Про смерть брата

Дві книги «Про смерть брата» (378 або 379) свт. Амвросій Медіоланський присвячує своєму улюбленому старшому братові Сатиру. У першій книзі святитель сумує про смерть рідної людини, зображує її християнські чесноти і дякує Богові за те, що мав такого брата. Слова були вимовлені під час поховання Сатира. У другій книзі «Про надію воскресіння» святитель шукає розради в християнській вірі у воскресінні мертвих та вічне життя. Слова було вимовлено на могилі покійного брата через 7 днів після похорону. Святитель говорить про те, що християнину не слід плакати і вдаватися до надмірної скорботи, бо душа від земного переселяється до вищих. * Назва першої книги латинською мовою – De excessu fratris Satyri. Книга перша * Книга друга. Про надію воскресіння Тепер ми, любі брати, проводили жертву, жертву непорочну та богоугодну, пана та брата мого Сатира. Пам'ятав я, що він був смертний, і не обдурився в тому, але благодать була надмірною. Отже, не нарікати, але більше дякувати Богові належить мені, бо завжди я бажав, що, якщо якісь обурення чи Церкві, чи мені загрожують, то в основному вони впали б на мене і на мій дім. Дяка Богові, що я під час загального цього страху, коли всі побоюються варварських поступів, смуток усіх закінчив власним моїм, і на мене одного звернулося те, чого боявся я для всіх. І нехай благоволить Бог, щоб сум мій був спільним викупленням. Хоча щодо такого брата не було для мене на світі нічого дорожчого та приємнішого, але громадська користь перевершує власну. Якби хтось запитав про це і його самого, то він би краще вважав за краще померти за інших, ніж жити для себе; бо для того і Христос помер у тілі за всіх, щоб ми навчилися не тільки для себе жити. При цьому я не можу бути невдячним Богові; більше радіти, що мав такого брата, ніж співчувати, що втратив його; бо це дар, а дар це -борг. Отже, поки можна було, користувався я довіреною мені цінністю, але застава, що визначила, знову взяв його. Замкнутися в даній заставі і співчувати, що він повернутий, означає те саме. В обох випадках віра є сумнівною і порятунок підлягає небезпеці. Чи справедлива справа відмовити в грошах і чи благочестива – не принести жертви? Бо лихвар може бути обдурений. Творець природи і позикодавець - ніяк. І тому, чим більше зростання, тим приємніше вживання його. Тому ми не можемо бути невдячними щодо брата: бо він повернув те, що всім за природою; навпаки, заслужив на те, що є справою особливої ​​благодаті. Хто заперечуватиме спільну долю? Або співчувати про відібрання власної його застави, коли на нашу втіху Батько віддав єдинородного Сина Свого за нас на смерть? Хто подумає про себе, що він повинен бути позбавлений стану смерті, коли він не вільний від долі народження на світ? Таємниця великого благочестя, що і Христос не позбавлений смерті тілесної, але будучи Господом природи, не зрікся закону плоті, сприйнятої на себе. І мені неминуче треба померти, йому ж не треба було. Який говорив про раба: якщо я хочу, щоб він перебув, доки прийду, що тобі до того? чи не міг би сам так бути, якби захотів; але коли б він жив завжди, то забрав би в себе важливість, а в мене жертву. Отже, яка більша втіха може бути для нас, як що Христос за тілом помер? І навіщо мені оплакувати брата, коли я певен, що таке благочестя не може загинути? Навіщо мені більше за інших оплакувати того, кого всі ви оплакуєте? Власний мій смуток розчинений у загальній, а тим більше що мої сльози нічого не дають, ваші ж стверджують віру і приносять втіху. Плачете багаті, і плачемо своїм доводите, що залишене багатство нічого не додає до спасіння, бо за гроші не можна відстрочити смерті, і багатого, так само як і убогого, викрадає останній день. Плачете старі, бо побоюєтеся подібної долі для дітей своїх і, оскільки не можете продовжити життя тілесного, наставляйте дітей не лише тілесним вправам, але чеснотам. Плачете і юнаки, бо кінцем природи не є зріла старість. Оплакували й убогі, (і що дорогоцінне) сльозами омили гріхи його. Ці сльози спокутують, ці стогін приховують смуток смерті, це співчуття вічною радістю загладжує почуття колишньої хвороби. Отже, хоча приватне поховання, але плач загальний; чому плач цей не може продовжитись назавжди, бо серця всіх були розташовані до цього. Навіщо мені оплакувати тебе, любий брате, який відібрав у мене так, ніби ти був братом усім? Бо я не втратив спілкування з тобою, але тільки змінив його, колись не був розділений від мене тілом, а тепер духом перебуваєш зі мною і назавжди будеш. Під час поводження твого з нами ти не був викраданий у мене від батьківщини, і ти сам його ніколи не вважав за краще мені, тепер же доставив ти мені іншу батьківщину, чому я тут починаю вже бути не прибульцем або мандрівником, бо найкраща моя частина там знаходиться. Бо я ніколи не був цілим у собі, але в одному з нас більшість обох; обидва ж були в Христі, в якому всі і частина кожного порізно. Ця труна приємніша мені за природну землю, бо лежить у ній плід не природи, а благодаті; бездушне це тіло було найкращою моєю посадою, бо в цьому тілі, яким я зодягнений, перебуває велика твоя частина. О, коли б я міг усе присвятити твоїй пам'яті, дружності і твоїй житті, і половина моїх років перейшла б до тебе! Бо тим, хто батьківську спадщину завжди мав нероздільну, належало, здається, мати і час життя нероздільно: або, принаймні, хто жив спільно, тим би й життя належало закінчити разом. Тепер куди я зроблю? Куди я звернуся? Віл жалкує про подібну до себе волю, бачить свою втрату, частим муканням свідчить про кохання, якщо не буде того, з ким звик возити плуг: як, воістину, не співчувати про тебе, брате? Чи можу коли-небудь забути того, з ким завжди носив тяжкість життя цього? Ти працею нижчий, але любов'ю союзніший; я не так за своїми даруваннями здатний, як по твоєму терпінню був знесений; ти з братньої любові мої недоліки завжди захищав твоєю допомогою; ти любов'ю був, як брат; старанням, як батько; піклуванням, як старший; повагою, як молодший. Отже, тільки за спорідненістю виконував ти по відношенню до мене багато зобов'язань; тому я втратив не одного, але багатьох. У тобі ласкавості не помічено, шанобливість же твоя всім явна була. Ти, маючи до мене старанну повагу, не мав потреби в удавання, так що й сам так не чинив, і від мене не міг цього чекати. Але згадуючи тісний союз братства, забувши свою посаду, від безмірної печалі куди я прямую? Повертає мене апостол, і ніби приборкує моє співчуття, кажучи, як чули вже: Не хочу ж залишити вас, браття, у невіданні про померлих, щоб ви не журилися, як інші, що не мають надії. Вибачте мені, любі брати, бо не всі ми можемо сказати про себе: наслідуйте мене, як я Христу; наслідувати ж маєте кому; не всі здатні вивчати інших, досить, якби всі були здатні до прийняття вчення! Але плачем нашим не великий зробили ми провину; бо не всякий плач є знак невіри чи слабкості; інша печаль є дія природи, інша ж від невіри походить; потрібно і бажати того, що мав, і співчувати про те, чого втратив. Не один смуток виробляє сльози, виливаються вони й від радості. Збуджує до плачу і любов, молитва зволожує ліжко, і моління, за пророчим словом, миє ложе. Великий плач та ридання відбувалися і під час поховання патріархів. Чому сльози виявляють любов, а не до смутку та нарікання залучають. Плакав і я, зізнаюся, але плакав і Господь наш: Він про чуже, а я про брата; Він в одному плакав про всіх, а я в усіх оплакуватиму тебе, любий брате! Господь розплакався як людина, бо Божество не може мати сліз: розплакався по тій природі, якою був скорботний, розіп'ятий, помер і похований. Про нього чули ми нині пророка, що каже: Про Сіону ж будуть говорити: такий і такий чоловік народився в ньому, і Сам Всевишній зміцнив його. Прослізся по людству, за яким Сіон назвав матір'ю, народжений в Юдеї, походить від Діви, за Божеством матері мати не міг, бо сам Він винуватець матері. Так і в іншому місці: Бо немовля народилося нам; Син дано нам. У отроку – ім'я віку, а в Сині – вчинення Божества. Походить від матері, народився від Отця, але той самий народився і був дано. Бо один Син Божий, що народжений від Батька і походить від Діви; хоча по порядку розрізняється, але ім'ям подібний, як і ці слова означають: і такий чоловік народився в ньому, і Сам Всевишній зміцнив його. Людина по тілу, Вишня ж по владі. Бог і людина за відмінністю єства, але в обох той самий. Одне властиво Його природі, а інше – спільне з нами, але в обох єствах той самий і в обох – досконалий. Тож не слід дивуватися, бо і Господа, і Христа створив Його Бог. Створив Ісуса, що прийняв ім'я по тілу, як праотець Давид пише про нього: Про Сіону ж будуть говорити: такий і такий чоловік народився в ньому; бо відрізняється не за Божеством, а за тілом, не розділений від Отця, розділений же посадою, що має ту саму владу, відокремлений ж у таїнстві страждання. Це вимагає багатьох пояснень, щоб довести владу Батька, властивість Сина та єдність усієї Трійці; але мій намір хилиться до втіхи, а не до подібних міркувань; хоча зазвичай втішається дух силою міркувань. Але слід мені більше стримати смуток, ніж змінити схильність, щоб бажання були зменшені, а не знищені. Неприємно мені відволікти свої думки від брата до інших вправ, коли це слово сприйнято як би для проводів його, щоб за тим, хто відходить далі, слідували почуття і щоб лежачи перед очима осягнути думкою. Бажав би я всі свої очі спрямувати на нього, перебути з ним усім старанням духу, надати йому всякі ласки. У захваті духа здається мені, що я його ще не втратив, бо оглядаю його; здається, що ще дух його в ньому, поки не потрібні мені його послуги, яким присвятив я все життя моє. Що віддам за таку прихильність, за таку працю? Я тебе, любий брате, призначив спадкоємцем, а ти залишив мене їм; я бажав, щоб дні твої перевершили число моїх, але ти раніше розлучився зі мною. За дари твої в винагороду я пропонував бажання; тепер же втратив і їх самих, але не втратив твоїх благодіянь. Що зроблю, взявши спадщину? Яка подяка, які дари принесу тобі? Справді, крім сліз нічого, але, може, й їх не вимагаєш. Бо будучи живим ще, забороняв ти мені плакати і запевняв, що не така сама смерть, як наша сум сумна тобі буде. Поширюватися далі перешкоджають сльози, перешкоджають також і самі твої справи, щоб ми, оплакуючи тебе, не здавалися зневіреними в заслугах твоїх. І звичайно, сам ти також зменшуєш жорстокість цього смутку; я, турбуючись про тебе раніше, тепер не маю чого побоюватися, не маю, що світло могло б викрасти в мене. Хоча залишилася в живих сестра, по непорочності своїй поважна, подібна до звичаїв і обдарувань, проте обидва ми більше боялися за тебе, і здавалося нам, що вся приємність життя нашого полягає в тобі. Тобі приємно було жити, тобі й померти не гидко було; обидва ми хотіли залишити тебе живими, але не завгодно тобі було пережити нас. Коли не здригався дух при уяві такої небезпеки, як сильно обурилися думки при звістці про хворобу твою? Бачимо бездиханим того, з ким сподівалися назавжди бути; тепер ми впевнені, що ти молитвами твоїми у святого мученика Лаврентія випросив собі відхід. О коли б молив ти не про звільнення, а про довготривале життя: звичайно б міг ти випросити собі багато років, коли міг випросити відхід. Але дякую тобі, всемогутній Боже! За велику втіху, що ти благоволив люб'язному нашому братові повернутися з Сицилійських та Африканських країн, бо незабаром після повернення ми втратили його, і він ніби для одного тільки побачення з братами повернуто до нас. Тепер я маю заставу, яка ніяким мандрівкою відібрано бути в мене не може; маю останки, щоб обіймати; маю труну, яку покрию моїм тілом, і Богові найугоднішою пошту себе, що померла на кістках святого трупа. О коли б я міг також і проти смерті твоєї запропонувати моє тіло! Якби ти пронизаний був мечами, то я б краще віддав на заклання замість тебе; якби я міг повернути вихідну твою душу, то, звичайно, запропонував би мою власну. Не допомогло мені, що я останні почерпав дихання, що вмираючому в уста дихав: я думав, що або твою смерть сам прийму, або моє життя віддам тобі. О, нещасні, проте приємні, останні ці запоруки цілування! О бідні обійми, між якими бездушне тіло заціпеніло і останній подих зник! Стиснення руки, але вже втрачав, кого тримав; збирав останній дух устами, щоб бути співучасником смерті, але не знаю, як цей дух став для мене життєвим і в самій смерті видався приємним. Але оскільки я не міг духом своїм продовжити твоє життя, то хотів би я, щоб хоч жвавість дихання твого вилилася в мою думку і мій дух мав би твою непорочність і чистоту. О коли б ти, любий брате, залишив мені цю спадщину, яка спонукала б мене не до плачу і нарікання, а до приємного спогаду. Що тепер робитиму, втративши всі приємності, всі розваги і всі краси цього життя? Ти один був мені вдома втіхою, а поза ним – честю та окрасою, ти був мені в порадах суддя, у працях – учасник, ходатай у справах, гонитель печалі, захисник моїх справ та намірів, ти один ніс тягар домашніх та громадських піклування. Свідчу святою твоєю душею, що я в закладі Церкви часто побоювався твого в чомусь невдоволенні. Повернувшись, ти засуджував мою «повільність; Отже, у священстві був ти мені і суддя, і наставник, не залишаючи піклуватися про домашні та спільні справи. І цю похвалу тобі справедливо приписую, що ти без усякої пороку керував братовим домом і робив честь його священству. Відчуваю, що дух мій мучить, коли перераховую твої заслуги і чесноти, проте в самому цьому муці заспокоююсь, і хоча ці плачевні спогади відновлюють хворобу, проте розчинені вони і якимось задоволенням. Чи можу я не думати про тебе, або коли без сліз думати? Чи можу не згадувати про тебе, чи згадувати без приємних сліз? Що коли мене розважало, то чи не від тебе походило? Що, кажу, приємно мені було без тебе чи тобі без мене? Що не спільне нам? Саме майже зір та сон поділяли разом. Чи була якась незгода у волі нашій? Чи не всюди один за одним слідував? Так майже сказати, коли я переступав з одного місця на інше, то як би ти моєму, чи я твого тіла робив рух. Коли траплялося одному без іншого бути, тоді здавалося, як би чогось не діставало і обличчя було не веселе, і дух сумний. Тоді звичайна приємність і жвавість ховалися, і це розлука турбувала уявою про хворобу відсутнього. Так дивно всім здавалося бути нам у поділі! Я, не терплячи відсутності брата і в свіжій пам'яті його утримуючи, часто очима своїми шукав його ніби майбутнього і ніби розмовляв з ним і бачив його; але коли вже не було надії на те, тоді здавалося мені, ніби я, повісивши голову, тягне якесь ярмо; насилу тоді ходив, соромився здатися і поспішав повернутися, бо неприємно було без нього виходити. Навпаки, коли виходили обидва разом, тоді не більше було на шляху слідів, скільки в нас слів, не більше кроків, ніж розмов, і не нудьгували за приємністю міркування. Бо один висів на устах другого. Не дивилися на дорогу уважним оком, але слухали взаємні один одного міркування, почерпали