Ієронім Саванарола. Характеристика його особистості, вчення та діяльності

Цього року виповнилася чотирисотрічна річниця від часу страти Савонароли, знаменитого флорентійського проповідника. Незважаючи на те, що минули вже цілі століття з цієї сумної події, досі навряд чи знайдеться в історії така загадкова особистість, про яку були б настільки до протилежності різні думки. Недарма папа Пій VII сказав, що у небі «він хотів би знайти роз'яснення трьох великих таємниць – непорочного зачаття, закриття ордену єзуїтів і смерті Савонароли». Боротьба думок відбувалася навколо Савонароли протягом усього його життя, і вона ніколи не припинялася після його смерті. Його вважали святим, схизматиком, єретиком, неосвіченим вандалом, християнським художником, пророком, шарлатаном, поборником римської церкви, провісником звільненої Італії, і ніхто ще не міг вирішити, хто ж такий насправді був Савонарола. Савонарола був спалений, каже Петавій, 1 «за наполегливі та підступні промови»; Поджио 2 написав трактат проти "божевільних", які заперечували, що цей домініканець засуджений ritè et justè; Політ Катерині стверджує, що він заслужив смерть; Растреллі 3 нападав на нього майже з фанатичною люттю: Брюше, 4 намагаючись обілити особистість папи Олександра VI, стверджує, що Савонарола був покараний справедливо. Протестантські богослови, від Лютера 5 до Рейс, 6 вважали його піонером реформації, і Німеччина 7 відвела йому місце на статуї, спорудженій Лютеру у Вормсі. З іншого боку, він мав багато прихильників. Домініканці, як Бенівієні, 8 Бенедетто, 9 Бурламаккі, 10 Бартолі, 11 Кетіф, 12 Турон, 13 Маркезе, 14 Байонн 15 – усі доводили благочестя та правоту цього «Domini canis». Піко делла Мірандола написав його «Життя», «Апологію» та «Захист», які можна знайти в «Зборах» Кетифа. Св.Філіп Нері постійно молився перед зображенням цього Campione ammirabile, св.Катерина Річчі 16 приписувала йому своє чудове зцілення, а Папебрукк 17 вносить його до найвідоміших осіб, які тільки виступають в Acta Sanctorum. Сам папа Олександр VI 18 говорив, що він не повагався б занести великого домініканця до римських святих; Павло IV 19 видав у 1556р. декрет, у якому заявлялося, що твори Савонароли не містять у собі, «нічого єретичного, схізматичного чи помилкового»; Бенедикт XIV, в 1751 році, у своїй міркуванні «Про задоволення рабів Божих» включає його до слуг Божих. Біля імені Савонароли відбувалася й інша суперечка, саме про те, чи був він, як стверджували Франк, 20 Роско 21 і до певної міри Мунтц, 22 середньовічний обскурантист, або ж навпаки, як думали Ріо, 23 Картьєр, 24 Монталамбер 25 і Гарфорд 26 живопис отримав нове значення, й у руках Франчіа, Перуджино і Рафаеля вступив на нове і славне терені. Потім письменники, як Годвін, 27 Ноді 28 і Бейль, 29 дивляться на Савонаролу, як на шарлатана, який заради власних цілей обманював народ, проголошуючи себе понад натхненним пророком, тим часом як інші дивляться на нього, як на «посланого від Бога пророка». Нарешті професор Вілларі зображує його, як провісника новітнього лібералізму; італійські вигнанці вважали його предтечею визволення та об'єднання Італії (у якому сенсі вони видавали в Лондоні навіть особливу газету під назвою «Ехо Савонароли»), і Гарібальді рекомендував його життя перу свого друга Віктора Гюго. У тому ж дусі потім народ римський, споруджуючи в 1882 пам'ятник Маззіні, поставив на ньому, поряд з Джордано Бруно, Компанелла і Кузано, і ім'я Савонароли; в тому ж дусі, на честь його, в його рідному місті Ферраре споруджено йому пам'ятник, як освіченому поборнику італійської свободи і єдності: Це розмаїття думок і спонукало одного з кращих життєописувачів Савонароли, Перрена, 30 зобразити його майже моральним чортом, з яких не можна більше проти моральним чудовиськом, живим проти цілісного погляду. І, зрештою, Лакордер, мабуть, має рацію у своїй думці, що хоча життя Савонароли і написана з багатьох точок зору, справжнього життєпису його ще треба чекати. Коли вчені так сильно розходяться між собою, то було б безглуздо догматично зупинятися на певній думці. У запропонованій статті викладається погляд, який, головним чином, ґрунтується на творах самого Савонароли. Багато цікаві риси з його життя при необхідності доводиться опустити, оскільки ця стаття має на меті швидше характеристику особистості, ніж виклад життя. За подробицями читач може звернутися до чудово викладеного та обробленого твору професора Вілларі, який вважається одним із найкращих біографів Савонароли. 32 Хоча ми викладаємо погляд, протилежний прийнятому професором Вілларі, проте не можна не віддати повної честі тієї ретельності, яка виявлена ​​у цьому великому двотомному творі. Про фактичний бік життя Савонароли Вілларі, ймовірно, сказав останнє слово. 33 Савонарола народився у Феррарі у 1452 році. Його становище як морально-релігійного перетворювача знаходилося настільки залежно від зовнішніх причин, що необхідно звернути увагу на деякі визначні риси в стані церкви і суспільства в сучасний критичний момент італійської епохи Відродження. Важко вказати ще історії церкви період, який був більш виконаний глибокого інтересу, ніж епоха, у якій зародився новий світ. Ніде ще епоха Відродження не відображалася так багато зі своїх політичних, соціальних, художніх та моральних сторін, як в Італії, і найголовніше у Флоренції. Скрізь бачимо, як феодальні і церковні впливу, утрудняли вільний перебіг життя у середні віки, були свергаемы могутнішою силою, зростаючою енергією, що у вільної політичної та торгової життя Італії скоро досягла свого вільного прояви, – тієї розумової свободою, яка знаходила собі вираження у мистецтві, літературі, наукі. Це перший період, про внутрішній характер або особливості діячів якого ми знаємо; перший, в якому ми рухаємося впевнено, тому що в настрої думки, в способі життя та в загальних поглядах це був перший період, який хоч ще в неясних контурах, але за своєю сутністю був уже періодом нового світу. Розглядаючи цей рух, як ціле, ми можемо простежити, як поступово підготовлялися необхідні йому умови та зовнішні обставини, простежити ті різні віяння, у яких відбувалося його народження, які впливали освіту його духу, давали напрям його ходу, затримували чи посилювали його розвиток. За своїми безмежними надіями, за своєю невичерпною енергією, за своїми високими даруваннями, за своєю свіжою насолодою красою природи, за своїм безмежним захопленням розумовою свободою, він цілком може бути названий навесні національного життя. Перед нами він повстає у всій ненаситності поривів і бурхливої ​​цікавості юності, пишно досягає блискучої змужнілості і, серед дивних аномалій добра і зла, успіху та занепаду, цивілізації та хаосу, переходить у видиму, порочну старість. Усі люди, що належать до цього періоду, становлять певною мірою загадку для біографів. Савонарола не є винятком. Одночасно дитя багатостороннього періоду Відродження і справжній син вузького середньовіччя, він своїм характером представляє проблему, яка для дев'ятнадцятого століття може здаватися нерозв'язною. Церква була в крайньому занепаді. Сіль землі втратила свій смак: з голови до ніг ієрархія була зіпсована. Папа Сикст IV торгував святинями церкви, витрачав суми, що видобуваються таким шляхом, на розпущених фаворитів і не звертав уваги на загальні вимоги вселенського собору. «Продажні у нас, – писав сучасний автор-вірш, – храми, священики, вівтарі, святині, корони, вогні, ладан, молитви, продаються саме небо і сам Бог». [34] Непотизм виснажував скарбницю Ватикану, і весь авторитет апостольської сідниці зосереджувався на прагнення до заснування князівств для так званих папських племінників. Авторитет папи впав, очевидно, вже дуже низько, якщо духовенство Флоренції, роздратоване інтердиктом Сікста, поширювало серед народу вірш, апостроф якого говорив, що намісник Христа є «leno matris suae, adulterorum ministr, diaboli vicarius». Зло ще більше посилилося за папи Інокентії VIII. Цей тато публічно визнавав своїх синів, і один із них – Франческетто Чібо був одружений із дочкою Лоренцо де Медічі. Папа Сікст наповнював свої скрині за допомогою симонії; Інокентій відкривав аукціони на продаж пробачень за вбивство. З нагоди його смерті єпископ Конкордії звернувся до конклаву кардиналів з такою заявою: «Римська церква, мати і корінь всесвітньої кафолічної церкви, день у день знижується. Печаль дочки Сіону широка, як море. Для зцілення цих плачевних зол ми повинні обрати первосвященика, який був би вченим і благочестивим. Очі всієї церкви звернені на нас. Вона очікує глави, який солодким і благочестивим звуком свого імені привернув би всіх людей на шлях спасіння. Вона очікує глави, настільки ж вірного, як св. Якова, такого православного, як ап. Павло, глави, який би вивів церкву з Вавилону, нареченого в Апокаліпсисі, у світле царство вічності». Кардинали вислухали його і продали папство якомусь Родріго Борджіа, який зійшов на папський престол під ім'ям Олександра VI. Новий тато був людиною з великими обдаруваннями та діловими здібностями. Він відновив громадський порядок у папських володіннях та привів фінанси до належного порядку. Але його життя і життя його сина Цезаря Борджіа були небезпечні для існування папства. Наполегливий, підступний, безсоромний, він купив тіару і користувався нею, щоб накопичувати багатства для своїх особистих насолод або для своїх побічних дітей. «Продає Олександр, – оспівував той самий поет, – ключі, вівтарі, Христа. Спочатку він опановує, щоб потім можна було продавати». 