Дитяча віра та оптинський старець Амвросій

Зміст I, II, III, IV, VI, VII, VIII, IX, X, XI, XII, XIII У мене є в серці кров. Під хрестом моя могила; Як у всіх старовинних російських сім'ях, віра перейшла до нас від предків. Я знаю про багато жертв, принесених їй родом мого батька, один з предків якого згадується вже серед бояр Димитрія Донського, – і, так само, предками моєї матері. Я бував у монастирях, де вони були вкладниками, і мені доводилося читати споріднені мені імена серед стародавніх ченців, які кінчали життя в обителях, яким вони благодійничали, живучи у світі. Ми були виховані віруючими людьми. Коли Клавдія Іванівна поїхала до Калуги, де, здається, вийшла заміж, її змінила молода парижанка, m-lle Adele, з якою я теж, на мою близькість до сестри, мав багато зносин. І мене дуже турбувала потойбічна доля m-lle Adele. Мій учитель, Микола Опанасович, який вступив до університету з семінарії, в моїх очах був богословом, і від нього я чув, що для спасіння душі треба бути православним. Я знав, що m-lle Adele дуже побожна (у мене й досі зберігається подарований нею католицький образ). То як же вона? І я звернувся до мого Миколи Опанасовича з таким питанням. « m-lle Adele не врятується? Значить, вона буде в пеклі? Він не міг спростувати мого висновку, який засмучував мене ще й тому, що та ж доля чекала і стару англійку, що була ще за моєї матері, в її юності, і нами страшенно кохану, та інших, доторканих до нашого сімейно-дитячого світу іноземців. Мене заспокоїла тітонька, яка була верховною керівницею нашого виховання. Від неї я вперше довідався, що у кожному народі людина, яка боїться Бога, приємна Йому. З тих пір, як я почав читати, я пам'ятаю три друковані речі, які справили на мене (віком до семи років) незабутнє враження. Одна була, кілька вирваних з якоїсь книги листків про первісних подвижників Києво-Печерської Лаври, і особливо про преп. Феодосії. Букви цих оповідань перетворювалися для мене на картини, і я ясно бачив преподобного маленьким, пекучим просфори або надягаючи на себе, потихеньку від матері, вериги. Ще більше дала мені одна картинка. Наскільки була сильна її дія, видно з того, що вона цілком заступила собою іншу велику подію. Напередодні різдвяного святвечора був влаштований на половині мого батька, в урочистій обстановці, із запаленими канделябрами, іспит із різних предметів. Оскільки мій батько ніколи не був присутній на наших уроках, це була велика подія. Зібралися деякі особи, які іноді заходили до нас у дитячі, і у свята возили подарунки, потім мій учитель, учитель братів, учитель малювання, вчителька французької мови, якийсь важливий протоієрей і сторонні вчителі чи професори, але все-таки найбільше урочистості надавало присутність батькам, який казався. І хоч ми бачили його щодня і ще напередодні по обіді він забрав нас у сани і повіз по Тверській і Кузнецькому з яскраво-освітленими вікнами магазинів, все-таки ця подія, що через нього приймала таке значення, здавалася настільки великою, що за нею точно мала початися інша епоха. Я, звичайно, був дуже схвильований. Потім виявилося, що мій іспит тривав п'ять хвилин. Але ще раніше, як мене почали запитувати, мене відволікло інше враження. У тих оголошеннях, які вже й тоді розсипали ілюстровані видання, я знайшов картинку, яка мене надзвичайно охопила. Вона зображала митрополита Пилипа, котрий відмовляє у благословенні Івану Грозному. Я не знаю тепер, чому я зрозумів її, – чи розповідали мені про те раніше, чи я того ж дня попросив мого Миколу Опанасовича пояснити мені картинку, але я був весь захоплений тим, що вона зображала. Цілий день я був під таким враженням, ніби сам був присутній в Успенському соборі, який я вже тоді знав, бо мене в іменини возили туди на обід, – був при самій події. Про Івана Грозного я знав раніше, а Пилип раптом виріс переді мною з темної дали, як живий, хвилюючи і захоплюючи мене невимовно. Іспит братів скінчився, нам подарували чудові книги, і брати не могли відірватися від великого німецького видання із зображеннями у фарбах усієї тварини світу, а в мене в очах все стояла чорненька ілюстрація; але я остерігався комусь сказати, що, і в яке захоплення мене привело. Перед сном мене послали взяти ванну, і, оскільки в кімнаті нікого не було, я, під м'які звуки води, що ледве чутно сплескувала, коли ворушився, довго вдивлявся в цю далеку картину російського минулого; був під враженням її і в ліжку, вже засинаючи, і з того часу вона мені близька. Я так само, як зараз, пам'ятаю перші враження від духовного образу преп. Сергія. Мені був сьомий рік, і одного осіннього вечора, після обіду, годині о 7-й, коли всіх відвезли кататися, я був покараний і залишений вдома. Я пішов тоді до кімнати няні, біля якої сиділа товста добродушна покоївка. Няня попросила мене почитати вголос тоненьку, на дурному папері надруковану книжечку про преп. Сергія. І напівтемна кімната, з двома уважно слухаючими жінками, з високим столом, з нижньою рамою, на яку впиралися мої ноги, що не діставали до підлоги - ця мирна кімната наповнилася невідступними, сильними в лагідності, і підкоряючи в правді своїй, образами. Перші самотні роки в лісі, маленький монастирок, безперервна робота і молитва, відвідування Божої Матері, чудеса – все розкривалося з якоюсь силою, що притягує і кличе. Не пам'ятаю, як і від кого, але, мабуть, цієї ж пори мені розповіли про отця Серафима Саровського. Потім, близько двадцяти років я не чув про нього, але уявлення про нього неясно, без його імені, зберігалося в мені, тож коли я дізнався про нього з оповідань і книг, я його згадав, як не чужого. Страшне значення для всього життя мають враження дитинства, і душа має дивовижну здатність приховувати, і через десятки років відтворювати враження минулого. Не тільки події, були вірші, які мені читали в дитинстві, яких слова я забував, але пам'ятав їхній зміст, шукав їх і знаходив через десять і більше років. Коли мене почали пускати по вулицях одного, я почав заходити до таких церков і каплиць, де раніше не бував, але деякі залишилися ближче за інших. Як, наприклад, мені можна було не вважати рідним місцем Іверську каплицю? Я пам'ятаю ікону, відколи пам'ятаю себе. Один із перших моїх спогадів (трьох років) остання ялинка у великому будинку моєї бабусі. Напередодні Нового року. У білій бальній залі, яскраво освітленій, служать молебень перед Іверською. Людина тридцять, дорослих, дітей та найменших дітей – уся своя сім'я, найближчі. Хтось сидить у кріслах, я бачу і пам'ятаю тільки сіру рюш чепця. І, серед урочистості та значущості для мене цієї події – стоїть в ореолі Іверська. Потім, скільки разів привозять її до нас у хату. І, їдучи з Москви на літо, ми щоразу висаджуємося перед каплицею, підходимо до ікони і чуємо вічний крик до Неї: «На моління наше змилосердися, і радість замість печалі даруй», і стає щоразу сумно, що справжнє благоденство може затьмаритися, і ці слова отримають керівне. Кожен квітень, перед іспитами, її привозять до гімназії, і я дивлюся на її обличчя, освітлене радісними променями гарячого сонця, що повільно сходить догори на руках старших гімназистів... Ось, на наш будинок знайшла зараза; кілька людей небезпечні. Старший, 18-річний брат, у шестиденній агонії. Лікарі вже не приховують. Батько, який два місяці не піднімався з ліжка, встає і виїжджає. Я супроводжую його. Вечір уже порожньо на вулицях. Він наказує їхати до Іверської. Ми мовчимо. І там порожньо, незабаром запруть. Він ставить свічки: чи за нього ще, чи щоб собі вистачило сил? Ми мовчки повертаємось... Ось