закон святий, і заповідь свята і праведна та блага (Рим.7: 12); І Єзекіїль говорить від лиця Божого: Я вивів їх, тобто народ юдейський, з єгипетської землі, і привів їх до пустині, і дав їм заповіді Мої, і виправдання Мої показав їм; їх нехай виконує людина, і житиме (Єз.20:10–11). Але про той Закон, який чинить гнів, для якого помер і Апостол, він згодом каже: І я дав (dedi) їм заповіді не добрі та виправдання, в яких вони не будуть жити в них (Єз.20:25). Те саме позначається і в Псалтирі: Так як я не збагнув знання, то вступлю в силу Божу (Пс.70:15).
Я прикріплений до хреста з Христом. - Так як він сказав, що через Закон він помер для Закону, то показує, яким чином він помер: Я разом з Христом прибитий до хреста, тобто, взявши хрест і слідуючи за Христом, і приносячи себе в жертву в самому стражданні: Помяни мене, коли прийдеш у царство Твоє (4) (4). Нині ти будеш зі Мною в раю. Якщо хтось, умертвівши члени на землі і померши для миру, зрозуміє смерть Христова, той прибивається разом з Ісусом і знамення (tropaeum) смерті своєї пригвожує на дереві страждань Господа.
Вірш 20: Але живу вже не я, а живе в мені Христос. (Гал.2:20) - Той не живе, хто колись жив у Законі, тому що він переслідував Церкву; але живе в ньому Христос: премудрість, сила, слово, мир, радість та інші чесноти, яких якщо хтось не має, то не може сказати: А живе в мені Христос. І все це [Апостол Павло] у своєму обличчі говорить проти Петра про Петра.
А те, що я тепер живу плоттю. - Інша справа бути в тілі, і [інше] жити в тілі. Справді, ті, що існують у тілі, не можуть догодити Богові (Рим.8:8–9). Тому до тих, хто добре живе, говориться: Але ви не існуєте в тілі.
У вірі живу в Сина, Божого, Який полюбив мене і віддав Себе за мене. – До Римлян говориться про Бога, що Він Свого Сина не пощадив, але за нас віддав Його. А тепер про Христа говориться, що Він Сам Себе зрадив: Котрий полюбив мене, – говорить Він, – і віддав Себе за мене. А в Євангелії, де перераховуються Апостоли додається: І Юда Іскаріот [або: Скаріот] який і зрадив Його (Лк.6: 16), і знову про нього ж: Ось наблизився той, який зрадить Мене (Мф.26: 46). Щодо головних священиків і старійшин народу, Писання згадує, що засудили Ісуса на смерть і, зв'язавши Його, повели і зрадили Пилату правителю (prasidi) (Мф.27, Мк.15). а про Пилата знову говориться: Відпустив їм Варавву, а Ісуса, підданого бичування, віддав їм, щоб вони розіп'яли Його (Ін.19). Отож, і Отець зрадив Сина, і Син видав Сам Себе, і Юда і священики віддали Його головним священикам, і нарешті сам Пилат віддав Його, відданого в його руки.
Але: Батько зрадив Його, щоб спасти загиблий світ; Ісус Сам віддав Себе, щоб виконати волю Батька і Свою, а Юда, священики і старці народу, і Пилат через незнання зрадили Життя смерті. Але хоч Вона сама зрадила Себе заради нашого спасіння, однак блаженний і дуже щасливий той, який, коли в ньому живе Христос, у кожному помислі своєму та дії може сказати: Я живу у вірі в Сина Божого, який полюбив мене і віддав Себе за мене.
Вірш 21: Я не відкидаю благодаті Божої. Справді, якщо виправдання через Закон, то Христос даремно помер (Гал.2:21) – відкидає благодать, як той, хто після Євангелія живе в Законі, так і той, хто опоганюється гріхами після хрищення. Але той, хто за Апостолом може сказати: Благодать його в мені не була марна (1Кор.15:10), [той] з упевненістю може сказати: Я не відкидаю благодаті Божої. А наступне потім дуже необхідно сказати проти тих, які після віри в Христа вважають за необхідне дотримуватися заповідей Закону, бо саме їм має бути сказано: Якщо виправдання через Закон, то отже Христос помер даремно. Або, можливо, вони покажуть нам, яким чином Христос помер недаремно, якщо справи виправдовують. Але якщо й знайдуться такі тупоумні, проте вони не наважаться сказати, що Христос помер без причини. Отже, до тієї частини висновку, що пропонується тут, тобто.
до слів: Бо якщо виправдання через Закон, то випливає, що Христос помер даремно, ми повинні приєднати те, що послідовно може бути додане і не може бути відкинуто таке: „Але Христос помер не даремно“ і потім можна зробити такий висновок: „Отже і виправдання не через Закон“. - До цього місця [мова була] проти Петра; а тепер він звертається до Галатів.
Гал.3:1. : О, безглузді Галати, хто вас звабив (fascinavit, обворожив) (Гал.3:1). – Це місце може бути зрозуміле двояко. Галати названі неосмисленими або тому, що, переходячи від найвищого до нижчого, вони почали духом і закінчили тілом, або тому, що кожна країна мала свої особливості. Апостол підтверджує, що Критяни завжди брехливі, злі звірі, ліниві чревоугодники (pigros ventres), як про це сказав поет Єпіменід. За свідченням латинського історика, Маври марнославні, Далмати жорстокі. Всі поети говорять про те, що фрігійці боязкі. Філософи хваляться тим, що в Афінах народжуються здібніші від природи люди. А що Греки легковажні, думка про це вселяє Туллій у К. Цезаря в таких словах: „Чи легковажних Греків, чи лютих варварів“; а у [своєму розумінні] перед Флакком він говорить: „Вроджена легковажність і вчена порожнеча“. Навіть Ізраїльський народ все Св. Письмо звинувачує у грубості серця та тупоумстві (dura cervica). На мою думку, і Апостол вищенаведеними словами дорікає Галатов місцевій [природній] особливості.
Хоча деякі, входячи в обговорення глибоких питань, начебто з метою уникнути єретичного вчення, яке говорить про відмінність природи, стверджують, що Тиряни і Сидоняни, Моавіти і Аммоніти, Ідумеяни, Вавилоняни і Єгиптяни і всі народи, які називаються в Писаннях, мали деякі причини. діянь, так що справедливість Божа не піддається сумніву, оскільки кожен народ визнається чи добрим чи злим, – тобто з якостями, яких інший народ не має. А ми, відхиляючи ці глибокодумні міркування, підемо тому, що сказано вище, і будемо стверджувати, що Апостол або дорікає Галатів у нерозумінні, внаслідок якого вони не могли розрізняти між духом Закону і буквою, або ж повстає проти їхньої природної (gentis – народної) пороку, бо вони неслухняні й тупі, і нерозумні. А подальші слова: Хто звабив вас (1Кор.11) (?) ми повинні пояснити гідним Павла образом (хоча Павло був і не вправний у слові, але не в мудрості), тобто.
не в тому сенсі, що він визнавав ворожбу, яка за поданням простого народу приносить зло; але в тому сенсі, що він ужив простонародне вираження і як тут, так і в інших місцях скористався звичайним говіркою. Ми читаємо в Приповістях: Подарунок мучить очі заздрісника. Те, що у вас читається заздрісник (invidus), грецькою мовою виражається знаменніше словом спокусник (fascinator - чарівниця, ворожка, який може наврочити). І в книзі Премудрості, що приписується Соломонові, пишеться: Спокута злості потьмарює добро (Прем.4: 12). З цих прикладів ми навчаємося, що або заздрісник мучиться побачивши чужого благополуччя (filicitate 13 ), або той, у якого є якесь благо, зазнає деякої шкоди, коли інший обворожує (fescinante 14 ) його або заздрить (invidente) йому. Кажуть, що ворожею насамперед шкодить дітям та дитячому віку та тим, які ще не твердою стопою ходять шляхом. Тому і хтось із язичників каже: „Я не знаю, яке око обворожило моїх ніжних ягнят“ (Віргіл. Еклог. 3).
Бог бачить, чи правильно це чи ні, бо може бути, що й демони служать цьому гріху, і відвертають від добрих справ тих людей, яких бачать чи початківцями у справі Божій, чи досконалими. У нас тепер йдеться про те, що, – на нашу думку, – Апостол взяв приклад із загальнонародної думки. Таким чином подібно до того, як дитячий (tenera) вік представляють схильним до шкоди від ворожіння, і Галати, новонароджені (nuper nati) у вірі в Христа, і харчовані ще молоком, а не твердою їжею ( 1Кор.3 ), зазнали псування, як ніби хтось обворожив їх, nauseante). Вони викинули з себе страви Святого Духа. Тому, якщо хтось хоче заперечувати нам, то нехай пояснить, яким чином із звичайного слововживання запозичені: долина велетнів 15 у книзі Царств ( 4Цар.23:10 ) (?), сирени 16 та онокентаври 17 у Ісаї ( Іс.34:13–14 ), Арктур, Арктур, Іов.9:9) та ін. тому подібні вислови, що мають своє джерело і початок у нечуваних переказах язичників.
Таким чином запитаємо Маркіона щодо цього місця, оскільки він заперечує пророків: яким чином буде витлумачено те, що далі?
Перед очима яких написаний Ісус Христос, розп'ятий у вас. - Справді, нам, по правді, був написаний Той, про дерево хрещене, страждання, завушення і бичування Якого передбачає все обличчя пророків; так що про хрещені страждання Його ми пізнали не з Євангелія тільки, в якому Він зображений розіп'ятим, але задовго до того, як Він сподобався відійти на землю. І чимала похвала для Галатів у тому, що вони так саме повірили в Розіп'ятого, як Він був написаний ним, тобто (scilicet) старанно читаючи пророків і пізнаючи всі обряди Старого Завіту, вони життям і покорою Божим заповідям прийшли до віри. У деяких зборах Священних Книг (codicibus) читається: Хто звабив вас не вірити істині? Але оскільки цього немає у списках Орігена (Adamantii), ми опустили це.
Вірш 2: Тільки наступне я хочу дізнатися від вас: чи чинами Закону ми прийняли Духа, чи через слух віри. (Гал.3:2) – Є дійсно, каже він, багато що таке, що може переконати вас у необхідності надавати перевагу Євангелію перед Законом; але оскільки ви нерозумні і рішуче не можете слухати цього, то я звертаюся до вас з простою промовою і хочу дізнатися про те, що нав'язується на запитання само собою: чи прийнятого вами Духа Святого дали вам справи Закону, дотримання суботи, обрізання і новомісяць, відданих вам, або, навпаки, настанови в вірі? Але якщо не можна відкинути того, що Дух Святий і сили, які на початку віри йдуть за сприйняттям Духа, дано нам не через діла Закону, а через віру в Христа; то очевидно, що, почавши найкращим, ви кидаєтеся в найгірше. Але ретельно поміркуємо про те, що він не сказав: Хочу від вас дізнатися, чи повчили ви Духа через діла, а з додатком: через справи Закону, бо він знав, що і Корнилій сотник отримав Духа через справи (Дії 10), але не через справи Закону, якого він не кликав.
Якщо ж навпаки скажуть: "Отже, Дух може бути отриманий і без слухання настанов у вірі"; то ми скажемо, що Корнилій справді прийняв Духа, але від слуху віри і за природним Законом, який говорить у серцях наших, що добре ми повинні чинити, а чого злого – уникати; через нього колись були виправдані, як ми знаємо, Авраам, Мойсей та інші святі; його ж може посилити і вчинення справ, і виправдання через закон, але не через Закон плоті, що минув. Але надаючи перевагу вірі, ми не знищуємо справ Закону (Рим.3: 31) і не говоримо разом з деякими: Будемо робити зло, поки прийде добро (осудження таких справедливо), але ми вважаємо за краще благодать рабству; ми й говоримо: „Що юдеї роблять із страху, то ми робимо з любові“. Вони раби, а ми сини; вони змушують робити добро, а ми робимо його вчинення добровільно.
Отже, віра в Христа не є підставою для дозволу злочинів проти Закону; але з любові від віри множиться бажання робити добрі справи не тому, що ми страхаємося Судді, а тому, що знаємо, наскільки благоугодні вони Тому, в Якого ми віруємо. Можливо, що хтось запитає: „Якщо віра походить лише від слухання настанов у вірі, то яким чином можуть стати християнами глухі від народження?“ Дійсно, Бога Отця кожен може зрозуміти з величі і краси тварюків, і Творець, отже, пізнається через вивчення створеного.
Але народження Христа, його хресні страждання, смерть, можуть бути пізнані тільки через усне проповідування (їх auditu) Отже: або глухі не - Християни, або, якщо вони Християни, то хибне слово Апостола в іншому місці: Отже, віра від слухання, а слухання від слова Божого “ Той, хто чинить не сказав взагалі, що віра всіх походить від слуху, а тільки: віра від слуху, що може бути зрозуміле і взагалі, і зокрема в тому сенсі, що від слуху походить віра, віра тих, що чують, які вірують“. А той, хто намагатиметься задовільно вирішити це дріб'язкове питання, той насамперед нехай намагатиметься вказати на те, що глухі можуть навчитися євангелії через рухи рук, через спостереження за щоденним життям, і, так би мовити, через подібні до слова тілесні рухи.
Тому те слово Боже, для якого взагалі ніщо не глухо, говорить переважно до тих вух, про які воно саме говорить в Євангелії: Хто має вуха, щоб чути, нехай чує (Лк.8:8), і в Апокаліпсисі: Хто має вуха, нехай слухає, що Дух говорить Церквам (1). І пророк Ісая каже: Господь дав мені вухо (Іс.50:4–5)) Це і є та інша людина, якій Бог говорить у таємниці, Який вигукує в серці віруючого: Авва, Отче (Рим.8:15); з іншого боку (про це ми неодноразово говорили) як тіло має всі члени і почуття, так і душа має також абсолютно всі почуття і члени, і між ними – вуха, і якщо хтось має такі, то не дуже потребує цих тілесних почуттів для пізнання Євангелія.
Разом з тим зверніть увагу і на те, що тут названий Дух розуміється без будь-якого додавання: Святий це той Дух, Якого ми отримуємо по дару – від Бога, а не від людей, і про Якого в іншому місці пишеться: Нерозбещений Дух у всіх (Прем. 12:1), і: Сам Дух дає свідчення [8: 1, 8: 1, 1, 1, 1, 1, 1, 11, 10]. іншому місці: Ніхто не знає того, що є в людині, крім духа людського, що в ньому живе (1Кор.2:11), і у пророка Даниїла: Благословіть, духи і душі праведних, Господа (Дан.3:86).
Вірш 3: Ви такі нерозумні, що хоч почали Духом, нині закінчуєте тілом (Гал.3:3). – Якщо вони прийняли Святого Духа, то яким чином вони нерозумні? Це одразу і дозволяється в тому сенсі, що хоч вони дійсно прийняли Духа Святого, але Дух був забраний у них, коли вони закінчували тілом. Тому вони без причини зазнали того, що зазнали. А для того, щоб після злочину (peccatum) Дух не залишив Давида, він молиться в словах: Духа Твого Святого не забери від мене (Пс.50:13). Зверніть увагу на те, що людина, наступна букві Писань, називається тілом, що закінчило. Тому звернене до Коринтян слово: Живучи в плоті не будемо воювати за тілом (2Кор.10:3) краще розуміти так, що войовничими в плоті називаються ті, які з благоговінням ставляться до Старого Завіту. А ті, що йдуть духовному розумінню, хоч і перебувають у тілі, бо мають ту саму літеру, як і Юдеї, але войовничають не за тілом, бо височіють від плоті до духу.
Тому коли ви будете бачити, що той, хто спочатку повірив [в Євангеліє] з язичників, і поклав руку на рало Христове [плуг, соха] під керівництвом якогось розумного вчителя, продовжує шляхом Закону так йти до Євангелія, що все написане там про суботу, опрісноки, обрізання; а потім після читання Євангелія під впливом переконань якогось юдея чи однодумця юдеїв, залишивши тінь і туманні алегорії, починає розуміти Писання так, як вони написані; тоді про цю людину ви можете сказати: ,, Ти такий нерозумний, що хоч колись почав духом, але тепер закінчуєш плоттю“.
Вірш 4: Так багато ви зазнали без причини, якщо тільки без причини 19 (Гал.3:4). — Якщо ми подивимося на нещасних юдеїв, у яких забобонах і з якою важкою для обережності живуть вони серед інших народів, кажучи: „Не торкайся, не їж, не чіпайся“; то ми визнаємо істинність сказаного: Стільки ви зазнали без причини. Але при цьому Апостол не пом'якшує свого вироку безпосередньо, а лише надає йому вигляду сумніву: якщо тільки без причини, тому що тут йдеться про тих, які після Закону можуть звернутися до Євангелія. Краще ж це місце розуміти так, що Галати, які спочатку увірували в Розіп'ятого, перенесли багато докорів і з боку Юдеїв, і з боку язичників, і зазнали вельми великих переслідувань (non minimas persecutiones). Тепер вони чують викриття в тому, що вони даремно зазнали їх, якщо вони тільки відвернуться від благодаті Христової.
Разом з тим залишається і та надія, що потерпілий за віру в Христа, а потім впав у гріх, поки грішить, ніби страждав без причини; ця надія не робить безплідними колишні страждання, якщо він знову звернеться до колишньої віри, – повернеться до колишньої поведінки. Інший зміст (aliter): Якщо, каже він, ви думаєте, що обрізання має бути після благодаті, то, живучи досі без обрізання, ви зробили безплідним все те, що ви зазнали. Втім, мені здається, що ви зазнали цього недаремно, бо я знаю, що Закон після Євангелія не має сили. А може бути й так: Чимала була шкода від того, що ви, дотримуючись Закону про обрізання, занапастили таку велику колишню працю з віри, а тепер до цієї шкоди приєднується ще відповідальність за непостійність, так що і в минулому ви постраждали без причини, і в майбутньому терпітимете муки.
Деякі ж для пояснення цього місця допускають таку натяжку: „Подумайте про колишню свободу благодаті і про тяжкість теперішнього дотримання Закону, і ви побачите, як багато зробили ви даремно, хоча безсумнівно плід цієї помилки не повинно вважати загиблим, бо ви були приведені до нього ревнощами з Богом. якщо ви, звернувшись на краще, покажете, що у вас вагалося ваше знання, а не рішучість до подвигів.
Вірш 5: Отже, той, хто подає вам Духа і чинить у вас сили [чи] від слуху віри, або від діл Закону . (Гал.3:5) – Той, хто подає (qui tribuit), тобто той, хто здійснює (administrat), має бути розуміється в значенні сьогодення [а не: подав] щоб показати, що в кожну окрему годину або мить гідним завжди подається Дух Святий; і чим більше хто-небудь чиниться в Божій справі і любові, тим більше він має в собі сили Духа Святого, які роблять не діла Закону, а слухання віри. Це не означає те, що справи Закону повинні бути зневажені, і що без них потрібно прагнути простої віри, а те, що самі справи повинні бути прикрашані вірою в Христа. Адже відомий знаменитий (illa) вислів мудрого чоловіка: «Не віруючий живе праведністю, а праведний живе вірою». Разом з тим показується, що Галати, прийнявши після віри Святого Духа, мали дарування сил, тобто.
пророцтво, пологи мов, зцілення від хвороб та інше, що обчислюється в посланні до Коринтян між духовними дарами (1Кор.7:7–11); і тим не менше, після прийняття багатьох дарів (можливо тому, що вони не мали благодатного дару розрізняти духів), вони були обплутані мережами лжевчителів. Також необхідно звернути увагу і на те, що йдеться про дію сил у тих, які не тримають істини Євангелія, подібно до того, як і в тих, які, не дотримуючись Господа, чинили в ім'я Його чудеса, як про це особливо запитує Господа Іван: Учитель, ми бачили якогось, що іменем Твоїм він не виганяє Мк.9: 38). Це говориться проти єретиків, які бачать виправдання своєї віри в тому, що вони можуть зробити якесь знамення. Хоч вони будуть і їсти, і пити в Ім'я Господа, бо вони мають святотатний жертівник, і будуть хвалитися тим, що, закликаючи Спасителя, зроблять багато знамення, проте в день суду вони по заслугах своїх почують: Я не знаю вас, відійдіть від Мене, що неправду роблять (Мт.7:2).
Вірш 6: Так Авраам вірував Богові і [це] ставилося йому в праведність (Гал.3:6). – Від цього місця до слів: Ті, хто від віри, благословляться з вірним Авраамом (Гал.3:6–9), Маркіон виключає зі свого „Апостола“. Але до чого послужило те, що він це виключив, коли інше, утримане ним, суперечить його безглуздю? А Авраам вірував Богові, йдучи з вітчизни своєї в землю, якої не знав (Бут.12) (і далі), твердо віруючи в те, що безплідна дев'ятидесятирічна Capa народить дитя; і приносячи в жертву того самого Ісаака, хоча чув Божу обітницю про те, що в Ісааку призначається (vocaretur) потомство (semen) йому, але анітрохи не сумнівався у виконанні його. По справедливості, віра ставиться за праведність такому, що перевершив справи, наказані Законом, і придбав собі Бога [або придбає собі Бога] не страхом перед Ним, але любов'ю до Нього.
Вірш 7: Отже, дізнайтеся, що ті, що від віри, є дітьми Авраама. (Гал.3:7) - Більш повно він міркує про це в посланні до Римлян, саме про те, що віра була поставлена Аврааму в праведність не в обрізанні, а в необрізанні (Рим.4:10). І старанно зберігаючи цю думку, він вчить, що ті є дітьми Авраама, які вірують з такими ж думками, як необрізаний ще Авраам; бо він радий був бачити і зрадів, коли побачив день Господній (Ін.8:56). Тому і до невіруючих юдей говориться: Якби ви були дітьми Авраама, то робили б справи Авраама (Ів.8:39). Але якісь інші (в той час, коли це говорилося) справи вимагав від них Бог, крім віри в Сина Божого, Якого послав Отець зі словом: Хто вірує в Мене, не в Мене вірує, а в Того, що послав Мене (Ів.12:44). Тому і в іншому місці людям, які пишалися давністю і знатністю роду, дається така відповідь: І не кажіть, що ми маємо отця Авраама. Бо Господь може створити дітей (suscitere filios) Авраамові та з цих каменів (Мт.3:9). Ніхто не сумнівається, що там під камінням розуміються грубі серця язичників, які після того розм'якшилися і прийняли прапор віри.
Добрі діла Авраама, якими він був угодний Богові ще до обрізання, ти, старанний читач, обчисли, і якщо кого знайдеш з подібними діяннями, то скажи їм, що вони діти Авраама, виправдані в необрізанні, тому що він прийняв знак обрізання не за заслугами діл своїх, але в ділах своїх, але в прийняв знак обрізання не за заслугами. Але оскільки від насіння його мав народитися Христос, у якому було обітовано благословення всіх язичників, і оскільки від часу Авраама до Христа мало пройти багато століть; то Бог, оберігаючи від того, щоб нащадки коханого Авраама не змішалися з іншими народами, і сімейство його мало-помалу не звернулося в невідоме, колись відзначив стадо Ізраїльське печаткою обрізання, щоб воно, живучи між Єгиптянами, Ассирійцями, вавилоняни і Халдеями.
Потім протягом сорока років життя в пустелі ніхто не був обрізаний, тому що вони лише одні жили в пустелі без іншої домішки; але безпосередньо після переходу через Йордан народу і після вторгнення юдейського натовпу в землю Палестини, обрізання стало необхідним для попередження майбутнього злиття з язичниками. А те, що у вождя Ісуса народ знову пишеться, як обрізаний ( Нав.5:2–4 ), має те значення, що і в пустелі припинилося обрізання, яке розумно застосовувалося в Єгипті, в що від Господа Ісуса Христа віруючі повинні бути обрізані духовим обрізанням.
Вірші 8, 9: А Писання, бачачи, що Бог виправдає язичників від віри, сповістило Аврааму, що „в тобі благословляться всі народи“. Отже, ті, що від віри, благословляться з вірним Авраамом (Гал.3:8–9 ) – Це означає не те, що саме Писання, тобто чорнило і аркуші шкіри, які самі по собі не мають сенсу, можуть передбачати майбутнє, але те, що Дух Святий і той зміст, що ховається під літерою, провістили. Потім: приклад, запозичений з книги Буття, так читається в свитку, що містить цю книгу (proprio volumine): І благословляться про насіння твоє всі народи землі (Бут.26: 4). Те, що Апостол пояснив про Христа, говорячи: Не написано: „Про насіння, як про багато, але як про одне, і насіння твоє, яке є Христос, – те ж ми повинні помітити і про всі майже свідчення, які взяті зі Старозавітних книг у Новому Завіті, – саме, що апостоли і тільки, апостоли і я тільки змінивши порядок розташування [слів], іноді пропустивши [частину] їх, а іноді приєднавши [інші].
Ні для кого немає сумніву, що всі народи не були благословлені ні в Ісааку, ні в Якові, ні в дванадцяти патріархах та інших, що походять від кореня Авраамового, але в Ісусі Христі, через Якого всі народи вихваляють Бога, і благословляється на землі нове ім'я. Втім, можна також зрозуміти, що Апостол запозичив приклад насіння і з іншого місця книги Буття, де пишеться: А вивів он (безперечно, що Авраама) Бог і сказав йому: Подивися на небо і перелічи зірки, якщо тільки можеш перелічити їх. І сказав йому: Так буде й насіння твоє, і вірував Авраам Богові, і ставилося йому в праведність (Бут.15:5–6). Отже, ті, що вірують, благословляться з вірним Авраамом, про якого йдеться, за чудовою його вірою в Бога, що він увірував у Бога як би першим. Так і Енош за переважну надію на Бога і піднесену в порівнянні з іншими, зображується, як той, хто сподівався закликати Господа Бога (Бут.4:26).
Це не тому, що і Авель, про який Господь говорить: Голос крові брата твого кричить до мене (Бут.4: 10), а потім інші не сподівалися закликати Бога, а тому, що кожен називається з того боку свого, що в ньому переважно виявляється.
В даний час у другій книзі тлумачень на послання до Галатів мені здається необхідним повернутися до того, що я залишив незачепленим у першій книзі, коли говорив про особливості язичників, а саме: хто такі Галати, або від кого і звідки вони походять; чи народилися вони на тій землі, яку тепер населяють, чи вона прийняла їх як прибульців; чи втратили вони свою мову внаслідок спілок [з іншим народом], чи ж вони і своєї не втратили, і навчилися новому. Марк Варрон, старанний дослідник усіх старожитностей, та інші, що наслідували його, повідомили багато, гідне пам'яті щодо цього народу. Але так як ми зважилися не вводити необрізаних у храм Божий, та й, зізнаючись відверто, ми вже багато років перестали читати це, ми представимо слова нашого Лактанція, які він дає про цей народ у третьому свитку твору до Проба. Він каже: "Галли в давнину називалися Галати за білизну тіла, і Сибілла так їх називає. Це ж хотів показати і поет, коли каже: Тоді вони пов'язали золотом білі, як молоко, шиї (Віргіл. Енеїд. кн.).
VIII) коли міг сказати: білий. Звідси, звісно, й назва області Галатія, бо галли, колись прибувши до неї, змішалися з греками; тому країна спочатку називалася Галлогреція, а потім Галатія". Не дивно, якщо він говорив про галатів і згадував, що вони, західні люди, втративши такий великий простір посеред земель, сіли на рівнини Сходу; оскільки відомо й протилежне, тобто, що ті, хто рухався з Греції та Сходу, досягли крайніх меж Заходу. Массілія [Марсель] була заснована Фокейці, про яких Варрон каже, що вони знають три мови, що вони говорять грецькою, латинською та галісійською. Місто Рода було заселене вихідцями з Родосу, від яких річка Родана [Рона] отримала свою назву. Переходжу до засновника міста Агенора в Африці;
Переходжу до Іспанії: чи не переселенці з острова Закінфа заснували Сагунт, і чи не розповідають, що місто Тартессон населили Іонійські Греки, нині воно називається Картея? А Іспанські гори: Кальпе, Ідрунт, Піренеї, а також острови: Афродисіади та Гімнезії, які називають Балеарськими, хіба не виявляють слідів грецької мови? Сама Італія, колись наповнена Грецьким народом, називалася Великою Грецією. Звичайно, ніхто не може заперечувати, що Римляни походять від потомства Агійця Енея. Звідси зрозуміло, чому і Заході перебувають часто природні якості живого Грецького духу, і Сході проявляється варварська грубість. Ми не хочемо сказати, що в [відомій] країні і в тому чи іншому місці не народжуються різні [за якостями] люди, а те, що за якостями більшості отримує назву і те, що на нього і не схоже.
Отже, не дивно, що Галати називаються і безглуздими і [порівняно з іншими] більш повільними в розумінні, хоча Іларій, - Рона [річка] латинського красномовства, - за походженням Гал і Піктавієць, у вірші з Гімнів (in Carmine Hymnorum) називає Галлов не. А те, що зустрічаються плідні з них у красномовстві, відноситься швидше до плодів їхніх вчителів красномовства, ніж до якостей їхньої країни, тим більше що Аквітанія хвалиться своїм грецьким походженням, а Галати походять не з цієї частини країни, а з більш звіроподібних Галлів. Павла та Євстохія, чи хочете ви знати, яким чином апостол Павло кожну область позначив відповідно до її особливостей? І до теперішнього часу залишаються сліди тих самих або чеснот, або помилок [жителів цих країн]. У Римського народу похваляється віра (Рим.1: 8). У якому іншому місці з таким старанням і постійністю збираються люди до храмів та до гробниць мучеників? де виголошується "Амінь" подібно до грому небесного, і де розвалюються спорожнілі храми ідольські?
Але це не означає того, що Римляни мають іншу віру, ніж яку мають інші Христові Церкви; а доводить тільки те, що вони мають більше благочестя і простоту у вірі. З іншого боку, вони викриваються в легковажності та гордості. У легковажності там, де говориться: Прошу вас, браття, щоб. ви остерігалися від тих, які справляють розбрат і спокуси всупереч вченню, якому ви навчилися, і щоб ви ухилялися від них, бо люди цього роду служать не Христу, Господу [або з додатку: нашому], а своєму утробі, і улесливими промовами і красномовством. Ваша покора всім відома у будь-якому місці. Отже, я тішуся за вас, і бажаю, щоб ви були мудрі для добра і прості для зла (Рим.16:17–19); а в гордості звинувачує там, де говориться: Не пишайся, але бійся... Не хочу, щоб ви, не знали, браття, таємниці цієї, щоб ви не були мудрими у своїх очах (ipsi vobis), (Рим.11:20, 25); а в наступних словах: Бо я говорю за благодаттю, даною мені, усім, що є серед вас, не мудрувати більше, ніж мудро мудрувати, але мудрувати тверезо (Рим.12:3).
Нарешті, ще більш ясно: Радіти з тими, хто радіє, і плакати з тими, хто плаче, виявляючи взаємну згоду (idipsum invicem sentientes), не високомудруючи, але погоджуючись зі смиренними, не будьте мудрими у власних очах [apud vosmetipsos, (Рим.12:15–16). Також і особливості Коринтян Апостол позначає тим, що жінки їх не покривають голови, а чоловіки змащують волосся ( 1Кор.11:4–15 ), що вони байдуже [всяку їжу] їдять у храмах [ або : у певний час] ( 2Кор.11:20 ), і надмившись. Частково ці якості залишаються в них і до теперішнього часу, як у цьому, безперечно, може переконатися той, хто побачить Ахаію (1Кор.4). Македоняни похваляються за свою любов і турботливість до братії. Тому їм пише: Про вашу любов до братії ми не маємо потреби писати вам, бо ви самі від Бога навчилися тому, щоб любити себе взаємно; і, дійсно, ви робите це щодо всіх братів по всій Македонії (1Сол.4:9).
Але разом з тим вони одержують докори в тому, що бездіяльно ходять з дому в дім, і в очікуванні чужих страв, доки не сподобаються кожному, ходять то туди, то сюди, і повідомляють, що робиться у кожного в домі. Справді, потім він каже: Просимо ж вас, браття, щоб ви були в достатку і старалися бути спокійними, робити свою справу і працювати своїми руками, як ми наказали вам, і чесно ходили перед зовнішніми, і не бажали нічого іншого (1Сол.4:10–1). А щоб хтось не подумав, що це вмовляння є лише наслідок обов'язку його, як вчителя, а не викликане дійсним недоліком народу, він у другому [посланні] до них знову повторює наполегливо: Бо навіть коли ми були у вас, ми говорили вам про це; якщо хтось не хоче працювати, нехай і не їсть. Справді, ми чули, що між вами деякі живуть неспокійно, нічого не роблячи, але роблячи, як цікаві. Тим, які такі, ми проголошуємо та заклинаємо їх в ім'я Господа Ісуса Христа, щоб, працюючи в безмовності, вони їли свій хліб (2Сол.3:10–12).
Було б дуже довго, якби я захотів оглянути за словами Апостола і всіх Писань, як чесноти окремих народів, так і їхні пороки; бо з того, що ми сказали, ми прийшли до того, чому Галати названі безглуздими і нечутливими. Хто знає Анкіру, головне місто Галатії, той подібно до мене (mecum) знає, наскільки багато розколів роздирають її до теперішнього часу і наскільки великою відмінністю в навчанні вона знечещена. Я не говоритиму про Катафригійців, Офітів, Барбаритів і Маніхеїв; бо ці імена людського нещастя вже відомі. Але хто колись у якійсь частині Римського світу чув назви Пассалоринкітів, Аскодробів [Аскодрогов] та Артотиритів та інші ще дивовижніші [поділи], ніж навіть їхні імена. І досі залишаються сліди їхнього безглуздя.
Одне з них те, про яке ми повідомляємо і таким чином виконуємо дану у вступі обіцянку, - саме те, що Галати крім Грецької мови, якою говорить весь Схід, мали свою власну мову, майже таку ж, як Тревіри [плем'я Галлів]; втім не дуже важливо те, що де-не-де вони зіпсували, так як і жителі Африки в деякому відношенні змінили фінікійську мову, та й сама латинська мова щодня змінюється в різних країнах з часом. Але повернемося до взятого на вирішення питання.