35 Жадібність, чуттєвість, симонія досягли свого вищого ступеня. Безсоромне користування отрутою, ганебна торгівля індульгенціями накликали на Рим моральне обурення всього християнського світу. Віддалений своїм сином Цезарем від усіх інших впливів, тато став знаряддям у руках людини, яка, ймовірно, мала намір секуляризувати володіння церкви і виправдати гордий девіз свого будинку: «Aut Caesar, aut nihil» 36 ). Ненависть, яку тато та його син збуджували у всіх, поширилася на весь цей рід і створила народну легенду щодо Лукреції Борджіа, яка вважалася Мессаліною свого віку. 37 Коли Олександр помер від отрути, яку він призначав для кардинала Корнето, весь Рим збігся «вилити свою злість над трупом цього змія, який, своїм безмежним честолюбством, згубним віроломством, жахливою пожадливістю, жахливою жорстокістю і безприкладною жадібністю, продаючи без різниці й одразу, сам тепер став його жертвою». 38 Ніколи і ніколи в історії церкви релігія не мала такого жахливого представника, якого мала в особистості тата, який засудив Савонаролу на спалення. Та ж зіпсованість проникала і в усі верстви церкви та суспільства. «Всі шляхи під час цієї бурі були запаковані», 39 – так прямо заявляв Савонарола. Освічені класи належали до церкви з таким почуттям, яке складалося з дивної суміші огиди, байдужості та раболепства. За винятком поодиноких випадків, ні єпископи, ні бенедиктинці не зазнавали нападу з боку новелістів та сатириків. Їхні глузування виливались на утримувачів бенефіцій, на каноніків і особливо на ченців. Вони зображуються ведучими найганебніше життя, що обманюють і грабують народ за допомогою уявних чудес. «Ніхто ще, – каже Гіччіардіні, 40 сам протягом кількох років перебував на службі пап дому Медічі, – «не відчуває більшої огиди, ніж я, до честолюбства, жадібності, розбещеності патерів, не тільки тому, що кожен з цих пороків сам по собі огидний, але й кожен, хто кожний з них виявляє на себе, які, на кожний, і кожен, хто кожний з них по-іншому, є особливим для себе. служіння Богові». Занепад духовенства та ченців необхідно підривав саму віру в Італії. І, проте, час від часу, виступали окремі проповідники, які своїм благочестивим життям і моральною ревнощами пробуджували совість народу, тріумфували над упередженням до жебраків фратрам, змушували замовкнути глузування гуманістів і справляли чудове, хоч і тимчасове, враження. Такими були Бернардіно і Сієна, Якопо делла Марко, Джіованні Капістрано, Роберто і Лечче, Вінцент Фер'є - іспанський місіонер і Джіроламо Савонарола. Всі ці моральні перетворювачі були люди одного і того ж типу - піднесені і впливові особистості, самі натури яких, мабуть, палали вогнем, і які збуджували совість у своїх сучасниках моральним умовлянням, повним практичного додатка, і пробуджували почуття навіть у найзакосніших людях вказівкою на ті люди, які були вказівками на ті, що закосніли людях вказівкою на ті люди життя. Занепад церкви згубним чином відгукувався і моральності країни. «Ми, італійці, – говорив Макіавеллі, 41 – безрелігійні та зіпсовані більше за всіх інших». У народі було мало віри в Божественне управління світом і всі вдавалися до різноманітних видів аморальності; єресь і безбожжя лютували всюди. Ніякий обман, ніяке беззаконня не вважалися ганебними, аби служили зручним засобом досягнення мети; всілякого виду азартні ігри були панівною пристрастю того століття; «римський суд» був лотереєю, де панували всілякі підступи, і залежало від щасливої ​​випадковості. Шлюб і всі його права навмисно топталися ногами. Наймані вбивці перебували на платню в агентів при кожному палаці чи знатному будинку. Розкіш і надмірності всякого роду досягли неймовірного ступеня. Савонарола був не єдиною людиною, яка приписувала всі ці пороки свого часу переважання язичництва. Особливою заслугою доби Відродження вважалося підвищення значення особистості. Індивідуалізм на противагу дисципліні, спільності зусиль, національному чи релігійному союзу був видатною особливістю того руху. Освіта давалося над жодної односторонньої спеціальності; бути «uomo universale» (універсальною людиною), досягти енциклопедичного знання, виробити універсальний художній геній – ось що було честолюбством таких людей, як Алберті, Леонардо да Вінчі, Піко делла Мірандола чи Андреа Вероккіо. Але в моральному світі торжествуючий егоїзм видатних людей справляв чудовиська безбожності, на кшталт Браччіо ді Монтоні чи Сигізмунда Малатеста, – людей, які насолоджувалися безмежним безбожністю, зневажали всі вимоги релігії, порушували всі людські закони. І якщо звичайні смертні не досягали того самого верху безшабашного зла, то вони вважали себе все-таки незалежними від усіх законів і обмежень, і при зіткненні спонукань вони визначали свій спосіб дії згідно лише з вимогами пристрасті, ненависті, особистого інтересу чи розрахунку. Ніколи ще Італія не потребувала так сильно приходу якогось грізного Іллі. І коли настала година злидні, з'явилася й необхідна людина. Савонарола народився 1452 року. У 1475 році він вступив до домініканського монастиря Болоньї і залишався там до 1483 року. Цього останнього року, – у самий рік народження Лютера, він вирушив як проповідник у Феррару, Флоренцію, Бресчію та інші італійські міста. У 1489 році він залишився на постійне проживання у Флоренції в монастирі св.Марка, настоятелем якого став у 1491 році. Він справив глибоке враження на Флоренцію красномовством своїх грізних промов, у яких викривав пороки, що оскверняли це місто, і в яких він застерігав городян від загрозливих їм лих. У 1494 році він остаточно виступає як пророк, і з'являється на сцені політичного життя, як засновник республіки Флоренції. З 1493 по 1498 він був безумовним правителем міста, хоча його влада була підривана невдоволенням всередині, підступами Медічі і, найголовніше, його боротьбою з папою Олександром VI, який заборонив йому проповідництво, відлучив його і погрожував Флоренції інтердиктом, якщо він не буде покараний. 23 травня 1498 він спочатку був повішений і потім спалений у Флоренції. Таке в коротких рисах життя Савонароли, яка, як відразу видно, розпадається на два великі періоди: перший включає його життя до 1494, і другий обіймає час його правління у Флоренції та його кончину. До другого періоду відносяться всі найголовніші і найважчі питання його загадкового життя. Перша половина життя Савонароли (1452-1494) не становить майже ніяких труднощів для життєописувача. Феррара під час його народження перебувала під керуванням будинку Есте. Ніде ще у всій Італії аномалії, якими відрізнявся цей період, не виявлялися з більшою разючістю. Ніде ще не виступали в яскравішому світлі блиск і розбещеність, жорстокість і культура, насильство і віроломство, якими відрізнялося тодішнє італійське суспільство. Батько Савонароли був одним з приживал палацу, і син, звичайно, був знайомий з багатьма такими справами, які постійно відбувалися всередині цього похмурого палацу, що ще й тепер займає визначне становище на порослих травою вулицях цього міста. Там принцеса була обезголовлена ​​за перелюб зі своїм пасинком; там діти, законні та незаконні, вбивалися чи полягали у в'язницю на все життя; там незаконний син незаконного батька намагався відібрати престол у законного спадкоємця; там чоловік отруював свою дружину, бо дізнався, що вона готова була отруїти його за навчанням свого брата. А поза стінами цього замку видовища, виставки, процесії, ігри слідували одні за іншими у безперервній послідовності. Народ був охоплений непомірною жагою до розумової і чуттєвої насолоди і, надірваний від надмірної пристрасті до задоволень, впав у той виснажений стан, який робить покоління, що виродилося, придатним лише для рабства. Великі податки висушували життєві соки держави; всі життєві запаси становили предмет монополії; всі громадські посади продавалися тим, хто більше давав. У той же час герцог ферарський пишався, що його місто було неприступним, що будинки в ньому були побудовані добре, що військове насильство було невідоме, і що платня професорам університету виплачувалася акуратно. Феррара була справжнім раєм для муз, бо, як говорив сучасний поет, «стільки ж ораторів у Феррарі, скільки жаб на ферарській землі». 42 . Трагічна історія Тассо не затьмарює блиску патронатства, яким користувалися Аріосто, Бойярдо та Гуаріні; Університет мав велику славу і ферарські живописці стояли на чолі багатьох інших менших шкіл. У цьому дивному осередку пороку та розумової освіти досяг змужнілості Савонарола. Огидні його гидоти в житті вселяли йому таку огиду до всього життєвого. що він вирішив знайти собі притулок від ураженого гріхом світу у монастирі. Боротьба була жорстока. «Перш ніж стати ченцем, – каже він, – я тисячі разів стверджував, що ніколи не вступлю до монастиря. Але з того моменту, як Богові завгодно було зробити мене таким, я непереборно прагнув вступити в якийсь релігійний орден» 43 В одному зворушливому листі, адресованому з домініканського монастиря в Болоньї «благородному і чудовому чоловікові Миколі і доброму батькові своїх батьків, він пояснює своє батькові Феррарії», він пояснює своєму батькові Феррарії», він пояснює своє батькові Феррарії, він пояснює своє батькові Феррарії. «Не дивуйся, – пише він, – що я нічого не сказав тобі про це. Я залишив за книгами, що знаходяться на підвіконні у моїй кімнаті, записку, яка пояснить тобі мою поведінку». Записка, яку він розуміє, являла собою невелику латинську міркування про «Втечу від світу». Міркування це мало відомо. Воно вперше видано було в 1868 графом Каппоні з рукопису, знайденого меледу паперами будинку Гонді. Міркування це надзвичайно цікаво в деяких відносинах. Воно знайомить з тими почуттями, які вселяло Савонароле суспільний стан Італії, і містить у собі зародки того тлумачення біблійних пророцтв, яке досягло вищого ступеня у пророкуваннях про загрозливі лиха. Савонарола 1494 є Савонарола цього саме міркування; але його почуття отримали глибину і силу в минулому двадцятирічному проміжку. Ось це міркування: «Про що думаєш ти, душе моя, і чому зволікаєш, продовжуючи цю непотрібну боротьбу? Дивись, як багато грубих і неосвічених людей, як багато бідних жінок встають і беруть небо силою. А ми, за всього нашого знання, йдемо в пекло; ми пишаємось нашою мудрістю і впадаємо в дурість. Подивися ж, як ці сільські мужі та прості жінки краще вчать нас прикладом, ніж словами, зневажати мир і льнути до Христа тільки. А ми, які шалено боремося через негідні благи світу цього, умовляємо інших тікати від них; ми проголошуємо, що чеснота вічна, проте шукаємо тільки тимчасових речей. Діти, молоді люди і дівчата, переконані в марності земних скарбів, тікають від світу і його принад, а ми домагаємося цих самих речей з такою ревнощами, що якби хтось побачив нас, то неодмінно сказав би, що ми стали свинями Епікура. Перед людьми ми розмірковуємо про чесноти, а в глибині наших сердець ми думаємо разом із циніками, що фізичне задоволення є найвищим благом. «Ах, яка я нещасна тварюка! Що я тут роблю? Чому я все ще зволікаю та відкладаю? Чи не бачиш ти, що світ сповнений нечистоти, безбожності та всякого роду беззаконня? Чи не бачиш ти, що очі народів засліплені і серця народу запеклі? Чи не бачиш ти, що міста та села віддані на розкрадання розбійників та мародерів? Чому ж ти все зволікаєш, душе моя? Повстань! Не соромся повчитися у дітей та жінок! Не соромся піти їх стопами! Повстань, кажу я, і біжи з ними! Ох! біжи від цих варварських берегів, біжи від цього негостинного берега, біжи з землі Содома та Гоморри! Біжи з Єгипту та від фараона! Біжи з цієї країни, де порок вихваляється і чеснота піддається осміянню, де людина, що вивчає мистецтво і філософію, називається мрійником, де скромно і чесно живе називається безумцем, де до доброчесної людини і віруючому в велич Боже ставляться як до дурня, де надіється на Христа всі лаються, - як над жінкою! Біжи з цієї землі, де той називається розсудливим, хто грабує бідного, вдову та сироту; той вважається мудрим, хто думає лише про накопичення багатств; той благочестивий, хто грабує іншого з найбільшим мистецтвом! Ніде нічого не видно, крім безбожності, лихварства, пограбування, грубого богохульства, хижацтва, содомства та розпусти; заздрість і вбивство людини, гордість і честолюбство, лицемірство і брехня, безбожність і беззаконня панують всюди. У світі порок є чеснота, і чеснота є порок. «Що ж мені сказати потім? Немає жодного, хто б робив добро, – немає жодного. Зливи, землетруси, град і бурі закликають людей цього світу до покаяння, а вони не хочуть слухати; повені, епідемії, страшні виразки, голод,— все це по черзі волає: «покайтеся»! – проте люди світу цього не слухають. Святотні навали зухвалих турків голосно піднімають свої страшні голоси, і проте люди світу цього все ще залишаються німими. Проповідники і служителі Божі лагідними голосами стукають їм у вуха, але люди цього світу не відкривають їх. Одним словом, марно голос природи говорить до їхніх сердець, марно уколюються вони жалом докорів совісті. «О ви, сліпі сини цього світу! Промовте ваш власний вирок над вами самими і поміркуйте, чи не наближається кінець всього. Чому ж, душе моя, ти все ще зволікаєш? Устань і біжи. Біжи з Єгипту та від фараона, бо серце його запекло проти Господа! Прослав Бога, оспівуючи з Ізраїлем: «Співаємо Господеві, бо славно прославися, коня і вершника вкинув у море» та ін. (Вих. XV, 1-4). «Отож, тепер відпускаєш раба Твого, Владико, за дієсловом Твоїм, з миром: як побачила очі мої спасіння Твоє, що приготував перед лицем усіх людей, Світло на одкровення мов, і славу людей Твоїх Ізраїля. – Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу, від яких витікає всяка благодать. Амінь!» Ця коротка міркування, написана, коли Савонароле було ще лише двадцять два роки, напередодні його втечі в домініканський монастир, служить виразом його розумового життя для наступних дев'ятнадцяти років, є прокламація принципів, якими керувався він протягом усього свого життя. Невпинне вивчення Біблії, особливо пророчих і апокаліпсичних книг, зміцнило в ньому свідомість гріховності світу цього і посилило в ньому бажання позбавити свій народ від гніву. Спочатку він прагнув спокою та особистої святості. Але його жива свідомість обурюваних італійським суспільством злий, його переконання, що одним тільки покаянням можна було відвернути загрозливе покарання, його ніжна, що відрізнялася гарячим серцем натура, в один і той же час лякалася неминучого вироку і в той же час жахалася апатії своїх сучасників, - все це зроблено з його сучасників, - все це разом з реформами - це все разом з реформами. Щирість і напруженість цих почуттів перетворила його з тонкого тлумача біблійних застережень або чуйного спостерігача знамень часів у натхненного пророка, який вірив, що він отримав піднесене право безпосереднього зносини Богом, обраним судиною Якого він був для проголошення Його Божественних велінь. І вже в цій невеликій мірі він бере основну ноту своєї проповіді. «Покайтеся, бо наблизилося царство небесне», ось основний зміст всіх його виливів, - то полум'я, яке повідомляє пекучість його гарячим викриттям пороку, то переконання, яке надає разючу силу його закликам до чесноти - пункт, на якому він зосереджує все багатство свого алегоричного тлумачення, снами та таємничими бесідами з Богом. Керуючись цим міркуванням, ми можемо легко пройти весь період з 1475 по 1494 рік. Молодий чернець був тепер досвідченим полемістом, могутнім проповідником, настоятелем монастиря св.Марка, генеральним вікарієм Тусканської конгрегації домініканського ордена, а зі смерті Лоренцо де Медічі – і найвиднішою людиною у Флоренції. Своїм полум'яним благочестям, своєю особистою чистотою, своєю розумовою силою, своїм пристрасним красномовством, своїми грізними сповіщеннями грядущого гніву Божого він звернув на себе увагу всього міста. Він ще не став політиком і не вдягнув ще на себе мантії пророка. У березні 1491 року він писав Фра Домініку та Песчіо: «Я проповідую оновлення церкви і майбутнє покарання, щоправда, не безумовно, але завжди покладаючись на Святе Письмо, так що ніхто не може засуджувати мене, за винятком тих, які не хочуть жити по-християнськи». 44 Він загрожує Італії бичем за бичем, як покаранням за її гріхи, – війнами, голодом і виразками, «І не буде достатньо людей для поховання мертвих; мертві будуть настільки численні в будинках, що гробокопатели проходитимуть вулицями, кричачи: «Виносите ваших мертвих», і складатимуть їх у вози, на коней, і вивозитимуть їх у гори для поховання. Вони проходитимуть вулицями, кричачи: «Хто має мерців? хто має мерців? І ті, хто перебуває всередині, будуть виходити і говорити: «Ось тут мій син, мій брат, мій чоловік». О, Флоренція! О Риме! О, Італія! Дні пісні та свят пройшли для тебе! Він, очевидно, грає на струнах жаху, надії та жалю, і досвідченою рукою торкається відповідних струн у серцях своїх слухачів. Вірний йому Віолі часто перериває запис проповідей Савонароли словами: «Тут почуття і сльози заважали мені писати»... Досі ще не виникало жодного з тих труднощів, якими пригнічено було подальше життя Савонароли. Він ще не був тепер, та й ніколи не був тим суворим фанатиком, як його зображують іноді. Але що уважніше вивчаєш його твори, то привабливішим стає його особистість. Його обличчя, як воно зображується на кращих з відомих його портретів, суворо й некрасиво, проте вкрай разюче. Очі його сяють з-під густих брів; щоки виснажені тривогою та аскетизмом; ніс великий, довгий, з високою горбиною; рот великий, губи товсті та стислі. Весь вираз обличчя енергійний і, проте, носить відбиток глибокої меланхолії. Це було обличчя проповідника, натхненне красномовство якого набувало безприкладних тріумфів: це таке обличчя, яке здатне збуджувати в його учнях сильну відданість і любов до вчителя. Для всіх своїх послідовників, чоловіків і жінок, багатих і бідних, він однаково був істинним духовним отцем, який невпинно намагався прасувати для них їхній життєвий шлях. Сам завжди веселий і спокійний, він намагався навіяти їм ту радість і той внутрішній світ, які становлять нагороду для віруючих християн. Його повчальні твори доводять, що це була людина глибокої і полум'яної віри, яка носила на собі сильний відбиток поетичного містицизму, хоча й під контролем здорового глузду та широких розумових симпатій. Серед самих стомлюючих праць, він не переставав бути люблячим сином та братом. "Чи думаєш ти", пише він до свого батька з Болоньї, - що мені нічого не варто було залишити тебе? Ніколи, з самого дня мого народження, я не відчував більш гострого болю, більш пронизливої ​​туги, ніж у той момент, коли я залишив своїх домашніх, щоб вирушити в середовище незнайомих». Глибокою ніжністю звучить і його лист до своєї матері: «Я збирався написати тобі лише кілька слів, і ось, любов нестримно спричинила моє перо, і я відкрив тобі моє серце так, як ніколи не думав про це». 46 Тим самим духом відрізняється й інший лист до неї, що відноситься до пізнішого часу: «Не бійся, що ти можеш колись набридти мені своїми листами, хоча для мене і важко писати тобі щоразу такий довгий лист, як це. Я так зайнятий, що був перерваний п'ять разів, перш ніж міг закінчити його. Але це не повинно заважати тобі писати до мене часто, в ім'я Бога, і я, зі свого боку, завжди намагатимуся посилати тобі відповідь, коротку чи довгу». 47 Він знаходив час висловлювати співчуття і втішати своїх друзів у їхніх земних випробуваннях, підбадьорювати їх не слабшати у їхніх прагненнях до морального життя, пояснювати простою мовою найглибші таємниці віри. І проте, в найзайнятіші моменти свого безперервного діяльного життя, він ніколи не забував віддаватися звичайним молитвам та роздумам, які й були прихованим джерелом його сили та мужності. Як генеральний вікарій домініканців перше вживання, яке він зробив зі своєї влади, було перетворення цього ордену в Тусканії. Серед розкоші та вад того часу, і домініканці не уникли загального морального занепаду. Амвросій Камальдольський, якому папою Євгеном IV доручено було обревізувати злиденні ордени, знайшов у них такі огидні заворушення, що він міг описати їх тільки грецькою мовою. 48 Савонарола сам взявся відновити надзвичайну простоту у своєму ордені. Він сам подавав у всьому приклад. Метою його було не вводити нових правил суворішого аскетизму, але відновити «старий статут», як він пояснює це настоятельці монастиря Сан Домініка в Пізі, 49 – «вироблений нашими батьками, які в пізнаннях і благочестя нескінченно перевершували ченців нашого часу, і в цьому перетворювальному одязі старої, якщо потрібно, і отриманої через милостиню, є і пити помірно, згідно з правилами святих отців, тримати келії порожніми без зайвих прикрас, дотримуватися мовчання, призначати особливий годинник для споглядання, шукати усамітнення і бігати світу». У тому ж дусі він пише в 1494 Магдалині делла Мірандола, яка мала намір вступити в чернецтво, умовляючи її дотримуватися обітниці бідності і не купувати ні витончено тканинних одягів ні багато ілюстрованих книг, ні чудового бревіарію. 50 Також і свою братію він умовляє любити бідність, бути настільки вірними обітницям цнотливості, щоб уникати навіть дозволених розваг, бути смиренними, по відношенню до вищих і навіть до рівних і нижчих утримувати мову, любити усамітнення, часто вдаватися до молитви, причастя і споглядання. У той самий час здоровий глузд наклав сильний відбиток з його ставлення до наукових занять і аскетизму. Він умовляє уникати крайнощів у пості та помірності, і, однак, відмовляється викласти однакові правила, які можна додавати до всіх безвідносно до їх різних темпераментів. Раз у раз він умовляє братію вдаватися до наукових занять, як великому засобу проти злих думок і гордості. 51 За такого статуту доміканці не мали залишатися громадою неосвічених ченців. Про характер внутрішнього життя у монастирі св. Марка може свідчити про такий опис. 52 . Часто ченці ходили натовпом у якесь відокремлене місце. Після богослужіння вони мали трапезу, відпочивали і потім збиралися біля свого настоятеля, який пояснював їм якийсь текст зі Св. Письма. Потім, після невеликої прогулянки, вони сідали під деревами; там настоятель обирав якусь прекрасну думку зі Св. Письма і віддавав її на їхнє роздуми або ставив послушникам питання. Іншим часом він збирав своїх побратимів, щоб співати гімни на славу нашого Господа, читати якісь місця з життя святих, з яких він сам отримував корисні настанови. Якось браття проходили під смоковницею, і настоятель зірвав кілька невеликих гілок, що росли на нижній частині ствола. З серцевини він наробив маленькі фігурки на зразок голубів, які й роздавав своїм радісно налаштованим супутникам, змушуючи їх обчислювати звичаї та властивості голуба, причому сам пояснював його духовне значення. Такі описи домашнього життя Савонароли дають нам можливість уявити всю глибоку простоту його характеру – ту простоту, яка несумісна з тонким і могутнім розумом. Від перетворення свого монастиря Савонарола перейшов до етичного оновлення Флоренції. Ця справа найбільше лежала йому на серці; це була мета, на якій він зосереджував усі свої зусилля. У підпорядкуванні цієї головної мети перебували та її політика, та її пророцтва. Політик без особистого честолюбства, пророк без думки про самопрославлення, вважаючи себе обраним Божим посланцем і знаряддям оновлення Флоренції, він говорив і діяв з усією нестримною силою своєї захопленої натури. Народна конституція була йому знаряддям для оздоровлення міста і тому – формою правління, встановленої Самим Богом. Сильний свідомістю височини своїх спонукань, він, на жаль, не розумів, яку опозицію він збуджував проти себе, і що спонукав згуртуватися між собою релігійних та політичних інтриганів, які, наслідуючи його приклад ототожнення релігії та політики, досягли його загибелі. Немає підстав припускати, що Савонарола ні безумовно щирий як у своєму претензії на вищу натхнення, і у своєму захисті республіки, як справі Христовій. Його переконання в цьому було щиро, його помилка була такою ж. І це саме і надає такого патетичного характеру всій його боротьбі. «Якщо Рим, – писав він своєму братові Альберту у серпні 1497 року, – буде проти мене, знай, що він противиться не мені, а Христу. Він і протистоїть Богу». 53 У всіх округах Тусканії монастирі та окремі чоловіки та жінки віддавали себе під керівництво Савонароли. Число братії в монастирі св. Марка зросла від 50 до 230, і серед них було багато осіб із найблагородніших прізвищ. Ті, що каються натовпами збиралися в монастирі, і коли настоятель виходив на вулицю, то за ним прямували натовпи його учнів. Непомітно і несвідомо він утворював партію, яка, як Піаньйони, була опорою політичного становища. Але за всіх змін у своєму житті Савонарола найперше і найголовніше був священиком і ченцем. У сповідальні, чи на кафедрі, чи в палаті міської ради, завжди і скрізь головною його метою було посилити торжество релігії та заснувати царство Христове у Флоренції. У боротьбі, що послідувала потім, він прийшов до бурхливого зіткнення з представниками епохи Відродження і з папством. Звідси саме й виникли чотири великі питання про його особистість. Чи був він середньовічний обскурантист, чи християнський художник? Відданий син церкви, чи схизматик, єретик? натхненний, чи самоспокусений пророк, чи шарлатан? Середньовічна людина, чи провісник нового лібералізму? Звинувачення його у вандалізмі ґрунтується найбільше на знаменитому «спаленні суєтностей», виробленому ним у 1497 та 1498 роках. Такі багаття були звичайним супутником періодів релігійного відродження Італії. На громадській площі, розділеній на три частини, було споруджено високий талам. Внизу його знаходилися маски, фальшиві бороди, карнавальні вбрання, маскарадні одяги, лютні, ящики з гральними кістками, чарівні чари і піснярі, потім йшли маси фальшивого волосся з білого або жовтого шовку, всілякі прикраси, вуалі, косметичні рідини; далі йшли купи томів, друкованих чи рукописних, романічних і еротичних поетів, як Італії, і стародавнього світу, і на вершині всього було поставлено постать диявола. Всі ці матеріали були зовнішніми ознаками найбільш панівних вад італійського суспільства. Савонарола додав до цього багато картин з голими фігурами, переважно фантастичні портрети з класичними іменами або портрети публічних жінок того часу. Цілком можливо, що на це багаття потрапило кілька дорогоцінних творів мистецтва та кілька цінних манускриптів. Але якщо ми навіть припустимо все це, залишається непохитним те переконання, що Савонарола був людиною високої натури, вирізнявся великою чуйністю і тим запасом здорового глузду, який нерідко зустрічається серед монастирських пустельників. Перш ніж він вступив у монастир, у його душі постійно звучав вірш Віргілія: «Гей, біжи жорстоких країн, біжи від берегів жадібних». 54 . За його порадою Камілла Ручелаї заснувала свою знамениту школу живопису в монастирі св.Катерини Сієнської. У власному монастирі св.Марка він заснував школи вивчення скульптури, живопису, архітектури, і навіть вивчення східних мов. У середні віки не приймалося жодного іншого перекладу Св. Письма, крім Вульгати; а Савонарола не тільки заохочував вивчення єврейської та арабської мов, але через свого брата Альберта 55 замовив шість єврейських Біблій, очевидно для вживання у своєму монастирі. Його саме освіченої щедрості Флоренція мала зберегти бібліотеку Медичів. Він хотів вигнати зі шкіл Овідія, Катулла, Проперція та Теренція; але в той же час готовий був дати в руки хлопчикам Горація, Віргілія і Цицерона під умовою, щоб те, чого їм не вистачало, було поповнене з творів бл. Ієроніма та Августина. У роки юності він приготував витяг із Платона, хоч і спалив його, коли переконався, що у справах віри будь-яка стара знає більше про Христа, ніж знав цей аттичний Мойсей. Під впливом того ж почуття він писав: «Все, що можна сказати на похвалу майстрів і князів філософії, якими так голосно вихвалялися язичники, - Піфагора, Сократа, Платона і всіх тих, у кому природа, як вони кажуть, зробила своє вища зусилля для досягнення людської досконалості, - те саме. 56 Винятково звертаючи увагу на моральні та релігійні тенденції мистецтва та літератури, він знаходив у прагненнях епохи Відродження більш того, що треба було засуджувати, ніж такого, що можна було схвалювати. І він був не самотній і не ґрунтовний у своїй думці. Баттисто Мантовано 57 відносив гуманістів до семи чудовиськ світу під назвою «Superbia». Фра Джіованпі Сан-Мінрато нападав на вивчення класиків на тій підставі, що язичницькі поети дуже небезпечні для юнацтва. Навіть папа Пій II думав, що рух цей перейшов усі межі, коли Сигізмунд Малатеста ввів язичницькі символи до церкви в Ріміні. Не було зовсім безпідставним і його думка, що своїм моральним занепадом Італія на той час була зобов'язана опанувати язичницький дух. Моральність, ідеї, мова, мистецтво, релігія – все це було наповнено і, як він думав, зіпсовано язичництвом. За вирішенням будь-якого питання люди зверталися не до середньовіччя, а до давнини. Схоластика була з презирством відкинута; Мойсей і Хома Аквінат забули; Платон зводився на один рівень із Христом. Савонарола бачив, що Рим користувався пошаною Італії не як сідлище церкви, бо як колишній трон римських імператорів. Він чув, як один єпископ вважав за краще побачення зі своєю улюбленою радістю свого обрання, Св.Таємниці називав амброзією та нектаром, месу – sacra Deorum, кардиналів – сенаторами, їхнього декана – princeps senatus. Філософи святкували день народження Платона, ігноруючи день Різдва Христового, і міркували не про Творця всесвіту, а про вічність матерії та світової душі. Якщо поети закликали Пресвяту Діву, то закінчували свої рядки зверненням до Венери. Художники у своїх наслідуваннях давнини змінювали, як йому думалося, кращим переказам свого мистецтва. Якщо у проповідників Христос був на устах, то, висловлюючись словами Еразма, у своєму серці вони мали Юпітера і Ромула. Вчені читали лекції про красу еротичних поетів, або суперничали в розбещеному стихоплітстві з непристойними з класиків. Народ був заражений тими самими смаками. У своїх легендах він вважав місце народження Христа в чудовому палаці, а не в стійлі чи печері, і стікався подивитися виритий із землі труп Юлії, дочки Клавдія, ніби давнину робила її прекраснішою, ніж найвищий тип новітньої краси. Церковні кафедри наповнювалися одруженими мирянами, які публічно вимовляли лекції з питання про сцени торжества чи жалоби. Він чув, як дітей хрестили латинськими іменами, і всі звичаї життя і офіційні титули латинізувалися. Він бачив, як артисти та художники зображували любов лише як чуттєву насолоду, а не глибоку духовну пристрасть найвищого роду. Він чув, як метреси князів оспівувалися поетами, чи бачив, як вони зображалися художниками, і у суспільстві займали місце гетер класичних Афін. Він бачив, як поклоніння історичній величі віддавало перевагу християнському ідеалу благочестя: до пороків, незважаючи на які, герої стали великими, ставилися з байдужістю; і навіть найкращі з піднесених розумів діяли швидше під впливом пристрасті до слави, ніж з духу віри, надії та любові. Охоплений однією ідеєю-морально-релігійного перетворення Флоренції, Савонарола неминуче повинен був стати віч-на-віч з цим надмірним захопленням давниною. Навіть з художньої точки зору важко було сказати, щоб він був неправий. Імпульс, даний Джотто живопису, послабшав до п'ятнадцятого століття. Його оригінальні спостереження художники перетворили на умовну бездушність. Типи, положення, вирази – все це стало стереотипним. Свіжий порив художньої роботи починається з суперництва через браму баптистерії св.Іоанна у Флоренції, – суперництва, яке зводить разом таких художників, як Гіберті, Брунеллескі та Донателло. І композиція, і модель цих воріт – «так чудово зроблених, що вони могли б, за словами поета, стати воротами до неба», – склали школу живопису, в якій працювали такі художники, як Паоло Уччелло, Мазоліно і особливо Мазаччо. Єдиним джерелом натхнення спочатку було вивчення природи, тому що мистецтво не було достатньо сильним для осягнення найвищої краси стародавніх моделей. На допомогу йому прийшла наука. Помітний прогрес був зроблений у перспективі, відстані, рельєфі, заокругленості, пропорції, у розподілі світла та тіней, колоритності. Фігури стають більш виконаними руху, драпірування більш рухливим, положення більш природними, вирази - більш індивідуальними. Всі ці характеристичні риси виступають у живописі Мазаччо, і скульптурі – Донателло і Гіберті. У тому творах мистецтво уклало плідний союз із природою і давниною. Язичницька цивілізація поєднувалася з християнським переказом, бажання наслідувати природу – з прагненням висловлювати ідеал. Художники були захопленими шанувальниками класичного мистецтва і, проте, вирізнялися могутністю та незалежністю у своїй оригінальності. Хоча обидва ці мистецтва залишалися рівними у своїй силі, живопис, однак, досяг найвищих тріумфів. Язичницький антропоморфізм обожнював людину і природу; середньовічне мистецтво виганяло матерію та відмовлялося визнавати природне шляхетність людської форми. Епоха Відродження у своїй першій стадії об'єднала ці два принципи духовного та фізичного реалізму. Мазаччо зображував як душу, і тіло. Інші, на чолі яких був Фра Анджеліко, трималися осторонь нових удосконалень і хилилися до старих шкіл. Мрійливий у своєму ландшафті, містик у гармонійній м'якості своїх форм, глибоко благочестивий у своїх почуттях, він є представником школи Джотто у всій її щирості, простоті та вірі. Моделями для нього були самі святі, тому що і його власне життя було благочестиве. Але за Лоренцо де Медічі мистецтво починає падати у Флоренції. Педантизм пізніших художників у той самий час становить і зраду класичної традиції, і відхилення від християнства. Художники, зображуючи Венеру або Мадонну, зображували її чарівною жінкою, але без великого спокою однієї чи глибокої смирення іншої. Енергія концепції та жвавість зображення, що відрізняли золоте століття, зникають. У прикрасі, стилі архітектурної обстановки, у виборі сюжету, давнину полонила Гірландайо, Філіппіно Ліппі та Боттічеллі. Живопис став відрізнятися витонченістю і штучністю манер наслідувального віку. Технічне мистецтво посідає місце натхнення. Під впливом сліпого поклоніння перед давністю оживають ідеї та символи, які не мають основи в житті Італії, і всі аплодували, коли художники зображували звичаї мешканців Олімпу. Проти цього занепаду живопису і повстав Савонарола. Деякі думають, що італійський геній досяг би високого процвітання і приніс би рясні плоди без вивчення давнини. Тому відкривається широке місце для міркувань щодо того можливого напряму, яким пішли б найбільш гарячі уми на той час, якби Савонароле вдалося затримати потік класицизму. Не вдаючись у цей предмет, ми скажемо тільки, що естетичні принципи Савонароли можна коротко визначити як протидію цьому спаданню мистецтва до суто гуманістичного рівня, і представляли ідеал християнського почуття у поєднанні його з природним виразом. Ідеальна краса, наслідування природи, простота стилю, піднесеність предмета – його естетичні принципи, і важко сказати, що інстинкт Савонароли помилявся, що він засуджував сучасні йому недоліки і пропонував засіб лікування сучасного йому мистецтва. Його погляди викладені у його проповідях та творах. Ось кілька витягів, які можна збільшити до нескінченності: «Краса полягає не в розфарбовуванні тільки. Це є якість, яка походить від пропорції та гармонії членів та інших частин тіла. Ви називаєте жінку гарною не тому, що у неї гарний ніс і красиві руки, але тому, що кожна риса та кожен член у неї цілком пропорційні. Що ж є джерелом цієї краси? Вникніть у це гарненько, і ви побачите, що вона спливає з душі. І справді, в той момент, як душа зникає, тіло стає блідим і ганебним: краса його тікає. 58 «Ви бачите тому, що чим більше щось безтілесне, тим воно прекрасніше. «Наскільки ж душа повинна бути прекрасніша за тіло, якщо ми бачимо, що свою красу тіло запозичує у душі, і якщо душа прекрасна сама по собі, наскільки прекраснішою повинна бути вона, коли має також божественну благодать! Наскільки прекраснішими повинні бути ще душі обраних! Але навіть і їхня краса переважає ще краса святих духів і серафимів. І, нарешті, подумайте, наскільки вища за все це краса Бога! 59 «Погляньте на благочестиву особистість, чоловіка чи жінку, на людину, в якій дух панує над почуттями; подивіться на них, коли вони моляться або коли встали з колін, і ви побачите, яким яскравим світлом божественної краси осяяно їх обличчя; ви побачите, як краса Божа сяє на їхніх обличчях; ви побачите красу ангела. Всі ті, хто в благоговійній смиренності причащаються Св. Тайн, настільки з'єднуються з Богом, що на їхніх обличчях проявляється присутність божественного світла. «У досконалому християнині головні чесноти, які виробляють праведне життя і красу форми, є гаряча віра і любов до нашого Розп'ятого Спасителя. У міру того, як поглиблюються віра і любов, зростають і зовнішня миловидність і краса, доки стають здатними захоплювати серця людей. 60 «Візьміть двох жінок, які однаково чудові тілесною красою, одна з яких веде святе, а інша – худе життя. Першу більше люблять, ніж другу, і погляди всіх чоловіків, – навіть найбільш тілесно налаштованих чоловіків, – стежать за доброчесною жінкою. Візьміть благочестивого чоловіка, зовнішність якого потворна: кожному приємно дивитися на нього; його благочестя, незважаючи на його непоказність, осяює йому обличчя і надає йому краси. 61 «Душа, кохана Богом, стає прекраснішою в міру того, як вона все більше сприймає божественну благодать. Розповідають, що побачивши Пресвяту Діву, у присутності її чудової краси, всі чоловіки стояли в німому заціпенінні. Але така велика святість, що сяяла на її обличчі, що вона ніколи не збуджувала жодної поганої думки. Не було людини, яка б не відчувала глибокого благоговіння до неї». 62 Але хоч і будучи ідеалістом, Савонарола не виключав вивчення природи. «Краса творів мистецтва полягає в його наслідуванні природи; і доказом цього є те, що вища похвала, яку ми висловлюємо мальовничій картині, полягає у таких висловлюваннях: «ці тварини точно живі», «ці квіти абсолютно натуральні». 63 Чи стали б ви наслідувати Бога, Якого не можете бачити? Як ви можете це зробити? Дивлячись на малюнки, зразки, зображення, що вийшли з Його рук; тобто, ви повинні наслідувати природні предмети, точно так, як живописець бере людину або дерево і по ньому накреслює її образ». 64 Шукати ідеалу та вивчати природу – ось два естетичні принципи Савонароли. Третій є простота. «Запитайте художника, що найбільш приємно: зображення в натягнутому, чи вільному, природному становищі? Він скаже вам, що найкраще і найприємніше є найбільш вільним і найбільш природним». 65 Те саме, додає Савонарола, і з проповідництвом. І, нарешті, щоб стати майстром у християнському мистецтві, художник сам повинен підкорятися законам Божим. «Кожен художник зображує самого себе. Якими б різноманітними були його предмети, його твори носять на собі явний відбиток його думки». 66 Савонаролу засуджували через те, що він відкидав і засуджував вивчення наготи. У його творах немає і цього. Все, що він викривав, це виставка зображень наготи для публіки. Він ніколи не втомлювався спонукати художників зображати сцени, які дихають тільки чеснотами, і, найголовніше, оберігати невинність дитинства. Що ж до зображень, які у церквах, він нагадує художникам, що картини чи ікони суть книжки для неграмотних; він наполягає, що не слід вводити в них жодних сторонніх подробиць, які б суперечили простоті Євангелія, і що потрібно постійно мати на увазі священність будівлі, для якої вони працюють, і справжню мету християнського мистецтва. «Ви, художники, дієте в поганому напрямку. Ви вносите до церкви всякого роду суєтності. Якби ви знали, що випливає звідси і що знаю я, то ви не робили б цього. Ви зробили б добре, якби знищили усі нескромні зображення. Ви надаєте Пресвятій Діві Марії костюм куртизанки. Дивіться, як цим профанується богослужіння». 