VI. «Венок на могилу батюшки»

Митрополит Трифон (Туркестанов) Слово на відспівуванні старця Варсонофія 6 квітня 1913 Пам'ятаю я, любий брате, Батюшко, як я увійшов до твоєї убогої келії в Скиту. Вся обстановка складалася з дерев'яного столу, дерев'яного ложа без будь-якої підстилки; ікони та книги становили єдину її прикрасу. Пам'ятаю, як смиренно схилявся передо мною на коліна цей поважний, сивий послушник, приймаючи моє благословення, – я тоді був ієромонахом. Пам'ятаю, з якою радістю говорив ти про Скита: «Мені тут так подобається, так тут добре і одного я хотів би, щоб ніколи звідси нікуди мене не переводили...» Минули роки, і ось тебе посилають на японську війну священиком за загоном Червоного Хреста. Проїздом через Москву ти був у мене в Богоявленському монастирі і просив благословити тебе іконою св. великомученика Пантелеймона. І знову ти схилив переді мною свою сиву голову, приймаючи благословення. Ти шкодував, що їдеш зі Скита, але покірно підкорився Божій волі. «Що ж, у Скиту нам доводиться боротися з ворогами в сто разів підступнішими, хитрішими й злішими за всяких японців», – говорив ти, розуміючи ворогів нашого порятунку. Пройшли роки війни і подій 1905-1906 років, що послідували за нею. Виснажений тим, що довелося пережити за цей час, я поїхав до Оптіни на відпочинок – і тут знову зустрівся з тобою. Скільки чудових вечорів ми провели в бесідах! Які цінні настанови ти мені робив, які високі промови вів! Дорогоцінною була для мене твоя дружба, любий брате, Батюшко! І ще минув час, проведений тобою в невсипущій праці на благо доручених Богом тобі душ – і ось наприкінці твого життя пережив ти останнє випробування. Бог випробовував тебе, як колись Авраама, і як від нього Він зажадав принесення в жертву Собі єдиного сина його, так і в тебе завгодно було Богу взяти улюблене твоє чадо, твій чудовий запашний Скит, який ти так чудово прикрасив. І піднялося проти тебе ціле море підступності, низької злості, наклепу та брехні – ти все терпляче виніс, покірно віддаючи себе в волю Божу, – і нарешті відірвали тебе від коханого тобою Скита, перевели в нове місце. Недешевою ціною дісталася тобі ця зміна. Надірвалися сили, перегоріли нерви, втомлено змучене серце – і ти пішов від нас, пішов туди – до Бога. А ми... ми залишилися самі. Підносився колись на вогняній колісниці до Бога пророк Ілля, а учень його Єлисей дивився на небо, волаючи: «Батьку мій! Батьку мій!» Так і нам сьогодні хочеться вигукнути: Отче наш! Батьку нашу! На кого ти залишив нас? Що ж ми тепер робитимемо? Що ти залишив нас сиротами? (Владика замовк і заплакав. Уся церква плакала і не відразу можна було продовжувати.) Низький тобі уклін, любий брате, Батюшко, за твою любов до мене, за твої чудесні бесіди, за дорогоцінні настанови. А ще тобі земний уклін (Владика вклонився земно труні) за твоїх духовних дітей. Як пастирю, мені добре відомо, яке море скорбот, сумнівів і гріха оточує сучасне людство; знаю я, що люди часто доходять до безодні розпачу, до самогубства, і тому-то я знаю, як дорогоцінні в наш час саме старці-керівники, подібні до Батюшки, який спочив. У момент кінцевої загибелі людині, що зневірилася, є такий старець і каже: «Стривай, не бійся, не приходь у відчай, ще не все втрачено, давай мені руку, я виведу тебе на дорогу, обпрись на мене, я поведу тебе, підніму твої скорботи, допоможу знову почати життя», – згорів у скорботах. До вас звертаюся, браття цієї обителі, може, часом він здавався вам суворим, можливо, ви зустрічали з його боку суворий погляд, неласкове слово і вважали його недобрим і суворим, але, вірте мені, архіпастирським словом своїм я вас запевняю, що щиро любив він вас і все робив, шукаючи одного вашого. Помолимося ж за померлого, щоб Господь учинив його у двори Свої, а його молитвами і нас помилує! Скитоначальник ієромонах Феодосій (Поморців) Слово на сороковий день від дня блаженної смерті старця Варсонофія (10 травня 1913 р.) Поминайте наставники ваша, що Говорячи вам слово Боже: їхнє дивлячись на закінчення проживання, Виповнилося вже сорок днів, як панотець Варсонофій спочив про Господа. За кілька днів до своєї смерті він попросив оточуючих його читати Св. Євангеліє, яке й читалося майже безперервно до самої його смерті. Глибоко зворушлива і повчальна була ця блаженна смерть Старця! Здавалося, що він спокійно заснув, і тільки дихання, що припинилося, виявило, що душа залишила тіло. Господь послав Своєму рабові блаженну тиху кончину після багатотрудного життя, яке батюшка Варсонофій прожив, як істинний християнин і істинний монах, у надії на Бога і в цілковитій відданості себе водінню доброго і піклованого про всіх людей Промислу Божого. Тому, за словами Апостола, пам'ятатимемо і ми, як духовні чада спочившего Старця, про його настанови, про його життя і про його блаженну кончину. Пам'ятатимемо для того, щоб, маючи перед собою образ наставника, не втратити зібраного з настанов його скарби. Батюшка Варсонофій, вступивши до Скита, прожив у ньому 12 років до вступу свого на громадське служіння обителі та народу. За цей час, користуючись розсудливо тишею Скита та всіма його зручностями для внутрішнього духовного життя, він старанно читав писання св. Батьків, які вчили чернечого життя, і переймався їх духом, пізнаючи прочитане на досвіді свого власного життя і терплячи різноманітні скорботи, які зустрічають завжди всякого ченця, що бажає жити істинно по-черево, бо ворог спасіння роду людського не дрімає, а як лев рикаючи. Але, пам'ятаючи євангельські слова: терплячий же до кінця, той врятований буде 526 , Батюшка смиренно терпів і, терплячи, все більш і більше процвітав у духовному житті, бо «скільки може серце вмістити в перенесенні скорбот, стільки вміщає і благодаті Божої» 527 . І коли духовно дозрів настільки, що міг уже сприйняти на себе служіння словом, тоді з волі архіпастиря та монастирського начальства, краще ж сказати – з волі Божої, батюшка Варсонофій був поставлений на священик Церкви Христової, хай світить усім. Йому незабаром одне за одним було вручено духовність, старість та скитоначальництво. Не шукав і не бажав Батюшка цього, навіть, навпаки, не наважувався прийняти на себе цей важкий тягар, розуміючи, що доведеться розлучитися з тишею і безмовністю смиренної келії, в якій він думав уже закінчити дні свого життя, і усвідомлюючи, які відповідальності і труднощі ляжуть тоді на нього. І тільки за обов'язком чернечим, за святе послух, прийняв Батюшка на себе цей хрест, який і ніс протягом 10 років до самої своєї кончини. Але несучи це послух, батюшка Варсонофій зберіг любов свою до тихого смиренного життя в відокремленій келії і нерідко висловлював близьким своїм духовним дітям думку, ніби, залишивши все і відмовившись від усіх посад, знову піти в просту братську келійку і готуватися до смерті, плачучи про грі. Як важко нести настоятельський хрест, знають ті, хто його ніс чи несе. Він настільки важкий, що багато святих бігли й ухилялися від нього, коли були прикликані на це служіння, хоча були приречені благодаттю Божою, бо вони усвідомлювали всі труднощі та відповідальність цього послуху і пам'ятали слова Господа: Хто хоче бути великим між вами, нехай буде вам слугою 528 . А тому, приймаючи на себе цей хрест служіння словом і настоятельства лише за святе послух, а не з якихось своїх особистих, честолюбних цілей і вигод, дивилися на себе, як на служителів і пастирів, яким доручено справу служіння спасінню словесних овець стада Христового, і знали, що за виконання сповнені до виконання з достоїнством до цього. винагороду на Страшному Суді Христовому. Якщо ж це служіння так було важко завжди, то тепер особливо. Бо на Церкву Христову сатана мабуть повстає з усіма силами пекла, і вовки хижі хитаються розігнати словесних овець Христових. Все це глибоко розумів і усвідомлював батюшка Варсонофій, але саме це й змусило його стояти на тому місці, де Господеві хотілося його поставити. Пастир добрий душу свою вважає за вівці, не залишає їх і не біжить від них, коли бачить вовка прийдешня... 529 Бо з нього стягнеться живіт їх; так говорив Батюшка та всіма силами своїми, з усією любов'ю своєї високої душі віддавався на служіння ближнім. Якщо, за словом Апостола, обернений грішника від помилки шляху його, врятує душу від смерті і покриє безліч гріхів 530 , то як більшої нагороди гідний той, хто, можливо, цілі сотні, якщо не тисячі, душ привів до Христа, хто не гребував ніяким грішником, навіть на відірвати його від гріха, щоб вирвати його з пазурів сатани, щоб підігріти в ньому надію спасіння... І з якою вдячністю та благоговінням зберігатимуть пам'ять про Старця ті, хто бував у Батюшки на сповіді. Сповідь – це таке таїнство, без якого не може відбутися спасіння людини; бо майже кожна людина після блаженних років невинного дитинства йде від благочестивого життя, почуттів і думок благодатних «на країну далекі» і блукає роздоріжжям світу цього, збившись зі шляху істинного і впадаючи в різні гріхи і пороки. І так проходять часто цілі роки і навіть десятки років! Але ось людина як би схаменеться, зрозуміє, що так жити не можна, що таке життя - смерть, і починає відчувати потребу іншого життя, життя по Богу, по совісті. Але після такої довгої блукання по роздоріжжям гріха людина втрачає поняття істинні і правильні, а тому й не знає, як і з чого почати. Намагається він самотужки виправити своє життя, але дивується і зневіру, бачачи, що нічого не встигає у своєму намірі. Тоді благодать Божа приводить його до думки, що, перш за все, необхідно покаятися і покаянням започаткувати і заснувати нове життя. Покаятися – це означає примиритися з Богом і отримати від Нього прощення гріхів. Це і відбувається в Церкві Христовій через сповідь, сповідь щиру, сердечну. Потрібно приступити до неї зі свідомістю її необхідності, бо сповідь є духовним судом, на якому людині дана Богом можливість виправдатися, якщо вона не бажає підпасти вічному осуду на Страшному Суді Христовому. Бо якщо ми самі себе засудили, то не будемо засуджені там, де велике й нескінченне засудження. Правда, що людина, перш ніж дійшла до свідомості такої необхідності сповіді, неодноразово бувала на ній. Але як бував? Бував або заради форми, або за звичаєм, або з інших причин, сповідуючи гріхи не всі, соромлячись сказати гріхи найтяжчі за брехливим соромом або не розуміючи тяжкості гріхів, вважаючи іноді навіть смертні гріхи невинною забавою. Звичайно, за таких умов сповідь втрачала свою силу, розум людини не просвіщався і гріховна тяжкість продовжувала лежати на душі людини жахливим гнітом. Але зовсім інше відбувається з людиною, яка приступила до сповіді зі свідомістю своїх гріхів. Він відчуває після сповіді умиротворення совісті, сприйме надію спасіння, душа його ніби воскресає, прокидається від тяжкого сну гріховного, і він готовий вступити на новий шлях, шлях угодження Богу. Не всі однаково легко наважуються приступити до сповіді з усією щирістю: у багатьох сповідь випереджає тяжку боротьбу, а інші навіть не усвідомлюють всієї необхідності сповіді. І