Вірш 10: Справді, всі, хто живе в Законі, перебувають під прокляттям, бо написано: Проклятий кожен, хто не буде постійним у всьому, що написано в книзі Закону, щоб виконати це (Гал.3:10). – Я маю таку звичай, що, – щойно запозичується апостолами зі Старого Завіту, – я звертаюся до самих книг (originales libros) і ретельно розглядаю, як це запозичення записано у своєму місці. Таким чином я знайшов у Второзаконні це місце переведеним Сімдесятьма тлумачами так: Проклятий всяка людина, яка не буде постійною в усіх словах Закону цього, щоб дотримуватися їх; і скаже весь народ: „Хай буде“. (Втор.27:26). а в Акіли так: Проклятий той, що не затвердить слів цього Закону, щоб виконувати їх. І скаже весь народ: Істино. Симмах: Проклятий той, що не затвердить слів [або з додат.: цих] Закону цього, щоб виконувати їх. І скаже весь народ: Амінь. Потім Феодотіон переклав так: Проклятий той, що не поставить [перед собою] слів цього Закону, щоб виконувати їх; І скаже весь народ: Амінь.
З цього [порівняння] ми зрозуміємо, що Апостол, як і в інших місцях, навів скоріше зміст слів, ніж самі слова; і, крім того, невідомо: чи додали Сімдесят слова: кожна людина і: у всьому, або ж так було в давньоєврейському тексті, а потім було викинуто юдеями. До цього припущення спонукає мене та обставина, що слова: кожен і в усьому за змістом своїм ніби необхідні для твердження того, що всі, хто живе справами Закону, перебувають під прокляттям, і Апостол, чоловік Єврейської освіти вчений у Законі, ніколи не вжив би їх, якби їх не було в Єврейських свитках. Тому перечитуючи Єврейські книги Самаритян, я знайшов там слово chol, що означає: кожен або всім, що згідно і з перекладом Сімдесяти тлумачів. Отже, даремно юдеї викинули ці слова, щоб не здатися, що вони перебувають під прокляттям, якщо не можуть виконати того, що написано в Законі, тому що найдавніші списки іншого народу свідчать, що ці слова були в книгах.
Але так як ніхто не може виконати Закону і зробити все те, що наказано, то і в іншому місці Апостол свідчить, кажучи: оскільки це було неможливо для Закону, перед яким через тіло [людина] був нездужений, то Бог, посилаючи Сина Свого в подобі плоті гріха через гріх (3), осудив. Якщо ж це вірно, то нам можуть заперечити: „Отже і Мойсей, і Ісая, та інші пророки, що жили під ділами Закону, перебувають під прокляттям?“ Той, хто чує слова Апостола: Бо Христос викупив нас від прокляття Закону, ставши прокляттям за нас, нехай не боїться відповідати на це ствердно і стверджувати, що кожен зі святих свого часу був прокляттям за народ. Але засвоюючи цю перевагу і праведникам, ми не повинні здаватися применшуючими Спасителя, ніби Він нічого не має особливого і чудового, ставши прокляттям заради нас, коли й інші заради інших зазнали прокляття.
Справді, ніхто з них, хоч сам і став прокляттям, не звільнив нікого від прокляття, крім одного тільки Господа Ісуса Христа, Який безцінною кров'ю Своєю викупив від законного прокляття і нас усіх, і тих, – я говорю про Мойсея та Аарона, і про всіх пророків і патрій. А щоб ви не подумали, що це сказано мною як моя власна думка (їх meo sensu), про це свідчить Писання: бо Христос благодаттю Божою, або як читається в деяких списках (exemplaribus): без Бога, помер за всіх (2Кор.5:14–15) 20 . Якщо ж за всіх, то і за Мойсея, і за всіх пророків, з яких жоден не міг роздерти старого рукопису, який був написаний проти нас, і пригвоздити його до хреста (Кол.1:14): Всі згрішили і мають потребу в славі (gloria, або: у благодаті – gratia) Божій (3). Людина не буває праведна на землі, яка робила б добро і не згрішила (Еккл.7:20). Нарешті, ясно вчить про це і подальше слово Апостола, що ні Мойсей, ні інший якийсь славний чоловік із давніх не міг через закон виправдатися перед Богом. Бо далі йде:
Вірші 11, 12: Але оскільки перед Богом ніхто не виправдовується в Законі, то очевидно, що праведник живе вірою. А Закон не від віри; але хто буде виконувати написане в ньому (qui fecerit еа), той буде живий цим (Гал.3:11–12). - Доказ (exemplum) того, що праведник живе від віри, а не від діл, Апостол представив з книги пророка Авакума, так як Сімдесят тлумачів переклали так: Праведник живе вірою Моєю (Авв.2:4), Акила і Феодотіон: Праведник ж живе вірою Його. Отже, необхідно мати на увазі, що він не сказав, що людина чи чоловік живе вірою, щоб не дати приводу до зневаги добрих діл, але сказав: Праведний живе вірою; це для того, щоб той, хто вірний і має жити вірою, не інакше міг приступати до віри, або жити в ній, як тільки спершу ставши праведником, і чистотою життя, сходячи до віри як би за деякими ступенями. Отже, може, що хтось буде праведним, і проте не житиме без віри Христової? Якщо у того, хто читає, виникне сумнів, то нехай він прийме слова Павла, який говорить про себе: «За праведністю, яка відповідає Закону, без докору».
Отже, Павло був тоді праведний відповідно до Закону, але він ще не міг жити, бо не мав у собі Христа, Який каже: Я є життя (Ів.11:25), і віруючи в Якого він потім почав жити. Зробимо і ми щось подібне до того, що говориться: Праведний живе вірою і скажемо: „Невинний живе вірою, мудрий живе вірою, сильний живе вірою“ і вимовимо відповідне судження і про інші складові чеснот у спростування тих, які, не віруючи в Христа, думають, що вони: знають, що ніхто не живе без Христа, без якого всяка чеснота є недостатньою (in vitio est) Справжнє слово Апостола може бути прочитане і так: що праведник вірою і вже потім додати: живе [або: житиме]. А в словах Апостола: Закон не від віри; але той, хто дотримується приписів його, той житиме цим, очевидним чином показується, що він говорить не про просте життя, а про життя, яке має відношення до чогось. Праведник справді живе від віри і не додано: „у цьому“ чи: „у тому“.
Але той, хто живе в Законі, виконуючи його приписи, живе в цьому, тобто в тому, що зробив, що вважав добром; нагородою за його подвиги для нього бувають тільки зроблені ним справи або довголіття (на думку юдеїв) життя, або уникнення покарання, якому зазнає злочинець проти Закону. Ми думаємо, що слова: Але живе цим належать не Апостолу, а пророку Єзекіїлю, який каже: Я вивів їх у пустелю і дав їм заповіді Мої, і виправдання Мої показав їм, щоб людина виконувала їх і була жива ними (Єз.20:10–11). Але хоча він і каже, що будуть жити ті, які ходять у заповідях і виправданнях, проте додає наступне: І дав їм заповіді не добрі та виправдання, в яких вони не будуть жити в них (Єз.20:25) Яка обережність у висловах! Коли він сказав: Дав їм заповіді та виправдання, в яких вони будуть жити в них, то не приєднав: добрі; А коли сказав: У яких вони не будуть жити в них, то додав: Я дав їм заповіді не добрі та інші. Але про це докладніше у тлумаченнях на Єзекіїля; а тепер повернемося до порядку промови послання [до Галатів].
Вірш 13: Христос викупив нас від прокляття Закону, ставши за нас прокляттям (Гал.3:13). Він представляє Його кровожерливим, жорстоким і мстивим [або суддею, тобто замість: vindicem, – judicem], і стверджуючи, що ми викуплені через Христа, Який є Син іншого, благого Бога. Якби він [Маркіон] розумів, яку відмінність у поняттях купити і викупити (emere et redimere), то ніколи простих слів Писання він не став би перекручувати з метою богохульств свого вчення, тому що той, хто купує, набуває чужого, а хто викупає, той набуває у власному розумінні своє, але перестав бути його. Отже, Христос викупив нас від прокляття на підставі Закону [від клятви законної], який визначено грішником, яких Він сам ганить через пророка в наступних словах: Ось ви продані за ваші гріхи, і за беззаконня ваші Я відпустив матір вашу (Іс.50:1). Те саме повторює і Апостол, кажучи: А я – тілесний, проданий під гріх (Рим.7: 14).
З іншого боку, прокляття, записані в книзі Левіт і Повторення Закону, виконуються не Самим Богом, а проголошується пророчим духом тільки те, що має бути з людьми, які будуть грішити. Тому, якщо він захоче перемогти нас [coarctare] словом Апостола: Ті, що живуть ділами Закону, перебувають під прокляттям, бо написано: Проклятий кожен, хто не буде постійним у всьому, що написано в книзі Закону, щоб виконувати це (Втор.27:26), і стверджувати, що всі під їм: «Чи прокляті, чи ні, ті, що живуть під благодаттю Євангелія Христового, якщо вони не виконують Його заповідей? Якщо він відповість, що прокляті, то він у Євангелії матиме те, що ми – в Законі, а якщо він скаже, що не прокляті, тоді буде слідувати той висновок, що заповісти євангелії дадуть ті, що заповіді євангелії дадуть. нагороди.
Отже, те й інше дозволяється так: як Христос звільнив нас від прокляття на підставі Закону, ставши прокляттям заради нас; так визволив (eruit) Він нас і від прокляття на підставі Євангелія, прокляття покладеного на тих, які не виконують заповідей Його, зробившись заради нас прокляттям, знаючи також, що не відпуститься нам і найменша частина даного таланту, і стягнеться з нас останній кодрант (Мф.5: 22).
Вірш 14 [кінець 13 і 14]: Бо написано: Проклятий кожен, хто висить на дереві, щоб благословення Авраама в Ісусі Христі було і для язичників для того, щоб через віру ми отримали обітницю Духа (Гал.3:13–14). – Перш ніж міркувати про значення у слововисловлюваннях Апостола, нам здається справедливим у небагатьох словах роз'яснити свідчення Повторення Закону, з якого Апостол взяв ці слова, зіставляючи це місце з текстом інших видань. Отже, Сімдесят тлумачів перевели це місце так: Але якщо в будь-кому буде гріх, що підлягає по суду (et judicium) смертної кари, і він буде умертвлений, і ви повісите його на дереві: то тіло його нехай не засне. οὐκ ἐπικοιμηθήσεται = не буде спочивати, слов'ян.: не скривджує, російськ.: не повинно ночувати] на дереві, але поховайте (sepelientes sepelietis) його в той день; тому що проклятий від Бога кожен, хто висітиме на дереві, і не оскверняй землі своєї, яку Господь, Бог твій, дав тобі в спадщину (Втор.21:22–23).
Акила: І коли на чоловікові буде гріх, що підлягає смертному вироку [або: і смертний вирок], і він буде вбитий, і ти повісиш його на дерево, то труп його не повинен залишатися на дереві довго, але погреби його в той день, тому що прокляття Боже на тому, хто повішений; і не оскверняй землі твоєї, яку Господь, Бог твій, дав тобі в спадок. Симмах: Якщо ж гріх людини буде гідний смерті, і він буде умертвлений, і ти повісиш його на дерево, то труп його нехай не залишиться на ніч на дереві, але погреби його того самого дня, бо він повішений за хулу проти Бога, і ти не оскверни землі твоєї, яку Господь, Бог твій. Феодотіон: І коли на людині буде гріх, що заслуговує на смертний вирок, і він помре і ти повісиш його на дереві, то нехай не засне (non dormiet) труп його на дереві, чому ти повинен поховати його в той самий день, тому що повішений є прокляття Боже, і ти не оскверниш землі на тебе. Потім adama (אדמה) єврейською мовою означає: земля, або ґрунт.
А в тому місці, де Акила і Феодотіон переклали однаково словами: бо повішений є прокляття Боже, єврейською мовою стоїть так: chi calaluth eloim thalui. Ці слова Евіон, відомий напів-християнин і напів-юдей, переклав так: ὅτι ὕβρις Θεοῦ ὁ κρεμάμενος, тобто: тому що повішений є посоромлення для Бога. Я пам'ятаю, що в суперечці Ясона і Паписка, яка викладена грецькою мовою, я знайшов такий переклад: λοιδορία Θεοῦ ὁ κρεμάμενος, тобто: повішений [є] наруга для Бога. Єврей, який навчив мене Писання, сказав мені, що це місце можна прочитати і в такому розумінні: Тому що Бог повішений з безчестям . Ми тому зібрали все це, що в цьому полягає дуже важливе питання, яке висувається юдеями проти нас, як безчестя, – питання про те, що Спаситель наш і Господь став прокляттям в очах Божих.
Отже, перш за все слід звернути увагу на те, що не кожен, хто висить на дереві, став прокляттям перед Богом, а тільки той, що згрішив, і за злочин, гідний смерті, був засуджений і піднесений на хрест; він проклятий не тому, що розіп'ятий, а тому, що підпав такій відповідальності, що заслужив смерть через розп'яття. Потім слід заперечити також і те, що причина хресної смерті більш повно пояснюється нижче, оскільки Писання говорить, що такий злочинець був розіп'ятий за прокляття і хулу проти Бога, що більш ясно переклав Симмах словами: Тому що повішений за хулу проти Бога. Нарешті, запитаємо їх: „Якщо Ананія, Азарія та Мисаїл, що не хотіли вклонитися ідолу Навуходоносора, були повішені на дереві (Дан.3) (?), а також дев'ятидесятирічний Елеазар за царя Сирійського Антіоха і знаменита мати з сімома синами своїми; шануватися проклятими, або гідними всілякого благословення.
Звичайно, якби Аман за своєю заслугою не зійшов на хрест, який він приготував для Мордехая, то, на мою думку, Мордехай піднявся б на нього не так, як проклятий, а як чоловік святий. Цими та іншими подібними міркуваннями доводиться, що проклятий той, хто вчинив злочин, гідний шибениці, а не той, який був розіп'ятий внаслідок несправедливості суддів, внаслідок насильства ворогів, або внаслідок криків чорного народу, або з заздрості до його чеснот, або внаслідок царського гніву. Колись і Навутей (Naboth або Nabutham) був засуджений всім містом Єзавелі на смерть, за листом Єзавелі (3Цар.21:8–11); проте кров його в прообраз Христа через багато століть була помщена, бо Господь говорить Осії: Назви ім'я його Ізраїль, бо ще трохи (adhuc modicum), і я стягну кров Єзраїля з дому Іуя (Ос.1:4). Це проти юдеїв. Втім, повертаючись до свого непорозуміння (ut ad nos redeat disputatio), я не можу сказати (scire), чому Апостол у словах Писання: Проклятий від Бога всякий, що висить на дереві (Втор.21: 23) або пропустив щось, або приєднав.
Справді, коли він думав сімдесятників, то йому було, як це і нами зроблено, приєднати і ім'я Боже. А якщо він як Єврей з Євреїв вважав найвірнішим те, що почитав своєю мовою, то він не повинен був приєднувати слів: кожен і: на дереві, яких немає в Єврейському [списку]. Тому мені здається, що або єврейські книги колись мали щось інше, ніж тепер [мають], або апостол, - як я вже раніше сказав, - викладав тільки зміст Писань, а не їхні слова; або, що має більше правдоподібності, і в Єврейських, і в наших зборах священних книг кимось додане ім'я Боже, щоб покрити нас безслав'ям за те, що ми віруємо в Христа, нібито проклятого Богом. Отже, я сміливо виступаю на це змагання і, посилаючись на книги, стверджую, що ніхто не був проклятий від Бога, і що там, де належить прокляття, там ніколи не приєднується Божого імені.
Змію говориться: Проклятий ти від усіх звірів земних (Бут.3: 14); і Адаму говориться; Проклята земля в твоїх справах (Бут.3:17); а Каїну: Проклятий ти на землі (Бут.4: 11); і в іншому місці: Проклятий отрок Ханаан, рабом буде братам своїм (Бут.9: 25); і ще в іншому місці: Проклятий гнів їхній, бо він жорстокий, і лють їхня, бо вона люта (Бут.49: 7). Було б дуже довго, якби я почав перераховувати всі прокляття, що описуються в книгах Левіт, Повторення Закону та Ісуса Навина; і, однак, в жодному з них не додано імені Божого, так що навіть сам Сатана, коли дає поруку за Йова, що той під гнітом найбільших страждань буде богохульствувати, вищий ступінь цього висловив словами: Якщо він не благословить Тебе в особі (Іов.1: 11). І в книзі Царств Навутій зображується побитим камінням тому, що він благословив Бога і царя (3Цар.21: 10), (Рус.: хулив).
Втім, нікого не повинно бентежити, що Христос заради нас став прокляттям, тому що і Бог є прокляттям, яке зробило Його; Він Сам зробив Його гріхом за нас (бо Христос не знав гріха); і Христос за походженням від повноти істоти Отця принижив Себе, приймаючи зовнішній вигляд раба (Флп.2:7): Він по життю був мертвий, і премудрість Божа названа була безумством, так що нерозумне Боже було мудріше людей (1Кор.1:25) і в шістдесят восьмому Тобі, гріхи мої не приховані від Тебе (Пс.68:6). Отже, ганьба Господа є наша слава. Він умертвлений, щоб ми жили; Він зійшов у пекло, щоб ми зійшли на небо; Він став безумством, щоб ми стали мудрістю; Він зняв з Себе образ і повноту Божества, щоб у нас жила повнота Божества, і ми з рабів стали панами. Він висів на дереві, щоб, пригводжений до нього, міг древом знищувати гріх, який ми скоїли через дерево пізнання добра і зла. Хрест Його перетворив гіркі води на солодощі, і підняв нагору сокиру, втрачену і потонув у хвилях Йордану (4Цар.6:5–7).
Нарешті Він став прокляттям, я кажу: зробився, а не: народився, щоб благословення, обітовані Аврааму, були передані народам Самим Творцем (auctore) і Вождем, і обітниця Духа виповнилася в нас через віру в Нього, яку ми можемо розуміти двояко: або в сенсі духовних дар 1Кор.9).
Вірші 15–18: Браття, я говорю на людську думку: проте ніхто не зневажає затвердженого людського заповіту і не визначає більшого [в ньому]. Авраамові дано обітниці та насіння його. Він не сказав: «насіння», як би про багатьох, а «насіння», як би про одне, і насіння твоє, яке є Христос. А це я називаю завітом, затвердженим від Бога; тобто закону, що з'явився через чотириста тридцять років, Він не робить марним, щоб обітниця стала безсилою; бо якщо спадщина за Законом, то вже не за обітницею; але Авраамові за обітницею дарував його Бог (Гал.3:15–18). - Апостол, що став усім для всіх, вважав себе зобов'язаним (debitor) служити грекам і варварам, мудрим і нерозумним, навіть для Галатів, яких перш за все назвав безглуздими став безглуздим. Бо до них він не вживає доказів, які вживав перед Римлянами, а вживає більш прості, які могли бути зрозумілі і нерозумними, навіть [взятими] з вулиці людьми.
А щоб не здалося, що він робить це через недосвідченість і недолік мистецтва, він спочатку заспокоює читача і стримує те, що мав сказати, передавши передмову: «Браття, я говорю по людині». Справді, те, що я маю сказати, я говорю по людині, а не по Богу, не говорю за відповідністю з відвертою премудрістю, і з силами тих, що можуть харчуватися твердою їжею, а з силами тих, які по ніжності свого утроби харчуються вологою молока і зовсім не в силах. ). Тому й у зверненні до Коринтян, про яких стало відомо, що в них відкрилося перелюб, та таке, що не зустрічається навіть серед язичників, він сказав: Я говорю, а не Господь (1Кор.7:12); і в другому посланні до них: Те, що я говорю, говорю не за Господом, а ніби нерозумним (2Кор.11:17).
Деякі думають що Апостол сказав: Браття я говорю по людині, маючи на увазі людські заповіти, смерть заповідача та інші приклади, взяті з життя людського; а мені здається, що ці слова послані, як за тим спонуканням, яке вони вказують, так і з того особливо, що слідує далі, саме: І не сказав: „насінню“ [нащадкам], як би щодо багатьох, а як би про одне: і насіння твого, яке є Христос . Перенісшись розумом і пам'яттю до всіх Писань, я ніде не знайшов, щоб було написано: „насіння“, тобто в множині, але завжди в єдиному, або в хорошому значенні, або в поганому. Також і про те, що він каже: А це я називаю завітом, затвердженим від Бога, кожен, старанно порівнявши Єврейські свитки та інші видання з перекладом Сімдесяти тлумачів, знайде, що там, де написано: Завіт , є слово, що означає не, Завіт , або заповідь, а договір (ברית).
Звідси очевидно, що апостол зробив те, що обіцяв, вживаючи не прихований для Галатів сенс, а звичайний і простий, який, якби апостол не попередив, що він говорить по людині, міг не сподобатися людям розумним. У цьому місці треба розуміти ті роки, які протікали з часу, коли Господь сказав Аврааму: І в насінні твоїм благословляться всі народи (Бут.22:18) до того часу, коли з'явився законодавець Мойсей. Чи справді протікало чотириста років, чи яким чином у книзі Буття Господь обіцяє самому Аврааму, що через чотири сотні років нащадки його мають вийти з Єгипту? Справді, це питання важливе, досліджене багатьма, але, не знаю, чи вирішене цілком будь-ким.
З цим місцем згідно і те, що говориться в тій же книзі про Фамарі і її двох малюків (Бут.38), то саме, що перший, на ім'я Зара показав руку свою [з утроби матері], і повитуха нав'язала червону нитку, а потім коли ця рука подала назад, виставив руку [свою] другий, на ім'я Фа; це означає, що Ізраїль показав руку свою на виконання справ Закону, а потім, заплямувавши її кров'ю пророків і Самого Спасителя, усунув її; а потім уже висунувся народ язичницький, про якого в Писанні дуже часто говориться, що через нього була зруйнована і повалена перешкода, що відділяла Юдеїв і язичників, щоб було одне стадо і один пастир, і щоб була слава і честь, і мир всякій людині, що чинить добре: перш Юдею. Простий же зміст цього місця той, що, як вчить Апостол, не може бути зруйновано Законом, даним після, обітниця, перш за Закон дана Аврааму, і [не повинно] віддавати перевагу пізнішому попередньому: бо за чотириста тридцять років Авраамові дано обітницю, що в ньому благословення.
А дотримання Закону, який якщо хтось виконує, то живе в ньому, було наказано через тридцять років на горі Сінай Мойсеєм. Тут можна сказати і навпаки: До чого ж треба було давати Закон після стільки років від часу обітниці, якщо після проголошення Закону могла виникнути підозра, що обітницю [угоду] усунуто, і навпаки, з утриманням значення обітниці – думка про те, що Закон не має жодної важливості? Передбачаючи це заперечення Апостол, у подальшому мовленні сам заперечує у цьому сенсі і дає відповідь.
Вірші 19, 20: Отже, що ж? Закон дано через злочини, доки не прийде насіння, для якого дано обітницю, він встановлений через Ангелів у руці посередника; але посередник одного не буває. А Бог один (Гал.3:19–20). - Так як при обітуванні, що залишається в силі, Закон, згодом даний через Мойсея, здається даним марно, то Апостол пояснює, чому він дано: заради злочинів, говорить він. Справді, після повстання народу в пустелі, після поклоніння тільцю і ремствування проти Господа закон набув чинності, щоб протидіяти злочинам, тому що Праведнику закон не призначений, а неправедникам, непокірним, безбожним і грішникам ( 1Тим.1:9 ), і повертаючись до вищого [я], віддалися в Єгипті, так що забули Бога батьків своїх і навіть стали говорити: Ізраїль, ось боги твої, що вивели тебе з Єгипту, - порядок (чин - ritus) богопоклоніння та покарання злочинців проти Закону був встановлений рукою Посередника, [т.
е.] Ісуса Христа, бо все через Нього і без Нього не було нічого: не тільки небо земля, море і все, що ми бачимо, але навіть і те, що через Мойсея було ніби ярмо Закону на жорстокий народ (Ів.1:1–14). І Тимофію Апостол пише: Бо один Бог і один посередник між Богом і людьми, людина Ісус Христос (1Тим.2:5). Після того, як заради нашого спасіння від утроби Діви благоволив народитися Посередник між Богом і людьми, людина Ісус Христос, Він названий Посередником. Але, перш ніж Він прийняв тіло людини, ще на початку у Отця був Бог Слово: Він називається тільки посередником без додавання: людина, яку Він ще не сприймав, - [посередником] по відношенню до всіх святих, яким було Слово Боже, саме: Еноху, Ною, Аврааму, Ісааку і Якову, а після того Мойсею, а після того Мойсею. А слова його: Закон встановлений через Ангелів, вселяють ту думку, що в усьому Старому Завіті, де спершу зображується Ангел, що говорить, після того здається, ніби це говорить Бог.
Дійсно, з багатьох службових духів один якийсь Ангел був бачимо, але через нього говорив Посередник, який говорить: Я є Бог Авраама, Бог Ісаака і Бог Якова (Вих.3:6). Не дивно, якщо Бог говорить в Ангелах, якщо навіть через Ангелів, що перебувають у людях, Бог – за словом пророка Захарії, – говорить у пророках: І сказав Ангол, який говорив у мені (Зах.2:3); а на початку він зробив зауваження: Це говорить Господь Всемогутній. Справді, і Ангел, який за словами Писання говорив у пророку, не від свого обличчя наважувався говорити: Це говорить Господь всемогутній. Під рукою Посередника ми повинні розуміти могутність і силу Його. Він хоча за Божеством (secundum Deum) і сам є єдино з Отцем Своїм, але за служінням Посередника розуміється як окремий від Нього. Але оскільки порядок слів тут заплутаний і зміст утруднюється перестановкою слів, то нам здається, що він повинен бути відновлений таким чином: Закон дано через Ангелів рукою Посередника, через злочини встановлений через Ангелів, поки не прийде насіння, якому дано обітницю.
Але безсумнівно, що насіння означає Христа, Який і за словами, що знаходиться на початку Євангелія від Матвія, представляється сином Авраама, бо Писання говорить: Книга спорідненості Ісуса Христа, сина Давидового, сина Авраамового (Мт.1:1).
Вірші 21–23: Але, таким чином, чи Закон суперечить Божим обітницям? Боже збережи! Бо якби дано Закон, який міг би жити, то, дійсно, праведність була б від Закону. Але Писання все уклало під гріхом, щоб віруючим було дано обітницю з віри в Ісуса Христа. А перш, ніж прийшла віра, ми були взяті під варту Закону для тієї віри, яка мала відкритися (Гал.3:21–23). – Як посередник між Богом і людьми є середнім між тим, хто дає і приймає Закон, так і сам Закон, даний після обітниці, зайняв середнє місце між обітницею та виконанням його. Він тому не повинен розглядатися, як той, що виключає обітницю, оскільки послідував за обітницею, він, мабуть, знищує його. Але з того, що він не міг оживляти і подавати те, що обіцяно було в початковій обітниці, очевидно, що він був дано не для повалення обітниці, а для охорони її.
Бо якби було дано Закон, який міг би подавати життя, і здійснювати те, що [начебто] за договором давало обітницю, то, дійсно, Закон міг би вважатися таким, що виключає обітницю. А насправді (nunc) він дано, як ми вище сказали, через злочини, і скоріше викриває грішників, яким він дано після обітниці як би як вартовий (in custodiam) і, так би мовити, в'язниці, щоб не бажали в невинності по свободі волі чекати виконання обітованого, зустрічаючи перешкоду у кайданах Закону настання майбутньої у Христі віри, яка представляла виконання (finem – кінець) обітниці. Але Писання не повинно вважатися винуватцем гріха через те, що воно є все, що уклав під гріх, оскільки Заповідь, що виходить із [законного] права, швидше виявляє і викриває гріх, ніж служить його причиною.
І це так само, як і суддя не є творцем злочину, накладаючи ланцюги на злочинних людей, бо укладає їх у в'язницю і оголошує винність своїм владним вироком, щоб потім, якщо він забажає, вищою поблажливістю звільнити їх, винних покарати.
Вірші 24–26: Отже, Закон був нашим вихователем у Христі, щоб ми були виправдані через віру, а коли віра прийшла, то ми вже не під керівництвом вихователя. Бо ви всі діти Божі через віру, яка в Христі Ісусі (Гал.3:24–26). - Вихователь призначається дітям, щоб приборкувати жвавість їхнього дитячого віку і стримувати схильність їхнього серця до пороків, поки утворюється сприйнятливе до занять дитинство і через дію страхом покарання буде підготовлено до вищої людської мудрості та управління державою, Проте вихователь не є учителем і від учителя і від учителя і від учителя, від виховувач не є вчитель пізнань: вихователь охороняє чужого сина, маючи залишити його після настання законного часу прийняття спадщини. Та й саме ім'я вихователя маємо таке саме значення і [в грецькій формі: педагог] складено зі слів: водити і дітей, тому що він керує їх.
Таким же чином і Закон Мойсеїв був дано народу, який перебуває в дитячому стані, як суворий вихователь, щоб охороняти його і готувати до майбутньої віри, після настання якої і після нашого вірування в Христа ми вже знаходимося не під керівництвом вихователя: захисник і піклувальник відступили від нас, і ми, вступаючи в законний вік, і ми, вступаючи в законний вік, нас не знищений Закон, а Мати Віра, яка у Христі Ісусі. Тому якщо хтось захоче жити під керівництвом вихователя, коли він уже називається і спадкоємцем, і вільним, і сином, то нехай він знає, що він уже не може жити за законами дитячого віку. У самому діді, де може бути виконано те розпорядження, яке говорить: Тричі на рік нехай з'явиться кожна людина чоловічої статі твого перед лицем Господа Бога твого (Вих.23:17), після того, як Єрусалим зруйнований і навіть попіл храму розсіяний? Де приносяться жертви спасіння та жертви за гріх? Де за подобою небесних зірок горить вогонь цілопалення, коли жертовник зовсім зруйнований?
Яке покарання може бути визначене тепер злочинцям відповідно до слова Писання: Видаліть злого з вашого середовища (Втор.13:5), коли юдеї перебувають у рабському стані, а римляни панують? При цьому буде так, що вони житимуть і не під владою батька і не під керівництвом вихователя, оскільки Закон не може бути виконуваний після настання віри, і Віра не зберігається, коли шукають керівника в Законі.
Вірші 27, 28: Бо ті, що христилися в Христа, зодягнулися в Христа. Ні [тепер] Юдея, немає й Грека; немає раба, немає вільного, немає чоловіка, немає і жінки. Бо ви всі одне в Христі Ісусі (Гал.3:27–28). – Яким чином ми через віру, яка в Христі Ісусі, звертаємося до дітей Божих (nascamur filii Dei), це він показує словами: Ті, що христилися в Христа, зодягнулися в Христа. А що Христос є вбранням, це доводиться не тільки з цього місця, але й з іншого, що говорить той самий Апостол: Зодягніться в Господа Ісуса Христа (Рим.13:14). Отже, якщо ті, що христилися в Христа, зодягнулися в Христа, то очевидно, що ті, що не зодягнені в Христа, не були і хрещені в Христа, бо до тих, які вірні і вважаються такими, що прийшли хрищення Христове, сказано: Зодягніться в Господа Ісуса Христа . Якщо хтось приймає тільки це тілесне і видиме плотськими очима обмивання водою, той не є зодягнений у Господа Ісуса Христа.
Дійсно, адже і відомий Симон Дій Святих Апостолів прийняв омивання водою, але оскільки він не мав Святого Духа, то й не був зодягнений у Христа (Дії 8:9–22) (?). Також і єретики, і лицеміри, і ті, які ведуть нечистий спосіб життя, хоча, мабуть, і отримали хрещення, проте я не знаю, чи вони мають Христове вбрання. Отже, будемо звертати ретельну увагу на те, щоб і серед нас хтось не був викриваємо в тому, що він не отримав хрещення, але оскільки той, хто одного разу отримає одяг у Христа і покладений на полум'я [для випробування], засяє полум'яним світлом Святого Духа, то він і не порушить сумніву в тому, чи є. Поки жар у такий спосіб охоплює всю речовину (massam), буває помітний один вогненний блиск, і будь-яке розрізнення роду і тілесних особливостей ховається цього одягом. Бо ні Юдея, ні Грека немає. Під ім'ям Грека ми повинні розуміти язичника, тому що слово Ἕλλην в той самий час означає і Грека, і язичника.
І юдей не буває краще тому, що він обрізаний, ані язичник не буває гіршим через те, що в нього є крайня плоть; але як Іудей, так і Грек буває краще чи гірше за якістю своєї віри. Раб і вільний відрізняються також не умовами життя, а своєю вірою, тому що і раб може бути кращим за вільний, і вільний – стояти вище раба, [і все це] за якістю віри. Подібним чином чоловіча стать і жіноча відрізняються за порівняльною слабкістю і міцністю тілесної. Але (caeterum) віра визначається силою духовного прихильності, і часто буває, що і жінка є причиною спасіння для чоловіка, і чоловік у справі віри передує жінці. А коли йдеться так, тобто коли всяке розрізнення походження суспільних умов і тілесної несхожості знищується хрещенням у Христа і зодягненням у Нього, тоді всі ми буємо єдино в Христі Ісусі, так що як Отець і Син є єдино в Собі, так і ми єси єдино в них.
Вірш 29: Якщо ж ви Христові, то ви – насіння Авраама, спадкоємці з обітниці (Гал.3:29). – Оскільки обітниці були дані Аврааму та Насіння його, Яке є Христос, то звідси випливає, що чада Христові, тобто насіння Його, називаються також і насінням Авраама, будучи насінням його насіння. Правильно те, що коли тільки Господь наш не називається насінням Авраама, це має бути розуміється в тілесному розумінні, тобто в тому, що Він народився від його кореня. А коли ми, після сприйняття вчення Спасителя, віруємо в Нього і отримуємо шляхетність роду Авраама, якому дано обітницю; тоді ми повинні розуміти назву у духовному сенсі, у сенсі насіння віри та проповідування. Нарешті, потрібно також звернути увагу і на те, що коли говориться про Господа: Аврааму дано обітниці та насіння його, тобто Ісуса Христа, то він вживає слово обітниці у множині.
Коли ж говориться про тих, що суть насіння Авраама через Христа, обітницю ставить в однині, як у теперішньому місці: Отже, ви – насіння Авраама, спадкоємці за обітницею, тому що пристойно було, щоб те, що про єдиного Христа говориться множино, по відношенню до багатьох людей. Потім слідує:
Гал.4:1–2. : Я ж кажу: Спадкоємець у весь час, поки він спадкоємець, нічим не відрізняється від раба, хоча він і пан всього; але він перебуває під керівництвом піклувальників і розпорядників до часу визначеного батька (Гал.4:1–2). - Цей спадкоємець, який нічим не відрізняється від раба, хоча він - Пан всього, але знаходиться під керівництвом розпорядників і піклувальників, - це є весь рід людський до приходу Христового і, - навіть більше (ut amplius dicam), - до кінця світу. Бо, як усі в первозданному Адамі вмирають ще не народившись, так і всі ті, що народилися ще до Христового пришестя, оживляються в другому Адамі. При цьому справа така, що і ми в особі батьків наших були в рабстві Закону, і вони з благодаті будуть врятовані в особі дітей. Таке розуміння згідно з Кафолическою Церквою, яка стверджує, що промисли Старого і Нового завітів, було одне й те саме, і не розрізняє за періодами часу тих, яких поставило в ті самі умови.
