Вероучительная часть (3–5, 12)

У першій частині святий Павло очистив себе від деяких нарікань і відновив свою Апостольську гідність. Розташувавши ж, таким чином, галатів знову слухати покірність свого слова, починає навчити їх, яку велику помилку зробили вони, схиляючись до закону. «Вище він показує лише, що він став Апостолом немає від чоловіків і через людей і що не мав потреби в навчанні від Апостолів, а тут, після того як уявив себе гідним довіри вчителем, вже з владою розмовляє, порівнюючи між собою закон і віру» (святий Златоуст). Предмет, що розкривається Апостолом, є непотрібність закону для галатів, як язичників. І попереду мова хоч йшла все до юдеїв, але вона такого роду, що протягом усього свого давала галатам найвибагливіші уроки. Загальне враження від неї виходило таке: якщо юдеї мають залишити закон, який для них і дано, то нам навіщо себе в'язати їм? За цю думку і тепер береться святий Павло, доводить її, виправдовує від заперечень і докладає до галатів переконанням. У ході думок святого Павла такий порядок. А) доводить він, що для галатів, як язичників, закон не потрібен (Гал.3, 1 - 14); 1) перший доказ бере він з отримання галатами Святого Духа без участі в цьому законі (Гал.3, 1-5); 2) друге – із вказівки на закон Божого про рід людському промислу, яким належить значила, щоб язичники вступили в Боже надбання шляхом віри Авраамової, як і обітовано було Аврааму ( Гал.3, 6–14 ). Б) спростовує заперечення (Гал.3, 15 - 29). Думка про значення віри Авраамової могла бути хибна здивуванням і підривати силу доказу; 1) нехай обітниця дана вірі Авраамовій, але потім прийшов закон і змінив умови. До закону була сила віра, а згідно із законом закон став умовою отримання обітниці. Ні, каже Апостол, закон не скасував сили обітниці за віру (Гал.3, 15–18); 2) але якщо так, то навіщо закон? Він приготувач до Христа. Чому, коли прийшов Христос Господь, маю перестати. Тепер і ми (юдеї), і ви – одне (Гал.3, 19 – 29). В) переконує галатян повернутися до істини, схиляючи до покірності їй різними уявленнями, які зазвичай всіма використовуються цього справа (Гал.4, 1–5, 12 ). Головна мета у святого Апостола не та, щоб показати, що праведність не від закону, а що закон не потрібен для язичників, що їм дорога до Христа Господа відкрита, крім закону. Вся течія промови до цього і спрямована. Закон тільки для юдеїв, і то на якийсь час. Скінчився той час, – і для них він став не потрібен, і для них той самий шлях до Господа – шлях віри виключно. У цьому і вони, і язичники рівні. А) Докази непотрібності юдейського закону для Галатів, як язичників (Гал.3, 1–14) 1) Перше – з отримання ними Святого Духа, крім закону (Гал.3, 1–5) Відмінна перевага християнства, яка ставить його вище за всіх інших вір і висуває істинну віру, є дарування благодаті відродження та інших дарів Святого Духа. Не одна висота богознавства та чистота моральних законів відрізняє його; але що в ньому заради віри в Господа через обряди дається благодать Святого Духа, що робить людину новим створінням: чого жодна віра, окрім істинно християнської, не дає і дати не може. Одкровення християнське тепер є майже на всіх мовах. Кожен допитливий може віднімати і засвоїти собі поняття, що містяться в ньому; але все він не буде християнином, доки не отримає благодаті Святого Духа відомим, богоустановленим шляхом. Можливо скластися суспільству таких відців Євангелія, і ім'я навіть собі привласнити євангеликів, але бути безблагодатними і, отже, християнами лише на ім'я. І ось предмет, який у всіх своїх Посланнях здебільшого роз'яснює святий Павло. Несправедливо кажуть, що апостола Павла головне – протиставлення віри справам. Ні, головне в нього – проповідь про благодать Святого Духа, без якої немає спасіння; все ж таки інше – кошти до цього. І в Посланні до Галатів не раз він звертається до цього предмета. Його ставить він і в основу істин, якими хоче навчити галатів. Він не доводить, що без Святого Духа все ніщо. Це вважається доведеним та всіма визнаним. А питає: як ви отримали благодать Святого Духа? Законом? — Так на що ж вам закон? Коротка мова, - вкрай, однак, що руйнує все юдейство. Гал.3:1. Про безглуздя Галат, хто ви спокусив їсти не підкоритися істині? – Як перед очима Ісус Христос написаний бути, у вас розіп'ятий. Проголошення виражає і скорботу, і обурення любові, і здивування. Воно само собою могло вирватися після попередньої міркування про силу віри в Христа Ісуса Господа і про те, яка велика досконалість і блаженство подається тим, що живуть у Христі і Христа мають у собі тих, хто живе. Переходячи після цього думкою від себе до галатів, Апостол з подивом і з жалем каже: о, нерозумні! Адже це все й у вас було, як ви допустили обдурити себе? «Зауваж, – каже святий Златоуст, – що він не на початку (Послання) вжив таку суворість, але після викриття і доказів, щоб вони цей докор прийняли не як від нього, а як необхідне слідство з попередніх міркувань. Бо він довів наперед, що вони відкидають віру і смерть Христову вважають зайвою; потім уже робить цей докір, втім, ще малий і легкий; бо вони варті ще найсуворіших докорів». Блаженний Ієронім необачність відносить до природних властивостей галатів. «Критяни, – каже, – брехливі, далмати – жорстокосерді, фригійці – боязкі, греки – марнославні та легковажні, а галати – нерозважливі. Лише мало що здасться можливим, вони, не обдумавши як слід, кидаються на те». Справжній досвід виправдовує таку думку. З яким захопленням вони прийняли проповідь про Христа Спасителя?! І раптом звернулися до Нього спиною. Але в святому Апостолі не можна бачити обурення зневаги і огиди, а обурення любові і ревнощів про їх спасіння, - плач батьківського про них жалю, голос напруженого бажання сповісти їх якнайшвидше до самовиправлення. Так роблять батьки, бажаючи виправити своїх дітей. Ця батьківська ніжність чується у питанні: «хто ви спокусив?» Не каже прямо: навіщо ви так зробили? Але звертається до сторонніх осіб, які злодійськи з ними надійшли. Цим він пом'якшує батьківський докір, приписуючи їх ухилення від істини не так їх свавілля, як захоплюючому обману лжевчителів. Таке слово батька, сповненого любові, який і догану робить, і в саму догану вставляє промови, які вибачають певним чином винного, щоб не вколоти, а полікувати і надихнути повернутися до істини, вказуючи в ухиленні від неї дію ворожості зловмисних людей. Чому й дієслово таке вжило: хто спокусив? Принадити – означає зробити, що інші починають бачити речі не у своєму вигляді, бачити те, чого немає, і не бачити того, що всі бачать. Грецьке слово: εβασκανε ,- від: βασκαινω ,- означає: поглянути на що заздрісним, недоброзичливим оком, з бажанням шкоди, а далі, оком пошкодити, або, як зазвичай кажуть, наврочити. Апостол ніби висловити хотів: така незрозуміла ваша зміна, що я готовий приписати її якійсь чарівності. Звичайно, такої думки не було в Апостола. Він хотів тільки пом'якшити докір, вказуючи, що спокушання їх залежить більше від підступів і хитрощів спокусників, ніж від них. Позаздрили вашому доброму успіху в християнстві і влаштували вам такі кови, що ви спокусилися і позбавляєтеся того, що в такій великій кількості здобули. Блаженний Ієронім дещо зупиняється на сказаному значенні. «Прельстіл, каже, зачарував, наврочив. Треба, однак, тлумачити ці слова гідно Апостола. Не тому він так сказав, щоб визнавав чари чимось, але вжив ходячого виразу. Говорять, що око заздрісника шкодить тому, кому він заздрить, особливо дітям. Чи це так чи ні, – Бог знає. Можливо, демони підслуговують цьому гріху.– Але що очевидно для нас, це те, що Апостол узяв слово з народної ходячої промови, щоб показати, що як, за звичайною приказкою, ніжним дітям шкодить пристріт: так галати, нещодавно знову народжені вірою в Христа і ще млеком їдять, а не брешемо. Але східні тлумачі розуміють тут прямо заздрість. Святий Златоуст каже: «сказавши: εβασκανε ,— позаздрив,— Апостол з'єднує з докором і похвалою. Сим він показує, що перші справи і вчинки їх були гідні заздрощів і що сталося з ними сталося хитрощами диявола, який сильно прикро добивався на їх добробут. Коли ж чуєш тут слово – «заздрісне око», – так само як і в Євангелії: «лукаве око» (Мф. 20, 15), яке те саме означає, то не подумай, що одне прагнення очей може шкодити тим, на яких дивимося. Але як у Євангелії Христос Господь так назвав заздрість, так і тут Апостол розуміє позаздрих; справа ж заздрості – шкодити. І це говорить він не тому, щоб заздрість сама по собі мала силу шкодити, але що ті, хто їх збрехав, зробили це за заздрощами». У тому ж значенні пише і блаженний Феодорит: «закид поєднує з похвалою. Бо заздрять багатому, а чи не бідному, благоденствующим, а чи не злощасним. Чому Апостольське слово дає бачити колишню їхню ревнощі з благочестя; показує ж і батьківську любов у Апостолі; тому що нарікає про них, як про тих, що втратили зібране багатство. Який заздрісний і зловісний демон, каже Апостол, викрав ваше багатство? "Не покоритися істині". Вони вже скорилися, але не встояли. Грецьке слово: πειθεσθαι – означає: і переконуватись, і стояти на своєму завзято. Здивування своє висловлює Апостол, як зробилося, що вони не встояли в одного разу прийнятому переконанні, не були покірними істині Євангельської, їм відданої, але, залишивши її, піддалися брехливим запевненням вчителів, що не знають істини, тоді як так ясно представлена ​​їм була справа порятунку хрестом і так була справа спасіння хрестом. «Вже перед очима Ісус Христос написаний був, у вас розіп'ятий» . «Написаний писалом проповіді. Проповідь живописала вам хрест; ви ж очима віри бачили його, як притаманного» (Екуменій). Взаємна дія виражає – і те, наскільки сильна була проповідь, і те, наскільки жваво вони засвоїли силу її. Віра звела їх у споглядання розумом Господа розп'ятого і досконалого Ним справи спасіння. Слово: "у вас" - означає: або серед вас, як би Господь був розп'ятий серед вас і кожен з вас бачив Його розп'ятим перед очима; або "у вас" – у серцях ваших, у почутті, у тій думці, що вони увійшли до співчуття стражданням Господа і серцями постраждали Йому. Сила мови ось у чому: отже, ви розуміли силу смерті Господа, пізнали, що це є жертва умилостивлення про гріхи всього світу, відтак і ваші. Тоді й на думку вам не приходили жертви законні. Як же сталося, що ви тепер на них спиратися хочете? Хресна смерть Господа є осередком в економії нашого спасіння і опорою всіх надій спасених. Звідси ухилення від віри, або життя за вірою, завжди є наслідком неуваги до хресної смерті Господа та неналежного до неї ставлення. Але в галатів був гріх проти цієї смерті; бо, приймаючи закон, вони зневажили ціну її. Звідси дуже важливий для кожного урок: не вірою тільки, але й думці не відхилятися від хреста: споглядай завжди Господа розп'ятого і тим питай свою віру і ревнощі про життя по вірі. Святий Златоуст так зображує зміст цих слів: «імо перед очима..» . «Але не в Галатійській країні Він був розіп'ятий, а в Єрусалимі. Чому ж каже: "у вас"? Він вказує на силу віри, яка і віддалене може бачити. Тому й не сказав: розіп'ятий, але: «передписаний був» розіп'ятим, показуючи цим, що вони очима віри бачили обставини краще, ніж деякі з тих, хто бачив тілесними очима. Бо багато хто з тих, бачивши їх на власні очі, не отримали жодної користі; а ці, хоч не бачили їх на власні очі, але силою віри ще ясніше побачили вони. Говорячи це, він і докоряє їм, і разом хвалить. Хвалить за те, що вони все оповідане про Христа прийняли з повною впевненістю в істині; а докоряє за те, що залишили Того, Якого бачили оголеним за них, прив'язаним до стовпа, пригводженим до хреста, обпльованим, зганьбленим, напаяним батьком, що зноситься від розбійника, прободаним (бо все це обійняв він словами,) закону, анітрохи не засоромившись від цих страждань Його. - Ти ж зауваж, як він, залишивши небо, землю, море та все інше, проповідував силу Христову, обносячи всюди один хрест Христів; бо це є верх Господнього промислу про нас». Якщо абстрактно від галатів взяти слово: «передписаний», то для нас, християн, Христос написаний у Старому Завіті. Цю думку висловив блаженний Ієронім. «І для нас, каже, Христос написаний, тому що про Його страждання, обплювання і завушення пророкує весь хор Пророків, так що про хрест Його ми дізнаємося не з Євангелія тільки, що про розп'яття Його оповідає, але і з того, що написано в Божественному Писанні, перш ніж Він благоволив зійти на землю». Гал.3:2. Це єдино хочу забрати від вас, чи від діл закону Духа приємні, чи від слуху віри? Апостол прямо приступає до справи і одним питанням вирішує суперечку. Він виставляє таке становище безперечне: заради чого дано Святий Дух, того винятково і слід триматися. Якщо заради справ закону Він дано, то справ закону і триматися має, а якщо заради віри, то віри. В основі цього положення лежить інше, що головне для нас благо – прийняття Духа Святого. На якому боці Дух Святий, там і нам слід стояти. Вирішення питання ніякого не пропонується; бо воно само собою очевидне. Це питання самовирішене. Всі знали, бачили і відчували, що прийняли Святого Духа; і всі також знали, що прийняли Його, крім закону, через посеред однієї віри; і всі також були переконані, що головне у справі спасіння – благодать Святого Духа. Питання все це приводило на згадку і викликало рішення, якого і хотів Апостол. «Це єдино хочу ввести». «Не заводжу мова здалеку і не викладаю широких аргументів: можливо, ви не захочете все це простежити. Не уявляю вам всієї величі заощадження нашого порятунку: можливо, ви не захочете заглибитись у споглядання цього. Поєдну все в короткому і простому питанні »(блаженний Феофілакт). “Є багато питань, якими я міг би вас спонукати віддати перевагу євангелії закону; але як ви немічні слухом, то я говорю з вами простою промовою і питаю про те, що для всіх очевидно» (блаженний Ієронім). «Чи від справ закону Духа приємні?» Під справами закону розуміються тут церковні старозавітні чини богослужіння та богошанування. «Повинно звернути увагу на те, що Апостол не просто сказав: "від справ", - але з додаванням: "від справ закону". Бо знаємо, що Корнилій-сотник прийняв Духа не без діл (зрозуміло – молитви й милостині, що зійшли перед Богом), але не від діл закону, якого не знав» (блаженний Єронім). «Треба знати,-пише блаженний Августин,-що справ закону є два роду: священнодіяння та обряди та моральні діяння. До священнодійств відносяться: обрізання, субота, новомісяччя, жертви і всі подібні незліченні церковні чини. До моральних діянь: не вбив, не перелюби сотвори, не лжесвідчи (Вих. 20, 13 - 16). Тут Апостол говорить про священнодійство». Під Духом розуміється не одне внутрішнє відродження та освячення, але особливо видимі дари Святого Духа. Бо Апостол хотів вказати на щось очевидне та дотик. Відродження і освячення моральне хоча було неможливо бути усвідомлювані і відчуваються, але де вони такі очевидні і дотикові. Святий Золотоуст каже: «Вище він напоумив їх бесідою, зверненою до Петра; а тепер до них звертає мову свою і все, що служить до їхнього переконання, запозичує з того, що з ними трапилося; і не з тих лише обдарувань, які в них були спільні з іншими, а й з тих, які їм саме повідомлено, переконує та запевняє їх. Ви, каже, отримали Святого Духа, творили багато чудес, робили знамення, воскрешаючи мертвих, очищаючи прокажених, пророкуючи і говорячи різними мовами. Чи дав вам закон таку силу?» – «У той час сподобилися духовної благодаті і різними мовами говорили, і пророкували, і творили чудеса. Тому апостол сказав тут таке закон чи дав вам дієвість Духа Божественного, чи одна віра в Господа?» (Блаженний Феодорит). «Чи від слуху віри?» Слух віри – і почуття Євангельської проповіді, і послух їй, підкорення розуму вірі, прийняття євангелії. Нічого, каже, законного ви не виконували; Тим часом, як тільки почули слово про віру і скорилися йому, прийняли його серцем і приліпилися до Господа, одразу й благодать отримали в хрещенні та рук-покладень. Не одне почуття євангелії притягло до них таку Божу милість, але те, що, почувши, підкорилися йому, – що, увірувавши, що спасіння у Христі, приліпилися до Нього і хрестилися. Прийшов, каже, я до вас, запропонував вам слово, ви повірили, хрестилися, і ось благодать Духа. Жодних справ закону ви не робили, ні обрізання, ні жертв, ні обмивань, ні субот не знали. Одна віра давала вам це. Посудіть самі, «Чи не крайнього божевілля діло – залишити віру, яка б дарувала вам благословення, і звернутися до закону, який нічого подібного не дав вам?». (святий Золотоуст). Гал.3:3. Чи так нерозумні їсте, почавши духом, нині плоттю кінчаєте? Зробивши питання, апостол не дає йому рішення. Рішення йому одразу само собою відгукувалося в думці: ні, не ділами закону отримали ми Духа, а вірою. Апостол бере це рішення і робить з нього висновок: і так ви, почавши духом, нині плоттю кінчаєте. Що може бути незрозумілішим за це? Як дійшли ви до такого безглуздя? «Благодать назвав духом, а життя підзаконне тілом; тому що в законі все переважно стосувалося тіла: до тіла належали і обрізання, і зберігання суботи, і кроплення, і таке інше» (блаженний Феодорит). «Знову вчасно докоряє їх. Належило б вам, каже, з часом помножити свій успіх у вірі; а ви не тільки нічого не додали, а ще повернулися назад. Інші, починаючи з малого і процвітаючи помалу, нарешті сягають великого; а ви, почавши з великого, перейшли до неприємного. Якби ви і з плотського почали, то й тоді належало б вам піднестися до духовного; а ви, і з духовного почавши, вернулися до плотського. Творити знаки є справа духовна, а обрізуватись – тілесна. А ви від знамен перейшли до обрізання; відчувши істину, звернулися до образів, при сонячному світлі шукаєте світильника, після твердої їжі звертаєтеся до молока. І не сказав він: плоттю продовжуєте, але: «плотью кінчаєте» ( επιτελεισθε – можна: кінчаєте єсте, – вас кінчають, умертвляють або закінчують, завершують), показуючи, що лжевчителі, вловивши їх, умертвили всі, як безсловесних тварин, як безсловесних тварин, тим; подібно до того, якби якийсь полководець і разом хоробрий воїн, який здобув уже численні трофеї і перемоги, потрапивши до рук бунтівників, дозволив їм без жодного опору затаврувати своє тіло» (святий Златоуст). «Плотію кінчаєте» – завершуєте. Отримавши Духа, ви внутрішньо прийняли духовний настрій; морально-релігійна будівля в собі почали духом і скільки-небудь звели вже її. Скільки не звели, все духовно. Тепер поверх того починаєте надбудовувати тілесне. Верхня ця частина не відповідає нижній, і вся будівля стає нікуди не придатною. Жоден тямущий господар так не робить. Помилка їх не в тому, що щось тілесне робили у справі спасіння та богоугодження. Без цього людині не можна обійтись. Але в тому, що вони це тілесне визнали умовою спасіння і тим псували всю справу. Цією рисою докір і до всіх нас може ставитись. Ми всі починаємо Духом, одержуючи відродження у купелі хрещення. У церкві Божій належить згрівати цей дух благодаті всіма церковними чинопослідуваннями, особливо ж справою говіння з гідною сповіддю і причастям Святих Таїн. Але все це має і внутрішній і зовнішній бік, і останній є виразом першої; і стелі ціну має, поколи проникає нею. Припустимо, що хтось зупинився на одній цій зовнішній стороні, тоді про нього можна сказати: почавши духом, ти плоттю кінчаєш. Плоть не має значення гріха; але поза контекстом місце це можна відносити і до тих, котрі після доброго життя поблажили недоброї; до тих, які, отримавши духовне життя в хрещенні, і не згадають про те, чого вона вимагає, на все життя своє, а живуть за вимогами плоті і плотських помислів; так само й до тих, котрі, схаменувшись, звернувшись до Господа в покаянні, у святому причасті щиро з Ним з'єднавшись і скільки-небудь попрацювавши в ходінні шляхом заповідей, знову розслабилися і, охолонувши до Господа, звернулися до справ самоугоддя та людиноугоддя. І такі всі, почавши духом, тілом померли. Але це лише додатки цього місця, пряма ж думка його та, що галати, розпочавши вірою, що дарувала їм благодать Святого Духа, тепер звернулися до тілесних виправдань, які дають лише зовнішню чистоту без внутрішнього освячення. Гал.3:4. Толика постраждає туні? ще точію і туні. Питання питанням ставить святий Павло; і хоча залишає їх без відповіді, але відповіді ці самі собою відгукувалися в голові тих, хто читав і все більше і більше тіснили їх, приводячи до свідомості, як нерозумно вчинили вони, схиляючись до закону. Попереду згадував про благодатні дари, у тому, що у дусі їх справила віра; тепер зупиняє увагу на їх зовнішньому становищі внаслідок віри. Тоді всі страждали за віру; страждали, мабуть, і галати, хоча про це ясно не йдеться у Посланні. Апостол каже їм: Ось ви страждали за віру; страждання за віру поєднують вже з Христом, нас заради постраждалим, і множать притоки благодаті і ще більше підвищують внутрішню духовну досконалість у християнстві. Піднімаючи в цьому відношенні, підносять на думці всіх віруючих, Боже благовоління залучають і вінці у вічності готують. Скільки благ завдають страждання! Але, звертаючись до закону, все це ви втрачаєте: страждання ваші не мають уже жодної ціни, протерпіли ви даремно. Як же ви допускаєте до того, щоб це все даремно пропадало? І вам не шкода, що страждання свої ви робите марними? «Це має зворушити їх ще сильніше, ніж що сказав вище. Бо згадка про ознаки не так могла вплинути на них, як вказівка ​​на подвиги і страждання, зазнані ними за Христа; бо все, каже, що ви не потерпіли за Христа, вони хочуть відібрати у вас і тим позбавити вас вінця, що належить вам» (святий Золотоуст). "Точию ще туні" , ειγε και εικη , - якщо, звичайно, задарма (попустіть їм прірву). Всі давні тлумачі вважають, що цими словами святий Апостол висловлює надію, що вони не допустять, щоб страждання їх зникли даремно, саме тим, що кинуть закон і знову цілком сприймуть єдину, бездоганну віру. - По-нашому б сказати: але може не задарма, - сподіваюся, що не буде задарма. Святий Золотоуст каже: «але щоб занадто не вразити їхні душі і зовсім не розслабити їхніх сил, не чекаючи від них відповіді, одразу додав: «аще точію туні». Бо якщо уцілуєтесь, каже, і виправитеся, то не буде туні і даремно. Що тепер скажуть покаяння? Ось галати і Духа Святого отримали, і знамення творили, і були сповідниками, і зазнавали заради Христа незліченних скорбот, і після таких дарів відпали від благодаті. Проте апостол каже, що, якщо захочете, можете все повернути».– Ось судження блаженного Єроніма: «даремно, каже, ви страждали за віру, якщо відступите від благодаті Христової, заради якої терпіли. Але разом з тим виставляється тут і та думка, що якщо хтось потерпить за віру Христову, а потім впаде в гріх, то як даремно потерпілим вважається він, коли впадає в гріх, так нічого з цього не втратить він, якщо знову повернеться до колишньої віри і до колишньої ревнощів жити за вірою». Але деякі з тлумачів наших так розуміють ці слова: та чи тільки марно? Коли б марно! «Чи не зі шкодою ще? Всує, - значить, ні отримати що, ні втратити: але той, хто почав духом і за те піддався великим спокусам, а потім перемінився, не тільки вдарив потерпеного, але й збитки зазнав, позбавляючись того, що було йому відкладено в нагороду за скорботи і позбавлення заради Христа »(Екумен). Блаженний Августин так: «що називається зробленим марно, то ні шкодить, ні користує. Але треба, каже, дивитися, не повело б зроблене до смерті. Не повставати – не те саме, що падати після повстання. Хоча вони ще не впали, але вже схилилися до падіння. Бо Дух Святий ще діяв у них, як показує наступний вірш». І Ієронім, після наведеного вже його судження, додає: «або так: чимала вам шкода, якщо, схиляючись на обрізання, ви втратите тільки колишню працю віри; але до цієї шкоди може приєднатися ще покарання за зраду; так що ви й раніше потерпіли даремно, і ще в майбутньому столітті будете мучені за те (якщо, зрозуміло, не виправитеся)». Таке розуміння останніх слів дає привід інакше поглянути і на перші і «постраждаючі» віднести не до страждань, а до того, що вони нав'язали на себе ярмо закону. «Толика постраждалі» – такі поклали ви на себе кайдани, яких і самі юдеї понести не могли: обрізання, суботи, новомісяччя, обмивання, жертви та інше. – І все це ви понесли чи почали нести, думаєте, туні? Коли б туні! а то зі шкодою; бо відпадаєте від благодаті. Нині греки кажуть, наприклад: τι επαθες? - У сенсі: що з тобою? що сталося, що сталося з тобою? Додаючи до цього місця це, отримаємо: це сталося з вами задарма? Чи це мине даремно? Таке розуміння проглядає у блаженного Ієроніма. «Уявимо,— каже він,— нещасних юдеїв, з якими працями живуть вони серед інших народів, намагаючись дотриматися своїх постанов: не торкнися, не смакуй, не осягни,— і побачиш, як вірно говориться: «Только постраждаєте». Чому й додає далі: «подумайте про колишню свободу благодаті і теперішнє ярмо дотримання закону, і побачите, як багато даремного підіймаєте ви праці». Здається, ніби така думка натуральніша, особливо за тієї обставини, що в усьому Посланні немає прямої вказівки на страждання галатів за віру. Але авторитет багатьох Батьків має брати гору. Гал.3:5. Бо подай вам Духа, і чини сили в вас, чи від діл закону, чи від слуху віри? Цей вірш містить ту саму думку, що й другий: тільки там Апостол зупиняв увагу на них самих, що прийняли Духа, а тут зводить їх розум до того, хто подає Духа і чинного в них сили, Бога. «Бог, що подає вам Духа, так що ви пророкуєте, і говоріть мови; Бог, діючий сили у вас, – що показує знамення і чудеса, заради справ закону це робить, – заради того, тобто, що ними ви Йому дуже догодили, – чи заради віри в Христа?» (Блаженний Феофілакт). Всяко, однак, і та сама думка отримує тут особливий відтінок, грізний і жахливий: бо, тоді як у першому образі виразу вона спонукала галатян тільки шкодувати про себе, як собі самим завдають шкоди, тут вона лякає небезпекою богоборства. Таке питання близьке до наступного: то що? Бога ви хочете вигнати з себе, Який діє тепер у вас заради віри і відійде, якщо залишитеся наполегливо у своїй прихильності до закону? Слова: "подай" - і: "діяй" - показують, що вони ще не втратили Божого благовоління, як оманливі через незнання. Але після вказівки помилки такою авторитетною особою, як Апостол, гріх незнання перетворився б на завзяте опір істині, наслідком якого має бути підгнівність Богу з позбавленням усіх дарів. Це й хотів навіяти Апостол повторенням цього питання. Він ніби каже їм: після всього сказаного, як же ви розсудите: заради справ закону чи заради віри Бог так наблизився до вас? Звісно, ​​заради віри. Так дивіться, побойтесь; бо якщо заради віри наблизився до вас Бог, то заради вашого схилення до закону Він відійде. Таким чином цей вірш є висновок попередньої мови; але не стільки слів, скільки того ряду думок, якою мали порушити слова ті. Свої становища в питаннях Апостол ставить, як версти на великій дорозі, і ними приводить до небезпечного помислу; справді, світло наше в благодаті стан, якого ми спромоглися без жодної участі в тому законі: як би не втратити нам його, домішавши справи закону до віри? Або: ось-ось втратимо. Поспішаємо ж якнайшвидше очистити себе від цієї домішки. За святим Златоустом, Апостол і хотів цим навести їх на ту думку, що «якщо приєднається закон, то віра не принесе жодної користі: бо віра тоді тільки сильна, коли нічого до неї не приноситься від закону». Не можна не помітити, як у Апостола вся увага стоїть на благодаті Святого Духа. Відмінність християн є упорядкування. Втрати благодать, - ти ніщо. І ніщо в світі не може подати тобі благодаті, як тільки віра в Господа через святі обряди, при твоєму міцному рішенні бути завжди вірним вірі і словом, і ділом, і помислом. 2) Другий доказ непотрібності закону для галатів, як язичників: так означала, в обітниці Аврааму, Богом належить, щоб язичникам увійти на надбання Боже вірою (Гал.3, 6–14) Гал.3:6. Як Авраам вірує Богові, і стався йому в правду. Граматичний зв'язок цього вірша з попереднім такий: благодать Святого Духа обітована віруючим; обітував Бог і те, що Він уселиться в них і схоже на віру. Галати увірували і благодать отримали і спромоглися того, що Бог був діяв у них. Цю очевидність, затемнену лжевчителями, Апостол поставив у свідомості галатів питаннями, яких зміст можна означити так: таких обітниць ви спромоглися справ заради чи заради віри? Відповідь сама собою будувалась: ні, заради віри. Апостол продовжує цю думку: так, заради віри, без справ закону, подібно до того, як «Авраам вірова Богові, і стався йому в правду» . Ці слова стали переходом до наступної мови, в якій він розкриває новий доказ того, що для галатів, як язичників, немає потреби в законі. Зміст його можна висловити так: такою є воля Божа, виражена в обітниці Аврааму. Авраам вірою догодив Богові і за віру отримав обітницю, що задля нього благословляться всі народи. Це ще перед наказом обрізуватися. Хто тепер вірує подібно до Авраама, той духовно вступає в потомство його і заради цієї єдиної віри сподобається і благословення Авраамового. Святий Золотоуст говорить тут: «Навів і інший доказ, до того ж найважчий і спірний, представивши в приклад Авраама, і дуже до речі, і з більшою користю, кажучи: «Якщо Авраам вірова Богові, і стався йому в правду» . Доводять, каже, силу віри та сотворені вами чудеса; але, якщо завгодно, я намагатимусь запевнити вас у тому і прикладами з давньої історії. оскільки вони мали велику повагу до цього патріарха, то він його і представляє в приклад, доводячи, що він виправдався вірою. Якщо ж він, котрий жив перед благодаттю і стільки прикрашений добрими справами, виправдався вірою, то тим більше ви. Якої ж він зазнав шкоди від того, що не був під законом? Жодного; і однієї віри достатньо було для його виправдання» Слова ці сказані про Авраама після обітниці йому потомства, незліченного, як зірки небесні (Бут. 15, 5 - 6). У старості заматоревшей повірив Авраам, що він матиме нащадок і потім потомство; повірив тому тільки, що так обіцяв Бог, сильний зробити це; повірив, що й створить: «більше надія на надію вірова» (Рим. 4, 18). Тут виражена повна впевненість у Богові і повна відданість у волю Його, що є духом істинного благочестя. Увірувати в надію є великий подвиг віри Віру і раніше явив Авраам, коли за голосом вийшов із землі своєї; але там дуже ймовірна була можливість зустріти попереду плодоносну країну; тут же не було на чому спертися, крім сподівання. Такий самий дух і віри в Христа Господа Предмет інший, але подвиг віри той самий. Пропонується від Бога: людина розп'ята, іменована Христом, є Бог втілений, Який приніс Себе на хресті в жертву за гріхи світу. Віруй, і отримаєш відпущення гріхів і благодать Святого Духа, за допомогою якої добре пожив сподобишся і вічного блаженства з Господом після смерті. І тут нема на чому спертися, окрім слова Бога істинного, і тут теж надія понад надію. Тому той, хто увірує, вступає в Боже благовоління і щиро присвоюється Їм собі, Божим стає, подібно до Авраама, і сповнюється Божих благ і обдарувань. Це галати вже випробували, і їм мало бути зрозуміле таке співвідношення до Авраама. Але разом з тим не могли вони не надихнутися рішучістю відкинути цей закон, якого не знав Авраам, їхній батько за духом. «І стався йому в правду» . Δικαιοσυνη – праведність, святість. Вважається цінним, що Авраам при цьому праведні і святі отримав почуття, богоугодне показав настрій духу. Так має бути, цього хоче Бог, цим благоугоджується і на тих, котрі такі, спочиває всім Своїм уподобанням. Нічого особливого не зробив цього разу Авраам, а тільки повірив обітниці, не бачачи в собі жодних опор можливості виконання його, а лише на слово Бога цілком поклавшись. І за це одне Бог закріпив за ним промовлену обітницю - "Сумись" - не те, чого не було, а те, що було пораховано великим, гідним усякого благовоління і найбагатших відплат. Акт віри Авраама був подвиг вкрай високої гідності Гал.3:7. Розумійте, бо ті, що існують від віри, ці сини Авраамлі. Сказав колись, що вірою вони стали подібні до Авраама; тепер наводить, що це й постачає вас у спорідненість з Авраамом, це й робить вас синами йому. Але каже це не до них в обличчя, а виставляє, як загальне становище, що ті й є сини Авраама, які вірують. Ви дорожите бути Авраамовими: знайте ж, що ви вже маєте це через одну віру, і нема чого вам шукати іншого способу вступити в спорідненість з ним Святий Золотоуст каже-«оскільки вони боялися, як би не позбутися спорідненості з Авраамом («що чинив страх, що цей святий, показуючи, що цей святий, показує, що цей святий віра переважно і стверджує спорідненість із ним» «Сущі від віри» – ті, що мають настрій духу той самий, що мав Авраам, настрій віри в надію над надією, – становлять власне плем'я його обітоване, сини йому суть за обітницею. Авраамові обіцяно потомство незліченне. Воно й було. Але не одне це тілесне походження від Авраама робить нащадком йому, а то особливо, щоб бути одного з ним духу: так що й тілесні нащадки, що не мають цього духа, не є нащадками, як в обличчя говорив Господь юдеям (Ін 8, 39), навпаки, не тілесні нащадки, сповнені цього духа, суть нащадки. Святий Дамаскін пише: «язичники, які повірили, заради віри більше повинні хвалитися Авраамом, як батьком (або вітчизною Авраама), ніж самі, що існують від обрізання. Другому Богу зробила Авраама віра, а не обрізання. Обрізання було вже печаткою та знаменням віри. Знамення ж менше від того, чого служить воно знаменням; так що тих, що існують від віри, з великим правом слід називати синами Авраама, ніж тих, що існують від обрізання». Докладніше та повніше з'ясовує це Ієронім. «Апостол говорить тут, що ті є сини Авраама, які вірують у тому ж дусі, в якому вірував Авраам необрізаний. Чому Господь і говорив до невіруючих юдеїв: «Якщо чада Авраамля були швидкі, справи Авраамля творили» (Ін. 8, 39). Яких же справ чекав від них Господь, говорячи це, окрім віри, як сказав уже Він їм до того: «Нехай віруєте в Того, якого Бог послав» (Ін 6, 29)? І в іншому місці юдеям, що сподівалися на своє походження і давнину свого роду, сказано було: «І не починайте говорити в собі: отця імами Авраама: бо Бог може від каміння цього спорудити чада Аврааму» (Мф 3, 9). Камінням, як ніхто не засумніється, означаються дикі та грубі серця язичників, які потім пом'якшені та прийняли печатку віри. Отже, розумний читачу, перелічи чесноти, якими Авраам догодив Богові перед обрізанням, і, кого знайдеш подібним йому в цьому, того і називай сином Авраама, виправданого в необрізанні». Гал.3:8. Писання, що передбачило, що від віри виправдає мови Бог, перш за все благовістя Аврааму: бо благословляться про тебе всі мови. За цим законом правди Божої, що визначав єдине цінне в Божих очах духовне споріднення Авраама, відбулася і та обітниця Аврааму, що про нього благословляться