я дорослий і переселяюся з Москви. Я знову стою в тій же каплиці, і мені здається, що я всю її вміщаю і відводжу з собою, бо життя без неї якось дивне... Після таких зв'язків, невже все це не своє? Коли тепер, проїжджаючи Москвою, я приходжу до цієї ікони, я приходжу тоді, також, до мого власного минулого, зодягненого в тіло і кров, з усім, що було горя і радості... Серед літа я заїхав на тиждень до однієї моєї тітки, яка жила у старовинному маєтку К-ської губернії. У садибі цієї, однієї з небагатьох, що збереглися цілком від загального погрому та применшення, життя текло якось м'яко і тихо. До залізниці було далеко, пошту привозили через п'ять днів, про політику ніколи не говорили. Того літа з матір'ю жив один із її синів. Років на п'ять старший за мене, дуже спритний і привабливий, він був на добрій дорозі. Так як мені здавалося, що він хотів підкорити мене собі, тому що я виріс у Москві, а тітонька з дітьми жила по зимах у Петербурзі і він вважав мене трошки провінціалом, то я постійно з ним сперечався. Він пройшов уже в житті через багато легковажних пригод, і любив мене дражнити розповідями про них; а я тоді був до цього суворий, і це його смішило. Він казав, що мене треба поставити в банку зі спиртом, щоб настановити потомство. Потім він сердив мене ще тим, що сміявся з деяких предметів, які стосуються релігії. Щодня, надвечір, ми довго їздили з ним верхи, і тут він найбільше просвічував мене. Коли це мені вже надто набридало, я пришпорював коня і мчав галопом, а він намагався наздогнати мене і кричав за мною, зі сміхом, речі, які мені не подобалися. У таких суперечках проходили наші довгі прогулянки великими лісовими дачами тітоньки, куди вона посилала нас подивитися, чи не надто великі порубки. Незважаючи на нашу корінну розбіжність із братом, якому я поступався тим менше, що його становище в житті було дещо вищим за моє, все йшло добре, і вечорами ми мирно грали з ним у шахи, або поперемінно читали тітоньці вголос мемуари якихось значних особистостей, поки один із нас не починав дрімати в її урочистості. Тоді ми розходилися, і, як не була схильна голова до безмежних мрій, що розганяють сон, засипалося швидко і солодко до нового безтурботного і свіжого ранку. І ось, серед нашого тихого життя-буття, трапилася подія, яка тоді здавалася маловажною, але якої значення з кожним роком все зростає і зростає в моїх очах. До нас приїхав чоловік моєї тітки. Він жив, частково у своїх маєтках, частково по різних кутах Європи, частково по російських столицях, і з дружиною бачився не дуже багато. Діти були виховані матір'ю, вона витрачала своє. А батько був осторонь, і діти поводилися з ним поблажливо. Будинок сповнився пожвавленням. Він був метушливий, і мова його лилася завжди, як вода через прорвану греблю. Тітонька з однаковою величчю та спокоєм слухала чи не слухала його. Політичні комбінації, дрібна зустріч на залізниці, догматична тонкість, придворні звістки, історичні відкриття, жіночі туалети, знову помічена астрономами зірка, паризька стаття, новий роман, усілякі історії про його незліченних знайомих - все це однаково хвилювало його і описувалося кожному, хто хотів. Ще більше речей він розповідав, коли залишався наодинці з молоддю. Між іншим, він знайшов, що ми живемо нерухомо, що його починає ці півтора дня засмоктувати, і що нас треба струсити. Перед вечірнім чаєм, тітонька довше, ніж звичайно, міркувала на звичайному місці, в коридорі, біля дверей до бібліотеки, з керуючим, покликала тут же сина, і за чаєм оголосила, що завтра після обіду, який буде раніше, ніж завжди, ми їдемо до Оптіни. Сьогодні ж увечері за 120 верст висилають підставу. На півдорозі до підстави ми ночуватимемо; їдемо ми у великій колясці четверня, за нами підвода парою з погребцем і провізією; а попереду підвода з розбірним ліжком для тітоньки. Беремо скільки можна сіна та вівса, їдуть тітонька з дівчиною та двоє нас, молодих людей. – А як же я тут один, Машенько? - Запитав чоловік тітоньки. - Я дуже рада буду, Мішель, - відповіла вона, не натякаючи навіть на те, що його можна взяти з собою, - рада, якщо ти тут погостюєш. Адже тут люди залишаються. Тобі готуватимуть. - Ах, який ти смішний, Мішель... Я не можу до нього йти. Щоб він сказав за мною: яка настирлива в мене була жінка. – Але, головне, – почав чоловік тітоньки, – це старець. Там знаменитий старець. Він навіть, кажуть, прозорливий. Ось, до нього, як ви підете, треба буде перед ним на коліна встати. Так заведено. – Це чому! - скрикнув я в обуренні. - Щоб я перед якимсь незнайомим ченцем на коліна; та ніколи! Я теперішніх ченців не поважаю – і я не стану на коліна. Мені ніхто не заперечував, тільки двоюрідний брат навмисне дивився на мене очима і сказав: – Що ж це, а як же «ірмоси»? Він дізнався звідкись слово «ірмос», і намагався роздратувати мене цим словом. Мати на нього суворо подивилась і сказала: - Не виношу, коли ти, Вадиме, кажеш дурниці... Я згодна з Лоло, продовжувала вона, - я теж не люблю ченців. — Але, може, цей старий чернець і справді поважна людина. Лягаючи спати, я не заспокоївся ще від зворушливої ​​думки, що я маю стати на коліна перед якимсь невідомим мені ченцем. Справа була в тому, що ченці складали моє хворе місце. Наскільки я любив стародавніх, відомих мені з книг, ченців і внутрішньо захоплювався ними, настільки я обурювався тими недоліками в сучасних монастирях, які я помічав сам або чув про них. І, коли у старших класах гімназії бували релігійні суперечки і мені кричали, називаючи на ім'я відомі монастирі, що їх вгодованих ченців треба вигнати на ріллю – що я міг сказати? І, хіба сам я ясніше за інших не бачив, як перекручені були статути і таких древніх дбайливців чернецтва, як Василь Великий, який вже і за своєю світською чарівністю, крім духовної висоти, так полонив мене, і їх російських послідовників, як преп. Сергій... Багато явищ уражали мене до болю, тому що я дорожив і шанував те, що вони принижували в очах суспільства. І на таких людей я був страшенно злий. Пізніше, я зрозумів, що досконалість рідко, що ченці раніше були у світі, якого псування позначилося і на них; що, якщо серед учених є шарлатани, то цим наука не принижена; що саме зречення світу – такий подвиг, що людина, приймаючи його, в ту, хоч, хвилину була на значній висоті, якщо навіть потім і могла впасти. Головне ж я зрозумів, вже набагато пізніше, що не мені, який був нікуди не придатний мирянин, не дотримувався постів, не молився іноді тижнями, був самолюбний, чванливий, зломовний і повний інших видимих ​​мені і, тим щонайменше, не вигнаних мною недоліків: не моя була справа судити інших. Чи не був сумний стан хлопчика, який, не вбачавши за собою, перевіряв інших і, сам нічого не роблячи серед привільного життя, хотів роздавати похвальні листи минулому і ганити справжнє. Але, як би там не було, я був налаштований проти ченців. А щодо невідомого мені оптинського старця, про якого я того вечора і почув уперше, у мене була якась злість, дивна за своєю напругою. Наступного дня, о шостій годині вечора, ми від'їжджали від ганку. Чоловік моєї тітоньки, що з самого обіду даремно вимагав, щоб наперед об'їхали подану нам гарячу четверню вороних, просив тепер кучера їхати обережніше. Тітонька поблажливо посміхалася. Вона нічого не боялася на світі, і щоразу, як коні її носили, твердо сиділа на своєму місці, і ніколи не була викинута з екіпажу. Ми рушили. Він продовжував про щось кричати, пересипаючи свої нечутні вже слова вигуком – «Машинька, Машинька», – реготав і водночас старанно хрестив