Всі ми споруджені на підставі апостолів і пророків, стверджуючись на одному і тому ж наріжному камені - Ісусі Христі, Господі нашому, Який і тих, і інших об'єднав і, зруйнувавши середню перешкоду, у Своєму тілі знищив ворожнечу того й іншого народу, і труднощі виконання стародавніх Законів Еф.2:20). Справді, всі ми в Христі – один хліб, і на землі два з'єдналися разом. І подібно до того, як ми затверджені на підставі апостолів і пророків, і патріархи затверджувалися на підставі апостолів. А під керівниками і правителями можуть бути розуміються і пророки, словами яких ми щодня повчалися про пришестя Спасителя, подібно до того, як і Закон Мойсеїв вище був розглянутий, як вихователь, а також і ангели дітей, які щодня споглядають особу Отця і клопотають за них; про цих ангелів сказано: Пошле ангелів Господа навколо тих, хто боїться Його, і визволить їх (Пс.33:8). Під ними можна розуміти священиків і князів, які тоді панували над народами, а тепер дають правила, яким коритися.
І, справедливо, ті вважаються під керівництвом захисників і правителів, які, маючи дух страху, ще не удостоїлися прийняти дух свободи і усиновлення. Справді, дитячий вік боїться, вчиняючи гріх, бояться вихователя, і вірить у те, що він вільний, хоча за природою і панує [над усім]. Але відповідно до двоякого розуміння, яким вихователі і розпорядники, – як ми сказали, – суть чи пророки, чи ангели, ця дитина перебуває під керівництвом захисників і розпорядників до того часу, доки виповниться законний вік чоловіка досконалого. А законний вік відповідно до Римських законів визначається часом у двадцять п'ять років, таким чином визначається час пришестя Христового для вдосконалення роду людського. І безпосередньо після його пришестя і після того, як ми стали досконалими чоловіками, від нас відійшли керівник і захисник. Тоді ми й скористалися владою пана та майном спадкоємця, для якого раніше ми вважалися чужими, хоч і народилися в цій гідності.
Вірш 3: Так і ми, поки були в дитячому віці, були рабами у підпорядкуванні складових частин світу (Гал.4:3). – Складовими частинами світу він називає тих же, про які раніше сказав, як про захисників і розпорядників, бо поставлені спочатку під керівництво цих предстоятелів і, не розуміючи ще пришестя до нас Сина Божого, ми підготовлялися через таке посередництво. Деякі ж думають, що ангели – це суть ті, що панують над чотирма складовими частинами світу (elementis), тобто над землею, водою, вогнем та повітрям, і необхідно, щоб той, хто повірить у Христа, спочатку перебував під їх керуванням. Дуже багато хто вважає, що під складовими частинами світу потрібно розуміти небо і землю і те, що знаходиться між ними, тому що і Грецькі мудреці, і варварські народи, і Римляни з гидотою всіляких забобонів поклонялися сонцю, місяцю, морям, богам гір і лісів, від них ми звільнили тварюки, а не божества.
Інші під складовими частинами світу розуміють Закон Мойсеїв та висловлювання пророків, тому що через них ми сприймаємо як би початки та попередні пізнання у Писаннях, [т. е.] страх Божий, який є початок премудрості. Нарешті, до тих, які вже повинні бути досконалими, але, знехтувавши істиною, ще тільки приліплюються до початків християнського вчення, Апостол у посланні до Євреїв пише: Хоча ви за часом повинні б бути вчителями, [але] ви знову маєте потребу вчитися тому, якими є початки слова Божого (2). Навпаки, нам можуть заперечити, що в посланні до Колосян Апостол щось інше називає складовими частинами світу, кажучи так: Дивіться, щоб хтось не спокусив вас філософією і порожнім обманом, за переказами людськими, за складовими частинами світу, а не за Христом (Кол.2:8). Але з того, що він додав: за переказом людським і: порожнім обманом він показує, що в посланні до Колосян та Галатів він називає не одне й те саме складовими частинами світу.
Справді, коли прийшла повнота часу, ми викуплені від цих складових частин світу і, сягаючи вищого, прийняли всиновлення дітей Божих. Однак про тих нічого не говориться, подібного до того, що далі йде; а просто складовими частинами світу називаються Писання. Отже, як ми сказали, Закон Мойсея і пророки можуть бути розуміються в сенсі початків писемності [або : Писання], тому що через них з'єднуються склади та імена, і вивчаються вони не зважаючи на користь від них самих, а заради іншої мети, - саме: щоб ми могли прочитати складену молитву, в якій звертається на початок і на звернення, на якій звертається на молитву, в якій звертається перш за все листи. Що ж до того, що Закон і пророків ми витлумачили в сенсі початків світу, то [потрібно мати на увазі, що] світ зазвичай вживається у значенні тих, що живуть у світі, як говорить той самий Павло: Бог був у Христі, примиряючи мир із Собою (2Кор.5:19); і в Євангелії: І світ був через Нього, і світ Його не пізнав (Ів.1:10).
Деякі навіть ще вільніше виступають при тлумаченні цього місця, - саме: оскільки Закон має тінь майбутніх благ, то вони запитують, чи будемо ми спочатку дітьми в тому, іншому світі, про який говорить Спаситель: Я не від світу цього (Ін.8:23), і поставлені під початки і основні частини потім потроху дійдемо усиновлення, яке колись втратили.
Вірш 4: А коли настала повнота часів, то Бог послав Свого Сина, що народився від дружини і був у підпорядкуванні Закону, щоб викупив Він тих, що були під владою Закону, щоб ми отримали усиновлення (Гал.4:4–5). – Ретельно подумайте про те, що він не сказав: народився через дружину, що Маркіон та інші єретичні вчення хочуть [подати], кажучи, що Христос прийняв примарну плоть; а сказав: від жінки, щоб вірували, що він народжений від неї, а не через неї. А те, що він святу і блаженну Марію назвав дружиною, а не Дівою, це також ми зустрічаємо і в Євангелії від Матвія (Мф.1:19, 20, 24), [і тоді], коли вона називається дружиною Йосипа (Лк.2:5), і коли вона від самого Господа зустрічає докор. Це тому, що не було потреби завжди з обережністю і завбачливим побоюванням називати Марію Дівою, тому що слово дружина (mulier) швидше означає відмінність статі, ніж подружжя з чоловіком, і за змістом грецької мови слово γυνή може бути зрозуміле і в сенсі дружина (uxor, conjunx), і в сенсі.
Але необхідно переглянути все (ut cuncta praeteream): як Він був і під Законом, щоб викупити тих, що перебували під владою Закону, так і від дружини схотів Він народитися заради тих, хто народився від дружини. Бо і хрещення у водах Йордану Він прийняв, ніби кається, хоча був вільний від гріха, щоб навчити, що й інші повинні бути очищені через хрещення і відродитися в чад (Божих) через нове усиновлення від Духа. Зовсім не розуміючи цього, Іоанн Хреститель забороняв Йому приступити до хрещення, кажучи: Мені має від Тебе отримати хрещення (Мф.3: 14), але в той же час він отримує священнотаємниче настанову (sacramentum docetur): Тепер залиши (мнеф), бо так над. ); це для того, щоб той, хто прийшов на спасіння людей, не опустив нічого з того, що стосується поведінки людей.
Але хтось, можливо, запитає і скаже: „Якщо Він тому був у підпорядкуванні Закону, щоб викупити тих, що були під владою Закону, то – оскільки було саме неможливо викупити тих, що були в підпорядкуванні Закону, якби Він сам не був під Законом, – слідує, що чи Він був поза Законом (sine Lege), щоби не був підкупом тих, які не були, викупає і тих, які не були в підпорядкуванні Закону. Тому, якщо можливо було викупити тих, що стояли поза Законом, так що Він сам не був поза Законом: то слід (ergo), що Він даремно і зайво був у підпорядкуванні Закону, щоб викупити підзаконних? у латинських зборах св.
Книжок і неправильно видано це місце, за простотою тлумачів, - саме: Він пов'язаний з беззаконним (cum iniquis), (Лк.22:37); однак необхідно знати, що у Греків слово ἄνομος, яке вжито тут, має одне значення, а слово ἄδικος, яке є у латинських зборах Священних Книг, – інше; бо словом ἄνομος позначається той, що живе без закону і не пов'язаний жодним правом, а словом ἄδικος – людина несправедлива, або неправедна. Тому й сам апостол говорить в іншому місці: Хоча я не був без закону Божого; але був у законі Христовому (1Кор.9: 21); і безсумнівно, що в цьому свідоцтві грецькою мовою написано: ἄνομος; і той, який тут правильно переклав, міг те саме слово і там перекласти подібним же чином, якби тільки не обдурила його двозначність висловлювання.
А інший [перекладач] більш ретельно розглядає слово викупив (redimeret) і каже, що викуплені позначають тих людей, які спочатку були з-поміж людей, що стоять на боці Божій, а потім перестали бути такими; але ті, які не були під Законом не стільки викуплені, скільки куплені. Тому в посланні до Коринтян, серед яких поширилася звістка про перелюб і притому про таке перелюб, про яке не було чути навіть серед язичників (1Кор.5:1), Апостол пише: Ви куплені, а не викуплені саме тому, що вони не були під Законом. Отже, ми прийняли всиновлення чад Божих і викуплені Христом, і перестали бути під рабством основних складових частин світу та під владою опікунів. Але ми вже показали, яка різниця між спокутувати і купити. Подібним чином міркуємо і про те, яка різниця між: отримати і: повернути всиновлення чад [Божих].
Вірш 6: А як ви сини Божі, то послав Бог Духа Сина Свого, в наші серця, що волає: Авво, Отче! (Гал.4:6). – Апостол вочевидь називає Трьох Духів: Духа Сина Божого, як у справжньому місці: Послав Бог Духа Сина в серця наші (Рим.8:16), і Духа Божого, як у відомому місці: Які тільки водяться Духом Божим, ті є сини Божі (у Римі 8:14) і, нарешті, з, храм Святого Духа, який у вас (1Кор.6:19). Але що Святий Дух є деяким іншим на відміну від Духа Сина, про це є ясне свідчення в Євангелії: Хто скаже слово проти Сина Людського, тому відпуститься, а хто скаже проти Духа Святого, тому не відпуститься ні тут, ні в майбутньому [Лк.12:10]. Це [я кажу] тому, що багато хто з незнання Писання, що робить і Фірміан у восьмій книзі послань до Димитріана, стверджують, що Дух Святий часто називається то Отцем, то Сином. І хоча ми дуже точно віримо в [Св.] Трійцю, проте вони, знищуючи Третє Особи, уявляють, що це не [окрема] Істота (substantia), а тільки [окрема] найменування.
Щоб не заходити далеко, – тому що я не співбесіду (dialogus), а лише тлумачення, – я коротко покажу, що і в п'ятдесятому псалмі найменовані три Духи; бо пророк так говорить: Боже, сотвори в мені чисте серце і віднови Духа правого в утробі моїй; не відкинь мене від лиця Свого, і не забери у мене Духа Святого. Дай мені радість спасіння Свого і утверди мене Духом первісним (principali) (Пс.50:12–14). Духом первісним він називає Отця, тому що Син від Батька, а не Батько від Сина. А ім'ям Духа правого, Духа істини і правди він називає Христа Господа: Бо Отець всякий суд дав Сину (Ін.5:22), як каже Давид: Боже, дай суд Твій цареві і могутність Твою – Сину Царя (Пс.71:1). Нарешті, ясним ім'ям він викликає Духа Святого. Правда, вони по обличчях і іменах відмінні, але по суті та природі – з'єднані: і тому той самий Дух за єдністю природи називається Духом Отця, то Духом Сина. – Таким закінченням апостол уклав доказ, на якому він намагається стверджуватись, – саме, що ми вже не під Законом, а під благодаттю Господа Ісуса.
Вище він сказав: Щоб ми отримали всиновлення чад Божих; тепер каже, що ми сини Божі, що доводиться Духом, Якого ми маємо в собі, бо ніколи, каже він, ми не наважилися б сказати: Отче наш, що на небесах; нехай святиться ім'я Твоє інакше, як тільки через усвідомлення Духа, що живе в нас, і гучним голосом почуттів і вчення волає: Авва, Отче (Рим.8:15). Авва – слово Єврейське, що означає те саме, що й слово: Батько. І у багатьох місцях Писань зберігається той звичай, що єврейське слово ставиться разом із перекладом його. Так Вартимей [перекладено] – син Тимея, Асер – багатства, Тавіфа – сірна (Дії 9:36), і в книзі Буття Mesech – доморощений (раб – не куплений, а народився від раба, що належить дому), тощо. А оскільки Авва Єврейською та Сирською мовою означає Отець і, з іншого боку, оскільки Господь наш заповідає в Євангелії, що нікого крім Бога не повинно називати Отцем (Мф.23:9), то я не знаю, за яким правом (qua licentia) у монастирях ми й інших називаємо цим іменем.
Якщо ми не клянемося, то й батьком іншого будь-кого не повинні називати; а якщо стосовно поняття: батько вводимо нове розуміння, то змушуємо зробити те саме і щодо клятви. При цьому також слід зауважити, що під криком у Святому Письмі розуміється не видання голосом гучного звуку, а велич пізнання та вчення. Справді, і в книзі Вихід Господь каже до Мойсея: Що ти кричиш до мене? (Вих.14:15), хоча при цьому жодних слів раніше з боку Мойсея не були вимовлені. Писання називає криком воістину сокрушене серце і плаче за народ зі сльозами. Отже, як і той, хто має Духа Сина Божого, є Син Божий, навпаки, той, хто не має Духа, Сина Божого не може назватися сином Божим.
Вірш 7: Отже, він уже не раб, а син; тому якщо він син, то й спадкоємець через Христа (Гал.4:7). - Маючи, каже він, у собі Духа Сина Божого, що вигукує: Авва, Отче, ви почали бути вже не рабами, а синами; бо раніше ви нічим не відрізнялися від рабів, хоча за природою ви справді були Божі; але ви повинні були жити під наглядом піклувальників і керівників, які б не досягли зрілого віку; Тому якщо ви тепер сини, то вам має належати спадщина, так що, як ви стали синами Божими, прийнявши Духа Божого, подібно до цього, (ita) звернувшись із рабів у вільних, ви стали спадкоємцями, спільно зі спадкоємцем Отця Ісусом Христом, Який говорить в псалмі від імені прийнятого Ним людства: Я Господь сказав. Проси у Мене, і Я дам Тобі народи в спадщину Твою, і на владу Твою кінці землі (Пс.2:7–8). А що ми говоримо в цьому місці, повинні також мати на увазі і стосовно інших місць, [т.
е.] що щодо всього роду людського говориться в однині; тому що всі ми віруючі складаємо єдино в Христі Ісусі і всі члени Його Тіла, і зведені на ступінь чоловіка досконалого маємо Його своїм головою, тому що глава чоловіка Христос є (1Кор.11:3).
Гал.4:8–9. : Але тоді, не знаючи Бога, ви служили, як раби тим, які за природою не були богами, а тепер, пізнаючи Бога, чи вірніше приведені Ним до пізнання [Його], яким чином ви знову повертаєтеся до безсилих і нікчемних початків (elementa), яким хочете знову рабсько служити? (Гал.4:8–9). - Він викриває Галатів, яких апостоли відвернули від шанування ідолів до віри в Бога. [Викриває] в тому, що вони, - залишивши ідолів, які за природою не були богами, і знаючи Бога, а швидше, будучи приведені Ним до пізнання і прийнявши навіть Духа всиновлення, - знову подібно малим дітям і тим, які бажають бути під опікою керівників і вихователя, повертаються до безсилих і немощних тому розумом народу, що він не може сприймати утримувати більше. І ті самі початки, які тепер він називає безсилими і нікчемними, вище він назвав лише початками світу; а там, де сказано про початки світу, не приєднано: безсилі та нікчемні.
Тут знову, де почала названо безсилими, там не вжито імені світу, як ми сказали і вище. Отже, я думаю, що коли хтось перебуває в дитячому віці і якщо ще не виповнився час, визначений Батьком, щоб йому можна було називатися спадкоємцем і сином, він перебуває під владою початків світу, саме – під керівництвом Мойсеєвого Закону. А коли, після повернення синові належної йому волі, він знову повернеться до Закону, бажаючи обрізуватись і слідувати буквально всім Юдейським забобонам, тоді те, що раніше для нього було лише початками світу, [тепер] називається вже безсилим і нікчемним початком. Справді, вони настільки ні в чому не корисні для шанувальників своїх, що не можуть дати навіть того, що подавали раніше, оскільки тепер Єрусалим, храм і жертовник зруйновані.
Але хтось, можливо, заперечить так: «Якщо Закон, і заповіді, написані в Законі, є безсилими і нікчемними початками, і якщо ті, які пізнали Бога або, вірніше, від Нього навчилися пізнання, не повинні дотримуватися заповідей Закону (щоб почати не стільки шанувати Бога, від Якого навчилися пізнання, скільки звертатися з ними, скільки звертатися з ними; [Тобто] або Мойсей і пророки дотримувалися Заповідей і не знали Бога, і не навчилися від Нього пізнання, або якщо і пізнали Бога, то дуже мало дотримувалися Його заповідей.
Це питання може бути вирішене так з нашого боку (ut dicamus illos): як Павло для юдеїв був юдеєм, щоб придбати юдеїв (1Кор.9:20) і в Кенхреях по обітниці обрізав волосся, а в храмі Єрусалимському ходив босим і з обритою головою, щоб (catechizati de ео), ніби він чинить проти Закону Мойсея і Бога пророків: так і святі мужі, дійсно, виконували те, що було наказано Законом (quae Legis erant), але виконували це, дотримуючись більшого змісту Закону, ніж букві його. Вони не менше Авраама, знявши покрив з лиця, бажали бачити день Христа, і побачили, і зраділи, ставши немічними для немічного народу, щоб придбати немічних (1Кор.9:22) і для тих, що були під Законом такими, начебто вони самі були під Законом, щоб відділити. Було б нерозумно думати, що Мойсей та інші Божі співрозмовники були в таких умовах, що ми не віримо їм, і що настав час, визначений Отцем, і що вони викуплені від підзаконного рабства і отримали усиновлення, як сини, і з Христом прийняли спадщину.
Дійсно, кожна окремо (quaecunque) премудрість Божа подається всьому роду людському, як би [Його] єдинородному Сину; вона ж подана завжди кожному зі святих за Його визначенням і волею. Оскільки ми називаємо Закон Мойсея безсилими і нікчемними початками, то єретики знаходять [в цьому] привід до того, щоб осудити Творця за те, що Він створив світ і дарував Закон (sanxerit). Їм ми відзначимо, – те, що сказали вище, – ці початки безсилі і нікчемні для тих, хто звертається до них після благодаті Євангелія. Але перед настанням визначеного від Батька часу вони названі не так безсилими і нікчемними засадами, як початками світу. Крім того, заповіді Закону мали своє сяйво, перш ніж Євангеліє Христове заблищало в усьому світі; а після того, як засяяло сильніше світло благодаті Євангелія, і всьому світу з'явилося Сонце правди, сяйво зірок сховалося, і промені їх затьмарилися подібно до того, як в іншому місці говорить Апостол: Бо не було прославлено те, що було прославлено з цього боку внаслідок чудової слави (1 Кор. 3).
Те, що тепер говориться, нехай він висловить іншими словами: Закон Мойсеїв, раніше євангелії багатий, багатий і ясний, після приходу Христа став ніби безсилим і мізерним у порівнянні з Ним, і зменшеним і усуненим з боку Того, Який був більший за Соломона і храму, і пророка Йони. Я думаю, що відоме слово: Йому повинно зростати, а мені применшуватися (Ів.3:30) сказано не стільки від імені Іоанна, скільки від імені Закону, тому що менше завжди поступається місцем більшому, і досконале воліє початків. З іншого боку, під безсилими і нікчемними початками ми з переконанням визнаємо (confirmabimus) Іудейські перекази і буквальне, що не має жодної ціни, розуміння, тому що вони суть заповіді не добрі, і виправдання не добрі. Має силу і багате [за змістом] духовне тлумачення Закону (Єз.20) (?), так що воно або майже не може бути назване початком, або ж, мабуть, (quidem) і початком у порівнянні з майбутнім віком і з життям у Христі Ісусі, яким нині живуть Ангели та вищі.
Але в порівнянні з юдейським розумінням це має бути названо не так початком, тобто починанням, як досконалістю. А те, що він каже: Нині ж пізнаючи Бога чи вірніше (magis), отримавши від Нього пізнання, показує, що після поклоніння ідолам Галати зрозуміли Бога, чи краще, самі були визнані гідними пізнання Його. Ці слова мають не те значення, що Бог, Творець всього, не знає чогось, а те значення, що Він зображується знаючим тільки тих, які свою помилку замінили благочестям: Знає Господь тих, які є Його (2Тим.2:19). І Спаситель у Євангелії каже: Я є Пастир Добрий, і знаю Моїх [овець], і Мої знають Мене (Ів.10:14). І, навпаки, до безбожних говориться: Я не знаю вас, відступіть від Мене ви, робителі неправди (Лк.13: 27); а до нерозумних дівчат: Я не знаю вас, хто ви (Мт.25:12).
Вірші 10, 11: Ви дотримуєтеся днів, місяців і років, я побоююся [за] вас, чи не працював я, можливо, у вас даремно (Гал.4:10–11). - Хто не шанує Отця в дусі та істині, той не знає суботнього спокою, призначеного святим, про яких говорить Бог: Якщо ввійдуть у спокій Мій (Пс.94:11): і не про ті дні згадує Він, про які говориться: Пам'ятайте дні віку (Іс.46:9); і в іншому місці: Я згадав про давні дні і тримав в умі роки вічні (Пс.76:6). Такий дотримується днів юдейських і місяців, і часів, і років. Дні, як наприклад: суботи, новомісяччя і час від десятого до чотирнадцятого дня першого місяця, коли готувався тілесний ягня для жертви, і від чотирнадцятого до двадцять першого того ж місяця, коли були опрісноки їсти не чистоти в істини, а в заквасці стародавньої злоби і фарисей; [дотримується] також сім тижнів, той, хто за юдейським обрядом опрісноків відраховує і шанує день П'ятидесятниці; а також трубні звуки сьомого місяця в перший його день. Також і в десятий день того ж місяця ті дотримуються очищення і посту, і кущів, які зберігають юдейські дні.
А місяці дотримуються першого і сьомого, не розуміючи таїнства істини. Також і дні шанують ті, які щорічно, три рази (ter per annos singulos), будучи в Єрусалим, уявляють, що вони виконують заповідь Господа, Який говорить: У три пори року виконуйте святковий день для мене: свято опрісноків, свято перших жнив і свято кінця наприкінці року (1). І в іншому місці: У три пори року буде твоя чоловіча стать перед лицем Господа Бога твого (Вих.23:17). А слова його: і роки, на мою думку, відносяться до сьомого року відпустки [рабів] і до п'ятдесятого року, який вони називають ювілей. Більш повно це місце Апостол роз'яснює у посланні до Колосян, кажучи: Отже, нехай ніхто не засуджує вас за наїдки, чи пиття, чи стосовно частини святкового дня, новомісяччя та субот, які є тінню майбутнього (Кол.2:16–17). Частину святкового дня він вжив тут для відрізнення від безперервного святкування, щоб, так би мовити, ми не тільки якусь частинку всього тіла, а всю течію нашого життя проводили в безперервній урочистості про Христа.
А для зв'язку попереднього з наступним скажу, що безпосередньо потім він приєднує в тому ж посланні те, що думає про Закон Мойсеєвий і про зайву уважність при виборі страв, кажучи так: Бо якщо ви померли з Христом для початків світу цього, то чому ж як би живете ще в цьому світі ви дотримуєтеся: скуштуйте, не торкайтеся; це згубно в самому користуванні від нього, і [це робиться] за заповідями та вченнями тільки людськими. Але хто-небудь скаже: „Якщо недозволено дотримуватися днів і місяців, і часів, і років, то ми допускаємо також щось злочинне, дотримуючись [пост в] середу (quartam sabbati) і п'ятницю, святкуючи день Господній і, постячи в Чотирьохдесятницях, святкуючи ввечері, радіючи Пасху і радіючи встановлені у них різні на честь мучеників часи“. Хто на це відповідатиме просто, той скаже: „Дні юдейського святкування не такі самі, як у нас.
Бо ми святкуємо Великдень не опрісноків, а Великдень хресної смерті та воскресіння, і не за звичаєм Євреїв у П'ятидесятниці ми бачимо кінець семи тижнів, а шануємо зхід Духа Святого. І деякі дні встановлені для того, щоб незвичайні збори народу не зменшували віри в Христа, для чого ми однаково збираємося разом. Це не тому, що день, у який ми збираємося, більш славний, а тому, що в день, призначений для зборів, від взаємного споглядання один одного виникає велика радість.» А хто намагатиметься на дане заперечення відповідати дотепніше, той хай твердо стоїть на тому, що всі дні рівні, і не тому, що в п'ятницю, був у п'ятницю. мертвих; але щодня (semper) є день воскресіння, і кожен день нехай людина їсть Плоть Господню.
Але пости і збори встановлені мудрими чоловіками для тих людей, які вільні більше для служіння світу, ніж Богу, і не можуть, або, принаймні, не хочуть у будь-який час свого життя збиратися до Церкви і до початку людських справ, приносити Богу жертву своїх молитов. Справді: наскільки велика кількість тих, які завжди дотримуються, принаймні, тих небагатьох, встановлених для посту чи молитви часів? Отже, коли нам дозволено як постити, так і молиться завжди, і в радості невпинно тріумфувати день Господній причастям Тіла Господнього; Юдеям не дозволено у будь-який час загартовувати ягня, проводити П'ятидесятницю, влаштовувати кущі та постити щодня. Маючи гідність Апостола, він [Павло] насправді обережно і з лагідністю святого чоловіка стримав свої слова, говорячи так: Я боюся вас, щоб випадково не попрацювати мені у вас даремно. Справді, якби він захотів вимовити рішуче судження, то, звісно, сказав би: Я боюся вас; бо даремно працював у вас.
А тепер, бачачи, що вони мають старанність до Бога, але не з розуму, не вселяє сумніву про спасіння в тих, які були захоплені благочестивим обманом, але й не залишає їх без докорів, щоб не подати приводу і їм до завзятості в їхній помилці, і іншим – до помилки. Але він вживає вираз: «Боюсь вас замість того, щоб сказати: «Боюсь за вас». Даремно (sine causa) працює вчитель тоді, коли він закликає учнів до вищого, а вони через падіння кидаються назад до меншого і нижчого.
Вірш 12: Отже, будьте, як я, бо й я, як ви (Гал.4:12). - Його слова мають такий сенс: як я для вас нетвердих став нетвердий і не міг говорити, як духовним, а говорив як би плотським і дітям у Христі, і так як ви ще не могли харчуватися твердою їжею, то я напоїв вас тільки Євангельським молоком, але не бажаючи, щоб ви завжди залишалися до дитячого віку. юнацького віку, щоб ви могли приймати тверду їжу: так і ви повинні бути, як і я, тобто знати досконаліше і, залишивши молоко, перейти до грубішого харчування, до їжі в більшому розмірі (ad pabula majora). Але він говорить це як би в наслідування Спасителеві, Який не вважав розкраданням бути рівним Богу, але применшив Себе, приймаючи зовнішній вигляд раба і став подібним до людини, щоб ми з людей стали богами, і більше вже не вмирали, але, повставши разом з Христом, іменувалися друзями Його і братами, і щоб учня раб, і щоб учня раб, і щоб учня раб, і щоб учня;
Але це може бути зрозуміло й так: „Брати, каже він, заклинаю вас, щоб, попри юдейське дотримання днів, місяців, часів та років, які є тінню майбутнього, ви наслідували мене, який без опору ходив у Законі, але тепер все став вважати, як покидьки і ні до чого непридатні. у дотриманні того самого і як гонитель спустошував Церкву Христову, яка цього не робила.
Вірш 13 [закінчення 12-го та 13-го]: Браттю, клянуся вам, що ви нічим не образили мене; але ви знаєте, що я в немочі плоті благовістив вам вперше (Гал.12–13). – До раніше висловленої думки приєднай наступну; а щоб це було очевидніше, нехай буде той порядок слів, який ми вводимо. Заклинаю вас, браття, будьте, як і я, бо я такий, як ви. З цим подібно відоме слово: Ми просимо в ім'я Христове, примиріться з Богом (2Кор.5:20). Також і в іншому місці: Заклинаю насамперед, щоб були молитви, моління, прохання, подяки (1Тим.2:1). А також і слова Апостола Петра: Старців між вами благаю я, як старець сам, свідок страждань Христових (1Пет.5:1). Ці слова закликають і нас до смиренності і вражають гордість тих єпископів, які, будучи поставлені як би на деякому піднесеному спостережливому місці, ледь удостоюють звертати увагу на смертних і вітати їх, як своїх співслужбовців (conservos suos). Нехай вони навчаться у Апостола заблуканих і нерозумних Галатів називати братами.
Нехай вони навчаться після заборони лагідним словам того, що говорить: Заклинаю вас ( 1Кор.11 ) (?). А заклинання його означає те, що вони повинні наслідувати його, як він наслідує Христа; принаймні на підставі цього місця (ut praesentem locum sequar), не велике те, чого він вимагає, саме: щоб, як він заради них з більшого став меншим, так і вони від меншого перейшли до більшого. Нічим, каже він, ви не образили мене. Учень ображає вчителя, якщо своєю недбалістю перетворює на ніщо (disperdat) його повчання і його працю. Галати не образили Апостола, оскільки навіть до теперішнього часу дотримувалися його наказів і наслідували його Євангелію. Або ж, звісно, [можна зрозуміти] так: Коли я спочатку сповістив вам Євангеліє і, внаслідок немочі вашої плоті, проповідав вам, як немовлятам, – бо ви не могли засвоїти вищих святинь (sacramenta), – і самого себе показував ніби немічного, щоб придбати вас як немічних; Ісуса Христа?
І оскільки (cum igitur) ви ніколи не ображали мене і розглядали мене у вашій справі знедоленим і приниженим подібно до Сина Божого; то яким чином я зустрічаю з вашого боку образи, коли закликаю вас до вищого, так що пропадає моя праця, а ту поступливість, в якій я виставляв себе як маловікового, ви оплакуєте як непотрібну справу? Проте внаслідок немочі плоті не своєї, а своїх слухачів, Павло проповідує Галатам, які не могли підкорити тіло слову Божому, і, як тілесні, були нездатні до духовного розуміння. А для того, щоб це було очевидним, ми надамо приклад. Через неміч плоті вчить той, який говорить: Якщо не втримаються, то нехай виходять заміж, і: жінка, якщо помре її чоловік, вільна вийти заміж за будь-кого, але тільки про Господа (1Кор.7:9, 39). Але в жодному разі не вчить через неміч плоті той, який нагадує про наступне: Відділившись від дружини, не шукай дружини і: Час тепер (tempus est), щоб ті, що мають дружин, були, як не мають (1Кор.7:27, 29). Справді, духовим даються одні заповіді, а тілесним – інші.
І інше є те, що заповідається за наказом, а інше те, що дозволено за поблажливістю.
Вірш 14: І випробування вашого, що було в моїй плоті, ви не знехтували і не відкинули; але прийняли мене як вісника Божого, як Ісуса Христа (Гал.4:14). – Це темне місце, і має бути з більш ніж звичайною увагою досліджуване. Справді, каже він, я зважаючи на неміч вашої плоті вже й раніше благовістив вам, наче немовлятам і молоком, починаючи з меншого і, так би мовити, майже дитячим лепетом. Така поблажливість і наслідування немічного проповідування було, дійсно, з мого боку, навмисним (mea gubernatio); але для вас це було випробуванням: чи буде завгодно вам і чи здасться великим те, що умовно було менше за себе самого і виставлялося з мого боку, як низинне. І, дійсно, ви, приймаючи це, не як малозначне, але як велике, були настільки здивовані, що мене, який проголошував це, прийняли як би вісника (angelum) [Божия] або, навіть більше, як би Сина Божого.
Таким чином це ваше випробування, якому я піддавав вам доступним тілесному розумінню приниженням своєї мови, не було в презирстві у вас, не було і малоцінним у ваших очах, навпаки, воно було прийняте з більшою повагою, ніж я думав. Це місце може бути роз'яснене також і так: Коли я прийшов до вас, то прийшов не з премудрою промовою, а як людина низька і зневажена, нічого великого не повідомляючи, як [тільки] про Розіп'ятого. Отже, коли ви побачили мене одягненого тілом, схильним до недуг, то ви не посварилися над людиною, що обіцяє небесне царство і не вважали його гідною зневаги; тому що ви розуміли приниження моєї плоті і те, що малоцінність її зовнішньої оболонки була призначена для вашого випробування: саме чи зневажали ви того, хто з боку невіруючих вважався гідним зневаги? Ні, навпаки: ви його зневаженого, приниженого і малозначущого прийняли як вісника Божого і навіть більше, ніж як вісника (angelum).
Звичайно, ми також можемо думати, що Апостол у той час, коли з'явився вперше до Галатів, був хворий і одержимий деякою тілесною недугою; проте він не припинив [проповідування], і не втримав у мовчанні свого голосу, щоб проповідувати почате Євангелію. Бо розповідають, що його часто мучив сильний головний біль; і це був саме той ангел сатани, який був приставлений до нього, щоб робити йому неприємності, щоб він не звеличувався. Ця неміч і це втома тіла для тих людей, яким проголошувалося Євангеліє, була випробуванням: чи приймуть вони його, коли він буде проголошувати більш піднесене, - він, схильний до недуг тілесних. Також можна сказати [у пояснення цього тексту] і таке. Спочатку по приході своєму до Галатів він зазнав лайки, гоніння в тілесні удари з боку тих, що йшли проти проповіді Євангелія, і для Галатів це було випробування навіть вельми великим, коли вони бачили, що апостол Христов зазнає ударів.
А слова його про те, що вони прийняли його, як вісника Божого (angelum), як Ісуса Христа, показують по-перше, те, що Христос більший за ангела [або: ангелів]; хоча Псалмоспівець проголошує Його меншим ангелів, кажучи: Применшив Його порівняно з ангелами небагатьом (Пс.8:6); а по-друге, показує на початку таке значення своїх слів, що ангели визнаються і помазаними (et Christi).