ось для всіх таких батюшка Варсонофій був незамінний. Він розумів всю силу сповіді та звертав на неї особливу увагу. Йому дано в цьому особливий дар від Бога. Душа грішника, що кається, одразу розташовувалася до нього, відчувала довіру, бо Батюшка не відштовхував його, не гребував ним і, розкриваючи перед ним же його власну душу, допомагав йому сповідувати свої гріхи і оголювати свої гріховні виразки, які таїв у душі своїй, можливо, багато років, носячи. Батюшка вмів в той самий час і розташовувати людину до щиросердної сповіді, і показувати йому всю тяжкість і неподобство гріхів, і вливати в його душу надію спасіння. Владно було його слово, і настанови його незабутньо вражалися в душі людини, бо виходили з благодатного досвіду та знання душі людської з усіма її недугами та силами. Батюшка кожного, хто приходить до нього, умів прийняти, вислухати і дати відповідну пораду і повчання, будучи примудрений від благодаті Божої. І благодать цю, яка спочивала на Старці, міг випробувати всякий, хто приходив до нього як до старця. А до старця приходять не заради чогось іншого, як заради того, щоб упокорити своє мудрування і переломити свою злу волю, щоб зробити її покірною Божій волі. Тут Батюшка був у всій величі старця. Навіть зовнішній вигляд та звернення його справляли сильне благотворне враження. Він готовий був обласкати будь-кого, хто б він не був, і тільки лицемірства, самочинства, завзятої непослуху та гордості не міг виносити. З такими людьми він поводився суворо і навіть суворо, бо не міг потурати їм як начальник і старець. І не можна бентежитися цією суворістю, бо вона згодна із законом духовним. Бо так навчали святі Отці, наприклад, преп. Іван Ліствичник, викл. Марк Подвижник та інші. Навіть у самому Євангелії поряд із обітницею всепрощення та блаженства вимовляються суворі викриття та погрози. Отже, одне одному не заважає: отже, й те й інше необхідне й узгоджується з духом християнства. І безперечно, що дух Христов мешкав у Старці і привернув до нього натовп народу. Він став відомий по всій Росії, у всіх верствах суспільства. Його старечу гідність засвідчили багато духовних осіб, які були з ним у духовному спілкуванні та листуванні і користувалися його настановами. Багато хто називав його великим і богомудрим Старцем, випробувавши на собі силу його богомудрих порад. Багато хто мав до Батюшки таку віру, що без жодного сумніву приймав його слова, і, справді, заради таких простих сердець Господь так примудряв Старця, що через нього говорив волю Свою всесвяту. І слава про батюшку Варсонофії зростала і росла, хоча сам він боявся цього і навіть намагався закритися, по смиренності вважаючи себе грішником і просячи своїх духовних дітей нічого про нього не говорити. Але світильник для того був запалений і поставлений на свічник, щоб світити. І він світив усім нам за допомогою благодаті Божої, наставляючи нас і керуючи спасінням. Будемо ж невпинно молитовно пам'ятати про Старця, платячи за любов любов'ю і надію, що й за труною не забуде він нас, як не забував за життя. Амінь. Складено о. Ніконом (Бєляєвим) . Короткий нарис життя та діяльності старця, священноархімандрита схимонаха Варсонофія Старець схіархімандрит Варсонофій, у світі Павло Іванович Плиханков, із потомствених дворян, народився 5 липня 1845 року. Після закінчення освіти в Полоцькому кадетському корпусі він вступив на військову службу і дослужився вже до чину полковника оренбурзького Козачого війська на посаді начальника мобілізаційного відділення та старшого ад'ютанта Казанського військового округу; але духовний напрямок, щеплений йому благочестивими батьками ще в дитинстві, отримав перевагу над усіма іншими інтересами, і він вирішив присвятити себе Богу. Чутка про пам'ятне о. Амвросії привернув його до Оптіна; великий Старець, схваливши його намір, благословив його вступити в обитель, і він був прийнятий до братства Предтеченського Скита тієї ж Пустелі в грудні 1891 року. Три роки, щовечора, ходив він для довгих розмов до пам'ятного старця о. Анатолія, а потім до о. Йосипу. Перші дванадцять років він займався у відокремленій келії під керівництвом старців вивченням церковноаскетичної літератури. Потім у 1903 році, будучи вже в сані ієромонаха, призначений був помічником Старця та духовником Амвросіївської жіночої пустелі та прочан. У війну з Японією він був відряджений на Далекий Схід для служіння в лазаретах та шпиталях Червоного Хреста, за що нагороджений був наперсним хрестом. Після повернення знову визначений був духовником. У 1906 році Високопреосвященний Антоній, митрополит С.-Петербурзький, викликав його для вищого призначення, але Батюшка з упокорювання і любові до відокремленого життя ухилився від пропозиції Високопреосвященного Владики і залишився в Оптиній, де в 1907 призначений скитоначальником з зведенням в саном. На цій посаді йому відкрилося особливо широке місце для діяльності. На нього покладено було духовне окормлення як братства, так і всіх відвідувачів, для чого він щодня приймав на усні бесіди всякого роду осіб, з якими потім у нього було щоденне листування, що доходило не менше ніж до 4000 листів щорічно. Зі смертю пам'ятного о. протоієрея Іоанна Кронштадтського та старця о. Варнави приплив прочан до Оптіна помітно збільшився. Серед них було багато осіб із вищих класів, а також учнівської молоді обох статей вищих навчальних закладів. Хвилювані різними почуттями, які збиваються сумнівами, вони вдавалися до допомоги і керівництва старця Варсонофія і в нього за сприяння Божої благодаті знаходили відповідне лікування. Ще задовго до його вступу в обитель Господь ніби приготовляв його до подвигу старчества, про що ясно свідчить резолюція преосвященного Веніямина, єпископа Калузького і Боровського, в якій преосвященний наводить спогад про Старця як про людину, відому йому своєю аскетичною налаштованістю. За весь час свого перебування в Оптиній Старець ніколи не відлучався з обителі і виїжджав з неї тільки з слухняності; останній виїзд його за послухом був у 1910 році на станцію Астапово для звернення та напуття графа Л.М. Толстого, що, втім не було допущено оточуючими графа, на жаль всіх православних і передусім о. Варсонофія. Прощання старця Варсонофія з братством Оптіної Пустелі У березні 1912 р. несподівано облетіла братію звістка про найвище призначення Батюшки. Важко мирилася ця звістка з думкою про тяжкість позбутися його, ще важче вірилося в те, щоб кволий Старець недуги якого зростали дедалі більше, покинув Оптіну. А тому надія, що Батюшка залишиться в Оптиній, як і раніше, не залишала братерство майже до самого свята Великодня. Але Старець явив себе адамантом чернечого служіння; і ось братія дізналася, що 2 квітня, у понеділок на Фоміній, він залишить обитель. Прощання, з властивим оптинцям смиренністю та скромністю, відбувалося після пізньої Літургії у Казанському соборі, куди зібралася вся братія монастиря на чолі з о. архімандритом Ксенофонтом, а також сам старець Варсонофій та прочан. Був відслужений напутній молебень, перед початком якогось о. архімандрит Ксенофонт звернувся до Старця з наступною прощальною промовою: Пресельник я є в тобі, Господи, і пришлець, як усі мої батьки. Чи думали ви, шановний о. ігумен, що вам, майже минулому вже життєвий шлях, доведеться розлучитися з Оптіною, і саме тоді, коли ви найбільше прив'язалися до неї і, можливо, життя поза Оптиною і не могли уявити собі? Чи думав я розлучитися будь-коли з вами і без вашої допомоги та сприяння керувати обителью? Але ось, як удар грому над головою, спалахнула несподівана звістка про ваше призначення в іншу обитель... Як все неміцно, подумав я, і згадалися мені з цього приводу слова Писання: Пресельник я є в тобі і пришлець, як усі мої батьки. Так, воістину ми ніколи не повинні були забувати цього і, не бачачи нічого стійкого тут на землі, де все – одна метушня, нам слід бути готовими до всіх випробувань і мінливостей. Дивлячись на вас, шановний о. ігумен, я втішаю себе словами тієї ж богонатхненної Псалтирі: Від Господа стопи людині виправляються, і шляхи його схопить зело 532 і все ж таки не можу подолати скорботного почуття і гнітючої думки про те, що ви залишаєте мене і братію. З 1907 року ви поділяли зі мною тягар настоятельства, за справжніх умов особливо відповідальний, і за цей час значно полегшували мені праці з управління обителью. На моїх очах впорядкований вами, і внутрішньо і зовні, довірений вам Скит і залишається зараз вами в квітучому стані; храми, ризниця, трапеза, бібліотека, келії, зміст та джерела змісту – все говорить на користь вашого управління. Висловлюючи вам за все це глибоку подяку, не приховую від вас, що нелегко мені і дуже сумно відпускати вас з обителі. Ви знаєте, і мені не забути цього, чим ви були для мене у важкі хвилини життя та наполягання, за останні роки особливо. Мало хто знає вас так добре, як я, а тому і не можуть гідно оцінити вас і тому в судженнях про вас впадають у сумні помилки. Ось перший приїзд ваш до Оптіни; стоїть ваш образ виразно в очах моїх, як і тоді, коли я ще був ієродияконом. Це було у вісімдесятих роках; я був черговим, коли ви увійшли до храму, тоді ще у формі полковника. Не забуду, яке приємне враження справили ви на мене цього приїзду, і це перше враження мене не обдурило. Вступивши до числа послушників, а це було в 1891 році, ви опинилися на висоті свідомості зробленого вами чернечого подвигу, і це після блиску та розсіяння великосвітського життя. Пам'ятаю я, на наших очах це було, наскільки віддані були ви старцю о. Анатолію, як користувалися його керівництвом у повній смиренності, з відсіканням своєї волі. Виконуючи його волю, ви взяли участь в оптинських друкованих виданнях. Пригадується і те, яку старанність ви виявили у спорудженні пам'ятника на могилі о. Амвросія. Наприкінці спокуси, будучи представленим до постригу, ви не замислилися перед позбавленням пенсії, в чому виявилося ваше безкорисливість. Мої спогади про ваше духовне зростання на моїх очах, під досвідченим керівництвом оптінських старців, не мають і тіні пристрасті. На доказ чого я дозволю собі навести відгук про вас преосвященного Веніаміна: «Вказаний послушник Павло Іванович Плиханков, – писав Владика, – особисто мені відомий своєю релігійною налаштованістю та прагненням до аскетичного життя ще з того часу, коли я був у м. В. Казані священиком, а він полковником». У всіх ще на пам'яті ваше суворо відокремлене життя в Скиті та старанне протягом дванадцяти років вивчення святоотцівських та аскетичних творінь. Ніхто, звичайно, не забув, як відряджено ви були на Далекий Схід в останню війну, як вам було важко їхати від нас, і як ви з честю, гідно імені Оптіної, несли покладене на вас послух. Потім, коли викликалися ви для вищого призначення, особливо виявилася ваша щира любов до Оптіної, перебування і служіння в якій ви віддали перевагу всьому іншому. І ось, нарешті, – ваше старечість та духовність. Здавалося б з усіх міркувань, що тут, в Оптіній, де ви так багато попрацювали, вам би заспокоїтися. Але Господь, від