екіпаж. Ми ночували у повітовому місті за 40 верст; виїхали далі о 6 годині ранку, і серед дня годували раз. Надвечір ми приїхали до села, де була підстава, і, взявши свіжих коней, яких берегли менше, ніж дорогу четверню вороних, вирушили далі. Коли я прокинувся, ми стояли на вузькій дорозі серед молодого лісу. Вадим, збуджено говорячи з кучером, вилазив із коляски. Ніч закінчувалася, і зверху на дорогу прокрадалося білувате світло. Було ясно, що ми збилися з шляху, і втратили шлях, оскільки знаходилися на вузькому путівці. Кучер заснув, коні звернули з великої дороги, і, не керовані ним, бігли, поки він не прокинувся. Припинивши крики Вадима, який жорстоко розпікав кучера, тітонька веліла їхати далі. Ми мали зустріти якесь житло чи перехожих. Так і сталося. І ми дізналися тоді, що, зробивши верст 25 правильним шляхом, взяли вбік і знаходимося тепер верст за 10 від того місця, з якого виїхали. За годину їзди ми опинилися у великому селі, тут годували та лягли спати. Так як підвода з ліжком була попереду, тітоньці постлали на столі, поставленому в кімнаті навскіс, як ставлять покійників. О 9-й годині поїхали далі, дуже незадоволені, до того ж місту Серпейську. Нас наздогнала сильна гроза з тривалою зливою. Але зручно і добре було в колясці і, пригнувшись до віконця в бічному боці, під пестливий шум падаючої води, я пожирав один захоплюючий історичний роман. Зате коням було важко бігти розмитою дорогою. До полудня ми доїхали до Серпейська і ледве сповзли по крутій і слизькій горі, на якій лежить місто. Тут починався поштовий тракт, і я вмовив тітоньку залишити тут наших коней до нашого зворотного прямування та взяти поштових. Не маючи тепер потреби в зупинках, крім по чверті години, для перепряжки, на станціях, ми могли ввечері бути в Оптиній, до якої залишалося, здається, верст 100, на міста Мещовськ та Сухіничі. Їхати було чудово. Гроза пом'якшила спеку, що нам набридла, і прибила пил по дорозі. Отримуючи хороші "на чаї", ямщики сильно гнали, підбадьорюючи коней гиканням та свистом. Перед заходом сонця я закінчив роман і віддався насолоді швидкої їзди. Ми всі мовчали. Коляска тихо погойдувалася на своїх ресорах, і стрункий тупіт коней з'єднувався зі звуком коліс, що швидко котилися в музику, якої я ніколи не міг вдосталь наслухатися. Догоріло небо. Сутінки ставали все густішими, і голова, не розважена зовнішніми враженнями, посилено думала. «Ну, що він, який він, – питав я себе, вперше, під час шляху, беручись докладно думати про ту людину, яка мене тоді так схвилювала. – Ось, якби не чоловік тітоньки мені розповідав, я б повірив, може. І як це неприємно, якась тонка духовна образа, що я маю зовні схилитися перед людиною, до якої я нічого не відчуваю. А, разом з тим, усі ці вигадки, з яких я таки не розумію, в чому ж його висота – це вже мене збентежило. І мені трохи страшно, якщо він справді святий. І радий я, і страшно. А як я зрозумію, чи він святий? І що буде, якщо він святий, і саме тому побачить, що я хочу його побачити, який він? І все це мене бентежить». Я був дуже самовпевнений, і тоді не зустрічав ще тієї людини, яка могла б мене збентежити. Всяка земна велич залишала мене спокійною і байдужою. Але я невиразно усвідомлював, що ороблю перед духовною висотою, і почуваюся тоді мізерним і жалюгідним. Така висота завжди займала, приваблювала та захоплювала мене; і мені здавалося, що, якби я зустрів у людині безумовне повне вираження її, то не було б меж мого внутрішнього захоплення, вірності та поклоніння такій висоті. Тільки одна така зустріч і могла мене збентежити. І, можливо, моє збудження перед старцем відбувалося від того, що я, хоч і невиразно, передчував, що він мене упокорює або, що я сам, побачивши його, упокорюся перед ним. І погане почуття гордості від цього захищалося. Близько опівночі ми побачили освітлені місяцем білі дзвіниці Козельська, за 2 версти від якого знаходиться Оптіна. Ось ми на березі повноводної в цьому місці Жиздри, і, поки на окрик ямщика нам подають пором, я дивлюся на оптину, що стоїть зараз тут, за річкою, на пагорбі. Вогнів немає. Її життя спить, недоступне та таємне. А сама вона, різко виступаючи на чорній стіні, що охопила її з усіх боків, бору, вся біла-біла, якась тонка і висока, здіймається, немов несучи в небо. Нас розбудив наступного ранку гучний дзвін. Було 15 липня, і того року святкували 900 років із дня хрещення Русі. У соборі я не знайшов тієї розкоші оздоблення і риз, до якої я звик у Москві і в монастирях, що мене бентежили. Після служби ми були у благочинного, потім обідали у себе в готелі, потім лягли відпочити. Але я не міг заснути і зайшов до вечірні, коли почув благовіст. На мене справив враження незнайомий мені досі смиренний вигляд ченців і те натхнення, з яким хор, зійшовши з двох клиросів на середину церкви, співав стихири, які виголошували молодий канонарх. І у виразі осіб, і в силі співу ясно було видно релігійне переконання, що проникало їх. Взагалі навколо було зовсім не те, до чого я звик в інших монастирях. Замість м'яких ошатних ряс і роздушеного волосся, замість гордо піднятих голів, я бачив товстий грубий одяг, і, що все покривала, простоту: хода була смиренна; при зустрічі з кожним – низький уклін; на обличчях вираз чистоти та безтурботності. Але мені чомусь не хотілося ближче придивлятися до ченців. Зізнавшись перед собою, що вони добрі, дуже добрі, я раптом зрозумів, разом з тим, яке страшне важке життя вони ведуть, і це було, разом, і викриттям мого широкого життя, і такою стихією, яка раптом могла б втягнути мене в себе, а мене так манив світ. Мені здавалося, що мені було б страшніше, якби я був тут один, і мене підбадьорювало, що поряд зі мною був такий самий рівний, приємно-насміхливий і врівноважений Вадим, і моя спокійна, тітонька, яка нічого не чекає тут. Вони не приймали в себе жодних вражень монастиря, які охоплювали і западали в мене глибоко, і я тулився до них, невиразно відчуваючи, як добре для майбутньої вічності кинути все і піти в Оптіну, як ці ченці, але, набагато більше того, відчуваючи спрагу зануритися в відкрите мені вільне молоде. І тому все, що мені говорило про те, що я тільки тут на два дні, і що наша мета – лише приємна поїздка на конях, з відпочинком до Оптіної, – все це мене тішило. І те зручність, з якою ми розташувалися в готелі, принісши з собою свої звички, і наші люди, і мої російські та іноземні книги, що описували те життя, яке я так любив, тобто сім'ю, стосунки з різними людьми, село - це все мене переконувало, що я покликаний жити в світі і що, хоча я і хочу стати хорошим людина, шаную його в ідеї. Першого дня ми зовсім не ходили до старця, і нас усіх втомив Вася, племінник чоловіка тітоньки, який жив у Оптиній послушнику. Можливо, його дядько був винен у тому, що з нього вийшло. Але у його суспільстві було важко. Він був невимовно метушливий, безладний, кидався з предмета на предмет, тривожив усіх нездійсненними проханнями і, разом з тим, був, по суті, подвижник, який поступився великим станом своїй сестрі і отримував через дядька по сто карбованців на місяць, з капітальця, що залишився в нього. Ці гроші він найнепродуктивнішим чином витрачав на дрібниці. Він перейшов до Оптіна з іншого монастиря, куди вступив зі світу, побувавши в десятці навчальних закладів, спочатку дуже аристократичних, а потім, все гіршого розбору, і нічого не вивчившись. Я дуже поважав, коли був далеко від нього, його щирість у вірі. І мене сердило, що Вадим поводився з ним зневажливо і з глузливістю – не тією, нападаючою і живою, з якою