Житіє оптинського старця Лева

Зміст Черниця Євфимія (Аксаментова). Смиренний Лев Глава I. Народження та мирське життя Лева Даниловича Наголкіна, згодом старця Леоніда. Його вступ до Козельської Оптини пустель, перехід у Білобережську пустель, тимчасове перебування в Чолонський монастирі і перехід на Валаам Глава II. Проживання ієромонаха Леоніда у валаамському скиті. Його перехід в Олександро-Свірський монастир, потім у Площанську пустель і, нарешті, в Оптину пустель Калузької єпархії Глава III. Про старечість Розділ IV. Будівництво старця отця Леоніда на скитській пасіці. Його відмінні властивості, духовні обдарування та зовнішній вигляд Глава V. Келейне життя старця отця Леоніда і загальний погляд на його старчування, або вчительство, з його добрими наслідками Глава VI. Недоброзичливість, а потім і явне повстання деяких не розуміли життя духовної оптинських ченців і мирян проти старця отця Леоніда, хоча без особливо поганих наслідків. Дотик до цього розповідь початківця Олександра (згодом єросхимонаха Антонія києво-печерського), в описуваний час прийнятого старцем у скит на проживання Глава VII. Перехід ієромонаха отця Макарія (Іванова) із Площанської пустелі в оптинський скит; однодумність і єдиномудрість старців Леоніда і Макарія щодо їхніх духовних дітей. Вплив старця отця Леоніда на інші обителі, чоловічі та жіночі Розділ VIII. Подробиці старчування, або вчительства, старця ієромонаха Леоніда в оповіданнях його учнів, що жили при ньому, Глава IX. Духовне окормлення старцем ієромонахом Леонідом двох із найближчих до нього учнів – отця Павла (Тамбовцева) та Олексія Полікарповича Бочкова, у відповідях старця на їхні запитання Глава X. Гоніння на старця отця Леоніда 1835–1836 років. Переведення його зі скиту до монастиря. Відвідування Оптиної пустелі Київським митрополитом Філаретом (Амфітеатровим) з добрими наслідками як для старця, так і для обителі. Неодноразові заборони та дозволи старцеві приймати відвідувачів. Важливі причини цих прийомів Розділ ХІ. Спілкування старця отця Леоніда зі скитом після переходу його до монастиря. Призначення одного з його учнів отця Терентія настоятелем Калузької Тихонової пустелі. Відвідування цієї обителі старцем батьком Леонідом та його розмова з розкольниками. Скорботи старця в Тихоновій пустелі Розділ XII. Окормлення старцем Леонідом належали до нього сторонніх відвідувачів, чернечих і мирян. Його передбачення, настанови, зцілення, викриття, поради, між якими загальна рада бажаючим одружитися та інше, в оповіданнях Глава XIII. Гоніння на старця отця Леоніда та на його учениць, які жили в Білевському жіночому Хрестовоздвиженському монастирі (1839–1841 роки) Розділ XIV. Блаженна смерть старця отця Леоніда і поховання Розділ XV. Висновок Додаток. Декілька листів старця отця Леоніда, в схимі Лева Текст життєпису та листів друкується за виданням: [Агапіт ​​(Бєловідов), схіархімандрит]. Перший великий старець Оптинський ієромонах Леонід (у схимі Лев). - 2-ге вид. – Шамордіно Калузької губ.: Козельська Введенська Оптина пустель, 1917. При підготовці публікації редакцією збережено особливості авторського стилю, розкрито скорочення, орфографія і пунктуація приведено у відповідність до норм сучасної російської мови, додано короткі примітки, розкриття. В оформленні книги використано зображення з архіву Введенського ставропігійного чоловічого монастиря Оптіна пустель, фондів Російської державної бібліотеки, Російського державного історичного архіву, Інституту російської літератури (Пушкінський Дім) РАН, Церковно-археологічного кабінету Московської духовної академії. Черниця Євфимія (Аксаментова). Смиренний Лев «Смиренним Левом» називали старця очевидці його подвигів, дивуючись, здавалося б, парадоксальному поєднанню зовнішньої сили та самобутності з тим багатством духовних обдарувань, які подаються воістину лише лагідним і смиренним. «...Я не боюся нікого, крім Бога», – говорив цей статний богатир, який жив гранично відкрито для будь-якого людського суду і не дбав, як тонко помітили оптинські агіографи, «запевняти всіх у своєму розташуванні». Преподобный Лев действительно был человеком настолько ярким, необычным для обывательского восприятия и внутренне свободным, что иные, взявшись было за его жизнеописание, ограничились лишь «посильным вкладом», ибо, как признавался впоследствии игумен Антоний (Бочков), «видеть и понимать это было можно, а выразить в словах и вполне передать другим неудобно». Навіть преподобний Макарій (Іванов), як ніхто інший розумів і кохав старця Лева, вважав себе «слабким і негідним» для роботи над його життєписом. І, зважаючи на все, це не було просто відмовкою скромності. Можливо, для осмислення значущості таких подвижників, як преподобний Лев, був потрібний ще час, була потрібна навіть інша агіографічна мова, щоб цілком передати те незручне, що й містило в собі таємну духовну суть. Може, десь тут і криється одна з причин любові до старця Лева простого народу, який звикли черпати настанову не стільки в словах - простіці здебільшого були безграмотні і малосприйнятливі до піднесених промов, - скільки в тому, що криється за ними і вловлюється дитячою невигадливістю. Так, більш ніж одними словами говорили на Русі Христа заради юродиві – мандрівники в цій земній юдолі, які не знали ні лицеприятія перед царями, ні панібратства перед натовпом... Їхнє служіння було схоже на пророче – безстрашне служіння вищої Правди – і разом з тим несло в собі невіро. Любові, здатної зазнати і неприязні, і гоніння, бо плата за великий цей дар висока і пов'язана з скорботами. «Серце вирвав у мене отець Леонід!» - говорив про старця вже аж ніяк не простець, а великий його сучасник, дворянин-аристократ і духовний письменник святитель Ігнатій (Брянчанінов), який був у період свого чернечого становлення також серед учнів преподобного. Це благодатне вміння «вирвати серце» – побачити його внутрішніми очима і вказати йому шляхи вдосконалення – також невід'ємна приналежність старчества, покликаного мудрого управління людськими душами. Власний духовний шлях старця Лева – суворий шлях невтомного трудівника і першопрохідника, того євангельського землероба, що одного разу взявшись за плуг, уже жодного разу не дозволив собі втомлено обернутися назад, дивлячись тільки на безмежну ниву перед собою. Церковні історики свідчать про те, що саме преподобний Лев направив старече служіння з середовища винятково чернечого до великого і важкого поприща вгамування духовних потреб простого народу, мирян. І справді, як давня аскетична практика старість могло бути осмислене тільки при ознайомленні з писаннями отців-подвижників, з текстами Добротолюбства, переклад якого тільки-но з'явився в післяпетровській Росії, а досвідчене наслідування аскетичного вчення взагалі втратило своїх прихильників - петровські і катерининські реформи. уявлення про подвижництво і, звичайно, про старече окормлення. Однак знадобився невтомний геній преподобного Паїсія (Величківського), який присвятив життя перекладам писань святих отців, вивченню і втіленню на практиці їх настанов і завітів, щоб «наука з наук» – чернецтво – знову виявилася на належній висоті… і, нарешті, оживило майже бездиханне тіло монастирського чернецтва. Від лампади Паїсієвої запалив свою свічку і преподобний Лев, повчальне слово якого свідчило про глибоке знання святоотцівської спадщини, а саме життя було досвідченим і ревним наслідуванням вчення батьків. Є щось символічне в тому, що Володимирська ікона Богоматері, принесена в 1829 році в Оптину старцем Левом, перед якою він плював свої пояски, здійснював зцілення і давав прозорливі поради, перейшла до нього з рук його духовного наставника старця Феодора (Перехватова), а тому, як. Таким чином, юнацькі роки майбутнього старця пройшли в тому ж заможному купецькому середовищі, що і юність преподобного Серафима Саровського, преподобних Мойсея та Антонія (Путілових) та багатьох інших російських подвижників. За зауваженням історика І. К. Смолича, «виховувалися в атмосфері світської діяльності, властивої їхнім предкам у кількох поколіннях», вони цілком могли ґрунтовно облаштувати своє земне життя і провести його в достатку і достатку... Але наскільки сильна була в російській купецтві практична кмітливість благочестя... Лев Данилович розкривається на сторінках Житія як натура жива, енергійна, здатна глибоко відчувати і непідробно цікавитися навколишньою дійсністю – всі ці навички згодом ми побачимо і у знаменитому старцю на всю Росію. У Житії є приклади того, як по-різному старець Лев міг надати свою допомогу нужденним - часом це була практична порада людини з великим багажем життєвого досвіду і кмітливістю. Починав свій чернечий шлях старець з тією рішучістю, з якою він колись схопив за глотку величезного вовка, що вчепився йому в ногу, наче засвоїв одразу й назавжди: цей вовк переслідуватиме його до останнього подиху. Про таку благословенну рішучість говорив свого часу преподобний Серафим, вважаючи її тією рушійною силою, яка єдино вимагається від людини у справі спасіння. Вже старчуючи в Оптиній у 30-ті роки XIX століття, на запитання здивованої великою кількістю його духовних обдарувань братії отець Лев бадьоро відповість: «Леонід завжди був останнім...» Цю живу, щиру і якусь безжурну готовність до самовідданості, готовність стояти серед останніх ми зможемо спостерігати. чернечих випробувань, коли він, не боячись виявитися ізгоєм серед своїх, йшов співати поодинці всеношну, підкоряючись ігуменові, а не загальному бунтарському духу (і таке бувало часом у монастирях), до того часу, коли вже на нього самого за служіння страждаючим збудують звинувачення в самочині. Його природна обґрунтованість і серйозний подвижницький настрій розташували білобережську братію бачити в ньому здібного адміністратора та мудрого господарника, і отцю Леву довелося підкоритися. Але сам він не шукав начальствування і за внутрішнім устроєм був, звичайно ж, значно масштабніший за цю посаду... Невигадливий і простий був він у звичайних працях рядового насельника, і так само - скромно і невибагливо - проходив терені настійських клопоту, що випали на його частку, вирушаючи по монастирських справах на просто... ... Господь благоволив його прагненню до безмовності... Відмова від начальства і суворе життя під керівництвом наставника отця Феодора (Перехватова) зробили цю могутню душу здатну послужити спасінню багатьох – і ченців, і мирян... Саме цей духовний дар і прозрівав у преподобному Леві монахолюбів. був знайомий ще під час перебування того ректором Севської семінарії і який свого часу запрошував отця Лева в оптинський скит... Святитель Філарет згодом не раз підтримає старця на його нелегкому шляху... Однак повинні будуть пройти роки відокремлених подвигів на Валаамі і в Олександро-Свірському монастирі, такого переходу настане – упокоївши старця Феодора в Олександро-Свірській обителі, преподобний Лев вже назавжди оселиться в Оптиній. Оптина пустель стала для старця Лева місцем, де, з одного боку, його випробувана в подвигу душа явила повноту дарованої їй благодаті, а з іншого – пішла на велику жертву. Жертва ця – відмова від жаданої безмовності – для преподобного була, мабуть, значно відчутніша за ті наклепи і гоніння, які не залишать його і в Оптиній. Гоніння в одному з листів своїх старець спокійно іменував «уявними неприємностями», оптинці ж збережуть у пам'яті те, з яким внутрішнім підйомом і легкістю переносив преподобний Лев різні злагоди і ганьби. Преподобний міцно утримував корабель монастирський у рятівній бухті святоотця. Він виявився тією незламною скелею, про яку вщент розбивалися каламутні хвилі людського самолюбства та марнославства. Заради правди Божої старець не бентежився викривати ні близьких йому за духом сподвижників, ні монастирських благодійників, зачіпати честолюбні струни яких здавалося непристойним. Хвороба завжди вимагає ліки, хто б нею не був заражений - інок-нестяжатель або багатий вкладник. Сам же старець Лев, не терплячи наруги божественних істин, як належне приймав несправедливі наруги на свою адресу, обдаровуючи батьківською ласкою тих, хто її потребував. Цей безглуздий чоловік любив і в інших прямодушність: «Хлопці! За що купив, за те й продавай! - і кожен після одкровення помислів преподобному міг засвідчити, що виходив з його келії в душевному мирі та радості. Так творилася в Оптіній та небувала духовна атмосфера, яка прославила її на весь світ. Є ще одне, дуже важливе, на наш погляд, осмислення релігійного подвигу, яке нам відкривається зі сторінок цієї книги. Осмислення, необхідне саме нашому часу – сьогоднішньому поколінню християн, з таким натхненням, що шукає то великих знамень, то явищ прозорливості та благодатної духовної сили, то швидкої чудесної допомоги за своїми власними, часом недостатньо зрілими поняттями про те, на що спрямована має бути ця сила і ця допомога. Одному зі своїх учнів, майбутньому схимнику і духівнику Києво-Печерської лаври, який нарікав на те, що не траплялося йому бачити від старця чудес, преподобний Лев, що вже прославився і прозорливістю, і даром зцілень, переконливо помітив, що найдостойніше полягає як саме достойне. «А то хіба не диво, – сказав послушнику старець, – щоб обтесати такий базарний пень, з якого з часом вийде щось хороше та придатне!» Нас, які бажають «мимохідь врятуватися» і «нашвидку навчитися», так схильних мріяти про себе і прагнуть «задешево купити» те, що купується дорогою ціною благочестя, засновник оптинського старчества, як батько чадолюбивий, повертає на шлях щоденної боротьби, не бачиться в кожній щоденній, невидимій у Бога. Черниця Євфимія (Аксаментова) Текст життєпису та листів друкується за виданням: [Агапіт (Бєловідов), схіархімандрит]. Перший великий старець Оптинський ієромонах Леонід (у схимі Лев). - 2-ге вид. - Шамордіно Калузької губ.: Козельська Введенська Оптина пустель, 1917. При підготовці публікації редакцією збережено особливості авторського стилю, розкрито скорочення, впорядковано правопис великих і малих літер, орфографія та пунктуація приведено у відповідність до норм сучасної російської мови, додано короткі примітки, що розкривають зміст застарілих слів та виразів. В оформленні книги використано зображення з архіву Введенського ставропігійного чоловічого монастиря Оптіна пустель, фондів Російської державної бібліотеки, Російського державного історичного архіву, Інституту російської літератури (Пушкінський Дім) РАН, Церковно-археологічного кабінету Московської духовної академії. Після смерті оптинського старця ієросхимонаха Амвросія (1891 рік) залишився рукопис «Копія з власноручних записок києво-печерського духівника, ієросхимонаха Антонія, колишнього найближчого учня і співмешканця оптинського старця ієросхимонаха Леоніда, в схи. Рукопис цей виявився у старця Амвросія з наступного випадку. Коли вийшло друком перше видання життєпису старця отця Леоніда, старець Амвросій послав кілька екземплярів цієї книги до Києво-Печерської лаври, де жили і подвизалися деякі з учнів, що залишилися ще живими, старця Леоніда, серед яких був і отець Антоній (Медведєв). У своєму листі старець Амвросій просив отця Антонія по прочитанні книги зробити свої зауваження і, разом, написати, що тільки він міг пам'ятати з обставин життя старця отця Леоніда, з метою при другому виданні книги зробити доповнення. Прохання це батьком Антонієм було свого часу виконано. І старець Амвросій мав втіху отримати від отця Антонія досить об'ємний рукопис із зазначенням на деякі похибки у надрукованому життєписі старця Леоніда та з доповненням нових відомостей про його життя. Рукопис цей, за благословенням старця Амвросія, негайно був скопійований, і оригінал був відісланий назад до отця Антонія до Київської лаври. Але час минав, а обставини не сприяли виконанню доброго наміру старця Амвросія. Нарешті Господу завгодно було, за молитвами старців, починати, здійснити давно бажану ними справу. І між єпископом Євлампієм, який помер у 1813 році, і єпископом Миколою, який вступив на Калузьку кафедру в 1834 році, був цілий ряд калузьких єпископів (див.: «Церковні відомості» за 1899 р. № 33. «Калужські»). Ще: оптинського старця ієросхимонаха Макарія Ковалевський називає спільником києво-печерського ієросхимонаха Антонія. Отця Макарія можна назвати спільником Антонія, тільки не києвопечерського, а оптинського скитоначальника ієромонаха Антонія (Путилова). Києво-Печерський ієросхимонах Антоній був на той час одним з початкових скитських послушників і незабаром переведений був у Тихонову пустель. Ще подорож києво-печерського ієросхимонаха Антонія на Валаам, у Свірський та інші монастирі Ковалевський відносить до часу після смерті старця Леоніда і каже, що йому на дорогу оптинський скитоначальник Антоній дав п'ять карбованців. Але старець отець Леонід помер у 1841 році, а оптинського скитоначальника Антонія у 1839 році перевели до Малоярославецького монастиря в настоятеля, де й прожив понад десять років. Приснопам'ятний оптинський старець ієромонах Леонід, у схимі Лев, народився в 1768 році в місті Карачеві Орловської губернії і в Святому Хрещенні був названий Левом. Батьки його були прості громадяни карачевські, міщанського стану, на прізвище Наголкіна. Ім'я батька було Даниїл. Більше про батьків старця отця Леоніда нічого не відомо. Можна тільки з вірогідністю вважати, що вони були люди розумні та благочестиві. До такого висновку наводять розумність і благочестя їхнього молодого сина Лева. Як згодом і сам старець отець Леонід з приводу спадковості чеснот чи вад від батьків до дітей висловлювався так: «Яблуко від яблуні далеко не покотиться». За таких душевних якостей батьки старця отця Леоніда були, очевидно, бідні. На цю думку наводить та обставина, що син їх, молодий Лев, досягнувши зрілого віку, незважаючи на свої розумові та моральні здібності, не мав можливості залишатися вдома і займатися господарськими справами, а змушений був вступити на платню в прикажчики до одного купця міста Волхова Орловської губернії, на прізвище Сокольников стояв на Одерській площі. У ті, втім давні, колишні часи у Волхові, здається, навряд чи вживалася назва «прикажчик», а просто називали «працівник» або «малий». У той час, до якого належить розповідь, ця дорога пролягала серед густих непрохідних лісів. Проїжджаючи одного разу цим шляхом, Лев зустрів вовка, який почав нападати на молодого хлопця. Але Лев мав велику тілесну силу - він міг піднімати тяжкість до дванадцяти пудів. Тому, схопивши дубину, що була при ньому, він приголомшив вовка. Оговтавшись від удару, розлючений звір скочив до Лева в сани і вирвав у нього з ікри правої ноги частину м'яса, як згодом казав старець: «Мабуть, у фунт не прибереш». Потім знову кинувся на нього з роззявленою пащею, в яку Лев встиг просунути руку і своїми сильними пальцями міцно вчепився за горло звіра, що й знесилив його. Тим часом наляканий кінь, як на крилах мчав з двома сідками. Нарешті через село дуже знесилений вовк звалився з саней. А Лев, за допомогою Божої, дістався свого Волхова. Рана у молодої людини незабаром зажила, проте залишила слід на все його подальше життя - він на праву ногу трохи накульгував, а в шрам, що утворився від рани, міг вміщатися волоцький 4 горіх. Проїжджаючи часто у торгових справах з Волхова до Сухіничі і назад, Лев мав нагоду нерідко стикатися з людьми різних звань та станів. І оскільки він обдарований був добрими розумовими здібностями, мав прекрасну пам'ять, допитливість, спостережливість, далекоглядність і міркування, то придбав через це дуже багато потрібних і корисних відомостей. Пам'ять у нього була така, що, почувши одного разу від мандрівників про якусь місцевість, вдруге через довгий час він говорив про неї вже як очевидець і корінний мешканець того місця. Знав усі чуті ним подробиці – господарство мешканців, промисловість, сімейний побут та інше. Прекрасно розумів життя наших бар, їхній побут, виховання, службу, витонченість звернення; також військовий побут, флотську службу, польову та морську потребу – усе це ніби він бачив на власні очі і виміряв своїми кроками. І тому, розмовляючи про всі ці та подібні предмети, він ніби читав розгорнуту книгу. Таким чином він добре знав майже всю Росію. Маючи спілкування з людьми всіх станів, Лев Данилович через це ще у світі набув великого знання людей і досвідченості, яку згодом вживав для користі ближніх, які зверталися до нього за духовними порадами. Доброчесне життя і здібності цінуються скрізь. Бачачи старанність і в усьому справність свого «малого», заможний господар будинку готував йому свою дочку заміж. Але Лев Данилович мав зовсім інший намір і прагнення, а тому він навідріз відмовився від цього щастя. Після того, як він уже був старцем в Оптиній пустелі, ця колишня його наречена разом з іншими супутницями приходила до нього в Оптину як відвідувачка і прочанка. На двадцять дев'ятому році свого життя, саме в 1797 році, Лев Данилович залишив заколотне і суєтне життя світу цього і спочатку вступив до Оптини Введенської пустелі Калузької єпархії 5 . Настоятелем монастиря на той час був ігумен Авраамій, перший відновник і відновник зовсім занепала цієї пустелі. Ревно взявся молодий послушник за труди монастирського життя і своєю богатирською силою часом дивував співмешканців своїх і взагалі присутніх. Наводимо тут цьому приклад. Одночасно з Львом Даниловичем вступив до Оптіна інший молодий послушник (згодом був настоятелем Московського Симонова монастиря архімандрит Мелхіседек). Обидва вони були силою. Ось відкрилася потреба з'єднати каналом два невеликі озера поблизу монастирської лазні, і чомусь потрібно було закінчити справу в один день. До цієї роботи потрібно було приставити до двадцяти осіб поранених 6 . Два згадані богатирі зважилися взяти цю працю на себе і будь-що-будь закінчити роботу в один день, і, на подив усіх, намір свій привели до бажаного кінця. Лише цього дня вони відзначилися особливим апетитом, як згодом неодноразово, жартуючи над собою, розповідав про це сам старець отець Леонід: «Ми вдвох з'їли цього дня п'ятнадцять фунтів 7 хліба» 8 . Недовго прожив у Оптиній пустелі молодий послушник Лев – лише два роки; але в цей короткий термін своїми непомірними працями встиг засмутити міцне своє здоров'я, як сам він писав про це вже в похилому віці. У 1799 році він перейшов з Оптіної до пустельної обителі Білобережської Брянського повіту Орловської єпархії. Невідомо, яка причина спонукала його до переходу. Якщо припустити важкі праці в Оптиній, від яких він втратив своє здоров'я, то і в Білобережській обителі на нього чекали ті ж праці, на які він прирік себе при вступі до монастиря. Найімовірніше, його потягнуло туди нестримне бажання навчатися життя духовного, оскільки наполягав на той час у Білих Берегах ієромонах Василь (Кишкін) – старець духовного життя, який подвизався чималий час на Афонській Горі. Отже, задля полегшення праць і задля тілесного заспокоєння перейшов послушник Лев до іншої обитель. Навпаки, і тут, як і в Оптиній, він проводив свої дні в безперервних працях, подаючи всім братам приклад працьовитості та щирого послуху. А таке життя саме собою підносило його перед іншими братами і не могло не звернути на нього особливої ​​уваги отця настоятеля. І ось через два роки після вступу до Білобережської пустелі (1801 рік) Лев пострижений був у чернецтво і названий Леонідом. Незабаром потім, у тому ж 1801 22 грудня, він висвячений був у ієродиякона, а 24 грудня - в ієромонаха. Такою особливою увагою настоятеля до послушника, що знову вчинив, і швидким виробництвом у монастирські чини не піднесеться серце його, нижче піднесеться очи його (Пс. 130:1) і не ослабла в ньому ревнощі до трудів і послуху. Одного разу при настанні храмового свята клиросні братії, невдоволені чимось, відмовилися співати чування, вважаючи, що цим змусять настоятеля виконати деякі їхні вимоги. Але настоятель не захотів поступитися їх нерозумному домаганню і, щоб упокорити їх, велів покликати отця Леоніда з іншим близьким до нього братом і їм удвох заспівати все чування. Отець Леонід у цей час возив із хутора сіно. Втомлений, вкритий пилом, він тільки сів за стіл підкріпитися невигадливою монастирською вечерею. Але ось йому передають волю настоятеля, щоб він негайно йшов до церкви і ставав на клірос відправляти пильнування. Жодного ремствування і опір настоятельської влади не вийшло з вуст справжнього послушника. Не закінчивши навіть своєї вечері, він поспішив до церкви і вдвох із товаришем, на задоволення настоятеля, виконав волю його. Голос мав досить сильний – теноро-бас 9 , хоча трохи різкий, співав правильно і добре знав порядок церковної служби. У 1804 році ієромонах Леонід братством Білобережської пустелі обраний був у настоятеля цієї обителі на місце будівельника старця батька Василя, який залишив начальницьку посаду. Це сталося на п'ятий рік після вступу отця Леоніда до Білобережської пустелі і сьомої з вступу його до Оптіни. Термін до обрання на настійну посаду взагалі дуже короткий. Але він показує, що отець Леонід у цей недовгий час так досяг успіху в житті духовному, що випередив на цій ниві багатьох старожилів ченців. Чудово, що саме обрання ієромонаха Леоніда на настоятельство застало його у послуху. Справа була така. Зібралися монастирські братія і почали міркувати, кого обрати на місце колишнього будівельника. Але отець Леонід ухилився від цих толків. "Виберуть когось і без мене, а чути, що в обителі вийшов весь квас", - подумав він і пішов квас варити. Тим часом брати після довгих толків вирішили, що, крім отця Леоніда, у настоятеля обрати немає кого. Пішли всім собором у квасоварню, взяли з його рук черпак, який він у цей час тримав, зняли з нього фартух, пристойно одягли і повезли в Орел для подання його преосвященному Досифею і затвердження на посаді настоятеля, яке твердження в той же час з боку владики і було. Початкова посада отця Леоніда не змінила його простого способу життя. Так, якщо справа змушувала його кудись поїхати, нерідко він їздив на одному коні, в простому візку і без кучера. У Білобережській пустелі був ієромонах Гаврило, карачевський уродженець, який незабаром після посвячення в сан ієромонаха, внаслідок подання батька будівельника, виявив останньому своє бажання побувати з ним у Карачеві – місці своєї батьківщини. Батько-будівельник не відмовив йому в цьому, а сказав, щоб, як тільки відкриється перший випадок, він нагадав йому про це. Випадок не забарився відкритися. Батькові настоятелю чомусь треба було поїхати до Карачова, і тому напередодні поїздки він наказав отцю Гавриїлу готуватися до шляху. Але в отця Гавриїла давно вже все потрібне було підготовлено – святкова ряска та камілавка, покладена в камілавочник. Настав час від'їзду. Помолились Богові. Виходять. Дивиться отець Гавриїл – подали воз із передком, запряжений в одного коня. Де ж кучер? – питає отець Гаврило. "Який?" - Заперечує настоятель. Батько Гаврило: «Щоб правити». До заняття настоятельської посади отець Леонід (звичайно, за згодою і благословення свого батька будівельника) тимчасово перебував у Чолонський монастирі Карачівського повіту, де в той час оселився карачівський уродженець, що щойно прибув з Молдови, земляк отця Леоніда, схимонах Феодор, учень великого старця. монастирів. Багато братів Чолінської обителі користувалися духовними настановами досвідченого в подвижницькому житті і навченого благодаттю Святого Духа старця отця Феодора 11 . Під керівництвом цього наставника і отець Леонід навчився протиборству пристрастям і досяг духовної освіти. Найчистіше кохання нерозривними узами поєднувало наставника з учнем. Зауважимо до речі, що в той же час отець Леонід мав ще духовне спілкування з настоятелем Брянського Свенського монастиря, ректором Севської духовної семінарії архімандритом Філаретом 12 (згодом Київським митрополитом), який, при науковій освіті, через спілкування з подібними до духовного розуму розумом старців, хоч би й не отримали шкільної освіти, і, здається, як сам подвижник і монахолюбний, був коротко знайомий зі старцем отця Леоніда схимонахом Феодором. Недовго, втім, судив Господь пробути отцю Леоніду на посаді настоятеля обителі – всього чотири роки, бо не до серця було йому багатотурботне настоятельське життя. У Білих Берегах 1807 року старця його, отця Феодора, спіткала сильна і тривала хвороба. Дев'ять днів він не вживав жодної їжі та три доби пробув у летаргічному сні. Випробувавши в цій хворобі, як каже описувач життя і подвигів отця Феодора, солодкі відчуття благодатних дарів Духа Божого, старець жадав ще більш відокремленого і безмовного життя і оголосив про це бажання батькові настоятелю та братії. За коханням та повагою до нього негайно влаштували для нього відокремлену келлю в глушині лісу, за два версти від обителі, де він і оселився разом з іншим великим подвижником, єросхимонахом Клеопою. До них незабаром перейшов і смиренний батько Леонід, добровільно склав із себе в 1808 настоятельство. І тут, як було свого часу чути, живучи зі згаданими двома подвижниками в безлюдній безмовності, він прийняв келійне постриження в схиму, а з нею і колишнє своє ім'я - Лев. Але Господь промовив: Не палають світильника, і поставляють його під спудом, але на свічниці, і світить усім, і в храмі (суть) (Мт.5:15). Незабаром Провидіння відкрило людям пустельнолюбного отця Феодора. Слава про високе життя і мудрість його промайнула всюди, і незабаром до дверей келії його почали стікатися тисячі відвідувачів, що порушували тишу пустельного життя подвижників Христових. Тягаючись мовою, скільки приємною для самолюбства, стільки ж неприємною для смиренномудрості, а разом і знаючи, що новий батько настоятель монастиря дивиться на цей поголос народну як на порушення світу всієї обителі, вони здобули сильне бажання переселитися у віддалені північні межі царства Російського. Чимало часу тривало і зростало в них бажання. І ось насамперед залишив обитель учень старців, подвижник, який жив у монастирі, вищезгаданий ієромонах Гаврило і, так би мовити, проклав шлях самим старцям. Він перейшов на Валаам. Потім згоріла пустельна келія отця Феодора від ненавмисного випадку і недогляду самих пустельників, так що й самі вони ледве врятувалися від вогню. Після цього вже й старцеві Феодору судилося Промислом Божим до своїх сподвижників також залишити Білі Береги. Віддавшись волі Всемогутнього, що носить усіляке дієслово сили Своєї (Євр.1:3), він у 1809 році направив шлях свій до Новоозерського монастиря, що знаходиться на сході Новгородської губернії. Втім, там не залишився, а з волі Санкт-Петербурзького митрополита Амвросія помістився в Палеостровській пустелі, на острові Онезького озера, де й провів три скорботні для нього роки. На місці ж пустельної келії, що згоріла, отець Леонід з батьком Клеопою перейнялися побудувати нову келію. Втім, їм недовго довелося пожити у ній. Ймовірно, і до них, як до отця Феодора, ходили за порадами мирські відвідувачі та браття, що, як зазначалося вище, не подобалося новому батькові настоятелю. Тому з боку його пішов про це преосвященний Досифей донос. А владика, бажаючи заспокоїти отця настоятеля, наказав отцю Леоніду вже й мимоволі вийти з Білобережської пустелі, сказавши, що «два вовки в одному барлозі не живуть». Таким чином, спонукувані необхідністю, а разом і бажаючи жити дещо ближче до свого духовного наставника та друга отця Феодора, отець Леонід з хворим отцем Клеопою, у супроводі монаха Амфілохія (учня отця Леоніда), в 1811 році переселилися на проживання в 1812 вдалося перейти з Палеостровської пустелі і самому старцеві Феодору. Обставини, як бачимо, складалися звичайним порядком, але все невидимо керувалося і влаштовувалося премудрим Божим Промислом до користі обраних рабів Його. Сім'я пустельнолюбців несподівано зібралася воєдино. Батько Леонід і батько Клеопа, зблизившись на Валаамі з батьком Гавриїлом, нарешті мали втіху з'єднатися і з старим батьком Феодором, що гнався за правду. Втім, гоніння це було через непорозуміння палеострівського батька настоятеля. У життєписі старця отця Феодора читаємо: «Досить сказати, до слави імені Божого і до честі винуватця тимчасових скорбот Феодора (у Палеостровській пустелі), що він (винуватець) п'ять годин від глибини серця скорботного, кинувшись до стоп хворого Феодора, за 25 розчулення і попрощався з ним при смерті як щирий друг і благодійник». Розділ II. Проживання ієромонаха Леоніда у валаамському скиті. Його перехід до Олександро-Свірського монастиря, потім до Площанської пустель і, нарешті, до Оптини пустель Калузької єпархії. Слава милосердному нашому Богу, – писав невдовзі після прибуття на Валаам отець Феодор подвижнику Площанської пустелі отцю Опанасу, – слава милосердному нашому Богу, що сподобив і мене, недостойного і поганого, співжити з батьками моїми в скиті Валаамському. Вже тепер перед милосердним нашим Творцем і Викупителем не можемо вибачення і виправдання принести. Він виконав усе наше бажання... Справді, можна похвалитися милосердям Божим, на нас, недостойних, явленим. Привів нас у місце безмовне, спокійне, від людини віддалене, чутки вільне. Отця Леоніда визначено у нас у скиту доглядачем. Тільки помоліться милосердному Богу, нехай дасть понині відтепер почати Його полюбити, і за Його святою волею жити, і Божественні Його заповіді зберігати». Близько шести років пробули три доблесних сподвижники, отці Феодор, Клеопа і Леонід, у валаамському скиті як у надійному притулку порятунку і, як висловлювався алегорично живий у той час у тих межах юродивий Антон Іванович, «торгували тут добре», чим натякав він, з одного боку, на їхнє походження на їх походження придбання Христу душ через чесні злата і срібла їхні мудрі поради та настанови. Бо й тут великі старці своєю духовною мудрістю та смиренністю привернули до себе багатьох братів, які почали до них ходити, бажаючи користуватись їхнім духовним керівництвом. Учень же їх, що раніше перемістився з Білобережської пустелі до Валаамського монастиря, ієромонах Гавриїл, хоча мав з ними духовне спілкування, але разом з ними в скиті не жив. Серед тих, хто користувався духовними настановами отця Феодора і отця Леоніда, був келіарх Валаамського монастиря отець Євдоким, духівник валаамський. Раніше він проходив монаше життя без духовного керівника, сподіваючись досягти духовного успіху одними зовнішніми подвигами і досконалою покірністю своєму батькові настоятелю, ігумену Інокентію, учнем якого він вважався. Але ні слухняність, яку виявляє готовність померти на виконання заповіді настоятеля, ні зовнішні подвиги його не приносили істотних плодів чернечого життя. Батько Євдоким не помічав у собі ні лагідності, ні смирення, ні сліз, ні кохання. Навпаки, сухість, жорстокість душі, зазріння всіх та інші, хоч і приховані, пристрасті мучили подвижника. Він не знаходив собі спокою, хоча виконував усе, на його думку, належне і з книг, і з досвіду. Батько Євдоким доходив до відчаю, і лукаві помисли схиляли його до самогубства, радячи кинутися зі скелі в затоку. Але ось Господь вселив йому, залишивши надію на свою праведність, вдатися до отця Феодора та до отця Леоніда. Досвідчені старці дуже швидко допомогли йому, відкривши на підставі святих отців, що одне зовнішнє діяння і тілесні подвиги не ведуть ченця до успіху, особливо якщо вони, які є люди, спричиняють його марнославство і гордість і до всіх наслідків цих пристрастей – до запеклості, осуду і відчай, молитви і без досконалої неосудності 13 не можна пом'якшитися, змиритися і повеселішати дитячою євангельською радістю. Старці показали йому справжній ключ до відвернення серця, і отець Євдоким, чернець зовнішній, але щирий і готовий заради спасіння на смерть, зрозумів смиренну науку батьків, почав відроджуватися, упокорюватися і поступово заспокоївся. Згодом він усіма шанований був на Валаамі. Відомий валаамський настоятель, батько ігумен Дамаскін, як чути було свого часу, користувався його порадами і говорив деяким, що імена отця Феодора та отця Леоніда постійно були на вустах отця Євдокима і що він завжди згадував про них з вдячністю та глибокою повагою. Одночасно зі старцями-наставниками жив у тому ж валаамському скиту ієромонах Варлаам (колишній валаамський ігумен). Великий аматор безмовності, він дивувався, як ці старці проводили цілі дні в багатолюдстві, розмовляючи з тими, що приходили до них заради духовних порад, і перебували незворушеними. Якось він звернувся до старця Феодора з такими словами: «Батюшко! Я шалюсь на вас: як це ви цілими днями перебуваєте в поголоску і бесідах із зовнішніми (з мирськими відвідувачами), яка це справа?» – «Який ти, братику, дивак! – відповів старець. - Та я з любові до ближнього два дні проговорю з ним на користь душевну і буду незбентеженим». З цієї відповіді відомої вже своїми подвигами і благодатними даруваннями старця отець Варлаам зрозумів назавжди пізнавати відмінність шляхів «обачних від спільних», тобто шляхів особливих, якими веде Промисл Божий обранців Своїх, від шляхів спільних, якими прямують усі православні християни. Перебували, нарешті, ще й такі люди, в серцях яких порушувалося проти старців-наставників і невдоволення, яке частково походило від немочі людського серця, частково від наклепів зловмисного ворога диявола. Бо, за вченням преподобного авви Дорофея, «не тільки настанова ненавидить лукавий, але навіть самого голосу, що вимовляє воно, не може чути; навіть ненавидить і самий голос настанови, тобто те саме, коли говорять щось, що служить до настанови» 15 . Про отця Євдокима говорилося вже, що він вважався прісним учнем тодішнього валаамського настоятеля отця Інокентія. Коли ж отець Євдоким, а за ним та інші братія звернулися до старців за настановами, батько ігумен побачив себе ніби залишеним від найвідданішої йому людини і вважав себе зневаженим від братів, вважаючи, ймовірно, що настоятель має бути єдиним духовним керівником в обителі. У давній простий час здебільшого так і було. Але в наш час, пов'язаний формальністю, самому настоятелю, без допомоги досвідчених духовників і старців, незручно приймати на себе духовне окормлення братії. Це усвідомлював ще й у давнину один із найбільших наставників чернецтва преподобний та духоносний отець Феодор Студійський 16 . Але не з такими думками та почуттями дивився отець Інокентій на отця Феодора та отця Леоніда. Їхня батьківська до всіх любов, товариськість і свобода навернення представлялися йому непокірністю настоятелю і втручанням у його управління. Їхнє вчення здавалося якимось дивним нововведенням. Невдоволення його проти старців ще більше посилилося, коли Міністр духовних справ, князь А.Н. Голіцин, приїхавши на Валаам, увесь час свого перебування там провів у келії старців; навіть наказав приготувати собі в них чай і запросити туди з монастиря настоятеля. Нарешті отець ігумен наважився скаржитися митрополиту Новгородському та Петербурзькому Амвросію на старців-прибульців, які обурили, на його думку, світ обителі. Митрополит знав валаамського настоятеля з доброго боку, як людину чесного і працелюбного подвижника, а проти старців був упереджений і готовий був уже засудити їх. Почали говорити, що отця Феодора, як і російського, а молдавського постриженника й у Росії просто карачевского міщанина, хочуть вислати з обителі і перетворити на первісний стан 17 ; що й батькові Леоніду не обминути лиха. Однак митрополит доручив дослідити цю справу благочинному над монастирями, конівському будівельнику отцю Іларіону (що був згодом тихвінським архімандритом). У лютому 1817 року отець Іларіон прибув до Валаамського монастиря і допитував отця Феодора з його сподвижниками, запропонувавши їм до тридцяти письмових питань. Зі здивуванням прочитав отець Іларіон їхні відповіді і потім завжди казав, що йому ніде не доводилося віднімати те, що висловили у своїх відповідях прості старці. Святе їхнє буйство виявилося вищим за мудрість людську. Отець Іларіон усіляко намагався примирити отця ігумена зі старцями. Він діяв так частково за свідомістю істини і почуттям справедливості, частково ж, можливо, і тому, що разом з ним був присланий на Валаам з боку міністра духовних справ, князя А.М. Голіцина, довірена людина, А.Н. Микільський, для дізнання про справу, що виникла, і для захисту старців. Тим часом відданими ним особами доведено було про скрутне їхнє становище до відома двох петербурзьких архімандритів, згодом великих святителів – Філарета, митрополита Московського, та Інокентія, єпископа Пензенського. Ці християнські філософи, які знали кілька отця Леоніда, взяли участь у старцях, заступилися за них, і слова їх вплинули на митрополита Амвросія. На той час прийшло ще й повідомлення від отця Іларіона про невинність старців. Митрополит засмучено побачив, що він ледве не зробив великої несправедливості. Ігумена Інокентія викликали до владики і зустріли грізне і безцеремонне питання: «Що ти, старий..., зі мною було зробив? З твоєї милості я мало не засудив людей, найкращих нас з тобою». Ігумену наказано було всіляко спокоїти старців у своїй обителі з загрозою, що, у разі їхньої скарги, він буде змінений. Старцям же було передано, щоб вони були впевнені у захисті вищого начальства. Але це не було з поняттям смиренномудрих подвижників про чернецтво. Вони ніяк не могли і не хотіли погодитися як би там не було переважати настоятеля, волю якого кожен істинний монах вважає за вираження волі Божої і тому швидше згоден терпіти від нього скорботи, ніж височіти над ним. А крім того, знаючи добре серце людське, старці не сподівалися, щоб настоятель цілком утихомирився по відношенню до них. Внаслідок чого вони визнали за краще залишити Валаам. Втім, не слід за однією нагодою вважати отця ігумена Інокентія людиною недоброзичливою, бо він залишив по собі добру пам'ять. Якщо ж і трапилася з ним описана спокуса, то, як кожен може бачити, вона була наслідком його нерозуміння. Незадовго перед виходом з валаамського скита отець Леонід був у Санкт-Петербурзі і був до митрополита Амвросія, ймовірно, для особистого пояснення про спокусу, що спіткав його з отцем Феодором, а разом і з проханням про дозволення їм змінити місце проживання. У цей час він мав нагоду познайомитися з полковницею Акіліною Іванівною Черкасовою, вдовою, котра жила зі своєю хворою дочкою, Любов'ю Миколаївною. Цій Акіліні Іванівні отець Леонід надав велику допомогу. До уваги приймемо, що в Олександро-Невській лаврі жив один із учнів отця Леоніда, чернець Іоаннік, який проходив послух свічника. Вдова-полковниця, поховавши свого чоловіка в Лаврі, звернулася до цього отця Іоанніку з проханням, де б він порадив їй винайняти квартиру ближче до монастиря, щоб зручніше було ходити в храм Божий і на могилу свого чоловіка. За його вказівкою квартира незабаром знайшлася. У саду біля одного парафіяльного диякона стояв особливий флігель, куди вона, після звичайних попередніх умов із господарем, і перебралася. Тим часом вона дуже сумувала за своїм чоловіком, тож хотіла б хоч тінь його бачити. На подив скорботної дружини, бажання її не залишилося марним. Вона не тільки могла бачити свого покійного чоловіка, а й розмовляти з ним. Саме на той час прибув у Петербург отець Леонід. Дізнавшись від отця Іоаннікія про чарівний стан Черкасової, він зумів, за допомогою Божої, розкрити оману її і відновити в ній праву віру щодо душ людей, що відійшли від світу цього; і мрія відразу зникла. Наступний випадок із тієї ж Черкасової показує, наскільки світлим був погляд отця Леоніда та глибоко розуміння ним життєвих обставин. Живши з чоловіком, Черкасова не займалася господарством, тож і гадки про нього не мала. Внаслідок цього, залишившись вдовою, вона незабаром все нажите чоловіком статки прожила. Тоді вона почала закладати у банк свої коштовності. Квитків заставних набралася порядна пачка, про що вона сама неодноразово розповідала, що й отець Іоанній підтверджував як очевидець. «Коли батюшка отець Леонід з отцем Іоанніком, – так казала Черкасова, – відвідав нас, я несвідомо вийняла з комода ці квитки і поклала перед ним, не сказавши ні слова, а він мовчки підсунув їх до себе ближче і почав розбирати. Потім і опустив свою голову 18 . Ми злякалися, думаючи, чи не сталося що з батюшкою. Але за кілька хвилин він простогнав: «Ах, бідна! Ти маєш живцем пропасти». - Що все це означає? - Заперечила я. «А те, – відповідав батюшка, – що за цими квитками ти повинна вносити відсотки, а не вноситимеш, тоді наростатимуть відсотки на відсотки; потім всі твої речі повинні будуть надійти у продаж, а чого не вистачить, ти зобов'язана будеш доплатити. Банк свого не поступиться. І за трохи посидиш у борговому відділенні або просто у в'язниці». - «Ах, батюшка, що ж мені робити?» - "А ось що". Тут він відібрав один квиток і сказав: «Треба цю річ викупити і продати, а на виручені гроші викупити іншу і також продати і так далі"». Для цієї справи у пригоді розташувався всім серцем до батька Леоніда один вільновідпущений К. Салтикової, Діомід Кондратьєв. а потім їй скоро довелося отримати і пенсії за себе і за хвору дочку, як вихованку Смольного інституту. А ще випадок із тією ж пані вже вказує на благодатний дар прозорливості в отці Леоніді. У згаданого диякона звільнилася надворі квартира. Він і став пропонувати Черкасовій, щоб вона з флігеля, що знаходився в саду, перебралася до нього на подвір'я. Але вона відмовилася, сказавши, що їй і тут гаразд. Не минуло й чверті години, як є до неї отець Леонід у супроводі отця Іоанніка. Господиня квартири передала їм пропозицію отця диякона. На це отець Леонід і каже: А я за тим і прийшов до тебе. Зараз перебирайся на нову квартиру. Покликати отця диякона!» Черкасова просила було відкласти цю справу хоч до завтра, але батько Леонід наполегливо сказав: Ні, зараз же перебирайся чи ніколи. Із запрошеним батьком дияконом негайно погодилися. Взяли робітників, які й перенесли речі з садової квартири до нової, на подвір'ї; а господар замкнув у флігелі віконниці та двері. Та ось уранці приходить отець диякон до Черкасових і каже: «Звідки це Бог послав вам Ангела Хранителя?» – «А що таке?» - Заперечують йому. «Та якби ви залишилися на ніч у старій квартирі, – продовжував диякон, – не бути вам живими. Там, виявилося, двері та віконниці у вікні спальні зламані, і тому вас неодмінно вбили б». Незабаром стало відомо, що на чолі зловмисників був колишній добрий слуга Черкасових; бо всі вони були спіймані в іншому місці в подібній справі і при допиті самі зізналися у своєму злому намірі. А ватажок їх при затриманні та житті втратив від завданого йому важкого удару. Але цього ще не було відомо. При побаченні ж і розмові Черкасової з отцем Леонідом торкнулася мова доброго і вірного колись їх слуги. Батько Леонід промовив: «Е! поминай як звали». – «Але ж він ще живий?» - Запитала Акилина Іванівна. «Ні, кров прийняла вже суд; залишається молитися за нього». Через кілька днів дружина покійника при особистому побаченні з Черкасовими докладно розповіла все описане 19 . Закінчивши у Петербурзі всі необхідні справи, отець Леонід, невдовзі після повернення зі столиці, разом із отцем Феодором перемістилися в Олександро-Свірський монастир, вважаючи себе відкиданням миру і негідними мирного і постійного перебування землі. Це було у червні 1817 року. Сподвижник їхній батько Клеопа помер трохи раніше, саме 19 травня 1816 року. Як трудилися старці на новому місці свого проживання, відомостей немає. Відомо тільки, що в останній рік життя старця отця Феодора, який помер через п'ять років після переходу в цю обитель, отець Леонід, за свідченням самого старця, досяг успіху в чернечому житті більше, ніж у всі роки свого чернецтва. І чудово, що отець Феодор, бувши старцем-наставником отця Леоніда, водночас мав його своїм духовником та другом духовним. Побоюючись, як би отець Леонід як учень не став діяти по відношенню до свого старця по пристрасті поблажливо, отець Феодор, приступаючи до сповіді, скаже, бувало, іноді: «Ну, Леоніде, дивися, щоб не щадити». І якщо отець Леонід робив своєму старцеві якесь зауваження, воно завжди приймалося ним з любов'ю та вдячністю. На час перебування старців в Олександро – Свірському монастирі відноситься дуже цікава розповідь про відвідування цієї обителі імператором Олександром I. Оповідання, з якого видно, що слава про їх подвижницьке богоугодне життя йшла за ними всюди, хоча б вони не хотіли того. У 1820 року государ об'їжджав північні свої володіння. Шлях його пролягав поблизу Олександро-Свірського монастиря. Старці, отець Феодор і отець Леонід, що жили там, шанобливо запропонували своєму настоятелю, батькові архімандриту, приготуватися до зустрічі государя, хоча в маршруті монастир цей не був означений. Батько настоятель прийняв цю пропозицію, і в години, призначені для проїзду імператора, чекав на нього біля воріт. Тим часом государ на шляху, як завжди, розпитував про місцевість та її мешканців у ямщиків, іноді сам, а іноді через кучера Іллю, незмінного свого візника. Наближаючись до дороги, де був поставлений хрест на знак близькості монастиря і для вказівки до нього шляху, пан запитав: «Що це за хрест?» Дізнавшись, що недалеко Свірський монастир, він наказав туди їхати. При цьому він почав розпитувати, яке в монастирі та які браття. Ямщик, що нерідко туди ходив, відповідав, що нині стало краще за колишнє. «Чому?» - Запитав государ. «Нещодавно оселилися там старці, отець Феодор та отець Леонід; тепер і на кліросі співають краще 20 і в усьому ніби більше порядку». Государ, який чув від князя Голіцина ці імена, побажав зі старцями познайомитись. Тим часом старці, які чекали царя-відвідувача, випробувані скорботами, створили між собою коротку нараду – як вчинити, якщо государю завгодно буде звернути на них увагу. «Якщо через князя Голіцина була нам спокуса, – сказав отець Феодор, – то що буде через государя? Тому, отче Леоніде, не будь велемовним, а всіляко помовчуй і не виставляйся». Під'їжджаючи до монастирських воріт, високий відвідувач здивувався ненавмисній зустрічі настоятеля і одразу запитав: «Хіба мене чекали?». Батько архімандрит не приписав собі одному таку готовність, а сказав, що за порадою старців вийшов на зустріч коханого монарха. Увійшовши до церкви і приклавшись до мощей преподобного Олександра, при яких гробовим був один із старців, государ, за своєю смиренністю, побажав прийняти благословення у ієромонахів з наказом, щоб не забирали рук, коли він цілуватиме їх. При цьому він спитав: «А де тут отець Феодор та отець Леонід?» Старці трохи видалися, але на всі запитання імператора відповідали якомога стриманіше і уривчастіше. Государ, як видно, сам це помітив і припинив питання, вважаючи, можливо, і недоречним пропонувати їх у Божому храмі. Нарешті, підійшовши до отця Феодора, він просив у нього благословення. «Я чернець непосвячений, – сказав смиренний старець, – я просто мужик». Государ чемно відкланявся і поїхав у подальший шлях. Після смерті старця отця Феодора отець Леонід не хотів залишатися в Олександро-Свірському монастирі як заради учнів своїх, які не можуть ще понести поголос від великого збігу народу в обителі, так і з деяких інших причин, а мав намір з учнями своїми і однодумними братами перейти в більш відокремлене місце. Ось як писав він про це ієромонаху П.: «Ви бажаєте писати, що в нинішні переможні часи, здається, треба зібратися нам усім воєдино і випросити у якогось монахолюбного архімандрита куточка. Це ваша думка і ми схвалюємо... Та й батюшка наш, отче Феодор, щодо з'єднання, щоб нам не розлучатися, але співжити разом, неодноразово підтверджував. Особливо, коли дар прозорливості перед смертю отримав, умовляв батьківськи тако: батьки мої! Заради Господа один від одного не розлучайтеся, оскільки в теперішній час мало знайти можна, щоб з ким по совісті і слово сказати. Та ви тепер це і на досвіді, як у дзеркалі, бачите. Але, на жаль, за багато гріхів моїх, у нашому союзі не перебуває нині такого мужнього і гідного будівника, який би міг утримувати обитель і нас огодовувати за переказами святих отець і наставляти благорозглядливо... Але зібратися воєдино, здається, корисно для підкріплення один одного». Коли стало відомим бажання отця Леоніда залишити Свірський монастир, тоді його з учнями почали запрошувати до різних місць. Знаменитий на той час Казанський архієпископ Амвросій (Подобєдов), який чув про старця Леоніда від духовника свого, ієромонаха Іова (який згодом жив у оптинському скиті), виявляв готовність прийняти його в свою єпархію. Крім того, йому пропонували перейти в Площанську пустелю Орловської єпархії і знову влаштований скит при Оптиній пустелі. Від переходу в Казанську єпархію старець відмовився, а більше мав нахил перейти в Оптину пустель, куди його запрошували калузький архіпастир, преосвященний Філарет, оптинський ігумен Данило і засновник скиту отець Мойсей зі старцями скитськими. «Наші серця, – писав він, – схильність туди мають, оскільки я там почав думати і здоров'я втратив. І наш колишній любитель і благодійник, преосвященний Філарет, бо монахолюбна душа того бажає». З бажанням старця отця Леоніда згодні були і його учні. Один із них, вищезгаданий Гавриїл, що залишався у Валаамському монастирі, в 1823 перший переселився в оптинський скит. Того ж року 17 серпня відвідав Оптину пустель калузький владика, єпископ Філарет, і ствердно сказав оптинським старцям, що він відчуває, що отець Леонід неодмінно буде в Оптиній пустелі чи взагалі в його єпархії. І пророцтво владики справді виповнилося, тільки не скоро. П'ять років утримували отця Леоніда в Олександро-Свірському монастирі, незважаючи на його посилені прохання відпустити; навіть не відпускали до Києва на прощу. Але в цій незгоді начальства з бажанням прохача останній вбачав, що ще не було Божої волі на перехід його в інше місце. А багато відвідувачів Свірської обителі були дуже раді, що старець там залишався, бо прагнули чути від нього слово настанови. Втім, ця прихильність до нього народу не могла б там утримати його. «Їй, нічого так не шкода тут нам залишити, – писав він, – як тільки останки найпрелюбнішого нашого благодійника, гідного батюшки отця Феодора. Однак і про це нехай буде воля нашого Творця та Викупителя! Ми мислимо і судимо як люди, та й люди ще щільності. А премилосердий Господь уся звістка, ще й несдіяне наше...» «Де наслідує Божа воля, – писав він в іншому місці, – там ніякі пересильні перешкоди не подолають». Ця віра старця Леоніда справдилась справою. П'ять років, як сказано, його насильно утримували в Олександро-Свірському монастирі, а на початку шостого року Господь так улаштував, що його звільнили звідти без жодних труднощів. Після виходу з Олександро-Свірського монастиря отець Леонід попередньо направив свій шлях до Києва для поклоніння святим мощам угодників Божих. Там під час його перебування трапилася неприємна подія. У далеких печерах, де кілька разів старець слухав ранню Божественну літургію, один розкольник, скориставшись слушною нагодою, викрав руку від мощей преподобного Веніямина. Почалися пошуки. І оскільки печерники помітили серед прочан Леоніда, то прямо до нього і звернулися з питанням, чи не має він на кого підозри. Старець описав прикмети однієї, на його думку, підозрілої людини і те, коли вона ходила в печери. Викрадач і святиня були таким чином знайдені, а отцю Леоніду від усіх було дякую. Повертаючись із Києва, старець отець Леонід, незважаючи на те, що висловлював свого часу бажання поміститися у Козельській Введенській Оптиній пустелі, не прямо, проте туди попрямував, а спочатку прибув до Богородицької Площанської пустелі Орлівської єпархії. Це було 6 жовтня 1828 року. Приїзд цей старця Леоніда до Площанської пустелі, як можна бачити з життєпису оптинського старця отця Макарія, був не простою випадковістю, а влаштувався за особливим Божим Промислом. В обителі цій давно трудився добрим подвигом зараз згаданий ієромонах Макарій (Іванов), який незадовго перед тим втратив свого старця і духовного наставника схимонаха Афанасія. Засмучений своїм духовним сирітством, отець Макарій посилено почав молитися, щоб Господь послав йому наставника з даром духовної міркування. Прибуття отця Леоніда до Площанської пустель і було відповіддю на цю молитву. І отець Макарій невимовно радий був старцеві. Втім, не менш радий був і старець Леонід зустріти в отці Макарії такого обдарованого ченця, так добре підготовленого до високих подвигів чернечого життя. Безперечно, це духовне зближення, а разом і крайня потреба отця Макарія, який ще вимагав для себе вождя духовного, і були причиною того, що отець Леонід наважився, хоча, можливо, тимчасово, залишитися на проживання у Площанській пустелі. Отець Макарій, що палко любив свою святу обитель, за звичаєм вихваляв її і багатьом бажаючим вступити до монастиря радив тут залишатися. Але отець Леонід, якому з благодаті Божої відкрито було майбутнє Площанської пустелі, завжди говорив отцю Макарію: «Стривай-но, постривай! Ото буде тобі Площанськ; ой, буде, аль-ні голову почешеш». Слова ці старця Леоніда невдовзі почали виконуватися на ділі. За невідомими долями Промислу Божого були поселені деякі обурення і розлад у чернечому житті, так що старець Леонід міг прожити в Площанській пустелі лише півроку і після зими, у квітні 1829 року, перейшов нарешті в Оптину пустель. Перехід старця отця Леоніда в Оптину пустель дуже чудовий тим, що їм введено і зміцнено було в цій обителі так зване старість. І оскільки цей заснований на євангельському, апостольському та святоотецькому вченні образ чернечого житія у наш час маловідомий, хоча останнім часом і чимало писали про нього, то, перш ніж продовжувати розповідь про життя старця отця Леоніда, бажано сказати кілька слів про старечість. Не нове, втім, щось буде сказано про цей предмет, а вже давно висловлене покійним оптинським старцем ієросхимонахом Амвросієм і надруковане в колишніх виданнях життєпису старця отця Леоніда. До цього зухвало додати тільки щось мале, можливо, не зайве для з'ясування предмета 21 . Старець, старці 22 – це загальновживана в монастирях назва старих і старших ченців, що особливо відрізняються суворістю чернечого життя і переважно можуть керувати іншими в житті духовному. Що таке старість? Старість, якщо дивитися на нього, так би мовити, із зовнішнього боку, є не що інше, як монастирське встановлення або частина монастирського статуту (де тільки, звичайно, воно запроваджено). Саме ж справа, або, висловлюючись монастирською мовою, діяння, або, нарешті, старечість, за внутрішнім своїм значенням, у відношенні до старця-наставника, називається старечим окормленням (від слова керманич), або, ближче до російської мови, старечим керуванням, або просто старечістю. А щодо керованих його можна назвати старечим шляхом, яким старець-наставник веде тих, хто має до нього духовне ставлення до вдосконалення в житті духовному. Старість у цьому останньому сенсі, тобто як шлях старечий, за визначенням блаженної пам'яті покійного оптинського старця ієросхимонаха Амвросія, полягає у щирому духовному відношенні та послуху духовних дітей своєму духовному батькові, або старцеві. Старість веде свій початок від Безначального. Ми бачимо в Самому Єдиному Тріїпостасному Божестві безумовну покірність і послух Сина Божого і Духа Святого Старому днями (див.: Дан.7:9). Наприклад, Господь наш Ісус Христос говорить про Себе у Святому Євангелії від Іоанна: снідох з небес, нехай творю в лю Мою, але в лю посла вшого Отця Мене (Ін. 6:38); ще: Моє вчені не є Моє, але посла Мене (Ін.7:16). І: про Себе не прийшов, але є істинний Посланий Мене (Ів.7:28). І: Я за поведінку Мого Отця дотримувався (Ін.15:10). І в апостола Павла: послухали в той же час до смерті, смерті ж хресні (Флп.2:8). І про Утішителя Духа Святого в прощальній розмові Своїй з учнями Господь Ісус Христос сказав, що Він не Сам Собою прийде, але Його ж після зліт Отець (Ів.14:26). А внаслідок єдиної з Отцем влади й сили в іншому місці говорить про Утішителя: Його ж Я вам послю; і потім все-таки додає: від Отця (Ін.15:26). І ще про Духа Святого: Не від себе бо глаголати і мати, але коли ще почує, глаголати і мат (Ін.16:13). З наведених місць Святого Письма та з інших багатьох можна бачити, що дві Особи Святої Трійці - Син Божий і Дух Святий, незважаючи на те, що мають з Богом Отцем єдину сутність і рівну силу і славу, знаходяться в безумовній підпорядкованості Богу Отцю, або, низводячи цю підпорядкованість до понять щирим до Нього ставлення або просто у послуху. За гідність старчества ручається його загальність. Як Єдиний є Творець усіх створінь невидимих ​​і видимих ​​і всі створіння більш менш носять на собі відбиток Божих властивостей, так природно всім їм повинен бути властивий, за подобою свого Творця, і загальний закон підпорядкованості нижчих створінь вищим. Цього вимагає і єдність, і порядок всесвіту, як безліч різноманітних частин в одній впорядкованій машині. Так, ми знаємо, що в світі ангельському нижчі чини отримують знання про Невідомого і Незбагненного і просвітництво через вищих чи найстаріших чинів (святий Діонісій Ареопагіт про небесну ієрархію). Душі праведників, що відійшли з цього життя, разом з ангелами благодіяють тим, хто живе на землі, навчаючи їх і сприяючи богоугодженню. Тому святий Григорій Синаїт і каже: «Неможливо комусь навчитися мистецтву чеснот, хоча деякі користувалися своїм досвідом, як учителем. Бо самому по собі, а не за порадою успішних діяти – зарозумілість наводить, чи краще породжує. Якщо Син (Божий) нічого від Себе не творить, але, як навчив Його Батько, так творить (див.: Ін.5: 19) і Дух глаголаті мати не від Себе (див.: Ін.16: 13), то хто подумати може не буде, такий тайноводстві? Безумство більше, ніж чеснота, що має здається такою в самоперелицінні» 23 . В. Потреба старечого опікування. Нерідко такі думки і за злочин не вважаються. Між іншим, у цьому полягає сама суть зла і гріха. А в наш жахливий час, додамо до цього, розливається вже й досконала невіра в Бога, у Божий Промисл і в усі святе. Худі думки - коріння худих вчинків. Тому преподобний авва Дорофей і каже: «Якщо ти будеш похотіти, хоча б ти сьогодні й не чинив перелюбу, але хіть не перестане внутрішньо бентежити тебе, доки не залучить тебе і до самої дії. Якщо ти гніваєшся й дратуєшся на брата свого, то колись впадеш і в лихослів'я; (потім) почнеш і підступати (проти нього) і, таким чином, поступово йдучи вперед, дійдеш, нарешті, і до вбивства» 24 . Тому й Господь говорив фарисеям: фарисе сліпий, очи сти ждуть внутрішнє скляні і блюда (Мт.23:26). І через пророка: відкиньте лукави від душ ваших перед очима Мої (Іс.1:16). Потім ще більша скрута. При сліпоті нашої душевної і шлях, яким ми повинні прямувати до нашої гірської батьківщини, за словами Самого Господа, тісний (Мф.7:14), що пролягає посеред жахливих стремнин і провалля. І тому потрібна з нашого боку велика уважність та обережність, щоб йти цим небезпечним шляхом. І Писання застерігає нас у цьому випадку: нехай не ухилившись ні на діло, ні на ліво, але шляхом царським ходи (Втор.5:32, 17:11). І Сам Спаситель сказав: Ніхто ж покладе свою руку на рало і даремно назад, керований є в Царстві Божій (Лк.9:62). Нарешті, за словами преподобного Іоанна Ліствичника, «ми маємо ворогів лукавих і злих, підступних, пронозливих, що тримають вогонь в руках і бажають спалити храм Божий тим самим полум'ям, яке в ньому 25 , ворогів сильних і ніколи не сплячих, неречових»2. Г. Небезпека для тих, хто проходить духовне життя без духовного опікування. Тому й каже той же преподобний: «Прільстилися 27 ті, які, поклавши надію на самих себе, вважали, що не потребують жодного путівника». «Як той, хто не має путівника, зручно помиляється на своєму шляху, хоч би й дуже був розумний, так той, хто йде самочинно шляхом чернецтва, легко гине, хоча б і всю мудрість світу цього знав» 28 . «Хто йде (червоним шляхом) самочинно, без євангельського розуму і без будь-якого настанови, – каже преподобний Марк Подвижник, – той багато стикається, впадає в багато ями та сіті лукавого, і в багато хто впадає біди, і не знає, який кінець отримає. Бо багато хто пройшов шлях свій з багатьма працями, подвижництвом і лихими стражданнями, і багато трудів зазнали Бога заради; але самочинство, нерозсудливість і те, що вони не шукали від ближнього настанови, зробило такі праці їх марними» 29 . Причина ж краси монахів, що самочинно живуть, між іншим, є те, що біси завжди намагаються показувати нам світло темрявою, а темряву світлом, як сказано у святого апостола: сам сатана перетворюється в ангела світла (2Кор.11:14). Духовне керівництво - незаблудний шлях. Навпаки, «неможливо, – каже святий Кассіан Римлянин, – впасти в бісівську красу тому, хто живе не за своїм бажанням і розумінням, а за настановою старців. Не може лукавий ворог посміятися з недосвідченості того, хто не звик, через помилкове сорому, приховувати всі думки, що виникають у серці» 30 . «Як корабель (каже святий Іван Ліствичник), що має доброго керманича, за допомогою Божої безбідно входить у пристань, так і душа, маючи доброго пастиря, зручно сходить на небо, хоча багато гріхів колись зробила» 31 . Д. Ознаки щирого духовного ставлення духовних дітей до старців-наставників. Преподобні Калліст та Ігнатій у Добротолюбії виставили п'ять ознак щирого духовного ставлення духовних дітей до старців-наставників: 1) повна віра до свого наставника та предстоятеля; 2) істинувати перед ним у слові та справі; 3) не виконувати ні в чому своєї волі, а намагатися у всьому відсікати цю, тобто нічого не робити за своїм бажанням і за своїм розумінням, а завжди про все запитувати і робити за порадою та волею наставника та предстоятеля; 4) аж ніяк не заперечувати і не сперечатися, оскільки перемова і суперечливість бувають від міркування з невірою і високомудрістю і 5) досконале і чисте сповідання гріхів і таїн серцевих 32 . Пояснюючи цей останній пункт, старець Амвросій каже далі докладніше: «Духовне ставлення вимагає від керованих, крім звичайної сповіді перед Причастям Святих Таїн (якщо, звичайно, старець – ієромонах і духовник), і частого за потребою сповідання старцеві і духовному отцю не тільки справ і вчинків, а й Цьому кажуть Василь Великий у Правилах, докладно викладених (питання 26), Симеон Новий Богослов у першій частині Добротолюбства (глава 122) та інші святі отці». Е. Необхідність одкровення помислів. Визнання це, або одкровення, вже тому необхідно, що, за словами преподобного Іоанна Ліствичника, «помисли, які не оголошуються духовному отцю, переходять у справи» 33 . А «оголошення і відкриття перед батьками злих помислів (за словами преподобного Кассіана Римлянина) висушує вони і послаблює» 34 . Кого ж, власне, має мати наставником? «Втім (каже святий Григорій Синаїт), не всіх запитувати треба, але одного того, кому та інших управління довірено, хто життям блищить і хто, будучи бідний, багатьох багатить, за Писанням (див.: 2Кор.6: 10). Багато недосвідчених пошкодили багатьом нерозумним, за яких суд приймуть після смерті. Бо не всім належить керувати й інших, але тим, яким дано божественне міркування духовим, що відрізняє краще від найгіршого мечем слова. Кожен має свій розум і свою міркування природну, діяльну чи наукову, але не всі мають міркування духовне. Чому премудрий Сирах і каже: Мируючі з тобою нехай будуть багато: радники ж твої один від тисяч (Сирах.6:6). Чимала ж праця знайти керівника незаблудного ні в справах, ні в словах, ні в розуміннях. Чи хтось не заблукав, встигається з того, якщо він має свідчення від Писання і на діяння і на розуміння, смиренномудруючи в тому, про що має мудрувати» 35 . Повинно шукати і благати Бога, щоб вказав наставника, що заблукав. Багато хто в даний час, особливо з тих, хто відкидає шлях духовного відношення, на виправдання своє посилаються на недолік і збіднення духовних наставників. Але святий Василь Великий каже, що якщо хтось старанно шукає доброго вчителя, то й неодмінно знайде 36 . І святий Симеон Новий Богослов навчає: «Молитвами і сльозами благай Бога показати тобі людину, яка б могла добре впасти тебе». І далі каже: «Краще називатися учнем учня, а не жити самочинно і вибирати марні плоди своєї волі» 37 . Втім, якби хтось і за ретельним і старанним шуканням не міг знайти духовного наставника і керівника, у такій нужді старець отець Паїсій (Величковський) у листі до ієрея Димитрія пропонує наступну пораду: «У нинішні важкі часи, що гідно багато плаче і ридання, ревнителі з ченців захотіли таким проживанням догоджати Богу, то Сам Бог і божественне писання преподобних отців, товариських наставників, навіть і досі збережене Божим Промислом, служить учителем і наставником. З розглядом слухаючи його (писання), як би їм самим, читають зі страхом Божим і розумінням можуть почасти, поспішні Богом, і життю їх богоугодному бути наслідувачами, будучи окормляемими і зрозумілими своїм батьком, про ім'я Христове, що зібрало їх від того, що від них, але я одностайно обраний, святих отців навчаючим духовних дітей своїх » 38 . Ж. Старець може і не мати високих духовних обдарувань. Додамо ще до того, що немає особливої ​​потреби домагатися відшукувати старця-наставника з високими духовними даруваннями, свідчення чого можна бачити в Лествиці 39 . Тут тільки потрібна людина, яка спокусилася в ратоборстві з пристрастями та невидимими ворогами. Чому описуваний тут старець отець Леонід так високо цінував це мистецтво чи досвідченість у житті духовному і нерідко мав звичай говорити: «Мистецтво – половина святості». 