Нього стопи людині виправляються 533 , присвятив вам інше поле життя і діяльності. І ось новий жереб служіння, вищого і почеснішого, падає на нас, і падає зовсім раптово, щоб і ви, і я, у покірності і з упокорюванням, яким вчили нас наші пам'ятні старці, могли від щирого серця покірно сказати: «Мандрівник і пришлець я у Тебе, Господи!» Бог нехай зміцнить вас на новому подвигу ширшого і благопліднішого служіння! Взаємну скорботу нашу, за старечим заповітом, ми знаємо з вами, чим вгамувати: моліться за мене, за браття, а ми за вас. Ще раз приношу вам щиру подяку свою і від імені собору старшої братії, і Господь нехай нагородить вас за ваше ревне і багатоплідне служіння Святій Церкві у лютий для неї час, якщо не в цьому, то в майбутньому житті. Амінь. На цю промову Старець відповів зі свого боку коротким словом, в якому відніс усе скоєне ним на користь обителі до вседіючої благодаті Божої: «Втішаю і підбадьорюю себе, – сказав він між іншим, – тою думкою, що Господь не тільки діяння приймає, але й наміри добрі для мене багато, наміри ж у мене були самі і браття, і для всієї обителі, і якщо в чому не встиг, то прошу покрити мою неміч поблажливістю ... Сумно і важко мені розлучатися з вами, але, мабуть, так завгодно Богу, від Нього ж стопи людині виправляються; намагаюся не забувати і того, що не імами бо там перебуває граду, але прийдешнього стягнемо 534 . Слабкі вже сили і багато немочі мої, але я підкріплююсь вірою в благодать Божу, «що збіднює поповнювальну», нерозлучна зі мною і надія, що і цього разу не залишить мене Господь Своєю милістю, як і тоді, коли я розлучався з вами, їдучи на Далекий гідний о. архімандрит, і ваших, дорогі батьки та браття, всіх без винятку... Благодать і мир, і будь-який Божий нехай перебуватиме з усіма вами...» Наприкінці молебню ризничний і духовник прочан, він же духовник і самого Старця, ієромонах о. Феодосій, нині скитоначальник і тимчасовий заступник настоятеля Пустелі, з благословення настоятеля вимовив від імені всього братства обителі наступне прощальне слово: Ваша Преподобність, всечесний о. ігумен, шанований наш Старець і отець духовний! Від надлишку серця уста глаголют 535 . Серце сповнене, слово мимоволі проситься на язик. Благослови нас і цього разу, як ти благословляв на всяке діло добре: дай благословення цьому слову, слову від щирого серця, прощальному слову твоїх духовних дітей та словесних овець. З пасхальними світлими і радісними піснями ми проводимо тебе на місце твого нового служіння. Богові завгодно, щоб світильник, що засяяв серед нас, засяяв ще яскравіше, і ось Він зі скромної Пустелі вилучить тебе і ставить на більш високій свічниці, на більш видному і відкритому місці, у вигляді першопрестольної столиці. На тебе покладається найвище призначення, гідні сивини твої прикрашаються знаком вищої церковної відзнаки, тобі відкривається більш широке місце для духовної діяльності, де ще в більшому обсязі розгорнеш ти свої незвичайні духовні сили. Ти залишаєш нас у пору твого духовного розквіту, в особливо важкий для нас час, залишаєш тоді, коли ти всього більше потрібен нам і в такій справі, важливішого від якого немає іншого на світі: ти залишаєш нас без твого керівництва у справі спасіння душі і підготовки до вічності. І ось, тебе більше не буде серед нас, а ми так з тобою родилися, прив'язалися до тебе і вважали своїм назавжди; нам і на думку не приходило, щоб ти коли-небудь залишив нас. Гірке прощання, сумне розставання, сумне невідоме розлука! У ці світлі, урочисті дні ми раділи і духовно тріумфували в псалмех і співах і піснях духовних, співаючим і співаючим у серцях наших Господеві 536 . Забулася ніби на якийсь час взагалі всяка скорбота. Думка про Воскреслого Господа і втішне почуття в надії на звокрещення з Ним у вічний живіт – ось що нас тішило і займало. Те саме почуття світлої радості та урочистості Православ'я у Воскресінні Христовому мабуть сповнювало й твоє серце, коли ми за звичаєм зібралися у Світлий день до тебе з привітанням. Побачивши твого бадьорого і життєрадісного з веселою усмішкою обличчя якось не хотілося думати, що наближається розставання. Пам'ятається, що ми так само добродушно вислухали твої слова, як ти сказав їх: «В гостях добре, – привів ти російське прислів'я, – а вдома ще краще; так і я, хоч і їду, але уявляю, що їду в гості, а будинком все-таки вважаю і вважатиму Оптіну». І думка про те, що втратимо тебе, ще більше віддалялася в нашій свідомості. Але інше людське та інше Боже. І ось, про що ми не хотіли думати, настало. Важко віриться, що ти востаннє прийшов дати нам батьківську настанову і благословити нас. Не відразу вникнеш і гідно оціниш те, що відбувається. Начебто все ще по-старому: ти ще у спілкуванні з нами, і ніби йому ніщо не загрожує, і, однак, такого спілкування більше вже не буде. І мимоволі воскресає у пам'яті все, що було у цьому спілкуванні. І насамперед приходять мені на думку Спасителя: Залишіть дітей приходити до Мене і не сваріть їм 537 . Ні старий вік, ні недуга, ні численність занять, поєднаних з багатотрудним служінням на посаді настоятеля і отця духовного, не відбирали тебе в нас, і ти був вірним послідовником цих слів Господа: Залишіть дітей приходити до Мене... Зворушливе і повчальне видовище було, коли ти в навчання та благословення; Повчально було трохи раніше прийти і побути в сповненій неземного миру і благолепия келії в очікуванні твого появи, коли, бувало, зосереджуєш всі думки на силі і значенні твого спілкування з нами і весь занурюєшся в молитву, нехай осяє через тебе благодать Божу несподівану. Відрадно і радісно потім було бачити Старця, убеленного сивиною, з євангельською простотою, дитячою лагідністю і довірливістю розмовляючого зі своїми богодарованими дітьми; ще зворушливішим було так зване спільне благословення. Тому, радіючи за твоїх нових духовних дітей, які здобувають в особі твоїм істинного отця і пастиря, ми самі сповнюємося смутку. «Світ вам» – ці слова Воскреслого Господа неодноразово лунали у минулий Великодній тиждень. Йому наслідував і ти, отче наш духовний, у всій твоїй діяльності на нашу користь душевну. Але особливо пам'ятними в цьому відношенні будуть для нас твої відвідування нас у самій обителі, коли ти протягом деякого часу щодня присвячував нам вечірні години після вечірньої молитви на спасенні бесіди. Які прості і водночас глибокі, і якою теплотою були пройняті ці бесіди, в яких ти повчав, як здобути світ Божий у серці; як потрібно найбільше прагнути жити у мирі з Господом, ближніми та зі своєю совістю; як необхідно вжити всіх зусиль набути живої віри в Христа, і гарячою любов'ю до Нього невпинно гріти своє серце, щоб ще тут на землі започаткувати Царство Христове в душі. Скільки тоді проливалося на нас духовної сили та мудрості! Навряд чи був тоді хоч один із нас, хто б не зазнав на собі дій солодких умовлянь і не йшов би умиротвореним у свою келію, щоб із оновленими, обвіяними духом Христовим любові й світу силами стати на перерваний чи похитнутий подвиг, на залишений чи зневажений послух. Добрі плоди такого спілкування незліченні, вони завжди будуть у пам'яті і ніколи не забудуться. Мир залишаю вам, мир Мій даю вам 538 , – ось що заповів нам Спаситель. Нехай же світом Христовим переймається і наше прощання; нехай обійме світ цей серця всіх, хто б і якою мірою духовного ставлення до тебе не стояв. Там немає щирої віри у Воскреслого, де тільки вустами оголошується пісня «Воскресіння день» 539 , там немає світу, де без сердечної участі співається: «І простим, що ненавидить нас, вся Воскресіння» 540 . Отже, в ім'я Христове «отримаємо один одного», і в повноті миру та любові, все сукупно, від першого до останнього з братії, зі світом проводимо проповідника світу на нові подвиги світу. Ретельно помолимося Господеві, нехай Він захистить миром твоє виходження, як благословив їм входження твоє. Помолись і ти за нас, нехай не позбавить і нас Господь з твоїм відходом Свого світу, яким досі жила і нині жива наша обитель. Ще важче нам розлучатися з тобою, коли ми згадуємо, що ти був нашим старцем. І з твоїм виходом з духовного фундаменту обителі ніби знімається один із основних каменів. Наступник пам'ятних оптинських старців, ти був вірним тлумачем їхніх завітів. Досі всі твої великі попередники до кінця несли в стінах цієї обителі свій високий подвиг старчества і лягли в її надрах; тобі ж судив Господь інший жереб... Знаємо і віримо, що тяжке, незручне за сучасними умовами порятунку несемо ярмо. У наш убогий духовними людьми час мало хто проникає в цю мудру справу, і ті, кому вона відкрита, тільки ті зрозуміють і оцінять, чого вони в твоєму обличчі позбавляються. І строгість аскетичного життя, за справжніх умов життя ледве доступна, і освічений знаннями розум, і багаті дарування, і знання душ людських, і розрізнення зброї ворожого, і духовний досвід, і навіть, що найдорожче, - дар міркування, - все, що вабило до тебе душі людей, що віддали за тебе душі людей, що віддали себе не за душу людей, що віддали себе душі людей, що віддали себе ці дари Божі мав ти для нашої користі та нагодування і нині несеш їх із собою, йдучи в інше місце, до інших людей. Незабутніми повинні залишитися в нашій пам'яті твої завіти: чистим зберігати совість у ставленні до Бога, братії та в келії; не залишати ні на хвилину мисленої лайки: ніколи не переривати Ісусової молитви, для чого перш за все неопустимо виконувати келійне правило, всіляко уникаючи при цьому марнослів'я та вільного спілкування з братньою: не нарікати на монастирські порядки, але за все дякувати Богові і вважати себе нічого не достойним; із зростаючим старанням і любов'ю нести і чинити всяку послух настоятелю і старшій братії; без благословення отця духовного нічого не робити і не здійснювати жодного наміру; особливо ж небезпечним почитати для себе осуд старших і самовільне, без благословення, залишення обителі, твердо пам'ятаючи і ніколи не забуваючи, що перебування в Оптиній – це найбільша милість Божа, яку, безумовно, необхідно заслужити життям, відповідним завітам великих старців, які в Оптиній відпочивають. Закарбується назавжди в розумі і серці і окрема сповідь, якою удостоювалися багато хто - сповідь особлива, тривала, в якій ти досліджував усі вигини і схованки душі людської, сповідь, яка без перебільшення перероджувала каявся. Як усі ті, що в тебе взагалі окормлялися, так ці найбільше зобов'язаними тобі вважатимуть себе до гробу, і твоє ім'я буде в них одним із перших на молитві. Ретельна буде з боку таких осіб молитва, нехай буде тимчасовим твоє звідси відбуття, нехай оберне його Господь у душерятувальну подорож і знову нехай поверне тебе на місце служіння, що залишається тобою, в Оптину, в якій ти становив початок. Допоможи тобі Господи у твоєму новому служінні. Братська любов про Христа Ісуса знову спонукає нас радіти за побратимів, до яких спрямовує Він нині стопи твої; ще більше примирила б нас із твоїм відходом втішна звістка про те, що вони так само полюбили, шанують і віддані тобі, як любили, шанували