приємність поглядів і носили на собі всі види братнього задоволення. Як дивувався я таємно чеснотам твоїм. Як радів, що Господь дарував мені брата такого цнотливого, такого гострого і здібного, такого доброзичливого й простого, так що, думаючи про твою добронравість, я не сподівався знайти в тобі гостроту, вбачаючи ж гостроту і здібність, не думав бути в тобі добронравію! Але обидві переваги поєднував ти дивною силою. Чого ми обоє не могли визначити, то ти один виконав. Радів, як я чую, Проспер, що не думав повернути викраденого ним: але відчув на собі суворість одного тебе більше за суворість двох. Заплатив усе, дякуючи за твою поміркованість і не порушуючи сорому, дякуючи за лагідність і не скаржачись на строгість. Але для кого ти цього шукав? Бо ми бажали, щоб твої праці отримали таку ж нагороду, як і твій приклад і настанова. Ти по скоєнні всього повернувся і єдиний, відданий уподобання всіма, відбираєшся у нас, і як би для того раніше не випустив свого духу, нехай здійсниш обов'язок благочестя і набудеш вінець старанності і подвигу, Які неприємні були нам самі почесті цього віку тим, що розділяли нас між собою! Прийняли ми їх на себе не тому, що ніби сяйво їх спокушало нас, але щоб не з'явилися підлими лицемірами або, може, для того вони дано нам, щоб ми (оскільки ти засмутив нас своєю безчасною смертю) одні вже вчилися жити. Визнаю, що справедливим був страх передбачуваної моєї думки, коли згадую все те, що тобі писав. Чи не радив я, щоб ти сам їхав до Африки, але краще залишив би це іншому. Дух мій обійнятий був надзвичайним страхом, коли я відправляв тебе в дорогу і повіряв хвилям, але ти і мандрівку закінчив, і заснував справи, і, навпаки, сівши у старе, як я чув, судно, доручив себе водам. Бо поспішаючи, залишив обережність і, бажаючи нам користі, не дивився на свою небезпеку. Оманлива радість! Невідомий перебіг речей людських; ми думали, що брат наш, що повернувся з Африки і збережений від аварії корабля, від нас вже ніяк не віднімається не буде, але тепер на землі відчуваємо найтяжку аварію корабля; бо того бачимо бездиханим, хто плаванням уникнув смерті на лютому морі. Яке залишилося нам розвага, коли зникла краса і згасло наше світло, в якому не тільки наша сім'я, а й ціла батьківщина знаходила свою честь? Приношу вам, любі брати, мою подяку, що ви мою хворобу ставите за власну вашу, що в моєму нещасті берете участь і свідчите своє співчуття від усього міста, від будь-якого чину і віку людей. Бо це не приватне жаль, але публічний певний обов'язок. Коли ж ви поспівчуєте моїй втраті, то маю я рясний плід, маю запоруку вашої любові. Бажав би я бачити брата в живих, але громадський обов'язок у щастя люб'язніше і в нещастя приємніше. І це є справа гідна похвали, бо недаремно в Діях апостольських при смерті Тавіфи вдовиці, що плачуть, описуються; також в Євангелії представляється безліч людей, які з плачем проводжають труну померлого юнака; але цю Тавіфу оплакували вдовиці, а юнака – ціле місто. Тому без сумніву вашими сльозами знижується заступництво апостолів; без сумніву, кажу, плач ваш спонукав Христа до милосердя. Хоча Він нині не торкнувся труни його, однак прийняв у Свої надра душу, і хоч не покликав тілесним голосом до померлого, проте Божественною Своєю владою визволив його від мук смерті і від нападок ворожих, і хоча померлий не сів у труні, але спочив на Христі, хоч з розголошення, більше радіє. Бо через читане в Євангелії пізнаємо майбутнє, і вигляд сьогодення є символом майбутнього. Тимчасове воскресіння не потрібне було тому, кому визначено вічне. Отже, навіщо в сумну і плачевну юдоль цього життя повертатися тому, про кого радіти повинні, що вилучено від лих, що настають, і небезпек? Коли в мирний час ніхто не оплакував Еноха, захопленого на небо, але навіть пророк похвалив його, як Писання говорить про нього: захоплений, щоб злоба не змінила розуму його. Тим більше зараз це сказати можна, коли у лукавий час і саме життя є сумнівним. Захоплений на небо, щоб не потрапити до рук варварів; захоплений, щоб не побачити смерті та смерті світла; щоб не побачити смерті родичів і співгромадян своїх і також наруги святих дів і вдовиць, що сумніше за будь-яку смерть. Отже, блаженний ти, брате, і за квітучим твоїм життям, і за своєчасною смертю. Бо ти захоплений не від нас, а від лих; втратив не життя, але прийдешніх прикростей. Коли б ти почув, що до Італії наближається ворог, то, з жалю до своїх, наскільки багато ти співчував, що все наше спасіння полягає в оточенні Альпійських гір і наваленими купами дерев будується нам стіна засоромлення! З якою скорботою дізнався б ти, що твоїм родичам загрожує така велика небезпека від ворога, від ворога нелюдяного, безсоромного і нещадного про спасіння! Несносно було б тобі те, що ми змушені будемо зазнати, і [що важче], можливо, бачити викрадених дівчат, малих дітей, що витягуються з материнських обійм і списами заколювані, оскверняються тілеса, присвячені Богу. Все це нестерпно було б тобі, який, при останньому диханні, себе, може, забувши, а про нас ще пам'ятаючи, умовляв нас берегтися набігу варварського. Це, можливо, тому, що ти передбачав свою смерть, і то робив ти не через слабкість духу, а через благочестя, і хоча для нас був ти слабкий, але бадьорий для себе. Коли Сіммах, муж благородний, уявляв тобі, що в Італії лютує війна, а ти зраджуєш себе небезпеці і в руки ворожі, тоді ти відповідав, що для того й їдеш, щоби співучасником бути в нашому лиху. Отже, блаженний ти такою завчасною смертю, бо позбавлений цієї печалі. Звичайно, блаженніша за сестру, яка, втративши втіху твою, дбає про свою цнотливість, і коли була щаслива двома рідними братами, тепер занурена в прикрості: за одним не може слідувати, а іншого не може залишити; могила твоя їй готелем є і труна твоя домом. Але – о, коли б і цей готель був безпечним! Їжа в плачі, питво в сльозах, бо наситив нас хлібом слізним і напоїв нас сльозами в міру, а може, й вище міри. Що я скажу про себе, кому й померти непотрібно, та не залишу сестри? І жити також неохоче, та не розлучуся з тобою? Бо що може бути приємно без тебе, у кому все наше робили задоволення? Або що користі довше перебувати на землі, на якій приємно було жити, доки жили нерозлучно? Хоч би що й могло розважати нас тут, але без тебе розважати не може, і хоча б хотіли колись продовжувати своє життя, проте не захотіли б бути без тебе. Все це нестерпно. Бо без тебе, супутника в житті та співучасника у моїх працях та посадах, що може бути непогано? Я про твоє падіння, щоб воно було непоганіше, і думати наперед не міг, так багато боявся дух мій подумати про нього щось таке! І це відбувалося не від того, ніби я не знав його стану, але певне бажання гасило в мені почуття загальної тлінності; так що все тільки благополучне про нього думав. Коли я одержимий був тяжкою (і, о якби смертною!) хворобою, тоді шкодував я тільки про те, що не було тебе при ліжку моєму, і що, за спільним бажанням із сестрою, пальцями твоїми не закрив би ти тоді моїх очей. Чого я хотів? Що віддаю? Яких обітниць бракує? Яке служіння було? Інше готував, але інше змушений робити? Тепер ховають не мене, але сам я ховаю. О люті очі, які могли бачити брата вмираючого! О люті та звірячі руки, які закрили такі очі, в яких я більше бачив! О жорстокі плечі, які могли понести такий жалюгідний тягар, хоч цей послух виконаний певної втіхи! Тобі, брате, тим більше належало це зробити, на цю послугу чекав і від тебе; тепер яку втіху прийму, коли ти один втішав мене в смутку, спонукав на радість, проганяв скорботу? Тепер бачу тебе безгласного і не дає мені жодного лобзання. Хоча така любов жила в нас обох, що вона харчувалася більше внутрішньою старанністю, ніж зовнішнім пестощами, бо ми, за взаємної дружелюбності, не вимагали інших. Сила нашої спорідненості настільки дійсна була в нас, що взаємне кохання доводили ми не ласкавістю, але внутрішньої духу гарячістю, чому не було потреби в удавання, коли і сам образ являв взаємне кохання; бо не знаю, за яким зображенням духа і подобою тіла один з нас бачимо був в іншому. Хто, дивлячись на тебе, не думав, що й мене бачив у тобі? Коли я вітав когось, але якщо він сам вітав тебе, то говорив, що він уже бачився зі мною, і сказане тобі вважали сказаним мені. Яке велике задоволення давала мені ця помилка, бо я не мав чого боятися з боку твоїх справ і слів. Але коли хтось говорив, що мені оголошував щось, тоді я, з задоволенням посміхаючись, відповідав: не скажи того братові. Бо хоч було в нас усе спільне, нероздільне дух, нероздільне і серце, проте дружні таємниці не були спільні, не так ніби ми боялися один одному оголошувати їх, але щоб тільки зберегти вірність. Якщо потрібна в чому була порада, ця порада завжди була спільна, але не завжди спільна таємниця. Хоча приятелі говорили нам, що ми слова їх переказуємо один одному, проте здебільшого вірність таємниці настільки багато спостерігалася, що не оголошував її брат братові. Бо вірним знаком було, що сторонньому не сказано, чого не оголошено й самому братові. Зізнаюся, що я, гордий такими великими благами, не боявся вже, щоб міг залишитися в живих, тому що вважав його гідним життя; і для того зазнаю тепер удару, якого знести не можу; бо ця рана була б непогана, коли б я заздалегідь думав про неї. Тепер хто подасть мені в смутку втіху? З ким розділятиму опіку? Хто позбавить мене суєт цього світу? Ти відправляв справи, наглядав служителів, судив братів і подавав привід не до сварок, а до благочестивих справ. Коли належало мені радитись про щось із сестрою, тоді брали ми суддю тебе, який нікому не робив зла і, бажаючи задовольнити обох, зберігав любов і відкривав свою думку, через що ти привертав собі подяку. Коли ж ти сам пропонував щось для обговорення, тоді якою приємною була твоя суперечка? Наскільки незлобиве твоє обурення! Догани твоїм самим слугам не робили майже прикрості, бо чинив ти з ними як з братами, а не за пристрастю. Бо знання наше не дозволяє нам цього, та й ти сам, брате, не допускав нас до того, обіцяючи помститися і тим часом бажаючи стримати і пом'якшити справу. І це було знаком не посередньої мудрості, бо, на думку самих мудреців, перше з благ є знати і шанувати Бога, усією думкою любити омріяну красу вічної істини. Друге ж благо є – від Божественного та небесного джерела простягати свою шанобливість до ближнього, що наймудріші світу почерпнули з наших законів. Бо не могли цього взяти від людського вчення, хіба що від цього небесного Божественного джерела – закону Божого. Навіщо мені проповідувати те, наскільки благоговійний і шанобливий був він до Бога? Він, перш ніж прийняти досконалі таїнства, бачачи себе в небезпеці аварії корабля, не смерті боявся, але того, щоб не позбутися таїнства, чому просив вірних про те, щоб вони удостоїли його їм, і це робив не з цікавості, а щоб отримати допомогу віри своєї. Отже, кинув себе в море, не шукаючи будь-якої дошки, що відпала від корабельного зв'язку, для допомоги, але шукаючи зброї однієї віри, якою огородивши себе, не бажав іншої допомоги. Слід згадати і про його великодушність, бо він при руйнуванні корабля схопив дошку не як нещасний, а як хоробрий сам по собі, прийняв підкріплення своєї чесноти і не обдурився у своїй надії. Насамкінець, перший зберігся від хвиль і приплив до берега, побачив свого єпископа, якому повіряв себе, і бачачи також інших своїх служителів позбавлених, одразу, не шкодуючи і не питаючи про втрату, шукав Церкви Божої, щоб принести вдячність і пізнати вічних таїнств; бо, казав він, немає більшого обов'язку, ніж принести подяку. Якщо не дякувати людині вважається подібною до людського вбивства, то як беззаконно не дякувати Богу? Отже, справа розсудливого є пізнати самого себе і, як кажуть мудреці, жити за природою. Бо що природніше нам, як не приносити подяку Творцю? Поглянь на небо: чи не віддає воно Творцеві своєму подяки, за Псалмоспівцем: Небеса проповідують славу Божу, і про справи рук Його говорить твердо. Саме море, коли тихо і спокійно, є знак благовоління Божественного, а хвилювання показує гнів вищий. Чи не всі ми справедливо дивуємось благодаті Божій, коли помічаємо, що байдужа природа чуттєвим чином утримує хвилі, і вода пізнає свої межі? Що скажу про землю, яка, підкоряючись Божому наказу, усім тваринам подає їжу і яка прийняте насіння з примноженням і лишком повертає? Отже, думкою своєю природно зрозумівши провину Божественної справи, знав, що, по-перше, слід принести подяку своєму визволителю; але оскільки він не міг віддати йому, то, принаймні, міг мати її. Бо така сила вдячності, що віддаючи, можна мати її в серці і, маючи в одному серці, віддавати, чому він, віддячуючи, виявляв віру. Хоробрість і великодушність його досить видно з того, що він по руйнуванні корабля, зневажаючи життя, непереможним духом переплив моря і перейшов різні країни; наостанок у цей час не тікав небезпеки, але наближався до неї, зазнаючи потреби і холоду, і-о! коли б хоч обережність у тому мала. Але тим самим блаженний він, що міцність свого тіла вжив на виконання юнацької посади, тож, живучи, не знав слабкості. Якими похвалами звеличу його простоту? Бо вона є якась поміркована вдача і тверезість духу. Дозвольте мені трохи просторіше поговорити про те, з ким уже не можу розмовляти. Не марно й вам пізнати, що ви виконуєте цей обов'язок не за слабкістю якоюсь, а за міркуванням, і спонукані ви до того не жалем про смерть, але повагою до чесноти: Благодійна душа буде насичена. Таке ж простосердечко було, що в ньому, ніби в отроку, непорочна простота, образ досконалої чесноти і якесь дзеркало найчистіших вдач сяяли. Отже, увійди в царство небесне, бо вірував слову Божому, як хлопець ласкаво відкидав, образи зносив краще, ніж мстився; швидше був схильний до скарг, ніж до лестощів і підступності; схильний до задоволення, але не до честолюбства; святий у сором'язливості, так що в ньому часто сором зайвим більше шанований бути міг, ніж потрібним. Але підстава чеснот ніколи не зайве: бо сором'язливість є не перешкодою, а похвалою посади. Він у зборах чоловіків від сором'язливості рідко розкривав уста, рідко піднімав очі й розмовляв; і ця сором'язливість відповідала і чистоті тілесної. Бо дари святого хрещення зберіг: був чистий тілом, найчистіший ще серцем, дотримувався не тільки чистоти тіла, а й слів непорочність. Що стосується чистоти, яку так багато полюбив, що не хотів вступати і в шлюб. І щодо цього настільки відвертим себе надавав, що на умовляння наші висловлював намір швидше відкладати, ніж уникати подружжя. І цього одного не повіряв і самим братам, не через сумнів якогось і не по сором'язливості. Хто не здивується чоловікові, між братом і сестрою літами середньому, великодушністю рівному, який виконав два найбільші звання, бо мав і чистоту сестри, і святість брата, не за чином, а за чеснотою. Отже, коли хіть і гнів породжують інші пороки, то, звичайно, чистота і милосердя справляють деякі чесноти, хоча благочестя є початок всіх благ і джерело інших чеснот. Що скажу про його ощадливість і чисте бажання щось мати. Хто зберігає своє, той не шукає чужого, і хто задоволений своїм, той не бажає зайвого. Чому хотів він повернути власне тільки своє, і то не для збагачення себе, але щоб не бути обдуреним. Він тих, хто шукає чужого, справедливо називав сріблолюбцями. Оскільки сріблолюбство є корінням усіх лих, то тікає пороків той, хто не шукає грошей. Чудового столу у відсутності, хіба коли скликав приятелів, бо шукав задовольнити лише природі, а чи не сластолюбству. І звичайно, у міркуванні свого маєтку не був жебрак, але жебрак був духом. Про блаженство його жодного сумніву не годиться, бо він, як багатий, не радів про багатство, навіть, як жебрак, почитав за мале те, що мав. Тепер, на закінчення основних чеснот, слід згадати і про частини справедливості. Бо хоча чесноти всі між собою пов'язані, однак кожна з них має особливе зображення, особливо справедливість. Бо ця доброчесність, так би мовити, скупа і ощадлива для самої себе, за загальною любов'ю до ближніх, як немилосердна до себе самої, марнує все, що має. Але різні види цієї чесноти. Інша справедливість до родичів, інша – до кожної людини, інша ж – у міркуванні богошанування чи допомоги незаможним. Отже, який він був до кожного, то доводить доброзичливість провінційних жителів, над якими керував: вони називали його, швидше, своїм батьком, ніж суддею. Який був між братами (хоча він до всіх себе прихильним виявляв), то доводить нероздільну спадщину. Бо й останніми своїми словами повідомив, що не мав наміру вступати в подружжя, нехай не відторгнеться від братів; не було також його волі залишити духовну, щоб не образити нас чимось. Хоча на прохання і моління наші не погодився, проте не забув убогих, просячи нас стільки поділити, скільки ми порахуємо за справедливе. Тільки через одне це досить виявив свідчення страху Божого та приклад людського благочестя. Бо що дав жебракам, то вручив самому Богу: бо «Благодійник бідному позичає Господу» (Припов. 