Вірші 15, 16: Отже, де ваше блаженство? Бо я свідчу перед вами, що, якби це було можливо, ви вирвали б свої очі і дали б мені. Отже, кажучи вам істину, чи я став вашим ворогом (Гал.4:15–16). – Блаженний той, хто ходить шляхом чеснот, але тільки якщо дійшов до чеснот. Ні до чого не служить залишення пороку, якщо ти не осягаєш вищих (добрих справ), тому що в добрих діяннях гідно похвали не стільки початок, скільки кінець.
Бо, як багато ступенів є у винограднику до часу вичавлювання вина з пензля в точилі: спершу необхідно, щоб лоза дала нирки на гілках, [потім], щоб вона порушила надію [на врожай] цвітінням, після ж того, щоб, після опадіння кольору, утворилися зовнішні особливості його кистей і щоб мало б бути вичавлені в точилі і дали солодкий сік: так і в навчанні є окремі ступені наближення до блаженства [або: вдосконалення в блаженстві], так що необхідно, щоб люди слухали слово Боже, щоб сприймали його, щоб воно досягло ступеня зрілості в глибині їх душі і досягло до народження; необхідно, щоб вони, коли народять його, виховали його молоком і довели його до чоловіка досконалого через дитинство, дитинство, юність і юність. Отже, коли кожен окремий ступінь, як ми сказали, відповідно до свого піднесення має [відому частку] блаженства, то, якщо не буде належного кінця і, так виявити, останнього удару руки у справі, вся праця буде марною, і буде сказано: Де ваше блаженство?
Хоча, каже він, ви в той час, коли приймали Євангеліє за тілом, були названі блаженними від мене, бо ви палко поставилися до починань; проте тепер, коли я не бачу ще, щоб було завершено завершення будівлі, і майже не закладено ще основу будівлі, то я змушений виявити: Отже, де ж ваше блаженство, за яке я спершу похваляв вас, вважаючи вас блаженними. Бо воістину я й сам зізнаюся, що ви на початку так полюбили мене, що проповідував вам у низовинних образах (humilia), або зазнавав гонінь, що якби було можливо (те, що говориться тут, потрібно приймати в перебільшеному розумінні), то вирвали б свої очі і віддали б мені.
Справді, ви хотіли б через невимовну до мене любов бути сліпими; щоб у моєму серці засяяло світло євангелії, ви мій успіх хотіли збільшити своїм збитком; і це в той самий час, коли я сповіщав вам незначне і просте, ніби немовлятам і молоком, що харчується, через неміч вашої плоті, або коли я внаслідок страждань своєї плоті був у ваших очах недостойним довіри. А тепер, коли я став закликати вас від початків і складів, і дитячого читання, – став закликати вас до вищих занять, щоб ви тримали книги в руках і вивчали слова, повні вченості та [глибокого] сенсу, ви відштовхуєте (recalcitratis – брикаєтесь), гніваєтесь; удосконалення вчення видається вам дуже тяжким; і ви настільки змінилися у своїх почуттях (in alios mutati estis affectus), що мене приймали як вісника Божого (angelum), як Христа; той, якому ви хотіли вручити свої очі, тепер для вас, наче ворог, бо я сповіщаю вам повну істину. Але він майстерно закінчив свою думку, кажучи: Отже, чи зробився я вам ворогом, говорячи вам правду?
щоб показати, що початки проповіді були не так істиною, як тінню і образом істини. З цим подібна відома думка знаменитого у Римлян поета (Теренцій, in And. I, 1.): "Угодливість породжує друзів, істина збуджує ненависть". Але зверни увагу на те, наскільки перша (думка Апостола) краща за останню. Справді, Апостол стримав свою думку і дав їй особливе значення, звертаючись саме до тих, яких він [насамперед] називав безглуздими і розглядав, як немовлят, тобто, власне, лише особисто до Галатів; а названий поет дуже помилявся, коли оголосив це своє судження загалом придатним, що має значення по відношенню до всіх. Справді, догідливість, яка, на його думку, робить друзів, коли вона позбавлена істини, є не догідливістю, а радше лестощами і потуранням, що, очевидно, має назвати швидше прихованою ворожнечею, ніж дружбою.
Але разом з тим необхідно звернути увагу і на те, що і нині також, поки ще у немовлят і тих, хто харчується молоком, і у тих, у яких у серцях не зріс ще Христос і не досяг успіху у віці і премудрості, і благодаті перед Богом і людьми, ми пояснюємо їм Писання буквально, і за це зустрічаємо похвали, поч. А коли потроху почнемо закликати їх, щоб вони переходили до вищого, то вони з хвалителів наших звертаються до ворогів і воліють іти швидше юдеям, аніж апостолам, хоча вони, відступаючи від вчення і переказів фарисейських, приступили до Христа і до досконалості Закону; вони не удостоюються приймати слова Божого, яке наказує вчителям Церкви підніматися до вищих вчень (dogmata) і всіма силами підвищувати голос і не боятися вигуків дітей, що бігають навколо дітей, кажучи: Сіоне благовісний! зійди на гору піднесену; Єрусалиме, що проповідує! з силою здій свій голос, здій, не бійся (Іс.40: 9).
Вірші 17, 18: Вони виявляють до вас не добрі ревнощі по хочуть вас відлучити, щоб ви змагалися їм. – Ви завжди маєте добрі ревнощі в доброму, а не тільки тоді, коли я буваю у вас (Гал.4:17–18). - Мають добру ревнощі ті, які, бачачи в комусь прихильність, обдарування і чесноти, бажають і самі бути такими ж і прагнуть наслідувати віру життя і праці таких людей, якими ці останні здобули собі популярність, щоб здобути і ті дарування, які гідні доброго наслідування. Щодо їх каже св. Апостол: Ревно прагнете до духовного, а найбільше пророкувати; а насамперед: Так і ви; оскільки ви ревнителі про духовне, то для творення Церкви прагнете рясніти; і знову: Отже, браття, ревно прагнете пророкувати і не забороняйте говорити мовами. Ревнощі недобру виявляють ті, які не стільки самі бажають бути кращими, щоб наслідувати тих, які гідні змагання, скільки, навпаки, хочуть зробити їх гіршими і розбещеною ревнощами захопити їх назад.
Для прикладу можна сказати ось що: Хтось християнин, читає Мойсея і пророків, знає, що все, що було перш тільки як би в тіні і у вигляді [неясних] образів, представлялося тому народу, а написано це заради нас, для яких і виповнилося наприкінці століть. Під обрізанням він розуміє не так обрізання крайньої плоті, як обрізання слуху (aurium) і серця. Він воскрес разом із Христом і прагне високого. Він звільнений від тяжкості та рабства Закону, який наказує: „не торкайся“, „не куштуй“, „не оскверняй [себе]“. Якщо такого хтось захоче переконувати від Писань так, щоб він приймав написане не в образному (переносному) значенні, а відповідно букви, що вбиває, з метою зробити його не таємним, а відкритим Юдеєм, то такий виявляє до нього не добру ревнощі; навпаки, він поспішає захопити тому, хто швидким рухом прагне у вищому, щоб цей останній, повертаючись назад, більше наслідував першого.
Отже, мова звертається до тих Галатів, які були захоплені шанувальниками Закону, щоб вони наслідували цих останніх, хоча скоріше останні мали б наслідувати їх. Справді, природно, щоб вища йшла за нижчою, а не меншою за більшим; тому (et) він і говорить: Майте добрі ревнощі про добро завжди, тобто не бажайте наслідувати суворим послідовникам Юдейських приписів, але наслідуйте те, що добре. Дійсно, як той, хто ревно прагне багатства, могутності і гідності будь-кого іншого, той ревниво ставиться не стільки до доброго, скільки до того, чого слід уникати; так і ви маєте добрі ревнощі про добро, прагнучи більше духовного, ніж тілесного, щоб не вони вас навчали бути юдеями, а ви їх християнами. І робіть це завжди, щоб безперервним рухом вам було можливо дійти до повного закінчення доброї справи.
І хоч ви були добрими ревнителями в добрі раніше, коли я був з вами; однак після того, як я пішов від вас, ви втратили все, що я вам передав; від безпечної пристані і цілком надійної стоянки ви знову були підхоплені на висоту хвилею, що здувалася. Не дивно, якщо після виходу Апостола, вибраної посудини, в якій говорив Ісус Христос Господь, Галати змінилися, так як і нині ми бачимо те саме в Церквах. Справді, якщо будь-коли з'явиться якийсь учитель у Церкві, знаменитий красномовством і [добрим] життям, і збуджуючий слухачів до чеснот, як би деякими заохоченнями, то ми бачимо, що весь народ з полум'яною ревнощами поспішає до милостинь, постів, непорочних життів, до занепокоєння подібне. А коли він піде, то народ помалу в'яне і зі зменшенням їжі блідне, худне і стає сумним, так що настає кінець усьому тому, що раніше було в квітучому стані.
З цієї причини жнива рясні, а тих, що роблять мало (Мф.9: 37); буде ж просити Господа жнива, щоб Він послав робітників на жнива, які, готуючи майбутню пшеницю, зрізали б, зв'язали б і знесли в житниці колосся народу Християнського, що стоять у Церкві, аж ніяк не допустили б їх до смерті. А це говориться про ту старанність і ту розбещену ревнощі, про яку і в іншому місці говориться: Не будь ревний до людей лукавих (Пс.36:1) і тут: Вони виявляють до вас не добру ревнощі. Але ми знаходимо й іншу ревнощі, яку виявили сини Якова до брата свого Йосипа (Бут.37:1) (і далі), а Марія та Аарон до друга Господнього Мойсея (Чис.12). Але насправді ні ті, ні інші не були спонукані до ревнощів тим, щоб бути кращими, ніж Йосип і Мойсей, а гіркою скорботою про те, що ці кращі за них. Цього роду ревнощі межують із заздрістю. Було б надто довго, якби я захотів уявити зі скарбниці Св. Письма всі роди ревнощів доброї чи злої.
Ми читаємо про добрі ревнощі Фінеса, Іллі, Маттафії (Чис.25, 3Цар.19, 1Мак.2) і Апостола Юди [не зрадника], який за відому чесноту ревнощів отримав навіть ім'я Зілот (ревнитель); а про ревнощі злий між Авелем і Каїном (Бут.4) та іншими; те саме і ревнощі того чоловіка, про якого написано: І знайшов на нього дух ревнощів (Чис.5), якщо тільки це не байдужа (medius) ревнощі, яка не може бути прийнята ні в добрий, ні в поганий бік, а є щось середнє між тим і іншим і швидше називається ревнивістю. [Може бути і] інакше: Обрізані, бачачи, що Галати з язичників мають удосталь даровані від Святого Духа сили, а самі, не маючи ні дару мов, ні дару зцілень, ні дарунку пророцтва, спонукувані ревнощами, хотіли відвернути тих у бік ярма Закону.
Вірш 19: Діти мої кохані, яких я знову народжую, доки не зобразиться у вас Христос (Гал.4:19). - З якими труднощами і з якою хворобою виходить з утроби плід, про це говорить початкове прокляття такими словами: У хворобах ти народжуватимеш дітей (Бут.3: 16). Отже, апостол, бажаючи показати дбайливість вчителів про учнів [і те], які почуття зазнають вони з остраху, щоб послідовники їх не відступили від спасіння, говорить: Діти мої кохані, яких я знову народжую. Справді той, що в іншому місці говорив як отець: Хоч би ви і десять тисяч вихователів мали у Христі, але [маєте] не багатьох батьків (1Кор.4:15), тепер звертається до учнів не як батько, а як мати про Христа, щоб вони визнали в ньому страждання та прихильність, як першого, так і другого. Це те саме, що й Мойсей говорив про народ: Хіба я в утробі своїй зачав увесь цей народ (Чис.11:12). Хто, на твою думку, з нас так сумує про спасіння учнів, щоб не деякі години чи не два чи три дні, а протягом усього свого життя мучиться, доки не зобразиться в них Христос?
Нам необхідно старанно триматися прикладу, прийнятого Апостолом, тобто прикладу плоду жінки, яка починає і утворює насіння, щоб ми могли зрозуміти те, що говориться. За природу не повинно червоніти; навпаки, вона має бути предметом поваги.
Як у надра (vulvam) жінки спершу вводиться потворне насіння, щоб каналами і нутрощами її воно було прихоплене як би якоюсь клейкою речовиною, - про це і пророк говорить, згадуючи про своє зачаття так: Зародження моє бачили очі Твої (пс.138:16), - а отримує тіло і зовнішній вигляд, живиться і стає помітним, так що рухається після того у утробі і в певний час з'являється на світ; при цьому він народжується зі стількими труднощами, зі скількома потім вигодовується, щоб згодом не загинути: так і насіння слова Христового западає в душу слухача, зростає за ступенями своїми і, - я пропущу багато, тому що ми легко можемо тілесний опис перекласти на духове розуміння, - так довго буває в та, що довго буває в не.
Не одразу ж закінчується праця; а тоді ж починається інша праця, яка полягає в тому, щоб виховати дитинство, що живе молочною їжею, дбайливо приготовленими стравами і довести його до повного віку Христового.
І як у шлюбному житті часто буває так, що насіння чоловіка є причиною того, що не народжуються діти, а іноді безплідна жінка не утримує насіння, і часто ні той, ні інший з подружжя не буває здатний до народження, і, навпаки, той плодородний; так і в тих, що сіють насіння слова Божого спостерігається те саме явище в чотирьох видах: буває так, що, хоча вчитель виконує свій обов'язок, але слухач буває безплідним; або ж слухач буває добрих природних обдарувань, але внаслідок недосвідченості вчителя гине насіння слова; або безсумнівно буває й так, що безрозсудним буває і той, хто вчить, і той, хто сприймає [навчання]; і рідко зустрічається те, що вчитель і учень бувають згодні між собою, - саме в тому відношенні, що перший вчить настільки, наскільки останній може засвоїти, або учень здатний сприйняти стільки, скільки вчитель повідомити. Ми не знаємо, який псалом, яка частина пророцтва, яка глава Закону, і проте, маючи свободу мови, сміливо тлумачимо те, чого аж ніяк не розуміємо.
Але до нас належить те, що Христос зобразиться в народі так, що кожен, повертаючись до дому свого, має в собі насіння слова Божого, яке, коли він отримає, то може сказати разом із пророком: Від страху Твого, Господи, ми зачали і народили; синів спасіння Твого ми створили на землі (Іс.26:17–18). Такі звертаються до Апостолів і заслуговують [чи: заслужать] того, щоб почути від Господа: Хто виконає волю Мого Батька, той є брат Мій і сестра, і мати (Мт.12:50), при цьому різниця досконалостей показана в відмінності імен. Христос зображується в серцях віруючих також і тоді, коли для них розкриваються всі священнодійства (sacramenta) і стає зрозумілим те, що було, очевидно, темним. Але слід також звернути увагу і на те, що людина через гріх деяким чином перестала існувати, а через покаяння знову починається від вчителя і знову в ньому обіцяється зображення Христа. Це говориться проти Новаціан, які відмовляються відновлювати [гідно членів Церкви] тих, які одного разу вчинили гріхи.
Вірш 20: Але я хотів би бути у вас і змінити свій голос, тому що я перебуваю в збентеженні серед вас (Гал.4:20). – Божественне писання має дію, що творить навіть, коли і читається; але набагато більше буває корисно, якщо від літер звертаються до слова, тобто, щоб той, хто навчав насамперед за допомогою послання, став особистою присутністю наставляти слухачів. Справді, живе слово має велику силу, - саме слово, що звучить з вуст свого творця, яке вимовляється з тими відтінками, з якими воно зародилося в серці людини. Отже, Апостол, знаючи, що мова, яка вимовляється в присутності слухачів має велику силу, бажає замінити слово послання, - слово, записане на папері, - словом, зверненим до присутніх слухачів, і, оскільки це корисніше для тих, що були розбещені омріянням, знову.
А це тому, що він перебував у збентеженні в середовищі їх; втім, грецькою це місце виражено відповідним словом; бо ἀποροῦμαι позначає не стільки збентеження , – що вони виражаються словами αἰσχύνη або σύνχυσις, 21 – скільки недолік , чи потребу . Отже, сенс виходить такий: Я хотів би тепер бути у вас, слово, письмово виражене, вимовити особисто перед вами не тому, що я маю нестачу у вас. Це тому, що я, не маю плодів, які учні зазвичай мають від вчителів, і що насіння вчення кинуте даремно (sine causa), бо терплю у вас бідність; так що можу прикласти тут і слово пророка Єремії: Я не приніс користі, і мені ніхто не приніс користі (Єр.23:32). Це місце може бути витлумачено та інакше.
Апостол Павло, що став для юдеїв юдеєм, щоб придбати юдеїв ( 1Кор.9:20 ), а для тих, що були під законом, як би і сам був під законом, і для немічних - немічним, щоб придбати недужих, змінював слово своє відповідно до якостей тих, яких бажав врятувати і видовищем для світу і ангелів, і людей, (1Кор.4), пристосовує свій голос і одежу відповідно до відомого образу. вірі Христовій з язичництва і тепер він змушений сказати: Я нині хотів бути у вас і змінити своє слово тому, що знаходжуся в збентеженні щодо вас . сум'ятті.
І як лікарі, бачачи, що сила їхнього мистецтва недійсна при першому лікуванні, переходять до іншого і доти відчувають, що корисно з багатьох ліків, поки дійдуть до лікування хворого, так що невиліковне за допомогою будь-якого пом'якшувального засобу виліковується припіканням або ще сильнодіючим засобом; так і я, перебуваючи щодо вас у збентеженні та в невіданні, звертаючись то в той, то в інший бік, хотів би справжнє писане слово зробити вустами і особисто виправити вас з більшою, ніж звичайно, строгістю; насправді, слово послання не може виразити відтінків голосу гнівається; воно не в змозі відобразити крик гнівається, і скорбота серця уявити відповідними відтінками. Я скористався щодо вас ласкавим словом: Браттю!
заклинаю вас, і: Сини мої улюблені, яких я знову народжую, поки Христос не зобразиться у вас; але я, лагідний і лагідний, що говорив вам подібно до батька, внаслідок любові, яка не дозволяє мені переносити вашої смерті і вічних помилок, тепер хотів би особисто бути у вас, якби мене не стискали зв'язки сповідництва, і своє ласкаве слово змінити на слово, що гнівається. Справа нелегка для мене сьогодні бути ласкавою, а завтра - гніватися: до цього, тобто звертатися до вас з вираженням різних почуттів, спонукає мене кохання, спонукає мене скорбота. Справді, я спершу не знаю сам, якими словами я несподівано заговорю (prorumpam), і якими ліками я мушу лікувати вас, бо я переймаюся збентеженням щодо вас.
Вірш 21: Хто бажає бути під ярмою закону, скажіть мені, хіба ви не підкоряєтеся Закону? (Гал.4:21). - Необхідно зауважити, що під названим тут Законом розуміються оповідання Книги Буття, і не те, - як вважають зазвичай, - що потрібно робити, або чого уникати; а названо Законом все те, що говориться про Авраама та його дружин і дітей (Бут.15). І в іншому місці ми читаємо, що Законом також називаються пророки. Отже, слухає Закон той, хто, за словами Апостола, дивиться не на поверхню його, а на його внутрішній зміст (medullam); а не слухає Закону той, хто, подібно до Галатів, слід тільки його поверхневому значенню (exteriorem corticem).
Вірші 22, 23: Бо написано, що Авраам мав двох синів, одного від рабині, а іншого від вільної. Але той, що від служниці, був народжений за тілом, а той, що від вільної – за обітницею (Гал.4:22–23). – Пояснення [цього місця] є великими труднощами. Тільки Ісаак, народжений від Сари, народився за обітницею, але це не Ісмаїл, народжений від Єгиптянки Агарі. Справді, Писання повідомляє, що коли через переслідування Сари Агар бігла вагітною, і з'явився їй Ангел у пустелі, і наказав їй підкоритися пані своїй, то той самий Ангел при цьому сказав наступне: Я дуже помножу насіння твоє, і воно внаслідок множини буде незліченне (1). А після того про Ісмаїла (звичайно, ніхто не сумніватиметься в тому, що це слова обітниці) говориться: Він буде дикою людиною, і руки його на всіх, і руки всіх на нього, і буде жити проти обличчя всіх братів своїх.
Але [на це] можна відповісти, що обітниця Ангела має менше значення, ніж обітниця Божа, бо як зірка зі сходу сонця не дає променів, так і слова Ангела темніють у порівнянні з обітницею Божою, і зникають і вважаються ніщо. Втім, така відповідь тільки по-видимому має деяке значення, тому що знищується за обов'язковими для нас словами Писання; бо написано: Авраам же сказав Богові: Цей Ісмаїл нехай буде живий перед лицем Твоїм (Бут.17: 18); і Бог відповів Йому так: Ось Сара, жінка твоя породить тобі Сина, і даси йому ім'я Ісаак, і встановлю заповіт Мій з ним, і заповіт вічний і з насінням його після нього. Про Ізмаїла ж: Ось я почув тебе, і ось благословив його, і помножу його, і збільшу багато. Дванадцять народів виконає він і зроблю його родом великим; а заповіт Мій встановлю з Ісаком, якого народить тобі Сара в цей час наступного року (Бут.17:19–21).
З цих слів очевидно, що словом самого Бога [підтверджується, що] Ізмаїл народжений за обітницею; але і це дозволяється так, що обітниця дається власне у виконанні Заповіту і одне означає благословити, помножити, сильно збільшити, що написано щодо Ізмаїла, а інше – зробити спадкоємцем за заповітом, що говориться про Ісаак: Встановлю Заповіт Мій з ним, і Заповіт вічний і з насінням його після нього, а також народить тобі Сара (Бут.17: 19). І подібно до того, як дари – один, а маєток – інший, або законом визначений – один, і у спадок отриманий – інший (адже ми читаємо, що синам наложниць Авраама дано дари, а синові Сари залишено спадщину над усім майном); отже, як ми сказали, благословення, хоча б і законне, одне, а Завіт інше. Але щодо Ізмаїла може бути сказано і те, що після зачаття його було слово або Ангела, або Боже. А щодо Ісаака, Бог дав обітницю, перш ніж він був зачатий у утробі Сари.
Між іншим, це сказано нами настільки, наскільки може посередність нашого природного розуму осягнути. Втім, якщо хтось може придумати (invenire) щось більше для пояснення того, яким чином Ізмаїл, що народився від служниці, не є сином обітниці, – але такий саме Ісаак, який народився від вільної: то краще вислухати його. І хоча, каже апостол, ви маєте інші відчуття, проте і це відкрив вам Бог. Нині в коротких словах треба простягтися до вищого, щоб сказати, що кожен з нас спочатку народжується не за обітницею, поки буває наставляємо простими словами Писань і ще насолоджується юдейськими тлумаченнями; але коли він перейде до більш піднесеного і спіткає Закон духовний, тоді він народжується від обітниці, і, – більш чітко висловлюючись, – постійно всі, що роблять справи Авраама, народжуються від Авраама; а ті, які мають ще духу рабства ще в страх, народжені від Єгипетської служниці; народжені від вільної Сари ті, хто отримав дух усиновлення: цією свободою ми обдаровані від Христа.
Юдеям, які ще й досі бажають бути синами служниці, Господь каже: Якщо перебуватимете в Моїм Слові, то воістину будете учнями Моїми і пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними (Ів.8:31–32). Тому вони, не знаючи, що сказане слід розуміти таємничо, кажуть: Ми – насіння Авраама і нікому ніколи не служили, як же ти кажеш: „Вільні будете“. Відповідав їм Ісус: «Істинно, істинно кажу вам, що кожен, хто чинить гріх, є раб гріха, а раб не буває в домі вічно, а син залишається назавжди» (Ів.8:33–35). Якщо ми раби гріха, то народила нас Єгиптянка Агар, але якщо гріх не царює в нашому мертвому тілі, то ми справді сини Божі.
Вірш 24 [початок]: У цих словах полягає алегорія (Гал.4:24) [це сказано в переносному значенні (per allegoriam dicta)]. - У своєму сенсі алегорія є один з оборотів граматики; а в чому він відрізняється від метафори та інших оборотів образного мовлення (caeteris tropis), про це ми ще дітьми дізнаємось у школах. Вона одне говорить у словах, а інше – у значенні, яке з'єднується з ними. Іносказаннями наповнені книги представників красномовства та поетів. І божественне Писання за допомогою їх складено у значній своїй частині. Маючи це на увазі, Апостол Павло (бо він частково стосувався і світських книг) скористався назвою обороту, так що назвав його алегорією, як це говорилося у його співвітчизників, щоб показати справжнім змістом цього місця, як зловживають грецькі письменники [цім оборотом]. А що Апостол Павло, хоч і не зовсім, все-таки знав світські писання, про це свідчать його власні слова: Деякий із них сказав, – власний їхній пророк: „Критяни завжди брехливі, злі тварини, ледачі утроби“ (Тит.1:12).
Це так званий героїчний вірш письменника Епіменіда, про який згадують і Платон, та інші давні письменники. Також і перед Афінянами, коли говорив в Ареопазі, він додав: Як і деякі з ваших поетів сказали: „Бо і ми Його рід“ (Дії 17:28). Це напіввірш знаходиться в [віршах] Арота, що писав про небо та зірки. Ще й інше місце: Нечестиві вигадки розбестили добрі звичаї (1Кор.15:33). Це ямбічний триметр, запозичений із комедії Менандра. З цих та інших місць очевидно, що Павлу не були невідомі світські книги, і те, що він назвав тут алегорією, в іншому місці називав духовним розумінням, наприклад (ut ibi): Ми знаємо, що Закон духовний (Рим.7:14) замість того, щоб сказати, що він є алегорія або алегоричний зворот промови. І в іншому місці: Усі їли одну й ту ж духовну страву і всі пили одне й те саме духовне пиття. А пили від духовного каменю, що йшов ним, а каменем був Христос (1Кор.10:3–4). Немає нікого, хто засумнівався б, що тут манна і раптове утворення джерела, і той наступний камінь повинні розумітися в алегоричному значенні.
Я знаю, що навпаки може бути протиставлене слово: Браття! Якщо людина буде раптово у владі деякого гріха, то ви, духовні, наставляйте такого в дусі лагідності (Гал.6:1). І в іншому місці: Духовний судить про все, а сам ні від кого не судиться (1Кор.2:15), саме тому, що слово: духовний має інше порівняно з тим, як ми вище сказали, значення. Але ми під духовим, який судить про все, а сам ніким не судиться, розуміємо такого чоловіка, який, знаючи всі святині Писань (sacramenta Scripturarum), чудово розуміє їх, і бачачи в божественних книгах Христа, не допускає в них нічого з юдейського переказу.
Вірші 25, 26 [Кінець 24-го, 25-й, 26-й]: Бо це два Завіти, саме один від гори Синай, що народжує в рабство, який є Агар. А Сінай, це гора в Аравії; вона відповідає тому, що є Єрусалим, і перебуває в рабстві з синами своїми. А той Єрусалим, вищий, вільний; він є матір'ю всім нам (Гал.4:24–26). - Роз'яснення майже всіх щодо цього місця полягає в тому, що під Агар'ю служницею вони розуміють Закон і народ Юдейський, а під вільною Сарою - Церква, яка зібрана з язичників, і яка за словом Апостола є матір'ю святих: Він є матір'ю всіх нас. Вона довго не виробляла чад і була безплідна, перш ніж Христос народився від Діви, і ще посміховисько світу Ісаак не виголосив устами піднесеного вчення, - Ісаак, син обраного батька, бо слово Авраам нашою мовою означає: батько, вибраний зі сміхом. А Агар, що означає παροικία, тобто.
проживання, або: мандрівка, або: уповільнення, народжує Ісмаїла, який тільки слухає заповіді Бога, але не виконує їх, – людину дику, кровожерливу і бігаючу по пустелі; він ворог усім братам своїм, народженим від вільної і чинить опір їм з ворожим обличчям. І не дивно, що Старий Заповіт, який від гори Сінай, що знаходиться в Аравії та сусідньої з того, що тепер є Єрусалим, встановлений і написаний, [але] він не вічний, так як і поселення відрізняється від вічного володіння, і ім'я гори Синай означає випробування (досвід), а слово Аравія має значення: але, навпаки, вищий Єрусалим, який є вільним і є матір'ю святих, показує, що цей Єрусалим тепер перебуває внизу і занурений у низинне і найглибше місце.
Є такі, які два Завіти розуміють і інакше, саме (ut): божественне Писання, як давнє, так і нове, відповідно до відмінності сенсу і судження тих, які читають його, ці тлумачі розуміють то як рабиню, то як вільну, і тих, які ще до цього часу служать букві і мають духу страху в рабство, вони вважають сягають вищого і бажають розуміти написане в алегоричному сенсі – синами Сари, що нашою мовою означає: перша (ἄρχουσα), тобто панівна (princeps в жіночому роді). І за їх твердженням вони роблять це внаслідок такого роду необхідності: було б несправедливістю стверджувати, що Мойсей і всі пророки походять від служниці, а якісь із язичників – від вільної.
Але з цієї причини буде краще, за різницею (як ми вище сказали) ступеня розуміння, одних вважати рабами, а інших – вільними не тільки з тих, що належать до Церкви, але навіть і про одну й ту саму людину думати, що він – син рабині, якщо він дотримується буквального змісту; а коли при роз'ясненні Писання Ісусом загориться його серце, і коли під час заломлення хліба він побачить Того, Якого раніше не бачив (Лк.24:31), тоді і його називати сином Сари. Маркіон та Маніхей не хотіли викинути зі своєї збірки св. книг того місця, в якому Апостол каже: Хоча це і алегорично та інше, думаючи, що ці слова спрямовані (relinqui) проти нас, – саме в тому сенсі, що Закон повинен розуміти інакше, ніж у ньому написано.
Але, звичайно, хоча він і повинен бути розуміємо алегорично (що ми також визнаємо, чому вчить і Апостол), але розуміти не за бажанням читача, а так йде внаслідок безумовно-обов'язкового значення Писав; але тим самим вони [Маркіон і Маніхей] і перемагаються, саме тим, чим мали на увазі скористатися проти нас; бо раб Божий Мойсей писав духовне; але в той же час також навчає і Апостол, якого і самі вважають провісником іншого Христа і кращого Бога.
Вірш 27: Бо написано: Радуйся безплідна, що не родиш; вигукни голосно (erumpe et clama) не мучилася пологами; бо багато дітей безплідної чисельніші за ту, що має чоловіка (Іс.54:1). - Зібрання (synagoga) Юдейське має в Законі [свого] чоловіка, і за пророцтвом Анни дійсно було рясно нащадками (1Цар.1: 5); а неплідна Церква без Чоловіка Христа і без будь-якої співбесіди з Женихом довгий час була в пустелі. Але після того, як перша отримала у свої руки розвідний запис, і всі отримані від Чоловіка коштовності звернула на прикрасу ідола. Чоловік [її], внаслідок осквернення нею першого перепоясування, виткав для Своїх стегон іншу перев'язь, інше переперезання з язичників: ця [дружина] як тільки поєднувалася [з чоловіком] зачала і народила. І в Ісааку [в книзі Ісаї?] вигукує через пророка: Якщо є народ, що народився разом (Іс.49:54) (?), коли в один день, – за книгою Дій Апостолів, – увірувало три тисячі і п'ять тисяч чоловік (Дії.3) (і далі).
Я не бачу необхідності говорити про безліч християн і про нечисленність юдеїв, коли по всьому світу майорять прапори хреста, і в містах рідко з'являється знатний юдей.
Вірш 28: Ми ж, браття, єси чада обітниці за Ісаком (Гал.4:28). - Ніякої праці немає в тому, щоб зрозуміти, що Апостол і подібні йому суть сини обітниці щодо Ісака. Але оскільки Оріген, пояснюючи це місце, так виклав слова (exemplum) Апостола: Ви ж, браття, є чада обітниці за Ісаком; то питається: яким чином Галатів, яких він назвав безглуздими і про яких говорив, що вони почали духом, а закінчили плоттю, тепер називає чадами обітниці за Ісаком? Отже, ми говоримо, що Апостол називає їх чадами обітниці за Ісаком тому, що ще не зовсім впадав у відчай у їхньому спасінні і вважав, що вони знову звернуться до духу, яким почали, і будуть синами вільної. Але якби вони були поглинені плоттю, то були б синами рабині.
Вірші: 29–31: Але як тоді народжений за тілом переслідував народженого за духом, так і нині. А що говорить Писання. «Прожени служницю і сина її, бо не буде син рабині спадкоємцем із моїм сином Ісааком». Отже, браття, ми чада не рабині, а вільної (Гал.4:29–31). [Глава 5. – Вірш 1, початок:] Такою свободою, якою звільнив нас Христос (Гал.5:1). Не думаю, щоб можна було [у Писанні] знайти, що колись Ісаак зазнав переслідування з боку Ісмаїла, а тільки [ми знаходимо те], що коли син Єгиптянки, що був старшим, грав з Ісааком, то Сара обурювалася і сказала Авраамові: Прожени служницю та сина її: Бо не буде на моєму. Побут.21:10). І звичайно проста образа між дітьми не могла бути причиною (indignus est) вигнання та відмови. Але Апостол, як єврей з євреїв і, як вихований біля ніг вчителя Гамаліїла, - який колись приборкував своєю порадою фарисеїв, що лютували проти Господа [або: нього], - [апостол] зі слів Сари: Бо не буде син служниці спадкоємцем разом з сином моїм Ісааком.
Але оскільки Ісмаїл, можливо, як старший і як обрізаний у такий час, коли міг розуміти і відчувати, що він перетерпів, заперечував собі первородство, то Писання назвав дитячу сварку образою. Тому [може бути] і Сара, не терплячи таких слів і не мирячись зі звичкою сина служниці, що домагається первородства для себе, з гарячістю зажадала (erupit in vocem): Прожени служницю з її сином та ін. А оскільки це здалося Авраамові надто суворим (durum), бо першородним завжди мала належати більша частина майна, то Бог, що вподобав, щоб вільна залишилася, а служниця була вигнана, підтвердив слова Сари і сказав Аврааму: Нехай в очах твоїх не здається суворістю щодо служниці і хлопчика. Усе, що сказала тобі Сара, виконай за її словами, бо в Ісааку буде наречено тобі насіння.
