Глава I. В начале пути

Арзамаський край: сім'я, дитинство, духовна освіта У 60-х роках ХІХ століття Арзамас був невеликим заштатним містечком на південному сході Нижегородського краю. Його славне і тепер таке далеке минуле міста-фортеці, важливого пункту на транзитному та торговому шляху, центру карбованого та іконописного мистецтва, ярмаркових гулянь поступово забувалося. Німим свідченням «золотого століття» Арзамаса, що минає, залишалися храми і монастирі «воістину столичного масштабу», удосталь будувалися в XVIII – першій половині XIX століття. На 12 тисяч населення припадало 30 церков та сім монастирів. Тут всюди відчувалася стара кондова Русь і життя текло за старозаповітними дідівськими традиціями. Рід Страгородських з давніх-давен був пов'язаний зі світом духовенства. Ще у XVIII столітті один із предків Сергія – Сильвестр Страгородський (1725–1802), був архімандритом Переславського Нікітського монастиря, а потім, у 1761 році, – єпископом Переславським та Дмитрівським, а ще пізніше – єпископом Крутицьким. Він був сином царсько-сільського придворного священика і своєю хрещеною матір'ю мав царівну, згодом імператрицю Єлизавету Петрівну. Цей факт, мабуть, сильно сприяв його церковній кар'єрі. Зірка Сильвестра Страгородського закотилася разом із гоніннями проти митрополита Арсенія Мацеєвича (1697–1772), який виступав проти політики секуляризації Катерини II і з яким Сильвестр був тісно пов'язаний. Він помер у 1802 році на посаді настоятеля Московського Спасо-Андронікова монастиря і був похований при вході до Знам'янської церкви. На надгробку була написана епітафія: «А ти, хто шануєш це, перехожий мій любий, дивлячись на тлін і порох, що гробний криє спуд. Прийми померлого пораду тобі корисна: щоб, пам'ятаючи смерть, завжди готова бути на Суд». У 1860-ті роки в Арзамасі священствували два представники із сімейства Страгородських: батько та син. Старший Страгородський – Іоанн Дмитрович, протоієрей Воскресенського собору; а молодший – Микола Іоаннович, старший священик в Арзамасському Олексіївському жіночому монастирі. У Миколаївському жіночому монастирі послушницею була і дочка Іоанна Дмитровича – Енафа Страгородська, яка згодом прийняла чернецтво з ім'ям Євгена і стала ігуменею Олексіївської обителі. Страгородські проживали в будинку, що належав протоієреєві Іоанну Дмитровичу, який розташовувався навпроти Святих воріт Олексіївської обителі. Батько майбутнього патріарха, протоієрей Миколай Страгородський, отримав звичайну для дітей духовенства освіту – в Арзамаському духовному училищі та Нижегородській духовній семінарії. У листопаді 1864 року в Арзамаському Воскресенському соборі він вінчається із сімнадцятирічної Любовю Раєвською. На початку ж грудня 1865 року єпископ Нижегородський і Арзамаський Нектарій (Надєждін), що прибув до Арзамасу, за Божественною літургією у Воскресенському соборі висвятив Миколу в сан диякона з наступним призначенням на вакансію причетника до Миколаївського жіночого монастиря. Через два роки, 19 січня 1866 року, у батька Миколи та Любові Дмитрівни Страгородських народилася перша дитина – дочка Олександра. У 1867 році, 11 січня, народилася друга дитина – хлопчик. За церковною традицією через кілька днів у Воскресенському соборі було здійснено таїнство хрещення і дано йому ім'я – Іван. Сприймачами були його дід, протоієрей Іоанн Дмитрович, та рідна сестра його матері Варвара Раєвська. У вересні 1868 року Любов Дмитрівна померла від сухот, і Микола Іванович залишився один із двома малолітніми дітьми. Овдовівши, отець Миколай вів строге і скромне життя, поділивши весь свій час між церквою та сім'єю. У монастирі його любили за щире служіння Богу і постійну готовність до духовного керівництва та допомоги. У своєму будинку він встановив розпорядок життя у суворій відповідності до статутів загальноцерковних і монастирських. На допомогу йому прийшли родичі, основну турботу з виховання дітей взяла він бабуся майбутнього патріарха – Пелагея Василівна. Їй допомагали в цьому нянька Ганна Трохимівна та сторож Воскресенського собору Єлизарич, у якого малолітній Іван часом пропадав цілими днями. Можна сказати, що дитинство брата і сестри пройшло в огорожі Олексіївського монастиря, де священствував їхній батько – єрей Микола Страгородський, призначений у 1867 році старшим священиком у обителі. Монастир, розташований наприкінці Прогінної вулиці, був примітний трьома кам'яними храмами: Вознесіння Господнього, Успенським та лікарняним – в ім'я преподобного Іоанна Ліствичника та великомучениці Варвари. Головною святинею громади була місцевошанована ікона Божої Матері «Втамуй моя печалі» та образ святителя Миколи Чудотворця. При обителі існували дивний будинок, дві лікарні та різні майстерні. Вихованки обителі навчалися Закону Божого, читання молитов та псалтирів. Крім цього, юних насельниць в обов'язковому порядку по дві години на день навчали різним рукоділлям: спочатку вишивці по канві, потім складнішого шиття золотом і перлами. Сестри Олексіївської громади славилися виготовленням плащаниць, одягу та різних церковно-богослужбових речей, вишитих золотом та сріблом. Замовлення на них надходили навіть із Греції та Святої землі. Одна з виготовлених сестрами плащаниць, а також хоругви були пожертвовані громадою у новоосвячений храм Христа Спасителя в Москві, за що матінка Євгена була нагороджена золотою медаллю для носіння на грудях на Олександрівській стрічці. На території громади Іван та Олександра бували чи не щодня, бігали та гралися з дівчатками з монастирського притулку, ходили в гості до насельниць, які були ласкаві до сирот. Отець Микола старанно займався вихованням та освітою своїх дітей: навчав їх молитися, навчав грамоти та праці. У його будинку була хороша бібліотека, у вільний час він переплітав старі книги, в чому йому завжди надавав посильну допомогу маленький Ваня. На церковні служби хлопчик ходив до свого діда протоієрея Іоана у Воскресенський собор і там прислужував йому у вівтарі. Наступну освіту Іван Страгородський, як було прийнято у сім'ях духовенства, здобув у парафіяльному училищі. У восьмирічному віці його визначили до Арзамасського духовного училища в підготовчий клас. На наступний рік після прийомних випробувань він був зарахований до першого класу училища. Після закінчення першого класу в річній іменній відомості про учнів навпроти прізвища Івана значився запис: «поведінка – дуже хороша», а у графі про успіхи: «хороші». У списку для позначок «екзаменічних балів» оцінки Івана з предметів виглядали так: Священна історія – 4, російська – 5, латинська – 5, арифметика – 4, спів – 3, чистопис – 3. У 1880 році навчання в училищі завершено, попереду – прийомні випробування у Нижегородській духовній семінарії. За розрядними списками семінарії Іван Страгородський займав за всі роки свого навчання високі місця. У першому класі він – третій; у третьому – на другому місці; у п'ятому – на першому, тобто закінчує семінарію найкращим учнем. Навчаючись у семінарії, Іван Страгородський вже зробив свій вибір: продовжувати духовну освіту у Санкт-Петербурзькій духовній академії. У 1886 році з Нижегородської семінарії виклику в академію не було, а тому на свій страх і ризик Іван разом зі своїм товаришем Іваном Слобідським приїхали до Санкт-Петербурга, щоб вступати до академії волонтерами, сподіваючись виключно на власні сили, а не на спрямування та протекцію закінченої ними духовної семінарії. Вибір було зроблено невипадково. Петербурзька академія сяяла іменами великих учених. Святе Письмо Старого Завіту читав один із найкращих знавців старозавітного тексту Ф. Г. Єлеонський, автор «Історії ізраїльського народу в Єгипті»; філософію викладав М. І. Каринський, який розкритикував кантівську гносеологію у своїй роботі «Про істини самоочевидні»; а логіку - А. Є. Светілін. Особливо добре представлено славними іменами історичне відділення. Там читали курси такі корифеї, як І. Ф. Нільський, відомий візантолог; М. О. Коялович, І. С. Пальмов, найбільший фахівець з історії слов'янства; професор-протоієрей П. Ф. Миколаївський; церковну археологію та літургіку читав Н. В. Покровський, відомий знавець християнського іконопису, а курс догматичного богослов'я – нижегородець А. Л. Катанський. Авторитет Санкт-Петербурзької духовної академії був дуже високий, і охочих вступити туди завжди було достатньо. У другій половині серпня 1886 року всі, хто з'явився до прийомних випробувань, а їх було понад сто осіб, складали наступні вступні іспити: письмові – за Святим Письмом Старого Завіту, історії Російської церкви та грецької мови; усні – за Писанням Нового Завіту, літургікою, латинською та іноземною мовами. Матеріали, що збереглися, свідчать про дуже різний рівень знань, продемонстрованих абітурієнтами. Наприклад, комісія, яка підводила підсумки перевірочних випробувань з літургіки, зазначала, що «у відповідях питання хронології та історії зустрічалися грубі помилки»; «Про джерела з історії богослужіння вихованці мають вкрай мізерні відомості та плутані поняття», а також що виявлено була байдужість вихованців до богослужіння та відсутність належного знання про нього. А в підсумковій записці про результати іспитів за Святим Письмом Нового Завіту говорилося: «Відповіді вихованців, що екзаменувалися, були взагалі задовільними, більшість висловила більш менш точні і ґрунтовні відомості як з історії, так і в тлумаченні найважливіших місць Священного тексту». За результатами вступних випробувань третину абітурієнтів, які отримали незадовільні оцінки на письмових та усних іспитах, не було прийнято до академії. Іван Страгородський успішно впорався із вступними іспитами. За результатами перевірочних випробувань молодий нижегородець опинився серед тридцяти п'яти кращих, зарахованих на казенне утримання, у складеному ж розрядному списку студентів він був шостим. Почалося академічне життя: лекції, заняття у бібліотеці, іспити, курсові та семестрові твори. Студенти розподілялися у кімнатах гуртожитку по земляцтвах. Нижегородське, Рязанське, Олонецьке та Смоленське земляцтва поміщені були в одному великому залі другого поверху з вікнами на Обвідний канал та ректорський корпус. За своїм зовнішнім виглядом Іван Страгородський не був особливо примітним серед студентів: високий, худорлявий, трохи незграбний, в окулярах та з неслухняним волоссям. Але при близькому знайомстві це враження змінилося докорінно: Іван Миколайович виявився людиною на рідкість м'якого характеру, був привітним і рівним з усіма. До того ж він мав прекрасний бас, і нові товариші були буквально зачаровані, коли він у перший вечір зі своїм підголоском І. П. Слобідським заспівав народні пісні і особливо духовні вірші калік перехожих. Вміння співати супроводжувалося вмінням грати на фісгармонії. Іван любив цей інструмент і дуже успішно імпровізував церковну музику. Популярність Страгородського серед товаришів швидко зростала, з деякими їх пов'язала дружба щира і глибока, що збереглася протягом усього життя. У той час навчальний план академії за статутом 1884 включав предмети двох відділень: історичного та літературного. Студент Страгородський взяв до вивчення предмет історичного відділення. На той час розклад студентів був особливо перевантажено: слухання професорських лекцій чергувалося з написанням про семестрових творів, тому їм надавалося багато часу для самоосвіти. Іван Страгородський додатково записався на курси іноземних мов: англійської, німецької та давньоєврейської; маючи хороший голос, майже щодня брав участь у богослужінні в академічному храмі. Прекрасні побутові умови, блискучий викладацький склад, чудова бібліотека давали можливість студентам присвятити себе наукам. Для самоосвіти студент Страгородський зайнявся вивченням тексту та тлумачення Святого Письма та святоотцівської літератури. Незабаром Іван став виділятися серед студентів своїми неабиякими знаннями, його курсові твори відрізнялися глибиною думки та ерудицією. Світські насолоди, яким віддавали данину багато його товаришів, Страгородського не цікавили, зате він незмінно був присутній на щоденних академічних богослужіннях. Один із однокурсників Івана Страгородського, в подальшому архієпископ Варсонофій (Городцев), згадував: «Дійсно яскравою зіркою… курсу був Страгородський Іван Миколайович… Він з перших же днів заявив себе уважним ставленням до так званих семестрових творів, вдумливо прочитував потрібні книги, для чого подумки прочитав потрібні книги. екзаменах давав блискучі відповіді... Ще на третьому курсі він почав старанно вивчати твори святих отців Церкви і знайомитися з містичною літературою... Під впливом батьківської та аскетичної літератури в серці Івана Миколайовича стало зріти і міцніти бажання прийняти чернецтво, і він ще студентом вирішив поїхати з Валаамського. Суворого за статутом монастиря... Він... дуже любив творіння Тихона Задонського, Феофана Затворника... У бесідах він і мене кликав у чернецтво: "Залиш, - говорив він, - мертвим ховати своїх мерців"» 1 . При переході на другий курс студент Іван Страгородський у розрядному списку академічного курсу посідав чотирнадцяте місце, на третій – друге; на четвертий – третє. Влітку 1889 року, перед останнім четвертим курсом, Іван Страгородський зі своїм однокашником Яковом Івановим вирушив на прощу на Валаам. Пробули вони там усі літні канікули. Іван працював у монастирській канцелярії, а Яків займався різного роду фізичною роботою в монастирському господарстві. Там до них обох і приходить остаточне рішення ухвалити чернецтво. Свою роль у цьому відіграли й наполегливі заклики академічного інспектора архімандрита Антонія (Храповицького) до студентів сприйняти чернечий сан, аби послужити всім своїм життям церкві. До речі, учнем Антонія Храповицького в ці ж роки був і Василь Бєлавін – майбутній патріарх Московський, який навчався кількома курсами старшого за Івана Страгородського. Ми не знаємо, наскільки вони були знайомі, але можна припускати, що їх шляхи в академії перетиналися, як перетинатимуться вони і в майбутньому. Студент Страгородський приваблював архімандрита Антонія своїми блискучими здібностями, благостністю та суто православним розумінням богослов'я. Про характер відносин, що складалися між ними, можна судити за подарунком, який Сергій зробив після закінчення академії своєму вчителю та другу. Він подарував йому панагію із зображенням Володимирської Божої Матері, на якій було зроблено напис: «Дорогому вчителю та другу. Дадайте від оливи вашої, бо світильники наші згасають» (Мт. 25,8). Рішення Івана та Якова потрясло товаришів з академії. Втрачати двох найулюбленіших членів молодого гуртка, що склався за три роки спільного життя, було нелегко. Тим більше що обидва вони мали залишити звичне академічне життя, залишити свої кімнати та своїх друзів і перейти в нове оточення академічних ченців. Товариші схвилювалися, були спроби переконати, відмовити, були й гарячі дискусії, але бажаних результатів не дали. Тоді вирішили написати отцю Страгородського, щоб за його допомогою відмовити Івана. Протоієрей Микола Страгородський спеціально приїжджав до столиці, говорив із сином про його рішення і зрештою дав своє благословення на цей крок. …30 січня 1890 року, у День пам'яті Трьох Святителів, в академічній церкві відбувався обряд постригу двох студентів четвертого курсу академії – Івана Миколайовича Страгородського та Якова Федоровича Іванова. Поволі йшли юнаки, босі, у довгих білих сорочках під чорними мантиями, у супроводі ченців. Під час співу стихири «Обійми Отця тверзти ми потчися», з частими зупинками і уклінами, процесія пройшла в академічний храм. На солеї їх зустрів ректор академії єпископ Антоній (Вадковський): - Що прийшли є браття? І долинають ледь чутні відповіді: – Бажана житія постницького. Потім були звичайні під час постригу питання про чернечих обітниць і покірні відповіді постриганих: «Їй Богу сприяє», що закінчилися триразовою пропозицією єпископа Антонія подати йому ножиці для постриження. І… кульмінація – постриг. Немає більше Івана Страгородського. Є чернець Сергій, який взяв собі це ім'я на честь одного з чудотворців Валаамської обителі. А його товариш взяв ім'я іншого валаамського чудотворця Германа. Напутнє слово сказав єпископ Виборзький Антоній (Вадковський), вказавши новопостриженникам на смиренність як вінець моральної досконалості. Тут же були присутні єпископ Смоленський та Дорогобузький Гурій (Охотін) та керуючий Синодальною канцелярією В. К. Саблер. У єдиному збірнику статей і матеріалів, присвяченому Сергію Страгородському та випущеному Московською патріархією у 1947 році, опубліковано деякі спогади про цей період однокурсників Сергія. Один із них, у майбутньому архієпископ Новосибірський Варфоломій (Городцов), писав: «Скоро молодий інок Сергій був висвячений у ієродиякона і став служити в академічній церкві: служба молодого ієродиякона своїм глибоким натхненням справляла на всіх присутніх у церкві велике враження. І я ось зараз пам'ятаю, як молодий ієродиякон після прийняття Святих Таїн, сповнений розчулення, тримаючи в руках святий потир, виголошував: „Зі страхом Божим і вірою приступіть“. Пам'ятаю його прекрасне, завжди осмислене читання Святої Євангелії, а особливо пам'ятаю те особливе враження, яке справляло на мене читання їм Святого Євангелія у Великий вівторок». Після постригу Сергій оселився в окремій кімнаті поза студентським шумом. У тихій чернечій обстановці під керівництвом інспектора академії архімандрита Антонія (Храповицького) пройшли останні півроку навчання. Вони були присвячені роботі над кандидатською дисертацією на тему «Православне вчення про віру та добрі справи». Сама тема вже досить наочно свідчила про богословську зрілість автора та його умонастрій. Взято було для дослідження одне з найважчих питань християнської догматики та вчення про моральність. З одного боку, він прагнув критично осмислити позицію Римо-католицької церкви, згідно з якою для виправдання людини перед Богом була потрібна наявність добрих справ, а недолік їх міг бути заповнений із запасу надборгових заслуг святих; з іншого – аналізував протестантську етику, яка ставила порятунок людини у залежність лише від її віри в Христа, вважаючи, що добрі справи, хоч би якими вони були значними, не врятують людину і лише праведність Христа покриє грішника як ризою. Православне моральне богослов'я, заперечуючи і католицизму, і протестантизму, прагнуло утвердити власне бачення цієї проблеми, сформулювати точно і ясно взаємини між вірою та добрими справами. Цієї мети дотримувався і ієромонах Сергій, який писав працю під керівництвом професора А. Л. Катанського. 9 травня 1890 року ієромонах Сергій блискуче завершив свою богословську освіту. І рецензенти, і опоненти, і його керівник зійшлися на думці, що дисертаційна робота стала плодом довгих самостійних роздумів і щирим висловом сформованого в автора погляду на питання, що розбирається ним, що в ній виявилася рідкісна для студентів начитаність у святоотецькій літературі. У суботу 9 червня 1890 року рада академії затвердила список кандидатів богослов'я, які цього року закінчили курс. Перше місце серед сорока семи кандидатів-магістрантів посів ієромонах Сергій. Слід сказати, що понад дві третини студентів цього курсу в майбутньому приймуть священичий сан, а вісім із них стануть єпископами і всі вони з честю та старанністю послужать церкві. Загалом академічний курс у 1890 році закінчили 70 осіб. За традицією, завершальним моментом урочистості закінчення став спільний товариський обід випускників. На цих обідах зазвичай були присутні всі, хто закінчив академію в попередніх випусках. На цей раз серед гостей найстарішим був редактор «Церковно-громадського вісника» Поповицький, а найзнатнішим – духівник царської родини протопресвітер придворного духовенства І. Л. Янишев. За діяльним академічним статутом Сергій Страгородський мав залишитися при академії як стипендіат для захисту магістерської дисертації та підготовки до професорського звання. Перед молодим ченцем відкривалася блискуча перспектива вченої кар'єри. Але він вибрав інше – місіонерське служіння. 11 червня подано прохання на ім'я ректора академії єпископа Антонія із проханням відправити на службу до складу Японської православної місії. Негайно, 13 червня, пішов указ Святішого синоду про його призначення. 15 червня указ вступив до академії «для залежних розпоряджень». Залишалося небагато: отримати золотий наперсний хрест, що належав за характером нової церковної служби, закордонний паспорт, підйомні та прогінні гроші. Припускаючи довгу розлуку з близькими, Сергій поїхав на батьківщину, в Арзамас. Будучи в рідному місті, він відвідав у монастирській лікарні свою няню Ганну Трохимівну, яка того разу хворіла і з якою він попрощався по-родинному. Більше Сергій її ніколи не побачить. Не забув він і своєї рідної академії, де щойно було організовано Товариство допомоги бідним студентам, на адресу якого він надіслав свій перший внесок – 200 рублів. Тепер молодий ієромонах Сергій Страгородський був готовий до початку свого місіонерського шляху. …Стояв спекотний серпень 1890 року. З Одеси вийшов у море пароплав «Кострома» Добровольчого флоту. Серед пасажирів – торговців, служивих людей, журналістів і просто відпочиваючих та подорожуючих – ієромонах Сергій Страгородський, який вирушив у своє перше закордонне відрядження. На борту треба було пробути довгих два з половиною місяці. Вже ввечері Сергій заповнює свій щоденник першими враженнями від розлучення з Росією; відомостями про деяких своїх попутників, з ким вдалося познайомитись; про маршрут плавання та плани, серед яких вивчення японської мови, читання книг. З ним його «хороші друзі» – японський переклад Октоїха, «Лексикон» Рошкевича, «Граматика японської мови» Смирнова, американське видання Нового Завіту японською мовою. Розглядаючи таємничі ієрогліфи, за якими поки що тільки передбачалося їхнє зміст, Сергій розумів, що все це, щоб бути прийнятим у далекій і чужій країні, доведеться вивчити і вже після цього по них та інших навчати Христового життя. По борту день за днем ​​вода… вода. Зрідка траплялися зустрічні пароплави, рибальські шхуни, а ще зелені та жовті, гористі та низинні острови. На горизонті, в серпанку чи в прозорому та чистому повітрі, береги країн, назви яких юний місіонер знав лише за картами та атласами. Зрідка заходили в іноземні порти: Константинополь, Порт-Саїд, Перім, Коломбо, Пенанг, Сінгапур, Сайгон, Гонконг, Амой, Шанхай – різноликий, різномовний і різновірний світ, що раптом перестав для молодої людини з невеликого Арзамаса бути невідомою «закордоном, він мав жити і працювати. Але нарешті і заповітна мета. 20 жовтня 1890 року він зійшов із палуби корабля на японську землю. Від морського узбережжя швидкий поїзд доставив Сергія до столиці Токіо. З вокзалу візник на двоколісному ручному візку швидко повіз його галасливими столичними вулицями, через парки, мостами через рови і крізь дивовижні ворота палаців. А довкола – люди, так само не схожі на росіян, як не схожі і їхні оселі та сам світ, у якому вони живуть. Візник, молодий хлопець, біжить швидко, тільки зрідка поглядає на білу людину в чорному одязі. Мабуть, і в нього в голові промайнула думка про несхожість світу під назвою «Росія», з якого прибув цей молодий іноземець, на улюблену і таку рідну йому країну. Вдалині з'явився пагорб Суругадай, що ніби ширяє над усією навколишньою місцевістю. А на ребері пагорба білів православний храм, сяючи своїм хрестом на чистому небі. Сергій перехрестився і полегшено зітхнув. Візник, ні про що не питаючи Сергія (мабуть, йому доводилося тут бувати), зупинився біля нічим не примітної двоповерхової будівлі, всім своїм виглядом і ввічливими жестами намагаючись пояснити, що подорож закінчена, треба йти до хати. На ґанок вийшла якась японка і по-російському запросила Сергія увійти, сказала, що владика давно вже чекає на гостя. Того, хто приїхав, проводили до приймальні. Сергій озирнувся: це була маленька кімнатка, стіни якої суцільно обвішані гравюрами. У ній стояли стіл, диван, кілька стільців. Подумалося: «Тісно і темно». Але шум швидких кроків. Зі сходів спустився дуже високий чоловік у підряснику, перехопленому вишитим поясом. Це був «апостол Японії» єпископ Микола Касаткін, який трудився тут уже понад тридцять років. — Милості просимо, — швидко заговорив він, благословляючи Сергія широким хрестом, — будь ласка, перебувайте в нашій вітальні. Після довгої дороги був запропонований традиційний чай, а потім вирушили до храму, щоб відслужити подячний молебень з нагоди приїзду. Пройшли через різні приміщення місії, де текло звичайне церковне життя. Ось молодший клас семінарії… Учні сиділи японською на підлозі, підібгавши під себе ноги. Замість парт перед ними стояли низенькі та довгі лавки. Ішов урок китайської мови, і маленькі японці старанно виводили великими пензлями найнеможливіші китайські ієрогліфи. Вчитель із кафедри «закрякав, зашипів» і зовсім розсипався у реверансах. Це був дідок, маленький, худий, голений, який давно прийняв християнство. Преосвященний Миколай залишив гостя у класі, а сам пішов збирати свою паству до церкви з нагоди приїзду нового члена місії. Трохи пізніше за Сергієм прийшов гонець і повів його до храму місії, благо і розташовувався він поряд із класом. Храм, невеликий, але затишний, поступово наповнювався людьми. Сергій з цікавістю дивився на свою нову паству. Ось попарно тихо пройшли учениці жіночої школи із кількома вчителями. Слушніше, але теж порівняно скромно, увійшли і розмістилися семінаристи з викладачами. Почалася служба, її очолив єпископ Миколай, прислужували йому японський священик та диякон. Служили японською мовою, тільки преосвященний Миколай для новоприбулого говорив вигуки і читав Євангеліє по-слов'янськи. Співав, і добре, хор. Співали і всі присутні у храмі, людина сто. Наспіви були знайомі Сергію, але тільки інші слова. Єпископ Миколай після служби залишив усі свої справи і провів ієромонаха Сергія по своїх володіннях. Насамперед він показав будівлю Микільський собор, що нагадував візантійську базиліку і тому здавався чимось дивовижним в оточенні типових невисоких японських будівель. Потім оглянули церковну школу, художню майстерню, семінарію, гуртожиток для семінаристів та будинки для викладачів. І наступного дня владика Микола був поряд із Сергієм. Він повіз його до іншого православного храму, що розташовувався в кварталі Коозі-Мати. При невеликому храмі були ще катехизаторська школа та дитячий садок для маленьких японців. Загалом на той час у Токіо налічувалося близько трьох тисяч православних християн. Кожна громада мала на чолі катехизатора, який жив у церковному домі, де відбувалися різні церковні збори. На богослужіння всі сходилися чи до місії, чи до Коозі-Мати. Навіть коротке знайомство з місією справляло враження. Сергій у щоденнику записав: «Так, життя тут вирує всюди і в школах, і в канцелярії, і на будівлях, і все це стоїть на одному преосвященному Миколі, скрізь він, все ним розпочато і підтримується». Молодий ієромонах одразу ж долучився до справ місії. Служити йому довелося у Токіо, Осаці та Кіото. Як свідчить запис у щоденнику: «Я мандрував Японією, відвідуючи розкидані всюди наші численні християнські громади або розшукуючи загублених при частих переміщеннях і одиноких християн». Якось він служив у Осакському молитовному домі: християн зібралося дуже мало, та й якось сиротливо, мабуть, почувалися вони у напівпорожньому храмі. Дивлячись на них, молодий місіонер дав у своєму серці зарок: день у день вечорами ходити по християнських будинках для знайомства та настанови. Просити, благати, викривати своїх слухачів та співрозмовників, докладати до справи все своє красномовство, але домагатися зростання православної громади. І Господь не залишив цих праць без благословення: християни, які мешкали в Осаці, поступово зібралися в тісну церковну громаду, справно відвідували богослужіння. Мало того: вони раз у раз відшукували загублених здавна або тільки християн, що переселилися звідки, і приводили їх до церкви. На сторінках щоденника записувалися подробиці вражень від побаченого та пізнаного. У вигляді листів «російського місіонера» деякі з щоденникових записів публікуються у російських журналах, викликавши непідробний інтерес у суспільства. Про багато сторін життя японців, про особливості їхнього характеру читачі змогли вперше дізнатися з цих листів. В одному з них є такі рядки: «Зелені, свіжості багато тут, але, чудова справа, японські квіти не мають ніякого запаху. Все у Японії мило, красиво; прекрасні їхні квіти, але вони не пахнуть. Чарівні їхні пташки, але вони не співають. Вишукано люб'язні та ласкаві японці, але вони не мають поцілунків, навіть між батьками та дітьми. Ви проходите точно в панорамі, бачите природу, міста, людей, але все це тільки картини, тільки зовнішній бік життя, що приховує порожнечу». Ця «порожнеча», що схожа на «язичництво», пояснювалася автором слабким поширенням серед японців християнства, православ'я, які, як йому здавалося, тільки і можуть наповнити людину і суспільство змістом буття. Прагнучи бути ближче до пастви, Сергій вчить японську мову. Вчителем його був той самий дід, якого він зустрів у семінарському класі під час першого свого прибуття до місії. Вчитель прекрасний, тільки він з ввічливості іноді не виправляв помилок, і часом траплялися казуси. Але, як би там не було, щоранку Сергій, напившись чаю і відігрівшись від нічного холоду, зустрічав свого вчителя. Той, насамперед із поклоном і низько нахиливши голову, підходив до ієромонаха Сергія під благословення. У японців встановився звичай приймати благословення не руками, а головою. І лише після цього розпочинався черговий урок. Старанність і старання незабаром дали добрі результати: під час служби Сергій вже вимовляє окремі фрази, тримаючи перед собою папірець із японськими словами, написаними російськими літерами. Надалі обходився вже без неї, цілком непогано опанувавши мову. Молодий місіонер робив помітні успіхи. Не дарма ж згодом єпископ Микола говорив, що з усіх присланих йому з Росії помічників Сергій був єдиним, кого він хотів би бачити своїм наступником. Але здійснитися цього не судилося. Навесні 1893 Сергія викликають до Росії. Край язичницький - Японія - залишився далеко-далеко, про нього нагадували привезені на батьківщину для своїх близьких і для себе деякі пам'ятні предмети. Короткий час ієромонах виконував обов'язки доцента Петербурзької духовної академії. Потім його перевели на посаду інспектора до Московської духовної академії, де він зумів придбати загальну любов та повагу. У жовтні 1894 року Сергій був зведений до сану архімандрита і визначений настоятелем посольської церкви в Афінах. Студенти Московської духовної академії піднесли Сергію на згадку золотий наперсний хрест. 17 жовтня 1894 року архімандрит Сергій виїхав з Сергієва Посада в Афіни, який проводився до самого вагона студентами академії, що його полюбили. У Греції Сергій пробув до 1897 року. За цей час він не тільки добре дізнався про країну перебування, але йому пощастило здійснити подорож до Святої землі – Палестини. У роки всієї місіонерської діяльності архімандрит Сергій знаходив час для богословської роботи. Його не відпускала проблема взаємовідносин віри і добрих справ, що хвилювала зі студентської доби. 1895 року, приїхавши у відпустку до Росії, архімандрит Сергій знайшов час для захисту в Московській духовній академії дисертації на тему «Православне вчення про порятунок. Досвід розкриття морально-суб'єктивної сторони спасіння на підставі Святого Письма та творінь святоотців». Офіційними опонентами виступали ректор Московської духовної академії архімандрит Антоній (Храповіцький) та екстраординарний професор по кафедрі історії та розбору західних сповідань В. А. Соколов, неофіційним опонентом був професор М. Д. Муретов. Як зазначалося у замітці, опублікованій у «Церковному віснику», на всі заперечення опонентів «магістрант давав ґрунтовні та зрозумілі відповіді. Рада академії визнала захист задовільним, а магістранта – гідним наукового ступеня магістра богослов'я». Виданий порадою Московської духовної академії диплом про присудження наукового ступеня магістра богослов'я свідчив, що Сергій Страгородський затверджений у цій мірі Святішим синодом, а тому йому «надаються всі права та переваги, які закони Російської імперії зі ступенем магістра духовної академії з'єднуються». «Чудове, видатне за талановитістю дослідження» – такою була оцінка цієї роботи сучасниками. Не втратила вона своєї актуальності й сьогодні, витримавши в останнє десятиліття кілька перевидань. У кожну свою відпустку Сергій прагнув обов'язково побувати на батьківщині – в Арзамасі. Влітку 1896 року дорогою додому він завернув до Казані, де його друг архімандрит Антоній (Храповіцький) у ті роки був ректором Казанської духовної академії. Вечорами у отця ректора традиційно збиралися гості: студенти, викладачі академії та інших світських та церковних навчальних закладів. Ось і цього разу серед присутніх раптом зайшла розмова про «швидкотечність» та «незначність» людського життя. — Життя дрібне і коротке, — казав приват-доцент місцевого університету, — клаптик синього туману в сніговій хмарі. І лише в небагатьох людей вона проходить легко, «у теплі та світлі», а в більшості ж переповнена стражданнями. І чи не все одно, як прожити це життя, бо стислість його і є вирішенням завдання і не можна бути надто нещасним протягом миті. Послідував обмін думками, суперечка, але всі зійшлися в тому, що, мабуть, найбільш переконливим був архімандрит Сергій, який говорив: «Так, життя швидкоплинне, але від кожного залежить зробити його наповненим і якщо не досконалим, то значно наближеним до досконалості. Смерть не є повним знищенням людського життя, вона лише ланка в ланцюзі, за допомогою якого відкривається нове, тепер уже нескінченне життя. Вона ж розвиватиметься у напрямі морально цінному чи беззмістовному, болісно-нікчемному – відповідно до того, як і в якому напрямку йшло земне життя людини, дане для приготування до життя небесного». Ці думки молодого архімандрита свідчили про його намір зробити своє земне життя змістовним, часом приготування до переходу в інший світ. Звідси і його прагнення до чернецтва, відхід від цього світу, «у злі лежить». До відходу в чернецтво він закликав інших. І в цій спрямованості він багато в чому сходився з архімандритом Антонієм, що і стало «ґрунтом» для їхньої багаторічної дружби. Виїжджаючи з Казані, Сергій зробив деяким студентам подарунки, які привезли з Афін, які без слів висловлювали побажання про прийняття чернецтва. Для деяких з них воно стало доконаним фактом, що змінило все подальше життя. У 1897 році доля знову привела Сергія до Японії, цього разу як помічник начальника місії. Тут його застає приємна звістка з Росії: на 8 березня 1898 призначено зведення Євгенії Страгородської в сан ігумені Арзамаського Олексіївського монастиря. У подарунок своїй тітоньці Сергій замовляє живописцям у майстерні місії перламутровий палиця ручної роботи, обкладена сріблом, із зображенням Олексія, людини Божої. Коли палиця була готова, люблячий племінник відправив його в Арзамас. На цей раз у Японії Сергій пробув до осені 1899 року. Стан здоров'я не дозволив йому надовго залишитися в країні, яку він встиг полюбити. Справа в тому, що на шляху до Японії корабель потрапив у жорстокий шторм, Сергій застудився і захворів на запалення середнього вуха. Наслідки цієї хвороби супроводжуватимуть його все життя. Так завершувалося десятилітнє місіонерське служіння. Вчитель, виховай учня… Після повернення до Петербурга архімандрит Сергій призначається ректором до Санкт-Петербурзької духовної семінарії. Однак йому не довелося працювати на цій посаді, оскільки 6 жовтня 1899 його переводять в alma mater - Санкт-Петербурзьку духовну академію на посаду інспектора з одночасним наданням йому кафедри історії та викриття західних сповідань. З академією будуть пов'язані наступні шість років його життя. Чимало праць було віддано навчально-адміністративній та науковій роботі; підвищення якості викладання таких дисциплін як література, психологія; упорядкування та систематизації фондів бібліотеки та архіву. Водночас Сергій читає курси лекцій, рецензує наукові духовні роботи вихованців академії, виступає у різних аудиторіях з богословських та суспільних проблем; друкується в церковних журналах, бере активну участь у наукових, благодійних і просвітницьких товариствах. Разом із батьком інспектором прийшли до академії та деякі нововведення. Він зробив правилом проведення по суботах після всенічної та вечері чаювання, на які запрошувалися усі охочі з усіх курсів. Тут же, у покоях інспектора, у простій домашній обстановці читалися студентські реферати на релігійно-філософські теми та теми сучасної художньої літератури. Потім відбувалося жваве та невимушене обговорення почутого. Ці «суботники» залучали масу студентів усіх курсів і безперечно мали освітнє та головне – виховне значення. 24 січня 1901 року указом Святішого синоду архімандрит Сергій був призначений на посаду ректора академії. А через два дні, 26 січня 1901 року, Микола II затверджує рішення Синоду про зведення ректора на сан єпископа Ямбурзького, третього вікарія Петербурзької єпархії, з залишенням на посаді ректора академії. Чин наречення, що відбувся 23 лютого у Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври, очолив головний член Синоду митрополит Санкт-Петербурзький та Ладозький Антоній (Вадковський). Сергій у своїй промові, звертаючись до маститих ієрархів церкви, говорив про призначення єпископського служіння. Були у ній такі слова: «Зовнішня обстановка єпископського служіння може бути дуже різноманітна. Єпископи можуть бути в пошані та багатстві, можуть користуватися великими громадянськими правами та перевагами, але можуть бути і в повному безправ'ї, у злиднях і навіть у переслідуванні. Все це залежить від причин випадкових та зовнішніх, від державного становища християнства, від народних та суспільних звичаїв тощо. Зі зміною цих зовнішніх причин може змінитися і зовнішня обстановка. Але саме єпископське служіння в його сутності, в тому настрої, яке вимагається від єпископа, завжди і всюди залишається одним і тим самим апостольським служінням, чи здійснюється воно у великому Царгороді чи в нікчемному Сасимі. Воно є „служіння примирення“, служіння пастирське. Бути ж пастирем – значить жити не своїм особливим життям, а життям пастви, хворіти на її хворобу, нести її немочі з єдиною метою: послужити її спасенню, померти, щоб вона була жива. Справжній пастир постійно, у щоденному діянні своєму „душу свою вважає за вівці“, зрікається себе, своїх звичок і зручностей, свого самолюбства, готовий пожертвувати самим життям і навіть душею своєю заради Церкви Христової, заради духовного благополуччя словесного стада» 2 . Тоді молодий єпископ і не припускав, що доля приготувала йому саме такі обставини життя і перевірить його на вірність служіння пастві. У неділю 25 лютого там же, в Олександро-Невській лаврі, відбулася хіротонія преосвященного Сергія, здійснена собором дев'яти ієрархів на чолі з митрополитом Санкт-Петербурзьким Антонієм, у присутності професорів та студентів академії та при величезному збігу тих, хто молиться. Рідкісний випадок: на хіротонії був присутній батько присвячуваного – протоієрей Микола Страгородський. Вручаючи новопосвяченому ієрарху архієрейський жезл, митрополит Антоній вимовив повчальне слово, а по закінченні богослужіння новий єпископ довго благословляв богомольців, що спрямувалися до нього. Після прибуття до академії Сергій був зустрінутий «зі славою» всім академічним духовенством, професорами та студентами. Відбулося коротке богослужіння. Розчулений молодий єпископ дякував присутнім, запевняв їх, що у знаменній події його життя є частинка співпраці кожного з присутніх; висловлював впевненість, що й надалі буде дружня спільна праця всіх на служіння церкві та вищій духовній школі. Урочистість завершилася спільним молінням про зміцнення миру та спілки кохання у храмі богословської науки. О третій годині дня у ректорських покоях відбулося привітання новопосвяченого єпископа від професорської корпорації, яке закінчилося братською трапезою. Було багато тостів, здравиць, промов, слів подяки і добрих побажань, які, як правило, закінчувалися гучними багатоліттями. Всі відчували, що академія в особі нового ректора як свого колишнього вихованця придбала не лише гідного главу, а й життєдайну душу, як писали газети, «здатну вливати життя у всі її члени». За відгуками та спогадами осіб, які знали Сергія з академії і як інспектора, і як ректора, він був добрим та справедливим начальником. Студенти зустрічали з його боку суто батьківське ставлення. Дуже багато студентів при зустрічах пригадували ту саму картинку: похмурий петербурзький грудневий ранок… студентська спальня. Час встання. Дзвінок уже давно пролунав. Студенти встають, одягаються, але багато хто ще не розлучився зі сном, похропають «в обіймах Морфея». З'являється батько інспектор, який проходить між рядами студентських ліжок і, зупиняючись біля сплячих, зі своєю добродушною усмішкою злегка вдаряє чотками по тих, хто спав, примовляючи: «Час, час вставати!» Завжди рівний, чужий спалахів гніву чи роздратування, своєю підбадьорливою простотою та ласкавим привітним словом Сергій Страгородський благотворно діяв на студентську молодь, виховуючи її не лише словом, а й своїм особистим прикладом. Новопризначений єпископ і ректор академії отримав багато поздоровлень від церковних та світських людей. Кожному з тих, хто написав Сергій, відповів особистим листом, намагаючись слідувати каліграфічним зразкам, долаючи свій важкий і часом при швидкому писанні малозрозумілий почерк. Були вітання і від деяких знайомих йому єпископів. Ось лягають рядки у відповідь на адресу єпископа Арсенія (Стадницького): «Христос Воскрес! Ваше Преосвященство, Милостивий Архипастир! Користуюся сприятливою нагодою, щоб ще раз подякувати Вам за привітання з призначенням мене єпископом та ректором. Зі свого боку вітаю Вас зі святими днями і бажаю Вам усіляких благ та успіхів у всьому». Так народжувалися їхні дружні стосунки, які пов'язуватимуть їх кілька наступних десятиліть. Рік 1901-й у житті Сергія Страгородського відзначений і сумними подіями. З рідного Арзамаса надійшов лист від батька із звісткою про смерть після тривалої хвороби діда – протоієрея Іоанна Страгородського. У конверті лежала вирізка з «Нижегородських єпархіальних відомостей». У некролозі повідомлялося, що 31 травня удари великого дзвону Воскресенського собору повідомили городян про смерть найстарішого пастиря Нижегородської єпархії. Кончина його була справді християнською: тричі перед смертю сподобився він причаститися Святих Христових Тайн. Напередодні останнього дня свого просив прочитати молебний канон на кінець душі. Він уважно слухав слова цього зворушливого церковного чину і невпинно з благоговінням осяяв себе хресним знаменням, доки рука вже не могла підвестися. О 7 годині 27 хвилині вечора протоієрей Іоанн мирно спочив. З вечора будинок Страгородських почав наповнюватися людьми, які побажали попрощатися з покійним. Згідно з волею померлого та з дозволу єпархіального начальства місцем його упокою мав стати Арзамаський Олексіївський монастир. Під похоронний дзвін, при величезному збігу народу тіло покійного було перенесено з дому до монастиря, де у Вознесенському соборі обителі і було скоєно відспівування. Поховали протоієрея Іоанна біля стін вівтарної частини собору. На сороковий день, 9 липня, до Арзамасу прибув онук покійного, Сергій Страгородський. У співслужінні двадцяти двох священиків єпископ Сергій звершив у Вознесенському соборі Олексіївського монастиря Божественну літургію. Після закінчення все духовенство і моляться пройшли до могили Іоанна Страгородського. Тут владика Сергій звершив панахиду за своїм дідом, який прослужив у священному сані 72 роки. То була не лише данина церковним традиціям, а й вираз любові та поваги старійшині арзамаської гілки роду Страгородських. Згідно з сімейними переказами Іоанн народився 1807 року в селі Автодієво Ардатівського повіту Нижегородської губернії в сім'ї священика Димитрія Герасимовича Журавльова. Незабаром батьки малолітнього Івана та його брата Василя померли, дітей взяла під опіку родичка – Страгородська. У 1822 році при вступі до Нижегородської духовної семінарії Іван був записаний під прізвищем Страгородський. У ці прощальні дні Сергій якось по-особливому відчув свій споріднений зв'язок з дідом, іменем якого при хрещенні він і названий був колись, і одночасно усвідомив той тягар наступності церковного служіння своїх предків, який тепер цілком і повністю лягав на нього. Він пробув в Арзамасі кілька днів, які були наповнені зустрічами з рідними та близькими, місцевим духовенством та світським суспільством, відвідуванням дорогих йому місць. Він ніби передчував, що не скоро обставини знову приведуть його до рідного міста. Але настав день прощання... Попереду Нижній Новгород... Москва... Санкт-Петербург. Популярність молодого єпископа виходить за стіни академії та межі Петербурзької єпархії. Йому доручається керівництво синодальною комісією з діалогу з Римсько-католицькою церквою та старокатоликами. Особливо зростання авторитету Сергія сприяло його участь у роботі Петербурзьких релігійно-філософських зборів, що обговорювало питання про релігійну свободу в Росії. Тема ця жваво дискутувалась у різних сферах суспільства. Навіть на сторінках такого одіозного православного офіційного видання, як «Місіонерський огляд», можна знайти несподіваний факт оцінки XIX століття і приходить йому на зміну століття XX: «Якесь хворобливе збудження релігійно-морального інтересу серед усіх верств нашого російського суспільства. Якесь напружене зусилля розібратися у питаннях віри та життя. І якщо одних ці питання призводять до більш тісного спілкування з єдиним джерелом істини – Церквою Христовою, то інших, незадоволених сучасним релігійно-моральним устроєм і покладаються на свої розумові та моральні сили, штовхають вони прокладати нові шляхи» 3 . Справді, у суспільстві на початку ХХ століття поступово виявилися три погляду загальну ситуацію у Росії із релігійної свободою. Одна – офіційна – заперечувала наявність у Росії будь-яких стиснень у питаннях віри, і її захищали державні та церковні кола. І ті й інші говорили про «симфонію» між державою та православною церквою та необхідність збереження існуючих державно-церковних відносин. Показово думка обер-прокурора Святішого синоду До. П. Побєдоносцева , який заявляв: «У Росії, як ніде, різні віросповідання користуються широкою свободою, а закони, що захищають панівне у Росії сповідання, необхідні, оскільки це найважливіший історичний обов'язок Росії, потреба життя її». Ця позиція мала своїх «охоронців» і серед крайніх політичних сил – чорносотенців, націоналістів. Наприклад, «Московські відомості» стверджували, що церква «пожертвувала собою», погодившись встановлення державою рамок твердого соціально-політичного ладу, заснованого на союзі з церквою, і що «бажати припинення в нас союзу держави з церквою, це бажати страшної за своїми наслідками революції». А відомий ідеолог чорносотенства протоієрей Іоанн Восторгов, який заперечував у принципі права «інородців» на віросповідну свободу, писав: «Свідомість простої користі державної повинна підказати нам, як небезпечно, як згубно посилювати море мусульманства, як небезпечно мати непов'язаних з народом ніякими духовними зв'язками» 4 . Щоправда, навіть у православному середовищі іноді лунали критичні висловлювання на адресу порядку відносин держави і православної церкви, що склався, визнавалася необхідність реформ у сфері державно-церковних відносин. Про це, наприклад, заявив професор Казанської духовної академії І. Бердников, виступаючи на річних зборах академії 1888 року. Він розвивав ідеї скасування статусу державної церкви та релігії, необхідності визнання релігії приватною справою підданих, правової рівності релігійних об'єднань та «десакралізації» держави та «роздержавлення» православної церкви. Пізніше його мова була видана окремою брошурою, і на ідеї, що містяться в ній, спиралися в подальшому багато учасників визвольного руху 5 . Друга точка зору, яку розділяло переважно ліберальне православне духовенство, являла собою «поєднання непоєднуваного»: теоретично засуджувалися «соромлення» у питаннях віри, але визнавалася доцільність їхнього існування на практиці для «користи» підданих, для народних мас, що перебувають у «дитячому». В одній зі своїх проповідей архієпископ Волинський Антоній (Храповіцький), виправдовуючи необхідність «педагогічного втручання» держави в охорону церкви від «брехунків», говорив: «Якби наша паства була оголошена в істинах своєї віри, то можна було б надати її їй самій. Але наша держава, захопившись у часи Петра і після цілями суто зовнішньої культури і державної централізації, звузила, знеособила і навіть наполовину затьмарила релігійну свідомість і релігійне життя православного народу... Тому, забравши в свої руки народну совість... держава, залишаючись послідовною, повинна захищати православний народ іновірців» 6 . Очевидно, ми можемо говорити, що тодішні уявлення та погляди Сергія Страгородського цілком вписуються у позицію так званого ліберального духовенства, до якого, безумовно, належали близькі Сергію люди – митрополит Антоній Вадковський, архієпископ Волинський Антоній, низка викладачів та професорів Санкт-Петербурзької. Третій погляд сповідували представники ліберальних нецерковних кіл, «терпимих» і «гнаних» релігій, соціал-демократичного руху. Вони заявляли про відсутність у Росії свободи совісті, про державне насильство над переконаннями російських підданих. Наслідуючи традицію, що багато в чому йде від XIX століття, бачити в церкві та духовенстві «тільки поліцейський інститут придушення народних сподівань і підтримки самодержавства», вони розглядали союз церкви з державою як прояв «реакційності» і «антинародності» церковного інституту, відмовляючи йому в громадській підтримці. Загалом можна говорити, що зміни у сфері державно-церковних відносин вони пов'язували із загальнополітичними реформами. Вони вважали, що Росія переросла форму існуючого ладу і повинна розвиватися шляхом до правового ладу, з правовою державою і із забезпеченням громадянських прав і свобод, у тому числі і свободи совісті. Свідчення тому можна, наприклад, знайти у непідцензурних листах Лева Толстого до імператора Миколи II. Про жорстоке переслідування всіх, хто не сповідував православ'я, він відверто писав царю. В одному з них, що відноситься до січня 1902 року, письменник безпосередньо пов'язував можливість перетворення у віросповідних питаннях з необхідністю докорінних політичних змін у країні: «Самодержавія є форма правління віджила, що може відповідати вимогам народу десь у Центральній Африці, відокремленої від усього світу, але не вимогам світу просвітництвом. І тому підтримувати цю форму правління і пов'язане з нею православ'я можна тільки, як це і робиться тепер, за допомогою будь-якого насильства: посиленої охорони, адміністративних посилань, страт, релігійних гонінь, заборони книг, газет, збочення виховання і взагалі всякого роду поганих і жорстоких справ» 7 . Як не намагалася офіційна пропаганда разом із православною ієрархією, але приховати факт банкрутства державної церковної політики було неможливо. Найбільш яскравим прикладом тому став виступ у вересні 1901 на Орловському місіонерському з'їзді губернського ватажка дворянства М. А. Стаховича. Несподівано для багатьох вже майже наприкінці з'їзду він виступив із різким протестом проти релігійних гонінь і з пропозицією обговорити на з'їзді питання свободи совісті, яку він розумів як «свободу вірити, вірити по-різному або зовсім не вірити». Стахович казав: «Закон громадянського життя, замість охорони Церкви, лише розбещує її духовну лінощі. Якщо Церква вірить у свою внутрішню духовну силу, то вона не потребує сприяння земній силі. Якщо потребує, то чи не свідчить про це брак сміливості віри?.. В ім'я Церкви треба висловити, що насильство над совістю безсовісно, ​​що де немає свободи, там немає щирості, – немає віри правої з неправою. Церква може сказати, що область совісті та віри – її область. Вона одна в ній владна. Вона може сказати Кесареві: "Залиш, це не твоє, це - Боже у вічності, це моє на землі! Мені одній дана влада в'язати і дозволяти, дана без права передовіри прокурорам і суддям. Я одна можу судити живим і життєдайним початком любові"" 8 . Цей виступ послужив поштовхом до публічного обговорення проблем свободи совісті в суспільстві: одні різко протестували, інші бачили в ньому раціональне зерно і вітали його. Далося взнаки воно і на позиції церкви, яка усвідомила необхідність налагодження відносин з освіченим суспільством. У листопаді 1901 року група московського духовенства і професорів Санкт-Петербурзької академії з дозволу та за підтримки митрополита Санкт-Петербурзького Антонія та обер-прокурора К. П. Побєдоносцева та під проводом ректора Санкт-Петербурзької духовної академії єпископа Сергія (Страгородського) орган. …Перше засідання відбулося 29 листопада 1901 року у Санкт-Петербурзі, у приміщенні Географічного товариства на Фонтанці. Вузька, схожа на коридор зала була забита вщерть. За столом президії, праворуч, розташувалися люди в рясах і клобуках. Учасники з боку церкви були не цілком однорідними за своїм умонастроєм: тут і суворий аскет архімандрит Феофан (Бистров), маститий протопресвітер І. ​​Янишев, але і «церковні бунтарі» – єпископ Антонін (Грановський) та архімандрит Михайло (Семенов). Ліворуч сиділи світські, переважно молоді люди, як колишні вже володарями дум тогочасного суспільства: витончений декадентський поет Микола Мінський, прославлений письменник Дмитро Мережковський, екстравагантний філософ-публіцист Василь Розанов, а також представники театральної богеми Г. Дягілєв, А. Бенеа і А. Бенуа. «Неохристиянство», - Сергій Булгаков і Микола Бердяєв, так і такими, що стали такими в майбутньому - Антон Карташов, Павло Флоренський. У залі – студенти та професори, письменники та художники, журналісти та музиканти, просто цікава публіка. Голова, єпископ Сергій Страгородський, мав складне завдання: проводити свою ясну і чітку лінію і не дати себе заплутати в хаосі суперечливих думок, пристрасних, емоційних вигуків, які іноді переходили в різкі взаємні звинувачення і навіть в особисті образи. У залі атмосфера піднесеності. До неї домішується почуття здивування і радості, що не маячить біля трибуни постать пристава, який мав насамперед одноосібне право переривати на власний розсуд ораторів і припиняти публічні збори, почуття причетності до важливої ​​та неординарної події. Сергій відразу ж, у вступному слові, визначив наступним чином призначення зустрічей і ставлення до них з боку церкви: «Я є сюди з фізіономією дуже певною, є служителем церкви і аж ніяк не маю наміру ні приховувати, ні змінювати цю свою якість. Навпаки, найщиріше моє бажання бути тут не рясом, а насправді служителем церкви, вірним виразником її сповідання. Я б вважав себе таким, що вступив проти совісті, якби, хоч трохи, ухилився від цього через якесь угодництво або з хибно розрахованого прагнення до світу… Справжньої, серйозної, дійсно міцної єдності ми досягнемо тільки в тому випадку, якщо висловимося один перед одним, щоб кожен бачив, з ким він має справу. Серед перших була доповідь В. А. Тернавцева, в якій розкривався сенс спроби початку діалогу церкви і суспільства: усунення «глухого розпаду між церквою та інтелігенцією», бо саме це і дає шанси Росії подолати внутрішню кризу, що переживається країною, і сприяти «відродженню Росії», яке тільки й може мислитися. Позиція інтелігенції щодо суспільних думок про сутність та форми свободи совісті позначилася у доповіді князя С. М. Волконського. Він заявив: «Введення початку державності до Церкви огидно сенсу Церкви: принципи держави – відокремлення, принцип Церкви – об'єднання. Насильство і примус у справах віри неприємні духу християнства. Церква, в лоно якої можна увійти, але вийти зі складу якої забороняється, атрофує внутрішню органічну силу. Обов'язковість сповідання панівної релігії впливає розслаблюючим чином на суспільну совість. Свобода совісті потрібна для оздоровлення совісті на всіх суспільних щаблях» 10 . Відповідаючи на запитання, чи потребує церква підтримки держави, Сергій услід за митрополитом Московським Філаретом (Дроздовим) підкреслював, що церква молиться за державу не заради підтримки з її боку, не з міркувань своєї користі, а робить це в ім'я обов'язку, як покликана молитися за добробут. Саме тому, додав він, з церкви має бути знято тягар будь-якої націоналістичної та подібної місії, оскільки це всі питання виключно державні, а держава має відмовитися від «вживання» церкви як «зброя на свою користь». Взагалі з усіх духовних учасників зборів єпископ Сергій займав найрадикальнішу позицію, визнаючи принципово свободу совісті та необхідність відокремлення церкви від держави в тому сенсі, що церкві надається можливість самостійного розвитку. Розмова про ці та інші проблеми тривала до квітня 1903 року, поки всесильний обер-прокурор Синоду К. П. Побєдоносцев не побачив і тут крамолу, після чого заборонив зустрічі. Після закінчення останнього (11-го) засідання перед літніми канікулами учасники зборів у спеціальному зверненні до голови так оцінили його роль: «Члени-засновники релігійно-філософських зборів не можуть не звернутися до голови свого, єпископа Сергія, з почуттям гарячої подяки. Дух пастиря спочив на пастві і визначив щасливий і несподіваний успіх зборів. На них збиралися із сумнівом і не знали: чи можливо і чи потрібно буде збиратися після двох-трьох зустрічей духовенства та суспільства. Нічого не чекалося крім подивів, роздратування, нерозуміння… Але добрий дух пастиря все створив, і вже після другого зібрання вся літературна частина зборів вирішила, що справа встановилася, що воно міцне… Створилася увага, народилася найревніше у всіх цікавість до справи, до обговорення питань, і таким чином. думками. Єпископ Сергій вивів із душі своєї гарну погоду на наші збори» 11 . Можна привести цікаве враження ще одного учасника, письменника Василя Розанова, який зазначав: «Дуже любили та поважали єпископа Сергія (Страгородського). Він був простий, любий, усім був друг. Я думаю, з „хитрою“ дуже тихих людей. Але це – мій здогад. Так і на вигляд він був справді прекрасний» 12 . Збори проіснували близько півтора року, і взагалі ні той ні інший бік повного задоволення не отримали. Висловлюючись образно: сполучної тканини між церквою та інтелігенцією не утворилося, надто різними виявилися вектори їх богословсько-канонічних і світоглядних шукань, і в ході обговорень не стільки позначалося загальне, скільки зростала кількість питань, на які кожна зі сторін давала різні, несумісні. Ректорство єпископа Сергія припало на «час змін» у суспільстві. Академія не була ізольована від зовнішнього світу, і студенти жваво відгукувалися на суспільно-політичні події, що розвивалися. На молебні 7 жовтня 1904 року в Академічній церкві перед початком нового навчального року Сергій спеціально звернув увагу на події російсько-японської війни. Він сказав своїм учням: «Рік цей починається для нас за умов дещо незвичайної. Разом з усією нашою Батьківщиною ми переживаємо час тяжких випробувань, час порушення найдорожчих наших ілюзій, які досі живлять нашу національну зарозумілість і заколисують нашу суспільну бадьорість. Усюди тепер лунають заклики до пробудження, до підйому, до оновлення, але поряд з ними чуються й інші тривожні голоси, які вказують на ознаки народного розкладання, що ніби вже почалося… Добре було б, щоб випробування, що нас осягло, пробудило нас від духовного сну і якби заклик до оновлення». Як ці, так і інші запропоновані ним заходи мали, даючи «свободу» церкві, зміцнити її союз із державою 17 . Записка митрополита не сподобалася С. Ю. Вітте. Прагнучи максимально прояснити позицію уряду щодо як характеру та меж церковних реформ, так і очікуваних від церкви кроків, він склав і вніс на обговорення наради свою записку «Про сучасне становище православної церкви». У ній безперечно пропонувалося церкві звільнитися від таких властивих їй «пороків», як «млявість внутрішнього церковного життя», «занепад» приходу, «відчуження» парафіян від священиків, бюрократизм церковного управління. Особливо підкреслювалася непідготовленість православного духовенства до боротьби з «несприятливими церкви розумовими та моральними течіями сучасної культури», тоді як державі потрібна від духовенства «свідомий, глибоко продуманий захист його інтересів». Щоправда, в урядовому таборі та серед православної ієрархії було чимало й тих, хто заперечував необхідність розширення релігійних свобод, всіляко прагнув призупинити хід віросповідних реформ. Одним із них був обер-прокурор Святішого синоду К. П. Побєдоносцев. У своїх спогадах Вітте писав: «Коли приступили до питань про віротерпимість, то К. П. Побєдоносцев, прийшовши раз на засідання і побачивши, що митрополит Антоній висловлює деякі думки, що йдуть урозріз з ідеєю про поліцейсько-православну церкву, яку він, Побєдоносцев, двадцять двадцять років. синоду, зовсім перестав ходити до Комітету і почав посилати свого товариша Саблера» 18 . Вітте не тільки не заперечував значущість союзу церкви та держави, але вважав, що обидві сторони кровно зацікавлені у ньому. Але слід, на його думку, змінити умови цього союзу так, щоб «не послаблювати самодіяльності ні церковного, ні державного організму». І якщо для держави це означало реформування правової основи державно-церковних відносин, то для церкви – реформи її внутрішнього життя, зміст та характер яких мали бути обговорені та прийняті на Помісному соборі. Свою позицію обер-прокурор висловив у записці «Міркування статс-секретаря Побєдоносцева з питань про бажані перетворення у постановці у нас Православної церкви». Вступаючи в полеміку з Вітте і митрополитом Антонієм, він відкинув всі пропозиції про реформи на тій підставі, що їх реалізація спричинить не «оновлення», а руйнування союзу церкви і держави, що рівноцінно загибелі і для першої, і для другої. У стінах Петербурзької академії також активно і мало не на повний голос обговорювалися питання свободи совісті. Були ті, хто очікував від оголошення віротерпимості «корисності та корисності» для Російської церкви, але й ті, хто бачив у цьому лише нові «неприємності» для церковно-православної діяльності. Щоб переконати одних і підбадьорити інших, Сергій у день заснування академії, 17 лютого 1905 року, виступив із промовою щодо майбутнього оголошення указу про віротерпимість. Він зазначав, що час «століття мирного перебування за міцною стіною державної охорони» завершується і в нових умовах «на полі духовної лайки» кожному з членів церкви, а тим більше у священному сані, доведеться «кров'ю з власних грудей» захищати і насаджувати віру в серцях і душах віруючих, надихати на боротьбу з «. Як свідчать близькі Сергію люди, йому не властиво було розмовляти та обговорювати «прокляті питання сучасності», що називається, напоказ, публічно. Але це не означає, що вони не хвилювали його. Ні, він про них постійно думав, розмірковував. Як згадував на схилі років митрополит Веніамін (Федченков), «бувало, ходимо ми з ним після обіду по залі, а він, щось розмірковуючи, тихо говорить у відповідь на свої думи: „А Божий світ, як і раніше, стоїть… А Божий світ, як і раніше, стоїть… Змінюються уряди, а він міняються уряду, а він. революції, а все стоїть“» 19 . Цілком ймовірно, що саме в ці революційні роки у Сергія народжується одночасно і як припущення, і як упевненість думка, яку можна виразити фразою: «Російська імперія може бути зметена, але Церква загинути не може!» У цьому дуже цікавим виглядає судження такого досвідченого державного і церковного діяча, як У. До. Записки Антонія, Вітте та Побєдоносцева передбачалося спеціально обговорити на одному із засідань Комітету міністрів, щоб остаточно затвердити програму віросповідальних реформ. Але напередодні дня засідання Побєдоносцев повідомив Вітте, що імператор наказав вилучити із ведення Комітету міністрів питання про церковну реформу та передати його для розгляду до Синоду. Демарш Побєдоносцева, підкріплений його панічними листами Миколі II, зробив свою справу: фактично органи влади усувалися від можливості впливати на хід передбачуваних реформ, які тепер залишалися виключно під рукою обер-прокурора. Але й всемогутньому обер-прокурору незабаром довелося зазнати розчарування. Несподівано для нього Синод у березні 1905 року у спеціальній записці на ім'я царя прохав дозволу на проведення Помісного собору для обрання патріарха та вирішення назрілих внутрішньоцерковних проблем. За підказкою Побєдоносцева Микола відхилив пропозицію про Собор до «сприятливого часу». Боротьба в урядовому таборі та серед православної ієрархії навколо віросповідних реформ хоч і ускладнювала вироблення указу про віротерпимість, але зупинити не могла. 17 квітня 1905 року, у день православного Великодня, указ публікується в «Урядовому віснику». Для свого часу це був величезний крок уперед у розвитку російського «релігійного законодавства». Як характеризував указ С. Ю. Вітте, він «є такими актами, які можна тимчасово не виконувати, можна проклинати, але які знищити ніхто не може. Вони хіба що вигравіровані у серці й умах величезної більшості населення, що становить велику Росію» 21 . Церкви в період першої російської революції довелося зіткнутися і з новим для себе явищем: масовими вимогами про надання державному обов'язковому утворенню світського характеру, про розширення впливу земства та громадськості на характер та зміст викладання у позадержавних школах, про скорочення державного фінансування церковно-парафіяльних шкіл. Показово, що установчий з'їзд Всеросійського селянського союзу, що зібрався влітку 1905 року, зажадав, щоб усі школи були світськими, а викладання Закону Божого було визнано необов'язковим і надано «розсуд батьків». У ряді губерній масового характеру набуло бойкотування церковно-парафіяльних шкіл. Нерідко населення відбирало у духовенства місцеві початкові навчальні заклади та передавало їх земству, явочним порядком скасовувалося викладання Закону Божого. Проте революційні настрої в суспільстві захлеснули і духовні навчальні заклади. Протести, страйки, сутички з адміністрацією та викладачами, погроми прокотилися хвилею практично по всіх російських семінаріях і навіть мали місце у духовних академіях. Про цю небачену раніше справу повідомляли як солідні газети, так і газетки, що пробавлялися плітками і чутками. Ось тільки один зразок такої інформації: «У Києві вночі у семінарії сталися великі заворушення. Семінарію закрито. Семінаристам запропонували за два дні залишити будівлю. У Сергієвому Посаді закрито Віфанську духовну семінарію. Непорозуміння виникли через небажання вихованців підкоритися запровадженню переказних іспитів. У Тамбові о 9 годині вечора ректор семінарії архімандрит Семіон, який повертається після всеношної, був тяжко поранений револьверним пострілом у спину. У Москві за розпорядженням митрополита закрито семінарію. У Саратові в семінарії відбувалися збори щодо бойкоту іспитів. У Рязані до будівлі семінарії введено поліцію. У Нижньому Новгороді в будівлі семінарії було підірвано петарду, внаслідок чого вибито скло на другому поверсі будівлі і впала стеля». …Докатилися студентські заворушення і до Петербурзької духовної академії. Студентство розкололося: більшість на прикладі світських шкіл вимагала бойкотувати лекції. Менша частина учнів висловлювалася за продовження занять і навіть намагалася протистояти більшості, становлячи пари чергових слухачів, які поперемінно ходили на заняття, бо професори за традицією лекції читали і при двох-трьох студентах, то зберігалася видимість порядку і лекції тривали. Ні та, ні інша група не здавалася, і ситуація набула загрозливого характеру. Начальство академії на чолі з ректором єпископом Сергієм оголосило, що якщо демонстрації не припиняться, то призвідників звільнять і відправлять додому, а меншість займатиметься. У вирішальну годину єпископ наказав зібрати загальностудентську сходку.