19:17) і вимагаючи справедливого, залишив не мало що, але все: Бо правда вимагає продавати маєток і віддавати жебракам. Бо хто розпустив, роздав жебракам; правда його перебуває на віки» (Пс.111: 9). Отже, залишив нас розпорядниками, а не спадкоємцям, бо спадщина залишається спадкоємцю, а розпорядник зобов'язується жебраком. Дуже пристойні йому нині прочитані слова Псалмоспівця: «Той, у кого руки неповинні і чисте серце, хто не присягався душею своєю марно і не божився хибно ближньому своєму... Такий рід тих, що шукають Його» (Пс.23:4, 6). Чому він «зійде на гору Господню», або «стане на святому місці Його» (Пс. 23:3), «хто ходить непорочно, і чинить правду, і говорить правду в серці своєму» (Пс. 14:2). Все це тоді приносило мені, задоволення, нині ж з досадою та прикрощами щось згадую; проте все це так само не пройде, як тінь, бо чеснота не гине разом з тілом, і кінець добрих справ не є однаковий з кінцем природи, хоча й сама природа гине не навіки, але на якийсь час приймає ніби якесь відпочинок. Отже, тепер оплакуватиму я чоловіка, чеснотами прикрашеного, вилученого від лих; буду оплакувати, кажу, більше за моїм бажанням, ніж розмірковуючи про втрату. Бо найблагочасніша смерть переконує радіти більше, ніж співчувати. Бо, за писанням, у загальному сумі має залишати власну. Тому що пророчі слова стосуються не однієї цієї жінки, а кожного, бо сказані Церкві. Чому Писання Небесне і до мене волає: чи тому ти навчаєш, чи тому навчаєш Божий народ? Чи не всякий, як твій приклад, є лихом для інших? Чи ці слова не торкнулися твоїх вух? Знак пихатої безсоромності – хотіти заслужити те, чого самим святим знати не дано. «Бог є безстороннім» (Дії 10:34). Бо хоч Він милосердний, проте якби приймав усіх моління, то творив би вже не з вільної волі, а з певної потреби, і ніхто б не вмирав, бо все про те просять. Скільки за багатьох щодня просиш, чи визначення Боже заради тебе має знищити? Піне, навіщо співчуваєш про те, про що не завжди може бути запитано? «О, божевільна, каже, з усіх дружин! Чи не бачиш скорботи нашої і того, що сталося нам, що Сіон, мати наша, сумує безмірно, вкрай принижена, і плаче гірко? І тепер, коли всі ми сумуємо та сумуємо, бо всі засмучені, чи ти будеш засмучуватися за одного сина свого? Спитай землю, і вона скаже тобі, що їй повинно оплакувати падіння багатьох народжуваних на ній; бо всі народжені з неї від початку та інші, які мають статися, мало не всі гинуть, і безліч їх віддається винищенню. Тож хто має більше засмучуватися, як не та, що втратила безліч, а не ти, що тужить за одним?» ( 3Ездр. 10:6–11 ). Отже, власна наша сум і поглинеться спільною! Не повинні ми співчувати про тих, кого бачимо врятованими, недаремно в цей час творимо пам'ять святих душ, що дозволилися від тілесних зв'язків. Бо ніби за Божим певним визначенням бачимо в один час померлих благочестивих вдовиць, так що це являє себе не смертю, але хіба що подорожчю якимось, щоб зістарена чистота не підпала небезпеки. Неприємний цей спогад настільки великий завдає мені скорботи! Хоча печалі стосувалися завжди серця мого, проте в самій скорботі, в самій втраті квітучих дій втішав мене загальний стан природи, і мій смуток, маючи єдиний предмет, жорстокість загального плачу, пом'якшав вигляд домашнього благочестя. Ще повторюю я втішні слова Святого Письма, бо корисно вправлятися в його висловах і заповідях. Наскільки легше небу і землі перейти, аніж від закону на одній межі загинути? Але послухаємо знову Писання: «Тому утримайся тепер від скорботи твоєї, і мужньо переноси втрату, що сталася тобі. Бо якщо ти визнаєш праведним визначення Боже, то свого часу отримаєш сина, і між дружинами будеш прославлена. (3Ездр. 10:15, 16). Коли це сказано до жінки, то наскільки більше підходить священикові. Коли сказано про сина, то не пристойно згадати це і про втрату братів (хоча, якщо 6 мав сина, більше б не любив його). Бо як у смерті дітей марна праця і марно сприйняті хвороби примножують смуток і розпач, так і щодо братів звичка та товариство розпалюють полум'я хвороби. Але чую я знову писання, що говорить: «Не роби цього, але послухай поради моєї. Бо скільки бід Сіону? Втішся заради скорботи Єрусалима. Бо ти бачиш, що святилище наше спустошене, вівтар наш повалений, храм наш зруйнований, псалтир наш принижений, пісні замовкли, радість наша зникла, світло світильника нашого згас, ковчег нашого заповіту розкрадений, Святе наше осквернене, і ім'я, яке наречено на нас, священики наші побиті, левити наші відведені в полон, дівчата наші осквернені, жінки наші зазнали насильства, праведники наші захоплені, отроки наші загинули, юнаки наші в рабстві, міцні наші знемогли; і що найважче, прапор Сіону позбавлений слави своєї, бо відданий до рук нас, що ненавидять нас. Тому залиши велику скорботу твою, і відклади безліч скорбот, щоб помилував тебе Міцний, і Всевишній дарував тобі заспокоєння і полегшення праці» (3Ездр.10:20–24). Нехай же припиниться потік сліз наших, нехай повинимось спасительним засобам, бо має бути якась різниця між вірними та невірними. Нехай плачуть незаможні надії воскресіння, якої позбавляються не за Божим визначенням, а за своїм безвір'ям. Хай буде різниця між рабами Христовими та ідолопоклонниками; нехай плачуть вони за своїх, яких на віки загинути чекають. Хай не припиняться їхні сльози, смуток їх нехай буде нескінченний, як тих, що не чують заспокоєння мертвим. Нам же, які шануємо смерть не кінцем природи, а тільки цього життя, випадок смерті та утре всі сльози наші. Коли ті, хто вважає смерть кінцем почуттів і знищенням природи, винайшли собі втіхи деякі, наскільки більше ми, кому совість обіцяє найкращу після смерті нагороду за добрі справи. Язичники мають свої втіхи, бо смерть вважають заспокоєнням від усіх лих, і, не маючи плоду життя, думають, як би не мали у світлі і почуття зла, тяжкість якого несемо ми безперестанку. Ми ж нагородою повинні більше підбадьорюватися і втіхою спонукані бути до більшого терпіння, бо ми не втрачаємо, але тільки наперед передаємо тих, кого не смерть, але вічність прийме у свої надра. Та припиняться, справді, сльози! Якщо ж припинитися не можуть, то я тебе, любий брате, оплакуватиму в загальному плачі, і власні мої стогін сховаю під хворобою всіх. Як же вони можуть припинитися, якщо на кожен спогад твого імені виливаються вони, коли сама звичка, творячи в мені уяву тебе, відновлює хворобу? Коли й у яких вправах ти не представляєшся мені? Ти, говорю, присутній, і завжди біля мене звертаєшся; обіймаю тебе думкою моєю, бачу, розмовляю, лобизую; обіймаю в самому нічному спокої та при ясному дні. Найночі, які за життя твого здавались мені ніби нуднішими, бо були перешкодою взаємного споглядання; самий, кажу, сон, що невдоволено взаємно переривав наші розмови, починає вже мені бути приємним, бо повернув тебе мені. Отже, блаженні ми, коли і присутність не вистачає, і піклування не зменшується, і примножується приємність, бо смерть подібна до сна. Коли в нічному спокої душі, тілесними ще зв'язаними узами, можуть бачити вищу і віддалену, то наскільки ясніше бачать те, не маючи вже ніяких тілесних перешкод. Чого ми в житті не могли мати, то тепер назавжди буде з нами. Тоді не все могло бути перед очима нашими, бо взаємне споглядання, обійми та лобзання не скрізь і не завжди веселили нас. Уяви душі завжди були з нами, хоча ми один одного іноді й не бачили; вони не зникли і тепер, але присутні завжди, і чим з більшим бажанням, тим більше. Тож я не втратив тебе, любий брате, і ні смерть, ні навіть час не заберуть тебе в мене. Самий плач, нарікання і сльози приємні мені: бо приглушується ними жар душі і як би виснажується пристрасть: бо не можу бути без тебе, не можу не згадувати і згадувати без сліз. О гіркі дні, в які бачу союз перерваний! О плачевні ночі, що втратили такого доброго товариша та невідлучного супутника! Хоча смерть твоя і неблагочасна, проте блаженний ти тим, що не бачиш себе змушеним співчувати про втрату брата, відсутність якого ти знести не міг, але незабаром повернувся для побачення. Якщо ж тоді поспішав ти прогнати нудьгу моєї усамітнення і полегшити думки, брата сумом обтяжені, тим більше тепер повинен часто відвідувати ображений дух і пом'якшувати хворобу від тебе сприйняту. Але чому я зволікаю, чому чекаю, щоб наша мова з тобою разом померла і як би була похована? Хоча сам образ бездушного тіла приносить очам задоволення, проте поспішимо до труни, але перед народом скажу востаннє, пробач, цілую тебе і проголошую світ. Вирушай перший до спільного цього будинку, мені найбільш бажаного. Приготуй гостю спокій, і як усе тут у нас було спільне, так і там нехай не буде нічого окремого. Нехай чекаєш мене поспішника, і створиш мені допомогу, і, у разі моєї повільності, ласкаво покликати мене. Бо ніколи один від одного надовго не відлучалися: зазвичай ти відвідував мене, тепер підемо до тебе, коли ти вже не можеш повернутися. Сам стан нашого життя був рівний, здоров'я і хвороба завжди були спільні: так що коли один хворів, інший відчував також хворобу, і коли один одужував, обидва були також здорові. Як ми втратили право наше? Неміч була й нині спільна, чому ж не спільна смерть? Всемогутній Боже! Тобі вручаю непорочну душу і приношу жертву мою: прийми милостиво братній дар, приношення священика. У цій заставі я передаю себе, і приходжу до Тебе: благоволі швидко покликати до Тебе такого великого боржника. Переваги братньої любові очевидні, непоганий також і жереб природи, що прикрашається чеснотою. Можу це принести, якщо скоро змушений буду повернути належне. Книжка друга. Про надію воскресіння У першій книзі ми трохи наслідували пристрасті з тим наміром, щоб нещадними ліками свіжу рану не розбещувати більше, ніж полегшити хворобу. Бо оскільки ми розмовляли з братом і мали його перед очима, то не пристойно було дати деякого послаблення природній схильності, яка харчується більше сльозами, пом'якшується плачем і зупиняється захопленням. Оскільки споріднене кохання дуже ніжне, тож біжить від усього шаленого, суворого і жорстокого: терпіння відчувається спілкуванням, а не опором. Після смерті брата дух мій весь охоплений був скорботними поглядами: тепер, прийшовши знову до труни його в сьомий день, день, який є знаменням майбутнього спокою, не марно звернути думку до спільного мовлення всіх так, щоб не всі почуття були зайняті спогадом про брата і, притому, не втрачаючи б його не. І, звісно, ​​самі ми помножимо скорботу, якщо у нинішньому слові зовсім про нього промовчимо. Чому прийняли ми, любі брати, намір втішити себе спільною долею і не почитати того за нестерпне, що чекає на всіх. Смерть недостойна оплакування, по-перше, тому що властива всім, притому позбавляє нас від печалів і прикрощів цього віку і, на кшталт сну, за заспокоєнням від праць мирських, відновлює жвавість і сили. Благодать воскресіння всяку смуток і хворобу здатна зняти, коли віримо, що зі смертю ніщо не гине, але, більше того, веде вона до нетління та вічності. Отже, загалом намовляємо і братові нашу старанність і не відступимо від нього далеко, якщо в нашому слові уявімо його собі живим з надії воскресіння і слави майбутнього віку. Отже, перш за все, не належить плачем проводити смерть ближніх наших. Бо що непристойніше може бути, ніж оплакувати прописане і чекає на всіх як щось особливе? Це означає не що інше, як роздмухувати дух вище за стан його, не приймати загального закону, заперечувати союз природи, мудрувати по-тілесному і не розуміти міри самої плоті. Що непристойніше може бути, як не пізнавати, хто ти такий і бажати того, чим ти бути не можеш? Або що безрозсудніше, як не зносити тієї пригоди, про вчинення якої наперед тобі відомо? Сама природа своєю втіхою відволікає нас від таких співчуттів. Яка може бути така тяжка хвороба або жорстокий плач, у якому іноді дух не мав заспокоєння? Властивість природи така, що хоча люди іноді перебувають у жалюгідних обставинах, проте відволікають дещо свою думку від смутку. Кажуть, були деякі народи, які оплакували день народження людського, а тріумфували день смерті. Бо не безрозсудно думали вони, що ті, хто вступив у житейське море будь-якого жалю гідні, навпаки, що пішли від заворушень цього світу, справедливо радістю провожаються бути повинні. Та й ми самі день народження померлих зраджуємо забуття, а день переставлення їх урочисто святкуємо. Не личить, отже, віддаватися тяжкому смутку за самою природою, щоб тим не показати, що ми або привласнюємо собі якийсь чудовий виняток, або заперечуємо спільну долю. Бо смерть дорівнює всім: одна – бідним, і та сама – багатим, «тому, як злочином одного всім людям осуд» (Рим.5:18); тому якщо ми не відвертаємось від винуватця народження нашого, то нехай не уникаємо і винуватця смерті, і нехай буде нам, як через одну людину смерть, через одного так само і воскресіння, нехай не біжимо скорботи, та благодаті досягнемо: «бо Син Людський прийшов стягнути і врятувати загибле» (Лк.19:1); «І ожив, щоб панувати над мертвими і над живими» (Рим.14:9). Упав я в