Отже, як тоді старший брат Ісмаїл переслідував хлопчика, що ще харчується молоком, домагаючись собі переваги обрізання і первородства, так і тепер Ізраїль за тілом [або: Ісмаїл] піднімає голову, збуджується і висловлює гордовитість проти молодшого брата, тобто народу Христового з язичників. Звернімо увагу на божевілля юдеїв, які і Господа умертвили, і пророків з апостолами переслідували, і противяться волі Божій, і ми побачимо, що юдеями проти християн збуджені були набагато більші переслідування, ніж навіть ті, що були з боку язичників. Чи дивуємося ми щодо юдеїв? Нині навіть і ті, що про Христа немовлята і живуть за тілом, переслідують тих, що народжені водою та духом, і, воскресаючи з Христом, шукають горільного, а не дольнього. Вони живуть свавільно (faciunt, quod volunt): у союзі з Ісмаїлом вони переслідують Ісаака; їх женуть геть із матір'ю, єгипетською служницею; такі не приймають спадщини, яку отримує лише той, хто народжений за обітницею. Цілком придатне й те розуміння, що народжений від плоті переслідує народженого від духу (spiritualem).
Справді, духовний ніколи не переслідує тілесного, але прощає йому, як братові простішкові: він знає, що той згодом може вдосконалитися. А коли колись побачить гнів сина Єгиптянки, то згадує про одного й того самого Батька, Якого створив світло, вола і комара, і про те, що у великому домі є посуд не тільки золотий, а й срібний, і дерев'яний, і глиняний (2Тим.2:20); Тому скажемо разом з Апостолом Павлом: Ми діти не рабині, але вільної, і оновлені в Христі почуємо слова Господа, що говорить Юдеям: Якщо перебуватимете в слові Моїм, то пізнаєте істину, і істина зробить вас вільними (Ів.8:31–32). Звільнений цього роду свободою Апостол говорив: Тому що я вільний від усіх. Хто робить гріх той раб гріха (1Кор.9: 19). Так як він усвідомлював свою свободу від усіх пороків і знав, що він чужий від усякої пожадливості і помилки, то, справедливо, радів за свободу про Христа, кажучи: Ми не діти рабині, але вільною, якою свободою звільнив нас Христос (Ін.8:36).
Гал.5:1. [закінчення]. Стійте і не бажайте знову перебувати під ярмом рабства (Гал.5:1). - Цим показується, що той, хто перебуває під ярмом рабства, не стоїть, і що той, хто обдарований від Христа свободою, доти буде під ярмом, доки матиме в страху духа рабства і слідувати започаткуванням Закону. а його слово: Стійте спонукає нас до твердої та постійної віри у Христі, щоб Церкви Галатії твердою стопою трималися у Спасителі. Про це праведник говорить і в іншому місці: Поставив на камені ноги мої (Пс.39:3) замість того, щоб сказати: на Христі, щоб вони не захоплювалися вітром вчення і не неслися в різні боки (Еф.4:14). Тому і до тих, що стоять, говориться: А хто стоїть, нехай дивиться, щоб не впасти (1Кор.10:12); і в іншому місці: Стійте, будьте як мужі, зміцніться ( 1Кор.16:13 ), щоб вони стояли з Тим, Якого бачив Стефан стоячи праворуч Отця, коли він твердо переносив страждання (Дії 7:55) і Який говорив Мойсею: Ти ж стань зі Мною (Вих.34). А ярмом рабства він називає Закон суворий, важкий для виконання, який послідовників своїх пожирає важким трудом день і ніч.
Також і Петро говорить у книзі Дій: До чого ви намагаєтесь накласти тяжке ярмо на шию братів, якого не могли понести ні ми, ні наші батьки (Дії 15:10). А його додавання: Не бажайте знову означає не те, що Галати раніше ніби дотримувалися Закону, а те, що ярмо ідолослужіння також тяжке, так що обтяжений ним народ Єгипетський подібно до свинцю потонув у Червоному (Чермному) морі (Вих.15:4–5). Відповідно до цього значення і вище він сказав: Яким чином ви знову звернулися до слабких і мізерних початків світу, яким знову хочете служити, дотримуючись днів і місяців, часів і років? Насправді, адже Галати внаслідок проповіді Апостола Павла, залишивши ідолів, безпосередньо перейшли до благодаті Євангелія, і поверталися вже не під ярмо юдейського Закону, якого ніколи раніше не знали: але, бажаючи дотримуватися часів, обрізуватись тілом і приносити тілесні жертви, поверталися, якимось чином; бо кажуть, що і жерці Єгипту та Ісмаїліти (Ісмаїльтяни), і Мадіаніти мають обрізання.
А що народи [поганські] дотримуються днів, місяців і років, нехай ми цього [краще] не знаємо, щоб у нас ніколи не було спільного з ними святкування.
Вірш 2: Ось я, Павле, кажу вам, що якщо ви обрізаєтеся, то Христос ніскільки вам не корисний (Гал.5:2). – У Євангелії Спаситель каже учням: Хто слухає вас, Мене слухає; хто вас приймає, Мене приймає (Лк.10: 16); і Апостол свідчить, кажучи: А живу вже не я, але живе в мені Христос (Гал.2:20), і в іншому місці: Або ви хочете випробувати Того, Який каже в мені [т. е.] Христа? (2Кор.13:3). Цим цілком ясно показується те, що він говорить нині: Ось я, Павле, кажу вам, тобто, що слова його повинні приймати не як слова Павла, а як Господні. Бо так як він і в першому посланні до Коринтян вказав: А тим, що вийшли заміж, сповіщаю не я, але Господь ( 1Кор.7:10 ), і безпосередньо потім додав: Іншим же заповідаю я ( 1Кор.7:12 ), щоб не здалася незначною обов'язковість його слова, я маю обов'язковість його слова; , Так що коли в ньому говорить і Дух, і Христос, то не зазнає презирства той, який за прикладом пророків говорить: Це говорить Господь всемогутній.
Але ще більшим здаватиметься те, що сказано: Ось я, Павле, кажу вам: оскільки ви приймаєте обрізання, то Христос анітрохи не корисний вам; якщо це слово буде пов'язане з початком, в якому він говорить: Павло, Апостол не від людей, ні через людину, але через Ісуса Христа і т. д., щоб слухачі були спонукані не стільки великим значенням посланого, скільки [владою] Того, Хто послав. Але хто-небудь може сказати: „Цьому місцю суперечить те, що пишеться до Римлян: Обрізання дійсно корисне, якщо ти дотримуєшся Закону (Рим.2:25) і нижче: Отже що є більше в розпорядженні Іудея, і яка користь обрізання? Принаймні багато. Рим.3:1–2) Справді, якщо тим, хто був обрізаний, Христос анітрохи не корисний, то яким чином людям, які дотримуються Закону, обрізання приносить користь?
Достатньо сказати, що послання, звернене до Римлян, було призначене для тих, які повірили [у Христа] з Юдеїв і язичників, і це змушувало Апостола Павла не ображати ні того, ні іншого народу, – саме: так як і той, й інший народ має свою перевагу, щоб не ні вір, ні яз схиляти до [утримання] крайньої плоті; а звертаючись із посланням до Галатів, Апостол вживає інший доказ, бо вони не були з числа обрізаних, але з язичників, що повірили, а обрізання для них не могло бути корисним, коли вони (qui) після благодаті Євангелія знову поверталися до початків Закону.
І в Діях Апостольських передається оповідання про те, що коли деякі з обрізаних повстали з твердженням, ніби ті, що повірили з язичників, повинні піддатися обрізанню і дотримуватися Закону Мойсеїв, то старці, що були в Єрусалимі, а так само і апостоли, зібравшись разом, про і щоб не дотримувалися більше нічого, а утримувалися від ідоложертвенного їжі, і від крові, і від розпусти, або, як це написано в деяких списках: і від задушення. А щоб не залишалося жодного сумніву в тому, що обрізання не приносить жодної користі, а що тільки заради тих, хто увірував з Юдеїв, він у посланні до Римлян пом'якшив своє судження про обрізання, потроху наближаючись до кінця того ж послання, він показав, що ні обрізання, ні необрізання; він каже: Отже обрізання – ніщо, і крайня плоть – ніщо, але дотримання заповідей Божих (1Кор.7: 19).
Обрізання настільки мізерне, що навіть і дому Ізраїлеву, що хвалився обрізанням, анітрохи не допомагає; це показує і пророк: Усі народи необрізані за тілом, а дім Ізраїлів необрізаний серцем (Єз.44:9), також і необрізаний Мелхиседек благословив обрізаного Авраама (Бут.14:18–19). Бо слова: Якщо ви обрізуєтеся такими за своїм значенням, він ніби хотів сказати: "Якщо ви обрізуєтеся по тілу". В іншому місці це в нього називається не обрізанням (circumcisio), а відрізуванням (concisio), кажучи: Подивіться на відрізування (concisio), бо ми, що служимо Богові духом, уявляємо обрізання (sumus circumcisio) і прославляємося про Христа, а не покладаємося на плоть (Флп. 3). Не покладається на тіло той, хто всякої користі на себе чекає від Христа і не сіє в тілі, щоб від плоті пізнати тління, але сіє в дусі, від якого походить життя вічне; у слова Апостола: Якщо ви обрізуєтеся, то Христос вам анітрохи не корисний, потрібно вдивлятися більш витончено.
[Вони позначають] не тільки те, що якщо вони обрізуються, то не корисно їм обрізання; але навіть хоча б, крім обрізання, вони, мабуть, мали й інші чесноти, однак загинуть взагалі, коли будуть обрізані після віри в Христа. Отже, що? Хіба обрізання не допомогло Тимофію? Багато принаймні! Бо він обрізаний був не стільки для того, щоб від самого обрізання отримати якусь перевагу, скільки для того, щоб придбати інших (1Кор.9:19, 23): він для Юдеїв став юдеєм, щоб своїм обрізанням привести юдеїв до віри в Христа. А насправді воно анітрохи не допомагає тоді, коли думають, що воно приносить якусь користь саме собою.
Вірш 3: Але я рішуче свідчу, що кожна людина, що обрізує себе, повинна виконати весь Закон (Гал.5:3). – Бог, який дав заповідь про обрізання спочатку Аврааму, а потім у Законі через Мойсея, наказав дотримуватися не тільки обрізання, але й багато іншого: відвідувати у святкові дні Єрусалим, [вчиняти] жертви цілопалення, завжди вранці і ввечері, тільки в один конкретний час. здійснювати свята землі, відпустку [рабів] у п'ятдесятий рік та інше, що кожен читач легко може дізнатися з Писань. Отже, ми маємо можливість нападати на Евіона і його послідовників, які думають, що віруючі в Христа повинні обрізуватись після Євангелія, так що або вони повинні прийняти обрізання і дотриматися всього закону, або ж, якщо неможливо, щоб було дотримано все без винятку (cuncta), то має припинитися і те, що має бути припинене і саме.
Тому, якщо вони дадуть відповідь, що виконувати треба тільки те, що можна виконати, бо Бог не вимагає від нас того, чого ми не можемо виконати, а тільки того, що можемо, то ми скажемо їм, що одному й тому ж Богові не властиво бажати дотримання Закону, і покидати тих, що дотримуються Закону. Або яким чином унаслідок скасування Закону вважати відповідальними тих, які не можуть виконати абсолютно всього, хоч і хотіли б цього? А ми дотримуємося закону духовного, який каже: Не одягай вуздечки на уста вола молотящего (Втор.25:4), і розуміємо подібно до Апостола: Хіба про волів дбає Бог (1Кор.9:9): а він говорить безсумнівно заради нас і наказує виконувати урочисто суботи (Іс.58: веселилися в суботи, а ті люди та худоби, про які написано: Людей і худоби ти спасеш, Господи (Пс.35:7). Люди – це деякі розумні та духовні мужі, а худоби – це ті, які повільніші за природними якостями і які з боку духовних отримують повчання про дотримання субот Господніх.
Цьому нашому міркуванню не суперечить і те, що сказано вище: Якщо ви, обрізуєтеся, то Христос вам анітрохи не корисний, і наступне за тим: Свідчу, що кожна людина, що обрізується, повинна бути виконавцем усього Закону. Бо не слухачі тільки Закону праведні перед Богом, але виправдані будуть виконавці Закону, тому що тільки той є виконавцем Закону, хто може сказати: Ми – не обрізання, і: У таємниці Юдей, і: Ми знаємо, що Закон духовний. А хто слідує відрізуванню (concisionem) і вбиваючій літері, той не є виконавцем Закону, але ворог Закону, особливо після пришестя Спасителя, Який у тих, хто приходить до Нього, знімає покрив із серця, щоб усі, споглядаючи Бога з відкритим обличчям, перетворилися з ветхості літери в новизну духу.
Вірш 4: Виправдовуються Законом! ви звільнилися від Христа і відпали від благодаті (Гал.5:4). – Як ніхто не може служити двом панам, так важко і виконати тінь та істину Закону. У стародавньому Законі є тінь, доки не засяє день і не усунеться пітьма; а істина знаходиться в Євангелії Христовому, бо благодать і істина були через Ісуса Христа (Ів.1:17). Отже, той втрачає благодать Христову і залишає благовістя, яке тримав, хто думає, що може виправдатись якимось виконанням Закону; і так як він втратив благодать, то усувається від віри Христової і заспокоюється від діл Його, тому що: κατηρήθητε ἀπὸ τοῦ Χριστοῦ скоріше означає: перестали робити справи Христові , ніж, як це погано передано на латинській мові: освод Застосування до обрізання, тепер розуміє по відношенню до всього Закону в тому сенсі, що ті анітрохи не встигають у справі Христовій, які вважають, що вони повинні бути виправдані за дотримання деяких (in quacumque observatione Legis) приписів Закону.
Вірш 5: Бо очікуємо духом з надією виправдання від віри (Гал.5:5). - "Дух" він вважає для відмінності від "літери". А надію на виправдання має розуміти в особі Христа, бо Він є істина, терпіння, надія, виправдання і всі чесноти, - Він другого пришестя Якого ми очікуємо, тому що Він має судити все, вже будучи не з довготерпінням, а з праведністю Судді, щоб віддати кожному. Очікуючи пришестя цього Бога [або: дня, тобто diei замість: Dei] Апостол і йому подібні кажуть: Хай прийде Царство Твоє (Мт.6:10), щоб, коли Син передасть Царство Богу і Отцеві і в підкорених Йому і Сам підкориться: тоді Глава5 підкориться. ), тому що Той, Який нині лише частково для кожного окремо, тоді буде всім для всіх.
Вірш 6: Бо в Христі Ісусі ні обрізання не може нічого, ні необрізання, але віра, що діє через любов (Гал.5:6). – Для тих, хто бажає жити в Христі Ісусі, треба шукати зусилля чеснот і уникати пороків; а байдужого (media), що стоїть між чеснотами і пороками, не потрібно ні сильно бажати, ні уникати, – як, напр., обрізання чи необрізання тощо. Справді, обрізання лише тоді приносить користь, якщо виконуєш Закон. І тому воно зрозуміле тим, що жили за Законом, і не тому, що вони були обрізані, а тому, що їм довірені були слова Божі, які, звертаючись до них у дії, не видаляли їх від спасіння. Нехай нас не бентежить те, що Сепфора взяла гострий камінь і обрізала сина свого і відсторонила від чоловіка свого Ангела, який хотів його задушити (Вих.4:24–27) або так, як інакше пишеться у Євреїв.
Апостол, свідчить, що обрізання анітрохи не корисне не стільки саме по собі, скільки не має сили воно в Христі Ісусі, а саме: з того часу, коли Євангеліє подібно до сонця заблищало по всьому світу, стало зайвим страждання від обрізання; хоча воно (quae) і мало силу, як і інші приписи Закону тоді, коли тим, хто дотримується Закону, подавалися тілесні благословення. Тому саме ті, що виконували його, були благословенними в місті, благословенні на полі, мали повні житниці та багато іншого, що міститься в обітницях (Втор.28:1–14). Ми ж хочемо мати силу і зміцнюватися про Христа Ісуса, тобто в істинному обрізанні, а не в обрізанні (concisione) юдейському. Бо не той, хто відкрито є юдей, і не очевидне для всіх тілесне обрізання, але юдей внутрішній (in abscondito) і обрізання серця в дусі, а не в букві (Рим.2:28–29). Отже, у Христі анітрохи не допомагає обрізання плоті, але обрізання вух і серця, на яке свідчить відомий докор проти Юдеїв: Ось вуха ваші необрізані, і ви не можете чути (Єр.6:10).
Корисне обрізання великих вуст, якого Мойсей, за смиренням своїм, вважає себе ще не має, як це написано в Єврейському списку: «Я на устах своїх маю крайню плоть». Багато користі приносить обрізання у справах плоті, тому що через помірність (per castitatem) припиняється безсоромність. Отже, у Христі Ісусі не має сили ні обрізання, ні необрізання тілесне, бо вони стоять у байдужому становищі, тобто стоять у середині між чеснотами та пороками; але має силу віра, яка виявляє свою дію у справах, так що таким чином і схвалюється віра, яка покладена Аврааму на праведність, і всяка дія віри покладається на любов, оскільки весь Закон і пророки тримаються на [цій заповіді про] любов (ex charitate pendentibus). Справді, у цих двох заповідях: Возлюби Бога твого і: Люби ближнього, за незмінним словом Спасителя, є Закон і Пророки. І Апостол Павло в іншому місці каже: Бо заповіді: «Не чини перелюбу», «Не кради», «Не побажай» або якась інша заповідь зводяться до одного вислову: Полюби ближнього свого, як самого себе (Рим.13:9).
Отже, якщо кожна Заповідь зводиться до того, що сказано: Полюби свого ближнього, як самого себе, а віра, що здійснюється через любов, має найбільшу силу, то очевидно, що здійснення віри через любов містить у собі повноту всіх заповідей. Але яким чином, за словами Апостола Якова, віра без діл мертва, якщо справи, хоч і добрі, без віри розглядаються, як мертві (Як.2:14, 18). Отже, невіруючі в Христа, але мають добрі звичаї, що мають більше, якщо не діла чеснот? Приклад віри в любові дає та Євангельська блудниця, яка, коли Господь лежав у домі фарисея, омила Йому сльозами ноги, осушила волоссям і помазала олією; і коли фарисей став виражати обурення, то Господь запропонував притчу про п'ятдесят і п'ятсот динарій боржника і приєднав наприкінці: Тому кажу тобі: Відпускаються гріхи її багато, бо вона полюбила багато (Лк.7: 47); а звернувшись до самої жінки сказав: Віра твоя врятувала тебе: йди в мир (Лк.7: 50).
Дійсно, тут відкрито показано, що ця жінка мала віру, здійснену через любов, яка мала велике значення про Христа. Але може бути хтось засумнівався щодо необрізання, так що скаже: Чи не [має такого ж значення] і необрізання? Однак якщо ми звернемо увагу на те, що дуже багато з Християн, тобто з наших, які від дикої маслини були прищеплені до маслини доброї (Рим.11:17–24) виступають проти гілок народу юдейського, що відвалилися, і кажуть, що необрізання має більшу силу, ніж обрізання, тому що першим Авра в Його віра була в першому Ав виправдання; а друге було дано тільки, як знак віри і не допомогло воно Ізраїлеві, що має його: то ми побачимо, що навіть і це домагання деяких тепер дуже обережно усунуто [св. Апостолом].
Павла і Євстохія, це вже третій сувій тлумачень ми склали для пояснення послання до Галатів, знаючи свою неміч і відчуваючи, що слабкий потік природного [нашого] обдарування ледве видає тихе дзюрчання. Справа в тому, що тепер і в Церкві вже шукають того, щоб, залишивши простоту і чистоту слів Апостольських, ніби в Атенеї або перед великою кількістю слухачів, викликати гучні аплодування слухачів, так що мова, підфарбована брехнею мистецтва красномовства, виступає перед суспільством, наче безсоромна жінка. придбати прихильність народу і подібно до струнної псалтирі і солодкоголосної сопілки пестити почуття слухачів, таким чином за справедливістю до нашого часу може бути застосоване відоме слово з книги пророка Єзекіїля, звернене Господом до нього: слухають слова твої, але не виконують їх (Єз.33:32). Отже, що мені робити? Чи мовчати?
Але ж написано: Не являйся перед лицем Господа твоїм порожнім; і пророк Ісая (як це знаходиться однак тільки в Єврейських сувоях) зітхаючи вигукує: Горе мені! бо я замовк. Чи казати мені? Але вся витонченість латинської мови та красу її додавання зіпсувала тріскучість Єврейського читання. Адже ви й самі знаєте, що минуло вже понад п'ятнадцять років, як до моїх рук зовсім не потрапляв (nunquam ascendit) ні Туллій [Цицерон], ні Марон [Вергілій], ні якийсь інший творець язичницької писемності; якщо ж дещо іноді ми й наводимо з них, то це буває випадково, – ми згадуємо це, начебто у давно колишньому сні крізь хмару туману. А наскільки я досяг у тому [Єврейському] мові невтомною працею, про це я надаю судити іншим; скільки ж я втратив знання своєї мови, це я [сам] знаю. До цього приєдналося ще те, що через слабкість очей і всього мого тіла я не пишу тепер власноруч, і повільність своєї промови не можу винагородити ні працею, ні старанністю.
Це розповідають також і про Вергілію, – саме, що він свої книги наводив у належний вигляд, так би мовити, подібно до ведмедів, облизуючи їх, як [ведмідь] дітей. А я запрошую переписувача, і кажу йому те, що безпосередньо потрапило на мову; а якщо я хочу трохи подумати, щоб щось викласти краще, то він виявляє мовчазний докор, у нетерпінні ламає руки, потирає лоба і всяким рухом свого тіла показує, що тут він сидить марно. Але мова, хоча б вона була вдосконалена природним високим обдаруванням і відрізнялася винахідливістю, і була прикрашена барвистими словами, проте не очищена, не оброблена власноруч укладачем, не буває гладкою і не має належної краси, поєднаної з важливістю її, і, як це буває з розбагатілими сільськими людьми, її багатство служить скоріше для прикрасою для небагатьох для її прикрасою для небагатьох для її прихильність для небагатьох для її прикрасою для небагатьох для небагатьох для її прикраси для небагатьох для її прихильностей для скоріше для прикраси для сільських людей, її багатство служить скоріше. Але для чого все це [я говорю]?
Це саме до того, щоб дати пояснення і вам, і іншим (які, можливо, захочуть прочитати), що я складаю не хвалебну мову або пишу не заперечення по спірному питанню, але складаю тлумачення, тобто маю на увазі саме те, щоб не мої слова було зрозуміло, як було зрозуміло, зроблено предметом похвал, але щоб те ім. Моя справа полягає в тому, щоб роз'яснити темне, коротко викласти ясне і довше зупинитися над сумнівними місцями. Тому справа тлумачення багатьма називається поясненням. Якщо ж хтось шукає в мене красномовства, то нехай насолоджується читанням витончених промов інших письменників; для цього він має тією і іншою мовою (грецькою та латинською) Демосфена і Тулія, Полемона та Квінтіліана. А Церква Христова зібрана не з учнів Академії, або з Ліцею, але з простого народу.
Тому й Апостол каже: Бачите, браття, ваше покликання: небагато з вас мудрі за тілом, небагато сильні, небагато знатні; але Бог вибрав нерозумне світу цього, щоб, збентежити мудрих, і немічне світу вибрав Бог, щоб осоромити міцне, і незнане світу цього, і зневажене вибрав Бог, і як неіснуюче, щоб осоромити існуюче (1Кор.1:26–28). Справді, оскільки світ премудрістю не пізнав Бога через розгляд порядку, розмаїття та сталості тварюків, то Богові було завгодно врятувати віруючих через немудру проповідь (per stultitiam praedicationis). Бо де мудрець, де книжник, де дослідник природних причин? Не в переконливих словах мудрості, а у виявленні чесноти [virtus – сила] і духу, так що віра віруючих не в чесноти людей, а в силі Божій. Тому й Апостол до тих же Коринтян каже: Тому, браття, і я до вас прийшов не з піднесеною промовою та мудрістю, щоб сповіщати вам свідчення Боже, бо я розсудив, що нічого не знаю [перебуваючи] між вами, крім Ісуса Христа, [але] u Його розп'ятого (12).
Але щоб не подумали, що промовець, що говорить так, є нерозумним, він завбачливо (mente praesaga) спростовує те, що може заперечити йому. Він каже: Але проповідується премудрість Божа в таємниці, яка прихована, якої ніхто не пізнав із князів цього віку ( 1Кор.2:7–8 ). Хто б тепер читав Арістотеля? Як багато тепер людей, які знають чи ім'я, чи книги Платона? Тільки пусті люди, можливо, по закутках перечитують їх. а про наших простців і рибалок говорить увесь світ і кричить всесвіт. Таким чином, їх прості слова повинні бути висловлені простою мовою. Я говорю: слова , а не сенс. Втім, якщо за допомогою ваших молитов, я при викладанні змісту їхніх послань матиму можливість виявити той дух, який вони мали при складанні їх; то ви побачите, що в них була така велич і широта істинної мудрості, досягнути якої для світських письменників було б порожнім домаганням (arrogantia et vanitas).
Я коротко зізнаюся вам у таємниці мого розуму: Я не хочу, щоб той, хто має намір з моєю допомогою розуміти Апостола, насилу розумів мої власні писання і для розуміння тлумача шукав тлумача нового (alium). Але час уже продовжити подальший.
Вірш 7: Ви йшли добре; хто перешкодив вам коритися істині? (Гал.5: 7). – Те, що тут Латинський перекладач передав словами: не коритися істині і що грецькою мовою виражено словами: τῇ ἀληθείᾳ μὴ πείθεσθαι, – вище він передав словами: не довіряти істині . У своєму місці ми зазначили, що у стародавніх зборах св. книг (codicibus) цього немає, хоч і грецькі списки (exemplaria) зіпсовані цією помилкою. А зміст місця такий: Ви поклонялися Батькові в дусі та істині і, приймаючи від повноти Христової, дізналися, що Закон тільки дано народові через Мойсея, але не складений [їм]; а благодать і істина не тільки дана через Ісуса Христа, але була від Нього за походженням. Отже, коли ви так добре ходили, служачи більш істині, ніж образам, то який розбещений вчитель перешкодив вам, [і] слідуєте тіні Закону, і залишаєте благодать Євангелія? Далі слідує:
Ви ні з ким не погодься. – Але оскільки цього ми не знаходимо записаним ні в грецьких книгах, ні в тих, хто пояснював писання Апостола, то, здається, це має бути опущено.
Вірш 8: Ваше переконання [виходить] не від Того, Який покликав вас (Гал.5:8). – У латинських зборах св. книг ми знаходимо написаним так: Ваше переконання від Бога, Який покликав вас. Але я думаю, що тут було: від Того (ex eo) і не було зрозуміло, а за подібністю помалу вкралося: від Бога (ex Deo) замість колишнього раніше: від Того (ex eo). Але й такий зміст не може бути прийнятий за безсумнівне (nec potest stare), тому що тепер про тих, – яких Апостол тільки що звинувачував у тому, що вони не підкорялися істині, показуючи, що від їхньої свободи залежить коритися чи не коритися, – він, навпаки, стверджує, що переконання і покори, які не залежить їх, покликав. Таким чином, краще і вірніше читати так: Ваше переконання не від Того, Який покликав вас. Справді, одна справа Божа, а інша справа людей. Справа Божа є покликанням [людини]; справа вже людська – вірувати, чи не вірити. Якщо ж десь у св.
Писання стверджується свобода волі в людині, як, наприклад, в наступному місці: Якщо захочете і слухатимете Мене (Вих.19:5) і слова: І ось, Ізраїль, чого хоче від тебе Господь Бог твій (Втор.10:12), то рішуче підтверджується така думка з цього місця. Але більш простакуваті люди, думаючи надати себе Богу, так що навіть і переконання наше перебуває в Його владі, знищили частину мови: не, і засвоїли Апостолу інший зміст. Отже, чи в добрий, чи в поганий бік ні Бог, ні диявол не є причиною того, що переконання наше походить не від Того, Який покликав нас, тому що ми (qui) чи погоджуємось, чи не погоджуємось із Того, Хто закликає. Інакше кажучи: Переконання це, яке ви нині дотримуєтеся, походить не від Бога, Який спочатку покликав вас, а від тих, які потім привели вас у збентеження.
Вірш 9: Незначна закваска сквашує все тісто (Гал.5:9). – У наших зборах св. книг є поганий переклад (male): Незначна закваска заражає (corrumpit) весь шматок (massam), тому перекладач швидше передав свій зміст, ніж слова Апостола. Цю саму думку Апостол висловлює і в посланні до Коринтян, коли наказує вигнати з їхнього середовища того, що має дружину свого батька, для виснаження і упокорення його плоті через піст і страждання, щоб дух його був спасений в день Господа [інші додають: нашого] Ісуса Христа . Справді Апостол каже: Недобра слава про вас: ви не знаєте, що незначна закваска заражає (зіпсує – corrumpit) весь шматок (суміші) (1Кор.5:5–6), або, як ми вже передали, – Незначна закваска сквошує все тісто, і саме після того він: змішанням, наче ви опрісноки, бо нашою Пасхою був закланий Христос. Тому будемо бенкетувати не в старій заквасці, не в заквасці злості та неправди, а в опрісноках щиросерди та істини (1Кор.5:7–8).
А тепер тим самим повчанням він повчає, що духовний хліб Церкви, що сходить з неба, не повинен піддаватися насильству Юдейського тлумачення; те саме заповідав Господь і Своїм учням, саме: щоб вони утрималися від закваски фарисеїв (Мф.16: 6). Це євангеліст робить більш ясним, додаючи: А говорив Він їм про вчення фарисеїв (Мт.16:12). Потім, яке інше вчення фарисеїв розуміється як не дотримання Закону плоті. Отже, сенс такий: Не думайте, що належить ставитися з презирством до підступів тих небагатьох людей, які, будучи з Юдеї, навчають інакше. Іскра є щось мале, і навіть не видно, поки вона показується, але якщо вогонь, хоча б і малий, потрапить на вогнище і знайде собі їжу, то винищує стіни, міста та величезні ліси та [спустошує] країни.
Також і закваска, в іншому значенні представлена в казці (Лк.13:21), здається річчю незначною і навіть нікчемною; але коли вона, у поєднанні з мукою, кислотою своєю заквасить весь шматок, то її силі піддається все змішання; подібно до цього і мінливе вчення, починаючи однією людиною спочатку знаходить тільки одного або двох слухачів; але мало-помалу воно розповзається, як рак у тілі, і, за народною приказкою, паршива худоба заражає всю череду. Отже, і іскру необхідно згасити безпосередньо після її появи, і закваску видалити від тіста і відрізати заражений шматок від м'яса, і вигнати паршиву тварину зі отари овець, щоб не згоріла вся хата, не прокисло тісто, не загнило тіло, і не загинуло стадо. Арій в Олександрії був однією іскрою; але оскільки він не був одразу погашений, то полум'я від нього охопило весь всесвіт.
Вірш 10 (1-а частина): Я покладаюся на вас у Господі, тому що ви не розумітимете нічого іншого (Гал.5:10). – Не з догадки, як дехто хоче [довести], але пророчим духом Апостол Павло провіщає, що Галати повернуться на шлях істини, яку вони залишили (1Кор.12). Справді той, хто переконував, щоб вони ревно прагнули до дарів духовних, а переважно, щоб пророкувати, сам, сповнений тією самою благодаттю, говорить: Почасти ми пізнаємо, і почасти пророкуємо (1Кор.13:9). Отже, бачачи духом, що вони не будуть вірувати іншому, а тільки тому, чому навчилися з послання, він каже: Я покладаюся на вас у Господі, тому що ви нічого іншого не будете розуміти, бо і додаток імені Господнього позначає те ж саме; , він, довіряючи якомусь божественному Духу, пророкував у тому, виконання чого знав.
Вірш 10 (2-я частина): А той, хто бентежить вас, понесе осуд, хто б він не був (Гал.5:10). – Кажуть, що цими словами він повстає проти Петра (lacerat Petrum = мучить Петра), якому, як пише сам, він відкрито в обличчя протистав, бо той неправою стопою ходив у правді Євангелія. Але ні [Павло не висловлювався з таким зухвалим лихослів'ям проти головного (principem) у Церкві (Гал.2), ні Петро не заслуговував бути відповідачем за обурення Церкви. З цього слід думати, що він говорить про когось іншого, хто або був разом з Апостолами, або прийшов з Юдеї, або увірував з середовища фарисеїв, або вважався, можливо, великим серед Галатів настільки, щоб засудити за обурення Церкви, хто б він не був. А понести осуд, це означає те ж, що інакше виражено в наступних словах: Кожен поніс власний тягар , і я думаю, що слово тягар у Писанні може бути зрозумілим і в добрий, і поганий бік, тобто і в відношенні до тих, які пригнічуються тяжкими гріхами, і в відношенні до тих, які несуть добрі гріхи, і в відношенні до тих, які несуть тяжкі гріхи.
Про тих, що згрішили, хто кається, говорить у Псалмі: Неправди мої піднялися над головою моєю; як тягар тяжкий вони обтяжили наді мною (Пс.37: 5). Про чесноти і вчення про чесноти Спаситель говорить: Бо ярмо Моє приємне і тягар Мій легко (Мф.11: 30). А що й вчення іноді розуміється на значенні тягаря, це ясно з Євангелія. Насправді фарисеї пов'язують важкі тягарі і такі, яких не можуть понести, і покладають їх на плечі людей, а самі не хочуть торкнутися до них і одним пальцем (Мф.23:4). А як тяжкий злочин – обурити спокій і збудити як би деякими бурхливими хвилями ясні серця людей, про це свідчать слова Спасителя до Апостолів, коли Він каже: Нехай не бентежиться серце ваше, не бійтеся (Ін.14:1), бо краще буде для того, хто обурює і спокушає на кам'яного. шию його, і він разом з ним був кинутий у море, ніж спокусити йому одного з цих менших, наставлених Спасителем.
Отже, Галати були збентежені щодо духа і літери, обрізання та відрізування, юдейства таємного та явного, і не знали, що робити. А коротше це можна зрозуміти й так. Хто б не був той, хто захоплює вас у бік вчення фарисеїв, і бажає плотського обрізання, хоча б він був промовистим і хвалився знанням Закону, я нічого більше не кажу, як тільки те, чого і ви не можете відкинути, саме, що він понесе осуд за це діяння, і за свою працю.
