29-е

Святих славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла Святий апостол Петро, до свого апостольства званий Симоном, був із Віфсаїди, єврей, син Йони, старшого брата Андрія Первозванного, був рибалкою, одружений (Мф. 8:14–15, 1 Кор. 9:5) і мав дітей. За словами святого Златоуста, був чоловік полум'яний, некнижний, простий, бідний і богобоязливий. Спочатку його привів до Господа брат Андрій, а потім - при першому погляді на простого рибалку - Господь дав йому ім'я Кифа по-сирійськи або Петро по-грецьки, тобто камінь (Ін. 1, 40-42). Але Петро залишався у своїх звичайних заняттях, поки Сам Спаситель не закликав Петра від лову риби стати одним із мудрих ловців людей, і Петро виявив свій високий послух і глибоке смирення; став послідовником Христа (Матвія 4:18–19; Луки 5:10–11) і був чудовим учнем Господа. Після обрання Петра до числа апостолів Господь відвідав його бідний дім і зцілив його тещу від гарячки (Мк. 1, 19-31). Між трьома найвибранішими учнями Своїми Господь удостоїв Петра бути свідком Своєї Божественної слави на Фаворі, Своєї Божественної сили при воскресенні дочки Яїра (Мк.5:37) і Свого за людством приниження в Гефсиманському саду. Господь відрізняв Петра, який сам відрізняв себе від інших простотою правого серця, особливою відданістю та палкістю до Ісуса Христа. Петро стільки був ревний і старанний до Ісуса Христа, що частіше, раніше, швидше і полум'яніше за інших апостолів виявляв до Нього свою віру і готовність, і за своєю великою ревнощами, до зішестя Святого Духа, нерідко і частіше за інших учнів Христових виявляв свої людські немочі, які Господь премудро. Так колись з-поміж учнів, збентежених видінням невідомого Господа, що йшов по водах, Петро заволав: Господи, якщо Ти єси, повели мені прийти до Тебе по водах. За наказом Господа Петро пішов водами. Але від маловір'я почав потопати і був врятований і викритий Господом у маловір'ї (Мт.14:25–31). Після того, як Спаситель вченням і чудесами Своїми явив Себе народу Сином Божим, будучи в Кесарії Пилиповій чи Панеї, Він запитав учнів: за кого вони шанують Його? Петро за навіюванням Божим від імені всіх Апостолів сповідав Його Христом, Сином Божим. Це тверде сповідання Петра Господь похвалив і вказав на це сповідання, як на відповідне значення імені його – камінь і необхідне для Церкви, щоб брама пекло не здолала її. Похваливши сповідання Петра, Господь не особу його похвалив і не панування його перед іншими апостолами виставив. Сповідання незалежно від особи, яка вимовила воно, було твердо і похвально, а сповідник міг відступити від своїх слів і впасти. Так, після свого приблизного сповідання, Петро, ​​всупереч словам Господа, за особливим до Нього старанністю, почав суперечити Йому, що Він не постраждає, і почув від Нього суворе перед учнями викривлення і приниження, яке з упокоренням переніс (Мф.16:15–23). Коли багато хто з учнів Христових, не міг вмістити слів Господа про таїнство св. Причащаючись, відійшли від Нього і Він сказав обіманадесяте: їжа і ви хощеті їти, Симон Петро відповідав: Господи, до кого йдемо; дієслова живота вічного імаші (Іоан. V). Не дивлячись на тверде сповідання Ісуса Христа Петром, Господь особливо молився за нього, нехай не збідніє віра його, і на готовність Петра страждати і померти разом з Господом, Господь передрік йому, що він тричі зречеться Нього (Лк.22:32–34). Небесному Подвигоположнику, щоб віддати Його на страждання і смерть, Петро за ревнощами своїми до Ісуса Христа один з Апостолів наважився захищати Його, але незабаром глибоко впав, тричі зрікшись Христа. Втім, гіркими сльозами каяття омив своє зречення; перший з Апостолів увійшов у труну Спасителя після воскресіння Його і перший з Апостолів удостоївся побачити Воскреслого (Лк.24:34). Колись Воскресший з'явився на Тиверіадському морі. Петро, ​​почувши про це, з великої своєї любові до Господа ввержеться в море, щоб скоріше наблизитися до Ісуса Христа, а друзі кораблецем прийшли; Але в цей же час Господь три рази запитав Петра: чи любиш Мене більше за них, і Петро образив від цього запитання, яким Господь нагадав йому про нещодавнє триразове його зречення і яким ще раз після воскресіння Свого відновив його в Апостольському званні. Після піднесення Ісуса Христа Апостол Петро запропонував зібранню учнів Христових обрати в число 12 Апостолів, зменшене відпадінням Юди зрадника, – одного з тих, які, як казав Апостол Петро, ​​перебували з нами у час, коли перебував і звертався з нами Господь Ісус. І так, за молитвою соборною, жеребом був обраний Матвій (Дії 1:15–16). Після зходження Св. Духа на Апостолів, що втілив їх Божественною силою свято жити і вчити, діяти і керувати, колишня ревнощі Петра до Христа цілком освятилася, піднеслася і з'явилася непохитна. Благодать Св. Духа виявлялася у могутньому вченні, у чудесах, знаменнях та постійній готовності Петра терпіти все за ім'я Христове. Насамперед при питанні слуг архієрейських він зі страху зрікся Христа; тепер, переслідуваний синедріоном, він нетрепетно - з великою відвагою проповідує Христа воскреслого (Дії 4:13–31), навіть перед лицем ворогів, що розіп'яли Його і забороняли проповідувати про Нього (Дії 4:19,5:29) і радіє, терпячи Дії 5:40–41). Сила слова Апостола Петра була така могутня, що раптом звертав він до Христа по три і п'ять тисяч чоловік, і супроводжувалася чудовими знаменами. За словами Петра, викривлені в злочині падали мертвими (Дії 5:5,10); а мертві воскресали (Дії 9:40); хворі зцілювалися (Дії 9:33–34) навіть від дотику до них однієї тіні проходить Петра (Дії 5:15). Втім ревнощі, які відрізняли Ап. Петра від інших апостолів і учнів Христових, не давала йому першості влади, але тільки першість честі з праць апостольських. Про справи Церкви він пропонував Собору (Дії 1:15;15:7) так само, як і інші (Дії 15:7,12–14). Справи вирішувалися спільним голосом Апостолів і пресвітерів з усією Церквою (Дії 1:23–26; 6:2–6; 15:22–23). Ап. Павло, говорячи про Апостолів, шанованих стовпами, постачає на першому місці Якова, а потім Петра та Іоанна (Гал.2:9), себе ж зараховує до них (2Кор.11:5) і порівнює з Петром (Гал.2:7–8). Собор посилав Петра на справу служіння так само, як і інших учнів Христових (Дії 8:14); і, як колись всі віруючі сперечалися з Петром за те, що він відчинив двері віри язичникам, думаючи, що Євангеліє призначене тільки для обрізаних (Дії 11:2); так і Ап. Павло в особі йому проти став (Гал.2:11). Таким чином, з діянь Петра та інших апостолів не видно верховенства його перед ними, і, отже, воно не дано йому Спасителем. Якби Господь встановив його, воно ясно виявилося б у діях св. Апостолів. Петро був переважно апостолом для юдеїв (Гал.2:7). У день зішестя Св. Духа на Апостолів у вигляді вогненних мов, коли зібрався народ і дивувався цьому надзвичайному явищу, Ап. Петро помножив Церкву Єрусалимську короткою своєю проповіддю приєднавши в ній у цей день близько 3000 душ (Дії II) і незабаром після того – близько 5000 чоловік (Дії 4:4). За свою проповідь він перший став і в'язнем. Перший його висновок закінчився для нього забороною від начальників і юдейських старійшин проповідувати про Воскреслого і погрозами, якщо не перестане навчати (Дії 3:3–37). Петро був і між тими апостолами, які перші зазнали наруги і побої за Євангеліє, яке