67 У цьому плані він лише передбачає постанову Тридентського собору: «треба уникати будь-якого надмірності, отже ікони не малювалися і прикрашалися з надмірною розкішшю». 68 Якою б не була наша думка про ці вислови, принаймні це аж ніяк не естетична безпринципність якогось вандала. Протести Савонароли справили величезний вплив. Поле, яке він залишив відкритим, було досить широке. У межах середньовічні художники досягли безсмертя; йому присвятили свій геній Фра Анжеліко та Лука справи Роббіа. Багато художників залишили світ і вступили до монастирів. Мініатюристи Бенедетто, Лапаччіні, Євстакіо; архітектори Франческо дель Прато та Доменіко ді Паоло; Художники Агостіно дель Муджелло і Бартоломео справи Порто, і, нарешті, двоє з прізвища делла Роббіа стали домініканцями. 69 Інший доказ його впливу можна побачити у численності його повчальних творінь, які ілюструвалися першокласними художниками на той час. Sancta Dei plebs, як Савонарола називав народ, завжди залишався люб'язним його серцю, і однією причиною його нелюбові до класицизму був протинародний характер останнього. Адже класицизм різкою межею відокремлював освічених від неосвічених, і поривав зв'язок між мистецтвом і народом. Ми досить довго зупинилися щодо Савонароли до живопису, щоб відповісти на звинувачення його у вандалізмі. Іншим спростуванням цього звинувачення є його дружба з передовими гуманістами, істориками, поетами, художниками, скульпторами, архітекторами та граверами його часу. Він був другом Піко справи Мірандола, який не міг жити без нього і був похований у церкві св.Марка. У тій же церкві похований Поліціано, який відгукується про нього, як про «знаменитого і вчення, і святе життя чоловіка і славного проповідника небесного вчення». 70 Його вихваляв і захоплювався ним платоніст Фечино, який називає його людиною, видатною своїм благочестям і мудрістю, і перед смертю, завдяки вченню Савонароли, знову пізнав шлях вічного життя. Бенівієні, платонічний поет, склав на честь його кілька словослів та псалмів, які співалися дітьми у процесіях під час карнавалу. Уголіно Веріні присвятив йому латинські вірші про чернече життя, і в одному цікавому листі подяки Савонарола висловлює свої погляди на поезію. Він засуджував не саме поетичне мистецтво, а ті зловживання, у яких винні окремі поети. Він говорить також, що й сам він нещодавно написав трактат про мистецтво поезії, хоч і нехтував протягом останніх двадцяти двох років вивченням белетристики. 72 Сандро Боттічеллі написав його життя, яке, на жаль, втрачено. 73 Лоренцо ді Креді 74 був одним з його найбільш гарячих прихильників і вважав одним зі своїх найдорожчих скарбів нагрудник (scapularium) Савонароли. Фра Бенедетто благав, щоб померти разом зі своїм настоятелем, і вгамовував свою скорботу поемами на його пам'ять. Баччіо делла Порто, більш відомий під ім'ям Фра Бартоломео, настільки глибоко сумував про його смерть, що протягом чотирьох років не торкався пензля; ні мистецтво, ні світ не мали вже для нього ніякої краси, і в 1500 він пішов у монастир. Скульптора Баччіо да Монтеляпо було вигнано з Флоренції за те, що залишився вірним пам'яті свого вчителя. Архітектор Кронако не міг ні про що говорити, крім як про його смерть. Для всього прізвища делла Роббіа 76 він був пророком та вчителем. Андреа прикрасив вівтар у церкві св. Марка зображенням Діви, увінчаної ліліями і поклоняється Немовля Христу; двоє з його синів прийняли чернецтво та отримали домініканське вбрання з рук самого Савонароли. Серед захисників монастиря під час нічного нападу 1498 року були троє з прізвища делла Роббіа, і краща розповідь про сцени, що відбулися, дано Фра Лукой, відомому світу під ім'ям Марко Делла Роббіа. Після смерті Савонароли вони увічнили його ім'я та найбільш знамените з його видінь медалями, що носять на одному боці зображення голови ченця, а на іншій – зображення укріпленого міста з мечем Господнім, що сходить на нього. Найбільш досконалий твір Джованні делла Карніоле є його дорогоцінний камінь (intaglio) з різьбленим зображенням Савонароли. І нарешті, Мікеланджело Буонаротті читав і перечитував його проповіді, щоб освіжати свій дух, коли він зайнятий був оздобленням Сікстинської капели, і надихався їх релігійним запалом, сміливістю концепції та суто дантівською уявою. Савонарола, таким чином, аж ніяк не був неосвіченим у мистецтві вандалом. Так само безперечно, що він не був, як стверджують протестантські історики, свого роду Лютером Італії, бичем нового Вавилона, заклятим ворогом римського антихриста. У 1521 році Лютер знаходився на шляху до Вормса. У Наумбурзі з ним зустрівся священик і показав зображення Савонароли. Лютер цілком зрозумів сенс цієї дії, але сміливість його не завагалася. 77 Через два роки він видав переклад тлумачень Савонароли на «Miserere mei» і на «In te, Domine, speravi», і в передмові 78 він говорить про нього, як чистий зразок євангельської віри і християнського благочестя, який не покладався на добрі справи, а тільки сподівався на Боже. Протидія Савонароли папі Олександру VI, викриття ним пороків Риму та його трагічна смерть, разом із авторитетом Лютера завоювали йому симпатії протестантів. Вони внесли його ім'я до свого мартиролога з особливим двовіршом, яке наводиться у Бейля. 79 Феодор Беза 80 запитує, хто б не здивувався, побачивши таке благочестя і ревнощі, що поєднувалися під клобуком ченця і домініканця? У цьому столітті багато письменників намагалися записати Савонаролу до протестантів, особливо Рудельбах, 81 Мейер, 82 Пауль 83 і Газе. 84 Так само написана драматична поема Ленау. 85 Савонарола зображений на великій картині «Століття Реформації», в Берлінському музеї, серед попередників Лютера, і Річель відвів йому місце разом з Гусом, Вальдо і Вікліфом на п'єдесталі своєї статуї Лютеру в Вормсі. Але варто тільки прочитати повчальні твори Савонароли, і найголовніше його «Урочистість Хреста», щоб не залишалося жодного сумніву в тому, що він жив і помер вірним сином римсько-католицької церкви. Він нічого не вимагав іншого, окрім перетворення моральності; він анітрохи не нападав на догмати чи взагалі на вчення церкви. За своїм становищем він був схожий на Герсона, а не Лютера. Його перетворювальним ідеалом було те, чого вимагав Констанський собор і чого частково досяг собор Тридентський. У своєму трактаті «Про простоту християнського життя» (в передмові) він висловлює надію, що «читач не знайде в нього нічого неприємного настановам святих вчителів та вченню святої римо-католицької церкви, суду якої я завжди підкоряюся». І римсько-католицька церква, як ми бачили, урочисто визнала, що його твори нічого не містять у собі «єретичного, схизматичного чи помилкового». Те, на що нападає Савонарола, є життя, а не вчення Риму, і він хотів Вселенського собору для усунення тих пороків, які оскверняли чистоту церкви. Правда, що у своєму творі «Про простоту християнського життя» він засновує свої докази швидше на розумі, ніж на Святому Письмі. Але цим методом міркування він користувався на увазі гуманістів, які знущалися з Біблії, як застарілої, і з християнства, що втратило своє значення. Він сміливо приймав виклик тих, які, подібно Данте, 86 вказували на розум, як на відмінний дар людей, або, подібно до Петрарки, 87 стверджували, що немає авторитету, який стояв би вище розуму. А сама аргументація у нього цілком згодна з римським вченням. Правильно також і те, що Савонарола надає безмежного значення вивченню Св. Письма. Але треба пам'ятати, що він боровся з погано замаскованим язичництвом своїх сучасників і що він міг посилатися на приклад Герсона і Петра д'Айлі, які шукали у вивченні Св. Письма простого апостольського вчення. Його напрямок був, по суті, практичним і, можна додати, власне італійським. Італійський розум швидше етичний, ніж метафізичний, займається більш конкретними реальностями, ніж абстрактними питаннями, зупиняється на поведінці, а не на схоластичних міркуваннях. Він вважає моральну філософію матір'ю наук. Головним предметом його вивчення у середні віки був закон; головним предметом міркування були відносини між духовною та світською владою, між папством та імперією, між універсальною монархією та громадянською автономією. Великі брехні, тому, були рідкісні в Італії. Вогнища рідко запалювалися для винищення помилок віри; в 1327 Чекко д'Асколі був спалений за виклик померлих, а 1452 Микола Веронський був засуджений за чари. У цьому саме суттєво різняться між собою перетворювальні рухи, з якими пов'язані імена Савонароли та Лютера. Побачивши глибоку моральну зіпсованість церкви і суспільства, він мучився душею і все своє життя присвятив боротьбі зі злом. Застерегти Італію та її церкву, домогтися морального і дисциплінарного перетворення однієї, спонукати іншу до більш чистого життя, і обидві врятувати від загибелі, що загрожувала їм, – ось що було його єдиною метою. Савонарола ніколи не мав на увазі будь-якого іншого проекту перетворення, крім того, який марно намагалися здійснити собори Пизанський, Констанцський і Базельський, і який був ідеалом трактату Герсона «Про перетворення церкви на Вселенському соборі», або Петра д'Айлі в «Роздумі про необхідність». Його слова нагадують мову Миколи Клемангіса 89 який умовляє римську церкву прокинутися від своєї апатії та своїх помилок і визнати в пророчих викриттях своїх гріхів застереження для себе, і в Апокаліпсисі – зображення долі, що їй загрожувала. У своєму ставленні до папства він відрізняв особистість папи від намісника Христового. Герсон 90 засвоїв ту саму аргументацію, коли говорив, що послух вищій владі небезмежний, і що обов'язок у цьому відношенні припиняється, «коли дії їх свідомо складають зло і спокуса для церкви». Так само і Петро д'Айлі, відповідаючи на докази каноністів, говорив, що ап.Петро на землі не непогрішимо, і що тому помилково говорити про тата, як святого, тому тільки, що він тато. Також і Піко справи Мірандола 92 пояснює в тому ж дусі справжнє значення правила: Sententia pastoris, sive justa sive injusta, timenda. Нарешті, і думка Савонароли, що симмонічно обраний папа не є істинний тато, одержало, так би мовити, ретроспективне підтвердження, коли папа Юлій III ухвалив, що будь-яке обрання папи, зганьблене сімонією, не дійсно аb initio. Ієронім Савонарола взагалі був ні фанатичним противником відродження, ні попередником протестантської реформації. То чи не був він у такому разі просто шарлатаном та ошуканцем? Чи не був він, як говорить напис на його найвідомішому портреті, пророком, посланим від Бога? Ні, Савонарола просто був людиною піднесеної віри, яка в захопленні екстатичного містицизму втрачала свідомість і ставала предметом галюцинацій, які робили гарячкову збудженість його в хронічному житті. Він чув голоси, що шепотіли йому на вухо; він бачив ангелів, що сходять із землі на небо, або що сходять із неба на землю; оголені мечі, що пронизували небо, полум'яні хрести, що горіли ночами, кисті рук, що простягалися для благословення чи погроз. Він думав, що в Біблії написано всю історію народів, і що йому дано було розкрити таємниче значення її сторінок. Але він не обмежувався тлумаченням: він визнавав за собою безпосереднє натхнення, і в цьому претензії не було нічого особливого. Воно знаходилося у згоді з переказами римської церкви, з вченням Фоми Аквіната, з модною платонічною філософією. Пророчі пророцтва св. Гільдегарди 93 були досліджені і схвалені собором Тревським (1147) і користувалися великим авторитетом в середні віки. Пророчі передбачення абата Іоахіма 94 користувалися також широкою популярністю по всій Італії. Св. Бригітта, 95 померла в Італії в 1373, залишила після себе збори одкровень, заради яких отримала канонізацію. Св. Катерина Сієнська чула голоси, які відкривали їй таємниці політичного життя, і на підставі цих одкровень діяв папа Урбан VI під час великого західного розколу. У своєму «Компендіумі одкровень» та в трактаті «Про пророчу істину» Савонарола стверджує та обстоює свій дар пророцтва. У дивній співбесіді, яку він веде зі спокусником у першому з цих творів, спокусник єхидно зауважує, що Савонарола запозичив свої пророчі пророцтва у св.Бригітти чи Йоахима. Савонарола з обуренням відкидає це нарікання, кажучи: «я урочисто протестую, що ніколи не насолоджувався цього читанням, ніколи не читав одкровень св.Бригітти, і дуже мало або майже зовсім не читав також одкровень абата Йоахіма». 96 Сам він визначає пророка, як людину, яка «має особливе божественне натхнення». Але коли його запитали, на яких підставах він робить різницю між істинним і хибним пророком, то відповів на це запитанням: «Як око відрізняє кольори і відчуває впевненість, що те, що він бачить, є білим, чорним, зеленим? Цю впевненість очей запозичує зі своєї природи, із самої здатності зору». 97 Потім один із його семи співрозмовників у трактаті «Про пророчу істину» запитує його, чи не обманює він народ чи себе? Але в усьому трактаті, за всієї очевидності переконання та щирості письменника, доказів безумовно ніяких немає. Не в змозі довести іншим те, що було безперечним тільки для нього самого, він обмежується простим твердженням за собою цього дару: «Якщо я обманююсь, мене обманює Сам Бог». 98 «Якби прийшов ангел Божий і суперечить тому, що я сказав, – не вірте йому, бо це сказав Сам Бог. 99 «Для мене особисто мої пророцтва настільки ж безперечні, як і Святе Письмо». 100 І за допомогою цих пророцтв він заснував свою Флорентійську республіку, як зробив і морально-релігійне перетворення в ній. І таким чином він щодня дедалі більше наближався до своєї неминучої долі. «Єпископ або опольський Олен, – розповідав він, – зустрівши єретика, який наполегливо наполягав на своїх думках, і, не маючи жодних інших засобів переконання, вигукнув: «Запалимо вогонь і увійдемо до нього; вогонь спалить того, хто помиляється!» Вогонь був запалений, єпископ увійшов до нього без найменшого вагання, сів посередині його і протягом півгодини оспівував славослів'я Богові. Коли віри не можна захистити іншим способом, ми маємо звернутися до таких прийомів». Вороги не забули зловити його на цьому слові: диво, на яке він чекав, не сталося, і непохитний, сміливий перетворювач зазнав долі, яку він сам викликав на себе. Ми бачили, що в ім'я християнської моральності, християнської релігії, християнського мистецтва Савонарола протидіяв винятковому пануванню язичництва, що одушевлюваний полум'яною релігійною ревнощами він присвятив своє життя перетворенню вчення римської церкви і викорінення пороків італійського суспільства, що повністю поглинений з цією метою. пророка і переконаний був у володінні ними. Залишається лише дослідити саму сутність його характеру, яку професор Вілларі, як і засновники нової Італії, очевидно вбачає у тому, ніби він був попередником нового лібералізму. Ми говоримо, що професор Вілларі, мабуть, приймає цей погляд, тому що сенс місця, що відноситься сюди, у нього досить темний. «Савонарола, – пише він, – перший у свій час спонукав людство до досягнення мети, якої навіть у наш час не досягнуто, але якої ми прагнемо з подвоєним зусиллям. Він намагався примирити розум із вірою, релігію зі свободою. Його справу можна поставити на один рівень зі справою Констанцського собору, Данте Аллігієрі, Арнольда Бресчийського. Він прагнув перетворення християнства і римо-католицизму, що було постійним ідеалом найбільших розумів Італії та відомих вождів думки в інших частинах цивілізованого світу ». 102 Цей погляд, як нам здається, ґрунтується на нерозумінні характеру Савонароли. Ні в тому, чого він прагнув, ні в тому, що він зробив, він не був насправді людиною нових ідей. Його ідеал правління викладено у його «Трактаті про управління міста Флоренції». Подібно до трактату Данте, він становить відтворення тієї небесної теократії, яка служить прототипом земних урядів. Його трактат заснований на «Політиці» Арістотеля, на творі Фоми Аквіната «Про правління государів» і, ймовірно, на творі Данте «Про монархію». Зовсім не малим доказом незалежності розуму Савонароли служить те, що він, виходячи з принципів Аристотеля і перекладаючи багато його положень, приходить до зовсім інших висновків. Теоретично, правління однієї людини є найкраще, тому що воно найбільше наближається до небесного первообразу. Але серед людей не можна шукати досконалості. Найбільшим злом для Флоренції була тиранія, і олігархія навряд чи стерпніша. Форма народоправства є найзручніший образ правління. Але хоча Савонарола був засновником республіки, він був ні демократом, ні демагогом. Він боявся сум'яття і примх народних зборів. З населення в 80,000 душ тільки 3,200 так званих Ьепеfiziati мали право на обрання в його велику раду, та й ці члени ніколи не сходилися разом, а розділені були на три збори, що поперемінно засідали. Як подальша обережність проти надмірностей народоправства, влада вчинення законів належала синьйорії, а обговорення їх – зборам вісімдесяти, причому гонфалонієри мали обиратися на все життя. Таким чином, лібералізм, як він висловився в урядовій системі Савонароли, був зовсім особливий. Так само і в своїх планах він не може вважатися провісником ні революційного принципу, ні італійської єдності. Він не був ворогом світської влади тата; ніколи не вважав він папство співучасником іноземних гнобителів чи головною перешкодою об'єднанню звільненої Італії. Не був він також поборником відділення церкви та держави. 103 У його творах не можна знайти жодного сліду таких ідей. Ніколи у його голові не з'являлося і думки про досягнення політичної єдності Італії через обмеження влади Риму духовними справами. Навряд чи захоплювався мрією Данте і всесвітньої монархії, тим щонайменше він схвалював революційні проекти Арнольда Бресчийського. І в інших відносинах у нього також мало ознак нових ідей. Він тримався традиційної, фатальної політики покликання допоможе чужоземних государів, і з національної погляду його підтримку Карлу VIII можна назвати непатріотичною. Він ніколи не мав на увазі проекту, який тільки міг би дати зовнішню силу Флоренції, саме про конфедерацію Тусканських міст. Навпаки, його ставлення до Пізи було як ставлення завойовника до переможеного: повстанця в будь-якому випадку треба розгромити. Як моральний реформатор він намагався поєднати мораль з релігією, від якої її відокремив згубний приклад духовенства. Але він повстав проти введення нових елементів у релігійне життя, і його ідеалом реформи було відродження середньовічного благочестя. Він і гадки не мав, що саме розширення сфери людської думки і скарби нововідкритої давнини можуть бути використані на користь релігії та блискуче встановити царство християнства. Через розпусту моралі та релігійну заціпеніння його перетворення набули відтінку чернечої суворості. Він хотів, щоб люди робили лише те, що необхідно для спасіння. Істинний ключ до розуміння його характеру, як нам здається, полягає в тому, що він був людиною, поглиненою однією всеосяжною ідеєю, до реалізації якої він йшов з непохитною наполегливістю. Перш за все, головне і повне, він був трансформатором релігії і моралі. Він заснував свою республіку на основі страху Божого; його повчальні твори були складені з метою зробити флорентійця громадянином теократії. «Все відновіть у Христі» — таким був девіз його думок, його вчинків, усього його існування. Вся його душа була виражена в написі, виставленому на Пьяцца делла Синьорія. Цей напис говорить: «Ісус Христос, проголошений Царем народу Флоренції». Щоб сприяти цій релігійній трансформації, він пророкував і очолив свій хрестовий похід проти язичництва, а також викривав моральні розлади в церкві та суспільстві. З цією ж метою і лише з цією метою він вступив на поле політичного життя, і всі його політичні перетворення були спрямовані саме до цієї мети. 12 грудня 1494 року, коли після вигнання Медічі республіка Флоренція була створена його зусиллями, він випередив свій нарис нового управління такими словами: «О, народе мій, ви знаєте, що я ніколи не мав наміру втручатися у справи держави. Хіба ви не вірите, що я й тепер не втрутився б, якби я не був змушений зробити це для спасіння ваших душ? Наше перетворення має розпочатися з речей, які стосуються духу. Вони вищі за земні речі, – так, вони тільки й становлять саме їхнє правило і життя». Ті, хто, маючи цей ключ у своїх руках, не привноситимуть у простий благочестивий характер, що відлився в середньовічну форму, домішки нових мотивів, знайдуть, що Савонарола перестає бути загадкою. Цим пояснюється той вплив, який він чинив на своїх сучасників, то ставлення, в яке він ставав до руху епохи Відродження, то протидія, яку він чинив папству, той ґрунт, на якому він засновував свої пророцтва. І, нарешті, цим спростується теорія, що він писав, проповідував, молився і страждав за торжество принципів, які полягали у собі руйнація багато речей, що він вважав найбільш священним. Не слід говорити про нього, як єретику, як вандали, як шарлатані, як новітньому лібералі. Він не був жодним із них. Дух, яким він жив, цілком виражається в наступному місці однієї з його проповідей: «Ви, нарешті, друзі мої, які обрані Богом, ви, за яких я плачу вдень і вночі, змилуйтеся наді мною! Дайте мені квіти, як кажуть у Пісні піснею, quia amore langueo, тому що Я жадаю любові квітів, тобто добрих справ. Я нічого не вимагаю іншого, крім того, щоб ви благословили Бога і врятували ваші душі. Але що, Господи, буде нагородою для того, хто виходить переможцем з такої боротьби, як моя? Око не може бачити цього, вухо не може чути сказань про неї: це буде вічне блаженство. А нагорода у цьому житті? «Раб не може бути більшим за свого пана», говорить Господь. «Ти знаєш, що Я проповідував і був розіп'ятий: твоя доля також є мучеництвом». О, Господи, благаю Тебе послати мені це мучеництво! О, Господи, сподоби мене швидше померти за Тебе, як Ти помер за мене! Тут воістину чується крик душі, що надірвалася від непосильної боротьби з оточуючими його проявами зла. Беручи до уваги це, на закінчення не можна не повторити тих знаменних слів, якими преп. Максим Грек охарактеризував Савонаролу та його сподвижників. Ще в юності ознайомившись під час свого перебування у Флоренції з проповідницькою діяльністю і мученицькою смертю флорентійського пророка і його послідовників, Максим Грек, вражений всією неправдою злоби сучасників, що обрушилася на них, сказав: «я з радістю зарахував би їх до древніх захисників благочестя». 104 Ось де таємниця уявних протиріч у житті і діяльності не тільки Савонароли, а й багатьох інших видатних умів у римській церкві. Відчуваючи всю неправду латинства, вони прагнули скинути з себе і з самої церкви важкі узи духовного гніту, щоб зітхнути свіжим повітрям стародавнього благочестя. Але кайдани виявлялися надто міцними навіть для велетнів духу, і вони падали і гинули в непосильній боротьбі, і тільки в глибині своєї душі знаходили джерело тієї істинної духовної радості, яка до кінця підтримувала в них бадьорість духу, але якої вони марно шукали у житті світу, що їх оточував. Rationarium Temporis, I, IX, 497. Paris, 1652; Contra Delirantes, 1498. Refutatorium Errorum F.H.S. 1498, F.H.S. Spiritum Sanioris Consilii, 1498. Vita del padre Girolamo Savonarola. Ginevra, 1781. Видання анонімне. Études religieuses. Париж, 1874. Meditatio supra Psalmos. Vitemberga, 1523, 4-to Див. передмову. Conférence faite à Strasbourg (Revue Chrétienne, 5 Mars, 1876). Jérôme Savonarole et la Statue de Luther à Worms, par le R.P.Rouard 'de Card. Париж 1867. Trattato di Maestro D. Benivieni, Витяг з нього дано у примітці, прикладеному Кетифом до твору Піко делла Мірандоля Apologia, vol.II, 46 (1674). Vulnera Diligentis і Cedrus Libani. Надруковано у Marchese, Archivio Storico, app.23. Vita. Численні видання. Lucca, 1764, a Venice, 1829, найкращі. Istoria dell'arcivescovo S.Antoninocoll'apologia di P.G.S.E.c. Livorno, 1789 Колекції. Париж, 1674. L’Histoire des Hommes Illustres de l’Ordre de Saint Dominique. Париж, 1746. Scrittivarii (Firenze, I860) та інші твори. Etude sur J.Savonarole Paris, 1879. Vie de Sainte Catharine de Ricci, par le R.P. Bayonne, I. CVI. Quétif. Collections, II, 48. Réformateurs et Publicistes de l’Europe. Париж, 1864. Life of Lorenzo de Medici. Les Précurseurs de la Renaissance. Paris, 1882. La Renaissance en Italie. Paris, 1885. L’Art Chrétien, II, ch.XII, XIII. Esthétique de Savonarole (Aunales Archéologiques, Nov.1847). Du Vandalisme et Catholicisme dans l’Art (p.114). Fragmens, Paris, 1839. Див. також Université Catholique. Août,1837. The Life of Michael Angelo Buonarotti, I, CVIII, London, 1857. Lives of the Necromancers. London, (?) 1834. Apologie pour tous etc., qui on esté faussement soupçonnez de Magie. Париж, 1625. Dictionnaire historique et critique, s.v. "Savonarole". Jérome Savonarole. Paris, 1856, 2-me édit лист до абата Алікса, доданий до перекладу останнього Triumphus Crucis (Triomphe de la Croix). Париж, 1859. Цей твір вийшов англійською мовою під назвою Life and Times of Girolamo Savonarola. By Prof. Pasquale Villari. Translated by Linda Villari. 2 vols (London, 1889). цю чудову характеристику в The Church Quat. Review, July. “Venalia nobis templa, sacerdotes, altaria, sacra, coronae, ignes, thnra, process, coelum est venale Deusqne”, О. Battista Mantovano, De Calamitatibus Temporum, I. III. “Vendit Alexander claves, altaria, Christum: Emeratille prius, vendere jure potest». Zeller, Entretiens sur l’Histoire: Italie et Renaissance. Ймовірно, ці цілі Цезаря Борджіа доставили йому підтримку Макіавеллі. "Він один міг витягти ножа з рани" і встановити єдність Італії. Її характер був прийнятий під захист вченим істориком середньовічного Риму. Див Lucrezia Borgia, наш Urkunden und Correspondenzen ihrer eigenen Zeit, von F.Gregorovius (Stuttgart, 1874). Бесіди на Бут.VI, на текст: "розпустилася земля перед Господом". "Ricordi", n.28, In the Opere inedite, I. Quot ranas tellus Ferrariensis habet“ Проповідь пророка Амоса, від 13 квітня 1496 року. Cherardi, Nuovi Documenti, etc. (Firenze, 1878), p.178. Prediche raccolte до Ser Lorenzo Violi da la viva voce del Rev.P.F. Hieronymo da Farrara giorno per giorno. Див. також Quetif, Collections, II, 613 і сл. Appendice all' Archivio Stor. Ital. №35. Cantu, Les Hérétiques d'Itale, I, 393–397. Лист від 10 вересня 1493 року. Mansi, Additions to Baluse I, 586. Capponi, Alcune Lettere, № 66, Firenze, 1858. Regulae quae ad omnes religiosos pertinent. Venetiis, 1494. Burlamacchi, Vita, Lucea, 1764, p.39. Marchese, Appendice all'Archivio Stor. Ital. “Неї fuge crudeles terras, fuge litus avarum“. 21 липня, 1497. Marchese, Appendice all'Archivio Stor. Ital., p.56. De Simplicitate Vitae Christianae. De Calamitatibus Temporum. Проповіді на пророка Єзекіпля, Великим постом 1497 р., №ХХІІІІ. Triumphus Crucis, II, с. Проповідь на пр. Амоса у 3-ту неділю Великого посту, 1496 року. Проповіді на пророка Аггея (3-я проповідь), сказані у листопаді та грудні 1494 року. De Simplicitate Vitae Christianae, 3-я книга, перша істина. Венеція, 1547 року. Проповіді на Псалми: "Quam bonus", Різдвяний піст, 1493. Проповіді святкові дні, 20 травня 1496г. Проповіді на пр.Ізекіїля, Великим постом 1497 №XXVI. Проповідь на пр. Амоса у Великому посту 1496, у суботу після другої неділі. “Omnis denique lascivia vitetur, ita ut procaci venustate imagines не pingantur nec ornentur“. Sess. XXV, с. “De invocatione veneratione, et reliquiis sanctorum, et sacris imaginibus.“ Cm. "Marchese, Artisti Domenicani, I, 434. Див. також Canones et Décréta Sacrosancti Oecumenici Concilii Tridentini. Ratisbonae, 1869, p.164. Marchese, Memorie dei pu insigni Pittori, Scultori, ed. Architetti Domenicani, I, 512 et. seqq. (Ed.4). Виданий у Відні 1534 року, але, мабуть, написаний 1492. (Opus perutile de divisione scientiarum, in poeticen apologeticus. 1492r. Cm. Cherardi, Nuovi Documenti, p.184. Vasari, Vita di S. Ст, V, 117 (ed. Le Monnier). Audin, Histoire de Luther, II, 87; Paris, 1850. D'Aubigne, Histoire de la Reformation, вк.VIII. с.7. Meditatio pia et erudita Hier. Savonarolae a papa exusti supra Psalmos „Miserere mei·* et „In te, Domine, speravi 11 , cum praefatione Lutheri, 1523. Dictionnaire, s.v. "Savonarola". “En monachus solers rerum scrutator acutus. Martyrio ornatus Savonarola pius“. lcones, ets. Geneva, 1580. Hieronymus Savonarola. Von A.G. Rudelbach-, Hambourg, 1835. Girolamo Savonarola. Von E.K.Meier, Berlin, 1836. I. Savonarola. Par T.Paul. Genève 1857. Neue Propheten. Von C.A.Hase, Leipzig, 1861 Savonarola. Ein Gedicht. Von N. Lenau . Zweite Auflage, 1844. Convito, II, 8, 9; III, 14; IV, 7. Petrarcás Leben und Werken. Von G. Koesting, p.517. Recommendatio Sacrae Scripturae. De Rninâ Ecclesiae, с.41. Було багато видань цих пророцтв. Частину їх перекладено і англійською мовою The Nunnes Prophesie (London, 1680). Абат Йоахім Фіорський був середньовічний "пророк", який передбачав політичні події щодо імператорів, королів і релігійних орденів, як і передбачав і наступ царства Св. Духа. Abbas loachim magnus Propheta (Venetiis, 1520). також Histoire de l’Abbe loachim. (Paris, 1745). Такі одкровення зазнавали сильного нападу з боку Герсона. Їх проте приймав під свій захист кардинал Туррекремата. S.Brigitta Revelationes, olim а Turrecremata, nunc a Durante recognitae (Antwerp. 1611). Див Quetif, Comp. Revelat. I 272. Проповідь на Іова, березень 1495 року. Проповідь на книгу Іова, від 9 квітня 1495 року. Проповідь на книгу Єзекіїль, від 17 лютого 1497 року. Проповідь пророка Амоса, 18 лютого 1496 року. Проповідь пророка Амоса, від 8 березня 1496 року. Цей погляд висувається у Madden? The Life and Martyrdom of Savonarola, Etc., London, 1858. твори преп. Максима Грека III, стор. 178-205. Навед. прот.В.Левицьким у “Церковному Віснику“ №22 1898 (стор. 761).