3. Значення духовного старця-наставника. Як високо значення духоносного старця-наставника, можна побачити зі слів преподобного Феодора, ігумена Студійського. Цей угодник Божий у своєму передсмертному заповіті братам щодо вибору і призначення настоятеля пише так: «По-перше, залишаю вам (як наставника) пана і батька мого, і батька вашого, преподобного затворника і батька, і світило, і вчителя. Бо він про Господа вищий і за мене, і за вас; і він – наш глава, хоч і підкорив себе, живучи безмовно в христоподражательном смиренні. Його настановами і молитвами, вірую, врятуєтеся, якщо тільки виявите йому належну покірливість і слухняність... А потім, – продовжує той же святий отець, – кого загальним обранням боголіпно поставите в настоятелі, за попередньою батьківською порадою, і кого буде бажати все братство, на обрання. І. Важливість духовного ставлення до старців. Велика ж важливість духовного ставлення до старців послушників, що добровільно підкорили себе, доводиться особливо двома наступними прикладами. Преподобний Феодор Студит пише: «Один старець неодноразово наказував учневі своєму виконати деяку справу, але той усе відкладав. Невдоволений цим старець обурений наклав на учня заборону - не їсти хліба, поки не виконає дорученої справи. Коли учень пішов, щоб виконати наказ, старець помер. Після його смерті учень хотів отримати дозвіл від накладеної на нього заборони. Але не знайшлося нікого в пустельній місцевості, хто наважився б розв'язати це здивування. Нарешті учень звернувся зі своїм проханням до Константинопольського патріарха Германа, який для розгляду цієї справи зібрав інших архієреїв. Але ні патріарх, ні собор не знайшли можливим дозволити епітимію старця, про якого навіть невідомо, чи мав він ступінь священства. Тому учень до смерті змушений був харчуватися їжею з одних овочів» 41 . У Пролозі 15 жовтня оповідається: «У скиту жив чернець, який протягом багатьох років був слухняний своєму батькові; нарешті, по заздрості бісівській, відпав від послуху і без всякої благословної причини пішов від старця, знехтувавши і забороною, бо він мав від старця заборону (епітімію) за непослух. Прийшовши в Олександрію, він був схоплений і примушуємо тамтешнім князем зректися Христа, але залишився непохитним у твердому сповіданні віри і за це був мучений і забитий. Християни того міста взяли тіло нового мученика, поклали в раку і поставили її в святому храмі. Але в кожну літургію, коли диякон виголошував: «Ялиці оголошенні, вийдіть», – рак з тілом мученика, на подив усіх, невидимою силою виносився на паперть, а по закінченні літургії сам собою поставлявся знову в храмі. Один олександрійський вельможа молився за розв'язання цього здивування. І йому відкрито було у видінні, що замучений чернець був учень такого старця і за непослух був пов'язаний від нього епітимією. Шлях старечого опікування в усі віки християнства визнаний усіма великими пустельниками, отцями і вчителями Церкви найнадійнішим і найзручнішим з усіх, які були відомі в Христовій Церкві. Старість процвітало у стародавніх єгипетських та палестинських кіновіях; згодом насаджено на Афоні, а зі Сходу перенесено до Росії. Але в останні століття, при загальному занепаді віри і подвижництва, воно потроху стало забути, так що багато хто навіть почав відкидати його. Вже за часів Нілу Сорського старечий шлях багатьом був ненависний, а наприкінці XVIII століття майже зовсім невідомий. Відновленню в Росії цього заснованого на вченні святих отців образу чернечого житія багато сприяв знаменитий і великий старець, архімандрит молдавських монастирів Паїсій (Величковський). Він насилу зібрав на Афоні і переклав з грецької мови на слов'янську твори аскетичних письменників, у яких міститься вчення про чернечому житті взагалі і особливо про духовному ставленні до старців. Водночас у Нямецькому та інших підпорядкованих йому молдавських монастирях він показав застосування цього вчення до справи. Одним із учнів архімандрита Паїсія схимонахом Феодором, який прожив у Молдові близько 20 років, цей порядок чернечого життя передано описуваному тут єросхимонаху отцю Леоніду, а отець Леонід, як сказано вище, ввів старість в Оптиній пустелі. Продовжувачами ж цього керування духовного були старці-наставники, які слідували за спадкоємством – ієросхимонахи Макарій, Амвросій, Анатолій, Йосип та ігумен (згодом схіархімандрит) Варсонофій. Розділ IV. Будівництво старця отця Леоніда на скитській пасіці. Його відмінні властивості, духовні обдарування та зовнішній вигляд У життєписі покійного оптинського настоятеля архімандрита Мойсея, який був у описуваний нами час ігуменом, високоповажний автор зробив таку замітку: «Сміємо думати, що він (ігумен Мойсей) і багато, і старанно молився за цього Бога», тобто про послання в ім'я обновника. Цьому припущенню сміливо можна надати чинності. Бо якщо взяти до уваги, що духовні мужі й у всіх випадках життя звертаються зі старанною молитвою до Господа, то в такій важливій справі, як введення старчості в обителі, не можна й сумніватися, що отець ігумен Мойсей (додамо тільки: разом із братом своїм скитоначальником ієромонахом Антонієм) палко молився Богу. І тим більше треба так думати, що вони, як виконавці євангельських заповідей, мали для цього пряму заповідь Спасителя: Моліться у Господа ну жатви, як нехай зведе діти на жнива Своє (Мт.9:38). Крім того, батько ігумен Мойсей з оптинськими старцями, як вище згадано, і запрошували отця Леоніда в щойно влаштований скит на проживання. І ось нарешті ведений Промислом Божим старець прибув і прийнятий був оптинцями з великою радістю, як особливий дар небесний. З ним разом прибули і шість учнів його: чернець Макарій (Грузинов) з петербурзьких купців, послушники – вищезгаданий Діомід (Кондратьєв), пострижений у хворобі келейно в схиму площанським будівельником Маркелліном і тому до 1840 року ходив у рясофа Георгій Васильєв із московських купецьких дітей, Іван Миколаїв із московських міщан та Павло Петров Тамбовцев, білгородський купецький син. Незабаром за ними вступив у скит під керівництвом старця отця Леоніда інженерний офіцер Димитрій Олександрович Брянчанінов (згодом єпископ Ігнатій) 43 . Проте він прожив тут недовго. До часу прибуття старця в Оптину пустинь скит, що знаходиться при ній, за зауваженням оптинського старожила, єросхимонаха Ігнатія 44 , не був ще остаточно відбудований. У ньому все було бідно. Проста маленька дерев'яна церква посеред скиту в ім'я святого Пророка та Предтечі Господнього Іоанна, з дуже скромним іконостасом; при церкві також дерев'яна дзвіниця з чотирма малими дзвонами. Навколо церкви кілька невеликих дерев'яних неоштукатурених будиночків, критих тесом. Огорожі навколо скиту ще не було, а обнесений він був тином, та й то не весь. Зате густий бір з ялинами та соснами величезних розмірів, притому з густою зарістю, оточував його з усіх боків ніби суцільною недосяжною огорожею. З північного боку скиту було відокремлено місце для пасіки, де й був поставлений теж невеликий будиночок, який і призначався власне для старця отця Леоніда. У цьому будиночку він і розмістився. А учні, які прибули з ним, – які залишилися тут же при ньому для послужіння, а які розміщені були в самому скиті. Мета ж окремого помешкання старця від інших скитських братів, за згодою його самого і настоятеля обителі зі скитоначальником, була та, щоб усі, хто бажав користуватися духовними старечими порадами і настановами, чернечі та миряни обох статей, могли приходити до нього у будь-який час беззаперечно. Бо, по встановленню преосвященого Калузького Філарета, що поклав підставу скиту (згодом митрополита Київського), вхід у скит жіночій статі був заборонений, та й іншим відвідувачам статі чоловічої був обмежений, щоб і безмовність скитян не порушувалося. Негайно після набуття в Оптиній пустелі старця отця Леоніда настоятель отець ігумен Мойсей доручив його керівництву всіх братів, що жили в обителі, з усіма, що знову надійшли в чернецтво. Та й сам він підкорився впливу старця. Бо, за словами оптинського старожила, отця ігумена Марка 45 , «старець отець Леонід, як той, хто мав дар прозорливості, вникав у все. Тоді призначення послухів, келій тощо – усе робилося здебільшого за вказівкою старця. Старець же вирішував питання, де жити новопризначеному – у монастирі чи скиту. Духовне спілкування від цього між настоятелем та старцем не страждало. Старець заправляв як внутрішньої, духовної, а й зовнішньої стороною братства обителі». Пропонуючи до уваги читачів розповідь про найважливіші події життя великого раба Божого, хотілося б разом із зовнішньою його діяльністю зобразити хоч у деяких головних рисах та внутрішнє його життя. Але життя внутрішнє мужів духовних завжди залишається таємницею, відомою Єдиному Серцезнавцю Богу, і жоден з них не міг або, вірніше сказати, не хотів висловитися цілком і відкрити скарб своєї душі. А внутрішнє життя отця Леоніда було особливо невловиме і, хоча він проводив свої дні відкрито в натовпі народному, залишилася таємницею навіть для найближчих спостерігачів і присних його учнів. Тому й нам тепер доводиться сказати про відмінні внутрішні властивості описуваного старця та його духовні обдарування лише дуже небагато – наскільки вони відбилися у його зовнішній діяльності. За вченням святого Іоанна Ліствичника, «молитва є перебування і поєднання людини з Богом... джерело чеснот, винуватість обдарувань» 46 . З цієї цариці чеснот ми і почнемо за допомогою Божої по можливості викладати властивості старця отця Леоніда. Він був великим молитовником. Звертаючись за зовнішністю з людьми, він безперестанку перебував з Богом. Видовище великих людських пристрастей і лих, яких він був постійним слухачем і в яких брав щиру християнську участь, видобувало в нього глибокі зітхання і сльози, потрясаючи всю його начинку. І тоді звернений до Господа зітхання або погляд до ікони Божої Матері, перед якою в нього теплилася незгасна лампада, ці прості знаки серцевого почуття були виразом його духовної любові до ближніх, а разом і молитовного настрою його душі. Коли ж відвідувачів було дуже мало, старець нерідко так заглиблювався у внутрішню молитву, що не помічав того, що відбувалося біля нього. Один із наближених учнів отця Леоніда розповідав, що, коли доводилося йому бути при ньому без народу, старець, занурений у молитву, зовсім забував про нього, не чув його пояснень і кілька разів змушував повторювати те саме 47 . Учням же своїм забороняв не тільки братися за високу розумну молитву, але навіть говорити про неї з побоювання, щоб хтось із них не пошкодився розумом 48 . Потім звернемо увагу на три богословські чесноти. Старець отець Леонід мав живу віру в Промисл Божий, поєднану з міцною надією та відданістю Божій волі. У всіх скрутних випадках свого життя він з надією глянув на Начальника віри і Начинника Ісуса. Так писав він згодом (1831) до однієї особі: «Архіпастир наш за наговорами нами незадоволений. Але Архієрей майбутніх благ, Господь Бог наш, більше цього знає і, отже, може керувати більш нами. І так ще ріку про це: буди воля Господня! «... Згадайте, прелюбовний, – писав він іншим разом наближеному своєму учневі, – згадайте нашого загального батюшку отця Феодора, як він завжди вдавався до волі всемогутнього Опікуна і Промислителя. Та й не погрішив у своєму наслідуванні, але досяг благонадійного притулку. І нас з тобою доручив всемогутньому Промислові. Він нам завжди радив і сповіщав покладатися на Промисл нашого Викупителя і невтішного піклувальника. – «А якщо я її віджену, – вів далі отець Леонід, – куди ж вона подінеться? І в ній душа, а душа людська в глибині своїй таїть багато добра. Потрібно тільки його знайти "». При щирому ж прихильності до всіх ближніх старець, однак, ні до кого не приліплювався особливою, винятковою любов'ю. Знайомим і незнайомим, рідним та не рідним – у нього всім була однакова шана. Прийшла одного разу до нього рідна його сестра. Він прийняв її нарівні з іншими мандрівницями і надав їй допомогу таку ж, яку надавав і іншим нужденним, тобто дав їй п'ятиалтинний. З цього приводу старець деяким говорив, що коли монах рідному проти чужих дасть зайвий п'ятак, то цим покаже, що він ще не звільнився від уз тілесної спорідненості і не всіх людей однаково любить, а з відмінністю. Завжди старець був по-батьківськи поблажливий до недуг своїх духовних дітей. Втім, ця його поблажливість розчинялася і святою ревнощами з благочестя і розсудливої ​​суворості. Часто він казав: «Якщо питати мене, то слухати, а якщо не слухати, так і не ходити до мене». Ось ще як старець писав одному ченцю, прийнятому ним під час постригу від Євангелія, коли той ухилився до певного самочинства: «Дивись! Хоча не можу тобі прямо сказати, що від нашого сонмища відлучено будеш, бо зв'язок Євангелія святого – союз непорушний, але від прикладу святих отців, а особливо святого Ісаї Скитського, хоч і страшно, але до полегшення моєї совісті пристойно тобі сказати: дивись! Якщо не будеш у законному (покорі) і до науки душі твоєї слухати багатогрішного уявного старця твого Лева, то відступ твій покарає тебе». Описуваний старець мав ще глибоке смирення, яким не приписував собі ніяких достоїнств. Так, наприклад, писав він своєму духовному синові: «Дивуюся вашій необмеженій вірі до моєї нікчемності. Безперечно, виключаючи мою негідність, це дуже похвально. Тільки, між іншим, ви хочете писати, щоб я прийняв у своє уявне заступництво бажаючого істинним шляхом врятуватися побратима П. Але, о люб'язний! Прошу вас розглянути: це, здається, личить не мені. Ви й самі знаєте, що я з низьких людей і не заслуговує на Господа уваги, хоча з мого боку заради заповіді Божої, як можна, зобов'язаний вимагати за вірою їх радити в труднощі, що трапляються з ними, за свідченням отець святих». Наприкінці посиланих листів старець іноді підписувався: «найнепотрібніший ієромонах Леонід». За життя свого старця отця Феодора у листах до різних осіб отець Леонід завжди підписувався удвох із отцем Феодором; після смерті ж його прикладав до свого імені ім'я свого духовного сина Антіоха, хоча останній анітрохи не брав участі в його листах. А коли при ньому не було й отця Антіоха, тоді зазвичай підписувався так: «єромонах Леонід із прихильною братією». Цим старець ніби хотів усім показати, що міг викладати духовні поради лише з допомогою і з молитвам що з ним батьків і братів. Зі смиренністю в старця отця Леоніда нерозривно поєднувалася й інша боголюбезна якість - лагідність. Ніхто не бачив його обуреним від пристрасного гніву та роздратування. У найтяжчі дні його життя ніхто не чув від нього голосу нетерпіння і ремствування, ніхто не бачив його в зневірі. Не можна було не дивуватися його звичайній веселості. Спокій, дитинство євангельське та християнська радість ніколи не залишали дитинного батька. Але, вважаючи себе в почутті серця непотрібним з людей, переможець пристрасті гніву і нетерпіння, старець отець Леонід за твердості характеру мав мужність душі. Сміливий і великодушний, він діяв завжди відкрито і своїм життям ніби викликав він гоніння, які, як неминучий спадок майже всіх рабів Божих, і йшли за ним всюди до його смерті. Що ж? Беріть, судіть мене, якщо на те дана вам влада. Я живу і ходжу перед Богом моїм, живу для ближніх моїх, відкинувши всяке лицемірство та страх мирського суду; я не боюся нікого, окрім Бога. Коли совість моя мирна, серце весело грає, як у немовляти; коли все моє життя було одним днем ​​служіння Богові, моєму старцеві і дітям моїм про Христа, то чого мені боятися?» Так відчував, так думав великий чоловік! І тому старець Феодор, коли жив разом із батьком Леонідом, мав звичай жартома називати його «покірний лев». Маючи завжди на увазі лише славу Божу і користь ближніх і довіряючи спасіння всіх Отця Небесного, старець отець Леонід був далеким від будь-яких людських побоювань. Всі дрібні застереження він залишив, покладаючись на Господа свого Ісуса Христа та святого Ангела Хранителя людини. Їхньому незримому керівництву довіряв він і себе, і входження, і сходження своїх відвідувачів і, як скеля серед хвилювань, що обурювали її, залишався непохитним від нападів ворогів видимих ​​і невидимих. Коли він жив у Оптиній пустелі, траплялося, що деякі з відвідувачів монастиря з будь-якої нагоди знайомилися з тими братами, які були не розташовані до старця. Бачачи це, учні його, по немочі людської, тужили і боялися, що ці братія відвернуть відвідувачів і не допустять їх до старця. Але сам отець Леонід судив про це інакше. «Е, не турбуйтесь! – говорив він у таких випадках своїм учням. – Свій свого завжди знайде». Старець цим хотів висловити, що, якщо хтось щиро і від щирого серця шукає спасіння, того Бог і приведе до справжнього наставника. А хто, бажаючи врятуватися, водночас допускає людські розрахунки або захоплюється двоєдушністю, зневірою чи зарозумілістю та самовиправданням, той до такого радника та наставника потрапить. Таким чином, відкинувши всяке людиноугоддя, смиренномудрий старець зовсім не домагався, щоб монастирські відвідувачі неодмінно йшли до нього, і з тих, хто приходив, нікого не запевняв у своєму до них прихильності. Як приклад духовного міркування наводиться така розповідь. Наприкінці двадцятих чи на початку тридцятих років старець отець Леонід відвідав Софронієву пустель Курської губернії Путивльського повіту. У той час там жив у саду в затворі єросхимонах Феодосій, якого багато хто шанував духовним чоловіком і прозорливцем, оскільки він передбачив свого часу Вітчизняну війну 1812 року та деякі інші події. Батькові Леоніду його влаштування здалося сумнівним. Побалакавши із затворником, старець запитав його: як він дізнається і пророкує майбутнє? Затворник відповідав, що йому сповіщає майбутнє Дух Святий. А на запитання старця – яким чином сповіщає? – пояснив, що Дух Святий є йому у вигляді якогось голуба та говорить із ним людським голосом. Бачачи, що це явна краса ворожості, отець Леонід почав застерігати самітника, що подібним речам годі було довіряти. Разом із даром розуму духовного старець отець Леонід, як ми вже частково і вище бачили, мав від Господа і дар прозорливості. За розповідями учнів його відомо, що він ніби читав у душі кожного з них серцеві таємниці, що від проникливого його погляду не могли приховатись потаємні їхні помисли, які він нерідко явно, у присутності інших, що приходили до нього, викривав заради їхньої душевної користі. Особливо ж старець мав від Бога дар відкривати і нагадувати гріхи, що щиро ставилися до нього забуті ними. Скитський ієромонах отець Іларій (у світі Іван Іванович Гур'янов), з козельських купців, багатьом розповідав про себе таке: «Ще до вступу мого до братів прийшов я одного разу з Козельська в Оптину пустель, бажаючи долучитися Святих Таїн. Але, сповідавшись у монастирського духовника, відчув у душі якесь несвідоме збентеження і занепокоєння і перед самою Літургією пішов пояснити про це старцеві отцю Леоніду. Старець сказав мені: «Збентеження, мабуть, відбувається в тобі через те, що ти не все відкрив духовнику на сповіді, що було б слід». Декого з тих, хто приходив, старець посилав у місто Вороніж до мощів на той час новоявленого угодника Божого святителя Митрофана 52 . І бували приклади, що хворі, що пройшли або проїхавши сотні верст, зцілювалися на шляху і, подібно до євангельського самарянина, поверталися дякувати старцю, який подав їм пораду. Багатьом тілесних, що страждали від недуг, часто поєднаних з душевними і тому не завжди зрозумілих для людей звичайних, старець отець Леонід викладав благодатну допомогу, помазуючи їх оливою від невгасимої лампади, що теплилася в його келії перед Володимирською іконою Божої Матері, яка була отримана з благословення. Феодора. Цією іконою великий старець Паїсій (Величковський) наказав схимонаха Феодора при виході його з Молдови до Росії, а отець Феодор, відходячи до Господа, благословив нею отця Леоніда як спільника його скорбот і спадкоємця духовних обдарувань. Тому вона й шанувалася старцем Леонідом як особлива святиня. Зображена Цариця Небесна Своїм виглядом вдихає в душі тих, що моляться перед Нею, заспокоєння 53 . Приводили до старця отця Леоніда та багатьох біснуватих. Було також чимало й таких, які раніше самі не знали, що вони одержимі бісом, і тільки в присутності старця за викриття ним принади, що таїлася, починали біснуватись. Так нерідко бувало з тими з мирських нерозумних подвижників, які, що прийшли до старця, самі відкривалися йому, що вони носять вериги, а разом із тим скаржилися, що не знаходять душевного світу. Виявлялося, що, проходячи мимоволі суворі тілесні подвиги, вони не переносили зі смиренністю ні скорбот, що ні посилаються від Бога, ні докірливих слів від людей і, пригнічуючи тіло своє веригами, в душі плекали ворожнечу і злопам'ятність проти образливих сердець занепокоєння, і захоплюючись зарозумілістю, і взагалі залюбки занепокоєння, взагалі таким чином і до краси. Говорив отець Леонід: «У наші часи Бог не посилає подвижникам таких випробувань, як давнім, тому що не могли б понести, і не подає давніх обдарувань, щоб не піднеслися безмірно». Так він говорив взагалі про сучасних йому ченців; але сам за простотою християнською і смиренністю, за потерпеним ним скорботами і за духовними даруваннями був єдиним від стародавніх. Хтось із присних учнів старця, бачачи його одного разу в особливо веселому і відвертому настрої, запитав: «Батюшко! Як ви захопили такі духовні дарування, які ми у вас бачимо? Старець відповів: «Живи простіше – Бог і тебе не залишить». Потім додав: Леонід завжди був останнім в обителях; ніколи від жодного доручення настоятеля не відмовлявся. На вечір великих свят інші, бувало, прагнуть до церкви, а Леоніда посилають на хутір за сіном для коней приїжджих гостей, а потім втомленого і без вечері посилають на клірос співати, і він покірно корився. Намагайся і ти так жити, і тобі Господь явить милість Свою». Очі невеликі, сіруваті, дивилися прямо, не спостерігаючи за тим, що прийшов і не здогадуючись, що таїться в його душі. З одного погляду старець знав, що привабило до нього іншого мандрівника, що пройшов тисячі верст. Руки були дуже стрункі і красиві, при повноті та довготі мальовничих пальців. Тільки одного вказівного на лівій руці в нього не вистачало, бо через ненавмисність він був обрубаний старцем під час рубання дров у валаамському скиту. Зростання його було вище середнього. Хода гарна; мужня і водночас легка; мірна хода показувала, що він легко носив досить важке тіло. Жодної сутулості і згубності старечої не видно було в цьому утвердженому в битвах духовних воїні Христовому. Глава V. Келейне життя старця отця Леоніда і загальний погляд на його старчування, або вчительство, з його добрими наслідками Виклавши по можливості відмінні властивості та високі обдарування духовні старця ієромонаха Леоніда, вірніше ж сказати – якусь частину їх, торкнемося далі його келійного життя і потім кинемо загальний погляд на його старчування в Оптиній пустелі, або вчительство, з його добрими наслідками. Життя старця отця Леоніда текло правильно і бездоганно і якщо відрізнялося від звичайного монастирського життя, то хіба надмірними працями у служінні ближнім. Ось його келійне життя. О другій годині опівночі починалося у старця з учнями ранкове правило. Читалися ранкові молитви, потім і вся півночі, дванадцять обраних псалмів, канон денному святому з повчанням з Прологу та першу годину. Денний канон незмінно читав келійник старця отець Макарій (Грузінов). Третій та шостий години з образотворчими читалися окремо під час ранньої обідні. Вечірнє правило, що складалося з дев'ятої години та дванадцяти обраних псалмів з трьома канонами – Спасителя, Божої Матері та святого Ангела Охоронця – і одним по дню 57 акафістом, відбувалося в ті ж години, що й у монастирі вечірня. Старець вислуховував це правило в келії. Нарешті, після вечірньої скитської трапези прочитувалися: вечір, вечірні молитви, два розділи з Апостола та один розділ з Євангелія. На останнє вечірнє правило перед відходженням до сну, а до речі і для одкровення помислів, збиралися скитські братія в келію до старця. Прийшли з літніх робіт, підкріпивши себе невигадливою вечірньою трапезою, сиділи на підлозі і відпочивали у сподіванні духовної їжі. Після настання урочної години з благословення старця починалося читання. Читець повинен був читати не протяжно і «не борзячись», без хибної чутливості, не пихаючись своїм читанням. Причому старець часом зупиняв його своїми зауваженнями. Внаслідок цього утворювалися прекрасні читці. Серед тих, хто молився, було зразкове благочиння. Мисливці до читання повинні були зізнаватися за всіх, що хочуть читати, піднімаючи руку догори, через що навчалися свідомості своєї немочі. Євангеліє читав сам старець високим голосом за молдавським способом, який запозичений з Великої лаври старця Паїсія 58 . Серед читців, переважно ранкових, був якийсь час Олексій Полікарпович Бочков 59 . Через кожні два тижні старець долучався Святих Христових Таїн у скитській церкві, куди він, будучи згодом переведений до монастиря, спочатку ходив, а останніми роками, через неміч і безсилля, їздив для цієї мети. «Одного разу, – як розповідав близький до старця отцю Леоніду учень його, очевидець, згаданий Олексій Полікарпович, – коли старець ішов із монастиря скитською доріжкою на Прилучення, помітив я на очах його блискучі сльози духовного розчулення. Але, не бажаючи бути поміченим, він утримав себе, і миттєво сховалися ці краплі серцевого почуття у його очах». Час молитовних правил був єдиним вільним серед дня часом старця отця Леоніда. Решта ж, за винятком короткого післяобіднього відпочинку, і то не в годину дня, а коли траплялося, завжди присвячувалося їм на служіння своїм ближнім. Нічний легкий сон старця, разом і з денним відпочинком, протягом доби тривав не більше трьох годин; але часто й самий нічний відпочинок перериваємо був братами, що приходили до нього по крайньої потребі. Їжу їв старець двічі на добу – що Бог посилав. Випивав іноді чарку вина або склянку пива. Під час трапезування йшла у нього з учнями жвава розмова. Допускалися їм скромні та незлобиві жарти та оповідання, які мали у нього духовну мету. Старець іноді розповідав анекдоти з римської історії, яку добре знав зі старовинних перекладів Тацита та інших письменників. Одного зі своїх учнів, вищезгаданого отця Антонія (Бочкова), жартома називав останнім римлянином; можливо, тому, що цей учень висловлював таку думку, що ми переживаємо останні часи чернецтва, що падає, за його словами, від тих самих причин, якими була доведена до падіння і Римська імперія: від розкоші, делікатності та людиноугоддя. Але сам старець був точно неприступний для мирського духу острів, повз який текли річки цього світу, не вагаючись його анітрохи. Навпаки, розбиті мирським хвилюванням рятувалися від душевного потоплення у його келії, як у надійній пристані. Але як і чому навчав старець-подвижник тих, хто духовно ставився до нього і особливо найближчих своїх учнів? Дотримуючись заповідей апостола: Настій благочестивість і беззаконня, викриття, заборони, благай із усяким довготерпінням і вченням (2Тим.4:2), отець Леонід навчав їх словом, як розуміти єван. душевні недуги; навчав і ділом, що більше діє на серці людини і переконує її; вчив і власним прикладом, чи своїм життям; і, таким чином, для всіх, хто звертався до нього за духовними порадами та настановами, був, так би мовити, живою книгою. Тепер скажемо про прийоми цього окормлення, або старчування. Про старця отця Леоніда та його співробітника і наступника за старечістю єросхимонаха Макарії єпископ Ігнатій (Брянчанінов) у своїх «Аскетичних дослідах» 62 говорить так: «Обидва старці були наповнені читанням батьківських писань про чернече життя; самі керувалися цими писаннями, керували цими та інших, які зверталися до них за повчальною радою. Пам'ять їх була багато прикрашена думками святими. Ніколи вони не давали порад від себе, але завжди представляли в пораду вислів Святого Письма або святих отців. Це давало порадам їхню силу: ті, котрі хотіли б заперечити на слово людське, з благоговінням вислуховували слово Боже і знаходили справедливим підкорити йому своє розумування». Але ще більше надавало сили порадам обох старців те, що вони, як згадано вище про старця Леоніда, не тільки в книгах вивчили, але й правильно проходили духовне життя. Таким чином, володіючи досвідченою духовною мудрістю, старець отець Леонід рясно викладав своє вчення іншим і, не соромлячись жодними людськими міркуваннями і побоюваннями, у всякому разі, де тільки потрібно, просто, прямо, відкрито і щиро сповіщав слово істини, не дбаючи наперед про вишукану у вишуканій у сказати; а говорив і діяв без приготування, за духовним почуттям, або навіюванням Божим, і майже з усіма звертався на «ти». У розмові старця помічалася якась різка особливість, тільки йому властива. Поєднуючи духовну силу слів Писання з короткослівною, але виразною російською народною говіркою, він поперемінно розчиняв одне одним, де знаходив це корисним. Знижуючи і піднімаючи тон промови, іноді при потребі змінюючи і самий голос, він повідомляв слову своєму особливу силу, так що воно падало прямо на серце, справляючи в кожному пристойну дію: одного втішало в скорботі, іншого збуджувало від гріховного заціпеніння, одушевляло від безнадійного, дозволяло відвертати, вірити. невіруючого; сказати коротко – могло людину плотську звернути на шлях духовного життя, звичайно – щиро того, хто шукає цього. Дехто вважав, що обставини того часу - чутка людська, таємна заздрість і, нарешті, як побачимо нижче, відкрите переслідування і сором - примушували його дещо дотримуватися юродства. Але вірніше можна сказати, що Сам Господь примудрив його під виглядом буйства Христа заради приносити душевну користь ближнім. Вчиняючи так, він ховався від слави людської, небезпечної і для великих подвижників, відхиляв цікавість і безпорадно подавав духовну допомогу всім, хто її потребував і шукав. Прикриваючи мудрість своєю простотою навернення і поєднаною з жартівливістю крайньої простотою слова, мабуть недоречною, але завжди виправдовуваною справою, старець часто і серед зборів міг прикладати духовні лікарські засоби до таємних душевних ран різно недугових відвідувачів і відвідувачок; а крім того, всім доставляв вільний до себе доступ. Деякі учні та учениці старця отця Леоніда зізнавались, що перед іншими старцями, строгими на вигляд і серйозними в наверненні, душі їх мимоволі стискалися і вони не могли вільно їм сповідати потаємні душевні недуги. Навпаки, просте, відкрите, вільне звернення старця отця Леоніда розв'язувало їхні душі, і вони перед ним легко і вільно висловлювали навіть те, в чому іноді перед собою їм важко було зізнатися. Іноді ж старець, дивлячись, звичайно, по провинах і душевному устрою, наставляв винного в присутності інших, за заповіддю апостольською: тих, що грішать перед усіма викривали, та й інший страх імут (1Тим. 5:20), не боячись цим. Нарешті, викладемо, наскільки можна, і сутність вчення старця отця Леоніда. Всім і кожному він вселяв, що нелегко дістається душевне спасіння тим, хто його шукає. Нерідко старець на підтвердження цієї істини повторював просту складену ним приказку: «Душу врятувати – не лапоть сплести». Справді, приходить зі світу людина горда, марнославна, самолюбна, сластолюбна, сріблолюбна, речовинолюбна. Серце його - це велике і просторе; та мо га ди, їм же немає числа (Пс.103: 25). Або – це нива, вся заросла терниною. Потрібно це терня очистити, насадити насіння благі і потурбуватися, щоб воно виросло і принесло добрі плоди, звичайно, за допомогою вседіючої благодаті Божої. Скільки тут потрібно праць, і знання, і вміння у цьому перевищує звичайні сили людські справі! Тому, коли один з учнів старця отця Леоніда задався такою думкою, чому йому не траплялося бачити від свого батюшки чудес, тоді як від інших братів він часто про це чув, і коли він прийшов до старця з наміром відкрити йому цей свій помисл, старець, виклавши йому благословення, сказав: «А це хіба не чудо брата), з якого з часом вийде щось хороше і придатне! Ім'я брата цього було Олександр, згодом ієросхимонах Антоній, відомий своїм благочестивим життям духівник Києво-Печерської лаври, який помер 10 жовтня 1880 року. Родом був із малоархангельських міщан, на прізвище Медведєв. Головну свою увагу та турботу старець отець Леонід звертав на своїх найближчих учнів. Не захоплюючись прагненням до уявного високого проживання і не шукаючи передчасно великих Божих дарувань, він, як спершу сам йшов, так потім і духовних своїх дітей вів безпечним шляхом, вказаним у писаннях богомудрих наставників чернецтва, які вчать, що початковому Христовому подвижнику передусім має піклуватися про пізнання. Тому старець особливо звертав пильну увагу на душевні пристрасті тих, хто до нього звертався, і навчав усіх стежити за ними, не діяти на навіювання та потяг їх, а, закликаючи Божу допомогу, протистояти їм; передусім не виправдовувати їх і пізнавати свою душевну неміч; до благих починань не домішувати марнославства, людиноугоддя чи іншого будь-якого нечистого спонукання, а щиро і з чистою сваволею, нелуковою простотою 64 і незлобністю служити Єдиному Господу, як сам він писав в одному листі. «Бувало, – так розповідав один учень старця, – батюшка зробить мені таку сувору і грізну догану, що ледве на ногах устою; але одразу й сам упокориться, як дитя, і так утихомирить і втішить, що на душі стане легко й радісно; і втечеш від нього мирний і веселий, ніби батюшка мене хвалив, а не докоряв». Старцю батькові Леоніду не подобалися, як він в одному листі висловився, вченого штилю політика та душевного людства художнє міркування (див.: 1Кор.2:14). «Хлопці! За що купив, за те й продавай», – казав він своїм учням, навчаючи їх триматися простого, відкритого, невимушеного звернення, в якому не було б нічого підробленого та прихованого. «Якби ти був, як апостол, простосердий, – сказав він одного разу наближеному до свого учня, – якби ти не приховував своїх людських недоліків, не вдавав би собі особливого благоговіння, ходив би не лицемірствуючи, – то цей шлях найближчий до спасіння і приваблює благодать Божу. Непритворство, непідступність, відвертість душі – ось що приємно смиренному серцем Господу: Ще не будете як діти, не внидете в Царство Боже (див.: Мф.18:3)». Тому учнями старця отця Леоніда були люди лукаві чи політики (лицеміри). Вони не витримували його погляду і хоч приліплювалися до нього, але ненадовго. Скріпивши серце, вони швидко відбігали від цього учня Христового, побачивши на ділі, що вдавана мирська ввічливість і брехлива шанобливість непридатні для келії старця, де запанувала духовна простота і християнство. Всі вірили, що обдурити отця Леоніда неможливо ні вивертами спритної брехні, ні вдаваним смиреннослів'ям. Старець знав ціну будь-яких зовнішніх проявів. Він не любив, якщо хтось, надаючи важливості тому, в чому немає особливої ​​важливості, хоча б без лукавства та лицемірства, посилено виражав у словах і зовнішніх вчинках свою смиренність, старанність, благоговіння. Батько Леонід називав це химерою. Одного разу хтось спитав його, що він розуміє під цим словом. Старець відповів: «Чи ти бачив, як цвітуть огірки? Є колір справжній, і є колір без зав'язі, на якому не буває огірка, тобто пустоцвіт. Це і є химера». Старець хотів, щоб і своє духовне прихильність до нього учні його доводили не зовнішніми проявами, а більш виконанням його настанов. «Ти на льоту хочеш схопити мої слова, – сказав він одному духовному своєму синові, – хочеш мимохідь врятуватися, нашвидкуруч навчитися. Тому в тебе й захоплення, цілування батюшкиного плеча чи руки. А я за батька Феодору був до нього без фанатизму (батько Леонід часто вживав це слово); подумки ж ладен був кланятися йому в ноги з синівською повагою». Особливо ж старець умовляв учнів своїх зберігати між собою взаємну любов, мир та однодумність. Часто він повторював зворушливі слова Христові: Про це розуміють усі, як до Мої учениці є, а ще любов і мати між собою (Ів.13:35); і це були його улюблені слова до своїх близьких учнів. Хоча сам старець отець Леонід був із простого звання і не отримав зовнішньої освіти, але вмів цінувати і відрізняти людей будь-якого звання, віддаючи належну справедливість і зовнішнім обдаруванням за правильного і смиренного прагнення духовного життя. За довірою до своїх дітей духовним отець Філарет не перевіряв їхніх скарг, а без розгляду передавав їх своєму владиці, який нарешті доручив досвідченому протоієрею з настоятелем сусіднього Хотмизького монастиря зробити суворе дізнання. Вивчення справи закінчилося на користь учениць старця Леоніда. Виявилося, що скарги учениць отця Філарета були безпідставними та несправедливими. Тоді отцю Філарету, який встановив упорядкований порядок у Борисівській пустелі, Курський преосвященний з обуренням сказав: «Після цього щоб і нога твоя не була в цій обителі!» Нагадуючи цей випадок, старець отець Леонід нерідко повторював: «Повір ревнивим діткам – вони тобі накажуть». Щодо посту та інших тілесних подвигів старець отець Леонід наставляв своїх учнів по совісті виконувати все належне. І якщо хтось самовільно порушував покладені правила, старець суворо викривав того, кажучи, що недбалість і в малому душевно і веде до згубних наслідків. Але, з іншого боку, не схвалював, якщо хто все досконалість духовне укладав у дотриманні одних зовнішніх правил чернечого житія і всіх, слабких і міцних тілесними силами, без розбору підводив під одне правило або, залишивши розсудливу поміркованість, вдавався в надмірні тілесні подвиги (наприклад, носіння вериг). Ось як описує келлю отця Леоніда очевидець, учень його, вищезгаданий отець Антоній (Бочков): «Келля старця, від раннього ранку до пізньої ночі наповнена тими, хто приходив до нього за духовною допомогою, представляла картину, гідну пензля художника. Старець у простому одязі, у короткій мантії, був видно з-за кола учнів своїх, які стояли перед ним на колінах 65 , і обличчя їх були одухотворені різними виразами почуттів. Інший приносив покаяння в такому гріху, про який і не подумав би той, хто не проходив послуху; інший зі сльозами та страхом зізнавався у ненавмисній образі брата. На одному обличчі горів сором, що не може здолати помислів, від яких хотів би бігти на край світу; на іншому виражалася холоднокровна усмішка недовіри до всього видимого - він прийшов поряд з іншими з'явитися тільки до старця і піти зціленим; але й він, боячись проникливого його погляду й викривального слова, потуплював очі й пом'якшував голос, ніби бажаючи пом'якшити свого суддю неправдивою смиренністю. Тут видно було справжнє послух, готове лобизати ноги старця; там немічний, відкинутий усім світом, болючий юнак не відходив від колін отця Леоніда, як від доїлиці її вихованець 66 . Між іншими видно була сива голова воїна 67 , що служив колись у вітчизняній боротьбі і тепер ополчився під начальством такого вправного вождя проти ворогів невидимих. Тут білілося й волосся старця 68 , який, визнаючи свою немистецтво в чернецтві, починав абетку духовну, коли світ визнавав його наставником. Таким-то різноманітним суспільством був оточений великий старець і духовний вождь. У цій чудовій келії можна було бачити видовища настільки ж повчальні, як і всі події, що нагадували найкращий час християнства. «Збори смиренних – як збори серафимів», – сказав святий Ісаак Сирин 69 ». Самоварів по келіях братія не тримали. Приготування їжі по келіях та взагалі тримання харчових припасів у келіях було заборонено. Про горілку та тютюн 70 не було й згадки. Для одкровення помислів усі браття ходили щодня до старця на пасіку після вечірньої трапези і в нього ж у келії вислуховували молитви на сон майбутнім. Найбільше повчав старець смиренності». Мудрість старця, що свідчується любов'ю і повагою до нього настоятеля і братії, і вміле лікування немогутніх душ скоро зробили отця Леоніда відомим і поза обителі. Заради духовних порад почали приходити до дверей його келії з міст та селищ люди різного роду: дворяни, купці, міщани та простий народ обох статей. Всі були прийняті старцем з батьківською любов'ю, і ніхто з них не виходив з його келії, не бувши втішний їм духовно. Чоловіки, які розуміли добре духовне життя, але працювали в затворі або безмовності 71 , з різних боків Росії стали надсилати в Оптину пустель під керівництво отця Леоніда для навчання в чернечому житті всякого стану людей, які шукали для цього надійнішого притулку. Звідусіль почали стікатися й чернечі браття, що ревнують про своє душевне спасіння, як бджоли у вулик, щоб напоїти серця свої потоками солодощі божественної, що витікали з медоточивих вуст старця. З кожним роком збіг народу в Оптиній пустелі значно множився, завдяки чому вона і зовні почала потроху упорядковуватися. Але що особливо приваблювало до старця отцю Леоніду серця всіх, чернечих і мирян? Це дар Божої благодаті, яка спочивала на ньому. Внаслідок чого всі, хто з вірою ставився до нього, одноголосно свідчив, що в його присутності вони відчували внутрішній світ, заспокоєння серцеве і духовну радість. Часто приходили до нього з великим горем, а ввійшовши в його келію, забували, навіщо приходили і що за горе турбувало їх, воно залишало їх на порозі. Помисли, що здавались страшними і непереборними, у присутності старця зникали, наче їх ніколи не було; але вони знову з'являлися, коли ті, хто ставився до старця, лінувалися приходити до нього. Благодатною силою настанов старця отця Леоніда багато сімейства умиротворені, що проводили порочне життя наставлені на шлях істини, багато розкольників звернені до Православної Церкви. Розділ VI. Недоброзичливість, а потім і явне повстання деяких не розуміли життя духовної оптинських ченців і мирян проти старця отця Леоніда, хоча без особливо поганих наслідків. Дотик до цього розповідь початківця Олександра (згодом єросхимонаха Антонія києво-печерського), в описуваний час прийнятого старцем у скит на проживання Недаремно кажуть святі отці, що, хто зробить справу, угодну Богові, того неодмінно спіткає спокуса і що всякому доброму ділу спокуса або передує, або піде. Слова печерського літописця, що чернечі обителі споруджуються молитовним потом і сльозами, можуть бути віднесені і до введення в Оптиній пустелі старчества – основи чернечого життя. Воно введено та зміцнено тут з багатьма працями та скорботами. Відповідно засвідчують святі отці, що ворог роду людського не любить не лише самого одкровення помислів, а й навіть шуму слів цього одкровення; бо знає, що цим руйнуються всі його підступи та підступи. Тому не дивно, що він не сповільнив проти цього, особливо ненависного йому, чернечого шляху використати різні свої підступи і за велику справу введення в обителі старчества спорудив сильне гоніння проти старця отця Леоніда. І тим зручніше ворог-спокусник міг злокознювати проти старця і старчества, що не кожен міг правильно судити про це, як і сам старець згодом писав своїм духовним дітям, коли в 1836 проти нього вже сильно стали поширюватися різні штибки і хульні осуди. «Про життя високе, – так писав він, – чернечим чи схимонаським не кожен може здорово судити, а особливо неочищено той, хто має душевне око. Прочитайте це у святого Симеона Нового Богослова глави 70, 71, 72, з яких побачите про правоту суду людського...» 73 Згідно зі святим Симеоном Новим Богословом та інші святі отці навчають, що люди звичайні, які не мають духовної міркування, не можуть правильно судити про душевний устрій людей духовних, як і святий апостол каже: духовний (людина) судить про все, а про нього судити ніхто. З іншого боку, і ґрунт для ворога невидимого був дуже сприятливий. Серед колишніх оптинських братів були благоговійні, добрі ченці, але кожен із них жив за своїми поняттями і подвизався як сам умів. Головне ж їхню увагу зверталося на зовнішні праці та на діяльні чесноти, якось: піст, неопустиме ходіння до служб церковних тощо. Про старечому шляху вони мали ніякого поняття. Тому, коли оселився в обителі старець отець Леонід зі своїми учнями, коли заговорили про старечість і духовне окормлення, про очищення совісті та одкровення помислів, про відсічення своїх хотінь і міркувань, про внутрішнє діяння, – все це багатьом здалося якоюсь новою навіть незрозумілою вченістю. Ще згадано вище, що у поводженні з людьми різного роду старець дотримувався жартівливості, що доходила іноді ніби до напівюродства. І оскільки він завжди діяв відкрито, анітрохи не соромлячись і не дбаючи про те, що люди будуть говорити про нього, то дехто, хто не мав уявлення про духовне життя, почав спокушатися ним. Одні, наприклад, спокушалися тим, що схимник, який, за мирськими поняттями, мав би проводити час виключно у молитовних працях та затворі, був постійно оточений натовпом народним. Вони не розуміли того, що старець отець Леонід залишив дороге своє безмовність не заради будь-яких корисливих цілей чи гнилої марнославства, а єдино рухомий духовною любов'ю до стражденних і немічних братів, за словом Спасителя: більше сея любові ніхто і за інші своя (Ін.15:13); і що таке життя старця, за зауваженням святого Іоанна Ліствичника, є найбільшим подвигом 74 . Такою була нагода. Деякі нерозташовані до старця отцю Леоніду ієромонахи з про науковців – вдових священиків у монастирі часто збиралися разом для співбесіди. В один із таких зборів між ними зайшло питання про якийсь текст з Апокаліпсису. І ось один із співрозмовників, батько І-й, зголосився, між іншим, спантеличити цим питанням старця Леоніда. Усі схвалили це. Негайно вирушив батько І-й на скитську пасіку. Старець у цей час був вільний, прийняв відвідувача лагідно і попросив сідати. «Та ні, – сказав отець І-й, – адже я прийшов до тебе по важливу справу. Що означає в Апокаліпсисі ось такий текст? А? - Розтлумач-ка». – «О, отче, – смиренно відповів старець, – я за такі мудрості не берусь». – «Так я тобі розтлумачу», – вів далі батько І-й. «Ну, то тепер уже, отче, сідай. Справа немаленька; та чим би тебе пригостити? Чи не завгодно чайку?» - "Добре". Незабаром був поданий чай і потрібне до чаю. Коли ж відвідувач досить пригостився, тоді старець на власні очі показав йому, що людям сластолюбним, їм же бог черево, братися тлумачити і пояснювати високі апокаліптичні оповіді, бути глядачем яких схожий був великий апостол святий Іоанн Богослов, наперсник і друг Христів, є велика дерзість. Цим дуже засоромлені були як співрозмовник, і всі його спільники. Ще обставина. У місті Козельську жив на той час відомий почесний громадянин мільйонер Димитрій Васильович Брюзгін. За його становищем і тому, що він брав участь у влаштуванні оптинського скиту, настоятель Оптиної пустелі батько ігумен Мойсей чинив йому велику повагу. Взаємно і Брюзгін любив отця ігумена Мойсея і, внаслідок гарного відгуку цього останнього про старця Леоніда, запрошував його зі Свірського монастиря в оптинський скит, обіцяючи і келлю для нього влаштувати. У проїзд старця зі Свірського монастиря до Києва Брюзгін мав нагоду особисто бачитися зі старцем і познайомитися і просив його по дорозі назад з Києва завітати прямо в скит, де для нього келія вже буде готова. Келія справді була приготовлена; але, мабуть, через те, що старець отець Леонід залишився на проживання в Площанській пустелі, дісталася іншому – ієромонаху Йову. Але це, втім, так, до речі. Для старця ж була власне приготовлена ​​келія, як згадано вище, на скитській пасіці, де він і оселився свого часу. Спочатку старець був у добрих стосунках до Брюзгіна, але тільки до першого Великого посту, коли Брюзгін звернувся до старця для сповіді. Старець помітив, що той, хто прийшов до нього на сповідь, молився розкольницьким перстоскладанням, і тут же пояснив йому, що істинний син Православної Церкви повинен безперечно підкорятися всім її правилам і постановам, і тому радив йому змінити персток на православне. Такій важливій людині, яка була у всіх у пошані, в будинку якої завжди мали квартиру і архієреї, і губернатори і якій ще ніхто не наважувався робити зауважень щодо його перстоскладання, зауваження старця-прибульця було дуже чутливе. Він відкинув старечу пропозицію, а старець відмовився бути його духовним отцем. З того часу Брюзгін перейшов на бік супротивників старця і в такому відношенні до нього залишався вже до своєї смерті. І ось нарешті справа доведена була до того, що з Калузької духовної консисторії отримано був указ, щоб із старшої братії чотири ієромонахи, разом з настоятелем і скарбником, брали участь у нарадах з усіх найважливіших справ пустелі і без спільної їхньої згоди нічого не ставили до благоустрою обителі. Це було в 1830 році, тільки через рік після освоєння старця отця Леоніда в Оптиній пустелі. Втім, очікування протилежної сторони не виправдалися. Тодішній калузький архіпастир єпископ Гаврило (Городков) 75 глянув на справу іншими очима. При відвідуванні Оптиної пустелі він у присутності всього братства надав настоятелю отцеві Мойсеєві милостиву увагу, а незадоволеним зробив зауваження і звелів виправити себе. Хоч і після цього хвилювання в обителі не зовсім вщухло, але отець ігумен Мойсей і старець отець Леонід, які багаторічним досвідом утвердилися в терпінні, перемагали несприятливі обставини, живлячи себе доброю надією, що за допомогою Божої справи обителі за часом будуть упорядкованішими. Так писав старець Леонід до площанського ієромонаха Макарія (Іванова), з яким, як ми бачили вище, зблизився під час свого короткочасного перебування в Площанській пустелі: «Премилостивий Бог світу сильний є і всемогутній попущену бурю, і хвилювання, і спокуса в благотиші перетворити; і нехай буде ім'я Господнє благословенне від сьогодення й до віку; і як всесвятої волі Його завгодно, так нехай керує нами – творінням Своїм». Надія старців на всеблагий Божий Промисл не обдурила їх. За часом збентеження в обителі справді дещо вщухло. Але через недовгий проміжок часу несподівано і випадково для старця була нова спокуса, і тепер уже з боку мирських людей. Невидимий ворог роду людського скрізь ловить благочесно живуть рабів Божих. Запропонуємо тут читачам розповідь зі слів згаданого вище києво-печерського духівника ієросхимонаха Антонія, який на той час був ще молодим мирянином Олександром. «Вперше, – каже він, – я почув святе ім'я – отець Леонід – від благочестивого нашого повітового малоархангельського стряпчого, Миколи Іоакимовича Баркова, з яким старець звів знайомство у Площадській пустелі у 1828 році на своєму шляху з Києва. Потім батюшка, проїжджаючи через місто Карачів, був у будинку у Баркова з (зазначеним вище) Димитрієм Олександровичем Брянчаніновим, який був на той час ще мирянином, але вже в послушницькому одязі. Він відправляв при старця посаду кучера. Таке глибоке смиренність Брянчанінова здивувало Миколу Іоакимовича і ще більше схиляло душу його до мудрості і святості великого старця. Тому боголюбцю я зобов'язаний ознайомленням з батюшкою, якого ще особисто не бачив. Коли вирушив я в 1833 році для прощу до Соловецького монастиря, по дорозі був і в Оптиній пустелі, з листом до батюшки від Баркова. Насамперед мені довелося зустрітися в Козельську з отцем Георгієм, який був на той час у старця келійником (згодом Геронтієм, ігуменом Калузької Тихонової пустелі). Але батько був у цей час у Воронежі для поклоніння нетлінним мощам святителя Митрофана. Дізнавшись про мій намір вступити в монастир і прихильність до батюшки, отець Георгій ознайомив мене з благодумними і одностайними скитськими братами, серед яких був і Михайло Іванович Антимонов 76 , якому благословив мене Бог свого часу та очі заплющити. Був я й у болючого ієромонаха отця Антонія, що був тоді начальником скиту, дуже тяжкохворого. Це було у двадцятих числах липня. А в грудні близько 15-го числа, коли я так палко прагнув бачитися з батюшкою, знайшов учнів його в сильному горі. Бо вчитель їх і наставник був у цей час формально витребуваний єпархіальним преосвященним Ніканором 77 до Калуги, внаслідок донесення начальника жандармів Жемчужнікова, найвищого уповноваженого для встановлення порядку між орловськими громадянами. Донесення полягало в наступному. Коли батюшці, проїздом у Вороніж і назад через Орел, доводилося бачитися в Орлі з прихильними до нього обличчями, ці останні, від простих до аристократок, при зустрічі з ним публічно ставали перед ним на коліна і кланялися йому в ноги. Перловим це було запідозрено. За своєю посадою він доніс Калузькому преосвященному, що помітив незвичайне явище: простому ієромонаху віддають богоподібну честь. Повідомляючи це, він і висловлював свою підозру – чи не криється тут якась секта. Згодом сам батюшка, – продовжує оповідач, – повідомляв мені таке: «Я з'явився до преосвященного, прийняв від нього благословення і порозумівся – хто я. «Чекай, отче Леоніде, – сказав владика, – зараз скінчу одну справу і займуся з тобою». Закінчивши справу, прочитав мені повідомлення Жемчужнікова і запитує: «Що ти скажеш на це, отче Леоніде?» Відповідаю: «Справедливо воно, але що мені робити з безглуздими бабами? Кланяються, як бовванові; а що я не належу ні до секти, ні до розколу, а як православний син Христової Церкви, в цьому не сумнівайтеся». – «Поясни ж мені, як ти віриш». – «Дозвольте, преосвященніший владико, але як благословите пояснити – просто чи по-київськи?» Здивований питанням, владика сказав: Ну, хоч по-київськи. Маленько відкашлянувшись, я почав читати Символ православної віри з можливо низької ноти, поступово, з кожним членом підвищуючи тон, а до «амінь» звів у найвищу ноту – як це виконується в Києво-Печерській лаврі на Божественній літургії, додавши до цього: «Тако вірую всякого, хто інакше про неї мудрує і каже!» "Тепер все доведено, - сказав преосвященний. - Я щасливий, що маю нагоду з вами зайнятися». Взявши мене за руку, веде в кабінет і спальню і наказує мені розташуватися по-домашньому. Сам знімає з мене камілавку і рясу, і сам же вказав на всі зручності для старого. повсякчасний для нього одного; а в наступні дні, більше тижня, чим він мене не пригощав. Відповідаю: «Ваше преосвященство, я людина ядця і винопийця». - "О, це, значить, наш брат!" Келейнику: "Подавай все" (звичайно, рибне). Сам мені накладає та наливає. Кажу: «Помилуйте, ваше преосвященство, адже це багато». Владика: Ви мені ненадовго дісталися; ось вирушите в скит, там постите собі як завгодно, а тепер нехай ваша кісточка наливається мозжечком». І так я пробув у архієрейських покоях понад тиждень. В цей час владика до того до мене прихильно розташувався, що, відпускаючи мене і благословляючи назад, прощався зі сльозами». Старця Леоніда супроводжував у цей час у Калугу один із близьких його учнів, отець Павло (Тамбовцев). Коли старця затримали володаря у своїх покоях, Тамбовцев жив у готелі і щодня зі зростаючим страхом і подивом розпитував про старця і лише отримував відповідь, що старець перебуває в архієрейських покоях, як рідкісний гість. Після повернення батюшки в скит усі його прихильники були у великій радості. Сам же старець доби дві по приїзді нічого не їв, відмовляючись тим, що ситий від архієрейського частування. На другий день його приїзду, – продовжує ієросхимонах отець Антоній, – я вперше мав щастя за все моє минуле життя бути ним прийнятим і по-батьківському обласканим, був стомлений як мандрівник піврічною подорожжю різними монастирями. Потім старець наказав мені побути в скиті, де я готувався до прийняття Святих Христових Таїн і сподобився бути його духовним сином. Першого разу я соромився розповісти йому, що міг чути в валаамському готелі від двох мандрівників з Оптиної пустелі про скит і про батюшку, а в інше і третє побачення він сам висловив мені все таким порядком: «Ну що ж ти в мандрівці корисного для себе придбав?» - Так почав він. «Корисного? – говорити став я йому у відповідь. – Був я, батюшка, у багатьох монастирях і переконався, що у світ мені вже не повертатися». - "А де ж тобі більше подобається?" - "На Валаамі мені дуже подобалося". – «Я і сам там жив, та ось сюди й потрапив і, як Пилип, тут і прилип. А ось кажуть мандрівники і пройдисвіти, що я товстий. Це правда. Подивися, який я пузан!" Думаю: "Це якраз правда, як мені мандрівники говорили". - "А гроші-то, - продовжував старець, - як їх не любити? З ними і святим нашого часу добре. А ось тобі тепер без них доводиться погано, як залишився в кишені дулю. бійся, все буде добре, тільки повертайся скоріше. Подумай краще про себе. Ти ось і багато про себе говорити хотів, та ось і онімів». Вражений я був старечим викриттям багато в чому, що знала тільки душа моя та Бог. Бо я нікому про це не говорив, але раптом бачу глядача таїн душі моєї. Що таке? Відколи взявся миттєво піт по всьому моєму тілу! Не бійся, не бійся, Сашко-Олексаша (так згодом називав мене старець, особливо коли віра моя до нього вагалася), не бійся - адже я не чарівник, і не знахар, і не обманщик, як ти наслухався. Збирайся додому до такого дня (призначив день). Тут є купчик-голубчик (білгородський Богатирьов); прожив з півроку з нами, простаками, та й скучив. Ось з ним і поїдеш до самого твого будинку. А то ти подумуєш, як би до дому доповзти, а сили-таки знемогли, та й грошей ні гроша, а він людина з достатком, ще радий тобі буде». І так я повернувся до свого дому з Богатирьовим, якого наступного ж дня, 24 грудня, за його бажанням відправив до Корінної пустелі (Курської губернії) з благонадійним візником. А мене матінка з іншими рідними зустріли, як того, хто зійшов з небес. Розпитуванням кінця не бачилося. Але мене все це не цікавило, і я стурбований тим, як би швидше вибратися з дому. Покладено було: відговівши першого тижня Великого посту, другого в понеділок (тобто 11 березня 1834 року) вирушити в Оптину пішки. Прийшов 17 березня до вечірні. Тут побачив мене отець Діомід і, незважаючи на мої відмовки, взяв мене за руки і зараз же пішов зі мною до батюшки. Як тільки я показався з дверей, батюшка вигукнув: «Ось до нас прийшов Сашко-Олексаша!» Сталося так, що в цей час був у старця настоятель обителі отець Мойсей. Тоді батюшка сказав мені: «Кланяйся (батькові настоятелю) і просись у скит на проживання». Кланяюсь і прошуся, за словами старця. Батько Мойсей: «Та ось, брате, сьогодні приїхало п'ять людей ливенських, поміщати ніде, келій немає». Батюшка: «Яка йому келія? Він завтра тут дрова пилятиме. З нових-то надішліть одного йому в товариші - нехай пиляють, а інший потрібен на кухню ». Отець Мойсей: «Ну, Бог благословить – залишайся з благословення старця». А сам розпрощався з батюшкою і подався до монастиря. Тут у певний час, після другої (вечірньої) трапези, зібралися до старця братія на правило. З них я помітив двох, яких не бачив. Це були: отець Макарій (Іванов), який прибув після мене з Площанської пустелі, і чернець Іоаннік, що прибув з Невської лаври, давній учень батюшки. Після закінчення правила батюшка клікнув: «Мишко!» 