вони, не дивлячись на погрози начальників юдейських, безбоязно продовжували благовістити (Дії. V). Разом з іншими апостолами Петро брав участь у Соборі для обрання дияконів, щоб, доручивши їм піклування про щоденне роздягання потреб вдовицям та іншим нужденним, апостоли могли безперешкодно проповідувати слово Боже (Дії 6:1–7). Досі діяльність Ап. Петра обмежувалася Єрусалимом, куди приходив у 37 році за Р. X. новонавернений Ап. Павло стежити за Петром (Гал.1:18). Після прийняття мешканцями Самарії слова Божого, близько 45 року по Р. X., коли Апостоли почули, що Самаряни прийняли слово Боже: послали до них Петра та Івана; і це була перша Апостольська подорож Петра. Засвідчивши і благовістивши слово Господнє в Самарії, Петро повернувся до Єрусалиму, на шляху проповідавши Євангеліє (Дії 8:14–25) у багатьох селищах Самарійських. При другій своїй подорожі з Єрусалиму, Петро, ​​відвідуючи Церкви в Юдеї, Галілеї та Самарії, прийшов до святих, що живуть у Лідді, тобто віруючим у Христа, де зцілив Єнея від розслаблення і багатьох звернув до Господа; був у Йоппії, де воскресив Тавіфу, і багато хто увірував у Господа (Дії 9:31–43); потім у Кесарії Палестинській чи Стратонійській. Тут Ап. Петро, ​​навчений баченням Божественним, перший відчинив двері віри язичникам, хрестивши в Кесарії Корнилія, сотника Римського, та домашніх його (Дії 10:7,11:1–18). З Кесарії Петро прибув на Великдень до Єрусалиму. Тут, за наказом Ірода, спорудив гоніння на Христову Церкву, Ап. Петра було ув'язнено вже втретє. Чудово звільнений Ангелом із в'язниці, Петро здійснив третю подорож. Із Єрусалиму прибув знову до Кесарії і жив там (Дії 12:1–19). Ймовірно, з Кесарії мандрував св. Петро для проповіді Євангелія містами Фінікії. Близько 50 років він прибув до Єрусалиму і був присутнім на Апостольському соборі для вирішення спору, збудженого ревнителями Юдейства: чи християни повинні зберігати обрізання та інші Старозавітні обряди? Ап. Петро відкрив собор своєю промовою (Дії 15:1–7). Після собору Ап. Петро зробив з Єрусалиму четверту Апостольську подорож. Він вирушив до Сирії; і подорожував до Антіохії та інших країн і міст. За розповідями Євсевія та інших письменників, Петро проповідував потім слово порятунку в Малій Азії - Каппадокії, Галатії, Понті, Віфінії. З Віфінії Ап. Петро повернувся знову в Антіохію і, висвячивши Євода єпископом Антіохії, прибув до Ілліона або Трої, для якої поставив єпископом Корнилія, і повернувся до Єрусалиму. З Єрусалима Апостол здійснив п'яту свою Апостольську подорож до Єгипту. З Єгипетського Вавилону, де був для проповіді співробітник Ап. Петра - Марк, якщо слова: цілує ви яже у Вавилоні зібрана, і Марко син мій ( 1Пет.5:13 ) розуміти буквально, Петро написав і своє перше соборне послання до християн з юдеїв, що були в розпорошенні в країнах Малої Азії. У IV столітті, коли утворилася думка про довгостроковому перебування Ап. Петра в Римі, дехто говорив, що під ім'ям Вавилона Ап. Петро розумів Рим, і звідси написав своє перше соборне послання. Але нелегко повірити, щоб Апостол, означаючи місце написання свого послання, назвав його алегорично. Поставивши Марка єпископом Олександрії, св. Петро повернувся до Єрусалиму на день успіння Богоматері. Після успіння Богоматері св. Апостол Петро здійснив з Єрусалима, здається, вже останню свою апостольську мандрівку. З Єрусалиму він знову прибув до Єгипту, і звідси відплив до Британії, з Британії до Греції; був у Коринті та в інших містах Еллінських; нарешті близько 67 року прибув Рим. У Римі св. Ап. Петро з великою старанністю благовістив віру Христову, множив число християн, вражав ворогів і утверджував віруючих. У Римі Ап. Петро викрив обман Симона волхва, який видавав себе за Христа, звернув до Христа двох дружин, коханих Нероном; з Риму близько 67 року за Р. X. Ап. Петро написав друге своє соборне послання до християн, які звернулися з юдеїв і язичників, які були в розсіянні в межах Малої Азії. У Римі першоверховний Ап. Петро був провіщений Господом про відкладення свого тіла (2Пет.1:14), і це незабаром здійснилося. За наказом Нерона, який сердився на Ап. Петра за смерть Симона волхва і звернення улюблених дружин, Апостол 29 червня 67 року у Р. X. був розп'ятий. Він просив мучителів розп'яти себе головою вниз, бажаючи таким чином смерті показати різницю між своїми стражданнями та стражданнями свого Божественного Вчителя. Святий Ап. Павло, який називався до Апостольства свого по-єврейськи Савл, був родом Єврей з коліна Веніамінова, з знатного Кілікійського міста Тарса (Дії 21:39), мав право Римського громадянства, дане його предкам (Дії 22:25–29); за законом фарисей (Флп.3:5), Савл старанно вихований був у законі батьківському, так що полум'яно ревнував за Богом (Діян.22:3). Він мав і зовнішню вченість (Дії.26:24,17:28. Тит.1:12), знав і ремесло скинотворення (Дії.18:3). Виховання його довірено було законоучителеві Гамаліїлу, шановному всім народом (Дії 5:34). Але учень спочатку не тільки не показував схильності до християнства, яку мав його розсудливий начальник, навпроти полум'яна ревнощі Савла до Юди вдихала йому сильну ненависть проти християн. Ще в юності своїй Савл схвалював вбивство архідиякона Стефана і стеріг одяг того, хто його побивав (Дії 7:58,8:1,12:29). Дихаючи погрозами і вбивством на учнів Господніх, Савл мучив Церкву Христову, входячи до будинків християн, тягнучи чоловіків і жінок і віддаючи в темниці (Дії 8:3). Він навіть випросив у синедріону владу переслідувати християн повсюди і пов'язаних приводити до Єрусалиму; доручення синедріону виконував з усією старанністю. Він розповідає сам про себе (Дії 11:1–28,22:3–15,26:9–18 ): «Я думав, що мені треба сильно діяти проти імені Ісуса Назорея, і я робив це в Єрусалимі. Отримавши від первосвящеників владу, я багатьох святих (тобто християн) ув'язнював і, коли вбивали їх, я подавав на те голос. І по всіх синагогах багато разів мучив їх і переслідував їх навіть у чужих містах. У цих думках (близько 35 років по Р. X.), йдучи в Дамаск з владою і дорученням від первосвящеників, серед дня на дорозі я побачив з неба світло, що перевершує сонячне сяйво, яке осяяло мене і йшло зі мною. Усі ми впали на землю, і я почув голос до мене, що говорив єврейською мовою: Савле, Савле, що мене гониш; жорстоко (важко) ти є проти рожна прати. Хто ти, Господи, в трепеті і жаху заволав я? А Ісус, Його ти гониш, відповідав таємничий голос. Господи, що мені накажеш робити? Устань і ввійди в град, і мовиться, що ти личить . Люди, що йшли з ним, стояли в заціпенінні, голос чуючи, а нікого не бачачи. Савл встав із землі і з розплющеними очима нікого не бачив». Супутники, щонайменше його вражені дивною подією, мали вести його за руку; блиск світла засліпив його. Прибувши до Дамаску, Савл три дні нічого не бачив, не приймав їжі та пиття, і перебував у пості та молитві. У цьому місті жив один із 70 учнів Христових, св. Апостол Ананія; Господь у видінні відкрив йому оселю Савла і наказав іти до нього. «Господи! Відповів Ананія, я чув від багатьох про цю людину, скільки зла зробив він святим Твоїм в Єрусалимі. І тут має влада від первосвящеників в'язати всіх, хто закликає Твоє ім'я». Іди, сказав йому Господь, бо посуд вибраний Мі є пронести ім'я Моє перед язиками і царями та синами Ізраїлевими. Ананія знайшов Савла і, поклавши на нього руки, сказав: Брате Савле! Господь Ісус, що явився тобі, послав мене, щоб ти прозрів і сповнився Св. Духа. І одразу ніби луска відпала від очей Савла, раптом став він бачити; негайно хрестився і став, за висловом Золотоустого, з вовка агнцем, з терня виноградом, із кукіль пшеницею, з ворога другом, з богохульника Богословом. Замість гоніння імені Христового він став проповідувати в синагогах і всюди, що Ісус Христос є Син Божий, на превеликий подив усіх, котрі знали Савла гонителем християн. Хто не визнає надприродної правиці Божої в наверненні Савла, такому несподіваному і відкритому? Завзятий гонитель християнства раптом стає невтомним проповідником Євангелія! Життя, вчинки, слова, послання Павла – все свідчить про нього як обрану посудину благодаті Христової. Ні скорбота, ні тіснота, ні гоніння, ні голод, ні погода, ні небезпека, ні меч, ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні начальства, ні влади, ні теперішнє, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інша тварюка яка могла послабити в серці Павла полум'яну любов до Бога, що про Христа. Рим.8: 35,38-39). Своє звернення до Ісуса Христа і звання Апостола Савл зобразив прийняттям нового імені Павла, яке як у скарбниці приховує пам'ять високих християнських чеснот, подвигів та могутнього вчення Апостола мов: «Коли почую про Апостола Павла, говорить св. Золотоуст, то уявляю собі, як він був у скорботах, у тіснотах, у побоях, у в'язницях, у глибині (морський) день і ніч (2Кор.11:23–28), як він був захоплений на третє небо, чув у раю невимовні слова (XIII, 2–4); уявляю собі це вибране знаряддя, нареченого Христового, який хотів би сам відлучений бути від Христа за братів своїх (Рим.9:3). «Ряд подвигів святого при спогаді його імені відкривається розуму уважних, начебто якийсь золотий ланцюг». На чудесно-обрану посудину Господа (Дії 9:15) – св. Апостола Павла благодать Св. Духа виливалася багаторазово та надзвичайно. Після приєднання свого до Церкви Христової, він мав багато видіння і одкровення (2Кор.12:1,7). У справі Апостольського служіння він здійснив усі свої подорожі по потягу Св. Духа (Дії 22:17–21,20:22–23; Гал.2:2). Дух Святий так осяяв і керував усіма силами розуму і волі Апостола Павла, що іноді забороняв і не допускав Апостола до виконання таких намірів, які він чітко припустив і вже готувався виконати (Дії 16:6–7). Обраний бути свідком Господа перед усіма людьми (Дії 22:15), Павло здійснював невпинні подорожі в різні країни для проповіді Євангелія юдеям і особливо язичникам (Гал.2:7–8). «Церквам Христовим в Юдеї, пише Апостол Павло, я особисто не був відомий, а тільки чули вони, що колись колись гонителем їх нині проповідує віру, яку раніше намагався винищувати, і прославляли за мене Бога» (Гал.1:22–24). Під час невпинних своїх апостольських мандрівок Павло написав ΧΙV послань, які, як каже св. Золотоуст, огороджують Вселенську Церкву на кшталт стіни, збудованої з адаманта. Освічений вірою Христовою і став ревним проповідником християнства в Дамаску, звідси з проповіддю Євангелія Апостол Павло здійснив першу подорож; він ходив до Аравії і незабаром знову повернувся до Дамаску. Після трирічного перебування Павла в Дамаску, він мав другу подорож. Християни для збереження життя його від роздратованих юдеїв, переможених його Богомнатхненним словом і чудесами, таємно перевели його з Дамаску до Єрусалиму, куди прибув у 37 році після Різдва Христового доглядати апостола Петра (Гал.1:18). Не знаючи про навернення Савла, учні Христові цуралися його як гонителя християн: Апостол Варнава представив його Апостолам і розповів їм про чудесне його звернення до Христа і про ревне проповідування Євангелія. З того часу Савл завжди звертався з ними в Єрусалимі (Дії 9:22–28). З Єрусалиму Ап. Павло вирушив у свою третю Апостольську мандрівку – країни Сирські і Кілікійські. З Єрусалиму через небезпеку від Єллін-Євреїв братія відпустили його в його вітчизняне місто Тарс (Дії 9:29–30), а звідси з Ап. Варнавой Павло ходив до Антиохії Сирійської, раніше Ап. Петра. Цілий рік збираючись з тамтешньою Церквою, вони придбали тут чимало учнів, котрі першими стали називатися християнами. Як Єрусалим був матір'ю християн з Юдеїв, так Антіохія стала матір'ю Церков з язичників. З нагоди голоду, Ап. Павло був посланий з Антіохії з милостиною до Єрусалиму (Дії 11:25–30), і після виконання доручення повернувся до Антіохії (Дії 12:24). По достатньому утвердженню Антіохійської Церкви Савл, за навіюванням Св. Духа, напутаний постом, молитвою і висвяченням, був відпущений з Антіохії і здійснив четверту подорож (близько 42–50 років) для проповіді Євангелія в різних віддалених країнах (Дії X.). З Антіохії Ап. Павло, посланий Святим Духом, прийшов у Селевкію, а звідти відплив у Кіпр і пройшов увесь острів. У Пафі, головному місті острова, проконсул Павло, здивований силою проповіді Савла над чарівником Єлимою або Варіїсусом, якого він своїм словом засліпив, увірував у Христа, дивуючись ученню Господньому: з цього часу Писання починає називати Савла Павлом. Вирушаючи з Пафа, Павло проповідував Євангеліє в деяких областях Малоазійських, як то: у Пергії – місті Памфілії, Антіохії Пісідійській або головному місті Пісідії у Малій Азії, де все місто збиралося слухати слово Боже, яке поширювалося по всій країні. Гонений заздрістю Юдеїв, Ап. Павло близько 45 року пішов з Антіохії в Іконію, головне місто Лікаонії, де проповідував так, що безліч юдеїв і еллінів увірували в Ісуса Христа. Між тими, хто звернувся тим часом до Христа, особливо відома першомучениця Фекла. В Іконії Апостол був досить довго. Господь на свідчення слова благодаті Своєї творив руками Апостола знамення та чудеса. Гнійний і тут ворогами Христа, Ап. Павло пішов у Лікаонські міста: у Лістру та Дервію та навколишні місця. У Лістрі язичники, здивовані чудесним зціленням кульгавого Апостолом Павлом і супутником його Варнавою, назвали їх богами – Павла Меркурієм, тому що він був першим у слові, а Варнаву – Юпітером, і хотіли було принести на честь них жертву, так що Апостоли ледве вмовили. Переповідані в Лістрі невіруючими, проповідники Євангелія пішли в Дервію. Придбавши тут досить учнів, вони на зворотному шляху знову були в Лістрі, Іконії та Пісидійській Антіохії, стверджуючи душі учнів і умовляючи їх перебувати у вірі. Рукопоклавши пресвітерів для кожної Церкви, вони пішли через Писидію до Памфілії, потім у Пергію, а звідти відпливли до Антиохії Сирійської, і таким чином Ап. Павло закінчив свою четверту подорож, під час якої Євангелія поширилася від Єрусалиму до Іллірика (Рим.15:19). Близько 50 року за Р. X. св. Павло розпочав п'яту свою Апостольську подорож (50–56). З нагоди суперечки про дотримання обрядового закону він вирушив з Антіохії до Єрусалиму, а звідси Собор Апостольський послав його зі своїм визначенням до Антіохії. За деякий час перебування в Антіохії Ап. Павло сказав Варнаві: «Підемо відвідаємо братів по всіх містах, де ми проповідували Слово Господнє, і подивимося: як вони живуть». Обравши нового супутника - Силу, Ап. Павло пройшов з ним Сирію та Кілікію, утверджуючи Церкви (Дії. XV); досяг і до Дервії та Лістри. Відвідуючи Церкви, апостоли зраджували вірним дотримуватися визначень, ухвалених апостолами і пресвітерами в Єрусалимі. Таким чином Церкви утверджувалися у вірі та множилися щодня. Ап. Павло зі своїм супутником пройшов через Фрігію, Галатійську країну, Місію, і прибув у Троаду, інакше називану Антигонією – місто Азії. Тут Ап. Павлу вночі було видіння: йому постав Македонянин і просив: «Прийди до Македонії і допоможи нам». Після цього видіння, пише Апостол, ми наважилися вирушити до Македонії, вважаючи, що Господь закликає нас проповідувати там Євангеліє. Вирушивши з Троади, ми припливли прямо в Самофракію – невеликий острів Архіпелагу, другого дня до Неаполя – місто Македонії, а звідти до Філіпп – колись головне місто, а потім Римське поселення Македонії. Але тут їхня проповідь, що супроводжувалася зціленням однієї одержимої духом віщункою служниці, яка проріканням приносила великий дохід своїм панам, піддала проповідників побоям і узам. Перебуваючи в темниці, апостоли близько опівночі молилися і оспівували хвали Богу, а в'язні слухали їх. Раптом стався великий землетрус, так що похитнулася основа в'язниці; і зараз відчинилися всі двері, і кайдани з усіх спали. Ця чудова подія принесла Апостолам свободу і звернула начальника в'язниці до Христа (Дії XVI). З Філіп вони подорожували до Фессалоніку – головне місто Македонії. Тут Євангелія їх була, каже Ап. Павло, не в слові точію, а й у силі і в Дусі Святому і в повідомленні багато (1Фес.1:5), і чимало увірували в Христа. Але юдеї обурили проти них народ, і апостоли повинні були піти у Вірію, де я багато хто також повірив у євангелію. Але юдеї, що прийшли з Фессалоніки до Верії, і тут обурили проти Апостолів і народ; тоді брати негайно відпустили Ап. Павла до Афін. У Афінах – цьому древньому містище наук, Апостол сумував духом, дивлячись на місто наук, повний ідолів. В ареопазі деякі з вчених поган, почувши проповідь Ап. Павла про воскресіння мертвих, сміялися, інші не хотіли слухати його, а інші й увірували (Дії. XVII). З увірованих відомий Діонісій Ареопагіт, який був першим єпископом Афінським. З Афін Ап. Павло прибув у Коринф близько 52 року по Р. X. і спочатку звернув проповідь свою до Юдеїв, але з нудою духа благовістив їм, бо вони противилися і злословили йому, і тому він звернувся до язичників. З них багато хто повірив. Тоді Господь вночі у видінні сказав Павлові: «Не бійся, говори, і не вмовкай». Зане Аз сім із тобою; і ніхто не докладе озлобити тебе, і він пробув там рік і шість місяців, навчаючи Коринтян слову Божому. З Афін або з Коринфу близько 52 року по Р. X. Апостол написав перше послання до Солунянам (Дії 18:5; див. 1Фес.3:6), і незабаром потім і звідти друге послання до Солунянам. З Коринфу апостол подорожував до Сирії і досяг Ефесу. Побувавши в Кесарії і під час свята Великодня в Єрусалимі, він повернувся в Антіохію і таким чином закінчив свою п'яту подорож (Дії 18:1–22). З Антіохії було зроблено Ап. Павлом шосте подорож (56–63), яке було так само віддалено і тривало, як дві попередні. Провівши в Атіохії кілька часу, Апостол мов вирушив з проповіддю Євангелія і проходив по порядку країну Галатійську і Фригію, стверджуючи у вірі всіх учнів (Дії 18:23). Пройшовши верхні країни Малої Азії, Павло прибув Ефес. Тут апостол поширював і затверджував слово Боже близько трьох років (Дії 20:31). У Ефесі він написав, на думку деяких, близько 56 року, – послання до Галатів, звернених до Христа проповіддю Ап. Павло. За іншим переказом, це послання написано в Римі. Вважають також, що з Ефесу близько 57 року по Р. X., після першого перебування до Коринфи (1Кор.16:8), написано і перше послання до Коринтян (Кор.16:5). В Ефесі і взагалі в Азії так сильно зростало і діяло Слово Боже, що всі жителі Азії чули проповідь про Господа Ісуса, як юдеї, так і елліни. Чималі чудеса Бог творив руками Ап. Павла, так що хустки та рушники, що були на тілі його, покладали на хворих і у них припинялися хвороби і злі духи виходили з них. Навіть деякі з юдейських заклиначів, що ходили по селищах, над одержимими від злих духів стали вживати ім'я Ісуса, говорячи: Заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує, і славиться ім'я Господа Ісуса. Багато хто з віруючих приходив і сповідався, відкриваючи справи свої. А чимало було й таких, які, займавшись таємними знаннями, знесли в одне місце книги та спалили за всіх, ціною на 50,000 драхм срібла. Ремісники, які робили ідолів, говорили: цей Павло не тільки в Ефесі, але майже в усій Азії чимало людей перевірив, говорячи, що боги, що чиниться руками, не є богами. Потрібно побоюватися, що наше ремесло прийде до презирства і храм богині Діани буде шанований за ніщо. Вислухавши це, вони справдилися люті і справили в народі заколот (Дії. XIX). Коли заколот розсудливістю міського книжника, припинено, Ап. Павло пішов з Ефесу і прибув з проповіддю євангелії до Македонії – до Філіпп. Звідси близько 57 року, або близько року після першого послання, написав він друге послання до Коринтян і вірних всієї Ахаї (2Кор.1:1). З Македонії невсипущий проповідник Євангелія, Ап. Павло вдруге прийшов у Коринф і пробув тут три місяці, викладаючи віруючим рясні настанови (Дії 20:3). З Коринфа перед останньою своєю подорожжю до Єрусалиму (Рим.15:25) і раніше прибуття свого до Риму (Римлян. I, II), близько 58 років або дещо пізніше, Ап. Павло писав послання до Римлян і після того відправився на свято П'ятидесятниці до Єрусалиму – до матері всіх християнських Церков. Шлях його до Єрусалиму з Греції був через Азію, Троаду, де він воскресив юнака, що впав з вікна і вбився до смерті, через Асс, Мітілену - головне місто острова Лесбоса, Хіос, Самос, Мілет, куди він, покликавши пастирів Ефеської Церкви, дав їм свої останні сумуючи особливо про те, що вони вже, як передрік Апостол, не побачать обличчя його, і з молитвою, сльозами та цілуваннями проводили його до корабля (Дії XX). Звідси Ап. Павло йшов через Родос, Патару та Тир. Тут віруючі за навіюванням Духа, говорили Павлу, щоб він не ходив до Єрусалиму, проводили його за місто і з молитвою відпустили до Птолемаїди, звідки він прибув до Кесарії, де також зі сльозами переконували його не ходити до Єрусалиму. Але Павло відповів: «Навіщо ви плачете і зворушуєте моє серце? Я готовий бути не тільки в'язнем, але й померти в Єрусалимі за ім'я Господа Ісуса. Хай буде воля твоя Господня». Після прибуття в Єрусалим, брати прийняли Павла з радістю. Він розповів пресвітерам докладно про все, що створив Бог у язичників служінням його, і вони прославили Бога (Дії 21:20). Так відбулася його подорож. Ап. Павло був у Єрусалимі трохи більше 12 днів. Нова сьома , тривала подорож св. Павла було у кайданах. Обмовлений юдеями в Єрусалимі, що ніби він учить всіх проти народу і закону юдейського та храму Єрусалимського, апостол зазнав побоїв і уз (Дії 21:20–40). У нічному видінні представиш йому Господь, рече: дерзай, Павле: бо свідчив ти, що про Мене в Єрусалимі, то ти личить і в Римі свідчити. Лисий тисячоначальник, бажаючи врятувати життя Апостола від роздратованих юдеїв, які змовилися вбити його, під вартою перепровадив Павла до правителя Фелікса в Кесарію (Дії XXIII. 2Тим.4:17), перед яким звинувачували Павла як виразу Ідею мого я, називаючи його язичницею, і називаючи його язичницею, і називаючи його язиком, і я, називаючи його язиком, і звинувачували Павла як виразку громади, називаючи його язиком Ідею, і називаючи його язиком, і звинувачували Павла як виразку громади. назорейської єресі, що наважилися осквернити храм. У Кесарії Апостол два роки утримувався в кайданах (Дії. XXIV). Від Феста, наступника Феліксова, св. Павло, хоча визнаний невинним, але як вимагав суду у кесаря, у кайданах відправлений до Риму (Дії, XXV-XXVI), якого досі він не бачив (Рим.1:13). Корабель справді сів на мілину і розбився прагненням хвиль (Діян. ΧΧΥΙΙ). У Мальті, куди зійшли з корабля, що розбився, коли Ап. Павло розводив вогонь, єхидна повисла на його руці; але він не зазнав жодної шкоди, і язичники говорили про Апостола, що це бог. На острові Апостол чудово зцілив одержимого лихоманкою через покладання на нього руки. Коли це диво стало відомим, то й інші на острові, що мали хвороби, приходили і були зцілювані. І за те всі, хто прибув на кораблі, поважали велику честь і при від'їзді забезпечені потрібним. Отже, Апостол прибув в'язнем до Риму, в якому жив цілі два роки і приймав усіх, хто приходить до нього, проповідуючи Царство Боже і беззаперечно навчаючи про Господа Ісуса Христа з усією сміливістю (Діян. ΧΧΥΙΙΙ). З Риму, близько 62 року, верховний Апостол написав послання до Філімона, громадянина міста Колос (Філім. IX, 22); Колосянам, не бачачи Церкви їх (Кол.1:4,8–9); до Пилип'ян (Флп.1: 7, 4:22); до Ефесів (Еф.6:20) і близько 63 року до Євреїв (Євр.13:23–24,10:34) єврейською мовою, з якої воно перекладено Грецькою св. Лукою. Звільнений від перших зв'язків у Римі, Павло здійснив восьму і останню свою Апостольську подорож (63–67), під час якої він поширював і затверджував вчення Євангелія в Азії, Криті (Тит.1:5), і за оповіддю деяких, навіть у віддалених місцях Заходу4 (1). Близько 66 року, у Філіппах, він написав перше послання до Тимофія, єпископа Ефеського (1Тим.1:3) і з Нікополя, міста Македонії, до Тита, єпископа Критського (Тит.3:12). Нарешті св. Павло, який подвизався для звільнення світу від духовних зв'язків гріха, вдруге прибув до Рима в'язнем, і тут, утримуваний під вартою, написав друге послання до Тимофія : бо слово Боже не в'яжеться ( 2Тим.2:9,4:6–8 ). Так на всю землю виходить мовлення і в кінці всесвіти дієслова (Рим.10:18) Апостолів і особливо Ап. Павло. Безперервні подорожі Ап. Павла в різні країни язичників для поширення Євангелія, що супроводжуються незвичайною могутністю проповіді, невпинними чудесами, невсипущими працями, невичерпним терпінням і високою святістю життя, чи не служать ясним, незаперечним свідченням Божественної благодаті, що надзвичайно покликала його. життя? Могутність проповіді його була настільки велика, що юдеї не могли протистояти силі вчення Павлова (Дії 9:22). Язичники, бажаючи слухати Божественне вчення Ап. Павла, самі просили проповідувати слово Боже, і все місто збиралося слухати його (Дії 13:42–44). Слово Боже проповіддю Павла швидко поширювалося всюди і обеззброювало всіх (Дії 13:49,14:1,17:4,12,18:8). Його проповіді вірували не тільки прості, але й знатні та вчені (Дії 13:12,17:34,18:8). Сила слова супроводжувалася могутністю чудес; за словом його осліп чарівник (Дії 13:11); зцілювалися хворі (Дії 14:10, 16:18); навіть хустки та рушники, що були на тілі Павла, носили до хворих і у них припинялися хвороби і злі духи виходили з них (Дії 19:12). Силою Богонатхненного слова Павлова воскрес мертвий (Дії 20:9–12). Праці Апостольського служіння св. Павла були безприкладні. Він сам про себе каже: більше всіх потрудилися (1Кор.15:10; див. 2Кор.11:23). Пастирям Ефеської Церкви Ап. Павло говорив: Пильнуйте, поминаюче, бо три літа ніч і день не перестаю навчаючи зі сльозами єдиного когось вас (Дії 20:31). Любов і терпіння в працях невсипущих Апостол виявляв невичерпні. Бо вільний бо від усіх, усім собі поневолений, та й найбагатші придбаю. Всім бих вся, та всяко деякі спасу (1Кор. 9:9–22). Хто нині розлучить від любові Божої: чи скорбота, чи тіснота, чи гоніння, чи гладіт, чи нігота, чи біда, чи меч, як є писано: бо Тобі заради умертвляються есми цілий день: звинувачуємося як вівці заколення. Але в усіх цих переконуємо за Коханого ни (Рим.8:36–37). За свою працю Апостол переніс незліченні скорботи: «був я, каже він, у ранах, у в'язницях, і багато разів при смерті. Від юдеїв п'ять разів дано мені було по сорок ударів без одного; тричі били мене палицями; одного разу камінням побивали; тричі терпів я корабельну аварію, ніч і день пробув у глибині морській. Багато разів був я в небезпеці від розбійників, від одноплемінників та від інших народів, у небезпеці в місті, у пустелі, у морі, між брехливими братами; у праці та в виснаженні, часто у чуванні, у голоді та спразі, часто у пості, на стужі та в нігті. Крім сторонніх пригод, щоденний був до мене збіг людей, турбота лежала на мені про всі Церкви. Хто немічний, з яким і я не відчував би немочі? Хто спокушається, за якого б і я не спалахував» (2Кор.10:23–29). Звертаючи в християнство юдеїв і язичників могутньою проповіддю євангелії, знаменами і чудесами, які Господь творив руками апостола Павла на свідчення слова благодаті Своєї, він, подібно до інших апостолів, вів життя найсвятіше. Усі свої потреби та озлоблення верховний Апостол переносив з глибокою смиренністю і з багатьма сльозами серед спокус (Дії 20:19). «Мене чекають пута та лиха, але я, пише він, ні на що не дивлюся і жертвую своїм життям, аби здійснити з радістю свій шлях і служіння, яке прийняв я від Господа Ісуса (Дії 20:23–24); я завжди готовий бути не тільки в'язнем, але й померти за ім'я Господа Ісуса» (Дії 21:13). Служачи іншим, Апостол ні в кого не їв хліба задарма, але займався працею і роботою ніч і день, щоб не тяжіти кого і для віруючих бути прикладом чесноти (2Фес.3:8). «Самі ви знаєте, говорив Апостол Павло, що потребам моїм і тим, що були при мені, служили ці руки мої. У всьому показував я вам, що так треба, працюючи, підтримувати слабких і пам'ятати слова Господа Ісуса: блаженніше є більше давати, ніж приймати (Дії 20:34–35). Не дивлячись на невпинні прикрощі та посоромлення, які світильник світу – Апостол Павло терпів, він бачив велику до себе повагу у всіх своїх сучасниках, навіть невіруючих та гонителях своїх. Звичайно і самі повстання та підступи численних ворогів проти невинного Апостола, св. проповідника правди, миру і спасіння досить свідчать про силу та славу Апостола Павла. Язичники, дивлячись на його чудеса, віддавали йому велику честь (Дії 28:10). У Лістрі за чудове зцілення кульгавого вони визнали Павла богом (Дії 14:11–18). Дивуючись, що ехідна, яка в Мальті сікну в руку Апостола, не зашкодила йому, язичники говорили про нього, що він бог (Дії 28:3–6). Отроковиця якась, що має дух віщувальний, ідучи за Павлом і його супутниками, кричала: ці люди раби Бога Всевишнього суть, що сповіщають нам шлях спасіння (Дії 16:16–17). Ім'я Павлове вживали юдейські заклиначі при своїх заклинаннях (Дії 19:13). Під час останнього прибуття Апостола Павла в Єрусалим пресвітери, знаючи з досвіду велику до Апостола повагу всіх мешканців Єрусалиму, говорили йому: вірно збереться безліч народу, якщо почують, що ти прийшов (Дії 21:22). Віруючі з найбільшою старанністю охороняли Апостола Павла від ворогів, щоб не позбутися такого великого світильника (Дії 9:25,30,19:30,21:12). Хворі задоволені були від того й одужували, якщо хустки та рушники, що були на тілі Павла, покладали на них (Дії 19:12). Прощаючись з ним, християни проливали сльози, молилися за нього, кидалися на шию його, цілували і проводжали його (Дії 20:37–38). За ревнощами до нього деякі з Коринфських християн називали себе Павловими (1Кор.1:12). Кажуть, Апостол Павло переконав кохану дружину Нерона прийняти вчення віри Христової та залишити нечисте життя, і за те ніби постраждав. Св. Златоуст вважає це несправедливим. Але то безсумнівно, що Апостол Павло свої великі, безприкладні праці Апостольства зафіксував своєю мученицькою смертю в Римі від Нерона, за словами Златоуста, за звернення його виночерпія, в 67 році після Різдва Христового 29 червня, одночасно з Апостолом Петром, а за деякими словами Петра, 68 років від народження. Подібно до Апостола Петра, Апостол Павло був провіщений від Бога про свою близьку смерть (2Тим.4:6). Петро, ​​як іноземець у Римі, засуджений був на розп'яття, - на страту погану у язичників; але Павло як Римський громадянин був обезголовлений мечем. Св. Іоанн Златоуст чудово зображує в одній зі своїх бесід велич мощів св. Апостолів Петра і Павла, які зробили Рим важливим набагато більше, ніж всі інші обставини. «Подібно великому якомусь тілу, розмовляє св. Золотоуст, Рим має два світлі очі – тілеса св. Апостолів Петра та Павла. Не стільки сяє небо, осяяне променями сонця, скільки цей град сяє цими двома світилами, що освітлюють усі кінці всесвіту. Які два вінці прикрашають це місто, які золоті ланцюги опоясують його. якими володіє він джерелами! Дивуюсь у Римі не безліч золота, не мармурових колон, не інших прикрас його, але цих стовпів Церкви. О, хто дав би мені нині доторкнутися до Павлового тіла, пригорнутися до труни і побачити прах того тіла, яке заповнювало в собі позбавлення скорбот Христових, носило виразки Господа Ісуса і всюди посіяло проповідь Євангелія, прах тіла, через яке говорив Христос, сяяв світлом яскравішим за всяку. проголошував Павло ці жадані слова: молився сам я відлучений бути від Христа по братії моєї (Рим.9: 3), - через яке говорив він перед царями і не соромився! Не так страшний для нас грім, як страшний для демонів голос і одяг Павлов. Цей голос пов'язував демонів, очищав всесвіт, припиняв хвороби, виганяв пороки, поселяв істину; – у цьому голосі спочив Сам Христос! Про як хотів би я бачити прах цих вуст, через які Христос проголошував великі та невимовні таємниці, які виганяли бісів, очищали гріхи, загороджували уста гонителів, пов'язували мову філософів, привели всесвіт до Бога, навчили любомудрувати і самих варварів! Бажав би побачити і порох цього серця, яке, не грішаючи, можна назвати серцем всесвіту, джерелом незліченних благ, початком і стихією нашого життя! Бо з цього серця розливався на все дух життя і передавався членам Христовим не через жив, а через добрі бажання. Воно було настільки просторе, що містило в собі цілі міста, племена і народи, згоряло скорботою по кожному з тих, що гинули, мучилося хворобами народження про чадів недосконалих; – серце перевищило небес, найширше всесвіт, блискуче променів сонячних, гаряче вогню, тверде алмазу! У цьому серці був потік, що тече і напоює не обличчя землі, а людські душі. Воно жило новим, а не цим нашим життям, було серцем Христовим, скрижаллю Духа Святого, книгою благодаті! Бажав би побачити я і порох цих рук, що носили пута, що зводили Духа через покладання їх і написали письмена: бачите, кілець книгами писав вам моєю рукою (Гал.6:11); і порох цих очей, які спочатку зазнали затьмарення, але прозріли для спасіння всесвіту, які ще в тілі удостоїлися бачити Христа, дивилися на земне, але не бачили земного; – споглядали невидиме, не знали сну, не спали вночі! - і прах цих ніг, що обтікали всесвіт, але не трудилися, - які коли забиті були в колоду, то захиталася в'язниця; і які обходили житню і безлюдну землю і кілька разів вимірювали її своїми стопами! О, як хотів би я побачити труну, в якій спочивають всі ці знаряддя світла і правди - члени, живі нині, але в дні земного життя Павла - мертві, що розіп'ялися світу, члени воістину Христові - у Христа зодягнені, оселя Духа, свята будівля, - члени, пригвождені! Тіло Павла захищає собою Рим надійніше за всілякі укріплення і окопи, а з ним і тіло Петра, якого Павло глибоко шанував; чому благодать і з'єднала їх і спромоглася його спочивати і після смерті з Петром під одним дахом!» «Але, кохані, і Павло був улесливий нам чоловік; і в нього була та сама природа, яку маємо і ми. Тільки він виявив найбільшу любов до Христа, і тому піднявся вище небес і зрівнявся з ангелами. Отже, не дивуватися тільки йому будемо і не дивуватися тільки його подвигам, але постараємося, за його навіюванням ( 1Кор.4:16 ), і наслідувати його, щоб, після відходу з цього життя, спромогтися і нам побачити його і брати участь з ним у невимовній славі Господа, і нехай сподобить Бог отримати всім нам. Верховні Ап. Петро і Павло набули мученицьких вінців у Римі, де поховані і св. мощі цих великих стовпів Церкви Христової. Судячи з поваги, якою користувалися від своїх сучасників Ап. Петро і Павло ще за життя свого, і згідно з вченням і постановами Апостольськими, які наказують християнам згадувати наставників і святкувати дні їх (Євр.13:7), початок святкування верховним Апостолам відноситься до Апостольських часів першої Церкви. Справді, гробниці їх від часу їхнього відомості були відомі всім. На місці їх поховання, як розповідає в своїй історії Євсевій, посилаючись на слова Тертулліана і єпископа Гая і Кая III століття, поставлені були трофеї, які звичайно були для християн священними місцями молитви, і де згодом, при Костянтині Великому, на місці стародавнього храму. Ієронім пише: «Коли я був юнаком і навчався в Римі, то зі своїми однолітками я зазвичай ходив у неділю на гробниці Апостолів і мучеників». З письменників IV століття видно також, що у цьому столітті на честь Ап. Петра і Павла був споруджений храм і в Константинополі, а також те, що свято на честь їх у цьому столітті було вже повсюдним у християнській Церкві. Духовні вчителі IV століття Амвросій, Золотоуст, Августин, Максим Туринський та багато інших залишили потомству свої повчання, сказані ними у день Ап. Петра та Павла. Св. Амвросій Медіоланський у IV столітті в день Петра та Павла говорив: «Цей день відомий усім вам, браття, і всьому світу найвідоміший, бо сьогодні пам'ять найблаженніших Петра та Павла. Святкування їм не може приховатись у жодній частині світу». Св. Григорій Богослов у тому ж столітті у викривальному слові на Юліана говорив: «вони (тобто Ап. Петро, ​​Павло та інші) прославляються великими почестями та святами». Св. Золотоуст у день Петра і Павла між іншим розмовляв: «що більше за Петра? Що таке Павлу ділом і словом? Вони перевершили всю природу земну та небесну. Пов'язані тілом, вони стали краще Ангелів. Отже, що скажемо про вчителів гірського та дольнього єства? Я не маю гідного слова вихваляти тих, що прославили рід наш, просвітили сушу і море, що винищили в серцях людей невірних корінь гріхів і насаджували насіння благочестя. Петро є ватажком Апостолів, Павло – учителем всесвіту та причасником гірських Сил. Петро – ладен беззаконних юдеїв, Павло закликає язичників; і вбачай найвищу мудрість Господа, Який Петра вибрав із рибалок, Павла зі скинотворців. Петро – початок православ'я, великий священнослужитель Церкви, необхідний радник християн, скарбниця гірських дарів, обраний Апостол Господа; Павло – великий проповідник істини, слава всесвіту, на небесі людина і на землі Ангел, слава Церкви, орел, що ширяє у висоті, духовна ліра, орган Господній, пильний керманич Христової Церкви. Петро своєю тінню зміцнював розслаблених та звільняв від смерті; Павло своїм одягом проганяв хвороби і диявола». В іншій бесіді св. Золотоуст говорив: «Чи Павло і Петро не померли від справжнього життя, перший був усічений, другий протилежним Господу образом прийнявши хресну муку! І чи не за те особливо вони прославляються і оспівуються по всьому всесвіту?» Блаженний Августин у день Петра і Павла повчав: «сьогодні Церква радо прославляє двох будівельників імені християнського. Бо ці двоє були обрані для спасіння двох народів; Петро для спасіння юдеїв, Павло для спасіння язичників. Петро, ​​обробляючи в Юдеї стародавнє і не засіяне поле, під покровом закону безплідне, і від теплоти істинного Сонця закрите, запліднював його спасительною вірою і благодаттю. Павло посилається до язичників на нову землю, зовсім безплідну і необроблену, щоб він, невтомний діяч, ралом хреста Господнього прорізав її і на полі безплідному насадив новий виноград Христів». В іншому своєму слові Августин говорив у свято Ап. Петра і Павла: «Цього дня відбувається торжество на честь св. Апостолів Петра і Павла, бо, за свідченням Римської Церкви, вони перемогли диявола, сьогодні отримали переможний вінець. Хоча з переказу відомо, що вони постраждали неодноразово, втім, пам'ять обох тріумфується в один день тому, що Ап. Павло через рік постраждав у той самий день, коли Петро переселився від зв'язків плоті у світ Ангелів. На мою думку останній з Апостолів увінчаний того ж дня, в який сподобився вінця перший, з тією метою, щоб довести, що, хоч вони покликані в Апостольське служіння в різний час (Петро задовго до страждання Господа, а Павло після піднесення Його), втім обоє насолоджуються однаковим блаженством, і в тому, що вони полюбляють однакове блаженство. Перший обраний з-поміж немічних миру, нехай осоромить сильних, бо він до Апостольства був рибаком; і в іншому надлишок гріх нехай помножиться благодать, бо він до покликання гнав Церкву Божу. Так Той, Хто просвітлює будь-яку людину, що приходить у світ, підпалив у Римі, столиці народів, два світила для освіти народів. У першому з них сяє слава смирення, а у другому слава милосердя Божого над злочинним безбожністю. Перший застерігає нас від зверхності, а другий від розпачу. Пам'ятатимемо це, і пам'ятаючи не будемо пишатися мирською величчю, так само як зневірятися в милосерді Божому, коли прийде нам на згадку про наше безбожність». У VI столітті свято Ап. Петра і Павла в Константинопольській Церкві став відбуватися урочистіше. Феодор читець пише: один Римський сенатор Фест, за якимись цивільними справами відправлений до царя Анастасія (491-518), прибувши до столиці, переконував, щоб пам'ять верховних Апостолів Петра і Павла святкувалася з особливою честю і благоговінням. Тому хоч і раніше до прохання Феста цей день був святковим, – тепер почали проводити його з більшою урочистістю». У VII столітті св. Андрій Єрусалимський чи Критський, у VIII ст. Іоанн Дамаскін і Косма Маїумський і багато інших написали хвалебні пісні на честь Петра і Павла, які нині співають Церквою в день їхньої пам'яті. Святкуючи Петру і Павлу, Правий. Церква прославляє їх першопрестольниками та вселенськими вчителями, що просвітили західну темряву; Петра - начальником Апостолів, Павла більше за інших потрудившимся; прославляє Петрову твердість і Павлів розум, і споглядає в них образ навернення тих, хто грішить і виправляється, в Ап. Петре – образ того, хто відкинувся від Господа і покаявся, в Ап. Павле – образ того, хто чинив опір проповіді Господньої і потім увірував. † Пам'ять про св. Петра царевича, Ростовського Св. Петро царевич ясний приклад того, що перебування пастирів Руської Церкви в орді, важке для них, не залишалося без плодів для св. віри 298 . Ростовський єпископ Кирило ходив в орду до хана Бергая за потребами Церкви. При сходження нового хана на престол, князі та пастирі наші зазвичай ходили на уклін до нього. Так було і за Бергая, - він зійшов на престол після брата свого в 1257 299 . Ласкаво прийнятий Бергаєм, блаж. Кирило, за його бажанням, розповів йому про св. вірі, як поширив її св. Леонтій у Ростові, які чудеса відбуваються при мощах його на славу імені Христового та силою Христовою. Серед слухачів бесіди єпископа з ханом був юний племінник Бергая, син його брата. Слово про віру Христову впало на добрий ґрунт – на серце доброго юнака. Він був дуже вражений тим, що чув про св. вірі, і став упевнятися в порожнечі своєї язичницької релігії - поклоніння сонцю, зіркам, вогню. У тому року у хана захворів син, і хан, згадавши розповіді Ростовського єпископа про зціленнях, що відбуваються при труні св. Леонтія, вимагав Кирила себе для зцілення сина. Святитель, після теплої молитви до Бога і Пресвятої Богоматері, благав чудотворця Леонтія виправдати справу св. віри перед заблудлими. Прибувши в орду, він зцілив хворого царевича молитвою та освяченою водою. Щедро обдарований ханом, Ростовський єпископ вирушив на батьківщину. Юний племінник хана під час вторинного перебування єпископа у хана наважився піти з ним у Ростов, щоб там прийняти св. віру. Не сміючи відкрити своїх намірів матері, боячись влади дядька, він таємно пішов з орди і, наздогнавши на дорозі єпископа, зі сльозами просив узяти його з собою. Святитель погодився. У Ростові царевич жив у домі єпископа, ходив дивитися на чин Богослужіння, слухав читання та співи, і все його захоплювало. Тоді в кафедральному храмі єпископа, каже древній оповідач, «на лівому клиросі співали по-грецьки, а на правому по-російськи». Царевич просив його хрестити. Єпископ побоювався, чи не викликати б гніву ханського на Ростов за царевича. - Але минуло досить часу, пошуків царевича не було з орди, і єпископ хрестив його з ім'ям Петра. Новий християнин навчився російської мови, старанно читав книги, працьовито молився, відвідував Богослужіння храму, жив чисто і стримно, – залишаючись у домі єпископа. Блаж. Кирило помер, і 19 вересня. 1261 р. з Авраамієвої обителі зійшов у Ростовську кафедру св. Ігнатій 300 . Петро продовжував жити і за св. Ігнатії у кафедральному будинку. - Продовжуючи старанно відвідувати храм Божий і жити благоговійно, часом бавився він соколиним полюванням на березі озера Неро. Раз, уповільнивши до ночі на цьому полюванні, заснув він біля озера. Йому з'явилися уві сні, після пробудження і на яву, св. Ап. Петро та Павло; в жаху він упав перед ними, і вони, піднявши його, лагідно сказали: «Не бійся, друже Петре, ми послані до тебе Богом, у Якого ти повірив, і бажаємо, щоб тут, де заснув ти, створена була церква в наше ім'я; завтра виміняєш три ікони, одну Богородиці з Предвічним Немовлям, іншу св. Миколи, а третю св. Димитрія, віднесеш їх до єпископа і скажеш: Апостоли Петро і Павло наказують побудувати в їхнє ім'я церкву на вказаному місці». Потім дали вони царевичу два мішки, один із золотом, другий із сріблом, і стали невидимі. Блаженний Петро пробув у молитві до ранку на місці, де явились йому апостоли. Потім знайшов у місті у іконописця три вказані ікони, виміняв і поніс їх до єпископа. Тієї ж ночі св. Ігнатію з'явилися Апостоли і наказали збудувати в їхнє ім'я храм. Заляканий тоном наказу та їхнім виглядом, Ігнатій вранці запросив до себе князя, – тоді був князем син мученика Василька Борис 301 , – і, розповівши йому про видіння, говорив: «Не знаю що робити? дивуюся, де будувати храм?» Саме тоді вони побачили Петра з іконами на руках; єпископ і князь були вражені здивуванням, звідки міг взяти Петро іноземець такі прекрасні ікони, тоді як у місті на той час не було іконописця? Вислухавши розповідь Петра, вони благоговійно вклонилися св. іконам, що відслужили у храмі молебень перед ними, здійснили хресну ходу на місце явлення св. Апостолів – і тут у побудованій незабаром каплиці поставили чудові ікони. Після того в одній із розмов Ростовський князь сказав Петру: «Нехай владика будує тобі церкву; а якщо я не дам тобі місця, що ти робитимеш? - «З волі апостолів куплю землю», - відповів Петро. Князь оголосив: нехай за межею землі, потрібної Петрові, кладе він поряд по дев'ять монет срібних і десяту золоту і, на скільки дістане монет, та ділянка буде його власністю. Чи погоджується Петро? - "Як накаже владика, так і вчиню", - відповів Петро і сказав про вимогу князя святителю. – Святитель одужав Петра надією на Господа: «Було ж, говорив святитель, що за молитвою пророка жмені муки дістало на прогодування пророка та вдови на цілий рік, – молитва Апостолів сильніша; якби й трапилося вжити навіть батьківський маєток, не треба шкодувати для Бога». Блаж. Петро вибрав велику площу на березі озера; з волі князя простягли верв навколо площі. Петро сказав: «Накажи, князю, копати рів, як буває в орді, щоб не пропало місце». Потім Петро почав класти у викопаному рові монети, виймаючи їх із мішків, даних Апостолами; так клав він по всьому протягу ровів, а монети, на подив і жаху князя та інших, не виснажувалися. Цілий віз монет дістався князеві, який прийняв їх, як благословення Апостольське, і кілька днів щедро роздавав милостиню бідним. – На відведеному місці збудовано храм св. Апостолів і при ньому ґрунтувався монастир ченців. Сам царевич залишався мирянином, але був мовчазний, завжди займаючись у душі то молитвою, то міркуванням про вічність. Св. Ігнатій і князь, побоюючись, щоб царевич не пішов в орду, запропонували йому вступити в шлюбне життя, і Петро погодився. Нареченою собі вибрав він дочку Ординського вельможі, що оселився у Ростові. Св. Ігнатій сам вінчав його; а князь, що полюбив його, побратався з ним, і святитель зміцнив це душевне братство їхньою церковною молитвою. На землі, подаровані храму та царевичу, кн. Борис видав грамоти. – Петро прожив у шлюбі багато років, був батьком дітей, залишаючись батьком усіх бідних та нещасних; пережив і князя-брата († 1278) і св. Ігнатія († 1288); незадовго до смерті, овдовівши, він прийняв чернецтво, у глибокій старості мирно перейшов до Господа, Якого полюбив, і похований був у заснованій ним обителі у своїй усипальниці. Це було, як імовірно, 1290 302 . Діти князя-брата звали св. Петра дядьком, але їхні діти не хотіли поважати цю духовну спорідненість і стали віднімати луки у сина його Лазаря. – «Ми чули, казали вони, що наші батьки називали його дядьком; наш дід узяв у нього багато золота та срібла і побратався з ним у церкві; але татарський рід – не наша кістка, а срібла не залишили нам ні він, ні наші батьки». Найбільше неприязнь до дітей Петра порушувалася заздрістю; заздрили, що ті «в орді вище за їхню честь приймають». Так чинили кн. Василь та Олександр Костянтиновичі. Лазар скаржився в орді, і ханський посол, обмірявши землі за грамотою кн. Бориса, заборонив ображати сина Петрова. Онук блаж. Петра Юрій особливо намагався наслідувати благочестя діда: він прикрасив у соборі ікону Богоматері гривнею, благочинив причет соборний, урочисто святкував свято Апостолів; звершував поминання по покійних рідних. Правнуки князя Бориса стали відбирати в нього право ловити рибу в озері, оскільки грамоти його говорили лише про землю. Ординський посол наказав князям зняти воду із землі, якщо земля Юрія, а вода їхня. Коли ж вони сказали, що це неможливо, присудив по землі та воду Юрію. За Ігнатії, сина Юрія, який помер у глибокій старості, чутка про наближення грізного царя Ординського до Ростова розсіяла князів Ростовських. Ігнатій змусив єпископа йти з ним на зустріч Ахмилу та винести подарунки – соколів, шуби та частування. Правнук пояснив своє походження з орди і сказав: «се село купівля нашого прадіда». Гордий татарин ласкаво прийняв «тіш царську» – соколів і помилував місто 303 . Коли царевич Петро зарахований до лику святих, пам'ятниками не видно. Ймовірно, пам'ять його місцево шанували ще з кінця XV ст. У 1563 р. цар Іван закликає його молитовну допомогу, як і інших чудотворців 304 . «Священна труна твоя, Петре, творить зцілення; проганяєш ти недуги та духів злих». «Щирий виконавець любові Христової, живий і після смерті, – виявляється ти помічником людям, цілителем хвороб невиліковних і всяких страждань». «У міру праці твого великого, св. Петре, ти схожий на духовне сяйво: просвіти ж тих, що в гріховній темряві, як той, хто має відвагу перед Богом молити про помилування нас» 305 . Житіє св. Петра царевича передають нам: а) РКП. житіє його, написане пізніше XV в. (У меншій м. Макарія); б) ікона святого із зображенням подій життя його; в) служба йому. Житіє едано в Православ. Співбесідн. 1859 р. I, 360-476. Карамз. 4, 113 про св. Ігнатія травня 28. Ркп. житіє: «Владика ж поштою його і повелі чекати; бо міркуючи про шукання юнака. І за малим часом царю Берке померла, а орді метушня, а шукання юнакові не бути, і хрести юнака св. владика і назва ім'я йому Петро і в Господньому вченні перебував у церкві. І перестав св. владика Кирило». Тут є помилка, Берка помер в 1266, через 5 років після того, як помер Кирило, Никон. л. III, 41. 45. Про хронологічні помилки прологу та словника святих Іст. Російська. Церков. ІІ, 30. Після мученицької кончини св. Василька, спочатку під опікою матері, потім один був князем у Ростові Борис Васильович; він помер 16 вересня. 1278 р. Нікон. л. 3, 33. 40. 63. «І мирна літа багато живши, став Петро в глибокій старості, до Господа відійде, Його ж полюби, і покладеш його у св. Апост. Петра та Павла у його спаліша». Див пр. 204. Правнуки кн. Бориса – Феодор († 1331 р.) та Костянтин († 1365 р.) та Васильовичі. Хан, що підходив до Ростова, у житії називається Ахмилом. - Навряд чи під ханом Ахмилом не зрозуміло х. Пулад-Темір, який грабував у 1360 р. Болгари та сусідні місця, а у 1366 р. входив у володіння князів Нижегородського та Суздальського (Нікон. л. III, 218. IV, 17. Львів. літ. III, 128–136). Іст. Акт. I, 320. - У святцях статуту XVI ст. (Толстого I, № 100): черв. 29 «припинення св. Петра царевича, Ростовського чудотворця». В описі Рос. святих: «святий і преподобний Петро, ​​принц Ординський і Ростовський чудотворець, переставши в л. 6771 м. червня о 29 д.». На іконі Російських святих XVII ст. написаний в чернечому одязі «викл. Петро царевич». Мінея на червень м. 1646 р. також служба в ркп. 1592 р. у Царського №563.