всі народи. – Пробачив Бог (бо під Писанням провидцем розуміється Бог, що дає Писання), як язичники, що відокремилися від народу Божого і жили без підступності закону, увірують у того, хто мав статися від Авраама Христа Господа, і через те вступлять у духовну спорідненість з Авраамом і під підходом до Авраама. Аврааме, бачив усе це і промовив ту обітницю, що про нього благословляться всі народи. "Про тебе" - або за уподібнення тобі вірою (святий Златоуст, Екуменій, святий Кирило Олександрійський), або про тебе, - заради насіння від тебе, що мав статися, тобто Христа (ті ж, блаженний Єронім та інші). Точне визначення цього тут не мало на увазі Апостола. Це робить він нижчим (у віршах 15–16). Нема чого тому й зупинятися на цьому. Головне в Апостола тут надрукувати переконання, що віруючі, окрім закону, за силою однієї віри є вже Авраамовими і полягають у обітниці, даному Аврааму. «Що це означає (тобто висловлені слова)?» – питає святий Златоуст. І відповідає: «те, що сам Законодавець раніше, ніж дав закон, визначив язичникам виправдання через віру. І не сказав: відкрив, але: «благовіствована» , – щоб ти знав, що про цей спосіб виправдання і сам патріарх радів і дуже бажав, щоб він скоріше виконаний». Не тепер тільки ми почали вперше сповіщати силу віри: «здавна і визначив і провіщав це Бог» (блаженний Феодорит). Такою була передумовлена ​​Богом порядок Божого про людей промислу! І ось він тепер виконується у вас! Боже благовоління і благословення, будь-яка благодать і спасіння тільки вірі засвоюється, як у Авраамі. Бог відокремив Собі народ і зодягнув його законом на час для Своїх промислових цілей. А язики залишив ходити у волях своїх, теж до часу: бо і вони Його ж люди, і для них у Нього збережено благословення, яке мали вони отримати свого часу. Закон же одержання цього благословення той самий – віра, як і в Авраамі. Виповнився той час. Закликаються мови прийняти благословення Авраамове від Бога, і прийняти його, крім закону, прямо вірою. Ось сенс теперішнього часу! Ось значення відданої вам віри! Думка, що мала звідси відбитись у душах галатів, була: отже, схиляючись до закону, ми йдемо з-під такого благословення Божого, самі себе позбавляємо блага, якого іншим нічим не винагородити, влаштовуємо собі невинагородну втрату. Гал.3:9. Тим, що існують від віри, благословляться з вірним Авраамом . Це прямий висновок із попереднього. Віруючі, стаючи рівними Аврааму в дусі, і в оцінюванні їх Самим Богом стають на одній з Ним лінії і удостоюються того ж благословення, якого удостоївся Авраам «Боялися (галати), як би не піддатися клятві, якщо не долучаться до закону. Апостол показує, що, навпаки, ті й благословенні будуть, які, крім закону, приліпляться до віри, як і вірний Авраам благословенний був за віру, не знаючи закону» (блаженний Феофілакт). «Ті, що існують від віри» – «віри, що з'єднуються з Авраамом, в сім'я йому належать і разом з ним благословляються» (Екуменій) Не повинно пропустити поза увагою слово: "вірний". Авраам був віруючий не голою вірою, але такою, що завжди супроводжувалась і справою. Повірив - і вийшов із землі своєї, не знаючи, куди йде. Повірив - і став приносити Ісаака в жертву, не сумніваючись разом з тим, що Божа обітниця про потомство виповниться. Він завжди був вірний вірі і як вірував, так і діяв. Чому Сам Бог пояснює Своє крайнє і переважне до нього вподобання тим, що "послух", каже, «голосу Мого, і дотримуючись заповідей Моїх, і наказів Моих, і виправдання Моєї і закони Моя» (Бут. 26, 5). Інші стверджують: віра, віра. Їм треба відповідати: так, ніщо, як віра; але не інакше як за неухильної вірності вірі. Добре також зробити наведення до з'ясування поняття про виправдання. Попереду сказано, що Бог, побачивши виправдання мов вірою, дав обітницю Аврааму про благословення їх у ньому. Отже, передбачене виправдання є обіцяне благословення. Чому й у висновку з того не сказав: тим, що справді від віри виправдаються, але: «благословляться» . Таким чином, виправдання пояснюється благословенням; благословення ж нижче, у 14-му вірші, ототожнюється з прийняттям Духа вірою. – Отже, виправдання – не є голим оголошенням правим виправдовуваного, але разом повне освячення його благодаттю Святого Духа, внутрішня його зміна та оновлення. У цьому дії віра є умовне початок, а чи не продуктивна сила. Приходить на думку, що цей 9-й вірш і є кінець справжнього доказу і прямо в'яжеться з віршем 14. Вірші ж 10-13 містять вносну думку, яка доказує побічно; так що, якби не було цих віршів, доказ був би повний і без них. Робиться це зауваження заради того, що вірші 10–13 дуже важко зрозуміти і в їхньому змісті, і в їхньому зв'язку з попереднім і наступним перебігом мови. Так, якщо і не зрозуміємо їх як слід, це буде, звичайно, шкода для нашого відання, але анітрохи не зашкодить силі доказу, який представляє в цьому відділенні (вірші 6–14) святий Павло. Стиснута дуже мова Апостола. Одним становищем обіймає він багато і між одним і іншим залишає цілу низку думок, які треба відтворити, щоб побачити їх зв'язок. Що дивного, якщо, не маючи розуму Апостольського, ми не матимемо в цьому успіху? Робимо досвід з'ясування змісту цих віршів (10-14-го). Тут не новий доказ непотрібності більше закону, а пояснення сили благословення Авраамова за допомогою протиставлення йому клятви законної, – як видно з кінця цього вносного відділення у вірші 14, де знову йдеться про благословення Авраамового. Це дає зрозуміти, що заведена пояснювальна мова і знову приведена до того ж, про що сказано перед початком її у вірші 9. Чому далі, у вірші 15, і заперечення робиться не на ту думку, яка у віршах 10 - 13, а на ту, яка у вірші сил закону і самого закону хресної смерті Господа, то цим переплутається перебіг думок Апостола, без усякої потреби та без будь-якої користі для розуміння Послання. Ось яка, думаємо, течія думок у цьому відділенні: Апостол ніби так говорить галатам: віра зробила вас причасниками благословення Авраамового, і вам нема чого більше шукати. Будьте тільки вірні тому, що вже отримали. А зверніться до закону,— не тільки благословення втратите, а й поблизу клятви будете: того й дивися, що під клятву підпадете. Закон хоч і каже, що «сотворив та людина, живий буде в них» (Лев. 18, 5), але виконати його ніхто не буває в силах (Дії 15, 10). Тому на всіх, що спочивають на одному законі і на ньому одному заспокоюються, лежить грізна, що обгороджує закон, клятва: проклятий кожен та інше. Ви скажете: що це таке? Закон ніби й дано для того, щоб під клятву підвести тих, що підкоряються йому, і за наказом Самого Бога. Цілий народ, через покладання на нього закону, під клятву підведений і триманий під нею стільки часу. Ні; в законі ж містяться постанови, як запобігати клятві, що падає на всякого порушника закону, саме жертви. Є жертви за гріх всього народу, є жертви за гріхи царів, князів, первосвящеників і всякої особи, на кожен гріх є своя жертва. Хто принесе відповідну гріху жертву, той очищається від гріха і клятва не падає вже на нього. Скажете: а! отож закон дає все необхідне; вказує, як жити, а коли згрішимо, дає спосіб очищення, у принесенні відповідної гріху жертви. То правда; але не забудьте, що очисна сила жертв полягає не в них самих, а поза ними, в силі тієї жертви, яку мав принести (а тепер уже приніс) грядущий, що сподівається всіма, а тепер уже Прийшов. Жертви очищали через з'єднання з ними віри в Цього Благословенного, Який прийде в ім'я Господнє. А без неї власними силами вони ніщо. Чому й написано: праведний від віри живий буде (Авв. 2, 4). Залишися з одним законом без віри, не обминеш клятви: «бо людина нема праведна на землі, що створить добре, і не згрішить» (Еккл. 7, 21). Зверніться тепер до теперішнього часу. Той, хто чає Грядий на благословення, заради віри в Якого і жертви очищали гріхи, вже прийшов і приніс Себе в жертву за гріхи всіх. Тих, що грішили під законом, Він викупив від клятви законною хресною смертю Своєю. Не потрібно нам тепер жертв і жодних інших очисних та виправдувальних дій закону. Віруємо прямо у Христа Господа розп'ятого і тим запобігаємо клятві і приймаємо благословення. Таким чином ми, юдеї, відкидаючи закон, з'єднуємося вірою з Христом Господом і відновлюємо в собі благословення Авраамове, а ви, язичники, окрім закону, прямо віруючи в Нього, засвоюєте собі це благословення. І ми, і ви, обітницю Духа приймаємо однією вірою. До чого ж тепер закон – вам, коли він і нам не потрібен більше? Така течія думок, що порушується словами Апостола в цьому відділенні. Засвоївши собі його, ясніше розумітимемо сенс кожного вірша та його зв'язок з іншими. Щодо того, чи нове тут доказ чи пояснення попереднього, нема чого сперечатися. Як будь-кому. На нашу думку, тут пояснення, яке полягає у вирішенні такого здивування: кажеш, – благословення Авраамове від віри; але чи не від закону воно? Ні, каже, від закону скоріше клятва, аніж благословення, якщо залишишся з ним одним. Клятва його висить над головою підзаконника; рятує від клятви одна віра в розп'ятого Господа. Після такого прояснення змісту зазначених віршів звернемося до потрібних пояснень і кожного вірша частинами. Гал.3:10. Єлиці бо від діл закону суть, під клятвою суть: бо писано є: проклятий кожен, що не буде в усіх писаних у книзі законних, бо я творитиму. «Єлиці від справ закону суть» – це ті, які сподіваються догодити Богу і врятуватися справами закону, суворо виконуючи підзаконні установи – про обрізання, суботу, свята, обмивання, жертви тощо. Що такі, поколи такі, під клятвою суть, цього безумовно приймати не можна, інакше виходитиме, що самий закон дано для нанесення клятви. А так не можна міркувати: бо є закон від Бога; Божий же установи всі благи і йдуть на спасіння. Чому й написано: «Той сотворивий чоловік живий буде в них» (Єз. 20, 11). І тим, які будуть дотримуватися закону, дано великі обітниці (Втор. 28). Історія народу ізраїльського показує, що коли він був вірний закону, тоді і Бог до нього благоволив, а коли відступав, тоді був підданий покаранням від Бога. За якими ж умовами підзаконники піддавалися клятві? До пришестя Христового піддавалися клятві ті, які не виконували закону і, порушивши його в чомусь, не приносили покаяння і не поспішали очиститися в законі вказаними способами. Закон сам передбачав порушення та сам визначав, як примирятися із собою. Хто не користувався цими засобами, залишався під клятвою, і як порушник закону, і як упорник у цьому порушенні, що не поспішав виправитися і загладити свою провину законним чином. Далі, оскільки ці засоби загладжування провини були сильні робити це самі по собі, а, по вірі у те, чого тінню і відбитком служили вони; то під клятвою був, хто й засобами законними користувався, але без належної віри. Нарешті, оскільки весь закон був перейнятий передізображенням майбутнього і до Нього зводив всякого законника; то взагалі і всякий вірний виконавець закону, коли не освячував свого життя вірою в цього майбутнього, не був цілком вірний закону, не в усьому тому перебував, що наказував закон. Святий апостол Павло в теперішньому місці міг мати на увазі лише цих останніх. Попереду він сказав, що ті, хто від віри, благословляться з вірним Авраамом, крім закону, не знаючи його, не долучаючись йому. Тепер каже: Навпаки, підзаконники, коли залишаться з одним законом без віри, під клятвою суть: бо не виконують того, до чого зводить їх закон своїми приписами. Така думка задовільно пояснює зв'язок віршів, якщо брати тут закон абстрактно, без відношення до того випадку, за яким йдеться про закон. Якщо ж це взяти до уваги, то треба прийняти, що Апостол говорить про закон з погляду новозавітного, тобто після пришестя Христа Спасителя, Якого тінню служив закон. Ті, проти кого писав святий Павло, були віруючі в Христа, але за віри в Нього вимагали і виконання закону сінно-писаного (старого). Тому думка, перед тим виражена, не може їх вражати і переконувати галатів у неправості їхніх нових кроків. Треба, отже, покласти, що святий Павло хотів сказати, що підзаконники під клятвою суть після приходу Христа Господа. У цьому випадку становище, яке він висловив, безумовно. І Господь сказав, що закон та пророки до Івана, тобто до приходу Самого Господа обітованого. І це призначено в самому законі, розуміючи його як старозавітне водійство Боже. Отже, хто тримається ще закону як умови спасіння, після приходу Христа Спасителя той іде проти закону; а хто проти закону, той підлягає клятві, отже, і підзаконники під клятвою суть, - ті самі, що спокушали галатів. У причину підлягання клятві, що суть від закону, приводить святий Павло те, що кожному порушнику чогось, написаного в законі, прописана загроза прокляттям. Не важко бачити, що причина не прямо йде до висловленого стану. Положення каже: підзаконники під клятвою суть, а причина: бо порушникам закону загрожує прокляття. Якби сказано було, що закони, що тримаються, прокляттю підлягають, була б тут пряма причина, а тут йдеться про порушників закону, які суть, звичайно, відступники від нього – тоді і в тому, коли і в чому порушують його. Якщо прямо прийняти, що суть від закону тому під клятвою суть, що порушникам закону загрожує прокляття, то в цьому відношенні і новозавітна установа нічим не відрізняється від старозавітного. І в ньому прописані погрози, ще найгрізніші за давні. Той же Апостол, пишучи до євреїв, каже: «Якщо промовлене Ангели слово було відоме, і всяке злочин і неслухняність праведне приймуть хабарництво, яке ми втечемо про лицьок недбале спасіння, що зачало приймай глаголатися від Господа, 2 слышали в нас»2. В іншому місці: «відкинувся хтось закону Мойсея, без милосердя при двох або трьох свідках помирає. Коли думаєте горші сподобиться муки, що Сина Божого поправий, і Кров заповітну скверну прийняв, нею освятися, і Духа благодаті докірливий? (Євр. 10, 28 - 29). І ще: «Земля, бо дощ, що пила сходить на ньому множиною, і що народжує колишня добра цим, іміж і робима буває, приймає благословення від Бога: а терпляча терня і вовчець, непотрібна є і клятви поблизу, що кончина в спалення» (7 8). І на страшному суді, що скаже Господь порушникам заповідей Його Нового Завіту? "Ідіть від Мене, прокляття» (Мф. 25, 41). Поставляючи ці погрози в паралель зі словами Апостола в розглянутому нами місці Послання до Галатів, прийдемо до такого ж положення, що й ті, що існують від віри під клятвою суть, тому що невірним вірі загрожує прокляттям, і до того ж вічним. Як же тут бути? Треба допустити в промові святого Апостола додаткові думки. Не ту тільки, що закону ніхто не міг виконати; бо і в новій благодаті, «аще говоримо, що гріха не імами, собі спокушаємо, і істини нема в нас» (1Ів. 1,8). Але ту особливо, що закон, у разі порушення його, сам у собі не уявляє нічого до очищення того, хто згрішив. Мав він жертви очисні; але вони отримували силу від віри в Господа, отже, не в ньому, а поза ним. Чому коли залишається він один, то залишає тих, хто його тримає без жодної допомоги, у разі порушення його, і тільки сам тяжіє над ними всією тяжкістю свого суду. І в новозавітному закладі сила гріха та сама: він забирає благословення і приваблює клятву; але сама істота Нового Завіту полягає в покровінні всіх гріхів, що трапляються з віруючим, клопотанням Христа Господа, що розіп'явся за нас. «Коли хто згрішить, Ходяча імами до Отця, Ісуса Христа Праведника» (1Ів. 2, 1). Цього клопотання гріхів закон не має, коли залишається один без віри або коли, після приходу Ходата, вміст буває як умова спасіння при вірі; бо в такому разі віра – не віра; Той, хто спирається при цьому на закон, применшує Ходата і позбавляється за те сили клопотання. Таким чином думка святого Апостола полягає в тому, що закон один без віри залишає тих, хто його тримає під всією суворістю своєї клятви. Що така думка Апостола, видно з наступного вірша, в якому рятівність закону постачається під умову віри. Закон виправдовував, але лише вірою; а без віри й у законі ніхто не виправдовувався; були праведники у Старому Завіті, але вони були такими заради віри. Гал.3:11. А бо в законі ніхто не виправдається від Бога, яви, бо праведний від віри живий буде. Апостол вселяє думку, що закон, і за первісною установою своєю, не мав сили виправдовувати перед Богом або постачати когось у такий стан, щоб він від Бога був визнаний праведним. Це явно з того, що там написано: праведний від віри живий буде (Авв. 2, 4). Цього не було б сказано, якби закон сам по собі мав силу виправдовувати і живити. І всі старозавітні праведники врятувалися не законом одним, а й вірою. Блаженний Ієронім пише: «Що ж? І Мойсей, і Ісая, і інші пророки, які перебували під ярмою закону, теж під клятвою суть? На це відповімо: Господь Ісус Христос безцінною кров'ю Своєю викупив від законної клятви і нас усіх, і самих Мойсея з Аароном, і всіх пророків і патріархів. І не думайте, що я говорю це зі свого розуму: саме Писання свідчить про те, кажучи: «Христос єдиний за всіх помре» (2Кор. 5, 14). Якщо за всіх, то і за Мойсея, і за всіх пророків, з яких ніхто не міг винищити стародавній рукопис, написаний проти нас, і прибивати його до хреста (Кол. 2, 14). І вони виправдовувалися та рятувалися вірою». Перед людьми, можливо, і здавалися праведними закони, що тримаються, як фарисеї, що виправдовували себе перед людиною, але не перед Богом. Перед Ним немає нікого праведного без віри. Віра і раніше закону, і після того, як дано закон, і благословляла, і виправдовувала (блаженний Феофілакт). Закон, коли залишався без віри, він ставав у низку всіх релігій, що існують на землі, і не давав того, що сподівалися знайти в ньому його. Такої ж гідності і все, що не вигадав би людина на своє виправдання і на чому не сподівався б спертися на спасіння своє, крім того віри в Господа Ісуса Христа. Праці потрібні; але істинно очисну і цілющу силу отримують вони тільки від віри: без неї вони ніщо. Ось чудові на цю думку слова блаженного Єроніма: «треба помітити, що не сказав Апостол: кожна людина від віри жива буде, щоб не подати приводу зневажати справи чесноти, але: «праведний від віри живий буде»; так що той, хто живе бути від віри, не інакше може прийти до віри, або жити в ній, як ставши наперед (або при цьому) праведним і чистотою життя, як сходами, що зійшли до віри. Отже, інший може бути праведним і, однак, не бути живим, поки не сприйме віри Христової. Згадай слова апостола Павла про себе – «за правду законніш бих не порочний» (Флп. 3, 6). Ось Павло був тоді праведний у законі, але не міг ще живий бути, бо не мав у собі Христа, Який каже: «Я живіт» (Ів 11, 25). Він почав жити після того, як увірував. Зробимо звідси застосування до себе, і подібно до того, як сказано: «праведний від віри живий буде» , скажімо: чистий від віри живий, мудрий від віри живий, мужній від віри живий, і щодо всіх інших чеснот подібне з цими вимовимо судження, в протилежність тим, які, не віруючи в Христа, думають і бути. Та знаємо, що ніхто не може бути живим без Христа, без якого всяка чеснота не беззаперечна». Слова: «праведний від віри живий буде» – містяться у пророцтвах святого Авакума; але вони наводяться як загальновідоме становище. Тому пояснювати значення їх з того місця у Пророка не настоїть потреби, тим більше, що місце те темне, тоді як ці слова дуже зрозумілі і самі по собі Святий Павло не раз наводить їх у своїх Посланнях. З цього слід зробити висновок, що вони часто оберталися в устах тих, хто розумів справу закону, як має його розуміти Гал.3:12. Закон же немає від віри: але сотворив та людина живе буде в них (Лев. 18, 5; Неєм. 9, 29; Єз. 20, 21). Закон не такої якості, як віра. Або: а закон не від віри обіцяє живіт, але каже: Сотвори і живий будеш. Це говорить він про закон сам собою, окремо від віри. Як перед тим говорив він про закон у повній його установі з насінням віри, що в ньому прихована та його заповнювала; так тепер говорить про нього без віри. Сам собою закон «твердить одне: дотримуйся закону і живий будеш. Хто не дотримується, засуджується; бо припустив те, що знав, що цього уникати повинно» ( Амвросіаст ). Така істота будь-якого закону. Того ж вимагає і цивільний закон, того й закон совісті, писаний закон. І будь-який закон – тому закон, що вимагає виконання та накладає зобов'язання до того. Усі зовнішні закони причіплюються до закону совісті; совість же Бог у творінні нерозривно поєднував зі свідомістю і почуттям, так що немає людини, яка б не відчувала голосу, що всередині його повторюється: сотвори і живий будеш. Як немає нікого, хто б щиро усвідомив себе у всьому правим, то немає нікого, хто б не шукав виправдання поза собою. Доказ цього улаштування всіх релігій на землі. Такий Бог дарував устрій нашому природі духовному, щоб у собі самих ми відчували невпинний поклик вдаватися до покрову Господа, що нас виправдав хресною смертю. Увага Апостола обмежується одним старим законом Мойсеєвим, тому що про нього йдеться. Справжній вірш не дає нової думки, лише пояснює попередню. Старозавітна економія спасіння, за духом своїм, взагалі каже: праведний від віри живий буде; а закон, один, відокремившись від віри, твердить: сотвори й живий будеш. Створити ж всього законного ніхто не може; і залишаються таким чином одного закону, що тримаються без можливості досягти живота. Він ніби каже галатам: ось куди ви потрапили, схилившись на підпорядкування закону! Гал.3:13. Христос ни викупив їсти від клятви законні, бувши по нас клятва: бо писано є: проклятий кожний висяй на дереві. Апостол відчував, що закон переслідує його і всюди тяжіє над ним своєю клятвою. Сховавшись вірою під сенію хреста Христового, він вільно переводить подих і радо волає: слава Богу! Христос викупив нас від законної клятви. Говорячи про спокуту від клятви законної, дає розуміти, що увага його стоїть на юдеях. Бо законна клятва, про яку він згадав перед цим у вірші 10: що проклятий кожен, хто грішить проти закону, лежала тільки на юдеях. Спокута ж Господня обіймає весь рід людський, починаючи з першої людини до останньої, і сила його простягається на всю вічність. Обмежитися одними іудеями у цьому місці змусила Апостола мета промови – непотрібність закону. Попереду він пояснив, що закон, старозавітна установа, не виправдовував і не рятував сам собою, а лише вірою в майбутнього Господа; сам же по собі, один, він тяжів тільки клятвою над усіма. Тепер каже, що Обіцяний, вірою в Якого і сильно був старозавітний заклад, прийшов і приніс Себе в жертву за всіх. Ми звернулися до Нього і вірою в Нього виправдовуємося, освячуємося і запобігаємо будь-якій законній клятві. Він якось приніс себе і, вічно живий будучи, вину клопотає про нас перед правдою Божою. Перебуваючи через віру під цим клопотанням, ми безпечні від усіх автомобілів правди правової. Ось це саме і змусило нас залишити старозавітну установу і приліпитися до нового в Господі Ісуса Христа. Те вже тепер не потрібно. Насамперед воно мало ще силу за умови віри; тепер же і з вірою, за колишнім змістом її, тобто у майбутнього Визволителя, воно нікчемне є. Бо прийшов Грядий, і вірувати в того, хто має ще прийти, коли Він уже прийшов, значить перекручувати Божий порядок, йти проти Бога, і самого закону, і мимоволі тримати себе під клятвою. А нас, що увірували юдеїв, Господь викупив і від клятви, і від зобов'язань закону. Все те – геть; ми йдемо шляхом новим і живим, прямо в живіт, що у Христі. Такою промовою з'ясовуємо співвідношення цього місця з попереднім. Саме ж у собі воно зрозуміле. Клятва лежала на нас; Господь, розіп'явшись на хресті, прийняв за нас на Себе цю клятву, не підлягає їй, як святий і непорочний: бо висій на дереві проклятий перед Богом (Втор. 21, 23). У Повторенні Закону в зазначеному місці наказується сина непокірливого, сластолюбця, п'яницю - вбити і повісити на дереві; увечері зняти та поховати, щоб не переночував на дереві. Бо проклятий перед Богом, що висить таким чином. Це висіння було вивіскою крайньої порочності висілого, заради якої і проклятий перед Богом. Не саме висіння спричиняло прокляття, а гріх, що довело до такої страти. «Не кожен, хто висить на дереві, проклятий перед Богом, але той, хто згрішив гріхом, гідним смерті, умертвлений за те і повішений на дереві. Не тому він проклятий, що висить на дереві, але тому, що в такий впав гріх, що заслужив бути повішеним» (блаженний Ієронім). Це місце є проосвітнє пророцтво; бо як у Старому Заповіті є шалений прийдешнього, те й це встановлення було прообразом хресної смерті Господа. І Він повішений на дереві, а ввечері знято. Не було в Ньому гріха; але як у законі висіння власне означало гріх і клятву, то й висіння Господа теж означало, що мало ту саму силу, тільки не Його Самого торкаючись, як непорочного, але всього людства На хресті повішена сама клятва, так що її більше вже немає ні для кого, хто ховається під покров хреста. Святий Золотоуст говорить про це: «Хто хоче зруйнувати клятву, сам повинен бути вільний від клятви, повинен прийняти на себе клятву незаслужену – замість тієї заслуженої: таку клятву і прийняв на Себе Христос і нею знищив заслужену. І як хтось не підлягає осуду, наважившись померти за засудженого на смерть, цим рятує його від смерті, так вчинив і Христос. оскільки Він не підлягав прокляттю за злочин закону, то прийняв на Себе – замість заслуженого нами – не заслужене Ним прокляття, щоб звільнити всіх від заслуженого. «Бо Він беззаконня не сотвори, нижче знайдетеся лестощів на устах Його» (Іс. 53, 9). Але як померлий за тих, що засуджені на смерть, звільняє їх від смерті, так і прокляття, що прийняв на Себе, звільнив від прокляття» – «Нікого не повинно бентежити, – пише блаженний Ієронім, – те, що Христос став за нас клятвою. Бог, що зробив Його клятвою, Сам зробив Його і гріхом за нас (див. 2Кор. 5, 21). Спаситель від повноти Божества принижував Себе до прийняття зраку рабія (Флп. 2, 7). Але приниження нашого Господа є слава наша. Він помер, щоб нам жити; зійшов у пекло, щоб нам зійти на небо; став божевіллям, щоб стати мудрістю. Він від повноти Божества применшив Себе, зря рабій прийнявши, щоб у нас перебувала повнота Божества і з рабів стали ми панами. Він повис на дереві, щоб гріх, нами вчинений на дереві пізнання добра і зла, винищити повішенням на дереві. Він став і клятвою, щоб благословення на нас прийшло і спочило в нас». Дяка Господу, ми всі християни віруючі сховані під сінню хреста від усіх клятвенних гроз закону. Однак це не безумовно. «Жодне нам осуд нині», - але як? якщо ми не за тілом ходимо, а за духом (Рим. 8, 1), - іншими словами: якщо ми віддаляємося від всякого гріха і ревнуємо про виконання всіх заповідей Євангельських, що зміцнюються благодаттю Святого Духа. Без цього ж присяга у всій силі висить і на нас. Не думай ніхто, ніби, оскільки Господь викупив нас від клятви, а ми віруємо, то нам можна жити як душі завгодно. Ні, якщо грішимо, то на нас ще більша кара. Перевага наша те, що коли, ревнуючи про виконання заповідей, спотикаємося і падаємо, то, усвідомивши, сповідавши і оплакавши гріх, миттєво прощення і дозвіл отримуємо, заради вічного, вину, що стоїть перед правдою Божою, клопотання про нас Господа, що розіп'явся і заради посильних сила того небесного клопотання при вірі в Нього. Клятва законна йде п'ятами всякого злочинця закону. Вона зрощена зі злочином закону, як благословення зрощене з виконанням його. У раю сказано було: "у віньже ще день знесіть, смертю помрете" (Бут. 2, 17). Це клятва, яка і набула чинності слідом за куштуванням. У законі прописана клятва відома. як не дія клятви, покладеної правдою Божою за будь-який злочин закону? 7, 21). Вся новозавітна економія спасіння: втілення, хрест, благодать Духа - все це є для того, щоб заповнити немічний закон, а не відсторонити його або совість на другий задній план. На це має бути звертається і вся увага наша, всі сили й усі турботи. Іноді, що ухиляється увагою, зрушується з головної точки, втрачає мету, приймає заблудний напрямок. Сюди віра, сюди таїнства, сюди всі освітлювальні та укріплювальні чини Церкви, сюди всі подвиги! Все має бути спрямоване до того, щоб з'явитися нам чадами Божими, непорочними у пришестя Господнє. Гал.3:14. Нехай у язицях благословення Авраамлі буде про Христа Ісуса, і обітницю Духа приймаємо вірою. Як із викупленням від клятви законної так тісно пов'язане поширення благословення Авраамового про Христа Ісуса на язичників, що останнє є прямим наслідком першого? Як уже раніше помічено було, мова у святого Апостола тут дуже стиснута, і між положеннями, що висловлюються ним, для урозуміння їх зв'язку, необхідно відтворювати цілу низку додаткових думок. Це і тут потрібно зробити. Нам тепер, здалеку, дуже ясно, як благословення Авраамове перейшло на поган. Підзаконне заснування Боже через Мойсея була єдина істинна землі віра. Але установа ця була так організована, що відокремлювало народ юдейський від усіх мов. Закон був стіною між мовами та юдеями. Це саме собою негаразд значно; але значно воно тим, що через таке відділення язичники відокремлювалися і від того благословення, яке приховано було в законі через віру в майбутнього. Цим таємним скарбом закон і сильний був перед Богом і людьми. Авраамові обіцяно благословення через нього мов, але це благословення не по повітрю мало перейти до них. Воно приховано було в законі, щоб свого часу розкритися та вилитись на них. Таким чином, закон і відгороджував язичників, і містив для них насіння благословення. Як же вони смакують благословення? Не інакше як через скасування закону як закону. Цим перешкода закону розорялася, і приховане у ньому благословення ставало доступним мовам. Зробила цю справу хресна смерть Господа. Вона зробила непотрібним усі чини підзаконні, бо вони були тінню істини, яка тепер з'явилася на ділі. Але ця смерть тому таку мала силу, що вона була викупленням від клятви законної (власне і закону писаного і неписаного, а щодо юдеїв – писаного, бо про це мова). Ось яким чином вийшло, що з викупленням від клятви законної поєднувалося поширення благословення Авраамова на язичників. Спокута ця скоєна хресною смертю Господа, – хресна смерть робила непотрібними всі підзаконні виправдувальні чини, а зі скасуванням їх розорялося все старозавітне установа, і приховане у ньому благословення у вірі майбутнього ставало через віру доступним усьому світу. Бо благословення Авраамове було про насіння його, тобто про Христа Ісуса, Господа, що був за тілом від насіння його, віра в Якого складала таємничу істоту та Старого Завіту. «Нехай обітницю Духа приймаємо вірою» . Цим пояснюється, у чому сила благословення Авраамового. Авраамові сказано було тільки, що про насіння його благословляться всі. Пророки потім пояснили, що це благословення є не тілесне якесь, а духовне і полягатиме у виливі Духа на всяке тіло (Іс. 44, 3; Йоїл. 2, 28; Зах. 12, 10). Це сповідав і проголосив уголос усьому Єрусалиму святий Петро, ​​в годину самого зішестя Святого Духа. Прийняття Святого Духа і відчутний вияв Його дії в душах стали відмінною рисою істинно віруючих у Христа. І взагалі міркуючи, істота християнства полягає в оновленні занепалого єства нашого благодаттю Святого Духа. Де немає цього оновлення, там немає Духа; де немає Духа, немає Христа; де немає Христа, там брехня та згуба. Це оновлення має бути метою пошуку християн. Віра в Господа, з рішучістю дотримуватися волі Його,— виняткова умова для прийняття Святого Духа через обряди. Але цим належить тільки насіння оновлення; саме оновлення здійснюється Духом через праці людини у виконанні заповідей і посильне підняття підручних подвигів. Іншого шляху немає. Ті, що ухиляються від останньої умови, не можуть досягти оновлення, як не мудро будуть тлумачити про християнство. Що стосується поєднання цих слів з попереднім, то, як, сказавши про спокуту від клятви законної, Апостол мав на увазі юдеїв, а сказавши про поширення благословення Авраамового на язичників, мав на увазі цих останніх, не буде ніякої неспроможності прийняти, що, говорячи про тих слів і прияття в них: "приймемо" - мав на увазі: ми християни з юдеїв та язичників. Святі Отці не звертають уваги на граматичний перебіг промови, а на одне співвідношення висловлюваних тут істин. «Оскільки, пише святий Дамаскін, не можна було благодаті Святого Духа зійти на нечистого і перебуває під небажанням; то колись благословляються з відібранням клятви; потім, виправдавшись вірою, привертають благодать Духа: так що хрест зруйнував клятву, віра привела виправдання, а виправдання залучило благодать Святого Духа». Бо, «щоб прийняти обітницю Духа, за Феофілактом, належало виправдатися вірою». Про благословення Авраамове на мови святий Златоуст говорить: «Очевидно, що все це сказано про Христа: бо Він був насіння Авраамове, і всі народи через Нього благословляються і отримують обітницю Духа. Вказуючи на це, і Апостол каже: Нехай обітницю Духа приймаємо вірою. оскільки ж благодать Духа не може вилитись на безблагодатних і тих, хто перебуває під прокляттям, то благословляються насамперед через відлучення прокляття; потім, виправдані через віру, отримують благодать Духа. Таким чином хрест зруйнував клятву, а віра запровадила виправдання, а виправдання ж понизило благодать Духа». Б) Спростування заперечень про виняткове значення для язичників віри, крім закону (Гал.3, 15–29) Зі сказаного досі святим Апостолом галати ясно бачили, що вони безперечно сподобляються благословення Авраамового однією вірою, крім закону. І можна вважати, що християн із язичників це остаточно упокоювало. Але у християн з іудеїв могли народитися при цьому протимисли, сильні похитнути переконання, що утворилися, або заважати навіть утворитися ним. Вони могли подумати: 1) Авраамові були дані заради обітниці віри і виконання їх обумовлено вірою, тому що тоді не було закону. Але прийшов закон та змінив умови; так що після заснування його отримання обітниці стало домовлятися не вірою, а законом. Апостол бачив це заперечення і усуває його. Ні, каже, закон не скасовував сили обітниці за віру (Гал.3, 15 - 18). Але звідси народжувалося само собою інше подив: 2) якщо так, то навіщо ж закон? Він пестун у Христа. Чому, коли прийшов Христос Господь, маю перестати. Тепер і ми (юдеї), і ви (язичники) одне про Христа Ісуса (Гал.3, 19–29). Усуваючи такі здивування, святий Павло, мабуть, мав на увазі переважно юдеїв, доводячи, що закон не потрібен вже і для них. Але цим ще більше переконував язичників у непотрібності їм закону. 