78 Підходить згаданий Михайло Іванович Антимонов: «Благословіть, батюшка». Вказуючи на мене, старець сказав: «Ось візьми з собою цього левеня, - там у передній покладіть його, а ти, Анікій-невеликий, пом'якше ліжку йому, та до ранкового правила його не будіть - нехай відпочиває, а то він летів з Малоархангельська без оглядки, підбирай тільки п'яти». З того часу я жив у скиті до самого призначення мене батюшкою в Калузьку Тихонову пустель 14 листопада 1837 року, і в цей проміжок часу поступово все більше і більше приліплювався до батюшки усією моєю душею та розумом». З наведеного оповідання ясно можна бачити і просте жартівливе поводження старця отця Леоніда зі своїми учнями, і його батьківську любов, і щиру участь до брата, що знову прийшов у скит, а також і те, яка невигідна чутка про нього скрізь поширювалася. Його називали і чарівником або просто чаклуном, і знахарем, і ошуканцем, підозрювали навіть належали до будь-якої секти. Але все це було тільки початок хвороб, або, за простонародним висловом, це були лише квіти, а на ягоди чекали старця попереду. Розділ VII. Перехід ієромонаха отця Макарія (Іванова) із Площанської пустелі в оптинський скит; однодумність і єдиномудрість старців Леоніда і Макарія щодо їхніх духовних дітей. Вплив старця отця Леоніда на інші обителі, чоловічі та жіночі Зараз ми зустрілися з ім'ям щойно прибув з Площанської пустелі в оптинський скит на проживання ієромонаха отця Макарія (Іванова). Про нього по ходу часу і скажемо кілька слів. Отець Макарій, як згадано вище, чернець-подвижник, давно вже був у найближчих стосунках зі старцем отцем Леонідом, який провів піврічний час у Площанській пустелі, продовжуючи духовне спілкування з ним і після відбуття його в скит, через листування. І хоча отець Макарій дуже любив Площанську пустель і, можливо, ніколи б не розлучився з нею, але його полум'яна любов до старця отця Леоніда, чоловіка облагодаткованого, з високим даром духовної міркування, а крім цього ще й неприємні, незріджені його духові обставини спонукали його вирішити на все зважитися на все зважитися на все зважитися на всі свої наміри зважитися на все зважитися на всі свої наміри зважитися на все зважитися на все зважитися на все своє життя. і відродився духовно. Відомо, що отець Макарій за своєї схильності до життя подвижницької не мав здібності та потягу до справ господарських. Тим часом у 1831 році за розпорядженням єпархіального начальства він одночасно призначений був членом двох комітетів – з розбудови Севського училищного корпусу та з побудови навколо Севського жіночого монастиря кам'яної огорожі. Занудьгував він цим нерідним його духом заняттям, висловлюючись у листі до старця отця Леоніда так: «Зав'язався комітетами». Мало того - у жовтні того ж року Орловський преосвященний Никодим, вирушаючи на чреду до Святішого Синоду, несподівано для отця Макарія викликав його в Орел і взяв із собою в Санкт-Петербург на посаді скарбника та економа, в якій він і пробув майже цілий рік, до 21 жовтня 1832 року. По дорозі з Орла до Санкт-Петербурга отець Макарій мав втіху заїхати в Оптину пустель (на півверсті від великого Київського тракту) побачитися і попрощатися, а до речі і порадитися зі своїм духовним наставником і другом старцем отцем Леонідом. Після прибуття ж у столицю він незабаром зі скорботою писав до старця: «Бачу себе дуже нездатна до розпорядження щодо економічної, а більше коли все ще не влаштовано. І що буде далі зі мною, не знаю; але буди Божа воля!» В подальших своїх листах з Петербурга до старця отцю Леоніду отець Макарій постійно висловлював скорботу душі своєї про позбавлення пустельного проживання і про тяжкість постійного перебування в чутці і піклуваннях граду, настільки незгодних з його душевним устроєм. Нарешті на зворотному шляху з Петербурга, заїхавши знову в Оптину пустель, отець Макарій вже випросив дозволу у старця свого отця Леоніда і згоду отця настоятеля Мойсея на переміщення його в оптинський скит. Він подав прохання про цього оптинського батька настоятеля, просячи його дати йому хід, коли знайде це зручним; а сам повернувся до Площанської пустині і, віддавшись у волю Божу, спокійно сподівався, що говорить про нього Господь. Тим часом він був представлений серед трьох кандидатів до зайняття посади будівельника Площанської пустелі, оскільки настоятель її батько Маркеллін давно вже був безнадійно хворий. Але отець Макарій, випробувавши весь тягар посадових скорбот, не бажав цього призначення; бо в думках своїх уже наважився жити і подвизатися разом зі своїм старцем і наставником духовним отцем Леонідом і в усьому підкорятися його волі та керівництву. Справа про переведення ієромонаха отця Макарія з Площанської в Оптину пустель тривала майже цілий рік, і тільки в 1834 14 квітня отримав він указ з духовної консисторії, яким виконувалося його давнє бажання. Слізно попрощався він з обителью, під покровом якої прожив понад 23 роки, і, віддячивши подяку Цариці Небесній, покрову Якої вручав себе в цій справі, поспішив в оптинський скит на поєднання з велелюбним своїм старцем отцем Леонідом. Таким чином, крім двох вищезазначених чоловіків високого духовного життя та досвідченості настоятеля обителі отця Мойсея та скитоначальника отця Антонія, з'явилися в Оптиній пустелі ще двоє богоугодних і богомудрих чоловіка, старці-ієромонахи отець Леонід та отець Макарій. Це були чотири духовні стовпи, на яких головним чином творилося і зміцнювалося духовне життя оптинського братства. І чудово, що всі ці воістину святі мужі були зовсім різних характерів. Але, незважаючи на цю різнохарактерність, вони жили в такому союзі миру та щирої любові християнської, що кожен із них готовий був за іншого і душу покласти. Та вони й насправді вважали душі свої одна за одною своїм благим звільненням і готовністю терпляче переносити різні біди та напасті, коли того вимагало одного з них чи спільне їхнє благо. З самого вступу в оптинський скит отець Макарій допомагав старцеві отцю Леоніду в широкій його листуванні з особами, які просили у нього духовних порад і настанов; а також був помічником старця у духовному опікуванні братії та відвідувачів, особливо з 1836 року, коли був визначений духовником обителі. Повчальні та повчальні були стосунки між старцями отцем Леонідом та отцем Макарієм. Цей останній уже понад сім років був духовником Севського дівоцького монастиря, і багато хто мав його своїм наставником, користуючись його духовними порадами. Незважаючи на те, він, упокорюючись і зважаючи на себе, бігав слави людської, домагаючись, як особливої ​​честі та відмінності, бути при ногу іншого старця. Виконаний віри і любові до свого духовного отця, отець Макарій, будучи головним указним монастирським духовником і скитоначальником, нічого не робив не запитавши отця Леоніда і по смиренності весь успіх своїх починань приписував таємно і явно молитвам, порадам і благословенню свого батька і до самої блаженної учнів його. Таке ж смирення являв зі свого боку щодо батька Макарія і старець отець Леонід. З початку свого чернечого життя він і сам завжди йшов тим самим шляхом слухняності. Знаходячись майже двадцять років під духовним керівництвом старця Феодора, отець Леонід так полюбив у всьому підкорятися пораді свого наставника, що й по смерті його нічого не робив від одного свого обличчя, як зараз побачимо нижче. Зустрівшись у Площанській пустелі з отцем Макарієм, старець отець Леонід, як помічено вище, радий був зблизитися з таким обдарованим і вправним ченцем і після переходу його в оптинський скит дивився на нього не як на учня, а як на свого співробітника та духовного друга. У цьому він наслідував приклад свого смиренномудрого старця отця Феодора, який, будучи його наставником і керівником, разом з тим мав його своїм духовним отцем і часто радився з ним, як зі своїм другом і братом про Христа. Найбільше старець отець Леонід виявляв свою смиренномудрість і свою повагу та любов до отця Макарія в тому, що наблизив його до себе і зробив своїм помічником, поділяючи з ним працю духовного опікування братії та відвідувачів. В останні п'ять років свого життя старець отець Леонід бажаючим користуватися його керівництвом здебільшого благословляв звертатися разом з тим і до отця Макарія і відкривати йому все, що відкривали самому батькові Леоніду. Зі свого боку й отець Макарій, коли дізнавався від своїх духовних дітей що-небудь важливе до них, завжди питав, чи пояснювали про це старцеві; і якщо не пояснювали, то посилав до нього для пояснення. Таким чином, душа кожного з тих, хто ставився до них, була одно відкрита перед обома старцями, і обидва вони однаково знали всі обставини духовних своїх дітей. Якщо хтось, сповідавшись у отця Макарія, приходив прийняти благословення у старця отця Леоніда, то старець, який мав, як зазначено вище, дарування відкривати і нагадувати забуті гріхи, питав, чи говорили те чи інше отцю Макарію; і якщо не говорили про забуття чи з якоїсь іншої причини, то посилав знову до нього для пояснення невисловленого. Коли питали про що-небудь отця Макарія, він без старця не давав жодного рішення. Також і старець без батька Макарія нічого не вирішував, а в подібних випадках казав: «Почекаємо, прийде отець Макарій, разом поговоримо». Зворушливо було бачити таку одностайність і взаємне кохання двох старців. «Бувало, – розповідала духовна дочка отця Леоніда та отця Макарія, яка згодом була настоятелькою Білевського жіночого монастиря, ігуменя Павлина 79 , – бувало, говориш з отцем Леонідом, входить отець Макарій. Батько Леонід каже йому: «Батюшко! Поговори з нею; їй треба тобі щось пояснити». Або сидять вони, як ангели Божі, поруч, а ми стоїмо перед ними на колінах і двом відкриваємо свої душі як би одному і ніколи не поділяли їх і не робили між ними ніякої різниці. Воістину в них без серця і душа єди на ... (Дії 4:32). Тому, – додавала оповідачка, – коли помер отець Леонід, хоч ми й тужили за ним, але скорбота наша була поміркована, бо ми втратили одну половину, а інша залишилася при нас». Так старці, одухотворені єдиномудрістю і пов'язані взаємною духовною любов'ю і одностайністю, повчали духовних своїх чад цим найголовнішим християнським чеснотам не словом тільки, але найбільше власним прикладом і не допускали, щоб між ними виникав якийсь поділ, до чого учні, по немочі людської, нерідко б одразу й нерозумно людські. коринтян, говорячи: Бо звістися ми про вас, браття моя... Яка ревність у вас суть. Говорю ж се, як каждо вас кажете років: я бо бо є Палов, я Аполлосов, я Кіфін, я ж Христос. Їжа розділилися Христос? (1Кор.1:11–13). Між духовними дітьми отця Леоніда та отця Макарія жодних подібних поділів чи партій не було. Одностайність і однодумність старців відбивалося і їхніх дітях духовних. Таким чином, в одній обителі було два старці, але не було роздвоєння і не губилося єдність старечої опіки. Втім, незважаючи на таку одностайність і взаємну любов і пошану обох старців, отець Леонід з самого вступу в скит отця Макарія, поступаючись його нелицемірному прохання, смиренності і постійності, зважився звертатися з ним як з коханим про Господа сином і учнем і, слідуючи наставлянню наставлення майстерному подвижнику вінці через випробування його терпіння. З цією метою старець отець Леонід піддав його доганам і зауваженням нерідко і за інших, щоб їм принести користь його смиренням. Ось один із багатьох прикладів. Настоятель отець Мойсей, покликавши до себе отця Макарія (після його призначення духовником обителі), просив його прийняти від мантії братів, що готувалися до постригу. Отець Макарій, звинувачуючи прохання начальника на наказ, відповідав на це смиренним поклонінням. Прийшовши потім до старця і застав його за звичаєм оточеним безліччю тих, хто запитував про свої духовні потреби і здивування, отець Макарій коротко розповів йому, навіщо закликав його настоятель. Батько Леонід із виглядом суворості запитав у отця Макарія: «Що ж, ти й погодився?» – «Так, майже погодився чи, краще сказати, не наважився відмовитися», – відповів отець Макарій. «Так, це властиво твоїй гордості...» – сказав старець, піднявши голос і, набравши вигляд гніву, почав докоряти отцю Макарію. А той стояв з похилою головою, смиренно кланяючись і повторюючи часом: «Винний, пробачте заради Бога, батюшка!» Усі присутні, звикли поважати отця Макарія нарівні з отцем Леонідом, дивилися на це – одні з подивом, інші з благоговійним подивом. Коли ж старець замовк, отець Макарій, вклонившись йому в ноги, лагідно спитав: «Вибачте, батюшка! Благословите відмовитися?» – «Як відмовитись? Сам напросився та й відмовитися? Ні, тепер уже не можна відмовлятися, справа зроблена», – сказав отець Леонід, який зовсім не мав на увазі позбавляти духовної користі тих, хто довірявся духовному керівництву досвідченого наставника. Мета догани була інша: спокусити смиренність старця-учня, який процвітає, і принести користь через це іншим – і вона була досягнута цілком. Вчиняючи так, старець отець Леонід тим часом не лише батьківсько глибоко любив, а й сердечно поважав отця Макарія як свого духовного друга і сотаїнника і, коли знаходив те корисним, виявляв ці почуття такою мірою, що дивував тих, хто чув. Деякі одного разу запитали отця Леоніда про душевне влаштування настоятеля обителі отця Мойсея, брата його – скитоначальника отця Антонія та згадуваного тут ієромонаха отця Макарія. Старець коротко відповів: «Батько Мойсей і отець Антоній – великі люди, а Макарій – святий». Ті, хто чув, пояснювали собі слова старця словами святого Іоанна Ліствичника: «Великих людей є властивість переносити мужньо і з радістю досади; а святих і преподобних приймати похвалу без шкоди» 80 . Духовна діяльність старця отця Леоніда не обмежувалася однією Оптиною пустелею та численними її відвідувачами. У 1837 році один з учнів отця Леоніда, який прибув з ним в Оптину пустель з Олександро-Свірського монастиря, ієромонах Геронтій, був призначений настоятелем Калузької Тихонової пустелі. З ним були відпущені з Оптіної до п'яти чоловік одностайних братів. А за часом і ще деякі перейшли до нього з благословення старця. З того часу сам старець щорічно відвідував Тихонову пустиню і проживав там по кілька днів, дбаючи про духовне опікування і утвердження братів її. Крім того, через прихильних йому осіб і в речовому відношенні благодійничав цій бідній обителі, яка з того часу почала помалу впорядковуватися. Але про це докладніше сказано нижче. У 1839 році скитоначальник ієромонах Антоній був призначений ігуменом Малоярославецького Миколаївського монастиря (Калузької єпархії), куди з ним також перейшли деякі з учнів старця отця Леоніда. Живучи в Малоярославці, вони продовжували користуватися його настановами. Таким чином, духовний вплив старця отця Леоніда сягав окрім Оптиної пустелі ще на дві обителі в межах Калузької єпархії, в яких свого часу також запроваджено було їм старість. Нарешті, і з деяких жіночих обителів інших єпархій багато інокін користувалися духовним керівництвом старця отця Леоніда, особливо з Севського Троїцького монастиря Орловської єпархії, Борисівської Тихвінської пустелі Курської єпархії та Белевського Хрестовоздвиженського монастиря Тульської єпархії. У кожному з цих монастирів отець Леонід мав деяких відданих йому учениць, які досягли успіху більше за інших у духовному житті, які і за життя, і по кончині його були старицями і наставницями багатьох сестер, що належали до них. Так духовне насіння старця отця Леоніда зростало і поширювалося далеко і за межами Калузької єпархії. Розділ VIII. Подробиці старчування, або вчительства, старця ієромонаха Леоніда в оповіданнях його учнів, що жили при ньому. Вище викладено загальний погляд на старчування, чи вчительство, першого оптинського старця ієромонаха отця Леоніда. Тепер постараємося подати деякі подробиці, частково в письмових оповіданнях духовних його дітей, частиною ж у усних оповіданнях старожилів-ченців. Так як самолюбство і самовиправдання – головне коріння всіх лих і негараздів у роді людському, то проти них головним чином і спрямовані були всі настанови старця отця Леоніда та всі його прийоми. Попередня глава вже показала, як він упокорював найближчого та коханого свого учня, старця-подвижника та співробітника ієромонаха Макарія. Подібним чином він поводився і з іншими старцями оптинськими, з яких не виключався навіть і начальник скиту ієромонах Антоній. Зробити сувору догану або присоромити будь-кого з старших ченців і взагалі хто трапиться під випадок було звичайною справою старця-наставника. Так прийшов до нього одного разу вищезгаданий раніше ієромонах, а потім настоятель Валаамського монастиря, який доживав при старці Леоніді повік свій в оптинському скиту, ігумен Варлаам. Помітити слід, що цей чоловік був суворий подвижник, молитовник і повний лихвар, що нічого в своїй келії не мав і тому ніколи її не замикав. Цього разу захотілося йому лимона, якого, звісно, ​​він не мав. Старець отець Леонід за звичаєм у келії своїй оточений відвідувачами. Батько ігумен, що увійшов до нього, по немочі людської, посоромився просити у нього лимон при людях, а тому й сказав потихеньку: «Мені треба сказати тобі кілька слів». У старця в келії стояла невелика ширмочка, за яку він і брав деяких секретних розмов. Негайно отець Леонід підвівся, взяв за руку отця Варлаама, веде його за ширмочку, а сам, злегка підштовхуючи ззаду ногою, примовляє: «Ну, йди, йди! Ти ж ігумен, а я що?..» Завівши за ширмочку, старець спитав: «Ну, що скажеш?» Батько ігумен потихеньку: «Чи немає в тебе лимончика?» Старець оприлюднений: «Бач, секрет який! Чи немає лимончика? Шумить келійнику: «Яша, дай йому лимон». Про початкових послушників, переважно схильних до марнославства, старець мав звичай говорити так: «У кого голосок та волосинка, у того зайвий бісок» (бій марнославства). І ще: «Початковий і в звичайнісіньких випадках все марнославиться». Деякі з послушників, бажаючи ухилитися від праць слухняності, на виправдання собі говорили старцеві, що під час справи їх борють помисли марнославства. Таким старець відповідав: «Ну що ж? Хоч марнославтеся, та працюйте». Зауважимо тут, що згадані вище несподіванки у зверненні отця Леоніда зі старими ченцями, іноді ж і догани, і докори завжди приймалися ними благодушно, а може, навіть і з радістю і подякою; бо ті, хто спокушився в житті духовного дідуся, розуміли благу мету старих доган і докорів – щоб стверджувати і вчиняти їх у терпінні та смиренності. Інша справа була з початковими, ще недосвідченими в духовному житті. Ці останні й висловитися з користю душевною не вміли і підпадали або сильному збентеженню і здивуванню, або байдужі, докоряючи інших і в усьому себе тільки виправдовуючи. Усіх їх старець отець Леонід наставляв і наполягав, як вище було помічено, з довготерпінням та батьківською поблажливістю. Прочитаємо самі оповідання. РОЗКАЗ ПОСЛУШНИКА ОПТИНСЬКОГО СКІТУ БРАТА ОЛЕКСАНДРА МЕДВЕДЄВА, ПІСЛЯ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОГО ІЄРОСХІМОНАХА АНТОНІЯ «У наше співжиття з батюшкою (батьком Леонідом) не бачилося такого випадку, щоб він висловив комусь поступливість, якщо помічав у прихильності до нього схильність до гордості, марнославства або ще до якого-небудь пороку, що прикривається личиною чесноти. Він бував у цей час непохитний і невблаганний. Але зате, коли досягне своєї мети, тобто побачить схильність до свідомості своєї винності та смиренності, тоді перетворюється на найніжнішу чадолюбну матір. А це найбільше відчували необачні натури. Наприклад, посидіти з кимось і переконаєшся, що я зі свого боку невинний. Але совість таки спонукає порозумітися перед батюшкою. Ідеш і пояснюєшся. Батюшка вислуховує, іноді й підтакує. Тоді вже без сорому вільніше себе виправдовуєш. «Ну добре, – скаже нарешті старець, – значить, ти маєш рацію, а той винен; отже, ми з тобою квити, ти тепер праведний і тобі тепер до мене нема ніякого діла; Іди з Богом, ти тепер врятований. А мене залиши, бо моя справа – вживати працю та час для грішників. Іди-но, йди зі своєю праведністю, а нам, грішним, не заважай». Щоб поправити справу і повернути до себе вподобання старця, почнеш ще говорити щось до свого виправдання: «Та ні, батюшка, адже це ось так і так було». – «Отже, ти ще правіше, – зауважить старець, – йди-но, йди, адже за дверима грішники чекають, а ти їм заважаєш». Виходиш від старця як би пов'язаний по руках та ногах. Ідеш у келію, щоб заспокоїти себе. Але ні – у келії проведена одна година здається за рік. Ідеш знову до старця пояснити і це, мабуть невинне, страждання і цим ще більше себе сплутаєш. І старець зі свого боку підтверджує цю невинність, яка веде тією ж дорогою – з келії геть. Так повторюється доти, доки оселиться в душі щира свідомість своєї винності. Прийдеш до старця і не смієш обернутися. Тоді і батюшка з непохитного судді перетворюється на ніжну матір. Такі витримки траплялися кілька разів зі мною, грішним. Але ця справа неважлива, бо моя необтесана натура вимагала цього. Подібні операції доводилося витримувати і батюшку отцю Макарію, і батькові Іоанну (ієросхімонаху) нерідко. Бачив я, як отець Антоній, будучи начальником скиту, підкорявся старцю отцю Леоніду нарівні з іншими. Але після цих випадків між старцем і його учнями і взаємно між останніми не тільки не було розбрату, а, навпаки, зростало єднання духу. Був ще зі мною такий випадок. Стояв один брат на вечірньому правилі, яке, як згадано вище, вирушало завжди в келії старця. Мені довелося ненавмисно стати попереду цього брата. Він смикнув мене за балахон і з обуренням сказав: «Куди ти лізеш, початковий, повз старшу братію? Чоловік такий!» Я хоч і кивнув йому головою з вимовою: «Пробач заради Бога», а самого забрало до лихоманки. Після правила за звичаєм я залишився пояснити старцеві свою ненавмисну ​​зухвалість, якою міг образити брата та його докором сам образитись до сказу. А як я був посадовцем, кухар, то батюшка дозволяв іноді таким пояснюватися раніше старших. Так було тепер зі мною. Після мого пояснення батюшка, піднявши голос, покликав того брата на прізвище. «Благословите?» – відгукнувся брат. Батюшка: «Ось що я хочу тобі сказати: цей голубчик, – вказуючи на мене, – схожий на мокру ворону, та ось образив він тебе на правилі?» - «Так, батюшка, він як навмисне все лізе вперед». Старець звертається до мене: «Чуєш, дуроокий?» І суворо наказує: «Проси у нього вибачення, кланяйся йому в ноги». Кланяюсь. А старець велить у цей час повторювати за ним слова: «Пробач мені, майбутній років через десять батько, – мене, початкового, що після тебе через кілька місяців надійшов у скит». Той брат зрозумів, що старець цим виправдовував мене, упав перед ним навколішки. і став захищати свою нібито правоту., Що ж? – сказав старець. – Адже брат, як винний, просив у тебе вибачення, а ти й так залишаєшся невинною душею». – «Та він, батюшка, – вів далі брат, – не так вам пояснив». Тим часом я вже вирушив у кухню. «Піди, поклич його сюди, – сказав старець, – і сам приходь – ось побачиш, як я з ним впораюся». Прийшов і гукає: «Брате Олександре! Батюшка кличе тебе». Ідемо, а він дорогий каже мені: «Як тобі не гріх? Набідував ти батюшці на мене. За це батюшка розсердився – ось тепер і мучся». Прийшли, і панотець наказує мені повторити пояснення. Я повторював. “Ну що? – звертається до брата старець. – Так було діло? - Так, так, - відповідає брат. «Ну, йди ж, – продовжує старець, – та спитай у своєї совісті, хто з вас правий і хто винен. Та ти це маєш знати, який визнав себе старожилом. А він - початковий, з нього тепер хабарі гладкі». Скорочуючи розповідь цю, додамо тільки, що розлад цих двох братів трохи затягнувся. І старець не поспішав насильно примиряти їх, бо знав, що тільки через щиру свідомість своєї винності і самодокорення людина може набути міцного душевного світу, як каже преподобний авва Дорофей 82 . І справді, провівши кілька часу в сильному збентеженні і душевно вдосталь настраждавшись, обидва вони за молитвами старця змирилися, примирилися і назавжди залишилися щирими друзями. РОЗКАЗ МОНАХА ТИХОНОВОЇ ПУСТИНИ КАЛУЗЬКОЇ ЄПАРХІЇ С. Монах С., колишній учень старця отця Леоніда, розповідав про себе таке: «Коли жив я вдома, багато хто з нашого села приходив до Оптини пустель і, сподобившись чути від батюшки отця Леоніда мудрі християнські настанови, славили його в розмовах один з одним. Захотілося і мені бачити батюшку, а якщо приймуть в обитель, то й залишитись при ньому. Знайшов я собі товариша нашого ж села, людину, яка знала трохи грамоту, але багато про себе думала. Ідучи з ним дорогою, я часто йому нагадував про отця Леоніда, кажучи: «Щось порадить нам старець: йти в монастир, чи ні?» На що мій товариш відповідав гордо: «Що його порада? Я сам вмію «в грамоті»». днів, ми стали просити у батюшки благословення, щоб нам залишитися в монастирі. Я і тобі не раджу, брате, слухати його». Але я, незважаючи на його гордовиті поради, по благословенню батюшки, залишився в монастирі, а мій товариш вирушив у село і, не послухавши поради старця, пішов все-таки в монастир. Пожив в одній обителі трохи, побачив свою неміч, як пристрасті воюють і нападають на самотнього борця, який не має допомоги від духовних порад досвідченого старця; перейшов до іншого монастиря – сподівався там знайти собі найкраще. Але наші пристрасті скрізь із нами. Нарешті вийшов з монастиря, втративши старанність до чернечого життя. Потім я чув, що він одружився. Ось до чого довела його дурна гордість: Що старець? Я і сам «у грамоті» знаю». Тепер говоритиму про себе. Я щодня ходив до старця, говорив про свої погані думки і про пристрасті; але незабаром цю пильність про свою душу втратив. Спершу почав приховувати від старця найменш важливі, на мою думку, помисли, потім втратив віру до старця і старанність жити у святій обителі, почав думати про сільське життя і про одруження. Нарешті приходжу до старця з лицемірною відданістю і прошуся на короткий час побувати додому. Але не сховалося моє лицемірство від прозорливого старця. Він зі скривленим обличчям і загрожуючи пальцем каже: «Дивися, брате, ти не обманюєш мене?» Я став себе виправдовувати: «Ні, батюшка, я тільки побачусь із братом і негайно повернуся». Нарешті старець сказав: «Іди, брате, з Богом; прибіжиш сюди бігцем, коли не хочеш тепер залишатися». З радістю пішов я з Оптиної пустелі з таким наміром, що вже ніколи не повернуся. Так мені набридло первісне нудництво про спасіння своєї душі. Зачинили мене в комірчині і не давали ні пити, ні їсти нічого три доби. Як я в ці три доби каявся, що не послухався доброї поради прозорливого старця, і від щирого серця благав Господа, щоб за молитви старця, мною обманутого, визволив мене від біди! Нарешті, стомленого голодом, мене вивели на нові допити. Чоловіки наші пропонували становому ще найжорстокішу першу тортуру - розжарити сковороду і поставити мене на неї - і запевняли станового: «Повиниться, якщо ви так зробите». Я не сподівався цієї жорстокості витерпіти і зважився було на себе наклепувати хибно. Але за молитви старця визволив мене Господь. Листник каже приставу: «Ви за це відповідатимете, якщо так зробите, – це зовсім проти державних законів». Мене залишили. Почали допитувати інших. Дійшли до винного, який переплутався у словах і незабаром зізнався у своєму злочині. Я, зрадівши своєму визволенню, негайно поспішив вирушити в Оптину пустель. Коли побачив мене батько Леонід, то з любовною усмішкою благословив і сказав: «А, арясина 83 , прийшов! Яке гостював? Кажи нам». Я все розповів батюшці: і колишні наміри не жити в монастирі, і трапилася вдома за злочин напасти. З того часу я боявся найменшого помислу приховати перед старцем. Коли я пожив трохи в монастирі, почав мене старець посилати до свого села: «Іди, – каже, – сходи додому на короткий час, і знову сюди вернешся». Мені йти не хотілося, і я просив батюшку, щоб не посилав. Але батюшка неодмінно звелів іти. Прийшов я на свою батьківщину, знайшов брата свого збожеволілим від зайвого вживання вина. А селяни нашого села тільки хотіли другого дня мого приходу послати за мною в монастир, щоб я прийшов і керував господарством замість брата. Яка скорбота! Не хочеться мені залишатися у світі. Не знаю що робити. Нарешті прийшла мені думка з'їздити з братом до святителя Митрофана Воронезького. Чоловіки наші цьому не перешкодили. Приїхали ми до Вороніжа і відспівали молебень угоднику Божому. Брату полегшало. Другого дня знову просили відслужити молебень; і після молебню брат зовсім одужав розумом. Привіз я його додому здоровим. Усі здивувалися цій зміні. Здивувався і я тоді прозрінню батюшки, як він уперед бачив і передбачила мої походи на батьківщину. Після цього залишив я брата жити у світі, а сам поспішив повернутися до старця і вже йшов до нього з вірою та синівською відданістю. Ще помічав над собою, живши в монастирі: іноді нападала на мене туга, зневіра та жорстоко бороли помисли. Підеш, бувало, до батюшки втішитись у своїх скорботах, і при вступі в його келію вмить все зникне і в серці раптом відчуєш тишу та радість. Батюшка спитає: «Навіщо прийшов?» А ти й говорити не знаєш що. Візьме батюшка олією помаже з лампади та благословить; Потім батько Леонід наказав мені перейти в Тихонову пустель. Мені не хотілося розлучитися з батюшкою, але не смів його не послухатися. Тут мені стало жити важче. Праць багато, а втішити нема кому. Старець приїжджав сюди рідко. Нарешті я наважився повернутися знову в Оптину пустель. У цей час приїхав сюди батюшка отець Леонід. Я розповів йому свій намір. Батюшка закликав мене в келію отця Мелетія. Тут був і отець Олексій 84 . Він наказав їм покласти свої руки на мою голову і сам поклав і, прочитавши Трисвяте, сказав: Живи тут і нікуди не ходи звідси. З того часу не стало в мене й думок про вихід із цієї обителі». РОЗКАЗ ОПТИНОЇ ПУСТІНИ ПОСЛУШНИКА ОЛЕКСІЯ ІВАНОВА ВАСИЛЬЄВА, ЯК ОКОРМЛЯВ ЙОГО ПОКІЙНИЙ СТАРЕЦЬ БАТЬК ЛЕОНІД «Одного разу, – казав він, – я відчував у собі холодність із тонким збентеженням і міркував у собі, що це є наслідок розсіяння та самочинства. Ось уже минуло три дні, як я не був у свого старця, і не перевірив моїх діл, і не відкривав помислів. Одна думка казала мені, що йти до нього нема чого, бо протягом цього часу тобою проти совісті нічого не зроблено. Інша ж, навпаки, переконувала мене отримати від нього хоч благословення, що може зміцнити проти підступів диявола. А з тим разом міркував у собі, що за добротою Своєю Господь, можливо, сповістить старцеві про мої приховані недуги, яких я за дебелістю своєю не помічаю; і якщо отримаю в них викриття з батьківським повчанням, то може до мене повернутися і колишній душевний спокій. Підкоряючись цьому навіюванню, я змусив себе йти до мого наставника. Коли ж я зайшов до нього в кімнату, старець був зайнятий гостями. Побачивши мене увійшовшого, запитав: «Що тобі треба?» Я, підійшовши до нього і ставши на коліна, сказав, що прийшов випросити благословення і святих молитов. Благословивши мене, він сказав: «Дякую тобі». Став питати, як я проводжу час – чи займаюся даним мені від начальника послухом, чи пишу в мальовничій доручені мені ікони? На це я відповідав: «За вашими молитвами, батюшка, займаюся». Помовчавши, старець сказав: "Добре, але я чув, що ти і портрети пишеш". Ці слова зовсім мене збентежили, бо минулого вечора намалював я з одного брата портрет самочинно. Випросити належного вибачення, як початковий, я не знайшовся, а на вибачення своє сказав, що я «бешкетував», думаючи тим виправдатися. Старець, глянувши на гостей, повторював це слово кілька разів: "Він пустував!" Взявши мене за голову і звернувши до відвідувачів обличчям, сказав: «Ось, панове, ця людина з лишком 30 років і вже має велику бороду; бувши у мирському званні, керував тисячами людей 85 – сюди ж до монастиря прийшов «пустувати». Адже буде користь у цій людині! – і, зітхнувши, додав: – Ну, брате Олексію, щоб ти був уперед акуратнішим, поклади кілька поклонів». Під час цих наказував мені говорити за ним ці слова: «Хоча я і горда людина, а змиритися повинен. Святий апостол Павло говорить: настій, викриви та інше» (див.: 2Тим.4:2). Потім з веселим духом і ласкавістю благословив мене і сказав: «Ну, моє дитинко, тепер будеш мирний; Іди з Богом! Одного разу пішов я дізнатися про різницю молитов, яких розряди бачити можна в Добротолюбії. Особливо мені хотілося читати глави Калліста Катафігіота, але сумнівався, що старець дозволить читати мені ті, ще в новому початку колишньому. Тому я почав у нього просити книгу при багатьох відвідувачах, вважаючи, що він, бувши зайнятий знатними особами, не ввійде зі мною в докладний розпитування про читання. Понад мого очікування батюшка отець Леонід, залишивши розмову з гостями, з особливою участю став питати, навіщо мені знадобилося Добротолюбство і які місця я бажаю читати. Коли ж я йому оголосив, то він, подивившись на мене, сказав: «Як ти наважуєшся за такі високі предмети братися? Шишка! 86 Тобі не Калліста Катафігіота читати, а корисніше гній чистити! Пам'ятай Симона волхва, як він, високо підвівшись, опустився низько; так і ти, будеш не змиришся, то загинеш». В цей час я стояв перед ним на колінах, як громом уражений. Тому старець сказав мені: «Подай сюди щоки». І давши мені кілька легких ляпасів, сказав: «Іди з Богом!» Довелося мені запросити одного брата напитися чаю. Ставлячи посуд на стіл, я ненароком розбив чайну чашку. Прийшов до старця порозумітися і знайшов його сплячим на ліжку. Батюшка від шереху прокинувся і, побачивши мене, сказав: Що тобі треба? Грошей?» Я відповів: "Я розбив чайну чашку". Він одразу покликав келійника і сказав йому: «Привітай Олексія Івановича – він узяв місто». Я не зрозумів, до чого було таке вітання. Старець сказав мені: Скажи, мабуть, коли ти виправишся? Якого від тебе добра чекати? У світі ти був негідником і тепер живеш без виправлення. Якби ти мав страх Божий, то ти впокорив би себе і подібного з тобою не сталося б. Видно, ти з розсіянням, не пам'ятаючи себе, займався частуванням і тому розбив. А гірше ще, що з гордим духом прийшов до старця хвалитися: я розбив чашку. Якби ти був путній чоловік, то прийшов би зі смиренням, сказавши: батюшка, пробачте заради Бога, я ненароком розбив чашку; як благословите? А те, як місто взяло, хвалишся. Іди геть!» Коли ж я наблизився до дверей, він зітхнувши, ніжним тоном милостиво сказав: «Олексію Івановичу! Вернися, сподіваюся, що ти покладеш початок до виправлення і будеш надалі смиреннішим». І наказав келійнику дати мені карбованець» 87 . Цей же брат запевняв, що ніколи йому не траплялося від старця виходити збентеженим, але завжди укріпленим та втішним. Коли ж він був пригніченим якою-небудь скорботою, то отець Леонід, помітивши увійшовши, зустрічав його з невимовною батьківською любов'ю і, по вислуханню справ і помислів, покладав на нього руки, а іноді, з жартом взявши за голову, притискав до себе під час виголошуваної їм молитви й молитви. РОЗКАЗ ОЛЕКСАНДРА СМИРНОВА «У перший рік мого вступу в монастир прийшов я одного разу зі збентеженим духом до духовного батька старця отця Леоніда і, плачучи, казав йому, що приїзд моєї матері та сестри бентежить мене. Батюшка ж, думаючи, що я перемагаюсь слабкістю любові тілесної до батьків своєї і вже шкодую про розлуку з нею, прийшов від того в таку ревнощі по Бозі і досаду, що, сильно вдаривши мене по щоці, сказав: «Чи любов до матері віддав перевагу любові до Бога? І цим платиш Йому за виведення своє зі світу, слабодушний?! Я хоч і не усвідомлював у собі пристрасті до рідних, але зрадів духом, бачачи з вчинку отця мого духовного істинного вождя до Бога, Якого він, мабуть, полюбив найбільше, до Якого, звичайно, і мене заблукало вчив ходити. Потім, через деякий час, я стояв у батюшки в передній і довго не міг бути допущений до нього за безліччю мандрівників, що прийшли з далеких місць, з якими він і займався. Не маючи ж терпіння, як початковий і недосвідчений, я почав нудьгувати, а нарешті ремствувати на старця свого. Коли ж увійшов до мене його келійник, не зачинивши за собою дверей, тоді я з досадою сказав, так що й старець міг чути образливі для нього слова, а саме: «Батюшка чужих овець пасе, а свої в нього бажають». Від цих слів моїх келійний його прийшов у гнів і вимовляв мені за зухвалість мою та нетерпіння. Батюшка ж, навпаки, лагідно і лагідно сказав мені: «Ах, Сашко, Сашко! Ти зніяковів? Яша, дай йому чаю». Потім, звернувшись до мене, продовжував: «Ну що, Олександре, чи ти заспокоївся? Ну як тобі не соромно турбуватися про те, що я приймаю і інших. Адже ти хочеш отримати від мене душевної їжі, а інші хіба ж не бажають? Ти завжди при мені, а ці, що тобі досадили, прийшли з далеких країн, щоб бачити мене, відкрити мені свої потреби і отримати від мене втіху, і чи їх не допустити до себе? Та чи добре нам любити самих себе тільки? Навпаки, Бог хоче, щоб ми любили інших і всім, як Він, бажали спастися». Така істина його слів і лагідність пом'якшили моє серце, і я зі сльозами просив у нього прощення і відчував цілком незлобність його як при цьому випадку, так і під час мого перебування з ним. Порівнюючи цей вчинок його з першим, я ще краще став розуміти про мого старця; бо він за зроблену йому особисту образу не показав і сліду невдоволення ні обличчям, ні словом, за перевагу мирської любові духовної, або любові до Бога, він прийшов у гнів і не міг залишити мене за це без покарання». РОЗПОВІДІ ІНШИХ ОПТИНСЬКИХ БРАТИЙ «Бувши ще послушником, – розповідав ієросхимонах Феодот 88 , – одного разу, стоячи з іншими на колінах перед старцем батьком Леонідом, я захопився помислами і почав розмірковувати, що ось такий чернець, який добре розумів економічну частину, годився б у настоятелі. Щойно я це подумав, як раптом старець сильно ударив мене по щоці зі словами: «Не в свою справу лізеш! Ти не знаєш, що це за людина». Потрібно помітити, що чернець, про якого так подумав отець Феодот, згодом вийшов з Оптиної пустелі, змінив багато монастирів, а в настоятелі все-таки не потрапив. «Увійшов одного разу до старця отця Леоніда молодий послушник Іоанн, вклонився йому в ноги і став перед ним дуже смиренно. Старець, подивившись на нього і погрожуючи пальцем, промовив: «Ох, Ванюшко, не перед добром ти упокорюєшся». Слова ці, укладаючи в собі передвістя, в той же час могли бути застереженням для Івана, якби він захотів навчитися ними. Але як він залишив слова старця поза увагою, то другого ж дня і впав у непристойний чернечому званню провина». «Початковий брат образив старого ченця, і обидва прийшли скаржитися до отця Леоніда. Для всіх очевидно було, що початковий був винен. Але не так розсудив старець. «Чи не соромно тобі дорівнювати новонародженому? – суворо сказав він старому ченцю. - Він щойно прийшов зі світу, у нього волосся ще не встигло відрости, з нього і стягувати-то суворо не можна, коли він неналежне скаже. А ти скільки років у монастирі живеш і не навчився слухати себе!» Так вони й пішли. Початковий тріумфував, вважаючи себе цілком виправданим. Але незабаром після цього брат прийшов один до отця Леоніда. Старець узяв його за руку і сказав: Що ж це ти, брате, робиш? Щойно прийшов зі світу, волосся в тебе не встигло відрости, а ти вже старих ченців ображаєш! "Несподіване напоум сильно подіяло на брата, і він почав просити вибачення. "Бог пробачить, - сказав старець, - тільки дивися, брате, виправляйся, а то погано діло твоє буде"». «Спершу після вступу мого в обитель, – розповідав чернець Н., – у мене була надмірна ревнощі до чернечих подвигів. Бувало, після ранку інші йдуть відпочивати, а я в цей час займуся чимось по своєму послуху і потім уже, втомлений, прилягу для короткого відпочинку, подумки дбаючи про те, як би мені не проспати, а встигнути до початку ранньої обідні. Ось хтось почав будити мене. При першому ударі в дзвін хтось ніби творив молитву біля моїх дверей. Встаю, дивлюся – нікого нема. Другого дня знову. Щойно заблаговістили до обідні – чийсь голос начебто читає молитву. Я подумав на нашого ченця отця І. Виходжу – нікого нема. Я це пояснив старцеві батькові Леоніду. "Що ж ти думаєш, - запитав він мене, - хто це тебе будить?" – «Думаю, батюшка, – відповів я, – чи не ангел уже?» – «З ріжками, – заперечив старець, – побачимо, що далі буде». Наступного дня ніхто не будив мене, і я проспав службу. Другого дня і третього знову проспав. Так і посоромилися обидва ми – і невідомий мій будильник, і я, довірливий ревнувач». «Прийшов одного разу до отця Леоніда прихильний до нього син його духовний і, просидівши в його келії цілий вечір, потім спитав старця: «Ось я бачив, як приходили до вас братія і як ви їх приймали. Один брат прийшов насамперед, але всіх перечекав і підійшов до вас останнім. Інші прийшли трохи чекали, потім підходили до вас і пояснювали, що їм потрібно було. Деякі ж анітрохи не хотіли почекати, а щойно приходили, зараз же лізли вперед, домагаючись, щоб ви їх негайно прийняли. Чи є в цьому якась відмінність?» Старець відповідав: «Є різниця, і велика різниця. Хто, прийшовши до мене, анітрохи не хоче чекати і лізе вперед усіх, той не може довго пам'ятати те, що я йому кажу. Іншим разом питає і знову забуває. А хто, прийшовши для пояснення своїх потреб, з терпінням і смиренністю перечікує інших і воліє їх собі, у того кожне чуте слово твердо надрукується в серці, і він ціле життя пам'ятатиме те, про що йому одного разу було сказано "». РОЗПОВІДЬ СКИТСЬКОГО РЯСОФОРНОГО МОНАХА ПЕТРА (ІВАНОВА) 89 «Був за днів старця отця Леоніда один брат, який часто виявляв йому сильне бажання мучеництва. Старець неодноразово умовляв його, щоб він залишив цей помисл, що небезпечно вдаватися мимоволі у великі спокуси. Але коли побачив у браті непохитність, вчинив так: у глуху зимову бурхливу ніч закликає до себе брата, що бажав мучеництва, і посилає його сходити за якоюсь справою, здається, зі скиту в монастир. Але оскільки монастир і скит розташовані серед густого величезного лісу, то брат починає відмовлятися тим, що страшно йти лісом у таку жахливу негоду та ще вночі. «Нещасний! – промовив старець. - Ти бажав мучеництва, і тобі, можливо, вже готувався від Господа мученицький вінець, тому що, за Божою волею, у відповідь на твоє бажання могли вовки розтерзати твоє тіло. І вір, що це запропонувало б тобі мучеництво, бо ти пішов би в монастир за святе послух». Соромно і гірко стало йому братові, який з того часу вже ніколи не наважувався нагадувати старцеві про своє бажання мучеництва». Розповідь колишнього оптинського ієромонаха Батька Мойсея 90 «Був в Оптіній один брат, який часто докучав старця отця Леоніда, щоб дозволив йому носити вериги. Старець, який сам з багатьох вериги знімав, довгий час ніяк не погоджувався з бажанням брата, завжди пояснюючи йому, що не в веригах порятунок. Нарешті, бажаючи провчити брата справою, закликав монастирського коваля і сказав йому так: «Коли прийде до тебе такий брат і проситиме тебе зробити йому вериги, дай йому гарну ляпас». Через недовгий час на невгамовне прохання брата старець сказав: «Ну йди, йди до коваля, попроси його зробити тобі вериги». Брат з радістю вдається до кузні, називає коваля на ім'я і каже: «Батюшка благословив тобі зробити для мене вериги». Зайнятий у цей час ділом, коваль, проговоривши нашвидкуруч: «Які тобі вериги?!» - Як дасть йому ляпас. Нестерпілий брат зі свого боку відповів йому також ляпасом, і відразу обидва вирушили на суд до старця. Ковалі, звичайно, нічого не було. А братові, який бажав носити вериги, була від старця гарна нотація на кшталт того: «Куди ж ти лізеш носити вериги, коли й однієї ляпаса не міг потерпіти!» ТРИ РОЗПОВІДІ ОПТИНСЬКОГО СТАРЦЯ ІЄРОСХІМОНАХА АМВРОСІЯ І РАЗОМ ІНШИХ МОНАХІВ-СТАРОЖИЛІВ «Жив у скиті вищезгаданий учень старця отця Леоніда схимник отець Діомід. Він був уже в похилому віці, вів суворе чернече життя і, як передавали старожили-монахи, мав полювання повчати людей, але не мав досвідченості духовного та старечого мистецтва; внаслідок чого з його боку у поводженні з відвідувачами траплялися великі промахи. Прийде, наприклад, до нього як до старця обтяжений гріхами відвідувач для того, щоб відкрити йому своє життя і отримати від нього добру пораду до виправлення його. Але отець Діомід, вислухавши одкровення, з жахом почне говорити йому в такому тоні й роді: «О! Та як же ти наважувався робити те й те? Та тобі й порятунку немає. Ти потрапиш у тартарари на вічні муки і випуску тобі звідти ніколи не буде». Через це відвідувач приходив у таке замішання, що впадав у досконалий розпач. Але хтось із ченців направить його до старця отцю Леоніду. Дізнавшись, у чому справа, старець почне його умовляти, щоб аж ніяк не впадав у відчай, що Господь сходив на землю не заради праведних, а щоб покликати грішників до покаяння, що милосердя Його межі немає й іншого. Так, бувало, з місяць переконує й умовляє старець відчайдушного, поки, за допомогою Божої, порушить у ньому надію спасіння. Такі випадки повторювалися неодноразово. Набрид старцеві отець Діомід. Треба було його провчити. Згадано було вище, що в скиті при старця Леоніда братія самоварів по келіях не мали і чай пити збиралися всі до старця тільки по суботах і недільних днях і по 12 свят. Сталося, одного велике свято, в зимовий час, і зібралися скитяни в келію старця для чаювання. Бачачи, що отець Діомід не прийшов, старець наказав покликати його. Посланий, повернувшись, сказав, що отець Діомід відмовився прийти через нездоров'я. Тоді старець, знаючи, що отець Діомід не прийшов просто через небажання, бо не мав до чаю звички, і бажаючи примусити його до покірності і послуху, а до речі й покарати за вищесказані нерозумні дії, підняв свій голос: «Діомідко!... Сходіть за ним знову і принесіть його на нього. А коли понесете, – додав старець, – киньте його в кучугуру». Вирушили двоє і просять від імені старця: «Прошу, батюшка, якщо ви слабкі, ми вас на руках знесемо». Не підозрюючи небезпеки, отець Діомід погодився: "Ну, мабуть, несіть". Взявши дідуся на руки, носії понесли, але, вибравши найбільшу кучугуру, як кинуть її туди. Дідок у снігу якось копих-копих, абияк вибрався і з усіх ніг сам прибіг до старця зі скаргою, що його образили. Зрозуміло, що з цієї скарги нічого не вийшло, а тільки чаєм отця Діоміда напоїли та в келію і проводили »91. «Жив у скиті брат-старий, який і в обитель прийшов у похилому віці. І як він у світі мав звичай під час богослужінь ставити до святих ікон свічки, так і в скиту чинив. Звернувся якось до нього із зауваженням скитський монах N.: «Ну що ти всі свічки ставиш? У монастирі ченці не ставлять свічок. Сам будь перед Богом свічкою». Зніяковів старий, подумавши: «Цілий вік я ставив свічки, що вважається доброю справою, а тут раптом не наказують ставити свічок». Пішов до старця отцю Леоніду і розповів йому своє збентеження. Знаючи простоту старенького, батько Леонід відразу і починає підбадьорювати його: «Ну, слухай ти його! Він тобі наговорить. Стань свічки, як колись ставав! - І додав до цього: - Старого вчити, що мертвого лікувати». Заспокоєний такою відповіддю дідок йде до себе в келію і, зустрівшись після з батьком N., говорить із самозадоволенням: «Ось ти казав мені: не став свічок, а батюшка велів ставити. Він мені сказав: старого вчити - що мертвого лікувати». Так старець при будь-якій нагоді мав звичай упокорювати піднесену гординю братів, що жили при ньому». РОЗПОВІДАВ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКИЙ ІЄРОСХИМОНАХ АНТОНІЙ «Монах наш (Києво-Печерської лаври) отець Никодим, колишній оптинський послушник, учень старця отця Леоніда, довгий час проходячи в Лаврі послух просфорника, не відставав у цьому тяжкому послуху від останнього початківця і весь цей довголітній свій подвиг приписував силі молитви. Ніколи не міг говорити про нього байдуже. Батюшка завжди його називав на прізвище - Тітов. Часто змушував його говорити під свою диктовку викривальні слова тим, яких знаходив за потрібне викрити, і викривалися після зізнавалися у своїх несправностях. Через це отець Никодим ясно бачив і вірив, що старець отець Леонід отримав від Господа дар прозорливості. Ось дослівне про це розповідь самого отця Никодима: «Коли я з паспортом вирушив зі свого міста Білгорода Курської губернії для вступу в Оптину пустель, у світі залишався на мою частку будинок. Була в мене і сестра-дівчинка, але вона цілком забезпечена була до заміжжя. Дядько ж мій рідний, який (ймовірно, як опікун) мав видати заміж мою сестру, поклав у намірі привласнити мій дім, на який у нього та покупці вже мали на увазі. Проживаючи тимчасово в Оптиній пустелі, я почав думати, як мені взяти звільнення від суспільства. Для витрати на цей предмет у мого дядька було під збереженням моїх трудових грошей сто карбованців. Ось я прийшов одного разу до батюшки і кажу: «Батюшко, благословіть мені вирушити за звільненням». Старець сказав: Бог благословить йти. Але, коли я повернувся до своєї келії, мені щось нудно стало, і в мене відпало бажання йти за звільненням, тому я й залишив цю справу до майбутнього часу. Наступного дня кажу батюшку, що я передумав іти за звільненням, а старець на це уривчасто сказав: «Ну, як хочеш». Минуло кілька часу, турбота про звільнення в мене подвоїлася – йти та йти. Говорю про цього батюшка, а він мені заперечив: «Чому ж ти тоді не йшов?» Я зрозумів свою помилку, тому що посамочинничав, заплакав, вклонився старцю в ноги, став перед ним на коліна, заплакав і кажу: «Пробачте заради Бога, батюшка, - винен!» Старець: "Ну-ну, вставай, та збирайся, тобі тепер краще буде". Отже, я прибув до Білгорода і насамперед зайшов побачитись із сестрою. З розмови з нею я дізнався, що дядько при видачі її заміж не витратив і того забезпечення, яке було залишено для цієї мети. Потім я побачився з дядьком і нарешті звернувся до магістрату по звільнення. Там зажадали від мене грошей і сказали, що звільнення можна було б видати хоч зараз. Я поспішив до дядечка за власними грошима. Як він закричить на мене: Які тобі гроші? Ти ще розплатися зі мною. Я твою сестру одружився. Дай мені вексель, а інакше я не випущу тебе звідси». Я одразу загубився і кажу: «Роби що хочеш, тільки не тримай тут мене». – «Ну, – каже, – підемо до маклера». Прийшли. Дядько примудрився так влаштувати, що написав було вексель у 500 рублів. Залишалося мені тільки підписати його та в книзі розписатися. Але тієї ж хвилини стали один по одному підходити люди, яких і набралося чоловік до десятка і зайняли маклера. Ми чекали-чекали своєї черги і як побачили, що маклер не скоро буде вільний, то й погодилися відкласти свою справу до іншого часу. Дядько пішов додому, а я до сестри та зятя, і розповів їм, що дядечко має намір зі мною зробити. Тоді всім нам цілком відкрилася його зловмисність. Між іншим, дядькові в цей час треба було по своїх справах відлучитися з міста, а мене того ж дня, коли ми з ним ходили до маклера, шукали покупці додому. Таким чином, будинок невдовзі мною був проданий за готівку, а дня через два вони і купчу отримали. З грошима я поспішив у магістрат і негайно отримав звільнення, але таки пішов з дядечком попрощатися. «Куди ж ти?» – спитав дядько. «Та знову в Оптіну», – відповів я. «Як до Оптіни? А вексель? Тут я розповів йому все, тобто як я продав будинок та отримав звільнення. Він почав мене лаяти, проклинати і волосся на собі з досади рвати, а я зараз за двері. Потім розпрощався зі своєю сестрою і зятем та й назад до Оптіна до мого святого і прозорливого старця, який зустрів мене такими словами: «О! Наш Титов уже злітав та браво відхопив». З того часу я не міг інакше дивитись на свого старця, як на великого угодника Божого». РОЗПОВІДАВ ПРО СЕБЕ КАЛУЖСЬКОЇ ТИХОНОВОЇ ПУСТИНИ ДУХОВНИК ІЄРОСХИМОНАХ ЄФРЕМ 93 «Вступив я спочатку в молодих літах до братства Оптиної пустелі, в скит, під керівництво старця ієромонаха Леоніда. Огорнутий ревнощами до чернечих подвигів, я поклав собі в думці нічого не робити без благословення мого старця, навіть (крім полуденної та вечірньої трапези, коли разом з їжею пропонується братам і квас для пиття) нічого не пити, а терпіти спрагу до тих пір, поки сам прозорливий старець. Так і тривало кілька часу. Але ось настав покісний час, коли всі вільні браття монастирські та скитські мали виходити з граблями веслувати сіно. Вийшов і я. День був дуже спекотний, і я дуже від роботи втомився. Жага мучила мене, але я терпів – нічого не пив. Прийшов у скит до старця, сів на лаву і сиджу у великій засмученості та розслабленні. Старець зрозумів, у чому річ. Відвернувшись на хвилинку в свою келію, він виносить шматок солоного оселедця, подає мені і каже: «Їж». Я як заплачу! Нерозумний! - Так почав говорити мені старець. - Хіба можна по своєму сваволі накладати на себе таку обітницю, щоб не пити доти, поки я сам тобі нагадаю? Можна було б ще допустити це, якби ми жили з тобою вдвох на самоті, та й то за моєю порадою та благословенням. А тепер, бачиш, мене оточують сотні людей. Де мені входити у всі такі тонкощі всіх моїх духовних дітей? А ти, якщо захотів напитися, перехрестись з молитвою та й напийся». Тут він подав мені квасу, і я жадібно почав ковтати його. Дивлячись на мене, старець не забув помітити: «У! Що ти, що ти так поспішив? Повинно пити зі страхом Божим і з вдячністю за дар, який тобі від Бога віддав»». ОСТАННІЙ В ЦІЄМУ РОЗПОВІДІ ПОКАЖЕ, ЯКУ ВІТЧИНУ ДРУКАРНІСТЬ МАВ СТАРЕЦЬ ЛЕОНІД ПРО ПРИСНІ СВОЇ УЧНІ Влітку 1833 року прийшов до Оптини двадцятирічний юнак Павло Трунов із меншим братом своїм Симеоном. Родом вони були з дворян Курської губернії Щигрівського повіту. Отримавши виховання в домі своїх благочестивих батьків у дусі суворого благочестя, вони дуже стали обтяжуватись мирським життям. Були визначені батьками на службу до Курської казенної палати, вони зважилися таємно від батьків піти у монастир. Неодноразово тому Павло просив собі відставку, але його від служби не звільняли. Нарешті він звернувся до Бога з ревною молитвою, щоб Господь послав йому хворобу. Молитва була почута. У Павла захворіло око, і після того його вже не тримали в палаті. Таким чином він і отримав можливість разом зі своїм молодшим братом негайно вирушити до заповітної мети. По відході ж їх у монастир батьки їх спочатку погорювали про них, поплакали, навіть і сильно пожурилися за їхню самовільну відлучку, але, дізнавшись, що вони надійшли у святу обитель на молитовний подвиг, пробачили їм цю провину. Тим часом після деякого часу любов батьківська спонукала батька їхнього Феодота Савича написати в Оптину до дітей листа, в якому він переконливо просив, щоб хтось із них приїхав побачитися з батьками. З благословення старця було вирішено їхати Павлу. Негайно він і вирушив. Зауважимо тут, що Феодот Савич, як людина благочестива, любив у час дозвілля читати Четті-Мінеї святого Димитрія Ростовського. Якраз перед приїздом Павла довелося йому читати житіє святого Миколая, Мирлікійського чудотворця, покладене в 6-му числі грудня, де, між іншим, розповідається, як молодий юнак, син Африкана, взятий в полон персами і служив у покоях їхніх князів, за молитвами своїх не був. представлений до батьків у перському одязі і з чашею у руці, наповненої вином, оскільки він прислужував князю. У глибокій мірі зупинився Феодот Савич над цим оповіданням і почав міркувати: «Як це зворушливо! Якби зі мною таке трапилося, я не переніс би цього». Але раптом відчиняються двері і входить Павло у чернечому одязі, якого Феодот Савич, довго не бачивши, не впізнав. Помолившись на святі ікони, незнайомець вклонився Феодоту Савичу в ноги і сказав: «Здрастуйте, батюшка, я син ваш Павло». Феодот Савич як сидів, так і обімлів, і книга випала з його рук; ледве міг отямитися від радості, що бачить перед собою сина, з яким, думалося йому, вже й не доведеться бачитися в цьому тимчасовому житті. Погостявши кілька днів у будинку своїх батьків, отець Павло повернувся до Оптіни. Ознайомившись тепер, хоча заочно, з Оптиною пустелею, рідний брат Феодота Савича Єрміл Савич, син якого Гермоген раніше своїх двоюрідних братів вступив до братства Оптиної пустелі, і сам побажав відвідати цю обитель. А після відвідування з якою повагою і благоговінням згадував він про старця отця Леоніда і взагалі про Оптину пустелю! Нерідко говорив зі сльозами: «Ах, ось старець! Какой же он прозорливец! Все, що було в моєму житті, докладно переказав мені, ніби сам був очевидним свідком усіх моїх обставин». З того часу він став особливо благодійним і злиденним, всі борги своїм боржникам пробачив, перестав вживати м'ясну їжу і до самої своєї кончини через кожні шість тижнів долучався Святих Христових Таїн. Перекладемо тепер знову на батька Павла. З самого початку вступу в монастир він повністю зрадив себе на послух і керівництво старцю отцю Леоніду, якому і відкривав завжди почуття, що завжди турбували його. Стосовно братів монастирських він так був лагідний і незлобивий, що жоден з них ніколи не чув від нього образливого слова, або образливої ​​суперечки, або ремствування на когось і за що-небудь. Під час свого короткого перебування в обителі, незважаючи на свою болючість, нелісно проходив монастирські послухи. Траплялося, що деякі з братів нарікали на нього і озлобляли його за неуспішність у справах, називаючи його лінивим, тоді як неуспішність ця походила від його хворобливості та малосилля, а Павло, як ягня незлобивий, або мовчав, або тільки бувало скаже: «Винний! Пробач заради Бога, я немічний». Тим часом марні докори болісно відгукувалися у його серці. Часто він зі сльозами на очах приходив до свого духовного отця і наставника старця отця Леоніда і перед ним виливав скорботу душі своєї. А той казав йому на втіху: «Терпи, Павле! Бо сказано у Святому Письмі : багатьма скорботами подобає нам прийти до Царства Божого ( Дії 14:22 ) . І час цей такий: ображений нехай скривдить ще, і скверний нехай оскверниться ще : і праведний правду нехай творить ще, і святий і нехай святиться ще (Об'явл.22:11). Отже, терпінням та течею на подвиг, що нам належить (Євр.12:1). І Господь сказав: У терпінні вашому здобуть душу вашу (Лк.21:19)». І іншими словами зі Святого Письма старець утихомирював збентежену душу Павла, доводячи його до невимовної радості, даючи йому знати, що все робиться з ним за волею Господньою для випробування його старанності, що всі скорботні випадки повинно приймати як невимовні милості Божі і що сама вона славиться. Святе. Старець доводив його в такий спосіб до крайнього самодокорення. Давно відчувається Павлом болючість була напередодні сухот. Тілом він поступово танув як свічка, а розум його занурений був у повсякчасну молитву. Чудово, що він знав напам'ять усю Псалтир. Майже за рік до смерті він завжди казав: Ах! Помру скоро; моліться за мене, батьки та браття». Настав 1836 рік. Сухота у Павла виявилася у всій силі. Старець Леонід говорив наближеним братам: «Павло Святого тижня візьметься від нас». Усю зиму Павло ледве тинявся, а на 5-му тижні Великого посту вже не вставав з ліжка і тільки молився. Часто закликав свого отця духовного старця Леоніда і тоді тільки бував покійним, коли розмовляв з ним. З цього часу він часто сповідався. У Лазареве неділя був убраний отцем будівельником у святий малий образ чернецтва і неодноразово повідомлявся Святих Христових Таїн. 2-го квітня, в четверток Світлого тижня, під час ранку був особливий, а після обідні знову був повідомлений Святих Христових Таїн. Після цього старець отець Леонід сказав йому: «Ну, Павле, ти скоро видужаєш». – «Знаю, батюшка, – відповів мученик, – тільки не в тутешньому житті». Наближався вечір Світлого чвертка. Одр вмираючого оточили деякі з його наближених. О сьомій годині пополудні він заплющив очі і заговорив про себе щось незрозуміле. В цей час старець отець Леонід сам прочитав йому відхідну, а Павло глянув на нього з подивом і потім дякував йому за прочитання. Старець спитав: «Чи бажаєш, щоб я ще до тебе прийшов?» Той відповів: "Я так бажаю, щоб і до самої смерті був при мені!" Сказав він це ясно і голосно, і з цієї хвилини зовсім змінився. Потім, вставши, сидів до найблаженнішої кончини своєї і був у повній пам'яті. Потім попросив свого двоюрідного брата Гермогена, що знаходився при ньому, покласти його на подушку, але тільки-но той нахилив Павла, він зітхнув і віддав дух. Це було о дев'ятій годині вечора. Триразовий удар дзвона сповістив монастирській братії про переселення у вічність душі Павлової. Братія натовпом кинулась до келії новоприставленого, і старець отець Леонід знову сам здійснив над ним «Наслідування від душі від тіла». Обличчя і все тіло покійника побіліло і було м'яким, як у живого. Другого дня батько будівельник Мойсей соборно, у присутності всієї братії, відспівував тіло знову померлого. Тихо текли в деяких сльози про розлуку з незабутнім братом, але кожен дякував Богові, що сподобив покійного такої мирної християнської кончини, і внутрішньо бажав, щоб і йому Господь дарував таку ж кончину. Після двоюрідний брат покійного просив старця отця Леоніда розповісти йому про чесноти Павла, але старець сказав йому лише одне: «Великий Павло у Бога, і Господь прославить його». Розділ IX. Духовне окормлення старцем ієромонахом Леонідом двох із найближчих до нього учнів – отця Павла (Тамбовцева) та Олексія Полікарповича Бочкова, у відповідях старця на їхні запитання Відповіді старця отця Леоніда на запитання отця Павла (Тамбовцева) КІЛЬКА СЛОВ ПРО БАТЬКА ПАВЛЮ Поміщені тут питання учня та відповіді старця – келійні записки одного з учнів старця отця Леоніда, Павла Петровича Тамбовцева. Він був уродженець Курської губернії міста Бєлгорода, син багатого купця. Освіта здобув вельми недостатню за своїми природними здібностями, але утворив сам себе старанним читанням Святого Письма та батьківських книг, а найбільше порадами і настановами старця отця Леоніда, займаючись при ньому листуванням творінь святих отців-подвижників і часом під диктовку старця записуючи відповіді до численних. На всі свої подиви просив він рішення у старця, і отець Леонід відповідав з ясністю та досвідченістю, що відрізняли його перед усіма іншими братами. А ця досвідченість була плодом незліченних скорбот, ним зазнаних, спостережливості та надзвичайної пам'яті, що зберігала все читане і чутне, як про це було сказано вище. Старець, що приходив, не виганяв геть, за словесом Христовим; а учням своїм пояснював потаємні таємниці премудрості Божої. Отець Павло (Тамбовцев) був один із полум'яних і ревних вихованців його, що ловив краплі благодаті з вуст старця, зберігав їх у гарячому своєму серці і передав їх своєю язиком дещо захоплено; але інакше пояснюватись він не міг, за захопленим настроєм свого розуму. Коротким було життя цього юнака, яке закінчив він на 26-му році (4 серпня 1835 року) якщо не в перемозі над усіма пристрастями, то, принаймні, у боротьбі з ними, скинутий на смертний одр найбільшою для нього скорботою. Батько його, якого він дуже любив і поважав, став самогубцем. Для віруючого християнина що могло бути страшніше за думку, що загинула назавжди душа, найближча до нього? Ця думка, всюди переслідуючи юного страждальця, була вищою за його сили. Спочатку він впав у меланхолію від боріння духу, потім вогонь душевний спалахнув нутро, і гарячка перервала його дні. У скиту Оптиної пустелі, за чиноположенням, вдень-нічно вирушає читання Псалтирі в поминання померлих і здоров'я благодійників. Павло читав одного разу в Предтеченській церкві півночі і, коли почав згадувати померлих і творити звичайні поклони, побачив наприкінці правого кліроса свою власну подобу. Він довго дивився на це явище; нарешті наважився підійти до кліросу. Але тільки-но дійшов до нього, видіння зникло, а його охопив страх. Павло відразу вийшов із церкви, замкнув двері і пішов до старця; потім, розбудивши його, передав йому бачене. Батько Леонід заспокоїв його і послав дочитувати свою низку. Це, між іншим, було ніби пророком його близької смерті. Отець Павло помер у повній пам'яті під час здійснення над ним обряду Єлеосвячення. Уважно дивився він угору і, дивлячись на сторони на повітрі, заплющував очі, здригався і знову з увагою дивився на предмет, якого ніхто не бачив. Тільки всім помітно було, що він бачив ворогів своєї душі, які обурювали її в страшний час. Потім стиснув очі, перехрестився, зітхнув, і життя його згасло. Цього дня він сповідався і долучився до Святих Христових Таїн. Вічна пам'ять, гідний старець і слухняний учень! Тепер подамо до уваги читачів питання цього слухняного учня та богомудрі відповіді старця. Які відповіді, зауважимо, корисні і кожному, хто ревнує про спасіння душі. 1 . Як чинити, коли я, перебуваючи в колі братії, не можу утриматися від слів і коли говорю, то когось ображаю словами? – Повинно пам'ятати проголошений Святою Церквою до Бога голос цей: Поклади, Господи, зберігання устом, моїм і двері огорожі про мої усні (Пс.140:3). До того ж треба думати, що ті, які говорять, роблять це в розумі духовному. Вони цього гідні, а ти вважай себе недостойним розмови з ними; і, коли спитають тебе, відповідай із благоговінням. Коли ж захопишся цьому неприємним, кайся і намагайся негайно виправитися. Повинно поводитися так, щоб братія не помітили в тобі твоєї відмінності у виправленні. 2 . Як чинити, коли я бачу в інших вільний вираз думок і спокушаюся; так само як і в тобі, отче, іноді, не бачачи старечої лагідності у поводженні з іншими, також ображаюся? – Це тобі здається так від неуважності та нерозсудливості твого. Не слід нікого засуджувати; бо ти не знаєш, з якою метою вони це роблять і з якою метою з кимось я поступаю. Такими вчинками швидше виявляється внутрішній людський характер, і дихають презорством це необхідно. 4 . Чому протягом п'ятирічного проживання в пустельній тутешній обителі, намагаючись скільки-небудь про власну науку, я відчуваю, навпаки, що справді став гіршим, про що свідчать необачні мої вчинки, холодність серця і брак великодушності? - Дуже рідкісні в такий короткий час лягали крилами віри та чеснот на духовне небо, відчували в собі невтішні запоруки сподівань, заручини майбутньої слави. Небагато після нетривалих праць відчували таємниче втішну нагороду або квіти щирої діяльності про Господа, які обіцяють зібрання плодів у верхньому вертограді Ісуса Христа. А інші й упродовж свого життя на землі не відчували того і не відчують, на думку Небесного Покровителя – Бога, Який завжди краще про нас промишляє. Бо ми, ніби немовлята в міркуванні доль Мироправителя, нерідко у Нього просимо таких знарядь, які гідно своїм і силою рятівні, але з нашої немистецтва можуть бути вжиті нами на повну шкоду. Чому велелюбний Батько світів приховує від деяких благочестивих дари, які одним рятівні, а інших наближають до смерті. Що було б, якби Бог Всеведець повністю виконував усі наші бажання? Я думаю, хоч і не стверджую, що всі земнородні загинули б. Бог хоч і не зневажає молитви найвибраніших Своїх, але бажань їх іноді не виконує, і єдине для того, щоб, за Божественним наміром, влаштувати все краще. При цьому можна помітити, що ті, хто живе без уваги до самих себе, ніколи не удостоїться відвідування благодаті; а якщо за єдиною благостю Божою й удостоюються, то вже перед смертю. Але бачити себе поза межами успіху немає ще досконале неуспішність. Такі почуття можуть насаджувати у серці щиру смиренність. А коли ти справді маєш свідомість, що позбавлений духовних плодів, то намагайся неослабно посилювати прагнення до Бога. Коли ми знаходимо себе позбавленими чеснот і тому не маємо про себе думки, то це може приваблювати Божественне піклування, яке зміцнить нас надією проти смертного духу відчаю. Коли ми не встигли в чеснотах, то немає найближчого засобу для спасіння, як смиренномудрість. Зарозумілість і при чеснотах богопротивно; але лагідна думка перед Богом забута не буде. 5 . Чому це виникло, що я до порад ваших втратив віру і благоговіння, що ваші настанови перестали діяти на моє серце і що все здається для виконання незручним? – Віра втрачена від підозрілості, благоговіння – від зухвалості, а недіяння побудов на серці буває від того, що ти слухаєш із деякою цікавістю, вважаєш, що я роблю сильні переходи від предмета до предмета і що вирішую твої питання простими висловлюваннями. Облиш цікавість, зберігай поміркованість у відвагі, віруй, що Бог тобою керує в особі інших, не високомудруй; тримайся з простотою послуху - і тоді відчуватимеш зовсім інше в твоїй душі. Якщо ж ти розумної простоти не маєш, набувай її не довірою до себе, а пам'яттю твого наміру – навіщо прийшов до обителі; Згадуй той жар, ті прихильності душі, які ти відчував на самому початку відвідування твого серця Богом, священну зраду правиці Вишнього. Для справжнього послушника, за Божої допомоги, немає нічого незручного. Справжнє самовідданість завжди відчуватиме рятівне ярмо легким. Якщо спокуси не перевищують дарів Божих, то охочий спастися все може силою імені всіх, хто зміцнює Господа Ісуса. І це настільки священна істина, що кожен, хто має скільки живої віри, ніколи не сумнівається. Для маловір'я та порошинка здається горою; так само як для віруючого переставляти гори спокуси дуже зручно та легко. 