він поводився зі мною, викликаючи і мене на напади, а глузливістю млявою, як до людини, далеко їй не рівної. Мені було сумно, коли я згадував, як пестили його батьки, які мали в житті чудове становище, як вони завжди заїжджали до нас, коли їхали на зиму до Петербурга, і як багато тоді обіцяло йому життя. Сестра його була щаслива, багата, на очах, і писала йому два рази на рік сухі короткі листи. І, шануючи його, я, водночас, страждав не дуже терпляче від його нестерпності. Він ніс мої зубні й нігтьові щітки, пхав мені у вигляді ласощів зачерствелу булку, що зберігала сліди його не дуже багато митих пальців, хотів чухати своє сплутане волосся моїм гребінцем, вимагав, щоб я йому подарував річ, без якої я не міг обійтися, і не згоджу річ. У келії в нього я ледве міг проковтнути чай, так все було брудно, а безладдя був невимовний. Тим часом, як усі інші ченці за службами стояли, не рухаючись, на своїх місцях, він сотню разів шмигав по церкві, як всюдисущий; будучи в різних кутках, шепотів і підморгував нам і, викликавшись читати з псалтирі, зовсім зникав перед своєю чергою. А, тим часом, чи можна було цього зайвого в світі і важко переносимого в монастирі розгубленого людини вважати ненормальним, коли в нього було ціле, міцне, проведене ним і в його життя, світогляд, якого не було у, що дивився на нього так зверхньо, упорядкованого і здібного тепер, а, і, а, Вадима, і щоденний подвиг? Вася привів до нас одного літнього ченця зі скиту, що належав у світі до гарного прізвища. Цей чернець дуже любив мистецтво, і в нього зберігалося безліч мистецьких видань на церковні сюжети. Ми всі, троє приїжджих, любили живопис, і тут, зустрівши знавця, заговорилися на цю невичерпну тему. Потім він перейшов на релігійні питання, і я вперше чув блискучі й глибокі міркування про різні сторони життя і віри. Свої усі положення він висвітлював, взятими із зовнішнього життя, надзвичайно опуклими порівняннями. На другий день ми три рази були в скиті, але старець нас не приймав. Від такого незадоволеного очікування мені було ніяково. Тітонька, якої навряд чи доводилося когось чекати, не висловлювала невдоволення, але сказала, що вона не вважає за необхідність турбувати його, якщо йому ніколи. У неприємному настрої я надвечір блукав з Вадимом по глибокому віковому бору, що охоплює Оптіна. Я відчував тяжкість якогось великого невиконаного обов'язку та дратівливої ​​порожнечі. Разом з тим, що вщухло в мені, недоброзичливість до старця тепер знову поверталася. Чому він тепер недоступний для нас? Настав третій день. Микола Іванович, наш скитський знайомий, і монастирський благочинний намагалися, як би нам якнайшвидше і напевно побачити старця. Коні вже були замовлені до раннього наступного ранку. Досить довго після пізньої обідні сидів я з Вадимом у маленькій кімнатці дерев'яного будиночка старця. Цей будиночок збудований по лінії дерев'яної огорожі скиту, тож жінки, яким заборонено вхід у скит, можуть все-таки входити із зовнішнього боку до старця. У вікно дивився засаджений яблунями і сливами з простір скиту, що зберігся віковим хвойником, з іншими будиночками, дерев'яною церквою і тінистими доріжками, облямованими пахучими квітами, що високо піднялися. О шостій годині ми пішли знову до скиту, також, і тітонька, яка не була там вранці. Вона сказала тепер, що все одно це їй буде маленькою прогулянкою. Через кілька днів, сидячи в чоловічій приймальні, ми дізналися від келійника, що тітонька бачилася зі старцем, а нас просить почекати. Микола Іванович повів нас до себе в келію пити чай. Але, тільки-но ми взялися за чай, хтось оголосив, що старець вийшов зі своїх келій і ходить по скиту. Я ніколи не переживав напруженішого очікування, нетерпіння, настороженості, як у ту хвилину, коли ми виходили від Миколи Івановича. Нарешті, безперечно, я зараз побачу старця. І, як я був схвильований, я схопив себе морально в руки і сказав собі: «Ну, я побачу, що це!» Монастирський благочинний підвів нас до старця. Переді мною був згорблений чоловік, що спирався на журавлину, одягнений у теплий чорний підрясник і теплу чорну м'яку каміловку. Я не пам'ятаю його першого погляду; тільки пам'ятаю, що я наблизився до нього, відійшовши до себе, із замкненим серцем. «Тебе всі шанують, – переконував я себе. – Але для мене це – нічого. Я просто хочу подивитись на тебе з цікавістю, що ти таке». Нас йому назвали, привертаючи до нас увагу. Ми стали на одне коліно. Він нічого не сказав, мовчки перехрестив і, не зупиняючись на нас очима, рушив далі. - "Ви ще підійдіть!" – сказав нам Микола Іванович і благочинний. Я намагався не пропустити жодного кроку старця. Він, швидко ступаючи, ходив кроків у 50 попереду нас, у поперечній алеї, з якоюсь людиною – і кілька разів пройшов по ній туди й сюди. Закінчивши з тим чоловіком, що тривав хвилини 3, наодинці, розмова, він попрямував потім прямо. Ми підійшли ближче. До нього швидко наблизився здоровий чоловік із простих і спішно заговорив. – Робітник, батюшка, з орловських заводів. Так підійшло – захотілося змінити. Благословіть до Одеси, йти. Там дуже багато роботи. Старець пильно дивився на нього, потім подивився в далечінь. – Ні, не до Одеси, – сказав він. – Благословіть, батюшка, до Одеси, Там платять добре. – Ні, не шлях тобі до Одеси. - І він знову подивився в далечінь. – А, ось, йди до Вороніжа чи до Києва. Туди йди. Він перехрестив цю людину і пішов далі... «Що це, – майнуло в моєму здивованому мозку. - Чому він так прямо говорить? Потім підійшов хтось із скаргою на хворобу, і він швидко йому щось сказав. На повороті до алеї, що вела до його будиночка, стояло кілька бородатих мужиків у лаптях та одязі сільського виробу. – Хто такі? - Запитав старець. - До твоєї милості, - відповів один із мужиків, поки інші низько кланялися. – Костромські. Ось почули, що в тебе ніжки болять, сплели тобі м'які лапотки. Носи на здоров'я, і ​​вони подали йому кілька пар лаптей. Він ласкаво дякував їм, поговорив з ними, взяв, помацав і похвалив ноги. В цей час у мені щось робилося. Чарівність йшла на мене від цієї зустрічі старця з робітником, спрямованим замість Одеси до Вороніжа, з мужиками, які за багато сотень верст принесли йому, від своєї старанності, ноги. Та теплота почуття і стихія безпосередньої віри, яку через простір століть я вгадував, коли мріяв про перших прочан, які йшли в початкову пустелю преподобного Сергія за порадою та благословенням – стояла тепер переді мною жива. І тут були низенькі будиночки келій з ганочками, огорожі з колод і старі сосни, як там п'ять століть тому. Наносні розуми і непростота, яка, перекручуючи мене, заважала мені бути собою, зникла раптом, розвіялася безвісти як морок у променях сонця, і душа вся відкрилася перед цим новим для неї явищем. Я вже не копався в собі, але мені було радісно і тепло, і я відчував, що правдиве, добре і цінне те, що відбувається переді мною. – Ніколи не сперечайся про віру. Залиш їх. Їм ти не доведеш, а себе засмутиш. Не сперечайся з ними. І це було не в брову, а в око. - А ось, - сказав я, - я люблю - і я назвав заняття, що цікавило мене, по одній з галузей мистецтв. – Це можна? - Можна, тільки щоб все було чисто, щоб ніколи спокуси не було. – Ми завтра, батюшка, зранку їдемо. Благословіть нас. Він перехрестив нас і пішов через ганок у свій будиночок. Того ж вечора Микола Іванович розповів нам безліч прикладів прозорливості старця та його ніжного і гріючого поводження, і про те, як вічно огортає його народ, і яке він несе важке життя. І я дуже шкодував, що так мало його бачив. – Ну, як