Адамі, вигнаний з раю в Адамі, помер в Адамі: як знайде і врятує мене, якщо в Адамі не знайде, в Адамі винні смерті, а в Христі виправданого? Коли ж це обов'язок смерті, то сплата має бути стерпною; але це залишимо на таке міркування. Намір наш – довести, що про смерть ми не повинні багато журитися і співчувати, бо гидко то й самій природі. Кажуть, у лікіан є закон, який наказує чоловікам одягати жіночу сукню, якщо вони віддадуться смутку: бо, за міркуваннями їх, плач у чоловіка не повинен мати місця, та й справді, тим, кому за віру, за благочестя, за вітчизну, за істину і доброчесність треба сміливо чинити самотність. жадано буває. Як ти можеш уникнути собі того, про що в іншому шкодуєш? Відклади смуток, якщо можеш, а якщо неможливо, приховуй. Смуток або зовсім відвертати, або слід утримувати. Чому переважно не розум, але день полегшує твою хворобу? Чого не загладить час, то розсудливістю приборкано може бути. Мені здається, нешанобливо ми робимо по відношенню до пам'яті про тих, про втрату яких шкодуємо: бо краще хочемо забути їх, ніж втішитися; Ми б краще згадували з жахом і зітханням, ніж з приємністю і задоволенням. Коли ми боїмося згадувати тих, кого мали б із задоволенням уявляти, ми тим самим доводимо, що більше впадаємо у відчай, ніж сповнюємося надією щодо вчинків померлих і, так би мовити, вважаємо їх засудженими, а не переселеними в безсмертя. Але ви кажете, ми втратили тих, кого любили. Хіба це не те, що ми маємо спільного з самим світом і стихіями! Бо ми не можемо вічно зберігати те, що довірили. Земля зітхає під плугами, б'ється дощем, тиснеться бурею, сковується морозом, печеться сонцем, щоб вона родила річні плоди і, вбрана різноманітними квітами, скидала свою окрасу. Скільки в ньому хижаків? Але вона не шкодує про втрату свого плоду, який народила, щоб його втратити; і відтепер не заперечує цього, хоча він знає, що його плоди будуть вкрадені. Саме небо не завжди сяє блискучими зірками, якими прикрашається ніби коронами. Не завжди блищить сходженням світла і багряніє сонячними променями, але поперемінно приємне це обличчя світу покривається нічною темрявою. Що приємніше світла? Що люб'язніше за сонце? Але хоч вони й щодня ховаються від наших очей, проте ми не шкодуємо про їхній захід, бо сподіваємося на їхнє повернення. Це вчить тебе мати терпіння у твоїх змінах. Коли не сумуєш про втрату вищих, чому ремствуєш про позбавлення людське? Але жаль буде пом'якшено терпінням, на нещастя слід зберігати помірність, як і в щастя. Коли безглуздо безмірно радіти, то чи пристойно безмірно плакати? Безпосереднє зло є не стримувати смутку або боятися смерті. Така непоміркованість як багато привела до смерті, скільки багатьох озброїла мечем, хто не перенісши смерті і бажаючи її, тим самим виявили своє безумство і дурість. Бо чого тікали як зла, то прийняли замість засобу та притулку. Отже, не в змозі нести властиве природі, бажанням своїм впали в протилежне тому і навіки пішли від тих, за ким слідувати бажали. Але це щось рідкісне, бо сама природа утримує, хоча божевілля іноді прямує до смерті. Це ж часто бачимо в жінках, які публічно видають крики, ніби побоюючись, щоб сум їх не був невідомий: одягаються в непридатний одяг, ніби в одязі було почуття хвороби, не розчісують волосся і бруднять голови, а в деяких місцях ходять у роздертих рубищах. З задоволеним благочестям оплакує та свого чоловіка, яка зберігає сором і не залишає вірності. Тоді ми померлим віддаємо належну повагу, коли вони в нас завжди в розумі, коли ми прагнемо до них любов і старанність. Не втратила чоловіка, яка живе цнотливо, не вдовить та, яка не змінила імені свого чоловіка. Тож не втратила ти спадкоємця, коли допомагаєш співспадкоємцю і розділяє участь безсмертних змінила на спадкоємця тлінними. Маєш того, хто може тобі уявити спадкоємця: заплати убогому те, що належить спадкоємцю, нехай переживе не тільки материнську чи батьківську старість, а й власне своє життя: більше залишиш твоєму спадкоємцю, якщо доля його вжита буде не на розкіш сьогодення, а на спокутування майбутнього. Але бажаємо бачити тих, яких втратили, бо дві речі переважно мучать нас: або бажання тих, кого втратили, як моїм власним прикладом відчуваю, або то думка, що вони, втративши приємність життя, втратили і плоди праці своєї. Пристрасть любові така ніжна, що хворобу її тільки приборкати можна, а не зовсім знищити, бо благочестиво здається бажати втраченого, притому слабкість покривається виглядом чесноти. Але чому думаєш, що та має відчувати більше терпіння, яка відпустила люб'язного сина мандрувати і отримала звістку, що він переплив багато морів заради війни, заради виконання дорученої посади чи заради торгівлі; більше, кажу, відчувати терпіння, ніж ти, який залишаєшся не з нагоди йди для грошей, а за законом природи? Але, кажеш ти, немає жодної надії до повернення, ніби завжди відомо те, що мандруючий повернеться? Сумнів більше турбує нас, коли небезпека перед очима, і тяжче боятися якоїсь пригоди, ніж насправді переносити її. Одне множить страх, а в іншому очікуємо на кінець хвороб. Коли панове мають право куди хочуть перевозити своїх рабів, то чи Бог не має цього права? Не досить чекати повертається, проте, досить слідувати за попереднім. Коротке життя небагато що відібрало у попереднього і тебе, що залишився, ненадовго втримає. Ти не можеш приборкати свого бажання, але чи справедливо хотіти, щоб для тебе порядок речей змінено? Бажання коханців найгарячіші, проте стримуються у разі потреби; вони хоч і співчувають про розлуку, але сліз не випускають; залишаючись, соромляться з нетерплячістю любити. Отже, похвальніше терпляче терпіти бажання твого. Але що скажу про тих, які думають, що померлі втрачають приємність життя? Ніяке задоволення не може бути між смутками і прикрощами цього життя, що народжуються або від слабкості самого тіла, або від зовнішніх пригод, бо ми, маючи неспокійний дух, сумніваємося і в самій радості, хвилюємося невідомостями, чекаючи сумнівного за відомим, поганого – за добрим, тлінного – за тлінного безсила. Якщо що трапиться проти волі нашої, загиблими себе вважаємо; словом, нещастя турбують наш дух більше, ніж ми насолоджуємося плодом щастя. Отже, чого бракує тим, що викрадають тим більше від лих і лих. Здоров'я більше йде на користь, ніж витісняє та ображає неміч; багатство більше приносить задоволення, ніж обтяжує убогість; так само мати дітей приємніше, порівняно з тим, наскільки може плачевно бути позбавлення їх; люб'язне юнацтво, порівняно з тим, наскільки сумна старість. Наскільки багато ми іноді шкодуємо про свої бажання, сумуємо за це, вигнання ж та інші жорстокі страти яку батьківщину може винагородити? Які розваги, які, хоч і бувають коли-небудь, проте слабкі або тому, що немає вже полювання їх вживати, чи немає бажання зовсім позбутися їх. Перебіг життя людського нехай буде непричетним до хвороб, сповнений солодощів і розваг; Однак яку користь може отримати душа, укладена у тілесних узах і пов'язана тісними членами, коли тіло наше тікає в'язниці, ненавидить усе, що може стиснути і не дати волі (бо вона, здається, сама від себе віддаляться своїми почуттями слуху і зору)? Тим більше душа наша бажає вийти з тілесної цієї темниці, – душа наша, яка невідомо, звідки приходить і куди йде. Однак ми знаємо, що дух живе після тіла і, склавши з себе пута почуттів, вільно бачить те, чого раніше в тілі не міг зріти. Це можемо довести прикладом сплячих, дух яких, ніби залишивши тіло, перегукується з вищим, бачить відсутнє і небесне. Коли ж смерть плотська рятує нас від печалів цього віку, то вона не є зло, оскільки повертає вільність і забирає хворобу. Тепер ми почнемо доводити, що смерть не є злом, бо вона є притулком від усіх лих і прикростей, надійним притулком безпеки та спокою. Яких пригод не відчуваємо ми в цьому житті? Яких не зазнаємо бур та хвиль? Які занепокоєння нас не утискують? Чиїм заслугам буває пощада? Святий праотець Ізраїль утік з батьківщини від брата та ближніх, дім свій змушений змінити, змушений був оплакувати осквернення дочки своєї та умертвіння зятя, зазнавати голоду, втратив поховання, бо просив, щоб кістки його перенесли. Святий Йосип випробував на собі ненависть братів, підступність заздрісників, корився рабам, змушений був слухати купців, зазнав наклепів від пані і був ув'язнений. Святий Давид втратив двох синів: одного – блудника, а іншого – вбивці. Такі діти завдають сорому, проте й їх позбутися сумно. Втратив і третій, молодший, якого любив. Про це останнє, живе ще, плакав, про померлого ж не жалкував, бо читаємо ми: і «молився Давид Богові за немовля, і постив Давид, і, усамітнившись, провів ніч, лежачи на землі» (2Цар.12:16). Коли ж довідався, що юнак помер, «Давид встав із землі і вмився, і помазався, і змінив одежу свою, і пішов до Господнього дому, і молився» (2Цар. 12:20). Оскільки це здалося його юнакам дивовижно, Давид відповідав їм, що він недаремно за життя юнака постив і плакав, бо справедливо уявляв собі, що Бог може помилувати його; по смерті ж його, нема для чого йому постити, бо не може вже повернути мертвого: «Навіщо ж мені постити? Хіба я можу його повернути? Я піду до нього, а воно (тобто дитя – ред.) не повернеться до мене» (2Цар.12:23). Яка велика втіха нарікаючого! Наскільки справедлива міркування мудрого! Наскільки дивовижна мудрість службовця, що, тобто, ніхто не повинен ремствувати на нещасну якусь пригоду і скаржитися, ніби проти заслуг своїх покараний! Хто ти є? - Виміряй перш за свої заслуги. Навіщо бажаєш випередити Серцезнавця? Навіщо забираєш суд у того, хто має судити? Це не дозволено і найсвятішим, які інакше несли покарання. Давид визнає себе гідним покарання за те, кажучи: «І ось, ці безбожні благоденствують у віці цьому, множать багатство. І я сказав: Так чи не даремно я очищав серце моє і обмивав у невинності руки мої, і піддав себе ранам щодня й викривленням щоранку?» (Пс 72, 12-14). Петро хоч був сповнений віри, проте, не усвідомлюючи слабкості людської, гордо сказав Господеві: «Я душу мою покладу за Тебе» (Ів.13:37). За цю горду думку впав у спокусу, перш ніж виголосив півень. Хоча така спокуса була керівництвом до спасіння, та навчимося не зневажати тілесної слабкості, щоб, зневажаючи, не впасти в спокусу. Якщо Петро був досвідчений, то хто про себе думатиме, що не може бути досвідчений? Петро, ​​без сумніву, був досвідчений за нас: бо в найміцнішому не було небезпеки від спокуси, але щоб ми від нього навчилися, яким чином опиратися гонінням, бажаючи зберегти своє життя, і щоб ми спокусу перемагали терпінням. Хай не визнає хто за суперечність у Писанні, що Давид плакав про померлого вбивцю, а невинного не оплакував. Він у смутку своєму сказав: «Сину мій Авесаломі, сину мій, сину мій Авесаломі, хто дасть смерть мені замість тебе?» (2Цар.18:33) З цього видно, що оплакує він не одного Авесалома, оплакує вбивцю, оплакує Аммона: плаче про злочинця, але не плаче про люб'язного сина. Яка причина? Звісно, ​​одна віра. Плакав він про тих померлих, але не вважав за благо оплакувати померлого юнака: бо про перших думав, що загинули, а щодо останнього сподівався, що воскресне. Але про воскресіння говоритимемо після; тепер звернемося до судження нашого. Сказали ми, що й святі мужі в цьому світі зазнали багато тяжкого зла, не дивлячись на великі їхні справи; чому Давид говорить: «Дні людини – як трава» (Пс.102:15). «Людина подібна до подиху; дні його – як тінь, що ухиляється» (Пс.143: 4). Справді, що бідніше нас може бути, які ніби пограбовані і голі виявляємося кинуті в це життя, з тлінним тілом, повним грішних намірів серцем, зі слабким духом, ліниві в працях, схильні до хтивості і розкоші? Отже, краще не народитися, на думку мудрого Соломона, якому й найпрекрасніші філософи пішли. Він у Еклезіаста так каже: «І задовольнив я мертвих, які давно померли, живіших, що мешкають досі; а блаженніший за них обох той. хто ще не існував, хто не бачив злих діл, які робляться під сонцем. Бачив я також, що всяка праця і всякий успіх у справах справляють взаємну заздрість між людьми. І це – суєта і знемога духу!» (Еккл.4:2–4). Ці слова вимовив той, хто просив у Бога премудрості, щоб пізнати склад землі, силу і дії стихій, протягом року, розташування зірок, властивість тварин, гнів звірів, вітрів зусилля та думки людей. Коли ж знав небесне, як не міг знати смертне? Коли міг дізнатися думки дружини, що привласнює собі чуже немовля, коли властивість тварин не була від нього прихована натхненням Божої благодаті, то чи міг він погрішити в міркуванні про свою природу? Це думка одного Соломона. Святий Йов також каже: «Загини день, коли я народився» (Йов.3:3). Цей великий чоловік знав, що народження є початком усіх лих, і тому бажав загинути дню свого народження, щоб прийняти день воскресіння. Соломон чув також батька свого, що говорить: «Скажи мені Господи кончину мою і число днів моїх, яке воно, щоб я знав, який вік мій» (Пс.38:5). Знав Давид, що не можна тут осягнути того, що досконале, і для того прямував до майбутніх: бо нині розуміємо і пізнаємо частково, тоді ж пізнаємо, що досконало, тоді відвертим обличчям побачимо не в гаданні, але насправді велич і вічність Божу. Проте, ніхто не прагнув би до кінця, якби не уникав лих цього життя; і тому Давид пояснив причину цього кажучи: «Ось Ти дав мені дні, як п'яді, і вік мій як ніщо перед Тобою. Справді, цілковита суєта – кожна людина, що живе» (Пс.38:6). Отже, чому зволікаємо тікати від суєти? Іди навіщо приємно нам марно турбуватися в цьому столітті, збирати скарби і не знати якому спадкоємцю залишимо їх? Нехай побажаємо обтрусити від себе лиха і вийти з лукавого віку, не мати безперервної мандрівки і повернутися до тієї вітчизни і природного нашого будинку. Бо тут, на землі, ми – мандрівники та прибульці: треба нам іти туди, звідки зійшли, треба бажати і ретельно молити, та позбудемося лестощів та безбожних наклепників. Давид хоч і знав засіб проти того, проте жалкував, що продовжилися дні його і жив з грішними та безбожними. Що я створю, який виконаний і гріхами, і не знаю коштів? Єремія також оплакує своє народження такими словами: «Горе мені, мати моя, що ти народила мене людиною, яка сперечається і свариться з усією землею! нікому не давав я на зріст, і мені ніхто не давав на зріст, а всі проклинають мене» (Єр 15:10). А коли мужі святі тікають життя, і хоч їхнє життя нам корисне, проте вони в міркуванні щодо себе за марне його шанують, то що має робити нам, які принести користі іншим не можемо і життя яких з кожним днем ​​більш гріхами, так само як би зростання на гроші прибуває? «Я щодня вмираю» (1Кор.15:31) – каже апостол. Цей вислів апостольський кращий за тих, які міркування про смерть називали філософією: бо ті схвалювали старання і зусилля, а цей справою практикував досвід смерті. І ті для себе, Павло ж, сам будучи досконалим, помирав не для своєї, але для нашої слабкості. Роздум про смерть не що інше є, як якесь відокремлення від тіла і душі: бо сама смерть не що інше означає, як розлучення