6 . Яким чином чинити тоді, коли буваю в колі найперших обителів наших старців, які іноді між собою в розмовах поміщають такі події, що, чуючи вони, важко здобути перемогу над сміхом? - Про слова їх має думати так: я не розумію, на недоумку мою, на який кінець вони говорять це, а не знаючи їх мети, не повинно сміятися. Якщо ж ненароком і мимоволі посміхнешся, звинувачуй самого себе, пам'ятаючи справжні свідчення святих отців, що ніщо так не розриває ланцюг чеснот і любові євангельської, як сміх і сміховинство. Як звернення поганих думок у внутрішніх почуттях позбавляє присутності благодаті, так вправа у сміхі і схильність до нього видаляє Ангела Хранителя; чесноти бувають марними, будучи пов'язані - кожна з душевними якими-небудь пороками, і огорожу успіху руйнується. І Спаситель світу призначив вічну прикрість тим, що заглиблюються в сміхи: горе вам. сміючись нині (Лк.6:25). 7 . Як позбутися надзвичайно сильних відчуттів хтивості не тільки в зборі з жіночою статтю, але і при одній уяві про нього? – Побачивши їх, повинно зберігати розум і почуття, особливо нічого не говорити без обачності, намагаючись швидше відійти, а при уяві утримувати думки. Корисна помірність, а ще вірніше - розсудлива помірність. Але перш за все має благати Господа Всемогутнього про звільнення від нападів найлютішої цієї пристрасті, бо людина сама собою ніколи її не викорінить. Але за нашої волі Бог премилосердий гасить пориви цього полум'я. 8 . Коли мій розум насильно тягне за собою помисли хтивості, як позбутися їх нападу? - Іди умом твоїм у пекло, і через дзеркало Святого Письма подивися на плотоугодників. Чи й ти забажаєш за тимчасову гріха насолоду вічної смерті? Пам'ятай, що ти смертний. Смиренно проси Бога, як переможця пристрастей, нехай відобразить уявлені стріли тіла – цього ворога, що неприборкано бунтує проти закону розуму і духу; бо без Вишнього зробити блага не можемо ні найменшого. 9 . Який засіб вживати проти помислів, що сильно тягнуть мене до засудження ближнього і особливо того, який мене чутливо ображає, якого вчинки здаються невідповідними званню про Христа і зухвалими і який також очевидно інших братів ображає, на що дивлячись і приймаючи участь у їхньому невдоволенні, більше дратуюсь; а чи не бути покійним у дусі означає носити душевну тяжкість? – При появі помислів, що спонукають тебе до осуду ближнього за нанесену ним тобі образу, коли розлючена буря думки прямує до взаємної помсти, зрозумій стан скорботи твоєї з колишнім станом скорботи Спасителя світу. Цей Великої Ради Ангел, Син Божий, без гріха, терпів великодушно найбільші скорботи. Чи не тим більше маємо терпіти сумні випадки ми, люди грішні, гідні покарань? Ми повинні також більше звинувачувати себе. У цьому випадку зброєю самоосуду ми битимемося з обурювачем духу нашого невидимим филистимлянином, який обкрадає богоподібний кивот душі нашої. Того, навпроти, що завдає нам образи, ми маємо вважати благодійником нашим: він не інше що, як знаряддя, яким Бог влаштовує наше спасіння. Таким чином, ми будемо почитати благодійниками, які нас кривдять. І коли почнемо привчати себе до самозвинувачення, тоді непомітно встигнемо у внутрішньому обвинуваченні (себе); тоді серце наше, за допомогою Вишнього, може стати в духовному розумінні м'яким, лагідним. Людина стане вмістилищем благодаті та світу духовного. Тоді душа відчує такий світ, якого ми можемо відчувати, чи, краще сказати, їсти, не можемо. Цей світ просвітлюватиме розум подвижника. Зоря лагідності духовної простягне свої промені на розум, слово, розумне почуття. Тоді він зручніше може відобразити зло, підкорити та присвятити серце всьому тому, що тільки рятівне. Невдоволення вже здаватимуться радісними та приємними. 10 . Коли ніяка свята думка і уявлення не діють на серці роздратоване або непритомне, що має робити, щоб пом'якшити себе? - Повинно усамітнюватися, примусити себе до молитви, до виливання душі перед Богом. Коли дещо ослабнуть хвилі непочуття, тоді шукай причину такої холодності. Якщо виникло від будь-якої пристрасті, віддали її від себе. А коли це таке сумне жорстокість відчинилося від непроникних причин, то більше проси Всюдисущого, нехай відобразить благодаттю Своєю всі причини невіри – злі породження нечуття. 11 . Яким чином зігрівається душа, що охолола? – Словом Божим, молитвою, смиренним вдячним почуттям серця до Бога у всіх змінах не лише зовнішнього стану, а й внутрішнього. 12 . Відчуваючи у собі як схильність, а й самі дії марнославства і бажаючи його позбутися, як можна встигнути у цьому? – Якщо ти продовжуватимеш слухняність з відвертістю, якщо не будеш ні в чому наполегливо схиляти старших до угоди з твоєю волею і вишукувати їхнє вподобання до себе, якщо абсолютно скинеш свою нікчемність перед Богом, то всемогутньою благодаттю Його можеш згодом позбутися марнославства. Ця пристрасть від юності до похилого віку і до самого труни нерідко простягається. Вона не тільки пристрасних, процвітаючих, але іноді й досконалих переслідує, чому й вимагає чималої обачності. Безпристрасний Творець лише може викорінити її. О, як важко уникнути цієї отрути, що вбиває плоди і найзріліших чеснот. 13 . Коли я читаю книги Святого Письма, то повчальні вислови наголошую. Чи має так робити і чи корисно? – Старець мій 94 , якому, за допомогою Всемогутнього, корився я понад 20 років, мені це забороняв. Призначені тобою нотатки непомітним чином породжують у серці сліди зверхності, риси згубної гордості. Це з досвіду. Коли Бог світу осяє істинним світлом твою пам'ять, тоді і без зауважень пам'ятатимеш, де про що писано і на який кінець. Розум, освічений благодаттю, покаже тобі у Святому Письмі все, що потрібне для твого спасіння. Бо Писання, хоча взагалі дано нам від Бога як би деяке керівництво до успіху, але має свої поділи. Наприклад: що особливо належить до влади, що – до підлеглих, що – до похилого віку, що – до середнього та малого віку, що – до ченців, мирських осіб, подружжя, дівчат та інше. Але ти читай книжки просто; проси Всемудрого, щоб Він написав волю Свою святу в твоїй душі. А коли ти її виконаєш із смиренністю, тоді будеш богомудрий і дотепний про Господа. 14 . Бачачи початківця в деяких вчинках необачним або таким, що робить щось непристойно, чи має поправити його? – Якщо ти зобов'язаний більше слухати себе, якщо ти не маєш на те благословення від начальника і визнаєш себе схильним до пристрастей, то не входь ніяк у ті предмети та випадки, які до тебе не стосуються. Мовчи. Всяк своєму Господеві стоїть чи падає. Намагайся всіляко сам не бути спокусником ближніх. Лікарю, зцілівся сам (Лк. 4:23). 15 . Чи має на суботу виконувати келійне правило? - Мабуть, виключаючи свят і тих днів, у які бувають чування. Поклони мають бути поясні. 16 . Якщо я з нагоди відлучки чи якогось послуху не можу мати іншого часу для келійного правила, як найпізніше, як чинити? – Якщо ти, бувши у відлучці, знемігся, то заспокойся – правило залиши, упокорюючись і не соромлячись про те. А коли послух буде помірний, постарайся здійснити твоє правило, і отримаєш від того чималу користь. Так, однак, роби до 10 годин. А коли цей час протікає, то, прочитавши з увагою вечірні молитви, заспокойся, творячи Ісусову молитву доки заснеш, щоб готовіше бути до ранку і до продовження послуху наступного дня, якщо завгодно буде Богові благополучно тебе відновити. Але це має стосуватися лише послушників. 17 . Я дуже хочу виправити себе, але все захоплююсь прагненням пристрастей. Що має робити для подолання їх? – Бажай, і Бог всемогутній дасть тобі за серцем твоїм; бо початок чеснот і джерело є прихильність, бажання добра Господа. Пристрасті перемогти сама собою людина не може. Це справа правиці Вишнього, дія Божої сили. З нашого боку має тільки безпосередньо зберігати дану нам від Бога святу волю і по ньому докладати намагання досягти в країні безпристрасності. І Вишній, без сумніву, здійснить подвиг того, хто бажає. Отже, якщо хочеш воскреснути від труни пристрастей, то май про те завжди уважну думку, піклування, неухильну діяльність, ревнощі. Уповай на Бога, що може показати силу Свою в немощах наших благодаттю Своєю, і спасешся. 18 . Як позбутися розсіяння думок і в самій молитві? – Молячись устами, молись і розумом, тобто укладай розум через слова молитви 95 . Якщо захопишся роздумом про якийсь предмет, то, відчувши свою необачність у тому, поглиби свою увагу на молитву. Завжди роби так, і відчуєш користь. Постійність розуму приваблює особливі дії благодаті. 19 . Сильно долає мене лінощі. Як позбутися її? - Якщо ти нерішуче боротимешся з лінощами, то ніколи не переможеш оною. А якщо повстанеш проти неї з твердим наміром, хоч не без внутрішньої хвороби, то за допомогою Божої можеш здобути перемогу. Відбивати, хоч і бути гнаним, є знак вірного і доброго воїна; але завжди звертати хребет пристойно одному ледачому зброєносці. Людина до труни повинна спостерігати за собою щодо цієї пороку, щоб не почути в останній день найжахливішого визначення Серцезнавця: лукавий раб і лінивий! У Писанні сказано: «Тому, хто перемагає», а не тому, хто переміг; тому що ми без допомоги Вишнього не можемо здолати ворога зовсім, не можемо ніколи придбати над ним жодної переваги. Тільки тому, хто перемагає, дається вінець, і тільки тому, хто виходить на боротьбу з твердим наміром вести боротьбу до останнього подиху і ніколи не залишає зброї в хвилину найжахливіших небезпек; будучи навіть у мимовільному полоні, не зраджує серця свого ворога. Такий хоч і буває іноді розбитий, ніколи не послаблює свого священного завзяття, жертвує собою неухильно з духом надії і тому встигає і за один свій намір вінчається як хоробрий і гідний небесних почестей. 20 . Як позбутися пригнічення духу зневіри? - Мабуть, ти захоплюєшся до нього своєю волею. Якщо залишиш саморозпорядження і розпочинатимеш всяку справу з благословенням Божим, то з благословенням пожнеш світ душевний та інші плоди Святого Духа. Якщо залишиш зовсім свою волю, то ніколи не відчуватимеш тяжкого мороку зневіри. Найлютіші хвилі пристрастей вщухнуть. На їхньому місці виникнуть: ясність думок, тиша помислів, лагідність духу, невтішний світ, які присінять тебе і стануть у душі твоїй. Якщо ти збережеш безперервну увагу і самоспостереження, то уподібнишся мудрим дівам і ввійдеш до Чертозу Безсмертного Нареченого. Наречений наближається опівночі. Страви ж, та не обтяжиш серце твоє зневірою. Дай славу Господеві Богу твоєму, колись навіть не смеркнеться. Прийди в Ім'я Господнє шляхом самовідданості, якщо хочеш істинно спастися. Зневіра переслідує всіх; навіть у великих людей знищує рятівні плоди тверезіння. Але в простому та справжньому послушнику воно не повинно мати місця. Хто себе відкинув з надією на Бога – про що коли сумуватиме? У такому ворогові збідніла зброя наприкінці (Пс.9:7). 21 . Почув я про подання до чернецтва деяких братів, особливо тих, котрі вступили в цю обитель після мене. Я, однаково бажаючи прийняти ангельський образ і не маючи на це благословення начальника, дуже про те турбуюся і нарікаю, не досягаючи мети. Яким чином оселити в собі загублене через спокій духу? – По-перше, ти маєш смиренно і без дальньої міркування підкоритися волі Божій. Рішення начальника є воля Правителя всіляких. Тому, хто не слухається начальника, той не слухається волі Божої, всім керуючої. А хто не слухається Божого бажання, той сумно піддає себе видаленню благодаті, згубної смутку духу, небудуванню, лиху і всім безрозсудним підприємствам. Ті, які перед тобою представлені до чернецтва, мабуть, і мають шануватись гідніше. Бажаючи отримати зовнішній образ ангельського заручення, поспішайте спершу стати внутрішнім ангелом. Без внутрішнього чернецтва одне зовнішнє тебе не врятує. За наміром твоїм і званням наслідуй за силою проживання стародавніх святих отців і віруй, що всіма нами керує всемогутній Бог. Начальника шануй виконавцем святої та прозорливої ​​волі Його, бо він таємниче носить образ Ісуса Христа. Так віруючи, звичайно, не будеш безрозсудно приступати до начальника. Та й чи сміємо ми на Господа Ісуса Христа мати обурений дух, коли і з ненависними світу ми повинні бути мирними, лагідними, лагідними? Але про це я більше говорити не стану. Якщо Бог дивиться на серце і волю і дивиться на справи кожного, якщо Він бачить усі майбутні дії наші і саму смерть життя, то чи має сумніватися, що Він, як Всеблагий, влаштовує про нас все найкраще? Бог тільки захопить, природа вже й втрачає свій порядок; бо благодать Його сама собою є, без сумніву, понад всяку мудрість і силу світу цього. Що Бог припустив, того жодна порада людська зруйнувати не може. Звісно, ​​Богу неугодно, щоб ти сприйняли в ангельський чин. Якщо ти станеш його гідним, то будь впевнений, що або перед смертю удостоїшся його, або після дозволу від тіла від ангелів будеш представлений до Господа в чернечому чині. Це справді. І якщо ти маєш у душі скільки-небудь віри, що перевищує розум, то можеш це прийняти. Але якщо ти такої віри не маєш, помстися вірувати і зі святим апостолом Петром взивай: Господи, додай мені віру (див.: Лк.17: 5). Бог дивиться на волю. Візьми за приклад блаженну Таїсію, яка, будучи непотрібною жінкою, миттєво, за допомогою одного рішучого самовідданості, стала досконалою чернечою. Коли вона здобула волю бути єдино рабою Бога і з непохитністю віддала серце своє керівництву Ісуса Христа і коли в такій рішучості спіткала її на шляху чуттєва смерть, тоді супутник її, преподобний Іоанн, що звернув її допомогою Вишнього від шляхів розпусти на рятівний шлях покаяння, до величного захопили в неприступне світло примирену з Богом душу Таїсії. Вона ще не досягла пустелі, не знала, в чому полягає життя чернече, не була зодягнена в омріяний їй образ, але, через звернення до Бога і зневаги самої себе, миттєво удостоїлася премилосердого суду Господнього і переселення в нерукотворені Божі обителі. Чи не досконала вона тому стала чернечком? Таємною волею Всевисокого Милосердя завгодно було припинити її дні в хвилину рішучого визволення; і ось один добрий помисл її вінчається нарівні з справою. Серце скрушено і смиренно Бог не принижує (Пс.50:18). Якщо ти бажаєш мати на це ще ясніше доказ, то подивися очима смиренності і віри на того послушника, який за добрий визволення і гідне життя негайно похований був ангелами в схиму, що ми бачимо в історії печерських святих отців. Але на жаль тому схимнику, з якого суд Божий визначив зняти нинішній образ на доказ його внутрішньої безплідності! Якщо і ти одягнеш себе про Христа в образ внутрішнього ченця, то не турбуйся багато про зовнішній образ, хоч і непогрішно бажати цього. Серцезнавець, що завжди краще про нас будує, у міру твоєї віри і діл, Йому угодних, влаштує про тебе. Згадай про преподобного Пімена Багатоболісного. Безліч виявиться ченців єдино за сваволею, хоча вони в тутешньому світі не могли, за долею Мироправителя, бути постриженими від рук смертних. Преподобна Пелагія тільки-но отримала просвітництво, пізнала істинну віру, як побажала принести плоди, гідні покаяння. Фортечністю неописаних подвигів стала вона преподобною, хоча й була одягнена в мантію від людей. Мантія означає тісноту, обіцянку вільної злиднів, чистоти, послуху та смиренності чернечого житія; але мантія внутрішнього вбрання, зумовлена ​​від Вишнього в нагороду вічну на небесах, є священним покладанням одягу Святого Духа. 22 . Чи має вірити снам, які (мабуть) жваво становлять майбутнє? - Не повинно, хоча б вони у своєму роді і дійсні були; бо через віру снів багато хто спокусився. Любомудрий старець Феостирикт, який написав Паракліс Пресвятої Богородиці, ввірившись снам, нарешті так спокусився, що загинув. Тому той дуже вправний, хто не вірить і найжвавішим уявленням. 23 . Що ж знаменує наступний бачений мною сон і чи містить він у собі щось гідне ймовірності? Можливо, він не заслуговує на увагу, але я повинен відкрити його старцеві. Бачу я раптово світло, настільки променисте, що воно багато перевищувало світло сонячне. З цього променистого сяйва виходив голос голосний і ніжний, що наказував ніби підлеглим істотам: «Візьміть його (тобто мене) на хрест». З цими словами (не знаю хто) мене взяли і, знявши одягу, спричинили ніби розумово на хрест, який мені жваво представлявся і, здавалося мені, був зроблений з приємного жовтого стройового дерева, достатній, щоб мене на ньому хрестоподібно розпростерти. Але хто зі мною так чинив? Дивлячись на всі боки, нічого іншого я не міг помітити, як тільки шум і швидку діяльність. Коли мене підняли на хрест, то діючі говорили тихо, але виразно: «Подавайте цвяхи». Запропоновано було чотири цвяхи, кожен не менше як у чверть аршина; і тоді почали мені прибивати одним із них праву руку до хреста. Тут я відчував найбільший біль, хоч і хотів у своїй душі бути розп'ятим. Маючи такі бажання серця, від болю я, однак, завагався в дусі і ледь не висловив голосом страждання, що відчувається, але за допомогою Божої, не знаю, якось утримався. Коли ж мені встромився цвях, то через кілька хвилин я відчув полегшення болю і потім вже майже не відчував його. Потім подали інший цвях, подібний до першого, і почали вбивати його в ліву мою руку. Тут хоч я і відчував біль, тільки незрівнянно найлегший перший. Подали третій цвях, яким було призначено прибити до хреста праву мою ногу. Бачачи, як цей цвях був спрямований на мене, я завагався в дусі і хотів вигукнути: «Помилуйте!» Але, будучи утриманий знемогою власного духу, відчувши свій недолік у терпінні, за яким, однак, слід було в серці більшого першого бажання зазнати, я звернувся розумом своїм до Всемогутнього Бога, маючи в душі невимовну впевненість у тому, що Він мені допоможе. З такою надією я подумки просив Бога про зміцнення; тремтів, хотів зазнати і боявся неустойки, через слабкість непостійного мого духу. Справді, милосердний Господь хоч і дав мені відчути жахливий біль у всьому моєму складі, але за милосердям Своїм напрочуд зміцнив мене. Встромили цвях. Після цього, ніби відчувши в своєму серці обіцянку від Господа подати мені допомогу, з деяким трепетом, але разом з любов'ю та вдячністю до сильного імені Серцезнавця, Який більший є серця і вся вся, приготувався витримати дію страшного вироку, що вилетів з надр невидимого голосу. (Все це робилося так скоро, що потрібно більше часу не тільки описати, а й переказати словами.) Подали п'ятий цвях, який прямо наближався проти мого серця. Судячи з величини, він міг наскрізь пронизати мене, і, здається, ще залишилося б з обох боків піваршина. Поки цвях ще наближався до моїх грудей, я був готовий у надії на силу Божу. А як тільки зовсім наблизився, то я раптом змінив свій намір і хотів був вигукнути: «Помилуйте! За що це? Мені здавалося, що як тільки здійсниться визначення, я втрачу життя від безмірної хвороби. Почали забивати цвях проти самого серця наче молотами. Я відчув незвичайний, такий нестерпний біль, що мій дух був вражений зовсім. Душа, ніби зібравши в собі уражені слабкі сили, залишила мене без почуттів на хресті і, вилетівши з тіла, тримала кілька хвилин якоюсь невидимою і невимовною істотою. Очі мої й омертвіли, і закотилися. Голова схилилася, не згадаю на якийсь бік. Жахливе було видовище! Душа була в мені, але, здавалося, поза тілом. Незабаром, втім, почало й мені здаватися, що я тільки надмірно знемагав, але моя душа в мені. Хвороба почала стримуватися, і раптом не стало чути й слідів її. Миттю розплющились мої очі; але я нічого більше не відчував, окрім того, що я на хресті. Серце моє бідне захоплене було і сповнене дещицею насолодою, що того неймовірного веселощів ні тисячі великих розумів, ні сам я, що випробував, висловити не в змозі. Ця солодкість, думаю, є чаша пропозиції солодощів примирених від пресолодкого Мироправителя, Господа нашого Ісуса Христа. Йому лише властиво мати такого роду стамну манни і за незбагненною таємницею милосердя Його дарувати смертним. Але що я починаю говорити, божевільний, про те, що висловити всього життя мого недостатньо! Вибачте! Звеселілося моє серце невимовно, і тоді палаючи в мирному дусі очі мої опустилися вниз. Я бачив себе всього в крові, прибитій на хресті. Насолода захопила мій дух, у серці залишилися сліди якогось подиву, яке мене і пробудило від сну. Тепер перша година після опівночі. Ось я прийшов негайно до вас. Дивуюсь, дивуюсь, радію і жахаюся. Тремтить моє серце без остраху від слідів солодощі і здивування. Скажіть мені, що означає цей незвичайний сон? – Преподобний Варсонофій Великий пише, що Самого Ісуса Христа Господа, ангела та інше обличчя біси можуть уявити не тільки уві сні, а й наяву: звичай бо сатана преображатися в ангела світла (див.: 2Кор.11:14). Але Хреста Господнього, на силу якого, як співає Свята Церква, «диявол не сміє дивитися, бо тремтить і тремтить, не може дивитися на силу його», - він уявити не може. Отже, хрест, бачений тобою уві сні, знаменує найбільшу якусь скорботу, а насолода – заступ. Чим ти готовіший, тим і легше можеш переносити, як приготуйся і не збентежився, вигукує святий Давид. Якщо ж ти завагався в скорботі, дотримуйся правил: зім'ятих і не глаголах (Пс.76:5). Якщо ж скорбота твоя надмірна, пам'ятай наступне: терплячи потерпілих Господа, і вислуханий ми (Пс.39:2). Нехай буде воля Господня! Іди, не турбуйся. Вірний Бог! Через кілька днів після мого сну, повідомивши про нещасну насильницьку смерть батька мого, я запитав старця: – Я відчуваю, що мій сон був провісником справжньої, незабутньої скорботи, хоча відносити його до цього предмета не смію. Нещасна кончина мого батька є для мене тяжким хрестом, який я бачив. Так, я тепер перебуваю на хресті, якого хвороби підуть зі мною в труну. Уявляючи жахливу для грішників вічність, у якій немає вже покаяння, я мучаюся уявленням вічних мук, які чекають мого батька, без покаяння померлого. Скажи, отче, чим я можу втішити себе у справжньому прикрощі? – Вручай як себе, так і долю батька волі Господньої, мудрої, всемогутньої. Чи не відчувай Вишнього доль. Прагнучи смиренномудрістю зміцнювати себе в межах помірної печалі. Молися преблагому Творцю, виконуючи тим обов'язок любові та обов'язки синів. – Але як молитися за таких? - За духом чеснотних і мудрих так: «Знайди, Господи, погинув душу батька мого; а ще можливо, помилуй. Недослідження долі Твої. Не постави мені в гріх цієї молитви моєї. Але нехай буде свята я воля Твоя » 96 . Молися ж просто, без випробування, зраджуючи своє серце в правицю Вишнього. Звичайно, не було волі Божої на таку сумну смерть батька твого. Але нині він зовсім у волі Могутого і душу, і тіло вкинути в вогненну піч, Який упокорює і висить, мертвить і живе, зводить в пекло і зводить. Притому Він настільки милосердний, всемогутній і велелюбний, що добрі якості всіх земнородних перед Його найвищою добротою – ніщо. Для цього ти не повинен надмірно засмучуватися. Ти скажеш: я люблю мого батька, чому й сумую невтішно. Справедливо. Але Бог без порівняння більш ніж ти любив і любить його. Отже, тобі залишається надати вічну долю батька твого доброти та милосердя Бога, Який якщо зволить помилувати, то хто може чинити опір Йому? Відповіді старця отця Леоніда на запитання Олексія Полікарповича Бочкова, згодом Антонія, ігумена Череменецького монастиря 1 . Що таке осуд і чому батьки застосовують засуджуючого до антихриста? – Осуд є, коли ти, бачачи або знаючи гріх чи порок брата твого, кажеш від серця: «Він, на мою думку, гідний або муки, або страти, або хвороби». Тоді ти стаєш нібито суддям ближнього і хочеш сісти на Престол Єдиного Судді – Христа; тому за горду твоє безумство ти і застосовуєшся до антихриста. Інше є лихослів'я та глаголання, але це ще не осуд. Іно є спокуса, коли мимоволі, за природним почуттям, душа спокушається на ганебну справу чи слово. Мовчання батьків, які займалися внутрішнім діянням, не знало гріхів ближнього, а бачило лише одне своє падіння. 2 . Чи можу я на сповіді говорити про те, що зігрішив зі мною в слові чи в ділі? — Хіба хочеш каятися за нього? Якщо він не хоче зізнатися у своєму гріху, говори тільки про своє: згрішили злослів'ям, або пристрасними розголосами, або чимось від таких. 3 . Чи можу я запропонувати братові принести покаяння старцеві у зробленому разом словесному гріху? - Занадто велике твоє подання про спасіння брата твого. Думаю, що помолитися краще, щоб Господь Сам то йому вселив. - Який старець. Краще мовчати про подробиці помислів, а сказати тільки взагалі, що були погані помисли на вас. Диявол іноді хоче посваритись і похулити твоїми вустами старця; а ти потішиш диявола, ставши його передавачем. Якщо ж старець досвідчений, то він, не злившись, тобі це роз'яснить; а якщо малосильний, то обуриться, особливо якщо така лайка твоя буде тривала. Старець може відкинути тебе за твою та свою недосвідченість. Викриття старця рідко Господь допускає зробити молодшому, хоча ми повинні полюбити тих, хто викриває нас. 6 . Як дізнатися: які помисли власне наші і які – від противного? 9 . Деякі з моїх батьків мають велику любов до Матері Божої і хваляться тим. Мені сумнівно в них така старанність. – Так! Хто виставляє на вигляд своє задоволення, у тих сумнівно. Іноді ми хвалимось і нашими моліннями, а тим часом далекі від Цариці Небесної. Мати Божу прославимо її чеснотами – чистотою, смиренністю, а не нашим вихваленням. 10 . Які книги святих отців краще читати: Ліствичника, Ісаака Сиріна чи авви Варсонофія? – Слова святих діями читай. 11 . Що скажете про акафістів, якими інші переповнюють свої правила? – Слова акафіста хтось розуміє так, як їхній піснописець, і вникає в кожне їхнє слово, той і в акафісті молить чи хвалить не без розуму. Тільки б він не приписав собі і своєму розуму чужі праці та чужі слова, псалми чи гімни – ми лише їхні читці. Ще не всі прочитали Псалтир - Давиди, і не всі прочитали канони - Дамаскіни. Краще просте, всім нам близьке митареве моління. 12 . Як легше врятуватись? Яким шляхом? Я про себе лише питаю. – Уяви, що Господь Ісус Христос ходить по землі з усією Своєю простотою людською та євангельською. Ходячи при Ньому, чи був би ти кращим, ніж тепер? Подумавши, я відповів старцеві: – Вважаю, що залишився б, як і раніше, без особливої благодаті Божої. Чи мало було тих, хто пішов до Христа і відпав? – А чим найбільше залучається благодать Божа? - Якби ти був як апостоли простосердий, то не приховував би своїх людських вад, не вдавав би собі особливого благоговіння, ходив би не лицемірствуючи, - цей шлях, хоч ніби легкий, але не всім дається, не всім зрозумілий. А цей шлях найближчий до спасіння і приваблює Божу благодать. Непритворство, непідступність, відвертість душі – ось що приємно смиренному серцем Господу. Ще не будете як діти, не введіть у Царство Боже (див.: Мт.18:3). 13 . Чому я розгніваю на тих, хто приходить до вас, на їхні дурниці, на їхнє невігластво, хоч і знаю, що багато хто користується вами 98 ? - Тому, що серце твоє не скрушне. Хто болить любов'ю до ближнього, той мало помічає їх дурості, а молить Господа зі страхом, нехай навіяється, що сказати ближньому на користь, і справа поради виконує благоговійно, бо Божа справа. Іноді і після молитви не знаходиш відповіді корисної. Тут засоромлюєшся і опиняєш себе. При такому почутті власної недостойності не до людських дурниць. Готовий кожному сказати: помолися за мене, раб Божий. 14 . Чому я вас іноді так люблю, як ось тепер (при цьому у мене були сльози на очах і голос тремтів), а іноді на вас розгніваю за безліч до вас, що приходять і студжують вам? - Чи ти зрозумієш мене? Тому, що ти ще не чернець, а мимохідь, ще не відірвався від світу. Ти на льоту хочеш схопити мої слова, мимохідь врятуватися, нашвидкуруч навчитися. Тому в тебе й захоплення, цілування батюшкиного плеча чи руки. А я за батька Феодора був до нього без фанатизму 99 , подумки ж готовий був кланятися йому в ноги з синівською повагою. Подивися на ігуменю Анатолію та матір Аркадію 100 . Вони не заздрять тим, хто приходить до мене, готові поступитися всякому свій час і місце, а тим часом люблять мене більше твого, бо мої слова виконують справою. Колись Господь і тебе звільнить від світу? Можливо, і ти полюбиш свого ближнього, бо сам себе. Не бажаю тобі і після того Тавіфіна влаштування. (Згадувана мати Тавіфа жила в Борисовській дівочій пустелі Курської губернії і була не тільки строга по життю черниця, а й жвава стариця, брала участь в інших і багатьох навчала. Але сама була захопленого настрою духу і шукала високого в духовному житті, не знехтувавши ще цілком людської слави і не очистивши себе і від інших пристрастей; Недоліки інших судила суворо, мабуть, за браком власної смирення. Хоч і багато була зрозуміла старцями, але не залишала неправильного свого прагнення та захопленого настрою; через що і впала в красу ворожнею і померла в божевілля розуму або в напівбожестві) Слова ж старця отцю Антонію, що, можливо, і він полюбить ближнього свого, як сам себе, збулися понад 30 років після смерті отця Леоніда. Батько ігумен Антоній (Бочков), відмовившись від настоятельства в Череменецькому монастирі, 1871 року помістився у скиту Миколо-Угрешського монастиря, поблизу Москви. Цього року в Москві почала посилюватися холера, і тому просили угреського настоятеля надіслати до Москви ієромонахів на допомогу московським священикам для напучення хворих і вмираючих і для відспівування померлих. Тоді отець Антоній сам виявив бажання присвятити себе цій справі людинолюбства і на початку 1872 перейшов до московської лікарні чорноробів, де для нього була влаштована особлива келія. Протягом двох місяців сімдесятирічний старець-ігумен щодня сповідував багатьох хворих і прилучав Святих Христових Таїн, і сам щодня долучався; також соборував людину по три на день і, траплялося, чоловік по шість на день відспівував померлих, у зимовий час у холодній каплиці. Виконуючи все це, отець Антоній говорив про себе, що на все своє життя ніколи не користувався таким здоров'ям і не був таким спокоєм, як у цей час. Нарешті 17 березня, в день колишнього свого тезоіменитства, на згадку Алексія, людину Божу, сам захворів на тиф і 5 квітня помер. Похований у Миколо-Угреському монастирі. Глава X. Гоніння на старця отця Леоніда 1835-1836 років. Переведення його зі скиту до монастиря. Відвідування Оптиної пустелі Київським митрополитом Філаретом (Амфітеатровим) з добрими наслідками як для старця, так і для обителі. Неодноразові заборони та дозволи старцеві приймати відвідувачів. Важливі причини цих прийомів Так проводив богомудрий старець Леонід дні серед своїх учнів, різними способами навчаючи і наставляючи їх на шлях порятунку. Згадане вище в обителі збентеження, як сказано, заспокоїлося. Деякі з незадоволених братів виходили з обителі; тим часом як нових учнів старця все більше і більше прибував і вплив його в Оптиній пустелі, таким чином, все більше і більше зміцнювався. Але все ще залишалася в монастирі частина ченців, які таїли в серцях своїх невдоволення проти старця і не могли дивитися на справу його спокійними очима. Один із таких незадоволених був скитський схимник отець Вассіан. За походженням він був із кріпаків якоїсь поміщиці на прізвище Філатьєва, в маєтку якої був старостою, але за часом вдовим відпущений з дочкою на волю; а потім чернець і схимонах, скитський старожил. Був він чоловік малограмотний, читати Псалтир міг, а писати не вмів. Щодо життя духовного його інакше не можна описати, як назвавши, за монастирським виразом, ченцем зовнішнім. У скиту він проводив найсуворіше життя. У їжу вживав (може бути, не завжди) парену траву - снить, яка, простоявши в нього кілька днів у горщику, протухала, звернувшись у досконалий гній. Згадував про це один монастирський чернець, сучасник батька Васіана хлібник отець Іван: «Прийду, бувало, відвідати отця Васіана, а він і почне пригощати мене протухлою сніткою. Вийме з горщика травинку і скаже: «Ну-но, рабе Божий, на-ка поїж». Я візьму в рот, стисну, стисну, але проковтнути ніяк не можу, так і виплюну. «Поганий ти, рабе Божий», – зауважить отець Васіан. А сам він, бувало, вільно її їсть». Крім цього, щорічно він перший і останній тиждень Великого посту проводив зовсім без їжі. А два рази в житті поревнував провести без їжі по 40 днів. Спав десь доведеться, іноді на голій землі. Звичайно, все це добре, але тільки слід зауважити, що ці подвиги – зовнішні; а є ще внутрішні, незрівнянно важливіші чернечі подвиги, саме: дбайливість про очищення серця від пристрастей безчестя, прихованої гордості, тонкого марнославства, гніву, пам'ятозлобля, засудження ближніх та іншого. Наскільки батько Вассіан процвітав у них, ми судити не можемо. Принаймні відомо, що старець Леонід не схвалював його подвижництва. Так він у 1836 році писав про нього своїм духовним дітям: «А про В-не хай думають, як кому завгодно, і ублажають його високе проживання; Але ми до того віри не імами і не хочемо, щоб хто дотримувався такої його висоті, що не приносить плоду. Бо плід їх, сказано, пізнаєте їх (Мт.7:16). А плід духовний є: любов, радість, мир, довготерпіння, віра, лагідність, помірність та інше. Жаль про нього, бажаємо йому прийти в пізнання істини». Що отець Вассіан вважав справу порятунку у зовнішністі, можуть підтверджувати ще такі випадки. Надавав він своїй схимі, або, вірніше сказати, схимницькому одязі, таке важливе значення, що, звертаючись до когось із близько знайомих ченців і вказуючи на свою схиму, мав звичай так казати: «Тримають схими біси, тремтять, рабе Божий». Разом з тим він зайнятий був думкою, що ніби він заснував скит, тому що він по літах і по вступу в обитель був старший за інших, які вважали початок скиту, і разом з ними багато працював при очищенні місця для скиту від вікових дерев, вирізуючи їх і вириваючи коріння власними руками. Має ще взяти до уваги те, що отець Вассіан коротко був відомий митрополиту Київському Філарету (Амфітеатрову) і користувався його прихильністю. Це тому, що коли митрополит Філарет був єпископом у Калузі, то щорічно приїжджав на кілька днів у оптинський скит, який і заснований на його думку та вказівку. Завжди святе властивість цього владики було привітати просту людину-старожила (який і був чи не на той час не єдиний у скиту отець Васіан) і вислухати від нього події з простого побуту людей. Владика цей сам і в схиму його постриг. Поки в Калузі єпископував розташований до старця Леоніда преосвященний Никанор, браття в Оптиній пустелі жили досить спокійно. Але незабаром за розпорядженням вищого начальства була зміна: Ніканор переведений був з Калуги в іншу єпархію, а на місце його прибув преосвященний Миколай, і справи в обителі прийняли інший оборот. Батькові Вассіану, як було відомо, дуже не подобалося те, що до старця отця Леоніда приходило багато народу не тільки з чернечих обох статей, але і з мирських осіб також обох статей. Прибуття старця з учнями в скит уявлялося отцю Вассіану напливом нечистої сили, а старця Леоніда та його учнів він інакше називав, як на ім'я «лянидовшина». У сильному розладі духу він так іноді скаржився оточуючим його: «Я ось і скит заводив, а мене й знати ніхто не хоче, а в нього бач скільки народу! Та бач це... чаклунство. Я цю аринь 101 «лянидовшину" розжену». Так, здається, казав отець Васіан, сподіваючись у цій справі більше на допомогу Київського митрополита Філарета. Притихлі були на якийсь час нерозташовані до старця, а разом і до батька настоятеля Мойсея братія скористалися цією слабкою стороною і простою батька Васіана і зважилися мати його в своїх руках як знаряддя для виконання своїх таємних задумів. Серед цих нерозташованих були вищезгаданий пан Брюзгін та деякі підначальні священнослужителі, які надсилалися консисторією в Оптину пустель для виправлення. Вони всіляко збуджували незадоволеного схимника скаржитися на старця Леоніда новому владиці і за його згодою та від його імені неодноразово писали до преосвященного доношення, в яких виставлялася, звісно, ​​брехня. Багатолюдний збіг народу до старця уявлявся ними соромним і порушуючим скитську безмовність, незважаючи на те, що відвідувачі приходили не прямо в скит, а на пасіку, яка відокремлена була від скиту, як і тепер, високою стіною, де і знаходилася келія старця отця Леоніда, куди і вхід з перешкоди від цього не було. Чудово, що майже всі братія, що повставали проти старця, згодом не могли знайти спокою в Оптиній пустелі і розбрелися по різних монастирях, а деякі з них мали навіть тяжку кончину. Спочатку преосвященний Миколай письмові доношення від імені отця Вассіана залишав без особливої ​​уваги. Але, Богу попустившую, а споконвічному ворогові дияволу дію, зло пішло далі. Противники старця отця Леоніда склали на нього та на отця Мойсея хибний донос і надіслали його преосвященному від невідомої особи. У той же час і в народі розсіювалися несправедливі чутки про отця Леоніда, здебільшого такими людьми, які самі його зовсім не знали і не бачили, або такими, які, чуючи захоплені відгуки про старця від людей, що отримали від нього духовну користь, і не маючи їхньої віри, приходили вже з попередженням. «Ходімо подивимося, що там за святою такою». Дуже природно, що такі замість науки спокушалися і розносили на старця докори за те, чим інші користувалися. Нарешті, були й такі особи, які змішували таїнство Сповіді з духовним опікуванням і тому з обуренням дивилися на те, що народ здебільшого стікався до старця-ченця за духовними порадами, кожен говорячи про це по-своєму. Це було тоді не тільки в Оптиній пустелі, а й у всій Калузькій єпархії, а можливо, і в цілій Росії, як згадано вище, ще новиною. А того, що в давнину було в Церкві Христовій, багато хто не знав, тобто що в усі часи християнства ченці-старці, які досягли успіху в духовному житті, не відмовлялися бути духовними керівниками тих, хто вдавався до них з вірою 102 . Люди, які забули це, а точніше, не знали цього, і взагалі багато хто не розумів духовної діяльності старця всюди розсіював невигідні про нього думки. Преосвященний, бажаючи вгамувати поголос, а може, і побоюючись, як би не отримати якоїсь неприємності від несприятливих чуток, що посилилися, наказав перевести старця отця Леоніда зі скитської пасіки в монастир і заборонити вхід до нього мирським людям обох статей. Виконуючи волю архіпастиря, за відсутності в монастирі вільної та зручної келії, перевели старця у листопаді 1835 року в одну з келій, що знаходяться усередині скиту. Але незабаром надійшло настійне припис, незважаючи ні на що, перемістити отця Леоніда в монастир. Це було 2 лютого 1836 року. Значить, старець пробув по переходу з колишньої своєї келії на пасіці в нову, всередині скиту, тільки три місяці. Переміщення це, як і наступні, про які сказано буде у своєму місці, старець приймав дуже великодушно, анітрохи не турбуючись ними. Бувало, коли оголосять йому наказ начальства перевести його в інше приміщення, він візьме на руки відому Володимирську ікону Божої Матері – благословення свого дорогого і незабутнього батька, схимонаха Феодора, голосно заспіває: «Достойно є яко воістину блажію Тею. Поставивши святу ікону на пристойному місці і помолившись перед нею, тут же сяде, ні про що не переймаючись і ніби нічого з ним не було, і продовжує свою справу – плете пояски та приймає братію. Тим часом близькі до нього учні за своїм старцем понесуть – хто книги, хто інші його невигадливі речі. Так він просто оселявся в новому своєму житлі. Він навіть і не вважав себе у таких випадках утискним. «Ви, за своєю необмеженою прихильністю, – писав він одному духовному синові, – помалодушили про моє становище і помилкою визнали за утиску; але я вважаю себе спокійним від цих уявних неприємностей... Я в тому впевнений, що нічого не може зі мною наслідувати, чого не попустить Бог: а коли що завгодно послати Йому за гріхи мої, повинен приймати з покірністю, бо від руки Його нікуди не уникнемо...» «Якби всі говорили про мене з похвалою, то б усі говорили про мене з похвалою, мені було, за словами Самого Спасителя: Горе, коли вам рекут усі люди добре (див.: Лк.6: 26). Істинно Господь творить вся на користь нашу; а без Нього і влас нашого голови не загине. Що ж до тих, хто дбає про мою худорлявість і за вірою їхню користується, не бідний Господь і нині дарувати всякому гідному і шукаючому втіху, як через пастирів, поставлених Духом Святим, так і особливо потаємними раби Своїми. Тільки щоб ті, хто шукає користі та втіхи у своїх скорботах і недоуміннях, були підготовлені вірою і прихильністю до виконання заповідей Господніх і постанов церковних і з упокоренням шукали б і приймали поради у простоті серця. Я зі свого боку дякую Господу, відчуваю у совісті моїй спокій і нітрохи переходом моїм не обтяжуюсь». Так благословляв старець при перекладах його з келії до келії, і зокрема тепер, при переведенні його зі скиту до монастиря. Але не такий був настрій душ наближених до старця скитських братів. З наріканням і зі сльозами проводили вони його зі скиту до монастиря, як одностайна сім'я, у якої забирали рідного батька та керівника. Не менш прикро було виконувати ці заходи і настоятелю обителі отцеві Мойсеєві і братові його скитоначальнику отцю Антонію, які, як кажуть, поставлені були між двома вогнями: повинні були підкоритися волі преосвященного і тим часом розуміли, яка від цього повинна була наслідувати моральна втрата, знаючи притому. Що ж сказати про численних відвідувачів і духовних дітей старця – про тих мирян, які мали в ньому швидкого дозвільника здивувань і сумнівів, підпору в потребах, досвідченого наставника в духовних лайках та обстановках та швидкого втіха в скорботах, яким тепер доступ до старця було заборонено? Їхній смуток був неймовірний. Так як за численністю в монастирі братів всі зручні келії були зайняті, то довелося помістити старця в мезонін одного корпусу з дуже крутими для сходу сходами, дуже незручними для старця. «Коли я одного разу, – казав києво-печерський ієросхимонах Антоній, колишній на той час скитський послушник і учень старця брат Олександр, – коли я одного разу помітив було батюшці цю незручність, він з веселим духом і виглядом сказав: «Який ти дивак, Саша-Олексаша! Ти подивись, тепло як! Просто покочуйся з боку на бік. А ти кажеш – незручно. Та по мені хоч би на дзвіницю помістили, аби тепло було"». Так завжди благодушував старець. Разом зі старцем у цей час перейшли зі скиту до монастиря чернець Макарій (Грузинов) і послушник Григорій Лавров, близький до старця. Цією спокусою для отця Леоніда все-таки ще не скінчилося. Крім вищезгаданих хибних доношень, Калузький преосвященний отримав ще через московську таємну поліцію безіменний донос, у якому повторювалися різні звинувачення на старця, а разом і на оптинського настоятеля. У доносі цьому, між іншим, говорилося, що настоятель несправедливо надає скитським старцям перевагу перед тими, хто живе в монастирі, що скит завдає монастирю в усьому великого підриву і якщо він не знищиться, то давня обитель через нього занепаде і розорення, тощо. Внаслідок цього доносу від оптинського настоятеля були потрібні пояснення. А старцеві отцю Леоніду, оскільки він був пострижений у схиму келійно, без консисторського указу, преосвященним Калузьким заборонено було відкрито носити схиму і водночас суворо підтверджено було заборону приймати мирських відвідувачів. За словами згаданого ієросхимонаха Антонія, владика Миколай навіть відкрито готував старцеві дорогу до Соловецького монастиря, якби не заступився за нього Київський митрополит Філарет (Амфітеатрів), який на той час був членом Святішого Синоду. Дивні діла всеблагого Промислу Божого, завжди готового позбавляти напастей вірних рабів Своїх! Якраз до того самого часу, коли старець перебував у стисненому становищі, влаштувалося відвідування Оптиної пустелі високопреосвященнішим Київським митрополитом Філаретом. Про це багато в чому цікавий випадок передамо докладнішу розповідь зі слів ієросхимонаха Антонія. У 1837 році (тобто на другий рік після переведення старця отця Леоніда зі скиту до монастиря) рознеслася чутка, що на місце померлого Київського митрополита Євгена призначено Казанського на той час архієпископа Філарета, колишнього Калузького єпископа, якому Оптіна порожнім. На довершення цього у своєму роді втішної для Оптиної пустелі події отець настоятель отримав звістку, що митрополит Філарет проїздом із Санкт-Петербурга на київську паству неодмінно буде в Оптиній. Підтвердив цю правду особисто і пан Брюзгін, запевняючи, що і він готується прийняти у свій будинок у місті Козельську великого, гідно всіма шанованого ієрарха. Схимник отець Вассіан теж чекав на приїзд владики митрополита, але зі своєю особливою метою. Йому хотілося розповісти митрополиту про всі, на його думку, заворушення та нововведення в обителі, щоб досягти своєї заповітної мети – розігнати «лянидовшину». Підбурюваний до того своїми спільниками, противниками старця і старчества, він у самий день приїзду митрополита вирушив для зустрічі його на перевезення через річку Жиздру, під село Пріски 103 . Час був вечірній. Ось екіпажі, що знаходилися по той бік річки, під'їхали до перевезення. Митрополит і Калузький єпископ Микола, що супроводжував його, вийшли зі своїх екіпажів і разом з іншими супроводжували високого гостя увійшли на пором, який одразу і потягнувся на монастирську сторону і незабаром переплив нешироку річку. Але з монастирського берега лунає голос: «Владико, благослови!» Митрополит: Хто це? Виходить відповідь: «Схимник Вассіан, твій старий знайомий. Пам'ятаєш? – «Пам'ятаю, пам'ятаю. Навіщо ж ти тут? – «Тебе зустріти, владико, і дорогою поговорити з тобою». – «А що ж, і всі брати тут?» - "Ні, владико, я один". – «А що ж ти з благословення свого настоятеля робиш мені виняткову зустріч?» – «А що мені в нього благословлятися, він ще молот». - «Ах ти самочинник! Ти як схимник маєш бути у своїй келії і там мене зустріти, якщо буду, а не буду – мусиш з благословення настоятеля зі мною бачитися». Так за першої зустрічі з митрополитом отець Васіан зазнав невдачі. Обидва владики, що вийшли на берег, сіли в екіпажі і поїхали до монастиря. Стемніло. З монастирської дзвіниці пролунав спочатку дзвін у один дзвін, а потім і дзвін, коли святителі під'їжджали до монастиря. Усі братія зібралися біля під'їзду святих воріт і урочисто супроводжували до Казанської церкви двох ієрархів – свого єпархіального та високого відвідувача, який у цей час переважав і всіх від першого до останнього благословляв у храмі Божому з радісною усмішкою, повторюючи кілька разів: «Монахів безліч… ченців безліч». Дуже приємно було монахолюбному серцю бачити численний собор ченців. Бо, від'їжджаючи з Калузької єпархії, він залишив Оптіну з нечисленним братерством. У ній було чернечих близько чотирьох десятків, а тепер перед його очима було вп'ятеро більше. Закінчуючи благословення, митрополит звернувся до отця настоятеля Мойсея і запитав: «А де ж старець отець Леонід? Я його не бачу. – «Та він прийняв ваше благословення, – відповів отець Мойсей, – і вирушив у свою келію». - «О ні! Попросіть його до мене! Я зараз хочу з ним бачитися». Тим часом, виклавши всім благословення, владика митрополит вийшов з церкви і тільки-но підійшов до ґанку настоятельських келій, як отець Мойсей представив йому старця: «Ваше високопреосвященство, старець отець Леонід!» – «Ах, отче Леоніде! – так милостиво-любовно почав промову свою милостивий Філарет. – Ось де Господь благословив нам у цьому житті бачитися. Слава Богу! Я щасливий, що вас бачу». Старець хотів був вклонитися йому в ноги, але митрополит не допустив, з приємною усмішкою сказав: «Куди нам з тобою вклонятися? Тепер не до поклонів – минув той квітучий час». І так вони увійшли до настоятельських келіїв. Отець Леонід ухилився був у натовп братів, що тут стояли, але високий гість, привітавшись з усіма передовими, знову звертається: «Батьку Леоніде! Де ж ви? - Взяв його за руку, посадив з собою на диван і не відпускав від себе весь час чаювання та вечері, ведучи з ним жваву розмову. Понад тридцять років (1804–1837 роки) минуло з того часу, як вони були і жили у дружніх стосунках; було про що згадати та поговорити. Між іншим, помітивши, що на отці Леоніді не було нічого з схимницького вбрання, митрополит спитав: «Що ви, отче Леоніде, не в схимі?» Старець жартівливо відповів: «Та я носив, та злякався». Преосвященний Микола, що сидів тут же, заперечив: «Його постриг був келійний, так, мабуть, отець Леонід у келії носить схиму». При цьому старець негайно показав під рясом своєю великий параман, що належить схимнику. «Так, це все добре, – продовжував митрополит і тут же, звернувшись до преосвященного Миколая, додав: – Нехай отець Леонід з вашого благословення носить схиму, і, як за вказівкою, відкрито». З тих пір старець уже до кінця життя свого беззаперечно носив, як і раніше, за звичаєм молдавських монастирів, великий схимницький параман нитяний (деякими неправильно званий аналавом). У цей час митрополит відлучився на кілька хвилин до іншої кімнати. Скориставшись цим випадком, преосвященний Миколай підійшов до старця, що сидів на дивані. Старець підвівся. Владика починає його журити: «Бач ти, сів тут і розговорився! Велика людина! Пристойності не знаєш». - «Та що ж мені робити? – відповів старець. – Я зараз піду». Владика: "Не смій". Але митрополит повернувся, і все стихло. Наступного ранку митрополит вислухав Божественну літургію в скиту і потім побував у всіх келіях, відвідуючи, як батько своїх чад, починаючи від начальника, до останнього послушника, і кожного з них вітав кількома словами. Був і в тій келії, де раніше жив старець отець Леонід. Зайшов і до схимника отця Васіана. «Ну, ось я у твоїй келії», – промовив митрополит. Отець Вассіан тільки почав висловлювати свої скарги: «Мойсей... Лянид...» Але митрополит не став і слухати, а тільки сказав: «Живи спокійно та дякуй Богові». З тим і відійшов від нього. Знову схимника спіткала невдача. На останній доріжці до святих воріт митрополит востаннє обернувся до церкви, окинув поглядом увесь скит, помолився на храм Божий і сказав скитянам, які його супроводжували: «Ну, вибачте, браття». Усі вони вклонилися йому до землі. «Проспівайте ж, – додав він, – «Хто Тебе не ублажить, Пресвята Дево»». З сердецьким зворушенням вони заспівали цей догматик і тим завершили прощання зі своїм дорогим батьком і великим благодійником, також і в монастирі митрополит прощався з усіма братами, і особливо з старим, і з ним, і з старими, і з ним, і з ним. перед усіма велику батьківську любов. Згодом старець так писав одному своєму духовному синові: «Високопреосвященніший ощасливив своїм відвідуванням нашу пустиню і підкріпив особливим своїм благословенням душі наші. високопреосвященніший, бачивши Оптину пустель, залишився задоволений, це, здається, й описати важко». З Оптиної митрополит Філарет вирушив у місто Козельськ. Його супроводжував до міста за звичаєм преосвященний Миколай, який на нічліг повернувся до монастиря. Наступного дня після літургії так само урочисто проводжали братія і свого єпархіального владику, який у цей час не благословляв усіх поодинці, а лише осінив усіх спільним архієрейським благословенням. Відвідування Оптиної пустелі Київським митрополитом та увага, надана ним оптинському настоятелю та старцеві, мали для обителі благотворні наслідки, оскільки преосвященний Миколай став дещо менш довіряти толкам старцевих недоброзичливців. Однак цього разу він суворо поставився до отця Леоніда. Коли старець підійшов до владики прийняти благословення, він промовив: «А ти, зухвалий старий, так наважився зайняти митрополита!» – «Та що мені робити? – відповів старець. - Адже він сам для цього мене викликав. Це все бачили. Та й ви, святий владико, самі це бачили». – «Бачив! Ну, бачив; а ти не хотів бачити, що тут ваш єпархіальний архієрей, і при всіх блюзніруєш». – «Будьте милостиві, преосвященніший владико! Тут не було ні місця, ні часу для блюзнірства. До того ж я добре знаю, що це великий гріх». – «Замовкни, бо я тебе сховаю…» – «Ваша влада», – відповів старець. Противники тріумфували, а чому й самі того не знали. Для учнів старців на той час були гіркі хвилини. Але сам великодушний старець у спокійному дусі повернувся до своєї келії і їх же мав утішати, збентежених таким вчинком архіпастиря. Незважаючи, однак, на таке грізне зауваження владики, за часом сором'язливе становище старця, мабуть, стало дещо покращуватись. Для заспокоєння його ще влітку 1836 проживав у монастирі благочестивий поміщик Олексій Іванович Желябузький збудував особливий дерев'яний корпус, в якому визначив для себе і для старця приміщення, кожне в чотири кімнати. Цей незабутній благодійник Оптиної пустелі був духовно прихильним до отця Леоніда і його любимо взаємно. Вони завжди разом читали Божественне Писання і відправляли молитовні правила за допомогою келійників старця та деяких інших братів, які приходили до нього для запитання про свої думки. У цей нововлаштований з усіма зручностями корпус старець і перейшов свого часу. Заборона ж приймати народ все ще тяжіла над ним. Серед цього різнорідного люду тут була одна послушниця Севського монастиря, родом смоленська поміщиця. Просидівши кілька днів безнадійно біля хвіртки старцевого корпусу, вона зазирнула потім у зовнішнє вікно виходу, з якого був прохід на дворик до заднього ґанку. Вікна та двері тут ще не були підготовлені. Вона збагнула, що можна через вікно спуститися у вихід – варто було тільки зробити маленький стрибок – і далі через двері вийти на дворик. Недовго думаючи, вона на увазі всіх вдало це виконала і опинилася зі сльозами біля ніг старця, що був на дворі. За її прикладом і відвідувачі, що стояли тут, один за одним почали стрибати у вікно. Миттю рознеслася звістка, що до старця відкрився доступ. Народ широкою хвилею приливав до хвіртки з готелів та з церкви від пізньої літургії. Не встиг ще старець добре розпитати севську послушницю про її обставини, як уже келія старця та дворик переповнились народом до тісноти. Почалася тиснява. Кожен крізь натовп намагався пробратися до старих ніг. Старець кличе келійних: «Яша! Гриша! Хто відчинив хвіртку?» Але хвіртка залишалася забитою. Дізнався про це настоятель отець Мойсей і сам поспішив до старцевої келії. Бачить, що в цій метушні відновити порядок неможливо жодним чином, і тому наказав відчинити хвіртку, щоб позбавити народ тісноти і тисняви. Але за те ж саме неприйнятно і навіть глузливо поставився до нього преосвященний Миколай, коли дізнався про це. Сам старець за своєю любов'ю до людства, що страждає, не міг відмовляти відвідувачам, які приходили до нього, хоч би яким чином це сталося. Але коли начальство забороняло йому прийом, він не тільки не бентежився і не сумував за цим, але навіть і радий був трохи заспокоїтися від своїх праць. Йому було тоді вже 68 років, і слабкість тілесна дуже давала йому почуватися. Так він писав у 1836 році одному своєму знайомому: «Про себе і про свої обставини честь вашу повідомляю, що я, слава премилосердому Господу Богу, поки гріхам моїм довготерплячому, перебуваю ще в живих і в тій же келії, але зносини з приїжджають на гостину. І якщо відверто вам сказати, хоча б і було дозволено, але слабкість і старість моя, здається, не має сил, щоб спраглих задовольнити, оскільки мої тілесні сили виснажилися. Розуміючи таке наше становище, покірніше вас прошу: святу обитель не відривай, а про моє становище пояснити, щоб не сподівалися у мнимій своїй довірі від мене, окаянного, яку користь отримати. Навіть у вчорашній день ось яка подія трапилася: одна благонамірна особа, знайома настоятелю і мені, недостойному, впросила настоятеля, щоб у його келіях побачення зі мною отримати і про що треба переговорити. Але я був розслаблений. Хоча й боровся з силами слухняність виконати і цю особу задовольнити, але ніяк не міг піти, – залишилася без задоволення». Іноді старець, бажаючи на виконання волі преосвященного ухилитися від відвідувачів, навіть їхав на якийсь час з Оптиної пустелі в Тихонову. «Обставини і значний прихід людей старанних, – писав він іншого разу тій самій особі, – навряд чи дозволять мені залишитися, але має хоч на якийсь час виїхати. Коли Господь захоче і живий буду, маю намір. Але тепер тільки, слава премилосердого Господа Бога, начальницькими вжиті суворі заходи: ворота позачинені і хвіртки забиті. Тільки надовго цей спокій триватиме мій?» Втім, у Тихонову пустель старець їздив і з інших причин, про які буде сказано далі. Як старець писав, так справді й виходило. При всьому своєму бажанні виконати волю начальства він ненадовго міг ухилятися від прийому відвідувачів, бо незабаром були особи, які, приїхавши в обитель для наради з отцем Леонідом і не бувши до нього допущені, зверталися до настоятеля, пояснювали йому свої душевні потреби, заради яких бажали бачити. Настоятель, як чоловік духовний, не міг відмовляти таким відвідувачам у їхніх крайніх потребах і іноді сам приводив їх до старця. А коли він на це не наважувався, то, траплялося, ці відвідувачі зверталися до самого преосвященного, який, будучи переконаний їх слізними моліннями, нарешті дозволяв отцю Леоніду прийняти їх. Але старець, прийнявши присланих від владики або тих, яких приводив до нього настоятель, щоразу після цього відчиняв двері для всіх, кажучи: «Якщо не приймати, то нікого не приймати, а якщо приймати, то вже всіх приймати». Отже, заборона приймати народ наказувалося старцю отцю Леоніду неодноразово, і щоразу, підкоряючись волі владики, він припиняв прийом, але за зручному випадку знову починав приймати. За такий спосіб дій старець зазнав багатьох нарікань з боку противників. Навіть деякі високопоставлені духовні особи, які знали його, бачили в ньому самочинство і бажання вчити 105 . Але отець Леонід, як справжній творець заповідей Христових, не звертав уваги на людські перешкоди. Думаємо, що, придивившись ближче до його діяльності, і засуджувачі його стали б інакше судити про нього. Пригадаємо, з чого почалося валаамське гоніння на нього і на старця його схимонаха отця Феодора. Воно почалося з того, що отець Євдоким, колишній учень валаамського настоятеля, стомлений тугою і відчаєм і думав про самогубство, звернувся за духовною допомогою до цих старців. Чи могли вони через якісь людські побоювання відмовити йому в допомозі, коли він перебував у такій страшній біді? Але таких випадків бувало дуже багато. Осудникам же старця Леоніда, без сумніву, і на думку не приходило, які були душевні потреби тих, хто вдавався до нього за порадами. Так, одного разу батько ігумен Мойсей, проходячи монастирем, побачив величезний натовп народу перед келією старця, тим часом як нещодавно пішов з Калуги наказ нікого не пускати до нього. Батько ігумен увійшов до старця в келію і сказав: «Батьку Леоніде! Як ви приймаєте народ? Адже владика заборонив брати». Замість відповіді старець відпустив тих, з ким займався, і наказав келійникам своїм внести до себе каліку, який у цей час лежав біля дверей його келії. Вони принесли його та поклали перед ним. Батько ігумен здивовано дивився на це. «Ось, – почав старець свою промову, – подивіться на цю людину. Бачите, як у нього всі тілесні члени вражені. Господь покарав його за нерозкаяні гріхи. Він зробив те й те, і за все це він тепер страждає, він живий у пеклі. Але ж йому можна допомогти. Господь привів його до мене для щирого каяття, щоб я викрив його і наставив. Чи можу я його не прийняти? Що ви на це скажете? Слухаючи отця Леоніда і дивлячись на мученика, що лежав перед ним, батько ігумен здригнувся. «Але преосвященний, – промовив він, – загрожує послати вас під початок». - Ну так що ж? – відповів старець. – Хоч у Сибір мене надішліть, хоч багаття розведіть, хоч на вогонь мене поставте, я буду той самий Леонід! Я до себе нікого не кличу, а хто до мене приходить, тих гнати від себе не можу. Особливо в народі багато хто гине від нерозумності і потребує духовної допомоги. Як я можу знехтувати їхні кричущі душевні потреби?» Батько ігумен Мойсей нічого не міг на це заперечити і мовчки відійшов, надаючи старцеві жити і діяти, як покаже йому Сам Бог. Розділ XI. Спілкування старця отця Леоніда зі скитом після переходу його до монастиря. Призначення одного з його учнів отця Терентія настоятелем Калузької Тихонової пустелі. Відвідування цієї обителі старцем батьком Леонідом та його розмова з розкольниками. Скорботи старця в Тихоновій пустелі Після переходу старця отця Леоніда зі скиту до монастиря духовний його зв'язок зі скитянами не був порваний. Старець не переставав виявляти свою любов до скиту та скитських братів. У суботу і неділю він завжди приходив, а в останні роки, коли через хворобу не міг приходити, приїжджав до скитської церковної служби. Після обідні заходив у келію скитоначальника – спочатку отця Антонія, а потім отця Макарія. Туди ж збиралися інші скитські отці для духовної бесіди зі своїм духовним наставником. А іноді й мирські особи з дворян і купців, що були в обідні, зайшовши на чашку чаю до начальника скиту і заставши в нього духовну бесіду, ставали слухачами та учасниками її до душевної своєї користі. Зі свого боку, і скитяни часто ходили до старця до монастиря. Отець Макарій відвідував його щодня: то приходив по поради з посади духовника, то приносив до підпису старця підготовлені за його наказом листи, у яких зазвичай підписувався разом із. Також часто відвідував отця Леоніда (до 1839 року) скитоначальник отець Антоній, який завжди був із ним у щирих дружніх стосунках і нерідко користувався відвертою бесідою старця. І всі інші скитські браття залишалися до нього прихильними до синівської любові, як до свого духовного наставника, і не переставали ходити до нього для лікування душевних недуг і розв'язання подивів. Зауважимо, що одкровення помислів старцям або, в жіночих монастирях, старицям приносить велику душевну користь тим, хто відкривається, але тільки під умовою, якщо воно буде здійснюватися належним порядком. Про це досить ясно сказано було вище, в III розділі «Про старчість», де показано, що потрібно від старця і що від самого старця. Ось приклад несмиренного одкровення учня, а разом і належного напоумлення старця Леоніда. «Коли батюшку перевели до монастиря, – так розповідає про себе скитський брат Олександр (згодом києвопечерський ієросхимонах Антоній), – і жив він у старому корпусі в мезоніні, я вже був у скиті головним кухарем. Помічником же у мене був батько І., рівних зі мною років, і так як він був мені трохи схожий, то батюшка жартома називав його сватом. Грамоті він не вмів і просив у старця благословення, щоб я вчив його грамоті, хоч і сам я був вченим-самоуком. Отже, на моїй стороні були всі переваги. Я уявляв, що він і з слухняності мені підлеглий, та й багато в чому зобов'язаний мені з поблажливістю до нього з мого боку. При всьому тому він завдав мені якоїсь звичайної образи, і це мене сильно забрало. Закінчивши свій денний послух, пішов я в монастир до старця відкрити свої думки. До речі, у вигляді скарги, зі свідомістю своєї невинності, пояснив йому і нанесену мені помічником моїм образою. Батюшка в цей час плів поясок і, мов заглиблений у свою роботу, мовчав. Нарешті він промовив: "Ну, скінчив". Я повторив свою скаргу. На це батюшка відповів мені тільки: «Ну, добре, забирайся», – і благословив мене на прощання. Як тільки я відчинив двері, щоб піти від старця, дивлюся - і помічник мій тут же біля дверей чекає мого виходу. Я відразу звертаюся до старця: «Батюшко! Ось і сват прийшов». Старець: "Е, брате, що ви там?" Той упав перед старцем навколішки і почав вибачатися. Старець: «А скажи ти, в чому прощення просиш?» Він почав у своїй провині зізнаватись, а я йому підказую і викриваю його перед старцем у несправедливості і до того кажу: «От як щиро має сповідувати свої помисли перед старцем, як святий Симеон Новий Богослов пише». Дивлячись на нас як на двох недорослей - одного зовсім неписьменного, а іншого - поганого грамотія, старець сказав: «Ну, хлопці, обидва ви гарні. Проте забирайтеся від мене. До речі, в мою келію і сходи круті. Я й сам по ній ледве встаю. Так, мабуть, і не ходіть до мене. У вас свого розуму багато, що гірше за всяке безумство. «Повернувшись у свою келію, – продовжує свою розповідь брат Олександр, – я одумався, наскільки я забувся перед старцем і як багато ще в мені базарної майданної удалі; і тому від помислів збентеження і здивування настала ніч для мене цілий рік. Ранок та обід мені, на послух кухаря, треба було бути на своєму місці. Дочекавшись же вечора, я стрімголов побіг у монастир до старця, який зустрів мене словами: «Ну що, Сашко-Олексаша?" ти йди-но звідси. А то завтра ще проспиш». кажу старцеві: «Ви, батюшко, зовсім мене від себе відганяєте». Старець: Ні-ні; з чого це ти взяв? - «Та ось, батюшка, сили мої знемогли, я все неспокійний». – «А чому ж ти неспокійний?» - «Бач, ви мені нічого не роз'ясніть, а тим часом все випроводжуєте з келії, від чого зростає в мені душевна удава і починає слабшати в мені до вас довіру; а це загрожує мені страшним наслідком». Старець: Це я знаю, бо цю абетку сам вчив. - «То що ж ви мені, батюшка, не скажете нічого, навіть і в такому разі, коли я смертельно знемагаю?» - «А що ж ти мене не спитаєш? А, навпаки, ще уявляєш своє мудрування – тільки слухай. Що ж такому нав'язувати розуміння, які він і з жадібністю схопить, але не для науки своєї душі, а до збільшення лише свого голого знання, при чому найбільше збільшується в людині гордість і зневага до людей простих і незнаючих; при нагоді ж з'являється і бажання зайвим слівцем показати з себе вискочку або вжити її в блюзнір. Що не дорого дісталося, того не надто шкода». – Та як же це, батюшка? Невже взагалі наука надмиває людину настільки пошкодження? А я так поважаю науку, що не знаходжу в моїй уяві найкращого предмета