Вірш 11: А я, браття, якщо я проповідую обрізання, то чому ще й досі терплю переслідування? Отже, усунувся (або, як краще стоїть у грецькому: припинився) спокуса хреста (Гал.5:11). – У Діяннях Апостолів ми читаємо, а також і Апостол Павло часто згадує у своїх посланнях про те, що він виносив від Юдеїв часті переслідування, тому що вчив, що не повинно обрізуватись тим, хто з язичників увірував у Христа. А ті, про яких він вище сказав: Той, який обурює вас, понесе осуд, хто б він не був, щоб обдурити Галатів говорили: „Не тільки Петро і Яків, і Іван, але й інші Апостоли в Юдеї дотримуються обрізання та інші приписи Закону, але й сам Павло, який вас учи, і, змушений істиною, часто був для Юдеїв юдеєм“. Бажаючи усунути таку думку з думок Галатів, Павло нині каже: А я, браття, якщо я проповідую обрізання, то чому ще й досі зазнаю гонінь.
Він каже: «Уся ненависть юдеїв до мене і шаленство, яким вони палають (furiunt) проти мене, [походять] не з іншої причини (ob nihil aliud), а тільки тому, що я навчаю язичників, що не повинно обрізуватись і дотримуватися надмірне і вже скасоване, як я вже скасоване, і вже скасоване і, як я вже скасоване. що я не проповідую обрізання, яке руйную, бо я зазнаю гоніння від Юдеїв не стільки тому, що проповідую Розп'ятого і кажу, що Ісус є Христос [т. язичників - божевіллям, це показав сам Господь наш, званий каменем спотикання і каменем спокуси (petra scandali), (Мф.21:44, Лк.20:18); хрест і ніяк не може вільно рухатися далі.
Але цей хрест, що є для Юдеїв спокусою, а для язичників – безумством, для нас віруючих є сила та мудрість. Бо Христос є Божа сила і Божа премудрість ( 1Кор.1:24 ), так що тому, що Він називається божевіллям, божевільне Боже було мудріше для людей, і тому, що Він був спокусою і неміччю, немічне Боже було сильніше для людей. «Але ж, – каже він, – спокуса хреста Христового ще залишається, і я ще терплю переслідування, яких не мав би терпіти, якби не було спокуси, то даремно деякі розпускають чутки, що я проповідую обрізання, за повстання проти якого переношу гоніння».
Вірш 12: О якби ті, що обурюють вас, були відсічені [від спілкування]! (Гал.5: 12). – Запитується: яким чином Павло є учнем Того, Який говорив: Благословляйте тих, що проклинають вас (Мф.5: 44–45), коли і сам він говорить: Благословляйте, а не проклинайте (Рим.12: 14) і в іншому місці: І злословлячі не отримають царства Божого в спадщину: У разі він і лихословить тих, що обурюють [або: обурювали] церкви Галатійські, і злословить із словом побажання: О якби ті, що обурюють вас, були відсічені [від спілкування] 22 . Страждання від скупчення настільки огидне, що й ті, що завдають його небажаним, караються за державними законами, і той, що оскопив сам себе, зазнає наруги, так що, кажуть, якщо істинно те, що живе в мені Христос (Гал.2:20) і ще: Або ви шукаєте випробування Того (3).
е.] Христа, то звичайно, слово Того, Який говорить: Навчіться від Мене, як Я лагідний і смиренний серцем (Мф.11: 29) не може бути розуміємо, як прокляття, і тому вважають за краще думати (magis putabur 23), що Апостол швидше не міг утриматися від Іудейської, Який, як ягня перед стригом його, не відкривав уст своїх і злословлячих не злословив взаємно (Іс.53:7), але, засуджений, віддав Себе на смерть. Хто на це заперечення проти Павла буде відповідати, той нехай скаже наступне: „Слова, сказані ним не так слова роздратування проти ворогів, скільки слова, викликані любов'ю до Церкви Божої. Апостольської скорботи, в скорботі батька не міг утриматися: він змінив вираз своєї мови і з гнівом говорить до тих, до яких раніше звертався ласкаво, щоб принаймні лайками утримати тих, яких не міг утримати лагідністю».
І не дивно, якщо Апостол, як людина, ще ув'язнений у немічній храміні [тіла] і вбачає в своєму тілі інший Закон, що полонить його, і відволікає його до Закону гріха, одного разу почав говорити в такому роді, в якому ми часто бачимо святими чоловіками, що говорять. Але, з іншого боку, може бути, і те сказано, – хоча деяким це здається зайвим, – що Павло не стільки проклинав їх, скільки молився за них, щоб вони втратили ті частини тіла, через які можуть грішити. І подібно до того, як сказано в Євангелії, що краще буде, якщо хтось без ока, без руки, чи ноги, або будь-якої іншої частини тіла увійде в Царство Небесне, ніж, маючи все тіло в цілості, піде в геєну (Мт.18:8–9), і тепер апостол бажає на одну вічний вогонь внаслідок збереження тіла цілістю. Якщо це місце коли-небудь зустріне заперечення з боку язичників, ми вище дали вказівку, як їм відповідати.
Тепер ми представимо заперечення проти єретиків, саме проти Маркіона і Валентина і всіх тих, що повстають проти Старого Завіту, саме: на якій підставі вони, звинувачуючи Бога Творця, як кровожерливого воїна і [бачачи в Ньому] тільки Суддю, наважуються виправдовувати ці якості у Апостола благого Бога. І на мою думку безсумнівно, що у Старому Законі ні в якому іншому місці не було вимовлено такого страшного і кривавого вироку, як вирок: О якби обурюючі вас були відсічені [від спілкування] [або: обезголовлені, або: оскоплені]. І не можуть вони сказати, що Апостол молився за ворогів Христових, які обурювали Його Церкву. А що цей вирок, що дихає обуренням і гнівом, сказаний не з кохання, це є самим значенням (pondere – вагою, вагою) слів. Отже, все, що вони не вимовляють для виправдання Апостола, ми не відмовимося визнати придатним на захист Старозавітного Закону.
Вірш 13: Бо ви, браття, покликані до волі; але тільки свободу свою не в привід [виправдання] плоті (Гал.5:13) (мається на увазі: давайте, - останнє слово, якого ми не знаходимо грецькою мовою, додав латинський перекладач). - Це місце дуже темне; тому ми вирішили буквально перекласти тлумачення на нього з десятої книги Стромат [Орігена]; не тому, що окремі вирази не можуть бути пояснені у своєму місці і за власним змістом, але тому, що, відокремлені від вищевикладеного власними силами, вони представляють важко засвоюване ціле (difficile corpus), і якщо будуть розумітися так, як виражені, то вони випливають ніби з несподіваною непослідовністю і суперечать собі. Отже, ось слова Орігена: „Місце це важке і, на нашу думку, має бути пояснено так: Той, хто вільний і слідує у вищому розумінні духові та істині, [той] зневажає колишні раніше образи і букву.
Тому він не повинен згори дивитися на менших і не давати приводу до приниження себе тим, які не можуть підніматися до вищого змісту; бо хоч вони й немічні, і в порівнянні з духом називаються плоттю; однак вони є тілом Христовим. Бо якщо [такий] розуміє таємницю плоті, що служить більш немічний, то він робить щось заради немічних, щоб у той час, як має знання, не загинув брат його, за якого помер Христос. Отже, звернімо увагу на те: чи можна з подальшого вивести цей зміст. Ви, браття, каже він, покликані до свободи і каже, можливо тому, що не всі могли зрозуміти покликання до свободи. Тому тепер ви чуєте: Тільки не давайте свободи своєї у привід [для виправдання] плоті . Бо мусить, щоб більші по любові служили меншим, тому що охочий бути більшим буде рабом усіх (Мт.20:26, Мк.10:43). Отже, духовний нехай не терзає Христового тіла і нехай не дає їм приводу, щоб вони кусали Його, що закликає їх до того, щоб вони не винищували себе взаємно.
Отже, має бути, щоб хто ходить у дусі і в дусі наступний словами писань не мав прагнення їхнього тілесного змісту. Якщо ж слова його: Ходіть у дусі і не дотримуйтесь побажань плоті, ми розуміємо просто, то здається (як думають і дуже багато), що в них Павло несподівано виступає проти доказів і мети всього цього послання, тому що слідом слідує: Якщо ж ви ведете духом, то ви вже знаходитесь не під Законом. І коли до цього місця мова певною мірою йде складно, - якщо знову ми підемо простому розумінню, - навпаки, тут раптово він переносить нас до настанов, які важко пов'язати [з попереднім], саме до міркувань про тіло і дух. т. е.: Відомі справи плоті такі й такі, і навпаки: Плоди ж духу: любов та ін. Але й у цих словах ми не повинні впадати у відчай [побачити] послідовність, тому що історичні книги Божественних Писань містять вказівку на справи плоті; але вони не дуже багато допомагають тим, хто розуміє їх так, як написано.
Справді, хто не навчиться нестримності і не вважатиме блуд за ніщо, коли прочитає про Юду, що входить до непотрібної жінки і про патріархів, які мали кілька дружин (Бут.28)? Як не схилиться до ідолослужіння той, хто думатиме, що кров тільців та інші жертви книги Левіт мають значення не більше, ніж показано буквою [Закону]? А що стосується ворожнечі, то їй навчає відкрито виражене слово Писання, і вона схвалюється наступним місцем: Негідна дочка Вавилона! Блаженний той, хто віддасть за діяння твоє, що ти зробила нам; блаженний той, хто візьме і розіб'є дітей твоїх об камінь (Пс.136:8–9), а також і наступним: Вранці я винищу всіх грішників землі (Пс.100:8) та іншими подібними до цього, - саме: що говорять про ворожнечу, ревнощі, гнів. Якщо ми не матимемо більш піднесених відчуттів, то приклади минулого життя до цього швидше спонукають нас, ніж видаляють від цього. І самі єресі мають своїм джерелом швидше тілесне розуміння Писання, ніж дію нашої плоті, як думає дуже багато.
Крім того, через буквальне розуміння Закону ми навчаємося заздрості та нестримності у питві. Ной після потопу зазнає сп'яніння так само, як і патріархи у брата Йосипа в Єгипті (Бут.9:21, 43:34). А в книзі Царств зображено надмірність у їжі, а також танцювання Давида та його гра на тимпанах перед ковчегом Завіту Божого (2Цар.6:15–19) тощо. Питається: як просто слово Писання, зване тілом, буде закликати нас до чарівництва і злодіянь, якщо ми перейдемо до духу того ж Письма. Я думаю, що це і означає те, що Даниїл і три юнаки виявилися в десять разів мудрішими за волхвів і ворожбитів Газаренських та Халдейських, а Мойсей – наставленим у всій мудрості та науці Єгипетській. Тому якщо хтось перебуває в тілесному розумінні Писання, це буває причиною багатьох лих. Ті, хто робить це, не успадковують Царства Божого. Отже, шукатимемо духа і плодів Писання, які не називаються [в Апостола] відомими. Насправді, адже плоди духу в Писаннях з великими труднощами і зусиллями і належним вивченням.
Тому, мені здається, Апостол Павло обачно і обережно сказав про тілесне значення Писання: А справи плоті відомі (Гал.5:19), але щодо плодів духовних не сказав, як там: Відомий плід духу, а сказав так: Плід духу є любов, радість, мир та ін. (Гал.5:22). Тому якщо ми, залишивши образи, перейдемо до істини і духу Писання, то зараз же ми відкриємо насамперед любов, і, переходячи від неї до радості, ми приходимо до світу, через який успадковуємо терпіння. І хто не навчиться милосердя і доброти, коли зрозуміє, що звернені через пророків до народів і які здаються деяким тяжкими в Законі покарання, тобто війни, винищення народів і загрози їм, є скоріше лікарськими, ніж покараннями? Бо Господь гніватиметься не вічно (Іс.57:16). Отже, коли це зробиться для нас явним, то ми матимемо більш розумну віру, стриманість буде супроводжувати вдачі, що поліпшилися; за цим буде поміркованість і непорочність, і після цього Закон стане для нас усім. До цього місця Оріген.
До цих слів його ми можемо додати свою думку про те, що люди покликані від рабства Закону до свободи Євангелія (яким вище сказано: Стійте і не прикріплюйтесь знову до ярму рабства ) і нині переконуються до того, щоб, прийнявши ярмо Христове і солодкі заповіді Євангелія, вони зовсім не гадають у привід для [хіть] плоті, - саме: щоб жити за тілом, щоб обрізуватися за тілом; але щоб вони воліли твердо стояти в дусі, духовно відсікати крайню плоть і, простягаючись у вищі сфери духу, залишати низовину літери. Але це може бути зрозумілим і інакше. Можливо, хтось скаже: "Павло! я перестав бути під Законом і від рабства покликаний до свободи; тому я повинен жити так, як це пристойно свободі і не триматися будь-яких заповідей, але робити, виконувати і дотримуватися того, що тільки мені сподобається і що підкаже воля". На це апостол відповідає: „Правда, ми покликані до духу свободи, але так, що сама свобода не повинна бути в рабстві у плоті.
І не будемо думати, що нам все можна, все можливе. Тому краще, щоб ми, переставши бути рабами Закону, вважали за краще взаємне служіння собі через любов так, щоб заповіді уривчасто частинами вираженого Закону полягали в одному розділі про любов.
Вірш 14: Але любов'ю служіть один одному, бо весь Закон виконується в одному слові: Полюби ближнього твого, як самого себе (Гал.5:14). - Оскільки він зробився вільним від усього, то через любов став рабом усіх, щоб придбати багатьох (1Кор.9:19); тому він переконує й інших, щоб і вони служили один одному (sibi) любов'ю, яка не шукає свого і того, що належить ближньому. Справді, хто хоче бути першим, той буде всім раб (Мк.10: 44), подібно до того, як і Спаситель, що був в образі Бога, не вважав розкраданням бути рівним Богу, але применшив Себе, прийнявши образ раба і будучи на вигляд подібний до людей, упокорив Себе Самого, ставши слухняним навіть до смерті. ). Так і ми: колись під Законом, через потребу, мабуть, робили щось, а тепер знаємо, коли ми вільні, що це повинно робити переважно через любов. Любов настільки прекрасна, що стоїть на чолі всього Закону. Апостол і в іншому місці обчислює блага любові, кажучи: «Не ревнує, не робить неправильно» (1Кор.13:4–6).
І вказавши на багато [інше] в середині, закінчує так: На все сподівається, все переносить, любов ніколи не припиняється (1Кор.13:7–8). І Спаситель у Євангелії говорить, що ознака Його учня виявляється в тому, що [або: якщо] він любить свого ближнього. І на мою думку, це придатне не тільки для людей, але навіть і для ангелів. Те саме говориться і в інших словах: Якщо ви не хочете, щоб що-небудь було зроблено вам, то не робіть цього й іншим, і якщо хочете, щоб люди вам робили що-небудь, то подібним чином і ви робіть їм (Мт.7:12). Я не хочу, щоб дружина моя була схильна до перелюбу, не хочу, щоб майно моє було розкрадене, не хочу, щоб лжесвідчення тяжіло наді мною і, – обіймаючи все одним коротким висловом, – я незаслужено несу щось зроблене мені несправедливо. Якщо ж через діючу в мені любов я або не бажаю того ж, або не роблю цього іншому, то виконано весь Закон.
І не важко зрозуміти, яким чином усі заповіді: не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не лжесвідчи, і таке інше містяться у виконанні заповіді про любов. Важко показати, яким чином також і жертви, наказані в книзі Левіт, і утримання від [відомої] їжі, а з іншого боку дозвіл на неї, тобто коли одне вважається нечистим, а інше чистим, і безперервне річне коло свят можуть бути зведені до однієї заповіді про любов, якщо тільки може бути. духовен і що ми служили образам і прикладам небесного, доки не з'явився істинний Первосвященик, Який, принісши Себе Самого в жертву один раз, викупив нас Своєю Кров'ю, і таким чином уся істина і труднощі колишнього Закону була сповнена Його любов'ю до людей; насправді, Отець так полюбив світ, що Улюбленого Єдинородного Сина Свого видав за нас.
А тому, хто вже живе в дусі і вбив справи плоті, і коханий Спасителем, називається вже не рабом, а іншим, Закон більше не дійсний, - [Закон] який призначений для грішників, безбожних, не підкоряються і непотрібних. Нині ж, коли все, що було важчим, ми принаймні певною мірою виконали, ми не виконуємо тільки одного того, що насправді легко, і без чого все, виконане нами, марне. Тіло зазнає неприємностей посту, чування змучують тіло, милостині випрошуються з насильством (cum labore); і хоча була б і полум'яна віра, у мучеництві кров проливається зі страхом і стражданнями. Є такі, які це переживають (faciant); лише одне кохання виявляється без страждання. І якщо вона сама робить серце чистим, то з боку диявола виганяється з нас, щоб ми не споглядали Бога чистим серцем.
Бо коли я, сидячи, намовляю проти брата свого і для сина матері моєї постачаю спокусу (Пс.49:20), коли я терзаюсь чужим щастям, і благо іншого вважаю для себе злом, то хіба не виповнюється на мені те, що сказано в наступних словах: Якщо ви удете себе взаємно, щоб ви взаємне, щоб ви взаїмо взаємно. Кохання є рідкісною приналежністю. Хто захоче сам бути відлученим від Христа за братів своїх, наслідуючи Апостола? Хто, радіючи з тими, що радіють і плачучи з плачуть, буває вражений чужою раною? Хто буває вражений смертю брата? Всі ми любимо себе більше, ніж Бога. Подивися які блага походять від кохання. Якщо ми зазнаємо мучеництва так, що хочемо лише шанування від інших наших останків; якщо ми, слідуючи думці натовпу, безтурботно пролили кров і роздали своє майно до того, що стали бідними, то за таку справу слід не стільки нагорода, скільки покарання, і скоріше мука за віроломство, ніж вінець за перемогу.
Вірш 15: Тому, якщо ви взаємно будете вбивати і поїдати себе, то дивіться, щоб ви взаємно не винищили себе (Гал.5:15). – Це може бути зрозуміло й просто: щоб ми не ганьбили один одного, не думали помститися проклинаючому нас, не хотіли засмучувати інших, перебуваючи в прикрості і подібно до диких звірів кусати і зазнавати закусок, так що після укушення слідує смерть і винищення. Але набагато краще, якщо ми будемо розуміти так, щоб усе сказане відносити до обрізання і дотримання Закону, для того щоб усупереч змісту і послідовним міркуванням всього послання не уявити [Апостола] Павла раптовим зверненим до надзвичайних настанов. Якщо, – він каже, – вас обурюють інші, то й ви будете обурені; якщо ви, читаючи все старозавітне Писання, розумітимете так, як і написано: Око за око, зуб за зуб (Втор.19: 21), [т.
е.] що гнів бажає помсти, а помста завдає страждання, тому що Закон не тільки не забороняє, але навіть наказує відплату, рівномірну образі; то слід, як і позбавлений одягу може її знімати [з іншого] і той, хто отримав рану - наносити її і пожирається - пожирати; і таким чином те, що, очевидно, є справедливістю, є винищення, тому що не відплачує тільки одному, а [навпаки] пожирає воно обох.
Вірш 16: Я ж кажу: ходіть у дусі і не задовольняйте пожадливостей плоті (Гал.5:16). - І ці слова у відповідності з вищесказаним повинні розуміти в двоякому сенсі; так що ми можемо сказати, що ті, які духом умертвили справи плоті і посіяли в дусі, щоб від духу потиснути життя вічне, як тільки відчувають лоскотання тілесної похоті, не задовольняють її побажанню (яке, будучи виконано на час, мабуть лагодить нас), але приборкують його духом і, за словами духа, а рабством плоті“.
Понад те Закон Духовний (Рим.7:14) і не той юдей, який [такий] відкрито, але який є юдей у таємниці, і обрізання є обрізання серця в дусі, а не за буквою; так що ми стверджуємо, що ті не задовольняють тілесним побажанням, які духовно вийшли з Єгипту і черпали духовну їжу та пиття від духового каменю, які не засуджують за їжу чи питво, або якусь участь у святі, або за новомісяччя, або за суботи, але які ходять у всьому літера, а не в духовно, пожинаючи плоди духовного розуміння. Деякими щодо цього місця запропоновано і третє тлумачення, яке, проте, мало відступає від другого: вони стверджують, що хіть плоті є у тих, які ще немовлята у Христі. А шлях духовний знаходиться в чоловіках досконалих, так що сенс місця такий: Ходіть у твердій впевненості духу, тобто шляхом чоловіка, і не задовольняйте дитячим побажанням.
Вірш 17: Бо тіло виявляє пожадливість всупереч духові, а дух всупереч плоті; так що ви не робите того, чого бажаєте (Гал.5:17). – Плоть насолоджується сьогоденням та короткочасним, а дух – майбутнім та вічним. Між цією ворожнечею посередником стоїть душа, яка справді має у своїй владі добро і зло, бажання і небажання, але вона не має у своїй владі хотіти або не хотіти одного й того самого, бо може бути так, що хоча вона погоджується з тілом і робить справи її, але потім, що мучить каяття, знову вступає в союз з духом. Ось це й означають його слова: Дійсно, вони протидіють взаємно один одному, тобто дух і плоть, так що ви не робите того, чого бажаєте, не тому, що це наша вільна воля спонукає погоджуватися то з духом, то з плоттю, а тому, що ця дія у власному розумінні чи наша справа, а саме (ipsum). Але справа великої труднощі і вельми спірна справа, після вказівки справ плоті та духу, відкрити деякі посередні справи, які, мабуть, не належать ні до плоті, ні до духу.
Ми називаємося плотськими, коли ми повністю зраджуємо себе владі задоволень; а духовними – тоді, коли слідуємо за провідним нас духом Святим, тобто коли мудруємо за Його настановою і навчаємося від Нього Самого. А душевні – це, на мою думку, філософи, які вважають мудрістю власні вигадки, про які справедливо говориться: Душевна ж людина не приймає того, що від Духа Божого, бо це для нього нерозумність. А щоб це було ясніше, візьмемо деякий приклад: Плоть нехай називається землею, душа – золотом, а дух – вогнем. Поки золото буде в землі, воно втрачає своє ім'я і називається ім'ям землі, з якою змішане, але коли воно відокремлено від землі, тоді воно отримає і вигляд, і найменування золота, і насправді називається золотом, хоча ще не випробуваним. Але якщо воно буде випалено і очищено через вогонь, воно набуває блиску золота і гідну його красу. Подібно до цього і душа, що знаходиться між землею і вогнем, тобто, що стоїть між тілом і духом; коли вона вдалася до плоті, то називається тілом, коли – духу, то – духом.
Тому якщо вона покладається на власні думки і думає, що без благодаті Святого Духа знайшла істину, то називатиметься ім'ям душевної людини. Це місце може бути пояснено і інакше і представляти як би цілісний ряд або тіло, яке взаємно сполучає себе і не суперечить самому собі. Браття! ви покликані від рабства Закону до свободи євангелії. Але заклинаю вас, не зловживайте свободою для свавілля і не уявляйте, що вам корисно все те, що можна (можливо – licent), і не давайте приводу плоті та її надмірностей. Тому краще дізнайтеся, що така свобода є набагато більшим служінням [рабством], тому що раніше Закон вимагав [від вас] послуху проти волі (ab invitis), а тепер, за спонуканням любові, ви служите собі взаємно; хоча вся ця тяжкість Закону і [його] численні заповіді не так виключені благодаттю Євангелія, скільки скорочено представлені в єдиному слові про любов: щоб ми любили ближнього свого, як самих себе.
Справді, хто любить ближнього свого, той виконує Закон (Мт.22:37–40), доставляючи йому благо і не приносячи зла. Тому, якщо припиниться любов (dilectio) і не буде прихильності (charitas), то між людьми відбуватиметься деяке громадське розбійництво, так що, взаємно лютуючи один проти одного і гризучи самих себе, [люди] винищуються один одним. А ви, браття, тому що ви повинні жити за духовним Законом, не задовольняйте побажань, що йдуть від плоті. Справді: тіло боїться холоду, гребує голоду, виснажується безсонням, розпалюється від пожадливостей і бажає чогось ніжного і приємного. Навпаки, дух прагне, що гидко плоті, і може послабити її.
І ось справа так, що ви не повинні себе вважати вільними тому, що ви перестали бути під рабством Закону; а повинні знати, що ви більше утримуєтесь законом природи, бо якщо Закон не вимагає, то природа не відразу замовкла [з вимогою того], щоб справи не йшли у відповідність саме з вашим бажанням; навпаки, ви часто закликаєтеся до скоєння того, чого не хочете робити, оскільки тіло протистоїть духу. Тому, браття, заклинаю вас не давати свободи своєї у приводи для пожадливостей плоті, а віддавати перевагу служінню (magis serviatis) духу, щоб почати робити те, чого бажаєте і ні в чому не бути належними перед Законом, тобто не бути в підпорядкуванні плоті; тому що ви тоді по правді матимете в Євангелії свободу від знищеного Закону, коли тіло зовсім не спонукатиме вас робити те, чого ви не бажаєте, але, служачи духу, ви навчитеся тому, що ви не під Законом. А оскільки вище це місце ми почали викладати відповідно до двоякого значення, то повинні додати те, що пропустили. Плоть виявляє хіть всупереч духу, тобто.
події минулого життя і тілесне розуміння Писання повстає проти таємничого змісту та духовного вчення. А дух – проти плоті, тобто більш піднесене пручається скиненому, вічне – короткочасному, а істина – тіні. І тілесний зміст Писання, який не може бути виконаний (бо ми не в змозі виконати все те, що написано), показує нам, що ми поставлені в неможливість виконати Закон, тому що навіть якщо ми хотіли б дотримуватися букви, нас не допускає [до того] неможливість.
Вірш 18: Тому, якщо ви водитеся Духом, то ви вже не під владою Закону (Гал.5:18). – Це не той дух, про який Апостол говорить в іншому місці: Сам Дух подає свідчення духу нашому, що ми – чада Божі (Рим.8:16), тобто позначає не дух людини, яка в ній, а Духа Святого, слідуючи Якому, ми робимося духовними і перестаємо бути під владою Закону. Отже, слід зазначити, що цей дух називається не з граматичним членом або з якоюсь іншою вимогою, як це ми читаємо в інших місцях, напр., про дух лагідності, про дух віри, а просто: Дух. Втім, ця подробиця має деяке значення більше грецькою мовою, ніж нашою, яка зовсім не має жодного члена. З приводу цього місця є питання: „Якщо той, хто керується Духом, не перебуває під владою Закону, то Мойсей і [інші] пророки чи діяли в Дусі і чи жили [разом із тим] під Законом? Але це Апостол заперечує. Чи ж вони, маючи Духа, не були під Законом? – по-третє, – можливо, вони жили під владою Закону, але не мали Духа?
Але думати так про таких чоловіків нечестиво. На це ми відповімо коротко: Не одне й те саме – бути під Законом і бути як би під Законом, так само як не одне й те саме – бути подібним до тіла гріховного і бути в плоті гріховному. І не одне й те саме означає справжній змій і подібність мідного змія, якого Мойсей повісив у пустелі (Чис.21:4–9). Звідси випливає, що й святі пророки і Мойсей, які ходили в Дусі і жили в Дусі, жили не під Законом, але тільки ніби під Законом, щоб, очевидно, бути під Законом для придбання тих, що були під Законом, і для покликання їх від низини літери до висоти духу. Бо і Павло, що був для юдеїв юдеєм і для всіх усім, щоб придбати всіх (1Кор.9:22) не сказав: Був під Законом, але: Був як би під Законом, щоб показати, що він зберігав не істину Закону, а тільки подобу його. Здається, ми вирішили запропоноване питання.
Але як нам вчинити з тим місцем у посланні Павла, яке каже: Коли ж настало виконання часу, послав Бог Сина Свого, народженого від дружини, що був під Законом, щоб викупити тих, що були під Законом (Гал.4:4–5)? Справді, якщо Христос був під Законом, а не як би під Законом, то все попереднє міркування наше не має значення. Але це заперечення дозволяється самим своїм змістом (de suo loco); тому що Той, Який був під Законом, щоб викупити тих, хто був під Законом, звичайно, підкорився Закону за своєю волею, тому що був вільний від Закону, і [звісно] був набагато вільнішим від Павла, який засвідчив, що він був не під Законом, а ніби під Законом. І як Він заради нас зійшов у безодню і безодню смерті, – нас, що волають у молитві: Хто звільнить нас від тіла цієї смерті (de corpore hujus mortis) (Рим.7:24), – так Він благоволив і народитися від жінки і бути під Законом, щоб врятувати тих, що були народжені від жінки і [. Однак безсумнівно, що Він народився не від дружини, тобто не від колишньої в шлюбному стані, а від Діви.
Але Діва названа дружиною невідповідно [дійсності], заради тих, які не знали, що вона – Діва. Таким чином, як заради тих, хто вважав, що свята Марія мала чоловіка, Діва названа дружиною; так і заради тих, хто думав, що Христос був під владою Закону, не знаючи, що Він був ніби під Законом, заради тих, хто був дійсно під Законом, говориться, що Він був під Законом.
Вірші 19–21: А справи плоті відомі до очевидності (manifesta); це: блуд, нечистота, нестриманість, служіння ідолам, чаклунство (veneficia = отруєння), ворожнечі, сварки, ревнощі, гнів, чвари, розбіжності, поділи (єресі), заздрість, пияцтво, тимчасове вживання рясної їжі, і тому подібне, про що, володарями Царства Божого (Гал.5:19–21). - Вище, коли ми робили пояснення місця про тіло і дух, ми сказали про трояке розуміння, тобто тілесні люди суть або ті, які подібні дітям і плотяни, і не можуть сприймати твердої їжі про Христа і харчування досконалого віку, або ті, які за звичаєм юдеїв слідують тільки дійсним, сумніви, – відповідно до прямого сенсу, – тут йдеться про те, що у складі людини є плоть і дух, і за відмінністю сутності [їх] бувають і справи чи тілесні, чи духові.
І ось тепер звані справами плоті, а саме: блудодіяння, нечистота, нестриманість та інше, що вказується потім, на мою думку, швидше відноситься до розуміння тут просто плоті і духу, ніж до плоті Закону і дитинства людей про Христа, хоча в тому місці, де ми (вище) перевели слово в слово міркування з десятої книги це. Слова апостола: А справи плоті відомі до очевидності, показують, що ці справи відомі або всім, тому що вони самі по собі очевидні, як злі, і такі, яких слід уникати; і очевидні настільки, що навіть ті, хто їх робить, бажають приховати те, що роблять. Або ж може бути відомі вони тільки тим, які повірили в Христа, тому що багато хто з язичників вважають славу свою у своїх неподобствах і думають, що, якщо вони задовольнили своїм пожадливостям, то здобули перемогу над безчестям [позбавилися безчестя]. Але також прекрасне й те, що він плоті засвоює справи, а плоди – духові; тому що пороки самі в собі мають кінець і гинуть, а чесноти розростаються в рясні плоди.
Але не будемо думати, що й у душі немає жодної справи, коли пороки визнаються справою плоті, а чесноти засвоюються духом; бо. - Як ми вище сказали, - душа, поставлена як би в деякому проміжку, або приєднується в плоті і тоді про неї говориться: Не буде перебувати Дух Мій у людях цих, тому що вони є плоть (Бут.6: 3), або з'єднується з духом і тоді стає духом, бо: Хто приліплюється до Господа. Отже, перша справа плоті є розпустою. Поставлено воно як очевидне на початку, щоб ми не мали сумніву про те, що знаходиться в середині. Справді, все, що не робить людина, вона робить поза тілом, а той, хто чинить розпусту, грішить проти свого тіла [in suum corpus – у своє тіло]. А ми не належимо собі, бо куплені дорогою ціною і носимо Бога у своєму тілі. Тому блудник чинить більший [порівняно з іншими] злочин: він бере члени Христові і робить їх членами блудниці, бо вони двоє стають одним тілом.
Той, хто не вірний і не вірує в Христа, робить своїх членів членами блудниці, а той, хто вірує в Христа, робить членами блудниці члени Христові. Але я не знаю, навпаки, чи творить своїм блудом, чи розбещує храм ідола той, який невірний, тому що через пороки демони отримують навіть дуже велику повагу. Я знаю одне те, що той, хто чинить розпусту після віри в Христа, розбещує храм Божий. Друга справа плоті називається нечистотою, а її супутником є нестримність. Бо як у Старому Завіті про несказанні злочини, що скоюються в таємниці, і про які дуже ганебно говорити, щоб не осквернити ні вуст того, хто говорить, ні вух слухає, Писання взагалі говорить: Робіть синів Ізраїля сором'язливими перед всякою нечистотою (Лев.15:3). так і в цьому місці він назвав нестримністю і нечистотою інші незвичайні діяння похоті, навіть найшлюбніші стосунки, якщо вони бувають безсоромними і безчесними як би [їм не слід було] перед Божими очима для дітородження. Четверте місце у списку справ плоті посідає ідолослужіння.
Справді, хто одного разу віддався нестримності і пожадливості, той не дивиться на Творця; і інакше: у всякому ідолослужінні людина насолоджується святами, задоволенням горла, утроби і того, що нижче за утробу, а щоб як-небудь (forsitor) не здалося, що в Новому Завіті не заборонені чаклунства і злодійські хитрощі (artes), то і вони також названі серед діл. Тому що часто за допомогою чарівних засобів нещасним людям трапляється і закохуватися, і закохуватися. А який ступінь винності має ворожнеча, що постачається після чарівництва, це свідчить про ясне уявлення про очевидність [цього] злочину. Наскільки залежить від нас, ми не повинні бути нічиїми ворогами, але мати мир з усіма. Тому, якщо, говорячи істину, ми наживаємо деяких ворогів, то є не так їхніми ворогами, як вони є ворогами істини.
Ось це і говориться в книзі Божого Аврааму: Буду ворогом ворогам твоїм і противитимуся противникам тобі, і повинно, як вище, бути зрозуміло в тому сенсі, що не стільки Авраам був ворогом для них, скільки вони ворогами чеснот і віри Авраама, за якою він, після зневажання ідолів, почав покластися. Також і те, що наказується Ізраїлю, саме: щоб вони були ворогами Мадіанітянам з ненавистю вічною, з ворожнею, перенесеною на нащадків (Чис.31:17–18), говориться як би тим, які були під керівництвом вихователя і заслуговували на те, щоб почути інше слово: Ти будеш невидимий (4). Але може бути тут вказується не стільки на ворожнечу осіб, скільки на незгоду їхніх вдач, так що, подібно до того, - як Бог поклав ворожнечу між дружиною і змієм, щоб дружба їх не зашкодила людині, - [дружба] через яку він був вигнаний з раю, - і між Мадіанітами та Ізраїлем був скоріше.