душі від тіла; але це – на думку спільну. За Писанням, смерть потрійна. Одна – коли вмираємо для гріха та живемо для Бога. Тому блаженна ця смерть, яка, непричетна до вини і віддана Господу, відокремлює нас від смертного і присвячує безсмертному. Інша смерть є результатом цього життя, нею помер праотець Авраам, праотець Давид і поховані з батьками своїми: тобто коли союз душі з тілом руйнується. Третя смерть, про яку сказано: «постав мертвим ховати своїх мерців» (Мф.8: 22). Цією смертю не лише тіло, а й душа вмирає. «Душа, що грішить, та помре» (Єз.18:4). Бо вмирає для Бога, не через слабкість природи своєї, а з вини. Але смерть ця не втрата життя, а падіння гріха. Отже, одна смерть духовна, інша – природна, третя – для покарання. Але природна смерть не є те, що в покарання: бо Господь дав смерть не замість страти, а замість засобу та лікування. Згрішив Адамові інше замість страти, а інше замість зцілення та спасіння: замість страти, коли сказано: «за те, що ти послухався голосу дружини твоєї і їв від дерева, про яке Я наказав тобі, сказавши: не їж від нього, проклята земля за тебе; з скорботою харчуватимешся від неї в усі дні життя твого; терня і дзиґи виростить вона тобі; і харчуватимешся польовою травою; в поті твого обличчя будеш їсти хліб, доки не вернешся до землі, з якої ти взятий» (Бут.3:17–19). У смерті маєш припинення страт: бо проти терню цього віку і піклування світу, і забаганок багатства, що пригнічують слово Боже, смерть дана замість ліків як кінець усіх лих. Бо не сказав: За те, що ти послухався голосу жінки твоєї, вернешся до землі; це визначення було б осудне, як і те: проклята земля, терня і дзиґи виростить вона тобі; але сказав. «У поті твого обличчя будеш їсти хліб твій, доки не вернешся до землі» (Бут. 3:19). Це доводить, що смерть – це, швидше, закінчення страт наших, яким припиняється протягом цього життя. Із цього досить явно випливає, що смерть не лише не зло, а й є добром. Люди бажають її як добра, як пишеться: «У ті дні люди шукатимуть смерті, але не знайдуть її» (Об'явл.9:6). Шукатимуть її ті, що говоритимуть горам: «падіть на нас», і пагорбам: «покрийте нас» (Лк.23:30). Шукатиме її також душа, що грішить. Шукає той багатий, що перебуває в пеклі, який бажає, щоб мова його була остуджена пальцем Лазаря. Отже бачимо, що смерть ця є здобуття, а життя – покарання. Чому і Павло каже: «Бо для мене життя Христос, і смерть придбання» (Флп.1:21). Бо що Христос, якщо не смерть тіла і дух життя? І для того помремо з Ним, нехай будемо і перебувати з Ним. Нехай побажаємо завжди вмирати: душа наша нехай навчиться захищатися від пожадливостей тілесних і піднесе себе так, щоб земні пристрасті не могли її привернути до себе, нехай прийме образ смерті, нехай буде страта смерті. Бо закон плоті противиться закону розуму, як відкрив нам апостол Павло, говорячи: «Але в членах моїх бачу інший закон, що протистоїть закону розуму мого і робить мене бранцем закону гріховного, що в членах моїх» (Рим.7:23). Всі маємо в собі чутливу війну, але не всі позбавляємося, і тому нещасна я людина, якщо не шукатиму засобів проти того. Але який засіб? «Хто позбавить мене цього тіла смерті?» (Рим.7:24) Благодать Божа про Ісуса Господа нашого. Маємо лікаря - і слідуємо лікуванню; Лікування наше є благодать Христова, а тіло смертне є наше тіло. І для того будемо мандрувати від тіла, нехай не відійдемо від Христа і, будучи в тілі, нехай не підемо за тілесними: нехай не залишаємо також і прав природи, але тільки бажаємо більше дарів благодаті, як і апостол каже: маю бажання дозволитись і бути з Христом, бо це незрівнянно краще; а залишатися в плоті потрібніше для вас. Але це не всім потрібне. Господи Ісусе! Не треба мені, який нікому не корисний, і померти для мене – це придбання та не згрішу більше. Померти – це придбання для мене, який, втішаючи інших, слід бажання брата: бо не можу забути його. Тепер люблю його більше, і більше бажаю його і для того переважно пишу це, щоб він не був вирваний з моєї пам'яті. І це роблю я не проти Писання, яке наказує, щоб бажання моє було нетерпляче, а жаль щоб пом'якшене було терпінням. Ти, брате, створив, та не боюся смерті, – і о, коли б душа моя померла у твоїй душі! Цього бажає собі Валаам як найбільшого добра, будучи обдарований духом пророцтва: "Нехай помре, - говорить він, - душа моя смертю праведників, і нехай буде смерть моя, як їх!" (Чис.23:10) Справедливо Валаам за духом пророцтва бажає того: бо він бачив народження Христове, бачив Його перемогу, бачив смерть, бачив у Ньому вічне воскресіння людей і тому не бояться смерті, бажаючи воскресіння. Отож, нехай душа моя не помре в гріху, і навіть не прийме гріха: але нехай помре в душі праведного, нехай сприйме його правду. Той, хто вмирає про Христа, стає учасником Його благодаті в хрещенні. Отже, не страшна смерть: не сумна вона бідним, не тяжка навіть багатим, не несправедлива навіть у міркуванні старих, не ослабляє хоробрих, не вічна вірним, ненавмисно мудрим. Як багато життя своє прикрасили одним ім'ям доброї смерті! Скільки багатьох життя було безчесним, смерть же похвальна і корисна! Дізналися ми, що смертю одного врятовано багато народів, смертю Імператора прогнано ворожі війська, яких у житті не міг перемогти. Смертю мучеників благочестя захищене, віра помножена. Церква затверджена, перемогли мертві, переможені гонителі, і ті, життя яких нам невідоме, тих прославляємо смерть; чому і Давид пророчо хвалився в захваті думки своєї: "Дорога, - говорить, - в очах Господніх смерть святих Його!" (Пс 115:6) Цими словами він віддає перевагу смерті життя. Сама смерть мучеників є нагородженням життя. Понад те, смертю руйнується ненависть і злість ворогів. Словом, смертю Єдиного викуплено світ. Бо Христос міг не померти, коли б захотів, але не втік смерті, ніби слабкий і безсилий, і в іншому випадку не міг би краще визволити нас, ніж через Свою смерть. Отже, смерть Його є життям усіх. Смертю Його знаменуємося, смерть Його проголошуємо і проповідуємо, коли молимося і приносимо жертву: смерть Його є перемога, таїнство та річне святкування світу. Що скажемо ще про Його смерть, коли вчить нас Божественний приклад, що одна смерть шукала безсмертя і сама себе спокутувала? Чому не обов'язково співчувати про смерть, тому що причиною є спільне спасіння, не треба тікати її, бо Сам Син Божий не зневажався нею. Порядок природи непорушний, і що є спільне всім, то може бути виключено у кожному. Смерті був у природі, але звернулася вона потім у природу. Бо спочатку Бог не встановив смерті, але дав її замість ліків. Вникнемо в це нашим міркуванням, та не здасться комусь гидко. Бо коли добро є смерть, для чого написано: Бог не створив смерті; «Але заздрістю диявола увійшла у світ смерть»? (Прем.1: 13, 2:24). Справді, творінню Божу смерть була не потрібна коли людина, будучи в раю, була нагороджена всіма благами, але після гріхопадіння, життя людське повсякчасними працями і нестерпними стогонами стало нещасним, чому знадобилося визначити кінець злим, знадобилося, щоб смерть повертала те, чого життя без втратило. ніж корисно. Смерть ця походить не від природи, а від агресії: природа залишається, агресивність помирає. Повстає, що було; і о, якби повстало, як від гріха вільно, так чуже і колишньої провини! Що смерть залежить немає від природи, доводиться тим самим, що ми ті самі, які були. Тому чи покарання за гріхи наші понесемо, чи отримаємо благодать за добрі справи. Природа повстане також, як апостол каже: «Мертві у Христі воскреснуть раніше; потім ми, що залишилися живими, разом з ними будемо захоплені на хмарах на зустріч до Господа на повітрі, і так завжди з Господом будемо» (1Сол.4:16–17). Ті – перші, а ті, що живуть – другі; вони з Ісусом, і ті, що живуть через того ж Ісуса. Отже, немає причини боятися смерті і співчувати про неї, коли життя, взяте від природи, назад їй повертається, або витрачається на посаду, яка передбачає віру і чесноту. Бо ніхто сам собі не хотів, щоб так перебув. Про Йоана говорили, що обіцяно йому безсмертя, але цього йому не дано. Слова розуміємо, думки ж про них робимо самі. Сам Іван зізнається, що не обіцяно йому не померти, щоб цей приклад не послужив іншому для марної надії. Якщо хотіти того є смілива надія, наскільки сміливо шкодувати про подію звичайному. Язичники втішають себе, здебільшого, або правом природи, або безсмертям душі, або тим, що лиха є всім спільні. О, якби вони були в цій думці постійні і бідну душу не змінювали б у різні кумедні види! А нам, долею яких є воскресіння, що чинити личить? Цьому воскресіння багато хто не вірить, хоча благодаті його заперечувати і не можуть. І для того намагатимемося довести його всіма можливими способами. Будь-яка річ можлива буває або за розумом, або за прикладом, або з того, що так їй пристойно. Досвіду, наприклад, належить займатися тим, що ми рухаємося; розум міркує, що рушійне обдаровано особливою силою; приклад - це коли з того, що поле дало плоди, зауважуємо, що й надалі дасть; пристойно – не залишати справ чесноти і там, де зовсім не сподіваємось на якийсь результат. Надія воскресіння стверджується трьома доказами: розумом, загальним прикладом, свідченням події, бо багато хто воскрес. Розумом: бо як усе наше життя полягає в спільноті тіла і душі, воскресіння ж буде нагородою за добрі справи або стратою за нечестиві, то треба воскреснути тілу, справи якого будуть судимі разом. І оскільки душа постане суду без тіла, то коли слід дати відповідь за себе та за тіло? Воскресіння обіцяно всім, але тому важко йому вірять, що воно не наша заслуга, а Божий дар. Надію воскресіння стверджує сам світ, стан речей, порядок пологів, що йдуть один за одним, знаки народження та смерті, зміну дня і ночі, що йдуть щодня одне за одним. Сама земля не могла б давати своїх плодів, якби вологість, що випаровується сонячним жаром по Божеському розташуванню, не відновлювалася б нічною росою. Що скажу про плоди? Чи не вмирають вони, коли впадають, і не воскресають, коли знову зростають? Що посіяно, те воскресає, і що померло, те повстає і перетворюється на ті ж роди та види. Як земля повертає свої плоди, так і наша природа наслідує той самий вид воскресіння. Чому сумніваєшся, ніби тіло від тіла не може воскреснути? Сіється зерно, та повстає зерно; впаде яблуко, яблуко ж і воскресає: зерно прикрашається кольором і одягається шкірою. «Бо тлінному цьому належить вдягнутися в нетління, і смертному цьому вдягнутися в безсмертя» (1Кор.15:53). Колір воскресіння є безсмертя та нетління. Бо що краще може бути вічного спокою і безпеки? Ці плоди суть різноманітні, якими людська природа рясніє після смерті. Але дивуєшся, яким чином згнило прийме фортеця, розсіяне з'єднається і втрачене буде відновлено. Не дивуєшся, яким чином насіння, зруйноване пором і соромом землі, зеленіє, бо воно, з'єднаючись із землею, руйнується і згниває, а потім, оживлене будучи соком земним і життєвим якимось жаром, випромінює дух зеленіючої трави. Потім зростають помалу в стебло, і природа, як опікунна мати, розподіляє їм особливі місця, щоб захистити їх від жорстокого морозу і зайвого сонячного жару; самий також плід, як би з пелюшок, що ще виходить, обгороджується колоссями, щоб не міг його вибити дощ, розвіяти вітер, і не склевали б його малі птахи. Отже, чому дивуєшся, що земля прийнятих у надра своїх людей знову повертає, коли вона прийняте насіння оживляє, відновлює, наділяє, захищає та захищає? Перестань сумніватися, що запорука роду людського віра доручає землі, яка доручене їй насіння з надлишком повертає і також запоруку роду людського не втримає в себе. Дерева зростають від насіння покладеного, і воскрешають своєю ожилою родючістю плоди, що згнили, даючи їм колишній вигляд, і це переродження, що триває багато років, довготривалістю своєю перемагає самі століття. Згниває ягода, повстає гілка; сідає гілка, народжується дерево. Або Боже провидіння стосується лише відновлення дерев, про людей же немає жодного піклування? Коли Бог не допускає гинути тому, що дав до вживання людського, то чи попустить загинути людині, створеній на образ Його? Але неймовірно тобі здається, щоби мертві оживали; «Нерозумний! те, що ти сієш, не оживе, якщо не помре» (1Кор.15:36), всякий сухий плід, посіяний, воскресає. Але, кажеш ти, має він у собі сік. – Та й наше тіло має кров, має свою вологість, це сік нашого тіла. Деякі, міркуючи, що суха гілка не може зрости, укладають те саме і щодо нашої плоті. Але тіло наше не сухе, бо всяке тіло від землі, земля ж наповнена вологістю. Понад те, багато речей народжуються і від сухої піщаної землі, бо сама земля достатню має в собі вологість. Чи в людині тільки змінює свою властивість земля, яка породжує будь-яку річ? З цього випливає, що більше за природою буває, ніж проти природи: за природою все, що народжується, воскресає, а гинути – проти природи. Язичники, соромлячись, здебільшого сміються заперечувати: яким чином може бути, щоб земля повернула тих, які поглинені або морем, або роздерті звірами? Через це, здається, сумніваються вони не про воскресіння, а про частину його. Припустимо, що роздерті тіла не воскреснуть, а воскреснуть інші, через це також не спростовується воскресіння, коли виключається одна умова. Проте дивуюся я, що й у цьому сумніваються, як би не все, що існує від землі, поверталося знову в землю і на землю допускалося. Саме море поглинені ним тіла людські, б'ючи хвилями, здебільшого викидає на береги. Але коли б і цього не було, чи важко поєднати розсіяне і з'єднати марнотратне Богу, Якого слухає світ і Якому, коряться стихії, що не відсутні? Чи не більше диво оживити пальму землі, ніж з'єднати її? В Аравії знаходиться птах ім'ям Фенікс, який після своєї смерті знову оживає; тільки не віримо, щоб люди могли воскресати. Оповідають, що птах цей, проживши певні йому п'ятсот років і, передбачивши природно кінець свого життя, робить собі гніздо з ладану і смирни та інших пахощів і, зробивши свою справу, входить у це гніздо і вмирає. Після того, від вологості цього птаха народжується черв'ячок і потроху зростає в той самий вигляд, і, отримавши крила, починає відновлене своє життя відправленням посади благочестя. Бо гніздо це чи труну з тілом переносить із Ефіопії до Лікаонії, і таким чином тих місць жителі після воскресіння цього птаха пізнають, що п'ятсот років минуло. Дехто ж думає, що цей птах сам запалює своє гніздо і знову з попелу оживає. Але оскільки властивість природи різна, то, може, і віра ця сумнівна і, можливо, дух наш повертається на початок свого походження. Чоловікам і жінкам людський склад відомий і, хоч кому і невідомий, проте всі думаємо, що народжуємося з нічого, будучи настільки малі, настільки великі зростаємо! Можете здогадатися, куди хилиться наша мова. Звідки походить цей розділ і це чудове обличчя? Художника його не бачимо, справа ж його ясно бачимо. Звідки походить прямий вигляд, високий стан, здатність до роблення та ходіння, жвавість у почуттях? Хоча знаряддя природи і невідомі нам, але відомо їхнє вживання. Ти був насіння, і твоє тіло є насінням тіла, яке має воскреснути. Послухай Павла і пізнай, що ти насіння: «Сіється в тлінні, повстає в нетлінні; сіється в приниженні, повстає у славі; сіється в немочі, повстає в силі; сіється тіло душевне, повстає тіло духовне» (1Кор.15: 42–44). І сієшся, як і інші. Чому ж дивуєшся, що повстанеш, як інші? Тому віриш, що бачиш твоїми очима, цьому ж не віриш, тому що не бачиш: «блаженні ті, що не бачили й увірували» (Ів.20:29). Але поки не прийде час і першому тому не віримо: бо не кожен час здатний на воскресіння насіння. В інше сіється пшениця, в інше народжується, в інше саджається виноградне дерево, в інше зростають гілки та листя, і дозрівають ягоди, в інше садиться оливка, в інше, обтяжена плодами, нагинається. Плоди раніше свого часу не народжуються, і що народжує не в своїй владі має час народження: найзагальнішу матір усіх бачив ти то потворну і оголену, то процвітаючу і сповнену плодів, то засохлу і без будь-якої прикраси. Бажано б, здається, їй було у будь-який час не вилучати з себе золотого одягу жнив і зелених лук: але сама перебуває в нестачі і за доставлення іншим вигод, не отримує ніякої нагороди. Таким чином, хоча не віриш ти воскресенню за вірою, не віриш за прикладом, але віриш за самим досвідом. Остання частина року сприяє дозріванню винограду, олив та інших різних плодів: так і смерть світла, як би остання частина року, визначена до нашого воскресіння. І це чудово, щоб ми після воскресіння знову не були вже переселені в злий цей вік. Бо Христос постраждав для того, щоб позбавити нас від лукавих цих днів, хай не будемо знову схильні до спокус світу. До того ж не було б користі перероджуватися, коли б перероджувалися на муку. Отже, відома нам причина воскресіння, відомий і час: причина – бо природа у всіх плодах однаково відповідає собі і в народженні людей одного за іншим не відрізняється; час – бо все народжується наприкінці року. Часи світла один рік є, і чи дивно, що все за один рік вважається, коли є один день? Одного дня Господь найняв робітників до винограду, говорячи: «Що ви стоїте тут цілий день бездіяльно» (Мт.20:6)? Причиною народження є насіння. Мов же вчитель тіло людське називає насінням. Отже, коли буває сіяння, то буває і воскресіння. Коли б не було істоти чи причини, то, може, вважав би хто за тяжке Богові переродити людей, хоч би яким чином захотів: Богу, який колись наказав бути світові з нічого, так скоро і зробився з нічого. Поглянь на небо, подивися на землю: звідки сяйво зірок походить? Звідки коло сонця та промені його? Звідки місяць? Звідки вершини гір, міцні камені та ліси? Звідки розлилося повітря чи вилилися води? Якщо все це створив Бог з нічого. «Він сказав, і вони стали, наказав і створилися» (Пс.148:5), чи дивно, щоб те народилося знову, що було вже, коли бачимо народжене те, чого раніше не було? Здивування гідно, що язичники, хоч і не вірять воскресенню мертвих, проте, як би так би мовити, милостиво промишляють, щоб людський рід не загинув, і тому стверджують, що душі переходять в інші тіла. Але нехай вони самі скажуть, що важче, чи переходити душам в інші тіла, чи знову повертатися до своїх? Нехай вони сумніваються, будучи не навченими, ми ж, читаючи закон, пророків, апостолів і Євангеліє, шануємо щось за непристойне. Бо хто засумнівається, читаючи в Даниїлі пророку такі слова: «Але врятуються в цей час із народу твого всі, що знайдені будуть записані в книзі. І багато хто зі сплячих у пороху землі прокинеться, одні для життя вічного, інші на вічне наругу і посоромлення. І розумні будуть сяяти, як світила на тверді, і тих, хто звернув багатьох до правди, як зірки, навіки, назавжди» (Дан.12:1–3). Прекрасно пророк сказав: багато хто зі сплячих, щоб через те ти пізнав, що смерть не є вічною, але уподібнюється сну, на певний час, через це показується також, що майбутнє після смерті життя краще за те, яке ми перед смертю супроводжуємо в скорботах і хворобах. Бо та порівнюється із зірками, а ця з прикростями та смутками з'єднана. Святий Йов, зазнавши лиха цього життя і всі нещастя подолавши своїм терпінням, за справжнє зле в нагородження обіцяє собі воскресіння, говорячи: «Спокута мій живий, і Він в останній день відновить з пороху шкіру мою, що розпадається, і я в тілі моїй побачу Бога» (2). Також Ісая пророк, сповіщаючи народам воскресіння, говорить: «Поглинена буде смерть навіки... бо так говорить Господь» (Іс.25:8). Що ж кажуть народи за словом Господнім, далі пояснюється: «Були вагітні, мучилися, – і народжували ніби вітер; порятунку не доставили землі, та інші мешканці всесвіту не впали. Оживуть мерці Твої, повстануть мертві тіла! Піднесіться та тріумфуйте, повалені в пороху: бо роса Твоя – роса рослин, і земля виверне мерців. Піди, народу мій, увійди до твоїх покоїв і зачини за собою двері твої, сховайся на мить, доки не пройде гнів» (Іс.26:18–20). Прекрасно труни мертвих назвав храминою, в якій мало ховаємося, та з меншим тягарем зможемо прийти на суд Божий, строгість якого справедливо понесемо за наші беззаконня. І так ховається живе, ніби поступаючись і бігаючи, та не спіткають його найтяжчі путі гір світу. Бо вислів Боже пророчим голосом обіцяє радість воскресіння і зцілення тіл, що оживляються Божественною росою. І коли роса оживляє все плодоносне насіння землі, то чи дивно, що і порох тіла нашого, що розсіявся, від небесної роси стане плодоносним і, прийнявши життєву вологість, перетвориться на склад членів наших? Святий також пророк Єзекіїль з повним поясненням описує, яким чином сухі кістки знову отримають свою силу, почуття і рух, яким чином знову складаються жили і тіла людського складу приходить у колишню фортецю, яким чином сухі кістки вдягаються новим тілом, жили і кров потоки покриваються шкірою. Коли ми читаємо пророчі слова, то здається, що тіла людські повстають, і ніби бачимо, що найширші поля виробляють нове насіння. Стародавні мудреці за ймовірне шанували ту розповідь, ніби у Фебанській країні з розсіяних гідриних зубів народилося безліч озброєних людей. Але коли всяке насіння не може змінити своєї природної властивості і виробляти іншого плоду, як наприклад, щоб люди народилися від змії, тіло зросло від зубів, тим більше треба вірити тому, що посіяне повстає у свою природу, не відрізняючись від властивості свого: м'яке не оживає від твердого, ні тверде від м'якого, плоті, кістка від кісток, кров від крові, вологість від вологості. Отже, ви, язичники, перетворення природи заперечуєте, а її зміну стверджуєте. Не вірите Божим висловам, Євангелію і пророцтвам, навпаки, вірите порожнім байкам. Але послухаємо самого пророка, що так говорить: «Була на мені рука Господа, і Господь вивів мене духом і поставив мене серед поля, і воно було повне кісток, і обвів мене навколо них, і ось дуже багато їх на поверхні поля, і ось вони дуже сухі. І сказав мені: Сину людський! Чи оживуть ці кістки? Я сказав: Господи Боже! Ти це знаєш. І сказав мені: Вимов пророцтво на ці кості і скажи їм: «Кістки сухі! слухайте слово Господнє! Так говорить Господь Бог до цих кісток: Ось Я введу дух у вас, і оживете. І обкладу вас жилами, і вирощу на вас тіло, і покрию вас шкірою, і введу в вас дух, і оживете, і пізнаєте, що Я Господь. Я прорік пророцтво, як веле мені; і коли я пророкував, стався шум, і ось рух, і стали зближуватися кістки, кістка з кісткою своєю» (Єз.37:1–7). Тут пророк показує, що в кістки насамперед вливається почуття і рух, ніж дух життя. Бо висохлим кісткам наказується спершу чути, ніби вони мали почуття слуху: і пророчі тут слова означають, що кожна кістка з'єдналася до свого складу: «і стали зближуватись кістки, кістка з кісткою своєю. І бачив я: і ось жили були на них, і тіло виросло, і шкіра покрила їх зверху, а духу не було в них» (Єз. 37:7–8). Велике Боже милосердя! Що свідком майбутнього воскресіння є пророк, щоб і ми зріли його очима. Бо не всі могли бути свідками того, але в одному ми всі свідки: оскільки святого чоловіка і такого великого пророка в брехні чи похибки підозрювати не можна. І це не варте вірогідності, що за наказом Божим кістки перетворюються на свій склад, бо незлічені маємо приклади того, що природа підкорялася небесним наказам. Так ведено землі проростити трави – і виростила; при ударі жезла з каменю вийшла вода для спраглих народів; жезло перетворилося на змія. Це не що інше означає, як те, що з Божого благовоління з нечуттєвого може статися щось чуттєве. Або не настільки гідно ймовірності те, що кістки злягаються, ніж що річка повертається назад і море біжить, як розповідає пророк: «Море побачило і побігло; Йордан обернувся назад» (Пс.113:3). Не можна сумніватися й у тому, що два народи, один своїм порятунком, а інший смертю своєю ясно довели, що течія води зупинилася, і одні занурені в море, інші ж були цілими і неушкодженими. У самому Євангелії не довів Господь, що за одним словом вщухають хвилі, проганяються хмари, поступаються вітрами і стихії, що не відсутні, працюють Богу? Але послухаємо, яким чином мертві пожвавлюються духом життя, повстають ті, що лежать у трунах. «Тоді сказав Він мені: Пророкуй пророцтво духу, промови пророцтво, сину людський, і скажи духові: Так говорить Господь Бог: Від чотирьох вітрів прийди, дух, і дихни на цих убитих, і вони оживуть. І я прорік пророцтво, як Він наказав мені, і ввійшов у них дух, і вони ожили, і стали на ноги свої, дуже велике полчище. І сказав Він до мене: Сину людський! Ці кості – увесь дім Ізраїлів. Ось, вони кажуть: «висохли кістки наші, і загинула наша надія, ми відірвані від кореня». Тому проріки пророцтво і скажи їм: Так говорить Господь Бог: Ось Я відкрию труни ваші, і виведу вас, народе Мій, з гробу вашого, і введу вас до Ізраїлевої землі. І пізнаєте, що Я Господь, коли відкрию труни ваші і виведу вас, народе Мій, з гробу вашого, і вкладу в вас дух Мій, і оживете, і поміщу вас на землі вашій, і дізнаєтеся, що Я, Господь, сказав це - і зробив, говорить Господь» (Єз.37:9–14). Бачили ми, яким чином мертві приймають дух життєвий і повстають із трун. Чи дивно, що за Господнім наказом відчиняються труни мертвих, коли вся земля єдиним громом коливається в межах своїх, море виходить зі своїх кордонів, і знову утримує плин своїх вод! «Раптом, миттєво, при останній трубі; бо засурмить, і мертві воскреснуть нетлінними, а ми змінимося» (1Кор.15:52). Той, хто вірить цьому, насамперед захоплений буде в стрітіння Господнє на повітрі, а невіруючий же залишиться і своїм невірством сам себе покарає судом. Показує тобі Господь у Євангелії, як воскреснемо: бо не одного Лазаря воскресив, але віру всіх. Коли ти, читаючи, віриш, то й думка твоя, яка була мертва, у Лазарі оживає. Що Господь, прийшовши до труни, «Викликав голосним голосом: Лазар! Іди геть» (Ін.11: 43); це Він зробив для того, щоб показати образ і приклад майбутнього воскресіння. Навіщо скрикнув голосом, коли міг діяти духом, коли міг наказати мовчки! Звичайно, для того, щоб показати написане: «Раптом, миттєво, при останній трубі; бо засурмить, і мертві воскреснуть нетлінними, а ми змінимося» (1Кор.15:52). Бо труба видає свій звук підвищення голосу. І вигукнув: Лазарю, йди геть. Навіщо також додається ім'я? Звичайно, для того, щоб один повсталий не прийнятий був за іншого, або воскресіння не здалося б випадковим, а не за наказом, що сталося. Отож почув померлий і вийшов із труни: обвитий по руках і ногах похоронними пеленами, і обличчя його обв'язане було хусткою. Чи можеш зрозуміти, яким чином Лазар із зав'язаними очима та ногами вийшов із труни? Були на ньому пута, але не втримали: покриті були очі, по бачили. Бо силою Божого наказу природа залишила свою дію, залишила свій порядок, підкоряючись Творчому голосу, дозволилися узи смертні раніше, ніж узи труни: сила Божа діяла раніше, ніж почав ходити. Якщо це тобі дивно, то пізнай, хто це наказав, нехай перестанеш дивуватися: Ісус Христос, Божа сила, життя, світло, воскресіння мертвих: сила поставила на ноги лежачого, життя дала ходіння, світло прогнало темряву, повернув зір, а воскресіння дарувало життя. Але, може, бентежить тебе те, що юдеї відібрали тоді камінь і випустили Лазаря; чи й ти думаєш про те, хто б відвалив камінь від труни твоєї? Чи не міг забрати каміння той, хто знову влив дух життя? Або розв'язати узи, що дозволило ходити пов'язаному? Або відкрити обличчя, що дало закритим очам світло? Чи не міг зруйнувати камінь мертвого, що воскресив? Але хоч би вони повірили своїм очам, коли думкою не хотіли вірити. Забирають камінь, бачать труп, відчувають сморід, дозволяють перев'язку: не можуть заперечувати померлого, бачачи його повсталого з мертвих, бачать знаки смерті, бачать і дари життя. Але чуючи те, чи вірять хоч своїм вухам? І бачачи, чи зміцнюються на власні очі? Дозволяючи пута, чи дозволяють свої думки? Чи звільняється народ, коли з Лазаря знімають одяг? Чи повертаються до Господа, покидаючи Лазаря? Однак пишеться: «Тоді багато хто з юдеїв, що прийшли до Марії і бачили, що створив Ісус, увірували в Нього» (Ів.11:45). Але не один приклад показав Ісус Господь: воскресив і інших, щоб ми, бачачи багато прикладів, увірували. Воскресив юнака, переконаний плачем вдови матері: «І, підійшовши, доторкнувся до одру; Ті, що несли, зупинилися, і Він сказав: юначе! тобі кажу, устань! Мертвий, підвівшись, сів і почав говорити» (Лк.7: 14–15). Коли почув, відразу сів і почав говорити. Бо інша сила є благодаті та інший порядок природи. І чи дивно, що на Божий голос повертається душа, повертається кісткам шкіра, коли від єдиного дотику пророчого тіла воскрес мертвий. Помолився Ілля і воскресив померлого юнака. Петро на ім'я Христове Тавіф звелів встати і ходити; і багато тоді бідні, радіючи, думали, що життя повернуто їй для творення милостині, а ми і для спасіння ще не віруємо. Вони воскресіння ближнього випросили своїми сльозами, а ми не віримо в існування воскресіння і для Христового страждання. Коли Ісус упускав дух, щоб показати, що помер для нашого воскресіння, тоді і сам порядок воскресіння виявив. Бо пишеться: «Ісус же, знову зойкнувши голосним голосом, віддав дух. І ось, завіса в храмі роздерлася надвоє, згори до низу; і земля здригнулася; і каміння розсілося; і труни відкрилися; і багато тіла померлих святих воскресли і, вийшовши з гробу після воскресіння Його, увійшли до святого граду і з'явилися багатьом» (Мф.27:50–53). Коли при випущенні духа Христового стали такі дивовижні речі, то чому вони неймовірні нам під час Христового пришестя на суд? А тим більше, що це воскресіння є доказом воскресіння майбутнього і прикладом майбутньої істини, приклад є меншим, ніж сама істина. Але хто під час Господнього страждання відкривав труни, подавав руку, що повстає, і показував дорогу до святого граду? Якщо нікого не було, то сила Божа була і діяла в тілах померлих. Ти шукаєш людської допомоги там, де бачиш діло Боже. Божі справи не потребують людської допомоги. Звелів Бог бути небу - і сталося, визначив створити землю - і створена. Хто збирав каміння та яким утриманням? Хто творить Богу? Миттю все це сталося. Хочеш знати, як скоро? Сказано – зроблено. (У пер.: Рече і биша. – Ред.) Коли за словом Господнім повстають стихії, то чому за словом Його не повстануть мертві, які хоч і мертві, але жили колись і мали дух відчування, мали сили до дії? Інакше краще бути бездушним та не мати почуття. Диявол сказав Спасителеві: «вели цьому каменю стати хлібом» (Лк.4: 3). Визнається диявол, що за наказом Господнім природа може перетворитися, а ти не віриш, що за словом Господнім може та ж природа перетворитися. Про течії сонця і стояння неба міркують філософи, і багато хто вірить їх міркуванням, хоча вони самі не знають, що говорять. Бо ніхто з них не сходив на небо, не вимірював осі і цілого світла не бачив на власні очі, бо ніхто не був з Богом на початку, ніхто з них не сказав про Бога: «Коли Він готував небеса, я була там. ...була при Ньому художницею, і була радістю щодня» (Припов.8:27–30). Отже, віримо ми філософам, а не віримо Богові, що говорить: «Бо, як нове небо і нова земля, які Я створю, завжди будуть перед Моїм лицем, говорить Господь, так буде й насіння ваше та ім'я ваше. Тоді з місяця на місяць і з суботи в суботу приходитиме всяке тіло перед лицем Моїм на поклоніння, говорить Господь. І будуть виходити, і побачать трупи людей, що відступили від Мене, бо черв'як їх не помре, і огонь їхній не згасне. і будуть вони гидотою для всякого тіла» (Іс.66:22–24). Якщо відновлюється земля і небо, то як ми сумніваємося про відновлення людини, для якої земля і небо створені? Якщо злочинець бережеться для страти, то чому праведний не буде вічний на славу? Якщо черв'яки гріхів не вмирають, то чому загине тіло праведних? Це є воскресіння, як саме Боже слово зображує: що впало, то повстане, що померло, то оживе. Порядок справедливості вимагає, що коли дії у душі з тілом спільні (бо що дух помишляє, то тіло приводить у дію), то належить їм обом стати на суд, обом відданим бути або на страту, або дотриманим слави, оскільки закон плоті противиться закону духу і дух робить здебільшого те, що ненавидить. Тому що гріх плоті, що живе в людині, діє, то непристойно і несправедливо, щоб одна душа, будучи причетна до вини, каралася, а тіло б насолоджувалося спокоєм, будучи винуватою печалів, щоб засуджена була одна душа, яка не одна грішила, або щоб славу здобула одна душа. Справедлива причина! Але я причини від Христа не вимагаю, бо якщо переконуюсь причиною, то заперечую віру. Вірував Авраам Богові, і ми маємо вірити, щоб ми, від роду його, були учасниками віри його. Вірував і Давид, нехай віруємо і ми: «знаючи, що Той, Хто воскресив Господа Ісуса, воскресить через Ісуса і нас і поставить перед Собою з вами» (2Кор.4:14). Це обіцяно від Бога істинного на віки, обіцяне від істини, що в Євангелії каже: «Воля ж Отця, що послав Мене, є та, щоб з того, що він Мені дав, нічого не погубити, але все те воскресити в останній день» (Ів.6:39). І знову повторює: «Воля того, хто послав Мене, є та, щоб кожен, хто бачить Сина і вірує в Нього, мав життя вічне; і Я воскрешу його в останній день» (Ів.6:40). Це говорить той, який своєю смертю воскресив багато тіла померлих. Якщо не віримо Богові, то не віримо й прикладу: не віримо обіцяному від нього, хоч Він і те робив, чого й не обіцяв. Сам же Бог яку мав причину вмирати, якби не мав причини воскреснути? Бо Бог не міг померти, не могла померти мудрість; а що не померло, то воскреснути не могло, і так приймається тіло, що може померти, щоб померло воскресло. Бо воскресіння не могло бути інакше, як через людину: «Бо як смерть через людину, так через людину і воскресіння мертвих» (1Кор.15:21). Отож, воскрес людина, бо померла людина; відновлено людину, відновлену Богу. Тоді за тілом людина, тепер же по всьому Бог, бо нині за тілом Христом уже не пізнаємо, а тільки маємо благодать плоті Його, нехай пізнаємо Його первістка, що воскрес із мертвих. Перші плоди - того ж роду і властивості, як і інші: перші ж приносяться Богу родючості заради, як дар священний замість всіх і як би деяка жертва відновленої природи. Чому первісток померлим є Христос, але чи своїм померлим, які, як би не беручи участь у смерті, насолоджуються якимось сном, чи всім померлим! «Як у Адамі всі вмирають, так у Христі все оживуть» (1Кор.15:22). Тому як початок смерті є в Адамі, так і початок воскресіння у Христі. Всі повстають, ніхто не впадає у відчай: праведний і не співчуває про спільну долю воскресіння, чекаючи особливого плоду чесноти. Всі воскреснуть, але кожен, як каже апостол, у своєму порядку. Божественного милосердя плід є спільним, а порядок заслуг різний. День світить усім, сонце зігріває всі народи, дощ кожного творить землю плодоносною. Все народжуємося, і все воскреснемо, але стан як життя, так і воскресіння по-різному. «Раптом, миттєво, при останній трубі; бо засурмить, і мертві воскреснуть нетлінними, а ми змінимося» (1Кор.15:52). Святий Павло сплячого збуджує до життя, кажучи: «Устань, сплячий, і воскресни з мертвих, і висвітить тебе Христос» (Еф.5:14). Сплячий збуджується, щоб жив і був подібний до Павла, і міг би сказати: «ми, що живемо, що залишилися до приходу Господнього, не попередимо померлих» (1Сол.4:15). Бо Павло говорить тут не про спільне вживання дихання та життя, а про заслугу воскресіння. Тому що, сказавши: «і мертві в Христі воскреснуть раніше» , додає: «потім ми, що залишилися живими, разом з ними будемо захоплені на хмарах на зустріч Господу на повітрі» ( 1Сол.4:16–17 ). Помер Павло і славним стражданням своїм тілесне життя змінив на безсмертну славу. Отже, чи обманув той, що писав про себе, що живий був захоплений на хмарах на зустріч Христові? Це читаємо про Еноха та Іллю: але і ти так само захоплений будеш у дусі. Ці колісниці Іллі, ці вогні, хоч вони й невидимі, готуються, нехай праведний буде перенесений від землі на небо і живий буде навіки. Апостоли не знали смерті, чому й сказано: «Істинно кажу вам: є деякі з тих, що стоять тут, які не скуштують смерті, як вже побачать Сина Людського, що прийде в Царстві Своїм» (Мф.16: 28). Бо живе той, хто не має, що могло б померти в ньому, хто не має з Єгипту чобота або будь-якого зобов'язання, але зволікає з себе його перед тим, як скласти посаду тілесну. Тому не один Енох живий, бо не один захоплений: захоплюється і Павло на зустріч Христові. Живі також патріархи, бо інакше у Святому Письмі не згадувалося б: Бог Авраама, Бог Ісаака, Бог Якова; тому що «Бог не є Бог мертвих, а живих» (Лк.20:37–38). Будемо живі і ми, якщо наслідуватимемо ділам і звичаям предків наших. Дивуємося нагородженню праотців, та підемо і послуху їх, вихваляємо благодать дану їм, та наслідуємо і послуху їх, щоб, захоплюючись принадами, не впасти в мережі віку. Хай не залишаємо добрий час, та приймемо розпорядження закону, милосердне звання, бажання до страждань. Вийшли з землі своєї праотці, та біжимо й ми влади та насильства тілесного наміром нашим; ми – наміром, а вони – втечею з вітчизни, але предки не вважали це за заслання, бо робили те з благочестя, а не з примусу. Вони проміняли землю на землю, а ми землю змінимо на небо, вони – проживання, а ми – духом. Їм мудрість показала небо, блискуче зірками, а для нас нехай просвітить вона очі нашого серця. Таким чином, прообраз з істиною і істина з прообразом подібні. Авраам, завжди готовий до прийняття мандрівників, вірний Богу, старанний і швидкий до послуг, бачив святу Трійцю в прообразі: дивовижність свою прикрашав він благочестям, приймаючи Трьох, Одному ж поклоняючись, зберігаючи поділ осіб, нарікав одного Господа, шануючи в Трьох одну владу. Бо в ньому не вчення діяло, але благодать, і він краще вірив, не навчений, ніж ми навчені. Бо ніхто не допускав обману в прообразі істини і тому Авраам, бачачи Трьох, шанував Єдиного. Бере три міри чистого борошна, закладає одного тільця, запевняючи себе, що дар, принесений Трьом, є єдиною жертвою. Бо читаючи про чотирьох царів у книзі Буття, хто не розуміє, що Авраам знаменням прообразу пристрастей Господніх підкорив собі як речові стихії, так і все земне? Був він вірний на війні, помірний у перемозі і хотів збагатити себе Божими дарами більше, ніж людськими. Авраам вірив, що й у старості може народитися син, не сумнівався принести в жертву сина свого; не тремтіло в ньому батьківське кохання; бо рука його підкріплена була благочестям. Запевняючи себе, що син його буде приємною жертвою Богові, приводить його на заклання, не утримується від того взаємними вигуками: отче, і чадо! Приємні йому були ці вигуки, але приємніший наказ Бога. Отже, хоч і співчували серця, але бажання не припинялося. Вітчизняною рукою прийняв меч для страти сина і боявся, щоб не помилитися при ударі, відчував любов, але не залишав благочестивої своєї справи. Поспішав виявити послух і в той самий час, коли чув Божий голос. Чому і ми повинні віддавати перевагу Богові всім, кого любимо – віддавати перевагу батькові, братам, матері, щоб Він зберіг нам люб'язних наших, як бачимо в Авраамі. Батько приніс сина в жертву, але Бог умилостивляється не кров'ю, а повагою та страхом до Нього. Замість людини Бог показав барана, щоб сина повернути батькові і щоб жрець не був позбавлений жертвопринесення. Отже, Авраам не обкривав своїх рук, і Богові жертва принесена. Підкоряючись Божому голосу, охоче змінив людину на барана. І це все є знаком наскільки благоговійно було його жертвопринесення. Чому, коли і ти приносиш Богові дар, не втрачаєш його. Але ми скупістю засліплені. Бог єдинородного Сина Свого видав за нас на смерть, а ми шкодуємо своїх дітей. Авраам пізнав таїнство, що спасіння наше здійсниться на дереві. Отже, нехай наслідуємо побожність Авраама, нехай наслідуємо добросердя та чистоту Ісаака. Справді цей останній, чоловік був добросердий, старанний Богу і цнотливий щодо дружини, образ своїх не помстився, але більше поступався і розкаявся дарував свої любов і дружелюбність, уникав сварок і легко схильний був до прощення. Хай наслідуємо також в Якові пророкування Христа, хай справи наші хоч трохи подібні до його діл. Яків слухався матері, поступився братові, служив тестеві, за працю нагородження вимагав не від самого стада, а від його приплоду. Лестиця, що досягає від землі до неба, передбачила, що через Христів хрест з'єднаються ангели та люди. «Зруйнував склад стегна у Якова, коли він боровся з Ним» (Бут.32:25), щоб він пізнав свого спадкоємця, і пошкодження стегна передбачило б нещастя і страждання того ж спадкоємця. Чому небо відкрите чесноти? "Багато хто", пишеться, «прийдуть зі сходу і заходу і ляжуть з Авраамом, Ісааком та Яковом у Царстві Небесному» (Мф.8: 11), насолоджуючись вічним спокоєм без жодного збентеження душі. Хай підемо Авраамові правами нашими, щоб він прийняв нас у свої надра, як Лазаря, прикрашеного лагідністю та іншими чеснотами. Спадкоємцями святого праотця можемо ми бути не по тілу, а за добрими нашими справами. Апостол каже: Не обманюйтесь: Бог зневажимо не буває. З цього бачимо, наскільки велике святотатство – не вірити воскресенню, бо якщо ми не воскреснемо, то Христос помер даремно, отже, Христос не повстав від мертвих, якщо не воскрес для нас, то, отже, і ніколи не воскрес, не маючи потреби воскресіння. Воскрес у Ньому світ, воскресло небо, воскресла земля. Бо небо буде нове, і земля нова. Чи ж для Нього Самого потрібне було воскресіння, коли кайдани смертні не втримали Його? Хоча помер Він як людина, але в самому пеклі був вільний. Бажаєш знати, наскільки вільний? Бо "знає", - пишеться - «Господь шлях праведних, а шлях безбожних загине» (Пс.1:6). І звичайно, був вільний Той, Хто міг Себе воскресити, як пишеться: «Зруйнуйте цей храм, і Я в три дні споруджу його» (Ів.2:19). Звичайно, вільний, хто зійшов для спокути інших. Ставши як людина (У пер.: Бути як людина – Ред.) не виглядом, але істиною, і цю людину хто пізнає? «Але зневажив Себе Самого, прийнявши образ раба, зробившись подібним людям і на вигляд ставши як людина; упокорив Себе, бувши слухняним навіть до смерті, і смерті хресної» (Флп.2:7–8); щоб ми через це послух побачили «славу Його, славу, як Єдинородного від Отця» (Ів.1:14). І це сказано для того, щоб у Христі і слава єдинородної, і природа досконалої людини була дотримана. Отже, Той, Хто створив світло, не вимагав помічника у викупленні. Не посланець чи вісник, а Сам Господь спасе Його. «Бо Він сказав, і сталося» (Пс.32:9); Сам Господь врятував Його: хто помічник Йому, коли «все ним стоїть» (Кол.1:17)? Хто помічник Йому, коли все творить миттєво і воскрешає мертвих при останній трубі? Пишеться при останній трубі, а не при першій, другій або третій, і це для того, щоб зберегти порядок. Час нам згадати про рід труб; бо наше слово хилиться вже до кінця, щоб знаком цього кінця також була труба. Святий Іоанн в Апокаліпсисі своєму згадує про сім труб, взятих семи ангелами. «І сьомий Ангол засурмив, і пролунали на небі гучні голоси, що говорять: царство світу зробилося царством Господа нашого і Христа Його, і царюватиме на віки віків» (Об'явл.11:15). Труба також приймається і за голос, бо пишеться: «Після цього я глянув, і ось, двері відчинені на небі, і колишній голос, який я чув ніби звук труби, що говорив зі мною, сказав: підійди сюди, і покажу тобі, чого слід бути після цього» (Об.). Читаємо також: «трубіть у новомісячі трубою» (Пс.80:4). А в іншому місці: «Хваліть Його зі звуком трубним» (Пс.150:3). Що означають згадані труби, то повинні ми приймати на свою думку, крім того за байку, недостойну писання. Бо коли читаємо: «бо наша боротьба не проти крові і плоті, а... проти духів злості піднебесних» (Ефес.6:12), то й «зброя войовництва нашого не тілесна, а сильна Богом на руйнування твердинь» (2Кор.10:4). Не досить бачити трубу і чути голос її, але слід знати якість звуку. Бо якщо голос труби буде невідомий, то як може хтось підготувати себе до війни? Чому нам треба знати силу і властивість труби, нехай не з'явимося грубі й невигадливі при слуханні трубного голосу. І для того маємо молитися, щоб Сам Дух Святий витлумачив нам їх. З давнього писання, що згадує про рід труб, бачимо ми, що святкування, наказані юдеям законом, є тінь вищого і небесного торжества. Бо тут тінь, а там істина: через тінь постараємося досягти істини. У Левитських книгах пишеться: «І сказав Господь Мойсеєві, кажучи: скажи синам Ізраїлевим: сьомого місяця, першого дня місяця нехай буде у вас спокій, свято труб, священні збори нехай буде у вас; ніякої роботи не робіть і приносите жертву Господеві» (Лев.23:23–25). А в Числах пишеться: «І сказав Господь Мойсеєві, говорячи: Зроби собі дві срібні сурми, карбовані зроби їх, щоб вони служили тобі для скликання суспільства і для зняття таборів; коли затрублять ними, збереться до тебе вся громада до входу скинії заповіту; коли однією трубою затрублять, зберуться до тебе князі та тисячники Ізраїлеві; коли засурмите тривогу, піднімуться табори, що стають на схід; коли вдруге засурмите тривогу, піднімуться табори, що стають на південь; коли засурмите втретє тривогу, піднімуться табори, що стають