порівняти з ним і часом скорблю, що буду невігласом». – «Це що добре, те добре; і назавжди залишайся за такого переконання. А замість того, щоб тужити про своє невігластво, навчайся доброго життя справою. Це від тебе ще не втекло». – «Та ось, батюшка, ви забороняєте мені читати Добротолюбство». – «Буде на це свій час та потреба. А ти схопив кілька слів із Симеона Нового Богослова та й кудахчеш, як курка з яйцем. А як ось ці дні пом'яли твої моральні ребра, то тепер ти будеш м'якшим». Такі й інші подібні до них милостиві слова улюбленого старця тут же вливали в мою душу, що вистраждалася, життєдайну силу, навчаючи водночас і досвідченості в житті духовному». Потім брат Олександр розповідає, як він, відставлений від кухарської слухняності, жив на пасіці, в тому самому корпусі, де і старець отець Леонід жив, і притому в тій келії, де містилася старцева бібліотека, яка, як можна думати, складалася здебільшого з рукописних святоотцівських книг, від якої старець вів. При цьому ключар не мав права брати і читати книги на свій розсуд, а лише за вказівкою та благословенням старців Леоніда і Макарія. Так він читав преподобних Варсонофія та Іоанна «Керівництво до духовного життя». А книги святого Ісаака Сиріна та преподобного Феодора Студита «Оприлюдні слова» отець Макарій дав йому списувати напівуставом 106 . Крім того, йому призначено було послух, з нагоди літнього часу, щодня ходити в монастир разом з іншими шпаклювати Введенський храм під живопис. Внаслідок цього він мав можливість щодня ходити до старця отця Леоніда чай пити, а іноді й за келійника самовар ставити, – що становило йому велике задоволення. Увечері ж, по закінченні в храмі роботи, він знову заходив до старця для одкровення помислів і, відразу вислухавши вечірнє правило, повертався у свою скитську келію, де жадібно займався читанням творінь святих отців. А старець отець Леонід при особистому побаченні багато чого йому роз'яснював, викладав уроки благочестя, а разом і розповідав дещо зі свого побуту; також і отець Макарій – зі свого життя. Цей час брат Олександр називав єдиними у всьому житті золотими днями. Але, як відомо, все земне, тимчасове – ненадійне, неміцне, непостійне. Незабаром для брата Олександра припинилися золоті дні. Тому, можливо, старець і втішав його частими з ним співбесідами, що передбачав швидку з ним розлуку і скорботи, які мали осягнути. Давно вже оптинський батько настоятель Мойсей зайнятий був для розширення головного в монастирі Введенського храму, прибудовою до нього двох болів з північного і південного боку. До осені 1837 року обидва ці вівтарі закінчувалися. Освятити боковий вівтар з південного боку в ім'я святителя і чудотворця Миколая преосвященний Калузький Миколай сам виявив своє бажання, що й здійснив 5 вересня того ж року, присвятивши при цьому будівельника отця Мойсея в сан ігумена. В цей же час, за вказівкою батька настоятеля, владика призначив будівельником у Калузьку Тихонову пустель, що занепала, одного з учнів старця Леоніда отця Геронтія. Скільки він перед владикою не відмовлявся від настоятельства, уявляючи своє безсилля, болючість та інші причини нездатності, проте через кілька часу в силу отриманого указу отець Мойсей, будучи в цей час благочинним калузькими монастирями, повинен був особисто здати новому батькові настоятелеві занепаду обитель, і отець, що прийшов у занепад, і отець. Але хоч новий настоятель і прийняв у своє управління монастир і хоч мимоволі залишився там на проживання, проте надумався будь-що упиратися. Часто він приходив до преосвященного і просив звільнити його з настоятельської посади. Так пройшла решта вересня та весь жовтень. Нарешті на початку листопада отець Геронтій отримав листа від настоятеля Сергієвської пустелі Петербурзької губернії архімандрита Ігнатія (колишнього Димитрія Олександровича Брянчанінова), якому добре були відомі як старець отець Леонід, так і всі його обставини. Такий був сенс цього листа: якщо отець Геронтій далі наполягатиме, то вся вина за це обрушиться на його старця отця Леоніда; тоді й владика у цьому не згрішить. Незважаючи на це застереження, отець Геронтій ще звернувся до преосвященного зі своїм докучливим проханням, але одразу й отримав від нього підтвердження написаного до нього отцем архімандритом Ігнатієм. Владика висловився так: «От чого вас вчить славетний ваш старець! Не підкорятися владі, від Бога вчиненої. Проти цього я змушений буду вжити заходів». Почув тут же отець Геронтій і ще багато такого, чого й не хотів би чути про свого старця, якому, слід зауважити, був відданий усією душею. Тоді вже він, усвідомивши свою провину, цілком розташувався на волю архіпастиря, який, задоволений його слухняністю, промовив: «Ну, давно б так». Тут же отець Геронтій просив у владики допомоги та сприяння щодо можливого покращення довіреної йому бідної обителі. З Калуги новий батько будівельник попрямував до Оптіна, де теж у його справі і з такою ж застереженням отримано було листа від отця архімандрита Ігнатія та від Олексія Полікарповича Бочкова, який на той час перебував у Петербурзі. Мати на увазі, що батько Геронтій справді був чоловік хворий і до того ж дуже запальний і необачний. І тому коли він з'явився в Оптіну з метою взяти з собою в Тихонову пустель будь-кого з оптинських братів, то всі від нього відхилялися, оскільки за своїм характером він був дуже важкий для тих, хто живе з ним. І лише один рясофорний чернець отець Олександр (згаданий вище ієросхимонах Антоній) єдино за християнською любов'ю до страждаючих виявляв старанність послужити всім вимогам хворого батька будівельника. Тому всі його побратими заговорили, що він буде в Тихоновій пустелі по настоятелі першою особою чи скарбником. А один із них сказав: «Дивуюся тобі, отче Олександре, навіщо ти хочеш переходити до отця Геронтія?» Той запевнив його, що крім послужіння хворому нічого більше на увазі не має. Сам же отець Геронтій не наважувався запропонувати отцю Олександру супроводжувати йому в Тихонову, а звернувся до старця отця Леоніда за благословенням і сприянням, щоб приділили йому вперше з Оптиної пустелі когось із братів, необхідно потрібних для занепаду Тихоновій обителі. З цим згоден був і оптинський настоятель отець Мойсей і готовий був відпустити особливо тих братів, хто сам забажає залишити Оптину пустель. Зауважимо тут, що в числі старця, що перейшли з благословення, старця отця Леоніда з Оптіної в Тихонову пустель були вищезгадані отець Михайло (Антимонов) і Олексій Полікарпович Бочков; але тільки вони перейшли туди дещо пізніше. Далі продовжуватимемо розповідь від імені самого отця Олександра: «За наказом батюшки прийшов я до нього; він і каже мені: «Ну, Сашко-Олексаша, отець Геронтій набрав п'ять чоловік, згодних з ним поїхати 107 , а тобі зробити пропозицію він побоювався, тому що не досяг би через це свого бажання. А я тебе сам до нього призначаю. Раптом я весь звернувся до сльоз. Старець: «Що ж, не хочеш?» Кажу: «Батюшко! Ви знаєте, що я перед вами не маю свого бажання, крім цих сліз, яким не забороняйте литися; і їм тепер тільки початок. Я знаю себе і характер отця Геронтія. Під його керуванням я вже не посміхнуся». ньому». Отже, згадані браття, забрав свої пожитки, у вигляді обозу вирушили в дорогу. А я попросив батюшку, щоб дозволено було мені з батьком Геронтієм залишитися в Оптиній ще на два дні, в які я вже майже не відходив від старця. Коли ж ми з отцем Геронтієм прийшли до нього прийняти останнє благословення, він у цей час був у короткій мантії та єпітрахілі – так, як і завжди відпускав якесь сімейство, що від'їжджало. Звернувшись до нас, він промовив: «Ну, братики, зовсім?» Взяв хрест і почав читати відому напутню молитву: «Боже, Боже наш, мандруй зі слугою своїм Йосипом, мандруй, Владико, і рабом Твоїм, будівельнику ієромонаху Геронтію та келійнику його, ченцю Олександру та інше. Після закінчення молитви ми поцілували хрест і вклонилися старцеві в ноги для прийняття останнього його благословення, як звичайно, зі щедрими сльозами, які лилися в мене несвідомо. Високо підняв старець свою благословляючу правицю і, благословляючи отця Геронтія, промовив такі слова: «Ну, батьку будівнику, стережися ти лютої частини, а то ти пошкодиш себе невиліковно». Мене ж потім благословляючи, сказав: «А ти, брате, йдеш не на спокій і радість, а на працю, на скорботу, на хрест». Не знаю, яке враження справили ці слова старця на серце батька будівельника, а в мене вони все моє життя звучали і звучали в моєму серці, особливо коли бував я в найгірших випробуваннях. Але тільки-но приводив я собі на згадку ці грізні батьківські пророчі слова, як одразу ж ставив таке запитання: «Та де ж той обіцяний мені старцем хрест? Бо він у цій гіркій обставині зовсім не бачиться». Так живий спогад сказаного старцем, який завжди наводив мене на добрий роздум, заспокоював мою збентежену душу. Але хоча в тісних обставинах, що осягали мене, я, за молитвами батюшки, трохи і заспокоював себе згаданим способом; однак повинен зізнатися, що пророчі слова великого старця почали здійснюватися на мені з першого дня нашого відбуття від нього. Невдоволення мене батька будівельника, при безлічі до того випадків, дедалі більше зростала, висловлюючись часто у запеклих поривах. У мене ж поступово зростало почуття прикрості, ніби клубочок намотувався тонкою ниткою. А протягом восьми років мого співжиття з батьком Геронтієм цей клубочок збільшився до незручних розмірів. Чотири роки минуло до смерті батюшки отця Леоніда з того часу, як ми його залишили, пішовши в Тихонову пустель. І щороку по одному разу він відвідував нас на новому місці нашого проживання і все це в тонкощі бачив; та й майбутнє наше все передбачало. Не думаю, втім, що це було внаслідок пророчого в ньому дару, а просто безстороннім поглядом на наші обставини. Та що багато говорити? Наш устрій перед ним було розкрито, як жива книга. Почну говорити про те, як батько вперше відвідав нашу обитель. Незначним був спад для Оптиної пустелі, з якої перейшло нас у Тихонову, рахуючи з настоятелем, лише семеро людей. Час від 15 листопада 1837 до наступного літа проведено було нами взагалі навпіл з горем. Одна була на увазі втіха, що преосвященний Миколай благоволив до отця Геронтія більше, ніж до оптинського настоятеля, на що були особливі причини. Тому спільне наше бажання було попросити владику, щоб дозволив старцеві отцю Леоніду, якщо, звичайно, він сам не відмовиться, погостювати в Тихоновій пустелі. Прохання це мало успіх. Владика із задоволенням погодився виконати бажання тихонівців, але, по суті, за розповідями пана Брюзгіна, з глузуванням сказавши: «Ну, нехай ваш святий освятить вашу голу обитель. Погляньмо на його святість. Нехай спершу і в мене побуває». Зі свого боку і старець схилився на наші кричущі потреби. Коли ж отець Геронтій з батюшкою з'явилися до преосвященного, владика, звертаючись до старця, сказав: «От, отче Леоніде, тихонівці без тебе скучили; їдь, утіш їх». – «Благословіть, ваше преосвященство, постараюся», – відповів старець. «Так, до речі, постарайся звертати розкольників у Скаковському та Палаці», – додав владика. (Скаковське і Палац – це два великі села, наповнені одними розкольниками, неподалік Тихонової пустелі.) Старець не був підготовлений до змагань з розкольниками і тому сказав: «Ваше преосвященство! Готовий беззаперечно прийняти ваш архіпастирський наказ; але благословіть пояснити вам відчутну до того незручність». Владика: «Яка може бути незручність для святого?» Старець: І святі не всіма зручностями володіли, а я до цієї справи зовсім не підготовлений. Владика: «А благодать! А святість-то! Ось тобі і приготування! "Старець: "Але як же благословіть, ваше преосвященство, мені приступити до цього? Дозвольте письмово подати мені на це право". Владика: "Ні, не потрібно. А ти просто з'явись до їхньої моленої і від мого імені скажи, щоб зібралися їхні передові начітники. Тоді ти їм і передай ораторськи, що потрібно для їхнього звернення. А по дорозі назад передаси мені свій успіх». Прийнявши від владики на словах таке доручення, старець нарешті прибув до Тихонова пустинь до нашої спільної неописаної радості. Отець Геронтій, як особистий свідок володарського доручення, перш за все нас розумів силу глузливих промов архіпастиря, від яких за своєю палкою гарячістю ледь не зліг у ліжко; та батюшка знав, як заспокоїти його. Потім старець почав вимагати, щоб негайно виконати волю преосвященного. З цього приводу отець Геронтій попередньо переговорив з деякими з розкольників і отримав від них таку відповідь: «Чи знаєте, отче Геронтію, – казали вони, – нам не раз доводилося таких проповідників проводжати в колья або з дубом і з гиканням від усього села, особливо коли ці проповідники не дотримувалися померлих, але не дотримувалися померлих. благонамірного. Нічого такого не бійтеся. Ми з чуток знаємо цього старця з хорошого боку». Не без страху, проте, отець Геронтій із батюшкою вирушили до села Палац, де їхня молитовна каплиця і де вже зібралося розкольників чоловік 20 з лишком, які й зустріли батюшку. Увійшовши до каплиці, старець за звичаєм християнським помолився іконам, привітався з майбутніми, оголосив їм про архіпастирське доручення і нарешті запропонував своє сердечне бажання повернутися до материнських обіймів Святої Божої Церкви. Вийшла з боку розкольників така відповідь: «Дякую, батьку, за твоє бажання. А ми й самі належимо до церкви і підкоряємося її чистоті та святості. Але ось головне - де ця чистота і святість-то? Ми зістарили і народжені ось, як бачиш, християнами. Але справа в тому, що управління Церквою зникло, і тому предки наші відкинули нововведення в Церкві людьми негідними, які спокусили своєю поведінкою, – що й досі триває. Ми й самі не менше за інших знаємо, якому має бути здійснителю церковних обрядів. Тому, батьку, не трудись нас умовляти – ми не приймаємо (не визнаємо) влади. Не раз тому мирські володарі розоряли нас і цим насильством ще більше відштовхували і відштовхують нас від поваги правителям слова істини». Старець: «Але преосвященніший запитає ж мене про вас - що сказати йому?" звертати!А якби в очі, ми не те б йому сказали. Не для відпочинку, втім, приїхав старець до нас у Тихонову пустель. Бо який міг бути для його жалісливого серця відпочинок тут, куди ми висунуті були наче на неживу пустир, призначену вже до закриття, де все було приведено до руйнування? Батюшка добре знав усіх нас і наш юний устрій. Мені, як найближчій особі при настоятельських келіях, де й старець поміщався, коли приїжджав у Тихонову пустель, батюшка в присутності настоятеля зобов'язав нагадувати йому і сприяти в усьому, що мною буде вбачено виправлення, про що і сам отець Геронтій просив батюшку. Крім того, я мав єдине в житті моє щастя під час переїздів батюшки бути в нього кучером. Перший мій виїзд з батюшкою був на річку Угру, де нами куплено був ліс у плотах для майбутньої споруди, так само і дров'яник, і кряжі, призначені для розпилювання. Батько Геронтій уже призначив мене їхати до Мединського повіту наймати пильщиків. Але це зовсім була справа нездійсненна, оскільки час було пропущено і пильщиків ні за які гроші найняти не можна було. Дорогою я пояснив про цього батюшка, знаючи наперед, що коштуватиме моя суперечність для запальності батька настоятеля і для мого убогого терпіння. «Стривай, Сашко, – сказав старець, – я це влаштую так, аж ти здивуєшся». Отже, приїхали ми з батюшкою додому. Свого часу зібралися до чаю. Я став розливати, а батько Геронтій став мені наказ віддавати, які мати умови з пильщиками: «Та ти праведність твою відклади, а то ти дуже щедрий». Батюшка, ніби нічого не знаючи і вслухаючись у нашу розмову, спитав: Що це таке? – «Та ось завтра, – відповів отець Геронтій, – нехай їде до Мединського повіту наймати пильщиків». – «Ну, вже добрий наймальник, – заперечив старець, – збере будинок у шлункову чашку. Де йому? Я сам поїду, а він нехай буде кучером». Наступного дня вранці я все приготував до дороги, а по обіді ми зі старцем виїхали в настоятельській кибитці, запряженій парою коней, маючи намір ночувати в Полотняному заводі, в будинку орендаря монастирського млина, який, не зайве помітити, був закоренілий розкільник. У нього був дуже справний заїжджий двір. Коли ми з батюшкою туди в'їхали, господиня вся розсипалась у привітаннях. Для нас була приготовлена ​​особлива кімната з усіма зручностями; бо, хоча господиня була й розкольниця, вона знала, хто був батько Леонід. Незважаючи на це, старець, та й я з ним, відмовилися від цих зручностей, а ночували надворі у возі. На зворотному шляху ми не мали потреби зупинятися тут. Провівши ніч, ми поїхали далі. Дорогий батюшка і каже мені: «А як ти думаєш про цю жінку і про дочку її?" – «Це так, правда, – сказав старець, – а ось що я тобі скажу: страх тут відчувається – вона душогубиця з дівкою – це їхній промисел. Ох! Це страшна родина. Скільки тут вляглося безневинних душ! Але що я далі при розмові зі старцем міг чути від нього, то приховав у моєму серці. Через деякий час наш монастир відмовив цьому орендарю у утриманні млина, що не обійшлося без порядного судочинства. Чоловік цей утримував на Мещівській дорозі заїжджий двір, де син його з дружиною жив постійно, а батько, як господар, перебував за потребою то при сина, а то за дружини своєї у своєму домі. Через кілька років дійшла до нас чутка, що Петра Івановича (ім'я нашого орендаря) та сина його Ваньку покарали батогом і заслали на вічну каторжну роботу за відомі страшні справи, про які свого часу батюшка так просто й звичайно говорив мені, начебто про відкриту подію. Тоді я згадав про розмову з батюшкою розмову і здивувався і потім завжди дивувався його прозорливості. У Бобилях ми теж зупинилися на заїжджому дворі. Поки я справлявся з кіньми, батюшка в супроводі хлопчика вирушив у контору, де керуючий пояснив йому те саме, що і я припускав, тобто час наймати пильщиків пропущено. Тому батюшка просив управителя записати в конторі мав на увазі роботу. До речі, деякі батюшку в конторі дізналися, яких він свого часу скористався, і поставилися до нього з особливою повагою. Коли ж старець повернувся до мене, я говорю: «Благословіть, батюшка, самоварчик подати». - "А на що він тобі?" – сказав старець. Кажу: "Чаю напитися". Заперечення: «Хіба ти не можеш обійтися без чаю?» Відповідаю: Я для вас. – «Для мене, – сказав старець, – не треба». - "А для мене, - кажу, - і зовсім не потрібно". Батюшка продовжував: «Дуже дивно, що наші браття, старий і малий, без чайку не дихнуть, особливо якщо хтось ще вдома мав до нього звичку». - «Батюшко! – сказав я йому. – Ви добре знаєте, що я тільки з вашої ласки не позбавлений цього, як то кажуть, втіхи, а до монастиря я його зовсім і не знав». - «Який же ти дивак! – продовжував старець свою промову. - Подивися, як слабкості посилюються в чернецтві. Та й у світі вже тієї простоти не стало, що була раніше. А в наш час і народ-то мирський був міцнішим». І так у всіх переїздах батюшка розмовляв зі мною та передавав деякі розповіді. Коли ж повернулися ми до Тихонова, батюшка сам говорив батькові настоятелю про те, що час наймати пильщиків пропущено. І хоч ця справа обійшлася до часу без штурму з боку отця Геронтія, але все я не уникнув його підозри, особливо в тих випадках, де слова батюшки сходилися з моїми припущеннями. Владика: «Говори, мабуть, я наказую, – для мене все одно». І батюшка, не звинувачуючи, розповів усе докладно, що говорив Савка зі своїм собором. Вислухавши все, владика промовив: «Ну-ну, ай та проповідник!» І за таку невигадливу, щиру і відверту розповідь, незважаючи на своє неблаговолення до старця, розцілував його і зі світом відпустив в Оптину пустель. Рано вранці другого дня ми виїхали з Калуги; у Перемишлі дали коням відпочити, близько сьомої години вечора, або при відході вечірні, прибули до Оптіни. Миттєво пролунала чутка про приїзд старця, і одразу келія його почала наповнюватися братами і відвідувачами, які чекали на нього, здоровими і недужими. Я вирушив з кіньми в скит, доручив їх там кому слід, а сам повернувся до батюшки в келію, яка в цей час вже була набита битком всякого роду людьми. Тут і всі скитські брати були. Але батько сказав: «Звільніть мене тепер; ось я, Бог дасть, відпочину, а вже завтра валися комар та муха». При вході в батюшкину келію, біля самого ґанку, зійшовся я з батюшкою батьком Макарієм. Приймаючи його благословення, я почув від нього такі вимовлені ним із прикрістю слова: «Ви зі своїм старцем (батьком Геронтієм) готові там батюшку привласнити». З тугою серцевою відповів я йому: «Батюшко! Не хотів би я від вас чути таку несправедливість. Це за вашим з батюшкою (батьком Леонідом) призначенню я підпорядкований під старіння батька Геронтія...» – і не міг більше говорити. Сльози потоком полилися з очей моїх, особливо після того, як згадалися мені при цьому батьківськи ласкаві батюшки дорожні зі мною розмови. Так ми обидва увійшли до батюшкиної келії. Батько Макарій вклонився батюшці в ноги. Привіталися. «А ти, брате, тут костричишся?» – ніби з невдоволенням сказав батюшка отець Леонід отцю Макарію. Отець Макарій: «Вибачте, батюшка, це правда. Але що мені робити? Мене одного залишили на такий тривалий час». Старець з докором: «Так, ти маєш рацію, як немічний; а ці люди (вказуючи на мене) із запасом. Їх, на твою думку, можна б і зовсім залишити. Ех, яке самолюбство! – «Та вибачте, батюшка, – повторив отець Макарій, – тому так я й кажу, що усвідомлюю свою неміч». При цих словах увійшли до батюшки в келію отець ігумен Мойсей та отець Антоній на своїх хворих ногах, який мав подвиг начальства в Малоярославецькому Миколаївському монастирі; але, побачившись зі старцем, невдовзі всі й розійшлися. Залишившись із батюшкою наодинці, я розповів йому про свою зустріч із батьком Макарієм. «Ах ти, вітія! – сказав батюшка. – Батько Макарій – велика людина. Я знаю – йому важко, тому що він не розташовувався жити без мене, адже доведеться». З того часу старець замість «Саші-Олексаші став називати мене «виття». Потім я говорю: «Батюшко! Я відчуваю обтяження совісті, бо дуже прямо і різко говорив батькові Макарію; тому благословіть випросити у нього прощення». - Так, треба, прийшли в скит, - зауважив старець. Коли ж я прийшов у скит, там щойно закінчилося вечірнє правило. Увійшов у келію отця Макарія, а він мені й каже: «Ну, дякую тобі, брате, що прийшов; а то б мені всю ніч не заснути від того, що я наговорив тобі згоряння, або я прийшов би до тебе миритися». Зараз ми з ним і примирилися. "Ну що ж у вас там?" – спитав отець Макарій. «Та ви, батюшка, знаєте», – сказав я. "Так, знаю по-тутешньому, - промовив він, - але ви там - справа інша". Продовжую: «Ох, батюшка, навряд чи наш устрій коли-небудь втішить нас. Для мене сумно чути, що деякі з братів вважають мене наперсником отця Геронтія». – «Так, і я так думаю», – сказав отець Макарій. Залившись сльозами, я кинувся до ніг його і кажу: «Незвітно вони помиляються. Я вважаю за порок бути його наперсником, бо семимісячний досвід показав розвиток його важкого характеру, а необхідність вимагає мати його духовним батьком; він же вимагає, щоб відкривати йому думки, як старцю. Але ця відвертість встигла вже перетворитися на засіб доступної розправи». Тут я розповів йому про один неприємний випадок і додав: «Ось як ми в Тихонові живемо». Слухаючи мої розповіді, батько батько Макарій зітхав і плакав і нарешті запитав: «А що ж батько батько Леонід – знає це?» - "Мало того, що знає, - відповів я, - але насправді бачив і всього наслухався". Не зайвим буде тут помітити, що, за словами спочившего оптинського старця Амвросія, і отець Геронтій, у свою чергу, виправдовувався, кажучи так: «Прийде хтось із братів для одкровення своїх помислів, обере-обере тебе всіляко - і це у нього одкровення». Тому не можна тут не повторити сказаного вище, що тоді тільки одкровення помислів може приносити користь душевну, коли відбуватиметься належним порядком. Але продовжимо розповідь. «Чотири роки минуло до смерті старця отця Леоніда відколи батько Геронтій призначений був настоятелем у Тихонову пустель; і щороку одного разу старець відвідував її. Вперше, як вище сказано, він пробув там шість тижнів, наступні два роки – по чотири тижні, і в останній, нарешті, четвертий рік – лише три тижні. Увесь цей час старець бачив, як бідна обитель із зовнішнього боку поступово упорядковувалася, що, втім, було плодом його ж батьківської доброзичливості. Бо хто б, наприклад, змусив отця Олексія Полікарповича Бочкова жити скільки-небудь у Тихоновій чи отця Михайла (Антимонова) перейти з оптинського скиту, впорядкованого, як рай земний, у бідну та ще невлаштовану тоді обитель, у сусідстві з селом та шинком! Але всі ці і подібні до них великі і малі особистості полум'яно віддані були старцеві, переходили в Тихонову за послух, і довіра їх до нього згодом виправдалася. Незважаючи, однак, на зовнішню упорядкованість поновлюваної з милості старця обителі, він не мав у стінах її втіхи. Відомо, що настоятель її батько Геронтій усією душею був прив'язаний до старця отця Леоніда, щиро любив і поважав його, але з характером своїм ніяк не міг упоратися, не міг утримуватися від різних непристойних витівок по відношенню до підлеглих йому братів навіть у присутності самого старця, чим і наносив велику. При всьому тому старець не переставав втішати ображених настоятелем братів, схиляючи їх до терпіння і кажучи так: «Якщо для мене, старого, потрібна така щіточка, тим більше там, де багато іржі». Вселяв їм, що неприємні випадки, які осягають їх, потрібні для обробки доброї моральності кожного з них. Разом з тим старець бачив, що і все всередині обителі йде не так, як би слід було йти гаданою думкою. Тому в останній свій приїзд він провів у Тихоновій пустелі тритижневий час зі стиснутою душею і, виїжджаючи, прощався з нею вже назавжди, засмучено сказавши: «Якщо більше сподівання живу буду, то наступного року вже в Тихонову не поїду». У колишньому життєписі старця отця Леоніда сказано, що внаслідок сидячого його життя в хворобі Тихона його збільшувалися. Але, здається, вірніше можна вважати, що болючість його посилювалася там головним чином через скорботи, від душевного розладу, а можливо, від того й іншого разом. Виїжджаючи щоразу з Тихонової пустелі назад до Оптіна у супроводі батька будівельника та інших присних своїх учнів, старець зупинявся через монастир на горбку. І в цей час на прощання отець Геронтій усім, хто проводжав старця, подавав по склянці пива. Цей простий напій буквально поєднувався тут зі сльозами учнів старих, оскільки, перебуваючи в Тихоновій пустелі в тісних обставинах, вони, крім Бога, тільки в ньому одному, у житті цьому тимчасовому, і знаходили для себе втіху. Продовжуючи свою розповідь, отець Олександр каже: «При останньому від'їзді батюшки з Тихонова я просив його зняти з мене тяжкий тягар – нагадувати отцю Геронтію про корисні предмети і скасувати ледаче з мого боку одкровення. «Залиш, дитинко, це призначення, – сказав він, – тепер батько будівельник сам став розумнішим за нас з тобою; а помисли – видно, настав час – самому керувати; а від його духовності хоч і маєш право себе позбавити, але це вимагатиме твого терпіння, отже, не дешево тобі дістанеться». Після цього, як той, що отримав старечий дозвіл, я вже вільніше ухилявся від пропозицій зі свого боку; а накази настоятельські, які мають сенс загальножиттєвої необхідності, я виконував як святе послух. Залишився я з батюшкою віч-на-віч, і, вже не згадаю, за щось батюшка так мене пробрав, що мені довелося (як у нас говорилося) старцю обмити ноги сльозами. Але мені треба було зараз же їхати до Козельська розжитися клоччям для конопатки будівлі. Спасибі купцю Черв'ячкову, наказав відпустити 15 пудів безкоштовно. Повернувся я до батюшки, коли вже він по обіді відпочивав, і тому я пройшов у його садок і розташувався там на траві, де відчув дію в мені холерини. Відпочивши, батюшка вийшов у садок і почув, як блювота і пронос тягнуть мою начинку і корчать жили, тож я говорити майже не міг. Він підійшов до мене і каже: «Еге-ге! Наш витій-то рідкий на розправу – забув навіть сказати мені, що хотів». Кажу: «А що я хотів сказати? Не пам'ятаю». Старець: Ти хотів отримати благословення на постриг в мантію. - "Ах, так-так!" - Вигукнув я, схаменувшись. Тут батюшка наказав підняти мене та вести до своєї келії. Тим закінчилося побачення отця Олександра зі старцем, після чого він, розпрощавшись зі своїм батюшкою, вирушив назад у Тихонову пустель. Старцю отцю Леоніду Господь не судив дожити до наступного року. Але насіння, посіяне ним у Тихоновій пустелі, за часом принесло добрі плоди. Після начальства отця Геронтія визначений був настоятелем у Тихонову обитель оптинський ієромонах Мойсей, який керував нею дуже довго – років сорок. Крім цього, там залишався один із найближчих учнів старця отця Леоніда, єросхимонах Єфрем, який теж довго там старчував і про якого вже згадано нами трохи вище. Ім'я його від хрещення було Іван. Спочатку, коли жив він у Оптиній при старця отця Леоніді молодим послушником, відрізнявся такою лагідністю і доброю подобою, що всі браття обзивали його на кшталт клички «Іоан благоговійний». І за цих старанних діячів – настоятеля Мойсея і старця Єфрема, за молитвами вже покійного отця Леоніда, Тихонова пустель досягла нарешті квітучого стану. Розділ XII. Окормлення старцем Леонідом належали до нього сторонніх відвідувачів, чернечих і мирян. Його передбачення, настанови, зцілення, викриття, поради, між якими спільна рада бажаючим одружитися та інше, в оповіданнях Близько п'яти років (з 2 лютого 1837 по 11 жовтня 1841) прожив старець отець Леонід у монастирі по переході своєму зі скиту. І в увесь цей час, незважаючи на перешкоди з боку єпархіальної влади та деяких недоброзичливих осіб і незважаючи на слабкість свого здоров'я, при зручній нагоді не переставав він, крім своїх оптинських братів, приймати і сторонніх відвідувачів, пам'ятаючи слово Спасителя: прийдешого до Мене не зжену он (Ін. ту не дасте (Мт.10:8); і до найблаженнішої своєї кончини виявляв невтомну ревність служіння Богові в особі людства, що страждає. За цією йому від Господа прозорливості, він деяким передбачав їхнє майбутнє і втішав, деяких наполягав, викривав, подавав корисні поради та інше. Особливо ж він був прийнятий простого народу. Бо потреби бідних вимагали невідкладної допомоги, а скорботи смертельні – швидкої втіхи. Багато хто мешкав у готелі по тижнях, очікуючи бачення старця. Деякі, приходячи до нього, від хвороби серця ледве могли сказати слово і лише стогонами висловлювали її. Інші, одержимі бісами, були волочими в келію старця співчутливими рідними чи близькими. Інші несли дітей для прийняття від нього благословення. Старець уподібнювався тоді великому дереву, вкритому багатими плодами, до якого простягали погляди і руки всі, хто шукав користі душевної. З цього приводу він казав: «Сам Бог допоможе пройти до мене тим, кому це корисно». Ось приклади різного користування старцем Леонідом зверталися до нього сторонніх відвідувачів. Покійний оптинський настоятель архімандрит Ісаакій 109 розповідав про перше своє побачення зі старцем отцем Леонідом таке: «Бувши мирською людиною, приїхав я вперше в Оптину пустель і побажав прийняти благословення від отця Леоніда. Прийшов до старця рано-вранці. Народу в нього ще не було; тільки якась жінка стояла перед ним навколішки. Келейник доповів про мене: "Прийшов Іван Іванович Антимонов". - "Нехай почекає", - голосно сказав старець. Я сів у передпокої на лавку. Відпустивши жінку, старець голосно покликав: "Ванюшка!" Не думаючи, щоб це слово ставилося до мене, я спокійно сидів. Келейник, усміхнувшись, промовив: «Це батюшка вас кличе». Мені, губернському франтику, здалася дуже несподіваною така патріархальна назва, але я цим анітрохи не образився. Навпаки, таке просте звернення великого старця довелося мені до серця і чомусь дуже втішило мене, і я досі згадую про це з душевною відрадою. «Ванюшка! Іди-но сюди, – продовжував старець, – от я тебе! «Я підійшов до старця, прийняв від нього благословення і, ставши на коліна, пояснив йому обставини, які мене турбували. Старець, вислухавши все з батьківською любов'ю, дуже втішив мене своєю бесідою і, відпускаючи, передбачив мені, що згодом і я буду в чернецтві. Років через сім прогноз це виконалося». Згодом батько архімандрит Ісаакій пригадував, що дід, який його любив, називав його в дитинстві також Ванюшкою. У 1839 році один молодий чоловік на ім'я Михайло, з болховських громадян, бажаючи вступити в чернецтво, вирушив для цього до Білобережської пустелі. Тут, між іншими розповідями про оптинського старця отця Леоніда, він чув наступний чудовий випадок. Коли отець Леонід був настоятелем у Білих Берегах, у монастирському лісі жив чернець, караульщик, який селянських дітей, які приходили до нього, навчав грамоті. Якось прийшов до нього п'яний селянин і без жодної причини так побив його, що цей чернець незабаром помер. Коли про це передали отцю Леоніду, він ствердно сказав: «За те, що цей селянин без жодного справедливого приводу вбив невинного, він і сам скоро помре». І справді, через три дні ця людина раптово померла. Від цього та інших оповідань, що свідчили про духовну мудрість старця, серце Михайла розгорілося. Він побажав проходити чернече життя під керівництвом отця Леоніда і з цією думкою вирушив із Білобережської пустелі до Оптини пустель. Старець же, поговоривши з ним, благословив йому вступити в Тихонову пустиню «під початок до отця Геронтія». Михайло, не бажаючи розлучитися з батьком Леонідом, попросив у нього дозволу залишитися в Оптиній пустелі. Старець дозволив. Але деякі з оптинських братів пояснили Михайлу, що він, залишившись в Оптиній пустелі, не послухався старця і в цьому був своїй волі. Зніяковівши цим, Михайло просив у старця вибачення, що не пішов за його призначенням у Тихонову пустель. Старець на це сказав: «Нічого, живи поки що тут; а знай, що в Тихоновій пустелі все-таки будеш, будеш і будеш». Цей юнак Михайло, згодом оптинський ієромонах отець Мойсей, через 18 років після цього передбачення, за волею єпархіального начальства, був призначений настоятелем Тихонової пустелі, при якому й процвіла ця обитель 110 . Оптинський ієромонах Пахомій розповідав, що коли він вперше приїхав до Оптини пустель і прийшов до старця отця Леоніда, то, побачивши його огрядність, спокусився і, зупинившись біля дверей його келії, подумав: «Що ж це за схимник?» Помітивши його, прозорливий старець підвівся і, ударяючи руками по своєму животі, голосно через весь народ, що оточував його, сказав: «Що Копцев? Видно, славні бубни за горами, а близько підійдеш – як козуб. Дивись-но, брате, яке в мене пузино». На приїжджого напав страх: він зі старцем Леонідом знайомий був лише з листування, а особисто досі з ним не бачився і, приїхавши в Оптіну, ні до кого не заходячи, просто пішов до старця. Як же старець, що ніколи його не бачив, називає його на прізвище? Як він міг дізнатися про таємний його помисл? З мимовільним трепетом прибульець упав до ніг отця Леоніда, який відразу при всіх викрив його, як він на дорозі посварився з візником. И действительно был; але оскільки всі потрібні речі перенесені були мною до сестри, він і пішов майже ні з чим. Так тричі виконувалося на мені пророцтво батюшки отця Леоніда, що якщо понесу мале покарання Боже, то більше вже Бог не каратиме мене». Цей Семен Іванович довгий час жив при Оптиній пустелі мирською людиною і керував монастирським цегельним заводом. Помер у глибокій старості, прийнявши таємний постриг у схиму. «По вступі моєму в Білевський жіночий монастир, – розповідала черниця Н., – спочатку я жила в чужій келії. Батько мій мав кошти і міг би купити чи збудувати мені власну келію, але старець отець Леонід не дозволив. Часом запропонували мені купити місце під келлю в монастирі; отець Леонід дозволив, але до року келлю не велів будувати. Тодішня ігуменія, яка не належала до старця Леоніда, і багато сестер знаходили це старече рішення дуже дивним і незрозумілим. «Маючи місце та засоби, чому ж не будувати келію?» – казали вони. Та й мені самій дуже хотілося жити у своїй келії. За нерозумом своїм я і вжила деяку хитрість. З'їздила до свого батька і запропонувала йому побудувати мені келію, як би за його власним бажанням. Він погодився. Я оголосила батюшку батькові Леоніду, що мій батько неодмінно хоче тепер поставити для мене келлю. Старець заперечив: «Він хоче, бо ти його про це просила. Ну, мабуть, зруб можете поставити, а грубку до року не класти, щоби тобі перейти в келію наступного року». Але я, перемогши бажанням мати скоріше свою келію, цим не задовольнилася, а знову підмовила батька свого без відстрочки класти піч; Батюшці ж сказала, що на це була воля мого батька. «Ну дивись, – сказав старець, – не на користь буде тобі твоя келія, не втішишся нею». Незабаром справдилися ці слова старця. Тільки я перейшла в свою самочинну келію, спіткало мене покарання Боже за те, що не слухалася і обманювала його. Я втратила душевний світ, почала відчувати безрадісну тугу і, нарешті, зазнала страшної душевної хвороби, або, краще сказати, потуранням Божим нападу душевних ворогів, і затьмарилася розумом. Три роки тривали тяжкі та невимовні страждання. Що зі мною було тим часом, того й розповісти не можу. Зрозумівши кілька своїх страждань, я звернулася до старця з покаянням. «Говорив я тобі, – сказав отець Леонід, – що не на користь буде тобі твоя келія. Ось ти постраждала за свою неслухняність і лукавство і ще маєш постраждати. Тепер тобі один порятунок – продай келію; без цього зціліти не можеш». Після всього випробуваного мною я цього разу з вірою прийняла слово старця і зважилася зробити йому послух будь-що. Батько мій сильно обурювався на мене за намір продати побудовану ним келлю, дуже чинив опір цьому і погрожував залишити мене на майбутній час без допомоги. Незважаючи ні на що, я таки продала свою нещасну келію і тут тільки отримала душевне полегшення, хоча, за прогнозом старця, нестерпна хвороба не раптом залишила мене. Багато я перенесла скорбот, живучи в чужих келіях, особливо зазнала тяжких страждань, коли дізналася про смерть старця отця Леоніда. Я доходила до відчаю, не отримавши дозволу від старця жити у своїй келії і не знаючи, як влаштується моє життя. Але, з Божої милості, помалу все владналося. За часом наступник старця Леоніда батюшка отець Макарій благословив мені купити келію. Я боялася виконати це; але батюшка заспокоїв мене, сказавши, що час мого випробування минув і що настав час Божої волі жити мені у своїй келії. З його благословення я й перейшла в куплену мною келію, в якій жила понад тридцять років. Навчена гірким досвідом мого життя, я зрозуміла, як згубно в чомусь не послухатися своїх духовних наставників. З тих пір, що б старець мені не казав, я намагалася завжди точно і без міркування виконувати його волю. Бажала б я, щоб мій приклад послужив уроком і для інших, які стосуються порад до старців». У однієї тульської купчихи по смерті її чоловіка залишилася дочка дівчина, яку мати хотіла віддати в заміжжя, і вирушила за благословенням до старця отця Леоніда. Він наказав привезти її до себе, сказавши, що має для неї прекрасного нареченого. Мати сама привезла свою дочку до старця; а він благословив відвезти її в Білевський дівочий монастир, в якому вона незабаром закінчила своє земне життя, з'єднавшись з Небесним Нареченим своїм Христом. «З дитинства я мав велике бажання жити в монастирі. Тому в 1837 році, коли мені було від народження 12 років, я просила матір свою залишити мене в дівочому монастирі в Києві, де ми були проїздом. Вона на це не погодилася, а обіцяла помістити мене до Борисівської пустелі Курської губернії, коли мені буде 15 років. Але незабаром вона померла. Батько ж мій ніяк не хотів відпустити мене до монастиря раніше 35-річного віку. Багато я про це сумувала, і в 1840 році, коли мені минуло 15 років, я дуже побоювалася, як би моя доля не була вирішена проти мого бажання, і тому я вже хотіла таємно піти з батьківського дому. Але одна моя тітка, яка добре була розташована до мене, взяла мене до себе в дім, а потім вмовила батька мого поїхати в Оптину пустель до батюшки отця Леоніда і надати йому вирішити мою долю. Батько мій погодився. Коли ж ми прийшли до старця, він, ніколи не знавши нас, назвав усіх нас на ім'я і сказав, що давно чекає на таких гостей. За такої несподіваної зустрічі ми всі стали в глухий кут, не знаючи, що відповісти. Потім ми поодинці входили в його келійку, і тут батюшка всім по устрою говорив сьогодення, минуле та майбутнє. Мене впустили до нього після всіх. Чекаючи тієї хвилини, коли мені треба було до нього йти, я перебувала у великому страху, а вийшла з його келейки покійної і з великою душевною втіхою. Він мене благословив прямо в Борисівську пустель, і за його молитви мій батько вже більше не утримував мене; але забезпечення грошового мені не дав ніякого. А коли старця запитали, як я житиму, його відповідь була такою: «Вона житиме краще за кращих». Слова отця Леоніда в усьому справдилися. У 1841 році мій батько сам привіз мене до Борисівської пустелі, в якій і залишилася я на проживання і завжди на досвіді бачила над собою у всьому Промисл Божий за святі молитви старця». За словами борисівської схимниці матері Анатолії, яка була у світі дворянки, дівчини Параскеви Трунової, записано таке. У дитинстві ця дівчинка була спостережливою і любила розмірковувати. Дивлячись на свою старшу заміжню сестру, як вона доглядала своїх малолітніх дітей, які раз у раз шуміли і плакали, не даючи матері спокою, Паша стала бентежитися її метушливим неспокійним життям. Збентеження це нарешті дійшло до того, що вона рішуче сказала собі: «Ні за що не одружуся». Коли ж став відомий у домі їхній старець отець Леонід, вона надумала поїхати до нього і спитати в нього поради та благословення, як їй жити – чи до монастиря йти, чи ще як. У 1839 році, коли Паші виповнилося 14 років, вона приїхала до Оптіни і прийшла до старця. Але оскільки намір її вступити до монастиря був ще нетвердий, то, мабуть, частково з цієї причини і старець позитивного їй нічого не сказав. Братям же її, Павлу та Симеону, які жили в Оптиній послушниками, рішуче сказав: «Через рік вона буде в монастирі, тільки ви не кажете їй про це». А їй самій тільки сказав: «Через рік побувай до нас». З тим і старець відпустив дівчинку додому. Тяжкий був для неї цей рік. Різні збентеження, сумніви, здивування мучили її серце, і нерідко вона плакала невтішними сльозами. У цій скорботі вона двічі бачила уві сні старця отця Леоніда, який уперше дав їй шматок хліба без солі, а вдруге – посоливши, і сказав: «Не журися, я сказав, що будеш у монастирі, тільки раніше побий до мене». Коли минуло рік, Паша поїхала з однією своєю товаркою до Оптіни. Прийшовши до старця, вона хотіла передати йому сновидіння. Але старець, не дав їй вимовити слова, сказав: «Ну що журилася і плакала? Я ж дав тобі шматок хліба без солі, і ти з'їла, а тепер посолив». Зміст цих сновидінь, здається, такий: проведений дівчиною Труновий рік так само був для неї неприємний і несмачний, як без солі хліб; а тепер життя її мало змінитися на краще і стати приємним, як хліб посолений. Тут же вона й отримала від старця благословення вступити до Борисівської Тихвінської пустелі всупереч своєму бажанню вступити в якийсь інший монастир, ближче до старця, і визначена була у співжиття до борисівських черниць, вищезгаданої матері Тавіфе (Варпаховської) і матері Аліпки що прибули до цього часу в Оптіну. У той же час, старець благословив їй ходити до нього в келію вислуховувати у нього молитовні правила. Ось якось Паша зі своєю товаркою стояли перед старцем у його келії. Тут же були ще якісь черниці, які просили у нього дозволу прийти до нього на другий день після ранньої обідні отримати від нього напутнє благословення, бо збиралися їхати з Оптіної. Але раптом старець каже їм: «Та ви обідню проспите». Ті відповідали: «Ну навіщо ж, батюшка, прокидатися; ми попросимо готелю, щоб він нас розбудив». Але старець наполягав на своєму: «Ні, проспіть, проспіть обідню». Подумала і Паша: «Ну як це так можна, щоб черниці та проспали обідню?» Другого дня після ранку лягли всі відпочити. Прокинувшись, Паша запитує готелю, що зустрівся з нею: «Що, до обідні вдаряли?» – «Чого вдаряли, – відповідає готель, – обідня тепер уже на відході». Дуже зніяковіла Паша, що проспала обідню, і відразу ж, прибравшись, зі своєю товаркою, обидві поспішили до старця. Обідня, між іншим, уже скінчилася, і в його келії стояли вчорашні черниці, що прийшли отримати від нього напутнє благословення. Не звертаючи ні на кого і ні на що уваги, збентежена Паша повалилася в ноги до старця, вибачаючись у своєму ненавмисному гріху: «Пробачте, батюшка, адже ми обідню проспали». А старець у відповідь: Ну от, а всі про мене кажуть, що я знахар, що я дізнаюся. Де ж я дізнався? Я ось про них казав, що вони сплять, а вони не проспали; про вас я зовсім і не казав, що проспите, а ви проспали. Де ж я дізнаюся? Який я знахар?» Іншим разом разом з Пашею стояли біля старця два ченці, що приїхали з Калузької Тихонової пустелі, Михайло Іванович Антимонов і Олексій Полікарпович Бочков. Звернувшись до них, старець запитав: А що, Паша буде наша? Подивившись на дівчинку, Антимонов відповів: «Так, здається, батюшка, що буде наша». – «Те-то, – підтакнув старець, – і я також думаю, що Паша буде наша (тобто черниця)». Неодноразово у присутності Паші приходив до старця один послушник. Але щоразу, як тільки, бувало, він прийде, старець запитає: Хто там? Почується відповідь: «Послушник ваш». На це старець заперечував: Який послушник? Поміщик». Незабаром цей послушник вийшов у світ і одружився. Ще, за розповідями Паші Трунової, приведена була при ній до старця отця Леоніда шістьма чоловіками одна біснувата. Як тільки вона побачила старця, впала перед ним і сильно закричала: «Ось цей сивий мене вижене. Був я в Києві, в Москві, у Воронежі, ніхто мене не гнав, а тепер я вийду». Старець читав над нею молитву і мазав її святою олією з лампади від ікони Божої Матері. Спочатку, коли хвору вели до старця, вона сильно упиралася і наступила йому на ногу, тож до синети відтоптала йому великий палець ноги, який потім довго хворів. Після молитов старця біснувата встала тихо і пішла з його келії. Потім щорічно приходила вона до Оптіна вже здорова, а після смерті отця Леоніда з вірою брала з могили його землю для інших хворих, від якої вони також отримували користь. Настав нарешті час повернутися Паші додому і зрештою за призначенням старця вирушити до Борисівської пустелі на постійне проживання. На прощання старець сказав їй: «Десять років проживеш у монастирі і ні в чому не матимеш потреби». Так було. Але й після проведеного нею в обителі десятиліття, хоча обставини її змінилися, вона таки жила, не маючи великої потреби. Прожила в монастирі дуже довго (понад 60 років) і померла схимницею у глибокій старості на початку XX століття. Севська монахиня Назарета, яка була в 1862 році в Оптиній пустелі, передавала про себе таке: «Ще за життя покійного старця ієросхимонаха Леоніда я страждала найжорстокішою хворобою в грудях, званою раком, який роз'їдав мені груди, не піддаючись ніяким засобам лікування. Лікарі передбачали мені смерть за три дні. Але ось під час пильнування під свято Введення в храм Божої Матері (головне обительське свято Оптиної Введенської пустелі), коли страждання мої, з кожним днем ​​посилюючись, досягли вищого ступеня, я бачу наяву: входять до мене два старці, яких я раніше ніколи не бачила. Співчуючи мені, вони дивилися на мене, а я на них дивилася. Ось один, який був старшим, і каже мені: «Приїжджай до Оптини, помолися Богу, і отримаєш зцілення». Більше я їх не бачила, але від цих слів у мене ожила надія на зцілення хвороби. Зібравши останні сили, я поспішила вирушити в дорогу. Коли ж приїхала в Оптину пустель, два старці прийшли до мене на готель, вислали колишніх при мені з номера, посадили мене серед кімнати на стілець, а самі сіли біля мене, один з правого боку, а другий з лівого. Я скористалася цією нагодою, щоб вірніше дізнатися, чи старці, що дійсно прийшли до мене, були ті самі, які були мені в нашій обителі. Вставши зі стільця і ​​звернувшись до них обличчям, я з подивом побачила, що точно вони були. У старшому я впізнала отця Леоніда, а в молодшому – отця Макарія. Батько Леонід, узявши мене за руки і саджаючи на моє місце, суворо сказав: «Коли до нас приїхала, нема чого дивитись, сідай та слухай». І обидва почали дещо мене розпитувати. На другий день рано-вранці, щойно вдарили в дзвін до ранку, прийшов до мене отець Леонід, помазав мої хворі груди олією з лампади і окропив святою водою. Біль у мене відразу затих, а ввечері я вже почувала себе абсолютно здоровою. І ось за молитвами старців живу я вже понад 20 років замість обіцяних лікарями трьох днів». «Незабаром по вступі моєму в Оптину пустель (близько 1832 року), – розповідав батько ігумен П., – коли келійниками у отця Леоніда були батько Геронтій, батько Макарій (Грузинов) і Павло (Тамбовцев), привели до старця біснувату селянку. Старець читав над нею три рази молитву, мазав її оливою від незгасної лампади перед іконою Божої Матері і давав їй пити це масло. Іншим разом її приводили до старця ще хворого, а втретє вже зціленого. Коли ж Тамбовцев попросив її поговорити, як говорила вона раніше, іноземними мовами, вона сказала: «І, батюшка! Де мені говорити іноземними мовами? Я і по-своєму-то (російською) ледве говорю і ґвалтно ходжу. Слава Богу, що колишня хвороба моя пройшла "». «Я пам'ятаю, – розповідав києво-печерський ієросхимонах Антоній, – прийшла до старця отця Леоніда одна жінка, яка мала на грудях рану. Відкинувши сором'язливість, вона відкрила її старцеві у присутності всіх нас, його келійних. Батюшка, анітрохи не вагаючись, намочив свій вказівний перст у ялині лампади, що теплилася перед святою іконою Матері Божої, помазав рану жінки і відпустив її додому. Через тиждень ця жінка прийшла до старця з подякою і всім нам заявила, що рана її загоїлася незабаром після того, як старець помазав її олією. Бувало нерідко, - додав отець Антоній, - прийде до батюшки хворий, ледве ноги тягне, а від нього йде бадьоро і весело і всім оголошує свою радість, що зцілив». «Одного разу, – розповідав оптинський старожил ієромонах Пімен 111 , – коли я, бувши ще початковим, прийшов до отця Леоніда з трьома іншими послушниками і ми, стоячи перед ним на колінах, пояснювали йому, що кожному було потрібно, увійшов якийсь приїжджий пан у густих епо. Старець запитав його: Що вам завгодно? Пан відповів: «Я багато про вас чув і, приїхавши в Оптину пустель, хотів подивитися на вас». – «Дозвольте дивитися», – сказав отець Леонід. При цьому він встає і, погладжуючи обома руками груди і живіт, повертається до бока, спиною та іншим боком, що приїжджає, а потім знову звертається до нього обличчям, повторюючи: «Ось, будьте ласкаві дивитися мене». Збентежений і збентежений таким вчинком старця, пан одразу ж пішов до настоятеля скаржитися, що приїхав в обитель заради користі душевної, а старець дуже дивно прийняв його – вставши, тільки навкруги повернувся перед ним. Настоятель спитав: "Як ви прийшли до старця і що йому сказали?" Той відповідав: «Я йому сказав, що багато начувшись про нього, хотів подивитися його». – «З вашого питання була і відповідь вам, – зауважив настоятель, – отець Леонід іноді напівюродствує, але запевняю вас, що старець мудрий і святий». Не встигли ми піти, – продовжував ієромонах Пімен, – як пан із густими еполетами знову прийшов до батюшки отцю Леоніду і вклонився йому в ноги, хоч старець і тримав його. «Вибачте, батюшка, – сказав він, – я вам не зумів пояснити про себе і вас не зрозумів». Тоді батюшка махнув нам рукою, і ми пішли, а старець години дві займався з приїжджим паном. Що вони казали, не знаю. Тільки після цього пан цілий місяць жив у монастирському готелі, дуже часто ходив до отця Леоніда і потім багато разів писав йому, що він був у відчайдушному становищі і що старець оживив і воскресив його». РОЗКАЗ Вищезгаданого КИЇВ-ПЕЧЕРСЬКОГО ІЄРОСХІМОНАХА АНТОНІЯ «У 1812 році у війні з французами було вбито полковника Кульнева. Після нього залишилася дружина його Анастасія Степанівна із сином Миколою. Хлопчика було визначено на казенне виховання. А вдова Кульнева так була засмучена позбавленням свого чоловіка, що втратила здатність господарювати і весь свій маєток роздала бідним, сама залишившись жебраком з двома своїми селянами-кріпаками, які, втім, були відпущені нею на волю. Незважаючи на це, вони добровільно залишалися при своїй добрій пані і поховали її до найблаженнішої її смерті. Спочатку Кульнєва жила в Курську і користувалася духовними порадами та піклуванням про неї ігумена Корінної пустелі Паладія (Бєлєвцова). А потім, коли батько ігумен Паладій визначений був намісником Олександро - Невської лаври, вона перебралася в Орел і, нарешті, до міста Волхов, ближче до Оптиної пустелі і до старця отця Леоніда, щоб мати можливість через своїх служниць користуватися його порадами, оскільки вона вже кілька років не могла писати листів. Болховські жителі, як і раніше орловські, забезпечували її у надмірному утриманні, особливо коли у Волхові стало відомо, що Кульнєва – таємна схимниця і живе під керівництвом оптинських старців, отця Леоніда та отця Макарія. А де її єдиний син Миколушко, як вона говорила, їй зовсім не було відомо. Але одного разу проходила повз Оптину пустелю армія солдатів, призначена квартирувати в місті Білгороді Курської губернії. У Козельську був день. Начальник армії генерал, з цікавості, з кількома офіцерами вирушив у зазначену обитель, де просив ченців ознайомити його з монастирськими пам'ятками. Між іншим, йому запропонували познайомитися зі старцем батьком Леонідом. Пропозиція була прийнята. І коли генерал у супроводі своїх офіцерів увійшов до келії батюшки, останній запросив усіх гостей сісти і почав питати генерала, хто він і де служив. Той назвав своє прізвище: «Кульнєв; я залишився після батька малолітнім, вступив до навчального закладу, закінчив курс наук і з того часу перебуваю на службі». Старець: «А де ваша матінка?» Кульнєв: «Право, не знаю, чи жива вона чи ні. Втім, для мене це все одно». Старець: Як так? Хороший же ви синок». Кульнєв: А що ж? Вона мені нічого не доставила, весь маєток роздала, тому і я втратив її на увазі». Старець: Ах, генерал, генерал! Що мелеш? Мати тобі нічого не доставила, а все прожила. І як це ти кажеш, що вона все роздала? А ось про це ти і не подумаєш, що вона ледве могла зазнати удару позбавлення твого батька, а свого чоловіка; і з того часу і до сьогодення стоїть перед Богом, як незгасна свічка, і як чиста жертва присвятила своє життя на всяке зло страждання та злидні за благо свого єдиного сина Миколушки. Ось уже близько тридцяти років вона проходить такий самовідданий подвиг. Невже ж ці її молитви для свого Миколу не спадщина? У багатьох генералів, при всіх вишуканих засобах, діти не краще прохвостів, а Миколушко і без коштів, та ось генерал! Глибоко вразили Кульнєва ці прості, а й правдиві старечі слова. Звернувшись до святих ікон, він заридав. Офіцери наслідували його приклад. У кожного з них защеміло серце. Генерал стає перед старцем на коліна і каже: Батьку мій! Ви оживили мій дух. Чим більше я намагався знехтувати ім'ям моєї матері, тим більше соромилася душа моя. Я посилювався вбити віру у все святе; і якщо я не відчайдушний, то мене утримував авторитет, яким я на все моє життя дорожу. Батьку мій! Ви мене воскресили. Я тепер ясно бачу піклування про мене Божого Промислу. Скажіть мені тепер, коли і де я можу бачити мою молитовницю матінку?» Батюшка розповів йому, і генерал розпрощався зі старцем за незліченних подяк. Після прибуття у Волхов Кульнєв увійшов у передпокій, де квартирувала його матінка, і попросив доповісти, що її син Микола хоче її бачити. Почувши голос свого сина, стариця вигукнула: «Ніколушка, Миколко, голубчику мій! Іди сюди; а я не можу встати, ось уже скільки років перебуваю у сидячому положенні». А Миколушко, як тільки побачив з дверей свою матінку, відразу впав на коліна і так на колінах підповз до її ліжка і поцілував у неї руки та ноги, з щирим синівським від серця риданням. Вона ж потім казала: «І не знаю, як тільки я могла перенести таку радісну для мене зустріч. Слава Богу за все!" З того часу Кульнєв утримував матір свою до самої її смерті і прийняв від неї батьківське благословення на одруження. Добра невістка відвідувала її; на пропозицію чоловіка була і у батюшки отця Леоніда. на його серці. «О, я їх ніколи не забуду, – додав Кульнєв, – передам їх своїм друзям та потомству». ІНШИЙ РОЗПОВІДЬ ТЕЖ ІЄРОСХІМОНАХА АНТОНІЯ «Два мценські компаньйони відправили барки з хлібом, який вони сподівалися продати або в Коломиї, або, принаймні, у Москві. За прийнятим ними звичаєм вони заїхали до Оптіна отримати від старця отця Леоніда напутнє благословення. Побачивши їх, старець спитав: «Ну що, панове, як хлібні справи?» – «Та поки мляво, – відповіли купці, – благословіть, їдемо». Старець: Ні, я думаю, завтра поїдете. Купці: «Батюшко, благословіть сьогодні». Але батько рішуче сказав: «Ні, ні, сказано – завтра; що тут ще сперечатися? А завтра ще чекали до вечора. «Ну, тепер із Богом», – сказав, прощаючись із ними, старець. Таким чином, купці на шляху своєму прострочили близько трьох днів. А в цей час ціни на хліб зросли; і вони від продажу хліба отримали добрі бариші. Це одне. А потім було ще ось що. Отримавши за хліб порядну суму грошей, зазначені купці мали везти додому гроші при собі. По дорозі назад вони знову заїхали в Оптину; і тільки-но увійшли в келію до батюшки, він привітав їх з отриманням великого прибутку: «А що, купці-молодці? Трохи почекали та багато потиснули. А якщо ще послухаєте, то добре і солодко поїсте». І батюшка втримав їх у Оптиній цілу добу. Потім вони благополучно повернулися до Мценська. Що ж виявилось? Коли купці отримували за хліб гроші, вони були помічені та переслідувані шахраями, які взяли номер для квартирування в сусідстві з ними, в одному готелі, увійшли до дружньої розмови та сказали, що їдуть однією з ними дорогою до міста Белева. Намір же зловмисників було пограбувати купців на дорозі і навіть позбавити їхнього життя. І досягли б вони цієї мети, якби старець не затримав їх у Оптиній. Про цей свій злий намір і невдачу самі лиходії після письмово сповістили чудово позбавлених небезпеки, що загрожувала їм. Подія ця всіх жителів міста Мценська привернула до безумовної покори старцеві отцю Леоніду, а потім і до його наступників – отцю Макарію та отцю Амвросію. Приїхав до Оптіни пустель ректор семінарії. Коли йому запропонували поговорити зі старцем батьком Леонідом, він сказав: «Що я з ним, мужиком, говоритиму?" Однак пішов до старця. Коли ж він увійшов до нього в келію, батько Леонід повторив його слова: «Що тобі зі мною, мужиком, говорити?" приємно розмовляв з ним години дві, а потім висловився про старця так: «Що наша вченість? Його вченість трудова, благодатна». Один колишній свого часу архімандрит навмисне приїхав до Оптіна побачити старця отця Леоніда. Відвідувача оточили всілякими знаками уваги, але отець Леонід і для нього не переривав звичайного прийому хворих, дивних, черниць і своїх учнів. Щоб доставити архімандриту можливість з більшою свободою поговорити з отцем Леонідом, надумали разом із гостем запросити на обід до батька ігумена старця та найближчих осіб. Ймовірно, це було запропоновано гостем. Оптинські знали, що старець Леонід ніколи не ходив на парадні ігуменські частування і неохоче одягав рясу і камілавку з клобуком, вважаючи свій трудящий годинник і справою, і разом відпочинком; а ці обіди були для нього найтяжчою працею та мукою. Старець одягнувся у свою зношену мухоярову рясу і, задля послуху, прийшов до обіду. Архімандрит після перших страв і попереднього мовчання запропонував старцеві запитання: «Скажи нам, старцю, слово на користь», наслідуючи це питання древнім ченцям, які, втім, шукали слово на користь не за обідами, а після мислення, оточені всією чернечою убогістю. Батько Леонід скривився і відповів навідріз: «Що було корисного, все висипав жінкам; тепер нічого не лишилося». Відповідь визнали смиренністю і замовкли. Архімандрит почервонів, відчувши натяк на своє життя, що протекло між жінками, його шанувальницями. Не знаємо, чи це було сказано старцем із наміром. Але якщо чекали слово на користь, то душа старця сама по собі прорекла це слово в настанову архімандриту, людині розумній і духовній. Колись говорив зі старцем отцем Леонідом один із колишніх його учнів, настоятель обителі, про свою братію і між іншим сказав: «У мене приблизно такий живе». Старець раптом скочив зі свого стільця, кинув своє в'язання і створив на собі великий хресний знак, ударяючи з силою в чоло, груди та обидва плечі. «Господи Боже мій! - Вигукнув він. – Скільки шаленої гордості в малих словах! У мене! У мене! А що маєш свого? Одні твої гріхи, одне твоє безглузде марнославство. Монастир не твій – преподобного; браття прийшли не до тебе, а до Христа Господа свого, сподіваючись спасіння від Нього. Що ти, підрядник, чи що, а вони найми, що ти мені рекомендуєш одного з них? Хоча б ти сказав: браття наші знаходять, що такий живе так. А ти кажеш: у мене. Панувати хочеш над братією? Хочеш, щоб вони були твоїми кріпаками? Та чи знаєш, за що браття спокушалися на мене у Білих Берегах? Не за чванство моє, а, навпаки, за те, що тримався перед ними надто просто, що їздив до Брянська в простому возі, правлячи іноді сам конем. Ось за що. А їм хотілося, як і тобі, щоб настоятель був схожий на пана. І тоді черв'як честолюбства почав гризти братні серця. З них вийшли подібні до тебе; а чи на користь душі було їхнє начальство? Ні, брате, доброго настоятеля з пана не буде. Треба було б тобі наслідувати отця ігумена Мойсея, хоч утриманням слів і обдуманістю їх. Ти пам'ятаєш, що таке апостол у посланні своєму говорить, що той, хто може утримати вуста, сильний утримати і все тіло (див.: Як.3:2). Згадаймо слова: не бути і тобі поміркованому!» Настоятель червонів, але не виправдовувався. Приїхав одного разу в Оптину пустель поміщик П. і, побачивши старця, подумав про себе: «Що ж це кажуть, що він незвичайна людина? Такої самої, як і інші, незвичайного нічого не видно». Раптом старець каже йому: Тобі б усі будинки будувати; тут ось стільки вікон, тут стільки, ганок ось такий». Потрібно помітити, що поміщик цей, коли їхав з Калуги в Оптину, побачив прекрасну місцевість і так зацікавився нею, що надумав на цьому місці побудувати будинок і вже складав у своєму розумі план, яким він має бути і скільки в ньому вікон, у чому старець і викрив поміщика. Коли ж П. став сповідатися в нього, отець Леонід нагадав йому гріх, давно забутий ним і який він навіть і за гріх не вважав. Тоді П. і визнав старця за незвичайну людину. Жив недалеко від Оптиної пустелі один пан, який хвалився, що щойно він гляне на отця Леоніда, так його всього наскрізь побачить. Ось якось цей пан приїжджає до старця, коли в нього було багато гостей, і входить до нього в келію. Зростанням він був високий і огрядний тілом. У старця Леоніда був такий звичай: коли він хотів на кого справити особливе враження, то загородить очі лівою рукою, приставивши її до чола козирком, начебто розглядаючи якийсь предмет на сонці. Так вчинив він і при вході цього пана і сказав: «Ека остолопина йде! Прийшов, щоб наскрізь побачити грішного Леоніда. А сам, шельма, сімнадцять років не був на сповіді і Святого Причастя». Пан затрусився, як лист, і потім плакав і каявся, що він грішник невіруючий і справді сімнадцять років не сповідався і не причащався Святих Христових Таїн». НАСТУПНІ ТРИ РОЗПОВІДІ ПОКАЗУЮТЬ У СТАРЦІ РІВНІСТЬ ПО БОГУ Якась пані принесла отцю Леоніду рукописну службу з акафістом Богові Отцю і просила його розглянути її. Служба, написана статутом, була в багатому обкладинці із золотим обрізом. Старець передав цей рукопис на розгляд тодішнього скитоначальника ієромонаха Антонія. Розглянувши рукопис, отець Антоній зауважив, що оскільки Святою Церквою не прийнято особливої ​​служби Богові Отцю, то вважає ухвалення цього небезпечним. Тоді отець Леонід сказав: «А ось дай її сюди, ми її покладемо в піч». Отець Антоній заперечив: «Та що скаже пані?» – «Нехай каже, що хоче, ми на неї не подивимося», – відповів старець і спалив книгу. Отець Леонід, чадолюбний і премилосердий до тих, хто кається, присвятив себе на службу меншим братам своїм, був непохитний перед тими зі світських осіб, які своє багатство, силу чи значення постачали нарівні з законами Церкви і, безстрашно порушуючи правила церковні, вимагали у отців духовних дозволів у явленнях. Один із поміщиків, який благодійничав монастирю і відвідував його, хоча нечасто, жив у явному незаконному зв'язку зі своєю кріпакою до старості, хоча від першої законної дружини мав уже дорослих та одружених дітей. Начувшись про славного старця отця Леоніда, який приймав багатьох на сповідь, поміщик, приїхавши в Оптіну, зробив через батька настоятеля старцеві пропозицію, що хоче у нього сповідатися. Отець Леонід відмовився, до великої образи поміщика, який почав просити отця ігумена та отця Макарія бути його посередниками перед отцем Леонідом. Після вторинного прохання старець неохоче погодився, сказавши, що не відповідає за наслідки. Поміщик сповідався і старцем не був допущений до Причастя Святих Таїн. Можна собі уявити сором і осоромлення пана, який дивився на всіх зверхньо, ​​а тепер мав упокоритися перед усім монастирем, який оголошений. До його сорому, що супроводжувала його заміжня його дочка, готова була дякувати