Сьоме місце між справами плоті займає ворожнеча: вона поміщена між пороками на деякому священному, як би піднесеному місці (numero): рабу ж Господа не повинно починати сварки, але бути лагідним з усіма, учителем терплячим, з лагідністю наставляючи навіть тих, що противяться (2). Після ворожнечі, восьмою пороком, виступає ревнощі, які краще позначаються і точніше називають грецьким словом ζῆλος; я не знаю, хто з нас вільний від цього зла. Справді, ревнощі висловлювали і патріархи щодо брата свого Йосипа; і Марія, і Аарон, - пророчиця і священик Божий, - були охоплені цією пристрастю у відношенні до Мойсея (Бут.37, Чис.12:1-9), і настільки, що перша, про яку оповідає Писання, кажучи так: Марія ж пророчиця, кидаючи тимпан (Вих. 10). межі табору, була вражена хворобою прокази і мала приносити тривале покаяння, протягом семи днів перебуваючи у відлученні (Чис.12:10–15)). Потім слідує гнів, який не здійснює правди Божої (Як.1:20) і представляє вид люті.
А між гнівом і гнівом виявляється така відмінність: гнівливий гнівається завжди, а розгніваний збуджується лише на якийсь час. І я не знаю, чи може хтось гнівливий отримати в спадок Царство Боже, тому що гнівається відокремлюється від Царства (Мф.5: 5)). Також і сварки, які Греки, називаючи інакше, відзначають словом ἐριθείας (хоча сварка = rixa називається μάχη = битва), – видаляють людину від Царства Божого. Але є сварка (ἐριθεία), коли хтось, завжди готовий до протиріччя, насолоджується чужим черевом (stomacho), сперечається з жіночою прискіпливістю і викликає суперечки (contendentem = противника). У Греків це називається іншим словом φιλονεικία (любов до змагань). Також і незгоди суть справи плоті. [Це буває тоді], коли хтось ще недосконалий з тим самим змістом і рішуче каже: Я – Павлов, а я – Аполлонів, а я – Кіфін, а я – Христів (1Кор.1:12).
Але подібна незгода є і в домашньому житті, саме: розбрат чоловіка з дружиною, батька з сином, брата з братом, одного раба з іншим у домі (conservi ad conservum), одного воїна з іншим, який живе з ним в одному наметі, або одного художника з іншим побратимом з мистецтва. Іноді буває, що і при тлумаченні Писань виникає незгода, від чого є поділи (єресі), які тепер постачаються серед справ плоті. Бо якщо мудрість ворожа Богові (Рим.8:7), - ворожі всі лжевчення (dogmata falsitatis) противні Богу, - то послідовно і ворожі Богу всі поділи [єресі] відносяться до справ плоті. А слово брехня по-грецьки походить від слова обрання, тому що кожен для себе обирає саме те вчення, яке йому здається найкращим. Таким чином, кожен інакше розуміє Писання, ніж цього вимагає розуміння від Духа Святого, на навіювання якого воно написане; хоча б такий і не відступив від Церкви, проте він може бути названий відступником (єретиком) і [людиною] справ плоті, оскільки обирає найгірше.
За поділами слід заздрість, яку ми не повинні мислити однаково з ревнощами, тому що ревнощі можуть розуміти і в доброму розумінні; це тоді, коли хтось прагне бути ревним послідовником того, хто кращий. А заздрість мучиться благополуччям іншого і розпадається вона на дві пристрасті, - саме: коли сам [заздрісник] перебуває в такому становищі, в якому іншому бути не бажає, або коли він бачить, що інший кращий, то тужить, що він йому не подібний. Деякий з нових письменників, перекладаючи грецький вірш, осміяв заздрість у наступних віршах елегічного розміру: „Немає нічого справедливішого заздрості, яка негайно гризе самого винуватця [її] і мучить душу [його]“. І блаженний Кіпріан написав чудову книгу про ревнощі та заздрісну злобу (de Zelo et Livore); хто не прочитає цю книгу, той не засумнівається зарахувати заздрість до справ плоті. А різницю між заздрісником (invidus) і тим, хто збуджує заздрість таке: перший заздрить тому, хто щасливіший, а другий сам терпить від заздрощів іншого.
Чотирнадцяте місце між справами плоті посідає пияцтво; бо п'яниці не успадкують Царства Божого. І Господь сказав учням Своїм: Стережіться, щоб серця ваші якось не обтяжилися надмірністю у вині та їжі (Лк.21:34). Вином у людини перекручується сенс, послаблюються ноги, думка розхитується, збуджується хіть. Тому і Апостол вигукує: І вино, в якому розпуста (luxuria) (Еф.5: 18). Кожен має можливість вимовляти свою думку (тлумачення). А я йду за Апостолом: у вині – розпуста, у вині – пияцтво. А що пияцтво та розпуста вважаються у ряді справ плоті, цього не може заперечувати навіть той, хто переможений цими пристрастями. І хоча деякі кажуть, що я підлягаю докорам за ту книгу, яку я написав «про дотримання дівства», тому що я говорив, що юнакові потрібно уникати вина, як отрути: але я не каюсь у цьому рішенні, тому що ми засудили скоріше дію вина, ніж творіння Боже і не дозволяємо свого віку, щоб під приводом малого пиття вона не випила більше [що можна] і не загинула.
З іншого боку, ми знали, що вино освячується у Кров Христову, і Тимофію дозволено пити [трохи] вина. Але сп'яніння може відбуватися, як від вина, так і від інших пологів, які готуються різними способами. Тому і про святе говориться: Він не питиме вина і сікера (Лк.1:15). А щоб хтось не їв вина не подумав, що йому можна пити щось інше, для цього усувається всякий привід, тому що разом з вином забороняється все те, що може викликати сп'яніння. П'ятнадцяте, воно ж і останнє між справами плоті, є тимчасове вживання рясної їжі. Тому що народ їв і пив і піднялися, щоб вдатися до ігор (Вих.32:6). З сп'янінням завжди пов'язане розпуста. Деякий відомий оратор, коли описував п'яного пробудженого від сну, сказав: "П'яний не може ні спати, ні спати після пробудження". Цією думкою він висловив те, що п'яний якимось чином виявляється ні мертвим, ні живим. Було довго визначати всі справи плоті та складати список усіх вад.
Таким чином, [Апостол] об'єднав їх в одному слові все, говорячи: тощо. О якби ми так само легко могли їх уникати, як легко розуміємо їх. Я передбачаю вам, – каже, – як і раніше казав, що ті, хто робить такі справи, не можуть успадкувати Царства Божого. А там, де раніше він пророкував, він каже: Нехай не царює гріх у вашому смертному тілі так, щоб треба було коритися похотям його (Рим.6: 12). Гріх має всі ті види, у вказівках різниці між якими ми тепер затрималися, можливо, довше, ніж слід. Отже, у тій душі, в якій царюватиме гріх, не може бути царства Божого: Бо яке спілкування між справедливістю та беззаконням, чи яке спілкування між світлом і пітьмою, чи яка згода між Христом та Веліаром? (2Кор.6:14–15). І ми думаємо, що успадковуємо Царство Боже, якщо будемо чисті від розпусти, ідолослужіння та чаклунства. Але ворожнеча, суперечки, гнів, сварки, незгоди, а також пияцтво та інше, що ми вважаємо незначним, віддаляють нас від Царства Божого.
І не важливо, чи виключається хтось із тих, хто бере участь у блаженстві чимось одним, або багатьом, оскільки все одно виключає нас. У латинських зборах св. книг у цьому списку пороків видаються записаними перелюбство, нечистота та людиногубство. Але треба знати, що (в грецьких) справ плоті названо не більше п'ятнадцяти, про які ми й міркували.
Вірші 22, 23: Плід духу є любов, радість мир, великодушність, прихильність, доброта, віра, лагідність, помірність. Проти [справ] такого роду немає закону (Гал.5:22–23). - Що інше між плодами духу має займати перше місце, як не любов, без якої інші чесноти не вважаються чеснотами і з якої народжується все те, що добро. Дійсно і в Законі, і в Євангелії вона посідає перше місце: Полюби Господа Бога твого від щирого серця твоєї, і від усієї душі твоєї, і всією силою твоєю і полюби ближнього твого, як самого себе (Втор.6:5, Мф.22:37). Якими благами виявляється любов, це ми й раніше коротко оглядали, та й тепер достатньо сказати про це небагато, – саме те, що любов не шукає свого, але чужого (1Кор.13:4–7). І хоча хтось за своєю пороком ворожий люблячому і намагається обурити його спокій бурхливою ненавистю, однак цей останній ніколи не бентежиться, ніколи не вважає гідним ненависті Боже творіння, бо любов покриває безліч гріхів (1Пет.4:8).
Це те саме, що говорить Спаситель: Не може дерево добре приносити плодів недобрих, або дерево недобре – плодів добрих (Мт.7:18), і що, на мою думку, вимовлено не стільки щодо людей, скільки щодо плодів духа і плоті, тому що ні дух ніколи не може чинити тих порочних дій, тими плодами, що походять від духу. Але внаслідок недбалості володаря, що перебуває в людині дух, може і не мати властивих йому (suos) плодів, і навпаки: плоть може після умертвіння своїх справ перестати грішити. Однак вони ніколи не рушать вперед настільки, щоб дерево духу, що перебуває в недбалості, стало приносити плоди плоті, і оброблене дерево плоті виростило плоди духовні.
На другому місці плодів духовних поставлено радість; Стоїки, що проводять більш тонку різницю між поняттями, думають, що радість (gaudium) є щось інше порівняно із задоволенням (laetitia) бо радість, кажуть вони, є піднесення духу над тим, що гідно радіє, а задоволення (веселость) є нестримний підйом духу, який не знає міри і радіє. Інші ж вважають, що від радості виникає задоволення (voluptas – насолода), не те, що збуджує тіло до похоті, пестить почуття і пеститься приємним збудженням почуттів, а інше – подібне (ὁμώνυμον) тому, що непомірно і непристойно проривається у сміху. Якщо це вірно, і якщо така різниця між словами правильно, і не вводить в оману, то звернемо увагу на те, що може бути, тому і сказано: Не повинно радіти безбожним, говорить Господь (Іс.57:21). Але разом з тим слід зауважити і те, що після кохання [на другому місці] слідує радість.
Справді, якщо хтось любить когось, то завжди радіє його радістю, і якщо побачить, що він охоплений якоюсь помилкою і впав на слизькому шляху гріха, то буде скорботи і поспішить вирвати його звідти. Але він не може радість замінити скорботою, бо знає, що жодна з розумних творінь Божих не гине у Бога назавжди. Третій плід духу є світ, від [імені] якого Соломон, який був прообразом Христа, отримав ім'я. І про Церкву Псалмоспівець вигукує: Було на світі місце його (Пс.75:3). І серед восьми благословень [блаженств] Євангельських пишеться: Блаженні миротворці, тому що вони назвуть сини Божі (Мф.5: 9). Також і в першому статечному Псалмі співається: З ненавидящими світ я був у світі (Пс.119: 6). І не будемо думати, що світ потрібно шукати тільки в тому випадку, коли ми не сваримося з іншою людиною, але світ Христів, тобто спадщина наша, буває з нами тоді, коли спокійна думка не обурюється ніякими пристрастями. Після миру слідує великодушність, або терпіння, тому що слово μακροθυμία ми можемо розуміти і в тому й іншому сенсі.
Йому протилежна малодушність (pusillanimitas) [або : боязкість], про яку пишеться: Малодушний дуже нерозумний, а той, хто по істині терплячий і все переносить, є чоловік мудрий (Припов.14:29), і називається з посиленням значення: багато мудрий, як написано це і в Притчах: Еккл.7:19). Прихильність же, або добросердя, – бо у греків χρηστότης має те й інше значення, – є чеснота лагідна, ніжна та зручна до участі у всіх чеснотах, запрошує до спорідненої близькості, солодка у співбесіді та помірна у поведінці. Крім того, і стоїки так визначають її: „Прихильність є доброчесність, добровільно схильна до доброї дії, від прихильності небагатьом відрізняється доброта, бо й вона, мабуть, схильна до доброчинності.
Але відрізняються вони в тому, що доброта може бути сумнішою, з чолом, покритим зморшками від строгості вдач, від прагнення діяти саме добре і доставляти все, чого просять, не виявляючи в той же час приємного співтовариства і не привертаючи до себе всіх своїм люб'язним обходженням". Послідовники корисна“, або: „чеснота, від якої походить користь“, або: „чеснота сама по собі“, або: „душевний рух, який є джерелом користі“. Між плодами духу сьоме і священне місце посідає віра, яка навіть і в іншому місці належить до трьох: віра, надія, любов. Не дивно, якщо у цьому списку не вказується надія; дійсно, адже у вірі дається те, що служить змістом надії, і Апостол у посланні до Євреїв так визначає її: Віра є істотним змістом (substantia – ὑπόστασις) речей, на які потрібно сподіватися, і доказ тих, які ще не є (Євр.11:1).
Дійсно, тим, на що ми сподіваємося, що воно має прийти, і чого ще немає в сьогоденні, ми володіємо вірою, сподіваючись, що ми вже тримаємо те, у що віруємо. Постає також питання: Яким чином віра полягає (posita est) у коханні? Той, хто любить, ніколи не думає, що він зазнає збитків: він ніколи не підозрює нічого іншого, крім того, що він любить і що його люблять. А коли любов усунеться, то разом з тим усунеться і віра. Після віри Апостол називає лагідність, яка протилежна гніву, розбратам, незгодам. Вона ніколи не викликається до дій, протилежних її суті, породжуючи справді добрі плоди від доброго дерева духу. Через неї раб Божий Мойсей удостоївся отримати свідчення Писання, яке каже: Мойсей був лагідним більше за всіх людей на землі (Чис.12:3). „На землі“, каже воно; але він не міг бути вищим за тих, які споглядали Бога віч-на-віч, тому що ми часто спонукаємося зробити багато чого по немочі плоті.
Також і про Давида Дух Святий у прообраз того, хто має прийти [на землю], співає: Згадай, Господи, Дивіда і всю лагідність його (Пс.131:1), хоча багато хто думає, – та й ми цього не заперечуємо, – що він вирік це про Господа нашого пророчим духом. Його лагідність у відношенні до Саула, Авесалома та Семії навіть ясно воно [Писання] показало (1Цар.24, 2Цар.15); бо один хотів його вбити; другий, задумуючи нові справи, хотів обманом позбавити його влади, а третій, кидаючи в нього каміння і, розвіюючи над ним пилюку, з криком гнав його: Виходь, виходь, людина беззаконна (2Цар.16:7). Останнім серед плодів духу називається помірність. Під ним ми повинні розуміти не тільки цнотливість, але й помірність у їжі та пиття, у гніві та рухах розуму та захоплення плотськими побажаннями. Між скромністю та помірністю полягає така відмінність. Скромність належить людям досконалим і високою чеснотою (consummataeque – закінченою), про які Спаситель каже: Блаженні лагідні, тому що вони будуть мати землю (Мф.5:5) і про Себе Самого: Навчіться від Мене, що Я – лагідний і смиренний серцем (Мф.11:1).
А помірність перебуває на шляху до чесноти, але не досягла її вершини, тому що в тому, хто ще утримується, зароджуються пожадливості від помислів і опоганюють головну частину душі, хоч і не здобувають перемоги і не захоплюють того, хто має помисел до дії. Утримання ж необхідне у побажаннях і похоті, а й у трьох інших обуреннях [духу], т. е. у скорботі, радості і страху. На цього роду плоди духу немає Закону, бо праведнику Закон не покладено, але неправедникам непокоряться, безбожним і грішникам (1Тим.1:9). Закон говорить мені: Не чини перелюбу, не вбивай, не вимовляй лжесвідчення, не обманюй, не бажай чужого, не будь клятвозлочинцем, не кради (Вих.20:12) (і далі). Якщо я не роблю всього цього, тому що в моїй душі царює плід духу – любов, то для мене зайві заповіді Закону. Нарешті, і мудрі цього світу так думали про філософію, що вона переконує добровільно робити те, що державні закони спонукають людей робити через необхідність.
Вірш 24: А ті, що є Христовими, розіп'яли тіло своє з пороками і похотями (Гал.5:24). - Ориген, пов'язуючи це місце з вищевикладеним, читає це місце так: Закону немає проти такого роду людей, які розіп'яли тіло Христове з пороками і похотями, так що не так, говорить він, як є в Латинському перекладі, тобто не те, що люди Христові розіп'яли плоть свою з пороками і похотями з пороками і пожадливістю, І [Ориген] запитує: яким чином у людях, що мають плоди духу, і перестали бути противниками Закону, розп'яття плоті Господньої поставляється на похвалу, коли в посланні до Євреїв це поставлено людям на засудження: Знову розпиняють у собі Сина Божого (6). Замість: знову ті, що розпинають (rursus crucifigentes) у Грецькій мові, набагато краще вжито одне слово ἀνασταυροῦντες, яке ми можемо перекласти словом recrucifigentes (повторюючі розп'яття) 24 .
Отже, перш за все слід зауважити, що інша справа є розіп'яти, а інша: повторити розп'яття; а потім те, що не одне й те саме означає повторити розп'яття Божого Сина і розіп'яти тіло Христове з пороками і похотями. Справді, тіло Христове не є від початку і у власному розумінні Син Божий; але Ісус Христос, так як Він на початку був у Батька, Бог Слово став плоттю і знищив Себе, приймаючи зовнішній вигляд раба, щоб розіп'яти плоть і знесилити начальства і влади, тріумфуючи над ними на дереві, так що виповнилося відоме слово Апостола: Бо те, що Він помер, помер для гріха одна. Отже, якщо тіла наші суть члени Христові, отже, і ваше тіло є тіло Христове, яке ми розпинаємо, умертвляючи через неї на землі розпусту, нечистоту, пристрасть, зле бажання і скупість; і ось про нас говориться з похвалою, - [про тих], які розіп'яли тіло Ісуса Христа з пороками і пожадливістю, і завжди умертвіння Ісуса носимо навколо нашого тіла, щоб і життя Його ясно виявилося в нашому тілі.
Чимало праці варто жити так у цьому столітті, щоб уже нині життя Ісуса проявилося в нашому тілі, бо таким чином оживлені будуть смертні тіла наші через дух, що живе в нас. Там, де Латинський перекладач ужив слово vitia, у Грецькому читається слово παθήματα, тобто пристрасті. І так як слово пристрасть (страждання) може позначати і скорботу, і інші потреби нашого тіла, то Апостол вжив обережно вираз побажання, щоб не здалося, що він відкидає природу в духовних чоловіках, але тільки пороки (її). Таким чином і те має бути зазначено, що, слідуючи читанню звичайного перекладу (Vulgatae): А які суть Христові розіп'яли тіло з пороками і похотями, ми говоримо, що вони розіп'яли не тіло Христове, а своє власне. Я майже забув про друге [т. е. алегоричному] тлумаченні. Бо я вище сказав, що все таке має відносити до Закону і обрізання. Отже, сенс буде таким: Ті, в яких є плід духу: любов, радість та інше.
розіп'яли тілесне розуміння Писання, яке нині називається плоттю Христовою, з його пристрастями та побажаннями, які у дітей і їдять молоко є вогнищем гріхів (vitiorum). Той розіп'яв тіло Христове, який воює не за тілом буквального сенсу (historiae), але слідує переважному духу алегоричного розуміння.
Вірш 25: Якщо ми живемо духом, то і ходитимемо духом (Гал.5:25). – Скористайтеся цим свідченням проти тих, хто не хоче розуміти Писання духовним чином. Але хто ж і живе духом, якщо не потаємна людина наша, котра іноді живе і по тілу. Але коли він житиме за духом, то ходить за духом. Коли він забажає ходити по тілу, то він є живим мерцем. Чоловік, досконалий у Христі, завжди живе за духом: він кориться духу, ніколи не живе за тілом і навпаки: Хто повністю віддався тілу і пристрастям, той ніколи не живе духом. Між цими є середні, яких ми не можемо назвати ні духовними, ні тілесними, і які, вагаючись між чеснотами і пороками, іноді (nunc) відволікаються на краще і є духом, а іноді (nunc) спираються на нетвердий грунт плоті і суть плоть.
Вірш 26: Не будемо жадібними шукачами порожньої слави, взаємно викликаючи роздратування і взаємно заздривши (Гал.5:26). – Одне грецьке слово κενόδοξοι, латинський перекладач висловив поєднанням трьох слів. А скільки значень і визначень має слово gloria (слава), доказом цього є незліченні книги мудреців і два сувої Цицерона, які він написав про славу. А ми, які намагаються міркувати не про слововиробництво, а про значення сенсу Писання, зв'яжемо це місце з вищевикладеними так. Якщо ми живемо духом, то будемо і слухатися духу, служачи собі взаємно не через Закон, а любов'ю. Ми не повинні сперечатися про значення Писання і говорити: "Обрізання краще", - "Ні! Необрізання". „Мовно зневажати буквальний зміст (historia) і слідувати іносказанню“. – „Навпаки, алегорія беззмістовна і темна і не прикріплена до жодних підстав істини“. Звідси й виникають взаємні недоброзичливості. Він каже: Вони хочуть відокремити вас [від нас], щоб ви ревно йшли за ними, бажаючи не стільки вчити істині Закону, скільки перемогти.
Але щоб зовсім не залишити поза увагою слово: слава, надаючи мудрецям першість для їхніх марних пояснень, ми покажемо дещо зі Св. Письма. Слово слава означає всенародну думку і похвалу людську, набуту через прихильність, як сказано: Але вони роблять все, щоб прославлятися від людей (Мф.23:5) і в іншому місці: Яким чином ви можете вірити, добиваючись слави один в одного? А потім вказує і добрий бік цього поняття в тому самому місці: А слави від Того, Який є один не шукаєте? (Ін.5: 44). Звідси ми можемо зрозуміти, що те саме слово означає то чеснота, то порок. Якщо я в людей домагаюся слави, то це порок, якщо ж у Бога, то чеснота, бо Він також і закликає нас до істинної слави, кажучи: А тих, що прославляють Мене, Я прославлю (1Цар.2:30). У божественних Писаннях слово слава має ще й інше значення, саме: коли людським поглядам видається щось найвище і божественне. Наприклад, слава Господня, що з'явилася в скинії Господа і в храмі, побудованому Соломоном (3Цар.8:10–11).
І ще та слава, що сяяла на обличчі Мойсея, хоча він сам і не знав, що його обличчя було так прославлено (Вих.34:29). Про цю славу, я думаю, говорить і Апостол: Всі ми, споглядаючи віч-на-віч відкриту славу Господа, перетворимося на той самий образ, від слави на славу як би Духом Святим (2Кор.3:18). І сам Спаситель названий сяйвом слави і образом Божої істоти (Євр.1:3). І Стефан бачив славу Бога та Ісуса, що стоїть праворуч Його (Дії 7:56). Але нехай отримаємо і ми свободу для винайдення нових найменувань, тому що, як сказав хтось, для нових предметів має скласти нові найменування, так як і тут [в Апостола] сказано: Не будемо робити жадібними шукачами порожньої або: беззмістовної, слави. Ми стверджуємо, що ті суть ревні шукачі повної слави, які бажають слави Божої та похвали, гідної чесноти та споглядання чогось божественнішого. Тому й у багатьох місцях наші [християнські письменники] замість слава переклали: велич . Я вже давно бажаю вільної течії своєї мови, але утримуюсь від слів страхом.
Однак я говоритиму і не промовчу про свою пристрасть – пристрасть майже спільну, не до багатства, не до могутності, не до краси та краси тілесної, тому що все це явно перераховується серед справ плоті. Якщо милостиня робиться через похвалу, це слава порожня; те саме і тривала молитва, і блідість від тривалого посту. Це не мої слова, але слова Господа, що проголошує в Євангелії (Мт.6:1–7). Часто навіть сама чистота в шлюбному житті, у вдівстві й у дівстві досягає людських похвал, а також, що давно вже я боюся сказати, саме мучеництво є даремним кровопролиттям, якщо воно відбувається для того, щоб бути предметом подиву і похвали з боку братів. Але нехай, каже Апостол, нехай каже посуд вибраний: Якщо я зрадив тіло своє, щоб здобути славу, а любові не маю, то це мені ні до чого не корисно (1Кор.13:3), і це тому, який сказав: Знаю я людину про Христа чотирнадцять років тому, - але в тілі. знаю, Бог знає, - захопленого до третього неба (2Кор.12:2).
І трохи згодом: Був захоплений в рай і чув таємні (arcana) слова, яких людині не дозволено говорити, - тому, - кажу, - який попрацював більше за всіх, і якому, щоб велич одкровення не знищило його, дано був збудник плоті його, ангел Сатани, щоб наносити йому удари, щоб він не завдав йому ударів. І безперечно, що він тричі просив Господа, щоб той відступив від нього; але йому було сказано: Достатньо тобі благодаті Моєї, бо сила Моя звершується в немочі (2Кор.12:9). Яка ж справа є стільки Божа справа, як читання Писання, проповідування в Церкві, прагнення до священства (sacerdotium) і до служіння перед жертовником Божим? Але й це відбувається тільки від бажання похвали, якщо тільки хто не збереже свого серця з усякою ретельністю. Ось подивіться (це говорить і Цицерон): багато письменників написали книги свої словом "про зневагу до слави", і, проте, через славу, у змісті поставили свої імена.
Ми пояснюємо Писання, часто діємо тростиною для виправлення свого листа, ми пишемо те, що гідне читання; але якби в цьому було не діло Христове, а бажання досягти пам'яті в нащадках, і всенародної поголоски, то марна вся наша праця, і ми будемо як дзвінка мідь і брязкаючий кімвал (1Кор.13:1). Ти бачиш, що багато хто сперечається між собою про Писання, і слово Боже звертають у поприщі для борців; взаємно викликають вони одне одного і, якщо бувають переможені, то ненавидять, тому що вони є жадібними шукачами слави. – Я знаю, що у Латинських зборах св. Книг, у тому місці, яке ми вище представили: Якщо зраджу тіло своє, щоб бути предметом слави, є: щоб горіти, замість: бути предметом слави; але це помилка в наших вкралося внаслідок подібності слів, – слів: горіти і: бути прославляним, які у Греків відрізняються лише однією буквою (καυχήσομαι і καυθήσομαι) Втім, і в самих Греків списки різні.
Гал.6:1. : Браття, а якщо людина буде одержима деяким гріхом, то ви, духовні, наставляйте такого в дусі лагідності, спостерігаючи над самим собою, щоб і ти не впав у спокусу (Гал.6:1). - Павло, знаючи, що він є читач того Бога, Який не хоче смерті грішника, але, щоб він покаявся (Єз.8, 33:11), і що за винятком Св. Трійці всяке буття, хоч і не грішить, але може грішити, - переконує навіть того, хто духовен, щоб він подавав у гріх. І чудово він, що впав у гріх, називає людиною, яка може померти і таким чином найменуванням показує слабкість природи; так що гідний поблажливості той, що з людської немочі охоплений помилкою і поринув у прірву і сам собою без помічника і допомоги не може встати. А до імені духовного не додано: людина, але йому начебто Богу наказується, щоб вона людину, що впала в гріх, наставила, або, як краще є в Грецькому, вчиняла в дусі лагідності. Але хто вдосконалюється, тому бракує всього, лише деякого.
Нарешті, якщо грішник впаде не в багато гріхів, а тільки в деякий один гріх, то для виправлення того, хто грішить, повинен вживати дух лагідності і поблажливості, щоб помиляючого хотіли виправляти не холодністю, гнівом або смутком, а закликали його до спасіння добровільно з впевненістю; нехай такому наводять свідчення Христове, що пригноблених тяжкістю закону і тягарем гріхів Він закликає до приємного ярма і легкого тягаря, щоб вони навчилися, що Він тихий, лагідний і смиренний серцем (Мф.11:29), і що вони знайдуть спокій душам своїм. Скористаємося цим свідченням проти єретиків, які, вигадуючи байки про різні природи, кажуть, що духовна – це добре дерево, яке ніколи не приносить плодів недобрих.
А ось Апостол, судження якого вважають для себе обов'язковим і самі вони, каже, що і духовні можуть згрішити, якщо вони за гордістю свого серця починають пишатися і падають; це саме сповідуємо і ми; але й земні можуть бути духовними, якщо звертаються на краще Нам можуть заперечити те, що пишеться в посланні до Коринтян: Чого ви хочете? Чи прийти до вас з тростиною або з любов'ю і в дусі лагідності (1Кор.4:21). Справді, якщо там він каже, що прийде до грішників не з духом лагідності, а зі строгістю, то яким чином тут до тих, що виявилися, винними в якомусь гріху, він застосовує не тростину, а дух лагідності? Але там слово звернене до тих, які, не відчуваючи своєї помилки, не хотіли підкорятися своїм найстарішим (majoribus) та виправлятися покаянням. а там, де грішник, усвідомлюючи духовну рану свою, віддається на лікування лікаря, немає потреби в тростині, а потрібен дух лагідності.
Але, можливо, запитають і те, що якщо той, хто має наставляти грішника в дусі лагідності, для того повинен так чинити, щоб подбати і самому не впасти в спокусу; то отже праведник, який твердо впевнений у власній душі, який знає, що не може впасти, не повинен наставляти грішника в дусі лагідності? На це ми скажемо, що хоч праведний переможе, знаючи, наскільки великими зусиллями він узяв гору над собою, але грішникові виявляється більша поблажливість. Бо і Спаситель для того і був підданий спокусі, – Він, у всьому подібний до нас крім гріха, – щоб Він міг співчувати нам і скорботи про наші немочі, навчений власним досвідом, наскільки важка перемога над тілом. Якщо якась діва залишилася дівою до старості, то нехай простить тій, яка була захоплена запалом молодості, тому що вона знає, з якими труднощами вона досягла до такого віку.
Якщо хтось, мучений за сповідання імені Христового, побачить, що інший зрікся мук, то нехай співчуває стражданням відступника і нехай дивується не так тому, що він переможений, скільки тому, що він сам здобув перемогу. Зверніть також увагу на обережність того, хто пише, бо він не сказав: Спостерігаючи над самим собою, щоб і ти не впав, але: Щоб і ти не піддався спокусі. Справді, перемогти чи бути переможеним, це не в нашій владі; крім того, піддати когось спокусі, це перебуває у владі спокушального; справді, якщо навіть Спаситель зазнав спокуси, то хто може бути впевнений, що він без спокуси перейде безодню справжнього життя? а ті, які вважають, що Павло по смиренності, а не по правді сказав: І якщо не вправний у слові, але не в знанні, відкидають послідовність цього місця, бо по порядку він повинен був сказати: Ви, духовні, наставляйте такого в дусі лагідності, спостерігаючи, щоб і вам самим не піддатися спокусі в не вводити.
Отже, Єврей з Євреїв, який був відмінним знавцем своєї природної мови, не міг висловити мовою чужою глибокого сенсу і не дбав взагалі про слововисловлювання, коли загалом сенс був зрозумілий. Це відповідно до простого розуміння. Втім, для того, щоб прикласти до справи і другий спосіб тлумачення, необхідно це місце розкрити на підставі закінчення послання до Римлян, тому що там, коли він також писав про їжу і дотримання юдеями приписів Закону і тих, які зневажали буквальний зміст приписів [Закону], називав твердими і досконалими до тих, а тих, що були довершені, а тих, що були досконалими, а тих, що були досконалими, звичаями, вважав нетвердими та немовлятами, і бачив, що між плотськими та духовними є ворожнеча; то вмовляв духовних не зневажати тілесних і говорив: Нетвердого ж у вірі приймайте не в суперечках про думки, бо інший думає їсти все, а нетвердий нехай їсть овочі. Той, хто їсть, не зневажає того, хто їсть, і хто не їсть, не засуджує того, хто їсть, бо його прийняв Бог. Хто ти, що судиш чужого раба? Він стоїть чи падає перед своїм Господом.
Але він повстане, бо Бог має силу, щоб відновити його (Рим.14:1–4), і після тривалого міркування про зміст цього місця в кінці додав: а ми, більш тверді, повинні підтримувати нетвердих у їхній немочі, а не догоджати собі самим: кожен із вас повинен догоджати ближньому (2). ).
Вірш 2: Носіть тягар один одного, і таким чином ви виконаєте Закон Христовий (Гал.6:2). -Що гріх є тягар, про це свідчить Псалмоспівець, кажучи: Беззаконня мої піднялися над головою моєю, як важкий тягар вони лягли на мені тяжкістю (Пс.37: 5). І пророк Захарія бачив, що під образом жінки на великому шматку (talentum) свинцю сиділа неправда (Зах.5:7–8). Цей тягар заніс Спаситель, навчаючи Своїм прикладом того, що ми повинні робити. Бо Сам Він носить беззаконня наші і болить за нас (Іс.53:4), і тих, які були пригнічені тяжкістю гріхів і Закону, запрошує до легкого тягаря чесноти, кажучи: Його ярмо приємне і тягар Мій легко (Мф.11:30). Отже, хто не зневажає порятунку брата, але простягає руку тому, хто просить, і, наскільки це в його силах, плаче з тим, хто плаче, буває немічний з немічними і чужі гріхи розглядає як свої, той по любові виконує Закон Христів. Який Закон Христовий? Оце заповідь Моя, щоб ви любили один одного (Ів.13:34). Який Закон Сина Божого? Любіть один одного, як Я полюбив вас. Як полюбив нас Син Божий?
Немає більше тієї любові, як якщо хтось покладе душу свою за друзів своїх (Ін.15:13). Той, хто не має милосердя і не перейметься жалем і скорботою, той, хоч би він був і духовним, не виконає Закону Христового. Але зв'яжемо і це місце з вищевикладеним, бо ми дотримуємося двоякого розуміння. Той, хто немічний у вірі і живиться ще молоком дитинства, не може так швидко перейти від дотримання приписів Закону до духовних священнодійств (sacramenta): ви, міцніші, носите тяжкості його, щоб ваше знання не було причиною смерті брата вашого, за якого помер Христос. Також і той носить нужду брата, хто допомагає бідному, обтяженому тягарем злидня і набуває собі друзів від неправедного багатства (Лк.16:1–9) і до кого після воскресіння Христос звернеться зі словами: Прийдіть до Мене, благословенні Отця Мого, і прийміть володіння над приготованим вам від створення якщо Я жадав, то ви давали Мені пити (Мт.25:34–35).
Відповідно до цього значення й у іншому посланні Павло, наставляючи Тимофія, додав: Багатим віки цього заповідей не високомудрувати (замість слів: не пишатися) і не покладати надії на невірне багатство, а на Бога, який рясно подає все для користування; робити добро, бути багатим у добрих справах, легко давати, бути товариськими, збирати собі скарб, як добрий основу для майбутнього, щоб отримати справжнє життя (1Тим.6:17–19). а хто отримує справжнє життя, тобто Того, Який каже: Я є життя, той виконав Закон Христів, що спрямовує до життя.