і були віддані тобі ми, духовні твої діти – браття Оптиної Пустелі. Чим ми віддамо тобі на прощання за всю твою працю? Як їх оцінимо і яке слово подяки буде рівноцінним їм? А ми ще не згадали тут про твою начальницьку діяльність у улюбленому тобою Скиту, про його благоустрій і опікування тобою і простого народу, і освічених класів, про прихильність до Церкви інтелігенції, про залучення до Пустині прочан і про велике, за прикладом приснопам'ятних старців, листування. Такою була твоя діяльність на користь Оптіної. І такого невтомного трудівника позбавляємося ми, насельники Оптіної, у нинішні тяжкі дні нового лихоліття, коли потрясаються основи Церкви і держави, коли семитисячолітній ворог стоїть у всеозброєнні всіх своїх сил, і коли боротьба з ним особливо важка і потребує особливого мистецтва. Дари духовні бідніють, ряди борців рідшають, пастирі одні за одним йдуть чи роз'єднуються зі своїм стадом, ось як нині з тобою ми, протягом одного року втрачаючи відразу двох старців. Вже збувається за гріхами нашими і на нас грізне слово Боже: Вражу пастиря, і розійдуться вівці череди 541 ? Де ж і в чому шукати нам засоби до умиротворення душевного в таких тяжких скорботах і грізних випробуваннях? Ти, духовний керманич наш краще за нас знаєш і не відмовиш нам вказати шлях, яким би ми безпомилково прямували до своєї мети і без тебе так само, як і при тобі... Чи помилимось ми, якщо скажемо, що в нашій можливості залишається один засіб, один шлях – це слідувати завітам старців, що перше почили, і твоїм і молитися. Молись за нас, про благоустрій і умиротворення без тебе, а ми молитимемося за тебе. Ми бачимо, що і тобі не менш сумно розлучатися з нами та улюбленим твоїм дітищем – Скітом. Ця взаємна скорбота ще тісніше зближує нас, даючи місце підкріпленню у покладанні на слово Боже, схвально і втішно мовить: Поблизу Господь розтрощених серцем. У мирі скорботи будете, але дерзайте, що Я переміг світ 542 . Амінь. Після багатоліття о. архімандрит підніс Старцю ікону Казанської Божої Матері в срібло-посланому окладі, просячи прийняти її на знак постійного молитовного спілкування та нагадування про себе, братерство та обителі. Після цього вся братія один за одним почали підходити під благословення. Наближаючись до Старця, всі за звичаєм, який споконвіку встановився в Пустелі, падали на коліна, у багатьох помітні були сльози. Зворушливо було останнє благословення Старця. Неважко було бачити, як палко любила і глибоко віддана була Старцю братія, і як важко було для неї розставання. Храм оголосив ридання, коли рушив до виходу Старець... У молитовне нагадування про себе Старець благословив всю братію образками... Сумом і скорботою віяло цього разу в обителі: всі були якось незвично зосереджені в собі, ходили з опущеними вниз обличчями, наче чогось дорогого і найнеобхіднішого позбавлялася Оптіна... Для всіх було очевидно, що Пустинь в особі старця Варсонофія зазнала великої потери. Але неправильне слово Боже: Багато скорботи праведним, і від усіх їх визволить я Господь 543 . Що молитвами пречисті Богородиці і старців буди, буди. Прибуття старця Варсонофія до Москви Зведення його у сан архімандрита. Від'їзд до Старо-Голутвина монастиря і вступ на посаду настоятеля Вранці 3 квітня поїзд Московсько-Києво-Воронезької залізниці, яким їхав Батюшка, зупинився біля станції «Москва». Була 9-а година на початку. Вийшовши із вагона. Батюшка прямо попрямував до Богоявленського монастиря до преосвященного Трифона, у якого зустрів сердечний, привітний прийом. Зайшовши до соборного храму обителі та помолившись, Батюшка пішов до Іверської каплиці для поклоніння чудотворному образу Божої Матері, який особливо шанував. Того ж дня він відвідав каплицю св. великомученика Пантелеймона, а наступного, 4 квітня, відстоявши в Богоявленському монастирі ранок, ранню обідню та панахиду за старцем ієросхимонахом Йосипом (тобто був день Ангела пам'ятного Старця), Батюшка вирушив для поклоніння св. мощам чудотворців Московських та іншим святиням Кремля. Усюди народ юрмився навколо Старця, всі навперейми прагнули прийняти його благословення; серед народу було багато його духовних дітей, які не відходили від Старця. Незвичайне видовище являло собою у всі дні перебування Батюшки в Москві Богоявленський монастир: цілий день народ нестримно йшов до келії, де зупинився Старець, щоб прийняти бодай одне благословення його, побачити його святоліпне обличчя і поцілувати його преподобну руку. 4 квітня владика митрополит Володимир доручив преосвященному Трифону звести Батюшку в сан архімандрита негайно, що владика Трифон і виконав наступного дня. Це було майже всім приємною несподіванкою, оскільки ще до 9 години вечора ніхто не знав про час торжества зведення Старця в сан архімандрита. О 9 годині ранку 5 квітня пролунав звичайний благовіст із дзвіниці Богоявленського монастиря. Ніщо на вигляд не говорило про свято, що має відбутися, проте храм був переповнений прочанами, що й було підкреслено в промові преосвященним Трифоном, який сказав: «Бачу в цьому багатолюдстві запоруку успіху твоєї діяльності на новому місці». Сам владика Трифон не служив: він, одягнувши мантію, омофор і митру, стояв на кафедрі лише до малого входу, за яким і поклав архімандричий хрест і митру на Батюшку. У храмі запанувала мертва тиша, і лише урочисто звучали слова молитов зведення, у відповідь яким гриміло з кліросів «аксіос». Далі Божественна літургія слідувала зазвичай, що чиниться Батюшкою соборно. Після відпусти владика Тріфон вийшов на амвон, тримаючи в руці свою палицю, але без сучка 544 . Благословивши Батюшку вдягнутися в архімандричну мантію, Владика почав промову. Вказавши на те, що йому вперше доводиться бути скоєнням такого незвичайного чинопослідування, незвичайного не по суті, а тому, що обличчя, над яким воно відбувається, надто незвичайне, Владика сказав: «Я звик огодовувати тих, що приходять в цей Храм, лише словесним млеком; тому не слово настанови маю намір я сказати тобі, але тільки хочу висловити, ті почуття, якими переповнюється душа моя в цю священну хвилину...» Потім Преосвященний згадав своє перше знайомство з Батюшкою, свої бесіди з ним, коротко розкрив, наскільки знав, про все батюшки життя в Скиті, останньою великою скорботою – розлукою з блаженним, пахучим, раєподібним Скітом і переведенням «на країну далі» в чужий, невідомий Голутвин. Але що робити – від Господа стопи людини виправляються. Цей текст Владика багато разів повторював у своїй промові. Висловивши на закінчення впевненість, що на новому місці служіння Батюшки буде ще благоплоднішим, Владика вручив Батюшці свою палицю, вимовляючи при цьому слова вручення: «Прийми цей жезл, яким паси словесні вівці...» Промова ця неодноразово переривалася плачем присутніх. Тут же Владика благословив нового священноархімандрита двома іконами Спасителя (одною від себе особисто, іншою від імені духовних чад Батюшки) і просив благословити народ, що зібрався, спільним і окремим благословенням кожного. Того ж дня Батюшка був у владики митрополита Володимира і просив благословення на настоятельство. 6 квітня, поїздом о 9 годині ранку, Батюшка з благочинним монастирем о. архімандритом Валентином виїхав до свого нового монастиря. Була друга година дня, коли поїзд під'їжджав до станції Голутвін. Батюшку та о. благочинного вже чекали монастирські екіпажі, в яких зараз вони й вирушили до монастиря. Здалеку вже почав лунати гул дзвонів Старо-Голутвина монастиря, а потім відкрився і вид на нього: Батюшка пророчо сказав: «Звідси встану перед Господа». Під'їхали до воріт обителі. Зустрічений всією братією її, Батюшка вдягнувся в архімандриччу свою мантію, приклався до хреста і, взявши палицю, пішов на чолі всіх священнослужителів монастиря в соборний храм. Тут було відслужено літію, під час якої Батюшка прикладався до св. престолу, місцевим іконам та чудотворному образу преп. Сергія, покровителя Старо-Голутвина монастиря. Потім о. благочинний звів Батюшку на настоятельське місце, і вся братія по черзі підійшла під благословення. Благословивши всіх, Батюшка у супроводі братії пройшов теплим ходом у настоятельський спокій, де після співу тропаря і кондака Богоявлення Господнього і «багатоліття» прийняв піднесений йому братством образ преп. Сергія і вимовив коротке слово, в якому, сказавши, що вся його діяльність буде заснована на любові, як заставі світу, і вся нею однією перейнята, взаємно просив і братію покривати любов'ю недоліки його управління та його немочі, а також просив спільних святих молитов. Потім почалася перевірка та прийняття Батюшкою монастирського капіталу та готівкових сум. Після закінчення цієї тяжкої, але необхідної процедури, була запропонована присутнім вечеря кохання, після якої о. благочинний відбув до Москви, а Батюшка почав упорядковувати свої келії, в яких йому судилося Богом прожити рівно рік. Тут не зайве згадати, що Батюшка надавав великого значення тій обставині, що йому довелося бути настоятелем обителі, заснованої преподобним Сергієм, Радонезьким чудотворцем, у день пам'яті якого, 5 липня, він народився і якому завжди молився з дитинства. Також Батюшка дуже втішався тим, що він прийняв настоятельську палицю саме Старо-Голутвина монастиря, де протягом 500 років благоговійно зберігається палиця великого чудотворця Сергія, залишена ним своєму учневі преп. Григорію, голутвинському ігумену, у запоруку постійної своєї допомоги йому та наступникам його у працях настоятельства. Діяльність Батюшки у Голутвині як настоятеля та старця Після приїзду до Голутвина Батюшка негайно, з властивою йому ревнощами та енергією взявся за свої нові настоятельські праці, піклуючись про зовнішнє та внутрішнє благоустрій обителі. Про цю діяльність Батюшки у Голутвині важко говорити в небагатьох словах, але, якщо Господь благословить, її буде детально розглянуто у повному життєписі Старця. Однак не можна замовчати і зараз, що праці Батюшки в Голутвині були надзвичайно великі і пов'язані з великими скорботами... Сили Старця, мабуть, послабшали; але незважаючи на це, він, не покладаючи рук, працював на користь довіреної йому Богом обителі та духовної пастви. Почав Батюшка з зовнішності: зажадав, щоб ніхто без благословення не відлучався з обителі, зажадав охайності в одязі, неопустимого ходіння до ранку, чому сам перший показував приклад та ін. Усі скорботні, всі, чого б не потребували, знайшли в ньому дбайливого, люблячого батька. Було покращено і загальну братську трапезу і доведено до високого ступеня. Монастир мабуть весь пожвавився, тим більше, що щиро бажали рятуватися під керівництвом батюшки звідусіль почали стікатися в Голутвин. Братство все більше й більше оновлювалося, і якщо деякі намагалися за своїми поняттями про чернецтво зробити лише зовнішньої людини ченцем, то інші, перейнявшись батюшкиними настановами, взялися за оновлення внутрішньої своєї людини. Але, звичайно, що останнє не є справою одного року, а іноді багатьох десятків років, Батюшка ж прожив у Голутвині рівно рік. Тому він міг ушляхетнити лише зовнішність голутвинських ченців, привчивши їх до благочиння в трапезі і поза келіями, до виконання статутів і покірливого несення послуху; внутрішньому ж оновленню він поклав лише початок і основу, віримо, що у багатьох вже навіки непорушне. Слух про великого Старця швидко облетів усю округу, пішов народ, потекли і пожертвування, за допомогою яких Батюшка тільки й міг зробити те, що зробив: з настанням літа почався капітальний ремонт усього монастиря, який зажадав багатотисячних витрат, але Господь, мабуть, допомагав Батюшці. Весь монастир був помитий, перефарбований, прочистений, відремонтований заново. Однією з головних пам'яток такої батюшкіної діяльності у Голутвині залишилося художньої роботи металеве визолочене вбрання престолу головного собору, яке коштувало 1.650 рублів. І справді можна дивуватися, як у Старця вистачало сил. Адже треба взяти до уваги, що він мав величезне листування з духовними дітьми, а з обіду до пізнього вечора був прийом народу, який йшов і їхав до нього з усіх боків Росії. Коли ж ти будеш чесна від недостойного, бо будеш уста Моя 545 , – говорить Господь через пророка, і ці слова якнайкраще ставляться до Батюшки. Як часто в найвідчайдушнішому грішнику, що впав до останнього ступеня гріховності, богомудрий Старець умів знаходити і відкривати забруднений і потьмянілий образ Божий і показувати людині, яка в глибині душі подумувала про себе як навіки загиблого, його ж власну богоподібну душу з усіма дивними. Як здивований, дивився нещасний на лагідно усміхненого Старця, і раптом сльози градом починали сипатися з його очей. Він ридав про те, що так довго блукав по роздоріжжях гріха, так довго ображав і прогнівлював довготерпіння Боже, так шалено сам позбавляв себе божественного життя і повільно отрутою гріха отруював всю свою істоту. А Батюшка, поклавши руку на голову його, тихо шепотів слова настанови, від яких весь загорявся бажанням справжнього життя в Богу і рішучістю боротися з гріхом до останнього подиху. Воістину для віруючих уста Батюшки були устами Божими. І як багато серед духовних чад Старця було таких врятованих ним із самих щелеп пекла! Коли владика Трифон у своєму надгробному слові Батюшці коротко згадав про це, який зойк скорботи вирвався з сердець сотні стоячих і не могли втриматися від ридання у своєму великому горі! Ось один із маси подібних випадків. Одна особа дійшла до відчайдушного стану і вже наважилася накласти на себе руки. Але ось миготить у неї думка: напишу старцеві Варсонофію, а там і покінчу всі життєві рахунки. Написала. Чекає на день, чекає на інший... третій – відповіді немає. Вона замикається в кімнаті... Бере револьвер, уже чіпає курок, як раптом дзвінок... Здригнувшись, вона опускає смертоносну зброю... Хвилина вагання... Поклавши револьвер, вона виходить до дверей і... бачить листа від Батюшки. Безсило опустившись на стілець, вона тремтячими руками рве конверт... Читає... і, ридаючи, падає навколішки перед образами. Лист Старця перевернув її душу. Безсмертна богоподібна душа її була врятована для таємничої блаженної вічності. Всіх подібних випадків немає можливості передати, але щодня в тиші батюшкиної моленої скільки звершувалося до Бога, скільки дивних народжень у нове життя в Богу, скільки живих бранців пекла поверталася свобода чад Божих! У Батюшки був характер, дещо подібний до характеру великих Оптинських старців Лева і Анатолія: непідкупна справедливість, простота і прямота його були нестерпими для всіх гордеців, самочинників і грішників, що не зізнаються; він сам не міг лукавити і ні в кому не виносив двоєдушності. Це був справжній ізраїльтянин, у якому лестощі немає 546 . Але доля всіх праведників – скорботи та гоніння. Цієї долі не уникнув і Батюшка, який досяг у високу міру праведності сокровенним чернечим діянням, якого він нікому не відкривав, крім наставників своїх, старців ієросхімонахів Анатолія та Йосипа. Тільки мала крихта цього духовного скарбу збереглася в його келійних записах, з яких Батюшка більшу частину знищив ще за життя. Збираючи від цих дорогоцінних крихт, коли Господь благословить, постараємося з часом скласти цілісний, величний, духовно прекрасний образ душі великого Старця. Передсмертна хвороба Старця Подання їм прохання про звільнення на спокій. Блаженна кончина Тим часом як православний віруючий народ стікався до Старця за отриманням полегшення не тільки душевних, а й тілесних недуг, самого Батюшку підточував у цей час люта недуга. Давно вже понад 20 років напав він на Батюшку і з тих пір не залишав його до труни. Навіть, вірніше сказати, не одна хвороба була у Батюшки, але кілька, що тільки належали до розряду шлункових і кишкових. Безсумнівно, як і нерви грали у цій хворобі чималу роль. Невпинні батюшкині турботи в Голутвині, численні прикрощі, перевтоми і часто досконале знемогу в непосильних працях з кожним днем ​​посилювали її недугу. Абияк Батюшка перемагався ще весь 1912 рік, але з самого ж початку 1913 почав швидко слабшати. Почалося з застуди під час великого водосвяття в Водохреща, коли він відразу відчув себе дуже погано. З цього часу шлунок Старця зовсім відмовився перетравлювати їжу, хоч і вживану в найменшій кількості. Вона вся повністю залишалася в шлунку і кишках, які очищалися, та й то не зовсім, лише після прийому сильнодіючих проносних. Так пройшов увесь січень. На початку лютого Батюшка, незважаючи на свою слабкість, здійснив поїздку до Москви у справах обителі. У Москві Батюшка раптом відчув себе так погано, що швидко поспішив повернутися до Голутвина, навіть не виконавши й половини наміченої програми справ. Однак, повернувшись до своєї обителі, Батюшка не припинив прийому народу, хоча сили його з кожним днем ​​помітно падали. У середніх числах лютого він зліг і 15 числа сповідався, долучився до Святих Таїн, а потім висловив старанне бажання поборотися. Ті, що оточували, стали побоюватися за його життя, але Господь зберіг її ще на півтора місяці; він підвівся і знову, вступив у свій подвиг служіння стражденним. 21 лютого, на запрошення коломенського духовенства, Батюшка відправляв урочисте богослужіння у коломенському кафедральному соборі з нагоди святкування 300-річчя царювання Будинку Романових. Минув лютий та перші числа березня. Батюшка вже майже нічого не їв. 9 березня, під час всенічного чування (була субота) він відчув себе дуже погано і до церкви не вийшов, у неділю потім не служив. 12 березня Батюшка написав начальнику скиту Оптиної Пустелі ієромонаху Феодосію власноруч цілий великий лист, в якому, між іншим, повідомив наступне: «У хвилини скорботних дум з приводу різних тягарів вношусь подумки в милу Оптину, в рідний Скит...» Потім, висловлюючи: може, Господь сподобить мене зачинитися в ньому і підготуватися до смерті, яка, мабуть, наближається; ...зупиняюся поки що на рішенні: чекати ясної вказівки волі Божої...» Народ Батюшка, однак, приймав до середи, 13 березня, включно. Увечері в середу він за звичаєм готувався йти до ранку до церкви о 12 годині ночі, але хвороба його настільки посилилася, що негайно був запрошений духівник, який відразу сповідав і причастив Батюшку запасними Святими Дарами. З цього дня і до самої своєї блаженної смерті Старець майже щодня долучався до Святих Христових Таїн і не приймав рішуче жодної їжі та пиття в буквальному розумінні. Запросили фельдшера, а в суботу, 16 березня, прибув із Москви лікар, який визначив параліч кишок і прописав курс лікування, але Батюшка навідріз відмовився, віддавшись зовсім у Божу волю і відкинувши всі медичні засоби та всі докази людського розуму. Відразу Батюшка звелів запросити всю братію для прощання з собою, і всіх благословляв образками. Також були допущені духовні діти Старця та народ. 17 березня було написано келійний духовний заповіт. Потім 22 березня Батюшка надіслав митрополиту Московському Макарію прохання наступного змісту: «Уклінно запитую, як милості, клопотання Вашого Високопреосвященства перед Святішим урядуючим Синодом про звільнення мене від займаної мною посади настоятеля Коломенського Старо-Голутвина монастиря і про переміщення мене в число братії скита Козельської Введенської прожив понад 20 років. Заохочує мене до такого прохання, з одного боку, відповідальність, праці та обов'язки настоятельські, а з іншого боку – незліченні немочі мої душевні та тілесні, за якими не можу я гідно нести ці обов'язки. Прийняв я тягар настоятельства, як тяжкий ярем, прийняв за послух тільки, так само, як і в 1905 році, незважаючи на 60-річний мій вік, прийняв відрядження на Далекий Схід для виконання пастирських обов'язків у діючій армії. Я вирушав туди, як засуджений на смерть, уже не сподіваючись побачити дорогого мені Скита: проте рука Господня була зі мною, і я повернувся благополучно до рідної мені Оптіни Пустині. Чаяв я тоді, залишивши всі піклування зовнішні, в тиші келійної безмовності оплакувати мої гріхи, сльозами очищати і готувати свою душу до переходу у вічність, але Бог судив інакше. Волею преосвященнішого Веніямина, колишнього єпископа Калузького і Боровського, за обранням усього братства Оптиної Пустелі я був призначений начальником Скита, братським духовником і старцем замість звільненого через хворобу від несення цих посад старця єросхимонаха Йосипа, якого помічником 10 . У 1907 році зведений я був у сан ігумена. Нічого цього я не шукав; я благав Господа лише про те, щоб мати можливість безперешкодно працювати Йому рядовим ченцем; Сподівався я, що рано чи пізно не відкине Господь моління мого, і поніс покладений на мене хрест начальства та старечості. Так було на початок 1912 року. Вже я думав, що наблизився час, коли я отримаю можливість відійти від начальницьких посад і в відокремленій келії очистити внутрішня моя молитвою і сльозами; вже подав я і прохання про звільнення мене з посади, як раптом раптом я був призначений настоятелем Старо-Голутвина монастиря. Пригнічений хворобами, що не мав належного досвіду для управління цілою обителью, обтяжений сімома десятками прожитих мною років, з великою скорботою, як на розп'яття, вирушав я з рідного мого Скита і, як під терновий вінець, схилив мою голову під золоту митру. Цілий рік ніс я непосильний мені хрест, нині ж знемагав до кінця. Лежу на одрі, можливо, вже смертному, лежу, весь розбитий зруйнованими лютими недугами, і у великій скорботі благаю Ваше Високопреосвященство клопотатися перед Святішим Урядовим Синодом про звільнення мене з посади настоятеля Старо-Голутвина монастиря. Коли Батюшка підписував прохання, то сказав своєму письменнику: «Як отримаю звільнення, поїдемо все до Оптіна, там я і складу свої кістки». Становище з кожним днем ​​ставало все серйознішим. Листники Старця, чергуючись з келійниками, день і ніч не відходили від його ліжка. Навіть у сильних стражданнях Батюшка не забував про своїх духовних дітей, особливо піклуючись про оточуючих його, і які зворушливі були ці його турботи! Він багато навчав їх за цей час терпінню, смиренності та життя в дусі. «Прийдіть, чадо, послухайте мене,— говорив він,— чесна бо річку...» — а вони всі, оточивши його одр, з скорботою дивилися, як згасав цей великий світильник, у час світіння якого так раділи серця духовних чад його від свідомості, що він веде їх нерозгубно; дивилися, як відходив у вічність цей великий носій найкращих заповітів Оптинського старчества; дивилися, і благоговійно затамувавши подих, жадібно ловили кожне його слово, ясно усвідомлюючи, що вичерпується вже навіки це джерело живої води. Тим часом уже закінчувався березень і закінчувалося число 365 днів з дня виїзду його з Оптиної Пустелі, з яким мала збігтися і смерть Батюшки за сумним пророцтвом блаженної Параскеви Саровської. Батюшка сильно страждав і іноді навіть стогнав. Величезна пухлина біля горла, що з'явилася тижня за півтора до смерті, дуже перешкоджала дихання. Батюшка часто поіменно закликав, окрім святих угодників Божих і Божої Матері, до якої мав дитячу любов, також і всіх оптинських старців: Лева, Макарія, Амвросія, Іларіона, Анатолія та Йосипа, кажучи: «Батюшка Лев, батюшка Анатолій, батюшка Йоси! 31 березня об 11 ночі прочитали втретє відхідну (вперше її читали 20 березня, а вдруге 30 числа). Помітно було, що дихати Батюшці ставало дедалі важче. У цей час він почав говорити і питати оточуючих його, чи розуміють вони, але вони не могли цілком ясно зрозуміти його мову, бо надто вже невиразно й слабо вимовляв Батюшка свої слова. Проте, щоб не втомлювати Батюшку перепитуваннями, вони казали, що все розуміють. Тоді Батюшка почав говорити про Раю, але мова його ставала з кожною хвилиною все слабшою і невиразнішою. Чи було Батюшці якесь бачення чи ні – невідомо. Зрозуміло тільки, що йшлося про Раю. То були його останні слова. Весь час він був і повній свідомості і оточуючих його називав іменами. Годині до 6 ранку Батюшка замовк і почав тихо, рівно дихати. Дихання його ставало все рідше і рідше, і о 7 годині 7 хвилині ранку 1 квітня 1913 року він віддав свою душу в руці Господа, Якого так полюбив і заради Якого все своє життя розпинав себе до останньої хвилини. Жодних судом з Батюшкою при кончині не було, ніяких ознак болю не помічалося: він, здавалося, спокійно заснув. Негайно тіло Старця було оховано і вбрано в схиму, яку він мав з 1910 року таємно і в якій заповідав покласти себе в труну. Після прочитання канону в кінці душі батько скарбників Старо-Голутвина монастиря ієромонах Серафим з благочинним о. Інокентієм відслужили першу панахиду за невтішного ридання присутніх. Картина була приголомшлива, самі службовці та співачі не могли вимовляти слів від сліз. Усі розуміли, що ця втрата нічим не винагородна. Вічна пам'ять, незабутній, дорогий Батюшко! Відспівування та перевезення тіла Старця до Оптини (З «Московських відомостей» № 82 від 9 квітня 1913 р.) Тіло спочившего Старця було того ж дня винесено в літній собор, але так як там виявилося занадто холодно, було перенесено в зимовий на руках духовних дітей Старця, які з'їхалися до монастиря ще під час його хвороби. Тут тіло стояло до 6 квітня при безперервному служінні панахидів. Старець, що спочив, лежав у схимі з закритим обличчям і руками. На велику втіху духовних дітей Старця, Святіший Синод дозволив ховати його в Оптиній Пустелі, звідки й приїхав до Старо-Голутвина для перевезення тіла ієромонах Паладій з одним із ченців. Народ стікався до монастиря з усіх боків. Приїжджали духовні діти старця Варсонофія, одні попрощалися з тілом, інші залишилися на відспівування. Сходилися до монастиря та місцевих жителів, оскільки Старець за своє недовге перебування тут встиг прив'язати до себе серця всіх. У покоях Старця йшла роздача у величезних кількостях зразків на благословення, а ближчим духовним дітям покійного лунали його речі. Над труною йшло невпинне служіння панахід, моляться клали в труну образки, поясочки, хустки та інше. 5 квітня в соборі була відслужена заупокійна всеношна двома ігуменами коломенських монастирів, а після неї оптинський ієромонах Паладій служив панахиди під загальні співи духовних дітей о. Варсонофія, які до пізньої ночі не бажали покинути труну улюбленого Старця. 6 квітня, у суботу, заупокійну Літургію відправляв преосвященний Трифон соборно з ігуменом Ново-Голутвинського монастиря Ізмарагдом, ігуменом Бобренєва монастиря Філаретом, протоієреєм коломенського кафедрального собору о. Миколою Велєжовим, ієромонахом Паладієм, місцевими ієромонахами та коломенським духовенством. Співав хор черниць Коломенського жіночого монастиря. Великий храм був сповнений молячими. Народ стояв на лавках уздовж усіх стін та колон собору. За Літургією преосвященний Трифон зробив посвяту ієродиякона Інокентія в ієромонаха. Після закінчення служби преосвященний Трифон, звернувшись до Старця, що лежить у труні, сказав прощальне слово. «Востаннє, – так приблизно говорив Владика, – бачу я твою труну, дорогий друг і однодумець. Востаннє ми зібралися помолитися біля тебе, дорогий брат і Батюшка». Владика вказав, якого знаменного дня довелося відспівування Старця: «У день, коли Господь Ісус Христос воскресив Лазаря, подаючи і нам усім надію воскресіння. Тоді ж Господь дав нам дозвіл плакати над померлим, Сам розплакавшись над Лазарем, хоч і знав, що воскресить його. Так і ми плачемо, і як Єлисей, бачачи Ілію, що підноситься на небо, кричить: Отче, отче! Колісниця Ізраїля та кіннота його! 547 і ми вигукуємо: «Отче, отче, навіщо ти пішов від нас, на кого ти нас покинув!» Тільки сльози наші не повинні бути сльозами зневіри та відчаю: втішатимемо себе тим, що дорогий брат наш і Батюшка пішов від мирської маяти у вічне життя і спокій і що прийде час, коли і ми підемо за ним. Ми всі були пов'язані з ним узами кохання, а кохання не вмирає. Чи ми вважаємо, що Батюшка нас тепер не бачить і не любить? Він любить, а тепер йому ще видніше і зрозуміліше наші потреби, і він завжди буде з нами, завжди допомагатиме нам». Далі Господь перейшов до спогадів із життя спочилого старця. Він згадав той час, коли старець, який нещодавно залишив полковницький чин і пішов у відставку в Оптину, проводив там суворе подвижницьке життя. Там єпископ відвідав його в його жалюгідній келії, де були тільки стіл, стілець і голе дерев'яне ліжко, нічим не накрите. О. Смиренно привітав свого гостя. Варсонуфій уклонився до землі, схиливши сиву голову перед молодим ієромонахом-студентом. Розмовляючи, о. Варсонуфій сказав тоді, як добре йому тут і як він хотів би не залишати Оптину обитель до кінця свого життя. Владика згадував, як під час російсько-японської війни старець Варсонуфій був відправлений служити в армію на священицьке служіння і змушений був залишити улюблений скит і повернутися в галасливе військове середовище, яке він колись покинув. Він заїхав у Богоявленський монастир, щоб попросити благословення на прощання у Преосвященного, який благословив його іконою святого великомученика Пантелеймона. Тоді о. Варсонофій казав, що хоча йому й моторошно їхати, але що в Скиту вони борються з ворогами, які набагато лукавіші і зліші за японців – з ворогами нашого порятунку. Згадував Владика, як після 1905 року, змучений тяжкістю переживаного часу, він приїхав відпочити в Оптину і там у бесідах з велелюбним Старцем знайшов підтримку і втіху. У глибокому мовчанні, намагаючись не промовити жодного слова, слухали всю промову Владики. Але коли він перейшов до спогаду про останній час життя Старця, ридання вразили церкву. Всі плакали, згадуючи важкі події, які все так жваво пам'ятали і які переживали разом зі Старцем, та й сам владика не міг утриматися від сліз і так продовжував говорити зі сльозами: «Ти умів тільки любити, тільки творити добро, і яке море злоби та наклепів вилилося на тебе! Ти все приймав з покірністю, як багатостраждальний Йов, говорячи: Господь даде, Господь відібрано 548 . Я свідок, що жодного слова засудження будь-кому я не чув від тебе. З покірністю підкорившись Божій волі, Старець залишив тихий Оптинський скит і на новому місці з усією старанністю віддався працям з благоустрою обителі. Якщо ви, браття – звернувся Владика до голутвинських ченців, – колись бачили суворим його погляд, то, вірте мені, я знаю, що він любив усіх вас. Але слабке тіло не витримало непосильної праці, сили надірвалися, і Батюшка відійшов від нас. І ось ми востаннє зібралися біля нього». Звернувшись, як до живого, до свого покійного друга. Владика дякував йому за ті поради та втіхи, які він черпав у розмовах з ним, і низько вклонився йому. «Ще приношу тобі земний уклін від твоїх дітей духовних», – і Владика поклав земний уклін перед труною. «Я як пастир, – продовжував Владика, – знаю, що в наш час означають такі старці. Його повчання тим були цінні, що з освітою він поєднував висоту чернечого життя. Як пастир, я знаю все море горя і скорботи, в якому страждають тепер люди, гублячи віру в Бога, доходячи до самогубства. Бувають моменти, коли здається, що життя втрачає всякий сенс, коли немає сил боротися, немає нізвідки підтримки і коли людина стоїть на порозі відчаю. Тоді є старець, каже йому: не бійся, ти не один, обіприся тільки на мене: я тебе виведу на дорогу. І ось людина, здавалося, загибла, поступово виходить на істинний шлях, знаходить сили для боротьби, воскресає для життя. І багато таких тепер стоять між нами. Як квочка збирає пташенят своїх під крила, так Батюшка зібрав навколо себе чад своїх, і тепер вони, залишивши всі свої справи та заняття, зібралися навколо нього востаннє. Помолимося ж за упокій його душі». Почалося відспівування за чернечим чином, яке звершував преосвященний Трифон соборно з духовенством. Потім весь народ, що зібрався в храмі, прощався востаннє зі Старцем. Труну закрили, з хресною ходою обнесли навколо церкви і поставили в підвезений до монастиря траурний вагон. Провівши труну, преосвященний Трифон відбув до Москви, а над труною знову почалося служіння панахидів. Вагон не замикали. Навколо труни стояли духовенство та співачі. Служив ієромонах Паладій 549 змінюваний новопосвяченим ієромонахом Інокентієм, співали келійники Старця, що поверталися разом з ним до Оптіна, і черниці з його духовних дітей; інші, оточивши вагон із дорогою труною, підспівували. Сонце яскраво сяяло з неба, кругом розстилалася далечінь лук, похоронний спів розносився серед воскреслої весняної природи; настрій був глибоко урочистий. Тим часом у монастирі відбувався поминальний обід, на який були запрошені шанувальники Старця. До вечора біля труни йшло служіння панахидів. На початку всеношної вагон, при гучних риданнях голутвинських жителів, був відведений на станцію Голутвін, де відслужили велику спільну панахиду, і з ранковим шестигодинним поїздом був відвезений до Москви. З ним разом було причеплено два вагони, в яких їхали духовні діти Старця, які побажали проводити його тіло до Оптини Пустині. Після прибуття до Москви, вранці 7 квітня, біля труни служили панахиди. До 4 години дня вагон було переведено на Брянський вокзал, і там знову почалося служіння панахидів, яке не припинялося до відходу поїзда. Московські шанувальники Старця з'їхалися на вокзал попрощатися з його тілом і сумним натовпом стояли на платформі біля широко відчинених вагонних дверей. Вагон на той час набув вигляду церкви. На стінах, задрапірованих чорною матерією, були прибиті корогви; середину вагона займала труна, вкрита золотим покривом, з квітами, що лежали на ньому; за труною стояли виносний хрест і образ Богоматері, а також великий свічник, заставлений свічками. У глибині стояв хор черниць, які проводжали тіло в Оптіну, навколо юрмилися моляться із запаленими свічками. Невпинною низкою йшли шанувальники Старця широкими сходами у вагон – прикластися до труни, поставити свічку, відслужити панахиду. Весь натовп на платформі стояв із запаленими свічками, підхоплюючи спів «Зі святими упокій» та «Вічна пам'ять». Настрій усіх був тихий, урочистий та світлий; смерть втрачала свій страшний образ і ставала урочистими проводами Старця туди, «де немає хвороба, ні смуток, ні зітхання, але життя нескінченна». У проміжках між панахидами оптинські ченці роздавали «сиротам» Старця квіти з вінків, свічки, ладан, що лежали на труні... Перед відходом поїзда о 10.30 ієромонах Палладій дав останнє благословення присутнім і почав служити молебень. І під співи траурний вагон, що від'їжджали і залишалися, рушив до Оптіни Пустинь, яку рівно рік тому покинув старець Варсонофій. Прибуття тіла Старця і поховання його в Оптиній Пустелі З глибоким сумом прийняла братія Оптіної Пустелі звістку про смерть Старця. Чекали зовсім не на це. Думали, що Старець знову повернеться до обителі, і про це давно вже ходили чутки; особливо чекали на це духовні його діти. Правда, в середині Великого посту прийшла звістка про те, що Старець хворий, але воно незабаром змінилося іншим, - що Старець вирішив незабаром прибути в Оптіну; дякувати Богу, думали оптинці, значить, Старцю краще, і він знову буде з нами. І раптом страшна, приголомшлива звістка: Старець помер, Старця не стало. Відразу ж відслужено було соборно урочисту панахиду за померлим; братія була пригнічена скорботою і поспішала виливати її швидше перед Богом у молитві. Слідом за цим стало відомо, що тіло Старця буде перевезене до Оптіна: так ось що означали чутки про повернення Старця! Ясним стало і останнє звернення Батюшки з проханням про прийняття його в Оптину, - отже, Старець, хоча вже й у труні, але все ж таки повертається до Оптіни, і це служило чималою втіхою для братії. На час прибуття тіла 8 квітня зібралося на вокзалі станції Козельськ духовенство, співаки, братія та численний натовп шанувальників, як місцевих, так і приїжджих. Ось, нарешті, з'явився і поїзд (тіло Старця на прохання шанувальників було з окремим поїздом); зустрічаючі оголили голови. От і він, Батюшко, знову серед своїх колишніх духовних дітей. Але, на жаль, його вже більше не побачать і не почують віддані діти. Чорна труна, від якої віяло вічними таємницями потойбічного потойбіччя, навіки приховала її вічний образ. Тужливо стислося серце, трепет пробіг по всьому тілу, і сльози, наче пеленою, застелили очі. Але нехай буде воля Божа! Тихо, повільно полилися звуки урочистої панахиди на платформі вокзалу, де було поставлено труну. Багато хто плакав... Коли стало відомо в монастирі, що тіло вже на шляху до обителі, пролунав сумний дзвін із дзвіниці, що привернув величезні натовпи народу, що розташувався по той бік річки Жиздрі біля місця урочистої зустрічі біля переправи через річку. Тут же біля порома зібралася братія і численне духовенство Пустелі на чолі з іеромонахом Феодосієм, що тимчасово виконує посаду настоятеля скитоначальником. І ось дві процесії поєдналися. Видовище було настільки ж зворушливе, як і величне. Неможливо словами зобразити почуття, що опанували присутні при цій незвичайній зустрічі. Плакали братія, ридали прощі, ледве вимовляв у сльозах літійні вигуки о. скитоначальник. Хода розтяглася на великому просторі. Труна, на вимогу шанувальників Старця, покрита двома спорудженими їх старанністю парчовими покровами, несла на руках братія, у переднесенні ікон, хоругв, чотирьох величних свічок і переді численного, на чолі зі скитоначальником, сонму духовенства в жалобних. Було близько двох годин дня, коли хода здалася у Святій брамі обителі. При урочистому дзвоні в усі дзвони труна була внесена до Введенського собору Пустелі, і тут численним сонмом духовенства під час співу повного братського хору була здійснена з особливою урочистістю панахида по новоприставленому Старці, священноархімандриті схимонаху Варсонофії. Зворушлива була ця перша після прибуття тіла панахида. Неможливо було втриматися від сліз, і ті, хто молився, нестримно плакали. Щось особливе, незвичайне відчувалося і переживалося у ці хвилини! Очевидна присутність благодаті Божої відчувалася кожним, що з благоговінням лобизував краю труни зі священними останками Старця. Було щось і сумне, і урочисте разом; скорбота зливалася з відрадою, і гостре почуття морального болю змінювалося сльозами, що умиротворюють. Віра підказувала втіху, що життя вічне; надія, що його доля блаженна, і любов стверджувала в думках, що спілкування душ зі смертю одного тіла не закінчиться, але очиститься, освятиться і здійсниться ще більшої дієвості духовної та сили благодатної. Відчувалося, що Старець не залишив сирими своїх духовних дітей, що не припинить проявами свого кохання підбадьорювати, зміцнювати і втішати їх і звідти, через труну... Наскільки були віддані і як сильно любили Старця його духовні діти, видно з того, що багато хто з них супроводжував тіло його від самого Голутвина монастиря до самого Голутвина монастиря. його опущення до могили. Незважаючи на підготовчі до свята великі дні Страсного тижня, народ зібрався в безлічі, і панахиди служили безперервно. Незадовго до малої вечірні труна була піднята братією Іоанно-Предтеченського скиту, начальником якого був спочилий, і з хресним ходом, при дзвоні, внесений був у Скит, до храму св. Іоанна Предтечі, де скитоначальником о. Феодосієм з братією Скита соборно було здійснено панахиду. Після обнесення труни навколо храму хресна хода повернулася тим самим порядком, причому труна була внесена і поставлена ​​в Казанському соборі. Рівно о 7-й годині почалося всенічне чування за чином Великого Вівторка у поєднанні з парастасом, яке, за хворобою настоятеля архімандрита Ксенофонта, робив о. скитоначальник 551 у співслужінні старшого духовенства соборно. Після другої кафізми їм було вимовлено наступне надгробне слово: «Це Наречений прийде на півночі й блаженний раб, що його обрядить бдяща». Сьогодні в цьому храмі скорботне видовище відкривається очам нашим, браття. Перед нами труна... Безмовно вона стоїть, але своїм виглядом багато говорить нашому розуму і серцю. У ньому, у тій тісній труні, лежить дороге нам тіло в Бозі спочившего нашого старця, священноархімандрита Варсонофія. Господеві завгодно було покликати до Себе Свого вірного раба, і смерть припинила земне життя Батюшки блаженною кончиною. Він пішов від нас, покинувши все земне, і розлука з дорогою істотою скорботою стискає наше серце. І скорбота велика, але віра і надія, що він, живучи духом, не забуде нас, але молитиметься за нас, своїх духовних дітей, дають втіху скорботній душі; бо ми віримо, що він перейшов від життя в життя, що померло лише тіло, а дух живе і житиме вічно. Ми, духовні чада спочившего Старця, любили його, як батька і наставника, і нині приймаємо з любов'ю і розчуленням цю сумну труну як запоруку вічної любові про Господа. Нехай нам нагадує він про те, чого навчав і наставляв нас Батюшка, тобто про заповіти старечих, сповнених духа Христової любові. Євангельських заповідей та давніх установ чернечих. За любов Батюшки до нас і ми повинні віддати йому такою самою любов'ю. Але як і чим ми можемо тепер надати йому любов? Насамперед, сердечною щирою молитвою, а потім добрим життям за його настановами, за духом Христової любові, щоб він міг на Страшному Суді Христовому сказати Господеві: Це я і діти мої! 552 1 квітня, в день смерті Батюшки, виповнився рівно рік, як він, виконуючи святе послух, проти своєї волі та бажання, розлучився з Оптіною; але, розлучившись із нею, не переставав її любити, постійно згадуючи неї й усіх нас. І, лежачи вже на смертному одрі, він побажав звернутися до нас, насельникам цієї святої обителі, з останнім своїм прощальним словом, яке він і висловив у своєму заповіті: «Відкладаючи, нарешті, всі опіки світу цього, що так пригнічували і мучили дух мій, коротко скажу моє останнє слово і мій останній. І, по-перше, смиренно прошу: пробачте мені всі мої вільні та мимовільні гріхи, якими я згрішив проти вас, і вас взаємно всіх прощаю за всі скорботи та прикрості, які підняв я через деяких за наученням споконвічного ворога спасіння нашого. Віру мені іміть, святі Отці і браття, що всі мої дії і діяння зводилися до одного - охоронити святі завіти і встановлення древніх отців-подвижників і великих наших старців у всій Божественній і дивовижній їхній красі від різних згубних віянь віку цього, початок яких - гординя сатанинська, а кінець - гас! Може, погано виконав я це – каюся з тим і кидаю себе перед Божою благостю, благаючи про помилування. А вас усіх, що полюбили мене про Господа, прошу і благаю: дотримуйтесь моїх смиренних дієслів. Духа не гасіть 553 , але більше грійте його терплячою молитвою і читанням святоотців і Писань, очищаючи серце від пристрастей. Краще погодьтеся підняти тисячу смертей, ніж ухилитися від Божественних заповідей євангельських і чудових іночеських установ. Мужіться в подвигу, не відступайте від нього, хоч би все пекло повстало на вас і весь світ кипіло на вас злобою і зневагою, і віруйте: Поблизу Господь усім, хто Його закликає, усім, хто закликає Його в істині 554 . Амінь". Час і місце не дозволяють зараз більш просторово поговорити про глибоко повчальне життя і діяльність Старця, але нехай ця труна у своєму безмовному таємничому мовленні замінить собою всяке слово, і ми всі разом, з серцями, сповненими почуттів, приступимо одностайно до теплої молитви про упокій архітектора. Нехай Господь упокоїть його чисту душу в селищах праведних, у невимовному світлі і нескінченному блаженстві на віки віків». Богослужіння, що вирушало за незмінним звичаєм Пустелі зі суворим дотриманням чину, закінчилося наприкінці 11-ї години. 9 квітня о 7 годині ранку пролунав дзвін до годинника і після них до літургії Преждеосвячених Дарів, скоєної о. скитоначальником соборно, наприкінці якої, замість запричетного вірша, ченцем Пустелі зі студентів Московської духовної семінарії о. було вимовлено нижченаведене слово: «Це тобі талант Владика довіряє, душе моя, страхом приймі дар... 555 Так ось, яке твоє пришестя до нас... так ось, що означало твоє останнє передсмертне звернення до нас із проханням про прийняття тебе в Оптину Пустинь... Ти передчував твій результат, і твоє прохання, прохання ще живцем, було ніби пророчою вказівкою на те, що тепер бачимо. Благословен грядий в Ім'я Господнє 556 . Під незатихлі ще у вухах відгуки пісні церковної «Благословен грядий в Господнє ім'я» чиниш ти нині своя до нас скорботна хода «в Ім'я Господнє»... Ми знаємо, що ім'я Господнє означає любов; і ось вона, саме ця любов, якою ти високою мірою причастився в цьому житті, спонукала тебе знову повернутися до нас. Отже, ти пам'ятав за нас, звичайно, молився за нас і духом не переставав бути з нами; і як нашим був, так нашим і залишився. До нас нерідко долітали чутки про те, що ти думаєш про Оптіну, що любиш її як і раніше, щиро бажаєш повернутися в неї і знову з'єднатися з братством, з яким, за час двадцятирічного спільного житія твого ніби зрослося те коріння, з яких виросло твоє духовне світ, керівника, духовного окормлювача та розумного начальника. Дивні й несповідні шляхи Божого промислу, якому – ще раз і вже останній – завгодно було випробувати твою послух, як послух Авраама, який не пощадив свого однорідного коханого сина; ти ж приніс у жертву Йому вибраний, щиро коханий і прекрасно прикрашений тобою Скит – твоє дороге насиджене гніздечко, повчаючи нас цим прикладом самопожертви у несенні подвигів за святе послух навіть до смерті, смерті в розлуці з усіма і всім, до чого приліпився всім серце. І благословенний ти за це, благословенний від Господа та від нас, твоїх відданих тобі словесних овець. Отче наш дорогий! Як ми можемо протистояти тому, щоб не відповісти на вашу любов такою ж і, якщо можливо, більшою любов’ю! Ти нас не забув... Як ми, що дихали з тобою одним Оптиним духом, як ми могли забути тебе! І ми згадували, журилися про вас і про вас, старалися з Божою поміччю пам’ятати ваші завіти і кріпилися без вас, не перестаючи тішитися думкою, що Господь, який поставив вас старцем над нами, знову поверне вас у нашу обитель. Ми вітаємо вас з честю, як нашого пастиря і лідера; з вдячністю, як ще більше потрудилися на благо Оптинської обителі і з честю піднесли її ім'я в очах самої столиці, і більше того: з благоговінням приймаємо святий гріб [старця], наступника блаженної Оптинської старости, наступника приснопам'ятних великих Оптинських старців, в особах яких ми звикли і звикли бачити пророків. найбільше батьківських творінь Бога - вісників і тлумачів волі Господньої в справі нашого богоугодження і духовного устрою, через Якого спасіння наше здійснилося донині в Оптині. Господу завгодно було випробувати і нашу любов до цього безцінного дару Божого відібранням тебе від нас у такий час, коли старість є необхідним органом і найзручнішим знаряддям нашого спасіння, щоб, зрозумілі цим грізним уроком, ми цінували і цінували цей вищий дар. У короткому твоєму відбутті, що нагадує благочестиву подорож, твої праці увінчалися подвигами любові і діяння на ниві Божій для інших братів наших, і нині ти повертаєшся до нас ще сильніший духом; і ось ти знову серед своєї пастви... Але в яку скорботу ти кидаєш нас незвичайним виглядом твого пришестя! Який дивний та сумний образ твого відвідування! Нині ти ще смиренніший перед нами, ніж тоді, коли покидав нас, чужий помислів про владу і підвищення. Але не час і не місце тепер вдаватися до безмірного смутку, коли думки спрямовуються до образів ще дивніших і дивовижніших, від рабів сходячи до Господа, коли готується поховання страшне і незбагненне, і свята Церква запрошує оспівувати надгробні пісні Самому Творцеві та Життєдавцю. Тому, дивлячись на життя наше, як на короткочасне в тілі, на землі і нескінченно вічне в дусі, на небі, – ми з вірою та надією чекаємо прояви твоїх духовних сил звідти – згори, підбадьорені свідомістю, що з молитвами старців ти зіллєш і свої молитви, і свої молитви, і свої молитви як наш духовний отець та посередник між Богом, якому ми довіряли своє життя, свої душі. Світ на Ізраїлю та порятунок мов 557 . Світ, особливо нині потрібний для нас і вчасний, через тебе нехай буде від Господа на долю твою – Оптину і спасіння твоїми молитвами – усім, хто приходить від чотирьох країн Святої Русі разом з нами помолитися біля могили великих Оптинських старців. «Се тобі талант Владика довіряє, душе моя, страхом прийми дар...» – оспівує нині Свята Церква, ніби в настанову нам, щоб ми зі страхом прийняли цей передбачуваний нашим поглядам страшний дар, на повчання цим чеснотам: «запозичай Господу, дай Його, даючи ніщо. Ці саме чесноти і воскресають у нашій пам'яті при уявленні чудового образу приснопам'ятного старця Варсонофія – це його любов до ближніх, благостиня та злидарство; до цього повчальні для нас слухняність, далеке від перемов; прямота і щирість, що не терпіли лицемірства, двоєдушності і лукавства, невтомна і невсипуща праця, поєднана з піклуванням про посилення і зміцнення влади і послуху їй, про статутність, порядок і благочинність на благо спільне і ревність про благолепие храмів Божих, як вираження любові Отже, оточимо всіма знаками уваги та поваги цю безмовну труну і цю священну могилу, в якій полягають навіки останки того, хто був нашим батьком на спасіння. Помолимося за упокій покійного і, за християнським звичаєм, примирившись із покійним і старанно випросивши прощення у нього, батька нашого, у всьому скоєному нами проти нього і свого совісті, як при ньому, так і за його відсутності, знову від щирого серця і від усієї душі піднесемо молитву, та в блаженство. поселеннях блаженних разом зі старцями Мойсеєм, Ісаакієм, Левом, Макарієм, Антонієм, Іларіоном, Амвросієм, Анатолієм та Йосипом, – вчинить і душу раба Свого, новопреставленого старця схіархімандрита Варсонофія». Після закінчення Божественної літургії на середину вийшов численний собор духовенства серед двадцяти одного ієромонаха і чотирьох ієродияконів на чолі з виконуючим посаду настоятеля скитоначальником і духовником ієромонахом о. Феодосієм у чорних шатах. Братії та численним прочанам були роздані свічки, і ось полилися звуки зворушливого чинопослідування, в якому так відчутно дається торкатися віруючого почуття благодатної сили, краси та величі Богослужіння Православної Церкви. Скінчилась панахида, і під час співу прощальної стихири «прийдіть останнє цілування дамо, браття, померлому...» духовенство, браття, духовні діти й багато богомольці, що зібралися, стали прощатися з померлим. Картина була невимовна: духовні діти прощалися з духовним отцем: все було духовно, а тому і благодатно, і віяння благодаті носилося в церковній від молитов і кадіння запашній атмосфері. Але ось м'якими ударами загув великий дзвін, що відрізнявся особливою приємністю звуку, і при тужливому передзвоні під захоплюючі душу звуки неземної мелодії ангельської пісні «Святий Боже...» рушила похоронна процесія, з труною на руках священнослужителів, напередодні ікон і хоругв. Тут, біля гробниць великих оптинських старців, проти могили о. ієросхимонаха Пімена і поряд з великим старцем, скитоначальником о. Анатолієм, зі своїм коханим батьком та керівником, і знайшов місце свого останнього упокою старець Варсонофій. Високий дерев'яний хрест і незгасима лампада, що тихо теплиться на ньому, ще здалеку вказують ченцям і паломникам Оптиної Пустелі могилу Старця, нагадуючи кожному про його останнє, у відношенні до спочившего, обов'язку християнського – благоговійно і молитовно покликати до Бога: упо. Вічна тобі пам'ять, батюшка Варсонофію! Шумний блиск і свято життя світського Проміняв на хресний подвиг ти, Переніс з довірливістю дитячою На нього всі почуття та мрії. Все, чим ти обдарований від Бога, Богу в жертву чисту приніс... Жив недарма: ти полюбив багато. Осушив ти багато гірких сліз. Духоносний воїн Божої раті. Над юдолею скорботи ти злетів. Як орел небесної благодаті, І скорботних ласкою пригрів. Усіх, людьми скривджених, усіх полеглих На шляху під вагою хреста, Від гріха і немочі страждали, Ти привів до святих стоп Христа. Перед тобою душі розкривалися. Як квіти перед сонячним променем; Виразки серця швидко зцілювалися Богоданим немічним лікарем. Ти спочив від діл своїх відтепер! У Бозі жив – і в Бозі ти спочив... Втратили ми кивот святині, Що сяяв нам у житті і цілив. Помер ти – і ми осиротіли, Холодно у пустелі світу нам. Як би нас вороги не здолали. Всупереч бажанням і благанням! Помер ти – і ми здивовані На роздоріжжі трепетно стоїмо: Хто тепер зрозуміє наші муки Серцем чуйним добрим своїм? Хто освітить шлях нам думкою ясною? Хто підтримає твердою рукою? До Бога приведе стежок прекрасної, Важкою битого боротьбою?.. З нами нема тебе тепер, але з нами Живий твій дух і твій заповіт живе: Ми любили серцем, не вустами... Віримо: нас любов твоя врятує! Ти пішов від нас до бажань краю Загальну надію всіх довіряю Я тобі: молись за нас Йому! І Господь, любові життєдайної Світоч поставив у твоїй душі, Зійде до благання твого, що тужить Про спасіння нас, твоїх дітей. І[єромонах] Арсеній [Денісов]. Хронологія життя преподобного Варсонофія Оптинського 5 липня 1845 р. – народився м. Самарі. 1854 – зарахований до Полоцької військової гімназії. Закінчив на початку 1860-х років. 1870-ті – навчання в Оренбурзькому військовому училищі та в Петербурзі на вищих офіцерських штабних курсах. Кінець 1870-х – призначення до штабу Казанського військового округу, начальника відділу мобілізації. 1889, 26 або 28 серпня – вперше прибув до Іоанно-Предтеченського Скиту до старця Амвросія. 1891, літо - у старця Амвросія в Шамордіні. 1891, 25 грудня (Різдво Христове) – надійшов послушником до Іоанно-Предтеченського Скиту. 1893, 26 березня – пострижений у рясофор. 1900, грудень - пострижений з мантію з ім'ям Варсонофій. 1902, 29 грудня - висвячення в сан ієродиякона. 1903, 1 січня - висвячення в сан ієромонаха. Цього ж року – призначення помічником скитоначальника, духівником Скита та Шамординської жіночої обителі. 1904, 9 квітня - відбув до Маньчжурії, був призначений військовим священиком при польовому госпіталі для солдатів. 1905, 1 листопада - після закінчення російсько-японської війни повернувся з Маньчжурії в Оптіну Пустинь. 1906, 9 січня – призначення братнім духівником Оптиної Пустелі. 1906, 21 квітня – призначення виконувачем обов'язків скитоначальника у зв'язку з хворобою скитоначальника о. Йосипа. 1907, 14 травня - посвята в сан ігумена. 1907, 29 червня - призначення скитоначальником. 1909, липень – присутність у Троїце-Сергієвій Лаврі на чернечому з'їзді. 1910, 11 липня – постриг у схиму. 1910, 5-6 листопада - на станції Астапово під Москвою з метою сповідувати вмираючого Л.М. Толстого. Не було допущено. 1912, 2 квітня - відбув у Старо-Голутвін монастир Московської єпархії, куди переведений настоятелем у сані архімандрита. 1912, 5 квітня – зведений у сан архімандрита. 1913, 1 квітня – смерть Старця. 1913, 9 квітня – похорон в Оптиній Пустелі. Слова старця Олександра Гефсиманського. Єросхимонах Олександр (Стригін: † 09.02.1878), старець Гефсиманського скиту Троїце-Сергієвої Лаври, спочатку – духовний син та вихованець преп. Старців оптинських Лева та Антонія. Ірмос 1 пісні Пасхального канону. Сулок – чотирикутна плата, що прикріплюється до верхньої частини архієрейського палиці. Можливо, автором є Василь Тарасов, духовно близький Оптиній Пустелі (див. про нього у спогадах о. Василя Шустіна). Ієромонах Феодосій (Поморцев), згодом ігумен. Ірмос на Вхід Господній до Єрусалиму.