великому старцю за таке рішення. Барін робив замах просити отця ігумена і отця Макарія про заступництво, але ті відмовилися - і по совісті, і знаючи непохитність у таких справах отця Леоніда. Що сталося? Повернувшись додому, поміщик через місяць або менше розірвав багаторічний зв'язок зі своєю наложницею на загальну радість всього свого сімейства. Мабуть, старець у глибині душі своєї молився за заблудлого і просив Господа про пом'якшення серця духовного свого сина. Іншим разом побажав сповідатися у старця отця Леоніда якийсь пан, який приїхав із Вязьми. Після сповіді старець благословив йому приступити до Причастя, але з умовою, якщо він твердо наважиться виправити своє життя, що той обіцяв виконати. «Якщо ж не дотримаєшся слова, – уклав старець, – то й не приходь до мене». Наступного літа в'яземський пан знову приїхав до Оптіни. Але коли він підходив до келії отця Леоніда, старець, побачивши його через відчинене вікно, зупинив його словами: «Стій, стій! Що, виконав ти свою обіцянку? Почулося з боку приїжджого: «Батюшко! вибачте... Старець: Не виконав? Ну, так повертай назад і не приходь до мене». Так і був змушений цей пан виїхати, не прийнявши навіть благословення від старця. Довго, довго після смерті отця Леоніда у Вязьмі і в усій Смоленській губернії пам'ятали цей випадок, який тоді ж став відомим і на багатьох навів рятівний страх, розуміючи, що бажаючим користуватися духовними настановами старців недостатньо лише запитувати їх, але має намагатися і виконувати те, що вони скажуть. Окрім цих були ще від старця Леоніда різні чудові випадки. Так, отець Антоній (Путилов) розповідав одному зі своїх дітей духовних, що син одного подружжя, яке він бачив у отця Леоніда, мав ніби потворність душі і досконалу схожість особи з батьком і матір'ю. Старець казав, що це було покарання Боже за недотримання свят його батьками. Приїхало в Оптину пустель одне карачівське сімейство, у якому неодноразово повторювалися сімейні нещастя. Ті, хто приїхав, відшукали тут свого земляка, скарбника старого ієромонаха Гавриїла, і пояснили йому свої обставини. Він надумав було допомогти їхньому горю херувимським ладаном, але без благословення отця Леоніда не наважувався подати їм якусь пораду і пішов до старця благословитися. «Дивник ти! – сказав йому старець. - Чи допоможе тут херувимський ладан? Де гнів Божий, там Господь не щадить і Своєї святині. Тут потрібне інше, тобто щире каяття у гріхах, за які посланий Божий гнів, і виправлення». Дружина мценського купця Орловської губернії Миколи Васильовича Ломакіна, Катерина Іванівна, довгий час страждала від винопиття, так що готова була всього позбутися, аби тільки десь і якось дістати і напитися вина. Багато вона прийняла за це побої від свого чоловіка, але відстати від вина не могла. Надумали вони нарешті поїхати до Оптіна до старця отця Леоніда. І як тільки увійшли до нього в келію, старець, звернувшись до запоєм, що страждала, сказав: «Катя! Ходімо, я тебе сповідую на живу ниточку». Після сповіді хвороба її негайно припинилася. Повернувшись додому до Мценська, жінка та не могла навіть терпіти винного запаху. У цих купців Ломакіних був син, Василь Миколайович Ломакін, 18 років. Він зазнав кам'яної хвороби. Люди радили везти його на операцію, для чого й повезли спершу до старця Леоніда за благословенням. Але хворий, побувши недовгий час в Оптиній пустелі, молитвами старця і без операції отримав досконале зцілення і повернувся до Мценська здоровим. Про ці два випадки розповів оптинський послушник Петро Ломакін, їхній родич 112 . Багато мирян, які належали до старця Леоніда, зверталися до нього за благословенням перед шлюбом. Переважно так чинили жителі деяких міст Тульської губернії, і помітно було, що шлюби, які відбувалися з благословення старця, були благополучні. Але, з іншого боку, якщо такі традиції, що трималися, чомусь не хотіли брати благословення на здійснення шлюбу, то виявлялося, що шлюби ці не завжди були вдалі. Така відмінність спонукала деяких і мимоволі звертатися до старців за благословенням не лише на вчинення шлюбів, а й на інші підприємства. Батько Леонід, який просив благословення на шлюб, звичайно радив добре розглядати всі сприятливі або не сприятливі обставини. Так, наприклад, звертати увагу на те, щоб і наречений, і наречена – обидва були здорові і щоб їм чим жити; щоб звання від звання різко не відрізнялося і щоб по літах, або віком, мало було відмінності. Особливо бідним сімействам не радив брати багату наречену, щоби не бути їй рабами. При цьому старець повторював найпростіше старовинне прислів'я: «Знай чобіт чобота, а лапоть лаптя». Крім того, хто запитував про вибір нареченого, говорив, щоб звертали увагу на властивості його батька, а запитували про вибір нареченої – щоб звертали увагу на властивості матері. При цьому казав: "Яблучко від яблуньки далеко не покотиться". Нарешті, нареченому та нареченій та батькам їх радив дивитися, при старанній молитві, на своє серце. Якщо при останній рішучості на шлюб наречений і наречена і батьки їх стали відчувати душевний спокій, то старець радив вирішуватися на такий шлюб. В іншому випадку, якби при цьому виявився сумнів, несвідомий страх, занепокоєння і збентеження, то старець казав, що це несприятливий знак, і радив шукати іншого нареченого або іншу наречену. Це була загальна порада старця отця Леоніда для всіх. Але сам він, за даною йому від Бога прозорливості, викладав іноді поради, несхожі з людськими думками та міркуваннями. Одного разу прийшов до старця небагатий чоловік і, пояснивши, що за його дочку сватаються три наречені – міщанин, фабричний та заможний селянин, запитав його, за кого з них віддати йому свою дочку. Батько Леонід порадив віддати за селянина, сказавши, що тут буде ситніше. Потім настав голодний рік, після якого батько означеної нареченої приходив дякувати старцю за те, що він порадив йому віддати дочку за поселянина, який у голодний час прогодував його, додавши при цьому, що міщанин і фабричний самі ледь з голоду не померли. Казав про себе уродженець міста Перемишля Калузької губернії, який тривалий час проживав у Саратові, купець Василь Іванович Богомолов таке. Будучи молодим чоловіком, він підшукав собі наречену дівчину, мати якої дотримувалася якоїсь секти і дочку свою готувала, за звичаєм сектантів, прийняти титул «богородиці». Але до одруження він вирушив до старця отця Леоніда за порадою, чи одружитися з нею або шукати іншу наречену. Старець благословив одружитися. Рада Богомоловим прийнято, і шлюб було здійснено. Таким чином особа ця, що вийшла заміж за православного, і сама стала православною і, між іншим, недовго в заміжжі пожила, всього півтора року. У цього купця Богомолова були дві сестри дівчини, які, за благословенням старця отця Леоніда, обидві вступили до Калузького жіночого монастиря. Старшій з них, яку батьки хотіли видати заміж, він пророкував близьку кончину, сказавши їй особисто: «Тобі і жити залишилося всього дванадцять років». Так і сталося. Через дванадцять років монастирського життя вона померла. Крім цих і подібних їм окремих випадків, старець отець Леонід постійно оточений був селянами і, переважно, селянками, до заняття з якими, як згадано вище, був більш розташований. Траплялися з цього приводу дуже дивні випадки. Архімандрит А. розповідав, що, що прийшли вперше до старця Леоніда, він застав його займався з селянками. Старець був у простому полотняному замаранному балахоні; в одній руці тримав штоф, наповнений якоюсь рідиною, а в іншій чарку і, наливаючи в неї зі штофу, подавав одній із селянок, що оточували його. Побачивши цього архімандрит остовпів. «Що ж ти дивуєшся? – сказав старець. – Чи не пам'ятаєш, як ти сам бочками варив це зілля? За цих слів несподіване видовище дуже просто пояснилося для архімандрита. Старець подавав хворій селянці гірку воду, якою і приїжджий архімандрит колись, бувши ще мирською людиною, лікував багатьох хворих і для цього готував її у великій кількості. Спокуса в архімандриті змінилася після цього здивуванням, як старець, який вперше його бачив, міг нагадати йому про таку обставину з його життя, про яку навіть він забув. Бачачи старця Леоніда в такій мові народної, деякі з відвідувачів висловлювали якесь невдоволення на нього, мабуть, вважаючи заняття його з простим народом справою не дуже важливою, а може бути, марною або навіть недоречною. Але старець умів навчити таких. Одного разу приїхав до Оптини пустель благочинний з міста Бєлєва поважний батько протоієрей Іоанн Глаголєв, який любив і поважав отця Леоніда і взаємно ним був поважний. Прийшовши до старця, отець Іван знайшов його за звичаєм оточеними селянками. «Полювання вам, батюшка, поратися з бабами», – сказав він із властивою йому простотою. «Що ж, отче Іване, і справді: це б ваша справа, – відповів старець, – а скажіть, як ви їх сповідуєте? Два-три слова спитайте, ось і вся сповідь. Але ви б увійшли в їхнє становище, вникли б у їхні обставини, розібрали б, що в них на душі, подали б їм корисну пораду, втішили б їх у горі. Чи робите це? Звичайно, вам ніколи довго з ними займатися. Ну а якщо й ми не прийматимемо їх, куди ж вони, бідні, підуть зі своїм горем?» Присоромлений протоієрей зізнався у необдуманості сказаних старцеві своїх слів. Розділ XIII. Гоніння на старця отця Леоніда та на його учениць, що жили у Білівському жіночому Хрестовоздвиженському монастирі (1839–1841 роки) Незважаючи на мабуть благі та благотворні дії старця отця Леоніда, його постійно підозрювали неприхильні до нього люди, за ним стежили і свого часу судили формальним порядком. Так розповідала себе вищезгадана дівчина з дворян Параскева Трунова. «Бувши в Оптіній 1839 року, я проживала з компаньйонкою в монастирському готелі. Заманулося нам з нею якось пройтися по доріжці до скотарні. Тут ми ненароком зустрілися з двома особами – ієромонахом і підначальним священиком, противниками старця отця Леоніда. На запитання останніх, хто ми й навіщо приїхали до Оптіни, ми відповіли, що приїхали до старця отця Леоніда полікуватися, бо справді в однієї з нас боліла рука, а в іншої нога. Ті, хто допитує нас, помітили, що старець не лікар і лікує тільки душевні хвороби. Ми, у свою чергу, заперечили: «У такому разі ми попросимо в нього поради, що нам робити». – «А ви, – продовжували ієромонах зі священиком, – візьміть олію від святої ікони Божої Матері і мажте їм хворі місця». Ми подякували їм за пораду, сказавши, що у нас є в Оптиній брати, які доставлять нам олії. Дізнавшись, що у нас тут є родичі, непрохані наставники припинили розмову. А після старець, дізнавшись про ненавмисну ​​нашу зустріч, порадив нам вперед остерігатися і уникати подібних людей. Довелося нам із компаньйонкою в цей приїзд і ще бути у старця. Раптом він нам і каже: Завтра, дівчатка, сидіть у номері готелю і нікуди не виходьте; завтра буде суд». – «Кого ж, батюшка, судитимуть?» - Запитали ми. "Та мене", - відповів старець. Справді, другого дня розташувалася слідча комісія в нижньому поверсі готелю, на другому поверсі якого ми сиділи в страху. Судді закликали до себе спочатку ієромонахів, потім ієродияконів, далі ченців і послушників і всіх допитували, чи не знає хтось про отця Леоніда чогось докірливого. Однак ніхто з них не сказав про нього жодного поганого слова. Суд закінчився незабаром, а ми цілий день просиділи в номері голодними, бо готель у суєтах забув насгодувати нас свого часу. Дізнавшись про щасливий результат суду над собою, старець сказав: «Це дівчата помолилися за мене». Але всі ці й подібні до них неблаговолільні дії з боку начальства і взагалі небажаних людей не були для старця отця Леоніда новиною і не могли багато турбувати його, оскільки вони стосувалися тільки його одного. Попущенням Божим перед самою смертю старця ворог навів на нього ще одне останнє передсмертне випробування, яке для нього особливо було чутливе, тому що стосувалося не його одного, а багатьох його духовних дітей. Серед тих, хто приходив до старця отця Леоніда, для духовних порад були й дівчата різних станів, які, не маючи схильності до шлюбного життя, але бажаючи з молодих років запобігти собі Єдиному Небесному Нареченому і Нареченому чистих душ, Царю Христу, просили про це поради у досвідченого старця. Він приймав і їх з батьківською любов'ю і, розкриваючи їм правильний погляд на чернече життя, навчав йти вузьким шляхом відсікання своєї волі і розуму і не тільки віддалятися від пристрастей, але викидати й найкоріння їх, очищаючи серце від пристрасних помислів і мисленних притворів, через часті відкуси і духовні відчуття. Деяким з дівчат, що виявляли щиру готовність йти цим шляхом, старець радив вступити в Белевську обитель і віддати себе в керівництво колишньої там стариці рясофорній черниці матері Анфії, яка зросла і досягла успіху в діяльному духовному житті під досвідченим порадою самого отця Леоніда і зверталася до небагатьох. Оптина пустелі. Настоятелька ж Белевського монастиря ігуменя Епафродіта, бачачи, як мати Анфія та близькі до неї сестри мабуть процвітають у духовному житті, надавала їм помітну перевагу. Споконвічний ворог роду людського скористався цим, щоб уразити інших недбайливих, і вони прийняли в своє серце стрілу заздрощів проти Анфії та відданих їй сестер. Внаслідок чого і спіткало Белівську обитель велику спокусу. Справа була така. У Білівському монастирі жила монашеня черниця N.. дочка вищезгаданого скитського схимника отця Вассіана, така ж неосвічена простушка, як і батько її. Вона часто відвідувала його і, що не казав їй отець Васіан, все брала за істину і переносила до свого монастиря. У той же час в обителі цієї мешкали дві сестри-дворянки, Марія та Марфа Миколаївни Сомові, які надійшли до монастиря з благословення оптинських старців отця Леоніда та отця Макарія. Серед тих, хто звертався до згаданої матері Анфії, за духовними порадами були і ці дві сестри, які жили спочатку разом в одній келії. Але оскільки вони були різного настрою, то одна з них, Марія Миколаївна, наважилася відокремитися від своєї сестри та придбати для себе інше приміщення, що й зробила. З благословення старця отця Леоніда вона продовжувала звертатися до матері Анфії, а Марфа Миколаївна, як освічена інститутка, почала дивитися на старече благословення та духовне керівництво як на діло зайве і почала жити в монастирі вільно. Від нудьги вона часто запрошувала до себе мати N., яка щоразу після повернення з Оптіної від свого батька розповідала про старця отця Леоніда різні небилиці. Послухати ці небилиці Марфа Миколаївна завжди запрошувала свого духовного отця, монастирського священика отця Григорія. Загальна їхня думка про старця отця Леоніда і про його ученицю матері Анфії була така: ніби мати Анфія привертає до себе сестер, поширює між ними якесь нове вчення, сповідує їх і дозволяє ім'ям отця Леоніда. Ці й подібні до них вигадки, засновані на збоченні найпростіших і безневинних слів і дій доброчесної стариці, звичайно на навіювання бісівському, приймалися як істинні. Священик і свого часу духівник Білевського жіночого монастиря отець Григорій, людина молодого, суворого постницького життя, спочатку, коли старець отець Леонід жив на скитській пасіці, глибоко шанував його, був його духовним сином і навіть дивувався його старечим подвигам. А отець Макарій, духовний друг і сотаїнник старця отця Леоніда, проїжджаючи за обставинами з Оптіної в Орел через Бєлєв і назад до Оптіни, завжди мав у домі отця Григорія ночівлю. Тому отець Григорій до обох старців був у найближчих стосунках. Але коли йому довелося чути різні хибні невигідні чутки про старця Леоніда, віра його до старця завагалася. Природно тому було, що він став підозріло дивитися і на матір Анфію, яку не злюбив за те, що вона та за її прикладом деякі інші сестри зверталися по духовні поради до старця отця Леоніда. У цьому він вважав себе лише єдиним законним керівником їх і тому бачив у цьому применшення своєї честі, змішуючи у своїх поняттях таїнство Сповіді, що становить, як відомо, невід'ємне право всіх, хто має духовну владу в'язати і вирішити, тобто наділених благодаттю священства, зі старістю, або з одкровенням, або з одкровенням приналежність лише одних досвідчених і досконалих у діяльному чернечому житті старців і старих 114 . Крім того, отець Григорій при суворому особистому погляді на чернецтво чванився тим, що старець отець Леонід був огрядної статури і приймав багато відвідувачів різного роду і віку, входив у їх пояснення і вислуховував усілякі їх непристойні слова і діяння, що, на його думку, не повинно б входити в слух з душею. Внаслідок цього отець Григорій почав думати, чи не криється тут якась брехня – масонство чи ще що. Про це він перш за все писав близькому своєму родичу, відомому подвижницьким життям ієросхимонаху Києво-Печерської лаври і духовнику Київського митрополита Філарета (Амфітеатрова) отцю Парфенію, який знайшов потрібним викликати отця Григорія до Києва для особистої наради, які вжити заходів до того, як вжити заходів. Відомо, що старець отець Парфеній, хоч був подвижник і Божий угодник, але недалекий був у знанні догматів Святої Православної Церкви і не знайомий був з вченнями єретичними, а тому після бесіди з отцем Григорієм, який через непорозуміння передав йому брехню за істину, обидва вони уклали, що вони заблукали, є не що інше, як масонство. Якби отець Парфеній у той час представив отця Григорія митрополиту Філарету, то справа про отця Леоніда дуже легко роз'яснилася б і нічого особливого не сталося б. Але ворог, ненависник будь-якого добра, поплутав – не допустив старцю Парфенію прийти до цієї доброї думки, і затіяне отцем Григорієм діло набуло дуже сумного обороту. Отримавши від старця Парфенія благословення, отець Григорій вирушив до свого Белевського монастиря з твердим наміром вивести назовні таїсь брехню і відразу після приїзду ревно взявся за цю справу. Він почав з того, що зробив заяву про своє відкриття настоятельці монастиря ігумені Епафродіті і тим чимало збентежив добру стареньку. Даремно вона постачала на вигляд отцю Григорію, що стариця Анфія і однодумні з нею сестри – кращі овечки врученого їй Богом словесного стада. Отець Григорій не хотів нічого слухати, запевняючи з клятвою, що він відкрив брехню, що таїлася досі, і за обов'язком свого звання вважає себе зобов'язаним озброїтися всіма заходами проти цього зла. Потім він став старанно розповсюджувати як у своїй обителі, так і поза нею різні хули та помова на старця отця Леоніда. Коли звістка про це дійшла до смиренного старця, він, як воїн, що вже спокусився в духовних лайках, зустрів благодушно не нові для його слуху наклепи. Але його спосник і духовний друг отець Макарій, маючи на увазі не стільки викриття, скільки зрозумілість отця Григорія, що ревнує не по розуму, написав йому вельми переконливий і разом пройнятий духом лагідності і поблажливості до заблукаючого побратима листа наступного змісту: «Ваше благословення, найшанованіший в ієреях отець Григорій! На мій жаль, чую про вас, що ви прийняли хибну думку і переконалися в оном проти батюшки отця Леоніда не тільки в худий бік про його життя, але навіть і про віру, причетні до якоїсь секти чи єресі, чого я від вас не очікував. Маючи до вас серцеву прихильність, бажаю вивести вас із цієї помилки; бо ви підпадаєте гріху хули на неповинного і робитеся винуватцем того ж таки в інших. Хто вам переконав про нього таку думку, потрібно випробувати, чи гідний він можливості і на чому заснував свої аргументи. Не всякому духу віруйте, але спокушайте духи, а ще від Бога суть, - пише святий апостол (1Ів.4: 1). Отця Леоніда досить знають Святішого Урядового Синоду члени, високопреосвященні митрополити, дуже добре. Київський же митрополит знав його ще раніше, коли був у Орлівській єпархії настоятелем у Свенському монастирі; а отець Леонід жив тоді в Білобережській пустелі, які були відстанню не більше як за 20 верст і часте мали зносини. У 1837 році, у проїзд його високопреосвященства до Києва, бувши в нашій пустелі, надав йому дуже милостиве архіпастирське благовоління. Батько ігумен (Мойсей) і отець Антоній мають до нього дуже хорошу прихильність і повагу і багато в чому з ним радяться. Також і інші батьки та браття наші мають до нього довіру та любов і користуються її настановами. І світські різного звання люди приходять до нього і відходять не без втіхи в душевній їхній скорботі та здивуванні. Отець Леонід перебував близько 20 років за досвідченого в духовному житті старця схимонаха Феодора. Схимонахи Феодор і вісник його Клеопа відомі правою віри та святістю життя, які були учні молдавського старця Паїсія, а він (отець Леонід) від них був наставляний у духовному житті. Правова віра його відома високопреосвященним митрополитам Московському і Київському і нашому преосвященному, як предстоятелям Церкви. Та й ми всі знаємо і твердо запевняємо, що він вірує у Святу Єдиносущну і Нероздільну Трійцю – Отця і Сина і Святого Духа, як Свята Соборна і Апостольська Греко-Російська Церква наказує, і всі догмати і постанови її право сповідує і містить і ніколи і не до якоїсь. Життя проводить, скільки можна під силу його і здоров'ю, помірковане, а не спокусливе. Інакше як могли як свої браття, так і світські люди від нього користуватися? Є, щоправда, люди, які приходять із випробуванням і лукавством, бажаючи знайти чудотворця, провидця або віщуна, і, не знаходячи в ньому нічого з цих якостей, вимовляють на нього свої хули, які, очевидно, дійшли і до вашого слуху і обурили ваш дух. Тоді треба було б про нього жалкувати, якби всі говорили про нього добро; бо, за словами Спасителя нашого, горе людині тому, про нього ж рекут усі люди добре (див.: Лк.6: 26). Хто ж втік хули й ганьби з благочестиво живих, коли і на Самого Спасителя Господа нашого Ісуса Христа, що не створив жодного гріха, але благодійного душам і тілесам людським туні, волали і спокушалися? У чому засвідчуємося Його Божественними словами: а ще господи на дому веельзевула нарекоша, коли більше дома його (Мт.10:25). А ще Мене вигнали, і вас виженуть (Ін.15:20). Дуже не дивно, що ворог озброюється на нього за те, що він повчаннями своїми відновлює багатьох до твердості у вірі, до благочестивого життя, до руйнування ворожнечі, між людьми буває. Усього цього ворог ненавидить і підносить на нього підносити хули, мені його похитнути. Однак він, благодаттю Божою зберігається, нітрохи не пошкоджується і не малодушує від них; але, жалкуючи за них, охоче прощає їм і молиться за них Богові, нехай не поставить їм у гріх цього. І про вас він вкрай співчуває, що марно споткнувся про нього у вашій думці і собі ушкоджує. А мені шкода і батюшку отця Леоніда за хибний про нього наклеп, і вас за вірогідність оній. Як же може бути совість ваша спокійна і мирна, коли стільки душ хибно спіткнулися? Святий апостол Павло пише до Галатів у 5-му розділі вірші 10: бентежить яй ... вас понесе гріх. Ось як важливо і тяжко розголошенням хибних чуток обурювати інших совість! Ще коли б ганьбити тільки в якомусь, на думку їх, гріховному житті, то це схоже на будь-яку людину, і ніхто ж без гріха, але й один день життя його буде (див.: Йов.14:4–5 ). А коли справа йде до віри, то маю обов'язок у цьому її захистити та виправдати. Святий Агафон, був укорінений від деяких різними гріховними докорами, відповідав на всяку: «Грішний єсмь». А коли сказали йому: "Агафон - єретик", - він заперечив. І коли запитали його, чому він усі докори з терпінням переніс, а цього останнього не переніс, – відповідав: «Они гріхи схожі на людину, і сподіваємося в них отримати прощення милосердям Божим, а єретик є відлучений від Бога». Бачите, наскільки це важливо, що і святий став проти цього; то чи не повинен я, маючи до батюшки любов і знаючи його правоту, на захист його уявити вам, що він вірить так, як ви пояснив вище. Але й життя його є чеснотним, і служить для нас і для багатьох прикладом. Все ж брехні та неприємні релігії мудрування здійснюють у таємниці і потай, а в ньому нічого такого не бачимо. Якщо ж хтось знаходить що гидке, нехай судить як хоче; але суд Божий та суд людський мають велику різницю. До часу ніщо судите (1Кор.4:5). На Страшному Суді, коли з'являться люди неприйнятному Судді, тоді викриють кожного не тільки справи, а й поради сердечні. Може, й скажуть: Ось людина, що його мехом колись у посміх і лайка, як звинуватилася в синах Божих, і в святих жереб його є (див.: Прем.5:3 ; Прем.5:5 ). Це пишу вам тільки з жалю до вас і бажаючи вас вивести з хибної думки, щоб заспокоїти ваш дух. Адже я впевнений, що ви не маєте спокою, прийнявши на нього таку думку. Прошу вас, Господа заради, для вашої душевної користі, залиште це і не вірте тим, що вселяють вам це. Бажаю, щоб благодать Божа торкнулася вашого серця в пізнанні пропонованої мною істини. Доручаючи себе вашим святим молитвам, з найнижчою повагою залишаюся вашого благословення старанний смолитвенник, багатогрішний ієромонах Макарій. Січня 24 дні 1839». Цей переконливий і разом велелюбний лист смиренномудрого старця Макарія, можливо, і справив би на отця Григорія сприятливу дію, але, підкріплюваний авторитетом києво-печерського старця Парфенія, він, як видно з наслідків, не надав йому особливого значення. Тим часом пущена ним у хід чутка, ніби він відкрив у Білевському жіночому монастирі єресь, того ж року дійшла до єпархіального архієрея. Отець Григорій і мати ігуменя Епафродіта негайно були викликані в Тулу. На запитання преосвященного Дамаскіна - в чому справа, отець Григорій не обвинувачуючись підтвердив свою думку про уявну брехню, називаючи проповідником цієї оптинського старця отця Леоніда, а розповсюджувачами її в Білівському монастирі - старицю Анфію і послушницю Марію Миколаївну Сомову, підкріпляючи б брехні і двох своїх духовних дочок, що розкаялися. Преосвященний, збентежений несприятливими чутками про обителі і до того ж побоюючись, щоб поголос ця не пішла далі і не пошкодила йому в думці вищого начальства, поспішив дати віру словам отця Григорія і зважився суворими заходами припинити зло на самому початку і тим самим вгамувати поголос, про невигідну для неї. Справа почалася тим, що слідом за отцем Григорієм викликана була в Тулу обумовлена ​​ним в брехні мати Анфія з однодумними з нею сестрами. Після прибуття в Тулу мати Анфія за наказом преосвященного віддана була на умовляння тодішньої ігуменії Тульського Успенського монастиря Клавдії. Начувшись про якусь брехню і боячись, як би самій не підпасти гніву владики, ігуменя взялася за справу з повною старанністю. Вона покликала мати Анфію в свою образну і, поставивши її перед іконами, стала наполегливо умовляти уявну єретичку зізнатися щиро в своїй помилці, обіцяючи, що вона в такому разі буде клопотанням про їхнє прощення у преосвященного, який, як чадолюбний батько, бажає. Мати Анфія, не знаючи за собою жодної провини, просто і лагідно відповідала ігуменії, що вона, визнаючи себе грішною взагалі, однак, не знає за собою жодної єресі, і просила своєю чергою пояснити їй, у чому саме вимагають від неї визнання. Тоді ігуменія повела мову з іншого боку і почала обсипати невідомого їй старця хулами, кажучи, що він масон і захопив їх, невинних, у свою брехню. Мати Анфія помітила на це, що вона не знає, що таке означає «масон», але твердо знає, що безневинно хулимий нею старець отець Леонід відомий як чоловік досвідчений у духовному житті і вчив їх не чому іншому, як прямому чернечому шляху, згідно з писаннями святих богодухновенних. Ігуменія перервала її запитанням: «А що він давав вам читати свої книги?». – «Так, – відповіла мати Анфія, – я й тепер читаю за його настановою книгу авви Дорофея, яка, за словами старців, є абеткою чернечого життя». За записками ж києво-печерського ієросхимонаха отця Антонія, ігуменя, побачивши у підсудних – матері Анфії з іншими сестрами – книги Добротолюбство слов'янське та преподобного Єфрема Сиріна, запитала: «Які це книги?» Мати Анфія відповіла. Але як сама ігуменія, мабуть, ніколи цих святоотцівських книг не читала, то, бажаючи привести своє невдале вмовляння до якогось кінця, вигукнула: «Ну, так і є, масони, чаклуни! Кажу вам: ви, любі, впали в єресь і, якщо не каєтеся, загинете, загинете неодмінно і тут ще будете покарані з приблизною строгістю». Розлючена своєю невдачею, ігуменія представила преосвященному матір Анфію затятою єретичкою, яка ні в чому не зізнається. Відібрані книги – Добротолюбство і святого Єфрема Сиріна – були переведені ігуменією при рапорті в духовну консисторію як єретичні. Над іншими обумовленими в уявній брехні сестрами (всіх числом тринадцять) доручено було дізнатися колишньому тоді настоятелю Новосільського Свято-Духова монастиря архімандриту Ніканору. Слідчий хоч і допитував поодинці сестер, але нічого не міг дізнатися більше про те, що було раніше відомо всьому Белевському монастирю, тобто що ці сестри ходили до стариці Анфії за духовними порадами, від чого ні вона, ні сестри і не думали відмовлятися. Не бажаючи звинуватити в занадто поспішному ув'язненні отця Григорія, слідчий не зважився виправдати і сестер, які підпали гніву владики, і тому представив їх у своєму донесенні як завзятих, ні в чому не зізнаються. Після цього дізнання, яке не привело до жодного позитивного результату, преосвященний Дамаскін словесно наказав ігумені Епафродіті донести йому письмово про те, що сталося в її обителі. Добросердечна, але боязка стариця ігуменя, бачачи, що їй на виконання даного доручення всіляко доведеться звинуватити тих, кого вона на внутрішнє своє переконання вважала невинними, зважилася, принаймні, звинуватити їх не в єресі, а в самочинстві; і тому в донесенні своєму преосвященному від 24 листопада 1840 року про обвинувачених сестер написала, що вона «жодної іншої брехні в них не знайшла, як одне лише черниці Анфії свавілля». Часу після того минуло понад два місяці. Нарешті, на повідомлення ігуменії Епафродіти в лютому 1841 року пішла резолюція преосвященного такого змісту: «Монахиню Анфію, після зняття з неї рясофора, вислати з монастиря негайно, перевівши вид її звільнений за правління (Белевское) на видачу. Послушниць, не визначених начальством, але, всупереч розпорядженням того, хто проживає в монастирі, також вислати з монастиря. Настоятельці, за слабке нагляд за тими, хто проживає в монастирі і за невиконання розпоряджень начальства, заборонити протягом двох тижнів вживання мантії, примусивши, щоб вона дивилася уважніше за порядком у монастирі і не допускала до невигідних чуток про він». Не в усій, однак, силі виконана ця резолюція преосвященного, яка засуджувала на вигнання з обителі матір Анфію і всіх, хто ходив до неї за порадами сестер. Матері ігуменії вдалося просити владику обмежитися лише двома, визнаними більше за інших винними та завзятими – матір'ю Анфією та дівчиною з дворян Марією Миколаївною Сомовою, які й вислані були з обителі. Інші ж залишилися у сильній підозрі та під наглядом. Тим часом, чутка про белівські події рознеслася всюди і викликала нові сором'язливі заходи до оптинського старця отця Леоніда, як причетної судової справи про його белівських учениць. Недоброзичливці, з цієї нагоди, представляли його якимось самовільним порушником чернечих правил і завзятим ослушником начальства. З келії, побудованої для заспокоєння старця паном Желябузьким, велено було батькові ігумену Мойсею наприкінці 1840 року перевести його в іншу, в корпус архімандрита Мелхиседека, що жив на той час у Оптиній пустелі, подалі від воріт і від повз народ. Головне ж при цьому мало на увазі те, що архімандрит, як людина заслужений і мав вигляд нетовариський, не потерпить у сусідстві старця Леоніда, завжди оточеного безліччю народу, і буде за це скаржитися начальству, а тим самим дасть нагоду заплутати старця і рушити його з Оптиної пустелі в якийсь інший. Але очікування це не справдилося. Батько архімандрит розумів старця і дивився на нього як на людину, яка живе в Бозі, і хоч часом і бурчав на відвідувачів - навіщо старця турбують і через це накликають на нього таку біду, - але до самого старця був ввічливий і ласкавий і нерідко з повагою до нього! Я дивуюсь вашому життю та безмежній вашій праці, та ще й у вашій старості. Я погоджуся краще землю копати, аніж тлумачити з ними, та ще так люб'язно, що всі задоволені залишаються. О, хай допоможе вам Бог! Мене це вражає». Добрий батько архімандрит скоро помер. Разом з переведенням старця в іншу келію йому знову було заборонено єпархіальним начальством приймати мирських відвідувачів, що, втім, знову було ненадовго. Якраз до цього часу приїхала до Оптіни засуджена на вигнання мати Анфія. Старець дуже стиснутий був у прийомі сторонніх відвідувачів; але коли дізнався про її приїзд, то, як батько жалісливий, готовий покласти душу свою за своїх щирих учнів та учениць, рішуче сказав: «Хоч би меч над головою моєю висів, а Анфію прийняти треба». Повний віри в Божественний Промисл, старець усіма заходами підбадьорював впадала духом мати Анфію та інших наклеп з нею сестер. І взагалі старець отець Леонід і отець Макарій, самі досвідчені в скорботах, знали, як допомагати спокушеним. Будучи глибоко переконані в урочистості навітованої істини, вони зміцнювали скорботних потерпіти в сподіванні Бога, що рятує від молодості і бурі (див.: Пс. 54:8), пам'ятаючи, що Господь нікому не посилає спокуси вище сил, але не сповільнить спокуса. Сором'язливе становище самого отця Леоніда посилювалося тим, що його, хворого старця, змусили ходити щодня до церковних служб. Підкоряючись волі начальства, як волі Самого Господа, старець збирав свої сили, що слабшають, і з ударом дзвона виходив з келії. Але чудове було на той час видовище. Його хода до храму Божого була схожа на ходу тріумфальну. Народ з нетерпінням чекав на його появу. При виході з келії багато хто кидався перед ним на землю, всі намагалися прийняти від нього благословення і поцілувати його руку, деякі цілували краї його одягу, а інші голосно висловлювали своє співчуття до нього. Невеликий простір від келії до церкви старець проходив між двох стін народу не менше півгодини, жартома відганяючи ціпком, що надто тіснився до нього. У правого клироса, де ставав старець, збиралися величезні юрби народу. Тим часом життя старця догоряло. До осені 1841 року довелося за обставин бути в Оптиній пустелі вищезгаданої дівчини з дворян, на той час уже послушниці Борисівської жіночої пустелі Параскеві Трунової. Прийшла вона до старця. За слабкістю сил він лежав у цей час на ліжку, а біля нього сидів батько Макарій. «От добре, що прийшла, – сказав старець. - Іди, я передам тебе батькові Макарію». І потім, узявши її руку в свою підлогу, передав її у підлозі батька Макарія. Потрібно було невдовзі після того Трунової сповідатися. Старець отець Леонід розкрив їй у подробиці все її життя, де, коли і що вона робила. І потім наказав їй піти сповідатися у батюшки отця Макарія. Коли ж вона заперечила: «А що ж ви, батюшка?», старець сказав: «Адже я передав тебе батькові Макарію, а я скоро маю померти». В цей час почулося сильне бурчання в животі старця. «От чуєш? – промовив він. – Це ознаки моєї близької смерті». Збентежена такою несподіванкою, Трунова заговорила було: «Та як же так, батюшка? Як же жити без вас?» Старець заспокійливо відповів: «Не бентежся, отець Макарій діятиме так само, як і я». Коли ж Трунова, яка готувалася до сповіді, висловила старцеві свою побоювання, як би їй не забути дещо з того, про що нагадував їй старець, він сказав: «Якщо що забудеш, отець Макарій нагадає, а якщо і він про що не нагадає, то, коли прийде до мене, я йому нагадаю». З того часу вона стала духовною дочкою отця Макарія. Все це було, за зауваженням Трунової, місяці за два до смерті старця отця Леоніда. Відпускаючи цього разу Трунову з Оптіної назад у свій монастир, старець ще підтвердив їй, що він незабаром помре, і велів потай передати двом борисівським черницям, щоб приїхали попрощатися з ним, що, звичайно, свого часу і було виконано. А крім того, старець вручив Трунової листа до однієї з колишніх під опалою учениць своїх у Білівському жіночому монастирі, матері Павлині, і міцно наказав їй всіляко домогтися, щоб віддати матері Павлині листа у власні її руки і від його імені сказати підбадьорливе: «Не сумуй!» Приїхавши до Белєва, Трунова, щоб не накликати на себе підозри, зупинилася не в монастирському готелі, а на приватній квартирі; бо белівські старці учениці були у великій підозрі і за ними стежили. Коли Трунова підійшла до келії матері Павлини, перша вийшла їй назустріч, мабуть як вигнанка, яка прибула сюди на якийсь час, мати Анфія з запитанням: «Що вам треба?» – «Мені треба, – відповіла Трунова, – бачити матір Павлину». Мати Анфія сказала, що вона нездорова. «Але в мене є лист до неї від батька Леоніда, – продовжувала Трунова, – і батько звелів мені передати його лист у власні її руки». Тоді тільки мати Анфія, передавши слова Трунової матері Павлині, викликала її побачення. Вийшла мати Павлина, бліда, худа. Видно було, що сильна скорбота до безнадії точила її серце. Трунова передала їй листа і сказала: «Батюшка не велить вам сумувати». Сльози радості при цих словах полилися з очей матері Павлини і оросили як листа старця, так і принесла його. Розпитуванням не було кінця: «Як же це ви його бачили? І де ж бачили? До речі, продовжимо ще про белівські страждальниці. Багато скорботного дісталося на долю невинно обумовленої матері Анфії та відданих їй сестер. Після вигнання з монастиря вона та Марія Миколаївна Сомова не знали, де голову прихилити, бо куди не були, скрізь їх приймали з недовірою та підозрою. Приїхавши у Воронеж, мати Анфія хотіла притулитися, хоч кілька днів, у тамтешньому жіночому монастирі. Зустрівшись з однією монахинею, вона запитала: «Чи не була тут Марія Миколаївна Сомова?» Черниця з острахом відповіла: «Була і пробула в нас кілька днів; але ми боїмося про це і говорити, щоб самим не потрапити в біду. Кажуть, вона якась небезпечна єретичка. А ще, чути, була там у Белеві якась Анфія, то ту, кажуть, у Сибір заслали». Чуючи про себе такий відгук, мати Анфія, звичайно, повинна була скоро піти з Воронежа і в очікуванні будь-якої зміни проводити мандрівне життя. Великим скорботам і приниженням зазнавали і сестри, які залишилися в монастирі однодумні з матір'ю Анфією. Але в усіх скорботах їх підтримували взаємні між ними любов та одностайність; бо загальні скорботи та гоніння, як відомо, зближують людей. Разом з тим слід зазначити, що ці достовірні якості були в них, так би мовити, відображенням любові та однодумності, які панували між їхніми старцями-керівниками Леонідом та Макарієм. За словами однієї з тих, що були в гонінні сестер, згаданої вище матері Павлини, радості та скорботи у них були спільні: якщо одна з їхнього малого суспільства була чимось втішена, то це становило спільну радість для всіх, вони не знали заздрості; і, навпаки, скорбота кожної поділялася і полегшувалась спільною участю та спільною любов'ю всіх сестер. Також великим укріпленням і втіхою серед скорбот служила для гнаних батьківська любов старця отця Леоніда, який у цей важкий для них час не залишав їх своїми словесними та письмовими настановами. Втішаючи їх, він казав їм: «Заради Господа. Смуток ваший на радість перекладеться. Вірую Господу, – додав він ще, – наскільки Белівська обитель знеславилася, настільки згодом прославиться. Вірую, що Білевський монастир буде мій, що буде в ньому моя ігуменя». Чуючи ці слова отця Леоніда, мати Павлина (згодом ігуменя Білевського монастиря), відома своїм духовним життям, здивовано міркувала: «Як це може бути? Мабуть, для відновлення нашої обителі надішлють до нас якусь черницю з Севська». А що слова старця належали до неї самої, цього вона, перебуваючи на той час у скорботному та приниженому становищі, і припустити не могла. Тим часом йшов, а кінця випробуванню тих, хто був у гонінні, ще не було видно. І мати Анфія з Марією Миколаївною Сомовою так були пригнічені своїм невизначеним безвихідним становищем, що, як можна бачити з наведеного тут старечого до них листа, стали вже й втрачати віру до старців і в старість. З цього приводу вони й одержали від оптинських старців листа наступного змісту: «Шановна про Господа мати Анфія і Марія Миколаївна! Ми прочитали вашого листа з неабияким подивом. Маловере, чому засумнівався еси (Мф.14: 31)? – так говорив наш Божественний Спаситель до улюбленого Свого учня Петра в той час, коли він потопав. Тепер те ж саме потоплення трапилося з вами. І ми тим самим голосом Спасителя волаємо до вас: маловіро!... Невже багаторазові досвіди наших настанов від Божественних Писань і святих богоносних отець не могли засвідчити вас в істині спасительного шляху, яким ходили преподобні отці, яким і ми намагаємося наслідувати, по мірі сил наших? Хоча недостойні і мізерні в чеснотах, але бажаємо вам, хто хоче спастися, ходити шляхом, вказаним нам ними, а тому чимало засмучує нас ваша малодушність. Якщо вам завгодно слухати нас, то нащо злі помисли входять у ваші серця? Розглядаючи мало не потонку дію ворога роду людського, бачимо, як він намагається під приводом істини спокусити вас зі шляху обраного, зі шляху чесноти. Запитуємо вас: чи може вчити іноземній мові той, хто не знає її? Велика різниця між людьми, які дізналися з досвіду і знають з одного слуху. Хто в який чин покликаний, той у ньому нехай перебуває. Досвід найкращий вчитель. Писано є: нехай тобі будуть друзі багато, але радники єдині від тисяч (див.: Сир.6:6 ). А коли сумніваєтеся в порадах і настановах наших, чого прибігаєте до нас? Ми нікого до себе не привертаємо – ви це знаєте. За статутами чернечого переказу при постриженні від Євангелія передають старицям, а не духовним отцям, яким (тобто старицям) і повинні початкові відкривати своє сумління для отримання порад і настанов, як протистояти спокусам ворожим. Але це не сповідь, а одкровення. І в цьому випадку виконується апостольське переказ: сповідайте один одному гріхи вашого (див.: Як.5:16). Таїнство ж Сповіді зовсім інше і не має жодного відношення до одкровення. Обов'язки духівника зовсім інші, ніж ставлення до старих. Пригадаємо про одну синклітику, яку архієрей передав одній стариці і запитав її, в якому виправленні. Отримав відповідь, що надто добра до неї. Тоді він передав її іншій стариці, найсуворішій, і через деякий час дізнався від неї, що ця пом'якшила її звичаї. Чи не є образ і нинішнього переказу? Що стосується того, що ніби в келії без священика не можна молитися, то це більше подиву гідне, ніж ймовірності. Скільки бачимо святих дружин, які в пустелі жили, в пості просіяли! Чим вони займалися, як не молитвою на самоті? Свята Марія Єгипетська в пустелі без пресвітера приносила свої молитви і тільки в останній рік життя удостоїлася побачити святого Зосиму і прийняти від нього Святі Христові Таємниці. Щодо того, що без благословення стариці нічого не робити, це не тільки корисно, а й рятівно. З безлічі прикладів, що є в Патериці і писаннях святих отець, нагадуємо про того учня, який, будучи посланий за послух від старця до міста, ледь не впав у перелюб, але, згадавши старця, невидимою силою був захоплений і опинився в келії своїй. Що стосується старців, то в дівочих монастирях слід розуміти про стариць. Не всі старці були священиками. Це ясно можна побачити з життя преподобного Пафнутия Боровського чудотворця (1 травня). Бо в його монастирі з 700 братів не було жодного священика, але всі були під керівництвом старців. Отже, краще порівнюватися зі статутами чернечого житія і бути спокійними. У Добротолюбії (слов'янському) у посланні святого Кассіана до Леонтина ігумена (IV частина) надруковано: «Авва Мойсей мовив: хай не точію, що творимо, але й що думаємо, відкриваємо батьком, і так ні в чому ж своєму помислу віруємо, але і в усьому слові якщо вони спокусять. Це ж діяння не точить істинним міркуванням і правим шляхом ченця неушкоджена перебувати влаштовує, а й від усіх диявольських мереж без шкоди того зберігає». Ця згадавши вашу любов від багато чого малого і доручаючи вас покрову Божому і слову благодаті Його, залишаємося ваші недостойні прочан, багатогрішний єросхимонах Леонід і багатогрішний ієромонах Макарій. 19 вересня 1840 року». Так старець отець Леонід разом із батьком Макарием намагався втішати і підбадьорювати гнаних правду учениць своїх, як і раніше, як і водночас, як сказано, терпів гоніння. А тут ще, по підступах ворожим, крім сорому від начальства, стала в народі розноситися чутка, що отця Леоніда пошлють до Соловецького монастиря. Інші казали, що його переведуть до лікарні Борівського монастиря під нагляд та не дозволять нікому з ним бачитися. Оптинські, тихонівські та малоярославецькі учні отця Леоніда з жахом говорили про долю сімдесятдворічного старця, заточеного в штатну обитель. Страшачись за старця, вони побоювалися і за себе: хто міг без нього вести їх шляхом спасіння? Поки живий був Леонід, ніхто для них не міг назватися старцем, ні до кого не було такої повної віри, нічиє слово не мало такої великої сили. Він був як міцний дуб, біля якого вони обвивались як слабкі рослини. З відібранням його все падало. Правда, після смерті своєї батько Леонід ніби ожив в особі отця Макарія, але в той час здавалося неможливим життя без отця Леоніда. Учні запропонували старцеві захищатися і виправдовуватися і написати близькому знайомому батькові архімандриту Сергієвої пустелі Ігнатію (Брянчанінову), щоб заступився за нього у членів Святішого Синоду і особливо у Московського митрополита Філарета, який був тоді на черзі в Петербурзі. Батько Леонід відмовився. З непохитною вірою в Промисл, що охороняє нас, не спонукає більше сил наших, а може, й прийнявши згори сповіщення, що Оптина пустель буде його могилою, старець на всі побоювання і жалісні про нього мови відповідав мовчанням, плів свої пояски і приймав, як і раніше, приходящих. Тоді вже й отець Макарій, на чолі всіх, наважився переконувати старця отця Леоніда, щоб уберіг себе принаймні для учнів. «Що з нами буде, батюшко, якщо вас переведуть до Борівська?» – «Не переведуть, – стверджував отець Леонід, – я тут помру». - «Батюшко! – заперечив отець Макарій. – Та ми малодушні, ми не маємо вашої віри. Змилуйтеся над нами і дозвольте мені написати до отця Ігнатія. Ви тільки підпишіть – про це всі вас благаємо». Декілька часу тривали посилені прохання учнів. Нарешті отець Леонід схилився на благання своїх чад і, бачачи, що від нього не відстають і страхи за нього з кожним днем ​​посилюються, сказав батькові Макарію на останнє його прохання: «Пиши що хочеш – я підпишу не читаючи». Отець Макарій поспішив скористатися цим дозволом старця і від його імені склав листа, в якому, між іншим, написано було таке: «Ви хочете заспокоїти мене при старості моїх років, вишукуєте заходи і засоби до того... Цілком це відчуваю і, приймаючи, приношу вам мою щиру подяку. Що ж до становища мого, в якому я тепер перебуваю, скажу вам: відомі вам, може, наші обставини, що стосуються особистості моєї, при Божій допомозі благодушно приймаю. Хоча й не смію сказати: «Вся можу про зміцнюючого мене Ісуса» (Флп. 4:13), але знаю, що милосердний Господь, ведучий мою недугу, такі посилає спокуси, щоб скористатися і понести їх, і вірую, що без волі Його, ніщо не спасе. багатогрішної душі моєї... У відношенні ж до ближніх зобов'язаний взяти участь у скорботах і співчувати їм зі співчуттям, бачачи їх немічних і ще вимагають охорони від шкідливих почуттів випадків і побоюючись, нехай вони не будуть їм спотиканням і спокусою до шкоди душевної. Я не опираюсь вашому каменю старанності, а що Господь сповістить вам зробити на заспокоєння моєї старості, або сказати на захист мене проти хибних наклеп, старанно вам буду вдячний, і тим більше, що це стосується не одного мене, а й прихильності до Бога до Бога. І, звичайно, за те не позбавить вас Господь нагороди Своєї, як за співчуття ближнім». Лист, написаний отцем Макарієм і без прочитання підписаний старцем Леонідом, надіслано до Петербурга. У цей час у Сергієвій пустелі (Петербурзькій губернії) жив один із учнів старця, ніби навмисне занесений туди на короткий час для участі в цій справі. До нього й надіслано було лист отця Макарія чи отця Леоніда скитським ченцем Іоанніком, постриженником і духовним сином отця Леоніда, для передачі отцю архімандриту Ігнатію та для спільного сприяння. Лист отриманий був увечері, а наступного ранку отець архімандрит вирушив до митрополита Філарета для пояснення справи. Незабаром потім святитель Філарет написав у Калугу до єпископа Миколи, що «брехня припускати в отці Леоніді немає причини», і негайно чутки про видалення старця з Оптіної замовкли. Дивуватися треба тому, що, хоч би які зміни відбувалися в становищі старця отця Леоніда, він усе приймав байдуже, багато не турбуючись ними. «Загальний і всезлобний ворог диявол, – писав він одному духовному своєму синові, – хоч і багато хто чинить підсади нам, але нікчемно встигне, якщо ми будемо надіятися на Бога, пам'ятаючи це вчення: блаженні є, коли поносять вам, і лижить. брехні, Мене раді: радуйтеся і веселіться, як багато виходило на Небесах (Мф.5:11–12). І хоч є щось збентежене в нас, але Господь всемогутній поки зберігає мою нікчемність, і надалі надіюсь і вручаюся Промислу Його». «Ви дбаєте про мою худорлявість, що я ніби перебуваю в образі, – писав старець іншій особі. - Опіка це доводить почуття вашої любові до мене, і я за це чутливо вам дякую. Але що стосується мене, то подяка Всевишньому і всеблагому про мене Промислу! Не бачу таких скорбот, які б нестерпні. Якщо ж і які трапляються, то отримую і допомогу Божу, в яку понести вони. Неможливо ж, щоб повністю їх позбутися, коли нам Господь наш Ісус Христос залишив їх, як спадщину. Бо сам постраждав за нас. І святі апостоли між багатьма вченнями про терпіння і потребу скорбот написали і це, що багатьма скорботами личить нам прийти до Царства Небесного (Дії 14:22). Тому, не шукаючи добровільно скорбот, має коритися волі Божій. Які Йому завгодно надіслати нам скорботи, приймати повинні все з подякою». З такими почуттями зустрічав старець і переносив всі завдані йому скорботи і про свою свою долю тут, на землі, зовсім не дбав. При останньому побаченні преосвященного Калузького Миколи зі старцем отцем Леонідом, коли вже перестали стискати його в прийомі відвідувачів, владика все-таки не преминув дорікнути йому: «Ну що, старий, тобі все німеться? Скільки тобі не забороняй, ти все пораєшся з цим безглуздим натовпом. Настав час тобі це залишити. Адже вмирати час». Правдивий і прямодушний старець відповів: «Владико святий! Вже нема до чого мені залишати те, до чого я покликаний. Співаю Богу моєму, досі єсмь (Пс.145:2). Я й ганяю їх від себе палицею, як ви мені казали, та ось не слухають». Потім додав ще: «А чи не завгодно вам запитати у них, навіщо вони до мене звертаються, - адже я їх до себе не кличу». Але на цю пропозицію старця владика тільки засміявся і сказав: «Ось ще якусь штуку вигадав!» Між іншим, залишив старця жити і діяти, як йому завгодно, вірніше сказати – як вказав йому Сам Господь. Розділ XIV. Блаженна смерть старця отця Леоніда та поховання Ось ти підеш на чужий бік, а батько твій тут помре без тебе. Як тобі буде, коли ти почуєш про це?» Тут я заплакав, упав йому в ноги і, попросивши прощення у своєму безрозсудному проханні, залишився жити в Оптиній. Через рік після цього батюшка отець Леонід помер». У червні 1841 року було останнє відвідування старцем Тихонової пустелі, де з його благословення почали будувати нову трапезу. Говорячи про почату споруду, старець сказав батькові настоятелю: «Не побачу я, мабуть, вашу нову трапезу». Коли ж батько настоятель заперечив: «Може, Господь продовжить ваше життя і ще нас втішіть своїм відвідуванням», старець знову сказав: «Ні навряд чи до зими проживу і тут уже більше не буду». Приїхавши ж у Оптину пустель, говорив багатьом: «Зими не доживу» – і давав деяким остаточне рішення недоумки. Одній знатній особі, яка відвідала Оптину пустель улітку 1841 року, старець казав: «Поживи, якщо хочеш, до листопада, поховаєш мене». Але той не наважився залишитись; а коли згодом дійшла до нього звістка про смерть отця Леоніда, дуже здивувався, що справдилися його слова. Незадовго до смерті старця отця Леоніда відвідав Оптину пустель і старця постриженник Святої Афонської Гори інок Парфеній, який згодом був ігуменом новоствореного ним Гуслицького монастиря в Московській єпархії. З його розповіді про це відвідування, між іншим, видно, що старець майже до кінця свого життя, поки мав можливість, проводив час у звичайних своїх заняттях – плів пояски і разом приймав відвідувачів 116 . Так він розповідає: «З Білобережської пустелі я в п'ятий день прибув до гуртожиткової Оптини пустель, що в Калузькій губернії поблизу міста Козельська. Раніше за багато років я чув про великого старця ієросхимонаха Леоніда, що живе в Оптиній пустелі, і давно хотів бачити його, насолодитися його бесідою і отримати від нього повчання і в скорботах своїх втіху. По прибутті моєму в Оптину пустель я нетерпляче хотів сходити до отця Леоніда, з надією отримати собі втіху і, розпитавши про його келії, пішов до нього негайно. І прийшовши в його сіни, злякався, ово від радості, що спроможуся бачити такого великого батька, ово від думки, як я, недостойний, з'явлюсь перед такого великого старця, і довго, стоячи в сінях, боявся відчинити двері. Потім вийшов учень. Я запитав: «Чи можна зійти до старця?» Він відповів: «Можна». Потім я зайшов до нього в келію, але там ще більше злякався і затремтів. Бо майже повна келія була людей різного звання: панів, купців і простих, і всі стоять на колінах зі страхом і трепетом, як перед грізним суддею, і кожен чекає на себе відповіді та настанови. Потім я запитав старця: «Отче святий, за що ви так дуже строго вчинили з паном?» Він же відповів мені: «Батько афонський! Я знаю, з ким як поводитись: він раб Божий і хоче спастися, але впав в одну пристрасть – звик до тютюну. Він спершу приходив до мене і питав про це; я наказав йому відстати від тютюну і дав йому заповідь більше ніколи не вживати його і, доки не відстане, не звелів йому і приходити до мене. Він же, не виконавши першої заповіді, ще й другою прийшов. Ось, любий батько афонський, скільки важко з людини вирвати пристрасті! Коли ми розмовляли, привели до нього три жінки одну хвору, розуму і розуму, що втратила, і всі три плакали і просили старця про хвору помолитися. Він же надів на себе епітрахіль, поклав на голову хворої кінець епітрахілі і свої руки і, прочитавши молитву, тричі голову хворої перехрестив і наказав відвести її на готель. Це зробив він сидячи; а тому він сидів, що вже не міг підвестися, був хворий і доживав останні дні. Потім приходили до нього учні, монастирські браття, і відкривали йому своє сумління та свої душевні виразки. Він же всіх лікував і давав їм повчання. Потім говорив їм, що наближається до нього смерть, і сказав: «Доки ви, діти мої, не будете мудрі, як змія, і цілі, як блакитні? Доки ви будете знемагати? Доки ви вчитиметеся? Вже пора вам і самим бути мудрими та вчителями, а ви самі щодня ще знемагаєте та падаєте. Як ви житимете без мене? Я доживаю останні дні і маю залишити вас і віддати обов'язок своєму єству і відійти до Господа мого». Учні, чувши це, гірко плакали. Потім усіх відпустив і мене також. З перших чисел вересня старець почав слабшати здоров'ям і хворів п'ять тижнів. Хвороба його була водяна, причому він відчував сильний біль у правому боці, у грудях скупчення мокротиння і в животі велику затверділість. Ті, що оточували старця, хотіли покликати лікаря, але він на це не погодився і ніяких ліків не хотів приймати. До 15 вересня старець, хоч насилу, але потроху ходив ще по келії і у свята - Різдва Пресвятої Богородиці і Воздвиження Чесного Хреста Господнього, на всеношному чуванні, яке, за хворобою його, служили для нього в келії, в належний час, підтримуваний братами, сам. 15-го числа старець був особливий святим єлеєм, при великому збігу любили його братів. На той час, як би повідомлені, приїхали в Оптину пустель настоятель Малоярославецького монастиря ігумен Антоній і настоятель Тихонової пустелі учень старця Леоніда отець Геронтій. Вони разом із співробітником старця отцем Макарієм і живим у скиті на спокої ігуменом Варлаамом, за участю скарбника ієромонаха Гавриїла, ієросхимонаха Іоанна та ієромонаха Йосипа, і здійснили таїнство Єлеосвячення. З цього дня старець особливо почав готуватися до смерті. Він прощався з братами, що приходили до нього, і, благословляючи їх, іншому давав книгу, іншому образ і нікого не залишив без втіхи. 28 вересня, повідомившись про Святих Христових Таїн, хворий побажав, щоб був проспіваний канон на кінець душі, що й було виконано. Брати, що оточували його, зніяковіли і, подумавши про своє сирітство, почали з плачем просити його не залишити їх у скорботі. Він же, чуючи і бачачи це, обурився духом і, розплакавшись, сказав: «Діти! Якщо в Господа знайду відвагу, всіх вас прийму до себе. Я вручаю вас Господу. Він вам допоможе те це покінчити; тільки ви до Нього вдавайтеся. Він збереже вас від усіх спокус. А про це не соромтеся, що канон заспівали. Можливо, ще раз шість чи сім проспіваєте». Дійсно, з 28 вересня до дня блаженної кончини старця, що настала 11 жовтня, канон проспіваний був вісім разів. Їжі в цей час він ніякої не приймав, окрім малої частини води. Його зміцнював лише один Небесний Хліб – Пречисті Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа, бо він у ці останні два тижні дванадцять разів сподобився прийняття цієї обряди. З 6 жовтня старець вже не міг вставати з ліжка і, мабуть, жорстоко страждав – все його тіло опухло. Лежачи на смертному одрі, він волав зворушеним голосом: «О Вседержителю! Про Викупителя! О милосердний Господи! Ти бачиш мою хворобу; вже не можу більше терпіти: прийми дух мій у світі». І потім: «Господи, у руці Твої віддаю дух мій». Також і до Преблагословенної Матері Пресвятої Богородиці закликав, просячи від Неї допомоги. Батькам і братам, що приходили, говорив: «Помоліться, щоб Господь скоротив мої страждання». Але потім знову, підкоряючись волі Божій і доручаючи себе Його Промислу, волав: «Господи, нехай буде воля Твоя! Як тобі завгодно, так і створи». «Дня за два чи за три до смерті старця, – розповідав його келійник Яків (згодом ієромонах Києво-Печерської лаври Іоаким), – як вийшов такий час, що залишався при старці один я, прийшло мені бажання, щоб він сказав мені щось на користь. Старець швидко глянув на ікону і перехрестився з вимовою слів: «Дякую Тебе, милостивий Творцю мій Господи, що я уникнув тих бід і скорбот, на які чекає майбутній час; але не знаю, чи ви уникнете їх. Іди сюди, Яша!"Я підійшов. Старець благословив мене і ще повторив ті ж самі слова. Я, як був у той час молодий і недосвідчений, не спитав батюшку, які це біди і скорботи. А після його смерті і хотів би знати, та вже було пізно". Настав нарешті останній день життя старця отця Леоніда – субота 11 жовтня. Вранці, о восьмій годині, він долучився до Святих Христових Таїн. Того ж ранку прибув в Оптину пустель попрощатися з подвижником, що відходить від світу цього, був у тій країні юродивий Василь Петрович Брагузін, з яким старець перебував у духовному спілкуванні. Перебуваючи за 180 верст від Оптиної пустелі в будинку панів Дубровиних, він духом бачив смерть старця Леоніда і стурбував цією звісткою господарів будинку, які й самі з ним поспішили на поштових приїхати в Оптину обитель. Увійшовши в келію хворого, Брагузін сказав: «Потрібно переодягтися», – даючи цим розуміти про швидке виході душі з тіла. «Василю Петровичу! Помолися, щоб Господь визволив мене від вічної смерті», – тихо промовив старець. «Авось позбавить!» - відповів протяжно Брагузін на це покірливе прохання великого подвижника. Близько 10 години старець Леонід почав хреститися, кажучи: «Слава Богу!» Повторивши багато разів ці слова, дещо помовчав; потім тим, хто обступив його, сказав: «Нині зі мною буде милість Божа». Через годину після цих слів старець почав веселитися духом і радіти серцем; і хоча відчував тяжкі тілесні страждання, але, сподіваючись на майбутні відплати, не міг приховати духовної радості, що відчувається ним, і обличчя його почало більше і більше світлішати. Заблаговістили до вечірні. Старець благословив учням своїм читати малу вечірню, але до кінця не міг вислухати її. Коли він звелів припинити читання, учень його, вищезгаданий послушник Яків, зворушено сказав: «А інше, батюшка, ви, мабуть, будете правити там, у соборі святих отець?» – тому що наступало святкування пам'яті святих отців VII Вселенського Собору, яке було покладено в неділю під 11 жовтня. Старий, що вмирає, кілька разів закликав: «Слава Богу, слава Богу, слава Тобі, Господи!» І тим, хто запитував його, давав богомудрі, сповнені великої користі відповіді. Потім, попрощавшись із усіма оточуючими його, поспішно відпустив їх, залишивши при собі одного учня, який через кілька днів помітив рідкісне його дихання і швидкий погляд на ікону Пресвятої Богородиці і покликав інших; але вже старець перестав говорити. Подивившись на майбутніх учнів своїх, він підняв праву руку, перехрестився сам, потім благословив їх усіх і знову глянув на ікону Божої Матері, ніби просячи учням своїм заступництва. Після цього о 7 годині й 30 хвилині пополудні, заплющивши очі, тихо віддав дух і перейшов від тутешніх скорбот і хвороб до вічного заспокоєння 117 . Багато старанно віддані старцю шанувальники його у віддалених місцях мали таємне і втішне повідомлення про блаженну його кончину. Тіло старця отця Леоніда стояло в соборному храмі три дні, не видаючи жодного смертного запаху, і зігріло весь одяг і навіть нижню дошку труни. Руки його були м'які, як у живого, і мали особливу білизну. У хворобі старець мав руки і все тіло холодні. Багатьом тим, хто особливо любив його і переважно коханому своєму келійнику Якову, говорив: «Якщо отримаю милість Божу, тіло моє зігріється і буде тепле». До самого поховання церква з ранку до ночі була сповнена народом, який приходив віддати останнє цілування тому, хто був духовним отцем і безплатним лікарем усім, хто приходив до нього. Також і при похованні, яке скоєно 13 жовтня ігуменом Мойсеєм з усіма готівковими ієромонахами та ієродияконами, збіг прочан був величезний, начебто у велике свято. Хоча в монастирі немає звичаю цілувати тіло померлого, але відвідувачі, переможені великою любов'ю до померлого, протягом літургії і відспівування безперервно цілували його руки зі сльозами. Коли ж настав час виносу, народ став тісніше до труни старця. Але, пройняті скорботою про втрату улюбленого батька, братія натовпом кинулися нести труну її, і вже мирським відвідувачам неможливо було підійти до нього від багатьох братів. Блаженний Василь Петрович Брагузін на похованні, як було видно, тріумфував духом, а прощаючись зі старцем, плакав. Поховано тіло старця отця Леоніда, за загальним бажанням настоятеля і братів, біля соборної Введенської церкви за південним приділом святого Миколая Чудотворця, поряд з могилою його духовного сина та друга про Господа Олексія Івановича Желябузького, який помер кілька місяців тому від 18 червня. За життя свого батько Леонід ніби жартома казав йому: «Старець! Ми з тобою поруч ляжемо, бік з боком». Про ці слова отця Леоніда згадали вже після його поховання і дивувалися точному виконанню їх. На могилах старця отця Леоніда та А.І. Желябузького стоять два високі пам'ятники однакової форми, вилиті з чавуну, прикрашені позолотою та обведені чавунними ґратами. На пам'ятнику старця Леоніда відвідувач прочитає наступні написи: «Хто є людина, яка поживе і не побачить смерті; але блаженні ті, що вмирають про Господа; їй, від трудів своїх»; «Пам'ятник цей покриває тіло спочиваючого про Господа зі світом ієросхимонаха Леоніда (Льва), який зазнав благого Христового ярмо в чернецтві 46 років; родом був із карачівських громадян, на прізвище Наголкін»; «Заснув сном смерті в надії воскресіння та життя вічні. Залишив про себе пам'ять у серцях багатьох, що отримали втіху в скорботах своїх»; «Помер 11 жовтня 1841; всього життя його було 72 роки»; «Пам'ятник цей спорудили старанність і любов до нього». Після смерті старця отця Леоніда осиротілі його духовні діти перебували у великій скорботі про втрату свого духовного отця і наставника. Але ця скорбота у всіх розчинялася благодійністю, що старець отримав Божу милість і клопочеться перед Богом про всіх дітей своїх. Ось як висловлював ці спільні почуття у листах до різних осіб найближчий учень і наступник старця ієромонах отець Макарій: «Будь-якого нашого батюшки отця Леоніда вже не стало з нами, тіло його приховала від нас мати сиру земля, а душа відійшла вірно в руці Божій... Ви вірно про його спокій, який він, безсумнівно, оберне з милосердя Божого... Видно, час, призначений для нього Божим визначенням, настав час і треба було розлучитися душі від плоті, звільнитися від тутешніх скорбот і хвороб і перейти до вічного спокою... Не можна буде сумніватися, клопотати про нас, грішних, мандрівних у юдолі цій жалюгідній і боримих пристрастями душевними та тілесними». «Приголомшливо зобразилося, – писав отець Макарій до отця ігумена Антонія в Малоярославець, – почуття вашої любові до блаженного і люб'язного нашого батюшки отця Лева в писанні вашому, писаному до мене від 17 жовтня, і співчуття про відхід його від нас. Ви і оточуюча вас братія точно пролили невтішні, але щирі сльози прикрості про розлучення з таким батьком. Так, здається, з тих, хто його знає, трохи знайдеться таких, хто б не приніс йому цієї данини. Пам'ять праведного з похвалами (Припов. 10:7), виправдалося над ним це слово. А які я отримую звістку від дівочих монастирів! Що там було після отримання листів про смерть його! Плач і ридання та крик багато. У Севську заснували неусипану Псалтир до 40 днів і думали, що тільки деякі прихильники читатимуть, але натомість усі навперейми біжать вшанувати пам'ять його славослів'ям Божим і молінням про нього, – до двохсот людей довільно читають. Тверська ігуменія пише, що не осушує сліз, що зволікала від'їздом і позбавила себе бачити його (старця) і прийняти його благословення, заснувала у себе по ньому поминання і послала деякі церкви згадувати. З Борисівки пише М. Т., що всіх розташованих до батюшки засмутило до зела звістка про його смерть; тільки щось усіх надія одушевлює про здобуття ним вічного блаженства, і цим розганяється морок печалі... Воістину наша обитель щаслива, що дарував нам Господь такого доброчесного подвижника мати біля себе. І хоча похмура могила приховала його тіло від наших поглядів, але ми подумки пам'ятаємо і споглядаємо його до нас любов батьківську і віруємо, що духом з нами перебуває». Пам'ять праведних з похвалами (Припов.10:7). На закінчення всього сказаного про життя, подвиги і кончину блаженного старця ієромонаха Леоніда (в схимі Лева) відзначимо тут те втішне знаменне явище, що до останніх днів життя цього старця всі несприятливі йому обставини стали змінюватися на кращі і передбачення його виконання; а невдовзі після його смерті і все налагодилося. Справа про белівських вигнанніць та інших учениць отця Леоніда, на його пророкування, закінчилася повною урочистістю істини. За них заступився Київський митрополит Філарет, якого старець письмово просив про захист не для себе, а для бідних ченців, які терпіли такі негаразди єдино за те, що бажали користуватися його духовними настановами та проводити чернече життя за вказівкою святих отців. Київський святитель, як уже згадано, добре й давно знав старця отця Леоніда, писав тульському преосвященному Дамаскіну на виправдання старця та обмовлених черниць. Про те писав йому і Московський митрополит Філарет. І преосвященний Дамаскін незабаром переконався, що введений був в оману ревнощами не по розуму священика отця Григорія. Наприкінці 1841 року, 4 жовтня, белівські вигнанці мати Анфія і Марія Миколаївна Сомова, з волі тульського владики, знову були прийняті в монастир, так що старець отець Леонід, який помер 11 жовтня того ж року, за тиждень до смерті його був втішений і заспокоєний. Тоді й книги – Добротолюбство та святого Єфрема Сиріна, представлені ігуменією Клавдією до Тульської консисторії як єретичні, повернуті були власницям вже як православні. Через кілька років після смерті старця виповнилося й інше його передбачення. Саме: в 1848 році одна з найближчих учениць його і матері Анфії монахиня Павлина обрана і присвячена в ігуменії Білевського монастиря, а мати Анфія, пострижена в мантію з ім'ям Магдалини, призначена скарбницею тієї ж обителі і до самої кончини своєї була ревно. обгодовуванні сестер монастиря, як досвідчена стариця, будучи посередницею між сестрами та ігуменією в їхніх потребах, утихомирюючи ворогуючих, упокорюючи непокірних, втішаючи малодушних, заспокоюючи немічних і хворих. Мати ігуменя шанувала її, щойно може почитати ніжну дочку свою рідну матір. А повага духовного начальства, загальна любов сестер і шаноблива увага всіх, які мали якесь відношення до обителі та настоятельки, цілком винагородила старицю за скорботи, зазнані нею на початку перебування в цьому монастирі. При ігуменні Павлині і при скарбниці та стариці Магдалині Білівська обитель, за пророкуванням батька Леоніда, почала процвітати. Преосвященний Дамаскін, у весь наступний час свого управління єпархією, своєю довіреністю і батьківською увагою, якими постійно вирізняв безневинно запідозрених, не тільки загладив у їхніх серцях пам'ять колишніх скорбот, але й заслужив їхню спільну любов і вдячну пам'ять і за особисте його до них самого, і за його особисту увагу, представлено було йому у збоченому вигляді. Інша найближча учениця старця Леоніда, разом з матір'ю Анфією постраждала під час гоніння, Марія Миколаївна Сомова, в чернецтві Макарія, в 1862 році зроблена настоятелькою Каширської жіночої громади (нині монастиря), в якій благополучно наполягала до глибокої старості. Що стосується отця Григорія, винуватця белівських негараздів, то він, пізнавши свою помилку і провину, хоча не зважився принести явне каяття перед усіма за явну спокусу і обурення багатьох, але потай багато раз просив вибачення у скарбниці Магдалини (колишньої матері Анфії) та інших сестер, які були в гонінні. Втім, за невідомими долями Божими, він захоплений був із цього життя в літах середніх. У самій Оптиній пустелі різні хвилювання і небудування стали вщухати, бо монахи-старожили, що озброювалися проти старця Леоніда, ще за життя його, які підняли з Оптіної в інші монастирі, а які відійшли в життя вічне. Коли ж вивелися в Оптиній пустелі недоброзичливі до старця обличчя, тоді й скитський схимонах отець Васіан, як ніким не бентежився, приборкав. «Сталося мені, – так розповідав тихонівський чернець Антоній, колишній батько Олександр, учень старця Леоніда, – доводилося мені його бачити після смерті батюшки отця Леоніда. Зазвичай при побаченні привітаю його: «Благословіть, батюшка». Отримаю співчутливу відповідь: «А, рабе Божий, Бог благословить. Ну що, – скаже, – нудно після старця? – «Сумно, батюшка, помоліться!» – «Та я про раба Божого молюся». Такі зустрічі завжди викликали серцеву гіркоту та сльози. «Ну-ну, – додасть отець Васіан, – терпіть, рабе Божий. А старець того – був мудрець. Макарій, раб Божий, його дуже слухав. А добрий ось і Макарій – і мене пам'ятає. Спаси його Господи! Сказав я йому якось: «Ви, батюшка, не так розумієте про отця Леоніда. Самі ж кажіть, що батько Макарій його слухав, а такий старець, як батько Макарій, когось слухати не став би». - Так-так, - смиренно відповів отець Васіан, - видно, є за що. Царство йому Небесне! Цей простакуватий дід помер у глибокій старості, років 90, мирною християнською кончиною, і на третій чи четвертий після цього дня був похований самим батьком ігуменом Мойсеєм соборні. Увесь цей час тіло покійника було м'яке, як у живого, що за зауваженням духовно досвідчених чоловіків служить знаком милості Божої». Нарешті і калузький преосвященний Миколай змінив свою думку про старця отця Леоніда, хоча, втім, нескоро. Довго владика захоплювався невигідними про старця відгуками його недоброзичливців, і ніхто не міг переконати його в тому. Не раз намагався висловити про отця Леоніда правду отець ігумен Мойсей. Але тільки-но, бувало, зробить на це натяк, як зараз преосвященний різко переривав його. "Знаю, знаю, - скаже, - він для тебе дійна корова, значить, все добре, все зійде". Коли діти покійного вищезгаданого пана Желябузького приготували дві однакові форми та величини пам'ятника, один на могилу свого батька, а інший на могилу його духовного отця старця отця Леоніда, тоді один із синів Желябузького навмисне їздив до Калуги просити у преосвященного дозволу поставити ці пам'ятники. Владика холодно відповів: «Робити нічого, ставте і над батьком Леонідом, хоч це й зайве, то й бути! Не тому ж відправляти пам'ятник». Тому й укладали у той час, що якби заздалегідь стали питати у владики дозволу відлити пам'ятник на могилу старця Леоніда, то він не дозволив би цього. Можливо, і так. Але в 1842 році вдруге відвідав Оптину пустель високопреосвященний Філарет, митрополит Київський, як і вперше, проїздом з Петербурга до Києва. Його за звичаєм супроводжував Калузький єпископ Миколай, який і був свідком того, як великий ієрарх-митрополит вшанував пам'ять своєї давньої близької до нього людини старця отця Леоніда, відслуживши над його могилою літію, а може, при цьому й розповів преосвященному Миколі щось із давно минулого. З того часу і владика Микола вже змінив свою думку про старця на краще. Після того вже не чути було з його боку жартів і глузувань, коли розмова стосувалася старця отця Леоніда, а, навпаки, став він ставитися до поважного. Наступного ж 1843 преосвященний Миколай, приїхавши в Оптину пустель, служив соборні панахиду, а потім і літію на могилі старця; у розмовах з настоятелем і братами висловлював до поважного пошану, а разом з тим відверто висловлював жаль, що через непорозуміння за життя старця не цінував його і давав віру несправедливим толкам про нього. «І я людина, – говорив преосвященний, – і тому могла помилятися, повіривши тому, що деякі говорили». Водночас владика висловив бажання, щоб зібрані були відомості про життя старця отця Леоніда та надруковано його життєпис. Згодом він навіть наводив слова старця, що почив, у науку іншим. Саме, коли малоярославецький ігумен отець Антоній в 1843 році через хворобу просив собі звільнення на спокій, преосвященний Миколай писав йому: «Колишніх часів старці в подібних випадках говорили з пророком: співаю Богу моєму, досі есьмь ... 5 (2). Рекомендую і вам наслідувати цих богомудрих чоловіків прикладом». Так смиренному старцеві віддав честь той самий архіпастир, який насамперед із сумнівом і недовірою дивився на його служіння на користь людства, що страждає! Але найбільше виправдало старця отця Леоніда час. Гідність кожного вчителя і правильність його вчення найбільше пізнаються від їх плодів. А відомо, що вчення старця Леоніда і його особистий вплив скрізь, куди воно не простягалося і де з старанністю не приймалося і не приймається, завжди надавало і робить найсприятливіші дії. Працям старця багато завдячують своїм благоустроєм і процвітанням три чоловічі обителі в Калузькій єпархії та п'ять жіночих обителів в інших єпархіях. У цих останніх, частково за життя старця, частково після його смерті, поставлені були настоятельками гідні його учениці. А хто визнає велику кількість приватних осіб, ченців і мирян, які через батьківську його опіку набули вірного шляху до душевного спасіння і завжди з вдячністю благословляли пам'ять старця-наставника! Голоси і відлуння противників отця Леоніда давно замовкли, а ім'я його стало відомим по всій православній Росії і з благоговінням вимовляється всіма істинними ченцями та шанувальниками чернецтва. У святій обителі оптинської завжди служителями Церкви виголошується йому: «Вічна пам'ять!» Збулося на ньому і збувається слово Святого Письма: Ім'я чоловіка благочестивого переживає роди, і слава його не буде потрібна: премудрість його поводять люди, і похвалу сповість Церква (див.:2:4). Варто зауважити, що напередодні того дня (тобто в суботу 11 жовтня 1841 року), коли святою Церквою належить святкувати пам'ять святих отців VII Вселенського Собору, Господь благоволив прийняти до Себе душу вірного раба Свого, як би в викриття тих, які, за нерозумом своїм,. Отож, дивовижні й дивні діла всемудрого і всеблагого Промислу Твого, Господи, що хоче всім спастися і в розум істини прийти! Зачини бо, Боже, всіх на опір, і всіх помилуй (Рим.11:32). Тобі слава і подяка і поклоніння личить, Царю Святий, на віки нескінченні. Амінь. Програма. Декілька листів старця отця Леоніда, в схимі Лева Найчесніший і найшановніший наш батюшка отець А. 118, старанно бажаємо тобі про Єдиного Пресолодшого Господа Ісуса радіти! Поспішаю цим, при пролитті сліз, повідомити вас про блаженну кончину нашого загального батюшки отця Феодора. Воістину блаженна була його смерть. Він перекинувся квітень сьомої, на початку дев'ятої години пополудні, в п'ять Світлого тижня. Перед пізньої бідою сам батько архімандрит, тільки від своєї старанності, соборував олією; при закінченні Єлеосвячення, коли розігнули над главою його Євангеліє, під час читання останньої молитви – відкрилося Євангеліє від Матвія – недільна, та сама, яка читається у Велику Суботу на Божественній літургії. У цьому досить брав участь своєю старанністю отець А. З пізньої обідні долучили Святих Таїн. Він від Великого Середовища нічого хлібного і навіть гарячої води не вживав, окрім сухарної води та квасу, та й то дуже мало: ковток по два. На свято ж Великодня і на другий день приймав мало молока, рази по два на день - по два ковтки і мало більше... Пробач, Господа заради, докладно писати від слабкості не в силах, а якщо завгодно, можеш прочитати в листі до отця Г-у 119 . Якщо ж не вдасться, то за допомогою Божої, за часом, коли будемо живі і буде ваше бажання, то напишемо, а тепер знемогло: правили нині по ньому третини. На Світлій, дня за два перед смертю, браття приходили прощатися з ним, а батько архімандрит неодноразово і з задоволеним почуттям розмовляв з ним і прощався разів зо три, разюче, хоча раніше ніякої в нього з ним не було сварки. Але ось, дякувати Богові, понад всяке сподівання і палеостровський будівельник заїжджав з П-а і ласкаво, з щирим почуттям розмовляв з ним і попрощався не без сліз. Другого дня він вирушив до свого монастиря. Ще варте уваги, що нашого батька А-а рідний батько, який приїхав до Соловецького монастиря, за бажанням був пострижений в мантію (про великий же образ мало у них поняття було, але тільки батько його був життя зразкової і достохвальної простоти завжди тримався), по проживання в Соловках з додатком. тижня перед пізньою обідньою. Отець А. дуже дивується такій тотожності, тобто що премилосердий Господь сподобив і духовному його отцю, як і рідному, перебувати в п'яті Світлої седмиці; навіть і число сьоме в їхній смерті було одне. І, скоротаючи, перебувати маємо з найчутливішою повагою ваші покірні слуги та негідні сомолитовники, багатогрішні ієросхимонахи Леонід та А., принижено заочно кланяємось і просимо ваших святих молитов у підкріплення недуг наших душевних та тілесних. Батько Ф. та отець І-ь також вам кланяються, а батько В-й особливо свідчить тобі свою повагу з поклонінням. Олександро-Свірський монастир. Найчесніші та найлюбіші наші про Господа батьки та побратим, отець Г. та отець І., старанно бажаємо вам про Єдиного Пресолодшого Господа Ісуса радіти і благодушнювати. Пущене вами писання 10 квітня ми отримали 14 і змістом, за силою недоумку нашого, почули. Хоча ми за багато гріхів наших і недбальства і втратили загальний наш душевний наставник до порятунку – але що ж робити?.. Не зневіряємося; бо коли за його, за останніх годин колишнього, найдражливішого настанови будемо слідувати, тобто щоб аж ніяк не розлучатися з духовного нашого співтовариства і союзу, а перебувати між собою в раді духовної любові і один одного послухати, – коли це настанова за допомогою Всемогутнього помчимося виконати, то хоч і знаходимо милосердному Господу, що він, маючи в Нього сміливість, своїми приємними молитвами до необмеженого Його благоустрою всіляко і більше буде нам, бідним, допомагати; тільки ми самі повинні намагатися не відпасти недбальством нашим від духовного його мудрування; а то, хоч тілом і розлучився від нас, але духом буде з нами. А що ви пишете, що вам знаходить там іноді трепетна боязнь, щоб чим не растравитися, цього, на нашу худу міркувань, ми всі взагалі повинні боятися і тремтіти наміри, і не тільки в столиці, але де б не трапилося прожити. Що ж до їжі, здається, вам це вже вирішено під час нашого особистого відвідування, що запропонована з помірністю вживати на славу Божу, а для чревобесся не шукати зайвого. А щодо невдоволень, на вашу думку, від побратимів, то всечасно просимо і молимо премилосердого Владику нашого, Творця і Промислителя, щоб дарував нам, бідним, розум для безпорадного поводження з ними і в тих, хто знаходить, щоб послав терпіння. У таких випадках треба згадувати собі для втіхи авву Кіра 120 , якого все братство виганяли і хухнали 121 з трапези, та інше. Але він, виходячи з тіла, дякував їм, що вони його спокушали; замість того він від бісів перебув невипробовуваний. Та ще вам пригадаю батюшку, загального нашого отця Феодора, скажіть – де його любили?.. І святий апостол пише, що хоч щирі благочестно жити... будуть гнані ми (2Тим.3:12). ... А великі ваші, що сіяли і досівают, то пожнуть і тиснуть будуть до надлишку... Визнавати ж себе в усьому недостатніми... це пренудно, і не тільки нам, а й усім взагалі; ми ж, найбідніші, наскільки недоумкуваті, то скрізь нам має жити і повсякчас міркувати з братією для запозичення доброго. І, скоротячи, просимо вас і молимо взагалі, заради Господа, потерпіть ще там. А що ви у великому градусі висловлюєте, що трапляється вам ночувати у трьох і більше будинках, це нам з вами корисно: ви, мабуть, забули слова покійного батюшки отця Феодора; він часто повторював думку єдиного духоносного старця, що має привчувати себе отже, якщо, часу зовущу, доведеться у в'язниці посидіти, щоб і там було. ...Подякуємо премилосердому Господу Богові, що влаштовує нашу долю на користь убогих душ наших, і ще просимо потерпіти: може, премилосердий Господь чи не викладе нам якогось невимовного Свого милосердя! ...Пішися ж нам надмірно нема про що, а тільки по можливості про убогої душі нашої. А коли бісівські помисли тягнуть до душогубного життя, то ми повинні на це уявляти і пам'ятати, для чого відлучилися від світу і всього, що в ньому, – єдино для порятунку своєї душі; при постриженні дано нам на злі помисли меч духовний - чіткі, щоб цим відбивати помисли, що бувають від ворога, бо святий Іван Ліствичник пише: «Ісусом ім'ям бий ратники, бо не знайди міцніша зброя ні на Небесах. Батьки наші та побратими! Дбаємо про спасіння убогих душ наших і дбаємо завжди закликати на допомогу ім'я Боже. І, скоротаючи, перебувати маємо з нашою найчутливішою повагою і звичайною відданістю ваші покірні слуги і негідні сомолитвенники, багатогрішні: І. Л., або за формою Леонід і Антіох 122 , заочно принижено кланяємося, просячи ваших святих молитов у підкріплення. Найчесніша і найшанованіша в черницях матінка N.! Завзято бажаємо вам про Пресолодший Господа Ісуса Христа радіти і благодушувати. Приємне ваше писання отримали цього 8 травня і змістом прислухалися; на що й відповідаємо, але з великим примусом. Що стосується одкровення N. N. – ми вас нудити до цього багатоважного ярма аж ніяк духу не збираємо; та й вдачу її частково передбачимо, і закоснелість, отриману нею у супроводі життя або за своєю волею, або в її повідомленні з різними наставниками і наставницями, що багато їй зашкодило і засмутило до крайності. Це зрозуміло. Але як вона пише і пояснює свою крайність притому і свою, хоч і посередню, прихильність до вашої доброчесності, від чого відчуває іноді від вас деяку втіху в своїх зустрічах; з таких причин ми радимо їй, за її вірою до вас, пояснюватися для полегшення від повені злих помислів і пристрастей, що хитають наші душі. Для чого згадайте другу заповідь Господню (Мф. 22:39), в якій наказується любити ближнього, як самого себе. Чим і як любити? Не можна і цього виключити, щоб, у чому можемо, допомогти ближнім; і всіляко нехай намагаємося в прощаючому і жалісному дусі втішати, але щоб тільки по силі, або коли, за допомогою Божої, не шкодишся сама; а коли хтось сам, при настанові іншого, пошкоджується, то радять святі отці слідувати кращому, тобто собі слухати і себе зберігати. Отже, по цій частині слухайте і вбачайте силу свою та совість. Можеш, благостю Вишнього покриваєш, по силі і допомагати тим, хто вимагає, не приховуючи таланту, Богом даного; бо, як сказано у Святому Євангелії: йому дано багато, і стягнеться багато, і також: друг друга тяготи носите, і так виконайте закон Христа (Гал.6:2). При благорозгляді в нужді буває корисно й порадитися з благодумними; і це похвально – каятися перед усіма. А сумувати, здається, нема про що, але вникати у свою совість і не турбуватися, ніби мати N. залучить вас до поголосу; просимо з цієї частини бути покійними. Але відкривати думки вашої любові, видно, мати N. ще духу не зібрала, хоча відчуває, що в міркуванні малодушує, але ніби ти не понесеш її немочі; проте це ми тільки ворожимо. Втім, якщо вашому серцю Бог сповістить, то під час якої потреби, заради Господньої заповіді, не залишай її 123 . А що ви пишете, що ви ні в якому разі не погодитеся прийняти її зовсім в окормлення, у міркуванні своєї немочі; ми в цьому вас не спростовуємо; та навряд чи вона цілком може віддатись. Здається, можна ворожити, що аж ніяк не може за вищезгаданими навичками. Писано є: дух бадьорий, та плоть немічна (див.: Мт.26: 41). Що я вам нагадував про ігуменство, в тому прощення прошу, – я вас стурбував своїм безумством. Їй, матінко, істинно вам зізнаюся, і не пестимо, і аж ніяк не бажаємо, нижче мислимо, щоб ви ігуменією були, або помітили б у вас схильність до любов'ю; але щиро втішаємося вашій про цю сприятливу і рішучу відповідь; але гордість і марнославна думка всередину кричить, що навряд чи гонить 124 мати Z. ігум[енства]. Але, проте, вибач заради Бога, і благодійствуй, і мирствуй, тому що від безумства це пишу. Я вам, матінко, істинно поясню, що в мене самого не було почуття і уяви бути начальником; але милосердний Господь попустив спокуситися, нехай милістю Своєю і звільнив. Але що за вашою вірою і від частого примушування відчуваєте полегшення в пристрастях, про це дякуйте премилюватому Господу Богові, який полегшує ваш тягар. Однак пильнуй і стережи і остерігайся, - поки ворог з нахабством прийде і почне вражати вашу душевну храмину; але віруй, що й допомога невидима від Господа прийде і підкріпить і поставить до благотиші. Що ж до вещолюбства і мшелоимства (або надмірності різних речей), то ця неміч, за міркуванням святих отців, гірше і переважніше сріблолюбства; але нехай поповнюємо і каяємо себе, і Господь всесильний нас і долю нашу на благотишний і рятівний вчинити кінець. Про їжу тримай раніше написану вам нами пораду, і будеш спокійна. Самотність і хоча чуттєве мовчання, беззаперечне і незаперечне, є засіб спасіння; і досліди завжди показують, і святі стверджують, що сприяє кожному доброму ділу; і, діяння допомагає нашому порятунку. І молитву Ісусову проходь, як чиниш, і прийде час, тоді сама справа і милосердя Боже просвітить і навчить вашу душу, як і кого запитати, і пошлеться, що шукаєш і бажаєш. Писано в тропарі священномученикам батькам, що «діяння знайшов єси, богодухновенне, у виді схід». Молитву творити зазвичай – це діяння, яку б (молитву) хто б не творив; а видіння чи захоплення розуму – то дар Божий від Божої благості до нас. Канон вам читати радимо акафістний один, але тільки з увагою, наскільки можливо. Це справедливо, що хто б не був, подвижник чи постник, але який живе за своєю волею і сам собою окормляючись, твердження і доброї міркування в ньому аж ніяк не побачиш. Тому заради святий Симеон Новий Богослов пише в слові 6, що краще учнем учня іменуватися, ніж самочинно жити. Про це ж і святий Марк Подвижник у посланні до Миколи ченця в 1 частині Добротолюбства на звороті 37 аркуша пише: «Багато багатьма трудом і постництвом і лихом страждання пройдеш, і труди багато Бога заради потерпеша; але самочинність, нерозсудливість і невимоги від ближнього користі такі їхні праці нетвердими і суєтними зробиш». Щодо питання про молитви, ніби до матері К. писано мною початок; здається, має бути й кінець. Після будь-якого правила неодмінно має читати: «Гідно є як воістину»; Слава, і нині; «Господи, помилуй» – тричі; «Молитвами святих отців наших Господи Ісуса Христа...» до кінця і відпустив простолюдний 125 «Господи Ісуса Христа...» до кінця. А двічі на добу треба долучати після звичайної відпусти, тобто після «Господи Ісуса Христа...» вранці, після ранкових молитов, і ввечері, після молитов на сон прийдешнім: «Ослаби, залиши, вибач, Боже, гріхи наші...» потім молитву: «Ненавидящих і образливих нас», що знаходиться наприкінці великої вечері, потім повсякденну сповідь, яку можна знайти в місяцеслові київського друку в самому кінці книги. Канони читати хоч і мало б після вечірні та після вечері, але коли вам не вміщається – залиште; а коли дозволить випадок і час, то, прочитавши канони, слід і молитви при канонах читати, і кінець звичайний зробити. І ми, неспоживання, перебуваємо щирими побажачами вашої любові благих і спасенних успіхів, – ваші покірні слуги та негідні сомолитовники, убозі та багатогрішності І.Л. і схимонах Ф., заочно земно кланяємось і просимо ваших святих молитов у підкріплення немощ наших; і всі наші побратими й батьки одностайно вам кланяються – і всім вашим єдиномудрим сестрам. 15 травня 1817 року. Валаамський монастир. Ваша преподобність! Найшанованіша про Господа сестра і за духом дочка, мати N.! Всесердно бажаю здравствувати душевно та тілесно та про Господа радіти. Приємне ваше писання, пущене вами з поштою від 27 жовтня, я отримав у будь-якій справності і, прочитавши, змісту прислухався по мірі слабкого мого поняття, з якого бачу, що ваша схильність і старанність до моєї худорлявості і по сьогодні не збіднюються і ви, по великій своїй вірі, з жалем. Що стосується вашого зрадованого почуття, яке відчували ви при читанні мого найменшого листа, то я вважаю - це не інше що, як особлива допомога Божа, що втішає вас, наймогутніших, щоб ви, ображені від бентежного і п'явицями наповненого ворожою душею. отримали. Слава премилосердному Великодаровитому Господу, що сповістив вашу любов послухати моєї недостойної поради: взявши душерятувальні заходи, віддані духоносними святими отцями, згодні і зі святими життєдайними заповідями, Самим Спасителем заповіданими: возлюбиши Господа Бога всім усім. як самого себе (див.: Лк.10:27 ; Мк.12:31 ), щоб безперечними бути і тим часом ближніх любити. А як ви, дочко, за такої вашої віри і благоговіння, про призначення до вас матері К. зніяковіли і кажіть, щоб вона за моєю порадою нічого не починала і не сміялася без вас робити, і ви пишете, що за це образилися, - для мене це вкрай незрозуміло і темно, що б це означало? Я, здається, на вас обох присяг не наклав і нічим не зв'язав. А як ви за своєю вірою просите і молите, щоб вас не покинути, але подати вам душотворчу пораду, - в якій надії я, непотрібний, дерзаю ще пояснити вам, що вона, К., як ви вже самі писали, під час вашої хвороби служила вам з усякою старанністю і старанням за не для якого; то чому ж, якщо її віра і прихильність будуть до вас, її становищем не зайнятися? І ви то погано знаєте, що не стільки мистецтво і старечі досвіди діють, скільки віра з надіям тих, хто запитує благодать Божу на нас взагалі приваблюють; і ви, дочко, нащо журитесь, не судячи анітрохи? Якби нерозважливо я пов'язав вас із забороною, щоб ти по всіх частинах переслідувала її преподобство - мати К. і, словом сказати, ніби на бичівці водила, то, точно, обтяжливо б вам було. А як ви й раніше мали одну матінку і від одного виховувалися були духовного ссавця, так і таку до один одного повсякчасну від частих міркувань отримали звичку відкриватися, – це й змусило мою похмурість запропонувати вищесказане, хоча для деякої втіхи душ ваших. Що ж до її сміливих вимов у словах, ми повинні смиренням, самодокоренням і терпінням перемагати все; ви самі знаєте, що вона значно пошкоджена, і Господь може її виправити. Отож, якщо вам премилосердий Господь сповістить мене, грішного, послухати, як згодного із заповідями Господніми і переказами святих отців, то будьте ласкаві сповнитися виконувати це, і сподіваюся, що корисно вам буде. А коли не сповіститься, то як вам завгодно; тільки мирствуйте і не соромтеся. Я, мало того, розташувався вам ще вручити і Е., як вона мою худість про це просить, і за своїм почуттям і її також призначаю до вас; і скільки її віри буде, стільки й користі відчуватиме, а без віри хто й до пророка піде, не отримає користі... І ви на запитання кожної можете відповідати, що за вірою їх буде Бог навчити; а я ще вам скажу дивне, що святий Іван Ліствичник пише: «Деякі отці іншим, за вірою їх, слова вимовляли і, засоромившись своїх слів, започаткували благо і виправили своє життя». І цей ваш намір схвалюю, щоб влаштувати себе глухою і німою... але з розумом. А що ви хоч і зважилися прийняти було М., але матінка ігуменя не благословила, то знайте, що, мабуть, не на користь було б; і дивіться, остерігайтеся посилюватись яку собі прийняти. Боже вас визволи! А якщо Богові буде завгодно якої у вас бути, то про цю досконалу перешкоду зробити не можуть; потерпіть, може, і М. благословлять. Слава і про це Господеві, що нас женуть і лихословлять, але від цього ми не повинні в згубний розпач занурюватися; читання по два аркушики додати можна, а матір Д. я почитаю з тобою за одне... Господь премилостивий нехай допоможе вам, і нехай збереже, і покриє від усіх правих і шуїїх мереж і диявольських наклепів, і нехай простить вся гріхи ваші молитвами батько і матерів; і я, недостойний, посилаю батьківське вам прощення і благословення. Ваш назавжди богомолець І. Л. із прихильною братією кланяємось. Приємне ваше для мене писання, пущене вами з поштою у вересні, ми удостоїлися отримати 2 жовтня, і, прочитавши, прислухався, по силі слабкого мого поняття, скільки сили дозволили, і ясно бачу, що ви при таких скорботних пригодах, якими пригнічені до знемоги, перемагає скорботу, яка і останні твої сили засмучує і вимагає, що вельми претренно для вашої слабкої обтяженої душі по всіх частинах, але звідси нехай покладемо початок, з Божою допомогою, за все, що знаходить дякувати і терпіти, і премилосердний Господь, бачачи ваше послух і ретельність до добра допомога і благодать Свою, даруючи благотишні почуття і благодушність супроводжувати життя ваше в терпінні та благохваленні Господа, що покликав вас у благотишний цей притулок, тобто в звання ангельського образу вашої обителі. Що стосується до позбавлення досвідченої і пречудової стариці, пам'ятної матінки В., а також і видалення на час оточувача душ ваших, батьки отця духовного і наставника Макарія, хоча ці втрати значні і незаперечно зобов'язані приписати це позбавлення гріхам своїм і гідності, що втратили ми при цьому, на те, що позбулися ми таких, згадати, що премилосердий Господь все влаштовує на нашу душевну користь; до того ж Бог невиправданий у милості і діяння Його також невиправдані; і де тільки схоче явити силу Свою – перемагаються устави та єства чин!... Але, о безглузда й досна серцем дочка!... Що таке в збентеження й малодушність вдаєшся і пощо сумуєш і безмірно сумуєш? І хоча ви точно втратили найдорожчу і найніжнішу наставницю і матір, але ви втратили її тілесно, а не душевно; тому що вона, блаженна, взята від нас тілесно, а дух її і добрі останки подвигів її - терпіння і зло страждання у тих, хто знаходить, непам'ятність і любов без вилучення до всіх, не тільки до тих, хто благословляє і любить, але і до протиборчих, також і послух, і послух, і . Ці подвиги вона продовжувала до останнього кінця життя цього; нарешті, на додачу, зображала благомудрість свою сприятливою кончиною, якою премилостивий Господь її удостоїв і сприйняв у вічне блаженство, де, за апостолом, що око не бачить, і вухо не чує, цей Господь приготував тим, хто любить Його (2). Та одумаємося, навіщо нам засмучуватися зайве, хоч і на увазі нашому передійшла наша наставниця і вчителька? Вона і тут вас, по можливості сил і міри віри вашої, опікувала і навчила і захищала від ворогів видимих ​​і невидимих; але навіть у тілесному облагодіювала, залишивши вам покрив і притулок – келлю. Коли ми віру і дотримання душотворних її настанов будемо зберігати і виконувати за ними, то й у майбутньому житті змилостивить і просить Великодаровитого Господа з'єднати і зарахувати улюблене чадо своє до себе в єдину обитель. От коли печалітися слід було б (тільки, Боже, визволи всяку людину), якби наша мати наставниця духом життя своє починала, а тілесно скінчила, тобто гріховним падінням, і, не покаявшись, захоплена від середовища нас; про такий смертельний кінець повинно плакати і плакати! Також і засмучуватися і сумувати утримайтеся про прелюбезний батюшку отця Макарії 126 , оскільки хоча він від вас, так само і від нас, на якийсь час віддалений, але духом з'єднаний; точно далекої заради відстані уста його до настанови не можуть діяти, але любов його і ясна рука, пером діюча, у повному розумінні вас буде окормляти і втішати, у міру вашого доброго волі і віри. А якщо вам сказати ясно, що якщо наставник і зблизька, і постійно нагадує нам наші недоліки, зі співчуттям радить і умовляє охоронятися злоби, то нам злокознений ворог диявол людиноненависний не поредку пропонує - підкоряючись - йому в помислі недоліки його людські і докладає презор приймати благоповчальні його настанови. Цим-то і втрачаємо користь; Тому святий і богонатхненний отець Симеон Новий Богослов і радить: не частішати входу свого в настоятельську келію з обережності, щоб не впасти в зневагу та сміливість. Що ж ви бажаєте згадувати, що під час перебування батюшки в монастирі вашому ви неначе як уві сні бачили його, бо під час останньої його відлучки ви майже не чуттєві були; слава Богу за це, тому що ви цим, за свою неміч, захищені були від значної скорботи. Щодо вашого здивування і скорботи про неотримання від мене, непотрібного, відповідальних до вашої любові листів, то будьте ласкаві вислухати довготерпляче і благодушно причини, що перешкоджають цьому: по-перше, слабкість мого здоров'я; по-друге, зі своїми братами щоденне заняття; по-третє, ті, хто приходить до мене і приїжджають до мене, мають намір різні особи, що тримають і заспівують 127 задовольнити ваші бажання; і скажу тобі, дочко моя найулюбленіша, мати N., що цей лист закінчується вже третій тиждень, і за такими уривками ви можете зі змісту його помітити, що не за властивістю багато слів поміщено. Про сестер П. і А., що взяла матінка ігуменя, багато не скорботи, оскільки премилостивий і всемогутній Бог сильний і в такій чутці підтримати і зберегти; і про час, що пройшов, теж не скорботи, що погано їх лікувала і наставляла, бо таке настанова найбільше діє не нашим уявним мистецтвом, а від їхньої віри і благовоління з благоговінням. Але й тепер, дочко, якщо вони й від ігуменської келії прийдуть, ви повинні, покликавши на допомогу Бога, щоб невидимо вас навчив і просвітив ваш розум і серце, дати їм благонавчальні та втішні словеса та поради у твердження їхніх душ; і хоча ви, дочка N., самі прагнете, щоб вам хто з благомудрих душекорисне слово сказав, але писано є: полюби ближнього твого, як сам собі (див.: Мт.22:39; Мк.12:31) та інша. З матір'ю К. розумітися вам раджу як з єдиною похмурою сестрою, - не тільки в тілесних, але і в душевних; а особливо коли вам батюшка благословив з нею духом невідлучною бути; а тому, поважаючи батюшки отця Макарія благий порада, і до того ж самі ви пояснюєте плоди її до вас любові під час крайньої потреби вашої - хвороби - вона невідлучно вам служила, як куплена раба, і за такою її прихильності до вас, здається, не повинно вживати жіночої хитрощі, яка зовсім навчиться вашому рукоділлю - їй більше, ніж вам, будуть давати роботи, а ви вже без їжі залишитеся. І на це будьте ласкаві вислухати, що Бог невичерпний у Своєї недосліджуваної милості до нас, сильний і всемогутній нас просочити Своїм недослідженим Промислом, і просочити рясно. Отже, дочко, намагайся всі свої зовнішні дарування видати їй, тим більше, що вона єдина дурна, і ти будеш серед робітниць заповідей Божих. Роблення заповідей Господніх живить душу, і навіть тіло твоє утихомирить і втішить до великої кількості. У келійні, здається, потрібно вам прийняти якусь із благодумних, а особливо при такій попущеній вам слабкості, – це Господь вам нехай благословить. А щодо сестри С. намагайтеся дотримуватися, щоб не помічати її діянь і різних виразних її міркувань; тим всіляко оберігайте себе від згубного презирства - засудження, яке вкрай затьмарює і засмучує все наше життя; але я вам скажу, що нам має її любити, а непристойні її діяння ненавидіти; вона, за Писанням, своєму Господу стоїть і своєму, служачи, падає, а ми хто, що чужим рабам судитимемо? Також нехай намагаємося вберегтися від продерзливості й понудимося всіляко поблажливіше бути, бо м'яке слово вливає благоговіння в почуття того, хто чує або чує. Господь премилостивий нехай просвітить тебе, нехай примудришся в смиренності і більше цих написаних моєю худорлявістю: згадуй, «яка на всяку спокусу – смиренність, самодокорення та терпіння – перемога». Господь премилосердий нехай допоможе тобі, і нехай збереже, і покриє тебе від усіх правих та шуїїх мереж ворожих, і нехай простить тобі вся гріха твоя; і я, багатогрішний, посилаю тобі моє батьківське прощення і благословення, і, молитвами покійних і гідних: батюшки отця Феодора і матерів Варвари та Віталії – мир Божий нехай спочиває на вас, і я, непотрібний, назавжди буду жадаючим вашого спасіння недостойним. Якщо застане в живих лист це мати і дочка мою І., то оголосіть їй мою старанну і любовну повагу; і прошу на неї Боже благословення, щоб терпіла і дякувала Богові за все. Найповажніша за духом дочка, мати N., всесердно бажаю тобі, купно і з люб'язною вашою сестрицею, матір'ю І., здравствувати душевно і тілесно і про Єдиного Пресолодшого Господа Ісуса радіти! Слава премилосердому Господу, що сповістив батюшку отцю Макарію ваші сумні душі втішити благонавчальним писанням до заохочення та підбадьорення тих, хто засмучується духом. Але, про дочку за духом! Тепер, здається, вам ясно і самим видно, що вас всемилостивий і великодаровитий Господь не залишає, але всіляко задовольняє та втішає; а тому ми повинні, по можливості слабких сил, дякувати Його благоустрою і не забувати всіх відплат Його. Що ж ви, дочко, скаржитесь: люта і плотська пристрасті хоч відступили на якийсь час, але недуга малодушності часом найбільше гнітить вас; то, о матір і дочка! нехай буде твоєї любові відомо, що загальний ворог диявол, свої лайки і підступи завжди переміняючи, обманює і перемагає нас такими хитрими і підступними зловживаннями; і ви не стверджуйтеся в тому, щоб у вас зовсім згасла лють і плотська пристрасть; Але хіба деякий час дано вам відлог для відпочинку. І не ворог цю ослабу викладає, але милосердям Божим благодать Його невидима за молитви батько і матерів допомагає; бо коли б не Божа благодать невидимо захищала і підкріплювала, то мало б хто міг дотриматися в непорочності себе. А як ви відверто пояснюєтеся, що навіть ні найменшого слова витерпіти не можете і що навіть всяка невелика кількість вас чіпає до самого серця, то, дочко моя... це мене засмучує до надлишку; оскільки нам Сам Спаситель у Святому Євангелії Своїми пречистими усти промовив так: у терпінні вашому здобуте (тобто привчіть) душа ваша і: витерпений до кінця, той врятований буде (Лк.21:19). І святий Ілля Екдик у розділі 62 пише: «Будинок душі є терпіння, бо в ньому тримається; маєток – смиренність, бо харчується тим». З цих причин виразно, що в нас з тобою мало смирення; а тому ще нам пренудно самим вишукувати, кому слухатися і пояснювати свої діяння та помисли, чому й самі відоміше будете і, по можливості сил, і до вас, хто приходить, успішніше викладатимете благі поради. Та й не буде місця мисленному ворогові вкладати думки марнославства, що ви своїми даруваннями втішаєте прихожих, але тим часом повинні уявляти, що за молитви батька чи наставниці своєї; таким чином будеш непорушна від високомудрості, але, за апостолом Павлом, смиренними думками стверджуватись. А що ви з скорботою сповіщаєте про вас, на вашу думку, незручну бурю спокус, то я, грубий, з відвагою нагадую вашій любові Духом Святим промовлений через пророка Давида псалом 26: Господи мій просвіти моє? Господи, захисник живота мого, від кого залякаюся? Завжди наближатись на мене злим, що несли тіло моє; Коли ж ополчиться на полк мій, не злякається моє серце: а ще нема на мене лайки, на Нього я надіюсь (Пс.26:1–3) та інше. Хоча сила висловлювання псалмів цих відноситься до невидимих ​​загальних ворогів, але, однак, за научення цих ворогів і люди повстають і бентежаться і нас в збентеження приводять. А що нас докоряють і ганьблять, і нарікають холопницями, ми повинні сумлінням своїм задовольнятися, і за заповіддю Господньою нехай помчаться молитися за бурі, що творять нам, і миттєво перетворить на сприятливу тишу. О, мати та дочка N.! Мужся, і нехай кріпиться твоє серце в благодушності. Ось ці неохоче, зі смиренністю вдаватися до заступництва і Божої допомоги, просячи про захист; 2-е, обнадіюють, що ми, хоч і від нікчемних найменші й найслабші всієї тварі, але маємо скорботна за Богом мешканцям і в спокусах процвітавшим і спасеним; як за гріхи наші попущені скорботи, до очищення і смиренності також, то благонадійністю і сподіванням підкріплюються, в згубний розпач не пустимося. І це нас не бентежить, що варту приставлять до твоєї келії; нехай попрацюють і, вморившись, залишать; а нам слід у всьому терпінням і подякою перемагати, і Господь допоможе. Слава премилому Господу, що ви з матір'ю К. духом ствердилися; а ззовні ворог дбає лайку, але й та скоро зникне... А щодо сестри С. нехай покладемося на терпіння всіляке і помстимемо всіляко зі свого боку, як би їй, немічному, не подати провини до збентеження; оскільки писано є: друг друга тяготи носите, і так виконайте закон Христів (Гал.6:2). І Сам Спаситель у Святому Євангелії пояснив: нема більше любові, та хто душу свою покладе за друзі свої (Ін.15:13). А як ця чеснота найвища і найнеобхідніша, то хай помстимося понести хоч малі немочі найближчої сестри нашої! І ще сказано: ви сили не могутності немічних носите (Рим.15:1). Ви пояснюєте, що не можете терпіти і ображаєтеся, хто на вас зводить наклеп і ганьбить. Про це прочитай 127 главу святого Марка Подвижника в 1-й частині Добротолюбства, вона містить це: «Якщо побачиш кого в багатьох безчестях болюча, бадьорість, як помисл тщеслав'я наситився, неприйняття сердець» Подібність прочитайте святого Симеона Нового Богослова в 1-й частині, розділ 31-й, і побачиш своє неможіння і які слід брати. Господь же премилостивий нехай просвітить і нехай зрозуміє вас, нехай примудріться в смиренні, і нехай допоможе вам, і нехай збереже, і покриє від усіх правих та шуїїх мереж ворожих, і нехай простить вам усі провини ваші. І я, багатогрішний, посилаю моє батьківське прощення і благословення, і, молитвами покійних наших отець і пам'ятних матерів, мир Божий нехай спочиває на вас; а я перебуваю назавжди ваш недостойний богомолець, грішний І. Л. з одностайними братами. Найчеснішій сестрі М. бажаю мужності й довготерпеливого перебування, – і хоч недостойний, але благаю милосердного Господа, нехай допоможе їй, і нехай збереже, і покриє від усіх ворожих мереж, і нехай простить їй усі гріхи її. І я, недостойний, посилаю їй моє батьківське благословення і прощення, а так само і стражденній бідолашній Є., нехай допоможе і їй всемогутній і великодаровитий Господь, і нехай не віддасть її в досконале наруга злісному ворогові дияволу, але нехай зумить і збереже і збереже і збереже шляхи. W. і V. оголосіть мою пошану, і нехай пошле їм Сам благородний Господь Своє благословення; однак коли не покладеться повністю зберігати двері огорожами про усні свої, то інакше не можливо їй звільнитися від збентеження і муки найпристрасніших приставів і таких же думок і від тієї нудьги і зневіри, що тягнуть у помисли всепогубної відчайдушності. Найповажніша за духом дочка, мати Z.! Всесердно вам бажаю душевного миру та благодушного перебування! Приємне ваше писання, випущене вами 30 березня з поштою, ми отримали у будь-якій справності; з нього ясно видно, що ваш устрій і становище тече зі слабкими успіхами... Жаль! Що ж до тягаря, що відчувається вами при зверненні до вас значних осіб, то ви повинні пам'ятати, що без труднощів і пролиття в нутрощі крові спастися неможливо, оскільки писано є: «Даж кров, і прийми дух», чому зобов'язані і з примушенням послух продовжувати, по вірі окормлюваних вами; а всемилостивий Господь за ваше примушення і співчуття до ближніх невидимо буде вам допомагати, та й допоможе. Ви скаржитесь і з болючим тоном, а мабуть ніби і зі смиренновимовою, що ви вкинуті в малодушність! То ці плоди виростають найбільш від марнославних про себе мрій. На молитви батьків добро і похвально сподіватися, але слід при тому й себе не забувати. Ви, з вашої безмежної ревності, вимагаєте моїх постійних відповідей, а інакше є малодушними: це ознака браку віри; Це безрозсудство виростає з самолюбства і веде в темряву. Ти, забувши Божественне Писання, яке забороняє покладати будь-яку надію на людей тлінних, а тільки на Єдиного Всемилостивого Господа, ти постраждав нерозумно; бо Він один підіймає бідних із гнилого місця, хоча через ангельське посередництво або, відповідно до міри віри тих, хто перебуває в послусі вмілим отцям, і через людину. І справді, коли б Дух Святий згадав слова, сказані в псалмі, що ті, хто уповає на Господа, я на горі Сіонській: вона не рухається (Пс. 124, 1); і ще: і якщо Господь не збереже міста, стережи його всюди; і: «Але Господь не збудував дому, вони чекають усіх трудів своїх» (Пс. 126:1), і так далі, і якби вони це відчували, то не страждали б. Причому, пояснюйте, ви ведетеся не тільки через мене, непристойного, а й через іншого – отця Макарія. І воістину, в міру віри, невидимо благодать Божа діє, і втішає, і просвічує кожного, хто хоче спастися. Якщо сестри за прихильністю до вас просять духовної їжі, а ви, навпаки, у собі відчуваєте жадібність самі; то хоча ми самі, як вище сказано, про себе творити не можемо нічого, але за велику потребу, за їхньою вірою, сильний і всемогутній Бог і від безплідної смоковниці наситити живоносно. І якщо коли, як люди, Божим попущенням до смирення нашого, і грубо якійсь сестрі скажемо або вигляд неблаговидний покажемо, то, про це зітхнувши з глибини душі, покаянням і самодокоренням нехай навершуємо. Що ви пояснюєте: при крайній вашій знемозі наважилися сказати найпотужнішим і ушкодженим сестрам, щоб вам дали хоч малий спокій, то ця подія представляє вашій любові спокусу і досвід, щоб аж ніяк не відмовляти; тобто ці слова, що «не можу говорити, дайте мені хоча б малий спокій», за вилицею утримувати; бачите, що вони від цього навіть постраждали нападами, все це у ваше вчення. Отже, мабуть, дочка М., нам з тобою не стільки інших доводиться наставляти, скільки від їхнього міркування вчитися. І ось поки новий вийшов вам спокуса, що має про мертвого свого турбуватися більше, ніж про інших, - що і своя сестра хвора і найслабша з найслабших, і в тебе найслабкіші сили, і виходить в обопільних немічних велика спокуса; так ні на що не схоже було діяти, як ви. Краще б, на мою розсудливість, тобі, відпочивши, у своїй келії з ними зайнятися, аніж у чужі келії ходити втішати і утихомирювати - себе і сестру в безлад приводити. А що ви просите, щоб мені найгіршому помолитися за дарування вашої любові благозидливих вимов, то й у цьому нехай буде тобі відомо, що молитва і праведного тоді допомагає на благо і тоді благодать Божа невиправдано діє, коли той, хто просить про молитву, покаже в усьому волю. Насамперед цього Бог не викладає нам цю, як нездатною її прийняти (по слабкості духовних сил наших у різних спокусах) і не зазнавши скорбот, якими єдиними очищається наша внутрішня людина, але в міру терпіння і подяки за них дарується від всемилостивого Господа благодать Святого Духа і дарування. Ще дозвольте вас, хоч мало, заочно докорити, а ви благодушно понесіть це: ви там, як афінянки 129 , бажаєте завжди одна перед одною дізнаватись скрізь, чи є листи від мене чи від батюшки. Коли ж до однієї прийде, а до іншої ні, - ось тут і відкриється крамола і біди - скорбота і малодушність, що не отримали обіймає, згубною думкою: що і чому не пише? І інше... а того й не розумієте, що іноді п'яти тільки рядків, не скінчивши в листі, хтось прийде і займе, – і залишився лист до іншої пошти. Але й за перевагу іншої сестри нам ображатись – теж знак самолюбства... Ваш негідний богомолець І. Л. Ваша преподобність, шановна про Господа сестра, мати N.! Купно з усіма однодумними про Христа сестрами бажаю про Господа Єдиного радіти та у благодушності перебувати! Приємне ваше писання, пущене з поштою, я, недостойний, отримав у будь-якій справності і, прочитавши, змістом прислухався; з нього бачу ваше жалісне становище і устрій... Але як маєте каяття і волю до виправлення своїх намірів, то й припускаємо, що всемилостивий і великодаровитий Господь, єдино за Своєю милосердю, всесильний вас пробачити і поставити на правий шлях святих і життєдайних заповідей. Пояснений вами ваш вчинок, що в міркуванні захопилася запеклою частиною, - це за гордість і за презорство інших вам попустилося, що уявний вовк вам посварився і в таке шаленство вас ввів! ... А тому, як досить постраждали, - від цього має пізнати свою негідність і нещастя, і, за, поміж себе, і, за, нехай буде, і, за нею. А всього потрібніше раджу вашому коханню, для вилікування себе і пізнання в тонкощах спокус гнівом, прочитувати про цю душетлену пристрасть у 4-й частині Добротолюбства статтю Касіана Римлянина про пристрасні вісім помислів, і саме про гнів – числом четвертий; і я сподіваюся, коли ви будете частіше прочитувати цю головизну, то, за сприяння Божої благодаті, молитвами угодників Божих, від цієї пристрасті позбавлена ​​будеш. Тепер вам стало зрозуміло, яке робить засліплення ця пристрасть, що затьмарює і засліплює, що навіть хвору одноутробну сестру ледь не роздерла. І воістину з тобою велика пішла милість Божа, що сестрі дарував Господь така благодушність і смиренні словеса, що приборкало твоє запекле і бісом серце, що діє; і тепер ми з тобою, відчувшись, повинні святого пророка Давида, Духом Святим сказані, промовляти словеса: Наказу я покараю мене Господь, а смерти не зрадити мене (Пс.117:18); і поки: благо мені, як упокорив мене єси, як нехай навчуться виправданням Твоїм (Пс.118:71). І нехай буде твоєї любові відомо, що це з вами трапилося не без причини, що таїлася в тобі самій; бо здавна в тобі закралися горді помисли проти матері І., що вона, будучи вражена хворобою, і обтяжує вас, і тягар наносить вашому серцю діяннями по всіх частинах. Такі помисли, що гніздилися у вашій душі, подібно до іскри тліючої, раптом спалахнули від вітру в полум'я жорстокого гніву при дрібній неприємній вам речі. А до того ж і останки закоснелої принади, видно, ще не спожиті досконалим послухом і відсіканням своєї треклятої волі; то й тая допомогла до цього душеного вчинку. Цими подіями виявляється наше недостатнє влаштування; тому й твердо нехай пам'ятаємо це: коли прийде до тебе якась сестра для пояснення своїх недуг, тоді з побоюванням говори і зі страхом Божим; думай про себе не як стариця, але як єдина від немічних немогла і недостойна того, щоб кого лікувати, бо сама в тяжкому недугу душею і тілом лежить; точію за святе послух повинна це творити і продовжувати, і не як володарка, але як недостойна радниця. Також розумій і про Д. І благословляємо, і волимо вам, наскільки можна слабких твоїх сил, наставляти; приймай і Господа Бога проси, щоб дарував вам почуття і розум зі здоровим глуздом словеса вимовляти на користь душі її та по можливості сил нудитися до співчуття. Якщо, більше сподівання, зовсім виявиться твоя недуга і не зможеш задовольнити за її бажанням, тоді, пізнавши свої немочі, кому слід поставися листом, і умиротворишся совісті. Що робити, матінко? Видно, ми недостойні з тобою мати однодумних, ми дожили або народжені в такі тяжкі часи, в яких збувається стародавнє прислів'я: «Вівця не стало, то й на кіз честь впала». І назад сказати до наставників – чи не те саме? Бо вам ясно видно, що вже й мене, непотрібного, що сліпо ввірилися старцем шанують; нехай не виключаєтеся і ви з цих сліпучих. Ви здогадуєтеся, що ваш розлад був не від видалення чи причастя Святих і Животворчих Таїнств Тіла і Крові Христових. І це безперечно, це може бути; але причини також бувають від нашого недбальства та невготування до спокус. Господь всемогутній нехай зрозуміє і просвітить тебе, нехай примудришся в смиренні. Господь премилостивий нехай допоможе тобі й збереже, і покриє тебе від усіх сіток диявольських, і нехай простить тобі вся гріха твоя вільна та мимовільна. І я, багатогрішний, посилаю тобі батьківське прощення та благословення; і молитвами тих, що відійшли отець і матерів, мир Божий нехай спочиває на тобі; а я, хоч і непотрібний по всіх частинах, але перебуваю з моїм звичайним прихильністю назавжди ваш негідний богомолець І. Л. з прихильною братією. Високоповажний про Господа N.! Писання ваше, від 28-го числа лютого пущене, я мав честь отримати через ченця нашого батька А. березня 29-го числа, після прибуття його до пустинь. Ви пояснюєте свої скорботи, наклепами та наклепами несприятливих для вас, і просите моєї поради: як вам вчинити і чим захистити і підкріпити себе проти злодійської їхньої помсти? Знаючи свою бідність у розумі, а більше в справі, повинен би мовчанкою перейти ваше запитання, але, бачачи ваше збентеження і по Бозі віру до моєї худорлявості, а також і свідомість ваше в обов'язку християнських обов'язків, змушений зі співчуття до вас, забувши свою негідність і покликавши на допомогу премильного Господа, даруючого і дерзаю простягнути до вас мізерну мою розмову не хитросплетеними словами риторського слова, але від щирого бажання вам зміцнення і втіхи в скорботі. Я впевнений, що ви виховані в надрах Святої нашої матері Церкви православним християнським вченням і, як бачу з вашого листа, бояйтеся, щоб не дати відповіді на Страшному Суді Христовому! О! Якби цей страх керував нас у всіх наших справах, то не було б стільки завданих один від одного скорбот і утисків. Свята віра вчить нас, що і влас голови нашої не загине без волі Божої, і птах не впаде без неї. Це підстава і вам можливо покласти на серці своєму, так само і це: що не трапляється зі мною – все Божим попущенням буває або за гріхи в покарання (коли ви є в чому винні, як людина), або заради спокуси віри моєї; і нарешті – для того, щоб скорботами не допустити нас до якихось злочинів, які часто ми робимо, задоволені благоденством, і не входимо до совості своєї для розгляду її; і нападники і повстаючі на вас є ніщо, як знаряддя, якими Бог діє. Цьому твердо віруйте і з покорою духу підкоряйтесь; і більше, коли при всіх ваших зусиллях не можете відвернути посланця, але, не зміцнившись вірою, бентежитесь і духом впадаєте. Видно, що ще любить вас Господь; бо не хоче, щоб ви йшли широким шляхом, – куди цей відводить, відомо, – але бажає вести шляхом тісним і сумним, що веде в живіт вічний. Мені невідомі ваші справи та життя, але хто перед Богом не грішний? Увійдіть у своє сумління, поміняйте гріхи свої і прийміть за ті послані вам скорботи; вважайте себе гідним, приносите Богові подяку – і побачите самі, що ці самі скорботи будуть для вас зручними і незабаром звільніться від них. Навпаки ж, коли звинувачуватимете не себе, а інших (хоча б у таких випадках ви були і не винні; але правда Божа діє за інші) і будете на Бога нарікати і на незбагненний Промисл Його, то ваша скорбота більше збільшиться і не скоро її звільнитися можна. Ви хворієте, що через лихослів'я і біду стали ви на увазі старших, рівних і ближніх своїх поганою людиною; це явний знак самолюбства. Якщо ви невинні, то ваша совість повинна втішати вас, за словом Спасителя нашого: блаженні є, коли наносять вам і чекають і рікуть всякий лихий глагол на ви брехливе, Мене ради; Радуйтеся і веселіться, як багато виходило на Небесах (Мф.5:11–12). А як чинити з ворогуючими проти вас? Спасительні та життєдайні заповіді Христові наказують: любите ворогів ваших, благословіть тих, що клять вас, добро чините ненавидящим вас, і моліться за тих, хто чинить вам напасть і виганяє ви (там же, вірш 44) і: усяку радість майте, браття моя, коли в спокуси впадаєте різна: ведуче, як спокуса ваша віра вчиняє терпіння і терпіння. (Як.1:2–4); і поки: скорбота терпіння робить, терпіння ж - мистецтво, мистецтво ж - надія, надія ж не посоромить (Рим.5:3-5). На засвідчення того, що скорбота посилає нам Бог від любові Своєї, святий апостол пише: його ж бо любить Господь, наказує: бить же всякого сина, його ж приймає. А ще покарання терпіть, як сином знаходиться вам Бог. Хто син, а його не карає батько. А ще без покарання є, йому ж причастниці була все, бо перелюбники щирі є, а не синові (Євр.12:6–9). Бачите, що ще треба боятися того, хто живе в благоденстві і не має ніяких скорбот. І так втішайтеся тим, що Бог, люблячи вас, відвідав... Але Він сильний і визволити, коли міра правосуддя Його здійсниться. Святий апостол втішає нас: уся ку рада майте (Як.1:2)... Звичайно, мир і чуттєвість скорботи робить вам чутливими... але я вже сказав вам, що з просторого шляху невигідний вхід; від цього шляху вас Бог і відволікає. Видається вам, що через позбавлення чогось чоловіка і діти ваші повинні зазнавати недоліків. Але вони, люблячи вас, можуть розділити з вами вашу скорботу і служити вам втіхою. Якщо вони не будуть багаті; то згадайте – для отримання благ вічних бідність зручніша, ніж багатство, і більшість людей перебуває у помірному чи бідному стані, ніж у багатому. А це все творить Премудрий Промислитель: невже Він не міг би всіх збагатити? Але яка з цього була б користь? Він упокорює і підносить, убожить і багатить; і волі Його хто противиться може? Я думаю, ви там у себе можете в когось знайти книги: твори святого Димитрія Ростовського. У 1-й частині є невелике його твір: «Апологія на втіху скорботних» , яку будь ласка прочитати. Сподіваюся, що вона подасть вам допомогу до полегшення печалі, що тяжить серце, і до надії на Бога. Прийміть ці недоумкі поради, вилийте бальзам віри і надії на скорботне серце ваше, віддайте себе у волю Творця нашого, і Він пошле вам втіху, а більше в наступне свято Світлого Христового Воскресіння, перед яким, згадуючи Велику седмицю Страстей Його, нас ради не сприйняти піднятих, нашого заради спасіння, і віддайте Йому подяку. І так, зустрічаючи свято славного Його Воскресіння, бажаю вам із сімейством духовно тріумфувати його з сердечною радістю та спокоєм. Просячи на вас і на сімейство ваше мир і благословення Боже, з пошаною мою залишаюся ваш ревний богомолець, багатогрішний І. Л. Найшанованіша про Господа N.! З почуттям скорботи побачив я з листа поважного М. звістку про кончину, з Божої волі, люб'язного вашого чоловіка. Знаю, що для вас ця розлука дуже сумна, і, судячи з слабкості нашого єства, не можна не сумувати, розлучаючись назавжди з найближчим серцю нашому; але де ж шукати втіху? У святій релігії! Для невіруючих – тих, хто не має надії в житті вічному – точно невтішне позбавлення близьких. А ми, хоч і грішні, але маємо надію на милість всещедрого і людинолюбного Бога, Господа Ісуса Христа, що викупив нас безцінною Своєю Кров'ю і дарував нам життя вічне життя. Святий апостол так втішає віруючих: не хочу ж вас, браття, не веді діти про померлих, та не скорботні, я шкірі та інші, що не мають надії. Коли ми віруємо, що Ісус з умри й воскрес: так і Бог помірки в Ісусі се приведе з Ним (1Сол.4:13–14). Покійний чоловік ваш був істинний християнин, що зберіг віру до кінця життя, і з нею відійшов до Господа, хоч і не сподобився мабуть при смерті Причастя Святих Таїн. Ще більше вас ображає, що ви не знаєте потаємних доль Божих! Але Він прийме і бажання його за саму дію; Якщо прочитаєте в книгах святих отець, багато знайдете прикладів. Не бентежтеся цим і поверніть усю вашу надію на невимовні щедроти і милість людинолюбного Господа. Після отримання вашої звістки і в нашій обителі поминання почалося як у монастирі на літургіях, так і в скиту під час читання Псалтирі. Нехай сподобить його Господь отримати вічне життя і створить йому вічну пам'ять! А вам із нарікаючими вашими люб'язними дітьми та ближніми рідними – пошле Свою втіху вірою і сподіванням на Його невимовне милосердя; з яким бажанням, а також миру та здоров'я насолоджуватися, залишаюся ваш ревний богомолець І. Л. Ваша преподобність, шановний отець ієродиякон N.! Шановне писання ваше я отримав, писане ще від мирського імені А. із зауваженням, що стоїте напередодні прийняття чернечого сану; чому сподіваюся, що ви вже удостоїлися отримати це звання, з чим вас щиро вітаю і бажаю зберегти дані вами при постриженні Богові обітниці безперечно. Вступаючи в це звання, ви вважаєте потрібними вам повчальні поради і, звертаючись до мене, шукаєте від мене повчання для марного проходження цього великого зобов'язання. Скільки справедлива ваша думка і похвальне бажання, стільки з мого боку задовільний виконання вашого прохання незручно, як з недоумку мого, так і через брак справ благих; а притому і проходження способу життя загальножительних монастирів велику має різницю зі штатними монастирями, хоча намір і мета єдині – порятунок. Не знаходячи в собі ні від діл моїх, ні від розуму дати вам шуканого вами настанови, раджу вдатися до тих блаженних подвижників, які, благочестя виправивши, принесли виконанням заповідей Божих дари смиренномудрості, цнотливості, нестяжання... і прийняли від Бога дарування розуму і премудрості за розум і премію тих, що бажають, і зрадили це вчення в тих, що збереглися Промислом Божим, і творах їх і книгах, що дійшли до нас. Ви, маючи освіту розуму, читаєте їхнє вчення не з цікавості тільки, але бажаючи наслідувати їх по силі і відповідно до можливості послуху, що ви проходите вами, і благодаттю Божою сподобитеся знайти шлях істинний, незаблудний; при всьому тому шукаєте духовного співрозмовника, що може за вашою вірою дарувати вам здорові й добрі поради у всякій справі, слові та думці. Книги ж для читання раджу проходити пристойні нашому наміру, якось: святого Іоанна Ліствичника, святого авви Дорофея, святого Єфрема Сиріна, Ісаака Сиріна, Симеона Нового Богослова, Григорія Сінаїта, Марка Подвижника, мислення до Осіні ігумену про міркування», сповнене духовної користі, та інші батьківські книги, які вчать нас перемагати злість і виправляти чесноти не зовнішньо тільки, але внутрішньо. Бажаючи вам здобути душевну користь і доручаючи себе вашим святим молитвам, із сердечною моєю пошаною перебути честь маю ваш покірний слуга і богомолець, недостойний І. Леонід. Найшанованіша про Господа мати О.! Писання твоє, від 25 лютого пущене, отримано мною; в ньому ти описуєш свій душевний устрій і збентеження, просиш моєї поради та думки, що з тобою відбувається і який засіб використати для лікування. Не знаючи точно, яке ти проходило життя і діяння, не можна досконалий дати пораду; але скільки можна розуміти від плодів, твоє невлаштованість походить від ворожої принади, попущенням Божим за наведене високу розумність. Певно, ти передчасно намагалася здобути безмовність і проходила розумну, але самочинну молитву, шукаючи передчасно високого устрою і обдарувань, які даються тим, що проходять тільки істинну молитву, і, між іншим, відчувши в серці якийсь подібний рух, приймала його за благодатне; потім, насолоджуючись ним, прийшла помалу в таку будову. Але хоча б і точно благодатний був устрій, і це дуже небезпечно до часу приймати без питання про це розсудливі; бо що ми знайдемо тимчасово, того й вчасно не можемо отримати. Ти, прочитавши про це, залишила те, чим треба передусім застерегти себе від принади, тим часом як це останнє ті ж батьки радять, тобто примушуючи себе на безмовність і молитву, ти не намагалася про зцілення пристрасної, лютої частини (дратівливості) і не пізнавала, що вона в тобі діє. Зцілюється ж вона не усамітненням, а міркуванням з ближніми і терпінням від них досаду, а у разі перемог ними – пізнанням своїх неміч і смиренністю. Святий Іван Ліствичник пише: «Хто відчуває себе схильним до гніву, люті, помсти та лукавства, той нижче нехай бачить слід безмовності»; і в 4-й мірі паки: «Зазирни в помисли невмілих послушників - і обрячеш там думку оману: вдягаєш в них бажання безмовності, найжорстокішого пізнання, нерозважні від різних думок молитви, досконалого слави суєтної відкидання, незабутні смертні найкоротшого безгніву, глибокого мовчання і чудової цнотливості. Вони при вступі в чернецький подвиг цих чеснот, за особливим Божим Промислом, не досягнувши, насамкінець, в намірі обдурившись, зовсім від нього відпадають. Бо ворог вселяє їм шукати їх передчасно з тим, та за достатнім в ньому зверненні в даний час їх не отримають ». Ти, мабуть, відчувши теплоту цього в серці чи персіх, прийняла її за благодатну, але натомість виявилося – печіння чарівне. І це, з'єднуючись з лютою частиною, пошкодило твій устрій. Думаю, від того відбувається в тебе і безсоння, що серце, торкаючись цим печінням, не має миру, але турбуючись, позбавляє тебе заспокоєння, та й кожна трошки торкається тебе і бентежить. Послухай вчення святих отців, які, збуджуючи до безмовності і молитви, тим часом застерігають і від принади і радять не шукати тимчасово того, що дається за часом і зі смиренням, що проходить це діяння. Саме святий Ісаак Сирін у 2-му слові пише: «Дія хреста суто є, і є річ ця за сутою єством, що поділяється на дві частини. І ось бо до що терпіти скорботи тілесні, що виконуються дійством люті частини душі, є і нарікається - діяння, ово ж тонким робленням розуму і божественним знаходиться присноповчанням і перебуванням молитви та іншими, що зділяється бажаною частиною і нарица. І єдине бо, як діяння, страждальну частину душі очищає силою ревнощів; інше ж дійство любові душевні, що є привождіння природно, що проціджує уявну частину душі. Коли ж перш досконалого навчання в першій частині, приходячи до неї другої за насолоду її дбайливе, та не кажу від лінощів, гнів знаходить нань, за що не умертвити перш за уди своя, що на землі, тобто що зцілити немічність помислів. Бо схопився в думці своєму славу хреста. Це ж є промовлене від давніх святих: бо колись не вмовкнути почуттів від немочі, коли схопить розум схопити на хрест, гнів Божий приходить нань. Сходження що на хрест, що наводить гнів, не першу частину терпіння скорбот, що є розп'яття плоті, але що здобути у видіння, що є друга частина зцілення душі буває. Його ж ум опоганений є пристрастями безчестя і тече що замріяти розумом своїм мріяння помисл, забороною заущається 133 , за що не бути перші