він сподобався? – запитав я тітоньки наступного ранку, коли ми від'їхали кілька верст від Оптіної. - Безперечно, надзвичайно розумна людина. Я хвилин п'ять із ним говорила. Між іншим, я спитала його, чи схвалює він, що Вася в монастирі. А він сказав: «А де його ще потерплять? Йому тільки й можна жити у монастирі». А я не думав про розум старця. Я був під враженням нового, небаченого мною досі явища. Мене підкорила його святість, яку я відчував, не розуміючи, в чому вона. І тепер, коли я стикнувся з нею і з тієї незбагненної безодні любові, яка, як наслідок його святині, була в ньому, я вже не боявся Оптіної. Я тепер став смутно розуміти, що призначення старців – благословляти і підбадьорювати і живе життя, і радості, що посилаються Богом, які будуть ще вищими, якщо в цих радостях пам'ятають про Джерело всього, що є в житті доброго. А пізніше, я зрозумів, що тут вчать людей жити добре, тобто, щасливо, і тут допомагають людям нести тягар життя, що випадає їм, у чому б вони не полягали. І як можна було боятися такого місця, де все було заради Бога і, отже, сповнене співчуття до людей, і де чим суворіші були до себе – тим добріше до інших? Ясно ввечері наприкінці серпня я летів на поштовій трійці Калузьким трактом до Оптіна. На останній станції коней, з молодим корінником, запрягли мені жвавих, і під веселий дзвін дзвіночка, обганяючи воза зі снопами, я насолоджувався і своїм радісним настроєм, і майбутнім побаченням, і красою вечора, і моєю молодістю. Безодня нових вражень була пережита за цей рік. Душа вся відкрилася назустріч життя, що закликало. Було стільки надій попереду, все здавалося таким можливим. Стільки в голові роїлося планів, так вірилося людям, – співчуття та «прекраснодушності», – і успіхам у всьому, і ніщо не бентежило ще цього свята молодості. Тільки легкою тінню були деякі докори сумління за те, що мало з добрих рішень виконано, що часто робилося чи то добре, якого бажав, бо погане, якого бажав. Але навіть свідомість це, що є каяття, скоріше, тішило, ніж нудило. Я їхав до Оптіна, щоб сповідатися батькові Амвросію і багато про що, багато поговорити з ним. Взимку я йому разів зо два писав, радившись з ним. Наступного ранку, годин о 10, я чекав у маленькій приймальні. До старця викликали високого, здоровенного полковника, який я дізнався, з Туркестану. Залишивши своїх маленьких трьох синочків у приймальні, він пішов у келію старця. Народу у приймальні, різного звання та з різних місць, все прибувало. Повернувшись хвилин за десять, полковник повів синів у темні сінці. Старець мав вийти туди на так зване «спільне благословення». Я став у сінях біля порога до приймальні. Одна з дверей у глибині їх відчинилася. Усі опустилися на коліна. Почувся стукіт дзьоби по підлозі, і отець Амвросій з'явився в сінях і почав благословляти всіх, і говорити з тими, хто до нього звертався. Полковник, що знаходився біля мене, своїми могутніми руками обхопивши своїх хлопчиків, що стояли перед ним, сказав: – Ось, батюшка, благословіть вирощувати! З зворушливою посмішкою батько Амвросій сказав батькові: - Бач, богатирі які! – і, гладячи їх по голівках, спитав їхні імена, і благословив кожного, пригинаючись до них і зазираючи у вічі. Якщо є в голові якась тривожна думка, неприємне почуття, страх якийсь, сумнів – щойно побачиш його – зняло все як рукою, і на серці так спокійно і солодко, наче увійшов у Божу огорожу, побачив над собою Божий покрив. Прийдеш до нього; вже в дверях, перш ніж переступив поріг, зустрічає його привітне, веселе, часто жартівливе слово; почнеш говорити - і як кажуть! Краще та зрозуміліше, ніж самому із собою. Так і відчуваєш, що все він розуміє, найменші відтінки твоєї думки, всі душевні вигини. І часто хочеш доповнити щось важливе, а він уже одним словом каже, що це зрозумів і вже має на увазі. Він був у цьому відношенні, як старий друг, який вивчив вас вздовж і впоперек, знає з дитинства все ваше життя і розуміє вас, тому, щохвилини з півслова, або навіть зовсім без слів. Мені здається, що для всіх, хто вдавався до отця Амвросія, він представляється в подвійному вигляді: по-перше, великий старець, прославлений подвижник, з ореолом святості, з чудовими дарами, що чудотворив ще за життя; і потім, для кожного окремо, найближча, найласкавіша, найзворушливіша людина, яку можна собі уявити. І обидві ці сторони в отці Амвросії доповнювали та підносили один одного. Те саме було і зі мною. По-перше, я дивувався йому як світлому явищу, в якому я бачив втілення правди, як я розумів її. Все те благородство, всі ті високі риси, які підкоряли мене не тільки у великих людях Церкви, але й у тих, вигаданих у літературі, особах, які захоплювали мене своїм ідеалізмом і любов'ю до людей – я тепер бачив у ньому. Наприклад, я думав про соціальні питання, вже дійшовши до того висновку, що правда суспільного побуту досяжна лише за правди окремих, складових суспільство особистостей. Мені говорили про якогось дбайливця за народ, як Рошфор, який збиває величезні гроші виданням газети, що кличе до повстання, і, коли жертви його проповіді гинуть після суду, він продовжує великим паном жити на ті гроші, які вони принесли йому за листок, що їх загубив. Мені згадувалася тоді інша людина, яка не бралася за вирішення суспільних завдань, але вирішила їх на ділі прикладом свого життя. Ця знеможена, вічно виснажена хворобою людина, мученик своєї любові до людей: бо хіба не мука для людини з теплим серцем приймати щодня безодню одкровень найскладніших душевних питань, глибоких лих та страшних гріхопадінь, з якими звертаються до старців. І він, що всіма силами своїми служив людям; він, зі своїми щасливими здібностями та розумінням справ, що міг створити собі у світі забезпечене широке становище, жив так, що брав від життя не більше того, що в щойно мною пройденому нашому курсі політичної економії називалося existenzminimum. А що за довірою йому несли люди – тим він підтримував бідних, або, даючи їм притулки назавжди, або, надаючи можливість дочекатися кращих обставин, або споруджував храми та монастирі. Я любив ті старі часи першої Церкви, коли Їй служили люди, які містили в собі всі дари розуму, освіти, світського блиску, імені, багатства – і все: і мудрість, і сили, і свої гідності приносили, разом з собою, Христу. Мене захоплював наш Пилип, який провіщає правду, шкодує народ, що гине за те; а тут – що я бачив, окрім того ж жаління і безумовної правди, і найбагатшої обдаруваннями своїми природи, що всі сили свої присвятила Богові? І тому ця людина стояла переді мною живим втіленням церковної сили, і я побачив у ній дух Христа та результати Його вчення. І ось, у тій самій людині, яку я вважав великою славою нашої Церкви, я, як і всі інші, знайшов саму люблячу людину, готову жити зі мною своїм життям. І якою була висока та любов, яку він давав мені, коли я порівнював її з почуттями до мене інших. Інші мене любили або за спорідненістю, або тому, що помилково припускали в мені хороші якості і, співчуючи їм, ніби тим самим височіли себе. Майже всі, прикидаючись, що схильні до мене, тішили самих себе, і, принаймні, просили за свою прихильність до відомої плати, яка полягала в повазі та любові до них. А він любив мене тільки за те, що я його потребував, і за те нічого від мене не чекав. Я міг тяжко образити його, поїхати, повернутися – і мене зустріло б те саме гаряче бажання допомагати мені в усьому. Я дуже добре знав, що, якщо я стану виродком, або похмурим, або дуже подурнішим, - взагалі, втрачу можливість бути приємним, або знизиться моє становище в житті, і я стану невдахою - всі відвернуться від мене. А він тоді почав би ще більше гріти мене. І тому я сміливо казав собі, що ніхто більше його мене не любив і не покохає мене. І любив він тою любов'ю, що наш народ так проникливо висловлює словом жалку, тобто. всіма силами душі бажати служити іншому. А таке кохання найпотрібніше для щастя. Навчаючи, як жити, о. Амвросій не докучав повчаннями. Але часто, ніби мимохіть покинуте, зауваження залишалося назавжди в мозку і ставало правилом життя, в якому ніколи не довелося каятися. Він всяку дію і всякий намір відразу оцінював відповідним словом закону, і все ставало ясно. Мені здається, що, коли до нього приходили з гріхом, він тому не мучив докорами, що надто сильно вірив і в благодать, що відроджує, і в ту іскру Божу, яка досить томить душу стражданням за всяку неправду. І він плекав у людині не розпач, як наслідок відомого провини, а загальне покаянне почуття і смирення, яке усвідомлює, що без особливої ​​допомоги Божої марні наші найкращі прагнення, що наші зусилля – не засіб, а умови спасіння. Але чого він вимагав суворо – повної покори Церкви. Наприклад, він наполягав, щоб я дотримувався постів. Почасти, за розпещеністю, почасти, від того, що було важко робити це вдома, коли всі їли скоромне, я цього не виконував, і це, крім шкоди, мені нічого не приносило. Як запилені дерева після освіжаючого дощу стають чистими і бадьорими, так само діяло на людину спілкування з о. Амвросієм. Ви були оточені в нього таким гарячим співчуттям, таким благоволінням, що це, даючи вам щастя, робило і вас найкращим, тому що справжнє співчуття якось само підносить душу тих, кому надано, і змушує їх суворіше перевіряти себе. І ось, відчуваючи на собі таке ставлення о. Амвросія, я розмовляв з ним, розповідаючи йому мої плани та бажання, та обговорюючи, як чого досягти. Йому можна було розповісти все; він усе, що стосується людини, приймав до серця. Коли я сказав йому, що мені дуже подобається англійська гігієна, і що я хочу влаштувати собі такий душ, щоб самостійно обливатись з нього, він сам мені пояснив, як його влаштувати. Він розібрав зі мною розклад мого дня, призначив кількість сну. Коли я йому розповів про те, що намагаюся вести книжечку розграфлену, за методом Франкліна, з іменами моїх недоліків і з позначками щодня, в якому з них я завинив, він наказав її покинути. Він знаходив, що вона розвиває самовдоволення, і що набагато краще просте свідомість своєї непридатності і щогодинне примушування себе до обов'язку. Тут він сказав слово, яке я часто чув від нього: «Живи простіше, живи простіше». Зважаючи на поривчастість моєї природи, він у кількох, у різний час сказаних фразах залишив мені застереження на все життя. І часто потім, по жвавості своїй, потрапивши в халепу, я з сумом і каяттю згадував його турботливість. Серед тих життєвих припущень, які я відкрив старцеві і на які він благословив мене, деякі здавалися абсолютно нездійсненними. А, тим часом, життя йшло, – вірніше, Божа воля поступово наближала виконання того, що він вважав за можливе і потрібне. І, якщо я бачу, що треба приступати до якоїсь справи, благословленої старцем - зберися тут полки знавців цієї справи з пророцтвом невдачі, - я знаю, що вона вдасться. І, помалу, я зовсім звик до того, щоб нічого важливого не робити, не спитаючи наперед старця. Як я можу знати, чого я щиро бажаю, коли бажання змінюються як вітер? Як можу судити, чи вдалий і корисний вчинок, коли від мене приховані ті незліченні майбутні побічні обставини, які завдадуть йому ті чи інші наслідки. І, при цьому, не тільки на місце моєї недосвідченості я ставлю старцеву мудрість, не тільки шукаю поради людини, яка краще за мене знає, що корисніше мені в духовному сенсі, – найважливіше ось у чому. Я вірив, що, коли з вірою запитував його, щоб підкоритися його рішенню, він (може бути, і не вникаючи в мої обставини розумно) – особливим даром від Бога отримує навіювання – вказати мені саме те, в чому Божа воля. Вже за наступника отця Амвросія я був свідком наступного прикладу того, що означає послух старцеві. Один мій приятель, виконуючи бажання батьків, служив, не маючи ніякого прихильності. Його томила посада, яка вважалася іншими видною, приємною та доброю. Йому було зроблено пропозицію такої служби, яка, представляючи в усіх відношеннях підвищення, водночас була йому до серця. Спершу про те були одні розмови; потім знадобилася рішуча відповідь. Я просив у нього дозволу списатись за нього з оптинським старцем. Порада старця була – відмовитися, і я вмовив приятеля написати відмову. Справа була влітку, на селі. Ми самі їздили на станцію до поїзда кинути листа до поштового вагона. - Зараз, - сказав він похмуро, коли ми сіли знову в коляску, - я зробив річ - ну, по-людськи кажучи, дурну, нерозумну. Я не виношу моєї служби. Вона мене робить нещасним, отруює мені життя. Мені видається чудовий вихід - і я повинен відвернутися. Я це зробив. Але щоб мені було від того весело – ні! Через кілька днів з повною несподіванкою йому зроблено іншу пропозицію, яка, будучи в усьому вище за першу, була зовсім за його нахилами, точно створена для нього. І тоді старець поспішно радив негайно прийняти цю пропозицію. Розлучаючись того разу з о. Амвросієм, я йому сказав, що хочу заїхати в Тихонову пустель, поблизу Калуги, і викупатися там у цілющому колодязі; але, що в мене захворіло горло і почався нежить; то як бути? - З вірою можна, - сказав він, - їдь. Поки я їхав туди, у мене утворилося щось на кшталт грипу. Час йшов до пів вересня, і я купався в страшно холодній воді за огидною погодою, з вітром і дощем, що мрячить. Але до Москви я приїхав наступного дня дуже здоровим. Звичайно, це було одне з численних зцілень о. Амвросія, який, приховуючи свій дар, часто посилав до святинь, і багато хто одужував, ще не дійшовши до них. Минуло ще близько двох років. Я часом писав батькові Амвросію, і та ж дбайливість торкалася мене в його листах у відповідь. Я вже перейшов на останній курс. Навесні від К. Н. Леонтьєва 2 , з яким я познайомився, прийшла звістка, що у свій час старець, якому в той час йшов 79 рік, дуже ослаб. Але влітку йому стало краще. У серпні з того села, звідки вперше я поїхав до Оптіни, як на приємну прогулянку і куди тепер я їздив шафером на весілля Вадима, я вирушив до Оптіни втретє. Багато в мене на душі було тягарів, від яких я сподівався отримати там визволення. Батько Амвросій був у Шамордіні, куди через день після приїзду в Оптіну я подався з К. Н. Леонтьєвим, якому теж треба було бачити старця. Та значна кількість приїжджих, яка була завжди в Оптіній, тепер прагнула Шамордіна. Розташований у чудовій місцевості, над дуже високим урвищем, пануючи над безмежним видом низини, цей монастир перебував у найгарячішій порі розвитку. Широко розкинулися зроблені з колод корпуси келій, з засадженими між ними яблунями; виведено фундамент для величезного собору. Ходили чутки про те, що архієрей вимагає повернення старця до Оптіна, а старець, з причини йому одного відомого, зволікає. Йому призначено було вийти звідси вже у труні. Все в Шамордіні дихало старцем. Тут його шанували з тією безмежною теплотою та старанністю, яку вкладають у свої почуття жінки. К. Н. Леонтьєв довго залишався у старця, говорячи про дуже важливу справу. Коли я після нього увійшов до о. Амвросію, я був вражений його виглядом. Сили, здавалося, зовсім залишили його. Кілька разів у той короткий час, що я пробув у нього, голова закидалася назад, тому мені ставало страшно. Рука ледве могла зробити трохи помітний рух, щоб благословити. Підвівши голову мою майже до його губ, я з великими труднощами розбирав його слова. Сказавши про те, що найбільше обтяжувало мене, і запитавши про найпотрібніше, я вийшов, вражений цим стражданням і самовідданістю. А за мною чекали та йшли ще й ще; біля вікон теж стояв народ, очікуючи, що старець вийде благословити тих, що прийшли. Під час зворотного шляху до Оптіна, К. М. Леонтьєв розповів мені, що старець радить йому переїхати до Сергієва Посада, і, оскільки в нього, який жив на пенсію і гонорар за статті, не було зараз вільних грошей, щоб піднятися всім будинком, - старець постачає його, наполягаючи на якнайшвидшому від'їзді. – Тебе не переспориш. Іди поки, я тебе ще покличу. До нього увійшов келійник із зміною білизни. Від надзвичайної слабкості і жару в тілі старець був у постійній поту, так що останнім часом рази 3-6 на годину йому всі змінювали білизну, що теж було дуже стомлюючим. У цей час я розповів комусь, що довго буду віддалений від Оптіної, а о. Амвросій каже, що я скоро приїду, але, що, на мою думку, це неможливо. Коли я повернувся до о. Амвросію, він був переодягнений. Я допоміг йому одягнути взуття, бо він хотів перейти до іншої кімнати. Ми були самі. - Батюшка, - сказав я йому, - от, якщо я вас більше не побачу, не залиште мене. Я дуже любив вас. Не забудьте там. Не пам'ятаю, чи промовив він на це якесь слово. Але в його дивовижному виразі і в очах, що пильно й довго глянули на мене, і навколо в повітрі, я відчув новий приплив кохання, з усіх боків, у відповідь, що охопив мене, – приплив кохання, якого я ніколи не забуду. Я підтримав старця під руки, поки він, спираючись на милицю, перебрався до великої суміжної кімнати, приймальної ігуменії. Він підійшов до одного з крісел біля столу та сів. Я хотів постояти, але він твердо наказав сісти. Це було зі мною вперше. Так я провів ще хвилин п'ять. Я казав йому, як мені важко жити з собою і як я ненавиджу себе; і чув від нього ще раз про те, як все життя має бути безперервною кривавою боротьбою, щоб врятуватися, і що Бог допомагає лише тоді, коли людина з силою прагне до Нього. Я повторив йому ще все, на що я сподіваюся, і що мене вабить у житті, і що я хотів би з себе зробити. І коли я виходив, то старець здавався мені таким бадьорим, що, незважаючи на прохання, яке я тільки що виголосив, я був нескінченно далекий від думки про близькість того, що сталося так скоро. 14-го жовтня, вставши рано, я годині о сьомій пішов натще зробити прогулянку. День був сухий та ясний. Повернувшись, я подався до їдальні, де все було готове. Після ранньої прогулянки я був голодний і з задоволенням дивився на різні їстівні речі, що чекали на мене. На столі неподалік лежала газета і, розгорнувши її, я став байдуже її переглядати. Мені кинулося в стовпці телеграм ім'я Калуга; я зазирнув у ті слова, що йшли за цим ім'ям, і завмер. Там було, по суті, така проста, така зустріч, що часто зустрічається – про смерть. 10 жовтня в Оптиній пустелі помер старець ієросхимонах Амвросій. Я пройшов з розкритою газетою до себе в кімнату і довго сидів як прибитий, Наступного ранку я на поштових виїжджав з Калуги до Оптіни. На пошті казали, що за ці дні з ніг збилися, гонитва була страшна. Нас їхало двоє. Інший був чоловік, який захоплювався раніше різними вченнями, побував у Толстого і, придивившись до нього, різко викрив його в непослідовності. Не знаходячи розгадки та шляхи життя, він був близьким до самогубства, коли випадково потрапив до отця Амвросія. Довго говорив він із ним, і повірив. Для нього ця втрата була невимовною. Адже його старець воскресив до життя. Він розповідав мені про нього та його бесіди; про те, як ще кілька днів тому в ту саму хвилину, коли був у Москві дуже бідний, він поштою отримав допомогу від старця. Я весь був захоплений однією думкою. Я знав добре, що всі російські святі уславлені нетлінням, і, знаючи життєпис багатьох святих, я не міг не вірити, що о. Амвросій по працях, по висоті та за дарами своїми – святий. Я знав, що ще за життя він був страждаючим людям і кликав їх до себе в Оптіну, де вони впізнавали в ньому старця своїх видінь. Я так вірив у нього, що свідомість у тому, що на нього не чекає прославлення, була б для мене жахливим ударом, і не ударом тільки, а тяжким випробуванням, перед яким могла похитнутися моя віра. Якщо це не святиня, то як же можна врятуватися, чим заслужити Божу милість? Досягнувши міста Перемишля, що стоїть на півдорозі, я, щоб уникнути, під час перепряжки, що наводить зневіру станції, велів відвезти себе на заїжджий двір, де завжди закушував. Товста стара господиня його, як і її тоді вже покійний чоловік, були мені завжди неприємні своєю моральною нерухомістю. – Що, батюшка, на похорон? - Сказала вона мені. – Ось, розславили, розславили тоді: святий та святий. Он і ні! Батько Макарій скільки днів стояв – нічого не було. А цей зіпсувався. Сильний дух пішов. Ці слова ображали і різали мене до серця. «Хоч би що там казали, – думав я, – а ти для мене святий!» Але мені в глибині душі пристрасно хотілося цього церковного, від давніх часів переданого, чудового вияву святині, і я сумував без нього. Чим ближче ми були до Оптіної, тим більше було звісток. Ми дізналися, що в цей самий день його повинні були поховати, що раніше його урочисто перенесли з Шамордіна, і що хода ця була схожа на перенесення мощів. З церков дорогою зустрічали хресними ходами. На нескінченній хвилі народної, що оточувала труну, матері прикладали до труни дітей. Всі голосно говорили про те знамення, що при сильному вітрі та зливі, під час 15-ти верстової дороги з Шамордіна до Оптіни, не згасла жодна свічка. Справді, про вчорашню зливу свідчив невилазний бруд, яким ми повільно рухалися. Відкликання Перемишльської двірнички було поки що єдине. Під Оптіною ми дізналися, що похорон відбувся. А я до останньої хвилини сподівався, що їх відкладуть. Ось уже трапляються тарантаси та підводи. На них безмовні, похмурі, повертаються в осиротілий Шамордін сестри. Вони не могли відірватися від могили, поки не настала темрява. Ми під'їхали до Жиздрі. Порома нема до чого кликати – наведено міст. – Слава Богу, – каже ямщик, – витримав. Боялися, що як повалить народ – не стримає. Ось і монастир; ось дорога до могил старців. Білі над ними каплиці. Там, де була доріжка – вогник. Під вогником, маленький безформний горбок – останній спокій... Того ж вечора я зайшов до одного з початкових ченців. Тут я прямо міг говорити про те, що мене бентежило. Вони всі прийняли це спокійно. – Батюшка сам казав: «Багато я від людей слави за життя прийняв, і тому від мене буде сморід». Ось тепер деякі й судять його. А тим часом перший день був запах, а потім все менше. Сьогодні ж, говорив ієромонах, за відспівуванням я стояв біля труни і чув пахощі. Скитський монах, що був тут же, завідував будівлею в Шамордині, розповів, як батюшка, який зробив йому якось зауваження, потім, коли вже не міг майже говорити, і його для відпочинку від лежання підняли на руки, покликав до себе його поглядом, і, поклавши йому голову на плече, тричі тихо покликав його по тричі тихо. Коли наступного ранку я підходив до скиту, то зустрів черницю з освіченого та вищого стану, яка ходила за старцем, і сказав їй, як я впевнений у його святості. - Так, я не перенесла б того, що говорили, якби він сам мене заздалегідь не заспокоїв. Незадовго до смерті він кілька разів наполегливо наказав мені прочитати книгу Йова, і потім сказав: «Пам'ятаєш: від сморід виразок Йова бігли всі близькі його. Але ж Бог побудував його цілим». - І тут же розповів, як помер грішний, і тіло його збереглося, а помер праведний, і був сморід, а люди славили грішника і зневажали праведного, - так дав їм Бог у кінці, чого вони шукали. Тепер я був цілком заспокоєний. Невимовні дні я пережив тоді в Оптіній, часто заходячи в скит, який став якось особливо близьким по пам'яті старця. Стояв він тихий, з деревами, прибраними інеєм, чистим небом і якась особлива благодать наповнювала і скит, і Оптіну. Серед загальної скорботи, якою вираз діяло тим сильніше, що була прихована під чернечим спокоєм і стриманістю, не було сум'яття. У всьому був той самий суворий чин і уклад. І ось, над цим, зануреним у себе, смутком і нічим незабутньою пам'яттю про минуле, стояла якась радість, таке духовне захоплення, така впевненість у блаженну вічність і в близькість праведного, що такого світлого, ніби зрікся землі, настрою більше не довелося пережити. Я думаю, що ця радість йшла з неба. Це була радість великої душі старця, від лих і праць землі, повернутої у вітчизну; і цю радість він ділив, як і колись, зі своїми дітьми. Вірилося й у те, що не залишить Бог загинути такому чудовому встановленню, як старість, і тихо, само собою, старість перейшло до ближнього багаторічного учня покійного, отця Йосипа. З Оптіна я заїхав до Шамордіна, горя якого не можна описати. Там залишалося у сирітстві, без коштів, до п'ятисот сестер. Там нагадали мені про мою суперечку, що довго я не буду в тих місцях. Пізньої холодної ночі виїхав я з Шамордіна, щоб бути наступного вечора в Москві. Я дуже поспішав. Мені треба було приїхати туди неодмінно вчасно. Переїжджаючи за Перемишлем Оку, крізь дрімоту, чув я, як хвиля, що важко застигала, ударялася об пором. Під'їхавши до Калуги, я дізнався, що переїзду через Оку немає; міст розібраний, а по льоду ходити і думати нема чого. Даремно я пропонував дорого заплатити, щоб перевели мене, настилаючи дошки. Сміливців не було, а поїзд відходив за годину. І сидіти тут, склавши руки, було жахливо. «Невже ж, – сказав я, нарешті, собі – я тут ув'язнений на кілька днів через те, що їздив до Оптіни і мені не буде допомоги!» В цей час прибігли мені сказати, що один човняр знайшов незамерзле місце посередині, а по краях пробив лід. Я переїхав і встиг на поїзд. З вікна вагона я дивився на рівнину, що лежала переді мною, обсипану снігом. І горда ніжність до тієї землі, в якій я народився і яку я починав все більше розуміти, охоплювала мене. Я, не відриваючись, вдивлявся в тихий одноманітний простір, і чимось глибоким на мене віяло від його задуму і тиші, з яких іноді виходять такі люди, як покійний старець. Отже, я залишився жити один і, поховавши незамінну для мене людину, я водночас проводив і мою юність. Він був охороною цієї юності, яка без нього, можливо, була б дуже поганою. Те, що він існував на землі, утримувало мене від багатьох поганих вчинків. Я розповідав йому абсолютно все. І думка про те, що в калузькій глушині живе свята людина, яка про мене думає, - про те, як соромно і боляче мені визнаватиметься йому, а ще жаль, що мої гріхи образять його, тому що він хоче, щоб життя моє було світле, - це все служило для мене вуздечкою. Пізно ввечері я ввійшов до себе в кімнату, де жив внутрішнім життям, яке ховалося від інших, і де стільки разів я думав про нього. Ніщо зовнішнє тепер не відволікало мене, і я раптом завмер у дверях і довго стояв нерухомо. Тільки втративши і повернувшись до звичайного життя, я зрозумів, чим він був для мене. Мені було дивно. Особливо важко здавалося, що я залишився сам, без нього, коли наближалося моє самостійне життя. Але потім я сказав собі, що позбавлення бачити його живим пом'якшене тим, що сам він може бачити мене, і я можу закликати його. І, коли я лежав у ліжку, вдивляючись у напівтемряву кімнати, я подумав, що він уночі прийде сюди і гляне на мене. Я знав переказ, що душа ходить 40 днів тими місцями, де її любили, і мені здавалося, що тому він може зайти до мене. На різдвяному посту я говів і мав долучитися до свята Введення. У ніч на нього мені снилося, що я стою перед царською брамою, і мій духовник тримає Чашу, а в вівтарі, біля Престолу, в блискучій золотій шапці, що весь сяє світлом – о. Амвросій дивиться на мене. Я відчував, коли прокинувся, велике щастя, і вже пізніше згадав, що 21 листопада – день його народження. Але я готувався до цього дня, забувши про збіг. Потім я іноді бачив його, не запам'ятовуючи як; тільки надзвичайно радісне відчуття після сну говорило мені про бачення. Тепер, на могилі старця, стоїть каплиця, куди ходять молитися. У Шамордіні шістсот сестер. У журналах друкують його листи; були описи його потойбічних явищ і чудес. Тепер, коли мені трапляється стояти над його могилою, я усвідомлюю, як нескінченно багато для мене пішло в цю могилу, бо ніколи більше не побачити мені на власні очі такого явища, не зустріти більше такої душі. На надгробному пам'ятнику я з хвилюванням читаю вибиті золотом у білому мармурі слова з Апостола: «Бих немічним, бо немощений та немічні наберу. Всім бих вся, та всяко деякі спасу 3 . Ці слова воскресають мені старця, ласкавого, усміхненого, гріючого. Здається мені, що я знову бачу його, як він, уславлений, святий, намагається здаватися простою людиною, щоб його висота не бентежила нас, що прийшли до нього з гріхами і слабкостями... Точно чується знову незабутній тихий голос і дивиться дорогий привітний погляд, який один дає душі таке не таке; спустилася знову на життя втіха, і стало все в житті добре... А потім, закриваючи собою той тепер далекий земний образ, постає переді мною інший – весь осяяний нетутешнім сяйвом. І моя віра мені каже, що той, кого я знав тим, хто живе на землі, тепер на небі великий чудотворець. Царське Село. Жовтень 1898 Примітка упорядника. У цьому нарисі, як розповіді, веденого від першої особи, викладено розповіді, чуті упорядником нарису від однієї особи, знала старця, що почив, о. Амвросія. Зупинившись на цих оповіданнях, внаслідок щирості, а також тому, що вони проливають деяке світло на вкрай цікаве значення старців у житті віруючої частини освіченого суспільства, укладач переконав ту особу дозволити йому передати чутну у вигляді зв'язного оповідання, не соромлячись тим, що в ньому будуть порушені деякі сторони внутрішнього життя, що неминуче неминуче. Ось кілька відомостей для осіб, які не читали статей про Оптину пустелю і про о. Амвросії. Старець о. Амвросій народився 21 листопада 1812 р. в Тамбовській губернії в сім'ї сільського причетника і, після закінчення курсу в семінарії, був деякий час викладачем у Липецькому духовному училищі. Рано надійшовши до Оптіна, він останніми роками життя відомого старця о. Макарія був його найближчим співробітником і після смерті його замінив свого вчителя. Дуже слабкого здоров'я, о. Амвросій знемагав кілька останніх десятиліть і здебільшого приймав, лежачи на ліжку. Він мав величезну, розсіяну по всій Росії паству, набув дарів тлумачення Святого Письма, прозорливості, зцілень і втіхи. О. Амвросій був сповнений привабливої ​​сили, що приваблював до нього людей. У нього питали поради у скрутних випадках життя і несли йому тягар душевні та горе. Він помер 10 жовтня 1891 р. у заснованій ним у 15 ст. від Оптіної, Шамординської жіночої громади, і похований в Оптіній. При похованні його були знаки. Після смерті його були явища його та зцілення від нього. Оптина пустель випустила докладний життєпис старця. Відомий письменник, автор книги «Схід, Росія та Слов'янство». Жив останні роки життя поблизу Оптіної.