Вірш 3: Бо хто думає про себе, що він є щось, коли він ніщо, той обманює самого себе (Гал.6:3). – Якщо хтось не хоче носити чужого тягаря і хто без милосердя задовольняється лише своєю справою та чеснотою, шукаючи не чужого, а свого, тобто люблячи лише себе, а не Бога, той спокушає сам себе. Але це місце може бути читане і поділяється [на частини] двояко. По-перше: Якщо хтось думає ο собі, що він є щось, коли він – ніщо . По-друге: Якщо хтось думає про себе, що він є ніщо, так що вже після ми додаємо: Так як він – ніщо, то він обманює самого себе. І таке розташування слів помітніше в Грецькій, ніж у Латинській мові. Сенс першого поділу такий: „Хто вважає себе чимось, а є ніщо, той обманює сам себе“. Сенс другого поділу вищий і нам подобається більше: „Якщо хтось вважає себе чимось, то в тому, що він вважає себе чимось і не з милосердя до ближнього, а судить на підставі своєї справи і праці, задовольняючись тільки своєю чеснотою, такою за своїм домаганням – ніщо, і обманює самого себе.
Це останнє набагато краще виражене грецькою мовою словом φρεναπατᾷ, тобто обманює свою душу, і замість чого Латинський перекладач вжив: Обманює самою себе. а душу свою обманює той, який думає, що він мудрий і за словом пророка Ісаї, мудрий у собі і розумний у власних очах (Іс.5:21). Це місце щодо обрізання і Закону за своїм змістом належить так: «Хто духовенний, але не має милосердя до ближнього, зневажаючи смиренного, тому що сам він [в своїх очах] вищий, той обманює самого себе, не знаючи, що цей Закон такого духу, щоб ми любили себе взаємно.
Вірш 4: Але кожен нехай відчуває свою справу і таким чином тільки в самому собі матиме славу свою, а не в іншому (Гал.6:4). - Сенс такий: Ти, який вважає себе духовним і міцніший у порівнянні з неміччю іншого, не повинен звертати уваги на неміч лежачого, але на свою фортецю. Справді, якщо інший не може досконало перейти від Юди до Християнства, то звідси ще не випливає, що ти є досконалим християнином. Але якщо тебе не турбує власне сумління, то ти маєш славу в самому собі, а не в іншому. Борець у змаганнях не тому визнається сильним, що переміг слабкого, і здобув гору над повільними членами супротивника; але тому, що він міцний, він здобуває славу за свою фортецю, а не за слабкість супротивника.
Це може бути зрозуміло й інакше: Хто має свідомість доброї справи і, звертаючи увагу на самого себе, не докоряє своєї справи, той не повинен шукати за нього слави в іншого, поширювати свою похвалу зовні, вступати в спілкування з усіма і шукати похвали в прихильності людей; а нехай він має славу в собі самому і нехай каже: У мене нехай не буде [іншої] похвали, крім похвали хрестом Господа нашого Ісуса Христа, через якого мені світ розп'ятий і я світові. Хто шукає слави від іншого, тому не розіп'ятий світ, і він сам не розіп'ятий з Христом; тому що він отримав свою нагороду, чого він і шукав у людей.
Вірш 5: Бо кожен буде нести свій тягар (Гал.6:5). – Ці слова, мабуть, йдуть проти того, що він сказав: Носіть тягар один одного; насправді, якщо кожен носитиме тягар свій, то не матиме можливості нести тягар один одного. Але треба бачити, що там він наказав, щоб ми, які грішили, підтримували себе взаємно в цьому житті, і в цьому столітті служили на допомогу один одному. а тут він говорить про суд Божий над нами, саме те, що ми будемо засуджені не стосовно гріха іншого, і не порівняно з гіршим [нас], а за нашою власною справою, або як грішники, або як святі, бо кожен буде приймати у справі своїй. Через цей вирок, хоч і неясно, ми пізнаємо нове вчення – саме: поки ми живемо в цьому житті, то можемо взаємно допомагати собі або молитвами, або порадами. Але коли ми станемо перед судищем Христовим, тоді ні Йов, ні Даниїл, ні Ной не можуть просити за будь-кого, а кожен понесе свій тягар (Єз.14:14).
Вірш 6: Але той, хто оголошується повчанням, нехай ділиться всяким благом з тим, хто робить проголошення (Гал.6:6). – Маркіон так витлумачив це місце, що думав, ніби віруючі й оголошені повинні разом брати участь у молитві з учнями, утвердившись переважно на останніх словах: «усяким благом». Звичайно, якби йшлося лише про молитву, то Апостол не повинен був би давати заповідь тому, хто отримує повчання, але тому, хто себе [чи без себе] наставляє, тобто учневі, а не вчителю. Нарешті, ще й інше, наступне далі, не збігається з його розумінням, [саме слова:] Що людина посіє, те й пожне і: Але, роблячи добро, не будемо слабшати, бо, не слабшаючи, ми зберемо жнива свого часу .
Таким чином сенс буде таким: Тому що вище він наказав духовним, щоб вони впали в якесь гріх наставляли в дусі лагідності і носили тягарі один одного, виконуючи Закон Христів; то тепер, навпаки, він наказує тим, які були ще слабші за інших, були ще учнями і плотськими, щоб вони, як самі збирали духовне жнива від вчителів, так і вчителям доставляли тілесне, тому що ті, віддаючись цілком настановам і працям, потребують необхідного для цього життя; і буде таким чином те, що написано про манну: Хто [зібрав] багато, той не мав достатку, а хто мало, той не мав потреби (2Кор.8:15). а благами в цьому місці він назвав, за загальнонародним слововживанням, засоби до життя, одяг та інше, що люди зараховують до благ: Бо, маючи засоби до життя і одяг, ми задовольняємося цим (1Тим.6:8).
І не дивно, якщо Павло необхідне для тіла назвав ім'ям блага, тому що навіть і Спаситель наш сказав тим, які ще не досягли вершини чеснот, але йшли ще смиренно і просили про те, щоб їм була помножена віра: Отже, якщо ви, будучи злими, вмієте давати дітям своїм дані [вас] нехай блага, Мт.7:11). Я вважаю, що і Йов говорив про речові багатства, коли звертався до дружини, – як однієї з нерозумних жінок, відповідно до її погляду, бо вона так думала, – Якщо ми прийняли добре від руки Господа (Йов.2:10) і потім про лиха, страждання та спокуси, які перемогли: Чому ж не переніс? Звичайно, коли добро і зло покладаються не в багатстві і стражданнях, а в чеснотах і пороках, як праведний говорить у Псалмі: Хто є людина, яка хоче життя, бажає бачити дні добрі? Вилучили свою мову від зла та уста свої, щоб вони не говорили хитрощів. Ухилися від зла і зроби добро (Пс.33:13–15). У своєму сенсі злом називається те, чого слід уникати, а добром те, що ми повинні робити.
Також і відомий багатій в Євангелії, що не мав пізнання про добро і зло, [по-своєму] правильно вважав благами достатку плодів на полях, кажучи: Душа, ти маєш блага, покладені на багато років: спочивай, їж, пий і веселись (Лк.12: 19). а інший, що одягався в пурпур і потопав у насолодах, перебуваючи в пеклі, чує від Авраама: У житті своєму ти отримав добре (Лк.16:25). Потрібно мати на увазі також і те, що, можливо, це місце має розуміти і так: учням дається наказ, щоб вони своїм наставникам повідомляли слово, підкорялися і були слухняними і сприйнятливими, але, проте тільки в тому, що благо, що духовно і не спотворене єретичною або Іу.
Вірш 7: Не обманюйтесь: Бог не буває осміяний, бо людина то й пожне, що посіє (Гал.6:7). – Провидячи духом, що ті, які повчаються і повинні давати зміст і необхідне для життя вчителям, можуть впасти в бідність і говорить так: „Цього року поле моє перенесло посуху, виноградник зіпсований градом, а дохід, який вони могли дати, витрачений на податі, і я не маю того, з чого міг би дати обманюйтесь, Бог лаймо не буває . Знає Він, – говорить, ваші серця; чоловік не думав, що втрачено те, що мав намір отримати у помноженому вигляді.
У посланні до Коринтян він також подібним прикладом показав значення (rationem) даного і отриманого: Хто посіяв бідно, мізерно і жнива збере, а хто посіяв у благословенні, збере і жнива у благословенні. Кожен відповідно до того, як припустив у серці [своєму] не з скорботою або через примус, бо, з радістю подає, любить Бог (2Кор.9:6–7), порівняйте (1Кор.9:6–7).
Вірш 8: Бо хто сіє в тілі своєму, той від плоті і пожне тління. а хто сіє в дусі, в дусі і пожне життя вічне (Гал.6:8). – Все, що ми говоримо, мислимо, робимо, сіється на двох полях: на плоті та дусі. Якщо те, що походить від руки, уст і серця, добре, то воно посіяне в дусі, і принесе рясний плід вічного життя. а якщо воно погане, то запозичене з поля плоті і заразить нам жнива тлінням. Іншими словами: Хто розуміє закон по-тілесному, той очікує і обітниць плотських і того, що тлінно у справжньому житті. а хто є духовним слухачем, той сіє в дусі і від духу пожне життя вічне. Разом з тим відзначимо і послідовність мови і зв'яжемо її з вищевикладеним: людиною, що сіє в дусі, називається той, який колись почав пожинати вічне життя і випадково перестав бути людиною.
Кассіон, визнаючи тіло Христове примарним, вважав всякий союз чоловіка і дружини нечистим, він, – найгрубіший вождь єретиків Енкратитів, – на підставі цього місця вживав проти нас такий доказ: „Якщо хто сіє в плоті, той від плоті пожне тління, і саме (autem) в тім, в тілі її, той від плоті збирає в жнива тління“. Йому треба, по-перше, відповісти, що Павло не сказав: "Хто сіє в тілі", але: в тілі своєму. Але ніхто не поєднується сам із собою і не сіє у своїй плоті. Потім, зробимо йому широку поступку в тлумаченні зазначеної нами прибавки: у плоті своїй, саме потрібно додати, що ті, які п'ють, їдять, сплять і роблять щось інше для освіження плоті, і сіють саме, як він каже, в плоті, і від неї зберуть в жнива тління.
а якщо він вдасться до того, що стане стверджувати, ніби їдять, п'ють і сплять все це роблять розумно, в ім'я Боже, і сіють не в тілі, а в дусі; то й ми йому відповімо, що також і ті, які, розумно дотримуючись першого наказу Божого, в словах: Плодьте і множіться і поповнюйте землю (Бут.1:22), сіють не в тілі, а в дусі (Бут.1:22). Отже, висновок (syllogismus) його порожній і хиткий, і обманює на перший погляд слухача словесною хитрощами (sophismate). Втім, більш ретельно розглянуте, воно легко дозволяється: адже ми не можемо припустити, що Авраам, Ісаак та Яків та інші святі мужі, народжені від обітниці, а також і сам Предтеча Господа, народжений від плоті, були заражені насінням тління; так само слід звернути увагу і на те, що той, що сіє в плоті, покладається з додатком: у плоті своїй. А про того, хто сів у дусі, не говориться: у дусі своєму, а просто: у дусі. Справді, хто сіє добре, той сіє не в своєму саме дусі, а в Дусі Божому, від Якого й пожне життя вічне.
Вірш 9: Але, роблячи добро, не будемо слабшати, бо, не слабшаючи, зберемо жнива свого часу (Гал.6:9). – Він переконує до наполегливої праці тих, які в цьому житті чекають нагороди за добру справу, не знаючи що, як у насінні один час для сіяння, а інше – для жнив, так і в справжньому житті насінням є справи (які дадуть жнива або в дусі, або в тілі), а жнива це – майбутній суд, і що це – майбутній суд, і що це – майбутній суд, і що це – майбутній суд, і жнива це – майбутній суд, і що це – майбутній суд, і жнива це – майбутній суд, і жнива це – майбутній суд, і жнива це – майбутній суд і саме: плід у сто, у шістдесят, у тридцять разів; цього жнива ніхто, хто слабшає, не може потиснути, бо тільки той, хто витерпить до кінця, буде врятований (Мт.10:22). Подібно до цього і в іншому місці заповідається: будь неослабний (Іс.57:10). а [насправді] як це буває так, що коли грішники щодня зміцнюються в злодіяннях, ми все більше слабшаємо в доброму ділі?
Вірш 10: Отже, доки маємо час, робитимемо добро для всіх, а переважно – для близьких за вірою (Гал.6:10). – Час для жнив є, як ми сказали, тепер і життя, яке ми переживаємо. Під час її нам дозволено сіяти те, що хочемо; а коли пройде це життя, то час роблення забирається. Тому і Спаситель каже: Робіть поки що є день: прийде ніч, коли ніхто не може робити (Ів.9:4). Зійшло для нас Слово Боже, істинне Сонце, і зібралися звірі, щоб відійти до лігвища свого, так що ми, люди, можемо виступити на свою справу і працювати до вечора, як це таємниче оспівується в Псалмі: Ти поклав темряву і настала ніч. Під час її виступили звірі лісові, рикаючі молоді леви, щоб хапати [видобуток] і знаходити від Бога їжу собі. Зійшло сонце і зібралися, і заснули в своїх лігвищах. Вийде людина на свою справу і на роботу свою до вечора (Пс.103:20–23).
Чи ми хворіємо, чи здорові, чи принижені ми, чи могутні, чи бідні, чи багаті, чи незнатні, чи відомі, чи голодуємо чи насичуємося, – все повинні ми робити в ім'я Господа з терпінням і спокоєм духу, і здійсниться тоді над нами те, що написано: Навіть (ipsa) гнів і хіть, і роздратування, що шукає помсти, – якщо я буду приборкувати себе, якщо я заради Бога мовчатиму, якщо я під час окремих сильних уколів і порочних рухів згадуватиму про Бога, Який з висоти бачить мене, – стануть для мене причиною торжества. Виявляючи щедрість, не говоритимемо: "Це друг; а цього я не знаю. Цей повинен отримати; а цей повинен бути в зневагі". Наслідуватимемо Отця нашого, Який наказує сонцю Своєму сходити над злими і добрими і посилає дощ на праведних і неправедних (Мф.5: 45). Джерело блага відкрите всім: раб і вільний, цар і проста людина, багатий і бідний однаково черпають із нього. Коли в будинку запалений світильник, він однаково світить усім.
Тому якщо байдуже у всіх розв'язуються зв'язки свободи, то наскільки більше у прісних за вірою та у християн, які мають того самого Батька і називаються на ім'я Його Вчителя [т. е. Христа]. Але, на мою думку, це місце може бути пов'язане і з вищевикладеним, - саме в тому сенсі, що під прісними у вірі та вчителями він має на увазі тих, про яких вище він наказував їх слухачам - доставляти все, що вважається благом. Течія справжнього життя коротко. І те, що я говорю, диктую, пишу, виправляю чи перечитую, дивлячись у часі, буває для мене плідно чи безплідно. Тіт, син Веспасіана, який після повалення Єрусалиму на помсту за пролиття крові Господа, повернувся до Риму переможцем, був, кажуть, такої доброї вдачі, що, коли якоїсь ночі під час вечері згадував, що минулого дня, не зробив нічого доброго, говорив друзям своїм: „Сьогодні. Ми думаємо, що у нас не пропадає години, дня, миттєвості, часу і років, коли ми говоримо пусте слово, за яке маємо дати відповідь у день суду (Мф.12: 36).
Тому якщо так природно робив і говорив він поза Законом, без Євангелія, без Спасителя і вчення Апостолів; те, що ми повинні робити, осудом для яких є і Юнона з одностайними дружинами, і Веста з дівами, і інші ідоли з людьми поміркованими? Блаженний Євангеліст Іван, коли проживав до глибокої старості в Ефесі і ледве на руках учнів був відносимо до церкви, не міг уже вимовляти довгих промов і зазвичай у кожному окремому зібранні вимовляв тільки таке: «Діти, любіть одне одного». Нарешті учні та браття, відчуваючи нудьгу від того, що завжди чули одне й те саме, сказали: „Учителю, чому ти завжди кажеш це?“ Він дав гідну Івана відповідь: «Тому, що це заповідь Господа і достатньо, якби вона була лише одна». Ось що слід сказати з приводу справжнього наказу Апостола Павла: Будемо робити добро всім, а особливо ближнім по вірі .
Вірш 11: Бачите, якими писаннями я писав вам своєю рукою (Гал.6:11). – Ті, хто хотів, щоб Галати обрізувалися, поширювали чутки, ніби Павло робить одне, а проповідує інше, і що сам він, стверджуючи те, що Закон знищено, живе під Законом. Оскільки Апостол Павло особисто не міг перед усіма спростувати цього слуху (бо зустрічав перешкоду у кайданах, які зазнавав Христа), то він уявляє себе [або замінює себе] через послання. а щоб не зародилося будь-якої підозри в фальшивості послання, він, починаючи з цього місця до кінця, сам переписав своєю рукою, показуючи, що раніше написане було написано іншим. а що хибні вчителі від його імені посилали послання, це він показав також у посланні до Фессалонікійців: Але просимо вас, браття, в ім'я пришестя Господа нашого Ісуса Христа і нашого збору до Нього, щоб ви не швидко вагалися розумом і не лякалися ні духом, ні словом, ні посланням, як посланням, щоб вас не звабив будь-яким чином (2Сол.2:1–3).
а щоб усе послання, яке він послав, врятувати від підозри в підробці, він нарешті приписав своєю рукою такі слова: Привітання моєю рукою Павловою, що є ознакою у кожному посланні, я пишу: Благодать Господа нашого Ісуса Христа з усіма вами (2Сол.3:17). Також і послання до Колосян, написане писарем (quas dictaverat), він подібним чином підписав: Привітання моєю рукою Павловою: пам'ятайте про кайдани мої (Кол.4:18). І де б він не дізнався, що є фальшиві вчителі, які розсіюють нові вчення від імені Апостола (per Apostoli auctoritatem), він підписував послання своєю рукою. Нарешті і в посланні до Коринтян, серед яких були поділу і розноглася, - бо кожен говорив: Я Павлов, а я Аполлосов, а я Кіфін (1Кор.1:12), - він у такий спосіб відзначив своє послання: Привітання моєю рукою Павловою: Хто не любить Господа Ісуса (maranatha) (1Кор.16:21–22) та інше. Отже, він із тієї ж причини [т.
е.], бажаючи відібрати у лжевчителів всякий привід [до підробки], бо вони і Галатів відхиляли від євангельської істини, власноручною позначкою доповнив [послання], кажучи: Бачите, якими писаннями я писав вам. Це не означає те, що літери були дуже великі (бо таке значення має слово πηλίκοις), а те, що в них були помітні сліди його руки, щоб вони, коли побачать риси літер, думали, що бачать того, що писав. Я дивуюся, яким чином з цього приводу чоловік, на наш час відмінної вченості, сказав щось смішне. Павло, каже він, був Єврей і не знав грецького листа, і коли вимагала необхідність, щоб він своєю рукою підписав листа, то ледве великими рисами зображував, внаслідок незвички, криві лінії літер, і виявив у цьому доказ своєї любові до Галатів, бо заради них намагався зробити те, що? Таким чином Павло писав послання великими літерами, тому що великий був зміст у письменах, і був написаний Духом Бога живого, а не чорнилом і тростиною. а в додаванні: моєю рукою, під руками необхідно розуміти справи.
З цієї причини часто і у пророків пишеться: Слово Боже, що було в руці Єремії або: Аггея, так що в порівнянні з цими місцями ми повинні визнати, що в руці Павла було Слово Боже. Великі письмена Павло писав не тільки тоді до Галатів, але й тепер пише до всіх; і хоча б риси, якими зображені його послання, були й малі, і, проте, великі письмена, тому що в письменах полягає велике значення.
Вірш 12: Ті, що хочуть зробити те, що завгодно в плоті, змушують вас переносити обрізання тільки для того, щоб не терпіти гоніння за хрест Христовий (Гал.6:12). - Вище він показав, з якого місця він зробив приписку своєю рукою, а тепер повторює те, що написав. Кай Цезар, Октавіан Август і Тіверій, наступник Августа, видали закони, щоб юдеї, розсіяні по всьому простору Римського панування, жили за своїми обрядами та за вітчизняними урочистими уставами. Отже, той, хто був обрізаний, хоч би він був і християнином, з боку язичників розглядався як юдей. А той, хто без обрізання крайнім тілом показував, що він не юдей, зазнавав переслідувань як з боку юдеїв, так і з боку язичників. Ось тому ті, які розбещували Галатів, бажаючи відхилити ці переслідування, наполегливо ради обережності радили учням обрізання, яке Павло називає нині довірою до плоті, саме тому, що під час гонінь вони протиставляли обрізання як юдеям, так і язичникам, бажаючи першим догодити, і боячись першим догодити.
Справді, ні юдеї, ні язичники не могли переслідувати тих, яких бачили і обрізують новонавернених (proselytos), і навіть дотримуються приписів Закону.
Вірш 13: Бо й ті, що обрізані, не дотримуються Закону, але хочуть, щоб ви обрізувалися, щоб похвалитися у вашій плоті (Гал.6:13). - За недуги, каже він, Закон не може бути виконаний. Тому і юдеї дотримуються більше приписів і вчень людей, ніж Божих заповідей, не дотримуючись ні плотського Закону, бо це неможливо, ні духовного, бо вони не розуміють його. Звідси все те, що вони роблять, про що намагаються, чого прагнуть, щоб знайти славу в стражданні вашої плоті і похвалитися тим, що язичники обрізані завдяки їхнім зусиллям. а роблять усе це, щоб догодити юдеям, і щоб затихла ненависть за боротьбу проти Закону.
Вірш 14: а у мене нехай не буде іншої похвали, крім хрестом Господа нашого Ісуса Христа, яким для мене світ розп'ятий, і я для миру (Гал.6:14). - Один тільки той може хвалитися хрестом Христовим, хто взяв його і пішов за Спасителем; хто розіп'яв тіло своє з пороками та побажаннями; хто споглядає не те, що мабуть, а те, що невидимо: бачачи розп'ятий світ і минущий образ його. а розпинається для праведника той світ, ο якому Спаситель каже: Я переміг світ (Ів.16:33); і: Не любіть світу! і: Ви не прийняли духа від світу. Для того мир і мертвий, для кого він розіп'ятий, і для такого вже настала смерть світу, і він став гідним нового неба, нової землі та Нового Завіту, і співає нову пісню, і приймає нове ім'я, написане на свитку, невідоме нікому, крім того, хто його прийняв.
Питається: яким чином нині Павло каже: а мені нехай не буде іншої слави, окрім [слави] в хресті Господа нашого Ісуса Христа, через Якого мені світ розіп'явся і я для світу, коли в іншому місці він прославляється від інших, як, напр., там, де каже: Через вашу славу, яку я маю. ); і знову: Охоче славитимуся немічами моїми, щоб вселилася в мене сила Христова (2Кор.12:9). І в іншому місці: Але мені краще померти через те, що хтось знищить мою славу (1Кор.9:15) та інше, що написано таким чином. Але треба знати, що всяка така слава є хрестовою славою, і все те, що є гідним щодо чеснот, буває таким через страждання Господа.
Вірш 15: Бо ні обрізання не є що-небудь, ні крайня плоть, але нове творіння (Гал.6:15). – Яким чином віруюча і невіруюча людина, однакові по суті, поділяються на два розряди за своїм розумінням, як каже Апостол: Зберігаючи з себе стару людину зі ділами її і наділяючись новою, яка оновлюється в пізнання за образом Христа (Кол.3:9–10); таким же чином і світ, який один і той же за своєю сутністю, за розумінням його буває то таким, то іншим. Для грішника це – старий світ, для праведника – новий. Справді, коли для святого світ розіп'ятий, то для того вже ніщо обрізання і крайня плоть, Іудей і язичник, але [для нього це] нове творіння, в яке перетворюється тіло смирення нашого, у відповідність до славного тіла Христа. Бо старе відійшло, і ось стало все нове. (2Кор.5: 17). І як одна слава сонця, інша слава місяця та інша слава зірок, тому що зірка від зірки різняться у славі, так і воскресіння мертвих (1Кор.15:41–42).
Про це цілком подібно говорить і Даниїл: Дуже багато хто зі сплячих встане з праху земного: одні – для життя вічного, інші – для ганьби та сум'яття вічного (Дан.12: 2). І розумні блищатимуть як сяйво тверді; і щодо праведних: Багато як зірки назавжди (Дан.12:3). І, звичайно, в сонці, місяці, тверді та зірках обрізання і крайня плоть нічого не означають; але тільки нове виробництво без цих тілесних елементів, які можуть відсікатися. Отже, і ми таким же чином, ми люблячі Бога; і приготоване нам те, чого ні око не бачить, ні вухо не чує і що не зійшло на серце людині (1Кор.2:9), коли ми перетворимося з тіла приниження на тіло слави Господа Ісуса Христа, матимемо таке тіло, якого ні юдей не може обрізувати, ні язичник - зберігати. Це не означає те, що воно буде іншим по суті, а значить те, що воно буде різним по славі, бо повинно смертному цьому одягнутися в безсмертя і тлінному цьому одягнутися в нетління (1Кор.15: 53).
Відчуваючи щось подібне до цього, і блаженний євангеліст Іван сказав: Улюблені, нині ми – діти Божі, і ще не відкрилося, чим ми маємо бути. Ми знаємо, що коли буде відкрито, то будемо подібні до Нього, тому що побачимо Його так, як Він є (1Ів.3:2). Отже, оскільки ще не відкрилося тіло слави Христа, яке мало й сліди цвяхів і водночас входило при зачинених дверях, а ми вже нині воскресли з Христом у хрещенні, відроджені новою людиною; то не будемо служити ні обрізання, ні крайньої плоті; але вже тепер віритимемо тому, чим ми будемо.
Вірш 16: І на тих, хто дотримується цього правила [хай буде] мир і милосердя, і на Ізраїлі Божому (Гал.6:16). – Усі [діяння] спрямовуються за певним правилом і внаслідок застосування правила оцінюються: чи правильні вони, чи неправильні; а вчення Боже є як би деяким правилом промови, яке судить між правим і неправим. Хто слідує йому, той матиме світ у собі, який перевершує всякий сенс, і після миру – милосердя, яке здебільшого відкривається для Ізраїлю Божого. А Ізраїлем Божим називається він на противагу тому, хто перестав бути Ізраїлем Божим. Справді, деякі кажуть, що вони Ізраїль, але насправді не такі; вони говорять неправду, тому що походять від скопище (synagoga) Сатани. Не дивуйся, якщо за подобою духовного є тілесний Ізраїль, який не має ні миру, ні милосердя, про яке і пишеться в посланні до Коринтян: Бачите Ізраїля за тілом (1Кор.10:18); так як і за наслідуванням Богу і Господа є багато богів і багато панів як на небі, так і на землі.
Прекрасно також, – для закінчення послання відповідно до запропонованих доказів одним словом, – він назвав Ізраїля Божого; саме цим доводиться, що все сказане вище, сказано не без причини, а саме щодо спірного питання.
Вірш 17: Втім, нехай ніхто не буде мені тягарем, бо я ношу виразки Господа Ісуса на тілі своєму (Гал.6:17). - Це не те означає, що він ніби ослаб у навчанні; але, як і землероб, він має таку скорботу, що ніби посаджені ним відростки засохли, або як пастир має турботу про те, що ніби вівці, зібрані ним, розпорошилися і роздерті. Отже, у Грецькому читається краще: Втім, нехай ніхто не завдає мені скорбот (labores = κόπους = тягарів), саме: щоб я знову не мав потреби трудитися серед вас. Турботу вчителю завдає той, хто живе і мислить інакше, ніж навчав та робив його вчитель. а може, він попереджає і суперечки тих, які знову захотіли б суперечити [йому]. Це так само, як і в посланні до Коринтян він уклав свої широкі слова про покровіння голови жінками і про оголення чоловіками, кажучи так: а якщо хтось виявиться схильний до суперечок, то ми не маємо такого звичаю, ні Церква Божа (1Кор.11: 16).
ми сказали те, що здається гідним і справедливим; а якщо хтось, не бажаючи визнати істини, шукає засобів для відповіді та заперечень, той нехай знає, що не заслуговує на відповідь той, хто вважає за краще заперечувати, а не навчатися.
Я ж виразки Господа Ісуса ношу на тілі своєму. - Хто після приходу Христового обрізується по тілу, той не носить виразку Господа Ісуса, але має славу в стражданні своєму. а хто надміру переніс удари, був часто в темницях, тричі зазнав бичування, один раз був закиданий камінням, і інше, занесене до списку діянь, що заслуговують на славу, той по правді носить на тілі своєму знаки Господа Ісуса. Так само і той, хто терзає своє тіло і піддає його роботі, щоб під час проповідування іншим самому не виявитися засудженим, - [і той] носить виразки Господа на своєму тілі (1Кор.9:27). І Апостоли зраділи, коли удостоїлися за ім'я Ісуса зазнати наруги (Дії 5:41).
Вірш 18: Благодать Господа нашого Ісуса Христа з вашим духом браття. Амінь (Гал.6: 18). - Не розбрат, не рабство закону, не сварки; не лайка, а благодать Господа Ісуса нехай буде з вашим духом, і не [говорить] із тілом, або з душею. [Це] тому, що, ставши духовними, ви перестали бути тілом і душею, або тому, що в основному міститься менше; бо тіло й душа підпорядковані духові. Про це говорить і Еклезіаст: Дух же повернеться до Того, Який дав його (Еккл.12:7). І Апостол Павло в іншому місці: Сам дух подає свідчення духу нашому (Рим.8:16). Але ця благодать Господа Ісуса перебуває не з усіма, а з тими, що удостоїлися від Апостола назв: брати вірні, брати істинні [рідні], що означає єврейське слово Амінь . Справді Сімдесят перевели його словом: нехай буде , Акила, Сіммах і Феодотіон: істинно, або: вірно. І як у Старому Завіті Бог стверджує Свої слова деяким звичайним виразом, кажучи: Живу Я, говорить Господь [Чис.14: 28), а через святих клянеться: Жива душа твоя; так і Спаситель наш у Євангелії словом Амінь показує істинність Своїх слів.
а що слово Амінь позначає згоду слухача і служить ознакою істини, цьому вчить нас і перше послання до Коринтян, в якому Апостол каже: Втім, якщо ти благословиш духом, то той, хто займає місце простеця, як скаже "Амінь" на твоє благословення, бо він не знає, що ти говориш. Цим він показує, що простець не може утвердити істинність того, що говориться, якщо не зрозуміє того, чого вчать (docetur) [або: що говориться = dicitur].
У зазначеному місці немає слів: які говорять і т.д. (2Кор.11:13 по грецькому, латинському та слов'янському текстам (Прим. перекладача).
Тут є збірка десяти послань Апостола Павла, якими користувалися маркіоніти ( Примітка перекладача ).
Грецька ἀρχή, латинськ. principatus, у слов'янському перекладено: начальство , російською: гідність , у перекладі цього місця на нові мови помітно деяке розбіжність: англійську та польську перекладають: початковий стан (first estate, pierwszego stanu); французька та італійська: свого походження, початку, роду (leur origine, loro origine, т e стану за родом, походженням); німецька та чеська: свого князівства (ihr Fürstenthum, sveho knı́žetstvı́). Ми втримали переклад більшості, який цілком відповідає грецькому ἀρχή та латинському principatus; на нашу думку, грецькому ἀρχή більше відповідає латинське principium, а не principatus. (Прим. перекладача).
Грецька πείθω і латинська: suadeo мають значення: умовляти, переконувати, і таким чином схиляти на свій бік, а не: препірати (слов'янське) або: шукати благовоління (рус.), Якими переведено це місце. Слов'янське препірати ближче до змісту. (Прим. перекладача).
Так в оригіналі замість ἀποκάλυψις. – Редакція Абетки віри.
Грецьк. текст: τοῖς δώδεκα ( російська : дванадцяти); за прикладом грецької перекладають на нові мови: дванадцять. Але латинську та слов'янську утримують: undecim , єдинонадесятим . (Прим. перекладача).
Греч. і слав. мають: δόξα Χριστοῦ = слава Христова. (Примітка перекладача).
Грецький, латинський (Вульгата), слов'янський і російський тексти передають це місце у негативній формі: Ми навіть на якийсь час не погодилися підкоритися їм (тобто лжебратиям, що вкралися); а читання, дане в бл. Ієронімом кодекси, що передбачає тимчасове бажання св. Апостола підкориться рішенню Апостолів. (Прим. перекладача).
Текст LXX називає цього царя Ἀγχοῦς (Анхус), а Вульгата: Achis. (Примітка перекладача).
Ближче цей текст підходить (Мф.18:15). (Примітка перекладача).
У Вульгаті у всіх місцях, крім вставного 8-го вірша 2-го розділу, замість Петра, Петру, перекладено: Кіфа (Cephas) Кіфе (Cephae). (Примітка перекладача).
Замість Ісус Вульгати, у грецькій, слов'янській та російській стоїть: Κύριος, Господь. (Примітка перекладача).
Так у оригіналі замість felicitate. – Редакція Абетки віри.
Так у оригіналі замість fascinante. – Редакція Абетки віри.
Грецька, Вульгата, слов'янська та російська мають ἐν φαράγγι υἱοῦ Ἐννόμ, – in convalle filii Ennom, – у нетрі синів Енномових, – у долині синів Еннома. (Прим. перекладача).
Грецька σειρήνων, слав. сирином, латинською перекладено: draconum, в русск. шакалів. (Прим. перекладача).
У російському цьому місці вжито: звірі з дикими кішками . (Прим. перекладача).
Російський текст має Ас, Кесіл та Хіма (Єврейські слова). (Прим. перекладача).
Грецька : ε ἰ κῃ ͂ , Вульгата : sine causa, Слов'янський : туні Російська : марно. (Примітка перекладача).
(2Кор.5:14) у грецькому читається так. Ἡ γὰρ ἀγάπη τοῦ Χριστοῦ συνέχει ἡμᾶς; Слов'янський: Бо будь-яка Божа обтримає нас... Слів Христос за всіх помре... ( 2Кор.5:15 ) (початок 15-го вірша) в грецькій немає (Див. Τὰ βιβλία. Ἐν Μοσχ
Таке написання у виданні замість σύγχυσις. – Редакція Абетки віри.
Відповідно до наступних слів бл. Ієроніма потрібно було б перекласти ці місця так: Про села б обурюючі вас були обезголовлені, або: оскоплені. Але дієслово abscind e re у самого бл. Ієроніма нижче не вживається з таким значенням, а замінений словом cast rare, хоча похідне від нього abscisio має значення: скупчення. (Прим. перекладача).
Так у оригіналі замість можливого putatur. – Редакція Абетки віри.
Відтінок думки у цих словах важко передати російською мовою. (Прим. перекладача).