1) Закон не відкидає обітниці, даної Аврааму (Гал.3, 15-18) І так могли думати: нехай в Авраамі дано було обітницю вірі, але потім прийшов закон і, можливо, скасував ту обітницю. Святий Павло розсіює це подив, порівнюючи обітницю зі звичайним у людей заповітом. Як заповіту, законно складеного і законно затвердженого, ніхто не може ні скасувати, ні змінити прибавкою або убавкою, так і обітниці, даної Аврааму, як заповіту, Богом затвердженого раніше закону, не міг скасувати закон, що прийшов через довгий час після. Сила переконання полягає в слові: "ніхто", - зрозуміло, сторонній, причому закон представляється особою. Погоджуючись з таким поняттям, не зустрінемо здивування, тим більше, що в порівнянні, як і в казці, не слід шукати відповідності порівнюваних предметів повного, чорта в чорту. Але не можна не бачити, що при цьому доречним є нове здивування, саме: сторонній ніхто не може змінювати або скасовувати заповіти; але той самий заповідач, поки живий, може змінити, і скасувати свій заповіт. Закон, цей через Мойсея, є також заповіт (заповіт). Даний він тим самим Заповідачем Богом, Який завжди живий є і має робити будь-які зміни в Своїх обітницях благ людям. Дав Він заповіт в Авраамі, і він був у силі; потім знайшов за потрібне дати новий заповіт через Мойсея, і, можливо, в силі стало вже це останнє з відстороненням першого. На це можна відповісти так: один і той самий заповідач може робити різні заповіти, і якщо наступний заповіт, особливим пунктом, не скасовує всього попереднього або частини його, то він залишається в повній силі, особливо коли і по предметах, і по особах, і за умовами вони різняться між собою. Закон Мойсеїв є, точно, інший Божий завіт щодо заповіту з Авраамом; але в ньому немає пункту, яким би відкидався цей останній, як вказує і слово Апостола: «заповіту, запобіганого з Авраамом, колишній по літах закон не відкидає», - не говорить голосно, що цей закон руйнує обітницю Авраамову (Гал. 3, 17). За змістом же завіт із Авраамом і завіт через святого Мойсея різні. Обітниця Аврааму обіймає все людство, а закон обтримає виключно один народ юдейський; мета першого – всіх об'єднати розлиттям на всіх благословення Авраамового, мета останнього – відокремити від усіх народів народ юдейський, щоб у ньому зберегти обітоване всім благословення про насіння Авраама, до часу сокровенно; умова першого - вірна віра, умова другого - справи, між іншим, і як засоби відокремлення (вірш 18). Таким чином, закон ні гласно (тобто особливим пунктом), ні не гласно (тобто змістом) не скасовує обітниці Авраамова, залишаючи його у всій його силі. Передбачаємо такий загальний огляд всього міркування святого апостола Павла в 15–18-му віршах, наслідуючи святих Отців, які і всі тлумачення цього відділення обмежують подібним оглядом. Так святий Златоуст каже: «якщо людина, каже Апостол, зробить заповіт, чи наважиться хтось після змінити його або щось додати (бо це означає слово: «приказує»): тим більше не повинно бути цього в заповіті Божому. Кому ж Бог зробив заповіт? "Аврааму", каже, «реченя була обітниці» та інше... І так от і Бог зробив заповіт Аврааму, сказавши, що язичники отримають благословення про насіння його. Як же закон може знищити це благословення? оскільки ж жодний приклад не може виразити зображуваного ним предмета, тому й сказав: «по людині дієслову», – щоб ти з наведеного прикладу нічого не виводив невідповідно до величі Божої. Дивися ж з найвищої точки на наведений приклад: Бог обіцяв Аврааму благословити народи про насіння його. Насіння його за тілом є Христос. «А по літах чотириста та тридесятих прийшов закон» . Отже, якщо закон роздає благословення, і життя, і виправдання, то обітниця вже не має сили. Але як це? Людського заповіту ніхто ніколи не знищує, а Божий заповіт після 430 років став недійсним? Бо якщо не цей заповіт дає обіцяне, а інше замість нього, то очевидно, що він відкинутий. Але чи є тут розум? - Подібний огляд у Феодорита та інших. Це, однак, не робить зайвими деяких зауважень і на кожен окремо текст із 15–18. Гал.3:15. Браття, за людиною глаголю: обоче людського запобігання завіту ніхто ж відкидає або приказує. "Браття". Серце Апостола пом'якшується; від суворості викривальної переходить він до батьківського вмовляння. «До речі сказав: "браття", - тим, яких перед цим назвав безглуздими. Не повинно (до виправних) звертатися все з суворим і докірливим мовленням; треба її і підсолоджувати» (Екуменій). «За людиною дієслову». Для пояснення свого предмета бере приклад із звичайних для людей справ. Не береться за високі споглядання, але до повсюдного звертається досвіду, щоб через нього возвести до тих, бо не під силу юному в пізнанні Божественних речей розуму витати на висотах тих. «Що маю сказати, не говорю по Божеському, не говорю по сокровенній премудрості, і не як таким, які можуть їсти тверду їжу, але як таким, які, по ніжності стомаху (шлунка), харчуються ще млеком, не можуть чути про великі речі (1Кор. 3, 2)». "Обаче" - навіть, - ось і, - адже і. Думка: вам відомо, що і – «людського запобігання заповіту» . Не людиною затвердженого, а людського, що має місце і буває між людьми. Спрямовується думка не на те, що він людиною затверджений, а що затверджений, як буває між людьми, складений за всіма звичайними вимогами, а головне, набув чинності. «Заповіти, складеного добре, з доброю цілією і в усьому порядку, не дозволяється перекручувати» (блаженний Феодорит). Κεκυρωμενην – в інших читається: προκεκυρωμενην , – як і в нас у слов'янському (у сенсі: давно затверджена), дає думку про заповіті, форменно затвердженому законною владою, як, наприклад, у нас цивільні постанови, затверджені государем, набувають чинності закону. «І «людського», який незрівнянно менш твердий, ніж Божественний. Якщо заповідач змінює заповіт, то змінює ще затверджений. Смерть заповідача остаточно робить затвердженим заповіт, тому що після цього вже й можливості немає змінити намір свій. У Бога замінюється це незмінністю Його визначень» (блаженний Августин). «Якщо обітниця Божа, в Том їй і в тому амінь» (2Кор 1, 20). "Ніхтож" . По ходу мови – начебто швидше: ніхто сторонній. І закон представляється, як стороннє обличчя, що з'явилося після. Або ніхто взагалі, тобто не буває так між людьми, щоб хтось змінював затверджений завіт. Мета святого Апостола порівнянням переконати в незмінності Божих обітниць. Сила мови в: «затверджена», – у сенсі: закону, що набрав чинності. Решта обставинних термінів великого значення немає. «Відкидає чи приказує. "Відкидає" - зовсім скасовує; «доповідає» – додає нові пункти, що змінюють зміст і значення перших. Це останнє передбачається за метою промови святого Апостола. Гал.3:16. Авраамові ж промови були обітниці, і насіння його. Не говорить же: і насінням, бо багато, але як єдине: і насіння твоєму, що є Христос. У святого Апостола в цьому місці повний висновок. Попередній вірш містить головне становище, велику посилку; реальний - підпорядковує становище, меншу посилку; наступний – висновок. Перед цим сказав: заповіту, який давно затверджено і набув чинності законом, ніхто не скасовує. Тепер каже: але Авраамові дано заповіт. Потім скаже: отже, воно непомітне. Але як заповіт, даний Аврааму, мав особливий вигляд, саме дано як обітницю; то так і говорить про це святий Павло, пояснюючи притому, якого саме предмета стосувалося обітниця, або в чому його істота. Потім і насамкінець вводить ці нові пояснювальні поняття. «Авраамові промови були обіти. «Обіти» – стоїть замість заповіту, як очікується під час промови. У суті вони обидва – те саме. Заповіт робить спадкоємцем, тобто володарем відомих благ; і обітниця обіцяє блага, яких володарем стає той, на кому обітниця виконується. Які сказані Авраамові обітниці, про це вже сказано, саме що про нього і про насіння його, або про нього заради насіння його, благословляться всі мови. Як обітниця виконується через насіння, то це слово і вимагало в промові Апостола найточнішого визначення. Він це робить. Насіння, каже, тут означає не народ весь, не все потомство Авраамове, а одне Обличчя з потомства, саме Христа Господа. Але пояснення цього Апостол робить далеких міркувань, а бере саму букву обітниці і з неї робить про те наведення. «Не говорить же: і насінням, бо про багатьох, але як про єдине: і насіння твоєму, що є Христос» . Хоча до літери апостол причіплює своє пояснення; але сама літера тут такої якості, що й у своєму місці, у тексті обітниці, вона інакше не може бути зрозуміла. Обітниці Авраамові висловлювалися так: «помножу насіння твоє, дам землю цю». Це тілесні обітниці. Але до цього завжди докладалося: «і благословляться про насіння твоє всі мови» (Бут. 12, 2 – 3, 7; Бут. 17, 2; Бут. 18, 18; Бут. 22, 17 – 18). Це не могло бути тілесним. Хоча в слові до Авраама не ясно, як це могло справдитися, але сила мови така, що сама собою наводила на думку про Якогось від насіння Авраамового Особи, що виходить із звичайного ряду, від якого і розіллється благословення на всі народи. Віруюче серце найдостойніших нащадків Авраама відчувало цю істину і спонукало їх чаяти саме такого Особи; Пророки вказували на Нього виразно; і весь Ізраїль у сімені цьому визрів чаючого всіма Месію. Святий Апостол у своєму поясненні бере спільне всіх найдостойніших вірування Духом у пророках, що діяв освячене. Слово його, за формою, до літери лише чіпляється; але у суті містить вседовільне пояснення сенсу обітниці, даного Аврааму. Блаженний Феодорит пише: «обіцяв Бог усіляких благословити народи насінням Авраамовим; а це насіння є Сам Владика Христос. Бо їм обітниця ця виконана, і народи прийняли благословення. Інші ж, навіть досягли найвищої чесноти: Мойсей, Самуїл, Ілля – одним словом, усі провідні рід від Ізраїлю за єством, хоч і називаються насінням Авраамовим, однак не є насіння, що принесло джерело благословення народам. Це й каже Апостол (у словах цього 16-го вірша). Не тому, що й вони ведуть рід свій від Авраама, ніби вони означене насіння. У своєму сенсі Христос має це найменування, як Єдиний, що мав за обітницею дарувати благословення народам. Бог сказав: «Благословляться про насіння твоє всі мови землі» (Бут. 22, 18). Але ні від кого іншого не прийняли народи цього благословення». Амвросіаст висловлює при цьому ту думку, що інакше розуміти цю обітницю є те саме, що робити підробку в заповіті. «Це обітниця, – пише він, – виконано у Христі, про ім'я якого благословляться всі народи через віру. Таким міркуванням Апостол показує, що ті, які при вірі в Христа сподіваються ще чогось від закону, роблять ніби фальсифікацію в заповіті, ніби спасіння не в Христі тільки обіцяне, але є і в законі. Чому й стверджує, що обітниця благословення дана в Єдиному Христі». Гал.3:17. Це ж говорю, заповіту застереженого від Бога в Христа, колишній по літах чотириста і тридесятих закон не відкидає, щоб розорити обітницю. Тут висновок із двох попередніх положень. Це ж говорю - цим я ось що хочу сказати, що «заповіту застереженого» , давно затвердженого і що увійшов у силу закону, «від Бога в Христа» ,- не про Христа, а в Христа: в Христа упирався він весь предметом, цілями, силою і дано був від Бога за вченням, що вірою в язичника, обітоване благословення мов, як сказав Апостол вище (вірш 8), – цього заповіту закон, що був через стільки часу, 430 років, «не відкидає», ουκ ακυροι ,– не стверджує, на противагу προκεκυρωμενην , – , καταργησαι ,- що в додатку до будівель виражає звичайну у нас фразу: з землею зрівняти, вщент розорити, щоб повністю знищити обітницю, зробити його ніби неіснуючим. У цьому висновку досить було сказати: отже, і обітницю Аврааму ніхто не може скасувати або змінити. Але святий Апостол обставляє його всіма зіткненими поняттями, щоб уявити цілком округлену думку, відповідно до цілей своїх. Чотирьохсот тридцять років Сам Бог визначив, коли давав обітницю про Ісака. Яким чином справою справдилися ці роки в історії, справа неважлива. Виходу в главі 12 (вірш 40) цим числом років визначається час проживання Ізраїлевих синів у землі Єгипетській і в землі Ханаанській (до переселення до Єгипту). Гал.3:18. Бо від закону спадщина, не хто вже від обітниці: Аврааму ж обітницею дарує Бог. Утвердивши, що заповіту, дарованого Аврааму в обітниці не можна скасувати, Апостол, для посилення свого ув'язнення, додає: а якщо на вашу думку, тобто призначати отримання обітниці підпорядкуванням закону Мойсеєву, то обітниця буде розорена. Бо якщо одержання того, що обіцяно у спадок, – залежить від закону, то вже не через ту обітницю; Аврааму ж дарував Бог цю перевагу, щоб про насіння його благословення отримали всі мови, крім усіх умов, за однією благопромисловою обітницею. Тут термін: "спадщина" – запроваджено з приводу порівняння обітниці із заповітом. Отримуване за заповітом називається спадщиною; святий Апостол називає спадщиною і те, що виходить за обітницею, яку він ототожнив із заповітом. Язичники тепер, з волі благопромислового Бога, вступають через віру в Господа Ісуса Христа в спадок того, що заповідав на їхню долю Бог ще в обітниці Аврааму. Закон мати в цьому будь-яку участь або значення зовсім не доречно, противно намірам Божим. І хто це робить, той устрій Божий руйнує. «Якщо обітниця говорить, що благословення буде через Христа, а тим часом замість Христа закон даватиме благословення; то заповіт Божий Аврааму розоряється, – ні до чого вже» (Екумення). «Як може закон скасувати цей заповіт чи обітницю, так щоб благословення отримували народи не через Христа, а через заповіді закону? Це не що інше буде, як знищення обітниці; що безглуздо» (блаженний Феофілакт). Зробимо дві-три виписки зі святоотцівських тлумачень, якими з'ясовується все, викладене у цих віршах, міркування святого Апостола. Святий Дамаскін пише: «Ідея святого Апостола в цих словах така: заповідано Аврааму, що про насіння його благословляться всі народи. Насіння це Христос за тілом. Через 430 років після цього заповіту прийшов закон. Отже, якщо цей закон дає благословення, життя і виправдання, то заповіт уже ні до чого буде. Звідси вийде, що тоді як людського заповіту ніхто не скасовує, заповіт Божий став недійсним через 430 років. Бо якщо те, що обіцяло цей заповіт, подає не він, а інший хтось, тобто закон, то заповіт цим скасовується. А це з чим відповідно? Ось слова блаженного Августина : «коли дано обітницю, закон був ще дано і через стільки років було бути дано у тому сенсі, щоб попереднє обітницю Аврааму робив які мають сили. Це змушує нас визнати і те, що всі давні (і підзаконні), які були виправдані, виправдані (не законом власне, але) вірою (яка в ньому таємно діяла). Ми стаємо спасенними, віруючи частково в минуле, тобто в перше пришестя Господа, частково в майбутнє, тобто в друге пришестя Господа. А вони у все це, тобто і в те, і в інше пришестя, вірували, як у майбутнє, за одкровенням Святого Духа, нехай врятуються. Звідси й такий вислів Господа: Авраам хотів бачити день Мій; і бачив і зрадів (Ін. 8, 56)». Амвросіаст так міркує: «Іудеї захищають два суперечливі положення. Їх ніяким чином переконати не можна, що Авраамова обітниця не скасована законом; але самі ж вони, на противагу цьому, завзято стверджують, що виправдання неможливе без справ закону, знаючи, що Авраам, зразок виправдання, виправданий однією вірою без справ закону. Будучи засліплені якоюсь ревнощами, вони не розуміють і розуміти собі не можуть, що якщо виправдання залежить від закону, то цим знищується обітниця; а коли знищується обітниця, то без сумніву марною робиться і сама віра Авраамова: чого й чути не можуть юдеї, знаючи, що обітниця Авраамова від віри. Спадкоємці обітниці Авраама є наступниками його віри, заради якої благословенний і виправданий був сам Авраам. Ці наступники є віруючими в Христа. Дар, обітований Аврааму, чадам його за вірою повідомлено у Христі». Чи не потім закон дано так довго після обітниці, щоб цією відстанню між ними показати, що інше закон, а інше обітниця вірі. По ходу справи видно, що закон службовий вірі: він був дано для того, щоб обітниця, що домовлялася вірою Авраамовою, або подібною до його віри, могло свого часу прийти в виконання. Закон було мати самостійного значення. 2) Навіщо ж дано закон? (Гал.3, 19-29) «Міг народитися питання: яка ж була потреба давати закон через стільки часу після обітниці, коли, з одного боку, установою закону наводився сумнів про силу заповіту обітниці, а з іншого – при продовженні (і після цього) сили обітниці закон міг здаватися марним і тим підривати старанність бути вірним йому? Апостол вирішує тепер це питання» (блаженний Ієронім). Це з усіх питань про Старий Завіт найістотніше, і рішення, яке дає йому святий Апостол, є найсвітлішим. Ним висвітлюється весь Божественний план домобудівництва нашого порятунку; а через те усвідомлюється високе значення закону і благодійність для всього роду людського самого народу підзаконного, як хранителя скарбу, єдино рятівного для всього людства. Але це лише до приходу Христа Спасителя. Після цього і закон у згубу, і народ, що тримається його, - лиходій людства (1Сол. 2, 15-16). Визначений для явлення Спасителя світові час за планами Божими був ще далеко. Тим часом наставав для людства період юнацький (думка Високопреосвященного митрополита Філарета), коли збудження життєвих сил і потреб, і душевних і тілесних, не дає розуму і совісті тримати людину в належних межах. Мав бути загальний розлив різноманітної пристрасності. А при цьому неминуча втрата всякої навіть думки про те, що має зцілити всіх від уразливості змія Семени дружини. Щоб цього не сталося, добрий Божий промисел, залишаючи всі народи йти своїм природним шляхом, обирає одне плем'я, організовує його так, щоб воно і від беззаконних поривів було приборкане і зберігало віру, що прийде нарешті Насіння, йому ж обітувавшись. Для цього дано закон і посилалися пророки. Закон приборкував, накладаючи ланцюги: не торкнися, нижче смакуй, нижче осяж... Але внутрішніх позивів грішних не віднімав, серця не обрізував, не оживляв духовно. Цим соромом зовнішнім без внутрішньої зміни він мав підзаконників жадати порятунку, інакше бажати внутрішньої зміни, яка зробила б зайвими і зовнішні ланцюги. У цьому є істота позбавлення; і воно могло бути подане лише «від віри Ісус Христовий» (вірш 22). Таким чином, закон, ніби за руку взявши підзаконників, приводив їх до Христа: був пестуном у Христа. У цьому, втім, ставленні не зовсім були забуті й язичники. У дусі їх залишені незнищенними – страх Божий та вимоги совісті. Ці дві духовні сили, вкрай тривожні для грішного серця, у підзаконних були частково вгамововані веденням істинного Бога і поклонінням Йому та задоволенням правді Божої Самим Богом певними досі способами. Язичники ж віддані були повному їх дії так що при всьому тому, що воно було вкрай паралізоване пристрастю і незнанням, зовсім ніколи не зникало серед них і змушувало їх, - всякий народ по-своєму, - шукати різних способів вгамування цих тривожних збудників таким чином ці дві духовні сили були для своїх карами. І вони змушували шукати порятунку, залишаючи, однак, тих, хто шукає повної невизначеності щодо цього шукання. Таку визначеність мали одні підзаконні іудеї. І в цьому їхня виняткова перевага, яка робить їх народом дорогоцінним для всього людства. Закон сам, у дусі своєму, вказував на Христа Спасителя, потім пророки, що посилаються Богом, всі докладно сповістили про Нього. Даровано це для того, щоб, коли прийде Христос Господь, був Він пізнаний іудеями і ними вказаний всім народам. Так це і сталося. Тепер немає юдей, ні еллін все одно про Христа Ісуса (вірш 28). Така течія думок, поданих промовою святого апостола Павла, що виражає значення закону для юдеїв і для всіх людей (Гал. 3, 19 – 29) Гал.3:19. Що закон? Злочинів заради додайся, Дондеже прийде Сім'я, йому ж обітнувшись, вчинений Ангели, рукою ходатая . «Злочинів заради» – для приборкання злочинності, щоб народ тримався у страху, не вдавався в пороки, а жив праведно і став гідним проявити в собі Обітованого (див. Амвросіаст). «Закон дано, щоб спонукати до піклування (про моральність) той народ, з якого мало виникнути за тілом Насіння обітниці» (блаженний Феодорит). І бачимо, що, при всіх ухиленнях народу Божого на роздоріжжі безбожності та гріха, серед нього завжди були ревні хранителі закону, Богові угодні та ним єдиним ведені. Це насіння святе і було стоянням народу. Тому, коли прийшов Господь і всі такі приліпилися до Нього, решту Ізраїлю, хоча за зовнішністю і більш видний, розпорошений по обличчю землі, на викриття себе і на підтвердження істини Божої. Святий Золотоуст говорить на слова: «заради злочинів»: «Отже, і закон не позбавлений. Чи бачиш, як він (апостол Павло) все погоджує і скільки очей дивиться на все? оскільки він підніс віру і показав, що вона давніша за закон, то, щоб хтось не подумав, що закон зайвий, він і це здивування вирішує, сказавши, що не даремно, але й дуже з великою користю дано закон, «злочинів заради»; тобто щоб юдеї не жили без страху і не дійшли до крайнього безбожності, для цього і дано їм закон, замість вуздечки, для їхнього навчання, упокорення та утримання їх від порушення, хоча не всіх заповідей, принаймні деяких. Отже, чимала користь і від закону». "Прикладись" - до кого і до чого? Можна ні того, ні іншого предмета не мати в думці і розуміти «прикладись» у тому сенсі, що закон є щось підрядне, не має самостійного значення, не сам по собі стоїть. Екуменій пише: «добре сказав: «додайся», – щоб показати, що закон не є первісною установою, але дано як щось підрядне, і дано не на нескінченний час, а поки прийде Христос, у якому обіцяно благословення всім народам». Або долучись до обітниці, щоб бути засобом для здійснення його. То й призначення закону і народу, за ним організованого, щоб свого часу могла виповнитися обітниця, дана Авраамові. Або долучись до народу, в сенсі: "покладений" на народ або що обкладений ним народ: бо точно юдей у ​​всіх проявах життя свого був обкладений законом, і вдома, і в храмі, і на роботі, і в дорозі. Якби закон був для вдач лікувальний пластир, то більш пристосованого лікування і придумати не можна. Але найпряміше перше значення. «Дондеже прийде Сім'я, йому ж обітниця» , тобто Семена, про яке говориться в обітниці, що про Нього благословляться всі народи. Вказує на цю межу навмисно, щоб переконати, що якщо він наполягає на скасуванні закону, то нічого не робить несправедливого. Така доля закону за первісним призначенням. оскільки ж Насіння обітниці прийшло, то очевидно, що закон виконав свою справу і тепер має бути. «Якщо закон дано тільки до Христового пришестя, то навіщо ти продовжуєш його далі, за межі цього часу?» (Святий Златоуст). – «Вчинений Ангели» – Ангели не творці закону, а служителі при заснуванні його. Вони від лиця Божого, а Мойсей від лиця людей. Бог їм переконував, вони передавали Мойсеєві, а Мойсей народові. Бог, з'явившись на Синаї, показав, що закон іде від Нього; але закон мав багато подробиць; їх зручніше було передати та витлумачити за допомогою Ангелів. Мойсею говориться: «Бажи, нехай сотвориш за образом, показаним тобі на горі» (Вих. 25, 40). оскільки старозавітне служіння було все образне, то його і належало бачити Мойсеєві в образах. Образи всього він і бачив на горі, а Ангели тлумачили їх, що означає і навіщо те й інше потрібне. Все ж таки від Бога. Сам Мойсей перед смертю свідчив: «Господь від Синаю прийде... і прийде з темами святих, праворуч Його Анголи з Ним» (Втор. 33, 2). І всі юдеї вірили, що «Мойсеові глагола Бог» (Ів. 9, 29), і разом містили, що "закон" прийнятий "устроєм Ангельським" (Дії 7, 53), як говорив при всіх і до всіх першомученик Стефан. Чому в іншому місці святий Павло, пишучи до євреїв, не думав сказати що-небудь відразливе, противне їхнім віруванням, сказавши, що весь закон є «слово промовлене Ангелами» (Євр. 2, 2). Навіщо згадав про це Апостол, коли з метою його можна було і без цього обійтися? Його навело на це висловлене перед цим посереднє значення закону. Обітниця, каже, мала первісне, самостійне значення, а закон «прикладися», і до того ж на якийсь час, "дондеже". Маючи таке нижче перед обітницею значення, він і за влаштуванням був нижчим за нього. Обітниця дана віч-на-віч Богом Аврааму, а закон «вчинений Ангели» , і притому ще «рукою Ходата» . Дві інстанції відокремлювали народ від Бога: Мойсей знизу та Ангели згори, а обітницю дав особисто Сам Бог. Звідси могло йти наведення про перевагу Нового Завіту перед законом, як виконавця обітниці. Але апостол не розкриває його: це зробив він у Посланні до Євреїв. «Рукою Ходата» – через прохачу. Єврейський мовний зворот; бо рука найзручніший орган діяльності найбільшої. Але хто тут клопотай? Пряміше, святий Мойсей. Бо йдеться про закон, а при заснуванні його з боку Ізраїлю, за Божим обранням, посередником був Мойсей. Він говорив народові від Бога: на це вибрав його і сам народ (Вих. 20, 19). Мойсей сповідує це потім у своїх передсмертних промовах до народу: «і я стоячи між Господом і вами під час воно сповістити вам дієслова Господні» (Втор. 5, 5). Чому святий Іван-євангеліст справу Мойсея зіставляє зі справою Господа Ісуса Христа, кажучи: «закон Мойсеєм дано бути, благодать і істина Ісус Христом бути» (Ів. 1, 17). Гал.3:20. Ходи ж єдиного немає: Бог єдиний є. Цей вірш має віднести до тих, про яких писав ще апостол Петро, ​​що апостола Павла є місця незрозумілі. Кожне становище окремо зрозуміле. Зрозуміло, що ходатай єдиного немає; він буває зазвичай між двома сторонами чи особами. Зрозуміло, що Бог Єдин є, хоч і в Трійці Особ поклоняється. Але як ці положення тут в'яжуться між собою і з ходом промови Апостола – незрозуміло. Стародавні наші тлумачи і не заглиблювалися в це, але, висловивши думку кожного становища, далі не йшли. Нові почали гадати, як розуміти це місце в його зв'язку, і нагадали. Один із них зауважує, що до початку нинішнього сторіччя було вже нагадано до 250 припущень; але й досі продовжують там ворожити. І навряд чи цьому буде кінець. Що ж нам зробити? Усього краще сказати: не розуміємо і не беремося тому усвідомлювати незрозуміле. Що б не нагадали ми, найімовірніше, що не пригадаємо задовільного рішення. Краще й не братися. Шкода від цього для розуміння промови Апостола не буде: бо ці слова, як і попередні: «вчинений Ангели, рукою ходатая» ,- представляють додаткові положення, які, бувши зрозумілі, збагатили б нас ясним і повним пізнанням промовленого, але, і не бувши зрозумілі, не то зрозуміли, не затемнюють? Гал.3:21. Чи закон проти обітниці Божої? Хай не буде: якщо ж дано бути закон могій оживити, воістину від закону була б правда. Цей вірш прямо в'яжеться з «злочинів заради додайся»; попередні самі слова суть пояснювальні до слова: "закон", - а не до того, як закон не проти обітниць. Відповівши на запитання: «що закон?» - словами: «злочинів заради додайся» - і потім поставивши нове від себе питання, в якому поєднане і відповідь: «чи закон проти проти обітницею» ,- Апостол сказав цим: якщо закон злочинів заради додайся, то як може він бути противний обітницям? "проти бути обітницею", тобто замінити, скасувати, розорити, як вище виражалося. Як це слідство виходить із цього положення – не видно. Це з'ясовує святий Апостол одразу: якби дано був закон, який міг живити, був би він проти обітниці; але як цього не можна сказати (вірш 22), то не можна говорити і про те, що він проти обітниць. Сила думки святого Апостола у слові: оживляти. Обітниця обіцяє пожвавлення; закон не дає цього пожвавлення; отже, він не скасовує і не замінює обітниці. Якби він пожвавлював, то після нього не слід було б уже й чекати на виконання обітниці. Сила його перейшла б до закону. Але як цього про закон не можна сказати, то обітниця стоїть у силі. Що обіцяння точно обіцяло духовне пожвавлення, про це сказав Апостол вище (у вірші 14), висловлюючи, що благословення мов, обітоване Аврааму, є прийняттям Животворящего Духа благодаті вірою. У цьому є все домобудівництво спасіння в Господі Ісусі Христі: у Ньому зосереджуються всі обітниці і всі пророчі Євангелії. Прийшов Господь; вірою ті, хто прилипає до Нього, духовно оживляються благодаттю Святого Духа і починають жити новим життям. Якби це робив закон, то не треба було б і пришестя Господа, ні Його страждання, ні вознесіння і сидіння праворуч Батька, ні послання Святого Духа і влаштування Новозавітної Церкви. Все це мало місце тому, що закон не мав сили "оживити". Щоб це ясніше собі уявити, пригадаємо сказане попереду, що закон тільки приборкав, страхом утримуючи злочинних справ, а внутрішньої пристрасті не погашав, не пожвавлював духовно. Через це він посилював почуття грішності, змушував шукати рятівника обітованого. З цих двох сторін закону виходить, що він не тільки не проти обітниць, тобто не тільки не замінює і не скасовує їх, але потребує їх виконання. Варто звернути увагу на терміни, які вживає Апостолом. По ходу промови очікувалося б, що Апостол скаже: якби закон міг живити, то він був би проти обітниць. Але апостол каже: якби закон міг живити, то від закону була б правда. На початку святого Апостола виходить, що дар правди є виконання обітниці у всій силі. Виконання ж обітниці (вірш 14) є прийняттям Духа благодаті, який оживляє і відроджує. Отже, правда в Апостола є благодатне відродження, що дає внутрішню правоту всьому ладу духовного життя людини, коли, очистившись від гріхів і силу прийнявши протистояти гріху, служать Богу правдою, в точному виконанні заповідей Його, і сміливість мають дивитися на Нього синівці, з упевненістю блаженства, про Христа Ісуса Господа, благодаттю Духа Святого. Блаженний Ієронім пише: «Не повинно думати, що закон виключає обітницю, тому тільки, що, дано після нього, здається, ніби скасовує його. Навпаки, з того, що він не міг живити, не міг доставити того, що обіцяло обітницю, явно, що він сам дано на охорону обітниці, а не на знищення її. Якби був даний закон, який може доставити життя і виконати (в такий спосіб) те, що обіцяло обітницю, точно тоді обітниця була б виключена законом. Але він, будучи дано заради злочинів, швидше викриває тих грішників, яким після обітниці дано він на охорону; щоб оскільки вільною волею не хотіли вони в непорочності чекати Обіцяного, то, хоча узами закону були пов'язані і як би в рабство законоположень були віддані, були вони дотримані пришестя Христа для віри в Нього, в якій виконання і кінець обітниці». Докладемо й слова премудрого Фотія. «Якби закон міг животворити, то справедливо інший міг би подумати, що він «проти обітницею» та їхнє право захоплює, пред'являючи силу виправдовувати. Але, оскільки він нічого такого не сильний робити, ні творити, ні виправдовувати, явно, що він дано не замість обітниць. Ці останні зберігають свою силу, оскільки одні вони рятують і виправдовують того, що існує від віри. І не тільки не був проти обітниці закон, але якимось чином ще сприяв і служив їм. Бо тим, що не рятував і не виправдовував, спрямовував до віри, тим самим, що до віри спрямовував, сприяв виконанню обітниці» (у Екуменія). Гал.3:22. Але зачини Писання всіх під гріхом, та обітниця від віри Ісус Христовий дасться віруючим. «Зачини Писання» , тобто Писання рішуче стверджує, що всі перебувають під гріхом, або Писання всіх називає грішниками, всіх викриває у грішності (блаженний Феодорит). Якби закон виправдовував, давав правоту внутрішню, пожвавлював, то Писання так не стверджувало б, а говорило тільки, що все під гріхом, крім тих, хто перебуває під законом. оскільки воно говорить, що все під гріхом, то й підзаконники під гріхом; і, отже, закон не жив, не від закону правда. "Всіх" - по-грецьки: τα παντα; мабуть, мається на увазі: εθνη - народи, всі народи, все людство. А можна й невизначено говорити: за Писанням все під гріхом. Або "зачини" - тримало під гріхом, як у кайданах, у в'язниці який. Тоді "Писання" буде старозавітна установа, письмово від Бога віддана і як ярмо покладена на юдеїв. Бо центр старозавітного Писання – закон, через Мойсея цей; Книги, що передували йому, суть введення до нього; а наступні пророчі Писання – роз'яснення його. Таким чином, «зачини Писання» – буде те, що закон зачинив усіх під гріхом, усіх, тобто всіх без винятку підзаконників. Це прямо відповідатиме попередньої думки: якби закон міг живити, він заміняв би обітницю, давав би правду. Але він, каже, не тільки цього не робить, а навпаки, тримає всіх під гріхом, як у затворі. Він вимагає: того не роби, іншого не торкайся чи будь такий і такий; а сил на те не дає. Всі визнають обов'язковість його вимог, але все ж таки бачать, що навколо нього винні; винні через закон, а вивільнитися з винності за допомогою закону не можуть. Ось як закон, Писання, зачинив усіх під гріхом, усіх тримав у свідомості своєї грішності, отже, підсудності та нерозділеності. Але таке слідство від закону було зовсім не на зло та згубу, а на порятунок. Так заснував Сам Бог, щоб за допомогою почуття самозбереження, Богом же в природу нам вкладеного, виводити підзаконників на істинний шлях спасіння. Бо хто собі ворог? Бачачи, що закон вводить тільки в грішність, поглиблює свідомість всебічної грішності, кожен підзаконник тим самим спонукався шукати порятунку від грішності. Як же? Скинути ярмо закону? Але це ще гірше. Ні, дивитися на Того, на Кого вказував закон, як тінь прийдешніх, і Кого живописали пророки. Так до приходу Цього Обіцяного; а після приходу Його, до Нього Єдиного приліпитися вірою і життя від Нього прийняти, яким не давав закон, а тільки спрагу її дратував, з залишенням вже, звичайно, і закону – як того, хто вже виконав своє тимчасове служіння. Цей саме зміст і міститься в словах Апостола: «Нехай обітниця від віри Ісус Христовий дасться віруючим» . Потім, каже, закон зачинив усіх під гріхом, щоб, коли прийде Визволитель, всі до Нього кинулися, щоб усі до цього моменту перевипробували всілякі способи самовиправлення і самовиправдання і переконливо переконалися, що ніщо не сильно дати нам цього блага, ні навіть закон, Богом даний. Воно збережене для віри Ісуса Христа і нею однією подається віруючим. Але в цьому і є істота обітниці; отже, і сама обітниця виконується лише вірою. Обітниця є благословення Авраамове, що полягає в прийнятті Духа благодаті через віру в Господа, що відроджує благодаті, що дає нове про Христа Ісуса життя, освячує. Обітниця «від віри... дасться віруючим». Тут не тотослів'я, а різні значення віри. Слова: «від віри Ісус Христові» – означають новозаповітну установу все, всю економію спасіння в Господі Ісуса Христа, всі блага духовні, Їм людям здобуті і Церкви Своєї святої довірені. Він хоче сказати: обітниця виконується не Старим, а Новим Завітом. Слова ж: «дасться віруючим» – вказують на особисту кожного християнина віру, якою він сподобається благу, якою збагачує Господь Ісус Христос. Той, хто чує євангелію, вірує; віруючий хреститься і в хрещенні водою і Духом народжується для нового життя в Христі Ісусі, яким і починає жити в безсумнівній надії, що Той, хто почав у ньому, цю справу доведе його і до кінця, за всілякої, звичайно, уваги, старанності, праці та зі свого боку. З усього, сказаного Апостолом, виходило, що закон не проти обітниці; навпаки, він і зберігав підзаконників для обітниці, і підготовляв їх до гідного його прийняття. Святий Золотоуст думка Апостола висловлює так: «Бог дав юдеям закон, який відкривав би їхні рани і спонукав шукати лікаря. Слово: "зачини" - означає те ж, що викрив, і, викривши, утримував їх у страху. Чи бачиш, що закон був не лише «проти обітницею Божим» , але навіть на користь обітниць? Якби закон собі привласнив справу та владу виправдання, тоді справедливо було б сказано про нього, що він противний обітницям. Але коли він служить іншому і для іншого все робив, то як же він противний Божим обітницям? Якби не дано був закон, то всі бруднили б у беззаконнях і ніхто з юдеїв не слухав би Христа. Тепер же, коли закон був дано, то він приносив подвійну користь: по-перше, керував до посильної чесноти тих, хто слухає його, по-друге, збуджував у кожному свідомість своїх гріхів, що особливо мало їх шукати Сина Божого». Гал.3:23. Насамперед пришестя віри, під законом строгоми біхом зачинені в віру, що хоче, відкритися. Йде не новий ряд думок, а подальше роз'яснення і додаток сказаного, що закон дано злочинів заради, тобто, як сказав вище святий Золотоуст, з одного боку, щоб приборкувати гріх і вчити посильної чесноти і, з іншого - щоб, розкриваючи свідомість гріховності, спонукати шукати Самого Срока на Спасителя. Маючи це на думці, не можна не усвідомити, що ми під законом, як під строгою вартою, були збережені і оберігані для віри, яка мала відкритися. «У віру, що хоче, відкритися», - тобто не тому берег нас так закон, щоб ми назавжди під ним залишалися, але щоб передати нас вірі, що мала відкритися; для цієї віри він нас сторожив, щоб, коли вона прийде, ми її прийняли, залишивши його, як уже непотрібний більше і справу свою виконав. Або «в прагнення віру відкритися» таку думку представляє: щоб віра могла відкритися, щоб вона мала можливість відкритися в нас, і через нас і всьому світу. Зберігаючи закон, ми зберігали і обітницю віри як рятівний для всього світу скарб. Якби не було його, і віри не було б. У цьому плані закон має всесвітнє значення. Ми несли ярмо його до самого пришестя віри, яка, коли прийшла, у нас зародилася і нами тепер викладається всім. І ось шлях, яким благословення Авраамове нині розливається на всі народи. Блаженний Августин пише: «Запитає хто: чому закон не приніс користі юдеям? Приніс і сказати не можна скільки. Що змусило цілі тисячі людей раптом продати все і ціну проданого думати біля ніг Апостолів? Що вони так стрімко наблизилися до Бога, продавши все, як Господь наказав тим, які бажають бути досконалими (Мф. 19, 21), це зробив закон, під яким вони як під вартою були зачинені в віру, що хочеться відкритися. Тримав їх у такому висновку страх Єдиного Бога. І те, що вони виявилися злочинцями закону, не на шкоду, а на користь послужило тим, що повірили; бо пізнання найнебезпечнішої хвороби змушує і сильніше бажати лікаря, і палкіше любити його, бо кому більше відпускається, той більше любить». «Слова: «стрегоми бехом» – і: «зачинені», – каже святий Златоуст, – не інше що означають, як колишню охорону юдеїв за допомогою заповідей закону. Убезпечення й охорону подавав тим, що були під ним, утримуючи їх від багатьох гріхів; з'явився в плоті». Екуменій укладає: «Апостол висловлює тут ту думку, що віра в Христа здавна визначена; Гал.3-25. «Тим самим закон пестун нам бути в Христа, та від віри виправдимося. А вірі, що прийшла, вже не під пестуном єси» . "Тим самим" - таким чином, або, зі всього сказаного, випливає, що закон у відношенні до нас виправляв посаду пестуна, педагога, вихователя. І тут остаточна відповідь на запитання: що закон? Він дітовод до Христа. Він вимагав святості і дратував у нас бажання її, а давати її не давав, вказував тільки, що її дати може один Христос, що зображується законом. До Нього він і вів нас, як узявши за руку, щоб нам виправдатися, стати правими і святими через віру в Христа, яка, привертаючи благодать Святого Духа, освячує все наше внутрішнє. Але якщо таке призначення закону, щоб тільки керувати вірою, довести до неї; те, коли прийшла віра, пустоту закону має скінчитися; нам не слід бути під ним. Закон мав тимчасове, минуще значення. Виконавши свою справу, йому слід зупинитись. Будь-яке до нього зобов'язання наше припинилося. Святий Золотоуст каже на ці вірші: «балун не протидіє вчителю, але сприяє йому, утримуючи вихованця від усякої пороку і з усією старанністю готуючи його до прийняття вчительських уроків; коли ж (вихованець) стане здатним до того, пестун залишає його. Тому Апостол і каже: «Аж вірі, що прийшла», – яка робить людину чоловіком досконалою, «уже не під пестуном есми». Отже, якщо закон є пестун і оберігав нас, коли ми ув'язнені були під вартою його, то він не противник благодаті, а співробітник. Але якщо і після приходу благодаті ще триматиме під своїм ярмом, тоді він буде противником. Бо, утримуючи тоді, коли ми маємо перейти до благодаті, він перешкоджатиме нашому спасінню. Як світильник, що освітлює вночі, під час дня перешкоджаючи бачити сонце, не тільки не виконує своєї справи, але ще шкодить; так і закон, коли він перешкоджатиме отримання більшого. Отже, ті, хто зберігає його, тепер цим дуже перекручують його. Бо й пестун робить вихованця свого смішним, якщо утримуватиме його при собі тоді, коли, на вимогу часу, йому належало б залишити його. Тому Павло й каже: «Аж вірі, що прийшла, вже не під пестуном єси» . Отже, ми не під батогом». Як це головна думка у Апостола, то, для більшого роз'яснення та надрукування її в пам'яті, не полінуємося виписати, а читачі - прочитати слова блаженного Єроніма: «багаток призначається для малолітніх, в приборкання пустотливого віку і утримання недосвідченості від пороків, коли юнацтво навчається наук, стримується страхом покарання. Але пестун не вчитель і батько, і виховуваний не очікує від нього ні спадщини, ні вищих знань. Пестун чужого береже сина і відстає від нього, якщо він досягає законного для отримання спадщини віку. Так закон був дано через Мойсея народові невлаштованому, на зразок пестуна, щоб зберігав його і готував до майбутньої віри, яка коли прийшла і ми повірили в Христа, то ми вже не під пестуном; приставник і економ відстав від нас, і ми вступили в законний вік і називаємося істинними синами Богу, для Якого нас народжує не закон скасований, а мати-віра, що про Христа Ісуса. Хто після досягнення досконалого віку, ставши спадкоємцем, вільним сином, захоче бути під пестуном? Та тепер це неможливо, коли розорено храм і припинено жертви. Хто це робить, той ні під батьком, ні під пестуном, коли ні закон не може бути виконуваний, після настання віри, ні віра не утримується, тому що все ще бажається пестунство закону». Гал.3:26. Усі ви сини Божі є вірою про Христа Ісуса. Мова Апостола змінює свій напрямок. То говорив він так, що й себе вставляв у ряд тих, яких торкалася мова; тепер, ставлячи себе осторонь, звертає слово своє до тих, кого писав; ви сини, і до того всі ви, всі, до кого пишу, з кого складаються Галатські Церкви, отже, і юдеї, і язичники. Звідси очевидно, що як цей, так і наступні вірші є заключним виведенням з попередніх міркувань, до нарозуміння галатів. Мова святого Апостола тут робить такий поворот раптом, і зв'язок її з попереднім не такий зрозумілий. Щоб її побачити, потрібно вставити кілька пояснювальних думок. З'ясувавши значення закону, святий Апостол сказав перед цим: ми, юдеї, вже не під пестуном тепер, коли прийшла віра, новозаповітний устрій спасіння. Він зробив свою справу, привів нас до віри, якою ми і виправдалися, стали правими внутрішньо дією благодаті Святого Духа, в якому сила обітниці Аврааму. А язичники, крім закону, прямо вірою приліпилися до Господа і того ж спромоглися обітованого блага. Звертаюся тепер до вас, галатів, що прийняли моє благовістя про спасіння в Господі Ісуса Христа благодаттю Святого Духа, чи не бачите, що всі ви, і юдеї, і язичники, так само стали синами Божими вірою про Христа Ісуса; всі ви однаково стали Христовими. Якщо ж ви Христові, то насіння Авраамове і, за обітницею, спадкоємці, тобто спадкоємці Авраамові чи спадкоємці благ, обітованих Авраамові, за духом самої обітниці. Звідси саме собою виходило: отже, ви маєте вже все через одну віру; нічого вам більше зв'язатися із законом і себе в'язати їм без будь-якої користі. Таким є зміст цього заключного відділення (вірші 26 – 29). Сама мова не становить труднощів розуміння її. Але як вона стосується найістотнішої сторони у справі влаштування нашого порятунку, то тлумачити її не зайве. Усі ви – сини Божі, каже Апостол. Синство Богу, за образом улаштування нашого спасіння, таке істотне в справі спасіння, що йому не можна не бути: бо головне тут народження від Бога за образом Творця, тобто Господа Ісуса Христа. Чому євангеліст Іоанн пише: «ялиці прияша Його» (Слово, тіло колишнє), «дасть їм область чадом Божим бути, віруючим в Його ім'я: що не від крові, ні від похоті тілесні, ні від похоті чоловічі, але від Бога народившись» (1:1). Без цього нового народження і порятунку немає: «але хто не народиться водою і Духом, не може принести до Царства Божого» (Ів. 3, 5). Але народжені таким чином від Бога, звичайно, суть уже по тому самому і Божі сини. Це відбувається благодаттю Святого Духа за умови віри в Христа Ісуса. Апостол і каже: ви – сини Божі «вірою, що про Христа Ісуса» . З'являючись у суспільстві, що не знали Христа Господа, апостоли оголошували їх благовістям, кажучи: всі ми згрішили в нашому предку і стали гнівними Богові. Явив до нас Бог милість Свою, влаштувавши нам спасіння в Єдинородному Сині Своїм, Який, втілившись, смертю Своєю загладив гріхи наші і, піднявшись на небо, Духа Святого послав, Який, бувши прийнятий в обрядах віруючими, умертвляє в них самий. Коли слухачі схилялися до віри в благовісті, їм говорилося словом апостола Петра: «Покайтеся, і нехай хреститься кожен вас в ім'я Ісуса Христа на залишення гріхів і приймете дар Святого Духа» (Дії 2, 38). Ті, хто робив це, народжувалися в нове життя від Бога. І ось, сини Божі. Святий Павло пояснюється тим, як ті, до яких він писав, всі суть сини Божий, і говорить- Гал.3:27. Бо Єлиці в Христа хрестилися, у Христа вдягнилися. Ті, що хрещаються вже по тому самому, що в хрещенні народжуються від Бога, є синами Божими. Але апостол поглиблює думку і синівство Богу хрещених показує найщирішим у словах: «у Христа облекостеся» . Народження від Бога, яке в суті те саме, що й творіння, не потрібно зближувати з Богом народжуваного, що твориться: він може залишитися дуже далеко від Бога. Але той, хто зодягнувся в Христа, Сина Божого, не може бути далеко від Бога. Стаючи єдино з Христом, суттєво поєднується він і з Богом. Святий Златоуст каже: «Чому він не сказав: єлиці у Христа хреститеся, від Бога родитеся? Тому що вжитий ним вираз сильніший і величніший. Бо якщо Христос є Син Божий і ти в Нього вдягнешся, маєш Сина в самому собі і до Нього уподібнився; то ти приведений через це в одну з Ним спорідненість і в той самий образ». Що означає вдягнутися у Христа? Порівняємо два вирази: хрещений отримує нове життя; і: хрещений вдягається у Христа. Вийде, що нове життя є вдягання у Христа або, що те саме, нове життя є здобуття життя Христового, організування нашого внутрішнього ладу за образом Христа Господа. В інших місцях святий Павло так і говорить. У Посланні до Ефесів говорить він, що істина про Христа ось у чому полягає: «відкласти вам, по першому життю, стару людину, що тліє в пожадливих чарівних: обновлятися ж духом вашого розуму, і зодягнися в нову людину, створену за Богом, у правді і преподобії 2». У Посланні до Колосян пише він знову: «не брехніть один на одного, зберігся стару людину з діяннями його і зодягнувся в нового, оновлюваного в розум, за образом Творчого його: де немає Еллін, ні Юдей, ні обрізання, і необрізання...». ). З усього цього очевидно, що в хрещенні, що дає синівство Богу або зодягання у Христа, відбувається істотна зміна всього внутрішнього морального устрою людини. Він стає христоподібним; а від того потім і життя починається христоподражательное. Що така точно була зміна хрещених, це до очевидності дотичну виправдовувалося справою над хрещеними у віці, і до того ж з повною вірою, з повною свідомістю справи. Ми хрещуємося немовлятами і, не зустрічаючи потім ні в собі, ні в інших того, що обітовано хрещення, важко засвоюємо собі думку про силу хрещення. Але дарування Божі нерозкаяні. І нашого хрещення сила та сама. Щоб вона відкрилася свого часу у повному своєму значенні, це лежить на вихованні. І це головне, на що слід спрямовувати виховання, хоча воно найменше мається на увазі.— Таким чином хрещені, наділяючись Христом, приймають зобов'язання і отримують сили жити життям Христовим, мислити Його думками, бажати Його бажаннями, відчувати Його почуттями, діяти Його діями, у всьому виявляти в собі Христа. Гал.3:28. Немає Юдей, ні Еллін: немає раб, ні свобода: немає чоловіча стать, ні жіноча: бо ви єдино їсте про Христа Ісуса. Коли всі християни благодаттю Святого Духа творяться внутрішньо за одним зразком – Господу Ісусу Христу, то явно, що вони всі за духом однакові. Як ззовні люди мають свій тип, що відрізняє їх від усіх інших створінь, так християни внутрішньо мають один тип морально-релігійного ладу, який відрізняє їх від усіх людей. «Всі мають один образ і один образ Христа» (святий Золотоуст). Зовнішність у християнстві – ніщо. Воно має справу з душею. Зовнішні переваги та непереваги жодного впливу не мають на власне християнську гідність. Тут все залежить від сили віри, відданості Христу Господу та готовності на будь-які пожертвування на вгоду Йому. Міра цих прихильностей визначає в душі міру прийнятності благодатних сил, які й творять. Звідси можна бачити, що раб і проститель стоїть іноді незрівнянно вище за мудрих і царів, і слабка жінка вища за чоловіків. Блаженний Ієронім пише: «Коли хто зодягнеться в Христа і вогнем Святого Духа обійметься, не розрізниш, золото хто є або срібло. Коли вогонь проникне і обімете всю масу, тоді все стає одним вогненним світлом і всяка відмінність роду і стану тіл зникає під таким вбранням. Так і в Христі Ісусі немає юдей, ні еллін. Ні юдей не краще від того, що обрізаний, ні еллін не гірший від того, що не обрізаний; але як юдей, так і еллін якщо бувають краще чи гірше, то бувають за якістю та силою віри своєї. Також раб і вільний можуть і в християнстві відрізнятися, але не станом, а вірою. Може і раб бути вищим за вільний, і вільний перевершувати раба, – але все вірою. Так само чоловік і жінка відрізняються фортецею і слабкістю тіла, але віра визначається настроєм серця, і буває часто, що дружина рятує чоловіка, і чоловік передує дружині у вірі. Коли таким чином знищується всяка відмінність родом, станом, тілом, через хрещення Христове і зодягання у Христа, то всі ми єдині в Христі, як і Господь молився, щоб, як Він і Отець єдина суть, і ми в них були єдині (Ін. 17, 21)». Усі ви єдино про Христа Ісуса. "Єдино" - по-грецьки стоїть: εις, - Єдиний. Думка та, що всі ви як один, або що один, те й інший: що одному дається, те дається і іншому. Через зовнішні відмінності ніхто не втрачає нічого, що личить йому, як християнину. Гал.3:29. Чи ж ви Христові, бо Авраамлі насіння є, і за обітницею спадкоємиці. «Якщо ви Христові» – Христу присвоїлися і Христом присвоєні: увірували в Христа, і полюбили Його, і ним прийняті у вподобання, покрив, захист і щире спілкування. "Христові" – зодягнені у Христа, внутрішньо організовані за образом Христа благодаттю Духа Христового і тому, що породжені Христом і про Христа. «Бо Авраамлі насіння є» . Потомство, обіцяне Аврааму, було не тілесне тільки, але переважно духовне, яке складалося через уподібнення Аврааму вірою, коли, тобто, хто вірою вступав у спорідненість із ним. Апостол каже: Ось ви стали Христовими, увірували в Христа. Знайте, що через це ви вступили в коло нащадків Авраамових. Або: ви насіння Авраамове, тому що духовно народилися від Христа, що по плоті походив від Авраама. Блаженний Ієронім пише: «оскільки обітниці дано Аврааму та насіння його, яке є Христос Ісус; слід, що ті, котрі є сини Христові, це, тобто, насіння Його, є також насіння Авраамове, насіння від насіння. Але коли Господь наш Ісус Христос називається насінням Авраама, то це потрібно розуміти стосовно тіла, тому що Він мав народитися від його роду; а коли ми, прийнявши слово Спасителя, увірували в Нього і через те сприйняли благородство роду Авраамового, якому дано обітницю, то це треба розуміти духовно. Ми насіння Авраамове – через прийняття насіння віри та євангелії». «І за обітницею спадкоємиці». Нащадкам Авраама обітована спадщина землі Ханаанської, яка й стала потім іменуватися обітованою землею. Але як потомство його не одне плотське, а й духовне, те й спадщина його теж не одна плотська, а й духовна. Духовна спадщина складала блага у Христі Ісусі – виправдання, облагодатування, святе життя з перемогою над гріхом і, особливо, Царство Небесне. Спадщина землі обітованої була прообразом цієї духовної спадщини. У нього вступають як юдеї, так і язичники – вірою в Христа Ісуса та благодаттю Святого Духа. Цим і виконується обітоване Аврааму благословення всіх про насіння його. Що з цього міркування виходило, святий Апостол залишає вивести самим галатам. Дух благодаті отримали, насінням Авраама стали, спадщину його отримали: чого вам ще бажати та шукати? І якщо все це, таке високе й дорогоцінне, одержали ви однією вірою в віддане мною вам благовістя: яка ще потреба звертатися туди й сюди, шукаючи нових способів до зміцнення за собою цих благ, ніби Той, Хто їх дав вам забув обумовити саме отримання їх усім необхідним? Отже, все залишаючи, вседушно перебувайте в єдиній вірі і житті за духом цієї віри, не допускаючи себе вагатися чимось у вірності шляху, що тримається вами до спасіння. В) Переконання чи вмовляння Галатів прийняти доведену істину про непотрібність закону і не в'язати себе законом (Гал.4; Гал.5:1 – 12) Доказав святий Павло непотрібність більше закону навіть для юдеїв, тим більше для язичників, і, відповідаючи на заперечення, з'ясував тимчасове призначення закону, хоча явно потрібного свого часу. Тепер починає переконувати галатів не в'язати себе законом і, якщо вже прийняли що, кинути те, тримати себе далеко від нього, вільними бути від нього. Переконання свої святий Апостол бере з таких сторін справи, з яких зазвичай запозичують їхні укладачі таких промов. При цьому він діє переважно: 1) на розум; то переважно: 2) на серці; то переважно: 3) рішення волі. 1) Умовні переконання (Гал.4, 1-10) Ніщо не переконує такого розуму відмовитися від своїх думок, як доведення їх до безглуздя. Святий Павло на першому місці і ставить переконання, що виходять з уявлення безглуздості (ab absurdo) триматися закону після пришестя Господа Спасителя. Він каже ніби: а) юдеям: отже, бачите, що закон пестун нам. Батько зазвичай віддає сина під пестунство до певного часу. Закінчується цей час: кінчається і пестунство; син вступає у права сина. Як було б безглуздо, якби цей син усе тиснувся під пестунство, коли вже зодягнений у права сина?! Так і ми були під пестунством закону до часу. Але настав кінець цього часу; Бог послав Сина Свого і через Нього ввів нас у синівство, у права синів. Як безглуздо тепер нам тиснутись під закон і тримати себе поряд із рабами, коли ми вже сини?! «А що ви сини, про це свідчення маєте в собі: послав вам Бог Духа Сина Свого, Який і творить у серцях своїх почуття синівства до Бога, за якими ви кричати дерзаєте до Нього: Авво Отче!» (Гал.1-7); б) така мова до юдеїв, що перейшла наприкінці та на язичників. Але ці останні могли сказати: та як же нас спершу звертали до юдейства і зовсім зближалися лише з тими з нас, які цілком підкорялися всьому закону?! Тоді була інша справа, відповідає їм апостол. Тоді юдейство було єдиною істинною на землі вірою, і ви добре робили, приймаючи його. Нині ж, коли Бог Сам Себе вас присвоїв крім закону, ваше звернення до немічних стихій закону не має жодного сенсу (Гал.4, 8–10). а) Цінні для іудея (Гал.4, 1-7) Порівняння закону з пестунством дуже ясно висловлює і потребу, чи ціну закону, і його тимчасове значення. Як таке порівняння разом дуже вразливе, то на ньому найперше і зупиняється святий Апостол для здобуття своїх переконань галатам. Гал.4:1 - 2 . «Гаголю ж, коли спадкоємець млад є, ніщо кращим є раба, Господь цей усіх, але під володарі і приставники є, навіть до нароку отця» . Бере святий апостол значне обличчя. Має сина. Син цей, за своїм народженням, є син і спадкоємець; але, поки він малий, отрок, юнак, віддається батьком під владу дядьків і педагогів, для виховання та освіти, щоб, ставши повнолітнім, він і правами сина, і спадщиною міг користуватися не абияк, а отже, на славу батька. У цьому стані пестунства син нічим не кращий за раба, тому що залежить від батька, сам по собі нічого не може робити, а має все робити, як накажуть чи дозволять приставники. Зауважимо, що порівняння у святого Апостола цієї переважної риси й стосується – невільності, зв'язку, ніби під'ігства. Інша риса: до нароку (призначеного терміну) батька - не назавжди так робиться, а до часу, визначеного батьком. Закінчується цей час, закінчується і цей зв'язок. Син, як уже вихований та навчений, починає діяти самостійно. Гал.4:3. Також і ми, коли бехом молоді, під стихіями бехом світу поневолені. Перша риса порівняння: так і ми, юдеї, за первісним Божим обранням, сини Богові, як Сам Він через Ісаю свідчить: «сини рідних» (Іс. 1,2). Ми обрані на те, але не раптом явлені такими. Справжні Божі сини – ті, що народжені від Бога; але такими можна бути тільки у Христі Ісусі, коли ті, хто приймає Господа, народжуються істотно від Бога (Ін. 1, 12 – 13). Але прийняти Господа в той час народ не спроможний. Треба було виховати його для цього. Вихователем і призначено закон. Ось цю нездатність прийняти Господа, щоб через Нього суттєво стати синами Богу, святий Апостол і називає немовлям іудейського народу, що робило необхідним пестунство, як під'їгство. Головну рису порівняння виражає святий Апостол словом: «бехом поневолені»: ми були як раби, перебували в стані невільному, звідусіль були пов'язані: не торкнися, не смакуй, не осягни. Тяжка рука водила нас, на нас лежали нелегкі узи. «Стихіями світу» називає Апостол закон, як служіння Богу переважно речами – речове. Усі виправдувальні, освятлювальні і умилостивительные чини закону відбувалися у вигляді стихій, тобто речових елементів. Такі: обрізання, жертви, обмивання, пахощі, масті, новомісяччя, суботи та інше. І все тут було до подробиць визначено як невідкладний закон, порушення якого гнів Божий приваблював. Хочеш не хочеш, роби; інакше страта. Це і є поневолення. При цьому це було такого роду поневолення, яке виховувало і навчало. Тому тут можна мати на увазі переносне значення стихій. У греків стихіями називаються літери, у тому числі складаються слова, а далі – початкове навчання, запропоноване дітям. Це дуже застосовно до закону. Він був точно початкове навчання. Ми були поневолені, каже Апостол, закону, у видах початкового навчання, яке має скінчитися, коли прийшов Вчитель справжньої премудрості. Блаженний Ієронім пише: «віршами світу назвав Апостол тут тих же, кого раніше назвав повелителями та приставниками. Можна під ними розуміти і букви, з яких складаються склади і слова і які заучуються не самі для себе, а для іншої справи, для того, тобто, щоб можна було читати складну мову, маючи на увазі вже не порядок букв, а сенс, що виражається словами. Під літерами ж можна розуміти закон Мойсеїв і висловлювання пророків, тому що через них сприйметься страх Божий – початок премудрості та керівництво до Збавителя, Господа Ісуса Христа». Святий Златоуст зводить мову і застосування цього порівняння, чи виведення з нього. «Апостол говорить тут про молодість не за віком, а за розумом і показує, що Бог із самого початку хотів нам дарувати Свої благословення; але оскільки ми перебували ще в стані молодості, то й залишив нас під стихіями світу, тобто залежно від молодиків та субот, оскільки ці дні залежать у нас від течії сонця та місяця. Отже, тепер ті, хто приводить вас під ярмо закону, роблять те саме, що вас, які досягли досконалого віку, знову повертають у дитинство. Чи бачиш, що означає спостереження днів? Пана, дому володаря, що має повну владу над усім, воно зводить у стан раба». Гал.4:4 - 5 . Коли ж прийде кончина літа, посла Бог Сина Свого (Єдинородного), що народжується від дружини, омивається під законом: нехай підзаконні викупить, та всиновлення сприймемо. Друга риса порівняння: нарок отчий щодо нас скінчився. Бог послав Сина Свого, Який зняв з нас пута неправства законного і ввів у права синів. Усі риси і терміни, тут вжиті, власними силами мають глибокий зміст і можуть бути підставою для наведення про найвищі істини; але ціль у Апостола лише порівняння витримати і сказати, що пестунство скінчилося: ми сини. Нема чого нам зв'язуватися законом. «Коли ж прийде смерть літа. - Кончина» - виконання; "Літо" - певний час Виповнилося час, скінчився нарок отчий, час, визначений для виховання, минуло, і саме виховання по можливості відбулося: термін, призначений у таємницях Божого промислу про людство, наблизився. «Якого часу скінчився? – питає Екуменій і відповідає: – Того, куди слід прийти Христу. Час пришестя Христового був насамперед визначений пророком Даниїлом; воно скінчилося в царство кесаря ​​Августа, коли відбулося і втілення Бога Слова і явився Христос». Христос є центром руху людства в часі. До Нього все до приходу Його в тілі; і від Нього все по приході Його. Очевидно можливо інших це негаразд відчутно; але з внутрішнього життя цьому інакше не можна. Все духовне, істинно Боже від Господа Ісуса: зовнішня історія може йти своєю чергою; але серед нього незримо зріє плем'я Боже, єдине цінне, поза яким все мізерно. «Посла Бог Сина Свого» . Говорить про послання Сина заради того, що вселяє про введення підбільців у синівство. Син посланий, щоб відставити пестуна і тих, що були під ним, до чину синів. не є тому тільки людина, до чогось особливого призначена. Надсилається не ходатай, ні Ангел, але Син, тобто ні з кола людей, як надзвичайний посол за призначенням, ні з кола Ангелів. Як, крім цього, залишаються лише Особи Пресвятої Трійці, то в слов'янському нашому тексті природно додалося: «Єдинородного», якого слова немає в грецькому тексті, в означення, що Він одного з Богом Батьком єства, хоча це вже полягає в слові: Син. Бо коли Бог посилає Свого Сина, то, само собою, посланий є Син Божий. «Народженого від дружини» . Посланий Син народжується від дружини, вступає в ряд тих, що народжуються таким чином, не був у Особі Своєму один з ними. Той же Син, що був, народжується, як людина, і є двоїстим у єствах, перебуваючи єдиним Особою, Сином Божим Єдинородним – втіленим. Слово: "дружина" - вжито тут у тому ж сенсі, як у євангеліста Матвія: "Маріам дружину" (Мф. 1, 20) і Луки: "з зарученою йому дружиною" (Лк. 2, 5). Блаженний Ієронім пише: «слово: γυνη no властивості грецької мови, означає більше жінку, обличчя жіночої статі, а не дружину». - народжується від дружини; отже, без батька. Не було потреби святому Апостолу сказати, як народжується. Але оскільки посилається Батьком, то тут доречна думка, що діянням Його і народжується, як людина. Грецький текст не суперечить і перекладу: «якого народжує», – який подає думку, що посланий Син Сам влаштував Своє народження за людством. Якщо пригадаємо слово святого Луки, що народжене в Приснодіві від Духа є Свята, то прийдемо до висновку, що, за духом Писання, втілюється Син Божий, сама ж дія втілення або прийняття людського єства здійснюється Триїпостасним Божеством: бо дії Божества нероздільні в Ліці. Для спасіння нашого було необхідно, щоб Спаситель наш був людиною повною, всю природу людську має, крім гріха. Він і народжується від дружини, як і всі люди, але не тим способом, яким і гріх передається, щоб зодягнутися в природу людське, непричетне гріху, хоча з усіма його недугами. У перші часи мало особливе значення і те, що Апостол вжив прийменник εξ, а не δια. Для того Апостол не сказав: δια γυναικος , через дружину, щоб ти не подумав, що Син Божий пройшов тільки через Богородицю, але сказав: εκ γυναικος , – з дружини, щоб показати, що Господь сприйняв з неї справжнє тіло. Це без особливого з боку Апостола наміри йшло проти докетів, що згодом з'явилися. «Бувана під законом». Отже, Сам по Собі Він не підлягав закону, а став під закон, з метою послання Його у світ, як і народився від дружини. Думка в Апостола: що так було і від віку призначене. Природа прийняла Він спільне людям: «роджується від дружини», – а жив зовні як юдей; «Бувана під законом», - народившись серед юдеїв; і став Викупителем не тільки юдеїв, а й усіх. Взявши в думку всю цю промову, бачимо, що словом: "Син" - визначається Божественна висота Обличчя Викупителева, Його внутрішня слава, а словами: що народжується від дружини, що буває під законом - Його довільний стан приниження, через викриття Себе в єство людське з його недугою, окрім немощ, окрім. «Та підзаконні викупить». Господь викупив усіх людей, але святий Павло, за своєю метою, зупиняється на одних юдеях. Були ми, каже, під пестунством закону, працюючи йому, або несучи ярмо його, подібно до осіб, проданих у рабство. Прийшов Син Божий, скасував закон і вивів нас на волю, як виводять на волю рабів, викупивши їх. Син Божий підкорився закону, щоб розорити закон, знищити пута його, зробити його непотрібним. Бо вся мета його у Христі Господі. Прийшов Христос Господь, і закон повинен перестати: служіння його скінчилося, як кінчається служіння пестунів, коли пройдено весь курс виховання. Амвросіаст дотепно пояснює це, сходячи думкою до обітниці Авраамову: «Спасителю належало бути під законом, як синові Авраама за тілом; щоб з'явився обрізаним Той, Хто, за обітницею Аврааму, мав прийти виправдання мов вірою, маючи, тобто, на Собі знак (обрізання) того, кому обіцяний. Після Нього вже нікому не слід обрізуватися; бо до того часу й переходив з роду в рід знак той, доки прийшов Обітований відновник віри, якою виправдався Авраам у необрізанні, прийнявши обрізання тільки як знамення віри (і його виправдала, і мала виправдовувати всіх), щоб віруючим уже не було потрібно обрізання. Авраам потім обрізаний був, що повірив, що матиме сина, в якому благословляться всі народи. Чому доти й мав сенс цей знак, доки не прийшов Обіцяний». Обрізання ж, додамо, корінь закону. Де обрізання там і весь закон. «Та всиновлення сприймемо». Про блага втілення Сина Божого міркує тут Апостол тільки стосовно висловленого ним порівняння,— все з тією думкою, щоб переконати, що закон уже перестав і жодної обов'язкової сили не має для тих, хто повірив, за призначенням Бога Отця. Ми сини, за Божим обранням; але, до нароку отця, Отцем нашим Богом поставлені під закон, і жили під ярмом його, наче раби. Скінчився нарок; Батько, який поставив нас під це пестунство, послав Сина, щоб відставити пестуна і ввести нас у права на свободу синів. «Сказавши: «та всиновлення сприймемо», – Апостол показав, що воно є з давніх-давен нам певна, належна частина надбання; не отримували ж ми її досі через дитинство нашого розуму» (Екуменій. Те ж у святого Золотоуста і святого Дамаскіна). Апостол викладає ніби тільки зовнішнє перебіг подій у домобудівництві нашого порятунку, живлячи млеком, а не брашном. Але такі слова (вірші 6 – 7) дають розуміти, що він і сам дивився тут глибше, як і скрізь, і читачів мав на увазі входити в ту ж глибину за ним. Син Божий прийшов і зробив нас синами. не оголосив тільки, а зробив, – дав область Божими дітьми бути заради того, що в Ньому ми народжуємося від Бога. Тут синівство не номінальне, а суттєве. Поставляючи цю думку стосовно закону, отримаємо такий хід думок: закон, як дядько, розсудив зовні, утримуючи пориви на гріх; але Син Божий, прийшовши, дарував Святого Духа, Який, відроджуючи віруючих до нового життя про Христа Ісуса, підсік пориви, винищуючи гріх усередині благодаттю. Після цього зовнішня опіка закону сама собою відпадає. Закон перестає подібно до того, як розламується лялечка, коли всередині утворився і ожив метелик. Наступні слова Апостола про Духа Святого показують, що в суті справи в Апостола є основною думкою, прихованою під зовнішньою історією справи. Гал.4:6. І як ви є синові, послав Бог Духа Сина Свого в серця ваші, волаючи: Авво Отче! Ось і тут святий Павло від: ми – раптом переходить на: ви, як у (Гал.3, 25 – 26). І немає сумніву, що й тут доречне таке ж доповнення думок, що передбачалося там. Ми (іудеї), говорить як би Апостол,— по ходу домобудівництва Божого, що були досі під пестунством закону і нічим, через ярмо цього, що не відрізнялися від рабів, введені нині у свободу синів Сином Божим, що прийшли по закінченні терміну нашого підпестунства і присвоїли нас; а ви - язичники, - і не бувши під цим ярмом рабства закону, прямо вірою приліпилися до Сина Божого, що прийшов, і прийняли від Нього не ім'я тільки, а й істотну якість синів. Таким чином, і ми і ви, всі віруючі, стали синами. А що ви точно сини, за доказом на це немає потреби ходити далеко. Свідоцтво про те – у вас самих, – Дух, у вас присутній, Яким усе ваше внутрішнє ваше роззирається до Бога: Авво Отче! Бо цього Духа ви не могли б мати, якби не були синами. Тому Він у вас є, що ви сини; як і сини ви, бо Він у вас є. Він і зробив вас синами, відродивши благодаттю Своєю і поставивши вас у чин народжених від Бога, які є сини Йому. Відродивши вас, Він перебуває у вас і тримає вас у почуттях синівства Богові. Вислів Апостолова вселяє думку, що оскільки сини, то Бог Духа послав. Насправді ж Дух Святий через відродження робить синами, які вірують у Господа. Але цих моментів можна не розрізняти: вони входять один в одного. Дух Божий робить синами – відроджуючи, чи всіх? Не всіх, а тільки тих, котрі повірили в Господа, поклали слідувати Йому в усьому і задля цих прихильностей прийняті на благовоління Боже, ніби наречені бути синами. Після цього Дух Святий, прийшовши через обряди, робить їх синами суттєво, і, зробивши їх такими, перебуває в них, і навчає підноситись до Бога, як до Отця. І по ходу влаштування спасіння нашого так було, що настав час, духовно, в синівство юдеїв і язичників, – прийшов Син Божий, здійснив усе накреслене в Раді Божій про наше спасіння і, піднявшись на небо, Духа Святого послав від Отця. Цей Дух потім і синотворив усіх, хто вірував. У святого Апостола та думка і була, щоб переконати: тепер уже все треба кинути стороннє; бачите, настав час бути людям синами, як ясно це ви можете бачити від Духа, у вас самих чинного. Дух є; не шукай більше нічого, ні на чому іншому не спирайся, нічим себе не в'яжи. Дух кричить у серцях: Авво Отче! Наче щось містичне, потаємне, крім чи глибше свідомості, що діє у віруючих. Ні; це справою є і визнається істинно віруючими і які мають у собі дію Духа благодаті. У них все внутрішнє так налаштовується, що вони глибоко почуваються синами Богові, і Бога усвідомлюють Батьком собі. Це є надбання всіх християн І тепер ті, які зберегли благодать хрещення, живучи безперервно, як слід християнам, почуваються такими. Ті ж, хто втратив благодать хрещення, не можуть почуватися такими. Їм треба повернути цю благодать покаянням і потім дати благодаті взяти гору через подвиги самовідданості, подвижництва і доброчинності. Тоді й у них відродиться те саме почуття синівства Богові. Так навчають усі духоносні отці. Що так буває, - візьміть у порівняння почуття раба, який вкрай завинив перед паном і нічого не чекав від нього, крім смерті, а тим часом, повернувшись до нього з каяттям, прийнятий їм милостиво, обласканий і введений у колишній чин. Слуга такий не втримається, щоб не звернутися з глибини душі до свого пана: батько мій рідний! З цим почуттям він згодом і залишиться. Так буває в нашому дусі по відношенню до Бога. Це так істотно в християнстві, що, хто не має такого почуття до Бога, той ще не став істинним християнином; але або живе в недбальстві, або ще не дійшов до терміну дієвості Святого Духа у серці. Як цей предмет першої важливості для нас, то наведу промови всіх давніх тлумачів, які зупинялися на ньому своєю увагою. Блаженний Єронім пише: «Що ми сини, Апостол доводить від Духа, Якого маємо у собі. Ніколи не зухвалі б ми волати: Отче наш, що Ти на небесах! якби не усвідомлювали в собі Духа, що живе, що волає: Авво Отче! Звідси як той, хто має Духа Сина Божого, є син Богу, так і той, хто не має Духа Сина Божого, не може іменуватися сином Богу». Амвросіаст так міркує: «коли язичників, які увірували в Христа, що були раніше ворогами, назвав він синами, немає сумніву, що він так само називає і євреїв, які, як відомо, отримали цю назву давно-давно. Але ім'я це вони отримали хіба що тільки, щоб воно після утвердилося за ними і істотно через Христа. Без Духа воно не було повно, суттєво. Щоб нам мати на собі спробу, що ми точно всиновлені Богом, Він дав нам Духа Свого, Який показує знак Отця на синах; і Він дає нам сміливість говорити до Бога те, чого раніше, через неміч і негідність, не сміли ми говорити, тобто: Авва Отче». Ось що говорить блаженний Августин: "Апостол сказав, що ми, євреї, були викуплені з-під закону, щоб отримати синівство. Залишилося показати, що синівство належить і язичникам, які не були під законом. Це він і робить, пам'ятаючи дар Святого Духа, даний кожному. Чому Петро захищається перед віруючими євреями, хрестячи необрізаного Корнилія сотника, кажучи, що він не може заборонити воду тим, хто вже отримав Святого Духа (Дії 10:47), коли він сказав: «Чи ви прийшли від діл закону Духа, чи від слухання віри?» (Гал.3, 2). Тому тут він каже: «Оскільки ви сини, то Бог послав у ваші серця Духа Свого Сина, який кличе: Авва, Отче!» " Екуменія - для всіх східних, для всіх говорить те саме: "Як видно, що ми удостоєні синівства? Від Духа синівства. Він нас осінив і вчить нас (бо це означає: "волаючи") називати Бога Отцем; чого, звичайно, не сталося б, якби ми не отримали синівства". Гал.4:7. Те саме стосується слуги, але сина: або навіть сина і спадкоємця Бога, Ісуса Христа. Прийшов Син Божий у тілі, ти приліпився до Нього вірою і отримав відродження від Духа Божого, що в тобі тепер і в синівстві Богові тебе запевняє: "тем же", - таким чином звідси очевидно, що ти не раб, а син. "Неси" - ти; знову зміна особи, якого звертається мова. Спочатку "ми", - тобто іудеї; потім "ви", - тобто галати віруючі, з юдеїв та язичників; тепер "ти": звертається ніби до кожного віруючого з галатів, хто б ти не був віруючим, уже ти не раб, а син. Але про що ж і перед цим була мова, як не про те, що кожен віруючий, що Духа Божого прийняв, є син? Тому можна вважати, що Апостол хоче вселити: тобі вже не слід, непристойно і не можна, бути рабом. Насамперед поневолення стихійного закону мало значення; тому що так було покладено Богом Отцем, і до того ж тільки для юдеїв. Тепер скінчився час, призначений для того, - і підробка не має жодного сенсу навіть у юдеї, а не тільки у будь-якому іншому. Для кого та для чого ти це робиш? Бог тепер не вподобає до того закладу, старому; воно зробило свою справу і скасовано. Здобути що-небудь через цю працю і це приниження до раба, за неблаговолення Божого, не можеш сподіватися; та й нема чого сподіватися отримати, коли ти вже син, а отже, і спадкоємець. Маєш уже те, через що варто було б попрацювати під ярмом роботи закону. Навіщо ж тобі самовільно без будь-якої користі та потреби лізти під це ярмо! «Але ж син, і спадкоємець Божий Ісус Христос» . Пряме право – синові бути спадкоємцем батька: і тому, хто став сином Богові, бути спадкоємцем Божим. Як синівство Богу віруючим виходить через Господа Ісуса Христа, то й спадщина належить кожному віруючому через Нього. Чому в іншому місці Апостол називає віруючих, спадкоємців Божих, співспадкоємцями Христа (Рим. 8, 17). Так визначено віруючим у Господа, у Христа наділяються бути там, де і Він. Інакше цьому не можна бути: таке домобудівництво нашого порятунку. В іншому місці спадок, наданий віруючим, святий Павло поєднує з Духом благодаті. Дух благодаті, каже він у Посланні до Ефесів (Еф. 1, 13–14), є задатком спадщини. Ця ж думка прикладна і тут. Спадкоємці ви, бо сини; а сини тому, що відроджені за Богом Духом, Який і кричить у вас: Авво Отче! Знайте, що подібно до того, як ваше синівство є суттєвим, а не номінальним, оскільки ви відчуваєте в собі Духа синівства, так і ваша спадщина не підлягає суперечці, тому що в тому самому Дусі синівства ви маєте запоруку цього, заставу, що ви її неодмінно отримаєте. Промова святого апостола в цьому розділі дотримується того ж порядку, що й у (Гал.3:23-29). Але там він звів усе до того, що віруючі в Господа стали потомством Авраама і, згідно з обітницею, спадкоємцем; спадкоємці, тобто того, що було обіцяно Аврааму; і йому було обіцяно благословення щодо його Нащадка, тобто Господа Ісуса Христа, усіх народів, заради віри. Отже, мається на увазі успадкування всіх благ лише Царства благодаті. Тут, зрозуміло, апостол несе думку далі, за межі часу, і, називаючи віруючих спадкоємцями Бога, має на увазі блаженство, яке чекає на них у Царстві слави, запорукою якого є участь у благах Царства благодаті. Укладемо це відділення словами святого Золотоуста: «якщо благодать зробила нас із рабів вільними, з немовлят досконалими, з чужих спадкоємцями і синами, то чи нерозсудливо і вкрай невдячно буде залишити цю благодать і повернутися в колишній стан?» «Дуже, людино,— вигукує Екуменій.— Ти вже не раб, а син Бога і спадкоємець Його. Через Єдинородного Сина Божого, що втілився і все наше, що поніс, ти вже не раб, не під ярмом закону. Вонми благословення Пресвятої Трійці! Отець посилає Сина, Син втілюється, Дух Святий сприяє і, увійшовши в наші серця, навчає нас волати: Авво Отче! Як же тепер не безглуздо тим, які через Христа Господа і Духа Святого стали синами Богові знову звертатися до закону?» б) Цінні для язичника (Гал.4, 8-10) Так виставив святий Апостол безглуздість звертатися до закону про прийняття благодаті, маючи на увазі юдеїв, як вони були раніше; тепер те саме виводить він, дивлячись на язичників, як вони були раніше (Гал.4, 8 - 10). Однак це невеликий розділ, дещо темний у потоці мовлення та його зв’язку. У вірші 8 це слово явно звернено до язичників, які не знали Бога; але далі, у вірші 9, мова, здається, змінюється і переходить до євреїв; бо тільки про них можна сказати, що зграї повертаються до слабких і поганих елементів. Крім того, незрозуміло, на що відповідає початкова частка: «але», тому що вона незграбно вписується в рядки, що безпосередньо перед нею. Тому в розумінні цього місця немає згоди між тлумачами, як стародавніми, так і сучасними. Усі погоджуються, що мова звернена до язичників, але не всі однаково здатні звести до них усі вжиті тут терміни. "Але". – Ця частинка чуйна: на що вона реагує? Інші кажуть: на передні слова нібито: ось якої ласки і честі ти удостоївся! стали синами правдивого Бога; а потім ви служили богам, які не є богами або яких взагалі не існує в реальності. Перші слова, безумовно, добре підходять до цього поєднання, але подальше мовлення з ним зовсім не підходить. Можна припустити передбачувану чи дійсну промову до Апостола з боку язичників: та як же раніше нас звертали в юдейство з такою ревнощами, і до того ж у близькі зносини входили тільки з тими з нас, які приймали обрізання та все інше; а тепер учите, що все це зовсім непотрібно? Святий Апостол відповідає їм: але тоді ви Бога не знали і служили хибним богам; тоді тільки віра на землі була істинна – юдейська, і ви добре робили, звертаючись до юдейства: від брехні та помилки ви переходили до істини. Тепер же, коли Бог істинний Сам покликав вас у спілкування з Собою, крім закону, як це ви бачите, навіщо тепер вам звертатися до цих немічних стихій, тобто речового служіння, яке вимагає закон? Це поєднання мови йде ближче; лише термін не зовсім в'яжеться: паки – знову, знову. Але він незручно в'яжеться і при будь-якому іншому розумінні. Інші визнають, що тут починається нова мова і частка: "але" - служить тільки перехідною частинкою, як би так: але послухайте, я ще ось що вам скажу! Тоді, в язичництві, ви служили хибним, мрійливим богам, і служили їм стихіями, жертви приносячи, омовіння роблячи і таке інше. Як же тепер, коли ви пізнали істинного Бога і коли істинний Бог прийняв вас у таке спілкування близьке, як і тепер знову звертаєтеся до тих же немічних стихій, щоб служити ними Богу?! Це поєднання пряміше. Те, що галатійські християни з язичників зверталися не до язичницьких, а до іудейських чинів, не робить ніякої перешкоди. Бо й юдейські чини всі були стихійні і зовні від язичницьких не відрізнялися. Ціну їм особливу давало те, що вони Богом засновані та містили перетворювальну силу. Тепер, коли вони втратили своє первісне значення, вони стали рівними язичницькому стихійному служінню. Апостол не каже: до того ж звертаєтеся, а: до такого ж стихійного, тілесного служіння, вселяючи, мається на увазі, що їхнє служіння має бути тепер словесним. Святий Златоуст каже: «Тут Апостол звертається вже до тих, що повірили з язичників і каже, що і служіння ідолам так само, як і спостереження днів, і що воно тепер заслуговує на більше покарання, ніж раніше. Сенс його слів такий: тоді ви були так прикуті до землі тому, що проводили життя в темряві та в омані; а тепер, пізнавши Бога або, краще, ним бувши пізнані, чи не заслуговуєте більшого і найжорстокішого покарання, коли, знехтувавши про вас піклування, добровільно піддаєтеся знову тій же хворобі, якою страждали раніше?» Так і всі східні – святий Дамаскін, Екуменій, Феофілакт та Феодорит. У Феодорита у словах чується певний відтінок. Він пише: «Апостол намагається довести, що дотримання днів за законом є ідолослужінням. Бо перш, ніж сподобилися ви покликання, каже він, служили «не за єством сущим богам», обожнюючи стихії. Але від цієї помилки звільнив вас Владика Христос. Нині ж, не знаю чому, повертаєтеся до того ж помилки. Бо, дотримуючись субот, новомісяців та інших днів і боячись порушити це, уподібнилися ви обожнюючій стихії». Така спільна думка у цих трьох віршах (8–10-му). Зробимо деякі зауваження на них частинами. Гал.4:8. Але тоді бо не веду Бога, служите не за єством сущим богом. "Тоді", - коли були в язичництві, не відали, каже, ви Бога, тобто Бога істинного, Який Єдиний є. Без Бога бути не можна: така наша природа, що вимагає Бога, і безбожники виступають з чину свого єства. Тому всі народи мали і мають Бога чи богів; але не всі знають єдиного істинного Бога. Апостол каже: Бога істинного ви не знали. А як без Бога бути не можна, то ви придумали фальшивих богів і їм служили. «Служисте не за єством сущим богом. – Не за єством сущим» , μη φυσει ουσι , – не єством, не фізично, не realiter (насправді), не насправді сущим, а вигаданим, служили мріям своєї уяви. Або служили богам, котрі хоч і існували на ділі, але не були за своєю природою боги, а: або люди, які чимось заслужили пам'ять і обожнювані, або тварі небесні чи земні, чи боввани, чи біси. Чим служили, апостол не вказує. До кого звернена була мова, ті знали, чим служили: не було чого й говорити про те. Нам же треба привести то на нам'ять: жертвами, обмиваннями, святами та подібним. Релігії по всьому світу, природно, одягаються в однакову форму. Скрізь храми, або особливі місця, скрізь особи священні, скрізь свої дії священні, скрізь свій годинник, дні, місяці. Без цього ніякої релігії бути не можна. Але тільки в істинній вірі все це виражає істину і веде до істинного богоугодження та богоспілкування; у вірах же хибних або змішаних з брехнею і це все хибно і не веде до того, що через них шукається. Гал.4:9. Нині ж, пізнавши Бога, більше ж пізнавши від Бога, як повертаєтеся ще на немічні і худі стихії, яким ще більше служити хочете? «Пізнавши Бога» . — Я прийшов до вас з проповіддю, розігнав морок вашої помилки, вказав вам істинного Бога: ось ви знаєте Його тепер. Перевага далеко не загальна, як вам відомо! Але хто мене привів до вас? Хто дав мені слово серед вас? Хто дав цьому слову таку силу, що воно здолало довговічну, закоренілу помилку вашу і дало вам зрозуміти істину? Хто вас самих обернув і дав вам силу відстати від старої брехні та підкоритися новій істині? Все – Бог. Тому краще сказати, що не ви Бога пізнали, а Він вас пізнав. Він звернув на вас уподобання і дарував вам таке неймовірно високе благо. «Не ви своїми зусиллями здобули Бога, бо ви жили в омані; але Він Сам знайшов і привернув вас до Себе» (святий Золотоуст). Бог все знає і про все промишляє. Але він називається особливо знаючим тих, яких закликає до віри істинної, які містять цю віру як слід. Чому в іншому місці Апостол каже: «пізна Бог справжня Своя» (пор. 2 Тим. 2, 19). В тому ж сенсі і в першому псалмі говориться: «Бо Господь шлях праведних» (Пс. 1, 6). Це означає особливе Боже благовоління, увагу, як би знайомство. Блаженний Ієронім пише: «пізнаними від Бога називаються галати не тому, щоб Бог чогось не знав, але тому, що Він називається знаючим тільки тих, які помилку замінили істинним благочестям». Таке нагадування дуже було вражаюче для тих, хто сподобився такій милості від Бога і потім почав ухилятися від істинного Йому угоди. Воно і для всіх таке. Його і собі Апостол приводив на думку (1Кор. 13, 12). І нам не зайве ніколи те саме робити, сповідуючи велику милість у тому, що ми народжуємося серед християн; і одразу після народження відроджуємося благодаттю у водах хрещення, а потім і виховуємося по-християнськи. Яку подяку віддамо за це Всемилостивому Господу? Нехай позбавить Він нас і від подібного галатського нещастя – від навернення до немічних і худих стихій (розумію – матеріалістичні світогляди)! Непрямо слова: «пізнані були від Бога» – можуть наводити і таку думку: ви пізнали Бога; але не залишилися без відповіді з боку Бога; і Він вас пізнав і ще більше. У істинній вірі негаразд буває, що з боку людей шукання і прагнення, а з боку Бога нічого немає. У хибних вірах, де звертаються до несущим богам, це неминуче; бо чого чекати від тих, кого нема. У істинній вірі Бог істинний завжди відповідає тим, хто шукає. Вони Його стягують, а Він наближається до них – більше, збагачуючи їх духовними благами. І відбувається взаємний живий союз, у якому і є істота віри. У Феофілакта читаємо: "пізнані...". прийняті бувши Богом (у спілкування)». «Німічні та худі стихії». Тут у святого Апостола те саме зрозуміло, що раніше виражено словами: «стихії світу» . Зрозуміло зовнішні чини підзаконних установ, які все можна назвати стихійним служінням Богу; тому що в ньому мали свою частину всі стихії - вогонь, вода, земля через проростання і тварин, повітря через птахів і повітряні зміни, від перебігу місяця та сонця, і таке інше. «Німічно й погано», бідно, мізерно, стало це підзаконне служіння після приходу Христа Господа; а перед тим служіння це було Богові вгодне і давало те, що Богові завгодно було з'єднати з ним. Приніс, наприклад, жертву про гріх відходив помилуваним; той, хто прийняв помазання, ставав особою священною та інше. Поганські подібні релігійні дії нічого не давали, були порожні, як і вся їх релігія. Після приходу Христа Спасителя і священні юдейські дії теж стали порожні, нічого вже не давали і Богу противними стали, тому що дотримувалися проти волі Його очевидною. Святий Павло це розуміє в словах: повертаєтеся на немічні і худі стихії. Він каже їм: ваше колишнє стихійне служіння було порожнім – нічого не давало. Але так само стало і іудейське стихійне служіння, коли скінчився призначений для його існування час. Отже, схиляючись тепер на прийняття юдейського закону, ви те саме робите, що знову повертаєтесь на порожнє, що нічого не дає стихійне служіння. Як же ви це дозволяєте після такого до вас великого Божого благовоління? Блаженний Ієронім пише: «немічні та мізерні стихії – це закон. І таким він став для тих, котрі звертаються до нього тепер після явлення благодаті Євангелія. Перш за пришестя певного Батьком часу, передусім проповіді Євангелія в усьому світі, законні статути мали свій блиск. Після того, як засяяло більше світло благодаті Євангельської і сонце правди зійшло над усім світом, сховалося світло зірок і промені їх померкли. Закон Мойсеїв, до Євангелія багатий, багатий, світлий, після пришестя Христа Господа став немічний, бідний і зовсім знищений Тим, Хто більший за Соломона, Іону, храм». «Вже паки згори» (знову, знову) «служити хочете. – Служити» , δουλευειν , – працювати, рабувати. Апостол каже: До порожніх стихій звертаєтеся, які нічого не можуть вам дати, і тим часом віддаєтеся в рабство їм, стаєте рабами. У законі все до подробиць було визначено; переказами старців ці подробиці настільки стали сором'язливими, що й ступити вже було неможливо, без побоювання порушити що-небудь. Погоджуючись прийняти закон, галати мали б, волею-неволею, підкорятися і всім цим обмеженням, вступити у пута рабства. І це, нагадує як би Апостол, після свободи, якою вдягнув вас Господь через усиновлення благодаттю Святого Духа?! Каже: знову хочете знову рабувати. Це тому, що й язичницьке стихійне служіння було також все визначено і представляло своєрідне рабство стихіям. Хоч галати зверталися тепер не до язичницького, а до юдейського стихійного служіння; але як вони стали тепер на одну лінію, то робили те, що поверталися знову до свого старого, не того ж, але такого ж за значенням і змістом. Гал.4:10. Дні дивитеся, і місяці, і часи, і літа. Цим віршем нічого додається до вираженої думки, лише дається пояснювальний приклад стихійного служіння, рабства стихиям. «Дні дивитеся» – спостерігаєте релігійно "дні", наприклад суботу, "місяці" – новомісячі, "часи" – багатоденні свята, як Великдень, вшановування сіней, які теж нагадують і пори року, – "літа", рік суботній або ювілей п'ятдесятирічний. Чому апостол торкнувся лише часів, релігійно шанованих, а не іншого чого? Або тому, що в ці часи визначається і все інше; так що, сказавши це, Апостол сказав ніби: спостерігаєте дні і звичайно все пов'язане з їх вшануванням, тобто весь закон. Або тому, що галати, схиляючись до юдейства, почали тільки поки що спостерігати дні, не торкаючись іншого. Цими словами визначається міра спокуси, у чому встигли вже спокусники. Обрізання ще прийнято; бракувало у галатів сміливості прийняти щось та інше. Спостереження ж часів не мало великих труднощів. Воно й прийнято. Хоча галати встигли, можливо, надати релігійне вшанування по-іудейськи тільки до субот і новомісяців або іншого якогось свята; але Апостол перераховує вже все коло релігійно шанованих юдейських часів. Блаженний Ієронім запитує при цьому: але як же і християни мають свої дні, які вони шанують, що ж? І вони підлягають тому ж докору? І відповідає: у християн все духовно, і все відбувається у дусі свободи. Додамо до цього, що не дні лише релігійно шановані є у християн, а й свої священнодійства, свої та особи священні та свої місця богослужбові. І все, що сюди стосується визначено статутом. Чи це не є зв'язок, узи, рабство? Все це є у християн, тому що без зовнішнього не можна бути у висловлюваннях наших благоговійних до Бога відносин; чи хто виливає перед Богом душу свою, чи багато хто збирається для цього в одне місце – храми. І святий апостол Павло відкидав усі зовнішні юдейські установи не заради того, що зовнішнього нічого вже не потрібно в християнстві, але заради того, що юдейська зовнішність уже не відповідала духові нової у Христі віри, чому й мала бути відкинута. Святий Павло, як і всі Апостоли, відкидаючи іудейське стихійне богослужіння, заводив всюди своє християнське, служіння словесне, розумне, духовне. Накреслення всього зовнішнього нашого чину дано апостолами; подробиці визначилися згодом: час освятив їх. Ось і статут! Але все ж таки це зв'язок; де ж свобода християнська? Вона тут. Статут хоч і визначає: так і так дій, але не каже, що, виконавши все за писаним, ти справив справу, і годі. Навпаки, наказує входити в дух уставленого, щоб діяти з духу, ніби від себе, розумно, самоохоче і, отже, вільно. Зовнішня дія одна, точно, зв'язок і узи; але коли те, для чого встановлена ​​ця діяння, сприйнята розумом і серцем, тоді дія перестає бути зв'язуючим, вона вільно розвивається з духу. І вся наша християнська зовнішність вийшла з духу. Іудійство йшло від зовнішнього до внутрішнього. Християнство виходить зсередини і вдягається в прекрасну зовнішність, як повне життя рослина одягається листям і квітами. Те, що все це встановилося у певну форму, не заважає тому бути у будь-якому місці та у будь-якій особі живим, що виходить із духу, вільним. Треба тільки триматися одного закону: входь у дух уставленого, роди його з розумом і серцем, і, завжди виконуючи його, будеш діяти з себе вільно, не відчуваючи ніякого зв'язку зовнішністю. Так статут не в'яже свободи християнської, зобов'язуючи виконувати все статутне на кшталт. Але він не в'яже тому, що в християнських зовнішніх чинопослідуваннях нічого немає такого, про що, як про юдейські чини, можна було б сказати: не торкнись, нижче смаку, нижче осяги, виключаючи незмінної форми семи Божественних таїнств. Ми маємо зовнішнє, бо без зовнішнього нам не можна бути, як людям. Вшановуємо зовнішні чини, що благоговійно встановилися, заради того, що вони освячені старовиною і свою гідність або доцільність засвідчили тим, що утворили і перевели в небесні селища стільки сонми святих. Але при цьому вчинилися в нас чини не так, щоб Церква була ними пов'язана, як узами рабства, і нічого в них не могла ні змінити, ні скасувати. Церква, християнство, у відношенні до них, абсолютно вільна, і, якщо знайде, що щось перестало бути корисним, вона може або зовсім скасувати, або замінити новим, як і ввести знову, чого немає, але що вона визнає за потрібне. І хто б стверджував, що наші чини зовсім недоторканні, крім способу скоєння таїнств, той впав би в юдейство з нього: не торкнися. Церква Божа завжди користувалася та користується такою свободою; тільки не так, що зараз одне, завтра інше. Благоговійно, зі страхом і трепетом має здійснюватися будь-яка дія статутна, - читання, спів, рух, але не така дія, - на місці його може бути й інша, - а покільки воно звертається до Бога. Той, хто творить діло Боже, з недбалістю проклятий. Хто б стверджував, що страх і трепет повинні ставитися до самих дій, і здійснювати їх у цьому дусі, той виявив би в собі юдейський дух. Благоговійно здійснюючи статутні чини, віримо, що привертаємо Боже на нас піклування, Боже до нас благовоління; але не тому, що вчинили такий саме чин: не в чині - сила, а в синівському, повному віри і відданості Богові підношенні, при тому розуму і серця. Хто став би самим чинам, оскільки таким, крім Божественних таїнств, приписувати особливу силу, той став би юдіяти. Іншим бажано (є секти такі) оголити християнство від будь-якої зовнішності; і бажання це вони думають виправдати вченням апостола Павла про непотрібність юдейського закону для християн. Вони не звернули належної уваги на те, що той же святий Павло, який усунув усі чини юдейські, скрізь заводив свої християнські. Їм видається, що мало-мало що зовнішнє, то вже і юдейство, і вони кричать: юдейство, заслуга! А того зрозуміти не хочуть, що не в тому юдейство, що є зовнішнє, але в тому, що це зовнішнє відбувається і шанується іудейською. Самі вони мріють, начебто викрили всього зовнішнього і служать Богу духом, чисто по-християнськи. Тим часом, звертаючись до Бога, приймають відому позу та особливу мову ведуть до Бога. Що це, як не чин? Чин, лише самочинний. Таким мудрецям не можна мати загальних зборів: вони і не визнають їх потрібними і поняття про Церкву Божу, як про єдине тіло, не можуть вмістити чудово, що вони і чола не перехрестять ніколи. Чи не очевидно, що дух, який їх навчає і в них живе, боїться хреста, що зруйнував всю силу ворожості. Без зовнішніх чинів нам, тимчасово просторовим, не можна бути. І в Ангелів є свої чини. І в наступному столітті будуть свої. І на все в них свій час, місце та порядок. Тільки в дусі служіння Богу може і має бути безперервним, не обмежуючись ні часом, ні місцем, ні становищем. 2) Вразливі для серця переконання (Гал. 4:11 – 20) Вказування безглуздості в образі думок змушує здаватися розум найупертіший; і він, за її свідомістю, завжди готовий буває відстати від своїх думок. Але йому може йти всупереч серцю. Тому для повної перемоги потрібно торкатися і його: цим угладжується шлях рішенням волі. До цього і приступає тепер святий Павло, збираючи різні уявлення, що можуть згладити із серця співчуття до юдейства, що утворилося в ньому, і привернути його до відчуження від закону. Це потрібно було й у тому, щоб пом'якшити гостре дію попереднього викриття у безглуздості, допускається галатами. Дія доведення чогось до безглуздя вражаюче сильно; але воно відкликається завжди гіркотою в серці тих, кого стосується, і тим уповільнює дійсну, необхідну зміну в житті. Святий Павло підсолоджує його тепер, викликаючи підбадьорливі почуття. Тут що не стих, то особливе почуття. Тому не можна вказати будь-який зокрема порядок у цьому відділенні (Гал.4, 11-20). Гал.4:11. Боюсь про вас, їжа як усі трудяться у вас. «Отецький це голос, пристойний для того, хто пам'ятає свою працю, і не бачить плоду» (блаженний Феодорит). «Боюсь за вас». "Бачить ніби Апостол, що вони так далеко зайшли, ухиляючись у гірше, що можуть і зовсім відпасти від Христа" (Амвросіаст). Зло вже почалося, прийнято і деякі плоди виявило: «Дні дивитесь». Що дивного, що спадання в юдейство і далі піде? В інших же спадання в юдейство могло скінчитися спаданням і в язичництво. Бо юдейство, після приходу благодаті, таке ж марновірство, як і язичницьке, без сили та значення. І воно – Богом відкинута віра. Станься що подібне, і праця моя пропаде. Навіть сильніше ніби висловлюється Апостол: чи не зникла й моя праця? Чи не стали ви такі, що вас і християнами називати не можна, а треба знову звертати? Боюся, чи не так далеко зайшла справа? Не каже ж цього рішуче тому, що виразно не знав, що в них і з ними, - не думав про них (вірш 20). Не про працю шкодує Апостол, а про них, що вони знову в ту ж темряву впадуть, з якої витягти їх коштувало йому стільки праці, усвідомлюючи, що він усім винен, і далеким і ближнім, шкодує разом, що цим зупиняється справа Божа. На інших обернув би він свою працю, а тут доводиться знову потіти над тими ж, які, здавалося, поставлені вже на ноги. Нагадування про працю над галатами, яку поніс святий Павло в наверненні їх і влаштуванні їхніх Церков, сильно виявити велику скорботу і розчулення, за випробуваної любові до них святого Апостола і за їхньої прихильності до нього, наданої раніше. Він «як би так каже: згадайте, скільки поту пролито над вами, і не допустіть, щоб марною стала праця моя» (блаженний Феофілакт). Марна втрата – жаліслива. Чому раніше він і про їхню втрату згадував, коли казав: даремно ви постраждали (Гал.3, 3 – 4). Тепер говорить про втрату своєї праці. Далі (вірш 19), пише, що він знову веде працю, і працю болючий. Люди ділові добре розуміють, наскільки всі такі нагадування вразливі. Святий Златоуст каже: «Чи бачиш щиру участь Апостола? Ті обурюються; а він боїться і тремтить за них. Тому й слова його: «трудься у вас» – так багато містять нищівного. Як би так він сказав: не зробіть даремними лихої праці моєї. А словами: "боюся" - і: "їжа како" - збуджує і в них неспокій і разом вдихає в них добрі надії. Бо не сказав: «всьо трудящихся» ,- але сказав: «їда як всує трудящихся» . Тобто: це не є ще корабельна аварія, але я бачу в цьому тільки небезпечну бурю і тому боюся, але не зневіряюся. Ви можете ще все виправити і повернутися до колишньої тиші». Те саме й блаженний Ієронім із деяким особливим застосуванням: «якби він хотів рішуче викрити їх, сказав би: даремно працював я. Тепер же (при цьому образі висловлювання; "їжа яко"?), бачачи, що вони ревнощі Божі мають, але не по розуму, і в спасінні їх, захоплених в оману по незрілості віри (pro errore), не впадає у відчай і знову без докору не залишає їх, щоб не подати приводу їм, безбоязно вдаватися в оману подібно до них. Даремно трудиться вчитель, коли він посилюється зводити їх до кращого і вищого, а вони через недбальство спадають у гірше і нижче». Гал.4:12. Будіть як я, так і я, як ви, браття, благаю ви. Нічим же мене образите. Порушивши жаль про втрачені над ними праці, вказавши небезпеку їх становища і надію на звільнення від неї, «потім, ніби простягаючи руку допомоги до кораблекрушення, що знаходяться в небезпеці, самого себе представляє їм в приклад, кажучи: «будьте як аз» (святий Златоуст). Всім відома була колишня гаряча ревнощі святого Павла про закон; і всім також відома теперішня його відчуженість від нього. Якщо іноді й робив щось законне, то як байдуже, тільки у видах миру і успіху євангелії. Тому він сміливо міг так казати про себе. Говорить же тут саме, наслідуючи воєначальників, які, бачачи, як воїни стоять у нерішучості чи ухиляються інуди, кричать їм: за мною! Ніщо так не натхненне, як приклад, і нічого немає легше, як йти очевидними слідами іншого. Слова: «бо я, як ви» – не зовсім зрозумілі. Бо галати, схиляючись до закону, вже не були, як він, отже, і він, як вони. Тому неминучі стали припущення; і тлумачі розійшлися. Одні думають, що святий Павло, говорячи це, мав на увазі переважно юдеїв, як би так: і я був, як ви. «Перш і я мав це ревнощі, любив закон. Але дивіться, як змінився. Тому й ви змагайте мені у цій зміні» (блаженний Феодорит). Інші думають, що святий Павло мав на увазі при цьому переважно язичників, як вони були раніше, зовсім відхилені від закону, - як би так: я юдей, а став, як ви, язичники, чужі закону, все законне залишивши і будучи всюди як беззаконник (1Кор. 9, 21). Поверніться до цієї істини і не в'яжіть себе законом; для вас це тим легше, що тут і жертви ніякої від вас не потрібно за родом не пов'язаних із законом і за вірою не зобов'язаних йому нічим. Але здається, святий Павло не мав на увазі ні язичників, ні юдеїв, а християн галатських, що схилилися до юдейства. Відстати від прихильності до закону переконує він усіх тамтешніх християн, а не юдеїв тільки чи язичників. Прийнявши віру Христову, всі вони були вільні від закону: юдеї кинули його, а язичники й не знали. Потім схилилися до нього, захоплені фальшивими вчителями. Ось цей стан і має на увазі і переконує їх: киньте закон, як я покинув. Бо і я був прихильний до закону, як ви тепер, але кинув. У цьому Посланні у святого Павла багато місць, де мова уривчаста і залишена ніби не довершеною. Такою вона і тут. До слів: «зане і я, як ви» - найприродніше доповнення і буде таке: я був, як ви тепер, ревнитель, тобто закону, але відстав від нього. Блаженний Ієронім пише: «був і я, як ви тепер, коли суворо дотримувався цих (юдейських) звичаїв і коли як гонитель спустошував Церкву Христову за те, що вона того ж таки не робила». Святий Золотоуст зайнятий переважно тим, щоб витягти з цих слів всю суму переконливих для галатів думок. Він каже: «Це говорить він (Апостол) до віруючих з юдеїв (можна поставити замість цього: до тих, хто схиляється до юдейства) і своїм прикладом переконує їх залишити давні звичаї. Якби, каже, ви й не мали іншого прикладу, то досить вам подивитися тільки на мене, щоб не боязко зважитися на таку зміну. Подивіться на мене. І я раніше був одних думок з вами і сильною ревнощами горів про закон, але потім не побоявся залишити закон і змінити життя за законом. Вам дуже відомо і те, з якою ревністю раніше тримався я юдейства, і те, як ще з більшою готовністю потім залишив його. І дуже до речі Апостол запропонував цей приклад після всього, бо багато людей швидше захоплюються одним прикладом когось зі своїх побратимів, аніж незліченною безліччю доказів, скільки б вони справедливі не були; і коли бачать іншого, що робить, швидше нахиляються і самі те саме робити». «Браття, благаю ви» . Слова ці одні відносять до попереднього: «будьте, як я»; а інші до наступного: «нічим же мене образите». Любителі літери багато займаються визначенням, куди краще зарахувати. Святий же Златоуст всю увагу звертає на те, щоб з'ясувати, як багато означають ці два слова для мети Апостола в цьому відділенні. Їм і обмежимося. «Дивися, як він знову називає їх шанобливим ім'ям, а тим разом нагадує їм і про благодать (тобто «про благодать хрещення, в силу якої ми всі – браття, народжені від єдиного Отця» 2 ). оскільки досі з усіх боків нападав на них – і сильними докорами, і суворим катуванням діл їхніх, і викриттям, що вони злочинці закону, то тепер знову послаблює свою промову і втішає їх, кажучи мовою більш ласкавою та прихильною. Бо як безперервні ласки розслабляють, так докори без послаблення запекли. Тому скрізь гарна пропорційність і середина. Дивись же, як він виправдовується у зробленому ним викривленні, показуючи, що все, що не говорив їм, говорив не через ненависть, а любов до них. Зробивши таким чином глибоку рану, він одразу виливає на неї ялинок втіхи. А щоб запевнити їх, що все їм сказане не з ненависті або ворожнечі до них сказано, для цього, привівши їм на згадку любов свою до них (у слові: "браття ..."), приєднує в виправдання своє і похвалу для них, кажучи: "молю ви, нічим мене". «Нічим же мене образите». Відхиляє могутню відродитися в галатів думка, що Апостол говорить так суворо з якогось смутку, як зауважує святий Златоуст. І відхиляє тим посвідченням, що не бачив від них жодної образи, і, отже, бути в ньому якомусь на них прикрощі недоречно. «І вульгарна людина навряд чи захоче шкодити людині, яка не зробила жодної неправди проти неї, або образити її марно і без вини. А ви не тільки мене не скривдили, але ще показали до мене велику і незвичайну прихильність. Тому й бути не може, щоб той, хто отримав від вас таку втіху, почав говорити вам по злості. Отже, я говорю це не в досаді, але через надмірну любов до вас і дбайливість про вас. «Молю ви, ніщо мене образите» . Яка ще душа прихильніша, жалісливіша і велелюбніша за цю святу душу!» (святий Золотоуст). Свідчивши, що не було приводу до прикрості, Апостол разом натякає, що привід цей буде, і дуже сильний, якщо вони заудіяють. Досі ви нічим мене не кривдили, і ось справа у вас пішла так, що можете мене гірко образити. Ви завжди були уважні до моїх навіювання, завжди робили, що я не наказував вам: і в нас все йшло так мирно. Не порушуйте цього світу, не починайте розладу, не будуйте середостіння юдейства серед нас. При любові Апостола, випробуваної галатами, і при любові їх до нього, доведеною справою, - це нагадування є дуже гострий остен (жало, голка), що сильно бодить і уразливий. Як добре це йшло до мети Апостола! Цю, здається, думку мав блаженний Ієронім, додаючи: «Ображає учень вчителя, якщо через недбальство забуває уроки його і тим робить марним працю його». Скаже хто: не кривдили, але образіть. Та хіба Апостол за себе стояв? Не за себе, а за Господа і Його діло. Але справа Господа він мав стільки зрощений з собою, що він був справою його життя. Що шкодило справі тому, те вражало зіницю його ока. Не був святий Павло байдужий до проповіді та успіхів учнів своїх. Сприятливе їм його тішило, несприятливе засмучувало... Але знову: побоювання засмутити кохану людину, збудженням якої хоче апостол вплинути на галатів, є житейське, людське почуття. Чи доречне воно у справі Божій? Почуття це є добре почуття і вкладене в природу нашу Богом, як заправник наших відносин разом з іншими почуттями. Тому, як Боже, могло бути звернене і на Боже діло. Такі прийоми у святого Апостола зводяться до одного правила, якого він завжди тримався: «Усім бих вся, та всяко деякі спасу» (1Кор. 9, 22). Гал.4: 13 - 14 . Вістайте ж, бо за неміч плоті благовістих вам перші, і спокуси мого, що в тілі моїм, не принижені, ні обплюваті, але як ангела Божого приясті мене, як Христа Ісуса. «Серцеве хвороба про галати змушує Апостола часто змінювати образ мови, то робити догани, то благати, – іноді звинувачувати, а іноді оплакувати. Ось і тут він каже їм: ні в чому не терпів я від вас образи, а удостоївся можливо найбільших ваших послуг. Не забув я честі, наданої вами мені. Хоч і велике безчестя носив на тілі своєму, бувши зганьблений, мучений і зазнавши тисячі бід - однак ви не подивилися на безчестя, але вшанували мене, «яшкірі Ангела Божого» . І що говорю: як Ангела? – «як Христа Ісуса»; тому що думали, слугуючи мені, служити Христові» (блаженний Феодорит). Навіщо нагадує про це святий Павло? Почасти, щоб продовжити почату думку і повніше її уявити, тобто що, не отримавши від них неприємності, він не міг так суворо говорити їм по відчутті прикрості, а говорить їм по одному коханню і бажанню їм добра, як би так: «і що я кажу: «не скривдите»? Навпаки, ви показали велику і сердечну прихильність до мене. Бо "вісті" та інше. Вірте ж, що сказане вам сказано не з безрозсудного гніву і пристрасного обурення душі, а за однією опікою про ваші душі» (святий Златоуст). А більше для того нагадує це, щоб поставити в їхніх душах, як йшла в них перша проповідь, як змінилися душі їхні, як, залишивши всі, приліпилися до Господа, і самого Апостола прийняли як посланого згори, і в особі його зріли Самого Господа, що послав його, як і послів зазвичай приймати, як посла. Знав святий Апостол, що коли загориться в душах їхній той самий (початковий) вогонь ревнощів по чистій вірі Христовій, то він виверне з душ їхній чуже для цієї віри, як розтоплений метал витісняє з себе всі сторонні речовини. Потім і хоче відновити його, змусивши галатів знову пройти серцем всю історію свого звернення, забуту та заслонену наступними подіями. У зверненні галатів, мабуть, було щось надзвичайне. Бо, коли зовнішньо святий Павло здавався таким приниженим, що його і обплювати можна було, він прийнятий так високо, і віра слову його така захоплена. Пам'ять про цей надзвичайний вияв сили Божої серед них сильна підтримувати і, мабуть, підтримувала в галатах той самий дух віри, і в силі, і в змісті, подібно до того, як прапор у полицях завжди надихає воїнів. Правильно так це і було, але потім потроху забуто. Забуття і дало можливість лжевчителям вкрастись у їхні душі. Відновлює тепер святий Апостол, щоб знову викинути їх звідти і все ними внесене туди. Слова: «за неміч плоті», яку тут же він називає «і спокусою, що в плоті», не настоїть великої потреби визначати з точністю. Святий Апостол хоче тільки сказати: пам'ятаєте, який я був у вас зовні? Такий, що мене принижувати і обплювати можна було, судячи з людських стосунків та понять. Але моє вчення було світлоносне, піднесене, Божественне. Ви вміли тоді розрізнити сутність справи багатоцінного під такою непоказною моєю зовнішністю? А ця сутність справи – Євангеліє моє – чи таке було, як ви тепер його розумієте? Де ж поділася ваша дотепність, що так ясно побачене вами в сутінках тепер тьмяно бачиться серед світлого дня? Тлумачники, однак, намагаються визначити, що за неміч плоті була в Апостола. І одні думають, що це якась тілесна хвороба, а інші, що це гоніння, ганьби, рани, які пристойніше називати «спокусою, ніж у плоті». Блаженний Ієронім пише: «Можемо здогадуватися, що Апостол захворів, що прийшли вперше до галатів; але, незважаючи на те, що був одержимий хворобою, не переставав проповідувати Євангеліє. Є переказ, що він часто страждав на головний біль; і вона була той ангел сатанин, який дано був йому, та йому гидоти діє, нехай не звеличується (2Кор. 12, 7). Ця неміч була спокусою для тих, кому проголошувалося Євангеліє, чи не знехтують вони того, хто обіцяє таке високе, а сам тим часом так немічний тілом. – Не недоречно й те, що, прийшовши до галатів на початку, Апостол зазнавав ганьб, гонінь, ран від тих, котрі чинили опір Євангелію. Для галатів мало бути великою спокусою, коли вони бачили, що Апостолу завдають ударів». Східні ж тлумачи всі словами: "неміч" - і: "спокуса" - дають виключно останнє значення. Святий Золотоуст каже: «Що цим хоче він сказати? Коли, каже, проповідуючи вам, я був гнаний, бичуємо, погрожуємо тисячами смертей, ви й тоді мене не знехтували. Бо це означають слова: «Спокуси мої, що в тілі моїм, не принижені, ані обплюваті» . При цьому можна розуміти тут і потаємний докір галатам, який не міг залишитися для них нечутливим. Негайно мало прийти їм на думку: стільки для нас потерпів Апостол, а ми тепер стали до нього спиною; та й чи не дивно, що на початку приниженого прийняли та честили, а потім відстали від нього. Соромно нам! «Цим і в сором приводить їх Апостол, - пише Феофілакт, - нагадуючи, скільки він зазнав за них від тих, хто противиться істині». Святий Золотоуст каже: «Чи помічаєш духовну мудрість Апостола? У самому виправданні своєму він не перестає докоряти їх, коли уявляє їм на вигляд, скільки він постраждав для них; і коли каже: однак це нітрохи не спокусило вас; ви не обплювали мене в цих стражданнях і гоніннях. Бо під неміччю та спокусою він розуміє страждання та гоніння. «Але як Ангела Божого приємне мене» . Як же тепер не дивно переслідуваного і гнаного приймати як Ангела Божого, а того, хто навчає необхідного не приймати?» “Як Ангела, як Христа Ісуса прийняли” . Це через вразливість колишньої у них проповіді, силою якої Христос Ісус був так жваво написаний у їхньому розумі, що Він, здавалося, висів розіп'ятим перед їхніми очима. Слово Апостолів виходило з уст їх не за їхнім бажанням та міркуванням, а за рухом Духа Божого. Надзвичайна жвавість мови у галатів залишилася пам'ятною святому Павлу. Не могла вона не бути пам'ятною та галатам. На це і наводить апостол цими словами. Бо вони так високо прийняли його за слова проповідного. Це повинно було поставити в їхніх душах все, що відбувалося в них при першому наверненні, що, як зазначено попереду, дуже важливо було для мети святого Апостола. Звертають ще увагу на привід δια, - δι ασθενειαν, - "за неміч". Виходить, ніби через неміч плоті проповідував. Не мав у планах проповідувати; але втримала хвороба, і я почав проповідувати. Можливо, і так. Але краще так перекласти, як у нас кажуть: через силу чи крізь сльози. Вийде-незважаючи на хворобу, якщо і вона була; або: незважаючи на гоніння та рани, або серед хвороби та ран: вони продовжувалися, а я своє робив, рухаючись серед них, через них, як інший інший через терен, крізь терен. Гал.4:15. Дещо уб'є блаженство ваше! Бо свідчу вам, бо, якби було потужно, ваше отчес викрутіле дали бисте ми. «Яке блаженство ваше» – не всі однаково розуміють. Одні: як ви були блаженні? Інші: як ви тішили мене тоді? Треті: як вас ублажали? По ходу промови тут доречно лише середнє: як ви мене ублажали? Μακαρισμος; означає: задоволення. Наочне посвідчення в цьому можна знайти в церковному уставі, де відомі вірші про блаженства називаються μακαρισμοι , – задоволення: бо там задовольняються різні чесноти, які є істотними в житті. І мова в Апостола і перед цим, і після все про те, як його було прийнято, як до нього ставилися галати, а не про самі галати. Прийняли, каже, ви мене як Ангела, як Самого Господа. І як ви мене тоді честили, величали, ублажали! Ви готові були все мені зробити, все мені віддати, всім мені жертвувати. Припливний вираз: викрутити (виколоти) очі і віддати комусь – значить: бути готовою на будь-які пожертвування для когось. Говорить про це святий Апостол, щоб змусити їх розсудити, звідки зміна в них, коли він все той самий і по собі, і у відносинах своїх до них. Слова блаженного Феофілакта можна так переказати: «на що перетворилося те (колишнє) задоволення ваше? Нині я не бачу його, тому що ви тепер ставитеся до мене зовсім неприємним чином». Святий Златоуст каже: «Тут Апостол дивується, дивуючись їхній зміні, і намагається від них самих дізнатися причину. Хто вас звабив, каже, і змінив вашу прихильність до мене? Чи не ви мені служили і лікували мої рани і дорожче за очі свої закидали мені? Що таке сталося? Звідки така ворожість? Звідки підозра? Чи від того, що казав вам істину? Але за це треба вам ще більше почитати і любити мене». Для мети святого Павла в цьому відділенні ця думка служить тим, що збуджує сором перед собою або самозасоромлення в непостійності і змушує подумати, чи добре роблять вони, відхиляючись від уроків такого захопленого вчителя віри, якого раніше його проповіді вони зовсім не знали. Звідси природний перехід до підозри нових вчителів: чи правду вони нам говорять? чи вони доброзичливості нам чи перший наставник істини? Чи немає в них чогось недоброго? Чому слідом за цими словами Апостол уже й прямо говорить їм про недобрі види на них лжевчителів. Розуміння: як ви були тоді блаженні? – хоч не в'яжеться з течією мови, але не несприятливо цілі святого Павла у цьому відділенні – турбувати почуття галатів. Чомусь деякими приймається. Спосіб думок не залишається без впливу на серце, тим більше вірування, і тим більше вірування, що супроводжується і справою. У істинній вірі Господь поєднується з серцем і задовольняє його. Глибина поєднання від сили віри, її чистоти та пов'язаної з нею рішучості на відповідні справи. Зменшується чистота віри або відповідне їй життя, зменшується зближення з Господом, і в міру того – блаженство серця Галати, які з таким жаром здобули віру, були в невимовному, очевидно, захваті. Це захоплення не від легковажного захоплення, а від того, що вони точно почувалися блаженними; а блаженними почувалися тому, що Господь був у них, ублажаючи їх за щирість приліплення до Нього і чистоту їхньої віри. Тепер віра їх потьмарилася схилянням до юдейства; і юдейство почало віддаляти їх від Господа та Господа від них (вірш 19). Міра цього віддалення неодмінно супроводжувалася відповідним заходом зменшення внутрішнього блаженствування в Господі. Знаючи, що так це є, святий Павло й каже галатам: подумайте, що у вас на серці тепер, з тим, що тоді було, і побачите, що ви зробили невірний крок. Згадайте, яке тоді ви відчували блаженство: де ж воно тепер? (Блаженний Феодорит, святий Дамаскін та інші читають: που μακαρισμος ,– де блаженство? Нові й читання це прийняли. Але не на краще.) Цим він сказав ніби їм: пом'ятаєте, звідки ви спали? Нема чого й казати, скільки таке навіювання могло бути вразливим і зрозумілим. При цьому його в реальному місці слід вважати тільки побічним і домислюваним, а не таким, якого просить хід мови. Можна поєднати ці два розуміння в одне: ублажали галати святого Павла тому, що відчували себе блаженними тим блаженством, яке було їм доставлено вірою, проповіданою в них святим Павлом. Третє ж розуміння: як вас ублажали? - Не підходить ні до течії мови, ні до мети цього відділення. Воно, втім, зустрічається в деяких і з давніх-давен. Гал.4:16. Тим же ворог вам бих, істину вам глаголя. У слов'янському перекладі і святого Златоуста тут мова позитивна; у грецькій нинішній і в російській питання: невже ж я ворог? Думки це не змінює; але перша форма ближче до неї вказує, ніж друга. Тут висновок зі сказаного перед цим, як свідчить і: ωςε , – «теж, отже» . Апостол говорить як би: ось у яке захоплення прийшли ви від повідомленої вам мною істини! Ви її відчули і гідно оцінили; мене вшанували як Божого посла, так що сумніву бути не може в моєму вам доброзичливості. Істинуючи перед вами ( αληθευων υμιν ), щиро, сумлінно, самовіддано пропонуючи вам чисту істину, я довів вам тим справжню мою любов до вас, заради істини, вами прийнятої. За це відплатили і ви мені вашу любов і пошану, мені надану. А тепер у вас інше ставлення до мене, бо інше натлумачили вам вчителі брехні. Вони перетворили істину на брехню і ваші серця відвернули від мене та від істини. І сталося, що я став ваш ворог за те, що правду вам говорив, а ті стали вам друзями за те, що відхилили вас від правди. А це з чим відповідно? Схаменіться, погляньте на справу, як воно є. Розгляньте, хто такі нові вчителі, і побачите, що вони ревнують за вас і інше. Гал.4:17. Ревнують по вас не добре, але відлучити вас хочуть, та їм ревнуєте. Попереднім віршем святий Павло наводив галатів тільки на сумнів у справжньому до них доброзичливості лжевчителів; а в цьому прямо говорить про їхню неблагонамірність. Не добра вони вам бажають, каже ніби він, а тільки від мене відвернути вас намагаються, щоб ви перейшли на їхній бік і звали їх: учителю, учителю! «Рівнюють за вами» – так старанно клопочуться біля вас, ніби найщиріші друзі, тільки одного добра вам бажаючі. Але не спокушайтеся видимістю. Вникніть у мету їх і знайдете, що вони ревнують за вас "недобре", - не на добро вам і не з доброзичливості до вас. У них не добра, а зла ревнощі. «Ревність добра тягне на добрі шляхи, а ревність зла - відхиляє від них» (святий Златоуст). Ось і вони ревнують, але нерозумно. Які праці піднімають, щоб придбати прозелітів? Але якщо станеться придбати їх, то не благо доставляють їм, а кінцеву згубу, як і Спаситель сказав (Мт. 23, 15). Іудія була єдина істинна віра до приходу Господа, а після приходу Його, воно богопротивне і згубне, і наступні йому є сини геєнни. «Відлучити вас хочуть», – як частина овець і вовки хитрі відлучають від стада, щоб потім подушити їх. Не каже, від кого відлучити: бо це ясно. Від Апостола Павла, від наслідування його вчення, а через це від Господа і від стада Його, святої Церкви Божої, від спасіння в згубу. «Та їм ревнуєте». Не видно, щоб Апостол викривав їх у корисливих видах, а вказує тільки на ніби учительський гонор: щоб ви перейшли на їхній бік, їх шанували, за них стояли, подібно до них ревнували про закон. «Вони дбають,— каже святий Златоуст,— намагаючись позбавляти вас досконалого відання і призвести до поверхневого та хибного. І це роблять вони для того тільки, щоб їм самим стати в чин вчителів, а вас, які тепер вищі за них, поставити на місце учнів; бо це розумів Апостол, коли сказав: Нехай їм ревнуєте. А я, навпаки, бажаю, каже, щоб ви були кращими за них і служили прикладом для найдосконаліших, якими ви й справді були під час мого перебування у вас». – Можна доповнити цю промову і так: вони привертають до себе, а я не до себе, а до Господа; вони шукають, щоб ви їм ревнували, а я того, щоб ви ревнували за Господом і своїм спасінням у Ньому; не шукаю нічого вашого, а вас, і не для себе, а для вас, щоб спасетесь. Вникніть, і побачите, де істина. При цьому нагадування про ревнощі лжевчителів, щоб їм галати ревнували, прийшла на думку святому Апостолу і картина істинної ревнощів по вірі та християнському житті, яку представили в його присутності галати. Згадавши про це, він каже їм: знаю, що ви були ревнителями за істиною християнською, в якій одній все наше добро. Але: Гал.4:18. Добро ж, що ревнувати завжди в доброму, і не точити, приходити мені до вас. Немов заперечення чув Апостол від лиця галатів: а за Христом хіба ми не ревнителі були? Чи не ти тому свідок? Так, так! – відповідає Апостол. Ви палко ревнували, але я не про те кажу, що було, а про те, що є. Порівнювали і перестали А в такому образі мінливого дії немає нічого похвального. То добре, та ревність добра і поважна, якою завжди ревнують за добро, і ревнують тому, що воно добро саме в собі. Ви при мені поревнували, а потім послабшали. Отже, ваше ревнощі випливало з людських поваг, а не з любові до добра. Чому, коли перестали збуджувати вас ці поваги, ви одразу й ухилилися від нього, як тільки з'явилися до вас спокусники. Чи ви так не тверді? Чи так ви не доброзичливі – «дитина моя!» Думка святого Апостола стоїть на ревнощі про добро, оскільки воно добро, і ревнощі постійному. У цьому неточний початок у житті християнському. У кому вона є, той, до Господа при ліплюючись і Його Єдиного завжди в серці своєму носячи, одне має на увазі – завжди бути вірним Йому в слові, справі та помислі. Через це Христос, вірою споглядається, уявляється у віруючих не тільки подумки, а й справді, у проявах духовного їхнього життя. Цим шляхом і до цього йшли галати, доки дотримувалися вказівок святого Павла. Але прийшли лжевчителі та збили їх зі шляху. Обурився в умі їхній образ гідного, бо лжевчителі тінь навели на найголовніше – лик Христа Спасителя. Відхиливши від Нього погляд віри, вони засмутили в собі образ Його, а потім припинилася і справжня уява Його в них через життя. Бачачи таку істотну в дусі галатів шкоду, Апостол, хворіючи на те, простягає до них батьківсько жалісливу мову: Гал.4:19. Чадця моя, іміж ще хворію, Дондеже уявиться Христос у вас. Народив їх святий Павло Євангелією; а вони тепер, ухиляючись від істоти благовістя, стали завмирати. Чому він знову посилюється піднести в них вогонь нового життя і піклується про те з хворобою серця, не легким, а таким, яке дорівнює хворобам, що народжує. Порівняння дуже виразне: воно і справа жваво уявляє, і Апостольську ревнощі яскраво живописує. В який тісний і живий союз із наверненими вступав святий Павло! І як повно їхній стан відбивався в його серці втіхою чи скорботою! Називаючи, однак, себе сущим у хворобах народження, святий Павло висловлює надію, що галати знову відродяться у тому дусі, відставши від прийнятих ними мертвих елементів. Попередня промова подала святому Апостолу привід вилити перед галатами всю свою батьківську любов до них. Згадавши їхню ревність, згадав і про досконалість віри, і про той добрий стан у Христі Ісусі Господі, в якому вони перебували і яке тепер втратили або втрачати почали. Стиснулося серце, занедужав дух і запалив зелену турботу про відновлення їх у колишній чин. Ось він і кричить: чадця! «Дондіж уявиться» . Вірою і хрещенням уявився у них Христос. Приліпилися вони до Нього, жваво споглядаючи спасіння смертю Його та дарування нового життя благодаттю Його. Схиляючись на юдійство, вони попустили затьмаритися і засмутитися в цьому світлі споглядному образі спасіння в Господі Ісусі Христі, применшитися і самому подобі Христа, даваному душам у благодаті. Навчаючи їх, апостол зводить їх до колишнього споглядання спасіння в Господі і відображення подоби Христа в їхніх душах. Чаю цього трудиться і, працюючи, боліє, як народжує, запевняючи, що не перестане так боліти, поки ті знову не стануть, як були раніше. Ось межа, до якої ревнителям про порятунок інших має доводити керованих ними і довівши до якої вони можуть упевнено сказати, що ті поставлені ними на ноги! Зображення такої сильної любові, якою дихають ці слова, повинні були переможно вплинути на галатів, чого і шукає святий Апостол у цьому відділенні. «Дивися, як він бентежиться; як турбується,—каже святий Златоуст.— «Браття мої» , каже, «молю ви: дитино моя, іміж ще хворію» . Це голос матері, яка боїться за своїх дітей. «Дондеже уявиться у вас Христос» . Чи бачиш і любов батьківську, і скорботу, гідну Апостола? Чи чуєш крик, набагато гірший, ніж крик народжує. Ви розтрощили, каже, образ, втратили високу спорідненість, змінили подобу; вам потрібне інше відродження, нове відтворення. Однак ще не перестаю називати вас чадами, вас, недоносків та викиднів. Втім, він не каже так, а інакше; бо щадить їх і не хоче запекли, накладаючи рани на рани. Але як вправні лікарі, які зазнали тривалої хвороби, лікують не раптом, але з перемежками, щоб не привести їх у малодушність і не занапастити: так чинить і блаженний Павло. І ці муки його тим були болючішими за тілесні муки, чим сильнішою була любов його і чим важливішим був гріх їхній. Втім, як я завжди говорив і не перестану говорити, і невеликий злочин пошкодив і спотворив всю красу і образ Божий у людині». Гал.4:20. А хотів би прийти до вас нині, і змінити голос мій, бо не думаю про вас. Це виражає неконтрольованість любові. Як батьки, почувши, що з їхніми дітьми трапилося якесь нещастя, не можуть сидіти на місці, але з тривогою поспішають до них, щоб на власні очі побачити нещастя і його розміри, і негайно їхньою порадою і допомогою, наскільки це можливо, виправити нещастя, а якщо ні, то сумувати з повним знанням того, в чому полягає нещастя: так і св. порятунку, найголовнішого в житті, почувається змушеним кинутися до них особисто, щоб побачити все на власні очі і відчути нещастя у всій його силі; і негайно відганяти його підручними засобами. Насправді цього разу він не був із галатами; але він відчував бажання це зробити і говорив про це, щоб надихнути, як він не байдужий до того, що з ними відбувається. Але лише це може мати ефект. Галати не знали, що він не прийде, але не могли не очікувати: він мав прийти. Це очікування повинно було їх заспокоїти і зупинити від подальших ухилянь. Бо з ним вони були ревні до добра, як це без жодної сторонньої домішки. Дуже вплинула особиста присутність апостола. Свою міру впливу мало й очікувати його прибуття. Що означає: "змінити голос"? Змінити його стосовно того, що побачив би на власні очі. Може, й не таке велике зло знайшов би серед них, як уявляв, а може, ще й більше. До того ж ймовірно, що, коли одні ухилилися до юдейства, інші були тверді у вірі, і з того й іншого боку у різних ступенях і відтінках. Прийшовши до них, апостол повів би мову стосовно всього цього. Кому строгість, кому підкріплення, кому втіху; то втіху, то плач. Святий Золотоуст каже: «Примічай його нетерплячість і нестримність, яких не може приховати в собі. Бо така властивість кохання. Вона не задовольняється заочними словами, але шукає побачення. "І змінити голос мій", - тобто змінити в плачевний і проливати сльози і вас всіх змусити плакати. Але як у листі не можна плакати і плакати, тому він палко бажає бачитися з ними. – «Як не думаю про вас» . Не знаю, каже, що сказати, не знаю, що придумати, від чого б ви, досягнувши такої небесної висоти, як через тяжкі лиха, котрі ви зазнали за віру, так і через знаки, які показали по вашій вірі, тепер раптом скинулися до такого приниження і такої бідності, що звертаєтеся до обрізу і обидва до обрізу? Це саме й змусило Апостола сказати і на початку Послання: «Дивлюся, бо так швидко пропонуєте» (Гал.1, 6) – і тут: «не до мислення про вас». Як би він так казав: що мені сказати, з чого почати мову, що подумати? Дивуюся. Отже, залишається лише плакати. Так робили і пророки у безнадійних випадках. Бо такий спосіб лікування важливий, тобто щоб не тільки умовляти, а й плакати». 3) Збудливі для волі переконання (Гал. 4:21 – 5:12) Розум і почуття, переходячи на бік істини, спричиняють і волю. Після них і вона мимоволі здається; але вона може зволікати, відкладати своє рішення, відразу ж почати і діяти за вказівкою істини. Щоб надати їй напруги, порушити її цього енергію, істина звертається до неї особливими сторонами, зір яких сильно зробити такого роду її у вплив. До цього тепер і приступає святий Павло. Він показує: а) як преславно перебувати у свободі від закону (Гал. 4:21 – 5:1); б) як це необхідно (Гал. 5:2 – 6) і: в) як це легко для них (Гал. 5:7 – 12). Три сторони, які, усвідомлені, і руки і ноги спонукають на справу, в якій бачаться. Преславність тягне перевагою; необхідність нудить безвихіддю; легкість окрилює підручністю. Скорочено святий Павло каже – у першому відношенні: хочете бути чадами вишнього Єрусалима, вільними, спадкоємцями Божими, – киньте закон; у другому: одне з двох неминуче, або кинути закон і бути з Христом у благодаті серед тих, що спасаються, або, тримаючись закону, бути без Христа і благодаті в тих, що гинуть; у третій: і що вам варто зробити це? Ви вже йшли як слід і в чужих істині порядках ще не заплуталися. Вступіть знову на колишній шлях - і кінець ділу. Збивають лжевчителі? усуньте їх від себе. І підете знову право без жодних суперечок. а) Преславність справи (Гал. 4:21 – 5:1) Преславність життя в дусі віри є святим Павлом, з'ясовуючи перевагу віри перед законом. Переваги ці суть - дитинство вишньому Єрусалиму, народження за Ісааком у свободу і невід'ємна спадщина благ небесних. Що славніше за таку спорідненість? Що привабливіше за свободу? Що цінніше за таку спадщину? – що це належить віруючим, це довів він вище. Тепер же тільки рельєфніше виставляє щось перед свідомістю галатів, показуючи, як усе це відображено ще на початку поділу промислових розпоряджень Божих про людський рід. Він каже, як би, ви хочете бути під законом, чаю бути через те дітьми Авраамові. Але вникніть в історію. Авраам мав двох синів: один від Агарі, другий від Сарри; перший – за тілом народжений, інший – за обітницею; перший від раби – раб, інший від вільної – вільний. У цій простій історії приховано глибоке значення: тут зображуються два заповіти. Агар з Ісмаїлом зображує Старий Завіт, даний на Синаї, біля якого розселився рід агарян і дав йому співзвучне ім'я Агарі. Як Агар-раба народила рабів, так і закон Синайський в роботу народжує і рабує з своїми дітьми, пануючи в нинішньому Єрусалимі, центрі підзаконного життя. А Сарра з Ісааком зображує Новий Завіт Євангельський, що від Сіону виходить про Христа Ісуса і проповідується нами. Як Сарра вільна народила вільного, так Євангеліє народжує у волю і складає з чадами своїми вищий Єрусалим, Царство Христове. Його чада єси і ми, всі віруючі. Ми діти Ісаком, ми вільні, ми спадкоємці. Ті, що тримаються закону, суть чада плотські, суть раби і, що головне, - не наслідять із синами вільної. Ці переваги і вам усім дано у Христі Ісусі. - Стійте ж і не віддавайте себе під ярмо рабства закону Гал.4:21. Кажіть мені, що під законом хочете бути, чи закону не слухаєте? «Пом'якшивши їхнє серце своїми сльозами (у попередніх словах) і ближче розташувавши їх до себе, знову починає дебати, пропонуючи на міркування предмет ще важливіший, показуючи, що й самий закон вимагає, щоб його не дотримувалися. Якщо хочете, каже, бути слухняними закону, залиште його, бо він і сам того вимагає. Однак апостол прямо не говорить цього, але іншим шляхом призводить до того ж самого, скориставшись історією» (святий Златоуст). Ненавмисним питанням таким звернув увагу читачів. Пропонуючи потім просту історію, всім відому, не послабив, а ще більше привів його напруження, бажанням розгадати, що таке, що хоче він цим сказати. Коли нарешті справа з'ясувалося і зіставлення речей виявилося настільки жвавим, то враження звідси не могло не бути вражаючим. Говорячи, що вони хочуть бути під законом, дає думка, що вони ще не зовсім обплуталися їм, схиляються, але ще не схилилися. Водночас подає надію, що як схотіли, так і розхотіти можуть; тому що якщо вони роблять замах на це, то доводять їх до того не якісь розумні вимоги, а одна примха бажань. Святий Золотоуст каже: «добре сказав він: що хочете. Бо справа залежала не від вимоги речей, а від недоречної вже ревнощів». У словах: «під законом хочете бути – і: чи закону не слухаєте?» - Слово: закон - не одне має значення. У першому випадку означає весь підзаконний устрій віри, а в другому – все, що було в підзаконний період за особливими Божими розпорядженнями і внесене до Писання для навчання наступних пологів. Подія бере він із книги Буття, тому що вона була потрібна; але він взяв би потрібне і з будь-якої іншої Книги, якби знадобилося інше, а все висловився б так само: Чи не слухаєтеся закону? Чи не слухаєте того, що Сам Бог, який учинив підзаконність, каже вам подіями? При цьому «не слухаєте» означатиме: не вникаєте в зміст і внутрішнє значення, не берете з того собі уроків і умінь і не дотримуєтеся того. Блаженний Ієронім пише: «Слухає закон, за Апостолом, той, хто не поверхню одну його бачить, але прозріває і в серцевину. Не слухає закону, хто подібно до галатів зупиняється на одній корі його». Гал. 4:22 - 23 . Бо писано, бо Авраам має двох синів: єдиного від раби, а другого від вільні. Але що від раби, за тілом народися: а що від вільні, за обітницею. Попереднім питанням порушив апостол лише увагу. Тут вказує саму подію, з якої, якщо вникнути у неї, самі собі можуть отримати зрозумілий урок. Подія ця всім відома. Апостол і не розповідає його у подробиці. Це, втім, і не треба було. Потрібно було лише виділити деякі риси з цієї події, що є вихідною точкою для подальшого висновку. На них і зупиняється святий Павло, не розважаючи інших обставин. Риси ці суть такі: із двох синів Авраама - один від раби раб, інший від вільної вільний; один за тілом, інший за обітницею, тобто один – природним шляхом народився, інший – утворений Вищою силою, хоч із елементів єства; той нижчого, земного походження, а цей найвищого, небесного. Вже цим одним нагадуванням Апостол вселяв галатам: підхиляючись під ярмо закону, ви хочете стати через те в права дитинства Аврааму. Справа хороша, гідна турбот і ревнощів. Але дивіться не зробіть помилки в способі досягти цього. Адже Авраам мав двох синів, зовсім протилежних. І вам слід точніше визначити, за духом якого з цих синів ви хочете стати чадами Авраама. Помилка у виборі настільки значна, що ви, що думаєте бути синами Авраама, на ділі будете не більше як раби. Святий Златоуст каже: «Знову вказує на Авраама; втім, це не тотослів'я. Але оскільки цей патріарх був у юдеїв у великій повазі, то Апостол і показує, що образи в ньому отримали свій початок, у ньому ж накреслені були і справжні події. І по-перше показує, що вони (галати) є синами Авраама. Але оскільки сини цього патріарха мали неоднакову гідність, бо один був народжений від раби, а інший – від вільної, то далі й каже, що вони не тільки сини Авраама, а й такі сини, яким був син його вільний та благородний. Така сила віри! Що означає сказана історія і чого вона навчає, це з'ясовує Апостол за цим докладно. Але наведені слова й самі собою, ще перед тлумачення їх таємничого, могли породжувати думки, значні у справі. За святим Златоустом, тут вирішується питання: як ми стаємо чадами Аврааму, не походить від нього за тілом? Так само, як і Ісаак походить від нього, не за тілом, а за обітницею, тобто силою Божою. «Насамперед він говорив, що віра з'єднує нас із Авраамом. Але оскільки слухачам здавалося незрозумілим те, що тих, хто не походив від Авраама, він називає синами його, то він і показує, що така ж надзвичайна справа на самому початку здійснена вже була Богом. Бо й Ісаак хоча був син природний, але не за природним порядком, і не за законом шлюбу, і не від сил плотських; оскільки народився від тіл зів'ялих і утроби заматілої. Не тіло зробило зачаття і не насіння зробило плід, бо утроба матері була мертва і за віком, і за неплідністю, але слово, промовлене від Бога, утворило його. Навпаки, раб народився негаразд, але за законами єства і подружжя. І народжений не за тілом був вподобаний, що народився за тілом. Отож, не турбуйтесь і ви, що не народилися за тілом від Авраама. Бо тому ви й перебуваєте в родині з ним, що не за тілом народилися від нього. Народження по плоті не збільшує, а зменшує гідність. Навпаки, народження за тілом є народження дивне і духовне; так і народжують лише ті, що самі народжені згори. Ізмаїл народився за тілом, але був рабом, і не лише рабом, але навіть вигнаний був із батьківського дому. А Ісаак, народжений за обітницею, бо син був і від вільної, залишився паном всього». Гал.4:24 - 25 . Яка ж іносказана: ця бо є два завіти: єдиний бо від гори Синайської, в роботу народжуй, що є Агар. Агар бо Сина гора є в Аравії, додається ж теперішньому Єрусалиму, працює ж з чади своїми. Вказавши на подію, тепер тлумачить, що вона означає, що навчає. «Яка суть алегоричної» . Так говорить не в такому значенні: це алегорія, а в такому: в цьому є і алегорія, або: це можна розуміти і алегорично, або тут є і потаємний зміст «Божественний Апостол сказав: іносказана», тобто може бути зрозуміло і інакше. Бо не заперечує історичного сенсу, але пояснює, що просвітлено історією» (блаженний Феодорит). «Цими словами він хотів сказати, що ця історія зображує не тільки те, що представляється в ній з першого разу, але виражає також і інше щось; чому і назвав її алегорією» (святий Златоуст). Таємничий зміст не обов'язковий, бо не всяким може бути прозріваємо. Святий Апостол бачить його; а інші не зріли, а тільки тепер з його слів зрітимуть. Тому їм доводити не можна. Апостол і не доводить тут, а лише прояснює вже доведене. Він довів свою істину раніше; тепер тільки рельєфніше представляє переваги тих, хто її тримає, вказівкою відображення її в перших подіях, що прокладали шлях до підзаконності. Такого роду оборот мови те саме, що порівняння, яке не доводить, але тим більшої сили переконання надає доведеній істині, чим разючіше відображення в ньому цієї істини. «Ця бо їста два заповіти». Насамперед у: «яка суть алегоричної» – стоїть: ατινα , – невизначено чи взагалі, це, це, це подія. А тут стоїть: αυται, тобто дружини. На них переносить увагу, тому що має на увазі з'ясувати, що народжує закон і що Євангеліє, яке плід від того й іншого. «Хто це – "сія" (??)? Матері згаданих синів – Сарра та Агар. Що вони означають? Два заповіти, два закони. І оскільки в історії це були імена дружин Авраамових, то Апостол, тримаючись загального значення цих назв, з імен виводить важливе і велике слідство» (святий Златоуст). «Авраам мав двох жінок і став батьком двох синів; але один із них походить від раби, інший - від вільної. І це згідно з тим, що відбувається з нами. Бо як там один батько, але дві матері та два сини; так і тут єдиний Бог, але два заповіти та два народи» (блаженний Феодорит). Спочатку з'ясовується значення Агарі, щоб після похмурої картини підзаконного рабства, іменованого Агар'ю, погляд розуму тим охочіше й радісніше упокоївся на картині духовної свободи Євангелія, що зображується Саррою, і тим невпинніше припав до неї увагою і привернув туди ж і серце прихильність. Агар зображує підзаконність. Наочна риса подібності їх – рабство Агар-раба народила раба; закон, даний на Синаї, також народжує рабів; тобто тих, на яких він покладений був і які йдуть йому, він в'яже так, як рабів, які не сміють і кроку зробити без волі пана, і притому під смертним страхом за порушення будь-чого. Виразне слово: «в роботу народжуй». Підзаконність виробляє особистості з духом рабства, яким вони бувають настільки пройняті, що й на думку не приходить свобода. Іншого чого закон і породити не може, поки хто вседушно йому відданий, поки він такий. Подібність яскраво відбивається; так що його можна залишити і без подальших зближень. Але святий Апостол йде далі й показує, що порівняння таке не довільне, що думка про Агарі необхідно наводить на Синайське законодавство. Для цього він користується ім'ям, як зветься Сінай в Аравії, тобто між агарянами, і топографічним співвідношенням між Синаєм і Єрусалимом - осередком підзаконного життя і всіх сил, що нею заправляють. Як ім'я Агар наводить на думку про закон? Тим наводить, що «Синай мовою арабів називається Агар» (Екуменій, блаженний Феофілакт). «Агар бо Сина гора є в Аравії» . Синай, в Аравії, між жителями Аравії, нащадками Агарі, носить ім'я Агар. Тому, згадавши про Агарі, нагадуєш Сінай, а Сінай згадавши, згадуєш і Синайське законодавство. Святий Златоуст цей зв'язок імен та поєднання уявлень пояснює так: «Агар'ю називалася раба; а гора Сінай мовою тієї країни означає рабові ж». Вульгата та інші читають не: «Агар бо Сина гора»,-а, без "Агар», – «Сина бо гора є в Аравії». Думка та, що гора Сінай знаходиться в Аравії, де живуть агаряни, нащадки Агарі. Чому при думці про Синаї подумаєш і про Аравію, від неї перейдеш до мешканців її, агарян, а від них і до Агарі; як і назад, тим самим шляхом від Агарі, думка за думкою дійдеш і до Синаю та Синайського законодавства. Як би не пояснювати, ту думку тримати треба, що, за Апостолом, співвідношення Агарі з Синаєм є промислове і, отже, вказуючи відображення характеру Синайського закону у властивостях Агарі, він діє відповідно до намірів Божих. Як Синай топографічно вказує на Єрусалим, осередок підзаконності. «Додається ж теперішньому Єрусалиму». – «Додається», – αυστοιχει: «гора та відповідає цьому земному Єрусалиму» (блаженний Феодорит). "Сродна йому і близько вказує на той" (святий Златоуст). Можна й так стоїть проти (візаві). На якісь півдня шляху від гори Синай починається рівний степ і тягнеться аж до самих юдейських гір, на яких одразу і Єрусалим, - так що якби піднятися вгору над цим степом, то, глянувши на південь, зупинишся поглядом на Синаї, а звернувшись на північ, зустрінешся з Єрусалим. У проміжку ніщо не зупинить уваги Сінай ніби проводжає до Єрусалиму, а Єрусалим до Синаю. У цьому відношенні не чуже істини й інше слово Золотоуста: «Єрусалим і за місцем розташування не на далеку відстань від цієї гори, ім'я якої означає рабу». А справжня відстань їх дванадцять днів шляху. Ось як Сінай відповідає Єрусалиму! Так Бог влаштував, що й Синайське законодавство сідалище знайшло собі в Єрусалимі і в ньому царює. Всім цим і треба, каже Апостол, розумітися. Усе це вказівки нам пальця Божого. «Працює ж із чади своїми». Хто це працює чи рабує, перебуває у стані під'яремному? Можна розуміти і Агар із потомством, і закон із підзаконними, і Єрусалим зі своїми жителями та мешканцями всієї Юдеї, для якої Єрусалим – митрополія чи громадянська мати. У оригіналі не ясно, до чого виключно віднести ці слова; але як попереду стоїть Єрусалим і піде мова про Єрусалим, хоча протилежному нинішньому, але з приводу його, то ближче відносити їх до Єрусалиму. Рабство Єрусалима зрозуміло тут не громадянське, не те, що він у той час був під владою римлян, - а релігійно-моральне рабство закону, якого найгнітливіше був найбільше в Єрусалимі, повному таких ревнителів закону, які фарисеї та з них зилоти. Апостол сам не раз відчував цю тяготу; а потім і постраждав через небажання рабувати подібно до них. Гал.4:26. А вищий Єрусалим, свобода є, що є мати всім нам. Сказав святий Павло, що ці дві дружини, Агар та Сарра, зображують два завіти; потім докладно пояснив, що Агар зображує Старий Заповіт, даний на Синаї, що рабства вимагає і в рабство народжує, якого здійснення представляє нинішній Єрусалим, що працює з своїми дітьми. Очікувалося б, що скаже: а Сарра зображує інший завіт, Євангельський, що вимагає вільного Бога служіння і у свободу народжує, якого повне здійснення представляє вищий Єрусалим, Христова Церква, вільна з усіма своїми чадами, тобто з усіма нами, віруючими в Євангелію. Але святий Павло розсудив скоротити таке зіставлення, таке просте і очевидне, що його легко може кожен і сам собою зробити; і зупинився тільки на останньому своєму слові про нинішній Єрусалим, осередок рабської підзаконності, щоб скоріше протиставити йому вищий Єрусалим, святу Церкву, сідницю свободи Євангельської, не затуляючи цього протиставлення іншими образами, для найсильнішої вразливості звіряння. Вишній Єрусалим, протилежний нинішньому у святого Павла, викликає уявлення про майбутнє. Все ж таки майбутнє світле зливалося тоді в одному поданні обітованого Царства Месії. Не інше, що розуміє під цим словом і святий Павло. Це в нього Царство Месії, насамперед обітоване, а тепер здійснене і представлене святою Церквою. «Вишній Єрусалим - Церква, і народи, що в ньому не раби» (святий Златоуст). Вона - вищий Єрусалим, не тому, щоб була на небі, але тому, що небесна за високими досконалостями своїми, за небесними, що діють у ній, силами, по тісному союзу з небом, з яким вона становить єдине ціле, тому що не має жодних цілей земних і тому, що будучи сповнена небесних віршів. "Свобода є". По суті своїй вільний, «тобто не має на собі ярма закону» (блаженний Феодорит). Якщо він протилежний нинішньому рабу, то повинен бути вільний і вами, так само як і всіма, повинен бути визнаваний таким. Або так: а вищий Єрусалим, свята Церква вільна. Він ніби вказуючи на неї, каже: а Церква свята вільна. На, глянь! Так і слід їй бути. Не щось уявне, ідеальне, протиставляє він Єрусалиму дійсному, - але дійсне суспільство осіб, що вільно служить Богу і вільних від будь-якої зв'язності підзаконністю. Думка його, що так і має бути, як виходить з наведеного їм зіставлення завітів. Що можна було вказувати на таке суспільство як на дійсне, свідки тому самі ж галати, які досі були цілком вільні і тепер тільки почали в'язати себе, без усякої потреби, наперекір усім вказівкам і ознакам Божим. «Ім є мати всім нам» . Ці слова протилежні словам: «працює з чади своїми». Єрусалим нинішній, синагога, закон народжують рабів і працюють із своїми дітьми. А свята Церква вільна, у волю народжує та вільне з чадами своїми, нею породженими. Діти ці – всі ми, віруючі. Якщо ми тримаємо себе вільно від будь-якого зв'язку законом, то тому, що інакше бути не можна. Така мати наша, вільна, народжує вільних. Зв'яжися ми законом: станемо невільними, відмовимося від матері, яка нас породила. Цього разу вселялося: і ви такі самі, і були і є. Навіщо вам в'язати себе? Гал.4:27. Писано бо є: звеселися неплоди не що народжує: розірви і кричи не хвора, бо багато чада порожні більше, ніж ті, що мають чоловіка. На підтвердження чого наводиться це пророцтво? Не те, що нещадна народжує і що чад у неї більше, ніж у чоловіка, що має поняття побічні, а того, що чада нового Єрусалиму, Церкви, народжуються не тілесно, а духовно, силою згори, як Сарра народила за обітницею. «Апостол не задовольняється одними образами, але на підтвердження своїх слів наводить свідчення Ісаї (Іс. 54, 1) Бо, сказавши, що вищий Єрусалим є наша мати, і назвавши цим ім'ям Церква, вказує на Пророка, який говорить те ж саме, що і він сказав» (святий). Пророцтвом цим пояснює Апостол, як свята Церква є нашою матір'ю. Вона народжує, за цим пророцтвом, без чоловіка плотського, без насіння плотського (неплоди), без хвороб народження і народження тілесного (не народжує, як народжують по плоті): всього цього вона порожня, нічого цього плотського немає; а тим часом чад у неї більше, ніж у того, хто має все це, тому що духовне народження ні часом, ні місцем, ні іншими зіткненнями не перешкоджається. Воно може відбутися завжди, всюди, в одну мить і у великій кількості. Амвросіаст пише: «земний Єрусалим називає Апостол тим, хто має чоловіка, тому що він народжує за тілом; а небесний Єрусалим, мати всіх нас, називає безплідним, тому що він не народжує за тілом, не терпить і хвороб народження, але народжує без страждання, духовно». Розуміючи так це пророцтво, не маємо потреби безперечно вказувати, хто ця неплоди з дійсно існуючих релігійних суспільств. Пророк споглядав Церкву Божу духовну, нічого не має плотського, а тим часом багатьох дітей має. Це ні юдейська Церква, хоч би розуміти і кращу, потаємну в ній частину, - ні язичницький соборище, мізерне всякого добра та істини; але майбутня Церква, якої тоді не було, але яка була обіцяна була і сподівалася. Не якась справжня мати, бездітна, раптом стала багаточадною, але є нова мати і народжує багатьох чад, зовсім не за законами плотського народження. Тут ні юдей немає переваги, ні еллін немає відкидання; але ким би хто не був, незаздрісно народжується знову і стає дитиною нового Єрусалима. Цьому і небо, і земля радіють. Чому пророк і споглядає це під урочистою радістю. «Звеселись, розірви», - вибухни радісними вигуками, - "вигук" від надлишку радості. Він порівнює стан матері, що тільки що народила, або матері, яка народила багатьох чад, які всі такі гарні, що вона натішитися не може, дивлячись на них. Такими є всі істинні християни. І самі для себе взаємно вони радість, і для Ангелів, що посилаються в служіння за тих, що хочуть наслідувати спасіння і радіють про навернення грішників, і для Бога в Трійці поклоняється, Який у них упокоюється благоволенням Своїм, кажучи ніби до них: тут спокій Мій, тут вселюся. З якої нагоди було сказано пророцтво, на цьому немає потреби зупинятися; бо це анітрохи не допоможе зрозуміти це в нинішньому місці. Але ми не можемо не звернути увагу на тлумачення Святих Отців, які під безплідною розуміють язичницьку церкву, а під чоловіком — іудейську церкву, з якої перша під впливом благодаті Євангелія стала більш плідною, ніж друга. Святий Златоуст каже: "Хто цей "безплідний"? Хто цей пустий? Чи не очевидно, що це церква язичників, раніше позбавлених пізнання Бога? І яка має чоловіка? Очевидно, юдейська синагога. Але безпліддя перевершило її в надлишку. Синагога обіймала лише один народ; і діти Церкви наповнили Грецію і варварські країни, землю, море. і цілий всесвіт. Чи бачите ви, як Сарра пророчо визначила наше майбутнє одним словом - Ісая сказав, що згодом це сталося з освітою, бо вона, будучи раніше безплідною, стала матір'ю багатьох нащадків. Блаженний Феодорит додає: «як Сарра народила в старості понад усяке людське сподівання, так і язичники при самому кінці життя спромоглися богознавства, і неплідна безліччю народжених перевершила колишню давнину багаточадною». Ось ще одне слово Екуменія: «Того, хто має чоловіка, називає синагогу юдейську або тому, що вона мала закон, або тому, що древно користувалася благоволенням Божим». Так і всі інші стародавні тлумачі, за винятком, як бачили, Амвросіаста. Церква, яку звеселяє Пророк, не з язичників лише складалася; тому, суворо судячи, не можна вважати, що пророцтво до них належить. Але стосовно таке тлумачення не є недоречним. По-перше, через легкість розуміння; але більше через наочність справи. Церква Христова точно склалася переважно з язичників, так що юдеї зникали серед них, і через нечисленність, і через те, що, відкидаючи іудейські особливості, зливались з іншими майже безслідно. Святі Отці, споглядаючи Церкву, вказану пророком, споглядали її в цьому чистому від усього іудейського вигляді, ніби ніхто з чад її раніше зовсім і не був іудеєм. Тому й матір пророчену вказували поза юдейством. Але що у пророцтві святий Павло хотів вказати саме на духовне народження дітей Церкви, це виправдовується і попередньою промовою чи ходом її та наступними словами: Гал.4:28. Ми ж, браття, за Ісаком обітниці чада есми. Сказавши, що ми чада нового Єрусалиму, потім навів пророцтво, що звеселяє матір, що народжує нас; тепер каже, що ми чада за Ісаком, тобто народжуємося так, як той народився; як той народився не за тілом, а за обітницею, дією сили Божої, так і ми народжуємося благодатною дією Святого Духа. Чи не очевидно, що поставлене серед цих вказівок пророцтво не таке, що вказує, як на духовне народження? Святий Златоуст бачить у цих словах саме образ духовного народження християн. Він каже «святому Павлу і цього недостатньо (пророчої вказівки); він показує ще й те, яким чином неплоди стала матерію, щоб і звідси показати близькість образу до цієї істини. Чому й додає: «ми ж, браття, за Ісаком обітниці чада есми» . Бо як Сарра стала матерію не за природою, а за Божою обітницею; бо Той, Хто сказав: «У цей час прийду, і буде Саррі син» (Бут. 18, 10, 14), Той, Сам прийшовши, утворив в утробі Сарри немовля: так і в нашому відродженні нічого не належить єстві; але Божественні слова, які вимовляє священик, ці самі слова в водній купелі, як би в утробі матерів, відтворюють і відроджують хрещеного». Що стосується поєднання цих слів з попередніми, то з цього вірша починається у святого Апостола додаток зазначеної (вірші 22 – 23) події та запропонованого (вірші 24 – 27) пояснення таємничого його знамення, – додаток, в якому, як зазначено вище, показується перевага або преславність віри волі. Перша риса преславності є духовним, надприродним народженням чад віри. Чому мовний зворот: "ми ж" - можна розуміти і як наслідок: так, от хто ми! - І як підведення під попереднє тлумачення. Пояснив він, що Агар, що народжує за тілом, є образом Синайського заповіту, рабської підзаконності, яка нині в Єрусалимі; а Сарра, яка народжує за обітницею, є образом нового, Євангельського, заповіту і повної духовної свободи, яка є в новому Єрусалимі – Церкві Христовій. Тепер вирішує хіба що питання: куди ж ми повинні належати, хилитися, льнути? Туди, які ми за народженням. По народженню нашому в Церкві, яке кожен із вас прийняв справою і знає з досвіду, Духа благодаті сподобаючись, ми ніяк не можемо належати до плотського, рабського, Агаріна роду і, отже, рабувати в підзаконності, як робиться це в Єрусалимі, звідки прийшли лжевчителі, що збентежили вас. Ми чада за Ісааком, Сарріне потомство, що народжується силою згори, як Ісаак. Отже, нема чого нам у той бік і очі звертати, перебуваючи в такому преславному становищі і підлягати небезпеці втратити його, якщо схилимося туди. Гал.4:29. Але як тоді за тілом народився ганяш духовного, так і нині. Друга риса преславності віри та віруючих є право на спадщину безперечну, про яку в наступному вірші. Той самий вірш, з'ясовуючи паралель віруючих із дитиною Сарри, служить переходом до того. Апостол говорить як би: Агар з Ісмаїлом зображує підзаконників; а Сарра з Ісааком – віруючі. У цьому вас має засвідчити сказане перед цим. Але ви можете бачити це й нині. Тоді Ісмаїл плотський кривдив Ісаака духовного. І тепер те ж саме: передзображені Ісмаїлом підзаконники, стихійно богослужбовці, женуть нас, змальованих Ісааком, які духовно служать Богу, женуть за те, що ми, духовно народжені від Бога, духовно, а не стихійно служимо Богу. Тому сумніву у вас не повинно бути жодного в тому, що ми, віруючі, як єси по Ісакові чада обітниці. А якщо такі ми, то нам же, а не підзаконникам має належати і право спадщини, як воно належало Ісакові, а не Ісмаїлу. Гал.4:30. Але що говорить Писання? Ізжени рабові й синові її, бо не маєш наслідувати син рабинин із сином вільним. На те, що женуть, не дивіться. І Ісака ображав Ісмаїл; але що з того? Спадщина все ж таки сповна дісталася одному Ісааку. Так і підзаконники женуть нас і тіснять, але це нічого не означає. Спадщина, приготована у Отця Небесного, тим, яких Він народжує духовно, за Ісаком, нам належить, якщо будемо вірними покладеним у нас початкам нового, благодатного життя. Підзаконники ж виключені із нього; не наслідять вони, сини раби-синагоги, з нами, синами вільної, благодатної Церкви. Вигнання Агарі з Ісмаїлом вимагала Сарра, з додатком і слів, які наводить тут святий Павло. Але коли Авраамові це слово здалося жорстким, тоді Бог підтвердив вимогу Сарри, а отже, і слово її про спадщину (Бут. 21, 10 – 12). Слово це стало словом Божим. Чому апостол і каже: що говорить Писання? Святий Златоуст обидва ці вірші (29-й і 30-й) постачає у таке співвідношення між собою та із загальним ходом мови: «отже, якщо ми діти неплідні, то разом і вільні. Але що це за свобода, скаже хтось, коли юдеї всюди панують і карають бичами віруючих, а ті, хто вважає себе вільними, всюди переслідуються? Справді так було тоді, коли вірні скрізь були гнані. Але й це не турбує вас, каже Апостол. Бо й це було накреслено у тому образі. Ісаак, будучи вільним, був гнаний рабом Ісмаїлом. Чому й каже далі: «але як тоді» – та інше. – Що ж? Невже в тому вся втіха, щоб пізнали вільні, що вони терпітимуть гоніння від рабів? Ні, відповідає Апостол. Я не зупиняюся на цьому; але слухай далі, і тоді отримаєш достатню втіху і не будеш малодушувати в гоніннях. Що ж далі? "Ізжени" сина рабині: «не мати наслідувати з сином вільні» . Чи бачиш відплату за короткочасну тиранію та за безрозсудну зухвалість? Хлопець позбавляється батьківської спадщини, виганяється з будинку батьківського і блукає разом з матерією. А ти зауважуй мудрість сказаного: Не сказав: виганяється тому тільки, що гнав, але щоб не був спадкоємцем. Він покараний не за тимчасове переслідування, бо це не важливо і нітрохи не стосується справи, але тому, що Бог не допустив його бути учасником у тому, що приготовано було синові, показуючи цим, що це було зумовлено йому, хоча б він і не переслідував Ісаака, і залежало не від його гоніння, а від Божого визначення». Гал.4:31. Тим же, браття, несми рабинина чада, але вільні. Це і висновок попередньої мови, і вказівка ​​особливої ​​риси преславності віри, що полягає у свободі від будь-якої зв'язності зовнішніми підзаконними чинами, - такої риси, яка проходить і в попередніх двох. Вільні від цього віруючі тому, що, отримавши від Духа нове духовне народження, і служать Богу духовно. Спадкоємці вони обіцяного блаженства у Бога, тому що сини; але оскільки сини, то й вільні: працюють у домі Божому не примусово, як раби з-під батога та палиці, а самі від себе, радіючи про дім, як господарі в домі,— все творячи на славу Божу. Це найпривабливіша риса переваги віри та вірних; ні час, ні місце, ні інша якась зовнішність не в'яже їх; завжди і в усьому в них Бог і слава Його. Оборот мови вжито такий: так ми не сини раби, щоб бути під ярмом роботи підзаконної, а сини вільної, щоб вільно діяти в Божому домі. Так це призначено і зображено перед початком, як бачите з наведеного прообразу. Який же сенс вам, маючи таку гідність, самим добровільно лізти під марне ярмо?! «Чи не шалено, за стільки століть раніше обраним і тим, хто вже отримав свободу, добровільно підкоряти себе під ярмо рабства?». (святий Золотоуст). «Чому ж накажеш?» (Блаженний Феодорит). Гал.5:1. Свободою бо, нею Христос нас свободи, стійте, і не поки під ярмом роботи тримаєтеся. Продовжується думка попереднього вірша з додатком нових уявлень, які змушують цінувати свободу. Свобода так усім дорога; варто вказати, що то я то забирає свободу, щоб відвернути від цього; а тут здається, крім того, що вона є ще й високий дар Божий, яким не подорожувати буде нечестиво навіть, а не тільки для себе невигідно, прикро, принизливо. Свободу від підзаконності дарує Христос Господь. Бо вся підзаконність, як до останньої мети, зводилася до Христа Спасителя. Коли прийшов Господь Ісус Христос, протягом підзаконного життя має скінчитися. Віруючі в Христа Ісуса Господа не дивляться назад, за Христа, а, на Ньому зосереджуючи погляд розуму вірою і всі бажання серця любов'ю та покорою Його волі, Ним одним живуть, новим, від Нього вихідним життям. У цьому, каже Апостол галатам, і стійте, а не заходьте за Христа, огинаючи Його і роблячи обхід, щоб самовільно покладати на себе безцільне вже ярмо роботи закону, що втратив силу. «Не тільки під ярмом роботи тримайтеся. - Паки» - або вказує на юдеїв, які були в середовищі Галатійських Церков і, прийнявши віру Христову, кинули закон, а тепер, за навіюваннями лжевчителів, знову звернулися до закону; або висловлює таку думку: закон втратив силу і підзаконність не має значення, а ви знову те й інше відновлюєте, знову висуваєте на середу закон і підзаконність. У цьому сенсі: "паки" - обіме всі особи, які входили до складу Галатійських Церков. Святий Золотоуст говорить на цей текст: «Вобою бо, нею Христос вас свободи, стійте. Бо чи самі собою ви отримали свободу, що знову прагнете під колишнє деспотство? Христос викупив вас, інший заплатив за вас ціну викупу. Бачиш, скільки коштів вживає апостол, щоб відхилити галатів від іудейської помилки? По-перше, тут він показує, що вкрай шалено ставши вільними з рабів бажати з вільних знову робитися рабами; по-друге, дає їм розуміти, що, зневажаючи Визволителя, а люблячи поневолювача, вони виявляться жорстокими і невдячними проти свого Благодійника; по-третє, водночас вселяє, що й неможливо вже знову перейти під деспотство закону, бо закон втратив своє панування, коли інший усіх нас відкупив у нього одного разу назавжди. Словом: "стоїть" - він викриває їх непостійність і хиткість. Словом: "ярмо" - зображує тяжкість закону, а сказавши: паки, - викриває велике їхнє безумство. Якби ви самі не випробували, каже, цієї тяжкості, то не заслужили б ще таких закидів; але коли з досвіду знаєте всю тяжкість цього ярма і потім знову підкоряєтеся йому, то чи варті ви якого вибачення? б) Необхідність (Гал.5, 2-6) Після предавності віри, яка збуджує і привертає бажання, святий Павло вказує на її необхідність неминучу, яка змушує зважитися на пропоновану справу, чи хочеш ти, чи не хочеш того. Що абсурд для розуму, то ця неминучість для волі. Свідомість її виконує почуттям безвиході, що змушує негайно приступити і до справи, яких би жертв вона не коштувала. Коли будинок охоплений вогнем і захопленій у ньому особі залишається для порятунку лише одне вікно, він не міркуючи кидається до нього. Так сильно і рішуче діє напруга волі очевидність те, що – чи прірва, чи діяти за запропонованим вказівкою. До з'ясування цього починає тепер Апостол. Він каже як галатам: одне з двох вам належить, або Христос Господь з спасінням, або закон із смертю. Ви звернулися до Господа Ісуса Христа в тому переконанні, що іншого спасіння немає, як у Ньому. У Ньому воно і дарується вам усе сповна. Коли ж ви звертаєтеся до закону як засобу спасіння, то маєте вже іншого рятівника, і тим віддаляєтеся від раніше сповіданого. Як тільки є єдиний істинний Спаситель, то, віддаляючись від Нього, ви втрачаєте спасіння, яке від Нього, а той новий ваш рятівник, закон, не дає його. Таким чином ви, приступаючи до закону, позбавляєтеся спасіння, яке стягнули і яке в руках ваших було і є поки, і спадаєте в спільну всіх згубу, повсюди поза Христом і благодаттю. Гал.5:2. Це я Павло говорю вам, бо якщо обрізаєтесь, Христос вас нікчемно користує. «Це я Павло кажу вам» . Хоче сказати рішуче і разом авторитетне слово, висловити остаточний вирок. На початку Послання сказав уже святий Павло, що він від Самого Бога Отця і Господа Ісуса Христа поставлений Апостолом – сповіщати народам Божу істину. На це і наводять слова ці, і мали розташувати галатів прийняти наступне рішення «не як Павлове, а як Самого Господа. Бо Господь Сам визначив: «слухали вас, Мене слухає» (Лк. 10, 16). І сам Павло усвідомлював, що в ньому не тільки живе, а й каже Христос (2Кор 13, 3). Тому цей зворот промови буде відповідати пророчому: "тако" - або "це говорить Господь" (блаженний Ієронім, скорочено). Яке ж він видає рішення? Якщо обрізатиметеся, то Христос вам не буде на користь, тобто те, що ви називаєтеся віруючими в Христа, християнами, ні до чого вам не послужить. Пом'якшує вирок. Каже тільки: не отримаєте того, що сподіваєтеся отримати; але в суті справи це те саме, що ви загинули. Бо від Христа виходить спасіння. Якщо не користується Христос, що обрізається; значить, не подасть їм порятунку. Отже, вони залишаться в тій самій згубі, в якій перебувають і всі, хто існує поза Христом Спасителем. Лжевчителі, мабуть, натлумачили галатам, як раніше тлумачили антиохійцям: не врятуєтеся, якщо не обріжете (Дії 15, 1). Прямо проти цього Апостол вважає своє Апостольське визначення я ж, як Апостол, ім'ям Господа, що дав мені владу і силу Його істину сповіщати, кажу, що якщо обріжетеся, то ви загинули. Обрізання одне виставляє задля того, що воно почало; за ним вже необхідно піде і все інше, як пояснює і наступний, третій, вірш, навмисне для того поставлений. І заради того згадав про обрізання швидше, щоб застерегти від нього. Галати дещо з юдейства вже прийняли, але ще не обрізувалися. Допусти тільки вони обрізання, то вже неминуче вплетуть і на все інше, стануть повними іудеями. Бачачи, що таке лихо тягнеться, але вони ще не впали в неї, Апостол скоріше і кричить ніби їм: не обрізуйтесь, не обрізуйтесь; бо пропадете. Якщо обріжетеся, Христос вас анітрохи не користується. Які до Христа приліплюються, як до єдиного Спасителя, ті безсумнівно рятуються. І ви добре зробили, що до Нього вдалися; але, якщо обріжетеся, ніякої вже не буде вам користі від Христа. Обрізання знищить благо, що отримується у Христі і отримане вами. Все, що ви сподівалися отримати в Христі і дійсно отримали, відразу зникне, як тільки обріжетеся. Немає спілкування: або Христос і спасіння, або обрізання та давня згуба, в якій ви були. Ті тлумачили: віруйте і в Христа, але головне – обрізуйтесь Апостол каже: ні, вже обрізанню там не місце, де Христос; і спасительность Христова не входить у тих, котрі покладаються на обрізання. Обрізання раніше служило друкуванням обрання Божого, а тепер стало причиною відкидання. І у лікарів є склади, які одночасно (у хворобі) здоров'я приносять; а в інше (коли здоровий хто) засмучують його. Те саме і з обрізанням сталося: перед приходом Господа на землю воно добре було, а після цієї поблажливості воно стало шкідливим. Не саме по собі воно таке, а за тими сподіваннями, які з ним з'єднують. Коли покладаються на обрізання, вірячи, що коли обрізалися, то й у число рятованих потрапили, те ж роблять, що на тростину зруйновану спираються, яка ламається, при малому на неї натиску, і ранить руку опершого на неї. Якщо при Христі потрібне ще обрізання, то, на їхнє переконання, Христос – не повний і не єдиний Спаситель. Ця убогість переконання від убогості віри. Віра ж збідніла душу від усіх благодатей, посланих до неї за вірою в Христа Господа. «Не користує Христос тих, хто обрізається, якщо вони в обрізанні вважають надію спасіння» (блаженний Августин) «Той, хто обрізається (у цьому дусі), принижує благодать Христову, віруючи спастися від закону. Хто ж у Христа не вірує (повно), такий і спасіння від Нього отримати не може» (Екуменій) «Бо такий відкидає благодать і вдається до закону, як до благодійника; а Христові зовсім не вірить, ніби Він зовсім не облагодіяв його. Невіруючий нічого і не отримає від Того, в Кого він не вірує» (блаженний Феофілакт). «Дивися, - вигукує святий Златоуст, - яка загрожує небезпека! Тому справедливо він анафематствував і самих Ангелів (Гал.1, 8). Яким чином "Христос" їм «нікчемно користує»? Цього він не став доводити, а просто сказав, бо гідність його обличчя переконливіша за будь-який інший доказ. Для чого заздалегідь і сказав: «Всі я Павло кажу вам» . Бо так говорити властиво впевненому у прихильності до себе тих, до кого говорить. Але ми по можливості від себе запропонуємо щось у пояснення того, чому Христос анітрохи не користується тим, хто обрізається. Той, що обрізується, обрізується ніби боячись закону; а той, хто боїться закону, не вірить силі благодаті; а не віруючий не отримує жодної користі від благодаті, якої він не вірить. Ще, хто обрізується, той робить закон паном над собою, а хто вважає паном над собою закон, хоча більшу частину його порушує, дотримуючись лише меншої, той знову наражає себе на прокляття; піддаючись же прокляттю і відкидаючи свободу від прокляття, яку приносить віра, як можна врятуватися? І навіть можна сказати, хоч і страшно, що такий не вірить ні в Христа, ні в закон, і став посередині тим часом і іншим, і, бажаючи отримати користь і там і тут, ні звідки нічого не отримає». У цьому (2-му) вірші головна думка апостола виражена досить ясно. Наступні два вірші (3 –4-й) лише ширше висловлюють сказане тут. Вірш третій показує, наскільки широкі наслідки обрізання; а четвертий докладніше каже, як обрізаний позбавляється спасительності Христової. Гал.5:3. Я свідчу ще кожній людині, що обрізається, бо має їсти весь закон творити. Коли обрізався, то вже й весь закон виконуй. Бо обрізання є дверима в підзаконність, є зобов'язанням до всього закону. Це зрозуміло і було відомо всім. Але для чого святий Павло говорить це тут, і притому з такою напругою: «свідчу ж паки», – тобто я, Павло, з тією самою знову апостольською владою стверджую? Або для того, щоб пояснити, що обрізатися, звичайно, не так важко; але коли обріжешся, то вже й увесь закон виконуй, а його виконати ні ми, ні наші батьки наші не могли; а хто не виконує всього закону, під клятвою є (Гал.3, 10). Таким чином, через обрізання підете ви прямо під клятву і замість користі отримаєте від нього згубу. Або, можливо, для того, щоб протиставити цю істину запевненням лжевчителів, які, можливо, казали: ви тільки обріжтеся, а інше все можна і залишати, як і ми самі не все виконуємо (докоряє їх у цьому святий Павло (Гал. 6, 13). Ні, каже проти цього не так ап. був, - не юдей тільки, а й язичник, кожна людина неодмінно повинна виконувати весь закон. Так ухвалено в самому законі; на тому він стоїть. Якщо ті інакше вам тлумачать, то для того, щоб обдурити вас; вони брешуть і приховують істину. Та й саме обрізання, одне, для свого, скільки вимагає? І особливого дня, і обмивань, і жертв, і особливого чину діяння, і ієрея, що вчиняє його. Це застереження треба було виставити святому Павлу з побоювання, не захопила б галатів небагато справи. Могли подумати: не велика справа, - обріжемо. Обрізатися, каже ніби їм Апостол, точно не велика сама по собі справа, але дивіться, до чого вона поведеться. До повного юдейства, а юдейства рішучий кінець покладено нащадком Христовим. Святий Златоуст говорить на це місце: «сказавши: ніщо ж "користує", - далі, хоча не прямий і короткий, наводить на те доказ, кажучи так: "свідчу ...". та інше. Щоб ти не подумав, що це сказано з неприязного розташування; то не вам тільки, каже, свідчу це, але «і кожному, хто обрізується, бо має їсти весь закон творити» . Бо заповіді закону тісно поєднані між собою. І як той, хто, бувши вільним, віддався в рабство, робить уже не те, що хоче, але підкоряється всім законам рабства: те саме має сказати і стосовно закону. Якщо ти хоч одну частину його приймеш і хоч трохи підкоришся ярмо його; то через це привернеш на себе всю його владу. - І не цим тільки чином, але й іншим ще можна доводити істину сказаного про закон. Заповіді закону пов'язані між собою. Наприклад, з обрізанням з'єднане жертвопринесення та спостереження днів; жертвопринесення теж пов'язане зі спостереженням днів та місця; місце з різними видами очищення, очищення нерозлучні з безліччю різних обрядів; а нечистому не дозволяється ні приносити жертви, ні входити в священні місця, ні інше що робити. Таким чином, закон для однієї заповіді вимагає багато чого. Так, якщо ти обрізався, але не восьмого дня, або й восьмого дня, але без жертвопринесення, або й із жертвопринесенням, але не на тому місці, яке визначено, і не за приписами закону, чи й згідно з приписами закону, але нечистий, чи чистий, але очистився не встановленими обрядами: то всі вони про. Тому й каже: «має весь закон творити», - тобто не частина закону, а весь закон; а якщо він уже не панує, то не потрібно й частини». Гал.5:4. Скасуйте від Христа, що законом виправдаєтеся, від благодаті відпадете. Пояснюється тут, як «Христос нікчемно користується» тих, хто тримається закону, – з посиленням. Не користує, тому що відходить від вас і вас залишає пустими, порожніми. Умова спілкування Христа Спасителя з душами – віра, що виражається в таких прихильностях: я з вини своєї гину і немає мені іншої надії порятунку, крім Єдиного Тебе, Бога втіленого і розіп'ятого нас заради; До Тебе вдаюсь і приліплююсь усіма думками і почуттями та прихильностями: спаси і мене, єдиний Спаситель усіх. Той, хто приходить до Господа, приймається Ним і в хрещенні отримує благодать відродження і силу на нове у Христі життя. Тривале приліплення до Господа і на Нього Єдиного надії покладання підтримує і зберігає таке життя, і християнин тече таким чином навмисне, поки перейде від смерті в живіт і увінчається вінцем правди. У цьому порядку ні додати, ні зменшити нічого не можна, не засмутивши всього. Але головне тут – сподівання спасіння єдине у Христі Ісусі Господі. Це серце християнства. Хто його вражає, той життя у Христі припиняє. У цьому тільки Христос Господь, хто такий. У кому слабшає надія тільки на Господа, у цьому послаблюється спілкування з Господом. Хто спирається надією на іншому ще чим, крім Нього, від того Він відходить, як непотрібний, не потрібний потребами і зітханнями скрушного серця. Ось це лихо і сталося з галатами. Вони ще не обрізалися і не зв'язалися із законом, але їхня воля вже схилилася на те (блаженний Августин) і сподівання спасіння тільки в Господі розхиталося. Тому відступив від них Господь. «Скасуйте», каже, "від Христа", випорожнені Ним, стали порожні, немає Його більше у вас. Суд Божий не торкнеться. Справи ще не було, тільки внутрішньо в думках склалися вони і діяти; а вирок Божий уже відбувся про них, і покарання справою зроблено: Христос відступив від них. Або тут Апостол виражає загальне тільки становище, що ті, які шукають виправдання в законі, скасовуються від Христа, погрожуючи, що і з ними те саме буде, якщо опираються надіями своїми на закон. «Від благодаті відпаде» . Це вважатимуться і наслідком, і причиною попереднього. Відступив від вас Христос, що раніше виконував і тримав вас; і ви залишилися без Нього; відпали від Нього і всієї благодаті, що в Ньому дарувалась. Або так: оскільки ви відпали надіям від благодаті і стали сподіватися отримати спасіння крім неї, то Христос і відступив від вас, бо в Ньому вся благодать. Благодать – або Боже благовоління, яким виливається на віруючого все потрібне для його спасіння, або сама ця сила на спасіння, що посилається в серце і здійснює там рятівний лад і підтримує його. Те й інше нерозлучне насправді; і те, й інше – в Єдиному Господі Ісусі Христі. Те й інше втрачає, хто скасувався від Христа. Тим, що повстали на закон, галати внутрішньо відпали від благодаті, від того закону спасіння, за яким воно дається тільки благословення, що надіється на Боже у Христі Ісусі; внаслідок цього саме вподобання взялося від них, а з ним і сили на спасіння – і залишилися вони ні до чого. «Цим показує Апостол крайню небезпеку їхнього становища. Якщо той, хто вдається до закону, не знаходить у ньому порятунку, і тим часом відпадає від благодаті, то що йому залишається, крім неминучого покарання, коли закон не має сили, а благодать не приймає його? (святий Золотоуст). Гал.5:5. Ми ж Духом від віри сподівання правди чекаємо. Давши галатам побачити небезпеку їхнього становища, вказує тепер, як вийти з неї. Недостатньо було сказати: бачите, пожежа навколо; або ваш корабель розбивається; належало показати й вікно, куди кинутися від пожежі, або рятівну туру та пристань, де врятуватися від потоплення. Це і робить апостол означеними словами. У таке ставлення постачає цей вірш до попередніх святий Златоуст «Посиливши таким чином (тобто словами: «скасуйтеся від Христа, від благодаті відпаді») в них страх, похитнувши їхні думки і вказавши на загрозливу аварію корабля, потім відкриває їм близьку до них пристань благодаті, надійний порятунок: "ми бо", каже, «Духом від віри сподівання правди чекаємо». Тобто ми не маємо потреби у жодних постановах та обрядах закону; бо віра достатня для того, щоб повідомити нам Духа, а через Нього виправдання та інші багато і великі блага». Але можна бачити у цих словах і причину суворості висловленого вироку. Так трапилося або трапиться з вами (тобто що ви втрачаєте або втратите благодать і Христа), тому що через схилення до закону ви перестаєте бути тим, чим повинні бути. Бо "ми", істинні християни, християни за ідеєю християнства, ось що єси, ось на чому спираємося надіями. І ви вступили до суспільства християн; і ви так само повинні бути. Поки ви такі, станьте причетними і всіх благ істинного християнства; перестаєте бути такими, втрачаєте все. Які ж ми єси чи маємо бути за ідеєю християнства? Ми ні на чому не спираємося надією, ні на чому не ґрунтуємо свого спасіння, як на вірі в Господа Спасителя, нас заради втіленого і постраждалого, Який за віру через святі обряди посилає нам благодать Святого Духа, що робить нас правими, святими, богоугодними і вічними. Слова: «сподівання чекаємо» – не на майбутнє вказують, а на справжнє шукане і означають: безперечно впевнені, що отримаємо. Ця безперечна впевненість лежить в основі життя про Христа, як у торгуючого впевненість у діловитості його оборотів – в основі його клопоту з торгівлі. І істинно так надіючий є здобутий скарб, прихований на селі, або бісер багатоцінний. - У чому він безперечно впевнений? У тому, що врятується. Бо надія правди є надія праведності, богоугодження, святості та спасіння. Які продуктивні сили цього у нас і для нас блага? Віра і благодать Духа, як вказують слова: «Духом від віри» чекаємо на спасіння. Віра від нас, Дух благодаті від Бога; небесне і земне, природне і надприродне, поєднуючись разом незбагненним для нас чином, роблять нас правими перед Богом, богоугодними, спасенними. Феофілакт каже: «необхідно, щоб передувала віра; потім натхненням Святого Духа в хрещенні виходить очищення гріхів і нове життя». «Добре належить, – додає Екуменій, – "від віри". Бо нам треба принести свою віру і таким чином через Духа отримати виправдання і спасіння». Західні стародавні тлумачи бачать, крім того, у слові: "духом" - протилежність духу букві та духовного служіння служінню стихійному, тілесному. Блаженний Ієронім пише: "слово: "дух" - покладено тут як протилежність букві". Блаженний Августин: «На духовному служінні спираються наші надії, а не на плотському». Амвросіаст: «у вірі духовно Богу служимо благоговінням розуму та чистотою серця. Чому сказав Господь самарянці: «Дух є Бог, і що кланяється Йому, духом і істиною гідно кланятися» (Ів 4, 24)». Така думка не противна течії промови Апостола. Попереду говорив він, що галати ухиляються до закону, який заповідає стихійне, тілесне служіння; і за це позбавляються благодаті та Христа. Тепер каже: і справедливо; бо ми, істинні християни, духовно служачи Богові, внутрішніми настроями і рухами серця і вирішеннями волі, безперечно сподіваємося бути врятованими. Але це розуміння легко поєднане може бути з попереднім, тому що духовне служіння Богу неможливе інакше, як під дією благодаті Святого Духа. Гал.5:6. Бо про Христа Ісуса ні обрізання що може, ні необрізання, але віра любов'ю поспішна. Продовження попередньої думки та найточніше визначення сутності християнства. Наче чує святий Павло, що шукає напоумлення питання галатів, у чому полягає це духовне Богу служіння, протилежне стихійному служінню підзаконному, або в чому полягає той внутрішній настрій, який заради віри благодаттю Святого Духа створюється в дусі християнина. І відповідає: у вірі, любові, що поспішає. Май це, і ти врятований. Ні про що інше не турбуйся: не думай, що ти ближчий до Христа Господа, будучи обрізаний (передусім, тобто віри); і не турбуйся, ніби бракує тобі чогось, бо ти необрізаний був. І те, й інше перед лицем Господа не має жодного значення, жодної ціни і ніякої ваги не дає Він ні тому, ні іншому. Не добровільніше наближається Він до обрізаного, коли він обрізаний, і не відвертає обличчя Свого від необрізаного, поки він необрізаний. У Нього все вирішує віра у зв'язку з любов'ю. Ви приступили до Господа, просвітилися святим хрещенням, прийняли запоруку Духа, який вас творить: зберігайте тепер віру і живіть у любові, ось і все, що від вас вимагається. Цим шляхом досягнете благополучно кінця життя і перейдете до Господа, щоб, вселявшись в обителях Його, вічно з Ним блаженствувати. Навіщо вам в'язати себе цими статутами підзаконного життя? Все геть. Духом служите Богу і духовно догоджайте Йому, не обплутуючи нічим зовнішнім. У християнині, Духом Божим твореному, все виходить із серця, повного віри, що дихає любов'ю. Внутрішнє це потрібно виявляється і назовні; але це зовнішнє саме собою ніщо перед Богом. Ціна його від того духа, з яким відбувається; так що якщо взяти все життя в сукупності, то, май ти одне внутрішнє, за неможливості відповідно йому діяти і назовні, ти все маєш; май ти одне зовнішнє, за звичаєм чи наслідуванням, без внутрішнього, ти нічого не маєш. Все твоє зовнішнє, як би воно на вигляд не було примарно (благолепно), нікчемне може у Христі Ісусі. Так ось хто обранець Христовий, ось хто Божий угодник у Христі Ісусі: хто сповнений віри і дихає любов'ю. А обрізання та необрізання тут ніщо. Святий Золотоуст каже: «Дивись, як він відкинув обрізання, поставивши його поряд з необрізанням. Бо різницю робить тільки віра. Якщо хтось набирає борців, то, чи будуть вони чорні чи білі, все це не робить ніякої відмінності при виборі; але треба шукати в них того, щоб вони були сильні та досвідчені у своїй справі. Так і охочому вступити до Нового Завіту анітрохи не шкодить те, що він не дотримався всіх тілесних обрядів; і не принесе ніякої користі і те, якщо дотрималися. Тут все вирішує віра з любов'ю». «Віра любов'ю сприяє» ,– ενεργουμενη . Це слово може означати: «Діюча і чинна» . Перше значення дає ту думку, що віра приводить до любові, збуджує та оживляє її; друге – ту, що віра збуджується та оживлюється любов'ю. Те й інше показує, що віра та любов у житті християнина нерозлучні. Кохання у вірі, віра у коханні знаходять оживлювальні початки. Чуючи Євангеліє, вірують у Господа; увірувавши, люблять Його і всіх заради Нього; полюбивши ж, більше вірують і утверджуються у вірі; віра посилена своєю чергою підносить любов. Так і співається життя християнина. З моменту поділу їх почне згасати справжнє життя; а з досконалим поділом і життя зовсім завмирає. Християнин залишається лише ім'ям християнин та зовнішніми деякими справами; насправді ж він став іудей, який сподівається виправдатись зовнішнім належанням до Церкви Божої. Екуменій пише: «недостатньо лише вірити в Христа, але необхідно, щоб віра ця була впливана, зберігається і ніби гріється любов'ю до Христа. Які вірують у Христа, але не сповнені любові до Нього, ті переходять до закону» (можна й так: стають у чин підзаконників)» До кого кохання тут зрозуміло? Як не додано – до кого, то треба розуміти любов і до Господа, і до побратимів християн Духом благодаті по вірі поєднуючись з Господом, християнин черпає з Нього повноту любові, яка, за своєю природою вимагаючи виливу, вся виходить на зчленів єдиного у Христі тіла, братерського суспільства християнського, з самозаконом. Все тут само собою твориться і поєднується. Не приписи зовнішні змушують, а дух життя про Христа Ісуса такий. Святий Золотоуст говорить лише про любов до Христа «що означає «любов'я, що сприяє»? Цими словами апостол сильно уражує їх, показуючи, що це ухилення їх від істини походить від того, що вони не утвердилися ще в любові до Христа. Бо тут не віра лише потрібна, а й перебування в коханні. Як би так він сказав, якби ви любили Христа як слід, то не ухилилися б до рабства, не залишили б Викупителя, не посварилися б Визволителів». Блаженний Феофілакт вказує на любов до ближніх. «Або апостол вселяє їм і любов до ближніх, кажучи ніби пізнайте, що віра діє любов'ю, тобто виявляється живою через любов. Віра ж, котра не має любові, без дієва є. Однаково це зі словами: «віра без діл мертва є» (Як 2, 26)». А блаженний Ієронім під любов'ю розуміє всю сукупність чеснот. «Хто жити у Христі повинні стягнути всі чесноти і бігати всіх пороків. Апостол Павло в іншому місці говорить: «Що не перелюби сотвориш, не вб'єш, не вкрадеш, не лжесвідчиш, не похочеш і будь-яка інша заповідь, в цьому словесі здійснюється, в що полюбиш щирого твого, як за себе» (9). поєднуються в одній: «Полюби щирого твого, як сам собі», - то, вставивши це поняття в слова: «віра любов'ю, що сприяє», - ясно побачимо, що це досягнення вірі любов'ю обіймає повноту всіх заповідей. І навпаки, як, за апостолом Яковим, віра без діл мертва є, так і добрі справи без віри повинні бути шановані мертвими. Чи не віруючі в Христа, але добрі за вдачами що мають, крім справ чеснот (тобто вони ніщо перед Господом, бо невіруючі)? Приклад віри, що діє любов'ю, представляє Євангельська блудниця, про яку, коли вона в домі фарисея сльозами омила ноги Господа і, відтерши власами, помазала миром, Господь сказав: «залишаються гріси її багато, бо полюби багато» . Їй же самій засудив: «Твоя віра спасе тя, йди у світі» (пор. Лк 7, 47, 50). Очевидно, цим показується, що дружина та мала віру, кохання поспішну: що тільки має ціну в Христі Ісусі». в) Легкість та зручність (Гал.5, 7–12) Неминуча відомого роду дії нудить вирішуватися нею, хоч би як важко воно було. Але якщо при цьому з'ясовано буде, що воно дуже легке і підручне нам, то рішучість на нього буває швидше і жвавіше. Цю підручність справи, при моральних потребах, необхідно з'ясовувати, оскільки моральна необхідність, хоч і свідома буває, діє, проте, негаразд рішуче і чарівно, як фізична. За неї все ще залишається місце роздумів. Святий Павло починає тепер цей прийом. Він говорить як би тут: бачите, як необхідно кинути вам закон і не торкатися більше його: наважуйтесь же. Наважуйтеся тим охочіше, що для вас при цьому не належить жодних майже жертв. Ви розпочали життя у Христі без зв'язку із законом; отже, знаєте це вільне від закону життя. Що вам варто повернутися до неї, відновивши свої колишні переконання? (вірші 7 – 8). Ви ще не встигли заплутатися багато. Щось тільки прийняли. Але це дещо небезпечно залишати, - бо воно все псує, - стільки ж легко кинути, тому що його мало і воно малозначно (вірш 9). До того ж я знаю вас, знаю жвавість ваших морально-релігійних почуттів і готовність на все справжнє і добре. Варто лише вказати вам прямий шлях, і ви вже готові на нього. Тому я впевнений, що ви кинете хибні думки і суворо дотримуватиметеся викладених мною істин (вірш 10). Вас збивають, запевняючи, ніби обрізання проповідую. Не проповідую; бо інакше за що я женемо? О, коли б були відсічені ці спокусники від вас! (вірші 11 – 12). У цьому остаточний засіб для їх заспокоєння та убезпечення на майбутній час. Гал.5:7. Те часто добре: хто вам заборонено не покарятися істині? Належне протягом життя в Христі Ісусі вказано перед цим. Цим шляхом, каже, і ви йшли, і не йшли тільки, але текли, йшли швидко, чим означається ревнощі і старанність до зображеного порядку життя, і разом успіхи в ній міцні і явні. «Вклонялися ви Батькові в дусі та істині і, від повноти Христової прийнявши, знали, що закон дано тільки народові через Мойсея, а не виконаний. Благодать і істина не дана тільки, а й здійснена Ісус-Христом. Отже, коли ви так добре текли, служачи правді більше, ніж образам істини, яким розпусним учителем були захоплені, почали слідувати за тінню закону і залишили істину Євангелія?» (Блаженний Ієронім). Хто вам заборонено? Дивується ніби, як на початку дивувався, що незабаром пропонуються (Гал.1, 6 - 7). "Возбрани" , ενεκοψε ,- припинив шлях ваш, або підсік вас поточних. «Не покарятися істині» , τη αληθεια μη πειθεσθαι , – чи не вірити більш істині, не тримати колишніх у ній переконань, не стояти в ній із твердою непохитною сталістю? «Це слова не того, хто запитує, а дивує і сумує. Як залишено таку ходу? Хто мав стільки сили? Ви, які були вищими за всіх і на ступені вчителів, не залишилися навіть і на ступені учнів. Як це сталося? Хто був такий сильний? Це голос більш здивованого і скорботного, який і вище він висловлював подібними словами: «хто ви спокусив їсти?» (Гал.3, 1)» (святий Золотоуст). Слово: «хто вам забороняє» – не цю одну думку про подив Апостола може подавати. Амвросіаст бачить у ньому переконання, щоб розкаялися і не вірили більше нікому з тих, котрі схилятимуть їх на справи закону, на противагу Євангельській істині. Справді, апостол знав, хто заборонений; знали, звісно, ​​і галати. Навіщо питання? Щоб навіяти думку про нікчемність цих бранців. Що це за важливі особи? Чи варто було слухати їх і через них змінювати сприйняті й у справу переконання? А якщо не варто, то, зрозумівши справу з мого роз'яснення, треба відвернутися від них і відновити колишні переконання: що, звичайно, для вас не важко. Здається, що пряміше в цьому питанні та сама думка, як у звичайному у нас: а хто тут винен? Хто винен, що ви зупинилися, - змінили або знітили колишні переконання і пішли наперекір істині? Ніхто не винний. Самі ви переконалися в істині, самі зрадили тим переконанням. Самим же вам належить тепер і повернутися до них. Бо переконання ніхто нав'язати не може насильно. Переконуючі пропонують, роз'яснюють, схиляють, але переконання і відмінювання немає від них. Воно – справа свободи. Колишнє ваше переконання хіба від того, хто покликав (Гал.5, 8)? Ні, Він покликав; ви переконалися і погодилися наслідувати істину. А потім переконалися і пішли інуди. Якщо так у цій справі все від вас, то що може затримувати вас у брехні? Киньте її і поверніться до істини. Відновіть колишні переконання, і знову починайте тещі тим самим шляхом, вже випробуваним. Течасте добре: що заважає вам знову вступити в той самий добрий перебіг? Гал.5:8. Зневажання не від того, що Ви покликали. Вирішення, πεισμονη ,- означає: переконання, відповідно безпосередньо попередньому μη πειθεσθαι , - не витримати переконання, не продовжувати живити переконання; думка така: переконання не від Того, Хто покликав вас, не від Бога, Який покликав вас на благодать Свою. Блаженний Ієронім пише: «(у зверненні) інше є справа Божа, а інша справа самих людей Божа справа є покликати; справа людей – повірити чи повірити. У добрий чи худий бік схиляємось, причина тому не Бог і не диявол. Переконання наше завжди не від того, хто кличе, але від нас, які самі собою погоджуємось чи не погоджуємось із зовучим». Тому переконання постачається тут у співвідношенні із закликаючим Богом, то під ним слід розуміти переконання в істині Євангельської; а не це хибне переконання в значенні закону в справі спасіння, яке прийшло після помилок, апостол хоче навіяти галатам: адже ви були переконані в істині Євангельської? Не насильно було воно нав'язане вам Бог послав мене до вас, я запропонував вам проповідь Євангелія, ви почули, розуміли і переконалися. Це була справа вашої свободи. Переконання не від того, хто вас покликав. Що ж із цього випливало? Слід було: самі ви переконалися в істині, самі похитнулися в цьому переконанні; самі ж тепер і верніться до нього. Жодної праці, ні перешкоди до цього немає. Киньте нову брехню, візьміть колишню істину цілком, як вона є і вам викладена; вона вам відома, випробувана і переконання в ній. Поворот легкий. Ця думка проглядає у святого Золотоуста, який каже: «Той, хто покликав вас не для того закликав, щоб ви так вагалися,— не дав вам заповіді й діяти» Гал.5:9. Малий квас все змішання квасить. На докор Апостола: були ж ви переконані, навіщо змінили переконання? верніться до колишнього – галати могли сказати: та ми й тепер переконані, а те, що, послухавши інших, прийняли дещо юдейське, чи велике? Так мало, що й говорити не варто. Апостол на це і відповідає: малий квас все тісто заквашує. Небагато юдейського прийняли, але всі оквасили юдіянням, пошкодили цілість віри, і вона вже не може приносити вам усієї рятівності. До того ж це не багато поведе до більшого і втягне вас у юдейство у всій його широті. Зло заразливо Святий Златоуст говорить на це: «щоб хто не сказав» навіщо ти так перебільшуєш справу і таким тяжким уявляєш її? Із закону ми дотрималися лише однієї заповіді, а ти чиниш такий шум? - то послухай, як лякає їх не справжнім їхнім вчинком, але що мають відбутися від нього наслідками: "малий квас", каже, "все змішання квасить". Так і вас ця невелика похибка, залишена без виправлення, може цілком перемогти і захопити юдейство, як квас заквашує все тісто». Так і всі східні; і західні. Амвросіаст каже: «Це додав Апостол для того, щоб не подумали, що для благодаті віри не буде ніякої шкоди, якщо вони будуть дотримуватися трохи якоїсь із закону». Блаженний Ієронім спочатку ту ж висловлює думку, кажучи «вчить цією притчею Апостол, що духовний хліб Церкви, що з неба зійшов, не повинен пошкоджувати юдейськими толками. Господь Сам наказав Своїм учням блюстися від квасу фарисейського, що пояснюючи, Євангеліст додав, що Він це сказав їм про віддалення від фарисейського вчення (див Мт 16, 12). А це вчення фарисейське якесь інше, як не про невідкладність дотримання плотського закону»?». Але потім згадує і про те, як і кілька людей з хибним вченням можуть пошкодити всю місцеву Церкву, коли спочатку двоє-троє, потім десятки і так далі почнуть заражатися їх вченням. Зло це діє, як іскра, що впала в горючий матеріал, як гангрена, жир, що набула. Очевидний приклад цього – Арій. Але ця думка про кількість осіб, які спокушають і спокушених, може бути лише придатною до головної, за якою зрозуміло тут вчення юдейське. Але, поставляючи цю думку у зв'язку з наступними словами: «Сподіваюся про вас», – треба припустити, що Апостол натякав цим і легкість, з якою можна їм порозумітися з юдейством. Він каже хіба що, мало перейняли»? Тим зручніше вам кинути щось І киньте, я сподіваюся, що ви так зробите. Гал.5:10. Я надіюсь про вас у Господі, бо ви будете анітрохи не розуміти, а бентежи вас, понесе гріх, хто б не був. Такі надія і окрилює, і зобов'язує до виправлення. Це звичайний у співвідношенні людей прийом, якого силу, коли він іде від щирого серця, відчуває всякий Його і вжив святий Павло в кінці, як всепереможне знаряддя слова. Сила слова у висловленні надії на них. Цим більше й зайняті тлумачі. Чого він сподівається від них, на це вони не звертали уваги. Досить помітити, що слова: «ніщо не інше розуміти будете» - не можна обмежувати безпосередньо попереднім, тобто що і ви так само судите, як я, що малий квас весь змішання квасить, і тому поспішіть вилучити цей квас. Але від цього слід зійти і до всього іншого, що пояснював Апостол. Він каже їм сподіваюся, що ви мудруватимете, як я, засвоїте мій образ погляду на юдейство і зробите відповідно тому. Щодо надії, то інші думають, що вона природно повинна була народитися в Апостола, котрий знав любов до істини галатів і що вони були захоплені обманом, у простоті серця прийнявши за істину те, що не було істинно. Після зроблених ним пояснень він не сумнівався, що вони кинуть брехню і повернуться до істини. Інші вважають, що ця надія Апостола випливала з міцної надії на Бога, що хоче всім прийти в розум істини. Треті сягають вище: що Апостол так сказав у дусі пророчому. Дух Божий дав йому бачити протверезіння галатів, і він висловлює це надією на них. Так Амвросіаст пише: «Сподівається цього від них Апостол заради того, що вони не самі собою, але будучи ошукані вступили на шлях помилки. Чому, показавши їм справжній шлях, очікує, що вони легко повернуться нею». Святий Золотоуст каже: «не сказав: розумієте, але: розуміти будете»,-тобто. якщо виправитеся. Звідки ж ти це знаєш? Але він знову не сказав: знаю, а: вірю Богу, каже, і з твердою надією закликаю Його сприяння до вашого виправлення. З відвагою і не просто сказав: «Сподіваюся про вас»; але додав: "у Господі" (він скрізь любить викриття розчиняти з похвалами); як би так він сказав: я знаю учнів моїх, знаю зручність вашу, втім, сподіваюся цього через Господа, Який не хоче смерті нікому; а через Нього сподіваюся і на вас, які легко можете повернутись у колишній стан. Але разом переконує прикласти і власне старання, тому що неможливо отримати від Бога нічого, якщо ми не принесемо нічого зі свого боку». Блаженний Ієронім так міркує: «не за припущенням, але в пророчому дусі сказав святий Павло, що галати повернуться до істини, яку вони залишили. Провидячи духом, що вони не інакше віруватимуть, як так, як він навчає їх у Посланні, каже: "Сподіваюся.." . І додаток імені "Господа" це саме означає. Бо якби він тільки думав так, то сказав би: я сподіваюся на вас. Але, доклавши: "у Господі", – показав, що пророкує про те, про що, Духом Божим ведений, знав, що воно буде». Друга половина цього тексту: «бентеж вас, понесе гріх» - як в'яжеться з першою? За звичайним у нас ходом промов слід було б очікувати загрози їм, так: сподіваюся, що виправитеся, але, якщо не виправитеся, не чекайте милості. Святий Апостол цю загрозу звертає не на галатів спокушених, а на спокусників: бо ці знали істину, а ті в простоті серця прийняли їхнє кривотлумачення за істину, не підозрюючи брехні. Винні вони лише в тому, що не звернулися до святого Павла, який двічі був у них, вчителя і отця, який породив їх у духовне про Христа життя. Але й це могло статися через недосвідченість, без будь-якого применшення любові до істини. Святий Павло і не звертає до них своєї загрози. Але разом дає на увазі, що якщо залишаться затятими в омані, то разом з лжеучителями і вони ту ж кару понесуть. Досі вони були безневинні; але за таким повним поясненням істини, яке зробив їм святий Павло, вони не будуть уже невинними, а стануть під один розряд і зі своїми новими вчителями. Тлумачники наші, зрештою, зупиняються переважно на прямому значенні цих слів, не роблячи наведення на самих галатів. Так святий Златоуст каже: «з двох боків спонукає їх святий Павло до повстання – і надією на них, і загрозою, чи передбаченням покарання порушникам. Але зауваж, що він не назвав на ім'я жодного зі зловмисників, щоб тим не зробити їх ще безсоромніше. І зміст слів його такий: хоча ви і не будете інакше мислити, проте це не позбавить покарання винуватців спокушання, вони будуть засуджені. Бо неможливо, щоб за благочестя одних полегшувалась доля інших – зловмисних. Говорить це для того, щоб лжевчителі не зробили такого ж нападу ще й на інших. І не просто сказав: "бентежи", - але посилив вираз, додавши: «хто б не був». Ця остання надбавка дає ту думку, що між лжевчителями були, можливо, особи з вагою. Дає розуміти, що ні багатство, ні знатність і жодна інша видима відмінність не позбавить їх заслуженої кари, як на початку сказав: якщо ми або Ангел з неба буде інакше благовістити, кари не минає. У чому полягала загроза? Понесе гріх, грецькою: κριμα – суд. Понести суд – значить не тільки бути засудженим, а й понести присуджене за те покарання. «Понесе суд» – те, що в іншому місці: кожен свій тягар понесе» (блаженний Ієронім). Який же це тягар, чи в чому істота кари? Можливо, загрожує покарання від Бога, як би так: Бог не залишить його без покарання. Загроза така ще раніше висловлена ​​Спасителем, так що в Його царстві, як той, хто оберне іншого, позбавить душу свою від смерті і покриє безліч гріхів (Як. 5, 20), так і навпаки, тому, ким спокуса приходить, горе. «Хто бентежить і спокушає когось у Церкві, краще було б жорна повісити на шию і кинутися в море, аніж спокусити когось із тих малих, на яких вказує Спаситель (Лк 7, 1–2)» (блаженний Ієронім). Але, можливо, святий Павло натякав і на такий суд, який він, трохи згодом, ужив у Коринті, тобто суд церковний, відлучення, передання анафемі, як і говорив він уже на початку Послання. Чується ніби: прийду і впораюся з ними. Гал.5:11. Я ж, браття, коли ще обрізання проповідую, чого ще женемо есм? Бо скасувалась спокуса хреста. Ці слова розчищають шлях та усувають останні перешкоди до дії на галатів, запропонованих святим Павлом переконань. Могли загрожувати цей шлях наговори на Апостола, що він дотримується закону і навіть обрізує. Засівши в пам'яті, це нарікання могло забирати силу і погроз, і надій, і всіх умовлянь Павла. Принаймні кожен, подумавши: та сам що ти в'яжешся із законом, міг зупинятися здивовано. Святий Павло розганяє цей легкий туманець одним питанням: женуть мене за що? Що юдеї гнали Апостола, це всім було відомо. Всім також не дивно було зрозуміти, що якби він прихильно ставився до обрізання і закону, то ніхто б і слова не сказав йому. Якщо ж ганьблять його, зневажають, переслідують усюди, то явний знак, що викладене їм вчення про припинення сили обрізання і закону, і про непотрібність їх більше для віруючих, є постійним і повсюдним предметом його проповіді. Наслухавшись наговорів на святого Павла, галати могли дивуватися: що це робить Апостол? Прочитавши ж питання його, мали вигукнути: справді так; що ж ті нам натлумачили? Це вони нас дурили. Яка мудрість Апостола! Не посилає їх за довідками пройти слідами його проповіді, а однією очевидністю заспокоює їхні уми, збентежені наріканнями на нього. Святий Золотоуст говорить на це місце: «оскільки говорили про нього, що він часто сам дотримується іудейських обрядів і проповідує необрізання удавано; то дивись, як він показав себе чистим від цього наклепу, закликаючи до свідків їх самих. Ви самі знаєте, каже, що причиною гонінь на мене було те, що я навчав залишати закон. А якби я проповідував обрізання, то за що й гнати мене? Іуді, крім цього, ще ні в чому іншому звинувачувати мене не можуть. І якби я дозволяв їм вірити за батьківськими звичаями, то ні ті, хто ввірував, ні не ввірував з них, не зловмишляв би на мене, як нічого з їхніх звичаїв не відкидає. Що ж? Чи не проповідував він обрізання, чи обрізав Тимофія? Обрізав. Як же каже: «Не проповідую»? Поміч і тут його обачність. Він не сказав: я не роблю обрізання, але: не проповідую, тобто не вчу так вірити. І ти мого вчинку, каже, не повинен брати до затвердження догматів; бо хоч я й обрізав (Тимофея), проте не проповідував обрізання». «Нехай скасується спокуса хреста» . Якби було так, якби я проповідував обрізання, то хрест не був би спокусою для юдеїв. Для них таке дороге обрізання, що, не чіпай я його, вони спокуси в хресті не бачили б, а тепер бачать заради того, що хрест жене обрізання і весь закон. Амвросіаст пише: «спокусою для юдеїв була проповідь про хрест тому, що нею скасовувалися субота та обрізання. Якби вона допускала обрізання, то не було б спокуси і юдеї мирні були б з нами. І про Спасителя вони говорили: «Нема цей від Бога Людина, бо суботи не зберігає» (Ів. 9, 16)». Святий Золотоуст те ж саме викладає просторіше. «Якщо вірно те, що ви кажете, то перешкода і ворожнеча, що розділяють нас, знищені. Бо юдеїв не стільки спокушає хрест, скільки вчення не слідувати батьківським звичаям. Привівши Стефана в синедріон, вони не говорили, що цей шанує Розіп'ятого, але що «глаголет на місце святе це і закон» (Дії 6, 13). І Самого Господа Ісуса звинувачували вони за те, що Він руйнує закон (Ів. 5, 18). Чому Павло й каже: якщо ми допускаємо обрізання, то припинилася ваша боротьба з нами, немає більшої ворожнечі проти хреста та проповіді. А якщо нас щодня умертвляють, то хіба це без жодної причини? Ви й самі бачите, що нізащо не ворогують на нас, як за обрізання. Чи так я був нерозумний, щоб і себе зазнати скорботи, та інших ввести в спокусу, без жодної причини? Сказав же він: «спокуса хреста», - тому що вчення про хрест наказує залишити батьківські звичаї, що переважно і спокушало юдеїв і утримувало від прийняття хреста». Гал.5:12. Щоб відсічені були розбещуючі вас. "Відсічені" - зовсім відокремлені (блаженний Феодорит), щоб ніякого вже спілкування не було у вас з ними і в них з вами. «Ті, що розбещують» , αναστατουντες , які відновлюють вас на істину, бунтувати проти істини, що збуджують вас. Апостол довів, що не має більше зв'язуватися законом, переконав, що має припинити будь-яке спілкування з ним, і сподівається твердо, що галати так і зроблять. Але турбота Апостола про них тягнеться і на майбутнє. Неспокійний він, поки серед них лжевчителі, і висловлює бажання, щоб вони були відсічені. У грецькій читається: οφελον και αποκοψονται , – «про щоб і відсічені були» ! Ви переконалися, виправте помилку; але коли б і лжевчителів ви прогнали від себе, тоді я був би зовсім спокоєний щодо вас. Поки вони з вами, не перестану побоюватись за вас. Що так ніби слабко діє апостол? Чи не відсікає спокусників, а бажання тільки висловлює, щоб вони були відсічені самими галатами. Очікував, можливо, святий Павло на звернення до істини їх самих, тому й сказав так нерішуче; у разі ж завзяття і продовження спокушати, можливо, залишив собі волю зробити розпорядження про те після. Або, можливо, він був упевнений, що галати й самі зроблять, відженуть їх від себе, припинять спілкування з ними, не дозволять їм наближатися до себе; а зверненням своїм: "О щоб!" – він показати лише хотів, що це не противно його бажанню, що про це є і його апостольська молитва. Всіляко не можна тут не бачити закону життя тіла Церкви, - відкидати і викидати тих, хто не підкоряється істині і учнів гидко їй. Святий Золотоуст бачить у цих словах Апостольську строгість: «Дивись, яку строгість виражає тут Апостол і до спокусників їх. Спочатку він докоряв спокушеним, не раз називаючи їх нерозумними. Але, досить повчивши і навчивши їх, тепер звертається вже до спокусників їх. А ви й тут маєте помітити мудрість Апостола. Галатів він навчить і переконує, як дітей своїх, і надійних ще до виправлення; а спокусників їх відсікає, як чужих і невиліковно хворих. На це останнє вказує він, коли каже: «понесе гріх, хто б не був»; і на перше, коли загрожує їм, кажучи: «про щоб відсічені були ті, що вас розбещують» . І справедливо сказав: «Ті, що розбещують вас» (тобто збуджують вас відступати від ладу і порядку Христової Церкви, яка є новою для духа вашої батьківщини). Бо вони змусили їх, залишивши свою батьківщину і свободу, і небесну спорідненість, шукати батьківщини чужого та невідомого і, вигнавши їх з Єрусалиму горнього та вільного, змусили блукати як бранців та прибульців. Тому Апостол і повстає на них. Сенс слів його такий: я анітрохи не дбаю про них: «єретика бо людини за першим і другим покарання заперечуйся» (Тит. 3, 10)». За часів святого Золотоуста були люди, які словом Апостола: "відсічені" – робили замах виправдовувати скопчення. Бо скопці називалися і αποκοποι; а Апостола ж стоїть: οφελον και αποκοψονται . Святий Золотоуст не напружується спростовувати такого тлумачення; тому що помилковість його і сама собою очевидна після висловленої ним перед цією думки. Але користується цією нагодою викрити скопців у запобігання скопчества, сенсу не має. Проглядає в нього думка, що якби й бачити в Апостола вказівку на скопчість, то це кара, страта, клятва; і дерзающие самі себе спотворювати, самі себе накликають клятву Апостола. Потім каже: «Маніхеї тільки кажуть, що тіло злокознене і складене зі злої речовини, а ці самими справами подають привід до безглуздих їх толку, відсікаючи член як ворожий і злокозненный. Набагато краще б виколювати очі, тому що через них хіть входить у душу. Але ні очі, ні інший якийсь член не винні в цьому; винна одна зла воля. А якщо не можеш утриматися, то навіщо не відсікаєш язика за богохульство, руку за розкрадання, ніг за прагнення їх на зло і для чого, можна сказати, не посічеш всього тіла? Бо і слух при наспівуванні сопілки часто розслаблює душу, і ніздрі при відчутті пахощів спокушають серце і захоплюють задоволення. Отже, відсічемо все: і вуха, і руки, і ніздрі. Але це крайнє безбожність і научення сатанинське. Потрібно лише виправити безладне прагнення душі. Злий демон, що насолоджується завжди вбивствами, він тільки міг навіяти, що повинно винищувати сам орган, ніби великий художник зробив помилку. Як же буває, скаже хто, що від огрядності тіла спалахує хіть? Але й тут гріх душі. Утучення плоті залежить немає від хтивості, як від душі. Якщо вона захоче виснажити її, має повну владу. Але ти робиш те саме, ніби хтось, бачачи підкладаючого вогонь і запалюючого будинок, став звинувачувати за пожежу не палія, а вогонь за те, що ніби він розгорівся так сильно від того, що сам собою багато охопив колод будинку. Винен не вогонь, а палій. Вогонь дано для приготування їжі, для освітлення та багатьох інших потреб, а не для того, щоб палити вдома. Так само й побажання дано для дітонародження та збереження роду, а не для перелюбу, розпусти та хтивості; дано для того, щоб ти був батьком, а не перелюбом; перелюб залежить не від природного побажання, а від шаленства протиприродного». Не вважається зайвим виписати це місце заради того, що й у нас водяться ці кукіль. Вам може бути цікаво: