Гомілії на книгу Чисел. Книги I-II

«Гомілії на книгу Чисел. Книги I-II» (19 гомілій: у першій книзі – 10, у другій – 9) написані Орігеном у 239-242 рр. і охоплюють більшу частину книги Чисел. Вони найбільш докладно розуміється розповідь про Валаамі та його пророцтвах, чому присвячений цикл із кількох гомилий (13-19). Розглядаючи викладені у книзі Чисел історичні події та ритуальні приписи, Оріген переважну увагу приділяє їхньому символічному прочитанню та духовно-моральному значенню. Описувана в книзі Чисел багаторічна подорож ізраїльського народу пустелею Оріген розуміє як алегорію складного і довгого шляху спасіння, яким справжній «народ Божий» (тобто християни) випливає із земного світу до вічної слави та спадщини в Царстві Небесному. Боротьба ізраїльських вождів із внутрішніми обуреннями непокірного народу та із зовнішніми ворогами, на думку Орігена, вказує на боротьбу християн із нападами злих духів, а також із зовнішніми спокусами та внутрішніми пристрастями. * Назва твору латинською мовою – In Numeros homiliae. Звернуся до тебе, брате мій, словами блаженного мученика 1 : «Твоє запрошення, любий Донате, дуже до речі, бо і я пам'ятаю про свою обіцянку» 2 зібрати все, написане Адамантом 3 у похилому віці про закон Мойсея, і перекласти на латину те, що над. Однак «час для виконання його», як каже святий, не «найсприятливіший», а бурхливий і тривожний. Бо місце перу там, де ворожі стріли сіють жах, де погляду постають розорені міста і села, де люди змушені тікати від морських небезпек, але навіть у вигнанні не рятуються від страху? Адже, як ти сам бачиш, близько варвар 4 , який підпалив місто Регій, і нас врятував від нього лише вузька протока, що відокремлює Сицилію від Італії. Як за таких умов знайти безпеку, щоб писати і особливо перекладати, коли треба не викладати свої думки, а передавати чужі? Однак кожного разу, коли видавалася спокійна ніч і душу менше сковував страх нападу ворогів і можна було хоч на малий час присвятити себе роздумам, немов утіхою наших лих і полегшенням тягаря вигнання було для нас знаходити все, що Ориген написав у книзі Чисел, чи то у формі бесід, чи то, у формі бесід чи то, за твоєю настановою ми зібрали ці писання з різних джерел, переклали їх, як змогли, мовою римлян і об'єднали в одну працю; і ти, Урсакій, допомагав у нашій роботі з усім можливим завзяттям, і настільки, що вважав нашого юного переписувача занадто повільним у своєму служінні. Хочу, однак, щоб знав ти, брате, що читання це відкриває шлях до розуміння, але докладно не розбирає кожен вірш, як ми бачимо з його коментарів, щоб читач не залишався байдужим, але, як написано, пробудив серце своє і породив сенс (пор. Сир.2: 17) і, почувши мудре слово. Сир.21:18). Тому я намагаюся, як можу, виконати те, що ти доручив мені. Бо з усього, що я знайшов написаного про закон, не вистачає, по-моєму, лише невеликої розмови на Повторення Закону, і якщо Господь допоможе і дарує фортецю очам, то ми додамо все це до спільного корпусу робіт, хоча у нашого улюбленого сина Пініана 5 , чиє побожне спілкування, засноване на любові, засноване на любові, інші відносини. Тож моліться з нами, щоб явився Господь і дарував нам мир і послав благодать Свою на тих, хто працює, і зробив нашу працю корисною для зростання читачів. 1.1. Не всі гідні Божественних чисел, але обчислені Богом мають бути лише ті, хто заслуговує на цю честь. Ця книга, підписана "Числа", ясно це показує. У ній говориться, що за наказом Бога в це число не входять ні жінки – безперечно, цьому перешкоджає жіноча слабкість, – ні раби, внаслідок їхнього безпутного життя та грубих вдач. Не рахується і ніхто з тих єгиптянин, які змішалися з народом, – звичайно, через те, що вони – чужоземці та варвари; підлягають числення лише ізраїльтяни, але не всі, а «від двадцяти років і старше» (Чис.1:3). Але береться до уваги не лише вік: потрібно показати силу, необхідну на війні, бо словом Божим встановлено, що обчислюються всі, хто «виступає в силі Ізраїлю» (Чис.1:3). Таким чином, від ізраїльтянина потрібно, щоб він не тільки досяг певного віку, але й мав силу. Не рахуються й юнаки і не вважаються придатними для Божественного перерахування, якщо тільки вони не первістки або не походять зі священицького чи левитського роду. Тільки такі юнаки додаються до числення. Проте жінки зовсім не обчислюються. 1.3. Але якщо, за Павлом, ми вважаємо, «що закон духовний» ( Рим.7:14 ) і духовно сприймаємо його зміст, то написане у ньому принесе душі величезну користь. Бо прочитаний нам уривок навчає мене тому, що якщо піднімуся я над дитячим безумством, якщо перестану бути немовлям у своєму мисленні, якщо, ставши «чоловіком, залишив дитину» (1Кор.13:11), то, мабуть, сподоблюсь, як сказано, виходить у тих Чис.1:3), і удостоююся Божественного обчислення. Але доки комусь із нас властиві мінливе і дитяче розуміння чи жіноча безтурботна млявість чи веде він єгипетський і варварський спосіб життя, ми не гідні того, щоб приклали нас у Бога до святого і священного числа. І в писаннях Соломона сказано, що загиблих «мали незліченних» (Прем.18:12); врятованих же протилежно (пор. Лк.13: 23). 1.4. А хочеш, покажу тобі, що кількість святих визначена Богом? Послухай, як Давид говорить про зорі небесні: «[Господь] обчислює кількість зірок; всіх їх [скрушених серцем] називає іменами їх» (Пс.146: 4). Спаситель не тільки визначає число вибраних учнів Своїх, але стверджує, що й волосся їхнє «на голові все пораховане», бо каже: «У вас же і волосся на голові все пораховане» (Мф.10:30). Тут Він, зрозуміло, має на увазі не те волосся, яке зазвичай обрізується бритвою і падає на землю або яке з віком випадає і втрачається; у Бога пораховано те волосся, яке було на голові назареїв, в якому перебувала сила Святого Духа для перемоги над чужинцями (пор. Суд.16:15–17). І подібно до того, як волосся росте на голові апостолів, так чесноти душі і безліч думок походять з головної частини розуму. Але ми далеко відхилилися від теми, і тому повернемося до предмета нашого обговорення. 2.1. Сказано: «І сказав Господь Мойсеєві в Синайській пустелі» (Чис.1:1) все те, що ми коротко переказали раніше, де наказується перелічити всіх, «хто виступає в силі Ізраїлю від двадцяти років і вище» (Чис.1:3). Таким чином, якщо хтось «виступає в силі», причому не в будь-якій, тобто не в єгипетській, не в ассірійській, не в грецькій, але в силі Ізраїлю, то такий обчислений у Бога. Бо сила душі, про яку вчать грецькі філософи. Але такі душі не входять до Бога, тому що використовують цю силу не для Бога, а заради слави людської. Є також ассирійська і халдейська сила, що додається до вивчення астрології. Вона також не ізраїльська і не належить до Бога. Є і єгипетська сила, в якій, як кажуть, розкриваються таємниці мудрості, але і вона не додається до обчислення Бога. У Нього обчислено лише силу Ізраїлю. Це та сила, якою навчає Бог, якою навчаються з Божественних Писань, яка передається через євангельську та апостольську віру. І тому Бог каже, що обчислені будуть лише ті, хто «виступає в силі Ізраїлю». 2.2. Розглянемо, чому ізраїльтяни не обчислені відразу після виходу з Єгипту. Бо їх ще переслідував фараон (пор. Вих.14:6 і далі). Не сказано, що вони обчислені і коли перетинають Червоне море і приходять у пустелю. Бо їх ще не зазнали, на них ще не напали вороги. Вони борються з Амаликом і здобувають перемогу (пор. Вих.17:8 і далі). Але й тоді їх не обчислюють, бо для тих, хто прагне досконалості однієї перемоги, недостатньо. Вони їдять манну і п'ють воду з «наступного каменю» (пор. Вих.17:6; 1Кор.10:4); але й тоді їх не рахують. Бо вони ще не дорослі до того, щоб підходити для перерахування. Споруджена скинія зборів (пор. Вих.36: 1 і далі), але і тоді не настає ще час для обчислення народу. Через Мойсея дано закон (пор. Лев.1:1 і далі), визначено порядок жертвоприношень, встановлені обряди очищення, описані закони та обряди освячення, і вже тоді наказом Бога народ наводиться до числення. 2.3. Напиши це, о слухаче, у серці твоїм двічі й тричі (пор. Прип.22:20). Подивися, через що тобі доведеться пройти, які страждання винести, скільки зазнати зростання, скільки спокус, скільки тобі належить провести битв і здобути перемог, щоб міг ти потрапити в Божественне число, щоб виявитися тобі порахованим у Бога, щоб удостоїтися бути зарахованим до святих племен і сподобився ти того, щоб священики перенесли в тебе священики. обчислених. Насамперед належить тобі прийняти закон Божий, закон Духа Святого, принести жертви, виконати очищення, зробити все, чого навчає закон Духа, щоб ти коли-небудь зміг увійти до числа ізраїльтян. 3.1. Я бачу, що в книзі Чисел прихована глибша таємниця. Завдяки апостолу Павлу, який кинув нас насіння духовного розуміння, розподіл колін, розрізнення порядку, зв'язок пологів, саме влаштування станів – усе це вказує мені великі таємниці. 3.2. Тож давайте подивимося, що означає все це влаштування чисел і різноманітність чинів з погляду духовного розуміння. Очікуване воскресіння з мертвих для нас не підлягає сумніву, бо «ми, що живемо, що залишилися до пришестя Господнього, не попередимо померлих» ( 1Фес.4:15 ), але, з'єднавшись, «разом з ними захоплені будемо на хмарах на зустріч Господу на повітрі. цього земного місця, житло смерті – або, як проголошує Павло, всі залишаться «на повітрі», або деякі будуть перенесені в рай або якусь іншу обитель, яких багато «в домі Отця» (пор. Ін.14:2). Відмінності в місцезнаходженні і в славі, безсумнівно, залежатимуть від справ і заслуг кожного, і кожен опиниться в тій гідності, яка визначається корисністю його діянь, як стверджує той самий Павло, коли каже, що всі воскреснуть, «кожен у своєму порядку» (пор. 1Кор.15:23). 3.3. З цього випливає, що у неділі за своїми духовними ознаками один буде зарахований до коліна Рувима, на підставі подібності та спорідненості з ним у поведінці, вчинках чи житті; інший - до коліна Симеона, можливо, за послух; інший - до коліна Левія, як мені здається, за те, що належним чином очолював священство або хорошим служінням здобув «собі вищий ступінь» (пор. 1Тим.3: 13); інший - до коліна Юди, без сумніву, за те, що, маючи царську велич, справедливо керував своїм народом, який усередині нього, тобто думками свого розуму і рухами свого серця. Крім того, кожен буде пов'язаний з кожним коліном за подібністю його вчинків та способу життя. Отже, у воскресінні мертвих спостерігатиметься такий собі порядок, на який вказує Апостол (1Кор.15:23); і, як мені здається, у цій книзі дано образ цього устрою. 3.4. Більше того, те, що місцезнаходження та межі станів описані через певне єднання та зв'язок колін, без сумніву, має відношення до влаштування воскресіння мертвих. І про те, що три коліна розташовані «на схід», три – «на захід», три – «до моря», і три останні – «на північ» (пор. Чис.2:3, 10, 18:25), вітри якого названі «північна буря і вихор» (Сир.43:18), що «до с. Чис.2:3 і далі), з якого «Господь наш засяяв» (Євр.7:14), як мені здається, сказано не випадково, і про те, що до нього примикає Іссахар і Завулон, і що це триєдине число в чотирьох частинах – і хоча вони й мають різні властивості в своїх місцях, і що вони всі різні в своїх місцях, та й вони мають різні властивості своїх місць, трійця об'єднується в одне число, і через це, безсумнівно, під одним ім'ям Отця і Сина і Святого Духа об'єднані всі, хто приходять з чотирьох сторін світу і закликають Господнє ім'я, і вони «возляжуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному» (Мф.8:1). 3.5. Все це ми викладаємо в загальних рисах, бо хочемо одразу охопити містичний зміст усієї цієї священної книги, щоб кожен отримав можливість духовного розуміння і ретельно досліджував інші подібні чи навіть більш піднесені предмети, якщо Бог відкриє йому більше. Бо я правду вважаю, що не в змозі пояснити ті таємниці, які зберігаються в книзі Чисел; і ще більшою мірою нездатний я витлумачити те, що міститься в книзі Повторення Закону. 3.6. А тому треба нам поспішати до Ісуса, не до сина Навина, а до Ісуса Христа. Але перш звернемося до «дітоводителя» Мойсея (пор. Гал.3:24) і потім, залишивши з ним «немовля» (пор. 1Кор.13:11), прямуємо до досконалості Христа. Бо Мойсей не зупинив багато воєн, тоді як Ісус приборкав усі війни і всім приніс мир, і тому написано: «І земля заспокоїлася від війни» (ІсНав.14:15). Землю обітовану, землю спадщини, «землю, де тече молоко і мед» (Вих.33:3), розподілив Ісус, і «блаженні лагідні, бо вони» через Ісуса «успадковують землю» (Мф.5: 5). 3.7 Ти, однак, виявиш, що цьому поділу передували його подоби та образи; адже невипадково, що одним дана земля за Йорданом, іншим – до Йордану, одні отримали її першими, інші – іншими, інші – третіми, і таким чином земля розподіляється у спадок, де «кожен сидітиме під своєю виноградною лозою і під своєю смоковницею, і ніхто не лякатиме їх»4. І все це, відбите раніше у великих таємницях, Господь Ісус у день Свого приходу воістину виконає для кожного не «ніби крізь тьмяне скло, вороже», але «віч-на-віч» (1Кор.13:12) за заслугами кожного, відомим Тому, Хто проникає в серце (7). і держава на віки віків. Амінь» (1Пет.4: 11). 1.1. Перше читання з книги Чисел показує, що воїнство Бога, що вийшло з єгипетської землі і перетнуло пустелю, було оглянуто, тобто обчислено, Мойсеєм і Аароном і, розділене на окремі пологи, дорівнювало певному числу (пор. Чис.2:32). Ми пояснили це разом зі всім змістом цієї книги, коли сказали, що було дано образ того, як народ Божий, вийшовши з Єгипту цього світу, кинувся в землю обітовану, тобто в обитель чесноти, або до спадщини і слави Царства Небесного, кожен у порядку, визначеному їхніми заслугами. Цим ми показали, що пишнота «майбутніх благ» (пор. Євр.10:1) накреслена в образі закону. 1.2. Вступна частина сьогоднішнього читання навчає нас, як ті, хто віддані Богові, ті, хто «не прив’язуються до справ цього життя» (2 Тим. 2:4), встановлюють порядок у таборах. Сказано: «І промовляв Господь до Мойсея та до Аарона, говорячи: Ізраїлеві сини повинні розбити кожен свій табір за своїм порядком, за своїми ознаками, за домами своїх родів; перед скинією заповіту вони повинні розбити свій табір навколо» (Чис. 2:1-2). Мойсей каже: «Нехай кожен входить до свого табору за своїм порядком, за своїми ознаками, за домами своїх родин», а Павло каже: «Все повинно бути пристойно та в порядку» (1 Кор. 4:40). Чи не здається вам, що і в Мойсея, і в Павла говорить той самий Дух Божий? Мойсей наказує всім увійти до табору по порядку; Павло наказує, щоб усе в Церкві було в порядку. Мойсей, який служив закону, наказує дотримуватися порядку в таборах; Павло, служитель Євангелія, хоче, щоб християнський порядок дотримувався не тільки в діях, але й у самому одязі, бо він наказує, щоб «і старі жінки одягалися пристойно для святих» (Тит. 2, 3). З цього мені бачиться, що вони хочуть, щоб порядок дотримувався не тільки у виконанні своїх обов'язків і в одязі, а й у влаштуванні душі, як сказано: «Нехай кожен увійде до табору за своїм порядком». 1.3. Порядок цей виявляється, головним чином, результатами справ, а й висотою помислів. Адже часто так буває, що той, у кого порожні і нікчемні думки, хто думає про земне, має високий духовний сан або сидить на учительській кафедрі, а іноді той, хто духовенний і такий далекий від піклування земного життя, що «судить про все, а про нього судити ніхто не може» (1Кор.2:1). серед простого народу. Однак це означає нехтувати установами як закону, так і Євангелія і нічого не робити «за своїм порядком». І якщо хтось із нас зайнятий думками про те, що їсти і що пити, і повністю поглинений мирськими справами, однак щодня годину чи дві присвячує Богу і ходить до церкви помолитися, або хто мимохідь слухає слово Боже, але думає тільки про мирські турботи і про своє черево (див. Філ.3:1). своєму» (Чис.2:2) або все робити «пристойно і по порядку» (1Кор.14:40). Бо Христос встановив такий порядок: шукати «до Царства Божого і правди Його» (Мф.6: 33) і вірити, що Бог дасть нам все необхідне в другу чергу. І «нехай кожен увійде до табору за порядком своїм». 1.4. Чи не думаєш ти, що ті, хто виконує священицьке служіння і хвалиться своїм священством, входять «за своїм порядком» і роблять усе, що личить цьому сану? Чи не думаєш ти також, що і диякони входять по порядку свого служіння? Чому ж тоді ми часто чуємо, як люди лихословлять, кажучи: «що за єпископ!» або «що за священик!» чи «що за диякон!»? Хіба не кажуть таке, коли бачать, що священик чи інший служитель Бога робить щось, що не співвідноситься з його саном, чи надходить у чомусь невідповідно до священицького чи левитського устрою? А що сказати про незайманих чи стриманих чи всіх тих, хто, як бачиться, присвятив себе благочестю? Якщо вони зроблять якийсь ганебний чи безчесний чи зухвалий вчинок, хіба Мойсей одразу не засудить їх, хіба не скаже: «Нехай кожен увійде в табір за своїм порядком» (Чис.2:2)? Так шлях же кожен знає свій порядок і що личить тому порядку, що він отримав; нехай ретельно зважує він свої слова і вчинки, нехай буде він стриманий на своєму шляху і скромний у вигляді, щоб відповідали вони значенню його порядку і не почув він від Бога слова: «Бо заради вас, як написано, ім'я Боже ганьбиться у язичників» (Рим.2:24). 2.1. Подивимося тепер, що означає «за своїми знаками». Я думаю, що знаки ці суть особливості, які відрізняють кожну людину; наприклад, всі люди схожі один на одного, але у кожного є своя особливість: або риси обличчя, або зріст, або постава, або одяг, які визначають, що Павло це Павло, а Петро Петро, ​​а не Павло. Іноді цей знак навіть невидимий, але за голосом і манерою говорити впізнають ту чи іншу людину. І кожного дізнаються за знаком його відмінних рис, навіть якщо не бачать його. Мені здається, що й душі мають відмітні ознаки. Один у душі м'який, лагідний, спокійний, врівноважений, інший - стрімкий, палкий, гордовитий, зухвалий, непохитний. Інший – обережний, передбачливий, недовірливий, боязкий, старанний, інший – млявий, лінивий, недбайливий, безтурботний, і цих якостей в одного більше, в іншого – менше. Сміливо сказати, що в тій мірі, в якій у людей існує різниця рис обличчя, настільки ж різноманітні і людські душі; так, пам'ятається, і премудрий Соломон сказав якось: «Як не подібні обличчя обличчям, так і серця людей» 7 (Прип.27:19). Але, як каже Мойсей, «нехай кожен увійде за своїми знаками», тобто нехай той, чиї знаки нікчемні і зневажливі, не входить гордо і гордовито, ніж вимагають властивості його душі. 2.2. Щоб краще прояснити значення різноманіття знаків, додамо таке. Кожен, хто вміє читати та писати, безумовно, знає букви алфавіту: двадцять чотири – у грецькій та двадцять три – у латинській, і ними пишуть все, що потрібно написати. Однак, наприклад, знак альфа (α), написаний Павлом, відрізняється від Петрового знака; і так ти бачиш, що всі письменні люди пишуть знаки кожної літери по-різному. Таким чином, почерк кожної людини можна визначити за характерними знаками та особливостями. І хоча алфавіт той самий, в самій однаковості букв спостерігається велика різноманітність знаків. І якщо тобі зрозумілий наведений мною приклад, то перейдемо тепер до рухів розуму та душі, які спонукають їх діяти. Пам'ятаючи про почерк, уяви, що, наприклад, душа Павла намірилася бути цнотливою і душа Петра прямує до тієї ж мети; але цнотливість Петра властива тільки йому, а в Павла воно своє, хоча вони і здаються однаковими. Адже цнотливість одного з них вимагає від нього втихомирювати і поневолювати тіло своє (пор. 1Кор.9:27), і далі Павло додає «щоб»; але цнотливість іншого не бояться цього «щоб». Також і праведність має свої особливості як у Павлі, так і Петрі. Те саме стосується і мудрості, і інших чеснот. 2.3. Якщо навіть у двох людей, яких ми навели як приклад, спостерігаються такі відмінності в тому, як вони володіють чеснотою, хоча вона й одна і здобута через Духа Божого, то наскільки більше особливих знаків усі інші люди носять у рухах розуму свого та в чеснотах душі своєї! Тому і Мойсей, сприймаючи це містичним чином, пише в законі: «Нехай кожен увійде до табору свого за своїми знаками» (Чис.2:2). 2.4. Може так статися, що, прагнучи робити добрі справи, ми перейдемо від низьких знаків до більших і піднесених. Адже якщо ми правильно зрозуміли, що все написане в законі є «тінь майбутніх благ» (пор. Євр.10:1) і того віку, на який ми сподіваємося у воскресінні, то, звичайно, не викликає сумніву те, що якщо в цьому житті ми прагнемо добра і, за прикладом Апостола, «забуваючи заднє, прост «зірка від зірки відрізняється в славі» (1Кор.15:41), так засяють і заслуги кожного, тоді ми, безумовно, зможемо перенестися від низьких знаків до більш значних і блискучих і стати нарівні з яскравішими зірками. І в цьому житті людська природа здатна піднятися настільки високо, що у воскресінні мертвих зрівняється не лише зі славою зірок, але й із сяйвом сонця, як сказано: «Праведники засяють, як сонце, у Царстві Отця їхнього» (Мф.13:43). Тому й сказано далі: «По знаках своїх, за домівками сімейств своїх». 2.5. У фразі «по домівках родин своїх» стоїть те саме грецьке слово, яке використовує Апостол, коли каже: «Для цього схиляю коліна мої перед Отцем Господа нашого Ісуса Христа, від якого іменується всяка батьківщина на небесах і на землі» (Еф.3: 14–15). І те, що латинський перекладач написав у цьому уривку в книзі Чисел як «родини», Павло називає тут «батьківщину», але в грецькому тексті це одне й те саме слово 8 . Таким чином, це – ті родини або батьківщини, які, за словами Павла, знаходяться на небесах, тоді як Мойсей все ще описує їх на землі в образах закону; і по них він закликає нас сходити, щоб ми могли знайти небесні вітчизни. Бо, як стверджує Павло, є там такі, які має назвати «родини» або «батьківщини» на небесах, і є те, яке той самий Павло в іншому місці називає «церквою первісток, написаних на небесах» (Євр.12:23), до якої ми приєднаємося, якщо ввійдемо «за порядком своїм» (2). порядку »(1Кор.14: 40). І якщо не виявиться в нас ніякого безладу, нічого суєтного, нічого ганебного, то й ми будемо «сяяти, як світила на тверді» (Дан.12:3), «як ранкова зірка серед хмар» або навіть «як сонце» в Царстві Бога через Христа Господа нашого, «якому слава і держава в віці. Амінь» (1Пет.4: 11). Гомілія III. Про написане: «Я взяв Левитів з-поміж Ізраїлевих синів замість усіх первістків, що розкривають ложесна» (Чис.3:12 і далі) та інше. 1.1. Про манну того часу сказано, що якщо її збирали так, як наказував Бог, нею насичувалися; якщо ж хтось хотів взяти її всупереч наказу Бога і всупереч Божественним настановам, то не міг насолодитися цією життєдайною їжею, а заводилися в ній черви (пор. Вих.16:19 і далі). І таким чином виходило, що одна й та сама манна для одних зверталася в гниль і черв'яків, іншим давала здорову, необхідну для життя їжу. Нині ж манна наша – Слово Бога, і слово Боже спасенне для одних, іншим же несе покарання. І я думаю, що з цієї причини Сам Господь наш і Спаситель, Який є «живе слово Боже» (пор. 1Пет.1:23), сказав: «На суд прийшов Я в цей світ, щоб невидучі бачили, а бачачі стали сліпі» (Ів.9:39). Наскільки краще було б взагалі не слухати Божого слова, ніж слухати його зі злістю, слухати його лицемірно! Ми говоримо «краще» порівняно з поганим; бо воістину краще і правильніше і досконаліше для того, хто слухає слово Боже, слухати його простим і добрим серцем, слухати його чесним і підготовленим серцем, щоб, немов насіння, що «впало на добру землю», принести плід (пор. Лк.8: 15). 1.2. Все це ми сказали як передмову для тих, хто приходить слухати розумом не простим і не благочестивим. Я говорю про деяких оголошених, до яких, можливо, приєднається і хтось із тих, хто вже прийняв хрещення. «Бо не всі ті Ізраїльтяни, що від Ізраїлю» (Рим.9:6), і не всі, хто обмився водою, одразу омитий і Святим Духом; і, навпаки, не всі, хто зарахований до оголошених, чужий і непричетний до Святого Духа. Адже і в Писанні я знаходжу, що деякі оголошені були гідні того, щоб у них перебував Святий Дух, а інші хрищення були негідні благодаті Святого Духа. Корнелій був оголошеним і, перш ніж увійшов у хрещальні води, він сподобився отримати Святого Духа (пор. Дії 10:47). Симон прийняв хрещення, але оскільки приступив до цієї благодаті лицемірно, то і був позбавлений дару Святого Духа (пор. Дії 8:13,18:19). Не хочу, щоб ти сумнівався, що й нині серед оголошених є Корнелії, яким можна сказати: «Молитви твої та твої милостині прийшли на згадку перед Богом» (Дії 10:4). З іншого боку, серед віруючих є Симони, яким слід сміливо сказати: «О, сповнений всякої підступності і всякого злодійства, син диявола, ворог усякої правди» (Дії 13:10). Кажу це докір не тільки слухачам, а й самому собі. Бо і я один із тих, хто слухає слово Боже. 2.1. Однак послухаємо, що Божественне слово говорить Мойсеєві. Написано: «І сказав Господь Мойсеєві, говорячи: Ось Я взяв Левитів з-поміж Ізраїлевих синів замість усіх первісток, що розкривають ложе з Ізраїлевих синів. Левити мають бути Мої, бо всі первістки Мої; того дня, коли Я вразив усіх первістків у єгипетській землі, освятив Я Собі всіх первістків Ізраїлевих від людини до худоби; вони мають бути Мої. Я Господь» (Чис.3:11–13). Левити взяті замість первістків, тому що самі первістками не є. Адже Левій народжений Лією третім; перший – Рувім, Симеон – другий, а Левій – третій (пор. Бут.9:32–33). Тепер же ті, хто не є первістками, взяті як первістки. 2.2. Чи слід нам вірити, що все це написано в законі Божому безцільно? Хіба не навчає це нас тому, що у Бога первістки не ті, хто суть перші за тілесним народженням, але ті, кого Сам Бог, дослідивши влаштування їхнього розуму, приймає до числа первістків? Так, Яків, народжений пізніше, був визнаний Богом первістком і внаслідок сліпоти батька прийняв з Божественної волі благословення первородства (пор. Бут.27:1 і далі). Бо з улаштування його серця, відкритого Богові, «коли вони ще не народилися і не зробили нічого доброго чи поганого» (Рим.9:11), Господь говорить про них: «Я полюбив Якова, а Ісава зненавидів» (Мал.1:2–3). Таким чином, сини Левія не первістки по тілу, але взяті замість первістків, і тому бути взятим замість первістків – доля набагато солодша, ніж народитися першою. 2.3. Сказано: «Ось Я взяв Левитів з-поміж Ізраїлевих синів» (Чис.3:12). Скажи просто: «Я взяв Левитів із Ізраїлевих синів». Навіщо додаєш «з-поміж» синів Ізраїлевих? З якого ж «середовища»? Як ми сказали вище, Левій – третій із Ізраїлевих синів. І тому я хочу знати, з якого «середовища» взяті Левити. У Писанні я знаходжу, що благословенна сонамітянка, яка колись взяла на себе турботу про пророка, твердо відповіла ізраїльському цареві, що хотів щось зробити для неї, сказавши: «У середовищі свого народу я живу» ( 4Цар.4:8–13 ). І ще більш чудесним бачиться мені написане в Євангелії про Господа нашого і Спасителя, коли Іван каже: «Стоить у середовищі вашому Хтось, Якого ви не знаєте» (Ів.1:26). І тому я думаю, що можна сказати «коштує в середовищі» про Того, Хто ніколи не звертав «ні направо, ні наліво» (пор. Чис.20:17), Хто «не зробив ніякого гріха, і не було лестощів в устах Його» (1Пет.2:22). Оскільки Він стоїть завжди, сказано, що Він «коштує в середовищі»; і якщо хтось наслідує Йому, як усі святі, як та благословенна жінка, про яку ми говорили вище, то про нього не говорять, що він «коштує» – адже не може бути, щоб він ніколи не згортав «ні направо, ні наліво», бо ніхто не «народиться чистим від нечистого, навіть якщо днів життя його – один» (Ів.15). серед свого народу» (4Цар.4:13). Тому й левіти взяті «з-поміж Ізраїлевих синів» (Чис.3:12). 2.4. Левити суть ті, хто не знає, де право, де ліво, але, слідуючи за Мойсеєм, тобто дотримуючись закону Божого, не щадять ні батька, ні матір. Так і ти, коли приходить спокуса, коли злість гріха знаходить на тебе, якщо не відхиляєшся ти «ні направо, ні наліво», але твердо і міцно стоїш «у середовищі», не відхиляєшся, не згинаєш коліна (пор. Рим.11: 4) перед гріхом, не слідуєш за головою. далі), тобто символом дурості, то будеш взятий «з-поміж Ізраїлевих синів» і поміщений до числа первістків. Ось що стосується написаного: «Ось, Я взяв Левитів з-поміж Ізраїлевих синів» (Чис.3:12). 3.1. Повернемося, однак, до самого порядку історичного оповідання книги Чисел і з нього розглянемо таємницю первородства, те, де і як має її дослідити. Подивимося уважніше те що, як дванадцять колін, розділені чотирма групи по три роду, розташовуються по сторонах світла (Чис.2:1 і далі). Ми бачимо, що Юда розміщується на сході з Іссахаром і Завулоном (пор. Чис.2:3–9), Рувим – на заході з Симеоном і Гадом (пор. Чис.2:10–14); на півдні – Єфрем з Веніямином та Манасією (пор. Чис.2:18–24); на півночі – Дан з Неффалімом та Асіром (пор. Чис.2:25–31). З усіх цих племен, розташованих, немов по колу, по чотирьох сторонах світу, в їхньому середовищі, найближчому до Бога, навколо самої скинії Бога, обираються Левити. У таборі Юди, що на схід, розміщуються Мойсей та Аарон (пор. Чис.3:38); у таборі Рувима – Гірсон (пор. Чис.3:23); у таборі Веніямина – Каат (пор. Чис.3:29); а там, де розташований табір Дана, як написано, розміщується Мерарі (пор. Чис.3:29). Таким чином сини Левія опиняються в середовищі Ізраїлевих синів, з усіх боків оточені ними і, здається, немовби обіймаються й обвиті ними. 3.2. Ось те, що говорить нам буква закону, щоб, збираючи зі сказаного насіння таємниць, могли ми крок за кроком зійти від нижчого до вищого, від земного до небесного. Так повстань же, о, слухаче, якщо можеш, і піднімися над земними помислами спогляданням розуму свого та чистим сприйняттям свого серця. Забудь на якийсь час про земні піклування, піднесися розумом своїм вище хмар, вище самого неба. Шукай скинію Бога там, «куди предтечею ввійшов за нас Ісус» (Євр.6:20), «щоб стати нині за нас перед лицем Божим» (Євр.9:24). Там, повторюю я, шукай ці чотири устрою в розташуванні станів; там побачи похідні колони ізраїльтян і сторожові пости святих, там знайди пояснення таємниці первістків, яку ми тепер розглядаємо. 3.3. Але я не наважуюся сходити туди один, не смію я і занурюватися в приховані глибини таємниць, не заручившись підтримкою якогось великого вчителя. Не можу я підбиратися туди, якщо Павло не йде попереду і не вказує мені шлях у цьому невідомому і важкому сходженні. Бо сам він, найбільший з апостолів, знав, що є безліч церков, не тільки на землі, а й на небі, яких Іван нарахував сім (пор. Об'явл. вогнем, але до гори Сіону і до граду Бога живого, до небесного Єрусалиму та темряв Ангелів, до торжествуючого собору та церкви первістків, написаних на небесах» (Євр.12:18–22–23). Ось чому Мойсей описує Божий народ як розділений на землі на чотири табори, а Апостол показує чотири устрої святих на небі і закликає кожного з нас зійти до них. Бо не всі приходять у кожне з цих місць, але одні приступають до гори Сіону; ті, хто трохи вище, приступають «до граду живого Бога, до небесного Єрусалиму»; ті, хто перевершують і їх, приступають до темряв Ангелів; ті ж, хто з усіх ними, приступають «до церкви первістків, написаних на небесах». 3.4. Отже, якщо зрозумів ти зі сказаного, що таке влаштування первістків і в чому полягає таємниця цього найменування, приготуйся і старайся, наскільки це в твоїх силах, перетворювати свої вчинки, своє життя, свою поведінку, свої починання, свою віру, щоб міг ти приступити до церкви первісток, написаних на небесах. Але якщо не такий ти сильний, а трохи слабший, приступи до темряв ангелів. Якщо не можеш досягти цього устрою, то принаймні поспіши «до граду Бога живого, до небесного Єрусалиму». Але якщо і на це ти не здатний, постарайся хоча б прийти до гори Сіону, рятуйся на гору (Бут.19: 17). Тільки не прилипай до землі, не залишайся в долинах, не спускайся в низовині. Здається мені, що саме так треба розуміти прийняття первістків Левія, які служать Богу біля Його престолу і скинії і невпинним чуванням роблять Божественні служіння. 4.1. Я, однак, не думаю, що слова «замість усіх первістків, що розкривають несправжня» буде легко досліджувати чи пояснити. Адже не кожен з тих, що «розкривають несправедливість», відразу стає гідним освячення первородства, бо в Псалтирі ми читаємо: «З самого народження відступили безбожні, від утроби матері помиляються, кажучи брехню» (Пс.57:4). Це навряд чи можна розуміти буквально. Бо як можна помилятися і відступати від Божих шляхів відразу після виходу з материнської утроби? Або як може немовля говорити брехню або взагалі вимовляти слова? Тому, оскільки неможливо «від утроби матері» ні помилятися, ні говорити брехню, необхідно дослідити, що це за утроба, до якої можна віднести сказане: «З самого народження відступили безбожні, від утроби матері помиляються, кажучи брехню» (Пс.57: 4); є утроба, яку відкриває кожен первісток, освячений Богом. Колись «Бог відкрив утробу Лії» (пор. Бут.29:31), яка була укладена, і вона народила патріархів; так само народила і Рахіль, яка «була красива табором і вродлива обличчям» (пор. Бут.29:17). І в багатьох інших місцях Писання ти знайдеш, що утроби відкриваються. І якщо ти розглянеш кожне з них, то побачиш, як «нечестиві від утроби матері помиляються» (Пс.57: 4), а інші, що «розкривають неправду», освячуються і зараховуються до первісток. 4.2. Сказано: Левити повинні бути Мої, бо всі первістки Мої; того дня, коли Я вразив усіх первістків у єгипетській землі, освятив Я Себе всіх первістків» (Чис.3:12–13). Відомо, що історична розповідь розповідає про те, як були вражені первістки єгипетські (пор. Вих.12:29), коли ізраїльський народ виводили з Єгипту. У цьому уривку сказано наступне: первістки Ізраїлю не були освячені, доки не були вражені первістки єгипетські; загибель і смерть одних стали причиною освячення інших. Звідси слід побачити, що первістки є і серед єгиптян, тобто серед неприємних сил, обраних, так би мовити, за їхню злобу, перші серед демонів; і доки вони не вражені і не знищені, не можуть первістки ізраїльтян прийняти освячення. То хто вражає єгипетських первістків, тобто «начальств і влади» (пор. Кол.2:15) демонських? Хіба не Господь мій Ісус Христос, «народжений перш за всяку тварюку» (пор. Кл.1:15), Який, «відібравши сили у начальств і влади, владно піддав їх ганьбу, перемігши над ними на хресті» (Кол.2:15)? І, зрозуміло, якби Він не вразив їх і не переміг над ними, це освячення первістків не могло б прийти до нас. Але для того, щоб дати нам благословення первородства, Сам Він насамперед став «первісток з мертвих, щоб мати Йому в усьому першість» (пор. Кл. 1:18), і нас, віруючих у Його воскресіння, візьме замість первістків і зведе до чину первістків, якщо будемо до кінця зберігати благодать благословення і мил держава на віки століть. Амінь» (1Пет.4: 11). Гомілія IV. Про написане: «Всіх перелічених Левитів було двадцять дві тисячі, і було всіх первістків із Ізраїлевих синів двадцять дві тисячі двісті сімдесят три» (пор. Чис.3:39–43). 1.1. У книзі Чисел, яку нам читають, багато відмінностей між числами, що належать до Ізраїлевих синів. Але після Ізраїлевих синів окремо пораховані Левити. Бо вони не обчислюються разом із Ізраїлевими синами, їхнє число стоїть окремо і відокремлено від інших і, як повідомляється, становить «двадцять дві тисячі» (пор. Чис.3:39), не більше і не менше. Потім Господь велить порахувати і первістків із Ізраїлевих синів таким же чином, як були обчислені Левити, тобто «від одного місяця і вище», і первістків із Ізраїлевих синів виявилося «двадцять дві тисячі двісті сімдесят три» (Чис.3:43). Чи не думаєш ти, що цим Мойсей хотів тільки повідомити нам ці історичні відомості і не вклав у відмінність цих чисел ніякої таємниці, як він зазвичай робить? Чи не здається тобі зайвим сказане про те, що число первістків ізраїльських більше на «двісті сімдесят три», а число левітів не перевищує «двадцять дві тисячі» чи навіть не досягає цього значення? 1.2. Якщо уважно розглянеш Божественне Писання, то виявиш, що число двадцять два часто ставиться до важливих предметів. Так, від євреїв пішла традиція, що в алфавіті міститься двадцять дві літери. Знову ж таки, двадцять два батька налічується від первозданного Адама до Якова, від насіння якого беруть початок дванадцять колін. Числом двадцять два обмежена і кількість видів Божих створінь. А якщо досліджуєш Писання ще ретельніше, то виявиш, що цим числом освячено багато іншого. І з цієї причини Левити, тобто ті, хто старанно служать Богу, і первістки із Ізраїлевих синів позначені цим дивовижним і священним числом. 1.3. Та й додане стосовно Ізраїлевих синів «двісті сімдесят три» не здається мені сказаним безцільно, хоча я і не бачу тут легкого шляху до розгадки, тільки якщо Господь не благоволіє відкрити нам її і зняти «покривало» (пор. 2Кор.3:16), під яким Мойсей сховав написане. Ті, хто навчений у питаннях плотського продовження роду, запевняють, що зародок перебуває в утробі дев'ять місяців, але, як стверджується, немовля не з'являється на світ, поки не пройде ще три дні десятого місяця; і таким чином виходить, що це число, а саме "двісті сімдесят три", вказує на кількість днів трьох місяців і трьох днів десятого місяця, і, складені разом, вони дають "двісті сімдесят три" дні, через які людині дарується входження у цей світ. І так серед двадцяти двох містично відображена сукупність всіх істот; а в переважну його число первістків Ізраїлевих представлена ​​таємниця людського народження. 1.4. Після цього сказано, що сини Левини були поділені на три частини і кожна з них позначена ім'ям одного з вождів, і ці описані відмінності не позбавлені таємниць. Першим названий рід синів Каатових (пор. Чис.4:2), і за заслугами, бо з нього походять Мойсей та Аарон, яким довірено верховенство священства. «Від Каафа народився Амрам. Ім'я дружини Амрамової Йохаведа, і вона Амраму народила Аарона та Мойсея» (пор. Чис.26:59). Другим названий рід Гірсона, який вважався першим за народженням, але другим за порядком, бо сказано в Писанні: «І ось сини Левіїни за їхніми назвами: Гірсон, Каат і Мерарі» (Чис.3:17). А від синів Каатових також беруть початок два роди: тому, що походить від Аарона, довірено священство (пор. Чис.3: 4); решта ж частини призначена служити священикам (пор. Чис.3:6 і далі). І тому служіння Левитів розділене на чотири частини, при цьому Аарон та сини його виконують обов'язки священства (пор. Чис.3:3), а решта з роду Каафа несуть на своїх плечах «Святе Святих» (Чис.4:4; 7:9). Сини Герсона стежать за всім, що відноситься до скинії зборів: її двором і шкірами та покривами та іншим, не таким міцним і важким (пор. Чис.4:24–28). Сини Мерарини носять «бруси скинії та жердини її, і стовпи її та підніжжя її» (пор. Чис.4:29–33). Ось чому серед тих, хто підлягає обчисленню, Писання згадує силу синів Мерариних; адже для того, щоб носити таку ношу, потрібна сила. 2.1. Повернемося, однак, до апостола Павла, який бачить все це вільним і незамутненим поглядом свого розуму і, знявши покривало зі Старого Завіту (пор. 2Кор.3: 16), говорить, що первісний народ у подібних побудовах служить «образу і тіні небесного» (пор. 8). І, слухаючи це, розсудь, чи не є розташування станів по чотирьох сторонах світу образом і тінню тих чотирьох мешкань, які він перераховує в посланні до євреїв (пор. Євр. 12:22). І знову ж додай до цього четверного влаштування ізраїльських станів чотири роди Левитів. Задоволені тим, що ми вказали і швидко глянули на всі ці образи. Ми не так пояснили і розкрили їхню суть, як торкнулися їх, і зробили це, припустивши, що слухачі прийшли сюди з чистими помислами, не обтяженими мирськими думами. 2.2. Сказано: «Обчисли синів Каатових» (Чис.4:2). Дивись, знову подано ще один порядок обчислення. Вже були пораховані сини Левія «від місяця і вище» (пор. Чис.3:15); тепер же вони вважаються "від двадцяти п'яти років 9", але не "вище", а "до п'ятдесяти років", і ця цифра стає особливою та обраною; бо додано до сказаного: «Всіх здатних до служби, щоб відправляти роботи в скинії заповіту» (Чис.4:3). Це ті, хто обчислений кращим і важливішим числом; бо як було сказано про Ізраїлевих синів: «Всіх придатних для війни в Ізраїлі» (Чис.1:3), так і тут говориться: «Всіх здатних на службу, щоб відправляти роботи при скинії заповіту» (Чис.4:30). 2.3. Потім написано, в чому полягає «служіння синів Каатових серед синів Левіїних за їхніми родами, за сімействами їх у скинії заповіту» (Чис.4:4). Сказано: «Аарон та сини його увійдуть, коли підійме табір, і знімуть завісу закриває, і покриють нею ковчег одкровення» (Чис.4:5). І після цього перераховано сім предметів, якими має накрити ковчег. Насамперед, як найцінніше, покладуть на ковчег заповіту «завісу завісу» (пор. Чис.4:5); «І покладуть на неї покрив із шкір синього кольору» (Чис.4:6). У другу чергу покривають «стіл» (пор. Чис.4: 7), у третю – «світильник» (пор. Чис.4: 9), в четверту – «золотий жертовник» (пор. Чис.4: 11), у п'яту – «судини, які вживаються для служіння» (пор. Чист. застилають «одягом пурпуровим» (пор. Чис.4:13), у сьому чергу «покриють умивальник» (пор. Чис.4:14), і нічого з усього цього не залишається непокритим і оголеним (пор. Чис.4:15). І, нарешті, дається наступний наказ: «Не занапастите коліна племен Каатових з-поміж Левитів» (Чис.4:18); інакше кажучи, вони повинні знати, що загинуть, якщо простягнуть руки свої, щоб перемістити будь-який із цих предметів, не покритих насамперед священиками. 3.1. Звернемося тепер до скинії Церкви «Бога живого» (пор. Євр.12:22) і подивимося, як ці звичаї дотримуються в Церкві Божій священиками Христа. Якщо хтось воістину є священиком, якому довірені священні судини, тобто секрети таємниць мудрості, нехай навчиться він з того, як зберігати їх під покровом своєї свідомості і не виставляти їх на загальний огляд. Однак якщо вимагають обставини, щоб він відкрив їх меншим, тобто передав їх недосвідченим, то нехай не виставляє їх абсолютно непокритими, не показує їх явно та очевидно; а інакше він чинить вбивство і губить коліно «племен Каатових» (пор. Чис.4:18). Бо гине кожен, хто торкається секретних і невимовних таємниць, який не перейшов у священство своїми знаннями та заслугами. Тому що тільки синам Аарона, тобто священикам, дано бачити сам ковчег заповіту і стіл і світильник, і все те, що ми перерахували вище, непокриті та оголені. Інші повинні бачити їх покритими, або, швидше, нести їх прихованими під покровом «на своїх плечах» (пор. Чис.7:9). 3.2. Нести священні предмети «на своїх плечах» можуть і сини Каатові, бо хоч вони й не священики, але дуже близькі їм; інші ж своє майно та предмети для богослужіння не несуть на плечах, але везуть на візках (пор. Чис.7:3). Забіжимо трохи вперед і скажемо про це кілька слів, тому що у цьому уривку дано застереження. Коли повозки були подані кожним із колін, сини Мерарини отримали чотири з них, сини Гірсонові – дві (пор. Чис.7:7–8), а ті, хто вищий за них, возів не одержують. Бо до таємного і захованого в секретах і відкритого лише священикам не може наблизитися не тільки «душевна людина» (пор.1Кор,2:14), але навіть ті, хто, хоч, як здається, і мають певні знання і вміння, своїми заслугами і життям ще не досягли благодаті священства. Адже вони не тільки бачать все це «крізь тьмяне скло» та «ворожливо» (пор. 1Кор.13:12), але приймають ці предмети покритими та захованими та несуть їх «на своїх плечах»; інакше кажучи, вони пізнають їх швидше за допомогою роботи, ніж одкровенням знання. 3.4. Так як таке є домобудівництво «таємниць Божих» (пор. 1Кор.4:1; Еф.3:9) і влаштування служіння, пов'язане зі священними предметами, то повинні ми явити себе так, щоб стати гідними священства, а інакше на нас, немов на нерозумних тварин, покладуть тяжко. Так з'явимося ж розумними і святими у наших священицьких обов'язках. Тому що ми – «царське священство, народ святий, люди, взяті на спадок» (1Пет.2:9), але тільки якщо заслугами свого життя відповідаємо отриманій благодаті і вважаємося гідними святого служіння, щоб після відходу з цього життя удостоїтися нам бути прийнятими, як ми сказали вище, за священних кажучи, секретам і прихованим таємницям, і «відкритим обличчям, як у дзеркалі, дивлячись на славу Господню» (пор. 2Кор.3:18), увійти в святу землю, даровану нам у спадщину Господом нашим Ісусом Христом, «Якому слава і держава на віки віків. Амінь» (1Пет.4: 11). Гомілія V. Про написане: «Не занапастите коліна племен Каатових з-поміж Левитів» (Чис.4:18). 1.1. Відповідаючи Мойсеєві та Аарону, Господь каже: «Не погубіть племени племен Каафових з-поміж Левитів, але ось що зробіть їм, щоб вони були живі і не померли, коли приступають до Святого Святих» (Чис.4:18–19) та інше. Насамперед зрозуміємо буквальний зміст сказаного, а потім, з Божою допомогою, піднімемося від розуміння літери до розуміння духу. Насамперед зрозумій улаштування «скинії зборів» (пор. Вих.26:33–34; Чис.4:20); дізнайся і «Святе Святих», відокремлене від священних предметів завісою (Чис.4:5 і далі), на яке нікому, крім священиків, не можна дивитися. Після цього зрозумій, як, коли Ізраїлеві сини переносили свій табір, скинію розбирали, а Аарон та сини його, священики, на всі предмети у Святому Святих покладали свої покрови; і, залишивши їх покритими на тих же місцях (пор. Чис.4: 15), наводять синів Каатових, яким ставиться за провину виконувати ці обов'язки, і примушують їх підняти на плечі свої все те, що вкрите рукою священика. Тому й сказано Господом: «Не погубіть коліна племен Каафових з-поміж Левитів» (Чис.4:18), ніби вони загинуть, якщо доторкнуться до Святого Святих непокритого й оголеного, яке заборонено не те що чіпати, але на яке, якщо воно не покрите, не дозволено. 1.2. І якщо зрозумів ти порядок оповіді, зійди тепер до сяйва таємниці і побач світло духовного закону, якщо чисто око розуму твого. Якщо хтось із тих, хто служить Богу, гідний вмістити Божественне і побачити таємниці, які інші менш здатні побачити, такий вважається Аароном або сином його і може приступати до того, до чого іншим не дозволено наближатися. І якщо він такий, то доступний йому непокритий ковчег заповіту (пор. Вих. 25:10–30 і Євр.9:4 і далі), він бачить «золоту посудину з манною», споглядає і розуміє престол милості (пор. Євр.9:4–5 ). Зрить він і двох херувимів і священний стіл і світильник та жертовник куріння. Такий бачить і розуміє ці предмети духовно, тобто той, хто звертається до слова Божого і таємниць мудрості і присвячує себе лише Богові в святилище. Зрозуміло, той, кому ці таємниці відкриті і довірені для того, щоб досліджувати їх духовним поглядом, повинен знати, що для нього небезпечно відкривати та являти їх тим, кому не дозволено сповіщати про них. Йому має передавати кожну з них покритою, щоб несли їх на своїх плечах і покладали на ши свої менш здатні до їх сприйняття (пор. Чис.7:9). Бо коли вчителі, наставлені й досягши досконалості через таємничі слова, покладають роботу на простих людей і вони виконують її і роблять те, що їм доручено, не розуміючи, проте, для чого це потрібно, що ще відбувається, як не те, що вони несуть на плечах своїх Святе Святих? 1.3. І щоб краще зрозуміти тобі про те, про що ми говоримо, наведемо приклади з Божественних книг. Безсумнівно, Мойсей розумів, що є справжнє обрізання (пор. Рим.2:26–27), що є справжня Пасха (1Кор.5:7), знав він, у чому суть істинних новомісяць і субот (пор. Кл.2:16–17); і хоча все це він розумів у дусі, він таїв їх під покровом слів, прикриваючи їх тінями та образами речового. І хоча йому було відомо, що «Великдень наш, Христос, закланий за нас» (1Кор.5:7), він наказував на Великдень заколоти речового ягня (пор. Вих.12:3). І хоча він знав, що святкувати слід «з опрісноками чистоти та істини» (1Кор.5:8), він все ж таки давав настанови про прісний хліб (пор. Вих.12:8). Отже, ці та подібні до них речі були «Святе Святих», яке, хоч Мойсей і покарав переносити його іншим, тобто хоча це мало здійснитися в реальності і насправді, він передав покритим і завуальованим у звичайних словах. Ми часто вказували на те, що у багатьох місцях Писання «плечі» означають роботу. 1.4. У церковних правилах є подібні настанови, яких повинен дотримуватися кожен, хоча не кожен розуміє, навіщо це потрібно. Думаю, нелегко кожному відкрити, чому, наприклад, під час молитви ми встаємо на коліна або, коли молимося, з усіх боків світу ми обираємо схід і повертаємося до нього. Хто зможе пояснити таїнство Євхаристії або те, як ми її здійснюємо, або те, що ми робимо під час хрищення: слова, дії, наслідування, запитання та відповіді? Проте ми носимо все це на своїх плечах, хоч вони покриті і заховані, коли ми виконуємо їх і слідуємо їм так, як велить нам переказ, як наказав нам Великий Первосвященик і Його сини. І тому, коли ми виконуємо ці й подібні до них речі, не розуміючи їхні причини, то піднімаємо на свої плечі і несемо Божественні таємниці, приховані та таємні, якщо тільки серед нас немає Аарона чи синів його, яким даровано бачити їх непокритими та оголеними. Але дано це їм, бо знають вони, що ці таємниці мають бути приховані та заховані, коли треба передати їх іншим для богослужіння. 2.1. Потім говориться про Левитів, що «мають вступати вони в службу для робіт» «від двадцяти п'яти років і вище до п'ятдесяти років» (пор. Чис.4:47; 8:24). Сказано: «Всі здатні до служби для робіт і носіння в скинії зборів» (Чис.4: 47). Зверніть увагу на відмінність використаних у Божественному Писанні слів. Коли йдеться про роботи, що їх сини Ізраїлеві виконують, сказано не «служба для робіт», а просто «робота»; коли воно оповідає про обов'язки левітів, то говорить не тільки «робота», а й «служба для робіт». Бо як є святе і святе святих, так є робота і служба для робіт. Ось чому, як мені бачиться, Мойсей вважав, що є певні видимі роботи, але є й інше, внутрішнє, містичне та приховане їхнє значення, яке він називає не просто «роботи», а «служба для робіт». Однак роботи, які він розуміє як звичайні, необхідні лише для теперішнього часу, він називає просто «роботи». Таким чином, є якась «служба для робіт», яка, на мою думку, являє собою все те, що і в сьогоднішньому читанні, і в книзі Вихід, і в інших місцях Писання наказується в потаємних таємницях і має виконуватися частково в теперішньому часі, частково – у майбутньому. І те, що названо «служба для робіт», як ми вже сказали, наказано виконувати не всім, а лише левітам. Числа п'ятдесят і п'ятсот пов'язані один з одним, тому що п'ятдесят, взятий десять разів, дає п'ятсот. Це число стає досконалим і в іншому відношенні: якщо довершеність цифри один додати до семи, помноженого на сім, то вийде п'ятдесят днів. Також і додавання десяти до сімдесяти, помноженого на сім, дає п'ятсот. 2.3. Якщо хочете зібрати ще більше таємниць, що містяться в числах п'ятдесят і п'ятсот, то в самій книзі Чисел, яку ми тепер розглядаємо, є місце, де Богу приноситься в дар п'ятдесята частина видобутку від Ізраїлевих синів, що не ходили на війну, а від інших – п'ятсота частина (пор. Чис.31:28–30). і, звичайно, ці цифри, п'ятдесят і п'ятсот, наведені невипадково. І в книзі Буття, коли Бог розмірковує, чи можна пробачити жителів Содома, патріарх Авраам, який знав про подібні таємниці, благає Господа пощадити мешканців цього міста і починає з цифри п'ятдесят, кажучи: «Можливо, є в цьому місті п'ятдесят праведників? невже Ти погубиш, і не змилосердишся місця цього заради п'ятдесяти праведників, якщо вони знаходяться в ньому? (Бут.18: 24). 3.2. Давайте розуміти під скинією зборів усіх святих, об'єднаних заповітом Бога, і в цій скинії є ті, хто вищий за інших за заслугами та благодаттю, і деякі з них названі «світильником» (пор. Чис.4:9; Євр.9:2) – можливо, самі апостоли, які висвітлюють тих, хто наближається. І якщо в цій скинії Бога є ті, хто відкриває світло знання і вчення всім, хто входить, всі вони можуть бути названі містичним «світильником». Іншими є «священний стіл», ті, у кого є хліб Бога, хто годує і живить душі, «жадібні і жадібні правди» (пор. Мт.5: 6). Інші суть «жертівник куріння», ті, хто не відходить «від храму, постом і молитвою служачи Богові день і ніч» (Лк.2:37), хто молиться не лише за себе, а й за весь народ. Означені як «ковчег одкровення» (пор. Чис.4:5) ті, кому Бог довірив потаємні таємниці і доручив секрети прихованих судів Свого Провидіння. Названі «престолом милості» (пор. Чис.4:5; Євр.9:5) ті, хто підношенням молитов і жертвою прохань з відвагою клопочеться перед Богом за гріхи людські. А тих, хто удостоївся повноти знання та незліченного багатства пізнання Бога, можна вважати «херувимами» (Вих.25:18; Євр.9:5); бо «херувім» у перекладі нашою мовою означає «повнота знання». 3.3. Однак усіх тих, кого ми перерахували вище, необхідно нести і нести «на плечах». Я думаю, що, можливо, тому ангели, які «службові духи, що посилаються на служіння для тих, які мають наслідувати спасіння» (Євр.1:14), несуть кожного з тих, кого ми згадували вище. Бо коли скинія встановлена ​​і ми починаємо входити в це святилище і йдемо в місце обітниці, тих, хто воістину святий і знаходиться у Святому Святих, безсумнівно, несуть ангели до того місця, де спочиває скинія Бога; піднімають на руки та несуть на плечах своїх. Пророк передбачив це в дусі, коли сказав: «Ангелам Своїм заповідає про тебе – охороняти тебе на всіх шляхах твоїх: на руках понесуть тебе, нехай не спотикаєшся об камінь ногою твоєю» (Пс.90:11–12). Цими ж ангелами деякі будуть взяті на хмари, як стверджує Павло, звертаючись до тієї ж таємниці, коли каже: «Потім ми, що залишилися живими, разом з ними будемо захоплені на хмарах на зустріч до Господа на повітрі» (1Фес.4:17). І так ті, хто повністю очистився від гріхів і став світлом, «захоплені» ангелами; тих, хто залишається обтяженим гріхами, вони несуть. Отже, і «стовпи скинії», і всі інші предмети, що відносяться до двору, (пор. Чис.4:31 і далі), про які йдеться в Писанні, переносяться певними людьми; але не ізраїльтянами, а левітами – відповідно до того розуміння, яке ми коротко торкнулися, залишивши слухаючим тлумачити його, щоб будь-хто, хто горить сильнішим бажанням, міг запалити в собі світло знання і своїм більш проникливим поглядом побачити ще більше. Але, можливо, Господь дарує нам, щоб служителі, подібні до цих, взяли і понесли нас і позбавили і захистили нас від «стріли, що летить у темряві», і «від сряща і біса полуденного», щоб не спотикалися ми «про камінь ногою» своєю (пор. Пс.90:5,6:12). Ісуса Господа нашого, «якому слава і держава на віки віків. Амінь» (1Пет.4: 11). Гомілія VI. Про написане: «Мойсей вийшов і сказав народові» (Чис.11:24), і про сімдесят чоловіків (пор. Чис.11:16 і далі), і про Ефіоплянку, яку Мойсей узяв за жінку (пор. Чис.12:1 і далі). 1.1. Прочитано нам було багато про що відразу, але ні обмеженість у часі, ні велич таємниць не дозволяють нам говорити про все це. Однак на цих безмежних просторах ми можемо зірвати кілька квіток - не всі, які пишно цвітуть на цих полях, але достатньо, щоб вловити їхній аромат. Так само, як і тоді, коли спраглий підходить до джерела, не слід випивати з нього всю воду, яка вдосталь виливається з нього, але взяти треба стільки, скільки потрібно, щоб вгамувати спрагу, а інакше надлишок цілющої вологи може призвести до смерті. 1.3. Я бачу, що так робить і Павло. Він знаходився всередині, коли сказав: «Мудрість ми проповідуємо між досконалими, але мудрість не віку цього і не влади цього віку минущих, але проповідуємо премудрість Божу, таємну, потаємну, якої ніхто з влади цього віку не пізнав» ( 1Кор.2:6–8 ). Ти бачиш, що Павло, коли каже це, перебуває всередині і проникає у таємне і потаємне Божої премудрості. Але послухай, що він говорить, коли «виходить до народу»: «Ніяке гнилое слово нехай не виходить з уст ваших» (Еф.4:29), і: «Хто крав, не вкради вперед» (Еф.4:28), і: «Кожен май свою дружину», і: «кожна май. Павло говорить це й подібне, виходячи до народу за прикладом Мойсея. 2.1. Але подивимося на іншу частину прочитаного нам, де оповідається про те, як «Мойсей зібрав сімдесят чоловіків з старійшин народу і поставив їх біля скинії» (Чис.11:24), і: «Бог взяв від Духа, Який на Мойсеї, і дав сімдесят старійшинам» (Чис.1:2:11:11:11:11:11). вони стали пророкувати» (Чис.11:25) Не слід розуміти сказане: «Бог взяв від Духа, що на Мойсеї, і дав сімдесяти старійшинам» так, ніби Бог знімає якусь матеріальну, речовинну субстанцію з Мойсея, поділяє її на сімдесят частин і дає по одній частинці кожному. Нечестиво так розуміти природу Святого Духа. Розумій зміст цих містичних слів таким чином: уяви, що Мойсей і Дух, Який на ньому, суть світильник, що випромінює яскраве світло, від якого Бог запалює сімдесят інших світильників, і сяйво цього світла переходить до інших таким чином, що саме джерело цього світла не зазнає шкоди від того, що ділиться своїм світлом. Ось благочестиве тлумачення написаного: «Бог взяв від Духа, що на Мойсеї, і дав сімдесят старійшинам» (Чис.11:25). 3.2. Отже, на всіх, хто пророкує, спочиває Дух Святий, але ні на кому так, як спочив Він на Спасителі. Ось чому написано про Нього: «І станеться галузь від кореня Єссеєвого, і гілка виросте від кореня його; і спочиє на ньому Дух Господній, дух премудрості та розуму, дух поради та фортеці, дух знання та благочестя; і страхом Господнім справдиться» (Іс.11:1–3). Але, можливо, хтось скаже: Ти не показав нічого написаного про Христа більше, ніж про інших людей; бо так само, як про будь-кого з інших сказано: “Коли спочив на них Дух”, так говориться і про Христа: “Спочинає на ньому Дух Господній” (Іс.11:2)». Але зауваж, що ні про кого іншого не сказано, що Дух спочиває на ньому з цією семичастою чеснотою. І оскільки, без сумніву, саму сутність Духа Божого, Який «спочиває на галузі від кореня Єссеєва» і про Яке говорить пророцтво, неможливо означити одним найменуванням, вона виражена різними словами. 3.3. Є й інше свідчення, яким я можу показати, що Святий Дух спочиває на Господі моєму і на Спасителі в чудовій мірі і зовсім іншим чином, ніж на інших. Бо Іван Хреститель говорить про Нього: «Той, хто послав мене христити у воді, сказав мені: на Кого побачиш Духа, що сходить і перебуває на Ньому, Той, Хто христить Духом Святим» (Ів.1:33). Якби він сказав: «Побачиш Духа, що сходить» і не додав: «і того, хто перебуває на Ньому», у Спасителя, як здається, не було б жодної переваги над іншими. Але він додає: «і того, хто перебуває на Ньому», і це є ознакою Спасителя, який не міг бути характерний ні для кого іншого, бо більше ні про кого не сказано, що Святий Дух перебував на ньому. 3.4. А щоб хтось не подумав, що, стверджуючи це, я применшую пророків, скажімо, що самі пророки знають, що я аж ніяк не применшую їх, коли ставлю Господа мого Ісуса Христа вище за них. Бо кожен з них пам'ятає свої вислови і знає, що більше ні про кого іншого не сказано: «Він не зробив жодного гріха, і не було лестощів в устах Його» (1Пет.2:22). І оскільки Він єдиний, Хто «не зробив жодного гріха», тільки на Ньому перебуває і залишається Святий Дух. Бо якщо Він є єдиним, про Ком сказано щось особливе і виняткове, а саме те, що ми привели вище, що «Він не зробив жодного гріха», то цим стверджується, що всі інші перебувають під владою гріха. А якщо все, то, певна річ, і пророки. Як же ми можемо говорити, що коли вони грішили, Дух Святий перебував на них? 3.5. Якщо ж тобі здається неймовірним, що пророки після того, як прийняли Духа Святого, здатні були грішити, повернемося до Мойсея, якого ми тепер розглядаємо і який, безумовно, є найбільшим і найславетнішим пророком. Він сам про себе пише і свідчить, що грішив, коли каже: «Послухайте, непокірні, хіба нам із цієї скелі вивести для вас воду?» (Чис.20:10). Бо в цих твердженнях він не освячує Господа «біля вод протиріччя» (пор. Чис.20:13), іншими словами, він не повірив у силу Бога; він не сказав, що Бог може «з цієї скелі перевести для вас воду» (пор. Чис.20:10), але через слабкість і невпевненість він відповів, сказавши: «Хіба нам із цієї скелі перевести для вас воду?». (Чис.20:10). І оскільки Господь поставив йому сказане в гріх, то безсумнівно, що коли він вимовляв ці слова, то в ньому говорив не Святий Дух, а дух гріха. І якщо Писання свідчить про те, що навіть такий великий пророк, як Мойсей, то носить у собі Духа Святого, а то – ні, – звичайно, тоді, коли здійснює гріх, – то, зрозуміло, це вірно і щодо інших пророків. 3.6. Що ж тоді сказати про Давида? Він молиться, щоб Дух Святий не відіймався від нього, ніби це можливо, і каже: «Не відкинь мене від лиця Твого і Святого Духа Твого не відніми від мене» (Пс.50:13). Але далі він вимагає повернути дар, який був відібраний у нього, ніби з його ж вини, і каже: «Поверни мені радість спасіння Твого і владним Духом утверди мене» (Пс.50:14). А що мені пригадати про Соломона? Адже ніхто не скаже, що він без участі Святого Духа вирішував суперечки (пор. 3Цар.3:16 і далі) або будував храм Господеві (пор. 3Цар.16:15 і далі) або, навпаки, у Дусі Святому робив капища демонам (пор. 3Цар.11:7). 3Цар.11: 1 і далі). Так і пророк, посланий Господом «до Бет-Елу», про якого розказано в Третьій книзі Царств, безперечно, вимовляв слова Божі в Дусі Святому (пор. 3Цар.13:11 і далі), однак не повинно вірити, що і наказ Господа він порушив у Дусі Святому, бо за це лев убив його. Але розповідати про це довелося дуже довго. 3.7. Я думаю, хоч і не стверджую напевно, що серед людських вчинків можуть бути такі, які хоч і не несуть у собі гріх, але не заслуговують на те, щоб вважати, що в них присутній Дух Святий. Скажу, наприклад, що в законному шлюбі немає нічого гріховного, коли відбувається злягання, не дається присутність Святого Духа, навіть якщо той, хто виконує свої обов'язки щодо продовження роду, виявиться пророком. Втім, є і багато іншого, де нічого цього не потрібно і досить однієї людської сили і не належить бути Святим Духом. Однак тут ми відхиляємося від теми, бажаючи показати, що Дух Божий завжди перебуває тільки на Господі і Спасителі моїм Ісусі, а на всіх інших святих, як і на сімдесяти старійшинах, з яких розпочався цей відступ, Дух Бога лише «починає». Він діяв у них, коли це було на благо тим, через кого Він діяв, і корисно тим, кому Він служив. 4.1. Далі у прочитаному нам сьогодні уривку сказано: «І дорікали Маріам та Аарон Мойсея за жінку Ефіоплянку, яку він узяв, – бо він взяв за себе Ефіоплянку, – і сказали: Чи одному Мойсеєві говорив Господь? Чи не говорив Він і нам? І почув це Господь» (Чис.12:1–2). І потім Господь наказав їм вийти «до скинії зборів», і там, після свого роду судового розгляду, Маріам на якийсь час покрилася проказою, а потім повернулася до табору (пор. Чис.12:4–16). Щоб коротко пояснити це, скажімо, що Маріам є образом первісного народу; Мойсей, тобто закон Господній, одружується з єфіоплянкою, взятою з язичників. Таким чином Мойсей, тобто закон духовний, бере дружину; і це діяння обурює Маріам, яка тепер є синагога, і вона говорить зневажливо, разом з Аароном, іншими словами, зі священиками і фарисеями. І досі ці люди нападають на Мойсея, що з нами; їм здається ганебним, що він не вчить нас ні обрізання плоті (пор. Еф.2: 11), ні дотримання субот і новомісяч (пор. Кол.2: 16), ні жертвопринесенням крові, а навчає обрізанню серця (пор. Рим.2: 29), утримання від гріха і пресно (свят. 1Кор.5:8), жертвам хвали (пор. Пс.49:14) і приношенням не вбитих тварин, але умертвлених вад. 4.2. Отже, Бог виносить про це Своє судження і утверджує шлюб з єфіоплянкою і дозволяє Мойсеєві жити і лежати з нею, а Маріам відправляє на закінчення «поза табором» (пор. Чис.12:14) і виганяє її подалі від скинії зборів і разом з нею викидає і Аарона. До того ж Маріам покривається проказою (пор. Чис.12:10). Поглянь тепер на цих людей і побач, до якої гидоти доходить їхнє прагнення до точного виконання розпоряджень, до якого неподобства доводять вони свою зовнішність. Незважаючи на це, проказа не залишиться назавжди, але коли почнеться тиждень цього світу, вони повернуться до табору. Бо наприкінці цього світу «увійде повна кількість язичників; і так весь Ізраїль спасеться» (Рим.11:25–26); тоді зникне проказа з зовнішності Маріам, і отримає вона славу віри і велич пізнання Христа, її обличчя знову набуде колишню красу, «і буде одна череда і один Пастир» (пор. Ін.10: 16). Повинно сказати на це: «О, безодня багатства і премудрості та ведення Божого» (Рим.11:33), «бо всіх уклав Бог на непослух, щоб усіх помилувати» (Рим.11:32) у Христі Ісусі Господі нашому, «Якому слава і держава на віки віків. Амінь» (1Пет.4: 11). Гомілія VII. Знову про те, що залишилося сказати про ефіоплянку і про проказ Маріам. 1.1. Як каже Апостол: «Все це відбувалося з ними, як образи; а описано в настанову нам» (1Кор.10:11), і я хочу знати, чому навчає нас прочитане про те, що «дорікали Маріам і Аарон Мойсея» (пор. Чис.12:1) і за це були покарані, а «Маріам покрилася проказою» (пор.1:0). І це покарання викликало таке занепокоєння, що поки прокажена Маріам тиждень була поза табором, народ Божий не вирушав у землю обітовану, і скинія зборів не рухалася з місця. Це, насамперед, навчає мене, і навчає на користь і безперечно, не дорікати братові своєму (пор. Пс.49:20), не злословити ближнього, не відкривати уст моїх, щоб не засуджувати не тільки святих, але й нікого з моїх ближніх, бо я бачу міру викликаний. Адже і в Псалтирі ми бачимо, як Бог повстає проти цього гріха, який викликає в Нього таке ж обурення, коли Він говорить: «Сидиш і говориш на брата твого, на сина матері твоєї обмовляєш» (Пс.49:20). І в іншому псалмі від імені праведника, що знає, як неприємно це для Бога, сказано: «Таємно обмовляє на ближнього свого вигоню» (Пс.100:5). Отже, виходячи з усіх цих слів Божественного Писання, які ніби «гострий з обох боків меч» (пор. Об'явл.1:16), повинно нам відсікати від себе порок наклепу на братів наших та засудження святих; бо проказа покриває лихих і наклепників. 1.2. Тепер перейдемо від моральних питань до містичного розуміння. І хоча в попередньому обговоренні вже було трохи сказано про це, додамо те, чого, як здається, бракує. Подивимося, хто той, хто дорікає Мойсея (пор. Чис.12:1), хто лихословить його. Не тільки юдеї, а й єретики, які не визнають закону і пророків, також засуджують Мойсея. Вони навіть звинувачують Мойсея у злочині, коли кажуть, що він – вбивця, бо «він убив Єгиптянина» (пор. Вих.2:12), і багато іншої хули зводять вони і Мойсея, і інших пророків. І за те, що вони дорікають Мойсеєві (пор. Чис.12:1), у душі їхньої прокази і прокажена їхня внутрішня людина, і тому вони знаходяться «поза табором» (пор. Чис.12:14) Церкви Божої. І так, всі, в кому є ця порок, чи то єретики, які дорікають Мойсею, чи ті, що належать Церкві, засуджують братів своїх, чи ті, хто лихословить ближніх, усі вони, без сумніву, прокажені в душі. 1.3. Отже, Маріам за клопотанням Ааронового первосвященика зцілюється (пор. Чис.12:15). Якщо порок осуду заразив душу проказою, вона буде прокаженою і нечистою до кінця тижня цього світу, тобто до воскресіння; якщо ж ні, то поки є час покаятися, звернувшись з молитвою до Господа Ісуса, покаянням очистимося від прокази і скверни. Але мені здається, що дорікають Мойсея не тільки ці первісні люди, не лише єретики, яких ми згадували вище; але всі, хто розуміє написане Мойсеєм невірно і хто духовний закон приймає по-тілесному, засуджують його, бо про слова Духа навчають по-тілесному. Ви чули, якому засудженню зазнають наклепники та злословлячі. Тепер послухайте, яку користь приносять тим, кого очорняють. Ви ніде більше не знайдете, щоб Бог так вихваляв раба Свого Мойсея, як тут, коли його дорікають. 2.1. Тож послухай, про що йдеться далі і які хвали Святий Дух віддає йому. Сказано: «І зійшов Господь у стовпі хмари, і став біля входу скинії, і покликав Аарона та Маріам, і вийшли вони обоє. І сказав: Слухайте слова Мої: Якщо буває у вас пророк Господній, то Я відкриваюся йому у видінні, уві сні говорю з ним; але не так з рабом Моїм Мойсеєм, він вірний у всьому домі Моїм: устами до уст розмовляю Я з ним, і явно, а не в загадках 11 і славу 12 Господа він побачив 13 ; Як же ви не злякалися дорікати Мого рабові, Мойсею? І запалився гнів Господній на них, і Він відійшов. І хмара відійшла від скинії, і ось Маріам покрилася проказою, як снігом» (Чис.12:5–10). Подивіться, яке покарання викликають наклепники і яку похвалу отримує від цього той, кого вони злословлять. Собі приносять вони ганьбу, йому – честь, собі – проказу, йому – славу, собі – безчестя, йому – велич. 2.2. Так ось, перш ніж Мойсей узяв єфіоплянку за дружину, не сказано, що Бог говорив «з ним явно, а не в загадках», але коли бере він її, тоді Бог говорить про нього: «Устами до уст, і явно, а не в загадках» (Чис.12:8). Адже зовсім недавно, коли Мойсей прийшов до нас і з'єднався з цією нашою єфіоплянкою, закон Божий став відомим не в образах та іносказаннях, як раніше, але явно в самій істині. І те, що раніше позначалося в загадках, виповнилося тепер явно і в істині. І той, хто пояснював ці загадки, образи та іносказання, говорить: «Не хочу залишити вас, браття, у невіданні, що наші батьки всі були під хмарою, і всі пройшли крізь море; і всі охристилися в Мойсея в хмарі та в морі; і всі їли ту саму духовну їжу; і всі пили одне й те духовне пиття: бо пили з духовного наступного каменю; камінь же був Христос» (1Кор.10:1–4). Ти бачиш, як Павло дозволяє цю загадку закону, вчить образам цієї загадки і каже, що камінь був загадкою для Мойсея до того, як він з'єднався з цією нашою єфіоплянкою. Тепер же «явно», «камінь» цей – Христос, бо тепер Бог каже «устами до уст» через Закон. Насамперед хрещення було «в загадках», «в хмарі і в морі», тепер же, «явно», є «лазнею відродження та оновлення Святим Духом» (Тит.3: 5). У той час манна була їжею «в загадках», а тепер «явно» «справжня їжа» – плоть Слова Божого, як і Сам Він каже: «Моя плоть є істинною їжею, і Кров Моя є істинне пиття» (Ів.6:55). Таким чином, і нині Мойсей перебуває серед нас у єдності у цій єфіоплянці, чи говорить він нам сам, чи Бог каже йому «явно, а не в загадках». 2.3. До цього додано: «І побачив славу Господа» (Чис.12:8). Коли побачив Мойсей славу Господа? Я сказав би, коли Господь «перетворився» на горі «і з'явилися Мойсей та Ілля, які з Ним розмовляють» (пор. Мт.17:1 і далі; Мк.9:2 і далі). І тому далі справедливо додано: «Як же ви не побоялися дорікати Мого рабу, Мойсею?». (Чис.12: 8). Ясно, що цей вислів спрямований проти тих, хто, як здається, приймають Євангеліє, але докоряють Мойсею і заслужено ганьбляться, бо, хоча вони й дізналися з Євангелія, що Мойсей разом з Ілією бачив славу Господа (пор. Мт.17: 5), наважуються засуджувати закон і пророків. А тому не будемо докоряти Мойсея, не засуджуватимемо закон, але станемо його виконавцями, а не тільки слухачами (пор. Як.1:22), щоб сподобитися нам «прославитися» (пор. Рим.8:17) з самим Мойсеєм. 2.4. Але гадаю, що привід для ганьби Мойсея надають і ті, хто, коли, наприклад, читають книгу Левіт або читається з книги Чисел, не показують, як написане «в загадках» має розуміти «явно» (пор. Чис.12:8), тобто не пояснюють духовно те, що сказано в законі. Бо ті, хто чують, як у церкві читають про обряди жертвоприношень чи про дотримання субот чи про що інше подібне, неминуче дратуються та кажуть: «Навіщо читати це у церкві? Що користі нам від іудейських настанов і дотримання приписів знедоленого народу? Все це стосується юдеїв, і нехай вони їм і слідують!» І щоб слухачам не траплялися подібні перешкоди, потрібно потрудитися і постаратися здобути знання закону, щоб розуміти і пояснювати читане згідно з тим, що «закон духовний» (пор. Рим.7: 14), щоб не дати приводу недосвідченим і недосвідченим через їхню вченість, а, вірніше, свято; але звернемося до Господа, щоб Він зняв для нас покривало (пор. 2Кор.3:16) літери, щоб постав перед нами Мойсей не в спотвореному образі, але в славному і гідному, і тоді ми не тільки не станемо докоряти Мойсея, але хвалимо і прославимо його за велич його суджень. 2.5. «І запалився на них гнів Господній, і Він відійшов. І хмара відійшла від скинії, і ось Маріам покрилася проказою, як снігом» (Чис.12:9–10). Гнів Господа спалахує на тих, хто обмовляє і злословить. Однак у сказаному «І хмара відійшла від скинії, і ось, Маріам вкрилася проказою, як снігом» слід звернути увагу на те, що спочатку «відійшла хмара», а потім «Маріам вкрилася проказою» (пор. Чис.12:10). Цим показано, що якщо в комусь є благодать Духа Святого і він зводить наклеп і докоряє, то після цього засудження вона відходить від нього, і душа його покривається проказою. Адже і ці первісні люди мали в собі благодать Божу, але коли відкрили вони свої лихослівні уста на справжнього Мойсея, Господа нашого Ісуса Христа, «хмара відійшла» від них і перейшла до нас, «на гору високу», де Спаситель наш «перетворився», і «хмара світла осяяла» учнів Його, Син Мій Улюблений, в Якому Моє милосердя» (Мф.17:5). Так ось, після цього Маріам покрилася проказою. 3.1. «Аарон глянув на Маріам, і ось вона в проказі. І сказав Аарон до Мойсея: Пане мій! не постав нам у гріх, що ми вчинили безглуздо і згрішили; не допусти, щоб вона була, як мертвонароджене немовля, у якого, коли він виходить із утроби матері своєї, зотліла вже половина тіла» (Чис.12:10–12). Цим він хоче показати, що колишні люди сформувалися в утробі матері своєї, синагозі, і не можуть досягти досконалого та повного народження. Бо як мертвонароджене немовля є наслідком неповного і недосконалого народження, так і цей народ був колись в утробі матері, тобто підкорявся приписам синагоги; але внаслідок гріха він не міг повністю оформитися і народитися живим і тому було викинуто, немов «мертвонароджене немовля», недосконале і нерозвинене, у якого внаслідок гріха, як сказано, «зітліла вже половина тіла». Але іноді викидень може бути і добрим. Викидень вважається благим, коли він порівнюється з чимось іншим, як і Екклесіяст каже: «Я сказав би: викидень щасливіший за нього» (Еккл.6:3). Кого? Сказано: Він даремно прийшов і відійшов у темряву (Еккл.6: 4). Він не називає викидень щасливим у прямому розумінні, але в порівнянні з життям, прожитим даремно, у темряві незнання. І проводить порівняння з-поміж них. 3.2. В іншому місці Еклезіаст каже: «Мертві краще живих 14» (Еккл.7:1). І знову ж таки, якщо ти порівняєш з ними викидень, то скажеш, що він кращий і за той, і за інший. Отже, якщо розглянеш тих, хто живий, і тих, хто мертвий, то викидень кращий за них, тому що не скуштував початку життя в цьому світі, і в порівнянні знайдеш відмінності. Зверніть також увагу на те, що він не називає інших живими, крім тих, про яких у Псалтирі сказано: «Справді, досконала суєта – кожна людина, що живе» (Пс.38:6). І тому викидень кращий за кожну людину, яка живе даремно; бо не всяке життя марне, а тільки те, що за тілом і заради мирських помилок і насолод, це життя марності, і вище за неї всі ті, хто мертвий для такого життя, хто говорить: «Для мене світ розп'ятий, і я для миру» (Гал.6:14), і про кого сказано: «Бо ви померли з Христом. І такі, що краще живуть. Сказано, однак, що викидень вищий за них, бо хоча можна подумати, що він опиняється в тілі, проте він не отримує ніякого зародка марності цього життя. І все ж Еклезіяст вводить ще одного, який, мабуть, ще краще, бо сказано про нього: «Блаженніший за них обох той, хто ще не існував» (Еккл. 4:3), тобто той, хто навіть не полягав у тілесній утробі і не відчував мук тілесного народження. 3.3. Еклезіаст каже: «І задовольнив я мертвих, які давно померли, живіших, що мешкають досі» (Еккл.4:2). Хіба він ясно не показує цим, що вважає вищим за тих, хто помер для світу, і не стверджує, що нижче за ті, хто живуть для світу? Бо якщо хочеш розуміти це за буквою, то як же тоді мертві заслуговують на більшу похвалу, ніж живі? Адже зазвичай хвалять за прагнення до добра та добрі наміри. Однак звичайна смерть не приходить від прагнень чи намірів. Як же тоді хтось удостоюється похвали за те, що зазнає неприємного своїх намірів? Бо тоді фараон, цар єгипетський, що потонув у морі, буде піднесений вище за Мойсея, що вийшов із морських хвиль живим. І єгиптян, що загинули в морських водах, возвеличать більше, ніж людей Божих, які «пройшли суходолом серед моря» (пор. Вих.14:29). І тому не треба тобі розуміти це таким чином, але знай, що вихвалятиму тебе як мертвого, коли зможеш сказати: «Я розіп'явся Христові, і вже не я живу, але живе в мені Христос» (Гал.2:19–20). І якщо відрікся ти від світу, відкинув пороки, якщо не тягне тебе більше до гріха, якщо ти мертвий для гріха, то ти вищий за того, хто живе для нього, і в тобі буде ця гідна похвали смерть. Бо нікого не хвалять за звичайну смерть, яка приходить до кожного за законом природи. 3.4. Хоча ми трохи відхилилися від теми, необхідно було обговорити той уривок, де слово Боже оповідає про те, як Маріам за гріх засудження покарала, ставши, «як мертвонароджене немовля» (пор. Чис.12:12), і показати, що викидень може бути і похвальним, і достойним. І Апостол, знаючи, що в тому устрої, про який ми говорили вище, є і похвальні викидні, говорить про себе: «А після всіх з'явився і мені, як якомусь викидня 15» (1Кор.15:8). Він визначає своє місце як того, хто перебуває вище живих і вище мертвих, але перебуває позаду тих, хто ще не народився. Тому Маріам стає, «як мертвонароджене немовля»; бо ці люди не могли сформуватися "до досконалості" в законі, як і Павло стверджує, кажучи: "Бо закон нічого не довів до досконалості" (Євр.7:19). Нарешті, той самий Апостол говорить про деяких відпалих від віри і тих, хто ніби звернувся до викидні, у своєму прагненні повернути їх до улаштування досконалого народження: «Діти мої, для яких я знову в муках народження, доки не зобразиться в вас Христос» (Гал.4:19). 4.1. «І заголосив Мойсей до Господа, говорячи: Боже, зціли її!» (Чис.12: 13). Кому ж просити Господа зцілити цих людей, якщо не Мойсеєві? Мойсей молиться за них. І, можливо, про це він говорив у своїй бесіді з Господом Ісусом Христом, коли Він «перетворився» на горі (пор. Мт.17:2), і просив Його, щоб «весь Ізраїль» врятувався, коли «увійде повна кількість поган» (пор. Рим.11:25–26). 4.2. «І сказав Господь до Мойсея: Якби батько її плюнув їй в особі, то чи не мала б вона соромитися сім днів? тож нехай буде вона в ув'язненні сім днів поза табором, а потім знову повернеться» (Чис.12:14). Що означає: «Якби батько її плюнув їй в особі, то чи не мала б вона соромитися сім днів?»? Ми поставили Маріам на місце синагоги, і батько її плюнув їй в особі. Начхати в обличчя є знак відкидання. Закон наказує, щоб на жінці, що залишилася вдовою, одружився найближчий родич, і написано, що якщо він хоче відмовитися взяти її за жінку, то вона разує його «і плюне в особі його» (пор. Втор.25: 5 і далі), і це буде знаком відкидання. Тому й сказано, що Маріам, тобто цьому народу, коли він знехтуваний Богом, плюють в обличчя. 4.3. І в іншому місці Писання ми знаходимо значення плювка, коли Ісайя каже: «Ось народи – як крапля з відра зважені, і вважаються як плювок 16» (Іс.40:15). Цим показано, що ці люди знехтувані як інші народи, які «вважаються як плювок». І справді, якщо візьмеш до уваги їхню колишню честь, коли серед них процвітало первосвященство, гідність священства, левитське служіння, велич храму, сяйво пророцтва, коли, будучи на землі, вони мали спілкування з небесним, – яка це була честь, яка слава! І знову ж таки, коли подивишся на них зараз, яке жахливе безчестя спіткало їх: залишилися вони без храму, без жертовника, без жертвоприношень, без пророків, без священства, без спілкування з небом; вони розпорошені по всій землі і живуть як вигнанці. Хіба може хтось не побачити, що «батько її плюнув їй в обличчі» і ганьба вкрила їхнє обличчя? 4.4. Отже, знаходиться «вона ув'язнення сім днів поза табором» (пор. Чис.12:15). Ми вже говорили вище, що ці сім днів позначають тиждень цього світу; бо сім днів було створено сутність всього видимого творіння; тоді почало існувати те, чого не було. І цього тижня всього світу прихованим і відомим лише Богу задумом буде пояснений сенс всього тоді сотворенного. Тим часом, у ці сім днів, поки Маріам перебуває «в ув'язненні», табори Ізраїлевих синів не рухаються, але залишаються на тому ж місці, і ніхто не вирушає в дорогу, поки Маріам не очистилася від прокази (пор. Чис.12:15). 5.1. Сказано: «Після цього народ рушив із Асирофа, і зупинився в пустелі Фаран» (пор. Чис.13:1). «Асіроф» перекладається як «досконалі будинки». Тому після того, як Маріам очистилася, народ вирушає зі своїх досконалих будинків і приходить до Фарану, що перекладається як «видимий рот». Мені здається, що видимий рот, можливо, відноситься до того, що «Слово стало плоттю» (Ін.1: 14) і «невидиме стало видимим» і що після того, як настає кінець і відбувається все те, що повинно було зробити для цього народу, він переходить (пор. Євр.11: 29) і приходить до Того, приходить до Того, плоттю. 5.2. «І сказав Господь Мойсеєві, говорячи: Пішли від себе людей, щоб вони виглянули землю Ханаанську, яку Я даю синам Ізраїлевим» (Чис.13:2–3), і все інше, де розповідається про те, як доглядачі, послані виглянути землю, повернулися і сповістили, що земля та «добрі», та «добрі». велетенського роду», і «в очах їхніх» народ Божий бачиться «як сарана» (пор. Чис.14:7; 13:28–33–34). І більшість зневірилися врятуватися від синів велетнів, але Ісус не зневірився, але зміцнив віру народу з «Халевом з Юдиного племени», і сказали вони: «Якщо Господь милостивий до нас, то введе нас у землю цю» (Чис.14:8). 5.3. То про яку землю тут йдеться згідно з духовним розумінням? Що це за добра та свята земля, населена безбожниками? Хто ці вороги, що мешкають у землі святих? І як їх вигнати, щоб їхнє місце посіли святі? Повернемося до Євангелій, повернемося до апостолів. Євангелія обіцяють святим Царство Небесне. Апостол каже: «Наше проживання на небесах» (Фил.3:20). Таким чином, "на небесах" місце спадщини, обіцяної святим. Чому ж ми думаємо, що в обіцяних тобі місцях зараз немає жодних мешканців, яких ти маєш вигнати звідти війною? І чому тоді Господь говорить: «Від днів же Івана Хрестителя дотепер Царство Небесне силою береться, і ті, хто вживає зусилля, захоплюють його» (Мф.11: 12)? Адже якби не було тих, до кого повинно було застосувати силу, кого мало вигнати і витіснити, Він ніколи не сказав би: «Царство Небесне силою береться» (пор. Мт.11:12). І якби не було тих, з ким ми б'ємося і ведемо битву, апостол ніколи б не сказав: «Наша боротьба не проти крові і плоті, але проти начальств, проти влади, проти мироправителів темряви цього віку, проти духів злості піднебесних» (Еф.6:12). І, мабуть, слід розуміти, що про це ж і фраза, сказана Богом через пророка, де Він говорить: «Впився меч Мій на небесах» (Іс.34:5). Отже, необхідно, щоб здолав ти, як сказано, «духів злоби піднебесних», істинних хананеїв, і вигнав їх із неба, щоб там перебувати там замість них. 5.4. Дізнайся ж, що вони – «велетні», інакше гіганти. «Гігантом» називається кожен, хто противиться Богу. Той, хто протистоїть Богові і ворогує проти істини, що є його основним заняттям, справедливо називається гігантом. І так, тобі даровано вигнати гігантів і увійти до їхнього царства. Або не написано про одне з них: «Чи може бути відібрано у гіганта 17 видобуток?» (Іс.49:24)? І Господь говорить про нього в Євангелії: «Або, як може хтось увійти в дім сильного і розкрасти речі його, якщо раніше не зв'яже сильного?» (Мф.12: 29). Так і нині, коли проводиться порівняння між людською та демонською природою, ми – саранча, вони – гіганти; особливо коли віра наша нетверда і якщо безвір'я сковує нас, то вони воістину «гіганти», а ми – «сарана». Якщо ж слідуємо за Ісусом, віримо словам Його, сповнені довіри до Нього, будуть вони в очах наших як ніщо. Подивися, як Ісус вселяє в нас упевненість, кажучи: «Якщо Господь милостивий до нас, то введе нас у цю землю» (Чис.14:8), бо вона «дуже гарна» (пор. Чис.14:7) і чудесні плоди її. 5.5. Так, образи та іносказання, явлені насамперед батьками, здійснилися в нас. Вони вигнали народи і здобули свою спадщину; бо вони отримали всю землю Юдеї, місто Єрусалим та гору Сіон. Все це виповнилося в них, а що тобі сказано? Не сказано: "Ти прийшов до того, що видиме", але "до того, що невидиме" (пор. Кл.1: 16). Бо сказано: «Але ви приступили до гори Сіону і до граду Бога живого, до небесного Єрусалиму та темряви ангелів» (Євр.12:22). І Апостол в іншому місці каже: «Вишній Єрусалим вільний: він – матір усім нам» (Гал.4:26). Якщо хтось не додає до віри сказаного Апостолом, що Єрусалим – місто небесне, то він може відкинути й ці наші слова. Якщо ж докладати до віри слова Павла, що, безсумнівно, має робити, і якщо ми віримо, що Єрусалим – місто небесне, образом якого є земне місто, то написане, як здається, про земний Єрусалим духовним розумінням ми будемо, що правильніше, переносити на небесний. Тому, якщо, за словами Павла, ми «приступили до небесного Єрусалиму», то ми, безперечно, прийшли і до небесної Юдеї; і як вони вигнали хананеїв, ферезеїв і Евеїв та інші народи з земної Юдеї (пор. ІсНав.9: 1 і далі), так і ми, які «приступили до гори Сіону» і до небесних царств, повинні вигнати з них неприємні сили та «духів злоби піднебесних» (6). і як вони вигнали євусеїв з Єрусалиму (пор. 2Цар.5: 6) і місто, що називалося раніше Євусом, стало іменуватися Єрусалимом (пор. ІсНав.18: 28), так і нам має спочатку вигнати євусеїв з Єрусалиму і так знайти його в на. Але якщо вони вимагали цього видимою зброєю, то ми – невидимою. Вони перемагали в плотських битвах, ми ж здобуваємо верх у духовній боротьбі. 6.1. Якщо хочеш дізнатися, як боровся Павло, який є не тільки «вчителем язичників», але й своїх воїнів, послухай, що він пише про себе, про що ми вже згадували вище: «Наша боротьба не проти крові і плоті, але проти начальств, проти влади, проти мироправителів темряви цього віку, проти духів злоби підне. Ось чому він готує духовну зброю і невидимі стріли для воїнів, які ведуть невидиму духовну лайку, і каже: «Станьте, підперезавши стегна ваші істиною і зодягнувшись у броню праведності, візьміть шолом порятунку і щит віри, яким можете погасити всі розпечені». Еф.6:14,16:17), «і візьміть духовний меч, який є Слово Боже» (Еф.6:17). 6.2. Отже, коли озброєшся цією зброєю і підеш за воєводою Ісусом, не злякаєшся ти цих «гігантів»; бо побачиш, як Ісус підкорить їх тобі; і як батьки наступали на шию народам, так і ти наступатимеш на шию демонів. Бо Сам Він говорить тим, хто вірить Йому і слідує за Ним: «Ось, даю вам владу наступати на змій та скорпіонів і на всю силу ворожнечу» (Лк.10:19). Адже Ісус завжди хоче творити чудеса, хоче, щоб «саранча» кидала «гігантів» і долала «злість піднебесну» земними засобами. І, можливо, саме це мав на увазі, коли говорив у Євангеліях, що віруючий у Нього не тільки створить справи, які Він творить, але «і більше цих створить» (Ів.14:12). Бо воістину мені здається більше, коли людина, перебуваючи в тілі, слабка і схильна до падіння, озброєна лише вірою в Христа і Його словом, долає гігантів і легіон (пор. Мк.5:9) демонів. І хоча Христос здобуває перемогу в нас, проте Він вважає «більшим», коли Він перемагає через нас, ніж коли Він перемагає Сам. 6.3. Досить нам того, що в нас завжди є ця зброя і що «наше проживання» завжди «на небесах» (пор. Філ. 3:20). Тож нехай кожне наше прагнення, кожен вчинок, кожна думка, кожне слово будуть небесними. І чим наполегливіше ми сходимо на небо, тим стрімкіше демони будуть скидатися звідти; і чим дбайливіше ми будемо, тим нижче вони будуть скинуті. Якщо наше життя святе, якщо згодне воно наказам Бога, накличе Він на них смерть; якщо ж наше життя проходить у ледарстві та в прагненні до насолод, Він зробить їх проти нас сильними та гігантськими. Таким чином, наскільки ми посилюємося, настільки вони применшуються та слабшають, і, навпаки, якщо ми стаємо немічні і шукаємо тільки земного, вони зміцнюються. І чим більше ми розповсюджуємось по землі, тим більше місця ми залишаємо для них на небі. Ось чому ми повинні чинити так, щоб вони применшувалися, а ми посилювалися, щоб вони виганялися, ми ж вступали, ми сходили, вони падали; як спав той, про якого Господь говорить у Євангелії: «Я бачив сатану, що спадав з неба, як блискавку» (Лк.10:18). І нехай він буде звідти скинутий, щоб Господь Ісус ввів нас туди і дозволив нам володіти Царством Його небесним. «Йому слава і держава на віки віків. Амінь» (1Пет.5: 11). Гомілія VIII. Про те, що сповіщали сповіщали, і про гнів Господній і про молебень Мойсея та Аарона. 1.1. Від Ізраїлевих синів було послано дванадцять шпигунів «видивитися землю» (Чис.13:3 і далі), яка була обіцяна їм. І повернулися вони через сорок днів і сповістили різне. Бо десять із них кидають народ у відчай, і до того, що вони нарікають на Мойсея, хочуть обрати іншого начальника і повернутися до Єгипту (пор. Чис.14:1–4). Двоє інших, однак, повідомляють добрі звістки (пор. Чис.14:6 і далі) і переконують народ перебувати у вірі: «Якщо Господь милостивий до нас, то введе нас у землю цю» (Чис.14:8). Однак народ у повному розпачі і поспішає побити добрих вісників камінням, «але слава Господня з'явилася в хмарі» (пор. Чис.14:10). «І сказав Господь Мойсеєві: вражу його [народ] виразкою, і винищу його, і виведу від тебе народ чисельніший і сильніший за нього» (Чис.14:11). 1.2. Така загроза походить від Господа не для того, щоб показати, що Божественна природа схильна до страждання і пороку гніву, але щоб явити Мойсеєві Божу любов до народу і Його благість, яка перевершує будь-яке розуміння. Бо написано, що Бог гнівається і загрожує народу смертю, щоб зрозумів людина, яке становище він займає у Бога і яку надію Він дає йому на те, що навіть якщо щось і викличе в Бога гнів, то людина молитвою може втішити його і проханням досягти того, що Бог змінить Своє рішення. Бо доброта, що змінює гнів, показує і довіру Мойсея Богу, і те, що божественній природі чужий порок гніву. 1.3. Водночас у цих словах міститься таємниця, яка здійсниться у майбутніх століттях за обіцянням Бога зробити інший народ після того, як цей буде відкинутий. Бо Він каже: «Вражу його виразкою, і винищу його, і зроблю від тебе народ численніший і сильніший за нього» (Чис.14:12). Ця загроза – не гнів, а пророцтво. Бо має прийняти інший Народ, тобто людей з народів, але не через Мойсея, тому що Мойсей усунувся, бо знав, що цей обіцяний великий народ буде покликаний не через нього, а через Ісуса Христа, і названий він буде народом не Мойсеєвим, а християнським. І тому Мойсей багато разів просить за цей народ. І Господь визначає міру покарання помірно (пор. Чис.14:13 і далі) і каже, що всі, хто вийшли з Єгипту «і спокушали Мене» і упиралися в невірстві, «у пустині сей падуть» (пор. Чис.14:29; клятвою обіцяв їхнім батькам, тільки дітям їхнім, які тут зі Мною» (пор. Чис.14:23), «і не знають нині ні добра, ні зла» (пор. Втор.1: 39), «їм дам землю» (пор. Можливо, ще глибша таємниця прихована в словах Господа, коли Він говорить: «Тільки їхнім дітям, які тут зі Мною». Де "тут"? У чому «вони зі Мною»? 1.4. Ми, між тим, говоримо, що наші батьки суть ті колишні люди, а ми – «діти їх». А як вони згрішили, то були відкинуті і впали; але замість них повстали ми, їхні діти, «які нині не знають ні добра, ні зла». Бо ми – «з язичників» (пор. Рим.9: 24) і не знаємо ні добра, що йде від Бога, ні зла, що походить від гріха. Але якщо ми досягнемо успіху на місці знехтуваних, то залякаємося вчинити подібне велике падіння, прислухаємося до застереження Павла, який сказав: «Бачиш доброту і строгість Божу: строгість до тих, що відпали, а доброта до тебе, якщо будеш у благості Божій; інакше і ти будеш відтятий. Але й ті, якщо не перебувають у зневірі, прищеплються» (Рим.11:22–23). 1.5. Далі Господь додає до сказаного: «А ваші сини будуть кочувати в пустелі сорок років» (Чис.14:33). І розкриває таємницю цього числа, кажучи: «За числом сорока днів, коли ви оглядали землю, ви понесете покарання за гріхи ваші сорок років, рік у день» ( Чис.14:34 ). Мені страшно обговорювати те, що полягає в цій таємниці, бо бачу, що тут міститься пропорційність гріха і покарання. Бо якщо кожному грішникові призначено покарання «рік за день» і якщо він повинен буде відбувати це покарання відповідне число років, то боюсь, що, можливо, тим, хто грішить кожен день, і тим, хто жодного дня свого життя не проводить, не грішаючи, всіх віків або навіть віків може не вистачити, щоб викупити свій гріх. Бо тим, що цей народ сорок років зазнавав поневіряння в пустелі за сорок днів гріхів і їм не дозволили увійти до святої землі, показана якась подоба майбутнього суду, коли доведеться відповідати за свої гріхи. Але, можливо, буде якась винагорода за добрі справи або за ту «злу», яку «ти отримав у житті твоєму», як навчає нас Авраам на прикладі Лазаря (пор. Лк.16: 19 і далі). Однак ніхто не може мати повного знання про це, крім Того, Кому «Батько віддав весь суд» (пор. Ін.5:22). А про те, що за день гріха призначається рік покарання, йдеться не тільки в цій книзі, в якій ніщо не може викликати сумнів, але щось подібне написано і в книзі «Пастир», якщо хтось вважає, що сказане в ній заслуговує на таку ж увагу. 1.6. Але, можливо, хтось скаже, що нагородження роком покарання за день гріха не узгоджується з добрістю Бога. Або хтось може сказати: «Навіть якби Він визначив день за день, Він був би справедливим, але не здавався б добрим і милосердним». От і подумай, чи можемо пояснити ці труднощі на очевидних прикладах. Якщо нанесена тілесна рана або зламана кістка або порваний нервовий вузол, подібні рани тіло зазвичай отримує в межах години і потім дуже важко і довго лікується з болем та стражданням. Бо який нарив виникає у пошкодженому місці, скільки болю він спричиняє? А якщо когось багато разів поранять в одне і те ж місце чи кістку ламається неодноразово, то якими муками та жахливим болем супроводжуватиметься лікування та зцілення? А скільки часу знадобиться, щоб одужати, якщо це взагалі можливо? Та й навряд чи він вилікується, уникнувши тілесної слабкості чи потворного рубця. 1.7. Перейдемо тепер від тілесних прикладів до душевних ран. Скільки разів душа грішить, стільки разів вона і отримує рану. А щоб ти не сумнівався, що вона пораниться гріхом, немов стрілою чи мечем, послухай Апостола, коли він закликає нас взяти «щит віри, яким можете погасити всі розпечені стріли лукавого» (Еф.6: 16). Отже, ти бачиш, що гріхи є «стрілами лукавого», пущеними в душу. Однак душа страждає не тільки від ран, нанесених стрілами, а й від перелому ніг, коли готують «сітку ногам» її (пор. Пс.56:7) і коли «захитаються стопи» її (пор. Пс.36:31). А як ти думаєш, скільки часу знадобиться, щоб зцілити ці та подібні до них рани? О, якби ми бачили, як ранить нашу внутрішню людину кожен скоєний нами гріх, яку рану завдає кожне сказане нами погане слово! Хіба ви не читали, що «багато хто впав від вістря меча, але не стільки, скільки полеглих від язика» (Сир.28:21)? Як бачиш, душа раниться як язиком, так і поганими помислами та бажаннями, але справи гріховні розкладають і руйнують її. Якби ми могли все це бачити і відчувати ті шрами, які залишають на душі завдані їй рани, ми противилися б гріху до смерті. Нині ж, подібно до того, як біснуваті чи хворі душею не відчувають, коли їх ранять, бо позбавлені природних почуттів, так і ми, збожеволівши від мирських устремлінь, не можемо відчувати міру ушкоджень і руйнувань, які ми завдаємо душі своїми гріхами. І тому дуже справедливо, що покарання, тобто лікування та лікування, триває довгий час і що для кожної рани термін лікування продовжується відповідно до природи рани. 1.8. Таким чином, у цих покараннях душі стають явними справедливість і благо Бога. Тож нехай, почувши це, той, хто гріш, прийде до тями і більше не грішить. Бо звернення в цьому житті і принесені плоди покаяння швидко зцілять подібні рани, оскільки покаяння не тільки лікує колишні рани, але й не дозволяє душі пошкоджуватися гріхом. І ще додам до цього: припустимо, що я грішник; Чи піддаюся я такому ж покаранню, якщо в чомусь згрішив одного разу і якщо грішу вдруге, втретє і навіть частіше? Ні, швидше, ступінь покарання має визначатися характером, кількістю та мірою гріха. Бо Бог насичить нас «хлібом слізним» і напоїть «сльозами», але «в міру» (пор. Пс.79:6). І цей захід кожен визначає для себе своїм життям, грішаючи більше чи менше. Бо, як сказано, «чаша в руці Господа, вино кипить у ній, повне змішання» (Пс.74:9). Без сумніву, кожен змішує його, і воно стає його осудом, яке визначається не лише створеним ним злом, а й добром. І коли вони змішуються, «осад її 18 », який, як мені здається, відноситься до скоєного зла, до кінця не буде «вичавлений» (пор. Пс.74: 9). 1.9. Але, як ми сказали, все це «в руці Господа», і маємо нам поспішити до виправлення, без вдавання звернутися до покаяння, скорботи про минуле, бути пильним у майбутньому, закликати допомогу Бога; бо як тільки звернешся й обуришся, одразу будеш спасенний, бо ти знайдеш «ходача перед Отцем, Ісуса Христа» (пор. 1Ін.2:1; Рим.8:34), а Він набагато вищий за Мойсея, який, проте, молився за цей народ (пор. Чис.21:7). І, можливо, тому й написано, що Мойсей просить за гріхи колишнього народу і вимовляє прощення, щоб у нас було набагато більше довіри, бо ходатай наш Ісус, поза всяким сумнівом, вимолить нам прощення у Отця; якщо тільки ми звернемося до Нього, якщо «не відступить назад серце наше» (пор. Пс.43:19), як і Іван говорить у своєму посланні: «Діти мої! це пишу вам, щоб ви не грішили; а якби хтось згрішив, то ми маємо заступника перед Отцем, Ісуса Христа, праведника; Він є змилосердя за наші гріхи» (1Ів.2:1–2). «Йому слава і держава на віки віків. Амінь» (1Пет.5: 11). Гомілія IX. Про кадильниці Корея, про те, як народ повстав на Мойсея, і про палиці, серед яких розквітло палице Аарона. 1.1. У Бога, як це дано зрозуміти, немає нічого марного, нічого зайвого, але навіть те, що, як здається, людям потрібно видалити та відкинути, виявляється необхідним. Це дозволяє нам зрозуміти сьогоднішнє читання, яке розповідає про кадильниці Корея та про інших, які згрішили разом з ним. І навіть ці кадильниці Бог наказує не викидати, але розбити їх у листи для покриття жертовника (Чис.16:38 (17:3)). І в Писанні оповідається, як «взяв Елеазар священик мідні кадильниці, які принесли спалені, і розбили їх у листи для покриття жертівника, на пам'ять Ізраїлевим синам, щоб ніхто сторонній, що не від насіння Аарона, не приступав приносити куріння перед лицем Господнім, і не приносив куріння перед лицем Господнім, і не приносив куріння перед лицем Господнім, і не приносив куріння перед лицем Господнім. йому Господь через Мойсея» (Чис.16:39–40 (17:4–5)). 1.2. В одному місці Писання Господь через пророка ясно говорить: «Мої думки – не ваші думки, ні ваші шляхи – дороги Мої» (Іс.55:8). Якби це питання вирішувалося людьми сьогодні і главами церков щодо тих, хто, наприклад, поніс кару Божественної помсти за те, що поширював теорії, що суперечать вченню Церкви, то хіба не було б прийнято рішення, що все ними сказане, все, чому вони вчили, все, що залишили вони у своїх творах, має зникнути разом з ними? Але суди Божі – не наші суди. Бо послухай, як Він наказує розбити в аркуші повсталих проти пророка Божого і обкласти ними кадильниці. Образ тих, хто повстав проти віри Церкви та вчення істини, є Кореєю. Так, про Корею та про його спільників написано, що вони принесли в мідних кадильницях запашне куріння чужого вогню (пор. Чис.26:61). Бог наказує розкидати і викинути «чужий вогонь», але «мідні кадильниці», як сказано, «бо вони освятилися смертю грішників, нехай розіб'ють у аркуші для покриття жертівника, бо вони принесли їх перед Господнім лицем, і вони стали освяченими» (пор. 7:3:3). Як на мою думку, цим показано, що кадильниці, які в Писанні названі «мідними», є образом Божественного Писання. До цього Писання єретики додають «чужий вогонь», тобто вводять розуміння та тлумачення, чужі Богові та неприємні істині; вони приносять куріння не в приємне пахощі Богу, а огидне. Цей образ дано священикам Церкви для того, щоб якщо виникне щось подібне, чуже істині має бути викинуте з Церкви Божої; якщо ж у словах єретиків виявляється щось від вірного розуміння Божественного Писання, то нехай воно не відкидається нарівні з тим, що суперечить вірі та істині; бо те, що взято з Божественного Писання, освячено та принесено Богові. 1.3. Проте наказ поєднати і поєднувати з жертовником грішників, що відноситься до кадильниць, можна розуміти і по-іншому. І насамперед те, що вони названі мідними (пор. Чис.16:37 (17:4)), здається аж ніяк не випадковим. Бо коли віра істинна, а проголошення слова Божого повне, у сяйві золота відбивається чистота віри, а «срібло, очищене від землі в горнилі», є «слова Господні – слова чисті» (пор. Пс.11: 7). Однак те, що названо «мідним», полягає не в силі Духа Божого, а лише в звукі Його голосу, і воно, за словами Апостола, є як «мідь, що дзвінить і звучить кимвал» (1Кор.13:1). Тому якщо ми докладемо ці «мідні кадильниці», тобто слова єретиків, до жертовника Бога, де горить Божественний вогонь, де відбувається справжнє провіщення, сама істина засяє набагато яскравіше порівняно з оманливим. Адже якщо я візьму, наприклад, вислови Маркіона, Василида чи будь-якого іншого єретика і спростую їх словами істини та свідченнями Божественних Писань, немов вогнем жертовника Бога, то хіба самим цим порівнянням їхнє безбожність не виявиться ще очевиднішим? Адже якби вчення Церкви було простим і його з усіх боків не оточували б утвердження єретичних теорій, наша віра не могла б бачитися такою чистою і такою бездоганною. Але завдяки тому, що кафолічне вчення зазнає нападів з боку тих, хто перешкодить йому, наша віра не слабшає від бездіяльності, але шліфується постійними вправами. 1.4. Тому й Апостол сказав: «Належить бути і єресям 19 між вами, щоб відкрилися між вами вправні» (1Кор.11:19). Це означає, що жертовник треба обкласти кадильницями єретиків (пор. Чис.16:38 (17:3)), щоб різниця між вірними і невірними стала безперечною і всім очевидною. Бо коли віра Церкви засяє, як золото, а її провіщення в очах звернених до неї засяє, немов срібло, очищене вогнем, тоді голоси єретиків, приглушені нечестям і безслав'ям, здадуться зневаженими через малоцінність міді. 1.5. А хочеш побачити, що добре краще пізнається в порівнянні з гіршим? Хто б знав, що світло гарне, якби ми не зазнали мороку ночі? Хто впізнав би солодощі меду, якби не скуштував гіркого? Нарешті, якщо не виженеш самого диявола і неприємні сили, що борють нас, то без цієї лайки чесноти душі не зможуть засяяти, якщо вона не підкріплена засудженням і покаранням невірних. 1.6. З того, що ми прочитали, випливає, що кожен праведник бачиться в очах Бога чіткіше порівняно з іншими. Так, про Ноя сказано, що він «був людина праведна і непорочна в своєму роді» (Бут.6:9). Цим показано, що він був непорочним не зовсім, але «на кшталт своєму», і названий праведним у порівнянні з іншими. Думаю, що і сказане про Лота має розуміти подібним чином. У міру того, як жителі Содома з кожним днем ​​ставали все гіршими, Лот бачився все більш праведним (пор. Бут.13:13). Ось і в цій книзі, яку ми тримаємо в руках, розповідається про те, що коли ті, хто оглядав землю, повернулися і десять з них своїми страшними оповіданнями кинули народ у відчай (пор. Чис.13:31–33), а двоє інших, а саме Халев і Ісус (пор. Чис.14:6–9). Намір, Господь дарував їм вічну відплату не стільки за їхнє власне сповідання, скільки внаслідок того страху, який відчували їхні одноплемінники. Бо доброчесність душі не світилася б у них так яскраво, якби в решті десяти не виявився ганебний страх і малодушність. 1.7. Отже, ми сказали про кадильниць засуджених, які наказується прикріпити до жертовника, оскільки на тлі тих, хто нижче, праведні вирізняються виразніше, і в той же час був дано приклад нащадкам, щоб не приймали вони духу зарозумілості і не присвоювали собі гідність священика, яке дарується Богом, але підкорялися тому, хто підкорявся тому, хто підкорявся тому, хто підкорявся тому, хто підпорядковувався тому, прихильністю, не поганим підношенням, але усвідомленням заслуг і Божою волею. 2.1. Далі сказано: «Уся громада Ізраїлевих синів нарікала на Мойсея та Аарона і говорила: Ви вбили народ Господній. І сталося, як зібралося суспільство проти Мойсея та Аарона, вони звернулися до скинії заповіту, і ось хмара накрила її, і з'явилася слава Господня. І прийшли Мойсей та Аарон до скинії заповіту» (Чис.16:41–43 (17:6–8)). 2.2. Раніше ми не читали, щоб хмара покривала скинію зборів і була слава Господня і приймала в цю хмару Мойсея та Аарона, тільки тепер, коли народ повстав проти них і захотів побити їх камінням (пор. Чис.14:10). Навчимося з цього, яке благо отримують християни за часів гонінь, яка благодать сходить на них, яким захисником стає для них Бог, як рясно виливається на них Дух. Бо саме в такі часи, коли лютує людська жорстокість, є благодать Божа; коли ми зазнаємо людей війни заради правди, тоді ми примиряємося з Богом. «Коли помножився гріх, почала перебільшувати благодать» (Рим.5:20). 2.3. І ось, «коли зібралося суспільство проти Мойсея та Аарона», хмара покрила скинію, «і з'явилася слава Господня» (пор. Чис.16:42 (17:7). Наскільки б не великі були у своєму гідному житті Мойсей і Аарон (пор. Вих.11:3)) Бога не могла з'явитися їм, поки не стали вони гнані, поки не опинилися вони в небезпеці і тісноті, на самому краю загибелі. в ранах, у в'язницях?» Хіба не пише він про себе: «Три рази мене били палицями, одного разу камінням побивали, три рази я терпів корабельну аварію, багато разів був у небезпеці на морі, в небезпеці від розбійників, в небезпеці між лжебрати2». більше множиться скорбот, тим більше вони несуть Божу славу тим, хто мужньо їх переносить. 3.1. «І сказав Господь до Мойсея, говорячи: Відстороніться від цього суспільства, і Я загублю їх миттєво. Але вони впали на свої обличчя» (Чис.16:44–45 (17:9–10)). Колись у Содому треба було знайти хоча б десять праведників, щоб ледве врятувати мешканців п'яти міст содомських (пор. Бут. 18:32); Тепер же, щоб врятувати весь ізраїльський народ, достатньо двох, але таких, як Мойсей і Аарон. То що ми можемо сказати? Чим ці два чоловіки були вищими за інших? Яка чеснота така велика, яка заслуга, що може позбавити загибелі шістсот тисяч чоловік? Думаю, що Мойсей уособлює закон, який навчає людей пізнання і любові Божої, а в Аароні укладено образ звернених до Бога уклінних молінь. Тому коли колись Бог обуриться на нас або на весь народ Божий і якщо Господь вже винесе вирок і наміряться покарати винних, але закон Божий знову заговорить у нашому серці, застерігаючи і закликаючи нас покаятися, загладити свої гріхи, піднести молитви за свої провини, гнів миттєво зникне, Мойсей та Аарон клопотали за нас і молилися за весь народ. 3.2. Якщо ж колись ми викличемо обурення Бога і сувора кара спіткає нас за наші гріхи і серце наше запеклим і ми не звернемося «до Господа» (пор. 2Кор.3:16) і не змиримося «перед Господом» (пор. Як.4:10), щоб визнанням і молитвою померти: «Бога не цікавить життя смертних, і все це не має для Нього значення, Він уже давно залишив нас, і це все не доходить до Його свідомості»; якщо ми міркуємо так у своєму серці і якщо подібні міркування виходять з уст наших, то, безперечно, серед нас немає Мойсея і Аарона, тобто знання закону і плодів покаяння, через які ми могли б уникнути неминучої смерті (пор. Мт.3: 7 і далі). Я думаю, що це траплялося і з людьми, які жили раніше за нас, коли вони «усі ухилилися, стали однаково непотрібними; і не було нікого, хто чинить добро» (Пс.13:3). Бо якби такі були, то Бог ніколи не залишив би їх. Так збоїмося, як би й у нас не виявилося щось подібне; боюся я фрази, в якій Господь наш і Спаситель, що все передбачає, говорить як би в сумніві: «Син Людський, прийшовши, чи знайде віру на землі?» (Лк.18: 8). 3.3. Отже, Мойсеєві та Ааронові наказується: «Відстороніться від цього суспільства, і Я загублю їх миттєво» (Чис.16:45 (17:10)). Подивимося, що роблять; вони святі, вони досконалі, і, що ще важливіше, вони навчені більше євангелією, ніж законом, і тому люблять своїх ворогів і моляться за «кривдних і гнаних» (пор. Мт.5: 44). Бо ці два чоловіки, коли прийшли вбити їх, «упали на обличчя свої» на землю (Чис.16:45 (17:10)). 4.1. «І сказав Мойсей до Аарона: Візьми кадильницю і поклади в неї вогню з жертівника і всип куріння, і неси швидше до громади і заступи їх, бо вийшов гнів від Господа, і почалася поразка» (Чис.16:47 (17:11)). Якщо ми дійшли до цього уривка, то я хотів би нагадати учням Христа про доброту Бога, щоб когось із вас не бентежили єретики, якщо будь-коли виникне суперечка і вони стануть запевняти вас, що Бог закону не добрий, але справедливий, і що в законі Мойсея полягає не добра, а справедливість. Нехай ті, хто очорнює і Бога, і закон, побачать, як сам Мойсей та Аарон зробили те, чого згодом навчає євангелія. Дивись: Мойсей любить ворогів своїх і молиться за тих, хто його ганяє (пор. Мт.5: 44), тобто чинить так, як навчає нас в Євангелії Христос. Бо подивіться, як упали вони на землю на обличчя свої і моляться за тих, хто повстав на них, щоб їх убити. Таким чином, євангельська сила виявляється в законі, і треба так розуміти, що Євангелія ґрунтуються на законі; і якщо я розумію закон духовно, то не називаю його Старим Завітом. 4.2. Закон стає «Старим Завітом» для тих, хто хоче розуміти його по-тілесному; і для них він неминуче стає старим і старим, тому що не може зберегти свою силу. Але для нас, хто розуміє та пояснює його духовно та в євангельському розумінні, він завжди новий. Воістину обидва Завіти для нас Нові не за давністю часу, але новизною розуміння. Хіба не це мав на увазі апостол Іван, коли писав у своєму посланні: «Нову заповідь пишу вам: нехай любите один одного» (пор. 1Ін.2: 8; 3:23)? Адже, звичайно, він знав, що заповідь про любов давно дана в законі (пор. Лев.19: 18). Але оскільки любов ніколи не перестає (1Кор.13:18) і заповідь любові ніколи не застаріває, апостол стверджує: що не занепадає, то завжди нове; бо заповідь любові постійно оновлюють у дусі ті, хто дотримується і виконує її. Для грішника ж і того, хто не зберігає наказу про любов, і Євангеліє застаріває. Не може Завіт бути Новим для того, хто не хоче «відкласти колишній спосіб життя старої людини і зодягнутися в нову людину, створену за Богом» (Еф.4:22–24). 4.3. Отже, Мойсей каже первосвященикові: «Візьми кадильницю і поклади в неї вогню з жертівника і всип куріння, і неси скоріше до громади і заступи їх» (Чис.16:46 (17:11)), бо «вже почалася поразка в народі» (Чис.16:27) Те, що відбувалося, Мойсей бачив у дусі. Він побачив, що сила приступила до табору і почала вражати грішників, і тому він каже первосвященикові: «Візьми кадильницю і поклади в неї вогню з жертівника і всип куріння, і неси швидше до суспільства» (Чис.16:46 (17:11)) і стань «поміж мертвими». як точніше сказано в Писанні, «припинилося» (пор. Чис.16:48 (17:13)). 5.1. Але перш за все, якщо це доречно, наведемо образ самого історичного оповідання, бо тільки коли ясно видається зовнішня форма подій, що відбулися, має дослідити, чи не міститься в цьому уривку і щось містичне. А тому роздумай, що народ Ізраїлю розподілений по таборах, по колінах та пологах (пор. Чис.1:2), але зверни увагу, що сила, послана Богом, діє не безладно, але спочатку вражає смертю якусь частину народу і послідовно несе спустошення смертю; поміть, як після цього виступає первосвященик у священицьких шатах і несе кадильницю і вогонь з курінням, прямуючи до того місця, куди прийшов ангел-згубник, що сіє смерть (пор. Вих.12:23), і встає на те місце, де смерть поклала межу першим, і поряд з тими. Дивись: священик стоїть, відокремлюючи собою живих від мертвих, і сила його заступництва осоромлює ангела-губителя (пор. Вих.12:23); у своїй смерть припиняється, а життя відроджується. 5.2. Якщо ти зрозумів будову історичної розповіді і, так би мовити, своїм оком побачив первосвященика, що стоїть «між мертвими і живими», то піднесися тепер на більшу висоту цих слів. Дивися, як істинний Первосвященик Ісус Христос сприйняв «кадильницю» людського тіла і приклав до неї вогонь жертовника – без сумніву, ту піднесену душу, з якою Він народився в тілі, – і додав до нього «куріння», тобто непорочний Дух, «і став між смертними і живий, як і мертвий, і став між мертвими і живий «Він позбавив сили того, хто має державу смерті, тобто диявола» (Євр.2:14), «щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне» (Ів.3:15). 5.3. Ось таємниця, яка прийшла згодом, але вже тоді жахнула губителя людей. Бо дізнався образ і кадильниці, і вогню, і куріння; а Той, Хто «став між мертвими та живими», передбачав, яку жертву має принести Богові. І тоді цей образ їх спас, але сама істина спасіння прийшла до нас. Бо цей ангел-згубник не засоромився пурпурових шат первосвященика з вовни та віссону, але впізнав убрання прийдешнього Первосвященика і підкорився Тому, Хто вищий за всяке творіння. 5.4. Я, однак, думаю, що цей образ не тільки здійснився в першому приході Господа нашого і Спасителя, але і в другому. Бо Син Людський прийде знову, і коли Він з'явиться, то, безперечно, знайде одних мертвими, а інших живими. Ми можемо зрозуміти це так, що одні виявляться в тому стані життя, в якому ми зараз перебуваємо, а інші, які жили до нас, – мертвими. Але можна витлумачити це й інакше: «мертві» розуміються як тіла, «живі» – як душі. Я пригадую, що ті, хто тлумачили цей уривок до нас, казали, що «мертві» суть ті, хто помер у своїх гріхах через надлишок своїх злодіянь, тоді як живі – ті, хто не перестає робити справи життя. Але при обох тлумаченнях наш Першосвященик і Спаситель стоїть «між мертвими та живими» і в майбутньому. І треба сказати, що Він стане «між мертвими й живими» і тоді, коли «поставить овець праворуч Своїм, а козлів ліворуч і скаже тим, що праворуч Його: прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, приготоване вам від створення світу» (Мф.25:33–3; скаже і тим, що з лівого боку: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований Моїм Отцем дияволові та ангелам його» (Мф.25:41); «Не знаю вас» (Лк.13: 27). І, звичайно, ті, кого посилають у вічний вічний, суть «мертві», а ті, кого відправляють у Царство, – «живі». 6.1. Сказано: «І поразка припинилася» (Чис.16:48 (17:15)), або, як ми читаємо в іншому списку, «злама», що більше відповідає істині; бо «злама» є те, що зазвичай відбувається з «глиняним посудом». Таким чином, цим «глиняним посудом» стають грішники, як вказує в Плачі пророк Єремія, коли каже: «Сини Сіону дорогоцінні, рівноцінні найчистішому золоту, як вони зрівняні з глиняним посудом, виробом рук горщика?» (Плач.4: 2). І Апостол говорить: «У великому домі є посуд не тільки золотий і срібний, а й дерев'яний і глиняний; і одні в почесному, інші в низькому вживанні» (2Тим.2:20). Отже, є «глиняні судини в низькому вживанні», які можуть бути розтрощені. 6.2. Але подивимося уважніше, що говорить Апостол про ці «глиняні судини» далі: «Хто буде чистий від цього, той буде посудиною в честі, освяченою і благопотребною Владиці, придатною на всяку добру справу» (2Тим.2:21). Цим, мабуть, показано, що одна і та сама людина є і сама судина, і те, чим вона стає, і те, з чого цей посуд зроблений. З цього зрозумій, що тут головне – намір людини, а частина, що залишилася, є посудина, зроблена для або почесного, або низького вживання. Так, коли розум наш обирає добро і спонукає нас вести праведне життя, ми стаємо корисною судиною. Коли ж він перебуває в недбалості і ми навмисно відпадаємо від добра, то стаємо судиною для низького вживання. Тому, якщо наше розуміння вкрите глиною і ми завжди думаємо про глину, тобто про земну, то ми стаємо «глиняною судиною», «виробом рук горщика». І, можливо, з цієї причини Апостол дорікає тому, хто хоч і має розум земний і глинистий, але порушує питання про високі матерії, які він не може зрозуміти, і питає: «За що ще звинувачує? Бо хто протистане волі Його? (Рим.9: 19). І Апостол відповідає йому, неначе шматку глини: «А ти хто, людина, що сперечаєшся з Богом? Глина чи скаже горшечнику 20: «Навіщо ти мене так зробив?» (Рим.9:20). 6.3. Сказано, що наше тіло є «глиняний посуд», але й буква закону, коли Апостол каже: «Але цей скарб ми носимо в глиняних судинах» (2Кор.4:7); бо тут можна прийняти обидва значення: і що поки ми поміщені в тіло, Господь дарує нам скарб Своєї благодаті через Святий Дух, і що в словах закону, які здаються жалюгідними і зневаженими, бо позбавлені блиску словесного мистецтва, «приховані всі скарби премудрості і відання» (Кол.2:3) премудрості та ведення Бога». 6.4. Ось що мало сказати про «скрушення», яке, як написано, «припинилося» (пор. Чис.16:48 (17:15)); тепер же розглянемо послідовність історичного оповідання, у якому йдеться про жезлах. 7.1. «І сказав Господь до Мойсея, говорячи: Скажи Ізраїлевим синам, і візьми в них по жезлу від племени, від усіх начальників їх по племенах, дванадцять жезлів, і кожного напиши ім'я на палиці його. Ім'я Аарона напиши на жезлі Левіїному, бо одне жезло від начальника їхнього коліна повинні вони дати; І покладеш їх у скинії заповіту перед ковчегом одкровення, де Я вам. і кого Я виберу, того жезло розквітне; і так Я заспокою нарікання Ізраїлевих синів, яким вони нарікають на вас» (Чис.17:1–5 (17:16–20)). 7.2. Кожен начальник коліна і роду має жезло; бо ніхто не може правити народом, якщо в нього немає палиці. Ось чому апостол Павло, який був начальником народу, сказав: Чого ви хочете? з жезлом прийти до вас, чи з любов'ю і духом лагідності? (1Кор.4: 21). Тому необхідно, щоб своє жезло було у кожного начальника коліна, але, як повідомляє Писання, тільки в одного, у первосвященика Аарона, жезло розквітне. І оскільки істинний Первосвященик є Христос, що ми неодноразово показували, Він – єдиний, Чиє дерево хреста не тільки розквітло, а й принесло плід – усіх віруючих. 7.3. Який же плід приніс жезл Аарона? «Минулі», як сказано, - плід, перша оболонка якого гірка, сам він покритий і захищений твердим другим шаром, і третій - сам горіх - живить тих, хто їсть його. У школі Христа так само вчення закону і пророків: перший шар - літера - досить гіркий; він наказує обрізання плоті, наказує приносити жертви та інше, що виражає «літера», яка «вбиває» (пор. 2Кор.3:6). Відкинь усе це, наче гірку оболонку мигдального горіха; у другу чергу ти досягнеш захисної шкаралупи, якою позначено моральне вчення і навик помірності. Вони, звичайно, необхідні, щоб захистити те, що знаходиться всередині, але, безперечно, і їх має розколоти та видалити. Наприклад, ми говоримо, що утримуватися в їжі і приборкувати тіло, поки ми перебуваємо в тілі, схильному до тління і пристрастей, безумовно, необхідно; але коли воно буде розламане і зруйноване і під час воскресіння обернеться з тлінного в нетлінне, з душевного в духовне, то буде підвладне вже не дії пристрастей, не умертвленню помірністю і не речовому тлінню, але своїй природі. Ось чому помірність, яка зараз бачиться необхідною, згодом виявляється непотрібною. І в третю чергу ти знайдеш заховане і приховане в законі та пророках розуміння таємниць «премудрості і ведення Бога» (Кол.2:3), яким насичуються і насичуються душі святих не лише в цьому житті, а й у майбутньому. Це і є священичий плід, яким, як обіцяно, насититься «жадібні й жадібні правди» (пор. Мт.5: 6). 7.4. Саме таким чином розуміння цієї тричастинної таємниці проходить через усі Писання. Так і премудрість закликає нас «тричі» написати у своєму серці дані нам слова істини (пор. Прип.22:18,20:21). Так патріарх Ісаак викопав три колодязі, і лише третя з них була названа «широта» і «довжина» (пор. Бут.26:15,18.22). Жезло з мигдального дерева є священицькою таємницею; тому, як мені здається, і Єремія, один «зі священиків в Анафоті», побачив «жезло мигдального дерева» і пророкував про нього те, що написано, і про жезло мигдального дерева та про киплячий казан; цим ніби показано, що в мигдальному жезлі життя, а в киплячому казані смерть (Єр.1:1,11:13); бо «життя і смерть» представлені «перед лицем твоїм» (пор. Втор.30: 15), і Христос у таємниці мигдального дерева є життя, а диявол в образі киплячого казана є смерть. Тому якщо ти грішиш, то доля твоя - киплячий котел; а якщо живеш по правді, то доля твоя – «жезло мигдального дерева» з Великим Первосвящеником. Ось і в Пісні Пісні розповідають про те, як наречена «зійшла в горіховий сад» (порівн. Песн.6:11), де окрім горіхів знайшла безліч священицьких гранатових яблук (пор. Песн.6:11). 7.5. І коли ми вже заговорили про жезли, Бог дав тільки одну обіцянку про жезли, а виконав кілька. Розважи уважніше, щоб зрозуміти, чи можемо ми з цього побачити, що щедрість Бога перевершує самі обіцянки; можливо, навіть у цьому ми можемо засвоїти і простежити, як є невимовна благість Бога, про яку ми невпинно читаємо в Писанні, оскільки бачимо, що Він щедріший у Своїх даруваннях, ніж у обіцянках. 8.1. Отже, у словах Писання, які ми тепер обговорюємо, сказано: «Кого Я виберу, того жезло розквітне» (Чис.17:5 (17:20)). Бог пообіцяв тільки те, що дасть паростки жезла вибраного Ним. Коли ж показано виконання цієї обіцянки, то йдеться, що зроблено не лише обіцяне, а й подивися, скільки ще додано. Бо сказано: Жерло Ааронове, від дому Левіїну, розквітло (Чис.17:8 (17:23)); безперечно, це те, що було обіцяно, проте додано й інше, і сказано: «Пустив нирки, дав колір і приніс мигдалики» (Чис.17:8 (17:23)). І хоча було обіцяно, що жезло тільки дасть паростки, зверни увагу, скільки ще Бог дарує: він не тільки «розцвів», а й «пустив нирки», і не лише «пустив нирки», а й «дав колір», і не лише «дав колір», а й «приніс мигдалики». Що ж ми маємо зробити з цього і що в цьому побачити? Насамперед, таємницю воскресіння з мертвих; бо висохлий жезл пускає паростки, коли мертве тіло починає оживати. Але що це за чотири властивості, які даються тілу під час воскресіння? Що «сіється в тлінні, повстає в нетлінності; сіється в приниженні, повстає у славі; сіється в немочі, повстає в силі; сіється тіло душевне, повстає тіло духовне» (1Кор.15: 42–44). Ось чотири властивості, паростки яких пустить висохлий жезл нашого мертвого тіла у неділю. 8.2. І в другу чергу ми скажемо, що якщо тут Бог дає вчетверо проти обіцяного і дарує набагато більше безцінних скарбів, ніж обіцяв, то наскільки це справедливіше щодо всіх тих Писань, де сказано про щось обіцяне Богом, і в майбутньому готується в багато разів більше, але тільки тому, хто дотепер. І так здійсниться сказане Апостолом: «Не бачило того очей, не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог тим, хто любить Його» (1Кор.2:9). Так подивися, наскільки велике це, що не тільки ніхто не бачив і не чув, а й «не приходило на серце людині», тобто не міг він про це і подумати. Таким чином, чи говориш ти про землю чи про небо чи про яскраве видиме світло, все це бачить око і чує вухо, і тому воно не може бути тим, що «не бачив очей, не чуло вухо, і не приходило на серце людині». Так піднімися над усім цим, вийди за межі того, що бачиш, того, що чуєш, того, про що можеш помислити, і дізнайся, що «люблячим Його» Бог приготував те, що «не приходило» на думку серця. Думаю, що саме тому в подібних обіцянках не повинно розуміти нічого речового. Бо розумне осмислення матеріальної матерії не повністю вислизає від розуміння людським мисленням, але ніхто не може збагнути розумом, нікому не може прийти на серце те, що вміщує одна тільки премудрість Бога. 8.3. І подібно до того, як дається набагато більше обіцяного блага, додаються й покарання, що загрожують грішникам, муки яких примножаться, як ми й казали раніше, що за день гріхів дається рік покарання (пор. Чис.14:34); хіба тільки хтось подумає про третю можливість і знайде втіху в тому, що міститься в загрозі Давиду: коли було призначено, щоб смерть вражала народ три дні, але цей термін, мабуть, був скорочений до шостої години (пор. 2Цар.24:13). Але цим прикладом можна скористатися лише тоді, коли дано час для покаяння та можливість виправлення. Однак написано, що Бог карає за зло «до третього та четвертого роду» (пор. Вих.20:5), а за добро віддає милосердям Своїм не «до третього і четвертого роду», але, як сказано в Писанні, «до тисячі пологів» (пор. Вих.20:6; втор.7:9). 9.1. Повернемося, однак, до того, що ми почали говорити про жезла. Різниця між тим, що виростає з жезла, ми можемо зрозуміти ще й так: всі, хто вірить у Христа, спочатку вмирають, а потім народжуються знову; і те, що засохлий жезл дає паростки, є образ цього. Отже, сповідання Христа є першим паростком. Потім він пускає нирки, коли відроджується і отримує дар благодаті через освячення Святим Духом. Після цього він дає колір, коли починає вдосконалюватися, прикрашається привабливістю поведінки та випромінює пахощі доброти та милосердя. І, нарешті, приносить плід праведності, яким не лише живе він сам, а й дає життя іншим. Бо коли він досягне досконалості, то випромінюватиме з себе слово віри, слово знання Бога і приноситиме користь іншим, тобто дасть плід, щоб їм харчувалися інші. 9.2. Отже, кожен віруючий виростає від жезла Аарона, що є Христос; а в чотирьох видах паростків в іншому місці Писання виражені чотири періоди життя, які апостол Іван показує у своєму посланні з таємничим розмежуванням; бо він каже: «Пишу вам, діти», і: «Пишу вам, юнаки», і: «Пишу вам, юнаки», і: «Пишу вам батьки» (1Ів.2: 12–13). Зрозуміло, це стосується не тілесного віку, але відбиває різні рівні зростання душі, що й у розквіті священицького жезла. Таким чином, сказане відноситься не стільки до жезла Аарона, скільки до того «посоху 21 », який «походить від кореня Єссеєвого, і гілка виросте від кореня його; і спочиває на ньому Дух Господній» (пор. Іс.11:1–2). Тут не здається зайвим сказане, що палиця «відбудеться», і гілка «виросте». Бо хоча Христос і єдиний за Своєю сутністю, для кожного Він стає різним згідно з потребами того, в кому Він діє. Таким чином, для того, хто слабшає і стає недбайливим у вченні, Христос стає «жезлом», і про жезло говориться, що він не «зростає», а «походить». Бо тому, хто немічний і безтурботний, необхідно походити з того невірного стану, в якому він перебуває, і перейти в інший, ніби примушений до цього палицею, тобто застережений суворішим вченням; але Христос, як сказано, «зростає» у тому, хто праведний, бо «праведник цвіте, як пальма» (Пс.91: 13). Отже, жезл «відбувається» для того, кому потрібне навіювання палицею; але він «зростає» і цвіте у тому, хто зростає у праведності. І росте він, поки не принесе «плід духу: любов, радість, мир, довготерпіння» (пор. Гал.5:22) та інші чесноти Господа нашого Ісуса Христа, «якому слава і держава на віки віків. Амінь» (1Пет.4: 11). 10. А про написане: «І сказав Господь до Аарона: Ти й сини твої та дім батька твого з тобою понесете на собі гріх святих 22» (Чис.18:1). 1.1. Ті, хто вище, завжди приймають він гріхи і помилки тих, хто нижче. Бо й Апостол каже: «Ви, сильні, повинні терпіти недуги безсилих» (Рим.15:1). Якщо ізраїльтянин, тобто мирянин, згрішить, то сам він не може зняти з себе гріх – йому потрібен Левит, йому потрібен священик, вірніше, він шукає чогось вищого – щоб отримати прощення гріхів, йому потрібний первосвященик. Якщо ж провину вчинить священик або первосвященик, він сам може очистити свій гріх, але тільки якщо він не згрішив проти Бога; бо прощення такого роду гріхів, як ми читаємо в букві закону, домогтися не так легко. 1.2. Все це ми сказали про те, що сьогодні читалося нам: «І сказав Господь Ааронові: ти та сини твої та дім батька твого з тобою понесете на собі гріх святих» (Чис.18:1). Цей уривок можна витлумачити так: «Ти й сини твої та дім батька твого з тобою понесете на собі гріх святих» свідчить про те, що первосвященик жертвує за гріх кожного і очищує того, за кого він приніс жертву. При цьому мені не видається надмірною згадка про гріхи святих, бо це слово повторюється в багатьох місцях Писання. І тому слід запитати, як виходить, що святими названі ті, чиї гріхи записані. 1.3. Дехто думає, що коли хтось стає святим, то більше вже не може грішити і вважається безгрішним. Це не так, бо якби святі не грішили, то не було б написано: "Понесете на собі гріх святих". Якби святі були без гріха, Господь не сказав би через пророка Єзекіїля ангелам, посланим покарати грішників: «Почніть зі святих Моїх». Якщо святі безгрішні, як тоді вони першими зазнають покарання за гріхи? Якби святі були без гріха, у Писанні не було б сказано: «Праведний на початку слів стає своїм обвинувачем» (Прип.18:17). Якби святі були без гріха, апостол Павло не сказав би, коли писав римлянам: «Заради їжі не руйнуй діла Божого» (Рим.14:20), тим людям, яким на початку послання він написав: «Усім коханим Божим, покликаним святим» (Рим.1:7). І знову ж таки Апостол, звертаючись до коринтян, говорить: «Павло, волею Божою покликаний Апостол Ісуса Христа» (1Кор.1:1), і трохи нижче: «Церкви Божої, що в Коринті, освяченим у Христі Ісусі, покликаним святим» (1Кор. 1.4. Послухай тепер, у скільки гріхів Павло звинувачує тих, кого називає «святими» та «освяченими». Бо далі він каже: «Бо ви ще тілесні. Бо якщо між вами заздрість, суперечки та розбіжності, то чи не тілесні ви? і чи не за людським звичаєм чините?» (1Кор.3: 3); і ще: «Ви вже переситілись, ви вже збагатилися, ви стали царювати без нас» (1Кор.4: 8); і ще: «Як я не йду до вас, то дехто у вас запишався» (1Кор.4:18); і далі: «Є вірний слух, що у вас з'явилося розпуста, і притому таке розпуста, якого не чути навіть у язичників» (1Кор.5:1). І далі він каже: «І ви запишалися, замість того, щоб краще плакати» (1Кор.5: 2)! І, зрозуміло, тут він не робить винятків, засуджуючи одних за розпусту, інших - за гордість і зарозумілість. Далі він викриває їх і в позовах, кажучи: «І то вже дуже принизливо для вас, що ви маєте позови між собою» (1Кор.6:7). 1.5. Павло звинувачує тих, кого назвав «святими», і в тому, що вони їдять ідоложертвене (пор. 1Кор.8:7), і, ніби оголошуючи їм вирок, каже: «А грішучи таким чином проти братів і уражаючи немічну совість їх, ви грішаєте122 !». Він ганить їх за те, що вони не тільки їдять ідоложертвенне, але і, як він вважає, п'ють «чашу бісівську», і каже: «Не можете пити чашу Господню та чашу бісівську; не можете бути учасниками в трапезі Господній та в трапезі бісівській» (1Кор.10:21). І ще їм каже: «Чую, що коли ви збираєтеся до церкви, між вами бувають поділи» (1Кор.11:18); і ще: «Бо кожен поспішає перш за інших їсти свою їжу, так що інший буває голодний, а інший упивається» (1Кор.11:21). І про їхні гріхи говорить: «Від того багато хто з вас немічні і хворі і чимало вмирає» (1Кор.11: 30). 1.6. Після цього Павло звинувачує коринтян вже не в моральних провинах, а у злочинах проти віри. Бо він каже: «Як дехто з вас каже, що немає воскресіння мертвих?» (1Кор.15: 12); і ще: «А якщо Христос не воскрес, то віра ваша марна: ви ще в гріхах ваших» (1Кор.15:17). Однак довелося б надто довго і не вчасно перераховувати всі свідчення, що доводять, що названих святими не слід вважати безгрішними; так вважають лише ті, хто недбало і неуважно читав Божественні Писання, в яких показані множинні відмінності між святими, про що ми вже говорили докладно в інших бесідах; тепер скажемо стільки, скільки вимагає цей уривок. 1.7. Святими іменуються ті люди, які, хоч і є грішниками, але присвятили себе Богові і відокремили своє життя від натовпових звичаїв, щоб служити Господу. Така людина називається святою, тому що відтяв від себе інші піклування і віддав себе Господеві; однак може так статися, що він не виконує всього, що має, але робить провини і грішить. Бо як той, хто відокремлюється і віддаляється від будь-якого іншого роду діяльності, для того, щоб осягнути, скажімо, медицину або філософію, присвятивши себе вивченню цих предметів, далеко не відразу стане настільки досконалим, що не буде ні в чому спотикатися, але швидше, навпаки, зробить багато помилок і навряд чи коли-небудь досягне до цього досконалості, і, незважаючи на це філософам, так само слід розуміти і щодо святих: як тільки хтось матиме такий намір, то називається «святим». Але оскільки він неминуче багато в чому грішить, то називатиметься грішником доти, доки через настанову, старанність і старання не відсіче від себе гріховні звички. 1.8. Я б ще дещо додав, а саме те, що якщо у когось немає наміру стати святим і він не ревнує до святості, то коли такий грішить, він не знає, не знає, де шукати зцілення. І ті, хто не святі, вмирають у своїх гріхах; святі ж приносять покаяння за свої гріхи, вони відчувають свої рани, вони розуміють свої помилки, вони шукають священика, просять зцілити їх, хочуть, щоб первосвященик очистив їх. І тому в словах закону ясно і завбачливо виражено, що первосвященики та священики несуть гріхи не тільки праведних, а й святих (пор. Чис.18:1); бо той, хто зцілив свій гріх через первосвященика, є святим. 2.1. Але згадаємо Першосвященика нашого, «Першосвященика великого, що пройшов небеса, Ісуса» (пор. Євр.4:14), Господа нашого, і подивимося, як Сам Він зі Своїми синами, тобто апостолами і мучениками, «несе на Собі гріх святих». Всі віруючі в Христа знають, що Господь наш Ісус Христос прийшов, щоб взяти «на Себе гріх світу» (пор. Ін.1: 29) і смертю Своєю згладити наші гріхи. Тепер ми спробуємо, якщо зможемо, на прикладі Божественного Писання показати, що й сини Його, тобто апостоли та мученики, беруть на себе гріхи святих. Перш за все послухай, що каже Павло: «Я охоче витримуватиму своє і виснажатиму себе за ваші душі» (2Кор.12:15), і в іншому місці: «Бо я вже став жертвою, і час мого відходу настав» (2Тим.4:6). Отже, апостол говорить про те, що він виснажує себе і стає жертвою заради тих, кому пише. Коли ж жертва приноситься, вона робиться для того, щоб очистити гріхи тих, за кого ця жертва заколеться. І апостол Іоанн пише в книзі Одкровення про мучеників, що «душі вбитих за» ім'я Господа Ісуса «стоять у жертовника 24» (пор. Об'явл.6: 9). Але, як показано, ті, хто стоять у жертовника, виконують служіння священика; але обов'язком священика є клопотати за гріхи народу (пор. Євр.5: 1 і далі). Ось чому я боюся, що з того часу мучениками більше ніхто не стає і жертви священиків за наші гріхи ніхто не приносить, то ми не отримаємо прощення гріхів. І боюся, що наші гріхи залишаться в нас і з нами станеться те саме, що, за словами юдеїв, сталося з ними: оскільки вони не мають більше ні жертовника, ні храму, ні священства і нікому приносити жертви, вони кажуть: «Гріхи наші залишаються в нас, і не отримаємо ми прощення». Ми ж, у свою чергу, маємо сказати, що жертви мучеників за нас не приносяться, і тому наші гріхи залишаються в нас; бо ми не удостоїлися ні перетерпіти гоніння за Христа, ні померти за ім'я Сина Божого. 2.2. Саме тому диявол, знаючи, що прощення гріхів досягається стражданням мучеників, не хоче зводити на нас гоніння від язичників; бо знає він, що якщо приведуть нас «перед царів і правителів за ім'я Христове «для свідчення» юдеям і язичникам (пор. Лк.12: 21), будемо радіти і веселитися, «бо велика [наша] нагорода на небесах» (Мф.5: 12). Ворог не робить цього або з ревнощів до нашої слави, або, можливо, тому, що Тому, Хто все передбачає і знає наперед, відомо, що ми не винесемо мучеництва. Однак «пізнав Господь Своїх» (пор. 2Тим.2:19) і зберігає Свої скарби в тих, у кому ми не очікуємо, бо «Бог дивиться не так, як дивиться людина» (1Цар.16:7). Я не сумніваюся, що і в наших зборах є ті, кого знає тільки Він один, хто в Його очах вже мученики, які готові свідчити і, якщо потрібно, пролити свою кров за ім'я Господа Ісуса Христа. Я переконаний, що є тут ті, хто взяв свій хрест і йде за Ним (пор. Мт.16:24). І хоча, говорячи це, ми ухилилися від теми, сказане необхідно нам, щоб зрозуміти, як через первосвященика та синів первосвященика святі отримують прощення гріхів. 3.1. Після цього сказано: “І ти і сини твої з тобою понесете на собі гріх за несправність у вашому священстві. Також і братів твоїх, коліно Левіїне, плем'я батька твого, візьми собі: нехай вони будуть при тобі і служать тобі, а ти та сини твої з тобою будете при скинії одкровення; нехай вони відправляють службу тобі та службу при жертівнику та в усій скинії» (Чис.18:1–3). Тим, хто славиться своєю приналежністю до священства, слід особливо старанно дотримуватися написаного, щоб вони знали, що закон Божий наказує їм. Сказано: Ти і сини твої з тобою будете при скинії одкровення; нехай вони відправляють службу тобі та службу при жертівнику та в усій скинії» (Чис.18:2–3). Наказується чітко й виразно, що ми повинні мати піклування про жертовника, усю скинію та священство; безумовно, того, хто робить священикам, що наказує, хто носить сан і гідність священства, але не виконує справи і не виконує обов'язки священства, може дізнатися тільки Той, Хто переживає «серця й утроби» (пор. Пс.7:10; Об'явл.2:23). Таким чином, священикові наказано дотримуватися не тільки зовнішніх установ, але, як сказано, «і що всередині за завісою» (пор. Чис.18:7), ніби йому кажуть: «Турботою священика нехай буде виконувати ясні і очевидні встановлення закону Божого і осягати його приховані і приховані». 3.2. Якщо ж хочеш віднести скинію одкровення до людини, бо Павло називає людське тіло скинією, коли каже: «Ми, перебуваючи в цій скинії 25 , зітхаємо під тягарем, тому що не хочемо здобути, але одягтися» ( 2Кор.5:4 ), якщо ми віднесемо до нас, то ми віднесемо до нас, то ми віднесемо до нас головною частиною серця, яка тільки і може сприйняти таємниці істини і осягнути приховане Богом. 3.3. Що ж стосується двох жертовників, то, оскільки жертовник є символом молитви, думаю, що вони означають сказане Апостолом: «Стану молитися духом, стану молитися і розумом» (1Кор.14:15). Бо коли я молюся в серці, то входжу до внутрішнього вівтаря, і, як я гадаю, про це ж говорить і Господь у Євангелії: «Ти ж, коли молишся, увійди в кімнату твою і, зачинивши двері твої, помолися Батькові твоїм потай» (Мф.6:6). Хто молиться так, той, як я сказав, приступає до жертовника куріння, який знаходиться всередині (пор. Вих.27:1; Євр.9:3). Коли ж хтось підносить голосні молитви, промовляючи слова гучним голосом, немов звертаючись до тих, хто слухає, він молиться духом (пор. 1Кор.14:15) і як би приносить жертву на жертовнику, який влаштований зовні, щоб народ приносив на ньому цілопалення (пор. Вих.20:24). Тому священикам особливо слід дбати про те, що приховано всередині, за завісою, щоб ніщо не було осквернене, щоб ніщо не виявилося нечистим; інакше кажучи, вони повинні дбати про внутрішню людину і дотримуватися прихованого в серці, щоб перебувало в ньому тільки чисте. 3.4. Під херувимами та престолом милості (пор. Вих.25:17–18 ; Євр.9:5) має розуміти знання про Трійцю; бо «херувім» означає «безліч», тобто вказує на досконалість знання. А що інше є досконалістю знання, як не пізнати Отця і Сина і Святого Духа? І тому предметом турботи священиків має бути збереження всього цього чистим та неоскверненим. 3.5. А «золота посудина з небесною манною» (пор. Євр.9:4) – це, без сумніву, скарбниця слова Божого. Золотий ковчег, в якому знаходяться «скрижали заповіту» (пор. Євр.9:4), як мені здається, вказує нема на що інше, як на наш розум, в якому слід нам записати закон Божий. І розум цей має бути золотий, тобто чистий і дорогоцінний, в якому завжди має бути написаний закон Божий, як і Апостол каже: «Написане не чорнилом, а Духом Бога живого, не на скрижалях кам'яних, а на плотяних скрижалях серця» (2Кор.3:3). Бо про деяких сказано: «Вони показують, що справа закону в них написана в серцях» (Рим.2:15). Хто ж, як не Бог, написав його «у серцях» «пальцем Божим» (пор. Вих. 31:18)? Зрозуміло, і природний закон, який Бог дав людському роду, Він також написав в умах усіх; саме звідси беремо ми початок і з нього отримуємо насіння для розуміння істини; і якщо ми будемо ревно вирощувати це насіння, то принесе воно в нас плід життя у Христі Ісусі Господі нашому, «Йому слава на віки віків. Амінь» (Гал.1:5). Кіпріана, єпископа Карфагенського, усіченого мечем у 258 р. З листа до Донату про благодать Божу. Євсевій Кесарійський пише, що це було прізвисько Орігена («Церковна історія» 6.14.10). Мається на увазі Аларіх, король вестготів. Пініан був чоловіком Меланії Молодшої. У Синодальному перекладі: «і чинно». Перекладено за текстом Септуагінти. У Синодальному перекладі: «Як у воді обличчя – до лиця, так серце людини – до людини». У Синодальному перекладі: від тридцяти років. У Синодальному перекладі: "вдень". У Синодальному перекладі: «в гаданнях». У Синодальному перекладі: «Образ». У Синодальному перекладі «бачить». У Синодальному перекладі: «День смерті [краще] дня народження». У Синодальному перекладі: "нелюду". У Синодальному перекладі: «як порошинка не терезах». У Синодальному перекладі: у сильного. У Синодальному перекладі: дріжджі її. У Синодальному перекладі: «Роздуми». У Синодальному перекладі: «Виріб скаже тому, хто його зробив». У Синодальному перекладі: галузь. У Синодальному перекладі: «гріх за недбалість у святилищі». У Синодальному перекладі: «почніть від святилища Мого». У Синодальному перекладі: "під жертовником". У Синодальному перекладі: «Хатині».