чисту розумом скорботами і підкорити похоті тілесні, але від слуху ушес, і чорнило письмен шлях сповнений мороків і сам сліпий очима. І ті, що живуть зором і виконанням світла, і здобули наставників благодаті, і ті в біді є ніч і день; Завчасно їх сповнена суть сліз, і в молитві і плачі випрацюють увесь день, і в ночі страху заради подорожі і стремнин заради тих, що міцнішають тих, і образів істини, що здобуваються змішаних з лицемірними образи». З чого видно, що за залишення чинення першої частини подвигу проти пристрастей гнів Божий знаходить, а цей гнів полягає у позбавленні миру та спокою. І святий Григорій Синаїт у Слові про безмовність 136 у 7 розділі пише: «Нема дивно спокуситись комусь новоначальному і по багатьох трудах, за чим бути багатьом і нинішнім, і давнім, Бога шукаючим. Бо пам'ять Божа, сесть розумна молитва, - вища за всі діяння є, ця є і чеснот глава, так як будь-яка Божа. І що безстудне й зухвале хоч до Бога вчинити і сповідати Його чисте і здобути Його в собі нудячись, зручність умертвляємо їсти сицеву від самих бісів, кажу, якщо попуститься; Бо сміливо і зухвало більше влаштування свого, стягнувши з хизуванням примушується до того більше часу доспіти ... зі смиренністю, більше ж з покорою і запитанням майстерних буває ця дивна справа. Та не як замість пшениці терня отай пожне, і горе замість солодощі, і замість порятунку знаходить смерть. Бо сильних і досконалих є протиборство по суті бісів і духовний меч, і ж є дієслово Боже (Еф.6:17), вину на них відповісти. Цього ради слухай, хай не доклади віри чесому, погоджуючись з тим незабаром, коли й благо є, перш за запитання вправних і катування багато, бо не шкоди приймеш; але перебувай обурений до того, бо стереже твій розум неосвічений, невидимий, неуявний. Нього, крім запитання і багато випробування, але більше похваляє, як премудра, а на деяких і непридатна. Не всіх же повинен їсти запитувати, але єдиного, йому ж довірено їсти й інших окормлення і житієм блискуча, убога убо суща, багато багатші, за Писанням» (2Кор.6:10) ... багатогрішний І. Л. Найшанованіша про Господа N. N. Від 11-го числа серпня ваше писання отримав; з нього бачу збентежений ваш устрій і співчуття про те, що і від нас повернулися з розладом духу. Ви вважаєте себе винною цьому за вашу перемову, але і я не смію вважати себе настільки розсудливим і гідним, щоб міг подати всім настанову про спосіб життя, а більше освіченим у розумі «за цим віком», що знаходиться в колі «великого світла». Але якщо хтось з вірою і безперечним серцем приступає, відкидаючи свій розум і волю, то сильний Бог і невіглас подати слово до науки. А з сумнівом і випробуванням 137 і не з вірою ті, що приходять «аще й пророка спитають, і тому накаже Господь слово слово проти свавілля їхнього серця». Пишу це не для того, щоб віднести це до вашої особи, але тільки уявляю вам дію благодаті; а ви, якщо щось знаходите в собі подібне до цього, то у волі вашій полягає виправити в собі це. Ви поїхали від нас, не сказавши свого збентеження, чим уже поклали початок до розладу свого духу, який може і весь будинок похитнути. Очевидно, що до того не допустило вас самолюбство (у якому ви й самі зізнаєтесь); та й тепер страждаєте на нього; Слова ваші доводять це: «Яку думку ви маєте тепер мати про мене?» – кажете ви, що вас турбує і наводить скорбота... Запитаю вас я: яке вам завгодно, щоб я мав? Якщо ви хочете з'являтися тим, чого у вас немає, то це політика, а не щирість. Ви не про те думайте: яку я матиму думку, але про те, яка я єсь, щоб точно відкрити рани душевні, показати ці виразки і шукати зцілення... Залиште про це сумувати і малодушувати - яке я маю про вас думку - і будьте покійні совісті. Я маю думку таку, що ви бажаєте врятуватися, але хочете високо здійматися, не приготувавшись, або хочете раптом вступити на верх сходів, не проходячи нижчих щаблів її виконанням заповідей Божих, зі смиренністю та врученням себе у волю Божу та у святий Його Промисл. Втім, ваше збентеження має вас навчити, де шукати спокою. Воно-то вас і змусило написати до мене, недоумкуватому, про ваше збентеження - цим ви відкрили свої виразки; але «відкривай виразки, – за словами батьків, – не досягне успіху на найгірше, але зціліє». Хай зцілить Господь і вашу душевну хворобу за визнання та одкровення ваше. Коли не маєте спокою, знайте, що не маєте у собі смирення. Це Господь явив такими словами, які водночас показують, де шукати спокою. Він сказав: Навчіться від Мене, як кроток є смиренний серцем, і ви збираєте спокій і душам вашим (Мт.11:29). Ви хочете незабаром досягти в досконалу любов Божу, яка є вінцем чеснот, – і не бачачи цього в собі, бентежитеся, але замість того треба до смирення вдатися, вважаючи себе недостойною цієї висоти... і завжди розум свій має зводити в глибину смирення. Це могло б вас заспокоїти. Та й самий безлад свій – вважати покаранням за бездіяльність і за злочин заповіді Божої; і так, покладаючи початок, примушувати себе до виконання цих, через неміч же - поки що упокорювати себе, поки Господь погляне на примус ваше і на смирення; тоді умертвиться в вас пристрасть самолюбства, що не дає вам нині спокою, яка, між іншим, наводить і цими думками скорбота: яка тепер я матиму про вас думку? До втіхи і зміцнення вашого, щоб ви мужніли і не бентежилися в мисленних лайках, що пригодяться вам, пропоную вам у цього виписані святих отців вчення про цей предмет 138 , які прочитуючи, знайдете душевну користь. Вас ще турбують якісь передчуття можливих скорбот. Приписуючи їх забобони, можна прямо назвати зневірою в Промисл Божий, що піклується про всяке створіння і про нас; коли без волі Божої не падає влас голови нашої, то більше нічого не може статися з нами скорботного без волі Його. (Кінця листа бракує.) Найшанованіша про Господа N. N.! 139 Духовне життя внутрішньої людини, за переказами святих отців, поділяється на дві частини: діяльну і умоглядну. Перша є сіянням чеснот на серцеву ниву виконанням заповідей, друга – радісна жнива, шлюб душі, очищеної від пристрастей заповідями, з нареченим Христом у таємних чертогах серця скоєний. Хто зійде на шлюб цей не в шлюбному одязі, а в рубищах, тобто хто нерозумно і зухвало побажає, не здобувши з себе рубіща пристрастей і не вдягнувшись у шлюбний одяг чистоти, увійти в шлюбний чертог - внутрішню кліть серця свого, де безперестанне бого за словами євангельським, зв'язуються руки і ноги, тобто припиняються течії його шляхом благочестя, гинуть усі труди його, і вкидається він «в темряву окрішню», тобто - в невігластво, яке гірше за всяке невігластво, що народжується від гордині, в якому людина знає, що він знає, що він сам розуміє себе. І деякі, відчувши в собі якесь бажання до доброчесного життя, бо пристрасні, пристрасно міркують, то й вважають замість заснування своїх подвигів зарозумілість і гордість, не могли, бідні, на жаль, розпізнати обличчя її, маючи очі розуму засліплені пристрастями. Вони насамперед діяльній частині прагнуть другої і, так би мовити – прямо з блудилища пристрастей безсоромно шукають торкатися найчистішого Владика! Дуже рідкісні обирають тісний і сумний шлях чинення заповідей, який наказав нам Господь Ісус Христос. Тому Він і сказав святішими Своїми устами, по закінченні притчі про людину, що вйшла на шлюб сина царя не в шлюбному одязі, що багато ... суть звані, мало обраних (Мт.22:14). Улюблені про Христа браття! Чуючи такі слова Спасителя і частково бачачи виконання цих, ми страху виконуємося і, за вашим бажанням, дерзаємо скласти ці худорляві рядки в деяку вам обережність, тому що ворог наш диявол, як лев рика , ходить , 1Пет.5:8) не тільки для всіх видимими ясно мережами розпусти: пияцтвом, блудом та іншим, але і для рідкісних помітною принадністю (мережею) зарозумілості або гордості, які часто ховаються під личиною смирення, як отруйні змії під пахощами квітами. Так, багато хто з нас читає Святе Євангеліє, але малі його розуміють як слід, тому що їх розумові вуха не відчинені для такого слухання, – як у тих, хто не просить у Бога розуміння при такому починанні. Чому Христос часто каже: «Май у вуха чути», нехай чує (Мт.11:15), бажаючи цим збудити нас від недбальства. Ми ж, грішні, не пом'якшуємося і стражданнями Господа Ісуса Христа, не вражає нас видима щогодинна смерть якогось із братів наших, і від того нехтуємо спасінням нашим; а коли і прийде маленьке бажання врятуватися, приймаємося за це знову не так, як наказує Святе Євангеліє, але як самі бажаємо, і тому виконуємо не Божу волю, а свою і робимося рабами зарозумілості. Багато в нинішньому столітті бачимо подвижників, багато постників, багато таких, котрі цілими ночами простоюють на молитві, але, на жаль, дуже мало смиренних і лагідних, мало таких, які б прикрашалися мовчанням уст своїх, а не великомовністю, котрі б пригощали мандрівників, з любов'ю ходили б за хворими, наща в'язницях, тобто мало таких, які б увагу для свого порятунку звертали на більш важливі та необхідні чесноти. Ніде прямо не сказано у Святому Письмі, що для порятунку душі необхідно морити себе голодом, робити численні поклони, носити вериги і робити подібні подвиги; тим часом Євангеліє говорить ясно, що саме за нелюбов до ближнього осудяться на Страшному Суді грішні, а праведні за виконання її будуть виправдані. І коли юнак сказав Спасителеві: Вчителю добрий, що добро створюю, та й мам живий вічний? Він же відповів: А коли хочеш прислухатися до живості, дотримуйся поведінок. глагола Йому: ки я? Ісус же промовив: Не вбивай, не перелюби сотвориш, не вкрадеш, не лжесвідків, шануй батька й матір і полюбив ближнього твого, як до себе (Мт. 19:1). І святий апостол, роз'яснюючи це, каже: А ще мови людськими глаголю і ангельськими, кохання ж не і мам, бих я до мідь звенящі, або кимвал л звяцаяй. І ще мам, пророцтво, і вем таємниці вся і весь розум, і ще мам усю віру, як і гори переставляти, любові ж не і мам, ніщо є. І ще роздамо всі назви мої , і ще видав тіло моє , на те ж зіжжені , любові ж не і мам , ні яка користь є ми ( 1Кор.13:1-3 ) . І неодноразово повторював Господь слова Свої, сказані раніше юнакові; Так перед смертю Своєю говорив учням: А ще любіть Мене, за Моє поведінку дотримуйтесь, і маº Я за Моє поведі й виконуйте їх, той любить мене. і знову: а ще хто любить Мене, слово в Моє дотримується (Ін.14:15, 21:23). Чи бачите, кохані, що дотримання заповідей народжує любов і той, хто бажає досягти її, не може інакше, як збереженням заповідей. Отже, хто не має любові – нічого не має, або, інакше сказати, як любов набувається виконанням заповідей, те, хто не виконує заповідей як слід, нагороди не отримає, хоч би які подвиги (уявні) не мав. І ще ясніше скажу: не тільки звичайна мирська людина, до якої хилиться слова мої, жодної надії на спасіння не має, коли вона не виконує як слід, заповідей Христових, тобто коли смиренність не кладе в основу своїх подвигів і самочинно до них приступає; але навіть пророк і чудотворець, якщо не зберігають усіх заповідей, відкидаються Христом Спасителем, за сказаним: Багато говориш Мені в він день: Господи, Господи, не в Твоє чи я пророцтвом, і Твої ми іменем Твоєму ли багато сотвори хом? І тоді сповімо їм, як ніколи вас не знаю, від іди від Мене, що роблять беззаконня (Мт.7:22:23). Чи бачите, хто виганяється за незбереження заповідей? Але за принесення належного покаяння – митар, блудниця, розбійник стали спадкоємцями блаженств нескінченних. Можливо, запитає тут хто, чому багато святих отців робили великі подвиги, як наприклад: постили, мовчали, носили вериги (останнє хоч і рідкісні), відповідає: кожному духовному віку пристойна подібна їжа духовна. Святі отці перед виконанням заповідей очищалися від пристрастей; і коли очистилися, стали такими духовними, що іноді забували: якщо в тілі суть або поза тілом, не відчуваючи його потреб, як каже святий Макарій Міський (Олександрійський): «Ви ще тіло, і потребуєте їжі, а я не вимагаю нині». (Дост. оповід. про подв. святих отців, глава про авву Макарію Міському, стаття 1-я); бо він був духовенний і виправдовував на собі сказане: Не про єдиний хліб живе буде людина, але про всяке слово Боже, з уст Його виходить (див.: Мт.4: 4); Бо Бог, як Господь єства, робить людину, в якій мешкає, понад природу і природні потреби, яким, навпаки, ми, плотяні, як пристрасні і немічні, необхідно підкорятися. І яка була їх притома смиренномудрість, коли, і досягнувши досконалої безпристрасності через безперервне примушування себе до чеснот, все ще вважали себе пристрасними і, не перестаючи в цьому підозрювати себе, продовжували пригнічувати тіло своє подвигами? З цієї причини і чоловік «в собі Христа мав» говорив: Умертвляю тіло моє і поневолюю, та не як, інакше проповідуючи, сам неключим буду (1Кор.9:27). Тепер видно, здається, чому святі отці робили великі подвиги, хоча також у інших зайвих подвигів непомітно 140 . Цими словами ніяк не маємо наміру ми сказати, що великі пости, молитви, уклінності та інші подвиги, якими тіло пригнічується, зовсім не потрібні, але бажаємо тільки схилити вас до розсудливої помірності в них, яку і святі отці похвалюють, називаючи її «царським шляхом», і до того ж хочемо звернути увагу на ваше заповідей Ісусових. Любіть, браття, ваших ворогів, благословіть тих, що клянуть, добро чиніть тим, хто ненавидить і гонить вас, перемагайте благим зле (тобто смиренністю) за заповіддю: Хто вдарив тебе в ланіту повернути, і другу, що бажає взяти твою ризу, віддай і срачи. Лобзайте милосердя, бо Господь сказав: Амінь глаголю вам, як сотворите єдиному цих братів Моїх менших, Мені сотворите (Мт.25:40). Коли з ким хочеш потоваришувати і йому ввіритися, дізнайся наперед: чи любитель він заповідей Господніх? На це Спаситель каже: Від плід їх пізнаєте їх (Мт.7:16:20); бо від терня, тобто порочної людини, не збирають виноградних лоз, тобто заповідей (справ) цнотливості та чистоти душі, і від реп'яха (тобто гордовитого і чарівного, самочинного) не збирають смокв – заповідей смирення. А як за виконанням заповідей, а іноді й раніше, інші захоплюються осудом ближнього, то в застереження треба згадати пораду євангельську: вийняти спершу колоду з власного ока, тобто зі свого розуму гордість, від якої походить осуд інших, і тоді, вилікувавшись від своєї немочі, можемо витягнути. його намір, і здебільшого в той час, коли нас попросять про те; а якщо не просимо засудив ти сучець в оці братньому, знай відомо, що твоє око завалено колодою гордині. Поминайте сказане: Хто відпускає ближнім їхні гріхи, відпускає і їм Бог власні їхні гріхи. Просіть, і дасться вам, шукайте, і знайдете, товці, і відкинеться вам (Мт.7:7). У молитвах не просіть насолоди благами цього світу, але Царства Божого, і решта (тобто потрібне і потрібне) все додасться вам (Мф.6: 33). Полюбіть спокуси; бо блаженні ганебні, гнані, заради Господа ради. Лобзайте терпіння, бо ті, хто не взяв хреста свого, тобто терпіння і подяку за все, що відбувається, не можуть бути учнями Ісусовими. Коли порушиш Божу заповідь, заголоси голосом митаря: «Боже, милостивий буди мені грішному»; а коли виконаєш цю, скажи собі: «Я раб неключний і створив тільки наказане». Милосердний же Господь, милуючи нашу неміч, заспокоїть нас у Своєму Царстві (коли будемо нудьгувати на благо) і виправдає на Страшному Судищі, де, за сказаним у Євангелії, перші (тобто охочі в цьому світі першості) будуть останніми, а останні (принижені і з миром). Лист ваш я отримав. Справді, важко врятуватися серед достатку, чи, зрозуміло, у багатстві; однак від Бога вся можлива (Мк.10:27). А оскільки багатство є річ сама по собі ні добра, ні зла – середня і до того ж сказано: Звільнення чоловікові – своє йому багатство (див.: Припов.13:8); то, отже, ніщо не забороняє багатому зберігати помірність щодо потребних у житті, ніхто не перешкоджає йому посильно працювати, милосердити і перебувати в глибокому приниженні духу. Богоугодна думка, що достатній перевершує бідного одним своїм маєтком; в порядку речей він той же порох і попіл, анітрохи не далекий за законами єства від кожного смертного, не менш підлягає видимій і непередбачуваній мінливості земнородних, як і самий жебрак; від нього не віднято: Смиряй собі вознесеться (див.: Мт.23:12). Така думка зберігає спокій почуттів та духу; вона є благодійниця внутрішнього християнина у будь-якому роді життя; вона є хранителька непохитності розуму у всякому разі, як би мудрий вершник, керуючи прагненнями пристрастей, обмежує вони від невпинних рухів і колісницю тіла нашого, що возиться іноді лютими (і марними) схильностями, благополучно керує до мети, що чається, або й саму душу до Отця. Тож майте смиренність і, покладаючись на Бога, будьте великодушні. Скільки можна старайтеся про чесноти, про сердечну відданість себе долям Всемогутнього, поєднуючи її з молитвою. Задоволеннями не захоплюйтеся і в прикрощі не сумуйте. Отже, ні багатство не звинувачуйте, бо долі Всевишнього привели вас у життя такого сімейства; і про те не турбуйтеся, що воно не в повній нашій волі, але зберігайте помірність; любите працю посильну, милостиню, безпосередню відданість до Бога, можливу молитву, і одне найвитонченіше – святе смирення, за яким нехай владнає в іншому Господь вас, про вас, і в вас, і втішить серце ваше, в міру смирення, втіхою благодатною. Діти ваші, проїздом у П...у, при відвідуванні нашої обителі мали у своєму розпорядженні перебути одну добу, але, розсудивши, пробули дві доби; вони обидва і по одному зі мною про Господа займалися; нарешті благополучно вирушили в дорогу. Нехай благословить Господь їх та вас усіх; бажаю, щоб Він влаштував ваше спасіння, Йому ж і вручаю вас зі щирістю. Ваш негідний богомолець багатогрішний І. Л. з братією кланяємось. Повідомляю вам спільну нашу радість: на пожертвувану вами ікону Тихвінської Божої Матері (яка знаходиться в скитській церкві на гірському місці) наш чернець Олександр, раніше колишній мологий купець Олександр Петрович Мальцов, постарався до покладеного на цю від вас вінця – однією своєю особою срібну ризу. вже з Москви від майстра Полтавцева цього червня 18 числа. Всі старці наші з сердечною любов'ю благословляли благодійників такої прикраси і дбали здійснювати Царицю Небесну, як утішницю їхньої старості та безперечну надію у майбутньому житті, належне молебство. Але, до спільної нашої скорботи, наш скитський начальник, відомий вам по життю отець А., (п'ятий уже тиждень) хворий на праву ногою, і хвороба його так сильно помножилася, що сон зовсім віднято був і нижче ходити і сидіти, ні ніг з ліжка опустити міг. Ікона ж була принесена під 19 число в келію його з вечора, і цей пригноблений хворобою старець, нелицемірний її служитель, з глибини серця і зі сльозами заволав до своєї володарки та рятівниці всіх скорбот, просячи дарувати йому терпіння в хворобі, і вранці. звершилося належне молебство, на якому проголошувалися імена вашого сімейства, ченця Олександра та болючого ієромонаха А. Потім свята ікона з церковною церемонією та дзвоном перенесена була до церкви на своє місце, а отець О. ніби з того часу почав відчувати легше і легше і тепер, завдяки Богові і Пречистій Його Матері, може сам зійти з ліжка і перейти на стілець; з'явився сон і в хворій нозі заспокоєння. Він, благословляючи вашу родину, кланяється вам і молить Господа про благоустрій «шляху, по ньому ж ходите». По написанні цих рядків я отримав шановне ваше писання, від 16 червня пущене, з якого бачу, що Господь, про вас промишляючи, влаштовує на краще до заспокоєння вашого щодо розпорядження вашого чоловіка. Бажаю, щоб ви, при вдячних почуттях до Господа, мали піклування про виконання святої Його волі і, так користуючись дарованими Його благами, мали б надію на отримання в майбутньому житті вічних благ, уготованих тим, хто любить Господа через невимовну Його людинолюбство. Коли є воля Божа до виконання вашого наміру влаштувати долю люб'язного вашого сина з дівчиною, що обирається; то нехай благословить Господь робити справу з закликом Його святої допомоги і врученням їх Його всесильному Промислу. Нехай вам будуть вони на втіху вашої старості купно і з усіма вашими люб'язними дітьми... нехай втішить вас Мати Божа. Також і від 22 травня ваше писання отримав; на той досі не міг відповідати; тепер же, до речі, прийміть дбайливу мою подяку за ці листи. Ті, хто вирушив подорожувати люб'язному синові вашому бажаю з успіхом виконати доручену комісію і благополучно повернутися до вас; нехай збереже його Господь і пошле Ангела Хранителя, що дотримується його від усіх сіток та підступів ворожих. 2. Бажаю, нехай зміцнить його Господь у доброму намірі до дотримання себе, і нехай Господь позбавить його від скорбот, що трапляються йому. Він хотів до мене писати; я з любов'ю прийму його писання, і по силі мого слабкого розуму постараюся і відповідати. Батько І. свідчить вам свою нижчу повагу, так само і батько С., і всесердіше вас дякують за вашу пам'ять про них, бажають вам усіх благ і досконалого здоров'я, душевного і тілесного. Чого рівномірно і я вам бажаю і, закликаючи на вас і на все ваше поважне сімейство мир і благословення Боже, з шаною мою залишаюся недостойний ваш богомолець багатогрішний І. Л. Улюблений про Христа брат, отець 2.! Сповнене скорботи писання твоє отримав я; прислухаючись до нього і чуючи нещасну кончину твого батька, усвідомлюю, що справді велика скорбота серцю твоєму і всім ближнім і воістину гідне скорботи. Якої скорботи твоєї і ми чутливо співчуваємо і без особливого почуття цієї події згадати не можемо. Ти просиш мого втіхи. Це й потрібне тобі до зміцнення духу. Але хто стільки сильний у слові, щоб міг вилити цілющий бальзам, що прохолоджує і зцілює рани твого серця? Втрата неповоротна! Але чого не сильний розум людський винайти на втіху і лікування, то все це є в премилосердого Господа, бо в Нього Єдиного милість і багато ... визволення (Пс.129:6) і надія на Нього не соромить. Він сильний тебе втішити і вилити бальзам Своєї милосердя на вражене твоє та ображене серце. І втішить Він незбагненною втіхою, тільки нехай перебуваємо твердо у вірі і не відпадаємо надії на всесильну правницю Його. Нехай же не сміємося входити в випробування невідомих і незбагненних доль Його, але, благоговіючи перед Його величністю, нехай бачимо себе, в неосяжному просторі і незмірній безодні створінь Його, хоч найменшою істотою, але Промислом Його постійно вмістом і поважним перед іншими творами Його влади життя, викуплене безцінною Його Кров'ю. Постараємося гідними стати любові Його виконанням святих Його заповідей і, скільки сил є, хай маємо до цього добрий хвалу і збережемо наш устрій при всьому, що воля Його свята хоче Своєю попустою. Звертаюся до вині вашої скорботи. Свята Церква точно узаконила про тих, хто сприйняв цю смерть, не чинити поминання, чому ми, як чада її, повинні коритися і залишити сумну цю і несподівану подію на Суд Божий, як я вже сказав, не відчуваючи доль Його, але бути в покорі оній. Милостині ж і милостині продовжувати робити можете; вони велиї творять чудеса!... Отже, на заспокоєння себе віддайся в волю Божу, зміцнюй себе вірою і надією на Його невимовне милосердя, а про недовідоме і незбагненне для нас випробування припини. Май же піклування про свою душу: у майбутню страшну годину ні батьки, ні други, ні багатство, ні слава не можуть допомоги, а єдино тільки добрі справи, що смиренно творяться. Не маючи більше слова до втіхи твоєї, благаю милосердного Господа, нехай Він попросить благодать Свою і дарує тобі і братові твоїй втіху, ними ж Він звісткою долями, і нехай зміцнить вас не малодушно, нехай допоможе, закінчивши діла свої, повернутися в свої житла. Я писав від справжнього співчуття і бажання вас зміцнити, але «але не Господь дасть силу цьому слову і не виллє Свого милосердя, суєтні наші розумування». При закінченні цих рядків наспів московський послушник І. з вашим листом і на словах поповнив вашу думку щодо 2. Але тільки на цей предмет нам важко в точності подати пораду; Ви ж, покликавши на допомогу всемогутнього Промислителя Господа Ісуса Христа і порадившись між собою, можете йому сказати, щоб він намагався поводитися обережніше, а особливо за таких сумних обставин, але, однак, намагайтеся помірку триматися. А як ваша там присутність найбільш потрібна для меншого брата К., то за такою потребою (через хворобу, для розваги і підкріплення в малодушності) благословляємо закінчити справи. Господь премилостивий нехай зрозуміє і нехай просвітить вас до успішного їх закінчення і зворотного повернення до обителі; і тоді, а ще премилостивий Господь схоче, і живемо. (Як.4:15), - тоді про все можемо поговорити і взагалі порадити. І, доручаючи вас заступництві всемогутнього Бога, залишаюся ваш негідний богомолець багатогрішний І.Л. І я, ієромонах Макарій, і доброзичлива братія бажаємо вам благодушної втіхи. Високоповажний про Господа N. N.! Бажання ваше уникнути сіток світу в юні літа є спасенним, і якщо воно не слабшає, а вкорінюється в серці вашому при всіх перешкодах, то це є знак неправдивого покликання Божого на скорботний (особливо в наш час) чернечий шлях. Немає сумніву, вам відомо, що тільки єсми посередники у вашій справі, а виконавець є і буде Господь наш, від якого походить будь-яке благо власне, і за владою якого ми, як смертні, можемо бути швидко покликані на Суд Його, і тому суєтна надія на одних нас; а Він навіки перебуває. Отже, ваша надія, опора, радник і керівник має бути Той, якому бажаєте заручити свою душу. Йому перш за все ви повинні зі страхом і любов'ю молитися, нехай благословить Він ваш намір, нехай укорінить у серці вашому насіння, Їм посіяне, і нехай усуне перешкоди на початку шляху, якщо шлях ваш Йому благоутолений. Страх Божий є початок премудрості, і ви без самовпевненості і зухвалості повинні думати, на що наважуєтеся! На умертвіння не лише світу та родичам, а й самому собі. Коли хто не зненавидить душі свої, не може бути Його учнем. Ви готуєтеся на щоденні поневіряння, на покірливе терпіння образ, на умертвіння тілесне, а що найважче – на відсікання своєї волі. Не на сили і не на запал бажання свого покладатися треба, готуючись на безкровне тривале мучеництво, а єдине на допомогу Господа нашого. Випробуйте суворо себе: чи чисто ваш намір? Чи немає інших сторонніх причин, які спонукають до цього? Чого ви очікуєте та бажаєте в чернецтві? Одного спасіння і скорбот чи чогось іншого? Що стосується перешкод від батька 142 , то Господь, який перемагає, «де хоче, єства чин», сильний схилити і його серце, якщо тільки справа ваша є справа Божа. Волю тих, хто боїться Його, Господь виконає і покликає Його в істині почує. Доручаю вас Його святому покрову, смиренно прошу Його благословення на вас, – негідний ваш богомолець багатогрішний І. Л. 21 грудня 1838 року. Від 16 червня писання ваше я справно отримав і змістом його прислухався... Немає жодних слів до пояснення, як чудово насолоджується серце покликанням найсолодшого Господа Ісуса Христа! Скільки можна - віддаляйся від чутки, ухиляйся від суєтних людей; вживай свою волю і ревнощі на стягнення угодного перед Господом і на придбання вічних речей. Все тимчасове зміниться, але вічне буде вічно. Не дозволяй розсіюватися добрим думкам; все там суєтно, де не зводиться душа на спасіння і не просвічується страхом Божим. Ангел мирний нехай захистить твоє серце мирними думками. Залишаюся ваш негідний богомолець багатогрішний І.Л. Липня 1839 року. Обитель преподобного Тихона 143 . Всесердно бажаю вам вітати душевно та тілесно та про Господа Єдиного радіти. Писання твоє одержав; вже вдруге ви просите моєї поради – як вам залишити такого роду життя, завжди ненависне Богу. Бажаю, щоб виповнилося це бажання ваше – щоб стати і воїном Христовим, і ви бажаєте писати, що розгоряється у вас серцева старанність і добра волі, щоб за заповіддю Господньою, до досконалого життя закликає, залишити все і зречеться себе самого і, ввівши хрест терпіння, наслідувати Христове життя ( монастир); цьому я духовно радію і не забороняю тобі вступити в Христове воїнство; але як ви ясно доводите, що тятенька ваш не тільки ненавидить, а й жене чернечий чин, та й до того ж дуже строгий, то, якщо ви таємно від нього підете в монастир, не сталося б якоїсь перешкоди від вашого батька. Раджу вам молитися за нього Богові: по три поклони вважати ранком і ввечері, кажучи цю молитву: «Врятуй, Господи, і помилуй найдорожчого батька мого Н., його ж молитвами прости і моє гріхи». І якщо будете цю молитву виконувати, то віруйте Богові, що всіляко Господь приєднає його до вашої однодумності. Втім, я не забороняю вам вступити в Христове воїнство, але пам'ятай тільки те, яким страждальницьким шляхом йшов подвигоположник наш Ісус Христос, таким же шляхом і всі, хто хоче йти за Ним, повинні (йти), а час не втрачай. І, скоротаючи, приношу мою подяку за надіслані гостинці, які отримав справно. Доручаючи вас Божому покрову, хоч і недостойний, прошу на вас Боже благословення і залишаюся спраглий твого спасіння недостойний богомолець багатогрішний І. Л. 27 лютого 1839 року. Писання ваше отримав, а за нього від старанності вашої і гостинець, за що вам приношу мою подяку. Господь же премилостивий нехай просвітить ваш сенс і розум у пізнання істинного шляху спасительного, і зміцнить до творення святих заповідей, і вправить ваше життя до слави Божої. І, скорочуючи, доручаю вас Промислу Божому і, хоча недостойний, прошу мир і благословення Боже на вас, і завжди перебуваю вашим негідним богомольцем, багатогрішний І.Л. P.S. Хвороба ваша, як я визнаю, більше від життєвих опіків; у такому разі прошу вас, щоб більше не засмучувати себе, покладіть на Промисл Божий справи ваші, і Той, за словами святого апостола, Господь помічник швидкий нехай буде у ваших справах. Завжди бажаю вітати вас душевно і тілесно і з благодушністю супроводжувати поточні дні вашого життя. Пишеш, що твій батько схиляється відпустити тебе в монастир, але тільки через 3 роки. Слава Богу, що він так говорить, я радію, але тільки про те щиро шкодую, що до такого довгого часу відкладає, сподіваючись, що живі будемо, але невідомо: чи в нашій волі продовжується життя? Бо писано: Від ранку єсть до вечора не є. І Йов праведний пише: Вчора есми (Іов.8:9) - вчорашній день, відомо, прожили, а сьогодні невідомо, чи проживемо? І ще писано: Від ранку до вечора змінюється час (Сир.18:26). І євангельський багатій явним служить прикладом і доказом, що час життя нашого полягає у волі Божій, а не в нашій: він, зібравши жита своя і блага, думав на багато літа в благоденстві насолоджуватися і ріку, говорив, душі своїй душі! Імаши добре багато на літа багато, яждь, пий і веселись (див.: Лк.12:19), але обдурився бідний; замість того почув голос згори: Безу мені, цієї ночі душу твою виснажують від тебе, а я ж приготував єси, кому будуть? (Лк.12: 20). То, мені здається, і ваш батюшка до того уподібнюється; він каже: два сини підростуть, тоді відпущу. На дітей сподівається, а писано є: Не надійтесь на князі, на сини людські (Пс.145:3). Ще ж до того: «День Господній, бо тати в ночі приходить». Тепер бачите, що невідомо, чи будеш ти чи батюшка живий, то не повинно відкладати до часу день порятунку. І, скоротивши, вручаючи тебе покрову Божому, прошу на вас мир і благословення Боже і перебуватиму назавжди вашим прощу, багатогрішний І.Л. Бажаю вам миру, здоров'я та душевного спокою отримати від Подавця всіх благ Господа нашого Ісуса Христа. Не скорботи на мене, В., що я пишу не своєручно цей лист, але диктую іншому, тому що, по старості і ветхості моєї і до того ж від багато заняття з народом, сам я не в силах. Не бажаючи більше засмучувати вас і батька вашого, посилаю вам брата І., хоча йому і ще було б потрібно погостювати, але, протягом його перебування в мене, я пропонував йому, за силою мого слабкого розуму, ради і, при Божій допомозі, скільки міг, намагався користувати його втіхою, але послати воно полягає в волі Божій, скорботному серцю своєму. За цим, скорочуючи, вручаю вас, а так само і сімейство все, Божому Промислу і притому дерзаю питати Божі благословення, перебуваю назавжди жадаючий вашого порятунку негідний богомолець багатогрішний І.Л. P.S. З листа твого видно, що ви погано мою азбучку твердили, забуваючи по три поклони класти за батька вашого. Намагайтеся Господа заради. Бажаю вам миру та здоров'я душевного та тілесного отримати від Господа нашого Ісуса Христа. Лист твій отримав у будь-якій справності і з нього побачив ваше прохання про колишні сни - розтлумачити просиш, але це зовсім зайве. Святе Письмо забороняє довіряти снам і шукати цих майбутніх подій. Але раджу вам покластися у всьому на волю Божу, то завжди дорога ваша до спасіння буде зручною. Отже, при скороченні цих рядків, вручаю вас Божому покрову і перебуваю назавжди спраглим вашого спасіння негідний богомолець ваш, багатогрішний І. Л. З листа вашого бачу, що ви від хвороби своєї матусі помандрували і боїтеся, щоб не померла. Раджу вам Божому Промислові зрадити долю своєї матінки: Бог передбачає і справи людей, і обставини, і причини їх і влаштовує все на користь. Ви чуєте голос Господа, говорячи, що Він і крини сільні одягає, і жоден птах без волі Отця Небесного не падає (див.: Мт.10:29). Він більше про нас, ніж як мати, дбає. Отже, бачите - Господь сильний і матінку вашу зберегти на багато років. На ваше прохання посилаю святе масло і пляшку води 144 . Потім перебуваю спраглим вашого порятунку недостойний богомолець - багатогрішний І. Л. Лист ваш отримав і прочитав: з того бачу, що зять ваш втратив смерть синів своїх та дочки і нарікає на розлучення з ними. З цієї причини пишу вам кілька рядків, вважаючи, що вони принесуть втіху в його скорботі, а вам велике бажання до небесного житла, яке ви йому прочитаєте. Святе Письмо показує нам, що ми через смерть втрачаємо в житті цьому і що здобуваємо в майбутньому: здобуваємо життя вічне, безболісне - життя, в якому немає пристрасті бентежить, немає заздрощів висушує, немає бід ображаючих, в якій немає старій старості і немовлям слабке, але стан прісно блаженне, що ніяких меж не має, житіє непорочне, від всяких спокус життєвих віддалене. Це у високій думці своїй уявляючи, блаженний Давид з радісним захопленням заволав: «Господи сил! Блаженні, що живуть у домі Твоєму, на віки віків славлять Тебе! Краще день єдиний у дворах Твоїх більше тисяч». Куди і ми повинні відмовитися: вони, померлі, тільки нам передують і дають відчувати, наскільки коротке життя наше. Притому вона полягає у волі Божій, якою і раджу вам вручити себе. При скороченні цих рядків, прошу на вас мир і благословення Боже, перебуваючи назавжди спраглим вашого порятунку, негідний богомолець – багатогрішний І.Л. Ви сповіщаєте мене про свою матінку, що вона дуже хвора, чим ви засмучуєтеся, дивлячись на її страждання, і в такому скорботі просіть мене помолитися і втішити вас. На ваш колишній лист я не відповідав за слабкістю здоров'я, і ​​до того ж не знаходив крайньої вимоги; але тепер, будучи переконаний вашим проханням, хоча диктуванням пишу ці рядки, і, якщо з вірою приймете, отримаєте втіху. Хоч матуся ваша й болить, але вам треба благословити і думати слова Спасителя нашого Бога (Лк.12:6–7): Чи не п'ять птахів цінується пенязема двома; і жодного від них нема забувати перед Богом. Але й влада глави вашої вичитала ні суть: не лякайтесь бо, багато птахів у наші єсте. Цими словами ясно довів Господь Своє про нас промисел. Раджу вам: відкладіть від серця свою маловірність і покладіться на Промисл Божий, що завжди корисне душам нашим, що влаштовує. За цим, скорочуючи, вручаючи вас Божому Промислові і при прошенні на вас Божого благословення, перебуваю назавжди спраглим вашого спасіння, недостойний богомолець багатогрішний І. Л. Лист ваш отримав; у ньому пояснюєшся, що під час молитви знаходять погані помисли, чому ти й малодушуєш. У такому разі, при розсіяності думок на молитві, отці святі навчають нас не бентежитись, але впокорювати себе і каятися, – тоді можна заспокоїти себе. У чому і святий Іван Ліствичник зміцнює нас, повчаючи в 4-му ступені: «Намагайся завжди ходити думки воєдино збирати. Бог не стягує того, щоб ти під час молитви зовсім не міг мати інших думок. Не впадай у відчай, будучи думками розкрадаємо, але благодушуй, скликаючи завжди бродять свої помисли. Ніколи не бути розхилюваному думками єдиному ангелу властиво». Ще просіть поради – матінці вашій лікуватися чи ні? Я в цьому цілком не можу розпорядитися, як вона хоче. Втім, для мене здається і для її душевної користі краще б з вдячністю терпляче переносити її, і це терпіння її принесе їй християнську втіху і благодійність на милосердя Боже удостоїтися у вічності блаженства. І гріха не буде, якщо лікуватись у лікарів; але як би не вийшла одна грошова витрата. Вже самі бачите, що досі немає полегшення. Скоротивши рядки ці, вручаю вас Божому покрову і, при випрошенні на вас і сімейство ваше миру і Божого благословення, перебуваю спраглим назавжди вашого спасіння, недостойний богомолець багатогрішний І. Л. Лист ваш отримав у будь-якій справності. У відповідь скажу вам, що у намірах сильний Господь простити вас. Але якщо ви дійсно хочете прийти в любов у Царя Небесного, повинні залишити всі розваги і забави світу цього і приліпитися до Господа всією душею та помислом і не повертатися на те, що ви раніше визнали мерзенним. Чому так? Бо як посудина, чим знову напоєна буде, то запах той уже важко з нього виведеться. Так і людина, до якої вдачі в молодості звикне, від тих важко вже відстати до кінця свого життя. Ось чому вам має віддалятися від поганих спільнот. За цим бажаю вам миру і порятунку, перебуваючи спраглим вашого благоденства, недостойний богомолець ваш багатогрішний І.Л. P.S. І ще підтверджую, що коли з вибраними знатимешся, вибрані будеш, а зі норовливими – розпустилися (Пс.17:26). Найшанованіший про Господа N. Завжди бажаю тобі отримати мир і благословення Боже. Лист твій отримав, і особливо чудове з нього вбачаю те, що в тебе є бажання бути в чернечому званні. Бажання це хороше, але щоб воно відбулося на тобі, треба молитися Богу і не бути подібним до гілки, що коливається на обидві сторони. Господь же сильний тобі дарувати це друге хрещення, тобто постриг в ангельський образ. Насамперед я послав вам листа; сподіваюся, що нині здобули. За цим вручаючи покрову Божому вас, буду назавжди спраглим вашого спасіння, недостойний богомолець ваш багатогрішний І. Л. 145 Передмова до видання 1917 року. - Пряміть. ред. Не зайве, крім того, помітити таке. В одному з періодичних духовних видань надруковано: «Під час життя свого в скитах він (старець ієромонах Леонід) часто зустрічався з дикими звірами – з ведмедями та вовками, але звірі не робили йому шкоди, і тільки один вовк ухопив було його раз зубами за ногу, але одразу ж, наче чимось переляканий». З колишніх видань життєпису старця Леоніда видно, що він жив у двох скитах – в одному скиті на Валаамі та через чималий час в іншому – оптинському. Про валаамське місцеперебування ченців колишній валаамський ігумен отець Варлаам († 1849), який доживав останні роки свого життя на спокої в оптинському скиту, мав звичай при нагоді говорити: «Добре, нічого сказати, добре і у вас, а все не те, що на Валаамі. Там візьмеш, бувало, край хліба за пазуху, і хоч три дні залишайся в лісі: ні дикого звіра, ні злої людини; Бог та ти, ти та Бог» ([ Леонід (Кавелін) , ієром.]. Історичний опис скиту в ім'я Іоанна Предтечі Господнього, що знаходиться при Козельській Введенській Оптиній пустелі. СПб., 1862. С. 231). З цих слів отця ігумена Варлаама можна зробити висновок, що на Валаамі диких звірів немає, і, отже, батько Леонід не міг там зустрічатися з ведмедями та вовками. Живучи ж в оптинському скиту, отець Леонід, хоча мав звичай іноді влітку робити лісом прогулянки, але завжди в полуденний час і в супроводі кількох своїх учнів, які після смерті старця, при згадці про нього, говорили, що й тут зустрічей з вовками та ведмедями ніколи не було. А що справді один вовк поранив старця Леоніда, то це було ще до вступу його до монастиря. Про це у запропонованому життєписі сказано докладно. Святий Іоан Лествичник каже: «Воістину велика справа благодушно і мужньо трудитися в безмовності ... Але без порівняння більша справа - не боятися зовнішніх поголосів, а серед шуму їх зберігати нерухоме і небоязне серце і, з людьми звертаючись по зовнішності, внутрішньо перебувати з Богом» (Сл. Іоанн9). Лествичник. Преподобного отця нашого Іоанна, ігумена Синайської гори, Лествиця та Слово до пастиря). Втім, цієї міри віку духовного досягають небагато і непросто, а отримують її як відплату за багато трудів, особливо за смирення. І тоді, будучи промислово викликані на подвиг служіння ближнім, можуть приносити їм велику духовну користь, самі не шкодячи анітрохи від міркування з іншими. Такі і були пам'ятні старці отець Феодор і отець Леонід, - додамо до цього: і наступники отця Леоніда - оптинські старці отець Макарій та отець Амвросій. У колишніх виданнях життєпису старця ієромонаха Леоніда сказано, що він на посаді купецького прикажчика часто робив великі і далекі роз'їзди. Але це помилка, за зауваженням києво-печерського ієросхимонаха Антонія, найближчого учня старця отця Леоніда. Волоцький (вар. - Волоський) горіх - так називали в Росії волоський горіх, який спочатку завозили в основному з Греції. - Пряміть. ред. Втім, Калузька єпархія на той час ще не була самостійною. Вона входила до складу Московської єпархії та здобула самостійність лише у 1799 році. Подённый (устар.) – тимчасовий найманий робітник, подёнщик. Не мав певної професії, отримував плату за працю за кількістю відпрацьованих днів. - Пряміть. ред. Фунт - російська міра ваги, що дорівнює 409,5 г. «Судячи з праць і трудівників, – зауважував блаженної пам'яті старець ієросхимонах Амвросій, – це небагато». Справді, якщо сім з половиною фунтів на одну людину розкласти на чотири частини – сніданок, обід, полуденок і вечерю, то щоразу доводилося одному з'їдати один фунт і три чверті з восьмою. Це з'їсть і кожен звичайний робітничий селянин. Ймовірно, мається на увазі баритон. - Пряміть. ред. Чарівність – слово слов'янське, російською – обман. Монастирський вислів «впасти в красу» означає «бути обдуреним злохитрим бісом». Житіє схимонаха Феодора видано було вперше у Москві 1839 року, вдруге – 1847 року й утретє – 1907 року. Видання належить Оптиній пустелі. (Порфірій (Григорів), [мон.]. Життя та подвиги схимонаха Феодора) У колишніх життєписах старця отця Леоніда сказано, що під час свого начальства в Білобережській пустелі мав духовне спілкування з настоятелем Брянського Свенського монастиря, ректором Севської духовної семінарії архімандритом Філаретом (Амфітеатровим). Але отця Леоніда визначено було настоятелем 1804 року, коли саме того ж 1804 року архімандрит Філарет переведений був із Севська до міста Уфу, теж на посаду ректора семінарії. Отже, духовне їхнє зближення було раніше, коли отець Леонід ще не був настоятелем. Відомості про архімандрита Філарета взяті з книги: Життєпис Київського митрополита Філарета (Амфітеатрова) / Сергій (Василевський), арихім. Казань, 1888. Неосудність, за вченням преподобного Варсонофія Великого, означає: вважати себе за ніщо, вважати себе землею і попелом, ні з ким не порівнювати себе і не говорити про свою добру справу: «І я це зробив» (Відповіді 269 і 610). Святий Іоан Лествичник каже: «Воістину велика справа благодушно і мужньо трудитися в безмовності ... Але без порівняння більша справа - не боятися зовнішніх поголосів, а серед шуму їх зберігати нерухоме і небоязне серце і, з людьми звертаючись по зовнішності, внутрішньо перебувати з Богом» (Сл. Іоанн9). Лествичник. Преподобного отця нашого Іоанна, ігумена Синайської гори, Лествиця та Слово до пастиря). Втім, цієї міри віку духовного досягають небагато і непросто, а отримують її як відплату за багато трудів, особливо за смирення. І тоді, будучи промислово викликані на подвиг служіння ближнім, можуть приносити їм велику духовну користь, самі не шкодячи анітрохи від міркування з іншими. Такі і були пам'ятні старці отець Феодор і отець Леонід, - додамо до цього: і наступники отця Леоніда - оптинські старці отець Макарій та отець Амвросій. Преподобного отця нашого авви Дорофея є душекорисними повчаннями і посланнями. Видання Оптиної пустелі. Повчання 5-те. Про те, що не слід покладатися на свій розум. Свідчення про цього преподобного Феодора Студита можна читати в наступному III розділі цього життєпису, де він відокремлює старця-затворника від настоятеля. Первісний стан – станове становище людини до ухвалення чернецтва. - Пряміть. ред. Здається, отець Леонід заглиблювався у розумну молитву. Ці матері з дочкою, Черкасови, після переходу старця отця Леоніда в Оптину пустель приїхали до нього з Петербурга і, за його сприяння, були визначені в Калузький жіночий монастир, де кілька часу жили і померли. Отець Феодор був чудовим співаком і знавцем церковного клиросного чину. Наведені свого часу старцем Амвросієм витримки зі святих отців-подвижників слов'янською говіркою тепер наведені для зручнішого розуміння російською і із зазначенням їх по російському Добротолюбству. Не зайве помітити, що у монастирях деякі слов'янські слова отримали право громадянства. Наприклад, діяння – справа, робота, заняття; окормляти – керувати, наставляти, керувати; краса - обман, тому що впали в красу зазвичай бувають обдурені лукавими бісами. Російське Добротолюбство. Т. 5. Святого Григорія Сінаїта глави про молитву і без поголоску. Преподобного авви Дорофея повчання 1-е. Тобто полум'ям своїх пристрастей. Лістівка. Слово 26, від. 207. С. 262. Спокусилися, тобто обдурилися. Видання Оптиної пустелі – Лествиця. Слово 1, від. 7. С. 16. Лістівка. Слово 26, від. 237. С. 265. Послання до Миколи ченця. // У книзі преподобного Марка Подвижника, виданої Оптиною пустелею. Співбесіда 2-ге. Про міркування. Гол. 10. Лістівка. Слово 26, від. 236. С. 265. Добротолюбство. Т. 5. Іноків Калліста і Ігнатія настанови для тих, що мовчать. Гол. 15. Писання преподобного отця Іоанна Кассіана Римлянина в російському перекладі, 1877. С. 191. (Іоанн Кассіан Римлянин. Писання преподобного отця Іоанна Кассіана Римлянина: пер. з латин, [еп. Петра]. М., 1877.) Добротолюбство. Святого Григорія Сінаїта. 5. Про красу та інші предмети. Добротолюбство. Т. 5. Гол. 33: Дванадцять слів святого Симеона Нового Богослова. Російська. пров. Вид. Оптина пустелі. Житіє та писання молдавського старця Паїсія (Величківського). Москва: Вид. Свято-Введенської Оптиної пустелі, 1847. С. 248. Слово 4, від. 112; слово 26, від. 110 І слово до пастиря. Гол. 8. С. 4. Див: Преподобного Феодора Студійського оголосні повчання у російському перекладі. Москва: вид. Свято-Введенської Оптиної пустелі, 1872, С. 334. Повчання 33. Преподобного Феодора Студійського оголослювальні повчання у російському перекладі. Повчання 33. Бажаючі мати більш докладне уявлення про шлях старчества і прочитають: Василя Великого - слова про подвижництво і правила, докладно і коротко викладені (частина 5, особливо с. 49-51, 80-83, 157, 442-458; ч. 6, с. 57); святого Івана Ліствичника слово 4 і слово до пастиря; преподобного авви Дорофея слово 5; преподобного Феодора Студита оголосні слова (видані Оптиною пустелею), особливо: 2, 4, 8, 9, 10, 12, 17, 26, 29, 46, 47 і 95; Симеона Нового Богослова глави 15-19, 38-44 (в 1-й частині слов'янського Добротолюбія); преподобного Кассіана Римлянина слово про міркування і Феодора Едесського глави 40-46 (у 4-й частині слов'янського Добротолюбства). Також можуть прочитати збірку листів оптинського старця ієросхимонаха Макарія, особливо 4-у частину – до черниць. Помер на спокої у Миколо-Бабаєвському монастирі Костромської губернії 30 квітня 1867 року. Єросхимонах Ігнатій вступив у скит у 1830 році і, переведений до монастиря, помер у 1897 році на 95-му році від народження. Помер 18 березня 1909 року. Лістівка. Видання Оптиної пустелі. Слово 28 про молитву, від. I. С. 287. Подібний приклад можна бачити з розповіді про преподобного Іоанна Колова: «Одного разу господар верблюдів прийшов до авви Іоанну, щоб взяти його кошики і відвезти їх, куди слід за призначенням. Авва ввійшов у келію, щоб винести йому кошики, і, взявши один кошик, забувся, бо його розум був захоплений до Бога. Господар верблюдів знову потурбував його, постукавши у двері. Авва вийшов до нього, але, повернувшись у келію, знову забув. Господар верблюдів постукав утретє. Авва вийшов до нього і, повертаючись у келію, твердив: «Кошики – верблюд, кошики – верблюд». Він твердив це, щоб знову не забути». («Отечник» єпископа Ігнатія (Брянчанінова). Про преподобного Іоанна Колова, від. 43.) Так само говорив про Ісусову молитву і старець ієросхимонів Амвросій. Дивись життєпис його, складений архімандритом Агапітом (Бєловидовим. - Прим. ред.). Частина 2. С. 69. (Агапіт, архім. Життєпис у Бозі спочившего оптинського старця ієросхимонаха Амвросія.) «Чому нині мало хороших старців?» - Запитали одного разу афонського духовника. «Тому, – відповів він, – що тепер мало добрих послушників Перші утворюються з останніх». Ієромонах Іларій помер у 1872 році і за життя свого саме так передав описану розповідь особисто укладачеві цього життєпису. Якась багата пані, вилікувавшись свого часу гіркою водою від головного болю (вживаючи її через день на ніч після вечері по чарці), купила секрет цієї води за десять тисяч рублів асигнаціями. Ось її склад: три золотники нашатиря і три золотники сабури розчиняються в штофі окропу, і, коли охолоне, вливається туди три золотники міцної горілки. Понад те старець наказував вливати туди трохи олії від своєї келійної Володимирської ікони Божої Матері. Відкриття мощів святителя Митрофана було 1832 року, 6 серпня. Ікона ця тепер знаходиться в Калузькій Тихоновій пустелі, куди вона була перенесена з Оптіної після смерті старця Леоніда учнем його та сином духовним ченцем Іоанніком, у схимі Леонідом (відомості 1917 року). У послушника, якому доручалося зберігання цих вериг, після смерті старця отця Леоніда їх знайшлося до 25 штук, кожна вагою від 25 фунтів до пуду. Деякі письменники писали і друкували, що старець Леонід напрочуд схожий був на лева (звіра). Але портрети старця кажуть цьому неприємне. Який жив при старці Леоніді згадуваний у цьому життєписі батько ігумен Антоній (Бочков) тільки і схожого на лева знаходить, що в довгому і хвилястому волоссі старця. Але й це вираз вжито їм більше для краси мови, оскільки схимническое ім'я його – Лев. Справжні слова отця ігумена Антонія (Бочкова). І далі, до закінчення глави, його слова. На кожен день тижня (понеділок, вівторок тощо) або на свято, що відбулося цього дня, існують акафісти для клейового читання. - Пряміть. ред. У колишніх виданнях було надруковано: «У лаврі св. Паїсія». Але в рукописі було написано «св. (святого)» замість «ст. (старця)» помилково переписувача і недогляду укладачів. Трохи вище сказано, що отець Леонід читав Євангеліє молдавським способом. Цей вислів, «за молдавським способом», показує, що згадувана лавра святого Паїсія повинна перебувати в Молдавії. А в Молдові, окрім Великої лаври старця Паїсія (Величківського), іншої лаври святого Паїсія ніколи не було. Згодом ігумен Антоній, настоятель Череменецького монастиря Петербурзької губернії Лузького повіту; петербурзький уродженець, який здобув гарне виховання. Мухояровий - тут: бавовняна тканина, могла бути з домішкою вовни. - Пряміть. ред. Моцион – ходьба, прогулянка для зміцнення здоров'я чи відпочинку. - Пряміть. ред. Частина I, с. 535–542, у першому виданні. Див. у Додатку навчальний про цей предмет лист старця Леоніда № 14. Простоті, або щирості та незлобності, протилежне лукавство, або лицемірство. Святий Іоан Ліствичник каже: «Як лукавий є щось двоїсте, один за зовнішністю, а інший за серцевим розташуванням (тобто за зовнішністю ласок, а в серці таїть злобу), так простий – не двоїстий, але є щось єдине (тобто і в серці має любов до всіх ближніх) і по зовні. (Сл. 4. Гол. 21). Сповідання помислів на колінах на знак смиренності – давній християнський звичай (див. Ліствицю. Слово 4, від. 62–64). Олексія Івановича Желябузького, болховського поміщика. Ієромонаха отця Макарія (Іванова), наступника за старечістю отця Леоніда. В одному періодичному виданні описана картина була в нарис життя оптинського старця ієросхимонаха Амвросія. Але навіщо так? Оптинські старці мали свої особливості. Старець Амвросій за життя говорив; "У старця Лева (Леоніда) було просто: і чоловіки, і жінки, і ченці, і черниці нерідко разом оточували його і відкривали свої думки". У старця Амвросія було інакше. Хоча він викладав спільне благословення, але особливо – чоловікам і особливо – жінкам; для одкровення ж помислів приймав поодинці. Скажуть: тут нема особливої ​​важливості. Але все ж таки краще говорити правду. Дехто думає і навіть з упевненістю каже, що курити та нюхати тютюн не грішно. Але це здивування дозволяється дуже простим міркуванням: курити і нюхати не є необхідною природною потребою, а є примхою; примха ж є гріх. Ще: Святий апостол сказав: плоти угоди не чините в похоті. Російською: піклування про плоть не перетворюйте на похоті (Рим.13:14). Куріння ж і нюхання – що інше, як задоволення свого бажання чи похоті? Отже, тютюни, що палять і нюхають, є злочинцями апостольської заповіді. Такі, наприклад, Георгій, самітник Задонський, Іларіон Троєкуровський та ін. Згодом архімандрит Леонід, намісник Трійце-Сергієвої лаври, який помер на початку 90-х років XIX століття. († 1891. - Прим. ред.) Ось розділи, вказані старцем. Розділ 70 «При тих, що творяться доброчесними і іншими є на вигляд, іншими ж бувають по внутрішній людині» виконаних іноді всякої неправди повних заздрості завзяття і сморід ласощів чуттєвих, - багато хто шанують як безпристрасних і святих, маючи неочищеним око душі їх за їхніми плодами; а тих, що живуть у благоговінні, чесноті та простоті серця і суть воістину святі, не відрізняють від інших людей, мимоходять їх з недбалістю і звинувачують ні в що». Глава 71 «Говоруна і показливого такі вважають більш учительним і духовним» а мовчазного і того, хто тримається від марнослів'я вважають дикуном «неосвіченим і безгласним». Розділ 72 «Від того» хто говорить у Дусі Святому, пишні і недугуючі диявольською гординею відвертаються, як від пишного й гордовитого, будучи словами його більше вражені, ніж приведені в розчулення і скорботу; а того, хто меле, як жорен, і говорить від утроби своєї чи з науки, - хвалять і приймають, хоча він про справу спасіння все брехливо тлумачить. Таким чином, між такими немає нікого, хто міг би добре і як є насправді розпізнати і бачити (людей і справа порятунку)». (Вказані старцем Леонідом по слов'янському Добротолюбству слова святого Симеона Нового Богослова наведені тут у російському перекладі Добротолюбством єпископа Феофана, де вони позначені 79, 80 і 81 глави.) Слово до пастиря. Розділ 9. Єпископував у Калузі з 20 травня 1828 року по 26 серпня 1831 року. Помер на спокої у Рязанському Ольгиному монастирі 7 квітня 1862 року. Син почесного спадкового громадянина міста Курська мільйонера Івана Васильовича Антимонова, згодом отець Мелетій – архімандрит, еклесіарх Києво-Печерської лаври, помер у 1865 році на 72-му році від народження. Никанор (Клементьевський) керував калузькою паствою з 9 вересня 1831 по 5 вересня 1834, доктор богослов'я; помер митрополитом Санкт-Петербурзьким 17 вересня 1856 року. Так само, як побачимо нижче, старець назвав і молодшого рідного брата Михайла Івановича, Івана Івановича Антимонова, який уперше у житті прийшов до старця пояснити йому деяких своїх обставин. Померла 20 червня 1877 року Лістівка. Степ. 22. Гол. 12. Костричитися (від слова вогнище – йорж) – крутитися. - Пряміть. ред. Повчання 7-те. Про самодокорення. Корінь цього слова, на нашу думку, є "ар", яке "за словником Даля" означає: слід звіра по пороші. Отже слово «арясина» відповідає слову «звірина» або «звірище». Вищезгадані оптинські послушники: Михайло Іванович Антимонов, у чернецтві Мелетій, та Олексій Полікарпович Бочков, які з благословення старця перейшли в Тихонову пустель. Був кілька часу керуючим маєтком у якогось пана. У цього брата була на лобі шишка. Братия, що ставилися до старця, якщо хтось мав скільки-небудь грошей, не тримали їх у себе, а ці гроші зберігалися завжди у старця, і, якщо кому треба було купити якусь річ, завжди купувалася вона з благословення і дозволу старця. Помер у сімдесятих роках ХІХ століття. Помер 12 грудня 1867 73-х років. Згодом архімандрита Тихонової пустелі, який помер восени 1895 року. Слід зазначити, що старець Леонід, як людина облагодаткована, діяв так на навіювання Боже. Для інших звичайних старців описаний факт не може бути прикладом. Маклер - посередник під час укладання угод . - Пряміть. рев. Помер у вісімдесятих роках ХІХ століття. Схимонах Феодор, про якого мова була вищою. Просто сказати: молись з увагою, вникаючи у кожне слово молитви. Цю молитву пропонував свого часу і старець ієросхимонах Амвросій, крім подібних до описаного випадку, тим православним християнам, які запитували його: чи можна і як молитися за померлих католиків і протестантів, як близьких до них осіб. Ті, хто слухає свого порятунку, це особливо має пам'ятати. Слово, що часто вживалося старцем. Анатолія – настоятелька Борисівської пустелі, незвичайної доброти та теплого серця жінка. Аркадія - настоятелька Севського монастиря, яку і з вигляду, і гідно старець хіба що жартома називав царицею. Корінь цього слова, як і слова «арасина», є «ар» (див. примітку у VIII розділі) З-поміж великих пустельників і преподобних отців небагато за прикладом Арсенія Великого і преподобного Феодора Фермейського до кінця свого життя по можливості уникали обов'язки вивчати інших і ухилялися (втім, лише частково, а не зовсім) від тих, які зверталися до них за духовними порадами. Більша ж частина преподобних отців наслідувала приклад засновника чернецтва Антонія Великого, який, провівши 35 років у подвижницьких працях і безмовності, потім став, за висловом святого Афанасія Великого, благим лікарем для всього Єгипту, тобто духовним керівником і наставником всіх, хто вдавався до неприйнятних і не вдавався до неприйнятних. Навіть святі стовпники, після довгого віддалення від світу і після подвижництва на самоті, кінець свого життя присвячували на служіння людству, не відкидаючи нікого, хто до них звертався за духовним лікуванням. У монастирях єгипетських приймалися не тільки монахи і клірики, що приходять, але і миряни, і жінки, для прийому яких влаштовані були особливі приміщення. За статутом Пахомія Великого, засновника чернечого гуртожитку, наказувалося мати особливу піклування про жінок, як більш немічних і потребують духовного опікування. Крім того, Пахомій Великий на відстані від Тавенського монастиря влаштував жіночий монастир, який керувався його сестрою, але разом з тим знаходився під власним його духовним керівництвом. Те саме робив і святий Василь Великий. Преподобний Ісидор Пелусіот, ревнуючи про добробут всієї Православної Церкви і про душевну користь усіх християн, писав повчальні листи (за словами Никифора Калліста, числом до 10 000) до осіб усіх станів і станів - від імператора до простого воїна і від патріарха. У той час, до якого належить розповідь, перевезення через річку Жиздру було не під монастирем, як тепер, а під селом Пріски. Гоніння, споруджене на старця Леоніда заради його служіння страждучому людству, нагадує стародавнє життя преподобного Авраамія Смоленського, про якого святитель Димитрій Ростовський так оповідає: «Багато хто не тільки з ченців, але і з мирян, навмисне з різних місць приходили до нього. Диявол, що ненавидить добро, не терплячи бачити колишню користь від угодника Божого, спорудив на нього гоніння, порушивши в деяких чорноризцях заздрість і ненависть до нього. Але незлобивий раб Господній все те з лагідністю та смиренністю терпів; від своєї ж справи не переставав, а продовжував тих, що приходять до нього вчити і втішати благодаттю Христовою. Ігумен, підбурюваний частково чорноризцями, частково ж невидимим ворогом, забороняв блаженному вчити, кажучи: «Ось ти привернув до себе весь народ і пишаєшся, і марнославишся, що ти книжний і вчительний і кращий за нас; але перестань навчати; я за тебе відповідатиму Богові». Так ігумен, забороняючи Авраамію з гнівом, відганяв тих, що приходять до нього заради користі, і багато ображав раба Господнього, загороджуючи джерело благодаті, що витікає з уст його, і нарешті з безчестям вигнав із монастиря. Тоді раб Христов Авраамій перейшов до Смоленська і почав жити в іншому монастирі, але й там не залишав своєї справи, бо й туди ще більше почали приходити до нього люди для духовної науки». Також і в життєписі преподобного Серафима Саровського читаємо, що одного разу батько ігумен Ніфонт, ублажаючи старця за його подвиги, разом з тим передав йому, що брати за суворістю свого подвижництва не схвалювали отця Серафима, що він приймав до себе людей будь-якої статі та роду, хоч і для. Говорив же так отець ігумен Ніфонт тільки тому, що браття спокушалися, а сам він глибоко любив і поважав старця Серафима. Вислухавши слова батька ігумена, старець упав йому в ноги і дав мудру і рятівну відповідь: не вдаватися на майбутній час помилковим навіюванням і не приймати від братів будь-якого слова на ближнього без міркування. «Ти пастир, – говорив він, – не дозволяй же всім даремно говорити, турбувати себе та мандрівників, що йдуть до вічності. Бо твоє слово сильне й посох, як бич, для всіх страшний». Батько ігумен переконався цими словами старця і дав свою згоду на те, щоб отець Серафим не зраджував свого життя і як і раніше продовжував усіх приймати до себе заради їх душевної користі. Тоді всі ці книги ще не були в друку. То були скитські послушники: Микола, з карачевських міщан, Олексій Чернов, з курских, і рясофорний чернець Іоанн (згодом старець ієросхимонах Єфрем) – та з монастиря послушник Сергій Колошин, із дворян. П'ятого брата ім'я невідоме. Київопечерський ієромонах Антоній (колишній на той час отець Олександр) зауважує, що, за всієї послужливості отця Геронтія, старець не називав його на ім'я. Коли батько Геронтій був ще рясофорним і називався Георгієм, старець називав його «герой», а коли при постригу в мантію отримав ім'я Геронтія, старець називав його «горлантієм», а іноді «горланом». Коли ж отця Геронтія визначено був будівельником у Тихонову пустель, тоді старець шанобливо називав його «батько будівельник», але все-таки не на ім'я. І лише одного разу назвав його на ім'я, коли читав напутню молитву під час відправлення отця Геронтія на настоятельство. Помер 22 серпня 1894 року. Помер 4 листопада 1895 року. Помер 1 вересня 1881 року. Помер 26 квітня 1904 року. Вищезгадані послушники Павло та Симеон Трунові були рідними братами Параскеви Трунової. Дивись про цю відмінність докладно нижче в листі старця отця Макарія до матері Анфії та Марії Миколаївни Сомової. Помер 18 лютого 1880 року. Був деякий час духовником у Оптиній пустелі. У світі іменувався – Арсеній Артемійович Вулковський-Буднін, харківський міщанин. Див: Оповідь про мандрівку ченця Парфенія. Ч. I. Москва. 1856. С. 275-280. (Парфеній (Агєєв). Оповідь про мандрівку та подорожі Росією, Молдовою, Туреччиною і Святою Земле. М., 1856.) Невеликий корпус з мезоніном, де помер старець Леонід, знаходиться на південно-східній стороні від Казанського храму. У ньому, крім мезонін, лише чотири келії: при вході в коридор на правій стороні дві і на лівій дві. А келія, в якій старець доживав залишок своїх днів і перейшов у вічне життя, звернена на південний захід. Згодом архімандрит та намісник Олександро-Невської лаври. Казначею в Оптиній пустелі. Див. книгу «Лествиця» святого Іоанна Ліствичника, слово 4. Хухнати – хулити, докоряти, насміхатися. - Пряміть. ред. Старець по кончині отця Феодора у підписі деяких листів своїх докладав, зі смирення, до свого імені та ім'я Антіоха, духовного сина свого, хоча останній анітрохи не брав участі в його листах. І нехай відомо вашій любові буде, що хто з більшою вірою запитує, то принаймні й Господь викладає розум, що відповідає у сказанні відповіді. Гонзнет (від слав. гонзнути) - уникне. - Пряміть. ред. Він у цей час був у Петербурзі, куди взятий архієреєм, який від'їжджав на чреду. Заперечувати - тут: затримувати, заважати; зупинятися перед перешкодою. - Пряміть. ред. Російською: «Якщо побачиш, що будь-хто, перебуваючи в різноманітній безчестя, тужить про це, то знай, що він, наситившись помислами марнославства, з неприємністю пожинає снопи серцевого насіння». Цим словом старець порівнює їх із давніми жителями міста Афін, між якими була поширена пристрасть цікавості та новин. Пристрасну частину, тобто бажання і дратівливість. За вченням святих отців єство душі поділяється на три частини: словесну (розумну), запеклу (дратівливу) і хтиву (бажану). 1-у частину Добротолюбства слов'янського. На жаль, вони загублені згодом. Ті, хто просив у старця рукописного настанови, для постійного керівництва, лист особливо чудовий. З цього № 14 та наступні листи писані, за дорученням старця Лева, його співробітником старцем отцем Макарієм (Івановим). Див «Діст. оповідь. про підв. святих отців» розділ про авву Римлянину. Всі ці останні 14 листів писані до однієї особи, яка згодом була ченцем Оптиної пустелі. Батько його належав до розкольницької секти. Це писано з Тихонової пустелі (Калузької губернії), куди покійний старець часто перед кончиною їздив для внутрішнього устрою оною, на прохання його учнів, що там жили. [У виданні 1917 числа немає.] Ймовірно, це згадується про гірку воду, яку старець часто просив користував. Листи старця Леоніда до вищезазначеної особи припинилися, оскільки старець 11 жовтня 1841 року помер.