до моря; коли вчетверте засурмите тривогу, піднімуться табори, що стають на північ; тривогу нехай сурмлять при відправленні їх у дорогу; а коли треба зібрати збори, трубіть, але не на сполох; сини Ааронові, священики, повинні сурмити сурмами: Це буде вам постановою вічною для ваших родів. І коли підете на війну в вашій землі проти ворога, що настає на вас, сурміть на сполох сурмами, і будете згадані перед Господом, Богом вашим, і будете врятовані від ваших ворогів. і в день вашої веселощів, і в ваші свята, і в ваші дні ваші сурми трубіть при цілопаленнях ваших і при мирних жертвах ваших, і це буде нагадуванням про вас перед вашим Богом» (Чис.10:1–10). Що ж, чи будемо ми свята почитати, проводячи їх у смакуванні пиши та питво? Але ніхто не засуджує нас за їжу: «Закон духовенний, а я плотський» (Рим.7:14). "Та ніхто не засуджує вас за їжу, чи пиття, чи за якесь свято, чи новомісяччя, чи суботу: це є тінь майбутнього, а тіло – у Христі» (Кол.2:16–17), яке явив нам як би в останній трубі Отче голос з неба тоді, коли юдеї вигукували: ". Христове, яке, з іншого боку, при останній трубі з'явиться нам: «Бо Сам Господь при проголошенні, при голосі Архангела і трубі Божій, зійде з неба, і мертві в Христі воскреснуть раніше» (1Сол.4: 16). істина. Сьома труба означає спокій сьомиці, яка не тільки вважається в днях і роках і періодах, але ще укладає і сімдесятий рік, коли повернувся до Єрусалиму ізраїльський народ, що був сімдесят років у полоні. У сотнях і тисячах також не опускається священне число; Бо недаремно Бог сказав: Я залишив між Ізраїлем сім тисяч чоловіків; Усі ці коліна не схилялися перед Ваалом, і всі ці уста не лобизували його» (3Цар.19:18). Тому тінь майбутнього спокою в днях, місяцях і роках зображується часом самого світу і для того через Мойсея наказується синам ізраїльським, щоб у сьомий місяць, в один день, кожному був спокій на згадку про труби, і тоді, ніякого не відправляючи роботи, приносили б Богові жертву, бо в самому кінці сьомого. тілесні. Бо тілесне підлягає рабству, тому що плоть служить духу, непорочність творить вільним, а вина – рабом. Отже, духовним речам належало бути через дзеркало й у гаданні, як каже Апостол: «тепер ми бачимо ніби крізь тьмяне скло, вороже, тоді ж віч-на-віч» (1Кор.13:12); нині за тілом войовничаємо, тоді ж духом побачимо Божественні обряди. І тому накреслення істинного закону нехай зобразиться в наших звичаях, якими ходимо в образі Божому: бо тінь закону вже прийшла, тінь – юдеям плотяним, образ – нам, а істина – тим, хто має воскреснути. Ці три речі, тобто тінь, образ та істину пізнали ми за законом: тінь – у законі, образ – в Євангелії, істину – на суді. Але вся суть – Христова, і вся – у Христі, якого нині воістину бачити не можемо, але бачимо Його як у якомусь зображенні майбутнього, тінь якого пізнали в законі, чому Христос не тінь, але образ Божий, не порожній образ, а істина. І для того «закон дано через Мойсея» (1Ів.1:17), бо тінь – через людину, образ – через закон, істина – через Ісуса. Тому що істина походить від істини ж. Хто бажає бачити цей образ Божий, той має любити Бога, та й Сам Бог полюбить його, і буде не раб, а друг, який чинить волю Господню, і зможе увійти в хмару, де Сам Господь. Той нехай створить собі дві срібні труби, тобто прикрашені неоціненим словом, від яких походив би не страшний звук, але безупинна подяка вищому Богові. Бо звуком таких труб збуджуються мертві, пожвавлюючись не звучанням міді, а словом істини. І, може, ці дві труби є ті, через які святий Павло Божественним духом виголосив, кажучи: «Стану молитися духом, молитимусь і розумом; співатиму духом, співатиму і розумом» (1Кор.14–15). Бо одне без іншого не може бути зовсім. Але не всім належить оспівувати обома сурмами і збирати весь сонм, а ця перевага дана одним тільки священикам і служителям Божим, що кожен, чуючи їхній голос, іде до скинії зібрання, сповненої слави Господньої, щоб побачити справи Божі і отримати те законне і вічно житло в спадкове своє володіння. Бо відбувається війна і проганяється ворог: коли співає благодать духу, співає і розум. Спасительни ті труби, якщо будеш вірити серцем і сповідувати вустами: «бо серцем вірують до праведності, а вустами сповідують на спасіння» (Рим.10:10), - говорить апостол. Сутою цією трубою доходимо до тієї святої землі, до благодаті, тобто воскресіння, і для того нехай трубять тобі завжди ті труби, щоб ти завжди чув голос Божий, завжди ангельські та пророчі вислови нехай спонукають тебе ревно прагнути високих. Цю думку святий Давид завжди носив у своєму розумі, кажучи: «бо я ходив у багатолюдстві, вступав з ними в дім Божий з голосом радості та славослів'я святкуючого сонму» (Пс.41:5). Бо звуком цих труб не тільки перемагають вороги, а й новомісяці, і без них святкування не можуть бути. Той, хто не приймає Божих обіцянок і не вірує слову Його, не може радіти і святкувати новомісяччя, не може залишити вправ віку і бажати справдитися світла Христового. Самі жертви також не можуть бути приємними Богові без усного сповідання священиків, яке спонукає народ до прохання про Божу благодать. Воістину нехай хвалимо Господа в голосі трубному, уявляючи про силу Його не що-небудь мале і підле, але те, що може наповнити розум і проникнути в таємниці совісті: те, що належить тілу, нехай не шануємо за пристойне Божество. Велич Божої сили нехай не вимірюємо людськими силами: не повинні шукати, яким чином хто воскресне, з яким тілом повстане або яким чином зруйноване з'єднається і занепале відновлено буде. Бо здійсниться це з волі Божої. Тут очікується не чуттєве слухання труб, але невидима небесна сила діятиме – також щодо Бога «хотіти» є те саме, що й «діяти». Нехай не шукаємо яким чином воскреснемо, але тільки очікуємо на результат воскресіння, який отримаємо, якщо, відмовившись від пороків, матимемо досконалість духовного таїнства, якщо оновлене тіло прийме благодать від духу і душа займе від Христа блиск вічного світла. Але ці обряди мають відношення і до кожного нарізно. Примітай за ознакою закону та про порядок благодаті. Коли засурмить перша труба, збираються від сходу найзнатніші та вибрані. Коли засурмить друга, збираються рівні заслугами, що мешкають на горі Лівані і залишили іграшки народів. Коли затремтить третя труба, збираються ті, які, ніби по морю хвилюючись, хитаються хвилями цього віку. При звуках четвертої, збираються ті, які жорстокість свого розуму не могли достатньо пом'якшити Божественним словом. Тому хоч усі воскреснуть миттєво, але все за заслугами своїми. І тому насамперед воскреснуть ті, що прийняли за благочестя своє та віру промені вічного сонця. Тут я маю на увазі праотців за Старим завітом або апостолів за євангелією. Другими воскреснуть ті, хто, залишивши звичаї язичників, приєднався до Церкви. І тому ті перші – з батьків, а ці другі – з язичників: від тих почалося світло віри, у цих же до кінця світу буде прийнята віра. Воскреснуть треті та четверті від півдня та півночі. Цими чотирма розділяється земля, у цих чотирьох полягає рік, цими чотирма наповнюється світ, цими чотирма збирається Церква. Бо всі, хто приєднався до Церкви святої, здобуде перевагу воскресіння і благодать вічної насолоди, бо пишеться: «І прийдуть від сходу і заходу і півночі і півдня, і ляжуть у Царстві Божому» (Лк 13:29). Бо Христос світ Свій висвітлює не малим якимось світлом: «від краю небес кінець його» (Пс.18:7), і хода його до краю їх, і ніщо не приховано від теплоти його. Всіх милостиво просвітлює, не відкидає безбожного, але хоче виправити, запеклого не від Церкви відлучить, але пом'якшити бажає і для того в Пісні піснею Церква, в Євангелії ж Христос кличе їх, кажучи: «Прийдіть до Мене всі трудящі і обтяжені; візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мт.11:28–29). Закликає також Церква, вигукуючи: «Підніми вітер із півночі і принесися з півдня, повий на сад мій, – і ллються аромати його! - Нехай прийде мій коханий у сад свій і їсть солодкі плоди його» (Песн.4:16). (Пісн.5:1 у совр. синодальному пер.: «Прийшов я в сад мій, сестро моя, наречена; набрав мирри моєї з ароматами моїми, поїв сотів моїх з медом моїм, напився вина мого з молоком моїм. Їжте, друзі, пийте і насичуйтесь, кохані!» – Ред.) Блаженний той, хто справді зберігає слова пророцтва цієї книги, яка відкрила нам воскресіння ясними свідченнями, кажучи: «І побачив я мертвих, малих і великих, що стоять перед Богом, і книги розкриті були, і інша книга розкрита, яка є книгою життя; і судимі були мертві за написаним у книгах, відповідно до діл своїх. Тоді віддало море мертвих, що були в ньому, і смерть і пекло віддали мертвих, що були в них (Об'явл.20:12–13). Отже, не сумнівайся, яким чином повстануть ті, кого викине пекло і поверне море. Твоєї уваги достойно, що праведним обіцяється благодать: «І почув я гучний голос з неба, що каже: Ось, скинія Бога з людьми, і Він буде мешкати з ними; вони будуть Його народом, і Сам Бог із ними буде Богом їхнім. І Бог витягне всяку сльозу з їхніх очей, і смерті не буде вже. ні плачу, ні крику, ні хвороби вже не буде, бо колишнє минуло» (Об'явл.21:3–4). Порівняй тепер, якщо завгодно, це життя з тим життям, і вибирай якщо можеш, постійне тілесне життя, поєднане з працями, наповнене змінами, смутками, нудьгою та невдоволенням. Чи приємно було тобі це, коли б Він побажав, щоб це було вічно? Бо коли життя й саме по собі неприємне, то наскільки більше маємо бажати вічного спокою після воскресіння, де не царюватиме гріх. Хто настільки терплячий у хворобі, постійний у слабкості, великодушний у смутку, щоб не побажав померти більше, ніж вести життя, наповнене слабкостями та смутками? Коли ж ми в житті цьому самі собі не подобаємося, хоч і знаємо, що спіткає нас кінець, наскільки більше було б нудне нам це життя, коли ми передбачали, що тілесні ці праці будуть нескінченні. Тож хто не хоче бути учасником смерті? Та й що може бути тяжчим за безсмертя, сповнене лихом? "І якщо, – каже апостол, – ми в цьому тільки житті сподіваємося на Христа, то ми найнещасніші за всіх людей» (1Кор.15:19). Це означає не те, що сподіватися на Христа тяжко, але що Він сподівається на Нього приготував інше життя. Бо це життя схильна до гріха, а те – надано. Скільки нам сумна і сумна сама стислість життя! Хлопець хоче досягти юнацьких років, хлопець думає про досконалий вік і, будучи незадоволений квітучими літами, бажає поваги старих. І так все за природою бажаємо зміни, бо неприємно нам усе справжнє. Та й самі бажання наші, по виконанні їх не подобаються нам, і чого бажали отримати, того, підлозі відвертаємося. Чому недаремно і святі мужі співчували про продовження своєї подорожі: співчував про те Давид, співчував Єремія, співчував і Ілля. Бачимо ми, що ті самі, в кому Дух Божий говорив, прямували на краще: якщо досліджуємо й думки інших, то скільки було таких, які смерть воліли хвороби, воліли страху? Бо міркували вони, що страх смерті важчий за саму смерть, так що смерть у міркуванні своїх лих не страшна, а в міркуванні лих життєвих – краща; бо жереба вмираючого бажаємо, страху ж тих, що живуть, тікаємо. Але припустимо, що воскресіння воліє цього життя. Самі філософи вигадали деякий рід життя після смерті, але що бажаніше для нас: чи такий рід життя чи воскресіння? Щодо мене, вони, стверджуючи безсмертя душі, не можуть втішити мене тим, що викупають одну частину мою. Бо яка приємність може бути там, куди я переселюся не цілий? Яке буде життя, якщо Боже діло в мені загине? Яка справедливість, якщо кінцем природи буде загальна смерть для праведного і неправедного? Чи справжня думка, що душа безсмертної шанується тому тільки, що сама себе рухає і завжди перебуває в русі? Тіло, кажуть, маємо ми подібне до худоби, і що колись тіло робилося, то невідомо; неприємними доказами істина не стверджується, але спростовується. Чи гідно прийняти ту думку, що ніби наші душі, виходячи з тіла, переселяються в тіла звірів і різних тварин? Але самі філософи цю думку вважають за вигадку поетів. Бо чи можна повірити, щоб люди могли змінюватися на звірів, а тим більше, щоб правителька – душа людська могла прийняти властивість звірячу, неприємну для себе і, маючи розум, перейти в тварину нерозумну? Ви, учні цьому, самі спростовуєте: бо вигадали чудовий рід перетворення. Марять так вірші, спростовують філософи і що вигадують про тих, хто живе, то стверджують і про померлих. Ті ж самі, які вигадали це, хотіли через те не байку свою затвердити, але тільки посміятися похибкам філософів, які думали, що душа, яка звикла перемагати гнів, приймати терпіння, утримуватися від кровопролиття, може також запалюватися левовою люттю, жадати крові і бажати вбивства. обурення, та сама ніби може на роздоріжжях і в пустелях, за звичаєм вовків, вити, або яка зітхала під тяжким плугом, та сама, змінячись в людський образ, шукає на гладкому своєму лобі рогів, або яка ширяє своїми крилами підносилася по повітрі до неба, та тяжкістю своєю зробило її неспритною та лінивою. Все це як неймовірно і як непристойно! Отже, чи не пристойніше за природою, за плодами інших і за прикладом дій вірити пророчим висловам, вірити обіцянню Христову? Що краще, ніж думати, що справа Божа не може загинути і створена за образом і за подобою Його не може перетворитися на образ худоби? Бо образ Божий не в тілі, а в душі. Та й яким чином людина, якій підкорені інші пологи тварин, найкращою своєю частиною переселиться в підкорену собі тварину? Чи не терпить цього природа, але хоча б ця остання і дозволяла те, але не допустила б благодать. Ви, язичники, - смію спитати вас, - що ви самі про себе думаєте? Але не дивно, що, як ви вірите, можете змінитися на худобу: бо поклоняєтеся худобам. Однак я хотів би, щоб ви краще про себе міркували, хотів би, щоб ви вірили, що будете не між худобами, а в спільноті ангелів. Звичайно, душа від земного цього тіла переселиться до вишні і буде оспівувати Господеві хвали, як читаємо в Апокаліпсисі: «великі і дивні діла Твої, Господи Боже Вседержитель! праведні й правдиві шляхи Твої, Царе святих! Хто не злякається Тебе, Господи, і не прославить Твого імені? бо Ти єдиний святий. Усі народи прийдуть і вклоняться перед Тобою, бо суди Твої відкрилися» (Об'явл.15:3–4). Цього бажає більше за інших святий Давид, кажучи: «Одного просив я у Господа, того тільки шукаю, щоб перебувати мені в домі Господньому за всі дні мого життя, споглядати красу Господню і відвідувати святий храм Його» (Пс.26:4). Корисно цьому вірити, приємно сподіватися і, звісно, ​​не вірити – покарання є, сподіватися – благодать. Якщо я в тому грішу, що хочу по смерті краще бути в спільноті ангелів, ніж худоби: охоче в тому грішу, і поки живий, цієї думки ніколи не залишу. Яка залишилася для мене втіха, крім того, що сподіваюся скоро прийти до тебе, любий брате, сподіваюся, що розлука наша не довготривала буде, та й ти сам клопотанням своїм можеш мене, бажаєш, швидше визнати, бо хто не побажає собі, та "тлінне це зодягнеться в нетління і смертне це збереться". Вам може бути цікаво: