Програми. Життя святих

Фундаментальна праця свт. Димитрія Ростовського «Житія святих» («Четьї-Мінеї») являє собою велику збірку агіографічних текстів, організовану за місяцями та днями церковного календаря, що охоплює житія православних святих, мучеників, преподобних, святителів та інших угодників Божих. Місяцеслов Четьих-Міней став загальноприйнятим у Російській Православній Церкві, становлячи і зараз основну частину наших церковних календарів. Робота над твором велася понад 20 років (1684-1705). У 12 томах (на кожен місяць року) автор систематизував та переробив матеріали з грецьких, латинських, польських та церковнослов'янських джерел: склепіння «Acta sanctorum» болландистів, «De probatis sanctorum historiis» Лаврентія Сурія, житіє прп. Симеона Метафраста, твір Петра Скарги «Żywoty świętych», Успенський список Великих Міней-Четьих, Києво-Печерський патерик та ін. Твір містить 765 статей, окрім пам'ятей (короткі, часто в одну фразу нотатки про осіб та події, яким не присвячені великі статті): житія святих, Слова на великі свята (всього 22), синаксарі на Господні, Богородичні та інші свята, окремі історичні міркування, 2 статті присвячені. За часом і місцем подвижництва святих – житія поділяються на чотири групи: життя та подвиги старозавітних (24 житія), загальнохристиянських (571 житіє), російських (65 житій), югослов'янських (4 житія). Кожне життя включає біографічні відомості, описи чудес і подвигів віри, моральні повчання (теми віри, покаяння, благочестя, боротьби з гріхом, любові до ближнього, прагнення до святості, очікування Страшного суду). Для кожної статті святитель використовував кілька джерел, намагаючись зібрати якнайбільше відомостей, які поєднував в одне ціле і додавав власні переклади. У збірнику також містяться елементи науково-довідкового апарату: посилання на джерела, зазначення подібних сюжетів у житіях та чудесах різних святих, довідки, що переходять у дослідження. Мова Четьих-Міней не суха і академічна, а жива, барвиста, звернена до серця читача. Святитель використовує яскраві образи та метафори, взяті зі Святого Письма, природи чи повсякденного життя. Наприклад, мученик порівнюється з воїном, який здобуває перемогу в бою, або із хліборобом, який збирає врожай. Житія рясніють діалогами між мучениками та їхніми гонителями, між святими та Богом. Це пожвавлює розповідь і допомагає читачеві «почути» героїв. Святитель Димитрій ставить за мету не лише розповісти, а й переконати читача в істинності віри та необхідності наслідування святих. Так, промови мучеників стають богословськими трактатами в мініатюрі. Вони святі доводять безглуздість ідолопоклонства, істинність єдинобожжя і божественність Христа. Автор показує внутрішній світ героїв: їхню боротьбу зі страхом, сумнівами, молитовну готовність та кінцеву рішучість. Опис цієї внутрішньої боротьби робить святих близькими та зрозумілими людьми, а їх перемогу – гідною наслідування. "Житія святих" свт. Димитрія Ростовського вплинули на духовне, культурне і літературне життя російського народу. Вони були основним джерелом для щоденного читання у храмах, монастирях та будинках, формуючи релігійну свідомість народу. У Синодальної Росії вони використовувалися в школах та семінаріях, формуючи національну самосвідомість на основі християнських ідеалів. У публікації представлено Додаток до книги житій святих: «Свята та пам'яті» (дореволюційна переробка видання на російську мову, виконана за редакцією В.О. Ключевського у 1904-1911 рр.). Тут представлені доповнення для книг за березень, квітень, травень, липень та серпень. Глави, що містяться в додатку, присвячені початку часів, що переходять святам передпасхального і пасхального періодів (Вхід Господній до Єрусалиму, Страсті Христові, Воскресіння і Вознесіння Господнє, П'ятидесятниця), пам'яті I-VI Вселенських Соборів. Також у збірнику розміщено життя прмч. Опанаса Брестського. Зміст Березень Початок часів Вхід Господній в Єрусалим Пристрасті Христові Воскресіння Христове Квітень Яви Господа нашого Ісуса Христа після Його воскресіння Травня Вознесіння Господнє П'ятидесятниця (Сохід Святого Духа) Спогад Першого і Другого Вселенських соборів Липень собор Спогад IV Вселенського Собору Спогад V Вселенського собору Спогад VI вселенського Собору також: Книга VII – березень Перший із усіх місяців є місяць березень 1 . У євреїв він називався до полону вавилонського 2 першим місяцем (Вих.40:2; Лев.23:5; Чис.9:1; 28:16; 2Пар.29:3; Єз.45:18) 3 , а після полону - Нісан 4 . Саме про цей місяць сказав Господь Мойсеєві 5 і Аарону 6 під час перебування євреїв у Єгипті 7 : Місяць цей нехай буде у вас початком місяців, першим буде він у вас між місяцями року (Вих.12:2). Цього місяця Господь створив видимий світ і владику його – першу людину – Адама, для якої Він насадив рай на сході. Сюди Господь ввів Адама, наказавши йому панувати над усією землею – звірами, худобами, гадами, рибами, що плавають у морях, та птахами, що літають під небесами. Цього місяця Господь наказав ізраїльтянам у Єгипті святкувати Пасху і вивів їх звідси Своєю міцною рукою, осушивши перед ними море і потопивши в ньому фараона, що гнався за ізраїльтянами, з усім його військом. Цього місяця спав на землю і Сам Єдинородний Син Божий, Слово Отче Вічноперебуваюче, Яке, будучи Богом, вселилося в утробу Непорочної Отроковиці, Пресвятої Діви Марії під час натхнення на неї Духа Святого за благовістя Архангела. У цей місяць була принесена за нас у жертву наша Пасха – Христос, Який, будучи похований, як людина смертна, воскрес зі славою, як Бог Безсмертний, і вивів із Собою з пекла, як колись Ізраїля з Єгипту, Адама та з ним усіх праотців і взагалі всіх праведних людей, потопивши їх. страждань. Отже, цього місяця засяяло нам світло спасіння; цього місяця стародавній Адам з Євою був оновлений і отримав новий рай, що перевершує стародавній рай; цього місяця було переможено пекло, відкрилося небо, знищена смерть, було дароване життя, скасовано тління, замість якого наше тлінне єство зодягнулося в нетління; цього місяця рід людський звільнився від рабства гріха і здобув свободу і спадщину Царства небесного. Тому цей місяць, – який на початку часу було створено світло видиме, наприкінці ж часів засяяло світло невидиме – святої віри, – є початок усіх місяців і кожного часу, за рахунком перший місяць. Від першого числа цього місяця починається обчислення кіл сонячного 9 і місячного 10 вруцелета 11 високоса 12 рівнодення 13 і взагалі з цього місяця починається протягом днів кожного нового року. Тому з цього місяця, а не з вересня, слід було б починати і літочислення 14 . Вересень самим своїм найменуванням показує, що він не перший за рахунком місяць, але сьомий 15 березня, а березень – перший місяць від створення світу. Початок числення індиктів 16 з вересня місяця було покладено Августом 17 імператором Римським, у дванадцятий рік його царювання за тридцять років до Різдва Христового. Це сталося тому, що імператор цей, як і всі язичники, які не знали Єдиного істинного Бога, Творця будь-якої тварі, не знав нічого ні про початок світу, ні про першу людину - Адама і не вів літочислення від створення світу, тому що припускав, що світ не створений у часі, але існує від віку, не маючи початку свого. Зазвичай язичники вели злічення часу від тих чи інших славних, на їхню думку, подій: одні вели літочислення від заснування деяких царств та монархій, як, наприклад, ассирійської, мідійської, перської; інші вели злічення часу від встановлення якогось грецького свята, яке називалося Олімпіадами 18 . Це святкування зустрічалося і проводилося язичниками з великою урочистістю, причому під час олімпіад влаштовувалися видовища та кінські змагання. Свято це встановлено греками у давнину; римляни ж вели своє літочислення від часу заснування Риму 19; інші народи вели своє літочислення з інших подій. Коли імператором Римським став Август, він ввів своє нове літочислення, назвавши його індиктом; отже, індикти не ведуть свій початок від створення світу, оскільки до імператора Августа не було ніяких індиктів. Але сучасні індикти, що починаються з вересня місяця, ведуть свій початок не від Августа, а від першого християнського царя святого Костянтина Великого 20 . Цей останній, перемігши гонителя християн Максенція 21 і звільнивши від його тиранства Римську імперію, дарував християнам свободу віросповідання і ввів свої нові індикти, які були схвалені отцями Першого Вселенського собору 22 і були прийняті як початок свободи християнської. Отже, справжні індикти ведуть свій початок немає від Августа, як від Костянтина. Слід відрізняти роки від буття світу, що обчислюються з місяця березня, і роки від початку індикту, що обчислюються з місяця вересня і отримали своє початок від імператора Костянтина. У місяці вересні, як місяці за рахунком сьомим від березня, вдячно згадується, що Бог, створивши світ, що має початок свій з місяця березня, спочив від діл Своїх; тому і в Старому Завіті Бог наказав святкувати сьомий рік як час спільного відпочинку та спокою (див. Лев.25:3–5 ). Щоправда, у Старому Завіті новий рік іноді починався з вересня місяця (а не з березня), згідно з наказом Божим; але з вересня велося числення не рокам від створення світу, а рокам свята загального відпочинку і спокою, що повторювалося кожні п'ятдесят років, як про це розповідається в 25-му розділі книги Левіт 23 . У євреїв велося, що починалося з вересня місяця, літочислення років спокою, що повторювалися через кожні п'ятдесят років, і зовсім незалежно від цього велося також лічені роки, що пройшли від початку світу; це останнє число починалося з березня місяця, а не з вересня. І нині свята Церква під осінінням новозавітної благодаті у вересні місяці здійснює спогад створення світу, що одержав свій початок у березні місяці; у вересні також отримали свій початок індикти імператора Костянтина, який започаткував ними початок відновлення людства, дарованого ним від Бога свободою християнською. Що у вересні місяці, сьомому від березня, покладено початок оновлення нашого, це видно і з того, що Сам Творець світу, що відпочив від діл Своїх у день сьомий, оновлюючи Своє творіння, прийшов у сьомому від березня місяці (вересні) в синагогу юдейську і прочитав тут написане тут; бо Він помазав Мене благовістити жебракам, і послав Мене зціляти зламаних серцем, проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння, відпустити змучених на волю, проповідувати літо Господнє сприятливе (Лк.4: 18–19) 24 , час для чого настав час, коли настало тоді, коли виповнилося тоді, коли виповнилося тоді, коли виповниться тоді, коли виповнився. Індикти, запроваджені християнськими царями і починалися з вересня місяця, лише нагадують про початок років від часу створення світу; самим початком тих років був місяць березень. Вхід Господній до Єрусалиму Настали останні дні земного життя Господа. Наближався час, коли Єдинородний Син Божий, який прийшов у світ заради спасіння грішних людей, буде відданий ганебній і болісній карі – розп'яттю на хресті, як один із злочинців. Але перш за здійснення цього великого і спасительного для нас обряду, Господь благоволив явити востаннє Славу Свою як обіцяний пророками народу єврейському Месія 25 , як Цар не тільки неба, а й землі. Незадовго перед цим Господь створив одне з найбільших чудес Своїх: воскресив із мертвих Лазаря, який уже чотири дні лежав у гробі. Звістка про небувале диво, зроблене у Віфанії 26 , облетіла всю околицю єрусалимську. Всім хотілося бачити великого Чудотворця та воскресленого Ним Лазаря. Як би відповідаючи на бажання народу, Господь мав намір іти до Єрусалиму. Дізнавшись про це, весь народ почав рухатися; багато хто, з нетерпіння швидше бачити великого Чудотворця, вийшли з міста назустріч Спасителеві. Господь із учнями вже наближався до Єрусалиму. Коли Він прийшов у селище Віфагію 27 , що знаходиться недалеко від Оливної гори 28 , то, покликавши двох Своїх учнів, сказав їм: - Ідіть у селище, що лежить навпроти. Прийшовши в нього, ви знайдете прив'язану ослицю і молодого осла з нею. Відв'язавши його, приведіть до Мене. Якщо ж хтось скаже вам що-небудь, дайте відповідь, що так наказав Господь. Учні пішли та виконали все, що сказав Господь. Привівши молодого осла, вони накинули на нього одяг свій, і Господь сів поверх нього 29 . Коли ж незліченні натовпи народу, що так пристрасно прагнули бачити Господа, побачили нарешті Його, то радісно вигукнули: - Осанна 30 Сину Давидову! Благословен грядий в Ім'я Господнє! Осанна у вишні! Загальне захоплення посилювалося з наближенням Господа до Єрусалиму. Ось урочиста процесія підійшла до останньої височини, з якої треба було спускатися вниз до самого Єрусалима. Єрусалим представляв звідси гарне видовище: прямо перед очима височів величний храм Єрусалимський зі своїми мармуровими колонами сліпучої білизни та з золотим куполом, який відбивав тисячею блискавок спекотні промені південного сонця. Але поруч із храмом красувалася величезна вежа фортеці Антонієвої 31 , пануючи над висотою храму і начебто висловлюючи те приниження, яке переносив народ іудейський під ярмом римським. Тут же відкривалася погляду преторія Пілата, куди скоро поведуть на неправедний суд Великого Праведника. Палаці первосвящеників здавалися погляду дещо віддаленими від храму, як би на знак духовного віддалення їхніх мешканців від Бога своїх батьків. А палаци Давида 32 і Соломона 33 тепер звернулися до руїн, що ледве помітні серед багатьох інших нових будівель. Серед усіх цих вражень, з яких кожне приводило на пам'ять серцю єврея і колись давню славу, і справжнє приниження вітчизни, погляди всіх і кожного якось мимоволі зверталися до Ісуса з Назарету 34 , Який тепер, йдучи на осляті, як би ніс її. У радісному захваті, дивлячись на Ісуса, багато хто знімав із себе верхній одяг і вислав їх шляхом ходи; інші зрізали гілки тут же в достатку фінікових пальм, що ростуть 35 і встеляли ними шлях; інші тримали їх у руках або урочисто потрясали ними у повітрі. - Осанна Сину Давидову! Благословен грядий в Ім'я Господнє! Осанна у вишні! – невпинно чулося з усіх боків. Так з торжеством і тріумфом зустрів Єрусалим свого Царя - Месію. Таким чином збулося те, що передвіщено було ще в давнину пророком Захарією 36 : Радуйся від радості, дочко Сіону, тріумфуй, дочко Єрусалиму: ось Цар твій прийде до тебе, праведний і рятуючий, лагідний, що сидить на ослиці і на молодому ослі. Але незважаючи на цю радість і тріумф народу, глибока скорбота була в душі Господа. Смуткував же Він про те, що народ юдейський не хотів дізнатися години відвідин свого. Він знав, що той самий народ, який сьогодні зустрів Його з таким торжеством і тріумфуванням, закликаючи Йому: «Осанно, Сину Давидів!» – через кілька днів буде шалено кричати: «Розіпни, розіпни Його!» - Він передбачав швидку смерть Єрусалима та його мешканців. Його святим поглядам ясно здалося тепер, як руйнуються стіни цього славного міста, як сотні тисяч тріумфуючих тепер юдеїв гинуть від меча ворожого, і весь Ізраїль, як пил, що розвіюється вітром, розсіюється по всьому земному лицю. Вже зовсім наблизившись до Єрусалиму і глянувши на нього ще раз, Господь заплакав і сказав: - О, якби ти хоч цього дня дізнався, що служить до миру твого! Але це приховано нині від очей твоїх!.. Ось прийдуть дні, коли вороги твої оточать тебе, окопають тебе з усіх боків і стискають звідусіль; поб'ють дітей твоїх і розорять тебе, так що не залишать у тобі каменя на камені, і все це зроблять за те, що ти не впізнав часу відвідування твого! Урочистий шлях Господа закінчився біля храму. Після цього Господь вирушив у храм, щоб навчати народу. Помітивши тут торговців і міновщиків, які звернули Божий дім у дім торгівлі, Господь вигнав їх із храму і грізно помітив їм: – Дім Мій є дім молитви. Ви ж зробили його вертепом розбійників! Ті, що були в храмі та біля храму, каліки, кульгаві та сліпі приступили до Господа, і Він зцілив усіх їх. Юні діти, що оточували Господа в храмі, побачивши такі чудеса, не могли залишитися безмовними, але загалом з усіма радісними почуттями вигукували: Книжники 37 і фарисеї 38 , ці суворі охоронці обрядової законності, з похмурим розумом і холодним серцем, яким незнайома була невигадлива радість простих душ, і цього разу затьмарили торжество. Вони підійшли до Господа і з докором сказали Йому: - Чуєш, що вони кажуть? – Що ж у тому ви бачите дивовижного? Хіба ви не читали в Писанні: з вуст немовлят і немовлят Ти влаштував хвалу (Пс.8:3). Залишивши їх, Господь вирушив до Віфанії, де й провів ніч. Так відбувся урочистий вхід Господній до Єрусалиму. Ця подія мала глибокоповчальний зміст і значення як для самих сучасників Господа, так і для нас – християн, незважаючи на те, що нас відокремлюють аж два тисячоліття від того моменту, коли славетний Цар Ізраїлів з урочистістю вступив до Єрусалиму. Для сучасників Господа вхід Господній був повчальний тому, що Господь явив Себе при вході до Єрусалиму як Месія, як славний Ізраїлів цар. Досі Господь не виступав ще цілком відверто. Він проповідував і навчав постійно, з будь-якого приводу і при кожній нагоді, але проповідував і вчив, мабуть, як один із багатьох, як рабин, як народний законовчитель. Щоправда, багато слухачів Господа відчували, що вчення Його якесь особливе, не схоже на вчення книжників і фарисеїв, вчення святе, піднесене, і підкоряли серця свої цьому вченню. До того ж і численні чудеса, які Господь чинив так багато разів, говорили серцю всіх послідовників Його, що Ісус з Назарета не проста людина, а великий Чудотворець, Син Божий. Але все-таки багатьом ще потрібне було відкрите всенародне засвідчення того, що Ісус із Назарету істинно Син Божий, істинно обітований Месія. Таке засвідчення і було запропоновано всім при вході Господа до Єрусалиму, коли тисячі народу вигукували: Заявив себе Царем Ізраїлевим, Господь водночас вказав і на суттєву особливість Свого Царства – його духовний характер. Цар твій прийде до тебе, праведний і рятуючий, лагідний (Зах.9:9), сказав древній пророк. І справді, входження Господа в Єрусалим за всієї величності своєї було сповнене лагідності та смирення. Господь вступає до Єрусалиму не на колісниці, і списоносці не супроводжують Його. Він благоволив сісти на осля, вкритого небагатим одягом учнів. Чи потрібний нам ще більший урок смирення, коли ми бачимо, що Цар царюючих і Господь панівних (Тим.6:15), що сидить на херувимах (Пс.98:1), сидить нині на жеребті, на виконання стародавнього пророцтва? Цар Ізраїлів входить до Єрусалиму не для того, щоб запанувати на земному престолі і земними ж благами збагатити народ. Ні, це прийде Цар лагідний і спасаючий (Зах.9:9), цей Цар несе з Собою спасіння духовне і світ вічний. Таким чином, оголосивши Себе Царем Ізраїлевим, Господь разом з тим запобіжно показав юдеям, що царство Його не від цього світу (Ін.18:36) і що, отже, всі мрії іудеїв про чуттєве царство земне повинні бути залишені. Не менш повчальним є для нас і вхід Господній до Єрусалиму за своїм символічним (проосвітнім) значенням. Святий Єпифаній Кіпрський 39 вказує наступне символічне значення Господнього входження в Єрусалим: «Кого означає осля? - Запитує він. – Неприборканий язичницький народ, на якого ніхто не сідав, тобто ні закон, ні страх, ні Ангел, ні пророк, ні Писання, але тільки Єдиний Бог – Слово, що у Віфлеємі лежав у одних яслах з безсловесними, щоб, звільнивши нас від безслов'я, навчити Богознавству. Що означає відмова осля? – Звільнення від ідолослужіння та припинення ідольських жертвоприношень... На ознаменування чого діти вислали одяг? – В ознаменування залучення старої людини, оголення та спустошення синагоги. Кого означали діти, які піснословили? – Безперечно, вірний народ Церкви, покоління Христове. Що знаменувало сходження Господа з гори Оливної? – Ніщо інше, як збіг Бога Слова з небес до нас. На кого передбачають гілки олійного дерева? – На милосерді душі; дорога ж знаменує той шлях, на якому купуються чеснотні діяння, які спонукають нас стару людину. Що знаменують фінікові гілки? – Чисті душі праведників, які, як фініки, процвітають і, як кедри в Лівані 40 , множаться насаджені в домі Господньому; також вони знаменують перемогу над дияволом і пеклом і свободу від їхньої влади, яку доставить Переможець Христос. Кого означали попередні? - Праведних пророків, а позаду - апостолів і язичників, які повірили після них; град же знаменував вищий Єрусалим, а святилище - Царство небесне, з якого Христос вигнав юдеїв як недостойних». Ось і тепер, майже дві тисячі років після того, як відбулося Господнє входження в Єрусалим, ми, християни, з зеленіючими гілками верб (ваями) і зі свічками чекаємо в церквах Господа і в радісному почутті «Переможцю смерті» 41 закликаємо: – Осанна у вишніх! Благословен грядий в Ім'я Господнє! Але для нас так само, як і для стародавніх євреїв, не проста прикраса, не проста приналежність урочистості, але знамення перемоги Ісуса Христа над смертю і царством темряви. А свічки, що тримаються нами в руках разом з воїми, знаменують для нас немиготливе світло блаженного воскресіння нашого в вічному житті. Так повчально і знаменно як для сучасників Христових, так і для нас, подія Господнього входження в Єрусалим на осляті 42 . Другого дня Господь із Віфанії, де провів ніч, знову вирушив до Єрусалиму. По дорозі Він заплакав і, побачивши здалеку смоковницю, підійшов до неї, щоб насититися її плодами. Смоковниця ж була безплідна; на ній не було нічого, крім листя. Тоді Господь, звернувшись до смоковниці, сказав: - Хай не буде від тебе плоду повік. І зараз смоківниця засохла. Побачивши це, учні здивувалися та й сказали Господеві: - Як це могло статися, щоб смоківниця одразу засохла? Господь сказав їм у відповідь на це: — Якщо ви матимете віру, тверду й непохитну, чужу всяким сумнівам, то зробите не тільки те, що я зробив зі смоковницею, але й набагато більше: якщо ви горі цій скажете: «Зрушся зі свого місця і вкинься в море», то слово ваше здійсниться. Якщо віра ваша буде тверда, то все, що не попросите ви в молитві, отримаєте. Потім знову, за звичаєм Своїм, Господь вирушив у храм, де навчав народ. Першосвященики та старійшини народу, з заздрості до Господа, підійшли до Нього й спитали Його: - Якою владою Ти це робиш? Хто дав Тобі таку владу? А Господь сказав їм у відповідь: - Запитаю і я вас про одне; Якщо про те скажете Мені, то й Я вам скажу, якою владою Я роблю це. Скажіть мені: Хрещення Іванове звідки було – з небес чи від людей? Першосвященики й старійшини міркували самі з собою так: «Якщо відповімо з небес, то Він скаже нам: Чому ж ви не повірили йому? А якщо скажемо – від людей, то ми порушимо проти себе народ, бо він шанує Івана Хрестителя за пророка». У відповідь на це Господь сказав їм: – І я вам не скажу, якою владою Я це роблю. Потім Господь почав викривати зневіру та жорстокосердя первосвящеників, книжників та фарисеїв і сказав їм: – Істинно кажу вам, що митарі та грішники попереду вас йдуть у Царство Боже. Ось прийшов до вас Іоанн (Хреститель), котрий проводив життя праведне. Він сповістив вам, що невдовзі прийде Месія Визволитель, Він закликав вас до покаяння, але ви не послухали його. Митарі та грішники послухали його і повірили йому. Ви бачили це, але й бачивши, не покаялися, а залишилися при своєму зневірі та жорстокосерді. Після того Господь запропонував їм таку притчу: «Деякий домогосподар мав виноградник. Він уважно доглядав його і обробляв його: обніс його огорожею, викопав у ньому точило, збудував вежу. Потім, передавши його на руки виноградарів, домогосподар той відлучився до іншої країни. Коли наблизився час збирання плодів, господар виноградника послав своїх слуг до виноградарів, щоб узяти в них плоди виноградника. Але виноградарі не тільки не дали плодів посланим, але, схопивши посланих, одних сильно прибили, а інших зовсім убили. Тоді власник виноградника послав до виноградарів ще більше слуг. Але і з ними було вчинено так само. Нарешті господар виноградника послав до виноградарів сина свого, сказавши сам собі: «Можливо, вони засоромляться сина мого». Але виноградарі, побачивши сина господаря виноградника, сказали: – Це спадкоємець. Ходімо, уб'ємо його і заволодіємо всією спадщиною його. І, схопивши його, вивели його з виноградника і вбили. Сказавши цю притчу, Господь звернувся до книжників і фарисеїв із запитанням: - Що зробить господар виноградника з цими жорстокосердими виноградарями? – Цих злих виноградарів Він зрадить злої смерті; виноградник же віддасть іншим виноградарям, що збиратимуть плоди виноградника під час свого. - Так, вірно ви сказали. Ось, точно таким чином буде зроблено і з вами: від вас відніметься Царство Боже і буде дано іншому народові, який приноситиме плоди цього Царства. Почувши це, первосвященики, книжники та фарисеї зрозуміли, що цією притчею Господь викривав їх за їхню невіру Його проповіді та їхню жорстокість. Не витримавши викриття, вони вже хотіли схопити Господа, щоб вести Його до суддів, але побоялися зараз зробити це, не бажаючи дратувати народ, який шанував Господа за великого пророка. Не сміючи взяти Господа силою, фарисеї відійшли від Нього і почали радитись, як уловити Господа на словах. З цією метою вони підіслали до Господа своїх учнів разом із іродіанами 43 , що сказали Господеві: - Вчитель! Ми знаємо, що Ти – людина справедлива і вчиш істинно шляхи Божі, не піклуючись про догодження людям. Скажи нам: чи варто платити подати кесареві чи ні? Але Господь, знаючи їхнє лукавство, сказав їм: — Нащо ви спокушаєте Мене, лицеміри? Покажіть Мені монету, якою платиться подати. Вони принесли Йому динарій. Господь спитав їх, вказуючи на монету: – Чиє це зображення та напис? – Це зображення та напис кесареви. – Віддавайте ж кесареві кесареві, а Боже – Богові. Почувши це, законники не знали, що заперечити Господеві, і відійшли від Нього. Того ж дня підійшли до Господа саддукеї 44 , що заперечували воскресіння мертвих, і сказали до Господа: - Вчитель! Мойсей (див.: Втор.25: 5) сказав, що якщо хтось помре, не маючи дітей, то брат його нехай візьме за себе жінку його і відновить насіння братові своєму 45 . Було в нас сімох братів. Перший, одружившись, помер і, не маючи дітей, залишив свою дружину братові своєму. Те саме було і з усіма іншими братами. Потім померла і їхня дружина. У воскресіння ж мертвих чиєю вона буде дружиною? Господь сказав їм у відповідь: – Ви жорстоко помиляєтесь, бо не знаєте ані Писання, ані сили Божої. У воскресінні не одружуються і не виходять заміж, але перебувають, як ангели Божі на небесах. Про те, що буде воскресіння мертвих, хіба ви не читали сказаного в Писанні Богом: Я – Бог Авраама, Ісака та Якова (Вих.3:6). Бог же не є Богом мертвих, але живих. Після цього саддукеї з сорому відступили від Господа. Один законник, спокушаючи Господа, звернувся до Нього з запитанням: - Вчитель! Яка найбільша заповідь у Законі? – Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю та всім розумінням твоїм (Мт.22:37). Це перша та найбільша заповідь. Інша ж, подібна до неї, читається так: полюби ближнього твого, як самого себе (Мт.22:39). На цих двох заповідях ґрунтується весь Закон і пророки. Коли знову зібралися фарисеї та книжники, Господь спитав їх: – Що ви думаєте про Христа? Чий Він Син? Господь знову спитав їх: – Як же Давид називає Його Господом, коли каже: сказав Господь Господеві моєму: сиди праворуч Мене, доки покладу ворогів Твоїх у підніжжя ніг Твоїх (Пс.109:1). Отож, якщо сам Давид називає Його Господом, то як же Він його син? Але на ці слова Господа книжники та фарисеї не знайшли можливим щось відповісти та залишили Господа. Наближалися дні хресних страждань Господа. Бажаючи підготувати Своїх учнів до Своєї відходу зі світу цього і привчити до постійного пильнування над собою, Господь запропонував їм одного разу наступну притчу: – Царство небесне, – сказав Він, – подібно до десяти дів, які, взявши світильники свої, вийшли назустріч нареченому. Із них було п'ять мудрих і п'ять нерозумних. Нерозумні, взявши свої світильники, не взяли з собою олії. Мудрі ж разом із світильниками взяли олію в судинах. Оскільки наречений сповільнив, то всі вони задрімали і заснули. Раптом опівночі пролунав крик: - Наречений іде, виходьте назустріч йому! Мудрі діви встали та приготували свої світильники; Нерозумні ж сказали мудрим: – Дайте нам олії зі світильників ваших, бо світильники наші гаснуть. Але мудрі діви відповіли їм: - Щоб не сталося недоліку і у нас, і у вас, підіть краще до продавців і купіть у них олії. Але в той час, коли нерозумні діви пішли купувати олію, прийшов наречений. Мудрі діви ввійшли з ним на шлюб, і двері палацу шлюбного зачинилися. Через деякий час приходять і інші діви і кажуть: Отже, – уклав Господь цю притчу, – пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години, коли прийде Син Людський». Іншу подібну притчу запропонував Господь учням Своїм: «Син Людський, — сказав Господь, — під час другого пришестя Свого буде подібний до людини, що, пішовши в далеку країну, покликав до себе своїх рабів і доручив їм своє майно: одному з рабів дав п’ять талантів, другому два, третьому один, кожному за силою та здібностями його, і рушив із тієї країни. Той, хто отримав п'ять талантів, використовував їх у бізнесі і придбав разом з ними п'ять інших талантів. Той, хто отримав два таланти, зробив те саме і придбав ще два таланти. Той, хто отримав один талант, не пускав його в обіг, а закопував у землю. Через досить довгий час приходить пан тих рабів і вимагає від них звіту. Той, хто отримав п'ять талантів, підійшов до нього і сказав: - Майстер! Ти дав мені п'ять талантів. Ось ще п’ять талантів, які я з ними придбав. Господар відповів йому: — Гаразд, добрий і вірний рабе! Ти був вірний мені в малому. Тепер я доручу тобі керувати багатьма справами. Увійдіть у радість свого господаря! Другий раб зробив те саме. І його господар похвалив це. Потім підходить третій раб, який отримав лише один талант, і каже: - Пане! Я знав, що ти чоловік жорстокий, бо жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав, і, злякавшись тебе, я приховав свій талант у землі. Тепер я повертаю його тобі. - Лукавий і лінивий раб! Якщо ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю, де не розсипав, то чи не мусив ти віддати срібло моє торгуючим, щоб я, прийшовши, отримав би своє з прибутком? Нехай буде взятий від тебе цей талант і відданий тому, хто має десять талантів, бо кожному, хто має, дасться ще, а у того, хто не має, забереться і те, що він має. Негідний раб нехай буде викинутий у темряву непроглядну: там буде плач і скрегіт зубів». Закінчивши притчу, Господь виголосив: – Хто має вуха чути, та чує. Нагадавши Своїм слухачам про обов'язок постійно пильнувати духом, щоб не впасти в гріх, і активно вживати дані Богом сили і здібності, щоб не бути нерозділеними на страшному суді Божому, Господь далі зобразив і сам цей суд. «Коли Син Людський прийде, – говорив Він, – і всі святі Ангели з Ним, тоді сяде Він на престолі Слави Своєї. Перед Ним зберуться всі народи. Відокремивши одних від інших, подібно до того, як пастир відділяє овець від козлів, Він поставить овець праворуч, а козлів ліворуч і скаже першим: – Прийдіть, благословенні Отця Мого! Наслідуйте Царство, приготоване вам від створення світу: бо хотів Я, і ви дали Мені їсти; жадав Я, і ви напоїли Мене; був мандрівником, і ви прийняли Мене; був голий, і ви одягли Мене; був хворий, і ви відвідали Мене; у в'язниці був, і ви прийшли до Мене. А праведники скажуть Йому у відповідь: – Господи! Коли ми бачили Тебе жадібним і нагодували? Чи спраглим і напоїли? Коли ми бачили Тебе мандрівником і прийняли? Чи голим і одягли? Коли ми бачили Тебе хворим чи у в'язниці і прийшли до Тебе? Але Суддя скаже їм у відповідь: - Істинно кажу вам: так як ви зробили це одному з братів Моїх менших, то ви зробили це Мені. Тим же, що ліворуч, Він скаже: - Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволові та ангелам його! Бо хотів Я, і ви не дали Мені їсти; жадав, і ви не напоїли Мене; був мандрівником, і Мене не прийняли; був голий, і Мене не одягли; був хворий і в темниці, і не відвідали Мене. Тоді і вони скажуть у відповідь: – Господи! Коли ми бачили Тебе жадібним, чи спраглим, чи мандрівником, чи голим, чи хворим, чи у в'язниці, і не послужили Тобі? Але Господь скаже їм у відповідь: - Істинно кажу вам: оскільки ви не зробили цього і одному з братів Моїх менших, то не зробили й Мені. І йдуть вони, – уклав Господь, – на вічне муку, а праведники ж – на вічне життя». Потім Господь звернувся до Своїх учнів і сказав їм: – Знайте, що через два дні буде Великдень, і Син Людський буде відданий на розп'яття. У цей час вже зібралися таємно первосвященики, книжники та старійшини народу і вирішили взяти Господа хитрістю і вбити Його, призначивши час для цього перед святом, щоб не обурити народу, який стікався до Єрусалиму на свято Великодня у дуже великій кількості з усіх кінців Палестини. Наступного дня Господь вирушив до Віфанії, до дому Симона прокаженого. Тут підійшла до Господа одна жінка – грішниця з алавастровою посудиною світу дорогоцінного і вилила це миро на главу Господа. Побачивши це, деякі з учнів сказали: - Навіщо така велика витрата грошей? Можна було б це миро продати та виручені гроші віддати жебракам. – Навіщо ви бентежите жінку? Вона добре діла зробила для Мене, бо убогих ви завжди маєте з собою, а Мене не завжди маєте. Вона, взявши миро на Моє тіло, приготувала Мене до поховання. Істинно кажу вам: скрізь, де буде проповідане Євангеліє, буде сказано і про те, що зробила ця жінка. Фарисеї, священики, книжники і старійшини давно вже ненавиділи Ісуса за постійні викриття. Він розкривав перед народом їхнє лицемірство, їхнє ханжество, їхню моральну нікчемність. Остання вогненна промова Його, спрямована проти них, довела їхню ненависть до останньої межі 46 . Вони не могли боротися з Ісусом відкрито, вступаючи з Ним у суперечку перед народом, бо Він завжди перемагав їх Своїм божественним словом. Але вони не могли також терпіти далі Його проповідь: вона могла відібрати в них владу, повагу до народу, майнову забезпеченість. У палаці Кайяфи була зібрана рада, на якій вирішили позбутися Ісуса, вбивши Його. Від істини хотіли врятуватись злочином! Однак вони боялися народу: Ісус був улюбленим народом, і Його насильницька смерть могла спричинити обурення проти вбивць. Тому було вирішено привести задум до виконання таємно, хитрістю. Несподівана допомога прийшла, звідки найменше можна було очікувати її: один із учнів Ісуса погодився Його зрадити. То був Юда. Він погодився вказати їм, коли і де можна знайти Ісуса одного, за відсутності народу, і схопити Його, не побоюючись народного обурення 47 . Іуда один серед усіх апостолів був юдей. Решта були галілеяни. Це звичайно ставило його певною мірою в відокремлене становище, відчужувало від інших учнів. Характером він був, мабуть, замкнутий, потайливий і суворий. Його називали «Юда з Керіофа», очевидно за місцем народження: він походив з невеликого іудейського містечка 48 . Але при цьому єврейською мовою виходила своєрідна гра слів. «З Керіофа», водночас означало – «людина зла»; і це прізвисько було тим помітніше, що серед учнів Христа був ще інший Юда, якому дано було співучнями прізвисько Леввей, тобто людина добра, «душа-людина». Такі прізвиська, що додавалися до імені, були у звичаї у юдеїв і часто дотепно та тонко характеризували свого носія. Все це дає привід думати, що Юда не користувався прихильністю інших учнів і тримався дещо осторонь. Особливо не любили його сини Зеведеєві – Іоанн та Яків. Це видно з того, з яким обуренням завжди про нього згадує святий Іван. Останній був улюбленим учнем Христа, і це мало збуджувати палке ревнощі в замкнутій і самолюбній душі Юди. Всі свої думки і почуття ця людина виношувала сама, ні з ким не ділячись; а це надавало всім його переживанням особливу глибину та гостроту. Як більшість іудеїв, він у глибині душі любив блиск, пишність, владу, але умів переносити поневіряння і страждати заради панування та першості в майбутньому. Почасти його любов до влади та першості була задоволена, коли Христос доручив йому зберігати скарбницю першої християнської громади. Але в майбутньому він розраховував, звісно, ​​на більше. Він пам'ятав слова свого Вчителя: «останні будуть першими», і будував на них полюбляючі надії; нехай тепер вони блукають бездомні і невизнані, зате потім вони отримають перші місця у прийдешньому царстві Месії. Як справжній юдей, він був сповнений месіанських надій. Він вважав свій народ обраним та призначеним до царства. Нехай тепер він страждає під римським ярмом і перебуває в положенні рабів, зате незабаром з'явиться Месія, пророкований пророками, скине ярмо язичників і сяде на престолі вічної слави, і ця тьмяна слава Його буде славою всього обраного ізраїльського народу. Юда повірив, що Ісус – саме такий Месія. Адже він виганяв бісів, зупиняв бурхливе море, творив чудові зцілення; Він пророкував майбутнє царство. Безсумнівно, у цьому царстві найкращі, перші місця дістануться Його учням, які розділяли з Ним усі поневіряння, що пройшли разом з Ним увесь тернистий шлях від невідомості до слави та влади. Заради цього блиску та панування в майбутньому, заради того, щоб бути одним із перших учнів Месії і разом з ним вести ізраїльський народ до могутності, заради цього варто було переносити у теперішньому тяжке упокорення та важку частку безпритульних мандрівників. Юда був справді корисливець, яким його зазвичай називають, але скоріше в моральному значенні цього слова. Існує не тільки користолюбство дрібне, вульгарне, повсякденно житейське, яке спонукає до накопичення заради житейського достатку і ситості, існує ще користолюбство моральне, користолюбство сильних, але духовно жадібних натур: воно може вести до утримання, до трудів, але до добра почестей. Саме в такому сенсі Юда був глибоко корисливий: він діяв заради майбутньої нагороди, коли йшов за Христом, і це здавалося йому цілком природним, співпадало з усіма його віруваннями. Важко припустити душу дрібного торгаша 49 або закоренілого лиходія в тому, кого Ісус обрав до найближчих учнів Своїх, хто ділив з Ним життя, хто мандрував за Ним по містах і селах, хто відмовився заради Нього від зв'язку з батьківщиною та родиною. Якби він був відданий дрібному житейському користолюбству, то вже давно покинув би Ісуса і знайшов би собі вигідніше заняття, ніж жебраче мандрівне життя: якби він був затятим лиходієм, то не розкаявся б після свого злочину і не повернув би гроші. Самогубство Юди виявляє в ньому глибоке потрясіння совісті та розпач повного безвір'я, а таких станів не переживають повсякденні або безнадійно злочинні люди. Які ж причини могли спонукати Юду вчинити зраду? Саме ця зрада і вся поведінка, якою вона супроводжувалася, виявляють у Юді непохитну ненависть до Христа. Він діяв без жодного жалю, швидко та впевнено. Слабкі слова Христа анітрохи не похитнули його рішення. Він поводився зухвало до Вчителя, коли Марія помазала Його ноги дорогоцінним складом: він намагався викрити Його в суперечності; не менш зухвало запитав він Його про зраду на Таємній вечорі: «Чи не я, Равві?» Нарешті, він зрадив Його з холодною зневагою і злим глузуванням. Все це не залишає сумніву, що Юда втратив будь-яку повагу та любов до свого Вчителя; повне розчарування та ненависть змінили колишні почуття. Втратити повагу і любов він міг, звичайно, лише втративши віру в Нього. Тільки повна втрата віри в Христа, як Месію, дає нам можливість зрозуміти вчинок Юди, як раніше ця сама віра пояснювала, чому він пішов за Ним. З деяких пір Юда став помічати, що діяння Христа не відповідають його месіанським надіям. Надто лагідні були Його повчання; надто мало Він дбав про майбутнє воцаріння і про повалення римського ярма. Нарешті, сюди приєдналися Його сумні пророцтва, зовсім несумісні з уявленням про царію Месію. Чудеса, які Він чинив, були здебільшого зцілення, а для придбання влади над народом потрібні були яскравіші знамення, які б показали всім, що Він є істинним Месія. Раз сумнів, що виник, розрісся і швидко перейшло в повну зневіру. Все життя Ісуса і всі Його слова при більш уважному розгляді доводили Юді, що Він зовсім не той Месія, Якого він хотів бачити в Ньому. І це було вірно, бо царство Христа є царством «не від цього світу», а Юда бажав і чекав саме мирського царства. Тоді його Учитель представився йому лжепророком, лжемесією, і він зненавидів Його. Він вважав себе ошуканим і вирішив помститися. Як юдей, він був мстивим і не прощав. Лжепророки підлягали смерті, і він вирішив зрадити Ісуса. Він знав, що юдейські священики ненавидять Ісуса, і думав, що правда на їхньому боці. Наближення свята Великодня пробудило в ньому релігійне почуття. Він відчув свою єдність із єврейським народом і злякався, чи не зрадник він. Якщо він тепер зрадить Ісуса, думав Юда, то цим помститься Йому за обман і, віддавши Його за законом до рук священиків, як лжепророка, тим самим зніме з себе провину і повернеться в лоно юдейства. Адже якщо Христос не Месія, то мають рацію ті, які переслідують Його. Такі думки привели Юду до ворогів Христа і змусили його діяти разом з ними. Іудеї зраділи та дали йому грошей. Він прийняв це як справедливу нагороду; він відчував себе та їх цілком правими. Вони дали йому мізерну суму в тридцять сиклів (на наші гроші двадцять рублів), звичайну ціну раба 50 . У четвер вранці учні запитали Ісуса: – Де хочеш Ти, щоб приготували Тобі пасху? 51 Він же послав Петра та Івана до Єрусалиму і дав їм таємниче доручення: при вході до міської брами вони зустрінуть людину, що несе посудину з водою; за ним повинні вони й піти і, звернувшись до хазяїна того дому, куди увійде ця людина, довірити йому намір Учителя є в нього паску разом із учнями. Все це було здійснено. Апостолам було надано верхню кімнату зі столом та місцями для лежання. Кому належав той будинок – невідомо. Деякі вказують, що Йосипу Аримафейскому, інші – Івану Марку. Увечері Ісус з учнями прийшов із Віфанії у призначене для вечері місце 52 . На Сході за трапезою зазвичай лежали на подушках навколо невисокого столу з яскраво розписаного дерева. Почесним уважалося місце посередині столу. Його зайняв Ісус. Апостолам здавалося цілком природним, що їхній Учитель посідає перше місце, але далі мимоволі виникало питання: кому лежати поруч із Ним, хто з них ближче до Вчителя, хто більше? Між учнями Ісуса вже раніше відбувалися подібні суперечки про першість; можливо, тепер така суперечка стала причиною того вчинку Христа, який навіки збережеться в Його вченні, як жива притча, як подвиг любові і смирення. Учитель омив ноги Своїм учням (Ін.13:1–20) 53 . Він здійснив те, що зазвичай покладалося на останнього раба, як обов'язок тяжкий і зневажливий. Він змивав бруд і обтирав ноги рушником. Симон Петро зніяковів: – Господи, чи Тобі мити мої ноги? Ісус відповів йому лагідно: - Що я роблю тепер, ти не знаєш, а зрозумієш після. Але поривчастий, полум'яний учень не міг допустити, щоб Син Божий, цар Ізраїльський, Той, Хто володіє дієсловами вічного життя, умивав ноги Свого учня, як раб; він бачив у цьому приниження. – Не вмиєш ніг моїх навіки! - Вигукнув він. – Якщо не вмий тебе, не маєш частини зі Мною, – відповів Ісус. – Господи, не тільки ноги мої, а й руки та голову! Так йому здавалося страшним «не мати частини» з Тим, Кому він був відданий всією душею. Але Ісус відповів: - Омитий треба тільки ноги вмити, бо чистий весь; ви чисті, але не всі. Ці останні слова святий Іван тлумачить, як натяк на Юду: «Він знав свого зрадника, тому й сказав: не всі ви чисті». Потім Ісус Сам у небагатьох словах витлумачив апостолам значення Свого вчинку: - Ви називаєте мене Учителем і Господом, і правильно кажете; бо Я – точно те. Отже, якщо Я, Господь і Учитель, умив вам ноги, то й ви повинні вмивати ноги один одному. Будь-який вчинок, будь-яке слово Христа можна розглядати з двох сторін: з одного боку – це історичний факт, подія, що відбулася в Юдеї за царювання Ірода і засвідчена євангелістами, з іншого боку – це вічний символ, що зберігається в християнській Церкві, яка дедалі більше розкриває його зміст; з цього погляду Його слова та вчинки – це ланцюг безсмертних думок та образів, які розкривають нам шлях, істину та життя. Омивання ніг, зроблене Ним на вечорі, показало, що таке Вчитель у дусі Христовому. Це не гордий вождь, що веде за собою в ім'я своє, не первосвященик, навколо якого юрмляться покірні слуги, ні, - це смиренний слуга своїх учнів, що не шукає першості на землі, пишності чи поклоніння. Він очищає своїх учнів від земного праху, від бруду гріховного, що пристає до їхніх ніг, бо вони ходять у світі, а він «весь у злі лежить». Цього бруду, цього гріха не повинен боятися той, хто має обмивати душі людей; він не повинен боязко відвертати погляд зі страху побачити нечистоту і торкнутися її. Христос не уникав грішників; вони були ближчі до Нього, ніж самозадоволені праведники. Серед тих, кому Ісус омив ноги, був Юда. Він не повагався у своєму задумі. Можливо, жорстокість його навіть зросла. Юда не проникав у лагідний дух Христового вчення і тепер ще більше утвердився у своєму переконанні, що Христос не є істинним Месія. Істинний Месія, думав він, не став би принижуватися, виконуючи обов'язки раба, він не став би обмивати ноги учням, але велично і гордо, як цар, повів би їх на блискучий подвиг визволення юдейського народу. І ненависть Юди до Вчителя зросла. Його рішення остаточно зміцніло. Такий настрій учня звичайно не міг сховатись від проникливого погляду Вчителя; Ісус обурився духом і сказав: - Істинно, істинно кажу вам, що один з вас Мене зрадить. Учні були глибоко вражені цими словами. Совість заговорила в кожному. Кожен згадав ті хвилини, коли слабшала його віра, коли прокидалося себелюбство, гордість, недовіру. – Чи не я, Господи? – казали вони зніяковіли. Вони були виконані каяття та строгості до себе і далекі від осуду. Ніхто не спитав Ісуса: «Чи не він, Господи?», вказуючи на когось із своїх товаришів. Петро, бажаючи якнайшвидше дізнатися, щоб попередити зраду, зробив знак Іванові, який лежав поруч із Ісусом, і той тихо спитав Учителя: - Tot, кому Я, вмочивши шматок хліба, подам. І, вмочивши шматок, подав Юді Симонову, Іскаріоту. Такий вчинок не порушив уваги, оскільки погодився зі звичаєм 54 . Потім Ісус проголосив такі слова: – Син Людський йде, як писано про Нього, але горе тій людині, якій Син Людський вдасться, краще б цій людині не народитися. І ці приголомшливі слова не зруйнували задуму Юди. Він лицемірно і зухвало запитав Христа разом з іншими: «Чи не я, Равві?» – і отримав певну відповідь: «Ти сказав!», тобто «Так!» Юда не міг більше бути присутнім, тим більше, що Ісус додав: - Що робиш, роби швидше! Йому залишалося лише піти. Рішення дозріло остаточно. Юда вийшов. Була вже ніч. Христос узяв хліб, благословивши, переломив і, роздаючи учням, сказав: 55 - Прийміть, їдьте; це Тіло Моє. І взявши чашу, і дякувавши, подав їм, і сказав: – Пийте з неї все, бо це є Кров Моя Нового Заповіту, яка за багатьох виливається в залишення гріхів 56 . Це творіть на мій спогад. Кажу ж вам, що відтепер не питиму від плоду цього виноградного до того дня, коли питиму з вами нове вино в Царстві Отця Мого. Так встановив Христос головне християнське таїнство причастя. Потім Він звернувся до учнів з прощальними словами, які збережені для нас євангелістом Іваном (див.: Ін.13:31; 14:31; 15 і 16; Мф.26:30–35; Мк.14:26–31; Лк.22:31–32). Ісус знав, що Юда пішов, щоб виконати свій зрадливий задум; він передчував близькість страждального кінця і розумів, що настає хвилина, коли виконання волі Отця приведе до мук і смерті; Син Людський не відступить і Своїм спокутним подвигом прославить Отця. – Нині прославився Син Людський, і Бог уславився в Ньому. Якщо Бог прославився в Ньому, то Бог прославить Його в Собі, і незабаром прославить Його. - Дітки, - продовжував він, з любов'ю дивлячись на Своїх учнів, - не довго вже бути Мені з вами. Шукатимете Мене, і, як Я сказав юдеям, що куди Я йду, ви не можете прийти, так і вам говорю тепер. Як батько при останній розлуці з дітьми, Він дає їм останній заповіт. Він нагадує їм те головне, чого навчав Він на землі, вселяє ту всепереможну силу, яка притягує серця: – Заповідь нову даю вам, та любіть один одного; як Я полюбив вас, так і ви нехай любите один одного. Тому дізнаються, що ви Мої учні, якщо матимете любов між собою 57 . Учні відчували, що Вчитель прощається з ними, і були збентежені та засмучені. Ісус розумів це і тому сказав: - Хай не бентежиться ваше серце; віруйте в Бога і віруйте в Мене. Bepa повинна врятувати та зміцнити їх у майбутніх випробуваннях. Коли Він буде з Отцем на небесах, вони залишаться тут, на землі, і за Його прикладом творитимуть волю Отця. – У домі Мого Отця, – каже він, – багато обителів. Весь світ, видимий і невидимий, є «дімом Батька», де має царювати воля Його «на небесах і на землі». Він залишає їх на землі, і Сам «іде приготувати їм місце». Місце вже готове від віку, тому «приготування місця» має тут значення вказівки шляху вічні обителі Батька, шляху, загубленого людством. - Коли піду і приготую вам місце, прийду знову і візьму вас до Себе, щоб і ви були де Я. З подальших слів цієї бесіди ясно, що Ісус говорить тут про духовне пришестя Свого до учнів, про послання на них Духа Святого, Який поведе їх шляхом Істини в обителі вічного життя. – А куди Я йду, ви знаєте, і шлях знаєте, – додає Ісус, говорячи про все вчення Своє, подано апостолам. Але Хома бажає більш точної та певної вказівки: – Господи, не знаємо, куди йдеш; і як ми можемо знати шлях? - Я шлях, істина і життя! Ніхто не приходить до Отця, тільки через Мене. Якби ви знали Мене, то знали б і Мого Отця. І тепер знаєте Його і бачили Його. У цих словах Христа відразу відкривається зміст усього попереднього, Його слів про «приготування місця», про «шлях». Тепер він говорить цілком ясно: «Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене». Якби не було Сина, то не можна було б пізнати істинний шлях, не можна було б досягти обителів вічного життя. Але тепер шлях вказаний і обителі відкриті: «Я шлях, істина і життя». Відтепер учні знають Отця. – Господи! Покажи нам Отця, і достатньо для нас. Він просить знамення, хоче блискучого богоявлення, дива, щоб негайно повірити примусово. Він висловлює в цих словах вічні сумніви людської чуттєвої свідомості, яка шукає Бога в просторі, і, оглядаючи небо і землю, каже: «Де Він?» Із докором відповідає Ісус: - Стільки часу Я з вами, і ти не знаєш Мене, Пилипе? Хто бачив Мене, бачив Отця; як же ти кажеш: покажи нам Отця. Хіба ти не віриш, що Я в Отці і Батько в Мені? Слова, які Я кажу вам, не від Себе кажу. Батько, що перебуває в Мені, Він чинить справи. Вірте Мені, що Я в Отці і Батько в Мені; а якщо не так, то вірте Мені за справами. Христос нагадує тут, що Бог Отець невидимий, як дух; але Син Божий, втілення Бога в людині, бачить і виявляє Свою Божественність у тих «дієсловах вічного життя», які навчав учням, і в справах, які творив. Ці слова та справи походять від Батька і вказують шлях до Нього. У цьому й полягає єдино можливий для людини спосіб споглядати Бога: той, хто бачив Мене, бачив Отця. – Істинно, істинно говорю вам, – продовжує Ісус, – віруючий у Мене, діла, які творю Я, і він створить, і більше цих створить, бо Я до Отця Мого йду. Віруючий створить такі справи не через перевагу перед Христом, а тому, що Христос здійснить подвиг спокутування роду людського, з'єднається з Отцем і пошле Святого Духа, силою Якого буде творити ще більші справи через Своїх учнів. – Якщо чого попросите у Отця в Моє ім'я, то зроблю, щоб Отець уславився в Сині. Тут Христос дає Своїм послідовникам втішну надію на виконання їхніх прохань, звернених до Бога. Не всіх, звісно: не можна просити у тому, що гидко духу вчення Христового. Він говорить про прохання, які можуть бути вимовлені «в ім'я Христа», які ведуть до торжества правди і добра, до того, щоб «Батько прославився в Сині». – Якщо любите Мене, дотримуйтесь Моїх заповідей, – продовжує Він, – і Я благаю Батька, і дасть вам іншого Утішителя, нехай буде з вами повік, Духа істини, Якого світ не може прийняти, тому що не бачить Його і не знає Його, а ви знаєте Його, бо Він з вами перебуває і в вас буде. Христос обіцяє учням, що замість Його тимчасового, тілесного перебування з ними вони здійсняться Духом Істини, Який дає їм вічну втіху. Якщо вони віритимуть у Сина, любити Його і виконувати Його заповіді, то навіки перебуватиме з ними Дух істини, Який дасть їм бадьорість і силу. Цей Дух живе і діє всередині вірних. The world, that is, the sinful human race, not yet filled with the Spirit of truth, cannot somehow immediately see Him and perceive Him from the outside; він, ця раса, має йти тією самою дорогою, яка була вказана апостолам у словах: «Я є дорога, правда і життя». The Spirit of truth already dwells in the apostles, for they know the teachings of Christ and follow it, but the world remains alien to this Spirit and does not yet accept it. - Я не залишу вас сиротами; I'll come to you. Ще трохи, і світ більше не побачить Мене; and you will see Me; бо я живу, і ви будете жити. Того дня пізнаєте ви, що Я в Отці Моєму, і ви в Мені, і Я в вас. Хто має Мої заповіді й дотримується їх, той любить Мене; а хто любить Мене, того полюбить Мій Отець; і Я полюблю його і Сам з’явлюся йому. Тут йдеться не про друге пришестя Христа, як Суддю, і не про тимчасове явище Його учням після воскресіння; тут йдеться про вічну присутність Христа в Його Церкві, у суспільстві віруючих. Тому і сказано "не залишу вас сиротами". Для світу здасться, що Він помер, зник, але для них, для Церкви Його, він житиме і дасть їм вічне життя. Духом Божим здійсниться Церква, і тоді стануть зрозумілі слова Його: «Я в Отці Моїм, і ви в Мені, і Я в вас». Один із учнів Христа, Юда (не Іскаріот), запитує: – Господи, що це Ти хочеш явити Себе нам, а чи не світу? Він уявляє собі Ісуса як Месію, Який має блискучим дивом явити Себе світові. Ісус відповідає і роз'яснює, про яке явище Своїм віруючим Він говорив і за яких умов воно можливе: - Хто любить Мене, той дотримається слова Мого; і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до Нього, і оселю в Нього створимо. Ось у якому сенсі сказав Він раніше «явлюся йому (тобто віруючому) Сам». – Хто не любить Мене, не дотримується слів Моїх: слово ж, яке ви чуєте, не є Моє, але Отця, що послав Мене. Це Я сказав вам, перебуваючи з вами. Утішитель же, Дух Святий, Якого пошле Отець в Моє ім'я, навчить вас усьому і нагадає вам усе, що Я говорив вам. Прощаючись із учнями, Христос обіцяє їм мир душевний, той світ, який Він Сам знайшов, виконуючи волю Отця: – Світ залишаю вам, мир Мій даю вам; не так, як світ дає, Я даю вам. Останніми словами Ісус вказує, що цей світ, цей ясний спокій духу, є щось зовсім відмінне від того добробуту, від того спокою, яким задовольняється світ. Останнє полягає в безтурботному насолоді земними благами, яке лише присипляє совість, але не рятує її від болісних питань і розладу. Світ, який Він дає, є внутрішнім світом, примирення душі з Богом, не порушуване ніякими зовнішніми небезпеками. Передбачаючи той жах і сум'яття, яке охопить учнів, коли вони побачать страждання та смерть Його, Він попереджає їх: – Хай не бентежиться ваше серце і нехай не лякається. Ви чули, що Я вам сказав: Іду від вас і прийду до вас. Якби ви любили Мене, то зраділи б, що Я сказав: Іду до Отця, бо Мій Отець більший за Мене. І ось Я сказав вам про те, перш ніж справдилося, щоб ви повірили, коли збудеться. Христос хоче підтримати віру учнів тим, що пророкує їм події, що очікують Його. Згадуючи, що Батько «більший за нього», він говорить про Себе, як про Сина Людського, говорить про Свій людський початок, і щодо останнього визнає першість Отця. – Уже трохи Мені говорити з вами, бо йде князь цього світу, і в Мені не має нічого 58 . Але щоб світ знав, що Я люблю Отця, і, як наказав Мені Отець, так і творю: устаньте, ходімо звідси. Ісус пророкує їм, що князь світу, князь гріха вже наближається в особі людських слуг своїх, щоб взяти Спасителя і зрадити Його смерть. Але ця сила – для Нього лише зовнішня, вона не може впливати на Його волю, як діє на волю людей через страх чи спокусу: «князь світу в Ньому не має нічого». Він кличе учнів разом з Ним іти назустріч небезпеці, доводячи цим, що Він не хоче ухилитися від виконання волі Батька. У подальшій бесіді Христос дає учням символ, образ надзвичайної краси та глибини, що небагатьма рисами відразу з'ясовує таємницю стосунків між Богом, Боголюдиною та Церквою. Він зображує наочно вже раніше виражену думку: «Я в Отці Моїм, і ви в Мені, і Я у вас». – Я є справжня виноградна лоза, а Отець Мій – виноградар. Усяку у Мене гілку, що не приносить плоду, Він відсікає; і всяку, що приносить плід, очищає, щоб більше принесла плоду. Ви вже очищені через слово, яке Я вам проповідував. Будьте в Мені, і Я у вас. Як гілка не може приносити плоду сама собою, якщо не буде на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені. Я є лоза, а ви гілки; хто перебуває в Мені, і Я в ньому, той приносить багато плоду; бо без Мене нічого не може робити. Хто не перебуватиме в Мені, вивернеться геть, як гілка, і засохне; а такі гілки збирають та кидають у вогонь, і вони згоряють. У найдокладніших тлумаченнях важко повніше і точніше висловити ставлення Христа до віруючих у Нього, ніж тут. Цей божественно простий образ допускає безмежний розвиток та розширення закладених у нього думок. І разом з тим ніякі міркування не вичерпають цілком його змісту, подібно до того, як ніякі дослідження дослідників природи не розкладуть до кінця на складові живу істоту рослини. Христос дає життя віруючим, дає їм пишний розквіт думок та плоди справ, подібно до того, як лоза дає життя гілкам. Плоди – це добрі справи віруючих у Христа. “Без Мене нічого не можете робити”,—каже Він. Як плоди несуть достаток і радість, і дають життєдайне вино, так і справи віруючих несуть у Світ щастя та достаток, дають ближнім їжу духовну та тілесну. Але не всі гілки лози живуть. Є й мертві, сухі; це ті, в яких не проникає сік життя, який живить рослину; вони втратили зв'язок із живим цілим і повинні відсохнути. Так само і в суспільстві віруючих, у Церкві, є члени, тільки зовнішнім чином пов'язані з нею, тільки на ім'я, – ті, які не пройняті живим духом Христовим. Вони не принесуть добрих плодів, а проіснують короткий термін, засохнуть та згорять. Творця світу Ісус називає виноградарем. Він буде прославлений пишним розквітом лози та рясними плодами. – Якщо перебуватимете в Мені, – каже Він, – і слова Мої у вас будуть, то чого не захочете, просіть, і буде вам. Тим прославиться Отець Мій, якщо ви принесете багато плоду і будете Моїми учнями. Далі Ісус точніше пояснює їм, що означає Його вираз «перебувати в Мені». Раніше він порівнював це перебування в Ньому із перебуванням гілок на лозі. Тепер Він говорить точніше: – Як полюбив Мене Отець, і Я полюбив вас; будьте в любові Моїй. Якщо заповіді Мої дотримуєтеся, перебуватимете в любові Моїй, як і Я дотримався заповідей Мого Отця, і перебуваю в Його любові. Це сказав Я вам, щоб радість Моя була в вас, і ваша радість буде досконала. Таким чином, «перебування у Христі», необхідне для віруючого, якщо він хоче життя божественного, є перебуванням у християнській любові. Людина, сповнена любові, буває радісною. Та любов, якою навчав Христос і якою Він любив Своїх учнів, є Божественна любов і дає «радість досконалу», яка не затьмарюється нічим і не віднімається. Підійшовши до основного початку Свого вчення, Христос зупиняється на ньому детальніше і каже ще раз: – Ця є заповідь Моя, щоб любили один одного, як Я полюбив вас. Немає більше тієї любові, як якщо хтось покладе душу свою за друзів своїх. Ви – друзі Мої, якщо виконуєте те, що Я вам заповідаю. Я вже не називаю вас рабами, бо раб не знає, що робить його пан; але Я назвав вас друзями, бо сказав вам усе, що чув від Мого Отця. Не ви Мене обрали, а Я вас вибрав і поставив вас, щоб ви йшли і приносили плід, і щоб ваш плід був. щоб, чого не попросите від Отця в Моє ім'я, Він дав вам. Це наказую вам, і любите один одного. Проникливі та ніжні слова ці глибоко западають у людську душу. Ідеал любові дається тут Христом: «покласти душу свою за своїх друзів». Саме душу, а не тіло лише віддати на служіння ближнім; віддати всі свої духовні дарування, всі сили розуму, почуття та волі. Так зробив Сам Христос у Своєму земному житті. Якщо учні Його бажають гідно називатись друзями Його, то зроблять те саме: покладуть душу свою за Нього. Так і вчинили Його апостоли. Називаючи їх друзями, а не рабами, Він, однак, пояснює, що це не є відношення рівного до рівного, як буває у звичайній дружбі, Він каже: – Не ви Мене обрали, а Я вас вибрав, і поставив вас, щоб ви йшли та приносили плід. Він передбачив, що Його посланці зустрінуть на своєму шляху ненависть і гоніння, і попереджав їх: – Якщо світ вас ненавидить, знайте, що Мене колись вас зненавидів. Якби ви були від світу, то світ любив би своє: а як ви не від світу, але Я вибрав вас від світу, тому мир ненавидить вас. Пам'ятаєте слово, яке Я сказав вам: раб не більший за пана свого. Якщо Мене гнали, гнатимуть і вас; якщо Моє слово дотримувалися, дотримуватимуться і вашого. Але все те зроблять вам за ім'я Моє, бо не знають того, хто послав Мене. Якби апостоли були «від світу», були б людьми мирськими, то захищали б мирські інтереси та світ вважав би їх своїми; але оскільки Христос взяв їх «від світу», відійшов від того зла, яким сповнений світ, то тепер, прийшовши у світ для проповіді, вони вже не захищатимуть інтереси мирські, а, навпаки, засуджуватимуть і викриватимуть, закликаючи до покаяння, і цим викличуть ненависть невіруючих, так само, як викликав її Христос. «Раб не більше пана свого», а тому вони не повинні розраховувати на легший шлях, ніж той, яким ішов Господь. Далі Ісус говорить про ту ненависть, яка спалахує в серцях невіруючих, що бачать справи Христові і слухають Його вчення: – Якби Я не прийшов і не говорив до них, то не мали б гріха: а тепер не мають вибачення у гріху своєму. Хто ненавидить Мене, ненавидить і Отця Мого. Якби Я не створив між ними діл, яких ніхто інший не робив, то не мали б гріха; а тепер і бачили, і зненавиділи і Мене, і Отця Мого. Але нехай збудеться слово, написане в їхньому законі: зненавиділи Мене даремно (див.: слав. Пс.68: 5). Звідки ця ненависть у тих, що бачать висоту Христового вчення і чистоту Його діл і, однак, повстають на Нього з усією силою злості? Вона випливає з того, що, усвідомлюючи в глибині душі істинність Його вчення, вони прийняти його, однак, не можуть; не можуть тому, що повинні тоді відмовитися від усього свого колишнього життя, від усіх земних благ, якими дорожать. Бажаючи тому спокійно насолоджуватися існуючим, вони запекло переслідують це вчення, що руйнує їх спокій. Про таких саме Він говорить: «І бачили, і зненавиділи і Мене, і Отця Мого». Вони «не вибачаються у гріху своєму». Вони зненавиділи «і Отця», бо ненависть до Сина є ненависть до Батька: земне життя Ісуса Христа являло досконале виконання людиною волі Божественної, тому хто ненавидів Його діяльність – ненавидів волю Божу, волю Отця. Але ця ненависть буде викрита у своєму корені і переможена християнською любов'ю, яка підкорить світ, тим Духом Святим, Утішителем, Якого Христос обіцяв Своїм учням; Він буде свідчити про істину, Він одухотворюватиме життя і проповідь тих, які були людськими свідками діяльності Ісуса Христа. – Коли ж прийде Утішитель, – каже Він, – Якого Я пошлю вам від Отця, Дух Істини, Який від Батька виходить, Він свідчить про Мене. А також і ви свідчитимете, тому що ви спочатку зі Мною. Знаючи, що ця проповідь Його вчення спричинить апостолів гоніння, Він ще раз попереджає їх і пророкує їм майбутнє, кажучи: - Це сказав Я вам, щоб ви не спокусилися. Виженуть вас із синагог; навіть настає час, коли кожен, хто вбиває вас, думатиме, що він тим служить Богові. Так будуть чинити, бо не пізнали ні Отця, ні Мене. Але Я сказав вам це для того, щоб ви, коли настане той час, згадали, що Я казав вам про те; Не говорив же вам цього спочатку, бо був з вами. Коли Він був із учнями Сам і починав посвячувати їх у Своє вчення, пророцтво про лиха могло злякати їх, що ще не зміцнилися у вірі. Тепер же, покидаючи їх, даючи їм останнє повчання, Він вважає за необхідне з'ясувати, який важкий шлях належить їм, щоб «не спокусилися», злякавшись лих. - А тепер іду до Мене, що послав, і ніхто з вас не питає Мене: куди йдеш? Але через те, що Я вам це сказав, смутком виповнилося серце ваше. За цими словами можна припускати, що учні в глибокій тузі, мовчки слухали слова Вчителя, намагаючись розгадати їхній таємничий зміст. Вони розуміли тільки одне: має бути розлука з Ним. Двічі вони вирішували звернутися до Нього з питанням, і Він відповідав не зовсім їм зрозуміло, як їм здавалося – «притчами». Тепер вони вже не наважувалися питати, очікуючи, що Він Сам роз'яснить усе. Ісус же бачив їхню глибоку скорботу і знову втішав їх: - Але Я правду кажу вам: Краще для вас, щоб Я пішов; бо якщо Я не піду, Утішитель не прийде до вас; а якщо піду, то пошлю Його до вас. І Він, прийшовши, викриє світ про гріх, і про правду, і про суд. Про гріх – що не вірують у Мене; про правду - що Я йду до Отця Мого і вже не побачите Мене; а про суд – що князь світу цього засуджений 59 . Він каже, що божественний подвиг спокутування, Його хресна смерть необхідна саме для них і для всього людського роду. Повернувшись у лоно Отця, Він пошле їм Утішителя, Духа Святого, Який дасть їм можливість розкрити світові християнські істини і перемогти зло мирське. І самі вони, наповнившись Духом Святим, Духом Істини, проникнуть глибше в таємниці Його вчення, яке тепер ще не цілком для них зрозуміле. - Ще багато маю сказати вам; але тепер ви не можете вмістити. Коли ж прийде Він, Дух істини, то наставить вас на всяку істину: бо не від Себе говоритиме, а говоритиме, що почує, і майбутнє сповістить вам. Він прославить Мене, бо від Мого візьме та сповістить вам. Все, що має Отець, є Моє: тому Я сказав, що від Мого візьме та сповістить вам. Істина – одна; і цю істину Отець відкрив Сину, а Син – учням Своїм; тому Дух істини буде сповіщати їм не нове якесь вчення, а ту саму Істину Христову, і таким чином прославлятиме Христа. – Незабаром ви не побачите Мене, – каже Він, – і знову незабаром побачите Мене, бо Я їду до Отця. Ці слова збудили в учнях подив, і вони питали одне одного, що це означає. - Чи ви питаєте один одного, що Я сказав вам: Незабаром не побачите Мене, і незабаром знову побачите Мене! Він пояснює їм свої слова. Скоро вони перестануть бачити Його тілесними очима. Він уже не буде з ними, як людина серед людей. Він залишає світ і йде до Отця. Але Він пошле їм Духа Святого, і тоді просвітленим духовним оком вони знову побачать Христа, і вже не розлучатимуться з Ним; Він буде вічно перебувати в Своєї Церкви. У наступних образних і проникливих словах Христос розкриває ці думки: - Істинно, істинно кажу вам: ви заплачете і заплакаєте, а світ зрадіє; ви будете сумні, але печаль ваша на радість буде. Жінка, коли народжує, терпить скорботу, бо настав час її; але коли народить немовля, вже не пам'ятає скорботи від радості, бо народилася людина у світ. Так і ви тепер маєте смуток; але Я побачу вас знову, і зрадіє ваше серце, і радості вашої ніхто не забере у вас. Далі Христос ще ясніше говорить їм про той час, коли вони сповняться Духом Святим і коли Христос буде духовно перебувати з ними та з усіма віруючими. Вони будуть володіти Істиною Христовою, так що не потрібно вже їм питати Його, і Отець небесний виконає їх моління, коли проситимуть в ім'я Сина. Про цей час Він каже: – І того дня ви не запитаєте Мене ні про що. Істинно, істинно кажу вам: про що не попросите Отця в Моє ім'я, дасть вам. Дотепер ви нічого не просили в Моє ім'я; просіть і отримайте, щоб ваша радість була досконала. Досі Я говорив вам притчами, але настає час, коли вже не говоритиму вам притчами, але прямо сповіщу вам про Отця. Того дня проситимете в Ім'я Моє, і не кажу вам, що Я проситиму Батька про вас: бо Сам Отець любить вас, бо ви полюбили Мене і повірили, що Я вийшов від Бога. Я вийшов від Отця і прийшов у світ; і знову залишаю мир і йду до Отця. В останніх словах Христос з повною ясністю висловлює Свою основну думку про майбутнє повернення до Батька, яку Він розвивав і раніше. Тепер учні відчувають повне задоволення: вони зрозуміли Вчителя, вони цілком вірять Йому: - Ось, тепер Ти прямо говориш і притчі не говориш жодної. Тепер бачимо, що Ти знаєш усе і не потребуєш, щоб хтось запитував Тебе. Тому віримо, що Ти від Бога вийшов. – Тепер вірите? Ось настає година, і настав уже, що ви розсієтеся кожен у свій бік і Мене залишите одного; але Я не один, бо Отець зі Мною. Після цього пророкування Христос закінчує бесіду і в кількох словах з незвичайною силою і глибиною висловлює основну думку всієї прощальної промови Своєї, навіть більше всього вчення Свого, всієї Своєї земної проповіді. Ці слова вели на подвиги Його апостолів, усіх борців та мучеників Церкви; вони навіки збережуться у серцях віруючих і дадуть їм спокійну непереможну мужність. Ось ці безсмертні слова: - Це Я вам сказав, щоб ви мали в Мені мир. У світі матимете скорботу; але мужіться: Я переміг світ. Так укладає Христос свій останній заповіт на землі, даний учням і всім віруючим. Потім Він звертається з молитвою до Отця. Ця молитва, звана «першосвященицькою», збережена для нас святим Іваном (див.: Ін. 17). У ній Господь, як перший священик на землі, як перший пастир, що душу Свою поклав за людей, молиться за Своїх учнів і за Свою майбутню Церкву . Під час думки молитва розпадається на три частини. У першій Христос говорить про Себе і Свого ставлення до Отця; у другій Він молиться за учнів; у третій молиться за всіх віруючих, за всю Свою Церкву. - Отче! Прийшов час, прослав Сина Твого, та й Син Твій прославить Тебе! Бо Ти дав йому владу над усяким тілом, та всьому, що Ти дав Йому, дає Він життя вічне. Це ж життя вічне, щоб знали Тебе, Єдиного істинного Бога, і посланого Тобою Ісуса Христа. Я прославив Тебе на землі, вчинив справу, яку Ти доручив Мені виконати. І нині прослав Мене, Ти, Отче, у Тебе Самого славою, яку Я мав у Тебе перед буттям світу. У цих словах Христос говорить про таємниці втілення та спокутування, про прославлення Отця через Сина. Перед буттям світу Син насолоджувався Божественною славою у Отця, у повному єднанні з Ним: «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог». Але коли був створений світ і людина, коли гріховний рід людський, спокушений дияволом, відступив від волі Отця і скуштував смерть, тоді Син втілився в людину, відкинув спокуси диявола, повністю виконав волю Отця і переміг смерть. Ісус Христос прославив Бога Отця на землі, повернув людство до виконання волі Єдиного істинного Бога і, таким чином, дав всьому тілу життя вічне, вказавши їй шлях спасіння від смерті та гріха. Це і є те діло, яке Батько доручив Йому виконати, діло, гідне тієї слави, яку Він мав від віку у Батька. Далі Христос молиться за учнів Своїх, які будують Церкву Його. Звертаючись до Отця, Він так говорить про Своїх апостолів: – Я відкрив Твоє ім'я людям, яких Ти дав Мені від світу; вони були Твої, і Ти дав їх Мені, і вони зберегли Твоє слово. Тепер вони зрозуміли, що все, що Ти дав Мені, є від Тебе. Бо слова, які Ти дав Мені, я передав їм, і вони прийняли, і зрозуміли, що Я пішов від Тебе, і повірили, що Ти послав Мене. – Я про них благаю, не про весь світ благаю, а про тих, яких Ти дав Мені, бо вони Твої. І все Моє Твоє і Твоє Моє; і Я прославився в них. Як видно з подальшого, ця молитва насамперед просить про те, щоб учні збережені були на шляху істини та добра, на яке вони вже вступили; але світ ще не вступив на цей шлях, тому про нього і не говорить Христос: «не про весь світ молю»; ці слова не означають, що Спаситель не хоче зовсім молитися за весь інший світ; Він прийшов для всіх людей і в тій же молитві далі просить про весь світ, говорячи: – Хай увірує світ, що Ти послав Мене. Але для самого світу, для спасіння його важливо, щоб насамперед Батько зберіг на істинному шляху перших учнів Христа, які понесуть Його вчення на всі кінці землі. – Я вже не в світі, – продовжує Він, – але вони у світі, а Я до Тебе їду. Отче Святий! дотримайся їх в ім'я Твоє, тих, яких Ти Мені дав, щоб вони були єдиними, як і Ми. Коли Я був із ними в Мирі, Я дотримувався їх в ім'я Твоє; тих, яких Ти дав Мені, Я зберіг, і ніхто з них не загинув, крім сина смерті, щоб справдилося Писання. «Дотримуватись в ім'я Боже» – означає зберігати на істинному шляху віри та доброго життя. – Нині ж до Тебе їду і це говорю у світі, щоб вони мали в собі радість Мою досконалу. У цих словах Христос пояснює, чому Він промовив усю молитву вголос перед учнями: вони пам'ятатимуть, як Сам Він звертався з молитвою за них до Отця, як говорив перед Божим лицем, що передав їм усе, що отримав від Отця, і серця їх наповняться радістю неминучим. Так само і серця всіх віруючих, за яких Він молився далі. – Я передав їм слово Твоє, – продовжує Христос, – і світ зненавидів їх, бо вони не від світу, як і Я не від світу. Не благаю, щоб Ти взяв їх зі світу, але щоб зберіг їх від зла. Вони не від світу, як і Я не від світу. Освяти їх істиною Твоєю; Слово Твоє є істиною. Як Ти послав Мене у світ, так і Я послав їх у світ. І за них Я присвячую Себе, щоб і вони були освячені істиною! Він посилає Своїх учнів у світ для проповіді істини Христової, так само, як Отець послав Його у світ сповістити людям істину. За них Він приносить Себе в жертву, присвячує Себе на Божий подвиг, щоб і вони душу свою вважали за Нього. Далі Христос молиться вже не лише про перших учнів Своїх, а й за всіх віруючих, за всю Свою Церкву. – Не за них же тільки благаю, – каже Він, – але й про віруючих у Мене за їхнім словом: нехай будуть усі одно: як Ти, отче, у Мені, і Я в Тобі; так і вони нехай будуть у Нас єдині, нехай увірує Світ, що Ти послав Мене. Христос просить Отця про повне єднання всіх віруючих, таке єднання показало б світові божественність того вчення, яке веде до згоди та миру серед людей. – І славу, яку Ти дав Мені, Я дав їм: нехай будуть єдині, як Ми єдині. Я в них і Ти в Мені; нехай будуть досконалі в одно, і нехай пізнає світ, що Ти послав Мене і полюбив їх, як полюбив Мене. Христос просить Отця, щоб єдина Церква Його сяяла божественною славою, тією самою славою, якою осяяний по волі Отця Сам Боголюдина. Тоді світ пізнає, що Бог любить віруючих у Нього і прославляє їх. - Отче! Яких Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною, нехай бачать славу Мою, яку Ти дав Мені, бо полюбив Мене перед заснуванням світу. Отче праведний! І світ Тебе не пізнав; а Я пізнав Тебе, і ті знали, що Ти послав Мене. І Я відкрив їм ім'я Твоє і відкрию, нехай любов, якою Ти полюбив Мене, буде в них, і Я в них. Такими словами, Христос закінчив Свою молитву. Він та учні Його вийшли з кімнати. Весняний місяць осяяв єрусалимські вулиці. Було тихо та безлюдно. Вони пройшли через міську браму і попрямували до Гефсиманії, яка відстояла від міських стін майже на три чверті версти. Останні слова Ісуса закинули у серця учнів передчуття чогось значного і страшного: ніколи Він не говорив ще з ними так. - Всі ви спокуситеся про Мене цієї ночі; бо написано: Поб'ю пастиря, і розвіються вівці. Але учні присягалися йому у вірності. Особливо палко запевняв Петро: - Хоч би мені належало і померти з Тобою, не зречуся Тебе! У відповідь на ці слова Ісус сказав: - Кажу тобі, Петре, не проспіває півень сьогодні, як ти тричі зречешся, що не знаєш Мене! Так дійшли вони до Гефсиманії. Христос часто бував тут. Це був густий сад, порослий старими розлогими оливковими деревами, від яких отримував свою назву 60 . Місяць просвічував крізь візерунки сплетених гілок і осяяв невеликі галявини. Під віковими стволами залишалася таємнича тінь. Втома охопила учнів. Ісус залишив їх відпочивати і, взявши з Собою найулюбленіших – Петра, Якова та Іоанна, пішов із ними в глибину саду. Він хотів, щоб ці, найближчі Йому на землі, не спали разом з Ним у цей тривожний тяжкий час; не спали, розуміючи вічний потаємний зміст того, що відбувається. Сам Він бажав звернутися з молитвою до Отця (Моління про чашу в Мт.26:36–46; Мк.14:32–42; Лк.22:40–46; Ін.18:1–2). - Душа Моя смутно смуткує; спонукайте тут і пильнуйте. І, відійшовши трохи, упав на землю і молився, щоб, якщо воз- можна, минула Його година ця. І говорив: - Авва, Отче! Все можливо Тобі: пронеси цю чашу повз Мене; але не чого Я хочу, а чого Ти 61 . Коли Він повернувся до учнів, то знайшов їх сплячими. І Петро спав, той самий, що клявся, що помре за Нього. Так немічна людина: лише хвилинами прокидається в ньому сила духу, і тоді він почувається здатним на подвиги, але потім святий вогонь згасає і людина поринає в життєвий сон, коли дух мовчить, а тіло безтурботно відпочиває. Не знає він, коли, коли найбільше слід пильнувати, коли потрібен подвиг духовний; лише потім, коли вже не можна виправити, не можна здійснити подвигу, розуміє він глибину всього, що відбувалося і знаходить порятунок лише в одному - в каятті. Ісус звернувся до Петра з докірливими словами: - Чи не могли ви одну годину спати зі Мною? Пильнуйте і моліться, щоб не впасти в спокусу. Дух бадьорий; плоть же немічна. Ще відійшовши вдруге, молився, говорячи: - Отче Мій, якщо не може чаша ця обминути Мене, щоб Мені не пити її, нехай буде воля Твоя. Як розуміти цю молитву Христа? Скорбота та туга Його, про які говорять євангелісти? Його слова: Нехай мине Мене чаша ця? Чи це не було страхом смерті, страхом страждань? Христос справді мав цілком людську природу; Його страждання були не примарні. Його людська природа могла відчувати мимовільну відразу до смерті. Але, визнаючи Христа людиною, ми повинні пам'ятати, що Він разом з тим Боголюдина, повне втілення Бога в людині, а тому не може мати людську природу гіршу або слабку, ніж яку мали кращі люди, герої чи святі. Якщо апостоли і святі мученики християнські не боялися смерті і страждань і радісно зустрічали їх, то як могла боятися цього сама Боголюдина? Але не треба навіть бути героєм чи святим, щоб не боятися смерті. Будь-яка сильна пристрасть здатна заглушити страх смерті. Зрозуміло, таким чином, що про якусь остраху тут не може бути мови. Проте Христос страждав і сумував смертельно. Скорбота - доля людини, а не Бога. Безсумнівно страждав Його людський початок, але не тілесний, а духовний: сумувала Його людська душа. Він так і сказав: – Душа Моя тужить смертельно. Якою ж була ця скорбота, якщо вона не була страхом смерті? Перед Його духовним поглядом ясно постало близьке майбутнє: несправедливе наругу та приниження. Нічого не може бути нестерпнішим для людини на землі, як невинні страждання праведника. Йов нарікав на Бога, бо не знав, за що страждає. Христос знав, що страждатиме саме за те, що в ньому є великого, святого, бо діти темряви захочуть загасити божественне світло. Те місто, той народ, якому Він приніс заповідь любові, завтра палатиме ненавистю до Нього, вимагатиме Його смерті. Ті, кого Він навчав, вчинять найбільший злочин і покриють себе Його кров'ю. Власний учень зрадить Його. «Розсіються вівці стада», бо вражений буде пастир. Ці небагато, вірні Йому, будуть гнані так само, як і Він. Чи може душа людська, хоч би вона була душею Боголюдини, не тужити і не сумувати, уявляючи ці образи близького майбутнього? Адже Христос жив і відчував, як усі люди: Він не був привидом людини. Бажати всього майбутнього, бажати приниження та обплювання за правду – не могла людська природа Христа; вона могла лише підкоритися, підкоритися Його Божественній природі, схилитися перед волею Батька. Так і було: - Отче Мій! – сказав Він. - Якщо не може чаша ця обминути Мене, щоб Мені не пити її, нехай буде воля Твоя. У цих словах, двічі повторених, виявилася повна перемога Божественного початку над людським і підпорядкування останнього першого. Такої повної перемоги могла досягти лише Боголюдина. Своїм рішенням Він дав учням вічний приклад: виконувати волю Отця, хоча б треба було випити чашу земних страждань. Коли Ісус утретє підійшов до учнів, сповнений сил духовних і божественно спокійний, Він застав їх знову сплячими і сказав: – Ви все ще спите та спочиваєте; ось, наблизилась година, і Син Людський постане до рук грішників. Устаньте, підемо: ось наблизився той, хто зраджує Мене. Між стовбурами дерев замиготіли вогні ліхтарів; пролунало брязкіт зброї. Це Юда вів натовп першосвящеників і воїнів, щоб захопити Ісуса. Іуда йшов попереду. Він відокремився від натовпу і підійшов до Ісуса та учнів Його. Він домовився вказати за допомогою поцілунку, хто з цієї невеликої групи людей – Сам Учитель. Наблизившись, він поцілував Ісуса і промовив слова привітання: – Юдо, – сказав Христос, – чи цілуванням зраджуєш Сина Людського? Натовп, озброєний кілками та мечами, стояв неподалік. Очевидно побоювалися, що Христа захищатимуть Його послідовники чи учні; і про саму особистість Христа були поширені чудесні розповіді, що наповнювали серця тих, хто прийшов таємничим страхом і нерішучістю. Учні, які перебували тут разом з Ісусом, були в сум'ятті та нерішучості. – Господи, – сказав Петро, ​​– чи не вдарити нам мечем? Але Ісус виступив уперед, зробив кілька кроків і підійшов упритул до збройного натовпу. – Кого шукаєте? – спитав Він. – Ісуса Назорея, – відповіли вони. Непохитна сила духу звучала в цих словах, сказаних беззбройною людиною. Він стояв, не опускаючи погляду, осяяний світлом місяця та відблисками ліхтарів. І відступили вони назад, і впали на землю збентежено. Ісус знову запитав: Кого шукаєте? - цілком спокійно і лагідно, ніби підбадьорюючи тих, що прийшли взяти Його. Відповідь була така ж: – Я сказав вам, що це Я, – відповів Ісус. – Отже, якщо Мене шукаєте, залиште їх, нехай ідуть, – сказав Він, вказуючи на апостолів. Потроху панічний страх натовпу пройшов; Ісус був беззбройний і сам віддавався до рук тих, що прийшли взяти Його. Його оточили. Палке серце Петра закипіло обуренням, він забув все і, ризикуючи життям, кинувся вперед з мечем і відтяв вухо рабові первосвященика 62 . Але Христос зупинив його порив: – Вклади меч у піхви, – сказав Він, – невже Мені не пити чаші, яку дав Мені Батько? Чи думаєш, що Я не можу тепер благати Отця Мого, і Він надасть Мені більше ніж дванадцять легіонів Ангелів? Воїни та служителі пов'язали Ісуса. Його, беззбройного, оточив цей густий натовп з мечами та кілками. – Наче на розбійника вийшли ви з мечами та кілками, щоб узяти Мене. Щодня бував Я з вами в храмі, і ви не підіймали на Мене рук, але тепер ваш час і влада темряви. Тоді учні, бачачи, що всякий опір марний і що Ісуса відводять, всі бігли. Ісуса повели до первосвященичого палацу. Там жили головні керівники всієї змови: первосвященик Кайяфа, і тесть його, колишній первосвященик Анна. То справді був чужинець, вивезений Іродом Великим з Олександрії. Він був улюблений урядом і ненавидимий народом. Талмуд називає сімейство Анни «їхидною породою». Це сімейство займалося дуже успішно торгівлею під портиками храму; там продавалися різні предмети для жертвоприношень за значними цінами. Втручання Ісуса значно підірвало це торгове підприємство, якому народ і так не міг співчувати. Перший допит Ісуса був зроблений саме цим Анною (див.: Мт.26:57,59–68; Мк.14:53,55–65; Лк.22:54,63–65; Ін.18:13; 14:19–24). Загибель Ісуса була вирішена наперед, а тому всі допити велися явно упереджено. Анна запитав Ісуса про учнів Його та про Його вчення, бажаючи знайти якесь звинувачення у протизаконному та таємному вченні. – Я говорив явно до світу, Я завжди навчав у синагозі та в храмі, де завжди юдеї сходяться, а таємно не говорив нічого. Що питаєш Мене, запитай тих, хто чув, що Я їм говорив; ось вони знають, що Я говорив. Тоді один із слуг ударив Ісуса по щоці, вигукнувши в лицемірному обуренні: – Так відповідаєш Ти первосвященикові? - Якщо Я сказав погано, покажи, що погано; а якщо добре, що ти б'єш Мене? Анна, не зумівши знайти жодних певних звинувачень, послав Ісуса до зятя, Каяфа, який жив у тому самому палаці. Каята був тоді первосвящеником. Він отримав це звання з волі Римського імператора і не був улюбленим народом. Він мав відбутися суд юдейських священиків над Ісусом. Йосип Флавій каже, що за часів володарювання римлян у юдеїв не було по суті вже справжнього законного синедріону, або верховного судилища, а лише особливих неповноправних зборів. Такі збори, які, як каже євангеліст, складалися зі священиків, книжників і старійшин і називали себе синедріоном, були скликані Каяфою, щоб судити Ісуса. Ввели Ісуса. Вислухали обвинувачів, які свідчили проти Нього. Але, очевидно, їх свідчення були такі суперечливі і незрозумілі, що жодного певного звинувачення не можна було на них побудувати. Суд же цей, на якому головував Кайяфа, хотів неодмінно ухвалити смертний вирок. Нарешті виступили обвинувачі, які приписали Ісусові такі слова: – Зруйную цей храм рукотворений і через три дні споруджу інший, нерукотворений. Таке звинувачення було ближчим до дійсності, ніж усі інші; воно представляло спотворення слів, справді сказаних Ісусом 63 . Ісус стояв перед суддями і на всі звинувачення відповів мовчанням. Однак засудити до смерті неможливо було і на підставі останнього лжесвідчення. Воно не було жодної певної провини: слова «зруйную цей храм» здавалися незрозумілими; не можна було витлумачити їх буквально. Судді не знали, як вчинити. Кайяфа виходив із себе. Він схопився і крикнув: - Що Ти нічого не відповідаєш? Ісус продовжував мовчати. Тоді первосвященик зважився на крайній засіб. Він підійшов до Ісуса і в нетерплячому збудженні вигукнув: – Заклинаю Тебе живим Богом, скажи нам, чи Ти Христос, Син Божий? Дивно звучали ці слова в устах первосвященика стосовно пов'язаного злочинця. Якщо відповідь Христа подавалася присутньою богохульством, то як могли вони не визнати саме питання більш ніж недоречним? Христос не міг більше мовчати. Усі прийдешні віки, усі покоління людства мали почути і зберегти Його слова: – Я, – сказав Він, – і ви побачите Сина Людського, що сидить праворуч і прийде на хмари небесні (див.: Пс.109:1; Дан.7:13–14). Кайяфа розірвав на собі одяг. - Він богохульює, на що ще нам свідків? Ось тепер ви чули богохульство Його: як вам здається? - Повинний смерті! – відповіли вони. Так закінчився суд над Ісусом (див.: Мт.27:1; Мк.15:1; Лк.22:66–71). Його повели через двір у місце тимчасового ув'язнення, де Він був відданий під варту до настання дня. Надворі були розведені багаття, навколо яких грілися служителі первосвященика, воїни та раби. На Сході перед світанком буває досить холодно. Коли Ісуса допитували і судили, тут відбувалося таке. Двом апостолам, Петру та Іоанну, вдалося проникнути у двір первосвященицький. Разом з іншими Петро стояв і грівся біля багаття. Придверниця, підозріло оглянувши цю незнайому людину, запитала: – І Ти був із Ісусом Галілеянином? Петро розгубився серед цих чужих і вороже налаштованих людей і зніяковіло відповів негативно. Однак його впізнали за галілейською говіркою 64 і продовжували чіплятися до нього з розпитуваннями. Раз відмовившись, він не наважився визнати себе учнем Ісуса і продовжував запевняти, що не знає Його. У цей час Ісуса вели через двір. Він почув знайомий голос Петра, що зрікався свого Вчителя, і, обернувшись, глянув на нього. І відчув Петро весь приголомшливий біль і тугу цього мовчазного погляду. Серце розривалася від пекучого сорому і каяття; гірко ридаючи, він вийшов із первосвященичого палацу і почув, як заспівав півень. Багато тяжких мук совісті принесло Петрові його зречення. Вже старий апостол, коханий і шанований християнами, ніколи не міг забути цієї ночі. Він часто плакав, і очі його, як каже переказ, завжди були червоні від сліз. Ісус був переданий до рук грубих і озлоблених рабів та воїнів. Вони піддали Його всілякому наругу: плювали йому в обличчя, били Його. Коли настав день, первосвященики і старійшини розпорядилися відправити Ісуса до Понтія Пілата, римського прокуратора 65 . Справа в тому, що синедріон не мав права виконувати смертні вироки. Тому вороги Ісуса тепер мали нове завдання: домогтися його засудження від римського прокуратора. Понтій Пілат був правдивим римським правителем; він був жорстокий і гордовитий. Подібно до всіх римлян він вважав свій народ обраним, призначеним панувати над світом, а інші раси зневажав. Так ставився він і до юдеїв. Він ненавидів їхній фанатизм і відчував їхню постійну ворожість до переможців. Управління провінцією давалося, як правило, як милість чи нагорода. На це дивилися, як на засіб розбагатіти, як на прибуткове місце; дуже рідко правителі виявляли здібності до майстерному управлінню. Цілим рядом жорстоких вчинків Пілат відновив проти себе юдейське населення і отримав догану від імператора. Від юдеїв завжди можна було очікувати повстання. Тому в даний момент Пілат не міг діяти особливо різко всупереч фанатичним священикам. Пілат займав у Єрусалимі розкішний палац із білого мармуру. Ця будівля була збудована Іродом і називалася «Іродовою Преторією». Сюди привели Ісуса. За засудженим слідував натовп священиків і старійшин, усіх тих, хто добивався смерті Ісуса; ймовірно, сам первосвященик Кайяфа теж був тут (див.: Мт.27:2, 11–14; Мк.15:1–5; Лк.23:1–6; Ін.18:28–38). Усі вони не захотіли увійти до палацу римлянина, в житло язичника, щоб не осквернитися і не зробити себе негідними їсти пасху. Цього вимагав їхній обрядовий закон. Коли Пілату доповіли про це, він змушений був поступитися забобонами, які зневажав, і вийти до них на відкритий портик палацу. З презирством дивлячись на цей натовп похмурих фанатиків, він спитав, вказуючи на пов'язаного Ісуса: - У чому ви звинувачуєте Людину цього? Таке питання було неприємним іудейським ієрархам. Вони розраховували на просте затвердження їхнього вироку та виконання страти. Наразі доводилося вести новий процес звинувачення. Вони спробували уникнути цього і сказали: – Якби Він не був лиходієм, ми не зрадили б Його тобі! Однак Пілат зовсім не хотів бути простим виконавцем чужого вироку, тим більше вироку фанатиків, яких зневажав і не вважав за здатне ухвалити справедливе рішення. Він гордо відповів: - Візьміть Його ви і за законом вашим судіть Його. Пилат, як римлянин, мав почуття права і цими словами сказав: «Не можна вимагати засудження, якщо не вказуєш провини; я не знаю обставин справи і не судитиму її». Тоді натовп став безладно і плутано звинувачувати Ісуса. Скаржитися язичнику-римлянину на богохульство, вчинене Ісусом, було б марно. Вони почали звинувачувати Його в розбещенні народу, в забороні платити податки, в тому, що нарешті Він називав Себе «царем юдейським». Тільки на останнє звернув увагу Пилат, але не став розмовляти з цим натовпом крикливих бузувірів, а увійшов до атріуму і звернувся до Самого Ісуса, Якого було введено туди. Він спитав Його: - Чи від себе ти говориш це, чи інші сказали тобі про Мене? – Хіба я юдей? – відповів Пилат. – Твій народ і первосвященики зрадили Тебе мені, що Ти зробив? Тоді Ісус відповів на перше його запитання про царство: – Царство Моє не від цього світу: якби від цього світу було царство Моє, то служителі Мої трудилися б за Мене, щоб Я не був відданий юдеям; але нині Моє царство не звідси. – Ти кажеш, що Я цар, – відповів Ісус, – Я на те народився і на те прийшов у світ, щоб свідчити про істину; кожен, хто від істини, слухає Мого голосу. - Що таке істина? - спитав Пилат глузливо і, не дочекавшись відповіді, пішов до юдеїв. Він не надавав значення туманним міркуванням філософів про істину і вважав за краще безтурботно користуватися благами життя. Тепер йому було цілком зрозуміло, що ця людина - піднесений мрійник, який не становить жодної державної небезпеки і нічого, мабуть, злочинного не зробив. Вийшовши до натовпу, Пилат сказав: - Я ніякої вини не знаходжу в Ньому. Обвинувачі дедалі більше виходили із себе. Вони почали кричати, що Ісус обурює народ, навчаючи по всій Юдеї, від Галілеї до цього місця. Почувши про Галілею, Пилат спитав: І отримав ствердну відповідь. Тоді йому спала на думку несподівана думка: Галілеєю керував Ірод Антипа 66 ; йому, отже, належало вирішувати цю справу. Якщо він пошле Ісуса до Ірода, то, з одного боку, позбавиться несправедливого і отже небажаного вироку, а з іншого – виявить повагу галілейському тетрарху визнанням його влади: відносини їх були натягнуті і тепер був випадок їх виправити. Так і було зроблено (див.: Лк.23:7–12). Ірод на свято Великодня був у Єрусалимі. Він дуже зрадів побачити Ісуса, якого давно вже чув. Він сподівався, що Ісус покаже йому свою здатність творити чудеса. Він багато про що питав у Ісуса, але не отримав жодної відповіді. Тим часом натовп бузувірів виливав свої звинувачення. Тоді Ірод, роздратований неуважністю Ісуса до його царських слів, знущався з Нього, одягнув Його у світлий одяг і послав назад до Пілата. Смертного вироку, однак, ця жорстока людина не наважилася зробити. Таким чином знову з'явився Ісус перед Пилатом (див.: Мт.27:15–26; Мк.15:6–19; Лк.23:13–25; Ін.18:39–40; 19:1–16). Останній вийшов до юдеїв, що зібралися, і дуже рішуче сказав їм: – Ви привели до мене Людину цього, як розбещує народ, і ось я при вас дослідив і не знайшов Людину цього винним ні в чому тому, в чому ви звинувачуєте Його, і Ірод також, бо я посилав Його до нього, і нічого не знайдено в Ньому, гідного смерті. Однак, бачачи все обурення і лють обвинувачів, Пілат зрозумів, що справа серйозна і що легко викликати відкрите повстання серед цих бузувірів. Але врятувати Ісуса він таки хотів. Впертість, самолюбство, огида до шаленого натовпу обвинувачів і деяке почуття справедливості та поваги до стійкості та хоробрості в'язня спонукали його це зробити. Сюди приєдналося ще прохання його дружини Клавдії Прокули, яка бачила віщий сон і просила звільнити цього праведника. Римляни були марновірними і вірили снам 67 . Пилат запропонував юдеям відпустити Ісуса не як невинного, а як помилованого злочинця, згідно з звичаєм прощати одного з дійсних лиходіїв на честь свята Великодня 68 . Але це не допомогло. Народ кричав: - Смерть Йому! А відпусти нам Варавву. - Що ж ви хочете, щоб я зробив з тим, кого ви називаєте царем юдейським? – Розіпни, розіпни Його! – пролунали шалені крики. - Яке ж зло зробив вам Він? Я нічого гідного смерті не знайшов у Ньому. Отож, покаравши Його, відпущу. Це була остання спроба, остання поступка. Він хотів задовольнити незрозумілий йому гнів натовпу жорстоким катом Ісуса, але від смерті Його звільнив. Він наказав воїнам бити Ісуса. Ті відвели Його всередину подвір'я і зазнали наруги та тортур: одягли в багряницю, поклали на голову вінець з терену, били і плювали в Нього 69 . У такому вигляді, змученого та закривавленого, Пилат вивів Його до натовпу, бажаючи цим видовищем задовольнити її жорстокість. Але людська жорстокість, особливо жорстокість натовпу, що раз спалахнула, зростає побачивши чужих страждань. Ісус був спокійний і величний. Обличчя Його відбивало сліди мук, але погляд горів рішучістю. Римляни цінували стійкість та залізну силу духу. Пилат мимоволі дивився на Ісуса. Якби Він благав про пощаду і принижувався, природна жорстокість відразу виявилася б у правителя, викликана зневагою. Тепер же він відчував до Нього майже повагу. – Ce – Людина! - вигукнув він, з огидою дивлячись на юрму, що збожеволіла, з якої жоден не виявив би подібної висоти духу. – Розіпни, розіпни Його! – волали юдеї. - Візьміть Його ви і розіпніть, - різко сказав Пилат, - бо я не знаходжу в Ньому провини. Залишалося одне: прямо висловити причину засудження Христа. – Ми маємо закон, і за законом нашим Він має померти, бо зробив себе Сином Божим! Це було зовсім нове. Раніше юдеї не наводили такого звинувачення. Пілат був стурбований. Римляни на той час були релігійні, але були дуже забобонні. Боги за їхніми віруваннями могли мати дітей серед смертних землі. Такі діти богів, герої або напівбоги мали таємничу, чудову силу, і зазіхати на їхнє життя для простого смертного було небезпечно. Пилат знову звелів ввести Ісуса в залу палацу і, глянувши на Нього уважно, спитав: - Чи мені не відповідаєш?! - Вигукнув Пилат, - не знаєш хіба, що я маю владу розп'яти Тебе і владу маю відпустити Тебе? - Ти не мав би наді Мною ніякої влади, якби не було дано тобі згори; тому більше гріха на тому, хто віддав Мене тобі. Пилат замислився... Слова ці були глибоко вірні і сказані з такою величчю, що змушували гнутися його гордовиту душу. Він невиразно відчував тут щось таємниче і незвичайне. У невинності Ісуса він був певен. Пилат знову вийшов до натовпу і почав захищати Ісуса. Іудейські священики і старійшини зрозуміли, що їхній задум гине. І вони вдалися до ганебного лицемірства: заявили про свою вірність кесареві, якого ненавиділи, і виявили несподівану турботу до охорони його влади, яку постійно мріяли повалити. – Якщо відпустиш Його, – кричали вони, – Ти не друг кесареві. Кожен, хто робить себе царем, противник кесареві! Пілату натякнули можливість доносу, можливість виставити його зрадником перед Римом. Відразу завагалася його щира рішучість врятувати Ісуса. Він знову став боягузливим тимчасовим правителем, що тремтить за свою владу. Незважаючи на явну небезпеку, він спробував ще чинити опір. - Чи вашого царя розіпну? - спитав він, але голос його вже втратив колишню владну гордість і став нерішучим. - Немає у нас царя, крім кесаря! – заволали юдеї в дикому шалені, забуваючи народну гордість і ненависть до римського ярма. У цих словах полягала явна зрада заповітним надіям «обраного народу». Кожен чесний іудей обурився б від цього вигуку. Коли питання було так поставлено, Пилат не міг далі чинити опір: тут потрібна була вже самопожертва. Відпустивши Ісуса, він залишив би на волі в римській області якогось царя, крім кесаря. Це було б зрадою імператору. Він змушений погодитися на розп'яття. Але забобонний страх його був сильний. Він наважився зовнішнім обрядом зняти з себе провину. Це був суто язичницький погляд. Він умив руки перед юдеями і сказав: - Невинний я в крові цього праведника, дивіться ви! Натовп вигукнув у відповідь: – Кров Його на нас і на наших дітях! 71 Цього ж дня відбулася подія, про яку так розповідає євангеліст Матвій (див.: Мт.27:3–10): «Тоді Юда, що зрадив Його, побачивши, що Він засуджений, і покаявшись, повернув тридцять срібняків первосвященикам і старійшинам, говорячи: - Згрішив я, зрадивши кров невинну. – Що нам до того? Дивися сам. І кинувши срібні в храмі, він вийшов; пішов і подавився». Як міг статися в Юді такий страшний перелом? Що сталося у його душі? Як прийшов він до свідомості своєї провини та до самогубства? Деяку вказівку дають його слова: згрішив я, зрадивши кров невинну, – отже, раніше він не думав, що це кров невинна, – і вважав Ісуса винним. Коли змінилося його ставлення? Євангеліє каже: коли він побачив, що Ісус засуджений. Отже, суд над Ісусом і вирок суду вчинили в ньому той моральний перелом, який привів його до самогубства. Ймовірно, Юда був присутній на цьому суді і міг бачити Ісуса та Його обвинувачів. Насамперед йому впали в очі крайня пристрасть суддів, їхнє розгублене шукання доказів, їхнє лицемірство; свідчення лжесвідків були явно безглузді чи недобросовісні: вирок був виголошений поспішно та необґрунтовано. Життя і вчення Ісуса зовсім не були представлені на суді, як слід. Нарешті не було дотримано прямого закону, за яким страту виконували лише через сорок днів після виголошення вироку; це давало можливість незадоволеним оскаржити вирок, виступивши на захист обвинуваченого. Іуду, звичайно, вразила така неповага до закону з боку законників та охоронців народної віри та звичаїв. Вони з'явилися йому в новому світлі; він засумнівався у їхній чесній відданості закону, у їхній святості. З іншого боку, Христос тримав Себе гідно та велично. Він не виправдовувався і не шукав порятунку. Це не могло не справити глибокого враження на учня, що змінив. Якщо Він і не Месія, думав Юда, то принаймні людина високої моральності та величезної сили духу. Особливо Він здавався величним у порівнянні зі своїми суддями. Але вирішальний вплив на совість Юди мав суд у Пілата. Тут він побачив, що стороння, незацікавлена ​​людина, язичник – безумовно визнав праведність Ісуса і відчув рішучу відразу до Його обвинувачів. Ці останні поводилися зовсім несумісно з гідністю вищих ієрархів народу. Особливо вражений був Юда тим, яке звинувачення вони висунули перед Пілатом, як головне, за допомогою якого їм вдалося домогтися засудження Ісуса. Вони звинувачували Його в тому, що Він зробив себе царем Юдиним, а кожен, хто робить себе царем, - противник кесареві і як такий повинен бути страчений. Насамперед Юда розумів, що це звинувачення абсолютно хибне: він тому й залишив Ісуса, тому й засумнівався в Ньому, що Той зволікав оголосити Себе царем і навіть прямо ухилився від цього. Він бачив також, що це звинувачення явно недобросовісне з боку обвинувачів: вони добре знали, що Ісус ніколи не прагнув стати народним вождем або царем земним. Але головне - все це звинувачення абсолютно неприпустимо у всіх справжніх іудеїв. Звинувачувати Іудея в тому, що він «противник кесареві» – безглуздо, бо кожен істинний юдей має бути таким. Якби Христос справді оголосив себе царем юдейським і супротивником кесаря, то всі справжні юдеї повинні б стати на захист Його, а не віддавати Його в руки римлян. Тому будувати таке звинувачення – значить лицемірити та зраджувати корінним віруванням народу. Повну мізерність свою ці первосвященики, книжники і старійшини викрили перед Юдою, коли закричали: «Немає царя, крім кесаря!». Це була відкрита зрада месіанським надіям; повне зневажання всього, що було дорого серцю юдея. Тепер Іуда побачив, що це не духовні вожді юдейства, охоронці народної віри, а боягузливі ставленики римського уряду, що тремтять за своє становище. Він подумав: можливо, справжнього Месію вони зрадили б точно так, як тепер зраджують цього лагідного праведника. Юда не міг увірувати в Христа тепер, оскільки він не міг собі уявити наругу і смерть істинного Месії, але він не міг більше вірити і в правоту священиків юдейських; він відчував повну втрату віри: ті, яких він вважав хранителями істини, виявилися зрадниками народу, лицемірними брехунами. Тоді совість заговорила в ньому; його вчинок представився йому в іншому світлі: він зробив звичайну зраду розташованого до нього Вчителя. Встали болючі спогади про світлі дні спільного життя, про лагідність Учителя, про святі справи Його. І тепер на суді Він не відступив, не злякався; Він став ще спокійнішим і твердішим. Юда зрозумів, що зрадив на смерть абсолютно безневинну людину. Він пішов до первосвящеників і висловив їм свій погляд на справу. Можливо, він ще сподівався, що вони виправдаються перед ним, заспокоять його роздерту совість, але вони відповіли: «Що нам до того! Дивися сам». Важко вигадати більш бездушну відповідь. Юда зрозумів, з ким має справу. Тепер йому вже не було до кого звернутися на землі. У душі не залишалося жодної віри, жодної надії. Він безповоротно загинув. Страта Ісуса пішла відразу після виголошення вироку. Її виконували римські воїни. Вони зірвали з Ісуса багряницю, одягли його в колишній одяг і повели до місця страти, поклавши на плечі хрест (див.: Мт.27:31–32; Мк.15:20–21; Лк.23:26–32; Ін.19:16–17). Два розбійники мали страти одночасно з Ісусом. Їх вели разом із ним; загін воїнів під командою сотника супроводжував засуджених. Хода рухалася вулицями Єрусалима. У місті було дуже людно, але народ, байдужий і метушливий, був повністю занурений у свої дрібні турботи; всі поспішали закінчувати приготування до майбутнього Великодня. Ісус, страшенно стомлений, ледве міг рухатись з важким хрестом на плечах. Ніч і ранок, проведені в безперервних допитах, тортури та образи, яким Він був підданий, остаточно підірвали Його сили. При виході з міських воріт, коли стало очевидним, що Ісус не зможе донести хреста до місця страти, воїни, які не хотіли, звичайно, нести за Ним ганебну зброю, затримали першого юдея, що попався з польових робіт, і змусили його нести хрест за Ісусом. Євангеліст повідомляє, що це був Симон Киринеянин 72 . Багато хто зупинявся, з цікавістю дивлячись на процесію; інші приєднувалися і йшли слідом. Зрештою утворився значний натовп, у якому було багато жінок; вони «плакали і плакали за Ісусом». Безсумнівно, багато хто з тих, хто тепер проводив Його на страту, знали Його, слухали Його повчання у храмі і співчували Йому; але були й такі, що обсипали Його глузуваннями і йшли для того, щоб наситити свою жорстокість майбутнім видовищем. Серед останніх були іудейські священики і старійшини, які домагалися так пристрасно Його засудження. Як Ісус плакав, Ісус сказав: – Єрусалимські дочки, не плачте за Мене, але плачте за себе та дітей ваших; бо приходять дні, в які скажуть: блаженні неплідні, і утроби ненароджені, і соски, що не їли. Тоді почнуть говорити горам: падіть на нас, і пагорбам: покрийте нас. Бо якщо з деревом, що зеленіє, це роблять, то з сухим – що буде? Ці слова були пророчими. Багато хто з тих, хто тепер йшов за Ісусом, і більшість їхніх дітей дожили до страшної картини повної руйнації розкішного міста. Вулиці були залиті кров'ю, мешканці бігли з жахом, римляни тисячами розпинали дорослих дітей за стінами міста. Нарешті засуджених привели до місця страти, яке називалося Голгофою. Важко тепер точно вказати це місце, знайти його під руїнами десять разів обложеного та десять разів зруйнованого міста. Відомо тільки, що тоді воно знаходилося за міською брамою 73 . Хрести були покладені на землю (див.: Мт.27:33–56; Мк.15:22–41; Лк.23:33–49; Ін.19:18–30). Присуджені до страти роздягнуті та прибиті до поперечин. Під час цих жахливих тортур Ісус сказав такі слова: - Отче, вибач їм, бо не знають, що роблять! 74 Потім хрести були підняті та встановлені в заздалегідь приготовані ями 75 . Хрест Ісуса стояв посередині і височів над двома іншими. Над Його головою було прибито дошку, намазану білим гіпсом; на ній був зроблений чорними літерами напис трьома мовами – латинською, грецькою та іудейською: Це була смертельна образа, нанесена Пілатом іудейським ієрархам, уїдливий і принижуючий глузування з гордості підкореного народу. Священики шаленіли від злості. Вони послали до Пілата: – Не пиши, – просили вони, – цар Юдейський, але що Він казав: «Я – цар Юдейський». Тепер Пілат приніс собі повне задоволення вчинити наперекір ненависним бузувірам, які змусили його до небажаного рішення. Він відповів з презирством: – Що я написав, те написав. І не сказавши ні слова більше і не вислухавши їхніх подальших прохань, обернувся до них спиною і пішов у свій палац. Тепер, коли він розіп'яв Царя Юдейського, він уже не боявся ніяких доносів кесареві. Ісус пробув на хресті приблизно шість годин. Варта з римських воїнів охороняла розіп'ятих від можливого викрадення з хрестів. Жорстокий натовп глядачів ображав Ісуса, знущаючись з мук Його. Священики та старійшини казали: - Інших рятував, а Себе Самого не може врятувати. Якщо Він цар Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, і повіримо в Нього. Один із розбійників теж злословив Його, кажучи: – Якщо Ти Христос, спаси Себе та нас. А інший, як каже євангеліст, угамовував свого товариша і говорив: – Чи ти не боїшся Бога, коли й сам засуджений на те саме? І ми засуджені справедливо, тому що гідне у наших справах прийняли, а Він нічого поганого не зробив. – Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє. – Істинно кажу тобі, а тепер будеш зі Мною в раю 77 . Тут же, біля хреста, як передає євангеліст Іван, були: Марія, Мати Ісуса, сестра Матері Його – Марія Клеопова та Марія Магдалина. Ісус, побачивши Матір та учня, що стоїть тут, якого любив, говорить Матері Своєї: І з того часу цей учень взяв її до себе. Цей учень був сам святий Іван, який розповідає нам про це. Над містом густішала пітьма 79 . Страждання Ісуса досягали останньої межі. Близько дев'ятої години, – як каже євангеліст Матвій, – заволав Ісус гучним голосом: - Або, або! лама савахфані? тобто: Боже Мій, Боже Мій! Навіщо ти залишив Мене? 80 Дехто з тих, що стояли там, чуючи це, казали: Кінець швидко наближався. Страшна спрага почала нудити Ісуса. - Спрагу! 82 – вигукнув Він, і хтось подав Йому губку, наповнену оцтом. Настала остання хвилина. - Здійснилося! – сказав Ісус. Потім, зібравши решту сил, вигукнув: - Отче, в руки Твої віддаю дух Мій! 83 Римський сотник, що був при останніх хвилинах Ісуса, сказав: - Воістину Чоловік цей був Син Божий! Настав вечір (див.: Мт.27:57–61; Мк.15:42–47; Лк.23:50–56; Ін.19:31–42). Іудеї боялися осквернити суботу залишенням тіл на хресті і просили Пілата зняти померлих. Той дав дозвіл. Євангеліст Іоанн передає таку подробицю: – Отже, прийшли воїни, і в першого перебили гомілки та в другого, розп'ятого з Ним; але прийшовши до Ісуса, як побачили Його вже померлим, не перебили в Нього гомілок; але один із воїнів списом пронизав Йому ребра, і одразу спливла кров та вода 84 . З подальшого видно, чому ця обставина звернула він увагу євангеліста: він бачив у ньому виконання пророцтва. Він додає до сказаного: це сталося, нехай збудеться Писання: кістка Його нехай не зламається (Вих.12:46). Також і в іншому місці Писання каже: подивляться на Того, Якого пронизали (Зах.12:10). Ісус був похований багатими і впливовими юдеями, які співчували Його вченню, – Йосип з Аримафеї та Никодим 85 . Пилат віддав Йосипу, на його прохання, тіло Ісуса, і той поховав Його у своєму саду, у новій кам'яній гробниці, що, ймовірно, призначалася для самого власника. Никодим же приніс для похорону, за східним звичаєм, цінний запашний склад із смирни і алое для змащення тіла померлого 86 . Піднявшись на висоту, полонив полон і дав дари людям. А «піднявся» що означає, як не те, що Він і сходив раніше до пекла землі? Він же, що зійшов, Він і вийшов понад усіх небес, щоб наповнити все. Якщо Христос не воскрес, то віра наша марна. Настала «велика і благословенна субота»: Єдинородний Син Божий, який упокорив Себе до хресної смерті (див.: Флп.2:8 ) і віддав дух Свій у руки Отця (див.: Лк.23:46) «суботствовавши плоттю, спочив від усіх діл Своїх». Нещодавно бачили Його зневаженим, а нині спокій Його – честь. Але не було спокою в Єрусалимі: одних його позбавляла злість, а інших – тяжка, гнітюча скорбота. Вороги не переставали переслідувати розп'яту Істину навіть у труні, «куди звели її неправди людські та правий суд Божий»; руки, що вбили Спасителя, утвердили труну Його печаткою; запекла ненависть і зневіра оберігали цілість її вартою (див.: Мт.27:62–66). А в цей час учні Господа з Пречистою Його Матір'ю вдавалися до великої скорботи. Всі апостоли, крім улюбленого учня (див.: Ін.19:26), залишили свого Вчителя, і тепер вони від інших дізнаються про останні дні Його життя, - як Він терпів наруги, як страждав, як закликав серед жахливих хресних мук до Отця Свого: «Боже Мій, Боже Мій! Нащо Ти залишив Мене? (Див.: Мф.27: 46). Ці розповіді роздирали їхню душу сумними здивуваннями: «Хто ж Він був? Ми бачили Його дивовижні, що говорили про Божественну всемогутність, чудеса, чули Його, сповнене невідомою силою і невимовною любов'ю, слово – і ось Його перемогли вороги, і навіть Бог, Якого Він називав Своїм Батьком, Його залишив! Він помер ганебною смертю на хресті, а ми сподівалися, було, що Він є Той, Який повинен визволити Ізраїля (див.: Лк.24:1). Гірко плакав апостол Петро, ​​що зрікся Того, Кого обіцяв любити до смерті (див.: Мк.14:27, 29–31; 66–72). Але незрівнянно гірші сльози проливала Мати Господа: душу Її пройшла гостра зброя (див.: Лк.2:35) і з переповненого скорботою серця виривалися невтішні нарікання: «Де, Син і Бог Мій, благовіщення, сказане Мені Гавриїлом? Він називав Тебе Царем, Сином і Богом вишнім, і тепер Я бачу Тебе, солодке Моє світло, оголеним і викритим мерцем». «Ось світ Мій, надія, життя і Бог Мій згас на хресті. Відтепер радість ніколи не доторкнеться до Мене, – зайшли в труну Моя радість і світло; але не залишу Його... - тут же помру і погрібу з Ним!» Прислухаючись до криків і стогнань Своєї Матері, Богочоловік таємничо говорив Її серцю з труни: «О, як причаїлася від Тебе безодня щедрот?! бо хоч спасти Мою тварюку, Я зволив померти, але, як Бог неба і землі, Я воскресну і Тебе звеличу» 88 . Так одні з тугою, а інші зловтішно дивилися на мовчазну, запечатану і оточену вартою труну Викупителя. Але від світу приховано було, що відбувалося тим часом за дверима живоносної труни. Тут лежало тільки Пречисте Тіло Господа; обоженною душею Своєю Він зійшов у прірву (див.: Рим.10: 7); в саму твердиню споконвічного вбивці людини (див.: Ін.8:44 ), де від віку томилися душі земнородних, позбавлених за гріх прабатьківського райського блаженства. Христос, – каже святий апостол Петро, ​​– щоб привести нас до Бога, одного разу постраждав за наші гріхи, праведник за неправедних, був убитий за тілом, але ожив духом, яким Він і духам, що перебуває в в'язниці, зійшовши, проповідав (1Пет.3:18–19). «Божественна душа Христова сходить у пекло для того, щоб як тим, хто живе на землі, засяяло Сонце правди, так і для тих, хто сидить під землею в темряві та смертній сіни, засяяло світло, – щоб як тим, хто перебуває на землі, так і тим, хто живе в пеклі, Христос благовістив світ, полоненим визволення, сліпим прозрінням, невіруючих викривачем у зневірі» (св. Іоанн Дамаскін). Настав день Христовий (див.: Ін.8:56) для тих, які здалеку, відокремлені тисячоліттями та віками, тільки провиділи його в тіні прообразів та пророцтв. І ось з проповіддю Євангелія (св. Климент Олександрійський) і відпущення гріхів (св. Іриней) сходить Господь до пекла. Із захопленням невимовної радості зустрів Господа Ісуса сонм праотців і пророків. Тут, за похмурими затворами «похмурого пекла» (св. Григорій Богослов) Спаситель «бачить Адама, що обливається сльозами; бачить Авеля, покритого кров'ю, як багряницею; бачить Ноя, прикрашеного праведністю; бачить Сіма та Яфета, прикрашених шанобливістю до батька; бачить Авраама, увінчаного всякими чеснотами; бачить Лота, що подвизався у гостинності; бачить Ісаака, що цвіте сталістю; бачить Якова, що сидить терпінням; бачить Іова, подібного до борця, що приготувався за ратоборство; бачить Фінеєса, озброєного списом; бачить Мойсея, присвяченого Божими пальцями. Приходить до Навина, і він оточений військом; підходить до Самуїла, і він блищить помазанням царів; Іде до Давида, і він похований із псалтирю; приступає до Єлисея, і він зодягнений у милоть. Ісая з радістю показує голову, відокремлену в нього пилкою. Іона славиться порятунком ніневітян. Єремія змащена тиною з рову. Світлозорі очі Єзекіїлеві від страшних видінь. На ногах Даниїлових свіжі ще лобзання левів. Тіла тих, хто був у печі, іскряться вогнем. Дружина Маккавеїв оточена знаряддями мук. Глава Хрестителя сяє усікненням. Бачить і святих дружин, які ні в чому не поступилися чоловікам: бачить Сарру, що сяє Авраамською вірою; бачить Ревеку, що процвітає благотворним напоєм із водоносу; бачить Рахіль, що в шлюбі сяє цнотливістю; бачить матір протиборних мучителеві оплотів, застіну сімома синами; бачить всякого праведника, дивиться на всякого пророка – і проповідує: „Це Аз!“» (св. Єфрем Сирін). Пекло «затремтівало при зустрічі» 89 з другим Адамом (див.: 1 Кор.15:45, 47–48), виразки Якого являли всемогутність, «і загинув від грізного погляду» 90 . Зламалися «вічні вереї» пекла 91 . Скінчилося панування смерті і диявола (див.: Євр.2:14): Святий і Істинний, що має ключ Давидів (див.: Об'явл.3:7), відкривши для віруючих, ув'язнені гріхами прабатьків, двері раю і в супроводі сонму викуплених увійшов у саме небо. "Скуплені всі праведні, яких поглинула смерть і після цього кожен із праведників сказав: "Смерть! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога? (див.: 1Кор.15:55). Нас викупив Переможець"" (св. Кирило Єрусалимський). Минуло дві доби з дня смерті Господа Ісуса на Голгофі... Сильніше заворушилося почуття неспокійної злості в душах богогубців, які твердо пам'ятали пророкування Спасителя про воскресіння третього дня (див.: Мф.27:63); в душах же учнів Христових зоря його запалювала промінь невиразної надії на явище сили Божественного всемогутності над їх померлим і похованим Вчителем (див.: Лк.24:24). Але байдуже, чужі злості та надій, стояли воїни на варті біля труни, де була похована Надія всієї тварюки (див.: Рим.8:19). У безмовності глибокого ранку, серед загального спокою природи, засяяла Істина від землі (див.: Пс.84:12), Боголюдина воскрес «із запечатаного труни» (св. Ісидор Пелусіот), коли на ньому «лежали печатки і камінь» (св. Іоанн Златоуст). Не було свідків того найбільшого, ще не баченого світом чуда, – вони й не були потрібні: вся наступна історія Церкви Христової – незаперечний і немовкий свідок істини Воскресіння. Воїни, що охороняли труну, були очевидцями подій, що вже йшли за Воскресінням Господа, яке Йому завгодно було вдягнути священною таємницею. Спокійно стояли вони під покровом оливкових дерев, уважно вдивляючись у навколишню імлу. Раптом вони відчули, що земля завагалася і подібно до блискавки, розтинаючи повітря, заблищало надзвичайне світло – то Ангел Божий, що зійшов з неба, переступив до труни, відваливши від нього камінь, і сів на ньому (див.: Мт.28:2–3). Так «печать, покладена зневірою на холодній труні Господа, розтанула від вогню Божества, що в ньому таївся; важкий камінь спокуси, що покривав його, впав і тільки вразив юдейську цнотливість і еллінське пиха» (митрополит Московський Філарет). Світлом свого явища ангел привів у жах воїнів: від страху вони тремтіли і стали як мертві (див.: Мф.28: 4). Земна стража біля гробу воскреслого Господа закінчилася, поступившись місцем небесним, – світлоносним вісникам всерадісного воскресіння. Христос воскрес! – і для всієї світобудови почалися справжня весна, світлий, радісний ранок нового життя. Воскресіння Господа Ісуса – перша дійсна перемога життя над смертю, якщо раніше вони й були, то – неповні, тимчасові, після яких смерть знову стверджувала своє дійсне панування над життям. Зі смертю боролася природа, викликаючи, за заповіддю Божою (див.: Бут.1:22), на місце згаслих життя нові. Але навіщо? Щоб вони знову зникли, змінилися на інші, які, у свою чергу, заміняться третіми і так далі. Життя природи, тому, не більше як строкатий, яскравий покрив на трупі, що невпинно розкладається, зітканий з безлічі швидкоплинних смертних життів. Боролися зі смертю і герої людської думки, великі мудреці Сходу та Заходу, але вони не перемогли її: їхньою долею, як і всіх інших людей, була смерть, після якої вони не воскресли. Безсилі перед смертю були й люди великої моральної могутності, наприклад, старозавітні праведники: нарівні зі злодіями смерть зводила їх у похмурий шеол, або пекло. Остаточна перемога над смертю і не могла бути здобута, доки не було знищено джерело її у світі - гріх, що вніс у нього роздвоєння. Гріх пов'язав пристрастями дух людини і тим порушив правильне взаємини між ним і тілом: останнє з слухняної зброї для діяльності богоподібного людського духу перетворилося завдяки гріху на непереборну перешкоду на шляху до моральної досконалості. Боротьба з гріхом без Христа неможлива для людини, вона лише приводить його до свідомості свого безсилля, вириваючи з душі його скорботний крик: бідна я людина! Хто позбавить мене цього тіла смерті? (Рим.7: 24). І ось, у переможений гріхом і нерозривно пов'язаною з ним смертю (див.: 1Кор.15:56) світ, коли прийшла повнота часу (див.: Гал.4:4), явився для його порятунку Боголюдина Ісус Христос, що повністю здійснив у Своєму житті Божу волю. Все земне життя Його було вільним і довільним подвигом самоприниження, здійсненим для здійснення дорученого Йому Батьком справи (див.: Ін.17: 4). Подвигоположник нашого спасіння був подібно до нас досвідчений у всьому, крім гріха (див.: Євр.4:15 ). Тому смерть, як і князь її, не мали в Ньому собі нічого (див.: Ін.14:30); Він переміг їх. Вони були безсилі перед безмежною морально-вільною духовною силою у Христі, і Господь Ісус воскрес як дух, навіки втілений, що з'єднав з повнотою внутрішньої душевної істоти і всі позитивні сторони буття тілесного без його зовнішніх обмежень. Смерть не мала влади не тільки над духом, а й над тілом Христовим, – тіло його не бачило винищення (див.: Пс.15:10; Дії.2:31). «Душею Бога зруйновано державу смерті, здійснено і благовіщено душам воскресіння з пекла, а тілом Христовим у бездіяльність приведено тління і явлено з труни нетління» (св. Опанас Олександрійський). Як Син Людський, слухняний Своєму Батькові до хресної смерті, Господь Ісус Христос воскрес славою Отця (див.: Рим.6:4), дією Його всемогутності (див.: Деян.2:24; 4:15; Рим.8:11; Ів. обожену душу Свою у прославлене тіло (див.: Ін.10:17–18). Воскресіння, вінчає життя Господа Ісуса, як Боголюдини, вінчає і подвиг Його, як Месії – Спасителя світу. Воно переродило апостолів, перетворивши боязких рибалок на самовідданих проповідників Христових, які пронесли слово благовістя, за заповіддю Вчителя, від Єрусалиму до краю землі (див.: Деян.1: 8). При взятті Господа в Гефсиманському саду посланими від первосвящеників і старійшин народу, учні розбіглися; як вівці без пастиря (див.: Мк.14: 27) вони розсіялися у розпачі і жаху, і навіть камінь віри - святий апостол Петро (див.: Мф.16: 18) похитнувся «від нічого не значущого слова рабині, як лист від вітру» (митрополит Московський Філарет). Вони очікували, що Месія мабуть відкриє Своє славне Ізраїльське царство на землі. Але хрест зруйнував ці сподівання, розбив їхні теократичні мрії. В очах учнів Христових, як і всіх людей того часу, хрест був найжахливішим і найганебнішим із усього, що могла тільки випробувати людина у своєму житті; він був знайомий настільки страшного прокляття, що Сам Учитель їх сумував і сумував перед ним до кривавого поту. Голгофа з її муками затьмарила в душах апостолів віру в Христа як Месію, залишивши їм віру в Нього як пророка, який був сильний у справі та слові перед Богом і всім народом (див.: Лк.24:19). Але воскрес Христос, – і хрест засяяв у їхніх очах світлом нев'янучої слави; виразки явили Божественне всемогутність і труна стала колискою неруйнівної віри, що смерть переможена, що є вічне життя. З проповіддю про Христа розіп'ятого і воскреслого виходять вони у світ, терплячи гоніння і поневіряння. Як справді тернистим був шлях благовісників Христових у світі, описує апостол мов: «Я, – каже він, – був у працях, безмірно в ранах, більше у в'язницях і багато разів при смерті. Від юдеїв п'ять разів дано мені було по сорок ударів без одного. Три рази мене били палицями, одного разу камінням побивали, три рази я терпів аварію корабля, ніч і день пробув у глибині морської. Багато разів був у подорожах, у небезпеці на річках, у небезпеці від розбійників, у небезпеці від одноплемінників, у небезпеці від язичників. У працях і в виснаженні, часто в чуванні, голоді та спразі, часто в пості, на стужі та в наготі» (див.: 2Кор.11:23–27). Що ж підтримувало їх при таких випробуваннях, перетворюючи самі скорботи на радість, ганьбу на честь (див. Дії 5:10–41)? Вони жили вірою, що Той, Хто воскресив Господа Ісуса, воскресить через Ісуса і (див.: 1Кор.4:14) їх. І силою цієї віри вони перемогли світ, привели до підніжжя хреста тих, яким слово про хрест (див.: 1Kop.1:18) здавалося спокусою та безумством (див.: 1Kop.1:23). Вони зрозуміли, що тільки у воскреслому Христі можуть знайти задоволення глибоким запитам людського духу. Люди виснажені гріхом і прагнуть правди, але Христос і був відданий за наші гріхи і воскрес для виправдання нашого (Рим.4:25). Люди нудяться під безрадним ярмом закону і жадають благодатної свободи, – умертвивши своєю смертю породження закону – гріх (див.: Рим.7:9) і перемігши Його Своїм воскресінням (див.: 1Кор.15:25), Господь Ісус Христос відкрив Своїм послідовникам шлях до істин. замінив важке, нестерпне ярмо суворого закону благим і легким тягарем Свого вчення (див.: Мф.11: 30). Люди бояться смерті, але Христос воскрес із мертвих, первісток із померлих (1Кор.15:20). Своїм воскресінням Господь Ісус Христос відчиняє для людини двері такого бажаного безсмертя. Для нього тепер уже не може бути страшна смерть, якщо він вірує в Христа, засвоює вірою Його праведність, Його вічне життя, Його дух (див.: Рим.8:9–11 ; Гал.6:8 ), якщо він живе у Христі, то і житиме з Ним (див.: Ін. 14, 19), зберігаючи не тільки душ. Христос у воскресінні Своїм набув прославлення Своєму людству, а разом з тим набув надії прославлення і нашому всерідному людству. Туди, де від віку перебував Він і перебуває як Бог, Він увійшов, як Боголюдина з душею і тілом. У воскресінні Боголюдини маємо тому неправдиве свідчення, що і ми воскреснемо і до того ж з тілом неодмінно. Не будемо питати, як це станеться. Якщо Господь Ісус віру Свою, в самому обличчі Його скинуту в труну і зведену в пекло, воскресив, звів, зацарював, то не можемо сумніватися, що і нашу віру в воскресіння через Нього Він виправдає. Інакше християни були б найнещаснішими з людей землі (див.: 1Кор.15:19 ). Християнин – тимчасовий гість, мандрівник і прибульець землі, якого неминуче супроводжує злість і ненависть із боку більшості оточуючих. Страждання також неминучі в його житті, як і в житті Спасителя (див.: 1Пет.2:21). Але Христос воскрес і через це заснував нашу надію глибше справжнього світу і спорудив її вище землі: якщо Дух Того, Хто воскресив із мертвих Ісуса, живе в вас, то Той, Хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом Своїм, що живе у вас (Рим. 9:11). Не одна людина обтяжена гріхом і прагне безсмертя: невиразне і неясне тяжіння до звільнення від зла і прагнення до безсмертя закладено і на всю природу; вона, зведена з цього шляху розвитку гріхопадінням людини, страждає і нудиться (див.: Рим.8:20–22 ), чекаючи того великого дня, коли останній ворог винищиться – смерть ( 1Кор.15:26 ), коли воскреслий Син Людський і Сам підкориться всім Йому,28. ). Тоді настане царство слави, доступ до якого Христос зі славою відкрив усьому світу. також: Книга VIII – квітень Явлення Господа нашого Ісуса Христа після Його воскресіння Христос Спаситель після Свого воскресіння, що вінчав Його спокутний подвиг, не одразу покинув землю, освячену Його перебуванням: до славного вознесіння з пречистою плоттю на небо до Отця Свого Він протягом сорока днів являвся (див.: Деян.1:3), деяким порізно чи всім разом, не більше хресних страждань, коли був уражений їхній Пастир, розсіялися (див.: Мк.14:27) у сум'ятті та скорботі. В історії християнської Церкви ці дні явищ Переможця смерті були великими днями поступового засвоєння апостолами радісної та наріжної істини християнства – істини воскресіння Христового (див.: 1Кор.15:14), проповідниками якої вони незабаром стали для всього світу. Насилу проникала вона в душу апостолів: навіть для каменя віри (Мф.16:18) святого Петра була незрозуміла думка про необхідність хресних страждань Сина Живого Бога (Мф.16:16; 22–23), а тому для учнів Христових незрозумілі були і слова Спасителя про. нерозривно пов'язане з Його приниженням (див. Флп.2:8–9). Вони не вірили воскресенню Спасителя навіть тоді, коли про явлення Воскреслого говорили їм удостоїлися побачити Господа в Його прославленому стані дружини-мироносиці (див.: Лк.24:11 ), а найбільш сумнівний з них – святий Хома тільки тоді увірував, коли згідно з раніше вираженим бажанням Воскреслого. Тому для апостолів потрібні були незаперечні докази істини воскресіння, які Господь і дарував їм під час Своїх явлень: апостоли запевнилися, що Христос Спаситель, що з'явився дійсно, не тільки тому, що в прославленому Воскреслом впізнавали знайомі і дорогі риси смиренного Вчителя, але й тому ще, поглиблене, вчення про таємниці Царства Божого (див.: Дії 1:3). Першу звістку про воскресіння Господа Ісуса отримали нареченими-носицями; вони ж перші побачили Воскреслого і перші прийшли з радісною звісткою до скорботних учнів, з'явившись таким чином, ніби апостолами для апостолів. На думку святого отця ( Григорія Богослова ) це сталося не без особливого Божого погляду, тому що «Єві, яка впала перша, першій належало вітати Христа» – Викупителя занепалого людства. Після скорботної суботи (див.: Мк.16:1), при настанні першого дня тижня, дружини-мироносиці, Марія Магдалина, Марія Яківля, Іоанна, Саломія та інші (див.: Мк.16:1; Лк.24:10) рано вранці не підготовлені до гробу. Лк.24: 1). Вони не залишили Господа біля хреста, коли страх від ворогів Христових змусив майже всіх апостолів сховатися, але мали бути розп'ятим Спасителем до самої його смерті; вони супроводжували принесення Його тіла до труни і були присутні при Його похованні; і тепер, незважаючи на важкі випробування попередніх днів, вони поспішають віддати Почившему останню данину любові та поваги. Марія Магдалина, зцілена Господом від тяжкої недуги біснування (див.: Мк.16:9 ) і полум'яна «найніжнішою любов'ю до Вчителя» (св. Іоанн Золотоуст) випереджає на шляху інших дружин: «сила любові і вдячності до божественного Спасителя», сила святого (Філарет, митропол. Московський.) нестримно тягне її вперед, і вона перш за все, коли ще було темно (Ін.20: 1), досягає труни; побачивши крізь нічну імлу, що камінь відвалений від труни, Марія Магдалина, не втрачаючи хвилини, зараз же побігла з звісткою про це до найближчих учнів Господа, Петра та Івана. Вже блищав ранок, і золоті промені сонця, обливаючи пурпуром вершини Ґілеадських гір, готувалися розігнати передсвітанкову темряву, що висіла над садом благочестивого Аримафея. З важким серцем, сповненим скорботи, наближалися за Марією інші благочестиві дружини до труни, де сховалося Сонце правди; помер їх Вчитель, але не померла їхня любов до Нього, – вона й змушувала їх журитися про те, що вони вже ніколи не побачать Його, не почують Його благостних промов. Ця скорбота збільшилася ще більше, коли святі дружини згадали, що труна закладена великим каменем, відвалити який вони були не в змозі (див.: Мк.16:3). Але ось і сад Йосипа. Вони входять до нього і, наближаючись до труни, з подивом помічають, що камінь відвалений (Мк.16:4). Засмучені та схвильовані увійшли дружини-мироносиці в труну і не знайшли тіла Господа Ісуса (Лк. 24:3), що ще більше збільшило їхнє здивування. І раптом з жахом на правій стороні труни вони побачили юнака, одягненого в білий одяг, який їм сказав: - Не лякайтеся. Ісуса шукаєте Назарянина, розіп'ятого; Він воскрес, Його немає тут. Ось місце, де Він був покладений. Але йдіть, скажіть учням Його та Петру, що Він попереджає вас у Галілеї; там Його побачите, як Він сказав вам (Мк.16:6–7). Вражені дружини-мироносиці з жахом побігли від труни і спочатку від страху нічого нікому не сказали (Мк.16: 8). Але потім, коли вони заспокоїлися, страх змінився на велику радість, поділитися якою, згідно з наказом ангела, вони й поспішили з апостолами (див.: Мт. 28:8). Тим часом звістка, яку Марія Магдалина принесла найближчим учням Господа про викрадення тіла Вчителя, змусила обох апостолів негайно (Ін.20:3) піти до труни. Досягши труни раніше Петра, Іван нахилився і подивився всередину, і побачив, що тіла немає, а лежать лише похоронні пелени; у роздумі стояв коханий учень Христовий, чекаючи на Петра, який незабаром прийшов слідом за ним (Ін.20:6). Апостол Петро увійшов до труни і бачить одні пелени, що лежать. І плат, що був на його голові, не з пеленами лежачий, але особливо почетний на іншому місці (Ів.20:7). За Петром увійшов у печеру та Іван; похоронні пелени і особливо вид головного плата, почетного і лежачого на іншому місці, порушили в ньому віру, що Господь воскрес: «Справді, – говорить святий Іоанн Золотоуст, – якби хто переніс тіло, то зробив би це не оголюючи його, так само як, якби хтось вкрав його, то не став би дбати місці, але взяв би тіло у вигляді, у якому воно лежало. Тому євангеліст заздалегідь і сказав, що при похованні Христа вжито було багато смирни, яка не гірше за свинець приклеює пелени до тіла». Не з однаковим почуттям покинули учні спорожнілу труну свого Вчителя; «Петро не знайшов у ньому світла воскресіння і виніс з нього тільки здивування, - пішов назад, дивуючись сам у собі тому, що сталося (Лк.24: 12), Іоанн увійшов у труну і знайшов хоч невидиме, але справжнє внутрішнє світло віри у воскресіння Христове (див.: Ін. 24:8.). Після виходу учнів Марія Магдалина знову повернулася до труни, куди тягла її міцна, як смерть, любов (Пес.8:6) до Христа Спасителя. Вона стояла біля труни і плакала (Ін.20:11): страждання, випробувані нею в попередні скорботні дні, довершувалися цією неповернутою втратою, що забирала в неї останню втіху, - поплакати сльозами над тілом Вчителя, що полегшують душу. Як людина, яка втратила неоцінений скарб і не хоче цього вірити, Марія нахилилася в труну (Ін.20:11), щоб подивитися на місце, де спочивало тіло Спасителя. І незвичайне видовище відкрилося перед сльозами очима Марії: вона побачила двох Ангелів, що в білому одязі сидять, одного біля голови і іншого біля ніг (Ін.20:12) смертного ложа Христового. – Дружина! Чого ти плачеш? (Ін.20:13), – запитали скорботну Марію радісні вісники Христового воскресіння. Цілком поглинена горем Магдалина анітрохи не здивувалася несподіваному явищу світлоносних Ангелів, хоча сам одяг їх «показував велику радість», і Марія «могла підбадьоритися і втішитися» (св. Іоанн Златоуст). Але горе її було таке велике, що вона звернула увагу лише на запитання Ангелів і поспішила повідати їм свою смуток: - Віднесли Господа мого, і не знаю, де поклали Його (Ін.20:13). У цей час Господь «раптовим явищем позаду (Марії) здивував Ангелів, і вони, побачивши Владику, і виглядом, і поглядом, і рухом відразу виявили, що побачили Господа» (св. Іоанн Златоуст); Марія Магдалина помітила це і звернулася назад (Ін.20:14). Господь з'явився в смиренному вигляді, так що Марія, що плакала, далеко відстояла від думки про воскресіння, прийняла Його за садівника, і у відповідь на запитання Господа: Що ти плачеш? Кого шукаєш? (див.: Ін.20:15) - вона звернулася до Нього за дозволом сумніву, що роздирав її душу: - Пане! Якщо ти виніс Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його (Ін.20:15). Тоді Ісус каже їй: Маріє! (Ін.20: 16). Знайомий голос Спасителя, сповнений благодатною силою (див.: Ін.7:46), проник у душу Марії; швидко обернувшись і придивившись уважніше, вона впізнала Господа і в захопленій радості вигукнула: Вчителю! (Ін.20:10), і відразу ж хотіла припасти до ніг Воскреслого. Але Господь зупинив її: – Не торкайся до Мене, бо Я ще не піднявся до Отця Мого; а йди до братів Моїх і скажи їм: сходжу до Отця Мого та Батька вашого, і до Бога Мого та Бога вашого (Ін.20:17). Забороняючи Марії Магдалині доторкатися до Нього, Христос, за тлумаченням святого Іоанна Золотоуста, «підносить (її) помисли», тому що «від радості (вона) не уявляла собі нічого великого», «і через це навчає її благоговійному з Ним поводженню». Те ж саме висловлює і блаженний Августин про слова Господа – «не торкайся до Мене, бо Я ще не піднявся до Отця Мого»: «Ти (як би так звертається Господь до зрадованої Марії), бачачи Мене, шануєш тільки людиною, і ще не знаєш рівності Мого з Отцем: так не торкайся вірою, але зрозумій у Мені Слово, рівне Батькові. Зійду до Отця, і тоді торкайся. Для тебе піду Я тоді, коли ти зрозумієш Мене, як рівного Отцеві. Поки шануєш Мене меншим, Я ще не зійшов тобі». Марія, що удостоїлася явища Воскреслого, повинна була передати учням Господа разом з звісткою про воскресіння Вчителя не менш радісну звістку (див.: Ін.14:28) про швидке відходження Його до Батька, за яким, як Він говорив їм у прощальній бесіді, має наслідувати зішестя Духа Святого (6). Відтепер, з дня воскресіння, всі віруючі в Христа Ісуса, як викуплені Його спасительними стражданнями та хресною смертю, мають одного Небесного Батька разом зі своїм Спасителем; але Христос Син Божий за єством, а віруючі – за благодаттю. У вислові Господа – сходжу до Отця Мого і Батька вашого, і до Бога Мого і Бога вашого, за вченням святого Кирила Єрусалимського, і прихована саме остання думка: «інакше Він Мій Батько за єством, інакше вам за присвоєнням; інакше Бог Мені, як щирому та Єдинородному Сину, інакше вам як створінням». Так любов Марії Магдалини до Христа, яка з особливою силою виявилася «на смертній ниві Господній», була «нагороджена праведно прискореним живоносним баченням Господа воскреслого» (Філарет, митроп. Московський): їй саме перш за все, як каже святий євангеліст Марк (див.: 16,9). 93 . За цим явищем Марії Магдалині було явище воскреслого Спасителя і всім дружинам-мироносицям, коли вони йшли до апостолів з отриманою від Ангелів звісткою воскресіння; Господь зустрів їх на шляху зі словами: "Радійте!" Вони, приступивши, схопились за ноги Його і вклонилися Йому. Тоді, підбадьорюючи їх, Христос сказав: – Не бійтеся, ідіть, сповіщайте братам Моїм, щоб ішли до Галілеї, і там вони побачать Мене (див.: Мт.28:9–10; Мк.16:1; Лк.24:10). Коли святі дружини-мироносиці з звісткою про воскресіння Христове прийшли до учнів Господа, то вони не повірили їхнім словам, як хибним (див.: Лк.24: 11), і продовжували гірко оплакувати смерть свого Вчителя. Але ось приходить Марія Магдалина, яка також каже, що Господь «живий», вона сама «бачила Його»; проте охоплені скорботою апостоли не мали сил для віри (див.: Мк.16:10–11 ), виключаючи, втім, апостола Петра: «слово Марії (що бачила Воскреслого), святе скільки за своїм предметом, стільки ж за рішучою достовірністю, і розігнало його. прийняти світло Божественного явища» (Філарет, митропол. Московський); і дійсно, після цього того ж дня Господь Ісус явився Симону (див.: Лк.24:34; 1Кор.15:5). Водночас явище Христа апостолу Петру першому з-поміж інших апостолів було ніби нагородою за його сповідання Господа Ісуса Сином Бога Живого (Мф.16:16) і втіхою учню, пригніченому своїм зреченням: «Хто перший сповідав Його Христом, той справедливо перший удостоївся бачити і. І не тому тільки Христос явився перш за все одному Петрові, а й тому, що Петро зрікся Його; щоб повністю втішити його і показати, що він не відкинутий, Христос удостоїв його свого явища насамперед» (св. Іван Златоуст). Звістка про воскресіння Христове, поширюючись серед святого товариства послідовників Господа Ісуса, досягла і до членів Синедріона, яким її принесли воїни, на їхню наполегливість поставлені на варті біля гробу Спасителя (див.: Мф.27:62–66). Наведені в трепет землетрусом і явищем блискавичного Ангела (див.: Мф.28: 3–4), воїни від страху самовільно залишили варту і прибігли до Єрусалиму; тут деякі з них розповіли первосвященикам про все, чого вони були мимовільними свідками (див.: Мт.28:11). Але жорстокі юдейські начальники, що противилися Господу під час Його земного життя, повстали на Нього і після Його воскресіння, вдавшись до свого улюбленого засобу - підкупу; «купивши кров Христа, коли Він був живий, після розп'яття і воскресіння Його (вони) знову грішми ж намагалися підірвати істину воскресіння» (св. Іван Златоуст). Давши воїнам достатньо грошей з обіцянкою в разі потреби захистити їх перед правителем, члени Синедріона просили варту поширити серед юдеїв таку помилкову чутку: скажіть, що учні Його, що прийшли вночі, вкрали Його, коли ми спали (Мф.28:12–14). «Дивися, – каже святий Іван Золотоуст про цю вигадку ворогів Христових, – як вони уловлюються з усіх боків своїми власними вчинками! Якби вони не приходили до Пілата, якби не просили варти, то ще могли б таким чином обмовляти; тепер же, навпаки, вони так робили, що ніби намагалися загородити свої уста». Справді, своїми словами члени Синедріона самі себе засудили: чи могли наважитися на викрадення тіла Спасителя учні, коли ще недавно всі вони, побачивши натовп, озброєний кілками, бігли, залишивши свого Учителя (див.: Мк.14:50)? Коли найтвердіший з них завагався від питання служниці (див.: Мт.26:69–72)? Чи не говорять проти членів Синедріону самі пелени і плати, що залишилися на труні Спасителя? Якби, – припустимо неможливе, – учні викрали тіло, то невже б вони стали зволікати у печері – знімати щільно прилиплі пелени з хусткою і класти їх гаразд? Та й як нарешті спляча варта могла свідчити про те, чого не бачила?! Так мізерні перед істиною Божою брехня і обман, так злість і зневіра в руках Божественного всемогутності свідчать про істинність того, проти чого вони повстають. Минуло вже півдня великого воскресіння, а з послідовників Христових удостоїлися бачити Воскреслого лише дружини-мироносиці та апостол Петро; інші апостоли, крім улюбленого учня Господнього, вагалися між сумнівами і вірою, не знаючи, як поставитися до звістки про воскресіння Спасителя. І Господь, ніби схиляючись до їхньої немочі, поступово підготував душевні очі апостолів до Своє променисте явище. Останніми вісниками воскресіння для апостолів з дванадцяти були два апостоли з-поміж сімдесяти: Клеопа (див.: Лк.24:18), ймовірно брат Йосипа Обручника і чоловік Марії, званої сестрою Богоматері (див.: Ін.19:25), і, як каже древнє передання Церкви, св. У день воскресіння Христового, вже надвечір, вони йшли разом у селище Еммаус, що відстояв від Єрусалиму стадій на шістдесят (див.: Лк.24:13). Дорогою, природно, вони розмовляли між собою про те, що найбільше хвилювало їхню душу: про останні події життя свого Вчителя і про чудову вісті сьогоднішнього дня, яке їхнє любляче Христа серце бажало б вірити, але цьому перешкоджало їхнє ще нерозкрите розуміння. Під час задушевного обміну думками, ділячись загальним горем та здивуванням, учні помітили, що до них наблизився Хтось; то був Сам Ісус (Лк.24: 15), але апостоли не впізнали Його, тому що очі їх були утримані (Лк.24: 16), тим більше що Господь з'явився в іншому образі (Мк.16: 12), тобто не в тому, в якому звикли бачити Його учні під час земного життя. Учитель не бажав Своїм раптовим явищем різко змінити душевний настрій апостолів, який був зручним підґрунтям для Його наступних настанов. - Про що це ви йдучи міркуєте між собою, і чому ви сумні (Лк.24: 17)? – запитав апостолів Путник, що приєднався до них. Для учнів Христових, повністю поглинених думкою про нещодавню хресну смерть Вчителя, питання нового Співрозмовника було дивовижне: їм здавалося, що події, що їх роздирали душу, повинні були хвилювати всіх без винятку – і що тепер ні про що інше і мови бути не може. Тому, беручи Незнайомця за прозеліта, який ходив на свято Великодня до Єрусалиму і повертався додому, Клеопа з гарячим напівдокором відповів на запитання: - Невже Ти один із тих, що прийшли до Єрусалиму, не знаєш про те, що сталося в ньому в ці дні (Лк.24: 18)? – Про що? – знову запитав Господь, бажаючи, щоб учні самі повідомили Йому причину свого смутку. Апостоли були раді нагоди полегшити свою скорботу і, нічого не приховуючи, розкрили свою душу: вони сумні через те, що первосвященики і начальники засудили на смерть Ісуса Назарянина, не тільки ні в чому невинного, але, навпаки, пророка «сильного в ділі та слові перед Богом і всім народом»; ця смерть невинного Праведника для них особливо гірка, тому що з нею остаточно розбилася їхня надія на відкриття славного земного царства Месії, що було спільним віруванням юдеїв того часу: – Його розіп'яли, а ми сподівалися, було, що Він є Tom, Який повинен визволити Ізраїля; але з усім тим уже третій день нині, як це сталося. На закінчення учні передали своєму Супутнику дивовижну звістку, яку він приніс сьогодні від труни Вчителя дружинами: – Деякі жінки з наших здивували нас: вони були рано біля труни і не знайшли тіла Його, і прийшли казали, що вони бачили і явлення Ангелів, які кажуть, що Він живий; І пішли деякі з наших до гробу, і знайшли так, як і жінки говорили; але Його не бачили (Лк.24:19–24). Господь Ісус Христос неодноразово говорив учням про Свою смерть і воскресіння, але ці слова Господа не в'язалися з утвердженим і серед апостолів поглядом часу на Месію, як славного земного царя, і це незважаючи на те, що у Святому Письмі Старого Завіту утримувалися вдосталь. славу Свою (Лк.24: 26): Закон Мойсея в образних установах представляв стражденного Месію; пророки в одкровеннях, – у деяких із них з дивовижною яскравістю, – передбачали на страждання і прославлення Христа, що йде за ними. Тому апостоли були неповинні у сумнівах у воскресіння Вчителя. З осуду цього сумніву Господь і почав Свою промову, перш ніж з'ясувати їм на підставі Святого Письма всю необхідність страждань Месії та Його воскресіння. – О незрозумілі та повільні серцем, щоб вірити всьому, що пророкували пророки! (Лк.24:25), – вигукнув Христос. Подальші слова Господа, які пояснюють сказане про Христа в усьому Писанні (Лк.24:27), падали на скорботні душі апостолів цілющою росою: зігріваються святим вогнем благодатного втіхи серця їх тремтіли від радісного захоплення (див.: Лк.24:24:24). Непомітно мандрівники наблизилися до Еммауса, і чудовий Незнайомець показував їм вигляд, що хоче йти далі (Лк.24: 28). Але вдячні апостоли не хотіли так швидко розлучитися з людиною, яка, втішаючи, з такою одухотвореною і надзвичайною переконливістю говорила про предмет їхніх скорботних думок і почуттів; вони утримували Його, кажучи: Залишся з нами, тому що день уже схилився надвечір (Лк.24:29). Бажаючи нагородити учнів остаточним запевненням у істині воскресіння, Господь виконав їхнє прохання: Він увійшов і залишився з ними (Лк. 24:29). Коли лягли за трапезу, Христос Спаситель, як старший між лежачими, взяв хліб, благословив, переломив і подав (Лк.24:30) учням: щось незмірно дороге повстало перед очима апостолів, що відкрилися; в радісному здивуванні вони пильно глянули на Незнайомця і впізнали в ньому Вчителя, але в той же момент Господь став для них невидимий (Лк. 24:31). Тоді апостоли почали згадувати всі подробиці зустрічі з Воскреслим, і їм стало зрозумілим те полум'я захоплення, яким горіли їхні серця під час Його промови. – Чи не горіло в нас наше серце, – сказали вони один одному, – коли Він говорив нам на дорозі і коли пояснював нам Писання? (Лк.24: 32). Апостоли зараз поспішили до Єрусалиму, щоб поділитися своєю радістю і з іншими учнями Христа. Тут вони знайшли апостолів з дванадцяти, крім Хоми, всіх разом з віруючими, в тій самій кімнаті, в якій, коли Господь підносився на небо, вони перебували в очікуванні Утішителя (див.: Дії 1:13–14 ). Їх зустріли радісною звісткою, що Господь воскрес і з'явився Симону (Лк.24:34). У свою чергу, і еммауські мандрівники збільшили спільну радість, повідавши про те, що сталося на шляху, і як Він був пізнаний ними в заломленні хліба (Лк.24: 35). Нарешті настало для апостолів виконання обіцяного ним Господом у прощальній бесіді: Я побачу вас знову, і зрадіє ваше серце (Ін.16:22). Під час розповіді еммауських мандрівників святих зборів про явище Вчителя, коли двері були замкнені з побоювання від Юдеїв (Ін.20:19), Сам Ісус став серед них (Лк.24:36). Цим явищем у самий день воскресіння, Господь, на думку святого Іоанна Золотоуста, «започаткував святий день Господній на заміну старозавітної суботи, якою настав кінець». Першими словами Воскреслого суспільства віруючих було вітання світу: Мир вам! (див.: Лк.24: 36; Ін.20: 19). Христос Спаситель перед стражданнями, прощаючись з учнями, дав їм Свій світ (див.: Ін.14:27 ), але стан апостолів в даний момент потребував підтвердження цього дару: скорбота про втрату Вчителя, свідомість самотності і безпорадності серед збуджених дивовижних тільки любов до Розіп'ятого, що прокинулася раніше віри в Його воскресіння, могла зібрати воєдино розточених овець ураженого Пастиря. Явление Воскреслого Вчителя, що пройшов через замкнені двері, незважаючи на дарування світу, порушило спочатку в учнях переляк і збентеження, - вони подумали, що бачать духу (Лк.24: 37). Тому Господь поступово переконує їх у великій істині воскресіння. — Що бентежитесь, — спитав, підбадьорюючи їх, Серцезнавець, — і для чого такі думки входять у ваші серця? Подивіться на Мої руки і ноги Мої; це – Я Сам; осяжіть Мене і розгляньте, бо дух плоті й кісток не має, як бачите в Мене. І сказавши це, показав їм руки та ноги (Лк.24:38–40). Апостоли невимовно зраділи, і ця радість їхня була тим сильнішою, чим глибшим і похмурішим був їхній смуток; явище Переможця смерті для них стало запорукою перемоги Господа над усім, що вороже Йому та Його послідовникам; учні навіть боялися повірити своїй радості, і такий стан їх був цілком природний: «Апостоли, – пояснює святий Іоанн Златоуст, – побачили воскреслим Першонародженого з мертвих, а такі величезні чудеса, зазвичай, спочатку вражають, доки згодом не утвердяться в душах. Бажаючи остаточно розвіяти всяку тінь сумнівів у душах учнів, Господь запитав: - Чи маєте ви тут якусь їжу? Вони подали йому частину печеної риби та стільникового меду. І взявши, їв перед ними (Лк.24:41–43). «Вас не переконують ні ребра, ні рани, – як би так говорив Він, – нехай, принаймні, переконає трапеза» (св. Іван Златоуст); при цьому Господь, на думку того ж батька, «куштував їжу, не маючи Сам у ній потреби, споживаючи (її) Божественною силою з тією метою, щоб виправити неміч учнів». Потім Господь, знищуючи будь-яку можливість здивувань з боку Своїх учнів, вказав їм на те, що Його страждання, хресна смерть і воскресіння, про які Він неодноразово передбачав їм раніше, – події, від віку зумовлені Божественним домобудівництвом; вони – остаточне завершення Старого Завіту, що говорить про Христа: Ось те, про що Я вам говорив, ще бувши з вами, що має бути справдитись усьому, написаному про Мене в законі Мойсеєвому, і в пророках і псалмах (Лк.24:44). І напередодні справжньої дії обіцяного Утішителя Духа (див.: Ін.14:26) Господь відкрив учням ум до розуміння Писань (Лк.24:45). І для апостолів стало справді зрозуміло, що так написано, і так належало постраждати Христові і воскреснути з мертвих на третій день і проповідано бути в ім'я Його покаяння та прощення гріхів у всіх народах, починаючи з Єрусалиму (Лк. 24,47); для просвітленої свідомості їх виявилося значення спокутного подвигу Христового, відкрилося в істинному світлі все те, чого вони були свідками, коли супроводжували свого Вчителя, коли бачили і чули те, що почути і побачити становило заповітне бажання старозавітних праведників (див.: Мф.13:1). Це перше явище Господа учням закінчилося вторинним привітанням світу, після чого Воскресший, знаючи Своє швидке відхід до Отця, подав справу Свого служіння спасенню людей тут, на землі, Своїм наступникам – святим апостолам. Ісус сказав їм удруге: – Мир вам! Як Отець послав Мене, так і Я посилаю вас. Сказавши це, дунув і каже їм: – Прийміть Святого Духа (див.: Ін.20:21–22). Цей подих, що служив видимим знаком дарування Святого Духа і присвячував апостолів на служіння євангельської проповіді, в той же час відновлював у людині затьмарений гріхом образ Божий: «Це – вторинне подих, тому що первісне вже не було дієвим з причин вільних». Справжнє «початкове» (святий Кирило Єрусалимський) прийняття Святого Духа передавало апостолам ключі Царства небесного, раніше обіцяні ним в особі апостола Петра (див.: Мф.16:19): проповідники світу, зведеного на землю Господом (див.:2:2:2:2:2:2:2; ), отримали владу в'язати та вирішувати совість людей, щоб знищити корінь ворожнечі – гріх. – Кому, – сказав Господь апостолам, по даруванню Святого Духа, – вибачте гріхи, тому простяться; на кому залишите, на тому залишаться (Ів.20:28). Втім, велике служіння, вручене Господом апостолам, має початися ще не зараз: учні повинні залишатися в Єрусалимі, доки не зодягнуться силою згори, коли зійде на них Обітований Утішитель (Лк.24:49). При явленні Господа апостолам у вечір недільного дня був апостол Хома, інакше званий Близнюк (див.: Ин.20:24 ). Не може бути сумніву, що відсутність святого апостола була не випадковою: промисл Божий цим дарував «для всіх мов» Церкви Христової нове, найбільш неперевершене за силою доказовості, підтвердження істини воскресіння. «Чому, – питає святий Кирило Олександрійський, пояснюючи євангельське оповідання про явище Воскреслого Господа Хомі, – докладними знаками розум учнів наводиться до віри? Чи мало пізнання Христа – бачити вік тіла та риси обличчя Його? Але, – відповідає святий отець на своє запитання, – це було б ще сумнівно. Бо могли вони подумати, що певний дух прийняв образ Спасителя, і до цієї думки легко привело б їхнє саме проходження через ув'язнені двері, тому що земне тіло за своєю природою потребує пропорційного входу. Отже, необхідно було, щоб Господь наш Ісус Христос оголив бік Свій і рани і показав криваві знаки плоті, щоб утвердити учнів». Серед святого товариства обраних апостолів святий Хома при стрімкості почуття, готового на самопожертву (див.: Ін.11:16), відрізнявся особливою допитливістю розуму (див.: Ін.14:15), мало схильного довіряти словам інших, поки не побачить підтвердження їм на власному досвіді. Розвиткові цієї, взагалі властивої дещо меланхолійному характеру апостола, недовірливості щодо істини воскресіння Христа, крім її чудесності, чимало сприяло і перебування пригніченого учня поза суспільством послідовників Господа Ісуса: апостол вважав за краще йому усамітнення, щоб на волі оплакати смерть Вчителя. У цьому самоті недовірливість святого Хоми, яка не знаходила противаги, і досягла тих розмірів, про які дозволяє судити відповідь його апостолам, коли вони з радістю сказали йому, що бачили Господа: - Якщо не побачу, - сказав учень, що сумнівався, - на руках Його ран від цвяхів, не вкладу пальця мого в рани від цвяхів, і не вкладу руки моєї в ребра Його, не повірю (Ін.20:25). Але це невіра – «невіра добра» (служб. тиж. антипасхи, вел. віч. стихир. на «Господи, воззв.» 4); джерелом його було не запекле заперечення, а прагнення до істини, - під ним ховалася і гаряча любов до Самого Воскреслого. І вони не залишилися без відповіді: після восьми днів (тобто в недільний день) знову були в домі учні Його, і Хома з ними. Прийшов Ісус, коли двері були зачинені, став серед них і сказав: Господь з'явився через вісім днів, щоб апостол «Фома, слухаючи протягом цього часу переконанням учнів і чуючи одне й те саме, спалахнув великим бажанням і став більш твердим у вірі на майбутній час» (св. Іван Златоуст). Виконуючи бажання апостола, що страждав на невіру, воскреслий Вчитель звернувся до нього з такими словами: - Подай твій палец сюди, і подивися Мої руки; подай руку твою і вклади в ребра Мої; і не будь невіруючим, але віруючим (Ін.20:27). Звичайно, «тіло настільки тонке і легке, що увійшло крізь зачинені двері, чуже було всякої дебелості, але Христос показує його таким для того, щоб запевнити у воскресінні» (св. Іоанн Золотоуст), щоб апостол, «власними, так би мовити, руками взяв радість воскресіння з живоносних ран. Апостол виконує веління Господа і «цікавою правицею» (служб. тиж. антипасхи, мал. віч. стихир, на «Господи, воззв.») торкається «до відкритих усть внутрішнього джерела життя» (Філарет, митрополит Московський), що повертає до життя майже померлу віру. – Господь мій та Бог мій! (Ін.20:28), – вирвався радісний крик із полегшеної від важкого тягаря невіри душі учня. – Ти повірив, бо побачив Мене; блаженні ті, що не бачили й увірували (Ін.20:29), – сказав Христос увірованому учневі. Цією відповіддю Господь в особі апостола Хоми висловив осуд всім шукаючим наочних і очевидних знамень для свого запевнення і вказав на перевагу віри тих, які не потребують цього, бо «чим очевидніший знак, тим менш гідність віри» (св. Іван Златоуст). Докор Господа до певної міри ставився і до інших апостолів, які переконалися в істині воскресіння тільки після явлення їм Воскреслого (див.: Лк.24:36–48 ), виключаючи, втім, апостола Іоанна, який від спорожнілого гробу Христового забрав з собою віру. «Здається, – каже Філарет, митрополит Московський, – можна бачити, як Господь поглядом докору дивиться на Тому і глаголет: «Ти повірив, тому що побачив Мене, – потім звертає погляд схвалення на Іоанна і, хоч не відкрито до його імені, але тим не менш виразно до його серця продовжує, – продовжує, але виразно». Досі явлення Воскреслого Господа відбувалися в Єрусалимі або біля нього; але ще в ніч перед хресними стражданнями Христос Спаситель, втішаючи апостолів, передбачив їм, що після воскресіння Свого побачить їх у Галілеї (див.: Мф.26:32); у самий день воскресіння Ангел через жінок-мироносиць нагадує учням цю обіцянку Учителя (див.: Мт. 28:7); його знову повторює і Сам Господь, що сказав при явленні мироносицям: ідіть сповістите братам Моїм, щоб ішли до Галілеї, і там вони побачать Мене (Мт.28:10). Явлення Господа в Галілеї мало для апостолів особливу радість. З цією країною, що славилася в дні Спасителя родючістю, огрядними пасовищами, великою кількістю рослинності та красою природи, у апостолів були пов'язані найдорожчі спогади: тут Божественний Вчитель їх провів тридцять років Свого життя до дня явлення Свого світу (3:3). тут вони були покликані ним від мереж рибалок, щоб бути ловцями людей (Мт.4:19); тут серед зелених пагорбів і світлих джерел, серед мирного землеробського населення пройшли найщасливіші дні їхнього спільного життя з Вчителем, радість якої в Галілеї найменше затьмарювалася переслідуваннями з боку книжників та фарисеїв. Галілея була улюбленим місцем проповіді Спасителя і вся схожа на священні стопи Його: її невеликі міста та селища, що потопали в садах з яблунь, гранатових та горіхових дерев, гори та рівнини, зайняті нивами, озеро, що блищало як смарагд серед чудніх дерев. Вчителі, про Його чудеса, бесіди та притчі. Після святкових днів апостоли повернулися на батьківщину; явлення Господа замінили їхню скорботу про смерть Вчителя радісною свідомістю, що Він, хоч вони і не ходять з Ним як раніше, живий, і, отже, всі обітниці Його, Переможця смерті, збудуться. Правда, ця віра їх ще не зовсім була вільна від хибних уявлень, що з'єднувалися на той час з поняттям про Месію, проте вона була незрівнянно глибшою і чистішою. Якось увечері біля Генісаретського озера, пам'ятного багаторазовими відвідуваннями Господа (див.: Мт.4:13–17; 23–25 ; Мф.8:23–34 ; Мф.9:1–8 ; Мф.13:1 ), зібралися Симон – Петро, Хомалі Близнец, Зеведеєві – Яків та Іван та два інших учня Господа. Повернувшись тимчасово, до послання обіцяного Господом Утішителя Духа (див.: Лк.24: 49), до колишнього способу життя, апостоли повернулися і до колишнього джерела продовольства - заняття рибальством. Петро сказав, звертаючись до товаришів: - Ідемо і ми з тобою, - відповіли вони йому. І відразу всі разом вирушили до озера і відпливли в човні. Цілу ніч працювали апостоли, закидаючи то тут, то там сіті, але нічого не спіймали (див.: Ін.21:1–3). Настав уже ранок. Раптом стомлені учні помітили, що хтось стоїть на березі. Це був Христос, але учні не впізнали Його, можливо, від передсвітанкової імли, що застилала берега, а можливо, тому, що Господь з'явився, як і еммауським мандрівникам, «в іншому образі». Господь Ісус «не одразу виявляє Себе, а спочатку вступає в розмову зовсім по-людськи, ніби має намір щось купити у них» (св. Іоанн Златоуст): – Діти, чи є у вас якась їжа? – спитав Христос. – Ні (Ів.20:5–6), – засмучувалися апостоли. Тоді Стоячий на березі запропонував їм тоном людини, цілком упевненої в успіху справи: - Закиньте мережу праворуч човна і спіймаєте. Учні закинули і вже не могли витягнути сіті від безлічі риби (див.: Ін.21: 6). Ця чудова ловитва, звичайно, зараз же нагадала апостолам іншу, подібну до неї, теж після ночі, праці якої були також безплідні, але тоді вони закинули мережу за наказом Вчителя (див.: Лк.5: 4-7), і цей збіг, без сумніву, пробудило в учнях смут, Сам Господь. Втім, якщо інші апостоли тільки передчували істину, то апостол Іван, прислухаючись до голосу свого серця, що горів любов'ю до Господа Ісуса, одразу впізнав Його. — Це Господь! човен знаходився неподалік берега, на відстані двохсот ліктів. У діях Петра та Іоанна при справжньому явленні Господа з особливою ясністю виявилися відмітні риси в характері обох апостолів: «Той (тобто апостол Петро) був полум'янішим, а цей вищий; той стрімкіший, а цей проникливіший; Іван перший впізнав Ісуса, а Петро перший пішов до Нього» (св. Іван Златоуст). Тим часом і інші учні припливли в човні, тягнучи сітку з рибою (Ін.21:8). Вийшовши на берег, вони побачили розпалений вогонь, а на ньому рибу та хліб. – Принесіть риби, яку ви зловили (Ін.21:10), – сказав Господь учням. Симон-Петро витяг на землю мережу, в якій виявилося сто п'ятдесят три великі риби; то було нове диво, бо за такої множини не прорвалась мережа (Ін.21:11). Учні остаточно переконалися, що перед ними є Господь. І коли Він запросив їх за трапезу, прийдіть, обідайте, то вони мовчки розташувалися навколо розведеного багаття; з них ніхто не наважувався спитати Його: Хто Ти? знаючи, що це Господь (Ін.21:12). Так, за словами святого Іоанна Золотоуста, при цьому явленні Спасителя апостоли «вже не мали своєї звичайної сміливості, не дерзали, як раніше, і не зверталися до Нього з промовою, але в мовчанні, з великим страхом і благоговінням сиділи і дивилися на Нього». На початку трапези Господь підійшов, узяв хліб, розламав та подав учням; потім Він поділив рибу. Коли апостоли обідали, Господь звернувся до апостола Петра із запитанням: - Симон Йонін! Чи любиш Мене більше, ніж вони? Називаючи апостола колишнім його ім'ям Симона, хоча за своє сповідання він був удостоєний Господом назви каменя з приєднанням великої обітниці (див.: Мф.16:16–18 ), Христос ніби натякає йому, що, зрікшись Учителя і виявивши таким чином слабкість, властиву на людське. Останні слова запитання вказують і на джерело цієї слабкості – зайву самовпевненість апостола на свої сили, коли в ніч перед Гефсиманською тугою Учителя і незадовго до свого зречення він гордовито запевняв Господа: якщо і всі спокусяться за Тебе, я ніколи не спокушусь (Мф.26:33). Гіркою хвилею наринули на душу апостола спогади про ту постійно оплакувану подію, коли він, покликаний Господом також після чудової лови риби (див.: Лк.5:10), в страшні години наруги Спасителя на суді у первосвященика, сидячи так само, як зараз, біля вогнища, троє. Але щире і глибоке каяття у своїй гріші благотворним чином позначилося на загиблому апостолі, виховавши в ньому на противагу колишньої самовпевненості дух смирення; це виявилося у відповіді апостола, в якому він не тільки не ставить свою любов до Христа вище за любов інших учнів, але й не порівнює з нею, – він просто каже: Так, Господи! Ти знаєш, що я тебе люблю. При цьому апостол навіть не наважується назвати своє почуття досконалою любов'ю (ἀγάπη): він позначає його як дружню прихильність (φίλος), хоча тепер справді готовий був померти за Вчителя. І смиренність не залишилася без нагороди. – Паси ягнят Моїх (див.: Ін.21:15), – сказав Господь апостолу. Тут, за поясненням святого Василя Великого, Христос «ягнцями назвав новонароджених у вірі». Після нетривалого мовчання Господь вдруге запитав апостола Петра: - Симон Йонін! Чи ти любиш Мене? Питання Господа вже не містило у собі докірливої ​​вказівки на висловлене колись необачне запевнення апостола у перевагі своєї любові до Вчителя перед любов'ю інших учнів. Це, без сумніву, було помічено апостолом, і з вдячної душі його вирвалася та сама покірлива відповідь: – Так, Господи! Ти знаєш, що я тебе люблю. – Паси овець Моїх (Ів. 21:16), – відповів Христос, вручаючи апостолу пастирське керівництво всіх членів Церкви, які вже досягли досконалого духовного віку, яких Господь неодноразово раніше уподібнював вівцям (див.: Мф.18:12–14; Ін.10:6–14). - Симон Йонін! Чи ти любиш Мене? – запитав Господь утретє несподівано для апостола, заспокоєного обітницями Христа Ісуса. Це питання Господа сильно засмутило апостола Петра: він побачив у ньому вираз сумніву до свого дворазового запевнення у любові. Тому, вказуючи на всезнання Господа, він, зрікшись Христа втретє з клятвою, тепер з особливою силою втретє сповідує свою любов до Нього: – Господи! Ти все знаєш; Ти знаєш, що я тебе люблю. – Паси овець Моїх (Ін.21:17), – підтвердив Господь вже даровану обітницю, відновлюючи занепалого учня Свого в апостольському чині: «триразовим посвідченням любові до Христа загладжувалося триразове зречення від Христа; це була коротка покута покаявся і дозволеного Петру »(Філарет, митроп. Московський.). Повернувши апостолу втрачену їм гідність, Господь потім звернувся до нього з алегоричною промовою, якою давав йому зрозуміти, в якому віці і якою смертю прославить Бога (Ін.21:19): - Істинно, істинно кажу тобі: коли ти був молодий, то переперезався сам і ходив, куди хотів; а коли постарієш, то простягнеш руки твої, і інший підпереже тебе і поведе, куди не хочеш (Ін.21:18), тобто апостол помре за Христа насильницькою, мученицькою смертю і - в ті роки, коли зі старцем, що ослабли під тягарем років, роблять, що хочуть. - Іди за Мною (Ін.21:19), - уклав Господь Своє передбачення, ніби повторивши те покликання (див.: Мт.4:19), від якого апостол своїм зреченням ухилився. Апостол негайно встав і пішов за Господом, показуючи цим, що він не відступить від Нього на своєму шляху за Ним, хоча б зустрілася болісна смерть, бо він уже не Симон більше, а Петро. Обернувшись назад, апостол Петро помітив, що за Господом він іде не один, - за Ним слідує, тягне любов'ю до Вчителя, учень, якого любив Ісус (Ін.21:20), тобто Іоанн Богослов. Його побачивши, Петро каже Ісусові: – Господи! А що він? (Ін.21: 21). Інакше: що має бути в майбутньому, – «Чи не піде і він одним з нами шляхом?». (св. Іоанн Златоуст). Надмірна допитливість апостола, який бажав проникнути в приховане Господом від людських поглядів, була для нього марна і Спасителеві неугодна. Тому Христос із відтінком докору сказав йому: - Якщо Я хочу, щоб він перебув, поки прийду, що тобі до того? Ти йди за Мною (Ін. 21:22). Тобто «тобі доручено справу, дбай про неї, роби її, терпи і подвизайся» (св. Іван Златоуст); Покинь Івана: «Якби Я захотів, щоб учень той залишився живий завжди, навіть до другого пришестя Мого, що тобі до того? Ти йди за Мною шляхом страждань і смерті, а в нього може бути й інший шлях» (з толков. на Еванг. Іоанна архімандр. Михайла). Ці слова, сказані Господом умовно, згодом віруючими були зрозумілі буквально, у тому сенсі, що учень той не помре (Ін.21:23), підтвердженням чого могло служити справді довге життя апостола. Це переконання настільки твердо вкоренилося, що апостол на схилі років змушений був його спростовувати, з'ясовуючи дійсний зміст слів Христа Спасителя: Ісус не сказав йому, що не помре, але: якщо Я хочу, щоб він перебув, доки прийду, що тобі до того? (Ін.21:23). Друге явище Господа в Галілеї було численному сонму віруючих на чолі з апостолами, тоді як до цього Воскреслого бачили лише дружини-мироносиці та найближчі учні Його. Місцем справжнього урочистого явища була обрана Самим Господом гора (див.: Мт.28:16); тут до вказаного Ним же часу зібралося понад п'ятсот братів (див.: 1Кор.15:6), і немає сумніву, що більшість їх складалася з Галілеян, які ходили за Господом під час Його проповіді на їх батьківщині, слухали Його вчення, були свідками Його чудес і, - немає нічого неймовірного, - немає нічого неймовірного. Коли Господь явився, то одні з тих, що зібралися на горі Йому, вклонилися, а інші засумнівалися (Мт.28:17); звичайно, серед останніх не було апостолів, які вже утвердилися у вірі попередніми явищами Господа: сумнів міг виникнути лише в тих послідовниках Христових, які вперше удостоїлися побачити Воскреслого. Але цей сумнів був тимчасовим і поступився місцем твердій вірі, так що згодом святий апостол Павло, перераховуючи свідків явищ Воскреслого Господа, згадує і «більше п'ятсот братів», з яких багато хто був ще живий. Наблизившись до апостолів, Христос Спаситель сказав їм: - Дана Мені всяка влада на небі та на землі. Тож ідіть, навчіть усі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, навчаючи їх дотримуватися всього, що Я наказав вам; і ось, Я з вами всі дні до кінця віку (Мф.28:18–20). У цих небагатьох, сповнених воістину Божественної величі, словах воскреслим Спасителем дається апостолам повноваження на всесвітню проповідь, покладається таємнича підстава Церкви заповіддю про хрещення (св. Афанасій Олександрійський), і віруючі в Господа Ісуса всіх віків зміцнюються. смерті. Отримавши по Своєму воскресінні таку ж владу і за людством, яка завжди належить Йому за Божеством, Господь, принісши викупну жертву за гріхи всього світу (1Ів.2:2), і проповідь євангельську не обмежує тісними межами іудейської національності: Він наказує зображуючи віруючих святим хрещенням, що відчиняє двері Царства Божого (див.: Ін.3:5), і навчаючи їх дотримуватися Його заповідей у свідчення любові (див.: Ін.14:21) і живої віри у Воскреслого Господа (див.: Як.2:14). Але проповідь про Христа, що являла для юдеїв спокусу, а для еллінів безумство (1Kop.1:23), мала чекати собі з боку тих і інших ворожнечі, що й самим проповідникам загрожувало небезпеками всякого роду до мученицької смерті включно. Своєю обітницею – Я з вами у всі дні до кінця віку Господь і вселяє мужність у душі проповідників Євангелія, які мали важку боротьбу зі світом. Але оскільки апостоли «мали життя не до кінця віку», то й обітниця Господа «ставиться не до них одних, а й до всіх взагалі учнів Його, тобто до всіх віруючих у Нього і тих, хто зберігає Його заповіді» (блажен. Феофілакт). При Господньому сприянні (Мк.16:20) апостоли, що залишили сіті рибалок, уловили в мережі вчення Євангельського весь світ, і в цьому дано для віруючих усіх часів безперечне свідчення дієвості великої обітниці Господа про перебування Його в Церкві вічно. Тільки в цьому випадку стає зрозуміло, що «невчені і прості рибалки загородили уста філософам і як би обтекли весь всесвіт, посіваючи в ньому слово благочестя, вириваючи терпіння, винищуючи давні звичаї і всюди насаджуючи закони Христові. Ні нечисленність і простота їх, ні суворість наказів, ні прив'язаність всього роду людського до стародавніх звичаїв – не могли служити для них перешкодою, але все це усунула благодать Божа, що передувала їм, так що вони все робили легко, самими перешкодами збуджуючись до більшої ревнощів» (св. Іо. Святий апостол Павло, ніби поповнюючи євангельську історію про явлення Господа Ісуса, згадує ще про явлення Воскреслого Спасителя апостолу Якову, на думку святого Іоанна Золотоуста, брата Господнього, якого, за давнім переказом Церкви, Він Сам висвятив і поставив першим. Так Господь наш Ісус Христос: явив Себе живим, за стражданням Своїм, з багатьма вірними доказами, протягом сорока днів будучи ним (апостолам) і говорячи про Царство Боже (Дії 1:3) 94 . також: Книга IX – травень У прощальній бесіді з учнями, зважаючи на наближення хресних страждань і спокутної смерті, Господь говорив Своїм, кинутим у смуток, співрозмовникам: Я вийшов від Отця і прийшов у світ, і знову залишаю мир і йду до Отця (Ін.16:28). І потім, вже після воскресіння Свого, розірвавши пута пекла та смерті, Він знову повторив Марії Магдалині: Сходжу до Отця Мого і Батька вашого і до Бога Мого і Бога вашого (Ін.20:17). Таким чином, після Свого воскресіння, Господь належав не стільки землі, скільки небу. І це цілком зрозуміло. Подвиг земного служіння Сина Божого закінчився: Він уже здійснив справу, яку небесний Батько Його доручив Йому виконати (див.: Ін.17: 4), і тепер Йому належало увійти у славу Свою, яку Він мав раніше буття світу (див.: Ін.17: 5). Цього вимагала гідність самої природи Боголюдини, тому що прославленому воскресінням і обожнюваному тілу Його було вже невластиво залишатися на землі, в природних умовах людського буття. Цього вимагало також і благо викупленого людства. Бо як старозавітний первосвященик одного разу на рік входив у свята святих з очищувальною кров'ю за гріхи народу, так і Христос, будучи архієреєм майбутніх благ (Євр.9:11), повинен був, по принесенні спокутної жертви, теж увійти зі Своєю кров'ю, а не в рукотворене свято, Боже (Євр. 9:24). Тому Господь уже в перше явище після воскресіння Свого сповістив Марії Магдалині, а через неї і всім послідовникам, про Свою близьку відходу на небо. Однак любов до учнів – цієї малої череди, яку до кінця полюбив Спаситель світу (Ін.13:1), ще утримувала Його на землі. Ось чому, хоча «пречисте людство Його, онебесне хрестом, прагнуло вже у виспр, у світ небесний – до Отця» (Іннокентій, архієп. Херсон., соч. т. I, стор. 354), – Господь все-таки не відразу піднявся на небо. Він уже не перебував із учнями Своїми постійно, не ділив з ними дня і ночі, відпочинку та трапези, як це було раніше; але час від часу Він був серед них, то під час домашньої бесіди, коли двері їхнього будинку були замкнені (див.: Ін.20:19), то на шляху (див.: Мк.16:12; Лк.24:13–32), то під час риболовлі (див.: Ін.21:1–14). Дивну насолоду проливали в обтяжені сумом серця учнів ці чудодійні явища. Безславна смерть Господа Ісуса в Єрусалимі, під час свята Великодня, зруйнувала всі їхні надії на Свого Учителя, як на Месію – Збавителя: «Ми сподівалися було, що Він визволить Ізраїля, – звичайно, багато хто повторював з Еммауськими супутниками, – але Він помер на кресті і Він помер на кресті. народом» (див.: Лк. 24:20–21). І ось тепер похитнута віра учнів знову пожвавилася, кинута в печаль любов знову перемогла: Господь воскрес і Своїми явищами неодноразово засвідчив перед учнями істину воскресіння Свого; для запевнення їх Він їв і пив з ними (див.: Лк.24: 42), давав відчувати руки і ноги Свої (див.: Лк.24: 39), показував виразки на руках, ногах і ребрах Своїх з тим, щоб вони сприймали їх пальцями своїми (див.: Ін.20:2). Але не для запевнення тільки в істині воскресіння Свого був Господь Своїм учням після повстання з мертвих. Під час цих явищ Він продовжував наставляти їх у істинах Євангелія, доводячи їм про царство Боже (див.: Дії 1:3) те, чого не можна було відкрити їм до хреста і про що однак їм потрібно було почути від Учителя свого ще до зходження до них нового Наставника – Духа Святого. В цей час Господь відкрив розум учнів до розуміння Писань (див.: Лк.24: 45); говорив їм про Свою Божественну владу на небі та на землі, про Божественне вибрання їх проповідувати Євангеліє всім народам, хрестити їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа, і вчити дотримуватися всього, що Господь наказав їм; при цьому Він обіцяв бути зі Своєю Церквою у всі дні до кінця віку (див.: Мт.28:18–20). Так поступово Господь готував Своїх учнів до того великого служіння, на яке вони були покликані, – до проповіді Євангелія Царства Божого. Серед такої підготовки минуло сорок днів. У цей час учні Божественного Вчителя поступово звикали до думки про розлуку з Ним. Бачачи Його не перебуває з ними постійно, а лише час від часу є, вони навчалися визнавати в Ньому Істоту премирну, що належить не нашому світу, але вищому. Думаючи про Нього, вони вже говорили: Господь, а не Вчитель, як і раніше, – і почуття любові до Людини зливалося в них із трепетним благоговінням до Господа. Мало-помалу вони, звичайно, приходили до думки, що перебування Господа на землі – це тимчасовий стан, не властивий Його природі, і що розлука з Ним неминуча. Тепер вони іноді бачать Його тілесними очима: це їхнє свято, але свято не може тривати довго. Так від радості про воскреслого Господа апостоли поступово переходили до думки про неминучу розлуку з Ним. І ось у сороковий день після воскресіння Господнього настав час цієї розлуки. Число сорок по всій священній історії було відмінним, як час закінчення великих подвигів. У сороковий день по народженні первістки Ізраїля, за законом Мойсеєвим, повинні були приходити до храму перед лицем Єгови (див. Лев.16:19–20); А в сороковий день після воскресіння, як новому народженні, повинен був увійти в небесну скинію і первісток з мертвих (Кол.1:18) – Господь наш Ісус Христос. Не видно, щоб учні Господа були попередньо повідомлені про те, що цей день повинен покласти край їх видимому спілкуванню з Божественним Учителем. Однак вони, за явним наказом, яке могло бути дано в одному з попередніх явищ, зібралися цього дня до Єрусалиму. Як не повний був святий град ворогами Господа Ісуса, але все ж таки знайшлися люди, у яких учні Його могли мати і притулок, і місце для своїх зборів. І цілком можливо, що таким місцем була та сама світлиця, в якій була здійснена Таємна вечеря, а через кілька днів після піднесення зійшов на апостолів Дух Святий. Серед учнів, що зібралися, з'явився і Господь, – без сумніву, також таємниче і раптово, як був і раніше після Свого воскресіння. Бесіда Господа з учнями при цьому останньому явленні не передається євангелістами у всіх подробицях. Але в євангеліста Луки дано кілька вказівок, з яких можна бачити, про що точилася ця розмова. Насамперед Господь ще раз розкриває учням необхідність хресної дороги для Месії-Збавителя. Так написано, тобто від віку визначено і пророковано ще пророками, і так належало, – говорив Він, – постраждати Христові і воскреснути з мертвих у третій день, і проповідану бути в ім'я Його покаяння та прощення гріхів у всіх народах, починаючи з Єрусалиму (Лк.24:46–4). На подвиг цієї проповіді і закликає тепер Своїх учнів Божественний Вчитель, довіряючи їм закінчення Своїй благовісницької справи. «Ви свідки всього, що сталося, ви бачили, як Викупитель помер за гріхи світу, бачили Його і воскреслим; тому Я й посилаю вас на проповідь Євангелія всім народам», – як би так говорив Господь. Але перед тим, як вийти на всесвітню проповідь, апостоли повинні були сприйняти благодатні дари Святого Духа, який мав з'явитися їм. У явленні цього Божественного Наставника вони могли знайти для себе заміну свого Учителя (див.: Ін.14:26), втіху в розлуці з Ним (див.: Ін.16:7), освячення на велике служіння Церкви (див.: Еф.4:11–13), остаточне просвітлення: Ін.15:26) і, нарешті, ту силу згори (див.: Лк.24:49), яка була необхідна для подолання труднощів і перешкод, що йдуть їм у справі проповіді. Тому Господь у подальших словах дає апостолам наказ «не відлучатися від Єрусалиму, але чекати на виконання обітниці Отця», яке вони чули через Нього (див.: Дії 1:4), коли Він прощався з ними перед стражданнями Своїми. І Я, – продовжує Спаситель, – пошлю обітницю Мого Отця на вас; ви ж залишайтеся в місті Єрусалимі, доки не вдягнетеся силою згори (Лк.24:49). Колись Іоанн хрестив вас водою, а тепер ви через кілька днів після цього будете хрещені Духом Святим (Дії 1:5). Виклавши ці настанови, Господь вивів учнів Своїх з Єрусалиму і пішов з ними до Віфанії. Це був шлях, який неодноразово проходив Він з учнями Своїми і який здійснив з ними востаннє перед стражданнями. Дорога лежала повз Гефсиманський сад, куди Господь не раз віддалявся ночами для молитви, де Він, напередодні Своїх страждань, у присутності обраних учнів Своїх – колишніх свідками Його славетного перетворення (див.: Мф.17:1; Мк.9:2; Лк.9:2; Лк.9:2; Мк.14:33), боровся з неміччю плоті, усією істотою своєю обурилася перед труднощами піднятого Ним на Себе подвигу (див.: Мф.26:38–45 ; Мк. 14:34–36 ; Лк.22:42–44 ), і звідки Він був узятий до смерті, і звідки Він був взятий (див.: Мф.26:47–57; Мк.14:43–53; Лк.22:47–54). Думка учнів сама собою звернулася до нещодавно пережитого тяжкого минулого і, мимоволі зіставляючи його зі справжньою радісною хвилиною, вони подумали, що Божественний Вчитель недаремно веде їх по цих місцях, сповнених сумних спогадів, що, можливо, там же, звідки почалася дорога безславних Його хрест. Нещодавно почуті ними слова, що наближається час, коли вони будуть хрещені Духом Святим, зміцнювали їх у цій думці. Вони чули, як Іоанн Хреститель говорив про Месію, що Він хреститиме не водою, а Духом Святим (див.: Мк.1:8): отже, якщо настав час для такого хрещення, то, очевидно, їх Господь скоро відкриє Себе світові славетним Царем – Месією. І ось вони в радісному збудженні підходять до Вчителя і звертаються до Нього з запитанням: Господи, чи не в цей час відновлюєш Ти царство Ізраїлю? (Дії 1:6). Не перед Гефсиманією бути б такому питанню, яке явно показувало, що колишня забобона про земне царювання Господа Ісуса над Ізраїлем ще не була зруйнована в умі учнів. Але ті, хто запитував, ще не були «хрещені Духом Святим», який мав назавжди підняти їх від землі до неба, підняти їхній розум і очистити його від усього грубого, земного; тому вони міркували тепер по-людськи, розуміли Вчителя, навіть воскреслого, ще по тілу. Божественний Наставник лагідно вислухав це питання і не відповідав на нього закидом і навіть прямим запереченням. Він тільки з любов'ю зауважив: Не ваша справа знати часи чи терміни, які Батько поклав у Своїй владі; але ви прийміть силу, коли зійде на вас Дух Святий, і будете Мені свідками в Єрусалимі та в усій Юдеї та Самарії, і навіть до краю землі (Дії 1:7–8). Тобто як би так говорив Спаситель світу: «Не про царство і про нагороди вам треба думати тепер, а про подвиги і терпіння навіть до смерті; дайте майбутнє Тому, в Дестіні якого воно знаходиться, і зосередьте всю свою увагу на тому, що належить вам і над чим ви повинні попрацювати». Серед такої розмови вони досягли вершини Єлеона, що відстояла від Єрусалиму на відстані суботнього шляху 95 (див.: Дії 1:12). Тут Господь зупинився, поглянув на Своїх учнів, потім підніс руки Свої і благословив їх тим благословенням, яке простягає свою силу навіки і передається від одного покоління до іншого, спочиваючи на всіх віруючих. І благословляючи, Він піднявся в очах учнів і став віддалятися від них і підноситись на небо «не за допомогою когось ведучого Його», але, за зауваженням святого Іоанна Золотоуста, «Сам йшов цим шляхом» (Бесіда на Псалми, СПб., 1860 р., 3). Сходження це відбувалося настільки неспішно, що учні могли цілком насолодитися величним видовищем. Коли ж піднесений був уже на такій висоті, що зору було важко йти за Ним, з'явився світлий хмара і приховав Його від лиця землі. Так, перед очима апостолів відбулося явище, подібне до виданого Єлисеєм при відході на небо пророка Іллі, але тільки в незрівнянно славнішому вигляді. «Ілля, – міркує з цього приводу святий Григорій Двоєслов, – піднісся на небо на колісниці, на доказ того, що він, як людина, не міг обійтися без зовнішніх посібників. Цей посібник і зробили йому Ангели, коли він сходив на небо, бо він сам не міг піднестися туди, тому що природна слабкість не дозволяла йому відокремитися від землі. Тим часом Спасителеві не потрібна була колісниця, не потрібні були Ангели, бо Творець Своєю Божественною силою піднявся на небо; Він повернувся туди, звідки зійшов, увійшов туди, де від віку мав перебування; бо хоч за людством Він підносився, але за Божеством мав і небо і землю» (бесіда на свято Вознесіння). З незрозумілим почуттям дивилися апостоли на останнє чудо Його, що чинилося перед ними, стежачи за тим, як усе далі і далі ховався від них Божественний Вчитель, і, звичайно, не могли відвести очей своїх від найсолодшого видовища. Вже Господь зовсім зник від них, але їхній погляд все ще прагнув за Ним, все ще шукав Його... Серед такої напруженої уваги апостолів до останнього таїнства євангелії, що відбувалося, раптом їх вражає голос, який виводить їх із заціпеніння. Це говорили два світлі небожителі, що несподівано постали перед ними в білих ризах. Пробудивши учнів від бездіяльного здивування, небесні вісники пояснили їм, що відхід Господа є видимим приховуванням Його до часу другого пришестя: Чоловіки Галілейські, – казали вони, – що ви стоїте і дивитесь на небо? Цей Ісус, що піднісся від вас на небо, прийде таким же чином, як ви бачили Його, що сходить на небо (Дії 1:11), – прийде так само «ненароком і непередбачено», так само «явно і урочисто» (пояснення Філарета, митр. Моск., соч. 1874 р., тв. 1874). 167), так само «на хмарі та з тілом» (св. Іоанна Злат. бесіда на Діян. Апост., 1856, ч. 1, стор 42). Після цих слів апостолам уже не було чого чекати на Олеоні, і вони, з благоговінням вклонившись Вознесеному, повернулися до Єрусалиму; повернулися не з сумом від розлуки, але, як зауважує євангеліст, з великою радістю (Лк.24:52). Вони раділи славі свого Вчителя, піднесення якого свідчило, що Він є істинний Бог, Владика неба та землі; раділи і власному призначенню, бо бачили, що покликані на діло Боже, велике та святе; раділи самому явищу ангелів і вести від них прийнятої, яка показувала, що Вчитель, що відійшов, не перервав з ними спілкування любові, що в потрібних випадках вони отримуватимуть настанови згори. Серед свідків вознесіння Господнього, разом з апостолами, була і Пречиста Матір Господня, Яку церковні піснеспіви є також свідком цієї дивної події: як Мати, Вона під час страждань Сина Свого боліла серцем більше за всіх, а тепер Їй найбільше «подобалося, побачивши славу плоті Його, нас. на літ., Слава). Дивлячись разом з апостолами на Сина і Господа Свого, що сходить на небо, і осягаючи вчинення всього чудесного, що зберігалося в серці Її про Сина Її (див.: Лк. 2, 19, 51), Вона «звеличила» Його не тільки любов'ю, а й вірою в Божество Його. ст. на віршівні). Так сталося вознесіння Господа на небо. Як тихий дощ на руно, зійшов Він в утробу Приснодіви, як фіміам ранковий, піднісся тепер горе до Отця. Але серед такої тиші і безмовності відбулося лише відшестя Боголюдини з землі – з місця Його подвигів і кінцевого виснаження. Вступ Його у світ горний відбувався при іншій, надзвичайно урочистій обстановці. За зображенням небесних таємноглядачів, Переможець пекла та смерті зійшов на небо не Один, а у супроводі сонму Ангелів небесних, які і під час земної мандрівки служили Йому (див.: Мф.4: 11). Коли той, хто підноситься на небо, наблизився до меж небесних, лик супроводжували Його ангельських сил, попереджаючи гірські сили, вигукував: «Підніміть верхи (князі) воріт небесних, нехай вони якнайширше розчиняються, бо входить Цар слави». – Хто є цей Цар слави? - Запитує на це лик Ангелів на небесах. - Хто Сей, що сходить від землі з такою славою та величчю? Це надзвичайне та безприкладне сходження здивувало світ небесний. Він бачив два сходження на небо - Еноха та Іллі, але ті входження відбувалися не власною силою, не з такою величчю і не на таку висоту: вони були взяті як на небо, - а не на небо. Тому надзвичайна хода Господа, що підноситься з тілом, у рабському образі, викликає серед тих, хто зустрічав Його, таке здивування. Але Ангели, які супроводжували Господа, пояснюють, що Вхід в образі людини є не хто інший, як Єдинородний Син Божий. – Господь сил, Він Цар Слави – вигукують вони (див.: Пс.23:10). Однак і після того здивування сил небесних не припиняється: Господь, як після воскресіння був апостолам з виразками від поранень на хресті, так і на небо піднісся з такими ж знаками Своїх хресних страждань, зі слідами Своєї Пречистої Крові на обожнюваному тілі. Такий вид Його вражає небесні сили новим подивом і запитують: - Хто цей, що прийшов від Едома? Від чого черви (червоні) ризи Його? – Це – Той, що витоптав, точило люті Божій (див.: Іс.63:1–3) і обігрів ризи Свої, Це – Той, Хто пролив Кров Свою за людський рід, – від того червлені ризи Його, – відповідає обличчя, що супроводжує Господа. Коли всі здивування щодо Особи, що сходить на небо, закінчилися, небесні сили вирішуються співом та вигуком. На це вказує псалмоспівець, вигукуючи: піднявся Бог при вигуках, Господь при звуку трубному (Пс.46:6). У цей час, за свідченням неботаїнника Павла, світ Ангелів урочисто підкорився Господу, що піднісся, і визнав у Ньому Свого главу і правителя. Таким чином, Божественний Відкупитель, здійснивши наше викуплення в стані крайнього самоприниження (див.: Фил. 2:7,8), вознісся у Свою вічну славу з прославленим людством (див.: Івана 17:5; Луки 24:26), вознісся над усіма небесами (див.: Ефесянам 4:10), над усім начальством і владою, і сила і влада (див.: Еф. 1, 21). Святий євангеліст Марк, ніби проникаючи своїм поглядом у самісіньку небесну глибину, слідуючи за Господом, що возноситься, говорить, що після Вознесіння Свого Він сів праворуч Бога (Мк. 16, 19). Це сидіння по правиці Бога Отця, згідно з узгодженим тлумаченням святих отців, означає «рівність з Отцем», яку «Син Божий, як Бог і єдиносущний Отцю, мав перед віками, і в якій, втілившись в останні часи, сяде тілесно, після прославлення Його плоті» (Тлумачення св. Іоанна Дамаскіна. Точне виклад. права віра, М. 1844, стор. Таке славне, недомислене для небесних сил (див.: 1Пет.1:12), завершення спасительного життя на землі Господа нашого Ісуса Христа. Великі блага для викупленого людства принесло з собою цю подію. Господь піднісся, як Переможець гріха, смерті та пекла, як Першець нашої слави і блаженства, як всеношний предстатель про нас біля престолу Вседержителя. Небо і земля від початку часів розділялися великою непрохідною прірвою. За п'ятсот років тільки двоє людей піднеслися від землі з плоттю – Енох та Ілля, але піднеслися не своєю силою, не знаючи, як і куди, піднеслися, як сказано в Писанні про Іллю, як на небо; тому вони не могли позначати нам стежки своєї на небо, тим менш зробити її прохідною для нас. Але Христос піднісся Сам, Своєю Божественною силою, і Своїм сходженням відкрив колишній для всіх в'язнів вхід у небесне святилище (див.: Євр.9:24–28). Насправді Божество в Ісусі Христі ніколи не залишало неба. Він і тоді був на престолі з Отцем і Духом, коли знаходився «у труні плотськи, в пеклі з душею, в раї з розбійником» (пісня Пасхальн. годин). Отже, у Христі сходить на небо наше людське єство, те, що в Ньому страждало, поховано і воскресло, – єство прославлене і обожене. Воно й осіло праворуч Бога Отця, як виявляється євангеліст Марк. Таким чином, сидіння Господа праворуч Бога Отця врешті-решт знаменує собою обохнення і прославлення людського єства у Христі. «Обожіння, – каже митрополит Макарій, – не в тому сенсі ніби людство у Христі перетворилося на Божество, втратило свою обмеженість і отримало замість властивостей людських властивості Божі, а в тому, що, бувши сприйнято Сином Божим у єдність Його іпостасі, воно долучилося Божеству Його, стало єдине з Богом Його. піднялося у своїх досконалостях до вищого, можливого для людства, ступеня, не перестаючи однак бути людством». («Православн. догмат. богослов'я», вид. 4-тє, т. II, стор. 95). Так прославлений був у Христі «початок єства нашого», за словами святого Іоанна Золотоустого о. Але якщо «початок нашого єства» прославився у Христі й обожен, то через це і всім нам придбано освячення; де голова, там мають бути й члени; голова на небі, у славі, не залишаться на землі, у приниженні, і члени її. І коли Я буду піднесений від землі, – говорить Господь, – усіх приверну до себе (Ів. 12, 32). Але Господь не тільки підніс на небо єство наше; Він разом з ним осів також праворуч Бога Отця і «вшанував його, – за висловом церковних піснеспівів, – сусідінням» З Отцем (служба на свят. Вознесен. Господнього, вел. віч. Вірш. на Господі покликах, слава, на літ. вірш. 5). Бо якою природою Бог сказав: сиди одесно Мені? Тієї самої, – каже Златоуст, – яка колись чула: повернешся в землю, з якої ти взятий (див.: Бут. 3, 19). Не вистачило їй піднятися над небесами, не було б стати поряд з Ангелами, - не була б і ця честь надзвичайна - але вона перевершила Ангелів, перевищила Архангелів, залишила за собою Херувимів, піднеслася вище Серафимів, минула Господа, і не раніше зупинилася, чим досягнувши престола. Над усією тією висоти Христос підніс нашу Природу» (Іоанн Златоуст. бесіда на свят. Піднесений. вид. СПб. Дух. Ак., т. VII, стор. 2). «Здивуючись, – за зображенням Церкви, – чини Ангельські, зряче на престолі Отчому посаджене відпале єство людське, зачинене в пекла землі» (Окт., гл. 8, тиж. ранку кан. 2, п. 1, троп. 2). Отже, панування над ворогами (див.: Пс. 9: 3), повалення їх до підніжжя ніг Своїх (див.: Пс. 109: 1), священство за чином Мелхиседекову (див.: Євр. 3: 10), суд над непокірними, - все це властивості сивячого одесу. Христос, сидячи праворуч Бога, клопочеться про нас і клопочеться так, як личить у стані прославлення. «Чого не можна очікувати від цього клопотання? – Він сприйняв на Себе наше єство, пожив на землі – всі наші потреби так Йому відомі: про що ж Він не благає Отця, чого не пошле, чого не зробить для нас? Він благав Отця послати нам Утішителя, вилив від Духа Святого на всяке тіло. Як глава є початок всіх рухів у тілі, так і Христос – глава вірних Своїх – ці таємничі члени оживляє, одушевлює, повідомляє їм почуття та рухи духовні; Церква – тіло Своє – захищає від нападу неприємної влади, ворогів її руйнує, як судини скудельничі. Як порох перед лицем вітру, так вороги Ісусові – безбожні, єретики, богохульники, князі піднебесні – роздягаються і зникають» (Воскр. чт., гл. V, стор. 41). Такі блага, які принесла з собою подія Вознесіння Господнього. Але щоб ці блага дійсно здобули для нас силу, ми повинні постійно пам'ятати, що з часу піднесення Христового наше проживання на небесах, звідки ми очікуємо і на Спасителя, Господа нашого, Ісуса Христа (див.: Флп.3:20). Вишніх ми повинні шукати, де Христос сидить праворуч Бога (див.: Кл.3:1). До піднесеного на небо повинні ми постійно підносити Свої думки, серця і погляди, сподіваючись і самим потім досягти неба – цього вічного житла, уготованого для істинних християн. П'ятидесятниця (Зіслання Святого Духа) З часів Мойсея старозавітна Церква щорічно святкувала день П'ятидесятниці (тобто 50-й), що настав через сім тижнів (тижневих) після юдейської Пасхи і тому називався святом тижня (див.: Втор. 16, 9–10 ; Вих. 24). Урочистість ця, що супроводжувалася знаменними обрядами, було встановлено на згадку про Синайське законодавство, дане Богом великому вождю стародавнього Ізраїлю – Мойсею 96 . Це свято старозавітної П'ятидесятниці було проосвітою і новозавітної П'ятидесятниці та Сіонського законоположення. Ще пророк Ісая передбачив, що від Сіону вийде закон, і слово Господнє з Єрусалиму (Іс.2:3) і пророк Іоиль провіщав: виливаю від Духа Мого на всяке тіло, і буде в горі Сіоні, і в Єрусалимі спасенний (Іол.2:28,32). Перед Своїми стражданнями і смертю Господь Сам обіцяв апостолам, які сумували за Його відходом, послати замість Себе Іншого Утішителя, Духа Істини, Який наставить їх на всяку істину (див.: Ін.16: 13). Після воскресіння Свого, Господь, показуючи остаточний вилив Святого Духа, дмухнув на учнів Своїх і говорив їм; прийміть Дух Святий (див.: Ін.20:22). Перед піднесенням на небо Спаситель знову сповістив апостолам, що вони не по багатьох цих днях мають христитися Святим Духом (див.: Дії 1:5). Після вознесіння Господа, учні Його та апостоли, повернувшись із гори Олеонської до Єрусалиму (див.: Лк.24:52 ; Деян.1:4,12–13 ), увійшли, як каже переказ, – до того самого дому в Сіоні, де була досконала Таємна Вечеря Христова. Перебуваючи там в одностайності і молитвах, з деякими дружинами і Матерією Божою (див.: Деян.1:14 ), вони чекали на їхнє сходження, за обіцянням Господа, Святого Духа і готувалися до прийняття благодатних дарів Його. Десятого дня після вознесіння Господа, що трапився в день іудейської П'ятидесятниці, в той час, коли по вулицях і стогнах міста народ прагнув у храм з веселощами тріумфувати своє старозавітне свято – о третій годині дня 97 , раптово стався в повітрі надзвичайний шум, який буває під час бурі 9 Шум походив з неба - з верхніх частин повітря, але незабаром проник і наповнив чистим віянням всю храмину, в якій знаходилися віруючі 99 . Тієї ж миті серед храмини, в повітрі, з'явилися мови, що мовчки ділилися, мов вогненні, і спочивали на Богоматері і на кожному з учнів 100 . «Бурхливе дихання було найближчим передвістям, а явище вогнекольорових мов – видимим знаком приходу Святого Духа. Будучи Духом чистим, безтілесним, Він вибрав чуттєве знамення це, щоб тим чутливіше явити Свою присутність». «„Бо, – міркує святий Григорій Богослов, – як Син Божий явився на землю мабуть, то й Духу Святому належало явитися мабуть“ (бесіда 41). Так і раніше, коли Він сходив на Ісуса Христа в Йордані, то обрав знаменням Свого явища вид голубиці 101». За першим дивом було інше, більше. Вміючи до цього часу говорити тільки однією природною мовою – єврейською, і притому найпростішою говіркою його – галілейською, апостоли та інші віруючі раптом почали говорити тепер усіма, тоді відомими, мовами. «І справдилися всі Духа Святого і почали говорити іншими мовами, як Дух давав їм проповідувати» 102 (Дії 2:4). Апостоли віщали величі Божі, тобто безприкладні досконалості Божі, дивовижні справи Промислу, які відкрилися тепер для них у всій повноті та силі. Народ єврейський і безліч прибульців з інших країн, що зібралися в Єрусалим на свято П'ятидесятниці 103 , вражені незвичайним шумом з неба, збентежилися і масами попрямували до Сіонського дому, де цей шум зосереджувався і куди, мабуть, прямував. Як же здивувалися і жахнулися всі, коли почули, що апостоли почали розмовляти з ними всіма мовами. Ті, що підійшли, питали один одного: Ці ті, що говорять, чи не всі галілеяни? Як же ми чуємо кожен власний прислівник, у якому народилися? Ми – парфяни та мідяни та еламіти, і жителі Месопотамії, Юдеї та Каппадокії, Понта та Асії, Фригії та Памфілії, Єгипту та країн Лівійських, що прилягають до Киринеї та прийшли з Риму юдеї та прозелити 104 з критян та аравітян. Божих? (Дії 2:6–11). Всі дивувалися: по-перше, тому, що чули апостолів, що славлять Бога на іноземних мовах, тим часом як молитви зазвичай відбувалися священною мовою єврейською; по-друге, тому, що ніколи раніше не чули про такі високі і святі істини, але найбільше дивувалися від того, що кожен римлянин, грек, африканець, індіанин – чув свою природну мову, тоді як кожному було відомо, що всі галілеяни – люди, зовсім незнайомі з іноземними мовами. Від подиву переходили до жаху: бо всі бачили незвичайне, чули чудове, а ніхто не міг пояснити те, що бачив і чув. І дивувалися всі і, дивуючись, говорили один одному: Що це означає? (Дії 2:12). Але незабаром знайшлися люди, які хотіли пояснити іншим те, чого самі не розуміли. Насміхаючись, ці люди казали: Вони напились солодкого вина! (Дії 2:13). Чуючи хулу юдеїв, апостол Петро, ​​ставши разом з іншими апостолами, підняв голос свій і почав так казати їм: – Чоловіки юдейські та всі, хто живе в Єрусалимі! Це нехай буде вам відомо і слухайте моїх слів: вони неп'яні, як ви думаєте, бо тепер третя година дня [ , але це є пророком пророком Іоїлем: і буде в останні дні, говорить Господь, вилию від Духа Мого на всяке тіло; І будуть пророкувати ваші сини та ваші дочки. і юнаки ваші будуть бачити видіння, і старці ваші сновидінням будуть зрозумілі; і на рабів Моїх і на рабинь Моїх у ті дні виливаю від Духа Мого, і будуть пророкувати. І покажу чудеса на небі вгорі та знамення на землі внизу, кров та вогонь, та куріння диму. Сонце перетвориться на темряву, і місяць на кров, перш ніж настане день Господній, великий і славний. І буде кожен, хто покличе Ім'я Господнє, спасеться (Дії 2, 14–21; пор.: Йол. 2, 27–32). Отже, апостол Петро, ​​відкинувши спочатку помилковий погляд деяких явище дару мов (напилися солодкого вина) відповідає потім питанням: що це означає? Відповідь свою на це запитання він висловлює словами вище наведеного старозавітного пророцтва і таким чином одночасно дає власне свідчення і підтверджує його словом Божим. У своєму пророцтві Йоїл богонатхненним поглядом споглядає час, коли не тільки окремі люди тимчасово, для особливих цілей спасаючого людей промислу Божого, будуть удостоїтися наїння Духа Божого, як це було у Старому Завіті, але коли благодать Святого Духа, як сильний дощ на землю, виллється на людей. статі, віку та стану, так що по відношенню до спасіння всі будуть рівні, чоловіки та дружини, дорослі та діти, вільні та раби, – усі здобудуть благодать Божу. Апостол Петро з багатьох старозавітних пророцтв про вилив Духа Божого на віруючих з настанням Месії (див.: Іс.32:15; 14:3 ; Єз.36:25–26; 39:29 ) зупиняється саме на цьому пророцтві про спільне Духом, оскільки в ньому, крім загальної думки, крім спільної думки, одкровень Духа Божого, які були у Старому Заповіті і обчислення яких дає вказівку і на інші прояви, в яких тільки завгодно буде повідомити одкровення Духа Божого. Але апостол не зупиняється на цьому в приведенні пророцтва Йоїля, але вказує й подальші слова його, в яких передбачаються великі суди Божі, що карають, які мають передувати тому великому і славному дню Господньому (див.: Дії 2:19–20 ), яким закінчиться справжній світ. Ці суди Божі відкриються у великих і страшних ознаках на небі та на землі: на землі відкриється рясна пролиття крові, виверження вогню та диму, на небі – затемнення сонця та місяця та інші страшні явища 105 . Апостол Петро вдень великим і славним називає тут останній день світу, коли настане друге славне пришестя Ісуса Христа на землю для рішучого суду над світом. Що стосується мети, з якою апостол Петро наводить ці слова пророцтва Йоіла, то вона ясно відкривається з наступного, де він, словами того ж пророцтва, висловлює обітницю благодаті Божої для благочестивих, що вони милосердям Бога врятуються під час цього великого і страшного Божого суду (див.: Дії.2:2). Цим апостол хоче порушити слухачів до покаяння та смиренності. Покликавши знову до уваги ізраїльських мужів, апостол Петро починає потім свою проповідь про Христа. Назвавши Його чоловіком усім відомим, засвідченим від Бога силами і чудесами і знаменами, створеними серед народу, апостол нагадує, що Його, за певною порадою та передбаченням Божим, вони вбили, прицвівши беззаконними руками; і свідчить про Його воскресіння, вознесіння на небо і вилив Їм від Отця Святого Духа, який нині бачив і чув. Особливу увагу слухачів апостол зупиняє на події воскресіння. Тому, благовістячи про Його воскресіння, апостол не тільки дає про це своє власне свідчення, але й доводить його словом Божим (див.: Деян.2:24–32 ; пор.: Пс.15:8–11 ), показуючи, що воскресіння Ісуса Христа необхідно було бути, що хоч він і у смерті у Його вмерти у смерті у Його і в умер у Його і у у узах. Подія воскресіння показувала у воскреслому Ісусі Назареї не простої смертної людини, а Господа і Христа, давно обітованого Месію. Щоб утвердити віру в надзвичайне послання Ісуса Христа, апостол Петро зіставляє з Ним перед юдеями шанованого ними пророка Давида і говорить при цьому, що Давид і помер і похований, і труна його у нас до сьогодні, але і не зійшов на небеса, але, будучи пророком, знав, возведеться Христос за тілом, Якого душа не залишиться в пеклі і плоть Якого не бачитиме нетління, і Який сидітиме праворуч Бога (див.: Дії 2:29–36; пор.: Пс.131:11; 15:10). Перша проповідь Євангельського благовістя мала сильну дію на його слухачів. Богонатхненне слово апостола Петра, наочно підтверджуване чудесною подією виливу на учнів Христових Духа Святого і засноване на свідченнях Святого Письма, рішуче переконало слухачів у Божественній гідності Господа, і вони запитують апостолів: Що нам робити, мужі браття? (Дії 2:37). Тоді апостол Петро, ​​звертаючись зі словом наголошування до своїх слухачів, закликає їх усіх до покаяння і хрещення в ім'я Ісуса Христа для прощення гріхів і прийняття дару Святого Духа. Покайтеся, – каже апостол, – і нехай хреститься кожен із вас в ім'я Ісуса Христа, щоб залишити гріхи; і отримаєте дар Святого Духа (Дії 2:38), тобто сподобитеся того ж Святого Духа, чудесні дії Якого щойно проявились в апостолах. Наприкінці своєї промови, бажаючи ще й сильніше привернути до віри в Христа зворушені серця ізраїльтян, апостол Петро нагадує їм про особливі обітниці Божі, їм дані, про те, що вони і діти їх представляють богообраний народ (див.: Деян.2:39 ), що має попереджувати 10 інших. - Отже, охоче прийняли слово його, - додає дієписець, - хрестилися, і приєдналося того дня душ близько трьох тисяч (Дії 2:41). Так закінчилася подія Зіслання Святого Духа на апостолів – повною урочистістю Святого Духа над невіруючими! І справдилися тут уперше слова Господа, що Його учні внаслідок і через Його відхід до Батька зроблять більші справи, ніж які Він зробив у дні Свого приниження 107 (див.: Ін.14:12). Зіхід Святого Духа на апостолів є остаточне встановлення нового вічного завіту з людьми, про яке передбачив пророк Єремія: Ось настають дні, говорить Господь, коли Я ув'язню з домом Ізраїля і з домом Юди новий заповіт... Ось завіт, який Я ув'язню з домом Ізраїлевим... вкладу Єр.31:31–34; Євр.8:8–12). Дух Святий – Дух істини (Ін.16:13), Дух премудрості і одкровення (Еф.1:17), що зійшов на апостолів, написав замість синайського, новий сіонський закон, про який передбачив пророк Ісая (див.: Іс.2:3), не на скрижалях кам'яних, але на скрижалях кам'яних, але на скрижалях кам'яних, але на скрижалях кам'яних. ). Місце голосу синайського заступила благодать Святого Духа, що законопокладає 108 , що подає сили до виконання закону і віруючим вимовляє виправдання не за ділами, а за благодаттю (див.: Рим.5: 16). «Святу П'ятидесятницю прияттям від єврейських книг, – каже Синаксар на це свято, – бо ж євреї П'ятидесятницю святкують, шануючи сьоме число і зане по Пасті п'ятдесят днів, що минули закон прияша, так і ми за Паскою п'ятдесят днів святкуючи, Всесвята будь-яку істину, і угодна Богові наказує» 109 . «Якщо древно, – співає Церква, – закон написавши Мойсею, Нового Завіту величі і Закон благодаті викладає ясно, в апостольських серцях написавши» 110 . Блаженний Ієронім пише: «Синайське і сіонське законодавство було в п'ятдесятий день після Великодня. На Синаї від землетрусу вагалася гора: на Сіоні струсонув будинок апостолів. Там посеред полум'я і блискучих блискавок лунали громи і бурхливий голос: тут з вогненним виглядом мов був шум з небес, що носить дихання бурну. Там звук трубний загримів слова закону: тут труба Євангельська виголосила устами апостолів» 111 . Таким чином, день П'ятидесятниці, що був давнім щорічним спогадом дарування закону Божого на горі Синаї, і для християн став щорічним святом урочистого відкриття даної святим апостолам влади вчити, священнодіяти і керувати. У п'ятдесятий день після Воскресіння Христа Господа апостоли прийняли Божественну силу Святого Духа, і для всього всесвіту стали проповідниками і свідками Ісуса Христа (див.: Дії 1:8). Прийнявши Святого Духа, апостоли щорічно почали святкувати день П'ятидесятниці і наказали святити його всім християнам заради зішестя Святого Духа. В апостольській історії справді знаходимо вказівки на святкування дня П'ятидесятниці, власне християнське. Апостол Павло, маючи намір відвідати Коринфську Церкву, писав у посланні до неї про цей намір свій; але додав, що він пробуде ще в Ефесі до П'ятидесятниці (див.: 1Кор.16:8), а вище, говорячи про виправлення деяких заворушень у цій Церкві, зробив ясний натяк на святкування Великодня, але не юдейської, а християнської (див.: 1Кор.5:6–8). Якщо Великдень тут зрозуміло християнський, і Великдень цей є свято: то, звичайно, такий же і день П'ятидесятниці. Бо навіщо ж було апостолу, що стільки ревнував про свободу християн від закону юдейського, чекати в Ефесі свята юдейського? Незабаром після цього ми бачимо того ж апостола, що поспішає на свято П'ятидесятниці до Єрусалиму (див.: Дії 20:16). За тлумаченням святого Єпифанія і блаженного Августина, не можна думати, що апостол мав на увазі при цьому виконати лише вимогу закону Мойсеєва, який наказував кожному ізраїльтянину з'являтися в цей день до місця громадського богослужіння, а треба вважати, що в тому й іншому випадку розуміється день П'ятдесятниці, хотів провести, як свято християнське. У Постановах апостольських є пряма заповідь святкувати П'ятидесятницю: «За десять днів після Вознесіння буває п'ятдесятий день від першого дня Господнього (Великодня); цей день нехай буде великим святом. Бо о третій годині цього дня Господь Ісус послав дар Святого Духа» (Апост. Постан. 5, 20). В іншому місці апостольських постанов у числі днів, коли раби повинні бути вільні від робіт після Великодня і Вознесіння, згадується і П'ятидесятниця: «У П'ятидесятницю раби повинні бути вільні від робіт задля приходу Святого Духа, даного тим, хто увірував у Христа» (Апост. Постан. 8, 38). Тертуліан 112 , вживаючи слово «П'ятидесятниця» і в значенні всього п'ятдесятиденного часу, в іншому місці виражається так: «У день Господній ми вважаємо непристойним постити або схиляти коліна: такою самою свободою користуємося від дня Великодня до П'ятидесятниці». Тут під іменем П'ятидесятниці, очевидно, зрозуміло один певний день, саме – день Зіслання Святого Духа, укладання всього п'ятдесятденного часу, що починається Великоднем. У IV столітті у Євсевія Кесарійського, у святих Василя Великого, Григорія Богослова, Григорія Ніського, Єпіфанія та Золотоуста, також у блаженного Августина та інших часто зустрічається згадка про свято Зіслання Святого Духа під ім'ям П'ятидесятниці. Святий Іван Золотоустий про час святкування П'ятидесятниці говорив у своїй бесіді: «Ще не минуло десяти днів, як піднісся Христос, і вже послав нам духовні дарування, дари примирення» (в 1-й бесіді на П'ятидесятницю, гл. 2). Як у стародавніх ізраїльтян, так і в Церкві Христовій свято П'ятидесятниці є велике дванадесяте, вселенське. У постановах апостольських він називається великим. Святий Григорій Богослов на тиждень П'ятидесятниці говорив: «Ми святкуємо П'ятидесятницю – пришестя Духа, остаточне вчинення обітниці, виконання надії, таїнство велике і шановане» 113 . Святий Амвросій Медіоланський 114 у своєму слові в день П'ятидесятниці говорив: «Звеселимося цього святого дня, як у Великдень ми звеселилися. У Великдень хрестяться оголошені, в П'ятидесятницю хрещені апостоли, за словом Господа, Який, сходячи на небо, сказав учням Своїм: Іоанн христив водою, а ви, через кілька днів після цього, будете хрещені Духом Святим (Дії 1:5)». Святий Іван Золотоустий 115 , розмовляючи в день П'ятидесятниці, назвав цей день багаторічною урочистістю. «Знову свято, – розмовляв святитель, – знову торжество і знову багаточада і чадолюбна Церква прикрашається безліччю чад. Великі і вище всякого слова людського дари послані нам сьогодні від людинолюбного Бога. Тому всі ми разом зрадіємо і з захопленням прославлятимемо Господа нашого. Нині великий для нас день і торжество. Як у наступі днів і пори року одна зміна слідує за іншою, так точно і в Церкві свято йде за святом, а один відсилає нас до іншого. Нещодавно ми святкували хресту, страждання, воскресіння, потім піднесення Господа на небо, – а сьогодні, нарешті, дійшли до самого краю благ, вступили в саму митрополію свят, досягли плоду обітниці Господньої. Багато благ сходило з неба на землю для людського роду, але таких, які нині, ніколи не було раніше. Заждив Бог манну на землю і хліб небесний давав людям: бо хліб Ангельський їв чоловік (див.: Пс.77:25). Воістину велике це і гідне людинолюбства Божого. Після цього був посланий вогонь, який викрив юдейський народ, що заблукав, і пожер жертву від вівтаря (див.: 3Цар.18:38). Посланий був дощ, коли всі знемагали з голоду, і справив велику плодоносію. Велико це і дивно, але справжнє набагато більше. Не манна, не вогонь, не дощ ниспослан нині, але виливаються дарування Духа. Принеслися понад хмари не для того, щоб дати плодоносію землі, а щоб збудити людське єство, відтворити плід чесноти Божественному Дільнику. І відразу, що прийняли хоч краплину від цього дощу, змінили свою природу, і вся земля раптово виповнилася Ангелами – Ангелами не небесними, але такими, що виявляють у людському тілі чесноту безтілесних сил» (у 1-й бесіді на П'ятидесятницю). Велич свята П'ятидесятниці видно і зі звичаю стародавніх християн приймати святе хрещення на це свято, як і інші великі свята. Святий Григорій Богослов 116 , згадуючи про різні вибачення, за якими в його час відкладали хрещення, зауважує, що інший із оголошених говорив: «Чекаю дня світла; інший: більше поважаю Великдень; третій: чекаю на П'ятидесятницю. Перший говорив: краще з Христом просвітитись; інший: зі Христом повстати в день воскресіння; третій: вшанувати явлення Духа». Святі Іоанн Златоуст і Прокл у своїх бесідах на день П'ятидесятниці також згадують про новохрещених. Благочестивий звичай хреститися в день П'ятидесятниці, ймовірно, отримав початок ще за апостолів (див.: Деян.2:38). На згадку про це й досі на літургії перед читанням Апостола, замість звичайного піснеспіву: «Святий Боже, Святий міцний, Святий безсмертний», співаються слова Апостола: «Єлиці у Христа хрестилися, у Христа христилися, алілуя». У Православній Церкві існує благочестивий звичай прикрашати у свято П'ятидесятниці храми Божі та житла деревними зеленими гілками, травами та квітами. Це звичай, ймовірно, сталося з прикладів старозавітної Церкви. На звичай прикрашати будинки та храми зеленими рослинами в день Святої Трійці мала вплив думка про явлення Бога у вигляді трьох мандрівників Аврааму біля дуба Мамврійського, де стояла куща цього патріарха (див.: Бут.18:1–15). Святкування Святої Трійці, Якою колись поклонився Авраам у Мамврійській діброві, мало у своєму розпорядженні древніх християн у день Святої Трійці вносити в храмах деревні гілки та квіти, щоб таким чином прикрашений храм Божий очевидніше зображував собою ту мамврійську діброву і Авраамову кущу. Іудеї на свято П'ятидесятниці прикрашали синагоги та будинки деревними гілками, травою та квітами – на згадку про те, що закон був дано в той час, коли біля гори все зеленіло і цвіло, і при цьому, під час мандрування їх пустелею, коли й самі вони мали жити в кущах з дерев. Сіонська світлиця, де Дух Святий зійшов на апостолів у день П'ятидесятниці, за звичаєм старозавітного, також прикрашена в цей день дерев'яними гілками та квітами. Крім того, в Церкві старозавітної був також священний звичай приносити на свято П'ятидесятниці перші плоди жнив, які в Палестині закінчувалися на той час (див. Лев.23:16–20 ; Число 28:26). І на свято християнської П'ятидесятниці гілки та квіти приносяться, як початки Богу – від весни, що оновлюється силою Духа Творця (див.: Пс.103:30), і вказують на духовну плодоносність Церкви Христової. «Іудеї, прикрашаючи кущі листям і плодами,—каже святий Григорій Ніський,— цим зображували новозавітну Церкву, що виросла після закону» 117 . Свята Церква, прославляючи милосердя Боже, посланням Святого Духа на апостолів і силою Цього Духа просвітило весь всесвіт, вдячно оспівує 118 : «Славимо Тебе, Христе, і шануємо Всесвятого Духа Твого, який від батька послав усіх Божих»? 119 Згадка Першого та Другого Вселенських соборів Господь Ісус залишив Церкві войовничій, як Глава і Засновник Її, велика обітниця, що вселяє мужність у серця Його вірних послідовників: створимо, - сказав Він, - церкву Мою, і ворота пекла не здолають її (Мф.16: 18). Але в цій радісній обітниці знаходиться пророча вказівка ​​і на те сумне явище, що життя Церкви Христової тут, на землі, має проходити в боротьбі з темними силами пекла, які невпинно, тим чи іншим чином, намагаються руйнувати непохитну твердиню, споруджену Господом серед бурхливих хвиль світового зла. Перші три століття у житті Церкви супроводжувалися переслідуваннями Її, спочатку з боку юдеїв, а потім з боку язичників особливо; найкращі сини Церкви за сповідання імені Христового зазнали мук і навіть самої смерті; часом у деяких місцях Греко-римської імперії лилися потоки християнської крові, але сила зовнішньої зброї не могла перемогти внутрішньої сили духу, - і меч язичницький змушений був, нарешті, схилитися перед смиренним знаменням Хреста Христового, коли на початку IV століття над Греко-римським світом вперше в Великий 120 . З його царювання припинилася можливість гонінь, але не припинилася діяльність ворога Церкви, диявола. Не перемігши Церкви зовні, він намагався вразити Її зсередини, порушивши аріанську брехню, яка принижувала Обличчя Засновника Церкви Христа Ісуса. Основні положення аріанської брехні зводяться до наступного. «Був час, коли існував лише Бог-Батько, не народжений, першопричина сущого. Захотівши створити світ і знаючи, що світ, нескінченно віддалений від Бога, не може винести безпосередньої дії Його творчої сили, Бог-Отець творить із несучого посереднє Істоту між Ним і світом – Сина Божого, щоб через Нього створити світ. Як створений з несучого, Син також змінюємо за своєю природою, як і всі творіння». Словом, брехня визнавала Христа, Сина Божого, не Богом, Отцю єдиносущим, а Істотою створеною, хоч і найдосконалішою з усіх створених істот. Від свого родоначальника ця єресь відома історія християнської Церкви під ім'ям аріанської. Арій народився 256 року в Лівії 121 . Учень Лукіана, пресвітера Антіохійського, Арій був людина суворого, бездоганного життя, що поєднував із суворою значною зовнішністю приємне звернення; скромний на вигляд, він насправді був дуже честолюбний. Посвячений у диякона Петром, єпископом Олександрійським, Арій цим же єпископом був відлучений від Церкви за діяльне співчуття однієї місцевої церковної партії, пройнятої розкольницькими прагненнями. Наступник єпископа Петра, Ахілл, прийнявши відлученого Арія в спілкування з Церквою, присвятив його пресвітеру і вручив його піклування один прихід в Олександрії. Після смерті Ахілла, Арій – як свідчать деякі церковні письменники – розраховував бути його заступником, але насправді на єпископський престол Олександрії було обрано Олександра. На одному із зборів Олександрійських пресвітерів (у 318 році), коли єпископ Олександр вів бесіду про єдність Пресвятої Трійці, Арій звинуватив його у савеліанстві, висловивши свої єретичні переконання з питання про Особу Божого Сина 122 . Єпископ намагався було заблукати пресвітера збагнути спочатку дружніми умовляннями, але останній залишався непохитним; тим часом, поблажливе ставлення до Арія з боку єпископа деякі ревнителі правої віри засуджували настільки сильно, що Церкві Олександрійській загрожував через це розкол. Тоді єпископ Олександр, визнавши неправославними думки Арія, відлучив його від церковного спілкування. Після цього бік Арія прийняли деякі єпископи, з яких найбільш відомі: Феона Мармарикський та Секунд Птолемаїдський. Приєдналося до нього також близько двадцяти пресвітерів, стільки ж дияконів і безліч дів. Бачачи, що зло розростається, Олександр скликав (320 або 321 року) собор з підвідомчих йому єпископів, який теж відлучив Арія від Церкви. Неможливість залишатися більше в Олександрії змусила Арія шукати собі притулку спочатку у Палестині; звідси він намагався розширити коло своїх прихильників, тоді як єпископ Олександр поширював послання, що застерігали від захоплення єретичним вченням, відмовляючись рішуче примиритися з Арієм, за якого перед ним клопотали деякі, на чолі з Євсевієм, єпископом Кесарійським. Вилучений з Палестини за наполяганням олександрійського єпископа Арій перейшов до Нікомідії, де єпископом був Євсевій, подібно до Арія учень і шанувальник Лукіана. Один Віфінійський місцевий собор, керований Євсевієм Нікомідійським, визнав Арія православним, і Євсевій прийняв його у церковне спілкування. Під час перебування в Нікомідії Арій склав книгу «Фалія» 123 , призначену для поширення між простолюдинами, розташування яких він умів набувати: тут у загальнодоступній, напіввіршованій формі Арій викладав своє єретичне вчення про Сина Божого; з цією ж метою (поширити своє вчення) Арій писав пісні для мірошників, матросів та мандрівників. Смута церковна, піднята єрессю, поширювалася дедалі більше, отже сам імператор Костянтин, нарешті, звернув її у свою увагу. Щоб залагодити суперечки, що роздирали Церкву, він, за порадою деяких єпископів, головним чином Євсевія Кесарійського, що мав на нього особливий вплив, звернувся з листом, адресованим спільно єпископу Олександру і Арію, де наголошував обох до миру та єднання 124 . З цим листом імператора до Олександрії було відправлено Осію Кордубського, одного з найстаріших і найбільш шанованих єпископів 125 . В Олександрії, на місці виникнення суперечок, Осія переконався в необхідності рішучих заходів для знищення зла, оскільки розбрат в Церкві до того посилився, що осміювалися вже в язичницьких театрах, а в деяких місцях при смутах, викликаних ними, навіть завдавали образ статуям імператора. Коли Осія, повернувшись, роз'яснив імператору Костянтину дійсне становище і справжню сутність справи, останній з належною серйозністю глянув на розбрати, що виникли завдяки Арію в Церкві. Вирішено було скликати Вселенський собор, щоб відновити порушений світ, церковний і громадський, а також вирішити суперечку, що нещодавно відновилася, про час святкування Великодня 126 . Вперше, з об'єднанням Сходу та Заходу, під владою одного християнського імператора з'явилася можливість скликання Вселенського собору. Собор виразно було зібрати в Нікеї 127 , причому імператор видав особливі розпорядження, якими полегшувалося подорож єпископів, що скликаються, до місця зборів; утримання їх на час соборних зборів він наказав віднести на рахунок держави. Більшість єпископів з'їхалася зі східної імперії; був один єпископ із Скіфії та один із Персії; із західної половини, куди ще не проникли спричинені аріанством розбрати, на соборі були присутні лише Осія Кордубський, Цециліан Карфагенський та заступники Римського старого єпископа Сильвестра, пресвітери Вітон та Вітентій. Усіх єпископів було триста вісімнадцять 128 , а пресвітерів і дияконів, що прибули з ними, понад дві тисячі чоловік. Навіть деякі язичницькі філософи приходили на собор і вели бесіди з спірних питань з єпископами 129 . На соборі виступили три партії, що склалися вже у час, що передував йому: дві з них трималися протилежних поглядів на Обличчя Сина Божого, а третя займала середнє примирливе становище між двома крайніми партіями. Православну партію складали переважно сповідники, які зазнали мук за ім'я Христове під час гонінь. Члени цієї партії «відчужували, – за словами Созомена, – нововведень у вірі, відданій з давніх-давен», особливо стосовно вчення про Святу Трійцю; вони вважали за необхідне підкоряти розум святій вірі, бо «таїнство Святої Трійці, що поклоняється, перевищує всякий розум і слово зовсім незбагненно і засвоюється тільки вірою». Тому на питання про сутність Сина Божого, який підлягав вирішенню собору, православні дивилися як на таємницю, непосильну для розуму людського, висловлюючи в той же час суворо певне догматичне вчення, що Син Божий є настільки ж досконалим Богом, як і Отець: «Христос сказав: Я і Отець0. Цими словами Господь виражає не те, що дві природи становлять одну іпостась 130 , але те, що Син Отчий точно і повністю утримує і зберігає одну природу з Отцем, має в Собі відбиту природою подібність Його і ні в чому від Нього не відмінний образ Його». Найбільш важливими представниками православної партії на соборі були Олександр, єпископ Олександрійський; Осія, єпископ Кордубський; Євстафій, єпископ Антіохійський; Макарій, єпископ Єрусалимський; Яків, єпископ Низібійський; Спіридон, єпископ із острова Кіпру; Пафнутий, єпископ верхньої Фіваїди, і Микола, єпископ Світ лікійських. Перші з них, Олександр Олександрійський 131 та Осія Кордубський 132, були керівниками партії православних. Зовсім протилежну православній партії на соборі являла собою партія строго аріанська, яку становили люди «вправні в совопросництві і простоти віри, що відверталися», що піддавали питання віри, як і всякі інші, розсудливому дослідженню і хотіли підкорити віру знанню. На чолі цієї партії, що своїм єретичним вченням коливала найоснови християнства, стояли: опора аріанства і «першорядний єпископ часу» Євсевій Нікомідійський, а також єпископи: Мінофан Ефеський, Патрофіл Скіфопольський, Феогніс Нікейський, Феона Мармарикський. Число членів партії у строгому сенсі аріанської, було не велике, не більше сімнадцяти осіб. У середню партію, досить значну за кількістю членів, що вагалися між православними та аріанами, входили особи, які згодом отримали назву напіваріани; вони хоч і шанували Божого Сина Богом, але Божество Його визнавали нерівним Божеству Батька, що знаходилося в підпорядкованому до Нього відношенні. Головою цієї партії був відомий історик Церкви Євсевій, єпископ Кесарійський. Собор розпочався у червні 325 року; перші засідання його, як і з ймовірністю думати, відбувалися у храмі. Через близько двох тижнів після відкриття собору, до Нікеї прибув сам імператор Костянтин, і засідання собору були перенесені в велику палату царського палацу, куди був на них і імператор, який тримав себе не як керівник, а як спостерігач. Під час своєї першої появи на соборі, вислухавши вітальні промови Євстафія Антіохійського та Євсевія Кесарійського 133 , Костянтин Великий звернувся до отців собору з промовою у відповідь, благаючи їх припинити «усобичну боротьбу в Церкві Христовій». Собор насамперед і зосередив свою посилену увагу на питанні, що викликало ці міжусобні розбрати, тобто на вченні Арія: викривши останнього як єретика, отці собору утвердили православне вчення про Особу Божого Сина, точніше – про Його сутність. Попередні міркування з цього головного питання велися на соборі з повною терпимістю: на одних правах з православними єпископами висловлювалися і аріанські і напіваріанські. Словом, – як зауважує грецький церковний історик V століття Сократ, – «визначення щодо віри проводилося не просто і як трапилося, але оголошено після довгого дослідження і випробування – і не так, що одне показано, а інше замовчено, але взято до уваги все, що відноситься до утвердження догмату, і що віра не так, але віра не просто . думка, що представляла привід до взаємності, чи роздвоєння думок. Дух Божий встановив згоду єпископів». Першою на соборі було вислухано строго аріанська партія, оскільки її саме вчення, яке порушило церковний світ, було головною причиною скликання собору. Євсевій Нікомідійський, головний представник цієї партії, вніс від імені її на розгляд батьків собору символ, що складав у собі такі вирази, що вичерпували сутність вчення суворих аріан про Особу Божого Сина: «Син Божий – твір і тварюка»; був час, коли Сина не було; "Син змінюємо по суті". Відразу за прочитанням цього символу отці собору одностайно 134 і рішуче відкинули його, визнавши сповненим брехні і потворним; причому навіть самий сувій, що містив у собі символ, був розірваний, як того й заслуговував, на клаптики. Головною підставою засудження символу Євсевія Нікомідійського для отців собору служила та важлива обставина, що в єретичному символі не було жодного висловлювання про Сина Божого з тих, які перебувають про Нього у Святому Письмі. Водночас отці собору «лагідно», – за свідченням стародавніх церковних істориків, – зажадали від Євсевія Нікомідійського та від Арія, щоб вони виклали докази, що підтверджують справедливість їхніх розумів; вислухавши ці докази, собор теж відкинув їх, як зовсім брехливі та непереконливі. Серед цих дебатів з єресеучителями з-поміж православних висунулися як ревні захисники істинної віри і вмілі викривачі єресі: диякон Олександрійський, який прислужував своєму єпископу, Опанас і Маркелл, єпископ Анкірський. До цього ж часу соборних засідань, очевидно, треба приурочити і наступне переказ про учасника собору, святого єпископа Миколи Мирлікійського, збережене ченцем Студійського монастиря Іоанном. Коли Арій викладав перед батьками собору своє єретичне вчення, багато хто затикав вуха, щоб його не чути; присутній при цьому святитель Миколай, одухотворений ревнощами по Богу, подібною до ревнощів пророка Іллі, не виніс хулень єресеучителя і вдарив його по щоці. Отці собору, обурюючись на подібний вчинок святителя, вирішили позбавити його архієрейського сану. Але це рішення вони повинні були скасувати після одного чудесного бачення, яке було деяким із них: вони бачили, що з одного боку святителя Миколая стоїть Господь Ісус Христос з Євангелієм, а з іншого – Пресвята Богородиця з омофором 135 і вручають йому знаки єпископського сану, яких він був позбавлений. Збагачені батьки собору перестали дорікати святителю Миколаю і віддали йому честь, як великому угоднику Божому 136 . Після засудження символу суворих аріан, що містив у собі єретичне вчення про Особу Божого Сина, отцям собору належало висловити про Нього істинне, православне вчення. На противагу єретикам, які цуралися викладу свого лжевчення висловів Святого Письма, отці собору, навпаки, звертаються до Святого Письма, щоб його висловлення про Сина Божого внести у віровизначення, яке собору належало видати з спірного питання. Але спроба, здійснена в цьому напрямі ревнителями правої віри, зазнала цілковитої невдачі внаслідок того, що буквально кожен вислів щодо Божества Христа Спасителя, який наводив отці собору зі Святого Письма, аріани і напіваріани тлумачили в сенсі своїх неправославних. Так, коли православні єпископи, ґрунтуючись на свідченні Євангелія від Іоанна (див.: 1,1,14,18), хотіли включити в соборне віровизначення слова Син від Бога, то аріанствуючі нічого не мали проти цього виразу, тлумачачи його в тому сенсі, що, за вченням апо. 2Кор.5:18), єдиний Бог, з нього ж все 137 (див.: 1Кор. 8, 6). Тоді батьками було запропоновано назвати Сина Богом істинним, як називається Він у 5-му розділі (ст. 20) 1-го послання євангеліста Івана; аріанствуючі приймали і цей вислів, стверджуючи, що «якщо Син став Богом, то, звісно, ​​Він є істинним Богом» 138 . Те саме сталося і з наступним висловом православних єпископів: «у Ньому (тобто Отця) Син перебуває»; на думку батьків виразом цим, що спочивали на перших словах євангелія Іоанна 139 , цілком виразно висловлювалося те вчення, що Син з Отцем і в Отці завжди нероздільно перебуває; але аріанствуючі і тут знайшли можливим вказати, що останнього роду властивість цілком придатна і до людей, оскільки Писання каже: їм (тобто Богом) живемо і рухаємося та існуємо (Дії 17:28). Після цього отці собору виставили новий вираз, застосовуючи до Сина Божого найменування сили, взяте у апостола Павла: Слово 140 є сила Божа (1Kop.1:24); однак аріанствуючі і тут знайшли вихід, доводячи, що у Святому Письмі не тільки люди, а навіть гусениця і сарана називаються силою і притому силою великою (див.: Вих.12:41; Йол.2:25). Нарешті, батьки, щоб відобразити аріанство, вирішили внести у віровизначення вислів із послання до Євреїв: Син сяйво слави і образ Іпостасі Його (Євр.1: 3) (тобто Отця), тоді аріанствуючі вказували на те, що Святе Письмо те ж саме говорить і про кожного. 1Кор.11: 7). Таким чином, прагнення отців собору висловити православне вчення про Сина Божого шляхом внесення у віровизначення відповідних біблійних висловів не мало жодного успіху. Виникла скрута, усунути яку спробував представник напіваріанської партії Євсевій, єпископ Кесарійський. Він вніс на обговорення собору готовий символ, пропонуючи його затвердити спільною згодою членів собору, причому символ було складено таким чином, що, здавалося, міг бути прийнятий як православними, так і суворими аріанами: маючи на увазі перших, Євсевій Кесарійський викладає віровизначення, запропоноване собором; щоб догодити другим, тобто крайнім аріанам, він вніс до свого символу занадто загальні висловлювання, які, тому, єретики могли тлумачити у потрібному їм сенсі. Крім того, в тих же видах привернути членів собору до затвердження символу і щоб усунути всілякі підозри, Євсевій на початку його зробив таку заяву: «Ми утримуємо і сповідуємо віру так, як прийняли від попередніх наших єпископів, як навчилися їй від Божественного Писання, як дотримувалися й дотримувалися». На головне питання у суперечках про Сина Божого – який саме був ступінь близькості Сина до Батька – символ Євсевія Кесарійського давав таку відповідь, яку через свою невизначеність міг бути прийнятий суворими аріанами і який, з тієї ж причини, не міг задовольнити захисників правої віри на соборі. «Віруємо, – каже символ Євсевія, користуючись висловами Святого Письма, – в єдиного Господа Ісуса Христа, Боже Слово, Бога від Бога, Світла від Світла, Життя від Життя, Сина єдинородного, первонародженого всього творіння, насамперед вік від Батька народженого». Після прочитання символу настала мовчанка, витлумачена Євсевієм Кесарійським у сенсі схвалення. Мовчання це перший порушив імператор Костянтин, який своїми словами разом з тим знищив і передчасні надії Євсевія на перемогу. Костянтин Великий схвалив символ, сказавши, що він сам також мислить, як вчить символ, бажає, щоб інші трималися такого ж віросповідання; потім він запропонував для визначення ставлення Сина Божого до Бога-Отця внести в символ слово єдиносущий 141 . Це слово з бажаною для православних членів собору силою і визначеністю, що не допускає перетлумачень, висловлювало потрібну думку про рівність Божества Божого Сина з Божеством Батька. Внесенням його в символ розбивалися на порох надії Євсевія Кесарійського, тому що воно з очевидністю, якої не можна було більше й бажати, викривало єретичні розумування піваріан і крайніх аріан, забезпечуючи в той же час торжество Православ'я на всі наступні століття. Стримувані авторитетом імператора, аріанствуючі могли проти внесення до символу єдиносущого вказати лише на те обставина, що цим поняттям у вчення про сутність Божества привносяться уявлення надто речового характеру: «Єдиносущим, – говорили вони, – називається те, що є з чогось іншого, як, наприклад, два або три золоті сосуди. Принаймні суперечки з приводу єдиносущного слова були мирні: аріанствующие змушені були, слідуючи за імператором, погодитися на прийняття, що руйнував їхнє єресеучення, слова. Представники православної партії, враховуючи вимушену поступливість єретичних членів собору, внесли в символ та інші поправки та зміни, завдяки яким символ набув наступного чужого всякого двозначності вигляду: «Віруємо в єдиного Бога Отця, Вседержителя, Творця всього видимого і невидимого; - і в єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, єдинородного, народженого від Отця, тобто з сутності Отця, Бога від Бога, Світла від Світла, Бога істинного від Бога істинного, народженого, не створеного, єдиносущного Батьку, через Якого (Сина) все сталося як на небі, так і на землі; – заради нас людей і заради нашого порятунку того, хто знеславився і втілився, влюдився, страждав і воскрес на третій день, що увійшов на небеса, і прийде судити живих і мертвих; – і в Духа Святого». Щоб усунути будь-яку можливість будь-яких перетлумачень символу, отці собору приєднали до нього таке анафематування аріанської єресі: «Тих, що говорять, що було (час), коли не було (Сина), що Він не існував до народження і походить від не сущого, або стверджують, що Син Божий має припустимо, або змінюємо, зраджує анафемі Кафолічна Церква». Глава їх, Євсевій Кесарійський, у посланні, написаному до пастви слідом за закінченням собору, пояснює, що він і його прихильники «не відкинули слова «односущий», маючи на увазі зберегти світ, якого всією душею бажаємо», тобто з зовнішніх міркувань, а не з переконання в істин; що стосується прикладеного до символу анафематства, то Євсевій пояснює його не як прокляття самого сенсу аріанського вчення, а лише як засудження зовнішніх висловів останнього за те, що вони не зустрічаються у Святому Письмі. Собором, у вирішенні головного догматичного питання, встановлено було двадцять канонів з питань церковного управління та дисципліни; улагоджено було і пасхальне питання: собор ухвалив, щоб Великдень святкувався християнами неодмінно окремо від іудеїв і неодмінно в перший недільний день, що трапився в день весняного рівнодення або безпосередньо після нього. Собор закінчено було святкуванням віценал імператора Костянтина, під час яких він влаштував на честь єпископів чудове бенкет. Розлучився імператор з отцями собору дуже милостиво, умовляючи їх підтримувати мир між собою і просячи молитися за нього. Спогад святого Великого Вселенського собору, що був у Нікеї, відбувається Церквою 29 травня. Арія 142 і двох відкритих прихильників його, Секунда і Феону, імператор, відразу після закінчення собору, відправив на заслання в Іллірію 143 , проголосивши суворі покарання послідовникам ересеучителя, причому одне володіння його творами ставилося як кримінальний злочин. Нікейський символ, що розкрив православне вчення про Божество Другої Особи Пресвятої Трійці - Господа Ісуса Христа, і засудив, як брехня, хулі аріанські розумування, не поклав кінця церковної смути: аріанствуючі єпископи, що скріпили соборне віровизначення своїм зуміли залучити останню на свій бік і підтримувані нею вступили в запеклу боротьбу із захисниками правої віри; о пів на IV столітті вони здобули майже повну зовнішню перемогу над своїми противниками, що об'єдналися під священною корогвою Нікейського символу. Хоругв цю твердо і самовіддано тримав спочатку святий Афанасій Великий 144 , а потім, зі смертю старого Олександрійського єпископа, вона перейшла в не менш мужні і самовіддані руки Великого Кесарійського єпископа, святого Василя 145 ; біля цих двох видатних святителів Православної Церкви описуваного часу об'єднувалися й інші єпископи, які залишалися Їй вірними. Боротьба між православними та аріанами, що відновилася слідом за закінченням I Вселенського собору і зосередилася спочатку на вирішеному батьками його питанні про Божество Христа Спасителя, з часом викликала появу нових єресей, з яких найбільш примітні єресі, пов'язані з іменами Аполе. Єпископ Лаодикійський Аполлінарій вийшов із лав православної партії. Не обмежуючись запереченням аріанських положень у вченні про Сина Божого, Аполлінарій прагнув утвердити протилежні становища їм; це прагнення і привело його до брехні. Так, на противагу особливому наголосу аріан, яке вони, залежно від свого вчення про Сина Божого, як тварну істоту, робили на визнанні у Христі цілком людської природи, Аполлінарій знищував людську особистість у Господі Ісусі. З психологічної точки зору йому здавалося неймовірним вчення Нікейського символу, що в Христі поєдналися досконале Божество і досконале людство: він міркував, що дві сутності, зі збереженням усіх своїх властивостей, ніколи не можуть з'єднатися в одну. Немислимою представлялася йому ідея Боголюдства і з боку догматичної: з людством пов'язаний гріх; якщо ж мислити гріх у природі Христа, хоча б як і можливість, то справа відкуплення для Нього вже стає нездійсненною. Тому Аполлінарій вважав, що, сприйнявши при втіленні тіло і душу людську, Христос не сприйняв відмітної частини людської істоти – людського духу, оскільки останній має на увазі свободу волі, а з нею і схильність до гріха 146 ; Духа людського, на думку Аполлінарія, у Христі замінив Божественний Логос, який панував над злими потягами тваринної душі 147 . Незабаром після I Вселенського собору (з 341 року) аріани вносять у свої символи і вчення про Третю Особу Пресвятої Трійці, Святого Духа, причому помітно виступає прагнення, у повній відповідності з розвитком аріанського вчення про Сина Божого, «описати Святого Духа, як Істана розділ. З плином часу з питання про Особу Святого Духа з середовища напіваріан виділилася особлива партія македоніан, що отримала свою назву від Константинопольського єпископа (з 355 по 359 рік) Особ, визнаючи творінням, а не Богом 148 . Взагалі у вченні про Святого Духа існувала в IV столітті, як серед православних, так і аріан, крайня роз'єднаність думок, яку святий Григорій Богослов зображує наступним чином: «Що стосується мудреців нашого віку, то одні шанують Його (тобто Святого Духа) діянням, інші ні з того, ні Богом, інші Богом, інші Богом, інші Богом, інші Богом. поваги, як кажуть вони, до Писання, яке ніби нічого не висловило про це ясного, чому вони не шанують і не позбавляють честі Духа, залишаючись до Нього в якомусь середньому, вірніше сказати, дуже жалюгідному становищі. Навіть з тих, хто визнає його Богом, одні благочестиві тільки в серці, а інші наважуються висловлювати своє благочестя і вустами. Але чув я про інших ще мудріших вимірників Божества, які хоч згідно з нами сповідують Трійцю, однак стільки поділяють Особи Її між Собою, що Одне вважають безмежним за сутністю і по силі (тобто Батька), Інше безмежним за силою, але не за сутністю (тобто Сина), а Третя — і Сина), а Третя — і Сина). Таким чином, перед скликанням Вселенської Церкви знову було поставлене питання про Божество Другої Особи Пресвятої Трійці і, крім того, єресь Аполлінарія та єресь Македонія порушила нові питання догматичної властивості: перша про Боголюдство Христа Спасителя, а друга про Святого Духа, Третього Іпоста. Відповіддю на зазначені запитання та послужила діяльність ІІ Вселенського собору. Собор цей скликаний був імператором Феодосієм Великим 149 381 року в Константинополі з метою «ствердження у всій імперії Нікейського вчення проти всіх єресей». На цьому соборі були лише східні єпископи, їх було сто п'ятдесят 150 чоловік. Серед отців собору знаходилися великі святителі того часу: Мелетій Антіохійський, Григорій Ніський, Кирило Єрусалимський та Григорій Богослов. Перші засідання собору відбувалися під головуванням Мелетія Антіохійського. У цей час, за бажанням імператора і народу, на святу Константинопольську кафедру собором було обрано святого Григорія Богослова. Незабаром Мелетій помер і головою собору, природно, став новообраний єпископ столиці, тобто Григорій Богослов. Насамперед нового голови було внесення собору пропозиції залагодити розкол , що давно вже хвилював Антіохійську Церкву 151 . Він запропонував отцям собору не вибирати наступника померлому Мелетію: вибір цей, на його думку, потрібно було відкласти до смерті другого єпископа Антіохії Павліна, коли обидві ворогуючі партії Антіохійської Церкви вже за взаємною згодою могли б вибрати собі єпископа. Але собор відкинув пропозицію голови, завдяки чому між ним та отцями собору виникло охолодження, яке закінчилося тим, що святий Григорій добровільно відмовився від Константинопольської кафедри; тим більше, що єпископи Єгипту і Македонії, що запізнилися на собор і тому не давали згоди на обрання Григорія Богослова єпископом столиці, порушили питання про правильність цього обрання через існування п'ятнадцятого правила I Вселенського собору, який забороняв єпископам перехід з однієї кафедри на іншу. У червні 381 року, після прощальної промови отцям собору, святий Григорій пішов у Назіанз. Його місце, за обранням собору, зайняв сенатор Нектарій, який був ще оголошеним; Нектарій негайно хрестився і потім протягом кількох днів був висвячений у всі священні ступені по єпископському включно, так що навіть святительський одяг він носив поверх білого одягу новохрещеного. Догматична діяльність II Вселенського собору знайшла своє вираження у складанні символу, відомого історія Церкви під ім'ям Никеоцареградського. Символ цей ухвалений без змін всією Православною Церквою і міститься кожним православним християнином, вірним вченню своєї Матері – Церкви. До восьмого члена, тобто викладу вчення про Святого Духа, символ II Вселенського собору є Нікейським символом, зміненим і доповненим батьками у вигляді тих єресей, якими була викликана необхідність скликання II Вселенського собору. У вченні про Бога Отця Нікейського символу отці собору після слова «Творця» приєднали слова «неба та землі» 153 . У вченні про Сина Божого вони замінили вираз («народженого від Отця») «з сутності Отця, Бога від Бога» 154 словами: «перш за всі віки» 155 , викресливши вислів «на небі та на землі», що йде за словами: «через Якого все сталося». У наступне вчення про Сина Божого, що міститься в Нікейському символі, отцями собору вставлені деякі слова, які мають на меті ясніше висловити православне вчення про тілесне єство Боголюдини через деякі єресі; слова ці тут позначені курсивом: «нас заради чоловік і нашого заради спасіння, що зійшов з небес і втілився від Духа Святого і Діви Марії, і влюдненого, розп'ятого за нас при Понтії Пшаті і страждаючого, і похованого, і воскреслого в третій день за писаннями, що ввійшов з неба славою судити живих і мертвих, Якого царству не буде кінця» 156 . Нікейський символ закінчувався словами (вірую) «і в Духа Святого». II Вселенський собор доповнив його, приєднавши до нього вчення про Святого Духа, про Церкву, про хрещення, про воскресіння мертвих та життя майбутнього віку; виклад вчення про ці істини віри і становить зміст VIII, IX, X, XI та XII членів Нікеоцареградського символу. II Вселенським собором складено чотири 157 канонічних правила, з яких особливо важливе значення мають дві постанови: 1) заборона єпископам одних помісних Церков втручатися у справи інших Церков і 2) надання єпископам Константинополя, як Нового Риму, першого місця в сенсі честі за Римськими єпископами. Згадка ІІ Вселенського собору Православною Церквою відбувається 22 травня. також: Книга XI – липень Житіє святого преподобномученика Афанасія Брестського 158 Святий Афанасій трудився в Західно-Руській Церкві невдовзі після оголошення унії і мученицьки постраждав від латинян, захищаючи православну істину та Церкву. Положення Православ'я у Польщі та Литві було тоді дуже тяжке. На Соборі в Бресті 159 1596 року було оголошено єднання (унія) Православної Південно-Західно-Руської Церкви з Церквою Римо-Католицькою, або латинською. Очевидно, ця подія не тільки цілком відповідала любові і світу, найголовнішим опорам християнства, але й проводила в життя найбільший із завітів Спасителя, що міститься в Його молитві до Бога Отця: Отче Святий, яких дав Ти Мені, нехай будуть єдині, як і Ми (Ін.17:11). Але насправді унія підготовлялася негідними людьми, викликалася низинними розрахунками і хилилася до зневажання православної віри та російської народності на Південно-Західній Русі, яка у XVI столітті входила до складу Польсько-Литовської держави. Вже самий висновок унії не обіцяв нічого доброго: воно супроводжувалося обставинами, які були неприємні не лише духу Євангелія, церковним звичаям і канонам, а й простим вимогам розуму. Унія була оголошена дійсною, хоча ті, хто прийняв її, не побажали навіть вислухати православних; на триразовий позив православних ніхто з уніатів не з'явився для наради про віру, і врешті-решт представники східного сповідання, які не бажали насильницького єднання, були віддані анафемі з усіма їхніми однодумцями окружною соборною грамотою латинської партії. На це прокляття Православний Собор відповів засудженням митрополита та владик, які прийняли унію, та двома такими постановами: 1. «Ми даємо обітницю віри, совісті та честі за себе і за наших нащадків не слухати цих засуджених соборним вироком митрополита і владик, не коритися їм, не допускати їхньої влади над нами; навпаки, скільки можливо противитися їхнім визначенням, діям і розпорядженням, стояти твердо в нашій святій вірі і при істинних пастирях нашої Святої Церкви, особливо при наших патріархах 160 , не залишаючи старого календаря 161 , старанно зберігаючи обгороджене законами загальний спокій і опираючись усім цілості і свободи нашого богослужіння, що здійснюється за давнім звичаєм. Оголошуємо про це урочисто, передусім перед Господом Богом, потім і всьому світу, і особливо всім мешканцям корони великого князівства Литовського та областей, що належать до корони». 2. «Ми, сенатори, сановники, урядники і лицарство, а також і духовні особи грецької віри, сини Східної Церкви, що зібралися сюди, до Бреста, на Собор, достовірно впізнали нині від найвельможніших панів, присланих на Собор його королівською милістю, що вони з митрополитами і несли. і оприлюднили, без нашого відома і проти нашої свободи та будь-якої справедливості, якусь унію між Церквами Східною та Західною. Ми протестуємо проти всіх цих осіб та їх несправедливого діяння і обіцяємо не тільки не підкорятися, але, з Божою допомогою, усіма силами чинити опір їм, а нашу постанову, зроблену проти них, будемо підкріплювати і затверджувати всіма можливими засобами і особливо нашими проханнями перед його королівською милістю». Ці завіти, які від імені Церкви поклали на її вірних чад представники східного Православ'я в Брестському Соборі, стали визнанням святого Афанасія, і їхньому здійсненню було віддано все його життя: боротьба з діями та розпорядженнями уніатів була для нього обітницею совісті та честі, а в твердому стоянні за святе стояння законами, на противагу всім утискам, насильствам і новизнам латинян полягали його подвиги, праці та страждання. Про свій протест проти зловживання латинської партії владою і силою, на точній підставі брестських постанов, святий урочисто оголошував перед мешканцями корони та великого князівства Литовського, невідступно звертався з проханнями про охорону Православ'я та королівську ласку. Святий Опанас народився колись під час ув'язнення церковної унії і, можливо, в Бресті, в тому самому місті 162 , де вона була проголошена, де особливо боляче відчувалися образи, які завдавали Православній Церкві, і де були живішими любов до вітчизняної віри і відраза до латинства. Невідомо, з якого стану вийшов святий Опанас, але, судячи з його палкого ревнощів про святу віру, можна думати, що успадкував її від людей простих 163 , які в той час відрізнялися особливо сильною відданістю Східної Церкви і навіть складали братні союзи для її захисту від насильства латинян. «Я, недостойний Афанасій Пилипович, – свідчить преподобний про себе 164 , – милістю Божою і молитвами Пречистої Богородиці у вірі православної та Церкви істинної Східної, отже, затверджений з самого дитинства і виникнення в мені розуму». Початкові пізнання «в науках церковно-російських» він отримав, мабуть, в одній із братніх шкіл, можливо, у школі рідного міста Берестя 165 . Де святий Опанас отримав подальший розвиток, немає відомостей. Але безперечно він був одним з найосвіченіших людей свого часу: знав твори святих отців, житія святих, а також твори західноєвропейських істориків; вільно писав польською, латинською і добре був знайомий з грецькою мовою. У своїй молодості святий Опанас «служив у різних місцях», тобто, ймовірно, як людина, яка видатна за своїм розвитком, займалася викладанням у багатих будинках польсько-російського дворянства. Коли канцлер литовський Лев Сапега, з відома Польського короля Сигізмунда III 166 , був призначений опікуном над Яном Фавстином Лубою, якому поляки з дитинства навіяли думку, що він законний спадкоємець Московського престолу (син Марини Мнішек, дружини першого Лжедмия, дружини першого Лжедмия) освіті чоловік, був запрошений до нього інспектором 167 і на цій посаді прослужив сім років при дворі Сапеги 168 . Ймовірно, суєтне, безтурботне і надто розгульне життя, яке довелося спостерігати святому Афанасію при дворі багатого польського вельможі, зробила в ньому моральний переворот, і він став часто замислюватися «над гріховністю віку цього». Роздуми привели його до того, що він вирішив порвати зв'язки зі світом, відійшов від Сапеги і в 1627 прийняв чернечий постриг у Віленському Свято-Духовому монастирі. Звідси святий був посланий на послух спершу до монастиря Кутеїнського під Оршею (Могилівська губ.), а потім до Межигірського біля Києва, де «малий час навчався волі Божої та життя за Законом» 169 . З Межигір'я святого Опанаса знову покликали до Вільні. При прощанні міжгірський ігумен сказав преподобному: «Брате Афанасію, збережи в глибині серця принаймні три речі: будь у послуху у своїх старших, ревнуй про церковне правило і стережися розмов з жінками; коли, за допомогою Божої, збережеш це, спасешся і будеш потрібний на службу Церкви Христової. Іди зі світом!» На шляху до Вільні преподобний зустрів дуже хвору людину, «взяв її на себе і ніс не мало»; ця людина відкрила подвижнику багато таємниць Божих, «вклав йому в серце найсолодше ім'я Ісуса і навчив, як зберегти його: 1) мати в поводженні з людьми розумну помірність; 2) зберігати слухняність, чистоту та перебувати у бідності; 3) постійно пам'ятати про двояку смерть (духовну і тілесну); 4) рішуче у всьому покладатися на волю Божу і 5) якби по немочі тіла трапилося що неприємне Божій волі, очищати себе сповіддю і повним покаянням». У Вільні преподобний отримав посвяту в сан ієромонаха і волею Божою та старших був призначений намісником у Дубойський монастир під Пінськом 170 , де протягом трьох років «сильно боровся то зі своїми поганими помислами, то з ворогами Православ'я єзуїтами» 171 . Канцлер Литовський князь Станіслав Радзівіл у 1636 році відібрав Дубойський монастир для єзуїтів, що оселилися в Пінську. Благочестива душа святого Афанасія була глибоко вражена цією неправдою, і він бачив наяву надзвичайно страшні знамення на небі та на землі: на небі – грізні хмари з військами, вишикуваними для битви і готовими до помсти; на землі – сім пекельних вогнів, призначених для семи смертних гріхів; в одному з них (у вогні полум'яного гніву) ясно помітив трьох людей: папського нунція в папській короні, короля Сигізмунда та гетьмана Сапегу, які сидять у страшному смутку за переслідування Східної Церкви. У гарячій ревнощі за святою вірою православною преподобний написав жалібний лист про утиски православних латино-уніатами і, закріпивши його підписами багатьох поважних людей, вручив його Пречистій Богородиці Куп'ятицькій, тобто поклав у Її ікони, благаючи Її заступитися і захистити православних. Після відібрання у православних Дубойської обителі Опанас Пилипович був залишений на послух у Куп'ятицькому монастирі 172 і перебував тут у працях та терпінні. У цей час (1636 р.) до Куп'ятицького монастиря прийшли листи Петра Могили, Київського митрополита 173, з проханням зібрати милостиню на оновлення кафедральної митрополичої церкви Києво-Софійського собору. Прохання було виконано, і в травні 1637 зібрані гроші були відправлені митрополиту. Дізнавшись від посланого, що в Куп'ятицях церква дуже стара, Петро Могила дав «універсальний лист» 174 для збирання милости на оновлення цього храму, а ігумен Іларіон (Денисович), після поради з братією, поклав цю послух на святого Афанасія та на послушника Онисима Волковицького. Преподобний поставився до праці на благо церкви, в якій містилася Куп'ятицька чудотворна ікона Богоматері, з надзвичайною старанністю та ревнощами. Після наради, яка відбувалася в монастирській трапезі, розповідає святий Афанасій, «раптом страх вельми великий напав на мене, і я сидів біля столу ніби здерев'янілий; пішовши в свою келію, я зачинився і став перед Всемогутнім Богом молитися про свою послух. Через деякий час, коли я стояв на молитві, на мене напав такий страх, що я поривався тікати з келії, але, утриманий якоюсь невідомою силою, залишився і довго гірко плакав і, хоч у келії нікого не було, я почув солодкий голос: "Цар московський влаштує Мені церква; йди до нього". При цьому мене точно облило варом, і я знову почав гірко плакати, думаючи: щось буде? У листопаді 1637 року, коли наближався час від'їзду на збирання, ідучи від заутрені з церкви, преподобний оголосив ігумену про своє бачення, на що той відповів: «Брате милий, куди тебе Всемогутній Бог і Пречиста Богородиця поведуть, туди і йди, а я тут із братією буду; а про що ти говориш, не знаю, як це збудеться, коли в тебе немає й аркуша, що видається від короля, нашого пана». Попрощавшись із братією, преподобний Афанасій увійшов у притвор церковний і, доручаючи себе в усьому піклуванні Божому, почав молитися з уклінністю; потім через вікно глянув на чудотворний образ Пречистої Богородиці, і йому почувся з церкви шум, дуже страшний. Повалений у трепет, він хотів бігти, але потім, зібравшись з духом, знову подивився через віконце, говорячи: – Про Пречисту Богородицю, будь зі мною. І в ту хвилину від чудотворного образу Пречистої Богородиці почувся ясний голос: А диякон Неемія, стоячи на лівому кліросі на кшталт ікони (цей диякон за кілька років перед тим став у молодих літах після богоугодних подвигів чернечих) і ніби заїкаючись, промовив: - Іду, йду і я з Пані моєю. Коли святий Афанасій з Онисимом Волковицьким приїхали до Слуцька (повітове місто Мінської губернії), архімандрит Шицик відібрав у них листи і всі Святки протримав їх у великій тривозі, образившись на купятицького ігумена за те, що він відправив збирачів до Білорусії без доповіді йому; але, заляканий уві сні видінням, повернув листи мандрівникам і сказав: – Роблю це для Пречистої Богородиці, а не для вашого ігумена; йдіть із Богом, куди хочете. Звідти збирачі прибули до Кутеїнського монастиря поблизу міста Орші. У монастирі дивувалися їхньому сміливому плану йти до Москви за збиранням милостинь. Але застерігали. – Пані отче Панасіє! – говорив намісник монастиря. – Важко без паспорта короля, нашого повелителя, йти вам через Смоленськ та Дорогобуж за кордон до Москви: віленські чернеці та паспорт мали для милостині, а багато переконувалися. Святий Опанас був наляканий цими словами, але не залишив свого плану; здобувши від кутеїнського ігумена рекомендаційні листи до різних протопопів і православних братств, преподобний відвідав Копис 175 , Шклов 176 , Могильов, Головчин 177 . Але ніде не отримав милостині, бо перед ним пройшли інші збирачі. Повернувшись до Кутеїнського монастиря і вже вирішивши їхати назад, у Куп'ятиці, преподобний почув таку пораду від намісника: - Отче Опанасіє, брате милий! Жаль мені тебе, що ти, зробивши так мало для своєї слухняності, від'їжджаєш додому. Раджу тобі: йди через Трубецьк до Брянська; хоч і там буде не легко, проте, волею Божою, потрапиш до столиці Московської. Запали ці слова у серце святому Афанасію; передав він їх і настоятелю Кутеїнської обителі, який благословив його на шлях і дав рекомендаційний лист до князя Петра Трубецького. З різними скорботами та неприємностями мандрівники через Пропойськ 178 та Стародуб 179 дійшли до Трубецька 180 . Але тутешній воєвода князь Петро, ​​незважаючи на лист кутеїнського ігумена, поставився до збирачів вкрай підозріло, бо тоді було козацьке повстання під начальством Павлюка 181 і кордон оберігався особливо суворо. Трубецькій під загрозою великого покарання велів мандрівникам повернутися назад, і вони вже хотіли їхати додому. Але вирішили побувати ще в Челнському монастирі 182 . «Коли я, – каже святий Афанасій, – йшов піший вдалині перед конем і молився Господеві Богові і Пречистій Богородиці, страх великий напав на мене, так що я вигукував гучним голосом: – О Боже мій і Пречиста Богородице, помилуй мене! Що це робиться? В цей час мені здалося, ніби послушник каже: – На що вимагаєш людської допомоги? Іди до Москви, я з тобою! Наблизившись до послушника, я спитав його, що він говорив, а він відповів: - Нічого я не казав тобі, я тільки серджуся на вас, що ми даремно бродимо». Прибувши до Челнського монастиря, преподобний повідав братії, що за допомогою Божої має намір дістатися до Москви; на це один із старців відповів: – Не дійдеш, пане, бо час тривожний з нагоди козацького погрому, але якщо з тобою, як кажеш, Божа допомога, то можна дійти. Вирушай у Новгород-Сіверський до воєводи Петра Песечинського; щастя твоє, якщо тебе накаже пропустити, а тут скрізь велика охорона. Святий Опанас послухався цієї поради. На шляху до Новгород-Сіверська на ночівлі в заїжджому домі, в глуху опівночі, на преподобного напав великий страх, і йому здалося, ніби хтось їде з чималою свитою, чувся голос: «Є, є, він тут», а коли все вщухло нічого, пробудив знов Новгорода, пробудив знов на Нового. дорогу. В дорозі, нічною часом, не знаючи, куди їхати, преподобний, щоб розігнати тривогу, почав виголошувати акафіст Богородиці: «Вбраній воєводі переможна» – з приспівами: «Алілуя, алілуя, алілуя», а потім під ранок подрімав. «Струсивши сон з очей, – пише святий Опанас, – я побачив юнака в мантії, що сидить на нашому коні, поглядає назад на нас і вказує дорогу. Юнак сказав: – Я – Неемія, дияконе, співмешканець ваш куп'ятицький. Потім зник, а коли зійшло сонце, разом з ним я побачив на небі хрест, а в ньому – образ Пречистої Богородиці з Немовлям, на кшталт Куп'ятицького, пронизаний і оточений сонячними променями. І після того, як я в роздумі чимало дивився на нього, хотів вказати на це диво послушникові Онисиму, а він, стрепенувшись від сну, почав бити коня, і тієї миті образ став невидимий на небі, і я вже більше не згадував йому тоді про видіння. Наблизившись до прикордонного села перед полуднем, ми чудово минули варту новгородського воєводи: один поселянин того села стояв біля дороги, знявши шапку, а коли я привітався з ним, сказав мені: - Що це за Пані, отче, і куди їде з такою чималою свитою? Я не знав, що відповідати йому, тільки сказав: «Але, але», – і відійшов до саней185». З селища проводив ченців великий натовп народу, і біля церкви в ім'я святого Афанасія, що стоїть за селом у полі, мандрівники «волею Божою» перейшли кордон і приїхали до першого села Московської Русі Шепелево. Тут їх було прийнято ласкаво. Всі дивувалися - як це їм вдалося пробратися повз варту, бачили в цьому явну допомогу Божу ченцям-мандрівникам, а одна жінка прямо сказала: – Воістину з ними їде Богородиця, якщо вони минули охорону. 10 лютого 1638 року святий Афанасій з Онисимом прибули до Севська 186 , де голова з іншим чиновним людом допитувалися, для якої потреби з'явилися мандрівники; Дізнавшись, що у них немає перепустки до царя, вони сказали, що неможливо їм дістатися столиці. Преподобний відповів: – Іду з волі Божої та тієї ікони, яку даю вам у відбитку на папері. Тоді вони повірили йому і відійшли, не ухваливши жодного рішення. Коли преподобний при заході сонця був в одному лісі, неподалік Севська, виразно почув наступний голос: – Панас! Іди до царя Михайла і скажи йому: перемагай наших ворогів, бо вже настав час; май на військових хоругвах образ Пречистої Богородиці Куп'ятицької для допомоги та в битвах хоробро захищай кожну людину, що називається православною. Пізно вночі, збившись з дороги, мандрівники потрапили в село Кривцове, за п'ять верст від Севська, і випросилися на нічліг у одного християнина, у якого був сильно хворий син. Сівши біля страждальця, святий Опанас звернувся до Всевишнього з молитвою про його зцілення. Наступного дня прийшов до преподобного господар і каже: – Старший великий, якщо ти священик, помолися Богові за сина, щоб він був здоровий. Святий Афанасій, відправивши з послушником молебень, знаменував хворого паперовим чином Пречистої Богородиці Куп'ятицької. О дивні діла Божі! Як пробуджений від сну, хворий підвівся і закричав: - Звідки це прийшла надія моя Богородиця зцілити мене? І відразу встав, подякував Богові і служив мандрівникам за столом, а люди, що були при цьому, дуже дивувалися в радості та страху. Батько зціленого провів дорогих гостей на Брянську дорогу і радив неодмінно їхати до Москви. По від'їзді з Кривцова послушник Онисим доставив багато занепокоєння святому Афанасію і навіть поривався тікати від нього, говорячи: – Повернемось до Литви, бо тут загинемо. Для чого ми терпимо таке лихо і добровільно віддаємо себе ще більшим небезпекам? Наполегливо прагнеш ти бути в Московській столиці, не будеш, не будеш! Преподобний, звернувшись про себе з молитвою до Господа та Пречистої Богородиці, тихо сказав своєму супутникові: - Любий брате, побійся Бога! Ти сам чув і бачив чимало Божих чудес над нами; навіщо ж не розважливо чиниш? – і ґрунтовніше розкривши перед ним Божественне піклування про них обох, нарешті сказав. – Нам подорожують Пресвята Богородиця за Своєю обіцянкою і Ангел-хранитель наш, якого я ясно бачив в особі Неємії, диякона Куп'яцького. Вислухавши це, Онисим попросив у святого прощення, і з того часу супутники їхали повною згодою. Коли супутники прибули до Карачевського Воскресенського монастиря 187 , його ігумен прийняв їх із любов'ю і порадив взяти перепустку до царя від місцевого воєводи. Вислухавши розповідь мандрівників, воєвода сказав: «Дивні долі Божі! Я про них вивідувати не хочу, а кожному Божому діянню простим серцем вірую». І дав їм аркуш та провідника до самої столиці. «Чудово, – каже преподобний, – доїхавши до Московської столиці, будучи за річкою Москвою, на Ординській вулиці, в готелі, і по всій правді написавши історію того, що відбувалося дорогою за вказівкою Божою (як тому вірую за простотою серця), подав її царю Московському на віру». Ймовірно, історія чудесного мандрівки святого Афанасія, подана Михайлу Феодоровичу, припала цілком до душі благочестивому цареві, і її укладач, святий Афанасій, був відпущений додому з багатою милостиною на спорудження церкви в ім'я Пресвятої Богородиці Куп'ятицької. З Москви преподобний і його супутник виїхали в Тиждень Вербний (1638 р.) через Можайськ 188 і Вязьму 189 до Дорогобужу 190 , а звідси Дніпром на човні через Смоленськ і Оршу 191 до Купівлі в Могильов 16 червня липня 1638 року. Незабаром після того, у 1640 році, чернечі Брестського Симеонова монастиря 192 просили настоятеля Куп'ятицького надіслати їм на ігуменство однієї з двох осіб: Афанасія Пилиповича або Макарія Токаревського 193 . Іларіон Денисович, не бажаючи пускати від себе жодного з дорогих робітників, відправив третю особу, але брестські ченці не прийняли її. Тоді вирішено було кинути жереб, кому їхати в Брест, Макарію чи Афанасію, і з волі Божої жереб упав на святого Афанасія. Розлучаючись з ним, Іларіон Денисович написав брестським ченцям, що «з великою скорботою» відпускає до них «половину самого себе», і при цьому додав: «Спостерігайтеся у всьому йому, та з Христом запануєте». Після прибуття до Бреста на ігуменство преподобний насамперед зайнявся розшуком старовинних грамот, єпископських та королівських, якими утверджувалися різні права та переваги за довіреним монастирем. Побачивши з цих грамот, що «унія зі старим Римом, ухвалена всупереч законам Церкви Східної, проклята навіки, я, – каже Опанас, – відкрито у церкві та в різних місцях оголошував про це». Відкрита заява справила таку сильну дію, що, за словами преподобного, «у місці тому Берестейському і в усьому окрузі того воєводства уніати почали відчувати велику тривогу». У наступному (1641) році, у вересні, святий Афанасій вирушив на сейм, тобто на збори державних чиновників, до Варшави і виклопотав у короля Владислава IV 194 за його власноручним підписом грамоту (привілеїв), якій підтверджувалися всі старі переваги православного братства та обрядів за статутом Східної Церкви. Але за законами царства Польського, королівський привілей було мати сили без затвердження його печаткою коронного канцлера чи подканцлера. Святий Панас молився за це і навіть пропонував гроші, але марно. - Будете все уніатами, - говорили охоронці печаток прохачеві, - так ми й даремно запечатаємо; знайте, що нам від святого отця, папи Римського, під клятвою заборонено множити тут грецьку віру. Тоді преподобний звернувся за порадою та допомогою до православних, спочатку до впливових духовних осіб, які прибули на сейм. Але й тут не знайшов він підтримки, оскільки кожен із них був зайнятий виключно своїми приватними справами та вигодами. «Інші отці та ченці, – зауважує преподобний, – усі приїхали зі своїми особистими спонуканнями і кажуть одне: у мене досить церков, як собі хтось хоче, так нехай і клопочеться, це не моя справа. Про повне і загальне заспокоєння віри православної навіть немає і згадки». Пройнятий думкою «про повне і загальне заспокоєння», святий Опанас чуйно прислухався до скарг на приниження Православної Церкви, які лунали звідусіль і були принесені до Варшави городянами, які приїхали на сейм у різних справах. Зворушливими рисами зі слів православних мирян описує преподобний лиха Православної Церкви в Польсько-Литовській державі: «Навіть і за гроші не можна мати свободи у батьківській благочестя і чинити, як вимагає совість православних людей. Про горе! Живуть діти без хрещення, дорослі – без вінчання, а померлих ховають крадькома, вночі, на полях, городах, льохах. Тут, у християнській державі, православні люди зазнають більше соромів, ніж у турецькій неволі. Бідні оршани тому тільки, що у своєму братстві влаштували нову церкву, мали дати за печатку двісті червінців». Вражений смутком при думці про ці утиски православних, святий Опанас одного разу говорив сам собі: – О Боже правий! Терези беззаконня впали до самого краю; вже й отці наші старші не дбають про віру православну, про утвердження слави Божої; всі ніби соромляться її, а що найгірше – деякі, спокушені латиною та зарозумілістю, через почесті і свободу світла цього, безрозсудно перекидаються від істинної віри до іншої віри і, як би кульгаючи, виголошують: «О, та та й ця віра добра», а цього бути не може, щоб, щоб не було, щоб не було, щоб не було. єдина віра, єдине хрещення» (Еф.4: 5). В одному з видінь Церква Православна, що утискується, представилася преподобному Афанасію у вигляді діви, пограбованої, плачучої і скаржиться на своїх ворогів. Потім на заїжджому дворі, коли святий Афанасій звершував акафіст Пречистої Богородиці і промовив слова: «Від всяких нас бід свободи», то почув від образу Богоматері виразний голос: – Панас! Жалійся тепер на сеймі за допомогою ікони Моєї Куп'ятицької, в хресті зображеній, перед королем Польським і державою, погрожуючи праведним гнівом і страшним судом Божим, який ось-ось воістину настане, якщо не опритомніють; нехай перш за все навіки засудять прокляту унію – в цьому найнагальніша потреба, і їм ще може бути добре. Виконуючи цей наказ, преподобний у 1643 році, як святий пророк Ілля, який ревнує про справжню віру, вирушив на генеральний сейм у Варшаві. Він узяв із собою по семи екземплярів зразків Куп'ятицької Богоматері, написаних на полотні, історію своєї подорожі до Москви та «надписання», що містить застереження про гнів і страшний суд Божий за переслідування Православ'я та заступництво унії. Замість прохання від Церкви Східної преподобний роздав найзнатнішим членам сейму з дворянських пологів ікони Богоматері з додатком та у присутності всіх членів сейму звернувся до короля з наступною промовою: - Найясніший король Польський, пане мій милостивий! Ми терпимо нестерпну кривду; не хочуть нам, людям православним, у справах церковного благочестя стверджувати печатками привілею, не хочуть нас захищати на підставі прав, скріплених присягою вашої королівської милості, і ось уже близько п'ятдесяти років віра православна і Церква Грецька Східна під вами, християнськими панами, у королівстві Польському утиски, і це за сприяння та допомоги ненависних римських церковників, особливо єзуїтів, надзвичайно хитрих. Ці єзуїти за допомогою точених промов, лукавих наук і високих титулів, опановуючи душами молодих людей, влаштовуючи в школах комедії, проповідуючи в костелах і видаючи хибні книжки, вигадані за навіювання сатани, безбожно спокушають простих людей, своїх послав зраджують і переслідують. Ревнитель Православ'я передав королю знімок з Куп'ятицької ікони Богоматері та доклав до нього особливе писання. Цим писанням преподобний просив короля заспокоїти праву грецьку віру, а унію знищити. Він писав Владиславу: «Якщо унію прокляту викоріняєте, а Східну істинну Церкву заспокоїте, то проживете літа ваші в щастя, а якщо не помирите істинної грецької віри і не зметете з лиця землі проклятої унії, то воістину пізнаєте гнів Божий. Образ Пресвятої Богородиці нехай буде вам трубою і знаменням, що передує страшному суду Божому, який має наступити, коли благословенні успадкують Царство небесне, а прокляті будуть скинуті в пекло на вічні муки». Грізні промови і писання Опанаса, звичайно, мали вразити серце короля і сенаторів, і, ймовірно, уряд із цього приводу висловив своє невдоволення представникам православної партії на сеймі, і «свої батьки старші» взяли Опанаса, оголосили божевільним і посадили під варту. «Я, – пише преподобний, – залишився зганьбленим, обсміяним і обпльованим за те, що (прости їм Боже!) не доповідався їм, захищаючи благання (ніби треба доповідатися в таких таємницях Божих і зробив це за власним бажанням, а не з волі Божої). Про горе! До чого дійшло мудрі на латинський зразок. Вже анітрохи не дбають про віру і не слухають волі Божої, але цілком сподіваючись на себе і на свій розум, творять свою волю і своїх же пригнічують». Засмучений скорботою, що не тільки король з польською шляхтою, а й своя братія духовна не хоче підтримати велику справу заспокоєння віри православної, Афанасій, наслідуючи Христа заради юродивих, вдався ніби божевільним. Вийшов із в'язниці голим, маючи на собі тільки клобук та параманд 196 для показу свого звання, вимазався в болоті і, вражаючи себе палицею, бігав вулицями Варшави і вигукував гучним голосом: «Горе проклятим і невірам!» Преподобний мав намір вбігати в костели і виголошувати ті ж слова, але його наздогнали слуги владик, що з'їхалися на сейм, і, вштовхнувшись у болото, глибиною вище колін, протримали його до приходу з заїжджого двору воза. Сталося це у березні місяці: мученик терпів велику холоднечу. Ледве живий на возі був доставлений у володар готель і знову кинуть у висновок. За скаргою якогось Даниловича, архієрейського писаря, «старші отці судять» преподобного і, «не маючи на це жодного права 197 , ухвалюють рішення: позбавляють його ігуменства і пресвітерства», потім перепроваджують його, як зачумленого, від однієї духовної особи до іншої і до однієї духовної особи до іншої і митрополиту, яким тоді був знаменитий Петро Могила. Консисторія митрополита виправдала Опанаса, і варшавське визначення було знищено. „Коли я на суді, – зауважує Опанас, – пригадав, як мене у Варшаві водили від готелю до готелю, отець Гізель 198 сказав: „Як від Анни до Каяфи“», тобто порівняв варшавський суд над Афанасієм із судом первосвящеників юдейських над Ісусом Христом. Відновлений у пресвітерському сані, преподобний неодноразово звершував святі літургії у Києві, як у печерах, так і в церкві Успіння Богоматері, а коли православне Брестське братство увійшло до митрополита з проханням знову прислати на ігуменство святого Афанасія, Петро Могила виконав це. У грамоті братерству з приводу повернення ігумена митрополит ставив на вигляд, що преподобний посилається на ігуменство «після належного духовного розуміння духовного за вчинок, який всієї Церкви Російської завдав скорботи і труднощів», і що Брестський ігумен вперед «буде обережнішим чинити в справах церковних, особливо ж перед королем. пресвітлим його сенатом». Повернувшись до Бреста, святий Опанас всією душею віддався чернечим подвигам із братією довіреного йому Симеонова монастиря. Але обставини в Західній Русі складалися в той час так, що тихе та відокремлене життя ченців постійно переривалася. Православні – як духовенство і ченці, так і миряни – терпіли багато утисків за свою віру: неодноразово відчували від свавільних школярів єзуїтських і від уніатських попів лайки, ганебні глузування і биття, напади та всякого роду лиха. Один уніатський архімандрит, насильно захопивши на великій дорозі ченців, посланих до святого Афанасія з Куп'ятицького монастиря, священноіноку відрізав бороду, диякона розділ догана і обох прогнав, а двох монастирських коней з усіма речами грабіжницько привласнив собі. Дійшло до того, що нікому з монастиря не можна було здатися на вулицю, не наражаючись на лайку. «На кожному місці, – розповідає святий Опанас, – у дворах і судах, лаються над нами і кричать на нас: „Гу-гу, русин, вовк, схизматик 199, турко-гречин, відщепенець“». Так як канцлер Сапега вважався покровителем (патроном) Брестського монастиря (обитель мала землю, ним дану), то преподобний у 1644 році їздив до Сапеги до Кракова і просив свого колишнього господаря, щоб він виклопотав у короля охоронний лист для православних жителів Бресту, які не були на православних жителів Бресту. Але гордий вельможа дав таку відповідь преподобному: - Піп з попом побився, а мені яке діло? Зробіться уніатами, і житимете у спокої. Образи та утиски, які звідусіль сипалися на православних, зрозуміло, не могли не хвилювати преподобного. У сильному збудженні він стає на молитву перед Куп'ятицькою іконою Богоматері і знову виразно чує голос, що походить від святої ікони: – Панас! Проси ще за допомогою Мого образу на майбутньому Сеймі перед королем Польською та Польською державою про повне знищення клятої унії. Добре буде, якщо послухають та знищать її: поживуть ще щасливо у майбутніх літах. Заляканий баченням, святий Опанас п'ять днів був надзвичайно слабий, не пив, не їв і все роздумував про те, як йому вчинити. Він знав, що сміливі промови на Сеймі знову викличуть суд над ним і осуд, і водночас боявся порушити Божу волю. Збентежився великою справою, яку на нього, смиренного, покладав Господь, і заспокоював себе тим, що навіть ослиця Валаама говорила колись волею Божою. Подібно до інших ченців хотів би преподобний сидіти в обителі, молячись Творцеві своєму за себе і за всю владу, духовну і світську, а особливо за своїх благодійників, але, вимушений волею Божою, він почав готуватися до генерального Сейма 1645 року. Преподобний Опанас мав намір, як у попередній Сейм, піднести корою та сановникам у кількох зошитах знімок Куп'ятицької ікони Пресвятої Богородиці разом із описом чудес від неї під час подорожі до Москви, а потім зробити пропозицію про скасування унії та заспокоєння православної віри. Але преподобному не судилося здійснити свої наміри: у листопаді 1644 року він був заарештований у Бресті, відвезений до Варшави і кинутий у кайдани, в яких перебував понад рік 200 . І у в'язниці, як на волі, преподобний найбільше віддавався скорботі про тяжке становище Православної Церкви в Польсько-Литовській державі та думки про «повне і загальне заспокоєння» істинної віри. Кращим виразом його тодішнього настрою служить вірш, який він склав, сидячи у в'язниці, і, поклавши на голос, співав для вгамування душевного болю: «Пішли спокій Церкви Своєї, Христе Боже! Не знаю, чи може хтось із нас терпіти далі! Дай нам допомогу в смутку, щоб ми повністю віддалися вірі святій, непорочній». Коли нагляд за преподобним був ослаблений, він, сидячи у в'язниці, старанно зайнявся складанням пам'ятної записки (меморіалу), яка була подана від його імені королю Владиславу 29 червня 1645 під час засідання генерального Сейму. У записці своїй преподобний доводить: Русь із самого прийняття християнства стояла в церковній залежності від Константинопольського патріарха 201 , а уніати, які «відбігли пастиря свого законного» і віддалися іншому, не справжньому (папі), підлягають анафемі, як відступники від віри; сама унія прийнята була духовними за корисливими спонуканнями: наприклад, єпископ Ігнатій Поцей, один із її захисників, домагався сенаторського крісла; митрополит Рагоза та єпископ Кирило Терлецький схилялися до унії, залучені вольностями, які їм обіцяні від тата. «З того часу, – каже святий Афанасій, – як Каїн Авеля та Ізмаїл Ісаака, так проклятий уніат бив і переслідував православного брата свого і по цей час, за допомогою прислужників і ворогів правди святої, при попущенні Божому, як хоче, так і злодійствує: бідних людей всякого стану, як у братів, як у братів, ремісників, наклеп безбожно, грабує і дере з усього, що мають православні християни – з віри святої, із совісті чистої, зі слави доброї, з майна, всіляко паплюжить їх і б'є; крім того – і це найгірше – друкує, відбирає, кидає у злидні і знищує церкви, заважає свободі благочестивої совісті. У багатьох і різних місцях у королівстві християнському заради тієї клятої унії і до цього часу відбуваються непотрібні кровопролиття. Зрештою і з козаками через ту саму унію була внутрішня марна війна; через неї милість зникла мало не у всіх; через неї ласкавість, підлабузництво, заздрість, зради, злодійства і - найгірше - розмножується проклята ворожнеча; через неї загинув порядок духовний та світський». Святий Афанасій звертається до короля з благанням скасувати унію, введену королівською владою: духовні отці (єпископи) вже не можуть покращити положення, оскільки самі потребують виправлення. При вступі на престол король присягою скріпив обіцянку помирити Православну Церкву, а тим часом цього не зроблено й досі. Не треба насильства ні над чиєю совістю: нехай уніати залишаються, якщо хочуть, при своїх помилках, але й нехай православні будуть вільними у своїй вірі. Невідомо, як ця гаряча благання в'язня була прийнята королем. Думаючи, що папір не дійшов до нього, преподобний із в'язниці пише друге прохання, в якому звертається до короля з зворушливим зверненням: «Помилуйся, найєсний король польський, пане мій прихильний, над гнаною Східною Церквою, яка знаходиться в твоєму королівстві». Це прохання, оправлене в зелений атлас, під час проїзду короля Варшавою було кинуто кимось у його карету і прочитане Владиславом IV, але розпорядження щодо нього не було зроблено. Ще один папір, що призначався королю, не був прийнятий. - Не треба, не треба нічого, - сказав він, - я вже наказав випустити його. Справді, 19 жовтня 1645 року, за наказом Владислава, було написано Київському митрополиту, щоб він прислав взяти до себе Афанасія, який «заслужив на покарання, але його королівська милість залишає поза увагою»; разом з тим від митрополита потрібно було послати неспокійного для польської влади ігумена в таке місце, де він не міг уже «чинити ніяких тривог». Тим часом з преподобного зняли кайдани і послабили нагляд, тож він міг вільно отримувати листи від близьких йому людей. Один із надісланих у в'язницю листів, втішаючи в'язня, називає його сповідником. Преподобний порівнюється тут зі святим апостолом Павлом, і йдеться далі, що «серед запустіння він процвів як запашний колір, що сяє не тільки російському народові, але й всьому соборному вселенському благочестю». Хоча святий Опанас міг легко втекти з в'язниці, але він не спокушався свободою і вимагав суду над собою або принаймні прийому у короля. Він розсилав листи і прохання до осіб, впливових при дворі, щоб вони випросили йому у короля прийом, і король погодився вислухати ігумена, але католицьке духовенство відмовило Владислава, і 3 листопада 1645 преподобний був відправлений з двома драгунами до Києва. З'явившись до митрополита Петра Могили, святий Афанасій подав йому докладний звіт про свої діяння у Варшаві з додатком у копіях документів, які їм були надані королю. Мабуть, преподобний сподівався, що митрополит і цього разу виправдає його, як виправдав раніше, і відішле знову на ігуменство до Бреста, але королівський наказ отримав свою силу: подвижник був залишений у Печерському монастирі начебто під керівництвом. Висновок преподобного в Києві сильно хвилювало численних його шанувальників, і один з них, на ім'я Михайло, писав з цього приводу наміснику та братії Брестського монастиря в наступних висловлюваннях: «Оповідає ваше благочестя мені, що почесний отець Опанас дозволений від вузолу іновірних і посланий до послань іновірних і посланий до посланців. Це дивно для мене, бо й Христос, Господь наш, постраждав не від невірних, а від вірних своїх відданий був у руки грішних людей. Пророкує пан отець Опанас, що унія загине. Я б вірив у це, якби бачив наші заслуги, але я не бачу їх і не смію вірити в кінець (унії). Чому? Запитайте. Тому що наша Русь цього не хоче, особливо старійшини. Хто не хоче боротися проти унії, той прагне до неї; тому наші старійшини хочуть унії, якщо не словом, то ділом, що ще гірше». Ймовірно під впливом цього ясно виявленого розташування православних до святого і смерті Петра Могили, що настала 1 січня 1647 року, преподобний отримав свободу і знову вступив на своє ігуменство. Але недовго святий Опанас насолоджувався спокоєм у тихій обителі Брестської. Весною 1648 року в Малоросії спалахнуло козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького, почалася нещасна для поляків війна. Православне населення Литви та Польщі під час війни страждало ще більше, було на постійній підозрі у зраді Польському королю, у співучасті з козаками, що повстали. І святий Опанас прийняв тоді мученицьку кончину, несправедливо звинувачений у зраді. Про суд над преподобним і його страти ґрунтовно розповідає особлива повість, складена під сильним враженням скорботних подій послушниками Брестської обителі святого Симеона, шанувальниками святого Афанасія 202 . «Що ми бачили на власні очі, що могли дізнатися від інших людей про муки та відхід зі світу цього покійного отця Афанасія, нашого ігумена, про те пишемо і свідчимо. Хтось недобрий у той час підняв війну з козаками: і встали велике переслідування та безпідставна підозра від іновірних на бідну Русь у всій короні Польській та великому князівстві Литовському. Небіжчик ігумен уже не говорив нічого, противного уніатам, сидів собі тихо в монастирі в той тривожний час. Раптом пани з каптурових судів 203 воєводства Брестського, за наклепом пана Шумського – на той час капітана королівської гвардії, прислали кілька людей шляхти до нашого монастиря, щоб узяти ігумена до замку. А був тоді суботній день, саме 1 липня, і покійний сам служив літургію в храмі Різдва Пречистої Діви Богородиці в іншому своєму монастирі 204 . Коли він, перебуваючи біля престолу, помітив у церкві, якраз під час співу «Іже Херувими», шляхту, яка за ним прийшла, — дуже стривожився, ніби впав у забуття і стояв довго, нічого не роблячи, так що можна було заспівати Херувимську пісню вдруге. Потім оговтався, знову почав служити і всю літургію закінчив чинно. А після закінчення обідні вислухав від шляхти, що вона прийшла за ним, і негайно, нікуди не заходячи з церкви, взявши з собою іншого брата, пішов у замок. Там, ставши перед панами суддями, почав спочатку голосно говорити їм і з пошаною до суддів навів те, що святий апостол Павло був перед царем Агрипою і вважав себе щасливим, бо знав, як йому захищатися (див.: Дії 26:1–2 ). Але пани судді поставилися з презирством до промови покійного ігумена і, не слухаючи більше, наказали донощику, названому пану Шумському, почати доповідати справу проти нього про посилку якихось листів та пороху козакам. А батько ігумен відповідає на це: – Милостиві пани! Це наклеп і хибна вигадка, ніби я посилав листи чи порох козакам. Адже ви маєте чимало дозорців, надішліть за ними, і нехай вони покажуть, якщо я колись і кудись відправляв порох. Щодо листів, то нехай ябедник наведе якийсь доказ, що я посилав їх, як він обмовляє. Тоді негайно послали донощика Шумського та інших при ньому, щоби перерили наш монастир і відшукали порох і листи. А коли нічого не знайшли там і вже йшли назад, донощик відригнув свою злобу і сказав гайдукам. - Чого ж ви не підкинули якогось мішечка з порохом і не донесли, що знайшли тут у ченців? Побачили потім і самі пани судді, що не було жодних доказів провини ігумена, а тільки порожня чутка, вірніше – наклеп, і заспокоїлися. Але почали допитувати про інший предмет і сказали: — Але ж ти святу унію безчестив і проклинав? Поклавши на себе ознаку хреста Господнього, покійний отець ігу- мен у відповідь це сказав: — Чи ви, вельми ласкаві пане, звелелі мені з'явитися до вас, що я зневажав і проклинав вашу унію? Що я говорив на сеймі у Варшаві перед його милістю королем Владиславом IV, паном своїм яснішим, і перед пресвітлим його сенатом, що всюди проголошував з волі Божої, то стверджую і тепер перед вами: проклята ваша теперішня унія, і знайте за своєю правдою, що якщо її не їсти накликаєте на себе гнів Божий. А сказав це голосним голосом, щоб і ті, хто був віддалік, могли добре чути. Зараз на ці слова деякі крикнули: - Стратити, четвертувати, посадити на кілок такого схизматика! І вже почали його штовхати від одного до іншого і рвати на всі боки. Але пани судді наказали всім на якийсь час із хати вийти і, поговоривши між собою, кажуть батькові ігуменові: - Ти заслужив, щоб тебе зараз же зрадити ганебної смерті (і вона не мине тебе). А тепер ми наказуємо взяти тебе до в'язниці, поки не отримаємо будь-якої вказівки з Варшави. Тоді відпустили брата, з ним колишнього, а його віддали до в'язниці при арсеналі в Брестському замку від Різдва Христового в рік 1648-й, 1 липня. Декілька днів потому наказали накласти пута на ноги його, і так він просидів у в'язниці до 5 вересня того ж року. У цей час покійний (тобто святий Афанасій) кілька разів посилав із в'язниці якогось брата до панів суддів, просячи, щоб зробили для нього одне з двох: або наказали зняти кайдани, або випустили з арсеналу, а в кайданах він обіцяв ходити скільки їм завгодно. Він задумав це, як сам пояснив нам, щоб свідчити перед ними і навчити, чи не відступлять від своєї давньої і завзятої прихильності до унії. - Бо, - казав він, - якщо вчинять зі мною так м'яко, що звільнять або з кайданів, або з в'язниці, то знесуть і мої мови. проти унії; якщо ж не захочуть дозволити цієї найменшої речі, очевидно, не допустять більшої і міцно стоятимуть за унію. А потім, – пояснив він, – ми ніяк уже не можемо сподіватися на спокій, який, як відомо, відібрано у нас у цій державі в ім'я унії і з метою позбавити Східну Церкву, матір нашу, її прав. Тому він, коли побачив, що не бажають дозволити йому ні того, ні іншого, сміливо почав виголошувати: – Не покине держави цього меч і війна, доки не зруйнують вию унії; благочестя, дасть Бог, знову незабаром зацвіте, їй, їй, зацвіте, а унія швидко загине. І часто бувало так, що він, коли помітить із арсеналу шляхтичів, каже їм через вікно такі промови. Якось прийшов до батька ігумена той брат, що ходив з ним до панів на суд, і каже йому: – Не хотіли вас пани позбавити ні від кайданів, ні від в'язниці, адже війна з козаками вщухає. За тим братом прийшла шляхта слухати, що батько ігумен відповість на його слова, а він відразу при всіх сказав: – Не вляжеться війна, бо не хочуть із держави вигнати унії. Шляхта, почувши це, закричала: Раз у присутності князя та єпископа, яких тут не називаємо, наказали пани судді привести до себе покійного в кайданах, і запитав його єпископ, чи справді він проклинає унію. Небіжчик признався перед ним, кажучи: - Справді, вона проклята. А той, не бажаючи його більше слухати, відповів: - Скоро ти побачиш язик свій перед собою в руках ката. І наказав його відвести знову і посадити до в'язниці. Коли минув четвертий день вересня 1648 року і настала ніч п'ятого числа, взяли покійного батька ігумена з в'язниці і, розкувавши кайдани, проводили в обоз 206 . Кажуть, що перед відправленням його в обоз єзуїти, які знали про засудження його на смерть, вночі приходили до нього в темницю і, як звикли чинити завжди, спершу словами та обіцянками намагалися відвернути його від православної віри, а потім лякали вогненними муками. Але, Божою милістю нічого не встигнувши, самі пішли назад, а одного учня свого послали до нього, спонукаючи, щоб передумав і не губив себе. Але на це він велів відповісти так: - Нехай єзуїти знають, що як їм приємно перебувати в принадності цього світу, так мені приємно піти тепер на смерть. Що потім в обозі творили з ним, про це ходять між багатьма людьми такі розповіді. Коли його вночі провели в обоз і хотіли віддати колишньому там воєводі Берестейському, пан воєвода не бажав його брати до себе і сказав: - Навіщо ви привели його до мене? Він уже у ваших руках; робіть же з ним, що хочете. Коли ж, таким чином, начальник видав його, його взяли до себе ті, які давно жадали його крові 207 , і відвели в лісок, що був недалеко від обозу, а від місця 208 за чверть милі, в лівій стороні до села Гершенович. Там його спершу припікали вогнем, а один гайдук стояв тоді віддалік і чув голос покійного отця ігумена, як він їм щось грізно відповідав під час мук. Потім раптом закричали на того гайдука і наказали йому зарядити рушницю двома кулями і водночас наказали перед ним приготувати яму. Спочатку вимагали від покійного, щоб він зрікся своїх слів про унію, але він відповів: - Що сказав, - сказав, і з тим помру. Тоді наказали гайдуку вистрілити йому в лоб із рушниці. Гайдук, бачачи, що він духовний і знайомий йому, не поспішав, але спершу випросив у нього прощення та благословення, а потім вистрілив у чоло і вбив 209 . Небіжчик, уже прострілений двома кулями в лоба навиліт, ще стояв якийсь час, спершись на сосну ніби своєю силою, тож його наказали скинути в приготовлену яму. Але й там він сам обернувся обличчям до неба, склав хрестом руки на персі і простяг ноги; потім і знайшли його таким, що лежить у названому місці. Тієї ночі, коли замучили покійного, великий трепет напав на нас і на всіх міщан від цих справ, і, хоча ніч була ясна і не бачилося об лаку навіть в аршин завбільшки, блискавка була жахлива і розливалася по всьому небу. І так лежав покійний, невідомо для нас, без поховання від 5 вересня до 1 травня протягом восьми місяців. Ми знали, що його вже немає на світі, але не знали, де його тіло, поки один хлопчик, років семи чи восьми, не вказав нам місце, де воно було закопане. Ми спочатку хотіли переконатися, чи справді це він чи хтось інший, тому що його могли звідти таємно перевезти на інше місце (земля, на якому лежало його тіло, належала єзуїтам). Тому, дочекавшись ночі, відкопали його і, дізнавшись, що це справді він, негайно перенесли його в інше місце. При тілі його не знайшли нічого з речей, окрім однієї сорочки – і то вирваної – і одного чобота. На інший день з дозволу полковника брестського перевезли ігумена до монастиря Різдва Пречистої Богородиці, а через кілька днів (8 травня), здійснивши відспівування за чином церковним, поховали його в склепіку на правому клиросі в храмі преподобного Симеона Стовпника. Там і досі тіло його перебуває без винищення 210 . Знаки борошна і смерті на тілі його такі: під пахами з обох боків кістки голі, проте тіла по місцях трохи залишилося, але й то від вогню дуже почорніло; на чолі три отвори: два біля вуха з лівого боку, у величину рушничної кулі, а третє – з правого боку за вухом, набагато більше, ніж перші два, обличчя у нього все почорніло від пороху та крові, язик з рота трохи вийшов і усох між зубами: думаємо, що його поховали ще живим і це зробив. Бог благодатью Своєю нехай утвердить і нас у благочесті і нехай пошле терпіння заради імені його святого». Преподобний Афанасій був місцево визнаний святим невдовзі після своєї кончини: в 1658 році, 5 січня, Інокентій Гізель, архімандрит Києво-Печерський, з Йосипом Нелюбович-Тукальським (з 1664 року митрополит Київський) в листі до царя Олексія Михайловича кажуть, що дивну Богові у святих Своїх, у Бресті перебуває нетлінно». У 1666 році в Бресті було складено польською мовою життя, в якому Афанасій називається «святим і преподобномучеником» 211 . Мощі його спочивали спочатку в мідній раку, але 1816 року, 8 листопада, згоріли разом із дерев'яною церквою святого Симеона Стовпника; залишилися лише обпалені частки, які в присутності молящихся були покладені на олов'яному блюді та поміщені у Благовіщенській церкві монастиря. У 1823 році для частинок мощей було влаштовано рак і вони поставлені відкрито для всенародного вшанування. У 1824 році монастир був скасований, його церква звернена до парафіяльної та святі мощі містилися у кріпосному Миколаївському соборі; по споруді ж у місті Симеоновського кам'яного собору 1865 року сюди було перенесено останки преподобного і тут перебувають дотепер. Пам'ять святого Афанасія, як мученика за віру, на Південному Заході Русі була настільки живуча і сильна, що не потребувала жодних зовнішніх запевнень і свідчень. Тому до нас не збереглося записів його чудес до середини XIX століття. Під 14 листопада 1856 року в місцевих записах відзначається наступне Боже знамення від мощів святого Афанасія. Поміщик Володимирської губернії Микола Олександрович Поліванов, повертаючись з-за кордону, мав затриматися у Бресті внаслідок тяжкої хвороби десятирічного сина Олександра. Хвороба розвивалася швидко, і не залишалося жодних надій на одужання юнака. Запросивши місцевого священика для напуття сина Святими Тайнами, батько став гірко сумувати, що тут немає святині, як у центрі Росії, щоб можна було вдатися до неї з гарячим благанням про зцілення дитини. Священик йому сказав, що у Бресті є святиня – мощі преподобного Афанасія, і Поливанов почав просити привезти ковчег з мощами, відправити при хворому на молебня і прикласти його до них. Благочестиве бажання батька було виконано, і щойно ковчег з частинками мощей доторкнувся до Олександра, страждання хворого одразу ж припинилися, і він, всупереч очікуванням лікарів, незабаром зовсім одужав. 15 серпня 1857 року вдячний отець прислав до Бреста срібну з позолотою раку вагою тринадцять з половиною фунтів, в яку і були урочисто перекладені мощі святого Афанасія. 14 травня 1860 записано наступне диво від святих останків преподобного. Місцевий протоієрей Василь Соловійович страждав на грижу, тож у нього почали виходити назовні нутрощі; лікарі радили хворому зробити досить важку операцію, але не погодився і став готуватися до смерті; сповідавшись, він побажав перед прилученням святих Таїн відслужити молебень святому Афанасію, якого він дуже шанував; під час молебню начинки його увійшли на своє місце; хворий, на подив лікарів, зовсім оговтався і не відчував більше нападів болю. Так прославив Господь угодника Свого, преподобномученика Афанасія Брестського. Пам'ять преподобномученика Афанасія Церква святкується 20 липня та 5 вересня. також: Книга XII – серпень Згадка III Вселенського собору (здійснюється Православною Церквою 9 вересня) Аріанські хвилювання привели Церкву до несторіанських хвилювань – до суперечок про обличчя Боголюдини, дозволеного Церквою на III Вселенському соборі. Аріани на підтвердження своїх єретичних поглядів посилалися на ті вислови Святого Письма Нового Завіту, які вказують на принижливий стан Господа нашого Ісуса Христа в дні Його спасительного месіанського служіння роду людському: у цих висловах аріани Божого бачили б Батька, підпорядкований Йому. Захисники православного вчення вказували єретикам, що вислови Святого Письма про зневажливий стан Господа Ісуса слід відносити не до Божественної, а виключно до людської природи Христа Спасителя. Однак ця, справедлива по суті, відповідь не виключала можливості такого здивованого питання: «Якщо Христос одне говорив і чинив як Бог, а інше як людина, то чи не повинно звідси укладати, що єства у Христі були розділені, – що в єдиній Обличчі Його діяли дві сутності та дві окремі волі?» Роз'яснення, що Божественна і людська природи у Христі Спасителі не роз'єднані, але перебувають у поєднанні, викликало нове здивування: якщо Христос є Боголюдиною, тобто повним Богом і повною людиною, то як же розуміти ті місця святого Євангелія, в яких Сам Господь говорив про Себе зневажливо? Блаженний Феодорит, наводячи вислів Спасителя, що Він не знає про день і час Свого другого пришестя: Про день той і годину ніхто не знає, ні Ангели небесні, а тільки Батько мій один (Мф.24: 36), супроводжує це вислів наступним питанням, що показує необхідність повного з'ясування усувало всякі заперечення і здивування: «Чому Слово носить ім'я премудрості, коли піддається немочі незнання?» – питає блаженний отець. Так аріанство призвело до нових подивів про обличчя Ісуса Христа, які й викликали несторіанські суперечки. Правда, для вирішення їх багато полягало в писаннях святих отців Церкви IV століття, і ними можна цілком задовольнитись. Але хитливий розум не хотів змиритися перед великою таємницею втілення Сина Божого: не безпідставно стверджують, що навряд чи в Церкві виникли б нові хвилювання, якби на ниві церковно-історичного життя не з'явився Несторій. Батьківщина Несторія – сирійське місто Кесарія Німеччина на річці Євфраті; рік народження та батьки його невідомі. Святий Кирило Олександрійський свідчить лише, що Несторій «вийшов із бруду, і походження його було ганебно». Кілька років своєї молодості він провів в одному монастирі поблизу Антіохії і потім, вже після священства, висунувся як добрий проповідник. Історики Церкви, Сократ і Маркелл, сучасники Несторія, відзначають красномовство останнього, причому перший говорить про нього як людину талановиту, але малоосвічену. Життя Несторій вів суворо чернечу і в той же час, як свідчить Сократ, був «пихатий, запальний і легковажний». Без сумніву, Несторій був чоловік гордий і самолюбний, що не бажав ні перед чим і ні перед ким схилятися; ця гордість і прагнення до популярності, за звинуваченням деяких, і змушували Несторія вдаватися до показної святості у житті та пишномовному складі у проповіді. У 428 році, як людина з видатним ораторським талантом, Несторій був обраний імператором Феодосієм II (408-450 рр..) Константинопольські патріархи. Несторій, при вступі на кафедру, виявив крайню нетерпимість, говорячи у всенародному зверненні до імператора: «Дай мені, царю, всесвіт, очищений від єресей, а я дам тобі небесне Царство; побори мені проти єретиків, а я поборю тобі проти персів» 213 . У початкові роки патріаршества Несторія завдяки саме йому піднято було жорстоке гоніння на різних сектантів, які досі користувалися в Константинополі деякою толерантністю: їх ув'язнювали, вигнали, відібрали майна, закривали і руйнували їх молитовні будинки. З Константинополя це переслідування всяких єресей і розколів поширилося і з інших частинах імперії, приводячи, місцями, до кривавих зіткнень. Але ревний гонитель єресей несподівано для своєї пастви сам виявився єретиком. Втім, не слід думати, що Несторій був у повному розумінні слова родоначальником єретичного вчення, пов'язаного з його ім'ям. Насіння єресі зустрічається на кілька десятків років раніше Несторія – у творах його вчителя Феодора Мопсуєстського та вчителя самого Феодора Діодора Тарсійського. Несторію, в такий спосіб, належить лише розвиток вчення і, завдяки висоті його становища, сміливість і рішучість у поширенні та захисту єретичного мудрування. Перший виступ Несторія, як проповідника та захисника несторіанської єресі, історик Сократ описує наступним чином: «При Несторії був пресвітер Анастасій, який приїхав разом з ним з Антіохії; Несторій дуже шанував його і в справах користувався його порадами. Якось, навчаючи в церкві, цей Анастасій сказав: ніхто не повинен називати Марію Богородицею, бо Марія була людина, а від людини Богові народитись неможливо. У церкві сталося сум'яття. Несторій почав захищати Анастасія: йому не хотілося, щоб людина, ним шанована, була викрита в безбожному вченні; частково для захисту Анастасія, частково (і безперечно, головним чином) для поширення своїх думок, Несторій став часто проповідувати в церкві про той самий предмет», відкрито заявляючи, що «Пресвяту Діву Марію не слід називати Богородицею, тому що Вона народила не Бога, а тільки людину, з якою, крім Неї, з'єдналося Слово; людина Ісус, народжена від Марії, була лише обителью Божества і знаряддям нашого спасіння; ця людина, через натхнення Святого Духа, стала Христом, тобто помазаником, і Слово Боже перебувало з ним в особливому моральному чи відносному поєднанні» – точніше «в дотику» тільки, а не в поєднанні з єством, як вчить Православна Церква . Звертаючись до роз'яснення страждань і смерті Боголюдини, як страждав Христос Спаситель і як Він помер, Несторій пояснював: «Можна сказати, помер Син Божий у невласному розумінні, бо тільки людина Ісус помер і повстав; страждання Боголюдини можливі були лише тому, що у Христі Божество було у поділі з людством». Що стосується євангельських і апостольських висловів, де про Христа говориться «то в сенсі принизливому, то в сенсі невимовної переваги», то Несторій, стверджуючи роздільність єств у Христі, вчив, що одні з цих висловів потрібно відносити до Христа, як виключно до людини. Заява патріарха, що Пресвяту Діву має називати не Богородицею, а людинородицею, викликала в Константинополі загальне обурення, тому що вживання слова Богородиця освячено було богослужбовим і батьківським переказом 214 і, крім того, Богоматерь була визнана. Бачачи це, Несторій запропонував нове найменування Діви Марії – Христородиця, та був погоджувався прийняття і церковного найменування із застереженнями у сенсі свого єретичного омани. Але вже зрозуміло було, що в даному випадку йшлося не про слова, а про незмірно важливіше: про основний догмат християнства – догмат втілення Сина Божого. Проти єретичного патріарха виступили з відкритими викриттями Прокл, пресвітер Константинопольський, згодом єпископ Кизичний, а потім патріарх Константинополя, і адвокат Євсевій, згодом єпископ Дорілейський. Несторій призначив Проклу проповідь у день Благовіщення. Прокл, скориставшись цим, почав проповідувати, маючи, звичайно, на увазі Несторія, хоч і не називаючи його на ім'я, що Пресвяту Діву має іменувати Богородицею. Саме назва проповіді говорила про це, як видно з наступного: «Про влюднення Господа нашого Ісуса Христа, про те, що свята Діва Марія є Богородиця, що народився від Неї є Емануїл, Який є разом Бог і людина незліченно і непорушно». Євсевій же перервав якось проповідь єретичного Несторія в кафедральному соборі таким гучним вигуком: «Брехня і богохульство! Воістину те саме Слово Боже і народжене Батьком у вічності і втілилося в часі від Діви для нашого спасіння». Потім на воротах Константинополя вбачали прибитий до них сувій, - припускають, що автор його той же Євсевій, - де Несторій звинувачувався у відновленні вже засудженої в III столітті єресі Павла Самосатського; сувій укладав звинувачення словами: «Анатема, що відокремлює Сина Божого від Сина Марії!» Користуючись заступництвом імператора, Несторій почав жорстоко переслідувати тих противників його єретичного вчення, яких він знаходив серед константинопольського кліру та монастирів. Але справа Несторія, що привернула до себе таку сильну увагу і порушила в столиці стільки гарячих толків, природно, набула розголосу і за стінами Константинополя. «З якого б міста, – пише святий Кирило Олександрійський, – з якої б ваги не приходив хто, кожен питає: що це за говірка загальна, що за нове вчення поширюється по церквах?» З подібним запитанням прийшли до самого Олександрійського патріарха святого Кирила (412–444 рр.) деякі ченці з єгипетських скитів: «Чи правда, – питали вони святителя, – що знайшлись десь вчителі, які проповідують, що Пресвяту Діву не можна називати Богородицею?» Дізнавшись таким чином від ченців, що в монастирях його єпархії звертаються єретичні проповіді Несторія, святий Кирило виступив на захист православного вчення. Як видатний богослов свого часу, як людина рішуча і тверда і, нарешті, як єпископ однієї з найважливіших кафедр Східної Церкви, святий Кирило посідав першорядне становище у боротьбі православних з несторіанством. Свою боротьбу з Несторієм святий Кирило відкрив посланням «До самітників», тобто єгипетських ченців. У цьому посланні, не називаючи Несторія на ім'я, святий Кирило засуджує вчення останнього, доводячи шляхом богословських уморозінь, заснованих на вченні Святого Письма, передання апостольського і святоотецького і вчення Нікейського символу, що Ісус Христос був істинний Бог і істинна людина: Єммануїл, єдиний Господь Ісус Христос, єдиний істинний Син Бог і разом людина, не людина, обожнювана, подібна до тих, які благодаттю стають причасниками Божественного єства, але істинний Бог, Який заради нашого спасіння з'явився в людському образі». Якщо ж Господь Ісус Христос є істинним Богом і істинною людиною, то Пресвята Діва Марія, як народила Боголюдини, є воістину Богородиця. Разом з цим святий Кирило звернувся з особливою міркуванням про православну віру до імператора Феодосія і з подібною ж, але ширшою, міркуванням до імператриці Євдокії та сестри імператора Пульхерії. Дізнавшись про дії святого Кирила і будучи обізнаний, що послання «До самітників» набуло значного поширення поза єгипетськими скитами і дійшло навіть до Константинополя, Несторій прийшов у занепокоєння і став обурюватися на святого Кирила Олександрійського. Тоді прихильники Несторія написали два послання: одне проти послання «До самітників», а інше під назвою «Проти тих, котрі у вченні про поєднання єств у Христі або принижують Божество Єдинородного, або обожнюють людство». Про це стало відомо святому Кирилу через «шановних» і заслуговують на довіру чоловіків. Щоб з'ясувати справу і не ґрунтуватися на одних непорозуміннях, святий Кирило вирішив звернутися з посланням до Несторія. Тут він зазначає причини появи його послання «До самітників». Воно було справою необхідності: збентеження у вірі від повчань Несторія, невдоволення ними, що висловлювалися Кирилом від усіх Церков Східних і, нарешті, запит папи Целестина з єпископами з Риму, куди проникли чутки про нове вчення, – все це змусило Кирила перервати мовчання. «Замість того, щоб мене ганьбити, – радить на завершення святий Кирило Несторію, – краще б тобі виправити свої слова, щоб припинити спокусу у Вселенській Церкві. Повір, що найкращим засобом у цьому випадку буде сказати спокусливим слово, назвати святу Діву Богородицею, щоб ми і всі інші могли у світі та єднанні здійснювати громадське богослужіння». У відповідь на це послання святого Кирила Несторій для пояснення між ним та патріархом Олександрійським обирає пресвітера Лампона; останнього він відправив із листом від свого обличчя; заключні рядки листи говорили: «Досвід покаже, який буде плід для нас від наполегливості найблаговіжнішого пресвітера Лампона». Таким «плодом» було друге послання 215 святого Кирила Несторію, яке є піднесеним богословенням про догмат втілення Слова Божого. Зворушливий висновок послання: «Пишу до тебе ці слова, – каже святий Кирило Несторію, – спонуканий любов'ю у Христі, і як брату раджу тобі і благаю перед Богом і святими Ангелами Його однаково з нами мислити і вчити, щоб зберігся світ церковний і щоб союз однодумства і любові був нерозривний. Вітай братію, що при тобі; тебе вітає браття, що є зі мною». Несторій відповів і на друге послання святого Кирила особливим посланням, в якому замість свідомості своїх помилок і готовності виправити їх, навпаки, відстоює своє лжевчення і навіть у словах, сповнених гордості та глузування, докоряє і закликає до виправлення самого святого Кирила. Вбачаючи всю марність зносин з Несторієм, святий Кирило вирішує звернутися за сприянням у Рим до папи Целестину (422–432 рр.); хоча він раніше й перебував у розриві з Римським єпископом 216 , але тепер, через загальноцерковне лихо, що насувається, примиряється. У посланні до папи Целестину святий Кирило описує справжній стан справ у Східній Церкві, створений Несторієм, і звідси пояснює і своє звернення до папи, і свої дії щодо Несторія. «Зізнаюся, – пише святий Кирило, – я соборною грамотою хотів довести до його (Несторія) відомості, що ми не можемо входити до спілкування з тим, хто так говорить та мислить; але перш ніж зважитися на такий розрив зносин, я захотів наперед зробити зносини з твоїм благочестям: благоволі письмово викласти свою думку про те, чи маємо нам ще мати спілкування з ним». На підтвердження своїх слів про єретичність Несторія святий Кирило посилає папі бесіди, промовлені Несторієм у церкві, зробивши заздалегідь їхній переклад. Папа Целестин засудив Несторія на Помісному Римському соборі 430 року, і відповідь його святому Кирилу була сприятливою для останнього. Папа засмутився «нечистим» вченням Несторія і знаходить собі втіху в благочестя Кирила. Ставши на ґрунт християнського терпіння, папа стосовно Несторія вважає за краще таке рішення: спочатку має подати Несторію голос застереження і тільки після цього, у разі його завзятості, «потрібно відсікти хворий член, від якого страждає не він один, а поїдається все тіло Церкви». Папа уповноважує святого Кирила оголосити Несторію від свого імені та від імені його, тата, щоб Несторій, під страхом скинення та відлучення, у десятиденний термін зрікся своєї помилки і звернувся до віри, що міститься Римом, Олександрією та всією Вселенською Церквою. Тим часом Несторій, скориставшись одним здивованим випадком канонічного характеру, звернувся до папи Целестину з посланням. Пояснивши привід, що змусив його звернутися до Римського єпископа, Несторій переходить до пояснення догматичних заворушень, що виникли у Східній Церкві; тут він недобросовісним чином викладає вчення святого Кирила про втілення Слова Божого, приписуючи Олександрійському єпископу чужі йому думки; спростовуючи Кирила, Несторій викладає своє вчення. Не отримуючи відповіді від папи, Несторій звертається до нього з другим, подібним до першого, посланням. Нарешті надійшла відповідь від папи, в якій останній, закликаючи Несторія до виправлення в його безбожності, оголошує йому, що доказом такого виправлення має служити возз'єднання з Церквою всіх, відлучених Несторієм за незгоду з ним. Для виявлення каяття Несторію, як і раніше у посланні святому Кирилу, папа призначає десятиденний термін. У той же час Целестин звернувся з великим посланням до кліру і народу константинопольського і з менш широкими посланнями до Ювеналія, єпископа Єрусалимського, Флавіана Філіппійського, Руфа Фессалонікійського і Іоанну Антіохійського, що виховувався в мості з Нестор; у цих посланнях тато викривав оману Несторія, повідомляючи про те осудження, яке належить останньому у разі його завзятості. І святий Кирило також писав деяким східним єпископам, викладаючи сутність суперечки між ним та Несторієм. Від старого Акакія Берійського, Іоанна Антіохійського та інших він отримав відповіді: у них не схвалювалося вчення, що розвивалося Несторієм, але разом з тим знаходилося прохання не доводити справу до відкритого розриву. Після угоди з Римом святий Кирило надіслав отримане від папи послання до Несторія з посланням від імені Олександрійського собору, в якому від Несторія вимагалося письмове з клятвою зречення від його помилки. Це послання закінчувалося знаменитими в історії несторіанства анафематизмами, числом дванадцять, що викладають спірні пункти між святим Кирилом і Несторієм щодо втілення Сина Божого 217 . Патріарх Антіохійський Іоанн, друг Несторія, радив останньому підкоритися і прийняти слово Богородиця. Несторій урочисто заявив, що він готовий визнати найменування Богородиця, оскільки народжена від Діви людина Ісус був з'єднаний з Богом Словом. Але проти анафематизмів святого Кирила він повстав з усією рішучістю; у особливому творі Несторій за пунктами, також у числі дванадцяти, представив свої спростування анафематизмів; тут, за нестачею богословських знань, Несторій висловив явно єретичні думки, що відштовхнуло від нього і деяких його прихильників. Під час цього обміну посланнями святого Кирила Олександрійського, Несторія та папи Целестина між собою, несторіанські хвилювання глибоко схвилювали віруючих, які розділилися на дві сторони: одна трималася вчення, визнаного потім на ІІІ Вселенському соборі православним, інша ж стояла за несторіанську єресь. До перших належали помісні Церкви, члени яких у IV столітті були поборниками Нікейського символу. У дні запеклих аріанських заворушень головним противником цієї єресі була Олександрійська Церква, керована своїм архієпископом святим Афанасієм. І тепер, за несторіанських суперечок, головним захисником православ'я, як бачимо, був святий Кирило, патріарх Олександрійський. Отці Єгипетської Церкви заявляли на ІІІ Вселенському соборі: «Від єпископів Єгипетських вимагати звіту у православній вірі зайва справа. Бо кожному очевидно, що ми дотримуємося віри найсвятішого Кирила». Таких отців, що примикали до святого Кирила, було на ІІІ Вселенському соборі п'ятдесят. Церква Римська і тепер, як раніше за аріанських хвилювань, приєднується до Церкви Олександрійської. Те саме має сказати про Фессалоніку, Македонію, Іллірик і Єрусалим. Нарешті, за днів аріанства ревними захисниками Православ'я були ченці, і під час несторіанських рухів ченці, починаючи з Константинополя, всюди, тримаючись православ'я, ставляться до несторіанства, як до ненависного і богохульного вчення. Щодо прихильників Несторія помічається таке саме явище: за нього боролися ті ж країни і церкви, які боролися за аріанство. Антіохія Сирійська, гніздо аріанства, була тим самим і по відношенню до несторіанства. Усі вожді несторіанського руху вийшли звідси, Іоанн, архієпископ Антіохійський, оголошуючи себе другом Несторія і назвавши при цьому найвидатніших єпископів свого округу, зауважує про них, що вони теж ставляться до Несторія «з любов'ю» і вважають його справу «своєю власною справою». Раніше з Константинополя «розкидалися мережі для уловлення прихильників (аріанському) безбожності». Несторій з Константинополя теж з успіхом набував собі прихильників, і тут він користувався з боку деяких такою любов'ю, що навіть після його вигнання, що послідував за соборним осудом, народ, по смерті його наступника по кафедрі Константинопольської Максиміана, вигукував: «Нехай буде Несторій знову єпископом у столі!» Сторону Несторія тримають єпископи Іраклійські, багато Сирійські, Азійські та Понтійські; взагалі, можна сказати, що Азія схилилася до несторіанської єресі, як раніше схилилася до аріанської. Зазначена відмінність православних і несторіан у поглядах на догмат втілення або, точніше, на поєднання єств у Христі Ісусі коренилася у різному вирішенні ними основного питання щодо віри до знання. Захисники православного вчення проти несторіан примикають тут до поглядів святого Афанасія Олександрійського, святого Василя Великого і святого Григорія Богослова – у дослідженні питань віри розуму має бути межа, бо віра вища за розум. «Навіщо, – питає святий Кирило, – мені дбайливо досліджувати Писання, а не мудрувати у простоті серця згідно з ним?» Стосовно найсвятішої та найбільшої таємниці нашого спасіння – таємниці втілення Слова Божого, – той же святий отець зауважує: «Прийми милосердя Батька, який дарував нам власного Сина. Не досліджуй, прошу, цієї справи. Воно не піддається розуму язичницької мудрості і звичайному розумінню – чуже до того й іншого». «Яка необхідність пропонувати всім ці питання (про втілення), такі витончені та потаємні? Чи не більше б користі ми принесли людям поясненням морального вчення, коли ми ще не здатні з належною вірністю проникати в догматичне вчення?» Подібних думок тримався і папа Целестін. У пошуках про віру тато закликає до надзвичайної обережності: «Треба більше боятися і не високомудрувати, заглиблюючись у пошуки; не повинно, як сказано, досліджувати предметів вищих себе». Щодо істини втілення Слова Божого папа забороняє будь-які дослідження розуму: «Нехай, – каже він, – усунеться питання про народження (Христа), яке кожен істинно віруючий повинен вирішити у простоті серця, бо хто наважиться випробувати Бога?» Інший видний захисник Православ'я і прихильник святого Кирила Феодот, єпископ Анкірський, закликає розум до мовчання, побачивши істину втілення Христового: «Не питай мене, – повчає він, – про образ чудес Божих, бо скажу тобі: чудеса показують тільки, що сталося», а знати образ. Не запитуй: «Як Бог перебуває Богом і стає людиною? Вір чуду і не відчувай розумом того, що відбулося». Не таких поглядів, але зовсім зворотних, трималися несторіани: вони посилювалися осягнути велич Божу способом людського дослідження. Бачачи себе засудженим Римом та Олександрією, Несторій єдиним виходом зі свого скрутного становища вважав скликання Вселенського собору до розгляду спірного питання. Того ж хотіли і деякі із захисників Православ'я. Тому в листопаді 430 року імператор Феодосій II від себе та від імені західного імператора видав наказ про скликання собору в Ефесі, як місті, де Божа Мати в останні роки Свого життя мала місце. Часом відкриття собору призначалася найближча П'ятидесятниця. Кожен із митрополитів повинен був взяти з собою на майбутній собор таку кількість єпископів, яку знаходив необхідним, узгоджуючи з потребами митрополії, щоб на місці залишалася необхідна кількість єпископів для виконання архіпастирських обов'язків. Спостереження за «благопристойністю» чи перебігом справ на соборі, без права втручання у дослідження членів собору про догмати, імператорським указом доручено було придворному сановнику Кандідіану. З протилежними поглядами і намірами з'їхалися в Ефес єпископи єретичні та єпископи православні. Несторій та його однодумці скликання собору зрозуміли, як дозволити зробити «новий перегляд церковного вчення»; святий Кирило та його прихильники, навпаки, розуміли, що питання про втілення Сина Божого – справа віри, а не розуму. Несторій прибув до Ефесу невдовзі після Великодня (19 квітня) з шістнадцятьма єпископами та зі своїм другом вельможею Іринеєм. Святий Кирило Олександрійський з'явився на собор із п'ятдесятьма єпископами, безліччю мирян і ченців, маючи при цьому повноваження від папи Целестина. Около сорока епископов было у Мемнона, митрополита Ефесского. Від Африканської Церкви був жодного представника внаслідок навали вандалів; лише Капріол, єпископ Карфагенський, написав послання, просячи батьків собору не запроваджувати жодного нововведення. Папа Целестин як представники і своїх і «всього західного собору» відправив на собор до Ефесу двох єпископів і одного пресвітера з наказом ним керуватися судженням Кирила Олександрійського. Проте представники папи не встигли до початку собору. Проте зібралося близько двохсот єпископів. Кандидіан, дотримуючись даної йому імператором інструкції, розпорядився, щоб усі ченці та прийшли миряни залишили Ефес і щоб жоден єпископ не залишав міста ні в якому разі, доки не закінчаться засідання собору. Тим часом друг Несторія Іоанн Антіохійський з єпископами свого округу все ще не був, через труднощі скликати єпископів, які не могли виїхати раніше закінчення пасхального тижня, частково внаслідок сум'яття в його місті, викликаного нестачею провізії і, головним чином, через поганий стан доріг через дощі. Так минуло шістнадцять днів після терміну, призначеного імператорським указом для відкриття собору. Святий Кирило, який прийняв головування на соборі, вирішив відкрити останній, не чекаючи Іоанна Антіохійського. Святий Кирило так діяв з ревнощів про славу Богоматері, на виконання точної вимоги імператорського указу розглянути справу без усякого зволікання і після сповіщення двох сирійських єпископів, посланих уперед Іоанном: «Пан єпископ Іоанн, – доповіли вони, – повелів сказати: Несторія і однодумних з ним єпископів тричі через особливу депутацію, що складалася з єпископів, запрошували на собор: вперше перед відкриттям собору, а другий і третій – після відкриття. Перша депутація отримала від Несторія двозначну відповідь: «Подивлюся і, якщо мені потрібно буде прийти, прийду»; друга і третя депутації були навіть допущені до Несторія. 22 червня 431 року під головуванням Олександрійського патріарха Кирила в головному храмі Ефеса відкрився собор не менше ста шістдесяти єпископів, головним чином Олександрії, Єгипту, Єрусалиму, Палестини та Іллірика; шістдесят вісім єпископів, прихильників Несторія, заявили протест проти відкриття собору до прибуття Іоанна Антіохійського; цей протест підтримував і урядовець імператора Кандідіан. Але коли він з'явився на собор, то батьки попросили його, прочитавши їм царського указу про права і обов'язки собору, піти. При вирішенні питань, порушених несторіанством, отці собору за керівний початок взяли вчення символу Нікейського, який не раз прочитувався на соборі, причому батьки собору навмисне ухвалили зберігати Нікейський символ в цілковитій цілості: «Святий собор визначив, – читаємо в діяннях III Вселенського собору, іншу віру, крім певної святими отцями, що зійшлися в Нікеї». З прочитання Нікейського символу відкрилося перше засідання отців III Вселенського собору; за ним було читання другого послання святого Кирила до Несторія, зустрінуте отцями собору високими знаками схвалення за його згоду з Нікейським символом. Прочитано було листа Несторія у відповідь святому Кирилу, причому отці промовили анафему як автору листа, так і його вченню. Серед інших, читаних на першому засіданні собору, документів було оголошено і третє послання святого Кирила Несторію, що містить так звані «анафематизми»; воно теж схвально було прийнято собором. Потім, на пропозицію святого Кирила, було вирішено розпитати деяких єпископів і про усні бесіди Несторія; повідомлення єпископів, яким довелося мати розмову з Несторієм в Ефесі, не залишали сумніву, що Несторій богохульно думав про Божественну гідність Викупителя. Для більш ретельного з'ясування православного вчення про поєднання єств у Христі Спасителі читаний був особливий звід висловів з творів, шанованих всією Церквою отців: святого Петра, єпископа Олександрійського, святого Афанасія Великого, Юлія, папи Римського, святого Фелікса, святого Фелікса святого Кіпріана Карфагенського, Амвросія, єпископа Медіоланського, Григорія Богослова, Василя Великого, Григорія Ніського, Аттика, єпископа Константинопольського, Амфілохія, єпископа Іконійського. Потім отці собору знайшли необхідним із цими витягами з творів отців зіставити вилучення з творів Несторія; останні викликали загальне несхвалення. Вирішивши спірне питання про поєднання єств у Христі в тому сенсі, що «дві єства - Боже і людське - з'єднані в Христі нероздільно і незлиття», отці III Вселенського собору в тому ж першому засіданні вирішили і питання про скинення Несторія. Батьки собору склали наступний вирок: «Оскільки нечестивий Несторій, крім іншого, не захотів коритися нашому запрошенню і не прийняв посланих від нас найсвятіших і благочестивіших єпископів, то ми змушеними знайшлися дослідити нечестиве його вчення. Відкривши ж частиною з його листів, частиною з інших творів, частиною з бесід, які він нещодавно мав у цій митрополії (тобто Ефесі) і які підтверджені свідками, що він і мислить і проповідує нечестиво, ми змушені були, на підставі канонів та послання святішого отця і співслужителя нашого безпископа, неслужителя нашого Целестина гірких сліз, таке визначення: Господь наш Ісус Христос, на Якого він вивергає хули, вустами цього святішого собору визначає: позбавити його єпископського сану і відлучити від церковного спілкування». Вирок соборний другого дня оголошено був Несторію у такій формі: «Святий собор, зібраний благодаттю Божою, за наказом найблагочестивіших і найхристолюбніших наших імператорів, у митрополії Ефесі, Несторію, новому Юді. Знай, що ти, за нечестиві твої проповіді та опір канонам, 22-й день поточного місяця червня, на підставі церковних правил, повалений святим собором і позбавлений церковного ступеня». Цей вирок підписали понад двісті єпископів 218 . Після засудження Несторія собор повідомив про це Константинополь особливим посланням, адресованим Константинопольським клірикам та економам Константинопольської церкви; складено і послано було від імені собору і донесення імператору, де, з викладом ходу соборних занять, знаходилося прохання, щоб імператор наказав винищити в церкві все вчення Несторієве, книги його - де вони знайдуться - спалити, і всім, хто наважився б наслідувати вчення Несторія,. Слідом за цим посланням до імператора надійшло донесення від Несторія, де містяться звинувачення на собор святого Кирила і де Несторій виправдовує своє ставлення до собору, що їм ганяється. Тим часом 27 червня прибув до Ефесу Іван Антіохійський з чотирнадцятьма східними єпископами. Від православних єпископів Іоанну була послана назустріч особлива депутація для схиляння його на бік рішення собору, що вже відбувся, але Іоанн депутації не прийняв. На другий день після прибуття Іоанн склав свій собор, на якому було не більше сорока трьох єпископів. Собор цей, відомий під сумним найменуванням «Відступницького», скинув Кирила Олександрійського та Мемнона, єпископа Ефеського, як «заражених невиліковною хворобою»; інших же єпископів, однодумних Кирилу, відлучив лише від спілкування, поки вони на знак каяття не виголосять засудження на «єретичні» анафематизми Кирила Олександрійського. Про визначення свого собору Іоанн і його зчленовані відправили повідомлення імператору, імператрицям, кліру, народу і сенату Константинопольському. У всіх цих листах Іван доводить правоту своїх дій і звинувачує Кирила. Дізнавшись про діяння Іоанна, Кирило і Мемнон знову запрошують побратимів єпископів на собор для звинувачення Іоанна у незаконних діях, оскільки Іоанн не запросив на свій собор звинувачених останнім єпископів. На собор прибули 10 липня і легати Римського папи, що уповільнили в дорозі. Ознайомившись із діяльністю собору під головуванням святого Кирила, вони стали на бік православних. Собор тричі запрошував Іоанна Антіохійського на свої засідання, щоб він довів справедливість його звинувачень на Кирила, але Іоанн відмовився, чому собор Вселенський вирішив відсікти Іоанна та його прихильників від церковного спілкування і дати знати про це імператорам. Так у Ефесі утворилися дві ворожі сторони єпископів, які загрожували одна одній і відлучали одна одну. Щоб з'ясувати справжнє становище справи перед імператором, якому вона була представлена ​​в несприятливому світлі для православних Кандидіаном, що тримали бік єретиків, православні єпископи послали імператору прохання: відкликати Кандидіана і дозволити п'ятьом з них особисто з'явитися до двору. До цього листа були приєднані діяння собору, переглянуті святим Кирилом. Але Кандидіан закрив усі шляхи до Константинополя, щоб послання не дійшло за призначенням. Тоді отці собору вручили жебраку послання єпископам і ченцям Константинополя із зображенням ходу соборних справ і сором, які зазнають православні в Ефесі. Жебрак проніс листа до Константинополя в ціпку. Після отримання послання у столиці почалося сильне збудження, головним чином монастирях: мешканці останніх, зі співом антифонів, вирушили до палацу імператора. Серед ченців найвидатнішим був преподобний Далмат. Протягом сорока восьми років він був безвихідно в затворі, не залишаючи його навіть тоді, коли сам імператор просив його брати участь в урочистих хресних ходах з нагоди землетрусу. Божественний голос звелів тепер преподобному покинути затвор. Преподобний Далмат та інші були допущені до імператора. Великий подвижник показав йому послання з Ефесу, виклав скарги православних і запитав: чи краще приєднуватися до одного нечестивця, ніж у багатьох єпископів, розсіяних по всесвіту і представлених своїми побратимами до Ефесу? «Співучасники Несторія, – говорив преподобний, – у багатьох приходять (до Константинополя) і йдуть беззаперечно, а православні єпископи у стисненні». Зворушений Феодосій дав обіцянку викликати до Константинополя довірених від собору. Імператор справді незабаром дотримався своєї обіцянки, і єпископи, послані від православної сторони, з'ясували імператору і взагалі в Константинополі становище, що склалося в Ефесі, так що справа наближалася до остаточного рішення на користь Православ'я і святого Кирила. Але в цей час прибув до Константинополя сильний зв'язки при дворі прихильник і друг Несторія та Іоанна вельможа Іриней. Він добився перегляду справи. І в результаті святий Кирило і його побратими єпископи були звинувачені, як робили все «самовладно і протизаконно, і тому вони підлягають відлученню від Церкви та іншим покаранням». Вже підготовлено папір для підпису імператору, і лише прибуття домашнього секретаря Кирила Івана, який зумів відновити зганьблену правду, зруйнувало підступи Іринея настільки, що думки сановників, які переглядали справу, розділилися. Імператор, який, очевидно, втратився серед цих взаємних звинувачень і донесень, вирішив для умиротворення тих, хто сперечається, скинути Несторія, святого Кирила і Мемнона. З таким указом він і посилає до Ефесу комітта Іоанна, призначеного на місце Кандидіана, з дорученням, крім того, зробити те, що він визнає корисним щодо віри. Іоанн нічого не міг зробити в Ефесі через велике сум'яття, що там панував; взаємна жорстокість сторін була така сильна, що Іван не домігся примирення. Він ув'язнив святого Кирила, Мемнона і Несторія і доніс імператору про безуспішність своєї місії. Нарешті імператор, схиляючись до загальних прохань, влаштував у Халкідоні нараду з шістнадцяти єпископів, які прибули сюди з Ефесу (по вісім від сторін, що змагалися). На цьому нараді, веденому в присутності імператора, відкрилася можливість отцям православного собору довести істинність постанов останнього і свою правоту. Завдяки цьому, ще до розпуску наради, в Ефесі було отримано наказ звільнити з відновленням у колишніх правах святого Кирила та Мемнона; Несторій «звільнявся в місце свого колишнього перебування, тобто в Антіохію, звідки прибув на престол Константинопольський». Через деякий час єпископи, що засідали в Халкідоні, були переведені до Константинополя; православним єпископам, потім, наказано було обрати наступника Несторію; був обраний і висвячений Максиміан, інок відлюдницького та нечестолюбного характеру. Щодо Несторія було видано наступний декрет до Ісидора Преторіаніту, префекту і консулу: «Хоча відомо, що ми займаємося громадськими справами, однак до не меншої турботливості з нашого боку належить утвердження кафолічної віри; охороною віри ми сподіваємося служити благу суспільному. Тому, коли Несторій, колишній пастир Кафолічної Церкви, а тепер зрадник вірі, вдався в таке страшне злочестя, необхідно, щоб він зазнав і суд нашої світлості і отримав покарання, гідне його поведінки, за те, що відкиданням законів високоповажної Церкви став винуватцем жахливої ​​єресі; і як він пошкодив віру тих, яких схилив до участі у зраді, то й має взяти на себе провину чужої зради. Тому ти, за своєю владою і з властивим тобі правом, нехай накажеш згаданого Несторія, за виявлене ним безбожність, піддати повсякчасному вигнанню в Петру 219 , а весь маєток його передати Константинопольській Церкві для множення скарбів того священного місця, обряди якого він порушив. Бо таким чином у душах людей збережеться благолепність до найсвятішої віри і, утвердивши благочестя, процвітає благоденство нашої імперії». Іншим єпископам наказано було повернутися до своїх країн і міст. Святий Кирило повернувся до Олександрії 30 жовтня і був прийнятий паствою з найбільшим захопленням і честю. Несторій з Петри через деякий час переміщений був у віддалений Єгипетський оазис Ібіс; тут він був узятий у полон кочівниками; відпущений ними, він невдовзі помер у досконалій невідомості від старості та виснаження. На послідовників Несторія було споруджено жорстоке гоніння; вцілілі від нього бігли до Персії, де протягом багато часу користувалися особливим заступництвом держави. Так вирішилися до торжества Православ'я бурхливі дебати, підняті Несторієм і що схвилювали весь християнський світ. Але, на превеликий жаль, це торжество був внутрішнім примиренням ворогуючих сторін. Єпископи, з Іоанном Антіохійським на чолі, відбувши з Ефесу, склали на шляху, у Тарсі, а потім і в Антіохії, собор, на якому було вирішено протестувати проти скинення Несторія; причому було підтверджено визначення, що відбулося в Ефесі, про скинення святого Кирила. Тільки неодмінна воля імператора, щоб «суперечки були припинені і оселився мир Господній», зупинила розбрат; кінець ворожнечі поклала згодом діяльність того ж святого Кирила 220 , цього великого борця за праву віру і мудрого ревнителя церковного світу. Згадка IV Вселенського Собору (здійснюється Православною Церквою 16 липня) Вселенський собор Ефеський не поклав кінця розбрату про Особу Боголюдини, не примирив несторіанствуючих і православних. Але незабаром, однак, у тридцятих роках V століття, це примирення досягається за допомогою унії, тобто єднання, що майже припинило, було поділ церковний. Імператор Феодосій Молодший, бачачи, що собор Ефеський не досяг умиротворення церковного, відразу після собору звернувся до Іоанна Антіохійського з вимогою увійти в спілкування зі святим Кирилом Олександрійським. Спочатку Іоанн і його прихильники хотіли відновити цей світ несправедливою ціною – ціною вимоги, щоб святий Кирило відмовився від усіх своїх творів, де їм розкривалося вчення про Особу Боголюдини: така відмова була б рівносильною запереченню догматичної діяльності Ефеського Вселенського собору, який щойно закінчився. Святий Кирило, звичайно, не погодився на це і, навпаки, звернувся до Антіохійських єпископів з лагідною і справедливою пропозицією відмовитися від єретичних (несторіанських) думок, приєднатися до рішення Ефеського Вселенського собору про скинення Несторія і визнати законним пастирем архієпископа Константинопольського Максима Несторія єфеським собором з осіб, однодумних святому Кирилові. У відповідь на це святому Кирилу, за його власними словами, «вручено було листа від Іоанна, що містить у собі не те, що слідувало, написане не як повинно було – в тоні глузування, а не угоди. Бо, – каже святий Кирило, – замість того, щоб заспокоїти мене в смутку, заподіяному попередніми подіями та їхніми (тобто Антиохійськими єпископами) власними вчинками в Ефесі, вони вважали за тимчасове вилити на мене свій гнів, породжений ніби ревністю їх до святих догматів». Але прагнучи до миру церковного, святий Кирило не переставав докладати зусиль для його досягнення. І Господь благословив труди великого архіпастиря; плодом їх було те, що Іоанн Антіохійський від усіх єпископів Антіохійського округу надіслав святому Кирилові сповідання віри, сутність якого полягала в наступному: «Ми, – писали Антіохійські єпископи, – сповідуємо, що Господь наш Ісус Христос є єдинородний Син і тіла, що Він народжений раніше віків від Батька за Божеством, а останнім часом заради нас і заради нашого спасіння від Марії Діви за людством, що Він єдиносущий Батькові за Божеством і єдиносучний нам за людством, бо в Ньому досконале поєднання двох єств. Чому ми й сповідуємо одного Христа, одного Сина, одного Господа? На підставі такого незлияного з'єднання ми сповідуємо Пресвяту Діву Богородицею, тому що Бог-Слово втілився і став людним і в самому зачатті з'єднав із Собою храм, від Неї сприйнятий. Відомо, що богослови одні з євангельських і апостольських висловів про Господа визнають спільними, як ті, що належать одній особі, інші ж, через відмінність двох єств, приймають окремо, і ті з них, які пристойні Богу, відносять до Божественності Христа, зневажливі ж до Його людства. Наприкінці послання знаходилося анафематування Несторія та його вчення із заявою про прийняття у спілкування Максиміана. Це сповідання Іоанна та однодумних з ним єпископів святий Кирило Олександрійський прийняв як дар із неба і визнав його цілком православним. Світ церковний почав оселятися, і почали затихати чвари, як видно з наступних висловів послання Іоанна Антіохійського в 437 році: «Всі єпископи Сходу (тобто Антіохійського округу), як і єпископи всього світу, засудили Несторія і погодилися на його скинення. Ми зробили та оголосили, що належало, ось уже чотири роки. Усі єпископи приморські погодились і підписалися. Єпископи другої Фінікії, кілікійці зробили це минулого року; араби через свого єпископа Антіоха; Месопотамські країни, Озраєни, Євфрата та друга Сирія схвалили все те, що ми зробили. Ми вже давно отримали (сприятливу) відповідь з боку ісаврійців; всі єпископи першої Сирії підписалися з нами». Однак, при крайній напрузі церковного життя біля питань, порушених несторіанством, унія не могла не зустріти засудження з боку деяких, невдоволених нею, і в Олександрії, і в Антіохії. Особливо небезпечні були для церковного світу ті противники угоди церковної між Олександрією та Антіохією, які вийшли з лав шанувальників святого Кирила. Це були предтечі монофізитської єресі, що незабаром з'явилася. Вони вважали зрадою Православ'ю спілкування святого Кирила з Іоанном Антіохійським і бачили єресь у навчанні святого Кирила про дві природи у Христі. Святий Кирило все зробив зі свого боку, щоб «змусити замовкнути ворогів з-поміж своїх колишніх друзів». Він, застосовуючись до їхніх поглядів, не втомлювався пояснювати, що вченням про два єства в Христі не виключається вчення про їхнє з'єднання. Але наполегливі в своїй помилці, колишні друзі святого Кирила не слухали його роз'яснень і умовлянь, і великий ієрарх зійшов у могилу, не маючи впевненості, що унія, що відбулася, на його велику радість, буде міцна. Чим далі йшов час, тим більше зростала кількість прихильників та захисників унії, що ще сильніше озлоблювало її ворогів, що вийшли з рядів колишніх шанувальників святого Кирила. Незважаючи на свою численність, вони поводилися стримано, поки живий святий Кирило, який користувався високою повагою в Церкві. Але з його смертю стан справ змінився. Вороги унії з олександрійців почали відкрито та посилено діяти проти неї в ім'я Православ'я, а насправді в ім'я свого єретичного вчення, відомого в історії Церкви під ім'ям монофізитства222. Головним представником монофізитської єресі був Євтихій – архімандрит одного монастиря у Константинополі. У дні III Вселенського собору Євтихій показав себе ревним прихильником святого Кирила Олександрійського у боротьбі з єрессю Несторія: «Коли Несторій чинив опір істині, Євтихій став правду». Така діяльність Євтихія заслужила йому на повагу святого Кирила: після III Вселенського собору святий Кирило надіслав Євтихію екземпляр опису діяльності собору, що тільки що закінчився. Але Євтихій, як і всі олександрійці, що чинили опір унії, шанував святого Кирила тільки як борця за Православ'я проти Несторія; діяльність ж святого отця під час та після унії він вважав помилкою, якщо не зрадою православ'ю. Євтихій тому не визнавав творів, написаних знаменитим Олександрійським архієпископом з метою підготовки унії і для захисту її. У цих творах розвивалася і посилено стверджувалася думка про дві природи в Особі Господа Ісуса Христа, що цілком суперечило єретичним монофізитським поглядам Євтихія, який навчав: «Після втілення Бога Слова я поклоняюся одному єстві – природі Бога, що втілився» і в людині; «Сповідую, що Господь наш складається з двох єств насамперед з'єднання, а після з'єднання сповідую одне єство». Потрібно зауважити, що ці вислови зустрічаються у святого Кирила Олександрійського, який сам запозичив їх із писань святого Афанасія Олександрійського; таким чином, вони не є винаходом Євтихія, але взяті ним із творів святого Кирила без зв'язку з його іншими поглядами і тому мають єретичний характер, якого не мають на своєму місці. Проте, та обставина, що наведені вислови зустрічалися у творах святого Кирила, надавало вигляду істинності єретичного вчення монофізитів і залучало до нього багатьох послідовників з числа недалекоглядних християн. Справу про Євтихію підняв відомий боротьбою з Несторієм Євсевій, єпископ Дорілейський 223 . На одному із соборів єпископських, настільки частих у давні часи, і цього разу зібраному в Константинополі в 448 році, Євсевій зробив заяву, що Євтихій, архімандрит найвідомішого монастиря в Константинополі, єретично, незгодно з переказом апостольським таїнстві спокути. В особливій записці, поданій з цією заявою Флавіану, архієпископу Константинопольському, і собору єпископів, Євсевій писав між іншим: «Я просив Євтихія, пресвітера і архімандрита, щоб він не вдавався до такої поразки почуттів, сп'яніння мислення і несамовитості. єретиками тих отців, які вважаються серед святих; але він, маючи нестримні вуста і неприборкану мову, не перестає заперечувати благочестиві догмати православ'я. Благаю і прошу вашу святість: не залишіть поза увагою моє прохання, але накажіть Євтихію, пресвітеру та архімандриту з'явитися на Святий ваш собор і захищатися в тому, в чому я звинувачую його. Я готовий викрити його, що він удавано носить ім'я православного і зовсім далекий від православної віри». Не бажаючи оприлюднювати справу і не вважаючи в той же час можливим залишити заяву Євсевія поза увагою, Флавіан, голова собору, запропонував Євсевію порозумітися з Євтихієм келейно. Але виявляється, Євсевій не раз і не два ходив до Євтихія для умовляння і марно; тепер же, рішуче заявив Євсевій, «неможливо, щоб я після того, як часто ходив і не міг переконати його, знову вирушив до нього і почув лихі слова». Бачачи непохитність Євсевія, собор знайшов себе змушеним відправити до Євтихія депутацію з пресвітера Іоанна та диякона Андрія; Депутація мала представити Євтихію записку Євсевія Дорілейського і запросити архімандрита на собор для пояснення. Повернувшись від Євтихія, депутація заявила собору таке: «Ходили ми до нього в монастир, прочитали обвинувальну записку, вручили йому копію з неї. Оголосили йому обвинувача і сповістили, що його викликають виправдовуватись перед вашою святістю. Він йти і виправдовуватися зовсім відмовився, говорячи, що в нього визначено і як би законом належить від початку ніколи і нікуди не відлучатися від свого братства, а жити в монастирі, як у труні. Він просив нас повідомити вашу святість, що нібито боголюбезний єпископ Євсевій, що був здавна ворогом йому, через ненависть і неприязнь звів на нього це звинувачення. Він стверджував, що готовий погодитися з викладом святих отців, які складали собор у Нікеї та Ефесі, і обіцяв підписати їх тлумачення. Після втілення Бога Слова, тобто народження Господа нашого Ісуса Христа, він поклоняється одній природі, природі Бога, що втілився і влюдився. Що Господь наш Ісус Христос складається з двох єств, що з'єдналися іпостасно, цього він не зустрічав у викладах святих отців, і якщо трапиться йому в когось вичитати щось подібне, він не прийме цього, тому що Божественне Писання є вищим за вчення батьків. Він сповідав, що Той, хто народився від Діви Марії, є досконалий Бог і досконала людина, яка не має плоті, єдиносущої нам». «Вислуханих свідчень, – сказав Євсевій після доповіді депутації, – достатньо для з'ясування того, яку безбожну думку, неприємну викладам святих отців, має Євтихій. Я прошу викликати Євтихія знову сюди». Вирішено було відправити до Євтихія другу депутацію, до якої увійшли два пресвітери - Мамма і Феофіл; депутатам вручено була визовна грамота, яка закликала Євтихія з'явитися на собор «без жодного зволікання». З доповіді собору цієї другої депутації видно, що Євтихій двічі відмовляв депутатам у прийомі під приводом хвороби, і лише завдяки своїй наполегливості депутація досягла потрібного побачення. «Увійшовши (до Євтихії), – казали депутати, – ми подали йому писаний папір; він звелів читати її при нас і після того, як вона була прочитана, сказав: "Я поклав за правило - не виходити з монастиря, крім смертної потреби; святий собор і боголюбезний єпископ бачать, що я старий і кволий, нехай архієпископ і собор роблять зі мною, що в мене тільки, бо я прошу тільки прошу! ухвалено не виходити з монастиря“». Вислухавши цю заяву, собор визначив: «Треба втретє переконувати Євтихія, щоб він прийшов на цей святий собор; якщо він не виконає цього, то сам себе звинуватить». Третя депутація складалася з пресвітерів і зберігачів судин, Мемнона та Єпіфанія та диякона Германа. З цими особами Євтихію знову відправлено було викликову грамоту, в якій говорилося: «Ти знаєш, що визначено святими канонами проти неслухняних і не хочуть з'явитися для виправдання, коли буває до них уже третій виклик. Поспіши прийти наступного дня вранці, тобто четвертого дня тижня, сімнадцятого дня місяця листопада». Напередодні цього дня до отців собору з'явилася депутація від Євтихія в особі архімандрита Авраамія та трьох дияконів. Архімандрит доповів собору про нездоров'я Євтихія і викликався було дати деякі пояснення за хворого. Архієпископ Флавіан обіцяв чекати на одужання Євтихія, а пропозицію архімандрита відхилив. 17 листопада третя депутація, яка повернулася від Євтихія, передала отцям собору таке прохання останнього: «Прошу благати пана архієпископа і святий собор, щоб вони дали мені відстрочку на цей тиждень, а наступного тижня, якщо завгодно Богові, я прийду і буду виправдовуватися перед Господом. Прохання було прийнято до уваги – архієпископ Флавіан від імені собору вирішив: «Ми даруємо (Євтихію) відстрочку, яку він просить. Якщо ж, попри свою обіцянку, Євтихій не з'явиться на другий день наступного тижня (22 листопада), то остаточно буде позбавлений і пресвітерського сану та начальства над монастирем». Настало 22 листопада. Члени собору зібралися у судовій палаті єпископії. Євтихій з'явився на собор із безліччю воїнів, ченців та служителів префекта преторії; крім того, Євтихія супроводжував силенціарій Магнус, посланий імператором для представлення собору такого визначення: «Ми дбаємо про мир святих Церков і православної віри і бажаємо охороняти віру, істинно і з натхнення Божого викладену нашими святими отцями в числі трьохсот вісімнадцятьох. Ми хочемо цього, щоб не вторглася спокуса у згадане Православ'я. А оскільки найзнатнішого патриція Флоренція ми знаємо за вірного і випробуваного в Православ'ї, то бажаємо, щоб він був присутнім на засіданні собору, оскільки йдеться про віру». «Пан Флоренція, – сказав архієпископ Флавіан з прочитання імператорського декрету, – ми всі знаємо за вірного та випробуваного в Православ'ї і бажаємо, щоб він був присутній». Після прибуття Флоренція на собор відкрився розгляд справи Євтихія. У засіданні, присвяченому Євтихії, Константинопольський собор 448 року своє рішення щодо з'єднання у Христі Ісусі двох єств засновує, головним чином, на посланні святого Кирила Олександрійського «до східних», де викладається хід унії, стверджується сповідання віри Іоанна Антіох лжедумство монофізитів: «Нехай загородяться, – каже послання, – уста тим, хто проповідує або тотожність чи злиття чи змішання Сина Божого з тілом». З інших творів святого Кирила собор керувався ще одним посланням його до Несторія, в якому з повною ясністю сповідалося вчення про дві природи у Христі. Звертаючись до суду над Євтихієм, собор намагався головним чином з'ясувати, чи згоден Євтихій із зазначеним вище посланням святого Кирила і з словами сповідання Іоанна Антіохійського, що містяться в ньому. Диякон, який читав на соборі послання святого Кирила «до східних», безперешкодно дійшов до таких слів: «Ми сповідуємо, що Господь Ісус Христос єдинородний Син Божий є досконалим Богом і досконалою людиною, що складається з розумної душі і тіла; що Він народжений перш за віки від Отця за Божеством, а останнім часом заради нас і заради нашого спасіння від Діви Марії за людством; що Він єдиносущий Батькові за Божеством і єдиносущий нам за людством; бо в Ньому відбулося єднання двох єств. Чому ми й сповідуємо одного Христа, одного Сина, одного Господа; на підставі такого не злитого з'єднання ми сповідуємо Пресвяту Діву Богородицею, тому що Бог-Слово втілився і став людним і в самому зачатті з'єднав із Собою храм, від Неї сприйнятий». На цьому місці читання послання перервано було вигуком Євсевія Дорілейського: «Євтихій не сповідує цього і ніколи не був згоден з цим, але всупереч цьому мудрував і навчав». Це виклик викликало на міркування з Євтихієм спочатку префекта Флоренція, а потім архієпископа Флавіана і Євсевія Дорілейського. Міркування привели врешті-решт до такої заяви Євтихія: «Сповідую, що Господь наш складався з двох єств раніше з'єднання, а після з'єднання сповідую одне єство». Не залишалося жодного сумніву в єретиці Євтихія. Щоб запобігти тяжким наслідкам єретиці Євтихія для Церкви, отці собору запропонували йому анафематствувати все, неприємне читаним на соборі догматам. Але Євтихій із тоном запеклості відкинув цю пропозицію. Тоді отці собору, підвівшись, виголосили: «Анафема Євтихію». Потім, після наради, зроблено було таку заяву щодо Євтихія, підписану архієпископом Флавіаном, тридцять одним єпископом і двадцятьма трьома архімандритами: «З усього – і з колишніх уже діянь, і з теперішньої власної свідомості Євтіхієва – відкривається, що він . Не засоромившись нашого переконання, не захотів погодитися з істинними догматами; тому, зітхаючи і оплакуючи досконалу його смерть, ми про Господа Ісуса Христа, Якого він лихословить, визначили відчужити його від усякої священичої служби, спілкування з нами та начальства над монастирем. Нехай усі ті, які після цього розмовлятимуть або сходитимуться з ним, знають, що й самі вони будуть винними епітимі відлучення, як ті, що не ухилилися від розмов з ним». Собор Константинопольський 448 року не поклав, однак, кінця розбрату: його не визнала Церква Олександрійська, або Єгипетська, що була осередком ворогів унії, і Церква Єрусалимська, здавна, з днів I Вселенського собору, що йшла рука об руку з Церквою Олександрійською; Церква Римська в особі папи Лева Великого поставилася спочатку не зовсім схвально до Константинопольського собору з малої поінформованості в подробицях дебатів, що відбувалися на віддаленому Сході. Константинопольський собор прийняла Церква Константинопольська і ті церкви Малої Азії та Сирії, які раніше співчутливо ставилися до унії. Не дивно, тому, що коли Константинопольський собор не зустрів потрібного співчуття у вищій світській владі, для Церкви Православної настали тяжкі часи: друзі унії, захисники правої віри, шануються ворогами православ'я, і ​​монофізити посилюються настільки ж, наскільки аріани в сумні дні ім. За такого стану справи, природно, постанови Константинопольського собору не зламали запеклої завзятості Євтихія – він вирішив, спираючись на співчуття до нього двору, розпочати боротьбу з собором і своїм архієпископом: він подав імператору Феодосію прохання, у якому просив перегляду. Водночас Євтихій відправив до Рима до святого папи Лева Великого (440–461 рр.) скаргу, що в них на Сході, тобто в Константинополі, «старанням деяких людей несторіанська єресь знову воскресає»; цим Євтихій хотів сказати татові, що на Константинопольському соборі його, Євтихія, засудили, ніби, як захисника і шанувальника святого Кирила, який присвятив себе, як бачили, боротьбі з несторіанством. У посланні у відповідь Євтихію папа Лев схвалює його благочестиву ревнощі, посилаючись при цьому на малу поінформованість у справі: «Щойно дізнаємося повніше, – пише святий папа, – про тих, нечестям яких це сталося, порахуємо за необхідне, за допомогою Божої, подбати про те, як би вже давно не дбати про те, як би вже не було. З проханням про з'ясування справи святий Лев звернувся до Флавіана, архієпископа Константинопольського: «Нехай твоє братерство, – пропонує в листі папа Флавіану, – сповістить нас докладним повідомленням про те, яка виникла у вас новизна проти стародавньої віри». Флавіан не забарився з відповіддю. Він з'ясував татові сутність лжевчення Євтихія, повідомив про підступи останнього після засудження його Константинопольським собором і просив папу зміцнити віру «благочестивого імператора». Незабаром Флавіан надіслав папі друге послання з більш докладним викладом єретичного вчення Євтихія. Відповіддю на нього і було знамените в історії Церкви «Кільцеве, або соборне послання святішого Лева, архієпископа міста Риму, писане до Флавіана, архієпископа Константинопольського (проти єресі Євтихія)»: «Улюбленому братові Флавіану Лев єпископ. Прочитавши послання твоєї любові, яке так запізнилося на наше здивування, і розглянувши порядок єпископських діянь, нарешті, ми дізналися, якою сталася у вас спокуса і повстання проти чистоти віри, і те, що раніше здавалося таємницею, тепер стало для нас явним. Таким чином, Євтихій, удостоєний, було, імені архімандрита і пресвітерського сану, виявився дуже безрозсудним і настільки великим невігласом, що і до нього можуть бути віднесені слова пророка: не хоче він навчитися, щоб робити добро; на своєму ложі задумує беззаконня (Пс.35:4–5). А що беззаконніше, як нечестиво розуміти про віру і не слідувати наймудрішим і найдосвідченішим? Але цього божевілля зазнають ті, які, зустрівши в чомусь неясному утруднення до пізнання істини, вдаються не до пророчих висловів, не до писань апостольських і не євангельського авторитету, а до самих себе, і, таким чином, не захотівши бути учнями істини, стають. Бо які міг набути успіхів у знанні Священних книг Старого і Нового Завіту той, хто не зрозумів перших слів самого стовбура і що по всьому всесвіту сповідається устами всіх відроджених, того ще не розуміє серцем цей старий. Тому, не знаючи того, що має думати про втілення Бога Слова і не бажаючи попрацювати на широкій ниві Писань, щоб спромогтися світла знання, він мав би прийняти уважним слухом принаймні те загальне і одностайне сповідання, яке сповідують усі віруючі в Бога і Отця, що вірують у Бога. Його, Господа нашого, що народився від Духа Святого та Марії Діви“. Цими трьома висловлюваннями скидаються хитрощі всіх майже єретиків. Бо коли віруємо, що Бог є і Вседержитель, і вічний Батько, то цим уже доводиться, що Син совічний Йому і нічим не відрізняє від Отця, тому що народжений від Бога Бог, від Вседержителя Вседержитель, від Вічного Совічний, а не пізніший за часом, не нижчий за владою, не різний по славі. Він же вічного Батька вічний Єдинородний народився від Святого Духа та Марії Діви. Це тимчасове народження нічого не зменшило у того божественного і вічного народження і нічого до нього не додало, але цілком віддало себе на спасіння заблудлої людини, щоб і смерть перемогти, і силою своєю розтрощити диявола, що має державу смерті (див.: Євр.2:14). Бо ми не могли б перемогти винуватця гріха і смерті, якби нашого єства не сприйняв і не засвоїв Той, Якого ні гріх не міг уразити, ні смерть утримати у своїй владі. Він зачався від Духа Святого в утробі Матері Діви, Яка як зачала Його, перебуваючи Дівою, так і народила, зберігши дівоцтво. Але якщо він не міг почерпнути точного поняття з цього чистого джерела християнської віри (тобто з символу), тому що він власним засліпленням затемнив для себе блиск очевидної істини, то звернувся б до вчення євангельського, де Матвій говорить: родовід Ісуса Христа, сина Давидового, сина Аврам; пошукав би настанови також у проповіді апостольської і, читаючи в посланні до Римлян: Павло, раб Ісуса Христа, покликаний апостол, обраний до благовістя Божого, яке Бог раніше обіцяв через ηροροκοв Своїх у писаннях святих про Сина Свого, Який народився від 1:1. з благочестивою допитливістю приступив би до книг пророчих і знайшов би обітницю Божу, дану Аврааму: і благословляться в насінні твоїм усі народи (Бут.22:17). А щоб не дивуватися про властивість цього насіння, нехай би пішов апостолу, який сказав: але Авраамові дано були обітниці та насіння його. Не сказано: "і нащадкам", як би про багатьох, але як про одне: "і насіння твоєму", яке є Христос (Гал.3:16). Нехай також прислухався б до внутрішнього слуху свого пророцтва Ісаї, який говорив: ось, Діва в утробі прийме і народить Сина, і назвуть ім'я Йому: Еммануїл, що значить: з нами Бог (Іс.7:14; Мф.1:23); прочитав би з вірою і ці слова того ж пророка: Немовля народилося нам – Син дано нам; владарювання на Його раменах, і назвуть ім'я Йому: Чудовий, Радник, Бог міцний, Батько вічності, Князь світу (Іс.9:6). Тоді не став би говорити марнослів'я, ніби Слово стало тілом так, що Христос, народжений з дівочої утроби, мав образ людини, а не мав істинного тіла (такого ж, як і тіло) Матері. Чи не тому, може, він визнає Господа нашого Ісуса Христа таким, що не має нашого єства, що ангел, посланий до благословенної Марії, говорив: Дух Святий знайде на Тебе, і сила Всевишнього осінить Тебе; тому і що народжується (від Тебе) Святе наречеться Син Божий (Лк.1: 35), тобто так як зачаття Діви була дія Божественне, то і плоть Зачатого не була від єства Зачала? Але це народження винятково дивовижне і напрочуд виняткове має розумітися не так, щоб незвичайністю народження знищилася властивість роду. Плідність Діві дарована Святим Духом, а справжнє тіло запозичене від Її тіла. І коли, таким чином, Премудрість творила Собі дім, Слово стало плоттю і жило з нами (Ін.1:14), тобто в тій плоті, яку Воно запозичало від людини і яку одушевило духом розумного життя. Таким чином, при збереженні властивостей того й іншого єства і при поєднанні їх в одну особу сприйнято величчю приниження, могутністю неміч, вічністю смертність. Для сплати обов'язку нашого єства безпристрасне єство з'єдналося з пристрасною природою, щоб один і той же посередник між Богом і людьми, людина Христос Ісус (1Тим.2:5) і міг померти по одному (природі), і не міг померти по іншому, як того і вимагало властивість нашого лікаря. Тому істинний Бог народився в справжньому і досконалому єстві істинної людини: цілковитий у Своєму, цілісний у нашому. Нашим же називаємо те, що Творець поклав у нас на початку і що Він схотів повернути нам. Бо в Спасителі не було й сліду того, що приніс у людину спокусник і що спокушана людина припустилася (в себе). І хоча Він став причетним до людської немочі, але звідси не випливає, що став учасником і наших гріхів. Він сприйняв образ раба без скверни гріха, звеличуючи людське і не зменшуючи Божественного, тому що те виснаження, яким невидимий став видимим і яким Творець і Владика всіх створінь захотів бути однією з людей, було поблажливістю Його милосердя, а чи не недоліком могущества. Тому Той, Який, перебуваючи в образі Божому, створив людину, Він же став людиною, прийнявши образ раба. Обидві єства зберігають свої властивості без будь-якої шкоди. Як образ Божий не знищує образа раба, так і образ раба не применшує образу Божого. А оскільки диявол хвалився тим, що спокушена його підступністю людина позбулася Божественних дарів і, оголившись від блага безсмертя, підпала суворому вироку смерті, а він (диявол) у своєму тяжкому становищі знайшов деяку втіху в тому, що мав учасника своєї зради, що ніби і Своїх, що ніби мав учасника своєї зради. визначення про людину, яку створив для такої честі, - то відкрилася потреба в домобудівництві таємної поради для того, щоб і незмінний Бог, Якого воля не може позбутися властивої їй доброти, виконав, за допомогою сокровенней таїнства, перше про нас визначення Своєї любові, і людина, що впала в коварство Божественний намір. Отже, Син Божий, зійшовши з небесного престолу, приходить у ці дольні (країни) світу і, не розлучаючись від слави Отця, народжується новим способом, новим народженням. Новим способом, тому що Невидимий у власному (природі) став видимим у нашому, Незбагненний благоволив стати збагненним, Предвічний почав бути в часі, Господь всесвіту сприйняв образ раба, приховавши безмірність Своєї величі, безпристрасний Бог не похитнувся стати людиною, яка може смерть померти. Новим же народженням народжений Він, тому що непорочне дівоцтво не пізнало похоті, і тим часом доставило речовину плоті. Отже, Господь прийняв від Матері єство, але не гріх. А з того, що народження це дивне, не випливає, що єство Господа нашого Ісуса Христа, народженого з утроби Діви відмінно (від нашого). Бо Той, Хто є істинним Богом, є разом і істинна людина. І якщо приниження людини та велич Божества взаємно з'єдналися, то в цій єдності немає жодного перетворення. Бо як Бог не змінюється через милосердя, так людина не знищується через прославлення. Кожне з двох єств у поєднанні з іншим діє так, як йому властиво: Слово робить властиве Слову, а тіло виконує властиве тіло. Одне з них сяє чудесами, інше підлягає стражданню. І як Слово не відпало від рівності у славі з Отцем, так і плоть не втратила єства нашого роду. Бо один і той же (про це часто треба говорити) є істинно Син Божий і істинно Син Людський: є Бог, бо на початку було Слово, і Слово було у Бога, і було Слово Бог (Ін.1: 1); є людина, тому що Слово стало тілом і мешкало з нами (Ін.1:14); Бог, бо все через Нього почало бути, і без Нього ніщо не почало бути (Ів.1:3); людина, тому що народжена від дружини, була під законом (див.: Гал.4:4). Народження тіла є виявлення людського єства; а що Діва народжує, це знамення Божественної сили. Дитина Отрочати свідчить бідними пеленами; велич же Всевишнього проголошується співом ангелів. Новонародженому людському (синові) подібний Той, Якого Ірод безбожний хоче умертвити; але Господь всесвіту є Той, Якому раболіпно вклонитися з радістю йдуть волхви. Коли Він прийшов прийняти хрещення від Предтечі Свого Іоанна, тоді, щоб не приховалося, що під покровом плоті ховається Божество, з неба загримів голос Отця: Це Син Мій Улюблений, в якому Моє благовоління (Мф.3: 17). Далі Його, як людину, спокушає диявольська підступність, і Йому ж, як Богу, служать ангельські чини. Алкати, жадати, турбуватися і спати, очевидно, властиво людині, але п'ять тисяч чоловік наситити п'ятьма хлібами, але дружині самарянской дати воду живу, від якої п'ючий не буде вже більше жадати, але немокими ногами ходити по поверхні моря і втіхою бурі приборкувати обурення хвиль, без сумніву, є. Як не одного і того ж єства діло - і плакати зі співчуття за померлим другом, і його ж, по віддаленні каменя від чотириденної могили, воскресати до життя силою одного слова; або висіти на дереві і водночас перетворити день на ніч і похитнути всі стихії; або бути пригводженим (до хреста) і в той же час відкривати вірі розбійника двері раю (багато чого замовчуємо); так не одному і тому ж єству властиво говорити: Я і Отець - одне (Ін.10: 30) і - Батько Мій більше Мене (Ін.14: 28). Бо хоч у Господі Ісусі одне обличчя Бога і людини, однак, інше те, звідки походить спільне те й інше приниження, і інше те, звідки походить спільне їхнє прославлення. Від нашого (в Ньому єства) у Нього є менше Батька людство, а від Батька у Нього є рівне з Батьком Божество. Через це єдність особи, яку має розуміти стосовно того й іншого єства, і про Сина Людського читаємо, що Він зійшов з неба, тоді як Син Божий сприйняв плоть від Діви, від якої народився; і назад про Сина Божого говориться, що Він розіп'ятий і похований, тоді як Він потерпів це не Божеством, за яким Єдинородний совічний і єдиносущий Батькові, а немічним людським єством. Звідси всі ми і в Символі (віри) сповідуємо Єдинородного Сина Божого розіп'ятим і похованим, згідно з цими словами апостола: бо якби пізнали, то не розіп'яли б Господа слави (1Кор.2:8). А коли Сам Господь наш і Спаситель, навчаючи Своїх учнів вірі через запитання, запитав: за кого люди шанують Мене, Сина Людського? і коли на їхню відповідь, що різні по-різному про це думають, Він сказав: а ви за кого почитаєте Мене? Мене, тобто Сина Людського, Якого ви бачите в образі раба та в істинному тілі, за кого ви Мене вважаєте? – Тоді блаженний Петро, ​​з натхнення згори і на користь від свого сповідання всім народам відповідав: Ти – Христос, Син Живого Бога (Мт.16:13–16). І гідно названий блаженним від Господа, і від цього перворідного Камня здобував твердість і сили та ім'я свого той, котрий за одкровенням Отця сповідав одного й того самого й Сина Божого та Христа; тому що одне з цих (найменувань), взяте окремо від іншого, не служило на спасіння, навпаки, однаково було небезпечно сповідати Господа Ісуса Христа тільки Богом, а не разом і людиною, або визнавати Його простою людиною, а не разом і Богом! По воскресінні ж Господа, яке, звичайно, є воскресіння істинного тіла, бо не інший хто воскрес, а Той же, Хто був розіп'ятий і помер, що інше робилося протягом сорокаденного Його перебування (на землі), як не го, щоб чистота віри нашої була вільна від усякого мороку? Так, Він то розмовляв з учнями Своїми, спілкувався і їв з ними, а тих з них, яких турбував сумнів, допустив торкатися Себе ретельним і навмисним дотиком, то входив до учнів Своїх, тоді як двері були замкнені, давав їм Духа Святого подихом Своїм і, так Писань, то знову показував рану в боці Своєму, виразки від цвяхів, і всі знаки недавнього страждання, кажучи: подивіться на руки Мої та на ноги Мої, це Я Сам: осяжте Мене і розгляньте, бо дух плоті й кісток не має, як бачите у Мене (Лк.24:39). І все це для того, щоб переконати, що в Ньому властивості божественного і людського єства перебувають нероздільно, і щоб, таким чином, ми знали, що (в Ньому) Слово не те саме, що тіло, і сповідували єдиного Божого Сина і Словом, і плоттю (разом). Цього таїнства віри слід вважати зовсім чужим цього Євтихія, який у Єдинородному Сині Божому не визнає нашого єства ні в приниженні смерті, ні в славі воскресіння. І не жахнувся він суду блаженного апостола та євангеліста Івана, який сказав: всякий дух, що сповідує Ісуса Христа, що прийшов у тілі, є від Бога, і всякий дух, який поділяє Ісуса, не є від Бога, але це дух антихриста (cp.: 1Ін.4: 2–3). А що означає розділяти Ісуса, як не відокремлювати від Нього людську природу і безсоромними вигадками скасовувати таїнство віри, яким одним ми врятовані? Сліпуючи ж у ставленні до природи тіла Христового, він за потреби з такою ж сліпотою буде шалени про неї в стані страждання Його. Бо якщо він не вважає хреста Господнього за примару і не сумнівається, що страждання, сприйняте за спасіння світу, було істинним (страждання), то він повинен визнати і тіло Того, смерті Якого він вірує. Нехай не каже він, що не нашого тіла був Той чоловік, Якого сам визнає страждаючим, бо заперечення істинної плоті є заперечення та страждання плоті. Отже, якщо він приймає християнську віру і не відвертає свого слуху від проповіді євангельської, то нехай розсудить, яке єство, пронизане цвяхами, висіло на хресному дереві; нехай подумає, коли воїн списом відкриє бік Розп'ятого, звідки тоді спливла кров і вода для обмивання Церкви Божою лазнею та напою чашею. Нехай послухає і блаженного Петра, який проповідує, що освячення Духом буває через окроплення кров'ю Христовою (див.: 1Пет.1:2). Нехай не мимохідь прочитає слова того ж апостола: знаючи, що не тлінним сріблом чи золотом ви викуплені від суєтного життя, відданого вам від батьків, але дорогою кров'ю Христа, як непорочного і чистого ягня ( 1Пет.1:18–19 ). Нехай не противиться і свідченню блаженного апостола Іоанна, який говорить: і кров Ісуса Христа, Сина Його, очищає нас від всякого гріха (1Ів.1: 7), і в іншому місці: ця є перемога, що перемогла світ, віра наша. Хто перемагає світ, як не той, хто вірить, що Ісус є Син Божий? Це Ісус Христос, що прийшов водою і кров'ю... не водою тільки, але водою і кров'ю. І Дух свідчить про Нього (про Христа)... І три свідчать... дух, вода та кров; і ці три ободному (1Ів.5:4–6,8), тобто дух освячення, кров викуплення та вода хрещення. Ці три становлять одне і перебувають нероздільними; жодна з них не відокремлюється від своєї єдності, оскільки Кафолічна Церква живе і процвітає такою саме вірою, щоб у Христі Ісусі не сповідувати ні людства без істинного Божества, ні Божества без істинного людства. Євтихій, відповідаючи на пункти вашого допиту, казав: „Сповідую, що Господь наш раніше з'єднання був із двох єств, а по поєднанні сповідую одне єство“. Дивуюся, що таке безрозсудне і таке нечестиве сповідання його не було засуджено ніяким докором з боку тих, хто судив (його), і що ці надто божевільні й надто погані слова залишені без уваги, як би не було вислухано нічого образливого! Тоді як стільки ж нечестиво говорити, що Єдинородний Син Божий був двох єств до втілення, скільки безглуздо стверджувати, що в Ньому є одна природа після того, як Слово плоть бути. Щоб Євтихій не став вважати думки своєї чи вірною, чи стерпною на тій підставі, що вона не була спростована ні одним вашим голосом, то переконуємо старання любові твоєї, коханий брате, очистити неосвічену людину і від цієї плями на її свідомості, якщо, за діянням милосердя Божого, справа його приступатиме (як видно з ходу соборних діянь), коли на вашу вимогу обіцявся визнавати те, чого раніше не визнавав, і заспокоїтися на тій вірі, якою раніше був далеким. Але коли він не захотів виявити згоди зрадити анафемі (свій) безбожний догмат, то ваше братство з цього уклало, що він залишається у своїй нечесті і заслуговує на вирок осуду. Втім, якщо він щиро й нелицемірно кається й усвідомлює, хоч би й пізно, як справедливо посунулась проти нього влада єпископська, або якщо він, для повного виправдання, засудить усі свої погані думки і усно, і власноручним підписом, то милосердя до виправного, як би воно не було. Бо Господь наш, правдивий і добрий Пастир, що душу Свою поклав за Своїх овець і прийшов спасти душі людські, а не занапастити, хоче, щоб ми були наслідувачами Його людинолюбства, тобто щоб грішних приборкувала правда, а тих, що звернулися, не відштовхувало милосердя. Тоді, власне, з повним успіхом захищається істинна віра, коли хибна думка засуджується своїми послідовниками. Сподіваємося на сприяння Божій допомозі, що заблукавши, засудивши неправоту свого способу думок, спасеться. Бог нехай збереже тебе в здоров'ї, любий брате!» Послання закінчувалося заявою папи: «Для вірного і неупередженого дослідження всієї справи ми відправили (на майбутній собор) замість себе братів наших – єпископа Юліана та пресвітера Рената та ще сина мого диякона Іларія. До них ми приєднали нотарія нашого Дульцитія, якого віра багато разів випробувана нами». З цієї заяви папи видно, що клопотання Євтихія перед імператорською владою про скликання нового собору було поважено. Дійсно, користуючись заступництвом недруга архієпископа Флавіана, всемогутнього міністра Хрисафія, який керував волею слабкого і безхарактерного імператора Феодосія, Євтихій домігся, що через чотири місяці після його засудження імператором оголошено було скликання нового загальноцерковного. Обличчя Боголюдини та образ з'єднання в Ньому двох єств та для перегляду визначень Константинопольського собору у справі Євтихія. Передбачалося, що новостворений собор буде Вселенським, як і собор 431 року, – на нього скликалися представники-ієрархи від усіх найголовніших церков часу. Але не такий був суд Божого промислу: в історії цей собор набув найменування не IV Вселенського, а «розбійницького» собору за його діяльність, спрямовану до торжества не Православ'я, а єретичного мудрування. Вже одна та обставина, що собор скликався за бажанням Євтихія та його прихильників, мало віщувало доброго для Православ'я та його захисників. Тому видні поборники істини православної, як, наприклад, Флавіан, архієпископ Константинопольський, і папа Лев, невдоволено ставилися до скликання нового собору, передбачаючи, які смути та заворушення він внесе до Церкви. Підстава для таких побоювань перебувала у розпорядженнях вищої світської влади, які передували відкриттю собору. Так, указом імператора усувався від присутності на майбутньому соборі проникливий ворог монофізитства блаженний Феодорит, який мав гіркі непорозуміння і суперечки зі святим Кирилом, - і усувався, звичайно, не як противник святого Кирила, а як можливий і сильний противник Евтіх; навпаки, на собор умисним указом із правом голосу закликався архімандрит Варсума з Сирії, хоча за канонами членами собору могли бути лише єпископи. Такий виняток для Варсуми робився тому, що він, як казав указ, «веде боротьбу проти деяких східних єпископів, заражених нечестям Несторія», тобто, вірніше, проти православних єпископів, яких монофізити називали несторіанами за те, що, всупереч Євтихії, вони навчали про двох. Указом імператора головування на соборі доручено було Діоскору, архієпископу Олександрійському, який приєднався до прихильників Євтихія і перебував у зв'язках з Хрисафієм 228 . Елпідію, члену імператорської ради, і Євлогію, трибуну та нотарію преторії, особливою інструкцією наказано було імператором, щоб вони стежили, «що буде зроблено святим собором в Ефесі, і не допускали жодного безладу. Якщо ж побачите, що хтось починає обурення або безладдя (на соборі) в образу святої віри, такого віддавати під варту... Ті, хто раніше судив архімандрита Євтихія, повинні бути присутніми і мовчати на соборі, не маючи звання суддів, але очікувати спільної думки всіх інших батьків, тому що нині осу. Тобто в архієпископа Флавіана з його прихильниками забиралося навіть право говорити на свій захист під страхом за порушення імператорської волі потрапити під варту. Інструкція закінчувалася вказівкою на те, що Єлпідію з Євлогієм давалася в розпорядження військова сила, а через них вона надходила на служіння монофізитним, які переважали на соборі. Ці передсоборні розпорядження імператора поклали його послання до самого собору. Послання так пояснювало причини скликання собору і вказувало таку спільну мету його діяльності: «Оскільки боголюбезний єпископ Флавіан захотів порушити якесь питання про святу віру проти шановного архімандрита Євтихія і, скликаючи пораду, почав щось робити, то ми, ставлячись кілька разів до цього. перешкодити збудженому безладдя, будучи досить переконаними у православній вірі, відданій нам святими отцями, що були в Нікеї, і затвердженою святим собором, що був у Ефесі. Але хоча ми й багато разів переконували цього благочестивого єпископа залишити таке дослідження, щоб це не стало причиною заворушень у всьому всесвіті, проте він не заспокоївся. Розсудивши, що небезпечно без вашого святого собору і без предстоятелів святих церков зробити таке дослідження про віру, ми вважали за необхідне зібратися вашої святості, щоб ви вирвали весь диявольський корінь зі святих церков і викинули нечестивого Несторія, що ревнують про богохульство, чи сприятливих православних і вірних. непохитною, тому що вся наша надія та фортеця нашої імперії залежать від православної віри в Бога та від ваших святих молитов». За таких несприятливих умов для захисників православної істини собор відкрився в Ефесі 8 серпня 449; засідання його відбувалися у храмі Пресвятої Діви Марії, як і засідання ІІІ Вселенського собору. Число батьків собору коливається між ста двадцятьма двома і ста тридцятьма. З діянь собору, які передували появі у ньому Евтихия, не можна не відзначити, що у соборі був допущено прочитання послання Лева Великого , зрозуміло, як несприятливого для Євтихія і Діоскора – як проти їхнього єретичного вчення. Коли, на пропозицію Елпідія, на собор був покликаний Євтихій, йому запропонували викласти перед собором «корисні йому виправдання». Своє пояснення Євтихій почав словами, які показували, що в отцях собору він бачив своїх однодумців: «Я доручив себе, – сказав Євтихій, – Отцю, Сину і Святому Духу, і вас маю свідками своєї віри, за яку я подвизався разом з вами». Потім він подав отцям собору дві письмові статті, що містять його сповідання віри. Тут Євтихій, перш за все, скаржився на «наклепи» проти нього Константинопольського собору за те, що він «не погодився мудрувати проти тієї віри, яка викладена святими отцями в Нікеї». Далі, не висловлюючи прямо свого вчення про поєднання двох єств у Христі, Євтихій наводить повністю Нікейський символ і додає, що він твердо дотримується постанов Нікейського та Ефеського соборів і проклинає всіх єретиків, починаючи з Симона-волхва. За таким сповіданням слідував ряд скарг Євтихія на архієпископа Флавіана і Константинопольський собор: що (начебто) Євсевій Дорілейський, звинувачуючи його на соборі в єресі, не вказав останньої прямо і безперечно; що собор, який знав про обіцянку Євтихія не виходити з монастиря і проте викликав його для судового розгляду, хотів тільки засудити його як людину неслухняної Церкви, в розрахунку, що вона не прийде на собор; що на самому соборі, коли він, попри очікування, з'явився, йому не дали можливості говорити у своє виправдання, але «раптом, – наклепував Євтихій, – прочитано було засудження проти мене, складене заздалегідь»; що самі дії Константинопольського собору (ніби) згодом були перероблені на шкоду йому, Євтихія. «Отже, прошу тепер, – закінчує Євтихій своє сповідання або, вірніше, наклепницькі звинувачення собору Константинопольського та його голови, – обговорити зведений на мене наклеп і неправду і неспокій у всіх Церквах, що походить від цієї причини, і що виник звідси для багатьох спокус, зрадити вино хулення та безбожність». Архієпископ Флавіан, обвинувачений Євтихієм, вимагав, щоб на собор викликаний був Євсевій Дорілейський для подання обвинувальних пунктів на Євтихія. Але Єлпідій, чиновник імператора, не дозволив цього, заявивши про наказ імператора, щоб судді Євтихія (на Константинопольському соборі) стали серед підсудних і мали права голосу. Замість виконання прохання Флавіана він наказав, щоб прочитані були і обговорені дії собору Константинопольського 448 року. При читанні цих діянь з цілковитою очевидністю виявилося єретичність (монофізитство) голови зборища Діоскора і більшої частини єпископів. Коли читання привело до питання, заданого Євсевієм Євтихію на Константинопольському соборі: «Чи сповідуєш ти дві природи після втілення?», то багато членів зборища закричали: «Візьміть, запаліть Євсевія (Дорилейського), нехай він живий горить, нехай він живий горить; як розділив він Христа, нехай сам розділиться». Бачачи сприятливий для себе оборот справи, Діоскор звернувся до єпископів із запитанням: «Чи терпимо для вас цей вислів, де йдеться про дві природи після втілення?». «Анафема тому, хто це говорить!» – вигукнув собор. Так проголошена була за істину брехня монофізитська на незаконному соборищі, а Православ'я було попрано. Звичайно, Євтихій, як головний поборник монофізитської єресі, був оголошений православним і відновлений у гідності архімандрита і сані пресвітера. Тепер настала черга суду над Флавіаном, архієпископом Константинопольським. За заздалегідь складеним планом саме в цей час на собор з'явилося кілька ченців з монастиря Євтихія з чолобитною, яка містила найнесправедливіші скарги на архієпископа. «Флавіан, – казала чолобитна, прочитана за наказом Діоскора на соборі, – обсипав наклепами та хулами нашого пастиря Євтихія і під виглядом благочестя знайшов несправедливий привід до його засудження, нам же наказав уникати свого пастиря і не розмовляв з ним, а мон берегти для себе, бо він торгував їм; Святий вівтар, який поставив Євтихій за шість місяців до навмисного сповіщення на нього, стоїть без божественного жертвопринесення... Ми ж самі були пов'язані несправедливим його засудженням. Тому, - закінчувалася чолобитна, - благаємо ваш Святий собор пожалкувати над нами, які потерпіли таке несправедливе покарання, повернути нам церковне спілкування, несправедливо відібране, і йому, який зробив це (тобто Флавіану), відплатити за те, що він несправедливо. З трьохсот ченців Євтихієва монастиря чолобитну підписало лише тридцять п'ять, тож справа тут, без сумніву, не зовсім чиста. Ченці були прийняті собором у церковне спілкування, а чолобитна їх створила Діоскору зручне підґрунтя для подальших підступів проти невинного Константинопольського архієпископа. Діоскор наказав прочитати визначення ІІІ Вселенського собору і потім запитав: «Думаю, всім подобається Нікейське визначення віри, яке собор Ефеський утвердив і визначив утримувати його одне? Ми знаємо, що отці цього собору ухвалили: якщо хтось всупереч цьому говоритиме або мудруватиме, або вводитиме нове, той піддається осуду. Що ви думаєте про це? Чи можемо ми досліджувати чи вводити нове всупереч цьому? Якщо хтось досліджував понад те, що сказано, визначено та схвалено, чи не буде він справедливо підлягати засудженню батьків? Нехай кожен скаже, чи він того думки?» 229 Собор дав ствердну відповідь більшістю голосів. Тоді Діоскор, піднявшись зі свого місця, в наступних словах вніс пропозицію про застосування Ефеського правила до Флавіана і Євсевія Дорілейського: «Флавіан, колишній єпископ Церкви Константинопольської, і Євсевій Дорилейський, як ясно бачить це Святий і Вселенський собор, виявляються майже всі відвертають і перетворюють і відвертають і повертають до всіх святим церквам та всім православним народам. Зрозуміло, що вони самі себе покарали, колись соборно визначені нашими святими отцями; тому й ми, стверджуючись на визначеннях отців, присуджуємо згаданих Флавіана та Євсевія до позбавлення всякої священицької та єпископської гідності». Думка Діоскора було одностайно прийнято монофізитами та підписано всіма членами собору. Флавіан з Євсевієм були позбавлені церковної гідності. Згодом Флавіана було вигнано і у вигнанні закінчило своє життя. Євсевій Дорілейський після собору зазнав стільки бід, що пізніше називав Діоскора своїм убивцею. Діакон Іларій, легати папи, «лише втік» із собору і лише манівцями дістався Риму. Блаженний Феодорит, який не був присутній на соборі, був позбавлений сану і заточений до монастиря. Іва, митрополит Едеси, був анафематований. Так монофізитська брехня перемогла над істиною Православ'я і перемогла, як відкрилося пізніше на істинному соборі Вселенському - Четвертому, шляхом неправди та насильства. Похмура хмара єретиці нависла майже над усім Сходом. Але Господь не забарився прийти на допомогу Своєї Церкви через Свого гідного служителя святого Лева Великого. Отримавши звістки від диякона Іларія і від архієпископа Флавіана про діяння «розбійницького» собору, Лев Великий звернувся з посланням до імператора Феодосія і до сестри його Пульхерії, де, відзначаючи незаконні дії щойно закінченого собору, вказував на необхідність несправедливості так вирішив чи приборкав, щоб більше не залишалося якогось сумніву у вірі чи поділу у коханні». Святий Лев звернувся також із двома посланнями, одне за одним, до кліру та народу константинопольського. «Хто мислить по-монофізитськи, – казав у своїх посланнях ревний ратоборець Православ'я, – того захоплює у співтовариство з собою Арій, розбещенню якого багато сприяє це безбожність, що заперечує єство людське в Божому Слові... Хто не визнає людським єсте череві Дочки Давидової, той відлучає себе від усякого таїнства віри християнської і, не знаючи Нареченого (Христа), не розуміючи і Нареченої (Церкви), не може бути учасником у братньому бенкеті (порятунку). Плоть Христа є покровом Слова, яким наділяється кожен, хто сповідує це Слово. А хто соромиться Його і відкидає ніби недостойне (тіло Його), той не може отримати від Нього ніякої прикраси, і хоча б такий приступив до царського торжества і приєднався нахабно до священної вечері, втім, як безчесний співрозмовник, (він) не може приховатись від розбірливості Царя, але, як за відішлеться в темряву, де буде плач і скрегіт зубів (див.: Мф.22:13). Тому; хто не сповідує у Христі людського тіла, той сам визнав себе негідним обряду втілення і не може мати участі в цьому обряді». «Не думайте, любі, – звертався святий папа зі словами підбадьорення до Східних Церков, – ніби над святою Церквою чи тепер не дістає, чи не буде надалі Божественного промислу. Чистота віри тоді й сяє, коли відокремлюється від неї домішка помилок. Провидіння завжди виявляє своїм необхідну допомогу», і всемогутній Глава Церкви не забарився виявити виправдання такої віри в Його промислову діяльність: покровитель монофізитів імператор Феодосій незабаром помер; його місце зайняв у серпні 450 року, за обранням війська і сенату, глибоко відданий Православ'ю 230 полководець Маркіан, який вступив, потім, незабаром у подружжя з відомою своєю ревнощами до Православ'я сестрою Феодосія Пульхерією 231 . Справи церковні прийняли новий сприятливий для православних оборот. Думка Лева Великого про скликання нового собору Вселенського прийшла у здійснення. Собор був призначений в Нікеї 232 , а потім, для зручності спостереження за ходом його справ для імператора, він був перенесений в Халкідон, що відокремлювався від Константинополя тільки протокою Босфорською. Тут собор відкрився 8 жовтня у чудовому та великому храмі святої мучениці Євфимії. Число батьків собору було дуже велике – від шестисот до шістсот тридцяти, стільки не бувало на жодному з колишніх соборів. Найбільш відомими членами його були: Анатолій, архієпископ Константинопольський, Максим, архієпископ Антіохійський, Ювеналій Архієпископ Єрусалимський, Фалласій, єпископ Каппадокійський, та легати папи – єпископи Пасхазін та Луценцій та пресвітер Боніфацій; Було також багато сановників військових і цивільних, які, втім, не брали участі в діяннях собору при розгляді справ суто церковних, наприклад у випадку суду над єпископом. Діяльність IV Вселенського собору в Халкідоні полягала 1) у суді над «розбійницьким» собором 449 року і главою цього собору Діоскором Олександрійським і 2) у розкритті справжнього віровчення про поєднання двох єств в особі Боголюдини. 1 . На першому ж засіданні собору, що відбувалося 8 жовтня, на настійну вимогу папських легатів Діоскор Олександрійський, який займав місце поряд з іншими отцями, повинен був вийти з ряду єпископів і сісти посередині, як підсудний, який втратив право подавати голос. Тоді виступив на середину в якості позивача Євсевій Дорілейський, який багато хто зазнав на соборі «розбійницького». «Я ображений Діоскором, – заявив Євсевій, – ображена віра, він умертвив єпископа Флавіана і несправедливо засудив його разом зі мною; накажіть прийняти моє прохання». У цьому проханні Діоскор звинувачувався головним чином у тому, що «зібравши буйний натовп народу і придбавши собі могутність грошима, образив віру православних, скільки міг, і утвердив безбожність ченця Євтихія». «Оскільки, – писав Євсевій, – посягання його (тобто Діоскора) на віру і нас (тобто самого Євсевія і Флавіана) велике, то просимо, щоб наказано було Діоскору захищатися проти, у чому його обвинувачуємо». Розпочався перегляд діянь Константинопольського собору 448 року та Ефеського «розбійницького» собору. Читання діянь останнього собору було перервано, коли оголошувався вже відомий нам імператорський указ, який дозволяв Феодориту Кирському присутність на соборі умовно, якщо цього забажає самий собор. При цій згадці про Феодорита Кірського зажадали, щоб цього ревного захисника Православ'я проти монофізитства було допущено на соборні засідання. Поява Феодориту викликала цілу бурю серед батьків: одні, прихильники Діоскора, кричали, щоб вилучили Феодорита; інші, захисники православ'я, вимагали вилучення Діоскора. Вигуки, якими обмінювалися обидві сторони між собою, справили чималий галас і сум'яття, які вдалося втишити лише сановникам і сенаторам, які звернулися з таким проханням до винуватців смути: «Ради Бога! Краще не заважайте слухати, дозвольте прочитати все по порядку». Коли дійшли до указу імператора, який призначав Діоскора головою собору, і коли останній намагався було скласти з себе частину відповідальності за незаконні дії на єпископів Ювеналія, Фаласія, на весь собор та імператора, то єпископи Антіохійського округу заявили: «На засудження єпископа епископа з православних єпископів не згоден: зроблено було насильство – з побоями ми підписали потрібний папір, на якому потім і написано засудження згаданих єпископів. Нам загрожував осуд, нам загрожувала заслання; воїни стояли з палицями та мечами, і ми були приведені ними в страх: де палиці та мечі, який тут собор. Воїни скинули Флавіана та Євсевія більш ніж ми, а що ми зробили, те зробили зі страху». Цю загальну заяву про насильства і залякування, вироблені Діоскором, підтвердили зі з'ясуванням більш приватних і воістину кричучих з порушенням справедливості подробиць: Стефан, єпископ Ефеський, Феодор, єпископ Клавдіопольський, Василь, єпископ Селевкії Ісаврійської. За заявою багатьох виявилося також, що знамените послання папи Лева «навмисне було утримане (від читання) Діоскором», хоча він «сім разів присягався перед усіма, що велить його прочитати». До кінця читання діянь собору Ефеського, що розкривав все нові й нові зловживання Діоскора, що висвітлив всю злочинність його дій, єпископи, що брали участь в Ефеському соборі і в тій чи іншій мірі повинні в його незаконних діяннях, глибоко розкаялися у своєму гріху і багато разів вигукували перед обличчям: Лише Діоскор з кількома єгипетськими єпископами продовжував наполягати на єретиці і навіть відкрито, перед лицем собору, заявив свої єретичні монофизитские погляди. Переконавшись у зловживаннях «розбійницького» собору, отці IV Вселенського собору виголосили свій вирок над ним, але так, що більшість його осіб, зважаючи на їхнє щире каяття, не було позбавлено єпископського сану. Вирок був зустрінутий отцями собору із захопленими кликами. Питання про Діоскору через жорстоке перебування останнього в єресі розглядалося особливо на засіданні 13 жовтня. На цьому засіданні Євсевій Дорілейський увійшов до собору з проханням піддати Діоскора покарань за його порушувало справедливість ставлення до нього, Євсевія, до архієпископа Флавіана і «до благочестя і священних канонів», щоб у продовження решти життя (Діоскор). йому». Разом з цим на Діоскора було подано безліч скарг кліриками та одним мирянином Олександрійської церкви – скарг, які звинувачували її предстоятеля Діоскора у гоніннях на родичів та близьких святого Кирила та у присвоєнні церковного майна. Всі ці прохання були прийняті собором, який вирішив запросити Діоскора для особистих пояснень. Але, незважаючи на триразове запрошення, Діоскор під різними приводами відмовлявся прийти на собор; останній тому постановив свій вирок про нього заочно. «Собор дізнався, – звернувся легат папи Пасхазій до отців собору, – що єпископ Діоскор, викликаний тричі до відповіді своїм обвинувачем, усвідомлюючи себе винним, знехтував наказ собору прийти сюди. Нехай святі отці оголосять своїми устами, чого гідний зневажаючий таким чином волю собору!» Собор відповів: «Засудження, покладене канонами проти непокірливих». Діоскор був скинутий, і вирок собору затверджений імператором; потім Діоскор був засланий на проживання в місто Гангри 233 . 2 . Обговорення отцями собору питання про поєднання у Христі Ісусі двох єств відкрилося заявою собору пропозиції про складання нового віровизначення, що усуває лжевчення монофізитів і примиряє всіх: «Має досліджувати, міркувати і намагатися про те, – говорило пропозицію, – щоб утвердити істинну віру; бажано було б, щоб вчення про предмети віри було правильним і всякий сумнів був усунений згодним викладом і вченням усіх святих отців (собора); потщіться без страху, без догодливості і ворожнечі викласти віру в чистоті, так, щоб і ті, котрі мудрують неоднаково з усіма, знову наведені були пізнанням істини до однодумності». При обміні думок з приводу цієї пропозиції, після деяких досить тривалих розбіжностей, собор прийшов до одностайного рішення прочитати деякі твори соборів і отців Церкви, де з особливою ясністю виражалася істина Православ'я. Насамперед прочитано символ Нікейський, закінчений при кліках отців собору: «Це віра православних! Нею все віримо, у ній ми хрестилися, у ній хрестимо. Все так віримо! Знайшов одностайне визнання, за його прочитанням, і символ Константинопольський 381 року, церковний авторитет якого досі не був міцно встановлений. Всі єпископи собору, вислухавши символ Константинопольського, вигукували: «Це віра всіх! Це віра православних!» Слідом за читанням символів собор приступив до читання святоотцівських писань, в яких знаходилося ясне і певне вчення про цілісність і повноту у Христі Ісусі двох єств, причому вказівка ​​на єднання їх відзначалася не такою силою, як вказівка ​​на відмінність. Спочатку були прочитані твори святого Кирила Олександрійського, читані раніше на Константинопольському соборі 448 року: послання святого Кирила до Несторія і знамените послання святого отця, написане після вчинення унії. Читання цих творів святого Кирила було вкрите радісними кликами: «Так віруємо! Як Кирило, то віримо!» За цими творами святого Кирила Олександрійського було прочитано окружне послання святого Лева Великого; читання останнього послання супроводжувалося суперечками, оскільки деякі єпископи, що були раніше на боці Діоскора, знаходили послання по сумнівних місцях щодо Православ'я; тому собор був змушений пояснювати справжній зміст підозрілих місць послання через звірення їх з авторитетними для тих, хто сумнівається творами святого Кирила. Проте ті, хто сумнівався, не задовольнилися цим і зажадали, щоб отці, що приймають послання святого Лева Великого, анафематували тих, хто розділяє у Христі дві єства в сенсі несторіанському, і тільки після цього вони прийняли послання. Потім слідували уривки з батьківських творінь, у яких, як і в посланні Лева Великого, з особливою виразністю відзначалося вчення про повноту двох єств у Христі. Так, читалися: з творів Іларія Пуатьєрського († 366): «Чи бачиш, що Христос Богом і людиною сповідається так, що смерть приписується людині, Богу воскресіння плоті. Натура Бога пізнай у силі воскресіння, домобудівництво людини зрозумій у смерті. Однак пам'ятай, що єдиний Христос Ісус є те й інше»; з творів святого Григорія Богослова : «Походить від Діви Бог із сприйняттям (природи людської), єдиний із двох між собою протилежних – плоті і Духа, з яких одне зведено в Божественну гідність, а інше дало благодать обожнення»; «Правда, Він посланий, але як людина, бо в Ньому була суто природа: чому Він стомлювався і хотів, і жадав, і подвизався, і плакав за законом людського тіла». Серед уривків із творів святого Амвросія Медіоланського, між іншим, читано було: «Утримаємо різницю Божества і плоті. У тому й іншому говорить Син Божий, бо в Ньому те й інше єство. Хоча говорить той самий, але не завжди однаковим чином. Поміч у Ньому то славу Бога, то страждання людини. Як Бог, Він говорить про Божественне, тому що Він є Словом (Божим); як людина говорить про людське, тому що говорить у цьому (людському) єстві». З творів святого Іоанна Золотоуста обрано було для читання наступне місце: «Отже, Він приніс початки нашого єства Отцю: Батько настільки був ущербний задарма, як за великою гідністю Принісшого, так і за чистотою Принесеного, що прийняв його (дар) власними руками, зробив він більше за власну руку, і зробив зробив його власноруч, і зробив він його власними руками, і зробив він більш за власну руку. праворуч Себе». На закінчення собором читали уривки з творів святого Кирила «Про влюднення» і між ними такі вислови святого отця: «Він (тобто Христос) з'явився на землі, не залишаючи того, чим був, але сприйнявши наше людство, досконале у своєму сенсі»; «Те, хто живе, розуміється зазвичай, як інший в іншому, тобто Боже єство в людстві, яке не зазнало змішання чи злиття якого і перетворення на те, чим раніше не було. Бо те, про що йдеться як той, хто живе в іншому, не стало тим же, в чому живе, навпаки, вважається іншим в іншому». Нарешті собор приступив до складання віровизначення, щоб проголосити православне вчення про Боголюдину. При цьому «було багато суперечок, дебатів, висловлено багато невдоволення, недовіри; але все це не завадило собору мати найбажаніший кінець: проголосити найчистіше вчення про Боголюдину. Суперечки і розбрати були хіба що горнилом, у якому відчувалося гідність істини. Після цього випробування істина повинна була засяяти у всьому своєму блиску, стати істиною незаперечною за всіх часів. Короткочасна суперечка поклала кінець столітній суперечці, яка мала місце в Церкві до цього часу, і запобігла суперечкам у Церкві на майбутній час». Як тільки відкрилося п'яте засідання, так у слух отців собору прочитано було віровизначення, очевидно, складене не в присутності всього собору і не на його офіційних засіданнях. Читання цього віровизначення викликало гарячі та тривалі дебати між отцями собору; Іоанн, єпископ Германікійський, перший підняв голос протесту, сказавши після прочитання віровизначення: «Добре складено віровизначення і має бути виправлено». Тоді патріарх Анатолій запропонував питання отцям собору: «Чи подобається вам визначення?» Більшість єпископів вигукнули: «Визначення подобається всім. Це віра отців. Мудрий гидко цьому – єретик. Якщо хтось мудрує інакше, нехай буде анатема. Несторіан – геть». Але римські та деякі східні єпископи не були задоволені віровизначенням, оскільки воно не з такою ясною ясністю, якою була бажана їм, викладало вчення про повноту двох єств у Христі Ісусі. Бачачи розбіжність та бажаючи її знищити, патріарх Анатолій зауважив, що напередодні «усім подобалося визначення віри». Єпископи, які приймали ухвалу, знову вигукнули: «Визначення всім подобається, інакше не віримо. Анафема віруючому інакше. Віра нехай не терпить обману. Свята Діва нехай пишеться Богородицею; так до Символу додати». Цією вимогою додавання слова Богородиця єпископи, очевидно, хотіли вказати на нероздільне єднання єств у Христі. Легати зі свого боку знову заявили: «Якщо не погоджуються із посланням папи Лева, то накажіть дати нам грамоти на повернення, і цим собор закінчиться». Очевидно, легати знаходили мало відповідності між складеним віровизначенням і посланням папи Лева, яке рішуче і виразно виражало думку про дві досконалі природи у Христі. Бачачи, що суперечки між єпископами затягувалися і не помічалося сприятливого результату, до них вступають імператорські сановники, присутні на засіданнях. Ставши на бік протестувальників, сановники запропонували переглянути віровизначення через особливо на те уповноважених від собору єпископів по шість і три від найважливіших округів під головуванням Анатолія, в присутності легатів і в особливому урочному місці. Але ця пропозиція була з криками відкинута тими єпископами, які приймали віровизначення. Тоді імператорські чиновники звернулися з наказом до єпископів, які не бажали перегляду; переконуючи отців собору вилучити з віровизначення вираз «з двох єств», як уживаний засудженим єретиком Діоскором, а замість нього внести вислів «дві єства», за яке постраждав чоловік Православ'я Флавіан і яке, за його точність, вживалося і Львом, і Халкидон. «Адже, – казали вони, – ви всі прийняли послання Лева?» і після ствердної відповіді це питання, помітили: «Отже, що полягає у ньому внести у визначення». Але й переконання сановників було неможливо змусити батьків, які бажали залишити віровизначення без зміни, відмовитися від цього бажання. Про це було повідомлено імператору Маркіяну. Останній звернувся до собору з таким іменним указом: нехай віровизначення буде переглянуто або шляхом, яким вказували сановники, або через перших митрополитів на самому соборі. У разі незгоди на цю пропозицію собор оголошувався закритим. Але й суворе рішення імператора залишилося без впливу на єпископів, які не хотіли перегляду; вони говорили: «Або нехай має силу визначення, або ми підемо». Таким чином, справа ще більше ускладнювалася. Але що здавалося ледь досяжним для людських сил, то, за благодаттю Святого Духа, здійснилося найпростішим чином. Імператорські чиновники знову повторили свої слова, вже сказані, було, собору, «і одностайність найповніша, омріяна, найсвященніша оселилася на соборі». «Діоскор, – сказали сановники, – казав: „з двох” єств (тобто Христос складається) приймаю, але „два” єства (тобто незлиті) не приймаю. А святий Лев каже, що у Христі дві єства з'єднані незлитно, незмінно і нероздільно в одному Єдинородному Сині, Спасителі нашому. Отже: кому слідуєте, Леву чи Діоскору? «Як Лев віримо! Євтихіаністи, що суперечать! Лев виклав православно! – одностайно вигукнули отці собору. Скориставшись цією одностайністю, сановники запропонували внести у віровизначення думку Лева Великого, що у Христі два єства з'єднані незлитно, незмінно і нерозлучно. Ця пропозиція була прийнята без заперечень. Відразу, на прохання всіх, обрано комісія з єпископів – предстоятелів найважливіших округів, які на короткий час і віддаляються з собору для здійснення змін у віровизначенні. Після повернення членів комісії було прочитано віровизначення Халкідонського собору, вкрите одностайними кліками захоплення. Цей чудовий історія християнства документ складається з великого запровадження і короткого віровизначення. У вступі вказуються ті догматичні твори християнської Церкви, які необхідно визнавати кожному віруючому, який бажає по істині, а не тільки на ім'я, носити ім'я православного. Тут відзначено символ Нікейський, а за ним Константинопольський II Вселенського собору, причому про останній символ віровизначення говорить з особливою похвалою і повагою. Так «символ Константинопольський після тривалого бурхливого плавання серед суперечок та розбіжностей про нього, нарешті завдяки Халкідонському собору вступає в тиху пристань». Веровизначенням затверджувалися постанови ІІІ Вселенського собору, про яку все ще ходили суперечки, всесвітній він чи ні. Віровизначення відрізняє наступні святоотцівські писання, що мали важливе значення для вирішення питання про особу Боголюдини: послання святого Кирила Олександрійського до Несторія, читане на Константинопольському соборі 448 року, і його послання «до східних», писане за скоєнням унії. Таким чином, святі мужі, що стояли за унію, «недаремно постраждали від собору „розбійницького“ – їхня кров кричала до неба, і Дух Святий вустами отців Халкідонського собору благословив їхню справу, увінчав їхню працю». Після творів святого Кирила віровизначення з найвищою похвалою відноситься до окружного послання святого Лева Великого. За цим вступом іде таке визначення про віру ІV Вселенського собору в Халкідоні: «Наслідуючи святих отців, все згідно навчаємо сповідувати одного і того ж Сина, Господа нашого Ісуса Христа, досконалого в Божестві, досконалого в людстві, істинно Бога, істинно людини, тієї ж з розумної душі і тіла, єдиносущного Батькові за Божеством і того ж єдиносущного нам за людством, у всьому подібне нам, а в останні дні заради нас і заради нашого порятунку від Марії Діви Богородиці за людством, одного й того ж Христа, Сина, Господа єдинородного в двох єствах незлитно, незмінно, нероздільно, нерозлучно пізнаваного, так що з'єднанням анітрохи не порушується відмінність двох єств і тим самим зберігається одна властивість – не в дві особи, що розсікається чи поділяється, але одного й того самого Сина, Єдинородного, Бога Слова, Господа Ісуса Христа, як у давнину пророки (навчали) про Нього і як Сам Господь Ісус Христос навчив нас і як віддав нам символ батьків». Батьки собору свою одностайну згоду із символом висловлювали кліками: «Це віра отців! Архієпископи нехай підпишуть негайно; добре певне нехай не піддається відстроченню. З цією вірою ми всі згодні. Все так мудруємо!» Про встановлення віровизначення отці собору довели до відома імператора особливим повідомленням, що мав такий вигляд: «Послання Халкідонського собору до імператорів – Валентиніана та Маркіяна. Найблагочестивішим, найблаговірнішим і християнським імператорам, переможцям і тріумфаторам, Валентиніану і Маркіяну святий і великий собор, що за благодаттю Божою і за наказом вашого благочестя зібрався в місті Халкідоні (для сильних хвороб потрібні і сильні ліки, і мудрий лікар). Тому Господь усіх приставив ваше благочестя до страждань всесвіту, як найкращого лікаря, щоб ви зцілили їх пристойними ліками. І ви, християнські, прийнявши Божественне визначення, перед усіма іншими доклали пристойну турботу про Церкву, наказуючи першосвященикам злагоди згоди. Бо, зібравши нас звідусіль, ви використали всі засоби, щоб знищити розбіжність і зміцнити вчення батьківської віри. А ми, розмірковуючи і шукаючи причину бурі, що піднялася у всесвіті, знайшли, що винуватець цієї справи Діоскор, колишній єпископ Олександрійський. По-перше, тому, що він заборонив прочитати шановним єпископам, що зібралися в Ефесі, послання святішого архієпископа древнього Риму Лева, відправлене до святої пам'яті Флавіану, колишньому єпископу міста Константинополя, і це після своїх обіцянок і багатьох присяг, як присягаються. По-друге, тому, що він Євтихію, який страждає на безбожність Манихея і законно повалений, повернув як священство, так і начальство над ченцями незаконно, перш за соборне визначення, і притому тоді, як найсвятіший і блаженніший архієпископ великого Риму Лев в тому ж посланні. нечестя Євтихія, який говорив: „Сповідую Господа нашого Ісуса Христа перед з'єднанням двох єств, а після з'єднання одне єство”. Далі тому, що він завдав образи боголюбезному єпископу Євсевію. Ще й тому, що він власною владою прийняв у спілкування деяких, засуджених різними соборами, тоді як святі правила наказують, що позбавлених спілкування одними не повинні приймати в спілкування інші, і тим часом він міг би отримати прощення в таких і стільки провинах, якби через належне каяття шукав лікування у цього Вселенського собору. Але так як він, понад інші свої непотребства, ратував проти самого апостольського престолу і намагався скласти грамоту відлучення проти святішого і блаженнішого папи Лева, зарозуміло упирався в колишніх провинах і виявився зухвалим проти справжнього святого Вселенського собору, тому що не захотів відповісти на зроблені проти нього, вперше, вдруге і втретє згідно зі святими правилами, знехтував це і не з'явився, то справедливо Вселенським собором позбавлений священства і засуджений до відчуження від єпископської гідності, щоб для інших, які робили замах робити подібне, явити приклад порядку і строгості, бо і божественні закони повелі (1Кор.5: 13). Що може бути гірше того, що грішить у таких справах, так зневажає Божественні канони, що наповнює хвилюванням і бурею весь всесвіт, що витрачає членів Церкви і озброює їх взаємно один проти одного? Справді, кожен, бачачи, що член тіла зазнав невиліковної хвороби і може заразити все тіло, знайде лікаря, який би вжив залізо і відсік хвору частину, щоб зберегти здоровими інші частини тіла. Про що істинно доносимо вашій благочестивій владі, щоб ви розглянули і його злочинність, і чистоту справедливого вироку, промовленого над ним як би перед Божим обличчям. Ми впевнені, що і ви, найблагочестивіші і найхристинніші імператори, погодьтеся з нами; ми знаємо, який страх вселяє злим ваша поважна влада і яку дбайливість ви чините про церковний світ, будучи навчені досвідом. А щоб ваша християнська влада знала ясніше, що визначено правильно і згідно з але зі святими правилами і волею Божою, ми додали до цього донесення і документи діянь, що відбулися, з підписом усіх нас». Віровизначення встановлено та прочитано на соборі в неділю, 22 жовтня 451 року. На наступному, шостому засіданні, 25 жовтня, відбувалося урочисте твердження віровизначення, здійснене у присутності імператора Маркіана, імператриці Пульхерії та численних зборів придворних чинів. Імператор відкрив це радісне засідання промовою до отців собору, в якій, між іншим, говорив: «Нещодавно відкрилися деякі, одні за жадібністю до грошей, а інші за поганими уподобаннями, що мудрують різне і викладали перед натовпом вчення, сповнені шкідливих помилок. Бажаючи вилікувати зло, ми зібрали святий ваш собор у впевненості, що від ваших праць з подорожі буде найбільший успіх у справі утвердження Богошанування, так що забереться темрява, що лежить на умах людей, що помиляються. Отже, нехай виявиться істина, яка полягає у ваших викладах. А ми, щоб надати твердість діянням соборним, а чи не для свідчення сили, зважилися бути присутнім на соборі, взявши в зразок блаженної пам'яті Костянтина». За промовою імператора, покритою радісними кликами отців собору, було читання віровизначення, за яким государ запитав отців: «Нехай скаже святий собор, чи за згодою всіх єпископів проголошено прочитане тепер визначення?». «Все так віримо, – почулося у відповідь, – все так мудруємо. Маркіану, нового Костянтина, нового Павла, нового Давида багато років; ви – світ всесвіту; ви – світила Православ'я; Господи, збережи світила всесвіту; Пульхерія – нова Олена, ти явила ревнощі Олени; Несторію, Євтихію та Діоскору анафема, Трійця вивергла трьох! Після такого урочистого утвердження віровизначення IV Вселенського собору імператор Маркіан видає ради указів, спрямованих на припинення єресі та зміцнення православного вчення 234 . Але такі укази безсилі були припинити хвилювання в Церкві, що тривали в різних місцях її і після Халкідонського собору. Завдання остаточного умирення Церкви, схвильованої суперечками про дві природи у Христі, бере на себе наступний V Вселенський собор. Згадка V Вселенського собору (здійснюється Православною Церквою 25 липня) Урочистість Православ'я над монофізитською єрессю на Халкідонському IV Вселенському соборі не була остаточною: єретики-монофізити продовжували існувати у Східній Церкві. У деяких місцях її віровизначення Халкідонського собору зустріли заворушення і відкриті обурення; головне ядро ​​обурюваних складали ченці-простці, які вірили щиро безглуздим навіюванням прихильників єресі, що Халкідонський собор змінив давню віру і ввів якусь нову. Обурення, підняті подібними навіюваннями, доходили до повалення і навіть вбивства єретиками православних єпископів і священиків, причому для придушення таких повстань іноді вимагалося втручання збройної сили. Такими місцями була Палестина, Єгипет особливо, Сирія з московським містом Антіохією на чолі і навіть Константинополь. З метою умиротворення Церкви деякі імператори, наступники Маркіана, видавали укази, якими, проте, досягали зворотних результатів, ще більше розпалюючи невдоволення. Імператор Василиск (476–477 рр.) видав окружну грамоту (енцикліон), де анафематствувався IV Вселенський собор та його діяння: «Що, – читаємо тут, – порушило єднання святих Божих Церков і світ усього світу, як то твір Лева (папи) і все встановлене в вірші, наказується єпископам, що всюди перебувають, зраджувати анафемі і вогню». Імператор Зенон (477–491 рр.) видає грамоту єднання (енотикон), де говорить двозначно про Халкідонському соборі; імператор Анастасій (491–518 рр.) хотів запровадити у Константинополі монофізитське додавання до Трисвятого «розкрийся за нас» 235 . Подібні укази імператорів сприяли все більшому і більшому поширенню на Сході монофізитства. Ці монофізитські хвилювання, що роздирали Церкву і після Халкідонського собору, ускладнювало і посилювало ще таку обставину. В історії появи та розвитку єресі Несторія значна участь належала трьом особам, які померли у V столітті: Феодору, єпископу Мопсуєстському, Феодориту, єпископу Кірському, та Іві, єпископу Едесському. Феодор Мопсуєстський був одним із вчителів Несторія; Феодорит писав різкі анафематизми проти вчення святого Кирила Олександрійського; під ім'ям Іви ходило послання до якогось Марія Перса, в якому містилися нешанобливі відгуки про III Вселенському соборі, який нібито несправедливо засудив Несторія, і знаходилися вирази, образливі для святого Кирила. Незважаючи на участь згаданих осіб у боротьбі з Православ'ям за брехню Несторія, вони не були засуджені ні на ІІІ Вселенському соборі, який засудив Несторія, ні на Халкідонському IV Вселенському, хоча останній собор мав нагоду торкатися діяльності Феодориту та Іви, яким на цьому соборі повернені були єпископські кафедри. до певної міри і своє судження, торкнувшись його творів. Таке ставлення з боку православних до Феодора Мопсуестського, Феодорита Кірського та Іві Едесського відкривало можливість монофізитам докоряти Церкві у прихованій прихильності до несторіанства. За свідченням одного сучасника «єретики (монофізити) зневажали священиків Церкви як послідовників Несторія». З іншого боку, і несторіани, яких все ще було не мало на Сході, отримували вигоди з тієї обставини, що згадані прихильники несторіанства були засуджені Православною Церквою. Річ у тім, що твори Несторія вилучили з громадського звернення імператорськими указами; тоді для поширення своєї єресі несторіани і вдалися до поширення тих творів Феодора, Феодорита та Іви, у яких проводилися несторіанські погляди. На восьмому засіданні V Вселенського собору прямо засвідчено: «Наслідники Несторія намагалися нав'язати Церкві Божій своє безбожність через нечестивого Феодора, який був єпископом Мопсуеста, через його нечестиві твори, і крім цього, через те, що написав нечестиво на те, що написав нечестиво Феодор, Верба Марію Персу». Для Церкви, таким чином, було необхідно осудити Феодора, Феодорита та Іву, оскільки вони були письменниками і діячами, ворожими Православ'ю і дружніми Несторію. Через це у монофізитів забирався привід для нападок на Православну Церкву, а у несторіан – можливість до поширених єретичних (несторіанських) поглядів. Імператор Юстиніан, який брав найближчу участь у справах Церкви і горів бажанням примирити численних монофізитів імперії з православними і тим самим досягти на єднанні релігійного єднання державного, і прийняв на себе турботу усунути церковний поділ. За порадою Феодора Аскіди, архієпископа Кесарії Каппадокійської, що мав на нього вплив, імператор близько 544 року видав указ, в якому піддавалися анафемі Феодор Мопсуєстський з усіма його творами і вченням, Феодорит Кирський за твори, спрямовані проти святого Кирила І послання до Марія Перса, в якому вбачалося тяжіння до несторіанства. Указ імператора не дійшов до нас; збереглися лише уривки з нього письменників, сучасних його виданню. Імператор сподівався, що указ буде ухвалено всіма представниками церковної влади і, таким чином, набуде загальноцерковного значення. Але сталося протилежне. Указ викликав нові великі сум'яття в Церкві, відомі під назвою «суперечка про три розділи» 236 . Сперечні сторони, та й інша, мали під собою ґрунт так як у житті та діяльності Феодора, Феодорита та Іви щодо Церкви знаходилися підстави і для їхнього захисту, і для їхнього засудження. Зрозуміло, що з першою вимогою про підписання указу імператор звернувся до Міни, патріарха Константинопольського. Міна прийшов у роздум, як би своїм підписом указу, що закликає до засудження того, чого не засуджував Халкідонський ІV Вселенський собор, не завдати докору останньому. Втім, після деякого вагання патріарх Константинопольський підписав указ, але з застереженням, що якщо папа Римський відмовиться це зробити, то його підпис має вважатися недійсним. Інші східні патріархи: Зоїл Олександрійський, Єфрем Антіохійський і Петро Єрусалимський - теж не без вагань підписали указ, що примушує до цього частково почуття пристойності і частково страх покарання за опір. За патріархами підписали інші східні єпископи. Зовсім інше ставлення указ зустрів у країнах, єпископи якого менш боялися імператора і у своїх судженнях і діях були незалежнішими. Західні єпископи піднялися відкриту боротьбу з указом імператора. Насамперед імператору довелося натрапити на цей опір Західної Церкви в самому Константинополі. Повірений (апокрисіарій) папи в Константинополі Стефан, дізнавшись про підпис патріархом Міною указу, перервав із ним спілкування та інших закликав до того ж. Декий, єпископ Медіоланський, який перебував у Константинополі під час оприлюднення указу, також заявив відкритий протест. З особливою рішучістю і як одна людина повстали єпископи африканські, які висловили своє несхвалення указу навіть особливим посланням до імператора, складеного від імені їх єпископом Понтіаном. «Усі ті твори, про які почалася мова, – писали Юстиніану африканські єпископи через Понтіана, – нам мало відомі. Коли вони дійдуть до нас і коли, прочитавши їх, ми побачимо, що вони противні правій вірі, то засудимо їх, але не самих авторів, які вже померли. Якби вони були живі досі і не захотіли засудити своїх похибок, то тільки в такому разі вони самі могли б підлягати справедливому осуду. Навіщо послужить осуд наше, якщо вони можуть виправитися у своїх оманах? Ми боїмося, щоб засудження їх не послужило на користь монофізитів. Навіщо нам непокоїти померлих? Вони тепер перед лицем істинного Судді, вище якого немає іншого судді». Коли указ дійшов до Риму, то папа Вігілій через двох своїх дияконів, Пелагія та Анатолія, побажав насамперед навести довідку, як судять про указ африканські єпископи. На запит Римської Церкви відповідав вчений карфагенський диякон Фульгенцій Ферранд особливим посланням до Риму, яке послужило для Риму керівництвом щодо його указу Юстиніана. У своєму посланні Фульгенцій Ферранд розвиває такі основні положення: 1) згоду з указом Юстиніана рівносильно з нехтуванням значенням Халкідонського IV Вселенського собору 237 ; 2) померлих засуджувати не слід238; 3) своїм указом імператор ґвалтує совість членів Церкви 239 . Папа відхилив від себе підписання указу. Ворожо зустріли указ і в інших місцях Заходу, і в Елладі та Ілліриці. Бачачи протидію Заходу, імператор вирішив схилити на свій бік папу Римського як патріарха Заходу. З метою успішнішого впливу на тодішнього папу Вігілія імператор викликав його в 547 році до Константинополя; Вігілію був привід вирушити до Візантії і у справах політичних – через нашестя на Рим готовий. Але, і після прибуття Константинополь, тато спочатку не змінював свого ставлення до указу; він навіть відлучив патріарха Міну від церковного спілкування на чотири місяці за його згоду на засудження трьох глав. Міна відповів тим же Вігілію. Однак потім, частиною внаслідок твердої відсічі з боку Константинопольського патріарха, частиною внаслідок більшого ознайомлення зі справою на місці його виникнення, частиною за слабохарактерністю, поступаючись впливу двору і маючи на увазі згоду всіх східних єпископів на засудження «трьох глав», папа Вігілій змінив своє У цьому сенсі особливий документ, відомий під назвою Iudicatum, де висловлював свою згоду з рішенням імператора і церкви Східної, засуджуючи Феодора за його вчення та твори, Феодорита – за деякі твори, написані проти Православ'я, та Іву – за послання до Марія Перса. Але згода папи Вігілія, як показало подальше, зовсім не означала згоди на засудження трьох глав Західного духовенства. Воно вступило у боротьбу зі своїм патріархом, як відступником від віри. Цю боротьбу з татом розпочали два диякони з його ж почту в Константинополі: рідний племінник папи Рустик та Севастіан. Засуджуючи святого Кирила Олександрійського, ймовірно за його прагнення піддати анафемі твори Феодора Мопсуєстського, Рустик і Севастіан, навпаки, палко захищали останні, оголошуючи, при цьому, що тато став противником Халкідонського собору; вони розсилали листи, у яких доводилася неправильність засудження «трьох розділів»; ці листи в інших місцях викликали настільки сильні розбіжності, що сперечаються доходили до кровопролиття. Рустик і Севастіан звернулися з проханням навіть до самого імператора, де доводили, що папа Лев, сучасник Халкідонського собору, був захисником творів Феодора Мопсуєстського. За свою діяльність Рустик і Севастіан, разом з іншими учасниками їхньої «змови і скопа», позбавлені церковної гідності, що їм належить. Але це не зупинило опору татові. Разом з поширенням на Заході чуток про поведінку Вігілія дедалі більше зростала церковна смута. Іллірійські єпископи зібрали в 549 році собор, який звернувся з посланням до Юстиніана, доводячи несправедливість засудження "трьох глав"; цей же собор засудив єпископа Бенената, який засуджував «три розділи». Африканські єпископи на соборі 550 року відлучили папу Вігілія від церковного спілкування, доки він не принесе покаяння за свою згоду засудити «три розділи»; собор звертався до імператора з посланням із захистом останніх. Не кажучи вже про інші місця Заходу, навіть у віддаленій Галлії почалося обурення проти Вігілія. Серед численних борців з указом імператора безперечно кучеряве місце належить єпископу Герміанському (в Африці) Факунду. Він видав велике твір під назвою «На захист трьох глав», де виходячи з історичних даних, приведення з творів засуджуваних місць, які говорять їх Православ'я, виходячи з встановлення поняття єретик і доказів неможливості застосовувати суд до померлих будує свою апологію. На захист Феодора Мопсуєстського Факунд писав: «Феодор помер у мирі із Церквою; він був хвалим чоловіками шанованими; цілий собор єпископів Антіохійських писав на його захист. Про нього не сказав осуду собор Халкідонський, коли читалося на тому соборі послання Іви, де Феодор прикрашається похвалами. Шукаючи підстави до осуду Феодора, посилаються на Кирила, який засуджував Феодора; але якщо керуватися такими зразками, ми зустрінемося з багатьма прикладами, де одні з батьків неповажно відгукуються про інших; але головне, як ми будемо слідувати Кирилу в осуді Феодора, коли це буде нападом на Халкідонський собор, на якому не засуджений Феодор? Даремно хочуть засудити Феодора, як єретика, беручи до уваги його помилки: єретик не той, хто помиляється, а той, хто, будучи викритий у не православ'ї, залишається наполегливим; як засуджувати Феодора як єретика, коли він помер! Хто з'явиться обвинувачем проти Феодора? Чи може обвинувач довести, що все, що приписується Феодору, дійсно належить йому? На людському суді кожен може зрікатися, що він не робив того, в чому його звинувачують, або якось пояснити справу до своєї вигоди, або, нарешті, відмовитися від помилок, в яких звинувачується; але Феодор не може скористатися всіма цими вигодами для підсудного, що живе. Христос Спаситель наказав: Що ви зв'яжете на землі, то пов'язане буде на небі; і що дозвольте на землі, то буде дозволено на небі (Мт.18:18); цим дається знати, що як не повинно після смерті дозволяти тих, які пов'язані були на землі, так не треба і пов'язувати по смерті тих, які не були пов'язані на землі. Нарешті, у Феодора є в творах багато правильних думок, спільних зі знаменитими отцями Церкви, тому засуджувати Феодора – значить засуджувати і святих отців, які писали в тому ж дусі, як Феодор». На захист Іви Факунд писав: «Засуджувати листа Іви – значить нападати на Халкідонський собор; авторитет цього собору захищає сам імператор Юстиніан; але яким чином лист Іви може бути засуджений, як безбожний і несторіанський, коли цього не зробив цей собор? Лист Верби не все безбожний і безбожний; у ньому міститься сповідання двох єств в Ісусі Христі, а цього не можна назвати ні безбожністю, ні безбожністю. Іва погано відгукується про святого Кирила, писав проти Кирилових анафематизмів? Але якщо ми будемо звертати увагу на подібні сторони справи, то прийдемо до необхідності засудити і деяких інших шанованих чоловіків, які також несхвально відгукувалися про святого Кирила». На захист Феодорита Факунд каже дуже небагато: виправдання його він ґрунтує на діяннях Халкідонського собору та на відношенні батьків цього собору до Феодориту. На противагу прагненням Західної Церкви, яка знаходила все нові й нові підстави для виправдання «трьох глав», імператор Юстиніан шукає факти на доказ досконалої законності засудження «трьох глав». У Мопсуесті, де знаходилася кафедра Феодора, у травні 550 року імператор скликає Помісний собор для дослідження та вирішення питання: чи було ім'я Феодора тут занесено до церковних диптихів? 240 Собор, під головуванням Іоанна, митрополита з міста Аназарва, складався з восьми єпископів за участю пресвітерів, дияконів, іподияконів, читців Мопсуєстської Церкви та представників світської влади. Чимало свідків, з людей похилого віку, світських і духовних, покликане було для відповіді на запитання: чи пам'ятають вони, щоб ім'я Феодора читалося в церковних диптихах, і чи не відомо їм, коли воно виключене звідти? Свідчення свідків, з яких деяким було від сімдесяти до вісімдесяти років, зводилися до наступного: «Не знаємо і не чули, щоб Феодор, який колись був єпископом цього міста, був проголошений у церковних диптихах. Але чули, що святий Кирило, колишній єпископ великого міста Олександрії, поміщений замість Феодора в диптихах і навіть досі проголошується з іншими єпископами. Не знаємо і не чули, щоб у нашому місті був єпископ на ім'я Кирило; а той єпископ Феодор, який читався у диптихах, помер три роки тому». Принесені були на собор найдавніші диптихи, писані на пергамені і не вживалися за богослужінням; виявилося, що в них на тому місці, де за порядком прямування в часі має бути ім'я Феодора, вміщено ім'я Кирила. Результат розвідок собору був викладений головою його в наступних словах: «Ясно показано, що колишній Феодор, який був єпископом у цьому місті, у давнину не був проголошуваний при Божественному таїнстві і виключений був із священних диптихів і замість його імені вписаний був святий пам'яті Кирило», про що й повідомлено було імператору та папі. З тією самою метою – виявити безпідставність захисту «трьох глав» – імператор, мабуть 551 року, видав указ, де з великою ретельністю спростовуються заперечення, які робилися проти засудження «трьох глав». Цей указ поділяється на три частини. Перша містить богословення про Святу Трійцю та поєднання у Христі Ісусі двох єств із спростуванням тих доказів, які наводили на захист монофізитства самі єретики. Друга частина містить анафематства на різні помилки та єретиків Церкви стародавньої та сучасної: вимовляє анафему на Феодора Мопсуєстського, на деякі твори Феодориту та на лист верби до Марія Перса. p align="justify"> Третя частина спростовує заперечення, що наводяться захисниками трьох глав проти їх засудження указом імператора. Так, на захист Феодора Мопсуетського супротивники указу говорили: а) якщо у творі Феодора і помічаються помилки, то звідси тільки той правильний висновок, що їх і треба анафематствувати, а не обличчя автора. Юстиніан у відповідь на це заперечення наводить текст Святого Письма, що рівноненависний Богові і нечестиве і нечестя його (Прем.14:9); б) Усунення заперечення, що не можна анафематствувати Феодора, як уже померлого, Юстиніан вказує, що подібне анафематування відбувалося в Церкві як у давнину, так і в найближчий час. Це видно з діянь святих соборів, наприклад Нікейського, який безіменно анафематував усіх послідовників Арія; видно зі слів блаженного Августина, який говорить про себе, що він, у разі потреби, «піддав би» одного єпископа (Цеціліана), якщо було доведено його єретицю, «анафемі і після його смерті». Потім, якщо не можна засуджувати єретиків по смерті, то, з іншого боку, не можна й виправдовувати після смерті невинно засуджених, тоді як церква після смерті саме виправдала Іоанна Золотоуста і Флавіана, архієпископів Константинопольських, в) Що ж до вказівки, що не слід анафематірувати по Феодора думки указу, у спілкуванні з Церквою знаходяться лише особи, які до кінця свого життя дотримуються змісту нею вчення благочестя; Феодор постійно перебував у нечесті, тому й помер поза спілкуванням з Церквою. При цьому наводиться, як доказ, вже відоме рішення Помісного собору в Мопсуестсі. г) Вказівка ​​захисників Феодора на добрі відгуки про нього шанованих Церквою осіб, наприклад святого Кирила Олександрійського, Іоанна Антіохійського із собором, на доказ неможливості засудження Мопсуєстського єпископа не залишено Юстиніаном також без розгляду. Погоджуючись, що святий Кирило говорив щось за Феодора, Юстиніан зауважує, що набагато святішим отцем сказано проти Феодора. Похвала ж Івана Антіохійського та собору Антіохійських єпископів вимовлена ​​ними за днів ворожнечі з Кирилом, коли вони були прихильниками Несторія. При цьому Церква знає приклади, що похвала навіть святих отців деяким єретикам не звільнила останніх від осуду та анафеми після того, як виявлено їхнє безбожність. Звертаючись до розгляду доказів незаконності засудження послання Іви, імператор зупиняється передусім на вказівці, що послання Іви прийняте святим Халкідонським собором. Але ця вказівка ​​відкидається на наступній підставі: після прочитання послання собор прямо і рішуче вимагав від Іви анафематування Несторія та його вчення, на захист яких і спрямоване було послання, тобто прийняття собором послання та засудження Несторія – дві речі, які виключають одне одного взаємно. 2) Не позбавляє послання від засудження та перебування у ньому православних висловлювань: у Христі дві єства, одна сила (влада), одне обличчя. Але ж, вказує імператор, і Несторій навчав про дві природи і при цьому засуджений: треба не тільки сповідувати у Христі дві природи, але і визнавати їх іпостасне поєднання, чого і не робить Іва у своєму посланні, повному несторіанських думок. Нарешті, захисники «трьох розділів» говорили, що осуджувати послання Іви не можна і тому ще, що його внесено до соборних записів. Але, зауважує імператор, з творів Несторія та Євтихія багато наведено у соборних діяннях; отже, і їх треба виправдати. Хто ж не знає, що багато з єретичного лжевчення наводиться в соборних записах, але, звісно, ​​не для того, щоб показати правильність вчення єретиків, а якраз для зворотної мети – викрити їхнє мудрування, противне Православ'ю. Однак, незважаючи на всі зусилля імператора, Західна Церква не переставала опиратися осуду «трьох глав». Ця стійкість позначилася і на таті Вігілії, який почав вагатися у своєму рішенні анафематствувати «три розділи». Вбачаючи такий стан речей, імператор для остаточного вирішення питання скликає V Вселенський собор. V Вселенський собор відкрився у Константинополі і мав вісім засідань. Він розпочався 5 травня 553 року. На перших засіданнях собору було сто п'ятдесят єпископів, а при закритті його число їх сягало ста шістдесяти чотирьох. На соборі головував Євтихій, патріарх Константинопольський. Серед членів собору найвидатнішими були Аполлінарій, Олександрійський патріарх, Домн, Антіохійський патріарх; за патріарха Єрусалимського представили три палестинські єпископи. Серед батьків собору західних єпископів було дуже небагато (від шести до восьми) і всі вони були з Африки. Папа Вігілій все ще жив у Константинополі, і імператор хотів бачити його на соборі. Собор відправив до батька посольство з пропозицією з'явитися на собор. Запрошувати папу вирушили три патріархи (Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський) та сімнадцять єпископів. Повернувшись від папи, депутація повідала членам собору, які зібралися в єпископії: «Прибувши до найсвятішого папи, ми стали просити, щоб, згідно з листуванням, що було між нами і ним, його блаженство завітав на собор і разом з нами розсудив про «трьох главах», оголосивши при цьому його, що оголосив при цьому надіслав нам грамоту і просить дати відповідь щодо „трьох розділів“. Хоча він сказав, що через слабкість тілесної не може виконати цієї вимоги, проте обіцяв наступного дня оголосити, якої він думки про такий собор». Зібрання єпископів розійшлося по домівках. Вторинне посольство до папи з кількох єпископів і світських чиновників, як депутатів від імені імператора, теж отримало відмову, але цього разу своє небажання йти на собор тато не виправдовував хворобою, а прямо заявив, що на соборі дуже мало західних єпископів порівняно з кількістю східних. Папа обіцяв, втім, письмово висловитися з питання засудження «трьох глав». Третє посольство, за звичаєм відправлене до тата, теж нічого не досягло: тато відмовився бути присутнім на соборі, і послані оголосили йому, що собор змушений буде відкритися без нього. Деякі із західних єпископів, які прийшли в Константинополі, посилаючись на відмову папи, теж відмовилися йти на собор. Справжня ж причина подібних відмов полягала в тому, що тато знову повернувся до думки, що не слід робити засудження «трьох розділів»241; знаючи ж, що східні єпископи тримаються протилежного погляду, папа вважав за краще зовсім не з'являтися на собор. Імператор звернувся до отців собору з указом, прочитаним під час відкриття соборних засідань. У цьому указі намічався порядок розгляду спірного питання про «три глави»: «Просимо вас, – писав імператор, – розглянути те, що написано як у інших творах (Феодора Мопсуестского), і у його символі; просимо також розглянути і те, що про нього та його хуління написали святі отці і оприлюднили наші попередники, так само і те, що написали про нього письменники церковної історії. Просимо вас поміркувати і про думку тих, які стверджують, ніби не слід анафематствувати єретиків після смерті, і просимо триматися в цьому випадку вчення святих отців, які й після смерті анафематствували померлих у своїй нечесті. Просимо вас звернути увагу на те, що нечестиво написано Феодоритом проти правої віри і проти Ефеського собору, проти пам'яті Кирила та проти його дванадцять розділів, і що той же Феодорит написав на захист Феодора та Несторія та їхніх хулень проти пам'яті Кирила. Просимо також зробити дослідження і про нечестиве послання, яке написав Іва до Марія Перса. І оскільки деякі сміливі стверджувати, що послання це, що містить безбожність, прийняте і святим Халкідонським собором, то просимо вас почути те, що сказано цим святим собором у визначеннях його, викладених на захист віри, і те, що міститься в нечестивому посланні, щоб всебічно довести справедливе, а не довести справедливе. Взявши до керівництва розпорядку своєї діяльності указ імператора, отці собору насамперед зайнялися питанням про Феодор Мопсуєстський. З творів останнього на соборі вилучено і прочитано було багато місць, причому виявилося, що Феодор по суті повторював вчення Несторія, засуджене III Вселенським собором. Неправославні думки Феодора, відкриті та викриті собором і названі ним «скарбами безбожності», зосереджувалися, головним чином, на навчанні про дві природи у Христі та образ їхнього з'єднання і полягали в наступному: 1) від Пресвятої Діви Марії народився не Бог, а людина 242 ; 2) Бог-Слово не народжувався від Діви Марії, а лише був присутній у людині Ісусі при Його народженні і під час решти Його життя243; 3) з такої думки Феодор, природно, приходив до вчення, що складало сутність несторіанства, про поділ єств у Боголюдині: за його твердженням у Христі Ісусі існували як би дві особи – Боже і людське, не з'єднуючись одне з одним 244 ; 4) при цьому Феодор, попри вчення Православної Церкви, не вважав жодної різниці між людиною-Христом і всякою іншою людиною; він вважав властивою людині Ісусу боротьбу з пристрастями і похотями, так що, на думку Феодора, «тільки через своє воскресіння Христос, як людина, став незмінним, тобто незручним до зла. Чому до воскресіння мертвих він докоряв Петра за те, що той спокушає Його своїми словами (див.: Мт.16:23). Через воскресіння ж Христос став абсолютно непорочним». Якщо ж Христос, як людина, не мав моральної досконалості, то, вчив Феодор, 5) він потребував керівництва Духа Святого і сприяння Богові-Слову в досягненні непорочності 245 . Визнаючи, що від Пресвятої Діви Марії народилася не Боголюдина, а людина Христос, Феодор вважав за можливе лише в відносному, а не буквальному сенсі іменувати Діву Марію Богородицею: «Коли запитають, – міркував Феодор, – мати людини або мати Бога Марія, ми повинні відповідати: і те й інше, Вона мати людини, тому що людина була в утробі її; але Вона є матір'ю Бога, тому що Бог був у народженій людині, але Він був у ньому з вподобання». Крім того, собором у творах Феодора Мопсуєстського були відкриті хоч і не такі важливі, але все ж таки значні помилки, з яких деякі межували з єрессю, а саме: його хулі відгуки про включені в священний канон книги Іова і книги Пісня піснею, його заперечення за багатьма ветхозами, месіанського значення, і, нарешті, його думка, що найменування «християни» однорідне з найменуванням інших людей наступних, за його висловом, будь-якої секти. Це читання уривків із творів Феодора собор часом переривав такими чи подібними вигуками: «Це ми вже засудили, це вже зрадили анафемі, анафема Феодору Мопсуєстському та його творам; вони чужі Церкві, вони чужі православним, вони чужі батькам, вони повні безбожності, вони повстають на Священне Писання, анатема Феодору: він зганьбив Євангеліє, він посварився над домобудівництвом нашого спасіння». Потім на соборі були читані, з тією ж метою судження про винність Феодора в єретичних помилках, послання та твори святого Кирила Олександрійського проти Феодора, твори Прокла Константинопольського, Равули Едеського та інші, що служили виразом голосу Церкви про Феодор. Коли, на підставі цих документальних даних, з'ясувався єретичний спосіб думок Феодора, собор все ще не поспішав з його засудженням: отці собору, перш ніж винести свій остаточний вирок, вважають себе зобов'язаними розібрати ті заперечення, які робилися на захист Феодора супротивниками засудження трьох глав. Так, захисники Феодора заперечували можливість його засудження на тій підставі, що в одному з послань святий Кирило Олександрійський називає Феодора «добрим Феодором». Але читання послання показало отцям собору, що святий Кирило, називаючи Феодора «добрим» за його боротьбу з аріанством і праці з тлумачення Святого Письма, у тому ж посланні осуджує того ж Феодора за неправильні думки про поєднання двох єств у Христі. При цьому отці собору пояснили, що хороший відгук поважаної Церквою особи про інше, що виявився єретиком, не позбавляє останнього від осуду: схвальний відгук святого Василя Великого про Аполлінарію не позбавив Аполлінарія від осуду за єретицю. Папа Лев, який схвалював у своєму посланні Євтихія, згодом анафематував його як єретика. Крім того, поблажливий відгук про хибну особу робиться іноді з метою досягнення церковного світу. Святий Кирило відгукувався лагідно про Феодор тільки в тих видах, щоб не посилити ворожнечу несторіан до Церкви. Далі захисники Феодора казали, що його не можна засуджувати, оскільки він уже помер. Собор доводить безпідставність подібного судження, посилаючись на підтвердження свого погляду на приклади, що показували, що не тимчасово осуд єретика і після його смерті. Тут собор зупиняється головним чином на свідченнях святого Кирила Олександрійського та блаженного Августина. Святий Кирило писав: «І так треба засуджувати тих, які повинні в поганих вчинках, чи живі вони чи ні». «Якщо колись це було доведено нам,—каже блаженний Августин про єпископа Цециліана Карфагенського, якого виставляли перед ним як порушника церковного світу,—ми самі б анафематували його після смерті». Третє заперечення захисників Феодора, які вказували на те, що останній помер у світі з Церквою і тому не може бути засуджений, отці собору усунули, вважаючи померлими у світі з Церквою лише християн, які дотримувалися догмати віри до кінця життя. У цьому перечитані були на соборі дії Мопсуестского Помісного собору, який виявив, що у Мопсуесте ім'я Феодора з давніх-давен було викреслено з церковних диптихів. Закінчивши судження про Феодор Мопсуестском і відклавши засудження його до часу розгляду справи всіх «трьох глав», собор, згідно з побажанням імператорського указу, приступив до розгляду творів Феодорита Кирського, написаних для сприяння несторіанству у боротьбі з православ'ям. Собор визнав вартими особливого осуду такі твори Феодориту: 1) розбір дванадцяти анафематизмів Кирила, в якому несторіанські погляди Феодорита знайшли відкрите вираз, як видно, наприклад, з наступного місця: «Бог-Слово не народився від Діви єством, зачавшись і утворившись і з того часу отримавши початок існування, але утворив собі храм у дівочій утробі. Тому і святу Діву називаємо Богородицею не тому, що Вона народила Бога за єством, але тому, що Вона народила людину, з'єднану з Богом, Який утворив її»; 2) деякі послання, де Феодорит ганьбив незаслуженими докорами захисника правої віри святого Кирила Олександрійського. Серед них прочитано було на соборі й те послання Феодорита, яке їм написано було за смертю святого Кирила: послання це повне глузувань і знущань над поважним великим святителем 246 ; 3) послання Феодорита до Андрія, єпископа Самосатського, повне жахливих хулень на III Вселенський собор, - православні єпископи собору представляються в ньому лиходіями, а несторіанської єресі, що трималися, - як невинні страждальці за віру 247 ; 4) Послання Феодориту до Несторія після III Вселенського собору, з якого видно, що Феодорит залишався другом і відданим учнем Несторія і після анафематствування його Вселенською Церквою, як виявляється це з самої назви послання: «Господині моєму, найшановнішому і благочестивому і благочестивому і благочестивому і благочестивому і благочестивому Несторію». Вислухані були собором і писання Феодориту на захист Феодора Мопсуєстського. Своє судження про Феодорита, як автора неправославних творів, і про ставлення до нього IV Вселенського собору в Халкідоні отці V собору Вселенського коротко висловили так: «Маючи на увазі те, що нечестиво написав Феодорит, має дивуватися проникливості святого Халкідонського собору, проти нього багато звернення, а потім інакше не прийняв би його, якби він наперед не анафематствував Несторія та його богохульства, на захист яких раніше писав». З розгляду творів Феодориту, незгодних із вченням правої віри, собор почав розгляд справи «третього розділу» – Верби Єдеського з його посланням до Марія Перса. Тут отцям собору, власне, треба було вирішити питання: чи можна визнавати справедливим твердження деяких, що послання Іви прийняте IV Вселенським собором у Халкідоні? Щоб відповісти на це запитання, батьки передусім з'ясовують, як було надійшло на Халкідонському соборі з самим Івою? При цьому деякі єпископи у своїх промовах розвивали ту думку, що виправдання Іви на Халкідонському соборі не тяглося за його посланням: на соборі Іва заявляв, що він невинний у тому, в чому його звинувачують, і цим самим відмовлявся від свого послання – сам не визнавав його думок істиною. Щоправда, деякі отці Халкідонського собору – як постачали це на вигляд противники засудження «трьох глав» – казали, що Іва невинний і його послання православне. На це отці V Вселенського собору заперечували в тому сенсі, що так дивилася меншість з отців IV Вселенського собору, більшість же бачила в Іві людину, яка розкаялася, а на соборі і повинна керуватися думкою не окремих осіб, а всіх або, принаймні, більшості. Для досконалого і остаточного посвідчення, що послання Іви не було прийнято Халкідонським собором, батьки звірили послання до Марія Перса з його віровизначенням; з цього звіряння з незаперечною ясністю відкрилося, що думки послання відкидалися отцями Халкідонського собору. Тоді одностайне послання Іви було оголошено єретичним: «Усі ми, – вигукнули отці V Вселенського собору, – засуджуємо послання; всі ми анафематствуємо це; послання далеке від собору, послання неприємне визначенням, все послання єретичне, все богохульне. Хто його не анафематствує, той єретик. Хто приймає послання, той відкидає святих Халкідонських отців. Засуджуємо та анафематствуємо разом з усіма іншими єретиками і Феодора, який був єпископом у Мопсуесті та його нечестиві твори, і те, що нечестиво написав Феодорит проти правої віри, проти дванадцяти глав святого Кирила та проти Ефесського собору, і що написано їм. Крім того, анафематствуємо й нечестиве послання, яке написав Іва до Марія, що відкидає, що Бог-Слово, втілившись від святої Богородиці та Приснодіви Марії, став Людиною, і що ганьбить святу пам'ять Кирила, який навчав православно, – як єретика та яквина. тому, що їм скинутий Несторій без суду і слідства, і що захищає Феодора і Несторія та їх нечестиві вчення та твори. Отже, анафематствуємо вищезгадані «три розділи», тобто нечестивого Феодора з його непотрібними творами і те, що нечестиво написав Феодорит, і нечестиве Послання, яке приписується Іві, і їх захисників, і тих, які писали або пишуть на захист їх, або їх, намагаються захистити їхнє безбожність іменем святих отців і святого Халкідонського собору». Таким чином собор засудив обличчя і твори Феодора Мопсуестского, Феодорита ж і Іву не засудив, а анафематствував лише деякі твори першого та послання другого. Потім, «запалюючи світло знання з Божественного Писання і вчення святих отців», отці собору, окрім згаданого віровизначення, вважали за необхідне викласти коротко за пунктами проповідування істини та засудження єретиків з їхнім вченням. Усіх таких пунктів чотирнадцять. У перших 11 викладається сутність віровчення, спрямованого проти єресей, засуджених на попередніх Вселенських соборах; інші пункти (– 12, 13 і 14 наступним чином викладають більш докладні постанови щодо Феодора Мопсуєстського, Феодорита та верби: 12) «Якщо хтось захищає нечестивого Феодора Мопсуєстського, який говорив, що інший є Бог-Слово і інший Христос, який і віддалявся від поганого помалу і, таким чином, процвітаючи в справах, покращився і шляхом життя став непорочний, Який хрестився як проста людина, в ім'я Отця і Сина і Святого Духа і через хрещення отримав благодать Святого Духа і удостоївся усиновлення і за подобою царського зображення приймає незмінним у помислах і абсолютно безгрішним, і ще говорив, що з'єднання Бога-Слова з Христом відбулося таке ж, про яке говорить апостол щодо чоловіка і дружини: і будуть двоє одна плоть (Еф.5:31), і понад інші незліченні богохульства смілився сказати, що коли Господь по Духові сказав: Ін.20:22), то не дав їм Святого Духа, а дунув тільки образно; Який говорив також, що й сповідання Хоми щодо дотику рук і ребер Господа після воскресіння: Господь мій і Бог мій! (Ін.20:28), сказано Фомою не про Христа, але що, вражений надзвичайністю воскресіння, Фома прославив Бога, що збудив Христа, і що ще гірше - у своєму нібито тлумаченні на "Діяння апостольські", що зіставляв Христа з Платоном, Маніхеєм, Єпі винайшовши власне вчення, дав учням своїм назви платоників, маніхеїв, епікурейців і маркіонітів, подібним же чином, коли Христос винайшов вчення, від Нього стали називатися християни, - отже, якщо хтось захищає вищесказаного нечестивого Феодора і нечестиві його твори, в яких він не сказаний проти великого Бога і Спасителя Ісуса Христа, а не анафематствує його і нечестиві його твори, і всіх, які підтримують чи захищають його і кажуть, що він виклав православно, і які писали на захист його і мудрують, або коли-небудь мудрували подібно до нього і до смерті залишилися в такому безбожності, той нехай буде. 13) «Якщо хто захищає безбожні твори Феодорита, які він написав проти істинної віри і проти першого Ефеського святого собору і святого Кирила і дванадцяти його глав, і все, що написав він на захист безбожних Феодора і Несторія і на захист інших, які мудрували однаково з вищесказаними. нечестя, і через це називаючи нечестивими вчителів церкви, які сповідують іпостасне з'єднання Бога-Слова (з плоттю), а не анафематствуют згадані нечестиві твори і тих, які мудрували і мудрують подібно до них, і всіх, які писали проти правої віри і святого Кирила так і не буде так і не святий Кирилл, і нехай не буде вірно й святого Кирила. анафема». 14) «Якщо хтось захищає послання, яке, кажуть, написав Іва до Марія Перса єретику, яке відкидає, що Бог-Слово, втілившись від Святої Богородиці та Приснодіви Марії, зробився людиною, а каже, що від Неї народився чоловік, якого називаємо храмом, так що інший є Бог-Слово, і є Бог-Слово, що проповідував праву віру християнську, ніби він єретик і писав подібно до нечестивого Аполлінарія, і хто звинувачує перший Ефеський святий собор, ніби він без суду і слідства засудив Несторія, і хто дванадцять глав святого Кирила називає (як теж нечестиве послання) і нечестивими і нечестиві їхні вчення і твори, отже, якщо хтось захищає згадане нечестиве послання, а не анафематствує його і захисників його і тих, які кажуть, що воно праве чи частину його, і тих, які писали чи пишуть на захист його чи нечестя, що в ньому міститься, і дерзають захищати його і дерзають захищати його Халкідонського собору і в цьому перебувають до смерті, той нехай буде анатема». Разом із справою про «три глави» отці собору розглядали питання про помилки Орігена, знаменитого за своїми обдаруваннями церковного вчителя III століття. Це було зроблено на виконання бажання імператора, вираженого ним у величезному посланні до Міни, патріарха Константинопольського. У цьому посланні між іншим знаходиться такий перелік єретичних помилок Орігена, які вимагали, на думку імператора, осуду: 1) Хто говорить або думає, що душі людські передіснували, що вони були перш умами і святими силами, насолоджувалися повнотою Божественного споглядання, а потім звернулися Богу, чому і називаються душами і покарання послані в тіла, той нехай буде анатема. 2) Хто говорить або думає, що душа Господа раніше існувала і з'єднувалася з Богом-Словом перед втіленням і народженням Його від Діви, нехай буде анатема. 3) Хто говорить або думає, що спочатку у утробі Святої Діви утворилося тіло Господа нашого Ісуса Христа і потім з ним з'єдналися Бог-Слово і душа, що існувала вже раніше, нехай буде анатема. 4) Хто говорить чи думає, що Слово Боже уподібнювалося всім небесним чинам, було для херувимів херувимом, для серафимів серафимом і уподібнювалося всім взагалі вищим силам, нехай буде анатема. 5) Хто говорить або думає, що тіла людські у воскресінні повстануть кулястими, і не сповідає, що ми повстанемо в правильному вигляді, нехай буде анафема. 6) Хто говорить, що небо, сонце, місяць, зірки, води, які вищі за небеса, суть істоти одухотворені і деякі розумно речові сили, нехай буде анафема. 7) Хто говорить або думає, що Господь Христос розіпнеться в майбутньому столітті за демонів, як і за людей, нехай буде анатема. 8) Хто говорить або думає, що могутність Бога обмежена або що Він створив стільки, скільки міг обійняти, хай буде анатема. 9) Хто говорить або думає, що покарання демонів і безбожних людей тимчасове і що після деякого часу воно матиме кінець, або що буде після відновлення демонів і безбожних людей, нехай буде анафема. 10) Анатема і Оригену, прозваному адамантовим, що виклав це, разом з його нечестивим, непотрібним і злочинним вченням, і кожному, хто дотримується цих думок, або захищає їх, або якимось чином колись наважиться повторювати їх. Послання полягає наступною вимогою: «Бажаючи видалити всяку спокусу зі святійшої Церкви, так, щоб у ній не залишалося жодної пороку, і наслідуючи Божественне Писання і писання святих отців, які відкинули як самого Орігена, так і його шкідливе і нечестиве вчення і його праведно під праведним, і праведно ми підготували його, і праведно. твоєму блаженству це наше послання, яким переконливо просимо тебе зібрати всіх святих єпископів і боголюбезних ігуменів тутешніх чесних монастирів, що знаходяться в цьому царюючому місті, і влаштувати так, щоб усі рішуче анафематували згаданого вище нечестивого і богоборного богоборного Церкви Олександрійської, і його шкідливе і нечестиве вчення і всі наведені нижче розділи, а також просимо тебе копії з того, що буде зроблено твоїм блаженством з цього приводу, послати до всіх святіших єпископів і ігуменів чесних монастирів з тим, щоб і вони власним підписом його анафемат. виявляться, єретиками». Невідомо, яким чином відбувався на соборі розбір та суд над лжевченням Орігена. Знаємо лише з 1 правила VI Вселенського собору, що батьки V Вселенського собору «Феодора Мопсуєстського і Орігена, і Дідіма, і Євагрія, які відновили еллінські байки, соборно проклинали і відкинули». У Східній Церкві, яка ще до собору схилилася на засудження «трьох глав», V Вселенський собор не зустрів собі протидії. Не то бачимо в Церкві Західній, яка і до і під час V Вселенського собору чинила опір засудженню «трьох глав». Лише через півстоліття, за діяльної підтримки самих Римських пап, собор 553 року в Константинополі був визнаний на Заході нарівні з чотирма Вселенськими соборами, що передували йому. Згадка VI Всесвітнього Собору (здійснюється Православною Церквою 23 січня) Монофізитство, засуджене Церквою на IV Вселенському соборі в Халкідоні в 451 році, продовжувало, однак, існувати, маючи численних послідовників, у VI та VII століттях. В останньому столітті єресь монофізитська породжує споріднену їй єресь монофелітську, яка полягала в твердженні, що в Христі одна воля і одна дія – Боже; людська ж воля і людська дія заперечувалися монофелітами в Боголюдині. Таке твердження з боку монофізитів було цілком природною справою: вчення монофізитів про одну природу, Божественну, у Христі і заперечення в Ньому природи людської з необхідністю призводило до визнання у Христі лише волі Божественної з відкиданням існування у Нього і волі людської. Сучасник VI Вселенського собору папа Агафон прямо свідчить: «Ті, котрі зливають таїнство святого втілення, вже тим самим, що сповідують єдине єство (монофізитство) у Христі, що склалося з Божого та людського, прагнуть визнати в Ньому, як єдиному, єдину волю і єдину». Крім монофізитів до монофелітства схилилися й ті з православних, котрі, ґрунтуючись на вченні Церкви про єдність Особи Боголюдини і забуваючи вчення ж Церкви про двоїстю природ у Христі, приходили до такого висновку: «Господь наш Ісус Христос і по втіленні перебуває в двох досконалих єствах і вчинених в одній досконалості і вчиненні в одній досконалості і втіленні; особливості того й іншого єства стеклися в одну особу, в одну іпостась; тому ми сповідуємо Христа у новому образі без тілесних хотінь і людських помислів, сповідуємо в Ньому одне іпостасне бажання та дію». Але таке твердження і було монофелітською єрессю, а не православним вченням, яке визнає у Христі дві природи – Божественну та людську, як природи повні та цілісні, отже, з волями Божественної та людської. Монофелітство своїм широким поширенням завдячує імператору Іраклію. Бачачи, що мільйони його підданих сповідують монофізитство і тому перебувають у ворожнечі з православними, імператор, який бажав зміцнити єдність імперії на релігійному єднанні, хотів примирити православних і монофізитів. Досягти цього він думав через монофелітське вчення, яке, безсумнівно, повинно було прийнятним, як йому здавалося, і для монофізитів, які навчали про одну природу Божественну у Христі, і для православних; для останніх тому саме, що дорога Православ'ю істина про двоїство природ у Христі, мабуть, не усувалися монофелітським вченням. Перебуваючи у військових справах з 622 року у Вірменії та Колхіді, гнізді монофізитства, імператор вів бесіди з видатними представниками цього єретичного вчення про те, чи не приєднаються монофізити до Православної Церкви під умовою проголошення останньої спорідненої монофізії вчення про одну в одному. Представники монофізитства, з яких імператор особливо близько зійшовся з митрополитом Колхідським Кіром, мабуть обнадіяли Іраклія, схвалили його план. Імператор звернувся із запитом до Константинопольського патріарха Сергія, без сумніву ще раніше присвяченого імператором у його наміри. Сергій відповідав Іраклію в тому сенсі, що вчення про одну волю і одну дію в Христі більш відповідно до переказу Церкви, ніж вчення про дві волі і дві дії. Унію, або об'єднання, монофізитів з православними на ґрунті визнання тими та іншими монофелітськими вченнями вирішено було почати з Єгипту, де на той час на триста тисяч православних припадало п'ять-шість мільйонів монофізитів. Головним діячем тут, при здійсненні цілей імператора, був Кір, зведений тепер, звичайно, стараннями Іраклія та Сергія з митрополитів Колхіди до патріархів Олександрії. Під наглядом Іраклія і Сергія 248 Кір, як людина спритна, повів справу дуже вміло. В Олександрії до унії приєдналися тисячі монофізитів: клірики, сановники та воєначальники міста разом із народом на знак свого приєднання до Церкви прийняли причастя з рук патріарха Кіра. За Олександрією майже весь Єгипет, Фіваїда та Лівія «подали руку примирення православним». «Таким чином, – писав Кір Сергію, – склалося свято, як написано, свято у вівтарових, що частують до ріг (див.: слав. Пс.117:27), а якщо сказати правдивіше, то не до ріг вівтаревих, але до самих хмар і за хмарами до небесних чинів», що радіють про світ церкв. Але ця «радість» возз'єднання монофізитів із Православною Церквою досягалася жахливою ціною – ціною зради Православ'я. У сповіданні віри, виданому Кіром у Єгипті для залучення монофізитів до Православ'я, прямо проголошувалося монофелітське вчення, що продовжувало собою монофізитську брехню: «Один і той же Христос і Син, – читаємо ми тут, – робив, що пристойно Богові та людині», однією боготворною дією. Православні зрозуміли це і назвали унію «водяною», як неміцну витівку монофелітів. Прагнення прищепити свідомості православних християн вчення про одну волю і про одну дію в Христі викликало в Церкві, за словами патріарха Сергія, сильні «співи» та «залюбки». Щоб припинити ці суперечки, небезпечні для унії, патріарх Сергій писав Кіру Олександрійському, що «не повинно нікому дозволяти проповідувати про одну чи дві дії у Христі Богові». Подібну пораду Сергій давав і імператору Іраклію. З метою посилення монофелітів, Сергій вступив у зносини з папою Гонорієм: Сергій представляв татові дії Кіра в Єгипті справою необхідності, скаржився на тих, хто порушує суперечки з питання про волю у Христі, і прямо висловлював, що вчення про одну волю і одну дію в Христі переважніше вчення про дві волі і дві. Гонорій, який не був майстерним богословом, заплутався в єретичних мережах, розставлених йому Сергієм. У посланні у відповідь Сергію папа погоджується, що не повинно мудрувати про питання, ще не роз'яснене соборами, і визнає монофелітство за справжнє вчення: «Ми сповідуємо, – говорить він, – у Господі Ісусі одну волю». Однак незважаючи на те, що монофелітство все більше й більше посилювалося, хвилювання, породжені ним, не тільки не згасали, а ще сильніше розгорялися, погрожуючи зруйнувати з такою працею та мистецтвом налагоджену унію. Щоб утишити хвилювання, імператор Іраклій в 638 році видав наступний, відомий під ім'ям «викладу», указ (ектесіс): «Ми зовсім не дозволяємо, щоб хтось стверджував і вчив про одну і дві дії Господа, що влюднився. Бо хоча вираз одна дія вживається деякими батьками, однак, для слуху деяких осіб вона чужа і турбує їх: такою здається, що вона вживається для того, щоб підірвати вчення про дві природи у Христі, які з'єднані в Ньому іпостасно. Що ж до висловлювання: дві дії, воно спокушає багатьох, ні в кого з батьків не зустрічається; воно веде до припущення вчення про дві одна одної протидіючої волі у Христі, ніби Слово Боже, маючи на увазі наше спасіння, хотіло зазнати страждання за нас, а Його людство протидіяло цьому наміру Його; але це нечестиво і чуже християнському вченню; сам нечестивий Несторій, хоч і вводив у вчення про Христа вчення про двох синів, але він не сміливо стверджував двох воль у Ньому. Ми повинні визнавати одну волю Господа нашого Ісуса Христа, істинного Бога; ніколи Його плоть не протидіяла Слову Божому, іпостасно з'єднаному з нею». Але цей указ Іраклія замість примирення давав привід до нових розбратів: закликаючи до припинення суперечок про одну і дві волі у Христі, указ водночас визнавав вчення про одну волю за справжнє. Тому все царювання Іраклія наповнено було чварами між монофелітами та православними, які не хотіли виконувати незаконну волю імператора. Наступник Іраклія Констанс II теж думав втишити бурю церковну виданням указу, відомого під найменуванням «Зразка» (типосу): «Оскільки ми звикли, – говорив указ, – вживати будь-яке старання про те, що служить добробуту нашої християнської держави, і особливо про те, що стосується неупередженого нашого, що стосується незабутнього християн, рух, що одні в Богові, що улюднився, визнають одну волю, інші дві волі, оголошуємо: нехай ніхто з теперішнього часу не дозволяє собі вступати в суперечки з іншими про одну волю і про одну дію і дві волі і дві дії; ніхто не повинен забороняти і звинувачувати тих, котрі визнають одну волю і одну дію, ні тих, котрі визнають дві волі та дві дії. Хто справжні накази переступить, той насамперед підлягатиме суду страшного Бога; але він також не уникне покарань, визначених для презирників імператорських законів. Якщо презирачем буде клірик чи єпископ, то такий буде відставлений з посади; якщо монах – відлучений від Церкви та вигнаний із монастиря; якщо цивільний чиновник та офіцер – будуть позбавлені своєї гідності; якщо приватна людина з привілейованого стану – буде покарана відібранням майна; якщо ж із нижчих станів, то, за тілесним покаранням, буде заслано у вічне заслання». Багато лих завдав указ православним членам Церкви, завдяки йому за сповідання правої віри тим, хто поплатився навіть життям. За подібних обставин, що настільки сприяли розвитку монофелітства, останнє пустило глибоке коріння на Сході. У Церкві Константинопольській, керівниці всіх інших церков Сходу, бачимо, починаючи з Сергія, низку інших патріархів-монофелітів: Пірра, Павла, Петра. Так, за свідченням сучасника, «ієрархи стали єресіархами і замість світу сповіщали народу суперечку, сіяли на церковній ниві замість пшениці кукіль; вино (істина) змішалося з водою (монофелітською єрессю), і напували ближнього каламутною сумішшю; вовк приймався за ягня, ягня - за вовка, брехня вважалася істиною і істина - брехнею; нечестя пожирало благочестя. Плуталися всі справи Церкви». У цю тяжку годину для Православної Церкви Господь спорудив у ній святих чоловіків, що палали ревнощами по істині і голосно, незважаючи на звинувачення і муки, що волали на захист зганьбленої правди; то були святий Софроній, патріарх Єрусалимський, святий Максим сповідник та святий папа Мартін. Святий Софроній перший виступив на захист православ'я у боротьбі з монофелітством. Він почав її, ще будучи простим палестинським ченцем. Святий Софроній перебував у Єгипті в той час, коли Кір, патріарх Олександрійський, оприлюднив вищезгадану грамоту єднання, де відкрито проголошувалося монофелітське лжевчення. У святому Софронії Кір зустрів ревного супротивника своїм починанням. Святий Софроній явився до Кіра і впав перед ним на коліна, благаючи не сповіщати в церкві вчення про одну дію у Христі. Даремно Кір переконував святого Софронія стати на бік монофелітів, доводячи йому, головним чином, що при питанні про порятунок тисяч віруючих не слід сперечатися через висловлювання. Святий Софроній залишився непохитним і, бачачи водночас, що Кір твердо стоїть на своєму рішенні, він вирушив до Константинополя, розраховуючи в патріарху Сергії знайти союзника у боротьбі з Кіром, і, звісно, ​​помилився у своїх розрахунках. За свою ревнощі з віри правої святої Софроній був обраний на патріаршу кафедру Єрусалима (бл. 634). Окружне послання, яке, за звичаєм, святий Софроній розіслав іншим патріархам з повідомленням про свій вступ на кафедру, почав з вказівки на небезпеку, яка загрожує Церкві від монофелітства: «Батьки! Батьки всеблаженніші! Бачу хвилю, що піднялася, і за хвилею наступну небезпеку». Це велике послання, спрямоване проти монофелітів, написане в дусі лагідності, що викриває без вказівки осіб, і з чудовою силою і ясністю викладає православне вчення про дві волі і дві дії у Христі: «Називаючи Христа, що складається з Божества і людства, ми проповідуємо, що Він – і Бог і Челове. природам, і природно робить те, що властиво тому й іншому суті, в силу властивого тому й іншому суттєвої якості та природної особливості. Як Бог чинив Він Божественне, як Людина – людська». Захоплення Єрусалима магометанами порушило зв'язок Єрусалимської Церкви зі Сходом і позбавило святого Софронія можливості діяти на захист православної істини. У таких стислих обставин святий Софроній вирішив закликати до боротьби з монофелітством Рим. Він доручив виконати це Дорійскому єпископу Стефану. Відправляючи Стефана з таким важливим дорученням для Церкви до Риму, святий Софроній привів його на Голгофу і тут, на місці хресних страждань Христа Спасителя, наказав Стефану таке: «Пам'ятай, що ти даси відповідь Розп'ятому на цьому самому місці, коли Він прийде в славі судити живих і мертвих, свята віра. Зроби те, чого я не можу зробити сам через нашестя сарацин, обійди в разі потреби весь всесвіт, помстися подолати всі перешкоди, щоб досягти Риму; відкрий там перед мужами благочестивими по суті правду все, що робиться в наших країнах, і не переставай благати, доки вони не повстануть на поразку ворогів віри і зовсім не відкинуть нововведеного вчення». Стефан відправився в Рим, де закликав Римський собор до захисту істини, що зневажається монофелітством. Святий Софроній відпочив близько 640 року. Великий подвиг служіння Православ'ю зосередився на Сході, зі смертю святого Софронія, в руках святого Максима Сповідника, який зазнав муки за сповідання двох воль у Христі Ісусі. Святий Максим обіймав при дворі Іраклія високопочесну посаду державного секретаря; імператор дуже цінував таланти та пізнання святого Максима. Постригшись згодом, святий Максим став ігуменом одного з константинопольських монастирів; з появою монофелітства, святий Максим залишив Константинополь, де цар і патріарх покровительствували лжевчення; він жив частину в Африці, частину в Римі, віддаючи себе на боротьбу з монофелітством. Особливо чудова діяльність святого Максима на захист православ'я в Африці; тут, за словами його життєписача, «він стверджував у вірі (самих єпископів), наставляв і наставляв, тому що, хоча вони перевищували його саном, але мудрістю були набагато нижчими за нього». Тут же в Африці відбулося в 645 році знамените публічне дебати святого Максима з Пірром, колишнім патріархом Константинопольським, захисником монофелітства; святий Максим здобув рішучу та блискучу перемогу над монофелітством в особі Пірра, що сприяло утвердженню Православ'я в Африці. Святий Максим трудився за істину не один - одночасно і частиною навіть спільно з ним діяв святий папа Мартін. Будучи раніше папським повіреним у Константинополі, святий Мартін на місці зародження монофелітства ознайомився докладно із сутністю єресі та з діями монофелітів. Не дивно, що, ставши татом, він став діяльним борцем з єрессю. У 648 році святий Мартін в Латерані, в Римі, скликає численний собор, який видав двадцять правил проти монофелітів, затвердив вчення про дві волі і дві дії у Христі, який засудив патріархів Константинопольських - монофелітів, починаючи з Сергія, і два імператорських указу. У цей час до Риму прибув Олімпій, новий екзарх Равеннський, який керував Італією від імені східного імператора. Олімпій мав наказ імператора спонукати всіх до прийняття «зразка», тата ж, у разі опору, наказано було заарештувати. Але Олімпій, що сам підняв в Італії обурення на імператора, звичайно, не виконав доручення останнього. У 653 році вступив до Риму з безліччю війська новий екзарх - Феодор Калліопа. Святий Мартін був хворий і, передчуваючи недобрий кінець, сховався у Костянтинівському храмі Спасителя. Дізнавшись від кліриків, які зустріли екзарха при вступі в місто за наказом тата, що останній хворий, Каліопа оголосив про своє бажання рано в неділю вітати тата. Безліч християн зібралося до недільного богослужіння в храм, де перебував хворий папа; Каліопа, який розраховував силою захопити тата, побоявся народу і тому відклав своє відвідування під приводом втоми з дороги. У понеділок Калліопа з численним військом вступив у храм, попередньо обшукавши його і переконавшись, що в ньому немає зброї та каміння, зібраного папою, як було донесено екзарху. «Грім зброї пролунав на місці молитви». Калліопа оголосив папі наказ імператора, за яким святого Мартіна має бути заарештовано і відправлено до Константинополя, і кафедра його ставала пусткою. З храму святого Мартіна перевели до палацу під варту. Цей переклад тата на закінчення відбувався при гучних безстрашних вигуках кліриків: «Анафема тому, хто думає, що тато змінив чи має намір змінити віру; анафема тому, хто не перебуватиме у правій вірі, навіть якщо за це довелося б прийняти смерть». Замішання було настільки сильним, що Калліопа для його упокорення виявився вимушеним оголосити, що на Сході міститься та сама віра, як і в Римі. Багато хто з кліриків, прив'язаних любов'ю до святого Мартіна, вигукував: «З ним ми підемо, з ним ми помремо», висловлюючи цим бажання всюди супроводжувати папу. Каліопа спочатку обіцяв, що з татом буде дозволено вирушити кожному охочому. А потім він таємно вивів святого Мартіна з Риму і посадив на корабель, на якому хворий тато змушений був терпіти велику потребу; з ним знаходилося лише кілька служителів. До того ж, подорож до Константинополя була вкрай тривала і пов'язана з великими соромами для тата. Цілий рік він прожив в одному готелі на острові Наксосі, і за весь цей час, та й у вигляді особливої ​​милості, йому дозволили лише три рази зробити обмивання. Римські клірики, які приїжджали до папи сюди і привозили необхідне для страждальця, з соромом і безчестю відганялися вартою, яка собі забирала святе Мартінові. У вересні 654 року папа був привезений до Константинополя. З глузуваннями і образами він був переправлений до міської в'язниці, де був ув'язнений серед найважчих умов дев'яносто три дні: його хвороба для лікування вимагала частих обмивань, а йому в перші сорок сім днів ув'язнення не давали навіть холодної води, не кажучи вже про теплу. На дев'яносто третій день ув'язнення святого Мартіна зажадали на суд, куди й принесли його, зважаючи на крайню тілесну слабкість, на ношах; однак судді зажадали, щоб він давав свідчення стоячи, і відкрили допит запитанням: «Шкода людина, яке зло тобі зробив імператор?» Батько мовчав. Тоді були наведені лжесвідки, які несправедливо звинувачували невинного тата в участі в змові екзарха Олімпія проти імператора. Коли святий Мартін, не бажаючи губити душі лжесвідків, яких мали намір привести до присяги, почав своє пояснення словами: «Коли складено було «Зразок» і послано від імператора до Риму», то судді перервали його: «Нічого не говори про віру, ми самі християни і православні». На це тато заявив: «Робіть зі мною, що хочете, і що швидше, то краще; знає Бог, що не можете більше облагодіювати мене, як якщо відсічете мою голову мечем». Про те, що відбувалося на суді, було повідомлено імператору, який наказав: звернути зі святого Мартіна первосвященицький одяг і стратити його. З тата публічно зняли приналежності первосвященицької гідності і при цьому роздерли йому навіть нижній одяг, так що він виявився напівоголеним; потім на шию йому одягли залізні кайдани і в такому вигляді напередодні воїна з оголеним мечем його провели вулицями Константинополя у в'язницю. Тут від сильної холоду святий Мартін ледь не вмирав. Господь не судив йому померти від меча. У дні суду над святим Мартіном патріарх Константинопольський Пірр лежав на смертному ложі; імператор Констан прийшов його відвідати і передав, що тата вирішено стратити. Вмираючий Пірр просив дарувати життя святому Мартіну, хоча для останнього смерть, за його власною свідомістю, була незрівнянно бажанішою. Після вісімдесятип'ятиденного перебування у другій в'язниці тата відправили на заслання в Херсонес у Криму, куди він прибув у травні місяці. Тут, серед варварів, святий Мартін терпів жахливу потребу, не маючи навіть хліба. До цих фізичних страждань приєднувалися душевні, внаслідок залишеності друзями та родичами з Риму, які, очевидно, побоювалися зносин із засланцем папою з рабського страху перед імператором. «Я дивувався і дивуюся, – пише тато в одному листі своїм друзям до Константинополя, – байдужості моїх друзів та родичів: вони зовсім забули про моє нещастя; здається, не хочуть навіть знати, чи існую ще я на світі чи ні. Хоча Церква Римська і не має грошей, але вона багата, за Божою добротою, хлібом, вином і всім, необхідним для життя». «Я сподіваюся, – писав також тато в одному листі, – на Боже милосердя, що життєвий шлях мій скоро досягне мети, від Бога призначеної». Надія святого Мартіна виповнилася: у вересні 655 року він спочив у Господі. З папою Мартіном узятий був у Римі і святий Максим Сповідник, який, як і святий Мартін, зазнав страждань за віру. Як тільки корабель, на якому знаходився святий Максим увійшов (у вересні 654 року) до пристані Константинопольської, з'явився загін воїнів зі зброєю; з грубим знущанням спричинили воїни святого Максима, босого та напіводягненого, у похмуру в'язницю. Звідси його неодноразово викликали на суд, але судді, незважаючи на всі свої хитросплетені хитрощі, не могли схилити до монофелітства святого Максима: «Робіть зі мною, що хочете, – заявив він, – хто як я шанує Бога, той не боїться образ і неправди від людей». Тоді вирішено було досягти хоча б зовнішньої видимої угоди монофелітів зі святим Максимом. Йому запропоновано було підписати наступне сповідання віри, яке разом з монофелітським вченням містило в собі і православне вчення: «Сповідаємо у Христі дві волі і дві дії через відмінність єств, і одну волю і одну дію через їх з'єднання». Святий Максим відкинув це сповідання, за що й був засланий углиб Фракії. Звідси, через деякий час, його знову приводять до Константинополя та поміщають в одному монастирі. Другого дня до нього є два патриція, Єпіфаній і Троїл, і єпископ Феодосій. Троїл заявив святому Максиму, що вони прийшли до нього для передачі волі імператора: "Скажи нам раніше, чи виконаєш ти волю імператора чи ні?" - Запитав Троїл. Святий Максим обіцяв під клятвою виконати все, що «государ накаже стосовно справ цього світу». Тоді патрицій Єпіфаній сказав: «Ось що государ наказав оголосити тобі: тому що весь Захід і на Сході ті, які захоплені в спокусу, дивлячись на тебе, справляють смути і сум'яття і не хочуть у справах віри мати з нами спілкування, то нехай зрозуміє тебе Господь прийняти видане нами „Образ». Тоді ми особисто підемо до тебе назустріч, відкрито перед усіма будемо вітати тебе, подамо тобі нашу руку, з честю і славою введемо тебе у велику церкву (Софійську), поставимо на нашому імператорському місці, разом вислухаємо літургію і долучимося Тіла і Крові Христової, потім проголосимо тільки у всьому християнському світі. Бо ми твердо впевнені, що коли ти вступиш у спілкування з нами, то приєднаються до нас усі, які заради тебе та під твоїм керівництвом відпали від спілкування». Святий Максим відповідав: «Воістину, мене всі сили небесні не переконають зробити те, що ви пропонуєте, бо яку відповідь дам, я не кажу Богу, але моєї совісті, якщо з порожньої слави та думки людської відкину спасительну віру?» Після цієї відповіді святого Максима патриції люто накинулися на нього: вони кинули мужнього сповідника на підлогу, терзали його руками, топтали ногами і обплювали все. Зупинені у своєму нелюдстві єпископом Феодосієм, патриції перейшли до лайок і лихослів'я святого Максима, хвалячись при цьому своїм православ'ям. Так нічим закінчилися їхні переговори зі святим Максимом, який знову був відправлений у колишнє заслання. Довго нудився тут сповідник ув'язнений. Але цього мало було для ненаситної злості мучителів: святого Максима знову привезли до Константинополя і відвезли до преторії; тут його били воловими жилами, відрізали йому до кореня мову, відсікли праву руку і понівеченого таким чином провели по всіх кварталах Константинополя. Після цього святий Максим був засланий до Колхіди, де й закінчив своє страждальне життя. Протягом майже півстоліття відбувалася у Церкві боротьба монофелітства з православ'ям, але єднання церковного не досягалося; лише, на відгук сучасника, «всі справи Церкви переплуталися». Залишалося для умиротворення Церкви, залишивши невластивий їй шлях насильства і муки від світської влади, звернутися до самої Церкви, що й зробив наступник Констанса імператор Костянтин Погонат, який вирішив закликати «очі Церкви – єреїв до розгляду істини». Думка про необхідність скликання Вселенського собору для вирішення питання про монофелітство дозріла в імператора Костянтина Погоната головним чином під впливом навіювання з боку патріарха Константинопольського Феодора. Старанням імператора собор відкрився 680 року. Серед отців собору найбільш визначними за ними в Церкві або представництві на соборі були Георгій, патріарх Константинопольський, Макарій, патріарх Антіохійський, пресвітер Петро, ​​представник патріарха Олександрійського, і пресвітер Феодор, представник патріарха Єрусалимського. Імператор, за звичаєм, звернувся і до папи Римського Домну з вимогою прислати на майбутній собор представників папського престолу: «Просимо, – писав імператор, – надіслати благопотребних і здібних чоловіків, які мають пізнання у кожному богодухновенном писанні і володіють бездоганним знанням. книги». Послання імператора не застало Домна живими: його отримав наступник останнього – тато Агафон. Відправляючи своїх представників на собор, папа писав до Константинополя, що він не може надіслати, як хотів того імператор, людей вчених, оскільки за обставин часу наука не могла процвітати в Римі 249 ; у своїх представниках, якими були пресвітери Феодор і Георгій та диякон Іоанн, тато відзначає головним чином глибоку віру. Усіх єпископів та його заступників, присутніх на соборі, до кінця його налічувалося до ста п'ятдесяти трьох 250 ; на перших засіданнях та десяти наступних був присутній сам імператор із тринадцятьма сановниками – патриціями та консулами. Собор тривав майже рік 251 . Діяльність собору зосереджувалась, по суті, на двох головних питаннях: 1) на ретельному дослідженні лжевчення монофелітів і 2) на викладі православного вчення, спрямованого проти єресі монофелітської. Засідання собору відкрилися заявою легатів папи: «Близько сорока шести років тому були в різний час предстоятелями цього царюючого граду Сергій, Павло, Пірр і Петро, також Кір, який був колись предстоятелем Олександрійським, і Феодор, який був єпископом міста Фаран, і деякі інші, послідували. і смутили у Вселенській Церкві, сповідаючи і навчаючи, що в домобудівництві втілення єдиного від Святої Трійці Господа нашого Ісуса Христа одна воля, одна дія, і багато разів вірнопідданий вам наш апостольський престол відкидав це вчення, потім благав і досі анітрохи не встиг відвернути їх; тому ми просимо боговенчану вашу могутність: нехай представники найсвятішої Константинопольської Церкви скажуть, звідки з'явилося це нововведення?» Відповідь легатам папи імператор доручив Макарію, патріарху Антіохійському, який виступає на соборі як гарячий прихильник монофелітства; Макарію принаймні на початку собору безперечно співчуває патріарх Константинопольський Георгій. Виконуючи наказ імператора, Макарій відповідав легатам папи не тільки від свого обличчя, а й від імені Церкви Антіохійської та Константинопольської: «Ми не робили жодних нововведень у навчанні, але як прийняли від Вселенських соборів і святих шановних отців, також від предстоятелів цього святого міста Сергія, також папи стародавнього Риму, і Кіра, колишнього папи Олександрійського, тобто про волю та дію, так і увірували, віруємо та проповідуємо і готові відстоювати це». Імператор зажадав від Макарія доказу істинності монофелітського вчення «зі святих Вселенських соборів і святих шановних отців», що розділяється Макарієм. Тому на соборі розпочато було читання діянь III і IV Вселенських соборів, які вирішували питання про два єства в особі Боголюдини. Коли пресвітер Стефан, учень патріарха Макарія, почав читати з діянь Ефеського собору сповіщувальне слово святого Кирила Олександрійського до імператора Феодосія і дійшов до слів: «Непохитне утвердження нашого царства є Сам Господь наш Ісус Христос; через Нього царі царюють і сильні творять правду, бо Його воля всемогутня», то Макарій, відтіняючи останній вислів, вигукнув: «Ось, пане, я довів, що в Христі одна воля». Собор через папських легатів і деяких єпископів відкинув таке неправильне тлумачення висловлювання святого Кирила: «Макарій перебільшено і безпідставно вважає на підставі прочитаного зараз тексту, що у двох єствах Ісуса Христа, у Божестві та людстві, одна воля. Святий Кирило, писавши ці слова, мав на увазі лише Божественну природу Христа, яка у нього спільна з Отцем і Святим Духом, а тому всемогутня. Говорячи про Божественну природу Ісуса Христа, Кирило назвав і волю, що належить цій природі, всемогутньою. Тут не йдеться про те, чи одна чи дві волі у Христі». Потім безперешкодно дочитали дії собору Ефеського і цим закінчилося перше засідання. На другому засіданні, що відбувалося, як і перше, у присутності імператора, були читані дії IV Вселенського собору, причому знову виникають дебати між отцями собору та Макарієм, патріархом Антіохійським. Коли серед діянь Халкідонського собору читалося послання папи Льва Великого, легати папи зупинили увагу батьків на наступних словах послання: «Те й інше єство у взаємному загальному і виявляє дії, властиві їх природі. Слово діє так, як властиве Слову, плоть так, як властиво плоті; одне з них сяє чудесами, інше піддається приниженням». «Святий четвертий собор, – зауважили легати з приводу наведених слів послання, – вніс це послання, як утвердження православ'я та засудження будь-якої єресі. Що благоволять сказати на це шановний Макарій і однодумні з ним боголюбезні мужі?» «Я, – відповів Макарій, не приховуючи своєї єретиці, – не сповідую двох дій і не думаю, щоб святий Лев у цих словах говорив про дві дії». «Ти вважаєш, – запитав імператор, – що він сповідував одну дію?» «Я не говорю про число, – заперечив Макарій, – наслідуючи святого Діонісію, називаю Його (тобто Христа) дії богомужнім». «Як же ти розумієш богобожну дію?» – допитувався імператор. «Я не вважаю за потрібне відповідати», – ухилився від роз'яснення Макарій. На наступному засіданні читали дії V Вселенського собору. Тут отцями собору було встановлено підробленість документів, якими, як документами першорядної важливості, монофеліти користувалися як доказ правоти свого вчення. Такими документами, що містили монофелітські думки, були: послання патріарха Константинопольського Міни до папи Вігілія під назвою: «Слово Міни до Вігілія у тому, що у Христі одна воля» і дві статті папи Вігілія, адресовані імператору Юстиніану та її супругу. У цих статтях, між іншим, говорилося: «Анафемствуем і Феодора, колишнього єпископа Мопсуєстського, як завжди чужого Церкви, за те, що він не сповідає, що втілений Бог Слово, тобто Христос, має одну природу, одну особу та одну дію». Підробленість послання патріарха Міни була розкрита отцями собору на таких підставах: 1) патріарх Міна помер за шість років до V Вселенського собору, за якого Константинопольським патріархом був Євтихій; 2) послання Міни містилося на перших трьох аркушах соборних діянь, а ці аркуші за почерком не були схожі на інші аркуші рукопису, і при тому на них була відсутня нумерація, яка починається з четвертого аркуша, яким і належало початок справжнім актам V Вселенського собору; звідси цілком справедливо висновок, що перші, ненумеровані і відмінні за почерком, три аркуші внесені у дії пізніше, а чи не одночасно з листуванням справжніх актів; 3) у бібліотеці патріарха Константинопольського знаходився реєстр послань Міни, в якому не значилося послання Міни до Вігілія. Подібне ж помічено було отцями собору і стосовно послань папи Вігілія Юстиніану та Феодорі. Статті Вігілія перебували в 7-му діянні V Вселенського собору, що представляв собою особливий том з особливим рахунком сторінок. П'ятнадцятий аркуш цього тому був вирваний, як відкрив огляд, і замінений новим із статтею Вігілія; лист цей не мав і належної нумерації. Яким же шляхом відбулася підробка? Батьки собору шляхом ретельного дослідження відкрили ту сумну істину, що фальшива вставка у справжні дії V Вселенського собору має своїм походженням Макарію, патріарху Антіохійському. Член собору єпископ Селевкійський заявив, що раніше ним було отримано від одного воєначальника Філіпа екземпляр діянь V Вселенського собору, в якому опинилися підроблені статті папи Вігілія. З пояснення з цього приводу з воєначальником Пилипом єпископ дізнався, що отриманий ним від Пилипа екземпляр діянь був у руках пресвітера Стефана, учня Макарія. У почерку ж, яким було зроблено підробки, єпископ дізнався добре відомий почерк ченця Георгія, теж учня Макарія. На підтвердження своєї заяви єпископ представив собору і екземпляр діянь з підробками. Вказаний єпископом Селевкійським чернець Георгій був покликаний на собор; тут, на вимогу батьків, він відкрив, що підцільні вставки в дії V Вселенського собору зобов'язані своїм походженням, наскільки йому, Георгію, відомо, Макарію і Стефану: коли між Константинопольським патріархом Феодором і Макарієм виникла суперечка про волю у Христі, то Макарій почав листування статей бібліотеці; ці статті Макарій і Стефан і вставляли потім у всі списки V Вселенського собору, якщо копія їм потрапляла до рук. З їхніх рук, між іншим, вийшов і екземпляр діянь, що через воєначальника Пилипа перейшов до згаданого Селевкійського єпископа. Водночас Георгій зізнався, що й сам він, за наказом патріарха Макарія, займався підробкою статей Вігілія. Один клірик показав ще, що згадані підробки зроблено й у одному латинському екземплярі діянь V Вселенського собору. Після цих свідчень, що знищують будь-який сумнів у винності патріарха Макарія з учнями, собор проголосив анафему: 1) на підробників діянь і 2) на підробки. Читання діянь III і IV Вселенських соборів, що закінчилося, з'ясувало, що в цих діяннях, як і слід було очікувати, немає вчення про одну волю і одну дію в Особі Господа нашого Ісуса Христа. Коли на це було вказано патріарху Макарію та його однодумцям, які захищали монофелітську брехню, то останні попросили у імператора та собору відстрочки для подання свідчень з писань святих отців, що нібито розвивають монофелітське вчення. Імператор дав відстрочку до наступного засідання. Водночас Константинопольський патріарх Георгій та члени підлеглого йому Синоду просили імператора ознайомити собор із тими посланнями, які були адресовані собору, «як від самого папи, так і від його собору». Імператор дав обіцянку виконати і це прохання у наступному, четвертому засіданні. Це засідання, дійсно, і було присвячене цілковито читання послання папи Агафона та іншого послання, надісланого одночасно з першим від Римського собору, що складався зі ста двадцяти п'яти єпископів, підпорядкованих папі. Послання папи Агафона є чудовим богословським твіром VII століття. Він з особливою силою та ясністю розвиває православне вчення про дві волі та дві дії у Христі; тому воно вплинуло на отців VI Вселенського собору при складанні ними православного сповідання віри щодо спірного питання про дві волі і дві дії у Христі Ісусі. У «діяннях» собору прямо говориться, що його послання папи Агафона прийняли «з розкритими обіймами», як «пояснили таємницю богослов'я». Послання було написано латинською мовою; тому для батьків собору, не знайомих із цією мовою, воно було переведено на грецький секретарем та радником імператора Діогеном. Головні думки цього видатного за своїм значенням творіння полягали в наступному. За вступом про приводи, що спонукали папу скласти Послання, і про причини, що викликали уповільнення прибуття на собор делегатів, тато після короткого викладу вчення про Святу і Неподільну Трійцю переходить до предмета, що складав головний зміст Послання, – до вчення про Бога-Слова. «Слідуючи євангельському переказу, – пише тато, – ми стверджуємо в єдиному і тому ж Господі Спасителі нашому Ісусі Христі все двояке, тобто сповідуємо в Ньому дві природи – Боже та людське; сповідуємо також, що кожна з Його єств має природні властивості: Боже має всі Божі властивості, людське – всі людські, крім гріха. Сповідуючи дві природи, дві природні бажання і дві природні дії в єдиному Господі нашому Ісусі Христі, ми не вчимо, що вони противні і ворожі один одному, не вчимо, що вони поділені як би на дві особи або іпостасі, а говоримо, що один і той же Господь наш Ісус і два, так і два Боже і людське, що Боже бажання і дія Він має від вічності спільні з єдиносущим Йому Батьком, а людське прийнято від нас разом з нашим єством у часі». «Щоб зміст цього істинного сповідання, – продовжує тато, наводячи підстави, на яких воно ґрунтується, – відкрився умам вашого благочестя з богонатхненного вчення Старого і Нового Завітів, Сам же Господь у Своїх святих Євангеліях відкриває в Собі інші людські, то Божественні віри, то Божественні віри істинний Бог та істинна людина». Привівши потім слова Спасителя: Отче, якщо можливо їсти, та повз іду від Мене чаша ця, тато супроводжує їх наступним тлумаченням з послання святого Амвросія до Граціана: «Воля, яку Він назвав Своєю, є моя, тому що Він сприйняв скорботу мою як чоловік і говорив як чоловік і тому, як тому. Та скорбота, яку Він прийняв моїм здатним до страждання єством, є моєю скорботою». Далі папа наводить свідчення з творінь святого Афанасія Великого, блаженного Августина, святого Амвросія Медіоланського, святого Григорія Богослова; з цих свідчень видно, що, за вченням згаданих отців, кожна з єств у Христі має своє власне, властиве йому бажання, тобто або Божественне, або людське. І через іпостасне з'єднання єств і те й інше бажання повинні бути визнані такими, що належать одному і тому ж Господу нашому Ісусу Христу. Для більшого підтвердження цієї істини папа буквально наводить визначення Халкідонського собору, а за ним і свідчення з V Вселенського собору. Свідчення цих Вселенських соборів, говорячи суворо, стверджували, власне, ту лише істину, що в поєднанні єств у Христі Ісусі не знищувалася їхня відмінність. Але, ґрунтуючись на цій істині, тато міркує таким чином: «Якщо жодним чином не знищилася різниця природ Господа нашого Ісуса Христа, то необхідно, щоб ми зберігали цю відмінність у всіх властивостях. Бо той, хто вчив жодним чином не знищувати відмінності, тим самим показав, що ця відмінність повинна зберігати в усіх відношеннях. Але якщо єретики та їхні послідовники визнають одне бажання і одну дію, то яка ж у них може бути визнана різниця? Коли стверджують, що в Ньому одна воля, то ті, хто стверджує це, повинні визнати її або Божою або людською, або складеною з тієї і іншої, змішаною і злитою, або ж визнати, що Христос має одне бажання і одну дію, як ті, що походять з одного складного єства. Принаймні тут знищується природна відмінність, яку після чудесного з'єднання святі собори затвердили і наказали нам зберігати». За цим йдуть нові свідчення з писань святих Григорія Богослова, Григорія Ніського, Іоанна Златоуста, Кирила Олександрійського, Іларія, Афанасія Великого, Діонісія Ареопагіта, Амвросія, папи Льва Великого. Звертаючись до розшуку джерела, з якого бере початок лжевчення монофелітів, папа знаходить таке джерело в творах єретиків: Аполлінарія 252 Півночі 253 Несторія 254 Феодосія Александрійського 255 . Переходячи до найближчого часу, тато пише: «Побачимо, за якими зразками склалося зміст нового вчення і авторитет якого воно спирається. Кір Олександрійський у сьомому розділі своїх визначень каже: „Один і той самий Христос і один Син чинить, за свідченням святого Діонісія, однією боготворною дією і Божественні, і людські дії“. Феодор, колишній єпископ Фаранський, у посланні до Сергія, єпископа Арсінойського, каже: «Оскільки Спаситель є єдиний і той самий, то і дія у Нього, як цілого, є єдина». Сергій Константинопольський у посланні до Кіра Олександрійського каже: „Ви сказали, що один і той самий Христос здійснює Божі та людські дії однією дією, і виклали це благочестиво“. У своєму викладі та в інших творах він також стверджує, що Господь наш Ісус Христос має одне бажання і всяку Божественну і разом людську дію. Пірр у догматичній книзі та у підписі „викладу“ сповідує одне бажання у Христі. Павло, наступник Пірра, у посланні до папи Феодора (попередника Агафона) сповідує, що Христос має одне бажання; наступник його Петро в посланні до папи Віталіана сповідує, що він визнає і одну і дві бажання, і одну і дві дії в домобудівництві втілення». «Хто ж, – вигукує папа з приводу цього єретичності Константинопольських патріархів, – не кинеться в смуток і не буде з трепетом дивитися на такі загрозливі людському життю сіті і з внутрішнім криком не звернеться до джерела милосердя – Богу – з молитвою визволення. людського розуму, побачивши того, як люди, які вважають себе гідними слави за свої великі пізнання, впали в мережі єретичної помилки і до того ж є непостійними і вагаються в самій помилці (вагання зрозуміло те, що деякі з лжевчителів висловлювалися і так і інакше, то одну волю). Отже, нехай ваша від Бога поставлена ​​величність уважно розгляне оком внутрішньої міркування, кому з цих вчителів повинен слідувати християнський народ, якого з них вчення прийняти, коли вони всіх і один одного взаємно засуджують». Послання папа укладає такими словами: «Ми впевнені, що не залишилося нічого темного і двозначного, що могло б перешкоджати усвідомленню тих, які наслідували винахідників нового вчення. Бо й поставлена ​​перед очима насолода духовного розуміння, якою дихають слова батьків, і виставляється на вигляд огидний сморід єретичний, що заслуговує на презирство всіх вірних. Оскільки винахідники нового вчення виявилися послідовниками єретиків, а чи не святих отців, те й це поставлено з вигляду. Так як за навіюванням Божим перед очима вашого благочестя засяяла істина і виявилася брехня, то залишається, щоб благочестивими милостями вашого благовінного милосердя не була позбавлена ​​світла свого істина, отримавши переможний вінець, а нову оману, його винахідники і послідовники зазнали докору. Отже, якщо предстоятель Константинопольської церкви погодиться разом із нами утримувати і проповідувати це неушкоджене апостольське правило віри, то великий буде мир для тих, хто любить ім'я Боже; якщо ж (від чого нехай збереже Бог) він краще захоче охоронити нещодавно введену іншими новизну, то нехай подумає, яка задовільна відповідь дасть він за таку зневагу на Божественному суді Христа. Я благаю, благочестивіший і наймилосердніший Август, і разом з моєю малістю благає всяка християнська душа, щоб ви дарували безкарне слово і вільне право кожному, хто бажає говорити і захищати свою віру, щоб всі одностайно в усі продовження свого життя прославляли за таке невимовне благо ваше імператору. Господу про цілісність і звеличення вашої мужньої влади. Верховна благодать і збереже владу благочестивіших государів і схиляє перед нею боги всіх народів». За цим посланням папи Агафона було прочитане додане до нього послання собору єпископів у Римі, яке по суті повторювало послання Римського первосвященика. Після цього читання послань з Риму імператор нагадав Макарію Антіохійському, щоб останній, згідно з обіцянкою, представив собору свідчення святих отців про єдину волю в особі Господа Ісуса Христа. Макарій та його однодумці до наступного засідання собору представили два сувої під назвою: «Свідчення святих отців, які навчають про одну волю Господа нашого Ісуса Христа, яка є також воля Отця і Святого Духа». Два засідання були присвячені вислуховуванню цих двох сувоїв. Третє, наступне, засідання полягало в ознайомленні отців собору, шляхом читання, з третім сувоєм, ще представленим Макарієм і носили таку назву: «Далі свідчення про волю». Коли було закінчено читання і цього третього сувоя, Макарію Антіохійському запропонували сказати ще щось на додаток. Але Макарій відповів: «Ми вважаємо, пане, достатніми вже представлені нами свідчення святих і шанованих отців і не бажаємо представляти нічого іншого». Тоді легати папи виступили зі спростуванням доказів Макарія Антіохійського та його прихильників. Легати почали з такої заяви: «Боголюбний Макарій та прихильники його: Стефан, учень Макарія, Петро, ​​єпископ Нікомідійський, і Соломон, єпископ Кланейський, – анітрохи не довели жодного бажання та однієї дії у домобудуванні Господа нашого Ісуса Христа. Але вони спотворили і ці свідчення, представлені вашому благочестю і святому собору. Вони видали за свідчення про одне бажання в домобудівництві втілення Господа нашого Ісуса Христа ті, які стосуються вчення про одну волю Трійці, а ті свідчення, які йдуть до справи і справді стосуються домобудівництва втілення Господа нашого Ісуса Христа, вони спотворили в сенсі і виразах. Тому ми просимо вашу благочестиву мужність, щоб були принесені з поважної патріархії цього царюючого граду справжні тексти поданих ними батьківських свідоцтв і звірені зі свитками, які представлені ними, і ми покажемо, яке в цих текстах зроблено ними спотворення. Маючи ж з собою сувій, що містить численні свідчення святих і шанованих отців, ясно показують, що в домобудівництві Господа нашого Ісуса Христа дві природні бажання і дві природні дії, незлиття і нероздільно, (маючи) також і єретичні свідчення, що говорять про одне бажання і одне бажання боголюбезного архієпископа Антіохійського, і тих, хто з ним, про одне бажання і одну дію, ми просимо, щоб все це прочитано було перед вашим благочестям». На наступному засіданні легати і представили свідчення (з писань отців Церкви), «які ясніше світла показують дві природні бажання і дві природні дії в домобудівництві спасіння Господа нашого Ісуса Христа». Після оголошення на соборі цих свідчень легати папи заявили: «Ми знайшли б і могли б уявити багато інших свідчень; але, щоб не втомити вашу чутку, що ми маємо, ми вважаємо достатнім для доказу істини і наведених свідчень». «Просимо, – звернулися потім легати до імператора, – богозатверджену могутність вашу запитати Георгія, архієпископа Константинопольського, і підлеглий йому собор, також і Макарія, архієпископа Антіохійського, і підлеглих йому єпископів, чи згодні вони зі змістом двох прочитаних Агафона, папи апостольського престолу стародавнього Риму, і зі змістом послання підлеглого йому собору? У відповідь на це Георгій і Макарій з однодумцями просили про видачу копій з послань, щоб звірити свідчення святих і шанованих отців з книгами патріархії (Константинопольської), які перебувають у них, обіцяючи в той же час дати відповідь «у наступному засіданні». У цьому наступному засіданні Георгій, патріарх Константинопольський, на запитання отців собору про ставлення його до послання папи Агафона і собору його єпископів, відповідав таким чином: «Бачачи всю силу послань, надісланих як від найсвятішого Агафона, так і від його собору, і впоравшись з книгами шанованої моєї патріархії, я знайшов усі свідчення, що перебувають у згаданих посланнях, згодними і ні в чому не різняться від книг святих і шанованих отців, тому погоджуюсь з цими посланнями, то сповідую і вірую». Подібна заява була зроблена і з боку єпископів, підвідомих патріарху Георгію. Але коли запитали патріарха Макарія про його сповідання щодо хотінь і дій у Христі, то Макарій, не обвинувачуючись, заявив: «Я говорю, що не дві хотіння або дві дії в домобудівництві втілення Господа нашого Ісуса Христа, але одна хотіння і богочоловічна дія». Собор зажадав, щоб Макарій своє єретичне вчення підтвердив доказами. Макарій послався на свій сувій, посланий раніше імператору. Собор наказав прочитати цей досить великий сувій, що містив у собі «сповідання» єретичного патріарха. Сутність цього сповідання видно зі змісту підпису, що знаходиться під ним: «Макарій, милістю Божою єпископ Феопольський 256 , який диктував усю вищенаведену основу Православ'я згідно з викладом п'яти святих і Вселенських соборів і поіменно згаданих мною святих поважних батьків, з усіх святих шанованих батьків Христе Богу нашому одне бажання і що Він являв нам свою богоміжну дію, переконаний внутрішньо і сповідав, що нечестиво говорить, ніби в тому самому Христі Богу нашому два бажання». Коли прочитано було «сповідання», то імператор і собор запропонували: «Нехай боголюбезний Макарій пояснить, чи сповідує він два природні бажання і дві природні дії в домобудівництві втілення Христа Бога нашого». «Я не скажу, – відповів Макарій, – що дві природні бажання чи дві природні дії в домобудівництві втілення Господа нашого Ісуса Христа, хоч би мене розрубали на дрібні частини та кинули в море». Собор приступив до ретельної перевірки свідчень, що полягають у поданих Макарієм собору творах, причому відкрилося, що свідчення з писань отців Макарій, з метою хоча б і недобросовісного захисту свого єресеучення, приводив або в неповному, або спотвореному вигляді. У видах збереження повної неупередженості при судженні про єретичність патріарха Макарія собором було піддано розгляду та інші його твори, які також виявилися виконаними лжевчення. Тому твори було засуджено. Під час обговорення творів патріарха Макарія і єретичних думок, що містяться в них, отці собору неодноразово зверталися до нього з умовляннями сповідувати в Христі Ісусі два природні бажання і дії, але патріарх Макарій, за висловом «діянь» собору, «шию натягнув, як залізний, зробив наполегливим у непослуху закону». Бачачи таку завзятість єретичного патріарха, собор спочатку позбавив його омофора, а потім вимовив таке осуд: «Божественне правило аж ніяк не дозволяє сидіти на учительському престолі Макарію, що постарів у догматах безбожності і не тільки наповнив підпільним збоченням весь христолюбивий народ і підробив свідчення святих і славних отців, але й обурив за допомогою своїх солод і посланців всіх листів і листів своїх листів і листів. законно позбавленому святительського вбрання». Низложенный патріарх відданий був анафемі, причому отці собору поклали просити імператора про вигнання його з Константинополя. На місце Макарія на патріарший престол Антіохії обраний був Феофан, який потім, як патріарх Антиохійський, брав участь у подальших діяннях собору. В особі патріарха Макарія отцями собору було засуджено головного захисника та опори монофелітської єресі. Але до кінця соборної діяльності отцям довелося мати справу і з менш видними прихильниками єресі, які добровільно приходили на собор для захисту свого лжевчення. З цих дебатів батьків собору з окремими монофелітами заслуговує на згадку дебат з ченцем Поліхронієм. Наприкінці одного з останніх засідань собору єпископ Прусіадський Дометій доповів собору, що якийсь чернець-пресвітер Поліхроній, що розділяє єретичні погляди патріарха Макарія, успішно розсіює насіння згубної єресі серед простих, малосвідомих у питаннях віри людей. «Чи не завгодно вашій святості, – запропонував єпископ, – щоб Поліхроній прибув до вас і дав свідчення про свою віру». Собор визначив відкласти розгляд справи Поліхронії до наступного засідання. Коли на цьому наступному засіданні Поліхронія, допущеного в залі занять собору, запитали, як він сповідує таїнство втілення Сина Божого, то отримали таку дивну відповідь: «Я дам сповідання своєї віри на труні мерця із закликом Божого Сина, щоб Він воскресив його; якщо ж мрець не встане, то ось собор та імператор, – нехай буде зі мною, що їм завгодно». Собор висловив бажання знати, яке саме сповідання віри має намір Поліхроній покласти на мерця, щоб воскресити останнього. Поліхроній відповів: «Я покладу моє сповідання поверх мерця, і тоді ви прочитаєте». Але собор зажадав, щоб хартія, що містила сповідання віри Поліхронія, була роздрукована та прочитана, а потім уже покладена на мерця. У хартії виявилося написаним наступне: «Я, Поліхроній, вітаю і поклоняюся найкоротшому і боговенчанному імператору Костянтину так, наче я був у його присутності. І бачив я безліч чоловіків у білому одязі і в середині чоловіка, про доблесть якого я не можу розповісти, який казав мені: поспішай, скажи імператору Костянтину, щоб він не вигадував нової віри і не приймав. І коли я йшов з Іраклії в Хризополь і зупинився під палючим сонцем, бачив я чоловіка страшного і дуже блискучого. Він став проти мене, говорячи: хто не сповідує однієї волі та богомужної дії, той не християнин. Я сказав: це визначив і премудрий імператор Костянтин – одну волю та богомужню дію; він сказав: дуже добре та богоугодно». Коли хартію було прочитано, отці собору запропонували Поліхронію два питання: чи ним написана ця хартія і чи її саме бажає Поліхроній покласти на мерця, щоб його воскресити? І на те, і на інше питання Поліхроній відповідав у ствердному сенсі. Собор дозволив, після цього, Поліхронію виконати його намір. І ось, на великій площі міста, неподалік палацу, у присутності собору, сановників і безлічі народу, Поліхроній поклав на одного мерця, якого несли в могилу, свою хартію. Кілька годин лежала хартія на мертвому, але останній не виявляв жодних ознак життя, так що врешті-решт Поліхроній змушений був зізнатися: «Я не можу воскресити мерця». Народ здійняв крик: «Анафема новому Симону, анафема Поліхронію, спокусника народу». Коли хвилювання затихло, отці собору та сановники знову зібралися у залі засідання. Всі припускали, що невдача, що спіткала Поліхронія, розташує його до каяття. В надії на останнє Поліхронію знову повторили питання: чи сповідує він дві природні волі та дві природні дії у домобудівництві втілення Сина Божого? На подив усіх, від упертого єретика почулася колишня відповідь: «Як говориться в хартії, яку я подав і поклав на мерця, так я вірю в одну волю і богоміжну дію та іншого нічого не говорю». Хто написав хартію, яку ти подав? – знову спитав собор. "Я власною рукою", - знову підтвердив Поліхроній. Бачачи завзятість нерозкаяного єретика, собор постановив про нього таке: «Після того, як пресвітер і монах Поліхроній дожив у своєму зломисленні до старості, а нині, незважаючи на наші умовляння щодо того, як він мудрує про влюднення Господа нашого Ісуса Христа, смілився спокушати Святого Духа, не зміг спокусити Святого Духа що, поклавши цю хартію на мерця, він воскресить нею з мертвих, ми вже зрадили його в душі анафемі, про яку говорить святий апостол Павло. Але для посвідчення христолюбних народів, з яких дуже багатьох облицали в колишній час і він, і його однодумці, ми дозволили, щоб відбулася всенародно його нездійсненна витівка і божевільне і зухвале припущення. І ось, після того, як принесений був на середину знайдений ним мертвий, у присутності нашому і найславетніших сановників, і безлічі христолюбивого народу він поклав на мерця свій нечестивий твір, як припускав, і дуже довгий час, скільки хотів, стояв у цього мерця, і на що він не думав, стояв у цього мерця й на він зробити, ухвалюємо, щоб він, як спокусник і спокусник народу і явний єретик, позбавлений був всякого священного чину і священнослужіння: єретику Поліхронію і мудрим разом з ним – анатема; Макарію, Стефану та Поліхронію – анафема; Трійця скинула цих трьох». У особистих бесідах з єретиками-монофелітами та розбором їх творів собор спростував усі докази, якими монофеліти хотіли захистити своє лжевчення. Тепер, після викриття монофелітської єресі, отці собору проголошують істину православ'я з питання, що так довго хвилювало Церкву, про з'єднання в Христі Ісусі двох єств, Божого і Людського. Вказавши на привід, яким воно викликане, визначення віри VI Вселенського собору стверджує потім авторитет попередніх Вселенських соборів і наводить Символи віри соборів Нікейського та Константинопольського. «Звичайно, – каже слідом за цим віровизначення VI Вселенського собору, – для досконалого пізнання та утвердження православної віри достатньо цього благочестивого та православного символу божественної благодаті. Але як споконвіку не діяв винахідник зла, який знайшов собі помічника у змії і через нього привніс у людську природу смертоносну отруту, так і нині, знайшовши придатні для свого бажання органи, саме: Феодора, колишнього єпископа Фаранського, Сергія, Пірра, Пірра, града, і ще Гонорія, колишнього папу стародавнього світу, Кіра, що єпископував в Олександрії, Макарія, що був нещодавно предстоятелем Антіохії, і Стефана, учня цього останнього, він не забарився збудити через них спокусу помилки, в нових словах посіявши в православному народі. Святої Трійці Христа, істинного Бога нашого, (єресь) намагається за допомогою якоїсь підступної вигадки знищити повноту влюднення того самого Єдиного Господа Ісуса Христа Бога нашого, що безславно вводить в ньому плоть без волі і діяльності одухотворену духовно». Грунтуючись, далі, головним чином на посланні папи Агафона, також на віровизначенні V Вселенського собору, окружному посланні Софронія, патріарха Єрусалимського, і посланні папи Лева Великого, VI Вселенський собор так висловлює православне вчення про волі та дії у Христі: «Проповідуємо згідно з вченням святих отців, що в Ньому (Христі) два природні бажання або волі нероздільно, незмінно, нерозлучно, незлитно і дві природні волі не протилежні, як говорили нечестиві єретики, хай не буде, але людська Його воля поступається, не суперечить чи проти. волі. Стверджуємо, що в одному й тому самому Господі нашому, Ісусі Христі, істинному Богові нашому, дві природні дії нероздільно, незмінно, нерозлучно, незлитно. Ми визнаємо дві природні волі і дії (у Христі), які поєднувалися між собою для спасіння роду людського». Проголошення та затвердження цього соборного віровизначення відбулося 16 вересня 681 року на урочистому засіданні собору. На цьому засіданні був присутній і імператор Костянтин. Коли імператор запропонував отцям собору: «Нехай святий і Вселенський собор скаже, чи за згодою всіх єпископів проголошено віровизначення», то у відповідь почулися одностайні вигуки отців: «Все так віримо, все так думаємо, всі ми підписали за згодою та співчуттям, всі віруємо православно! Ті, хто проповідував, проповідував і мав проповідувати одну волю і одну дію у втіленому Христі Богу, анафеме!» Імператор звернувся до отців собору з вітальною промовою, висловлюючи, між іншим, свою впевненість, що віровизначення собору відповідає істині: «Ми не уникнемо, – говорив імператор, – з вами суду на страшному судилищі Божому, коли Він буде судити живих і мертвих, якщо ви знаєте, що є якась перепустка у віросповіданні або якщо щось у ньому недомовлено». Собор відповів імператору промовою, у якій виявлялася радість з приводу повалення єресі та утвердження православної істини. «Рим-старець, – говорила мова, – простягнув тобі (імператору) богонакреслене сповідання, хартія перетворила щодо догматів вечір на день, чорнило видавали світло, через (папу) Агафона говорив Петро (апостол) і разом з царствуючим Вседержителем ухвалював ти, самодержець, – ти, самодержець, – ти, самодержець, – ти. Симони (єретики), помітні по пір'ю відступу, впали з висоти польоту, і пам'ятником цього служить скидання, і віра встає, і згода народів відновлюється у власну красу. Споруджується сонце і місяць ста в своєму чині (Авв.3:11). Здіймалося сонце до світла – це означає: ваш розум піднявся до сонця правди, чисто побачив найчистішого і приніс нам звідти умиротворення. І місяць ста в чині своєму – це означає: Церква і наречена Христова одягаються у своє благолепие і прикрашається благочестям і, цілком відновивши чистоту Православ'я, сяють світові міцним спокоєм». Копії з діянь собору, за його визначенням, були доставлені патріархам Римському, Константинопольському, Олександрійському, Антіохійському та Єрусалимському. Римському папі, крім того, від собору було доручено особливе послання, в якому Схід з радістю сповістив Західну Церкву про торжество віри. «Де зробили спокусу скрушеної єресі?» - Запитує, між іншим, послання і відповідає: «Зняті покриви з осіб, викрито підробки спокусників. Вовк (Макарій) зняв із себе шкіру і урочисто виступає голим вовком. Істина тріумфує, брехня повалена. Сівач плевельних догматів відлучений. Пшениця, христолюбний народ, зібрана в одну житницю Церкви Христової. Світло Православ'я зійшло, пітьма зникла з очей. Скінчився час жалоби, смуток перетворився на веселощі, скорботу, на радість. Тому й ми, зрадіючи церквам Божим, що прийняли благодать світу, волаємо по-апостольськи: радійте, радійте і ще річку, – радійте (див.: слав. Флп.4:4). Імператор Костянтин докладав усіх зусиль до того, щоб віровизначення VI Вселенського собору поширилося та утвердилося в імперії. Зберігся указ його, який був прибитий у притворі Софійської церкви в Константинополі для оприлюднення. Цей указ містить у собі історію собору та його постанов і закінчується таким визначенням: «Хто любить Бога і бажає майбутнього спасіння, той нехай дотримується цієї православної віри. Якщо ж хто не виявить ревної любові до Бога і зневажить справжнє наше благочестиве оголошення, той, якщо він єпископ чи клирик або одягнений у чернечу одежу, піддається виверженню; якщо ж полягає у чині посадових людей, буде покараний конфіскацією майна та позбавленням поясу (знак військової гідності); якщо ж перебуває в стані приватної людини, буде засуджений на вигнання зі столиці і взагалі зі всякого міста, і понад усе це не уникне покарання від страшного і праведного суду». Про ту глибоку, благоговійну повагу, якою користувалися «Дії» VI Вселенського собору на Сході, можна судити за наступною подією з царювання наступника Костянтина Погоната – Юстиніана II. Справжній екземпляр актів VI Вселенського собору потрапив якимось чином до рук якихось сенаторів. Про це дізнався імператор. Знаходячи, що така велика коштовність, як справжні акти собору, повинна зберігатися в царських руках, імператор скликав собор з патріархів, апокрісіарія Римського папи, з митрополитів і єпископів, - взагалі всіх вищих духовних осіб, які перебували в Константинополі; були також запрошені на собор: сенат, представники народу, почесна імператорська варта і воєначальники різних областей. У цьому урочистому зібранні «Діяння» собору було взято у сенаторів і прочитано на соборі, а потім запечатано і передано до рук імператора, щоб уникнути псування чи підміни. При цьому імператор говорив: «Ці папери ми завжди зберігатимемо недоторканними та незмінними; доки належить Богом перебувати в нас нашому духу». До діяльності VI Вселенського собору тісно примикає діяльність П'ятошостого, або Трулльського собору. Визначення його Східною Церквою вважаються нарівні з визначеннями Вселенських соборів. Собор цей носить назву П'ятошостого тому, що на ньому були складені правила щодо становища Церкви та християнського життя, яких правил не було складено на V та VI Вселенських соборах, і тому вони є доповненням до їхньої догматичної діяльності. Собор був скликаний у 691 або 692 році за царювання імператора Юстиніана II. Засідання його відбувалися в імператорському палаці в Константинополі – у залі, що мала ім'я Трулли, – звідси й друге найменування собору Трулльським. Головував на соборі патріарх Константинопольський Павло; крім нього, на соборі були присутні патріархи Олександрійський, Антіохійський та Єрусалимський; представником Римського папи був митрополит Гортинський (з острова Крита) Василь, який мав повноваження від усієї Римської Церкви. Усіх батьків, які скріпили дії собору підписами, було двісті тридцять. У «вітальному слові» імператору отці собору так з'ясовують причини його скликання: «Народ, що роздирається і виснажується стражданнями, що походять від безчинства, помалу відторгся від божественного стада, блукає в невіданні і забутті успіхів у чесноті, говорячи: за святиню кров Завіту та Духа благодаті ображають (Євр.10:29); у зрілу пшеницю істини замішалися деякі залишки язичницької та іудейської незрілості». Тому собор повинен був «обговорити всі засоби до навернення народу на шлях спасіння», щоб «за подобою пастиря Христа розшукати заблудлу вівцю по горах, повернути в дім Його і переконати зберігати заповіді та божественні накази». Щоб «відвернути народ від поганої та порочної поведінки і звернути до кращого життя», собор склав цілу низку правил (числом сто два), що впорядковують 1) відправлення богослужіння, 2) життя кліру, 3) ченців і 4) мирян. Правила Трулльського собору не визнаються Західною Церквою, тому що деякі визначення цього собору спрямовані проти звичаїв та вчення Римської Церкви. Наприклад: собор приймає до керівництва Церкви вісімдесят п'ять апостольських правил, а Західна Церква приймала лише п'ятдесят (пр. 2); тринадцяте правило викриває римське вчення про обов'язкове безшлюбність священиків; п'ятдесят п'яте правило засуджує пости у суботу, запроваджені Римською Церквою; вісімдесят друге правило забороняє вживати у храмах зображення Христа у вигляді ягня, що було поширене на Заході. Найменування місяця березень – римського походження. Березень у римлян був першим місяцем юліанського (тобто введеного Юлієм Цезарем у 46 році до Різдва Христового) року і був названий так на честь бога війни Марса, який вважався батьком Ромула – засновника Риму та першого його царя. Полоненням вавилонським називається той період історії юдейського народу, коли юдеї, втративши свою політичну самостійність, були виведені в полон вавилонянами. Перебування юдеїв у полоні тривало сімдесят років (з 605 по 536 рік до Різдва). Цей місяць носив ще найменування Авіва - тобто місяця колосся (Вих.13: 4; - Див по російському перекладу Біблії). Мойсей – знаменитий вождь і законодавець єврейського народу і водночас священний письменник, який жив у кінці XVI – початку XV століття до Різдва Христового. Ним написані перші п'ять книг Святого Письма Старого Завіту: «Буття», «Вихід», «Левіт», «Числ» та «Повторення Закону» («П'ятокнижжя Мойсеєво»), Житіє його див. 4 вересня. Аарон – брат і сподвижник пророка Мойсея, який був першим первосвящеником Божого народу. Пам'ять його святкується святою Церквою у Тиждень святих предок (між 11 та 17 грудня). Єгипет - країна, що займала північно-східну частину Африки. Сучасне найменування цієї країни - грецького походження (Αίγυπτος) і, ймовірно, було запозичене греками від імені одного з дійових осіб грецької міфології Єгипту (Αίγυπτος) - сина Біла і брата Даная, який опанував, за оповідями грецької міфології, - Євреї переселилися до Єгипту при Йосипі, синові Якова, і пробули тут чотириста тридцять років, розмножившись у цей час до двох мільйонів. Чорне, або Червоне, море являє собою велику затоку Індійського океану, що відокремлює Аравію від Єгипту та Абіссінії. Через це море чудово перейшли євреї при виході з Єгипту (Вих. 14). Навколо сонячним, або навколо сонця, називається період у двадцять вісім років, після якого дні тижня припадають постійно на ті самі числа. Так, наприклад, якщо в 1906 році 1 березня падає на середу, 2-е на четвер і так далі, те саме буде в 1934, 1962, 1990 роках і так далі. Пояснюється це з наступного: простий рік містить у собі п'ятдесят два тижні і один день, а високосний рік (див. нижче, прим. 12) - п'ятдесят два тижні і два дні; внаслідок цього дні тижня щодо числа місяців щороку змінюються. Якби всі роки були прості, то кожен седмічний день припадав би постійно на одне й те число місяця через кожні сім років. Але оскільки високосний рік має один зайвий день проти простого року, то понад сім простих років має пройти ще сім високосних років для того, щоб цей надлишковий день міг скласти седмицю або, що те саме, обійти всі дні седмічні. Отже, щоб усі дні тижня повернулися на старі числа місяців, має пройти сім простих років і сім років високосних; високосні ж роки бувають через три роки на четвертий; отже, для того, щоб усі дні тижня повернулися на старі числа, має пройти сім простих років, повторених тричі, і сім високосних років, що й становить двадцять вісім років. Зі сказаного має бути ясно, що «коло сонця» не має жодного відношення до руху сонця. Навколо місяця називається період дев'ятнадцять років, після якого фази місяця припадають завжди у одні й самі числа. Так, наприклад, у 1893 році молодик падав на 10 березня; отже, воно знову 10 березня 1912, 1931, 1950 роках тощо. Пояснюється це з того, що через кожні дев'ятнадцять років знищується різниця між прийнятим нами юліанським роком і місячним роком (юліанський рік довший за місячний на десять днів, двадцять одну годину, одинадцять хвилин і двадцять чотири секунди). Вруцелетом у пасхалії називається буква, якій відповідають цього року недільні дні. Усіх «вруцелітніх» букв сім і запозичені вони зі слов'янського алфавіту; ці літери суть: д, в, г, д, є, ѕ, з; і всі вони послідовно позначають сім цілих чисел і відповідають тому чи іншому дню тижня, причому буква а повинна відповідати першій неділі першого року творіння. При розташуванні вруцелітніх букв, за місяць творення приймається місяць березень і рахунок днів ведеться з п'ятниці, як дня створення Адама; першим недільним днем ​​першого року має бути, отже, третій день або третє число березня, що означає букву а. Це і буде вруцелето першого року. Високос – зіпсоване латинське bissextilis – двічі шостий. Так названий був спочатку 46 рік до Різдва Христового, тому що Юлій Цезар, роблячи реформу сучасного календаря, додав цього року після 6 березня друге 6-е число. Високосом, або Високосним роком, у нас називається рік, що містить у собі не триста шістдесят п'ять, а триста шістдесят шість діб. Високосные роки повторюються через кожні три роки. Рівноденством називається той момент у русі сонця, коли воно перетинає екватор, внаслідок чого в цей час день буває дорівнює ночі. У році буває два рівнодення: весняне (8 березня), коли сонце переходить з південної півкулі в північну, восени (10 вересня), коли воно переходить з північної півкулі в південну. У Росії спочатку першим місяцем громадянського року вважався місяць березень, але у 1343 року ми вирішили вважати початковим місяцем року місяць вересень, за прикладом Олександрійської Церкви. Наприкінці ж 1699 року Петро Великий наказав розпочинати новий рік разом із іншими європейськими народами – із січня. Найменування місяця вересня, як і і березня, запозичене нами від римлян. Римляни дали йому таку назву тому, що він був сьомим місяцем (September – від septem – сім) від першого, тобто березня. Індиктом називався у римлян п'ятнадцятирічний період збору податей, що поділявся на три терміни по п'ять років у кожному. Від індикту слід відрізняти індиктіон – велике великоднє коло п'ятсот тридцять два роки. Через кожні п'ятсот тридцять два роки всі часи церковні, місяці, дні та числа свят, а також і фази місяця йдуть у тому ж порядку, як і в попередній період. Октавіан Август - Римський імператор, царював з 43 року до Різдва Христового по 14 рік після Різдва Христового. Олімпіадами (ὀλυμπιάς) – у греків називалася власне одиниця часу, що дорівнювала чотирьом рокам і складала проміжок між святкуванням Олімпійських ігор (ігри ці отримали свою назву від гори Олімпії – місця, де вони відбувалися). Стародавні греки вели своє літочислення за цими олімпіадами, причому підставою, або початком, літочислення була перша Олімпіада, що падала на 776 рік до Різдва Христового. Роком заснування Риму вважався 753 до Різдва Христового. Імператор римський святий Костянтин Великий царював з 306 по 337 (але як єдиновласник - з 324 по 337 рік). Житіє його див. 21 травня. Максенцій керував Римської імперією разом із Костянтином з 307 по 312 рік. Перший Вселенський собор відбувався в 325 році в місті Нікеї і був скликаний для викриття лжевчення олександрійського пресвітера Арія, який нечестиво вчив, що Син Божий не дорівнює Богові Отцю і є Його творіння. Книга Левіт – одна з п'яти книг, написаних пророком Мойсеєм (див. прямуючи вище). Тут містяться ухвали обрядово-богослужбового характеру. Це пророцтво знаходиться в книзі пророка Ісаї, гол. 61 ст. 1–2. Месія (євр. Masiah) – помазаник. Це ім'я присвоювалося спочатку всім особам, обраним Богом на служіння Собі. У цьому сенсі помазаниками називалися царі, пророки і первосвященики. Але у своєму сенсі це найменування належить Ісусу Христу, який поєднав у своєму обличчі трояке служіння – царя, пророка і первосвященика. Йому найвищою мірою належать і святість первосвященика, який непричетний злу і має священство неминуча (Євр.7–10), і ведення пророка, який просвітив світ високим євангельським вченням; і влада і могутність царя, що володіє всіма силами неба і землі і все спрямовує до високих цілей спасіння людей (Мт.28:18). У старозавітних пророчих пророкуваннях духовне царювання Месії представляється іноді під чином царювання земного царя. Пророки вживали образну мову для того, щоб бути зрозумілішими юдеям. Віфанія - невелике селище, що знаходилося за три або чотири версти від Єрусалиму. В даний час на місці стародавньої Віфанії знаходиться невелике мусульманське селище Ель-Азарієх. Благочестивим паломникам зазвичай показують тут місце гробниці Лазаря та руїни будинку, де жив Лазар зі своїми сестрами. Віффагія - невелике селище на південно-західному боці гори Олеонської, що примикає із заходу до Віфаніна. Околиці Віффагії в давнину славилися великою кількістю фігових дерев, через що поселення і отримало свою назву (Віффагія – місце фіг, або смокв). В даний час не залишилося жодних слідів від євангельської Віффагії. Олеонська гора (гора маслин, олійна) - одна з найкрасивіших палестинських гір, що лежить на схід від Єрусалиму і долиною Кедронської, що відокремлюється від нього. Свою назву ця гора отримала від оливкових, або олійних, дерев, що вдосталь росли її схилами. В даний час ця гора називається Донебелль-Ель-Тур. У 90-х роках минулого століття на одному зі схилів Елеонської гори був збудований православний храм на честь святої Марії Магдалини. Осел на Сході в давнину вживався переважно для сільськогосподарських робіт (Бут.49:11; 1Цар.25:18) і вважався твариною домашньою. Навпаки, мул чи кінь зазвичай вживався у давнину для військових цілей (Єр.17:25). Господь навмисно користувався ослом, а не мулом при вході до Єрусалиму, бо входив до Єрусалиму як лагідний Цар світу. Осанна – слово сирське, що означає «врятуй» або «даруй спасіння». Марк Антоній - тріумвір, консул римський, який правив з 44 по 31 рік до Різдва Христового. Давид - цар ізраїльський і водночас пророк і Псалмоспівець, який жив у XI столітті до Різдва Христового. Їм написана священна книга «Псалтир», що містить сто п'ятдесят псалмів, або священних пісень, характеру хвалебного, прохального та подякого. Житіє його див. 26 грудня. Соломон - цар ізраїльський і богонатхненний письменник, жив на початку XI - кінці X століття до Різдва Христового. Їм написані чотири священні книги: «Екклезіаст», «Притчі», «Пісня Пісень» та книга «Премудрості». Назарет - невелике місто в Галілеї, в Завулоновому коліні, що лежало на південний захід від Капернаума і на захід від Тиверіадського моря. Назарет здобув всесвітню популярність як місце, де жив праведний Йосип, обручник Пресвятої Діви Марії, як місце Благовіщення Архангелом Гавриїлом Пресвятій Діві про народження від Неї Сина Божого, і особливо як місце, де протікало все дитинство, юність і подальше життя Господа до самого виступу Його. На місці стародавнього Назарету знаходиться тепер містечко з ім'ям Нозрані. Прочани зазвичай показують тут місце Благовіщення, зайняте латинським монастирем. З інших пам'яток Назарета показують місце теслярської майстерні Йосипа Обручника, руїни синагоги, де Господь читав пророцтво Ісаї про Себе та інші місця. Фінікова пальма – одна з найкрасивіших палестинських вічнозелених рослин. Стовбур пальми піднімається дуже високо у повітря, але тільки вершина її буває увінчана гілками. Гілки пальми вживалися євреями у часто як знак урочистості чи перемоги. Так, наприклад, у свято кущів євреї мали звичай тримати пальмові гілки в своїх руках (Лев.23:40). Захарія – пророк ізраїльський, один із дванадцяти, так званих «малих пророків», який жив у VI столітті до Різдва Христового. Йому належить книга пророцтв, що носить його ім'я та написана ним близько 520 року до Різдва Христового. Житіє його див. 8 лютого. Книжник (γραμματεύς) – народний вчитель (чи законоучитель). Фарисеї (з євро. peruschim – «відокремлені») – одна з іудейських сект, що з'явилася в II або III столітті до Різдва Христового. Фарисеї були ревнителями Закону Мойсеєва, причому головну увагу в Законі звертали не з його дух, не з його загальний зміст, але в його зовнішність. Крім обрядових приписів Закону вони виконували ще масу ними самими ж вигаданих дріб'язкових розпоряджень, які доходили часто до скрупульозності. Святий Єпифаній Кіпрський – вчитель Церкви, який жив у ІІІ столітті. З його творів особливо чудові: «Анкорат» (Ἀγκυρωτός від ἄγκυρα – якір), в якому розкривається православне вчення про Пресвяту Трійцю та інші догмати християнства, і «Панарій» (πανάριον – ящик з ліками), в якому описуються та вісімдесят християнських. Житіє його див. 12 травня. Ліван і Антиліван - два гірські ланцюги на півночі Палестини, що славилися в давнину багатими кедровими лісами. Свято Входу Господнього до Єрусалиму (падає на неділю перед Великоднем) називається у нас також тижнем Ваій, або Квітконосним, – від звичаю стояти в церквах у це свято з воїми в руках. Їм закінчується шоста – і остання – тиждень святої Чотиридесятниці, а з наступного понеділка починається вже Страсний тиждень, або тиждень пристрастей Господніх. Згадка, вшанування і поклоніння пристрастям Господнім починається власне від четверга Страсного тижня, Богослужінням же понеділка, вівторка та середи свята Церква лише приготує ще нас до гідного вшанування пристрастей Господніх. Так, у понеділок євангельським оповіданням про безплідну смоковницю наочно зображується нам вся марність лицемірства, ханжества і взагалі виконання лише обрядової сторони Закону, а оповіддю про страшний суд вказується на відплату, яку отримають праведники та грішники за справи свої. Богослужіння вівторка притчею про десятьох дів і таланти керує віруючими до духовного пильнування, так пристойного особливо в дні страждань Господніх. Богослужіння середовища, оповідаючи про дружину, яка помазала Господа світом і тим, що приготувала Його на поховання, вже ясно передбачає закінчення земної діяльності Господа і близькість години Його рятівних для нас страждань. Іродіани – політична секта (партія) часів Ісуса Христа. До її складу входили особи, які поставили завданням своєї діяльності боротьбу з Римом. З цією метою іродіани вступили в таємний союз з Іродом Антіпою, який бажав відібрати у римського прокуратора Юдею і Самарію і підкорити їх собі. Саддукеї – релігійна секта часів Ісуса Христа, яка заперечувала перекази та воскресіння мертвих. Засновником її був рабин Саддок, на ім'я якого секта і називалася. Мойсей – знаменитий вождь і законодавець єврейського народу, який жив у XVI столітті до Різдва Христового. Ним написані перші п'ять книг Біблії («Буття», «Вихід», «Левіт», «Числ» та «Повторення Закону»), Житіє його див. 4 вересня. Тут розуміється грізна викривальна мова Господа проти книжників і фарисеїв, в якій викрито найголовніші помилки фарисеїв, як щодо їхнього вчення, так і щодо їхнього життя. Ця мова викладена у євангеліста Матвія (Мф.23:1–39) і коротко у Марка (Мк.20:45–47). Про передання Господа Юдою див.: Мт.26:47–56; Мк.14:43–52; Лк.22:47–53; Ін.18:3–12. Місто Керіоф (або Каріот) – нинішній Куріут – знаходилося на північному кордоні коліна Юдіна. Євангеліст Матвій вказує на срібняки як на головну причину зрадливої ​​зради Юди (Мф.26:14–16). Відповідно до цього і свята Церква вчить, що Юда впав, «сріблолюбством недугувавши». Євангелісти Марк (Мк.14:10–11) і Лука (Лк.22:3–6) не кажуть, що Юда сам наперед зажадав грошової нагороди; прямою і безпосередньою метою його таємної появи перед священиками було зрадити Ісуса; гроші ж запропоновані Юді після вмовляння про передання Господа, і Іскаріот тільки погодився їх взяти. Так само ні Марк, ні Лука не вказують, скільки срібників отримав Юда, але говорять взагалі про грошову нагороду. Що стосується мотивів зради Іуди, то святий Лука (як і Іван Ін.13:2) прямо і виразно вказує на сатану, який увійшов до Юди. Сума в тридцять срібняків у Старому Завіті призначалася за раба, убитого волом (Вих. 20, 32); у пророка Захарії тридцять срібняків згадуються як ганебна і мізерна сума, якою невдячний народ ізраїльський оцінює піклування про нього Єгови (Зах.11:12–13); у пророка Осії цією сумою визначається ціна розпусної жінки (Ос.14:2); у рабинів вона є ціною кожного раба без різниці статі та віку. Загалом оцінка в тридцять срібняків в очах єврея часів Христа служила символом нікчеми і висловлювала зневагу до того, хто нею оцінювався: це ціна грошова, рабська. Синедріон хотів, мабуть, призначенням цієї суми висловити зневагу до Христа, як людині, яка коштує не більше за будь-якого раба. Великдень – головне та урочисте свято євреїв. Він встановлений був на згадку про чудесне визволення євреїв з рабства єгипетського, назву свою отримав від проходження (пасах – пройшов) повз будинки єврейських Ангела, що загубив в останню ніч перебування євреїв у Єгипті всіх первісток єгипетських (Вих. 12). У поєднанні зі святом опрісноків, яке розпочиналося на другий день Великодня, він святкувався вісім днів, з вечора 14-го по 21 число місяця Нісана (кінець нашого березня і початок квітня). У десятий день цього місяця батьки сімейств повинні були обрати по ягняти однорічному, без пороку, який має бути закланий у чотирнадцятий день, у дворі святилища, за належним приготуванням, і потім спечений. Приготовленого ягня їли всього, не залишаючи ні кісток, ні жив тощо з прісним хлібом та гіркими травами. Смак пасхи починався ввечері 14-го числа Нісана, після заходу сонця. Звичай, проте, дозволяв їсти паску, що особливо прийшла з Галілеї, і раніше. Господь скористався цим звичаєм, і вечеря Його була в четвер 13-го Нісана, за добу до призначеного часу. Це тому, що Він, як справжнє пасхальне ягня, мав бути принесений у жертву на хресті у законний день великодньої вечері. Великдень мало здійснювати в Єрусалимі, і оскільки ні апостоли, ні Христос не мали власного дому, то апостоли й запитали Ісуса, в якому домі та в кого саме приготувати вечерю. Таємниче доручення давало учням зрозуміти, що має бути вечеря надзвичайно урочиста і знаменна. Про Тайну вечерю див.: Мф.26:17–20; Мк.14:12–17; Лк.22:7–18. Звичайним взуттям стародавніх східних народів були сандалії - рід підошв з товстої (частіше козячої) шкіри, або з пальмового листя. Сандалії прив'язувалися ременями і оберігали ноги від сонячної спеки, яка до того розжарює пісок, що подорож босими ногами неможлива. Тому вмовлення ніг на Сході становить потребу, освіжаючий засіб; воно вважалося і вважається першим обов'язком гостинності. Звичай цей зустрічається у давнину. Авраам, побачивши біля свого намету трьох мандрівників, запросив їх до себе і запропонував насамперед: «нехай принесеться вода, і омиються ноги ваші» (Бут.18:4. Див. також: Бут.19:2; 24:32; 43:24). Недотримання цього звичаю вважалося ознакою неуваги та невігластва. Умову ніг покладалося обов'язок прислуги. Протягом великодньої вечері глава сімейства іноді роздавав шматкам хліба, що лежали, обмакуючи їх у блюді з рідкою стравою, чим символічно позначалися блага землі Обіцяної, поточної медом і млеком. Цей звичай іноді означав особливе уподобання голови будинку до того, кому подавався такий шматок. Господь скористався цим звичаєм для вказівки зрадника. Стосовно Юди це був останній на цій вечорі поклик любові Господньої до зрадника, останнє покликання його покаяння. Про встановлення Євхаристії див.: Мф.26:26–29; Мк.14:22–25; Лк.22:19–20; 1Кор.2:23–25. Страждання і смерть Єдинородного Сина Свого Бог Отець прийняв як жертву умилостивну за гріхи всього роду людського, які тому і прощаються всім віруючим у Христа, і по цій вірі причащаються пречистого Тіла і Крові Його (див.: Ін.1:29; Еф.5:2; 4:2; ;Рим.8:32; Заповідь про любов, дана Христом, була настільки новою, наскільки були нові спонукальні підстави любові, міра необхідної любові та зразок її. У Старому Завіті було заповідано любити ближнього як самого себе; отже, там мірою і нормою любові до ближнього служила любов до себе. Заповідь ця укладена була у певні межі, належала лише до одноплемінників і допускала існування права відплати. Спаситель нормою любові визначає Свою власну любов; а Його любов до людей була такого роду, що полягала не тільки у виконанні обов'язку справедливості, але й у самовідданості, у готовності на всі жертви за інших, отже, любові до ближніх, ніж до самого себе; любов Його була загальна, що обіймала собою всіх людей, навіть ворогів. Диявол – князь світу цього через гріховність, в яку занурений світ; Христос безгрішний, і тому князь цього світу не має в Ньому нічого, над чим він міг би панувати в Ньому. Цей вислів Христа служить, між іншим, як доказом безгрішності Його, так і повної свободи, з якою Він віддає життя Своє за життя світу (Ін.10:18). Три предмети викриття – гріх, правда і суд – обіймають собою всю сутність Христової істини та різноманітні відхилення від неї. Святий Дух викриє світ проповіддю апостолів про тяжкий гріх невіри в Спасителя Господа Ісуса Христа і в досконалу Ним справу спокути, внаслідок чого одні покаються і звернуться до Христа (Дії 2:41), а інші запеклі ще більше (5:33). Він викриє також і про правду, засвідчивши устами проповідників Євангелія, що Христом явилася правда Божа (Рим.3:22) і віруючі отримують виправдання туні, через викупні заслуги Того, Якого запропонуй Бог очищення вірою в крові Його, в явленні правди Його (Рим.3:24–25). Тоді світ відчує неправду, надану Святішому Праведнику ( 1Пет.3:18 ), знедоленому і умертвленому ним, але шляхом страждань і смерті увійшовши в вічну славу (Ін.17:5). Святий Дух викриє мир і про суд, сповістивши через апостолів, що влада духу темряви, зруйнована хрестом Христовим, не простягається більше на викуплених (Кол.2:14–15) і що князь світу цього, тобто диявол, діянням суду Божого, як пророкував Сам Господь, 23, 13. скинутий у прірву і укладений (Об'явл.20:3). Гефсиманія означає олійне точило, жом для вичавлювання олії; мабуть, тому таке ім'я дано, що сад був оливковий і тут готувалися оливки та оливкова олія. Образ чаші, наповненої вином, нерідко вживається у Святому Письмі для позначення лих і страждань, що доводять нещасного до крайньої знемоги (Пс.74:9; Іс.51:17,22). Сам Господь ще раніше – у розмові з синами Зеведеєвими – під тим самим чином вказував на страждання, які йдуть Йому та учням (Мф.20:22,23; Мк.10:38–39). Гефсиманська чаша - це чаша всіх беззаконь, нами скоєних, і всіх страт, нам уготованих, яка б потопила весь світ, якби Він не сприйняв, утримав, висушив її; всі потоки людських беззаконь зливались для Ісуса в єдину чашу скорботи та страждання. Учні Господа не носили з собою мечів, які носили мандрівники в Палестині для захисту від нападників розбійників та звірів. Господь, посилаючи їх на проповідь до Палестини, не дозволяв їм брати мечів, засвідчуючи їх через це в безпеці їх (Мф.10:10). Але після вечора, коли Він оголосив їм, що тепер треба було б навіть продати одяг і купити меч, у них справді виявилися два мечі або ножі, які вони, очевидно, і взяли з собою, і одним із них палкий Петро надумав було захищати свого Вчителя. Свідки вказують на слова Ісуса Христа, сказані Ним у Єрусалимі. Але ці слова переінакшені, в них вкладено інший зміст (Ін.2:19). Він говорив не руйную, а руйнуйте, і притому говорив не про храм, а про власне тіло; не говорив Він: Створю, а - споруджу. Галілеяни, до яких належав за походженням апостол Петро, ​​відрізнялися від юдеїв, особливо єрусалимських, не зовсім чистою вимовою деяких слів (Суд.12:6). Понтій, за прізвищем Пилат, був шостим правителем (прокуратор або ігемон) Юдеї, отримав владу від імператора Тиверія в 26 році після Різдва Христового Він був чоловік гордий, гордовитий і жорстокий, але разом малодушний і боягузливий, ненавидів іудеїв і був ненавидимий. Після десятирічного управління він викликаний був до суду в Рим (36 р.) і потім заточений у Вієнні, в південній Галлії, де скінчив життя самогубством. Прокуратори зазвичай жили в Кесарії (Дії 23:23; 24:27; 25:1), але на свято Великодня, коли в Єрусалим збиралося багато юдеїв, вони переселялися сюди для найближчого спостереження за порядком і попередження народних хвилювань. Тут вони містилися в пишному палаці, спорудженому Іродом недалеко від храму і славився в народі під ім'ям преторії Іродової (Дії 23:35). Галілейський правитель Ірод Антипа, який цілком несподівано взяв участь у справі Ісуса, поєднуючи хитрість лисиці (Лк.13:32) з легковажністю і чуттєвістю (Мф.14: 3, 6, 7), завжди готовий був жертвувати своїми переконаннями бажанням розбещеного серця. Протягом багаторічного правління Галілеєю та зайорданською областю Переей він зробив багато поганого (Лк.3:19), заплямував себе вбивством Хрестителя Господнього Іоанна (Мф.14:10; Мк.6:27) і, згодом позбавлений влади, помер у далекому засланні. За переказами, Клавдія Прокула була розташована до віри юдейської та благочестивої. Потім вона стала християнкою. Вона могла чути багато про Христа, як великого Вчителя, Чудотворця і Месії, а сновидіння, в якому вона навіть страждала за Нього, було найближчим приводом клопотатися про Нього перед чоловіком, побоюючись, як би за осуд невинного Праведника Понтій не зазнав Божої покарання. Початок звичаю звільнення на свято Великодня, за бажанням народу, одного з в'язнів (Мф.27:15) невідомий, і про нього ніде, крім цього місця, в Євангелії не згадується. Ймовірно, він запроваджений римлянами для набуття собі популярності між юдеями; подібні милості дещо лестили народному самолюбству і могли частково примиряти народ з ярмом чужинців. Варавва, який також називався Ісусом, був убивця і розбійник. Багряниця – звичайний військовий плащ червоного кольору. Це був широкий верхній одяг без рукавів, який накидався через плече і застібався так, що права рука залишалася вільною. Такі плащі носили царі та імператори та вищі військові чини. Царі носили скіпетр як символ влади. Господеві, на глузування з Нього, як з царя, дали просту палицю (тростина – Мф.27:29 ), а замість багатого вінця одягли вінець з колючого терену. У євреїв був закон вмивати руки на доказ того, що той, хто вмив, невинний у пролитті крові знайденого вбитим людини (Втор.21:6; пор.: Пс.25:6). Кров Праведника, яку юдеї закликали на себе, впала на них, на їхніх дітей, на все потомство їх, вона впала і на всіх учасників страшної події. Каяфа був позбавлений наступного року первосвященства. Син Анни помер від руки бунтівників. Кров юдеїв лилася рікою під час війни та руйнування Єрусалиму. Вони кричали Пілату: «Розіпни, розіпни!» Римляни їх тисячами розпинали навколо міста. Вони дали зраднику тридцять срібняків і самі продавали переможцями в рабство ще за меншу ціну. Вони вибрали для себе Варавву – і не стало для них Месії; втративши свою вітчизну і свою самостійність, вони ведуть своє існування серед іноплемінних народів. Кірінея, або Кірена, – місто в африканській Лівії, на захід від Єгипту, населене на той час у багатьох євреях. Симон був батьком відомих потім у християнській Церкві Олександра і Руфа (Мк.15:21; Рим.16:13). Голгофа – лобове місце – невеликий пагорб поза міськими стінами на північний захід; називався так або тому, що мав вигляд черепа, або тому, що на ньому було багато черепів і кісток страчених там. За церковним переказом, на цьому місці був похований Адам. Це – перше із семи слів Господа з хреста. Він просить у Батька Свого прощення всім Своїм ворогам, усьому людству, на викуп якого Він розпинається. Римські солдати, язичники з Пілатом на чолі, дійсно не знали, що розпинається ними є Спаситель світу – Син Божий. Іудеї, особливо їхні начальники, мали всі засоби знати, що Ісус є Месія, але вони не вірували в Нього і були засліплені настільки, що не думали, що Месію розпинають. Ось чому апостол Петро в промові своїй до юдеїв говорив їм прямо, що вони і начальники їх розіп'яли Господа через незнання (Дії 3:17), і апостол Павло говорить, що якби вони знали, то не розіп'яли б Господа слави (1Кор.2:8). Незнання, однак, не виправдовує їхні злочини, бо вони мали знати. Жертвопринесення Голгофське здійснено на хресті, за тлумаченням св. отців, щоб явити світові широту і довготу і глибину і висоту Христової любові (Еф.3:18). Все, що відбулося на дереві хрещеному, було «лікуванням нашої немочі, що повертає старого Адама туди, звідки він спав, і приводить до дерева життя, від якого видалив нас плід дерева пізнання, тимчасово і нерозсудливо вкушений. Для цього дерево за дерево, руки за руку, руки мужньо простягнуті за руку нестримно простягну, руки прибиті за руку свавільну, руки, що з'єднують воєдино кінці світу за руку, що вивернула Адама. Для цього піднесення на хрест за падіння, жовч за куштування, терновий вінець за худе панування, смерть за смерть, темрява для світла, поховання за повернення в землю» ( Григорій Богослов). Таким чином «як гріх увійшов у світ за допомогою плоду деревного, так і спасіння – за допомогою хресного дерева» (Афанасій Великий). Висотою хреста апостол означає пренебесне, глибиною – пекла, а довготою та широтою – межі того, що знаходиться серед них. Святий Василь Великий бачить у чотиричастинному складі хреста вказівку на чотири країни світу і каже, що віддана перевага хресній смерті для того, щоб усі частини світу були приведені до порятунку частинами хреста. Божественний Викупитель знав, що Він повинен випити чашу страждань до дна (Мф.20:22), – ту чашу, яку подавав Йому Отець і Він Сам добровільно прийняв (Мф.26:42; Ін.10:17–18). Багато разів Він пророкував про Свої страждання та хресну смерть (Мф.16:21; 17:12, 22, 23; 20:18–19; 26:2; Мк.8:31; 9:12, 31; 10, 33; Лк.9:2; 21:15–16; 24:7), вказував найчастіші обставини майбутньої смерті Своєї: зрада Юди (Мф.26:21–25; Мк.14:18–21; Лк.22:21; Ін.6:70; 13:18, 2); зречення Петра (Мф.26:34; Мк.14:30; Лк.22:34; Ін.13:38), втеча учнів (Мф.26:31; Ін.16:32), смерть на хресті (Ін.3:14; 8:28; 12:32) Мт.26:12; швидкому відході Своїм (14:19; 16:5; 16:28; 17:13). Чи міг зійти з хреста Син Людський, Який, власне, і прийшов на цей час (Ін.12:27), щоб дати душу Свою на спасіння за багатьох (Мф.20:28; Мк.10:45). Друге слово із хреста. Господь обіцяє розбійнику, що покаявся, на хресті, що сповідав Його Царем, блаженство разом з Собою в царстві праведників, обраних Божих. Христос пророкує, що розбійник помре в цей же день, а не буде мучитися на хресті, як то бувало з розіп'ятими, що і справді сталося, тому що його смерть була прискорена (Ін.19:32). Слово «рай» означає власне сад, наповнений тінистими та прекрасними деревами та квітами. У спекотних країнах Сходу під час сонячної спеки сад був місцем справжньої насолоди та заспокоєння, а тому рай став образом місця блаженства праведників у світі потойбічному (2Кор.12:4). Це третє слово з Хреста. Не видно було Пресвятої Діви ні при славному перетворенні Сина Її на Фаворі, ні при урочистому вході до Єрусалиму, ні за інших чудесних подій земного життя Його, коли дивувалися вченню (Ін.7:46) і ділам Його (6:14), але тепер вона стала ніби на варті біля Хреста Його. У всій вражаючій силі Вона відчувала тепер у душі Своєї зброї, передбаченої праведним старцем Симеоном (Лк.2:35), страждала так, як ніхто ніколи не страждав на землі, крім Самого Розп'ятого. Безодня її страждань не обурювала і не потопляла її. Пресвята Діва – Богоматір була та Дружина, про Яку сповіщено було ще в раю (Бут.3:15), тепер, коли Насіння Її викупним жертвопринесенням руйнувало справи диявола (1Ів.3:8), де і перебувати їй, як не при Хресті Сина Свого? Він викладає їй останню втіху і дає заповіт, щоб мати і коханий учень Його не розлучалися. В особі Іоанна Господь усиновив благодатно милосердною Своєю Матері всіх віруючих у Нього, що народилися від Бога (Ін.1:13) водою та Духом (Ін.3:5), тих, кому Він дав владу бути чадами Божими (Ін.1:12) і кого не соромився. Темрява була від шостої години до дев'ятої (на нашу думку від дванадцятої до третьої години пополудні). Це було чудове затемнення, протягом якого видно були навіть зірки. Про нього свідчить римський астроном Флегонт. Це четверте слово з Хреста. Ми були залишені Богом, як чада гніву (Еф.2:8), що згрішили у своєму прабатькові (Рим.5:12) і за нас наш Ходатай був залишений Батьком Своїм, «щоб нам не бути залишеними Богом, залишений для викуплення нас від гріхів і вічної смерті, залишений для свідчення велич правосуддя та милосердя Божого» (св. Кіпріан Карфагенський). Це був новий глузування. Перед приходом Месії юдеї чекали пришестя пророка Іллі і тепер насміхалися, що ось залишений Богом, розп'ятий, але все ще вважає себе Месією, кличе Іллю, щоб він допоміг Йому тепер (Мф.27: 49). Це – п'яте слово з Хреста. Весь у ранах і виразках, змучений, закривавлений, осміяний, зганьблений і, за пророчим словом, ні в що поставлений (Іс.53:2–3), Боголюдина дійшла до крайнього ступеня знемоги: фортеця Його, як пророкував Давид, вислався, як. 21, 16); пекучий біль розливався по всіх членах і з'явилася жалюгідна спрага, як провісниця близької смерті. Готуючись покласти життя Своє за занепалу людину (Ін. 10, 15), Він вперше і востаннє, з хреста Свого, просить у цієї людини малої винагороди - ковток пиття. Люди поспішили виконати те, що задовго було передвіщено Давидом: даша в мою жовч мою і в спрагу Мою напоїша Мя оцта (слав. Пс.68:22). Оцет (слав. уксус), змішаний з жовчю, - напій, що одурює і притупляє почуття, який давали пити розіп'ятим, щоб трохи зменшити болісність страждань. Римляни називали його приспаним. Христос хотів випити чашу Божого гніву цілком, не зменшуючи сили страждань, і тому, спробувавши напій, не став його пити (Мф.27:32). Його спрага була не проста тілесна потреба: Богочоловік жадав нашого спасіння, жадав виконати волю Батька небесного і зробити справу Його (Ів.4:34); жадав до дна випити чашу скорбот і страждань за грішних людей, якою лякалося Його людство в Гефсиманському саду; жадав викупити нас від гріха і прокляття, зруйнувати державу смерті та пекла; Він жадав, щоб жодна риса з того, що про Нього передбачено у Святому Письмі, не залишилася невиконаною (Ів.19:28). Це – шосте та сьоме слово з Хреста. Хресне жертвопринесення закінчено. Одвічне визначення Трііпостасного Божества про спасіння роду людського виконане. Правда Божа задоволена. Гнів та осуд скасовано. Пророцтва справдилися, перетворення здійснилися, обітниці, дані патріархам, виконані, кров пролита до останньої краплі, синагога скасована, церква заснована. Спаситель сказав: відбулася! і, піднявши тон, вигукнув: Отче, в Твоїй руці віддаю дух Мій! Це були останні слова на хресті Того, Хто, Себе применшивши, слухняний був навіть до смерті, смерті ж хрещені (Флп.3: 7–8). «Так померло тіло і відбулося його дозвіл, а Бог-Слово невпинно був і в тілі, і в душі, і в Собі Самому, Син у лоні Отчим, на показ Своєї незмінності» (Афанасій Великий). Смерть Господа супроводжувалася чудовими ознаками: 1) У храмі роздерлася надвоє завіса, зверху до низу. Ця завіса відділяла частину храму, зване Святе, від іншої, званої Святе Святих (Вих.26:31–33). Свята Святих було образом неба, і роздратування завіси, що приховувала його, було символом того, що смертю Христовою відкрито всім вхід до нього, куди первосвященик Ісус увійшов як Предтеча (Євр.6:19; 9:6; 10:19). 2) Землетрус – знак гніву Божого на тих, котрі зрадили смерті улюбленого Сина Його. Від цього землетрусу 3) каміння (скелі гір) розсіялися і 4) труни, які робилися в кам'яних скелях у вигляді печер, відкрилися. 5) Багато тіла померлих після воскресіння Господа повстали і з'явилися багатьом у місті (Мт. 27:51–53). Рана, нанесена Спасителеві, була глибока, так що, по неділі, Господь, для запевнення Хоми, пропонував йому вкласти руку в Свої ребра (Ін.20:27). «Не без значення і не випадково спливла кров та вода, бо з них складено Церкву; це знають посвячені в обряди: водою вони відроджуються, а кров'ю і плоттю харчуються» (Іоанн Златоуст). Ця чудова подія не може бути пояснена будь-яким природним чином і має бути віднесена до сили і дії Божої всемогутності. Той, хто розповідає про це св. єванг. Іоанн - самовидець того, що відбувалося на Голгофі, - посилено засвідчує, що свідчення його істинне (Ін. 19, 35). Аримафея - місце народження пророка Самуїла, ймовірно також, що Рама - невелике містечко в Веніяминовому коліні (Мф.2: 18). Йосип був членом синедріону (Мк.15:13) – людина благочестива, таємний учень Ісуса (Ін.14:38). У беззаконному суді синедріону над Господом Йосип, за свідченням святого Луки, не брав участі (Лк.23:51). Никодим належав до секти фарисеїв, був також членом синедріону (Ін.3:1), мав з Христом тривалу нічну бесіду про шлях до спасіння (Ін.3:1–2) і потім небоязливо промовив на захист Його слово правди (Ін.7:51). Описані події, що передували ході Спасителя на вільну пристрасть, і страждання Христові згадуються на богослужінні Великого четверга і Великої п'ятниці. В апостольському читанні четверга ( 1Кор.2:23–32 ) зображені як встановлення обряду Євхаристії, так і мета його та гідне приготування. Євангеліє (Мф.26:1–20 ; Ін.13:3–17 ; Мф.26:21–39 ; Лк.22:43–45 ; Мф.26:40–75; 27:1–2 ) розповідає про обставини, що передували, супроводжували та послідували за Тайною. У своїх піснеспівах Церква глибоко сумує і співчуває Спасителю і благоговійно схиляється перед Його довготерпінням. На літургії урочиста Херувимська пісня замінюється зворушливою піснею «Вечори Твоя таємні», що викриває Юду і наслідує сповідання розсудливого розбійника. У кафедральних соборах відбувається, за особливим чином, вмовлення ніг архієреєм 12-ти обраним священнослужителям. Все богослужіння Великої п'ятниці присвячене благоговійному спогаду про страждання Спасителя. Утреня цього дня є наслідуванням святих і рятівних пристрастей Господа нашого Ісуса Христа. На ній читаються дванадцять Євангелій, які віруючі слухають із запаленими свічками, на знак полум'яної любові до Страждалого Господа і подібно до євангельських дівчат, що вийшли в стрітіння нареченого. Оскільки здійснення літургії є образом Голгофського жертвопринесення, то в самий день спогаду цієї всесвітньої події літургія не відбувається. Виняток допускається тільки для свята Благовіщення, якщо воно відбудеться у Велику п'ятницю. Замість літургії звершується царський годинник: 1, 3, 6, і 9-й – разом, на них не тільки відтворюється історія євангельських подій, що відбулися в цей день, але на зіставлення старозавітних пророцтв (псалми і паремії) і новозавітних священних читань. про наше спокута хресною смертю Спасителя. Наприкінці Вечірні, на згадку про зняття з хреста пречистого тіла Господа, священнослужителі зносять з вівтаря плащаницю (образ становища Ісуса Христа у труну). За вечірньою слідує мала вечеря, на якій читається зворушливий канон «про розп'яття Господнє і на плач Пресвятої Богородиці». У ньому між іншим так зображується скорбота Богоматері: «Це світло Мій солодкий, надія і живіт Мій благий, Бог Мій згасе на хресті. Думаю, Владико, бо хто твого солодкого не почую голосу, ані доброти обличчя Твого побачу, як раніше, раба Твоя, бо зайшов Ти, Сину Мій, від очей Моєї. Нині Мого сподівання, радості та веселощів, Сина Мого і Господа, позбавлена ​​бих, на жаль Мені, болю серцем. Мертва Тя даремно, Человеколюбче, що оживила мертві і містить вся, вражена лютою утробою, хотіла б їх з Тобою помрети, не терплю бо без подиху мертва Тебе бачити. Звільняй хвороби, нині прийми Мене з Собою, Сину Мій і Боже, не залиши Мене єдину, бо жити не терплю, не бачачи Тобі, солодкого Мого світла». Богочоловік, померлий і похований тілом, але Божеством усе наповнюючий, слухав криків і стогнань Своєї Пречистої Матері і таємничо говорив до неї серцю: «Не ридай Мене, Мати, зрячи в труні, Його ж у утробі без насіння зачала, і слався, в Сина безперестанку, як Бог, вірою і любов'ю Те величаючі». Служба вел. субот., ран. кан., п. 4, стеж. 1, стихири на хвалитех, 2 слава. Служба велика. п'ята, повік., канон., п. 7, стеж. 1; п. 3, і нині; п. 5, стеж. 1; кан. п. 9, слава. Служба вел. субб., ран., кан., п. 4, стеж. 3. Служба св. Великдень, ранок. кан., п. 6, ірмос. Перебування Христа тілом у труні, зходження душею в пекло, перебування на престолі з Отцем і Духом Церква згадує Велику суботу. Проливаючи сльози любові і вдячності до Того, Хто поклав життя Свою за друзів і ворогів Своїх, тілом спочившим у труні, Церква закликає всіх і все до найсвятішої і найдорожчої труни - сподівання всіх мов, скликає до нього і небо і землю, і ангелів і людей, і ангелів і людей. тисячоліття його провиділих, і собором новозавітних провісників, тут, перед Розіп'ятим, як би дають звіт у своїй всесвітній проповіді про спокутні Його хрест, смерть і воскресіння. Все богослужіння Великої суботи представляє чудове поєднання самих протилежних відчуттів – скорботи та втіхи, горя та радості, сліз та світлого тріумфу. На утрені відбувається похоронний спів над Божественним Мерцем. Воно складається з пророчо зображує страждальне життя Спасителя на землі 17-ї кафізми (сто вісімнадцятий псалом), що називається «непорочними» і розділеною на три статті (або стояння). До кожного вірша кафізми додаються короткі піснеспіви, або «похвали», померлого і похованого Господа. У передвісті того, хто має повстати з труни Невечірнього Світла, віруючі стоять із запаленими свічками. Після великого славослів'я відбувається хода з плащаницею навколо храму, що живо і наочно переносить наші думки і почуття до того часу, коли Йосип і Никодим, забувши всякий страх перед юдейським сонмищем, з турботливою любов'ю, з незламною відданістю Його віддавали останню. чистою обвив» і «у гробі новому» поклавши. Літургія (Василя Великого) є завершенням пристрасних служінь і безпосереднім передсвятом, або присвятою, Великодня. Після малого входу читаються 15 паремій, у яких зібрано майже всі головні пророцтва і прообрази, що стосуються Ісуса Христа, який увінчав велику справу викуплення преславним Своїм воскресінням. Після читання Апостола, при співі «Воскресні, Боже» змінюється темний одяг престолу і священнослужителів на світлий, і диякон, на кшталт світлого Ангела, першого свідка і вісника воскресіння Христового, сповіщає це всерадісне Євангельське Євангелія. Від Ангела першу звістку про воскресіння почули святі дружини-мироносиці. Подібно до них, що зустріли воскреслого Господа поза Єрусалимом, чинимо і ми хресний хід перед великодній утренею навколо храму. На початку канону і кожної його пісні священик з хрестом і свічками здійснює кадіння всієї церкви, знаменуючи неодноразові явлення Господа після воскресіння. Радісне пасхальне вітання нагадує нам стан апостолів (Лк. 24:14, 34), в якому вони, коли раптово пронеслася звістка про воскресіння Христове, з радісним захопленням питали один у одного: «Христос воскрес!» і відповідали один одному: «Воістину воскрес». Взаємне лобзання є виявом любові і примирення один з одним, на згадку про всезагальне прощення і примирення нашого з Богом, смертю і воскресінням Ісуса Христа. Червоне яйце служить символом воскресіння Христового та нашого відродження у життя майбутнє. Як із яйця, з-під мертвої шкаралупи, народжується життя, яке було цілком приховано, так і Христос, що лежав у труні, як мертвий, повстав із цього житла смерті та тління. Як з яйця народжується жива істота і починає жити повним життям, коли звільняється від шкаралупи, що містить у собі її зародок, так при другому приході Христа на землю, і ми, відкинувши все тлінне тут, де маємо вже зародок і початок вічного буття, силою воскресіння Христового, відродимо. Забарвлене червоною фарбою яйце нагадує нам про те, що наше нове життя набуте пречистою Кров'ю Ісуса Христа. Звичай взаємного обміну яєць завдячує своїм початком св. Марії Магдалині, яка, представивши імператору Тіверію, піднесла йому червоне яйце з привітанням «Христос воскрес». Все пасхальне богослужіння та церковні обряди особливо урочисті, пройняті одним почуттям радості і виявляють віруючому все, що в християнстві є таємничого, високого та рятівного для душі, світлого, втішного та втішного для серця. Отже, з розповіді святих євангелістів про воскреслого Господа бачимо, що першими звістку про воскресіння Христове від Ангелів отримали дружини-мироносиці, – що однією з них, Марії Магдалині, було перше явище Воскреслого; при цьому Євангеліє зовсім мовчить про Матерь Божу. Таке умовчання викликає мимовільне запитання: невже Господь Ісус Христос, який під час передсмертних мук на хресті доручив Свою Матір опікам улюбленого учня (Ін.19:26–27) і тим, хто виконав обов'язок синівської любові і поваги до Неї, міг забути про Нею в день? Свята Церква вирішує це питання благочестивого здивування, містить у своєму переказі те вірування, що Божої Матері раніше за жінок-мироносиць повідомлено було Ангелом про воскресіння Господа і - що Їй, повставши від труни, Христос з'явився перш за все. Вираз цього вірування Церкві знаходить у великодніх богослужбових співах. Вірування Церкви ясно виявляється у великодньому богородичному каноні; Наприклад наведемо 2 тр. (і нині) 1-ї пісні: воскресшого бачиш Сина Твого і Бога, радуйся з апостоли, Богоблагодатна чиста, і що радуйся першою, як усіх радості вина, сприйняла Ти, Богомати всенепорочна. У Храмі Воскресіння в Єрусалимі, недалеко від гробу Господнього, вказують місце явлення Спасителя Своєї Матері; в даний час тут знаходиться католицький боковий вівтар явлення Христа Богоматері. – Як пояснити, що євангелісти нічого не говорять про явище Їй Сина? Святий Іоанн Богослов, благовістяючи про явлення Господа після воскресіння, вносить у свою розповідь два зауваження, які показують, що святі євангелісти із земного життя Ісуса Христа передали не всі, зважаючи на неможливість передати всього (Ін.21:25), а тільки те, що найбільше служило на зміцнення Ін.20:30-31). З іншого боку, в Євангеліях, після опису обставин, пов’язаних з Різдвом Христовим, дуже рідко і дуже мало говориться про Богородицю взагалі (Лк. 2:43–51; Іоан. 2:2–5; Мт. 12:47; Іоан. 19:25–27), і це, звісно, не тому, що не було про що розповідати про Неї, а тому, що, пройнята високим духом смирення (Луки 1:48), Вона жила зосередженим життям, прихованим від очей людей (Луки 2:19), і її порушення не могло бути приємним. Тому святі євангелісти, зберігаючи бажання Божої Матері, не говорили про Неї докладно, бо Вона найбільше любила тишу. Євангельські розповіді про воскресіння Господа і Його явлення пропонуються Церквою благочестивої уваги віруючих за ранковим богослужінням кожного недільного дня, виключаючи, втім, що прийшли на воскресіння двонадесятих, Господніх і Богородичних, свят, а також свят святих, а також свят храмових. недільні, або храм. Число ранкових Євангелій 11, і всі вони складають так званий стовп Євангелій ранкових: 1) Мф.28:16–20; 2) Мк.16:1–8; 3) Мк.16:9–20; 4) Лк.24:1–12; 5) Лк.24:12–35; 6) Лк.24:36–53; 7) Ін.20:1–10; 8) Ін.20:11–18; 9) Ін.20:19–31; 10) Ін.21:1–14; 11) Ін.21:12–25. Читання нині вказаних Євангелій у відомому, визначеному церковним уставом, порядку йде, повторюючись, із Тижня всіх святих; порядок цей дещо змінюється на сім тижнів П'ятидесятниці і з 32-го тижня по Великодню по 5-й тиждень Великого посту. Читання недільних ранкових Євангелій відбувається у вівтарі, звідки, таким чином, ніби з гробу Господнього, лунає радісна звістка воскресіння; потім слідує спів урочистого молитвослів'я «Воскресіння Христове побачивши», в якому віруючі закликають поклонитися «Святому Господу Ісусу». – Явлення Господа у восьмий день після воскресіння апостолам і дотик виразок на пречистому тілі Його апостолом Хомою згадуються святою Церквою у Тиждень про Хому, 2-й після Великодня. Це явище Воскреслого Спасителя є предметом навмисного святкування зважаючи на його особливо важливе значення для запевнення в істині воскресіння Христового: Господь Ісус, за висловом церковної пісні, «простируючи невіруючому Хомі ребра», тим самим запевняє весь світ у Своїм «триденному повстанні» (4). Справді, образ запевнення апостола Фоми Христом Спасителем найпереконливішим чином показує, що Він воскрес із тим саме тілом, яке сприйняв від утроби Пречистої Діви Марії, з якою був пригвожений до Хреста і яка зберегла сліди виразок цвяхових і удару списом. Тиждень про Хому, після закінчення Світлого пасхального тижня вперше повторює спогадом радісна подія воскресіння Христового, іменується ще «антипасхою» - тобто замість Великодня, або «тижнем оновлення», тому що в цю неділю як би оновлюється велике свято Воскресіння, тим більше, новим явищем цього «восьмого дня». «Дерев і з доброю метою, – повчає святий Григорій Богослов у слові цього тижня, – встановлено закон шанувати день оновлення, чи краще сказати, з днем ​​оновлення шанувати нові благодіяння. Але хіба не оновлення день був і перший недільний день, що пішов за священною та світлоносною ніччю? Навіщо ж даєш цю назву сьогоднішньому дню? То був день спасіння, а це день спогаду спасіння. Той день розмежовує собою поховання та воскресіння, а цей є суто день нового народження. Він є перший серед наступних за ним і восьмий серед попередніх йому». У стародавній Церкві тиждень антипаски носив ще й найменування «тижня в білих», що досі збереглося у римсько-католиків, тобто новохрещених: після прийняття таїнства хрещення і миропомазання в навечір'я святої Пасхи новохрещені всю Світлу седмицю ходили в білих одягах; на тиждень же про Хому вони омивали на своєму тілі миро і складали з себе в храмі урочистий білий одяг. Суботній шлях – це простір, який дозволено було юдеям проходити у суботу поза житлом. З кн. Результат, гол. 16, ст. 29, де сказано: «залишайтесь кожен у себе в домі своєму... сьомого дня»; рабини, що простягали строгість суботнього спокою до дрібниць, вимагали, щоб у суботу ніхто не робив понад дві тисячі кроків або близько версти. Ця відстань і називалася суботнім шляхом. Автор «Юдейських старожитностей», Йосип Флавій, відстань Олійної гори від Єрусалиму визначає в шість стадій, тобто трохи менше за версту; а в Єфрема Сирина суботній шлях і вважається саме шість стадій. На горі Синаї в 50-й день після виходу євреїв з Єгипту (Вих. 3, 7-9; 5, 6-23; 20 і наст.). Тобто о 9-й годині ранку (за 3 години до полудня). Порівн.: Лк.24: 53; Деян.2:46. Як би від сильного вітру, що несе (Дії 2:2). Це був не вітер, а лише шум вітру в його бурхливому прагненні; це був не вогонь, а щось подібне до язиків полум'я, що коливалися, які світилися, але не палили, – символ Святого Духа, що віє як вітер, там, де захопить, хоча невідомо, звідки приходить і куди йде (Ін.3:8). І раптом став шум із небес, ніби від сильного вітру (Дії 2:2). Шум повинен був порушити увагу учнів Господніх до майбутньої події і висловлював саму присутність і велич Бога, що сходить – Духа Святого. Шум сходить з неба на нагадування того, що Дух Святий сходить за клопотанням Господа, що піднялося на небо. Як би від сильного вітру - на ознаменування величі дару, що посилається. Шум цей наповнює весь дім і обіймає всіх, хто в ньому, щоб струсом зовнішніх почуттів їх більш розкрити для прийняття дару почуття їх духовні. У ці хвилини над апостолами відбувалося таїнство духовного відродження їх за обітницею Господа: ви ж через кілька днів будете хрещені Духом Святим (Дії 1:5). Бесіда Інокентія, архієпископа Херсонського, на П'ятидесятницю (Соч., Т. I. Вид. 1872, стор 386). Тобто вимовляли те, що вкладав їм у душу та уста Дух Святий. За законом Мойсеєвим, під час свят Великодня, П'ятидесятниці та Кущів, юдеї повинні були, для святкування їх, збиратися до Єрусалиму, до храму Господнього (Вих.34:23; Втор.16:16). Для юдеїв Палестини це було легко, але для юдеїв розсіяння, що жили в різних країнах світу, так само і для прибульців (прозелітів) з різних країн, далеких від Єрусалиму, виконання цієї вимоги було справою великої труднощі; тільки з любові до Єрусалиму і храму і з ревності законної вони зневажають усі труднощі далекої подорожі і тепер збираються до Єрусалиму на свято П'ятидесятниці. Тому вони справедливо називаються людьми благоговійними – побожними (Дії 2:5). Прибульці чи прозеліти, тобто звернені з язичників. Тобто дев'ята година ранку за нашим перерахуванням – перша молитовна година та час ранкової жертви, до якої, особливо у святковий день, ізраїльтянин не дозволяв собі вживати жодної їжі. Пам'ятаючи заповідь Ісуса Христа - йти по всьому світу і проповідувати Євангеліє всієї тварі навіть до краю землі (Мф.28:19; Мк.16:15; Дії 1:8), апостол, втім, додає тут же, що спасіння Боже в Христі не простягається тільки на іу Деян.2:39). Те, що зберіг нам письменник кн. Діянь з благовістя апостола Петра є лише невелика частина його настанов. Так само Дієписатель нічого не передає нам з євангельських промов інших апостолів, хоча з того, що, переконані словом апостола Петра, слухачі звернулися не до Петра тільки, а й до інших апостолів за порадою про засоби спасіння (Дії 2:37), можна бачити, що й інші навчилися і апостоли. народу, що зібрався біля них. Втім, це і без особливих вказівок має бути для нас зрозумілим, коли ми там же читаємо, що тих, хто шукав навчання Апостольського – які потім і хрестилися – було близько трьох тисяч (Дії 2, 41). Синаксар на тиждень П'ятидесятниці. Синаксар на свято П'ятидесятниці. Канон Святого Духа, пісня 5. Блаженний Ієронім, знаменитий отець Західної Церкви кінця IV і першої чверті V століття, відомий своїми вченими працями з тлумачення Святого Письма. Помер 420 року. Тертуліан – знаменитий письменник Церкви ІІІ століття. У 41-му слові на П'ятидесятницю. Святий Амвросій, єпископ Медіоланський, прославився як ревний поборник та захисник Православ'я проти аріанства у західній половині Вселенської Церкви. Багато залишив писань, у яких частково пояснює слово Боже, частково викладає вчення віри, частково повчає християнським чеснотам. Помер 397 року. Пам'ять святкується його 7 грудня. Святий Іоанн Златоуст, архієпископ Константинопольський, знаменитий отець Церкви кінця IV і початку V століття, який особливо прославився своїми численними проповідницькими працями. За своє незвичайне красномовство він і отримав ім'я Золотоуста. Спочатку він був пресвітером в Антіохії, а наприкінці IV століття зайняв кафедру Константинопольського архієпископа. Закінчив життя на засланні, у Вірменії (407 року). Пам'ять його святкується 13 листопада та 30 січня. Йому належить літургія, що відбувається в Православній Церкві більшу частину року. Святий Григорій Богослов (Назіанзін) був недовго патріархом Константинопольським і відомий своїми високими творами, за які отримав назву Богослова. Він був близьким другом іншого знаменитого отця Церкви (IV століття) – святого Василія Великого, з яким познайомився ще за днів своєї молодості в Афінських філософських школах. Пам'ять святого Григорія святкується 25 січня. (У слові при вступі до Святої Чотиридесятниці.) Святий Григорій Ніський – брат святого Василя Великого, єпископ міста Нісса в Каппадокії; один із найвідоміших отців Церкви IV століття, відомий своєю ревною боротьбою з аріанством, а також багатьма творами – богословськими, філософськими та проповідницькими; чимало також у нього розмов на Святе Письмо і проповіді. Святий Григорій помер 394 року. Пам'ять його звершується Церквою 10 січня. Особливість Церковного Богослужіння в день Святої Трійці складає те, що літургія, що здійснюється в цей день, закінчується вечірньою, під час якої Церква коліно читає три особливі молитви, складені на цей день святим Василем Великим . Першою з них вона волає до Бога-Отця: пробачити всі гріхи юності і незнання нашого, не відкинути нас під час старості нашої і, відвідавши серця наші благодаттю і твердженням у святих законах Його, зібрати нас у Царстві небесному. Другий молить Господа-Сина: подати нам Духа премудрості, розуму і страху Божого для гідних молитов Йому та корисного настанови в житті. І третьою просить Сина Божого заспокоїти всіх померлих у надії воскресіння та послабити міру засудження їх; а нас, що живуть, благословити. Лівія – область Північної Африки. За іншими звістками, місцем батьківщини Арія була Олександрія. Савемій, єретик III століття, стверджував, спотворюючи вчення про Святу Трійцю, що Бог є Одне Особа: як Отець – Він на небі, як Син – на землі і як Дух Святий – у творіннях. Фалія – грец. "щастя"; у множині - бенкет. Назву свою книга отримала від того, що в ній були вірші, які можна було співати під час обіду. Зі змісту цього листа видно, що імператор мало уявляв собі, наскільки важливим був по суті предмет церковного розбрату. Видатний захисник Православ'я, святий Опанас Олександрійський говорить про Осію Кордубського: «Він далеко відоміший за всіх інших. На якому соборі він не головував? На якому, міркуючи здорово, не схиляв усіх до одного переконання? Яка церква не має чудових доказів його заступництва?» Великдень – головне свято Церкви християнської, встановлене в дні святих апостолів, спочатку було присвячене спогаду смерті Господа Ісуса і тому відбувалося на всьому Сході 14 нісана, в день приготування євреями пасхального ягня, коли, за вказівкою Євангелія від Іоанна і на думку старовинних отців Церкви, пішла хресна смерть Христа Спасителя; тому й саму назву Великодня найдавніші отці Церкви (Іустин, Іриней, Тертуліан) виробляють не від «проходити повз», а від грецької – «страждати». За вказівками святих євангелістів Матвія, Марка і Луки смерть Господа Ісуса відбулася не 14, а 15 нісана; але християни, які примикали до їхньої вказівки, все-таки справляли Великдень 14 нісана на спогад, проте вже Тайної вечері Господа з учнями. Втім, найближчі за часом до апостолів отці Церкви не говорять про свято Великодня, як свято річне, тобто відбувалося в нарочито обраний день або період. У «Пастирі», творі чоловіка апостольського Єрма, знаходимо згадку про п'ятницю, як день щотижневого посту та скорботи, на згадку про страждання і смерть Ісуса Христа; Тертуліан же вказує на день недільний як день радості, коли на згадку про воскресіння Христове скасовувалися пости і уклін. Вже в II столітті вшанування страждань і смерті Христа і Його Воскресіння виділилися на особливі свята, які називалися Великоднем: 1) pascha crucifieatonis – Великдень хрещена, тобто на честь смерті Спасителя; цей Великдень проводився в суворому пості, що тривав з п'ятниці до ранку неділі і закінчувався недільного Євхаристією. Цією євхаристією починалася; 2) pascha resurrectionis – Великдень Недільна. Деякі свідчення дають вказівку на те, що Великдень недільний тривав п'ятдесят днів, будучи таким чином, крім того, святом Вознесіння та Зіслання Святого Духа; чому ці дні називалися іноді П'ятидесятницею. Чим більше, з плином часу, Церква християнська звільнялася від юдейства, тим більше і більше ставав невідповідним звичай, що особливо вперто тримався в церквах малоазійських, святкувати Великдень 14 нісана, одночасно з юдеями. У церквах, що утворилися з язичників, які святкують Великдень у цей день, називали юдейськими, притому на Заході святкування Великодня ніколи не пов'язувалося з юдейською Пасхою, тут вона відбувалася, не в п'ятницю, а в перший недільний день після повні. Завдяки цьому між Сходом і Заходом, точніше між азіатськими єпископами і Римом, виникла «великодня суперечка», що тривала з кінця II століття протягом усього III і ледве не привела до розриву спілкування між церквами, що сперечалися. Нікея, нині бідне селище Існік, в описуваний час була головним приморським містом Вифінської області, багатим і широким; тут був великий палац імператора та інші будівлі, у яких зручно могли розташуватися учасники собору; вона відстояла всього на 20 миль від Нікомідії, тодішнього місцеперебування імператора, і була однаково добре доступна як з моря, так і з суші. Історики вказують неоднакове число членів собору. Євсевій говорить про двісті п'ятдесят, Опанас Великий та Сократ налічують понад триста. За Созоменом, їх було лише триста двадцять. Число триста вісімнадцять, що дається святим Афанасієм в одному посланні до Африканської Церкви, а також Єпифанієм і Феодорітом, прийнято, за переказами, за таємничим співвідношенням з числом слуг Авраама (Бут.14:14) і тому ще, що грецьке накреслення його Ісус нагадує. У церковного історика (V ст.) Созомена знаходиться розповідь, як один малокнижковий єпископ обернув філософа одним прочитанням йому свого Символу віри; він же передає про Візантійського єпископа Олександра, що останній позбавив здатності мови філософа, який сперечався з ним, сказавши йому: «В ім'я Ісуса Христа наказую тобі не говорити!» В історії розвитку вчення про Особу Ісуса Христа термін «іпостась» вживався то у значенні сутності, то у значенні особи; з IV століття, згідно з слововживанням, прийнятим за Василем Великим і Григорієм Богословом, а також Вселенському соборі, слово «іпостась» всією Церквою вживається у значенні особи. Собор Нікейський, або I Вселенський, називає його у посланні до Олександрійської Церкви «головним діячем та учасником у всьому, що відбувалося на соборі». Самі аріани згодом говорили про Осію Кордубського: «Осія головує на соборах, писання його скрізь слухають, він і в Нікеї (тобто на I Вселенському соборі) виклав віру». Деякі історики припускають, що Євстафій Антіохійський і був головою собору; інші вважають їм Євсевія Кесарійського. Існує, крім того, думка, що на соборі головували по черзі єпископи Антіохійський та Олександрійський (Олександр); більшість, втім, схильніше визнавати головою собору Осію, єпископа Кордубського, який перший підписався під соборними визначеннями. Без сумніву, і напіваріани засуджували символ Євсевія Нікомідійського, тому що вони ніколи не вживали про Сина Божого виразу «Син творіння» та подібних. Омофор – з грецького нарамника, одне з семи архієрейських облачень, що представляє собою довгу вузьку плату з чотирма хрестами; омофор покладається на плечі єпископа так, що його кінці спускаються спереду і ззаду. Омофор знаменує вівцю, що заблукала, тобто людство, взяте Христом на рамена (плечі) Свої. Примітно, що – як свідчить А. Н. Муравйов – у Нікеї досі збереглося переказ про це навіть серед турків: в одній із бійниць цього міста показують в'язницю святителя Миколая, де він, за переказами, був ув'язнений після засудження за вчинок з Арієм. Посилаючись на зазначені висловлювання ап. Павла, аріанствуючі хотіли сказати, що вони визнають походження Сина від Бога в сенсі творіння, як і все, що існує у світі, в цьому ж саме сенсі походить від Бога. За православним же вченням, Син не став Богом, а від віку перебуває Богом. Спочатку було Слово, і слово було у Бога, і Слово було Бог (Ін.1:1). Так називається Друга Особа Святої Трійці, Син Божий. Найменування це взято з Євангелія Івана (Ів.1:1–14). – Чому ж Син Божий називається Словом? 1) У порівнянні Його народження з походженням нашого людського слова; як наше слово безпристрасно, духовно народжується від нашого розуму чи думки, так і Син Божий безпристрасно і духовно народжується від Отця. 2) Як у нашому слові відкривається чи виражається наша думка, так і Син Божий по суті та досконалості Своїм є найточніше відображення Бога і тому називається сяйвом слави Його і образом (відбитком) Іпостасі Його (Євр.1:3). 3) Як ми через слово повідомляємо іншим свої думки, так і Бог, який багато разів говорив людям через пророків, нарешті говорив через Сина (Євр.1:2), Який для цього втілився і так повно відкрив волю Батька Свого, що бачив Сина бачив Отця (Ін.14:3). 4) Як наше слово буває причиною відомих дій, так і Бог-Батько все створив через Слово-Сина Свого (Ін.1:3). Слово «єдиносущий» вказує не тільки на єдність істоти Отця і Сина, але й на однаковість, так що в одному слові полягає вказівка ​​і на єдність Божу і на відмінність осіб Сина Божого і Бога Отця, бо єдиносутні можуть бути тільки дві особи: єдиносущий і означає саме: не злитий по суті, але й не розділений. За свідченням інших стародавніх істориків християнської Церкви, освячене церковним переказом слово «єдиносущий» проголосили єпископи собору і отже не імператор, як каже Євсевій Кесарійський. Здається суперечливість цих двох свідчень можна погодити тим вельми ймовірним міркуванням, що імператор Костянтин в даному випадку діяв з навіювання православних єпископів, які знаходили більш зручним проголосити його саме вустами потрібне слово, так як авторитет імператора знищував би можливість тривалих суперечок, які неодмінно б рішуча для всіх партій особа. Партія Євсевія, користуючись після собору дедалі більше зростаючим впливом при дворі, добилася, через сестру імператора Констанцію, що Арій невдовзі після засудження був призваний із заслання двору. У 336 році собор у Константинополі ухвалив, як можна думати, прийняти Арія в церковне спілкування; напередодні (недільного) дня, призначеного для здійснення цього рішення собору, імператор, обдурений Арієм, який лицемірно підписав православний символ, навмисне викликав до себе старого візантійського єпископа Олександра, вселяючи йому не перешкоджати прийняттю Арія до Церкви. Вийшовши від імператора, Олександр пішов у храм Миру (Ірині) і благав Бога про те, щоб він сам або єресіарх були взяті зі світу, оскільки єпископ не хотів бути свідком такого святотатства, як прийняття єретика у спілкування з Церквою. І промисл Божий явив над Арієм справедливий суд Свій, у день торжества пославши йому несподівану кончину. «Виходячи з імператорського палацу, – говорить про смерть Арія історик Сократ, – супроводжуваний натовпом євсевіанських прихильників, як охоронцями, Арій гордо проходив посеред міста, звертаючи він увагу всього народу. Після наближення до місця, званого Костянтиновою площею, де споруджено колону з порфіру, жах, що походить від свідомості свого безбожності, охопив його і супроводжувався сильним болем у животі. Тому він запитав, чи немає тут десь поблизу зручного місця, і, коли йому вказали задню частину Костянтинової площі, він поспішив туди. Незабаром потім з ним знепритомнів, і разом з випорожненнями вийшли його нутрощі, супроводжувані рясним гемороїдальним закінченням і випаданням малих кишок. Потім, разом із виливом крові вийшли частини його печінки та селезінки, тож він майже негайно помер». Іллірія - загальна назва в давнину всього східного прибережжя Адріатичного моря з місцевостями, що лежать за ним (теперішні Далмація, Боснія і Албанія). Святий Афанасій Великий, архієпископ Олександрійський, який набув ім'я «Отця Православ'я» за ревний захист останнього під час аріанських смут, народився в Олександрії 293 року; в 319 році Олександрійський єпископ Олександр присвятив його диякону. Близько цього часу святим Опанасом написані були два перші його твори: 1) «Слово проти еллінів», де з'ясовується, що віра в Христа Спасителя має розумні підстави і є дійсне пізнання істини; Ці твори звернули увагу на святого Афанасія, який потім - як уже було помічено - на І Вселенському соборі, ще молодим дияконом, висунувся як безстрашний і майстерний викривач аріанської єресі. Не дивно, тому що після смерті єпископа Олександра святий Афанасій, який мав лише 33 роки, був обраний (8 червня 326 р.) на Олександрійську кафедру. У роки єпископства святий Опанас багато зазнав скорбот від аріан, що його переслідували: досить сказати, що з сорока років свого єпископського служіння він, завдяки аріанам, провів сімнадцять років: років шість місяців і десять днів у вигнанні. Помер він травня 373 року, займаючи, після повернення з вигнання, кафедру. Після святого Афанасія залишилися численні твори, що розпадаються за змістом на 1) апологетичні, 2) догматико-полемічні, 3) догматико-історичні, 4) праці з тлумачення Святого Письма, 5) повчальні, 6) і пасхальні послання, сповіщав інші церкви про час святкування Великодня, приєднуючи до цих сповіщень настанови щодо віри та життя християнського. Про твори цих преподобний Косма зауважує, що якщо знайдеш будь-яке із висловів святого Афанасія і не маєш паперу, щоб записати його, то маєш «записати його хоча б на одязі». Пам'ять святого Афанасія Православною Церквою відбувається двічі: 2 травня та 18 січня, де і покладено його життєпис. Василь Великий народився 329 року в Кесарії Каппадокійській. Батько і мати його належали до родовитих родин Каппадокії та Понта і мали можливість дати своїм численним дітям найкраще на той час виховання. На вісімнадцятому році Василь слухав у Константинополі знаменитого софіста Лівання, потім пробув кілька років в Афінах, які були центром вищої філософської освіти. Тут у цей час у нього почалися тісні дружні стосунки з Григорієм Назіанзином (Богословом); тут же він познайомився і з майбутнім імператором Юліаном Відступником. Повернувшись на батьківщину, Василь хрестився, а потім був посвячений у читця. Бажаючи ближче ознайомитися з чернечим життям, якого прагнула його душа, Василь через Сирію і Палестину вирушив до Єгипту, де чернецтво особливо процвітало. Повернувшись звідси до Кесарії, Василь приступив тут до організації чернечого життя, представники якої в Єгипті вразили його своїми подвигами. Василь Великий заснував кілька монастирів у Понтійській області, написавши їм статут. У 364 році святий Василь був присвячений пресвітеру. У сані пресвітера він успішно боровся з аріанами, які, користуючись заступництвом імператора Валента, хотіли опанувати Кесарійську Церкву. Заступник пригноблених і знедолених Василь, крім того, заснував безліч притулків для бідних; все це, у поєднанні з бездоганним особистим життям, набуло йому народної любові. У 370 році Василя було обрано архієпископом рідного міста і, будучи святителем, виступив на терені загальноцерковної діяльності; через послів він вступив у діяльні стосунки зі святим Опанасом Великим, які підтримував і шляхом письмового спілкування; зав'язав стосунки і з папою Римським Дамасом, маючи на увазі об'єднати православних для перемоги над аріанами та умиротворення Церкви. У 372 році імператор Валент, намагаючись оселити аріанство в Кесарійській Церкві, хотів було шляхом загроз похитнути стійкість у Православ'ї святого Василя. Для цього він відправив до Кесарії спочатку префекта Евіпія з іншим своїм царедворцем, а потім з'явився і сам. Святий Василь відлучив вельмож-єретиків від Церкви, а самого імператора допустив у храм лише для принесення дарів. Імператор не наважився привести у виконання своїх погроз до мужнього єпископа. Святий Василь Великий помер 378 року сорока дев'яти років. Пам'ять його Православна Церква святкує 1 та 30 січня. – Після нього залишилися такі твори, що становлять багатий внесок у святоотцівську літературу: дев'ять бесід на щоденний; шістнадцять розмов на різні псалми; п'ять книг на захист православного вчення про Святу Трійцю проти Євномія; двадцять чотири розмови про різні предмети; короткі та розлогі чернечі правила; статут подвижницький; дві книги про хрещення; книга про Святого Духа; кілька проповідей та триста шістдесят шість листів до різних осіб. Аполлінарій слідував грецькому філософу Платону у своїй розподілі природи людини на тіло, тварину, чи життєву, душу і духовну, чи розумну, Душу. Аполлінарій помер 390 року. Єресь Аполлінарія засуджена Олександрійським собором 362 року, хоча без згадки імені самого єресеучителя. У 375 році, коли Аполлінарій, відокремившись від Церкви, почав утворювати свою секту, він був засуджений собором у Римі; останнє осуд було повторено II Вселенським собором. Потрібно зауважити, що згодом, і саме на час II Вселенського собору, ця партія відмовилася від свого єретичного вчення про Святого Духа, залишившись, однак, вірною засудженому I Вселенським собором твердженню напіваріан, що Син уподобаний, а не єдиносучений Отцю. Тому звичайний вислів, що II Вселенський собор скликаний «на Македонія Духоборця», не перебуває у суворій відповідності до історичної дійсності. У цей час Феодосій Великий був лише імператором Сходу, ставши в 392 році єдинодержавним, володарем як Сходу, так і Заходу, він завдав остаточного удару язичництву, видавши закон, яким служіння богам визнавалося таким самим злочином, як і образу величності. Тому лише пізніше (а на Заході лише у VI ст.), коли догматичні визначення собору через їхню особливу важливість і гідність були прийняті всіма Помісними Церквами, за собором було визнано всією Церквою значення вселенського. Розкол цей виник в Антіохії на початку 60-х років IV століття, коли в ній одночасно з'явилися два єпископи – Мелетій та Павич; обидва вони розділяли управління над православною паствою Антіохійської Церкви і в кожного були свої прихильники, які перебували у непереборній ворожнечі з прихильниками протилежної сторони. Святий Григорій Богослов був перед зведенням на престол Константинопольської Церкви, будучи єпископом містечка Сасим. Таким чином, отці собору в навчанні про Бога Отця, викладеного в Нікейському символі, «не зробили жодних істотних пояснень» через відсутність суперечок у Церкві про Першу Особу Святої Трійці; «Чи потрібно говорити про Отця, – зауважує святий Григорій Богослов, – Якого не стосуються за загальною згодою (тобто через відсутність розбіжностей) всі, хто живе природним змістом» (тобто єретики). При існуванні в символі слів «Бога істинного від Бога істинного» вираз «Бога від Бога» був деяким повторенням, якого і намагалися уникнути отці II Вселенського собору, коли опустили останній вислів. Слова «перш за всі віки», що замінили вислів Нікейського символу «з сутності Батька», з вичерпною визначеністю вказують на споконвічне народження Сина Божого, тоді як вислів Нікейського символу: «народжений від Батька, тобто з сутності Батька» і «однозначний Батькові», «можли призводити до іди буття Його з відомими властивостями». Таким чином діяльність отців II Вселенського собору, як видно, не була скасуванням або зміною по суті Нікейського символу, але лише більш повним і певним розкриттям вчення, що містилося в ньому, і самі батьки правилом ухвалили: «хай не скасовується символ віри трьохсот осминадесяти батьків, що були на соборі в Нікеї, що у Віфінії, але. Хоча у грецьких, слов'янських і російських виданнях II Вселенському собору приписується 7 правил, але насправді йому належать лише перші чотири, про які згадують і церковні історики V століття. Правила ж 5 і 6 складені на Константинопольському соборі 382 року, 7-е є скороченням послання, зробленого Трульським собором (692 р.) від імені Константинопольської Церкви до Антіохійського єпископа Мартирія. Відомості про життя святого Афанасія черпаються з його записок, званих «Діаріуш», про кончину його – з особливої ​​повісті, складеної учнями святого, послушниками Брестського монастиря, а також з короткого житія, складеного польською мовою у 1666 році. Пам'ять святкується також 5 вересня. Брест-Литовський – тепер повітове місто Гродненської губернії. Тут розуміються Східні патріархи, у тісному союзі із якими перебувала Південно-Західна Церква на той час. Представники двох патріархів – Константинопольського та Олександрійського були присутні на Брестському соборі. Разом з унією на Південному Заході Русі вводився і новий, Григоріанський календар, який отримав свою назву від папи Григорія XIII, який особливою грамотою в 1582 ввів його на Заході; Східна Церква користується старим, юліанським календарем, який тепер відрізняється (відстає) від Григоріанського на тринадцять днів. У надгробному вірші святому Опанасу, який помер у Бресті, сказано, що він «забитий на своїй батьківщині»; це свідчення (середини XVII століття) можна розуміти в сенсі вказівки на народження преподобного в Бресті або його околицях (див. прим.). Пилиповичі (прізвище святого Афанасія) – міщани, поминаються в актах міста Берестя (Бреста) у 1637 році та могли бути родичами преподобного. У записках, що збереглися до нас, або «Діаріуші»; у вносних значках наводяться уривки із записок святого Афанасія. Берестейська школа – була заведена за благословенною грамотою єпископа Володимирського та Брестського Мелетія (Хрептовича) 6 липня 1590 року. Забрана уніатами в 1597 році. Сигізмунд III царював у Польщі з 1587 по 1632 рік. Інспектор – слово латинське (inspector) – наглядач. За іншою звісткою, Луба жив сім років у монастирі у святого Афанасія і там навчався в нього грамоті. Віленський Свято-Духів братський монастир засновано 1609 року. Мав велике значення у боротьбі Православ'я з унією. – Кутеїнський-Богоявленський заснований 1623 року. – Межигірський-Спасо-Преображенський виник у XIII столітті, знаходиться за двадцять верст на північ від Києва, на правому березі Дніпра, в долині між височинами. Усі три монастирі існують нині. Дубойський монастир поблизу міста Пінська Мінської губернії. Коли започатковано – невідомо. 1636 року монастир захоплений уніатами. Нині немає. Орден єзуїтів заснований іспанцем Ігнатієм Лойолою і в 1540 затверджений папою Павлом III. Його завдання – боротьба з протестантами та іншими ворогами Католицької Церкви. Куп'яцький монастир, який тепер не існує, знаходився в Пінському повіті Мінської губернії. Монастир заснований на місці, де 15 листопада 1182 року з'явилася ікона Божої Матері на ім'я найближчого села, яка називається Куп'ятицькою. (Про цю ікону Богоматері див. нижче.) Петро Могила керував Київською митрополією з 1633 по 1647 рік. Загальний лист, яким можна було збирати милостиню на всьому південному заході Русі, а не в одній певній місцевості чи повіті. Заштатне місто Могилівської губернії. Містечко тієї ж губернії та повіту. Містечко Могилівської губернії, Старобихівського повіту. Повітове місто Чернігівської губернії. Повітове місто Орловської губернії, за сучасною вимовою Трубчевськ. Павлюк Карп Павлович Гудзан – козацький ватажок, хрещений турок. Повстання його почалося 1637 року. 6 грудня цього року розбитий поляками, у лютому 1638 року – страчений. Челнська Спасо-Преображенська обитель за вісім верст на південний захід від Трубчевська; у XVII столітті була приписана до Києво-Печерської лаври. Чудотворна ікона Божої Матері Куп'ятицька, яка тепер знаходиться в Києво-Софійському соборі, справді вміщується на скріпі рівнобедреного із закругленими кінцями мідного литого хреста. Ця ікона тісно пов'язана з долею святого Афанасія, і він постійно зображується тим, хто молиться перед нею. Вона визнається що у 1182 року; після розгрому татарами південно-західної Русі у 1240 році та спалення церкви в Куп'ятицях, вона пролежала у згарищі близько двохсот п'ятдесяти років; за явищем її благочестивого мандрівника Іоакима, наприкінці XV століття або на початку XVI, вона була знайдена і поміщена в побудованому на згарищі храмі Куп'ятицькому. Перенесена з Куп'ятиць до Києва у 1655 році з нагоди захоплення уніатами Куп'ятицького монастиря. Як зрозуміло з розповіді святого Афанасія, поселянин (на ім'я Феодор Драгомир) бачив небесну Супутницю преподобного – Пресвяту Богородицю. Повітове місто Орловської губернії. Монастир заснований невідомо коли, пізніше XVI століття. У 1680 приписаний до Воскресенського, Новий Єрусалим, монастиря. У 1764 році скасовано. В даний час на його місці церква на честь Оновлення святого Храму Господнього при місті Карачові Орловської губернії. Повітове місто Московської губернії. Повітове місто Смоленської губернії. Повітове місто Могилівської губернії. Брестський Симеонов монастир існував із XIII століття. В 1828 монастирські споруди були зламані, і місце монастиря пішло під зміцнення Брест-Литовської фортеці. Це – Макарій Каневський (за місцем настоятельства) або Овруцький (за місцем народження та постригу), зарахований Церквою до лику святих; він замучений татарами у 1678 році (пам'ять його – 7 вересня). Король Владислав IV, син Сигізмунда III, царював з 1632 по 1648 рік. Жителі міста Орша Могилівської губернії. Параманд, або аналав – чотирикутний плат із зображенням хреста; його носять чернечі на грудях під одягом за допомогою шнурків, які прикріплюються до верхніх кутів і перекидаються на рамена. У найдавніший час аналав складався з двох ременів, що надягалися хрестоподібно. За церковними канонами пресвітера може судити тільки його єпископ, а останнього на Сеймі не було. Інокентій Гізель († 1684) - відомий проповідник і письменник південноруський, автор першого навчального керівництва з російської історії. Тобто розкольник, або єретик. Арешт Афанасія викликався не так його боротьбою з унією, як політичними причинами. Близько цього часу Радянський уряд дізнався про існування в Польщі самозванця, названого вище Луби; 1644 року про Лубу говорив з преподобним Московський посол, бажаючи дізнатися, чи називає себе царевичем його колишній вихованець. У листі Луби, переданому Опанасом послу, знайшлися вказівки, що він кличе себе царевичем, і Московський уряд зажадав видачі самозванця. Король і сенатори захищали його, але нарешті змушені були відправити його до Москви для допиту. Боячись, що Московський уряд не відступить від своїх вимог про видачу Луби, польська влада заарештувала святого Афанасія в надії, чи не торкнеться доля ігумена царя і бояр і чи не поставляться вони м'якше до долі Луби. На арешт могло мати вплив і те, що польський уряд підозрював, чи не Опанас вказав Московському послу на забутого в цей час самозванця. Розвиток і докази цієї думки викликані тим, що єзуїти стверджували, ніби Русь прийняла Святе Хрещення від латинських проповідників і в давнину стояла залежно від Римського папи. Повість ця за свою стислість, теплоту і силу поміщається тут майже цілком, у перекладі великоросійське прислівник. У травні 1648 року помер Владислав IV і було оголошено безкороль, на час якого зазвичай засновувалися по воєводствам каптурові суди, або тимчасові судилища, які відали кримінальні справи, що стосувалися шляхетського (дворянського) стану. Різдвяний Брестський монастир існував уже наприкінці XV ст. Наприкінці XVI століття, під час смути після запровадження унії, ним опанували уніати. Указом короля Владислава IV монастир знову повернули православним. Тепер не існує. Гайдук – легкоозброєний воїн, піхотинець. Обоз – рухливий укріплений табір. Зрозуміло єзуїти та їхні помічники уніати. Тобто від міста Бреста. За казкою стародавнього короткого житія, святий Афанасій був усічений мечем на чолі, і, коли його вели на страту, він звернувся до православних з умовлянням стояти за справжню віру і передбачав урочистість Православ'я в Західному краї. Так розповідається в «повісті» про смерть святого. Де нині знаходяться чесні мощі святого Афанасія, сказано нижче. Це життя у 1805 році перекладено російською мовою студентами Київської Духовної Академії та відправлено до Бресту, де введено до місцевого літопису. Див. «Житія святих» російською мовою, викладені за керівництвом Четьих-Міней святого Димитрія Ростовського, книга 9, місяць травень. Спогади І та З персами тоді була війна у Візантії. Свідоцтва про вживання найменування Богородиця з ранніх пір зустрічаються в Церкві Олександрійській (у Орігена, єпископа Олександра і святого Афанасія Великого), в Кесарії Каппадокійській (у святого Василя Великого), в Кесарії Палестинській (у Євсевія Кесарійського Богослова). Так званий "том" святого Кирила. Через свого дядька та попередника по кафедрі Феофіла, відлученого папою Інокентієм I – несправедливо, на думку святого Кирила, – від Церкви. Анафематюми ці наступні: 1) «Хто не сповідує Еммануїла істинним Богом і тому Святу Діву Богородицею, тому що Вона за тілом народила Слово, що існує від Бога, що стало тілом, нехай буде анатема. 2) Хто не сповідує, що Слово, що існує від Бога Отця, з'єдналося з плоттю іпостасно, і що тому Христос єдиний зі Своєю плоттю, тобто один і той самий є Бог і разом людина, анатема. 3) Хто в єдиному Христі, після об'єднання єств, поділяє особи, з'єднуючи їх лише союзом гідності, тобто у волі чи силі, а не союзом, що перебуває в єднанні єств, анафема. 4) Хто висловлювання євангельських і апостольських книг, що вживаються святими про Христа або ним Самим про Себе, відносить окремо до двох осіб (іпостасям) і одні з них додає до людини, яку представляє відмінною від Слова Божого, а інші, як Богопристойні, – до одного лише Слова Бога Отця. 5) Хто сміється називати Христа людиною богоносною, а не Богом істинним, як Сина єдиного з Отцем за єством, так як Слово стало плоттю і наблизилося до нас, сприйнявши нашу плоть і кров (Євр.2:14), анатема. 6) Хто сміється говорити, що Слово Бога Отця є Бог або Владика Христа, а не сповідує Його ж Самого Богом і разом людиною, тому що, за писаннями (Ін.1: 14), Слово стало плоттю, анатема. 7) Хто говорить, що Ісус, як людина, був знаряддям дій Бога Слова і оточений славою Єдинородного, як той, що існує окремо від Нього, анатема. 8) Хто сміється говорити, що сприйнятій Богом людині має поклонятися з Богом Словом, має Його прославляти разом з Ним і разом називати Богом, як одного в іншому, а не шанує Еммануїла єдиним поклонінням і не посилає Йому єдиного славослів'я, тому що Слово стало тілом, анатема. 9) Хто говорить, що єдиний Господь Ісус Христос прославлений Духом у тому сенсі, що користувався через Нього ніби чужою силою і від Нього отримав силу перемагати нечистих духів і вчиняти в людях божественні знамення, а не шанує Його власним Його Духом, через Якого Він. 10) Хто каже, що первосвящеником і клопотаєм нашим був не Сам Бог Слово, коли став плоттю і подібною до нас людиною, а як би інший хтось, відмінний від Нього, людина, що походить від дружини, або хто говорить, що Він приніс Себе у приношення і за Самого Себе, а не за нас тільки одних, так як Він, а не за нас тільки одних, так як Себе, анатема. 11) Хто не сповідує тіло Господа життєдаючою і власне належить Самому Слову Бога Отця, але належить як би іншому кому, відмінному від Нього і з'єднаному з Ним гідно, тобто здобув тільки Божественне в собі проживання, і не сповідує тіло Його життєдайне, так як Вона стала власною. 12) Хто не сповідує Бога Слова постраждалим тілом, розп'ятим тілом, які прийняли смерть тілом і, нарешті, стали первородними з мертвих, тому що Він є життям і життєдайним, як Бог, анафема». Хоча кількість єпископів собору сягала лише 160, але річ у тому, що багато хто з присутніх на соборі мали повноваження підписуватися за інших відсутніх. Про цю діяльність святого Кирила див. наступний нарис, присвячений спогаду IV Вселенського Собору. Пояснюючи останні слова послання Антіохійських єпископів, святий Кирило зауважує: цим вони «стверджують не те, що одні найменування личать Слову Бога Отця, як Сину Самому за Себе взятому окремо, а інші – Йому народженому від дружини так, як іншому Сину знову Божому, але те, що інші. Єретики монофізити, або, в перекладі з грецької, одноприродники, називалися так тому, що вчили про одну Божественну природу в Христі Ісусі – про повне злиття в Ньому Божественної та людської природи з поглинанням останньої першої. Валентин вчив, що тіло Христа створене Творцем з ефірної матерії неба. Аполлінарій навчав, що Господь Ісус Христос не був повною, цілою людиною, оскільки Він не мав розумної душі, яку в Ньому замінювало Божество. Так вперше собор названий був сучасним йому папою Львом Великим, що з'явився справжнім оплотом Православ'я в цей важкий і важкий для Східної Церкви час. Папа Лев помер 10 листопада 461 року. Пам'ять його Православною Церквою відбувається 18 лютого/3 березня. У найвищому посланні, адресованому Діоскору, архієпископу Олександрійському, читаємо: «Феодориту Кірському ми наказуємо не раніше прийти на собор, як будь-коли буде всьому собору, щоб і він був присутній на ньому. Якщо ж виникне будь-яке розбіжність щодо нього, ми велемо зібратися собору без нього і вирішити те, що наказано». Очевидно, це усунення Феодориту з собору було умовним, але, по суті, зважаючи на переважання на соборі прихильників Євтихія, воно було остаточним. Історія нічого не знає про виховання та освіту Діоскора: їй відома лише його діяльність як людини, пройнятої ворожнечею до істини, ревнощами до омани та ненавистю до імені святого Кирила за його діяльність у створенні та захисті унії. На свої догматичні погляди Діоскор був чистим монофізитом і ще до Константинопольського собору перебував у зносинах з монофізитами всіх країн, які й діяли під його керівництвом на чолі з Євтихієм. Коли почалася справа Євтихія після Константинопольського собору, Діоскор, природно, став на його бік. До цього його спонукала і боротьба за ієрархічну першість. Єпископи Константинополя, внаслідок близькості до імператора, здобули першість честі між усіма єпископами Сходу та винятковий вплив на церковні справи. Олександрійська Церква, як більш давня і до того ж апостольського походження, могла почитати себе такою, що має більше прав на цю першість. Справа Євтихія відкривала Діоскору слушну нагоду з'явитися суддею Константинопольського патріарха і, отже, бути першим над ним. Не можна не відзначити, що Правило III Вселенського собору, що забороняє зміну символу, Діоскор з метою застосування його до Флавіана неправильно тлумачить як заборону будь-якого богословення. Своє православ'я Маркіан висловив головним чином звання IV Вселенського собору; він заявив його і одразу після свого вступу на престол, коли розпорядився, щоб останки померлого у вигнанні архієпископа Флавіана були перенесені та урочисто покладені в Константинопольському храмі святих апостолів, де поховали єпископи Царірада. Потім Маркіан наказав повернути з посилання на їх кафедри єпископів, вигнаних внаслідок осуду на «розбійницькому» соборі. Отці IV Вселенського собору свідчать про Пульхерію, що вона «все життя проводить у молитві» і що вона має «розмову в псалмах». Пам'ять святої благовірної цариці Пульхерії звершується Православною Церквою 10/23 вересня. Указ про це був виданий 1 вересня 451 року і говорив: «Усім заняттям повинні віддавати перевагу божественні справи. А оскільки збуджені деякі здивування щодо нашої православної віри, то нам благоугодно, щоб склався святий собор у Нікеї, щоб за спільної згоди всіх, по точному дослідженні істини і по усуненню всякої пристрасті, якою вже зловживали деякі і обурювали православне благочестя, ясніше не відкрилася і справжня. Якщо не перешкодять військові походи, ми самі будемо бути присутніми на високоповажному соборі». У Пафлагонії. Тут Діоскор помер 454 року. Питання про єретику Євтихії отцями собору не розглядалося; відомо, однак, що Євтихій після закінчення собору був підданий засланню. Перший такий указ видано імператором 7 лютого 452 року. «Той безбожний, – йдеться в указі, – хто після того, як істина затверджена, через суперечки та міркування шукає нову істину. На майбутнє нехай ніякий клірик чи людина будь-якого іншого звання не наважується публічно збирати натовпи народу та міркувати про віру. Подібний вчинок є образою для собору: знову обговорювати, що вже визначено собором, – значить не довіряти йому. Не мине покарання тих, хто зневажає цей закон: якщо клірик наважиться народно сперечатися про віру, нехай виключиться зі списку кліриків; якщо військовий – хай позбудеться гідності, а люди простого стану та виженуться зі столиці». У наступних указах імператором скасовуються всі узаконення Феодосія Молодшого, спрямовані проти Православ'я та його захисників: Флавіана Константинопольського, Євсевія Дорілейського та Феодорита Кірського. Чудовим указом 28 червня 452 року, яким евтихіанам, або монофізитам, заборонялося: 1) мати особливих духовних осіб; 2) робити окремі церковні збори та будувати монастирі; 3) евтихіанам робити духовні заповіти та отримувати за такими; 4) перебувати на військовій службі. Додавання це запроваджено було в Антіохії монофізитом Петром Фуллоном, який самовільно проголосив себе архієпископом Антіохійським: він вчив, що Син Божий страждав за нас за Божеством, а не за людством, а тому, внаслідок єдиносущих осіб Святої Трійці, з Синам страждали Бог Отець. Це саме й означало зазначене додавання до Трисвятого у вигляді слів: «розкрийся за нас». Спочатку під главами розумілися ті глави чи параграфи, куди ділився указ Юстиніана: відповідно до числа анафематствуемых осіб і глав у ньому було три. Але незабаром початковий зміст виразу «три розділи» загубився і стали звати головами самі обличчя Феодора, Феодорита та Верби. «Не повинно відкидати суд, застосовувати судження стародавніх батьків, які збиралися до Халкідону. Не повинен собор, щодо якого не було жодного сумніву так багато років, раптом втрачати свою повагу; визначення його не можуть залишатися твердими, якщо торкнуться бодай однієї частини його і вшанують достойною осуду. Все, що затверджено на цьому соборі, має постійно твердість. Якщо хтось захоче похитнути одне в соборі, той коливає всі його визначення. Якщо в визначеннях віри цього собору ніби якась вода солодка спливла з вуст колишніх єпископів, то яким чином можливо, щоб з тих самих уст у справі верби єпископа спливла не вода солодка, а найгірша жовчі? Даремно нам стали б говорити: отці Халкідонські у вірі були гарні, але погано зробили, що прийняли послання Іви. Якщо одна частина соборної діяльності не схвалюється будь-ким, загрожує небезпека, що не схвалюватимуть і весь собор. Апостол сказав: малий квас весь змішання квасить (1Кор.5: 6). Тому, якщо в цілій масі визначень святоотців відкриється хоча невелика частка кислої суміші, всю масу потрібно буде визнати шкідливою ». «Що користь вести боротьбу вже з померлими або смути в Церкві через такі. Якщо людина, будучи ще живою, звинувачена і засуджена і перш ніж встигла заслужити дозвіл, взята від цього світу, то щодо такої людини не може бути зроблено дозвіл ніким. Якщо ж хтось звинувачувався в чомусь і потім отримав дозвіл і у мирі з Церквою відійшов до Бога, такого суд людський не може вже засуджувати». «Ніхто не може нав'язувати свою думку іншим, інакше мислячим. Звичайно, кожен може у вигляді твердження віри викладати письмово, що він думає, але, проте, не для того, щоб написане їм змушувати приймати інших. Наскільки багато святих і достославних вчителів працювали в проповідуванні слова, яких Сам Господь через Духа мудрості і ведення покликав до навчання віруючих і до боротьби з єретиками, але вони ніколи не вимагали підпису під своїми книгами. Апостол говорив: пророки нехай говорять двоє чи троє, а інші нехай міркують (1Кор.14:29). Але він ніде не каже: нехай підписуються чи нехай примушуються до підпису. Він наказує старанно відчувати висловлене, щоб за легковірством не впасти в оману. Ніхто не змушує сказане будь-ким приймати нарівні з висловами Святого Письма, але надається міркуванню кожного, що він прийме, що відкине. Вже по тому одному немає потреби у підписці сказаного будь-ким, що цим забирається можливість згодом мислити інакше, хоча б після істина і відкрилася в усьому світі. Благочестивий дослідник шукає істину, але не поспішає, щоб знайдене їм одразу було прийнято іншими, а ще сам готовий погодитися з тими, хто краще мислить з цього питання ». Диптихи – пам'ятники, чи поминання. Назва їх запозичена з дохристиянської давнини і вказує взагалі на ті предмети, які складаються вдвічі; власне диптихами називалися дві з'єднані разом дощечки, вкриті з внутрішньої сторони воском, у якому робилися записи загостреним прутом – стилем; із зовнішнього боку дощечки покривалися різноманітними малюнками. Церква, прийнявши диптихи на богослужіння, замінила зовнішні прикраси світського характеру священними зображеннями. Вважають, що диптихи з'явилися під час богослужіння в Церкві вже за часів апостолів; у IV столітті вони вже перебувають у загальному вжитку. Диптихи мали кілька видів: 1) хрещальні, в які заносилися сподобилися святого хрещення; 2) диптихи живих, у яких записувалися імена, що належать до відомої церкви; 3) диптихи святих та 4) диптихи померлих. У останнього роду диптихи записувалися, насамперед, місцеві єпископи та єпископи інших єпархій, що відрізнялися святістю життя; потім вносилися священики та миряни. Поминання по диптихам під час здійснення Євхаристії вважалося особливою честю; тому з диптиха завжди виключалися імена тих осіб, щодо яких виявлялися гріхи або помилки, які досі були невідомими. У дні собору папа звернувся до імператора з особливим твором Constitutum, де він висловлюється проти засудження «трьох глав». «Ми не повинні думати, – говорив Феодор, – що від Діви народився Бог. Не Бог-Слово народився від Діви Марії, народився ж від Марії той, хто від насіння Давидового» (тобто людина). «Тоді при самому зачатті в Людині Ісусі почав бути Бог-Слово, бо був присутнім у ньому не тільки під час вознесіння на небо, а й при воскресінні з мертвих, саме як той, хто воскресає Його. І не при воскресінні тільки, але й при пригвоженні до хреста і при хрещенні та після хрещення, а також і до хрещення при виконанні ним постанов закону та при обвитні пеленами під час народження; перебував у ньому Бог-Слово також, коли він (людина Ісус) перебував у утробі Матері з першого моменту його зачаття». «Потрібно вважати різниця між храмом (Людиною-Христом) і тим, хто вселився в храм (Богом-Словом); між тим, хто звільнений від кайданів смерті, і тим, хто звільнив; тим часом, хто в стражданнях став досконалим, і тим, хто зробив досконалим; тим, хто малим чим применшений від ангел, і тим, хто зменшив; тим, хто увінчаний славою і честю, і тим, хто увінчав; тим, кому справи Божих рук підкорені, і тим, хто підкорив” (Пс.8:5–8 ). «Вираз, – каже Феодор, – зведений би Духом (Мф.4: 1) означає, що Христос, як Людина, був керований Духом, Їм направляємо до належного; Їм навчали того, чого слід». «Бог-Слово багато полюбив його (Людини Ісуса); перебуваючи в ньому, Бог-Слово, дарувавши йому безсмертне життя і зробивши його неушкодженим, безсмертним і незмінним, звів на небо». «Нарешті пізно і насилу померла зла людина, – йшлося у посланні. – Бо добрі та благодійні люди переселяються туди передчасно, а злі живуть довго. А його, нещасного (Кирилла), Правитель наших душ не залишив, подібно до інших, більше насолоджуватися тим, що здається розважальним, але знаючи злість цього чоловіка, щодня зростала і шкодила тілу Церкви, відрізав як би якусь виразку і відібрав ганьбу від синів Ізраїлю. Відпустка його втішила тих, що залишилися живими, але засмутила, можливо, померлих. Треба подбати про наказ товариству носіїв померлих покласти якийсь найбільший і найважчий камінь на гробницю, щоб він знову сюди не прийшов і знову не став доводити нетверді думки. Я тішуся і насолоджуюсь, бачачи суспільство церковне звільненим від такого роду зарази. Бог бачить і не знехтував: Він поклав узду на його уста і вудила на його губи і повернув у землю, з якої його взято». «Знову, – пише, між іншим, Феодорит з Ефесу, де на той час засідав III Вселенський собор, – божеволіє Єгипет (тобто святий Кирило) проти Бога, воює з Мойсеєм та Аароном і слугами його (тобто з Несторієм та його прихильниками), і дуже велика частина Ізраїлю согла. Розсудливих же (тобто розділяючих єретичність Несторія), які добровільно піднімають працю за благочестя, надзвичайно мало. Зганьблено високоповажне благочестя». Сергій відправив Кіру послання з таким міркуванням, яке розвивало монофелітське вчення: «Слідувати вченню про дві волі означало б припустити в Христі дві протилежні одна одній волі: волю Бога-Слова, який бажає здійснити спасенне страждання, і волю людської природи, що противиться волі Божественної. І, таким чином, вводити двох бажаючих протилежного одне до одного, що нечестиво. Неможливо, щоб в одній особі були разом дві протилежні одна одній волі. Вчення святих отців ясно вселяє, що одухотворена плоть Господа ніколи не робила свого природного руху сама по собі та за власним прагненням, всупереч помаху з'єднаного з нею Бога-Слова, але робила рух коли, який і скільки хотів Сам Бог-Слово. Говорячи ясніше: як наше тіло керується розумною душею, так і в Христі людська Його природа керувалася завжди і в усьому Божестві Слова, була богопорушною». «Чи можна у людей, – питає тато, – що живуть серед народу (бідного) і працями рук своїх з великими зусиллями, які здобують собі насущний хліб, шукати повного знання Писань? Ми зберігаємо законно складені визначення святих наших попередників і святих соборів – зберігаємо у простоті серця і без будь-якої двозначності. Що ж до світського красномовства, то не думаємо, щоб у наш час можна було знайти когось, що може похвалитися високими знаннями, тому що в наших країнах постійно лютує повстання різних народів, які то борються між собою, то біжать порізно і грабують. Мирського красномовства немає в людей невчених». Тут слід зауважити, що при визначенні числа членів собору прийнято вважати понад колишніми особисто в Константинополі ще сто двадцять п'ять імен єпископів, які підписалися під соборним посланням до Константинополя папи Агафона і займали кафедри поблизу Римської Церкви. Засідання собору 680 року відбувалися: 7, 10, 13,15 листопада; 7 грудня; 681 року: 12–13 лютого; 7, 8, 18, 20, 22, 28 березня; 5 та 26 квітня; 9 серпня; 11 та 16 вересня. Папа наводить наступні слова Аполлінарія: «Єдиний Христос порушувався в діяльності тільки Божественною волею, внаслідок чого ми й визнаємо одну в ній дію, яка протікає і в чудесах, і в стражданнях з однієї Його складової єства. Бо Він є і сповідається Богом, що втілився». Північ, між іншим, говорила: «Оскільки один є Чинний, то одна і дія Його і один діяльний рух». У творі Несторія «Чудове повчання» знаходилося таке місце: «Ми зберігаємо єства незлитими, з'єднаними тільки волею, а не за єством, і дійсно, ми бачимо, що за гідністю вони виявили одне бажання, дію і панування». Феодосій Олександрійський у книзі до Феодору Августі пише: «Залишилося визнати, що те й інше єство дія одна – обожнювана; одна і та сама є в одного Господа нашого Ісуса Христа властива Богу премудрість, всезнання і знання і за Божеством і людством, тому що ми визнаємо одну, гідну Бога, дію». Феополь було синонімічним словом Антіохії.