Приложение 141

З настанов Оптинського старця єросхимонаха Макарія Застереження тим, хто читає духовні батьківські книги і бажає проходити розумну Ісусову молитву Приводом для написання цього застереження послужили дві причини. Перша і головна причина пояснена перекладачем батьківських писань з грецької на слов'янську мову досвідченим робителем молитви молдавським старцем Паїсієм Величковським у листі його до старця Феодосія, архімандрита Софронієвої пустелі, де він пише так: «Духовно повідомляю святиню вашу, що стосовно видання, через надрукування батьківських книг як грецькою, так і слов'янською мовою, охоплений я радістю і страхом: радістю – тому, що вони вже не будуть віддані остаточному забуттю і ревнителі зручніше можуть набувати про; страхом же, боячись і тремтячи, що ці (святі творіння), як і інші книги, як річ, що продається, будуть запропоновані не тільки ченцям, а й взагалі всім православним християнам; і за ними навчилися самочинно, без настанови досвідчених, творенню розумної молитви як би не наслідувала краса; а за принадністю, як причиною, не пішла б від марних хула на цю святу і беззаконну справу, засвідчену вельми багатьма великими святими отцями». Представивши колишній приклад хули на молитву, старець продовжує: «Отже, як вище я сказав, боюся і тремчу того, щоб не наслідували для самочинників принади, а принад – хули, хулам же – сумніву в істині вчення богоносних наших отців. Тому богоносні отці, навчаючи про молитву цю, початком її і непохитною підставою вважають справжнє послух, від якого народжується смиренність; смиренність ж охороняє того, хто бореться в ній від усіх принад, що йдуть самочинникам. Та й як можливо буде без слухняності, за самочинством, якому настане краса, без будь-якого настанови, примушуватися на таку страшну і жахливу справу, тобто на таку молитву, і уникнути різноманітних принад ворожих, з великим хитрощом наведених на цю молитву і на тих, що в ній підвизаються? Неможливо!» 142 Іншою причиною застереження послужив один рукопис невідомого письменника, в якому пояснюються різні молитовні дії та духовні втіхи, яким схожий був сибірський старець Василиск. У цьому рукописі автор написав байдуже переконання до проходження розумної і серцевої молитви, поставляючи головною цілією в цій справі шукання високих обдарувань і втіх духовних, що може повести до вельми небезпечних наслідків щодо принади ворожістю. Хоча рукопис цей поки що знаходиться ще в небагатьох руках і рідко відомий, але не можна про нього мовчати. Вона написана переконливо. Докази пристосовані з батьківських книг; а небезпечна сторона з цього предмета замовчена; так що не зовсім знаючий вчення святих отців легко захопитися може таким переконанням, і особливо кому не траплялося самому бачити або від інших чути про тих, хто пошкодився душевно через таке діяння. Щоб ясніше побачити істину, наведемо на свідчення святих і богоносних отців про те, чи багатьом доступне розумне роблення молитви Ісусової і чи правильна і безпечна ціль шукати через це роблення дарувань і втіх духовних. З міркування всього вчення святих отців видно, що прохідні творення молитви Ісусової правильним і законним чином дійсно сподобляються іноді від Господа великих дарів духовних, і одкровення таїнств, і різних духовних втіх, благодаттю Божою розумно діються в душах смиренних і гідних молитовників; але досягають цього дуже мало. Святий Ісаак Сирін каже: «Як із багатьох тисяч ледве один знаходиться той, хто виконав заповіді і узаконення з малою недосконалістю і досяг чистоти душевної: так з тисячі (проходять розумний поділ) хіба один знайдеться, сподобившись з багатьма охоронами досягти чистої молитви, розірвати цей та; бо чистої молитви ніяк не сподобалися багато, а рідкісні (або мало хто). А той, хто досяг того таїнства, яке вже за цією молитвою ледве знаходиться з роду в рід, за благодаттю Божою [Слово 16, с. 69] 143 . З цих слів святого Ісаака видно, що якщо на уявлення переконання всякий байдуже буде братися за проходження розумної молитви, маючи на меті досягнення високих обдарувань і втіх духовних: то неминуче повинні багато хто впасти в одну з двох крайнощів, - або уловлені будуть в принадність ворожіннями неправдивими відчуттями, успіху, будуть безрозсудно бентежитися, тому що «високої духовної молитви», за словами святого Ісаака Сиріна, «сподобляється одна з незліченних людей» [Слово 21, с. 118]. Святі й богоносні отці написали про великі дарування духовні не для того, щоб кожен безрозсудно прагнув отримання їх, але для того, щоб ті, що не мають оних, чуючи про такі високі дарування і одкровення, отримувані гідними, усвідомлювали свою глибоку неміч і велику негідність і довільність всіх пахощів, і мимоволі для схильностей. тих, хто шукає порятунку. Святий Ліствичник пише: «Як убогі, бачачи царські скарби, ще більше пізнають злидні свої, так і душа, читаючи оповіді про великі виправлення святих отців, стає більш смиренною в думках своїх» (Ступінь 26, розділ 211). І в іншому місці цей святий каже: «Дивуватися працею святих похвально; ревнувати їм рятівно; а бажати раптом стати наслідувачем їх - це безрозсудно і неможливо »[Степень 4, розділ 42]. А у святого Ісаака Сиріна сказано: «Якщо скажеш, що деякі отці писали про те, що таке чистота душі, і що таке здоров'я (душі), і що таке безпристрасність, і що видіння: то писали не для того, щоб нам з очікуванням домагатися цього передчасно. Бо написано, що Царство Боже не прийде з дотриманням [Лк. 17,20]. І в кому виявився такий намір, ті набули собі гордості та падіння. А ми місце серця впорядкуємо справами покаяння і проживання, гідним Богу. Господнє ж само собою прийде, якщо це місце серця буде чистим і неоскверненим. А те, чого шукаємо з очікуванням, розумію Божі високі обдарування, це відкидається Церквою Божою; і ті, що приймали це, придбали собі гордість і падіння. І це не є ознакою того, що людина любить Бога, але недуга душі. Та й як нам домагатися високих дарів Божих, коли і божественний Павло хвалиться скорботами і спілкування в стражданнях Христових (тобто терпіння скорбот і страждань) вважає високим Божим даром» [Слово 55, с. 290]. Також і в іншому місці говориться у святого Ісаака: «Будь-яку людину, яка раніше досконалого навчання в першій частині (тобто діяльності) переходить до цієї другої (тобто умоглядної), що залучається її солодощами, не кажу вже лінощами, осягає гнів (Божий) за те, що не умертвив перш за уди свої яже: немочі помислів вправою в терпінні ганьблення хреста, але зухвало мріяти в умі своєму про славу хреста... У кого розум опоганений незліченними пристрастями і хто прагне наповнити свій розум мрійливими помислами; тому загороджуються вуста забороною (тобто він покаранням забороняється від цього), що не очистив раніше розуму скорботами і не підкорив плотських пожадань; але, поклавшись на те, що чуло вухо і що написано чорнилом, кинувся прямо вперед, йти шляхом, сповненим мороків, коли сам сліпий очима. Бо й ті, у кого зір здоровий, будучи сповнені світла і придбавши наставників благодатних, день і ніч бувають у небезпеці, тоді як очі їхні сповнені сліз і в молитві і плачі трудяться вони весь день і ніч через страх у подорожі, і стремнин жахливих, зрадливих, що зустрічаються їм. образами. Боже саме від себе приходить, невідчутно для тебе. Так! Але якщо місце (серця) буде чистим, а не опоганеним. Якщо ж зіниця душевного ока твого нечиста, то не дерзай подивитись на округ Сонця (думки), щоб не позбутися тобі і самого того малого осяяння, тобто простої віри і смирення і серцевого сповідання, і малих за силою твоїх діл і не бути викинутим в одне з мисленнями, ворогами що носить образ пекла, за подобою того, хто не засоромився одружитися в оскверненому одязі» [Слово 2, с. 13 та 14]. Тут святий Ісаак явно показав, що ті, хто шукає в молитві солодких відчуттів духовних зі сподіванням, і особливо прагнуть передчасно до бачення і споглядання духовного, впадають у красу ворожості і в темряву і потьмарення сенсу, будучи залишені Божою допомогою і віддані демонам на наругу. Після жалюгідної повісті про спокушених дияволом Малпаса і Аспнаса святий Ісаак каже: «Не даремно я сказав тут це, але щоб розуміти наругу бісів, які прагнуть смерті святих, і не зажадати не під час висоти розумного проживання і не бути нам у посміянні лукавого та супостату нашого. Бо й тепер я бачу, що юні без страху марнословлять і вчать про таємниці безпристрасності». Про людей, які сповнені пристрастей і входять у дослідження про розуміння тілесних і безтілесних 145 , а тому не відрізняються від хворих, які викладають правила про збереження здоров'я, одним із святих написано: «Блаженний Павло, коли дізнався про учнів, які нехтували заповідями і не перемогли пристрастей, але бажали сказав їм: Зберіться перш за стару людину пристрастей, і тоді захочете вдягнутися в нового, оновлюваного пізнанням таїн, на кшталт Творця [Кол.3:22,23,24]. І не бажайте оного мого та інших апостолів насправді колишнього благодаттю (дарування), тому що Бог його ж хоче, милує, а його око хоче, ожесточає [Рим.9: 18]. Бо хто протистане особі Його чи чинитиме проти волі Його? Буває, що іноді Бог дарує туні, а іноді шукає справ і чистоти, а потім уже подає дар; іноді ж і після очищення не подає тут, але зберігає, щоб подати його на своєму місці» [Слово 55, с. 309]. Святий Григорій Сінаїт, ревний вчитель розумного діяння, в розділах про безмовність пише: «Близько і близько початкових і самочинних бісів зазвичай розповсюджують мережі помислів і згубних мрій і готують рови падінь; оскільки град їх перебуває ще під владою варварів. І нема чого дивуватися, якщо хтось з них заблукав, або збожеволів, або прийняв і приймає красу... У тому, що початкові помиляються і після багатьох праць, нічого немає дивного... Бо пам'ять Божа, або розумна молитва, вища за всі діяння... буває від бісів, якщо попущено їм буде це... Господь же, милосердний до нас, бачачи, як швидкі ми на високе, часто не допускає нам впасти в спокусу, щоб кожен, усвідомивши свою зарозумілість, сам собою звернувся до справжнього діяння, перш ніж зробиться ганьбою і посміхом для бісів і пла Бо сильним і досконалим належить боротися завжди з демонами одним і на них безперестанку звертати духовний меч, що є дієслово Боже [Еф.6: 17]; немічні ж і початкові користуються як твердинею втечею з благоговінням і страхом, відмовляючись від протиборства і не сміючи передчасно вступати в нього, і таким чином уникають смерті (душевної)». (Російське Добротолюбство, т. V. Настанова безмовним, глава 7.) У цього святого говориться ще, що не всякого має і можна вчити розумному робленню молитви, як написано у нього в 15-ти розділах: «Добре також говорять і ті, котрі зовсім не тримають псалмоспіви, якщо вони процвітають. Такі не потребують псалмоспіву, але повинні бути в мовчанні, невпинній молитві та спогляданні, якщо досягли освіти. Бо вони з Богом з'єднані і не повинні відкидати розум свій від Нього і вкидати його в збентеження (або в натовп помислів)... Навчити ж і інших цьому чину не всіх можливо. Слухняних проститець і неписьменних – так (тобто можна), бо слухняність заради смирення до будь-якої чесноти здатна. Неслухняним же, чи простець вони чи вчені, не викладається ця наука, щоб не впали в красу; бо самочинний не може уникнути зарозумілості, якою зазвичай супроводжує красу, як каже святий Ісаак. Деякі ж, не думаючи про шкоду, що має бути, всякого, хто приходить, вчать своїми зусиллями тримати пам'ять Божу (тобто Ісусову молитву) для того, щоб розум навик цієї пам'яті і полюбив її, що неможливо, особливо для тих, хто звикли жити за своїм чином. Бо, бо їхній розум нечистий через недбальство і високомудрість і не очищений перед сльозами, то вони встигають більш соромні образи помислів, ніж молитву; тим часом як гніздуються в серці їх нечисті, будучи тривожними страшним ім'ям (Божим), скрегочуть, бажаючи погубити того, хто їх уразить». (Російське Добротолюбство. Про молитву і безмовність, розділ 8.) До того ж має знати, що розумна молитва чималого вимагає уваги, подвигу та праці. Хто бажає в розумі проходити це діяння, тому святий Симеон Новий Богослов наказує таке: «Після (встановлення в серці) досконалого послуху, який, як ми сказали, повинен тобі мати до духовного батька свого, і всі інші справи свої роби з чистою совістю, як би ти був перед лицем Бога; бо без послуху неможливо бути совісті чистим. Совість свою зберігати чистою ти маєш у троякому відношенні: у відношенні до Бога, у відношенні до духовного батька свого і у відношенні до інших людей, також до речей і предметів світу (життєвих). Стосовно Бога борг маєш зберігати совість свою чистою, не дозволяючи собі робити нічого такого, про що знаєш, що воно не упокоює Бога і неприємне Йому. Стосовно до духовного отця свого роби одне те, що він заповідає тобі, і ні більше, ні менше не дозволяй собі робити, але йди за наміром його і за волею його. Стосовно інших людей дотримуєшся совість свою чистою, не дозволяючи собі робити їм нічого такого, що сам ненавидиш і чого не бажаєш, щоб вони робили тобі самому. І щодо речей борг маєш зберігати своє сумління чистим, вживаючи їх завжди як слід, саме: їжу, пиття, одяг. І, стисло, це роби так, як би ти був перед обличчям Бога, і в жодному ділі не допускай себе до того, щоб викривала і уражала тебе совість, що ти не зробив його добре» (Російське Добротолюбство, т. V. У 3-му образі молитви.) Хто має можливість і волю жити за цим настановою преподобного Симеона Богослова , то, без сумніву, зі смиренністю і надією на Божу допомогу може торкнутися навчання роботу серцевої молитви, вживаючи при цьому й інші радіння святих отців, тобто розчиняючи молитву пам'яттю смерті, пам'яттю колишнього видіння бо це пам'ятання шкідливе), та всіма способами здобуть і утримає скруху духу, і смиренність, і плач, «бо ми маємо боротьбу з гордими (невдячними Богу) демонами», каже преподобний Філофей Синайський. (Руське Добротолюбство. Т. III, глава 13.) Цей дільник також повинен мати на увазі і мету молитви істинну, а не ту, яку представляє згадуваний письменник, тобто шукання обдарувань і втіх духовних. Істинно праведні подвижники не шукали обдарувань; але, навпаки, деякі з них молилися Богові про те, щоб відібрано від них і дані вже дарування. «Якщо ж деякі з них, – каже святий Ісаак Сирин, – і отримували дарування, то отримували потреби (для загальної користі) або через простоту свою» (Слово 36, с. 175). Преподобні Калліст та Ігнатій пишуть: «Не шукай передчасно того, що буде свого часу». (Російське Добротолюбство. Т. V, глава 59.) І в іншому місці ці святі, наводячи свідчення з книги святого Ісаака про Божественне в нас явище і істотне благодатне просвітництво, застерігають недосвідчених, кажучи так: «Це Єрусалим і Царство Боже, всередині нас сокровенно,2 ця область хмара є Божою славою, в яку тільки чисті серцем прийдуть побачити обличчя свого Владики» (Слово 8-е). «Тільки сам він нехай не шукає явлення Бога в собі, щоб не прийняти того, хто воістину темрява є і брехливо є світлом». (Російське Добротолюбство. Т. V, розділ 60.) Яка ж справжня мета молитви? Святий Кассіан Римлянин у посланні до Леонтина ігумена, говорячи про свою бесіду з аввою Мойсеєм, пише, що преподобний цій цілі духовного життя постачає чистоту серця, тобто очищення оного від пристрастей. Як досягається ціль ця? За допомогою збереження Божих заповідей; і через це, коли хто збереться стару людину, тобто пристрастей, то сподобається чистої та духовної молитви, за сказаним у святого Ісаака Сирина: «Сподобається ж людина її (тобто духовної молитви), коли і внутрішньо, і зовні збереться гріха через виконання заповідей Господніх. Хто полюбить ці заповіді і за чином їх скористається ними; для того необхідно буває усунутись багатьох людських справ, тобто звернутися до тіла і бути поза ним, сказати так, – не за єством, але за потребою. Хто веде життя за образом Законоположника (тобто за прикладом Його) і виконує Його заповіді, в тому неможливо залишитися гріхом. Тому і Господь в Євангелії обіцяв зберегти заповіді створити обитель у нього». (Слово 21-е. У відповіді на запитання, що таке духовна молитва і як подвижнику спромогтися її.) У Макарія Єгипетського в книзі семи слів читаємо: «Якщо хтось, не маючи полювання до молитви, примушує себе тільки до молитви, щоб таким чином отримати благодатну молитву, а до смиренномудрості, до любові і до дотримання інших Господніх заповідей не примушує себе: то хоч іноді, принаймні, спокоєм та веселістю духу; але звичаями він буває подібний до того ж, кому і раніше подібний був. Бо не має він лагідності, бо не працював на здобуття її, і не приготував серця свого, щоб бути лагідним; не має смиренномудрості, бо не просив і не примушував себе до того; не має любові до всіх, тому що не мав про неї ретельності та подвигу в молитвах, щоб опитати її. Бо обитель і заспокоєння Духа Святого є смиренномудрість, любов, лагідність та інші Господні заповіді» (Слово 1, розділ 14). І ще каже цей святий (Макарій): «Якщо наша молитва не буде поєднана зі смиренномудрістю, любов'ю, простотою і благодаттю; то не сама буде ця молитва, а вірніше маска молитви, яка не може принести нам жодної користі» (Слово 3, розділ 5). Згаданий письменник, переконуючи до проходження розумної молитви, на вигляд виставляє душевний устрій і спосіб життя лише обраних подвижників, які вже очистили себе від пристрастей. А як спочатку відбувається духовне боротьба з пристрастями через молитву, про те він замовчує. У настанові ж на книгу преподобного Ніла Сорського сказано: «Постав на одній стороні заповіді Христові, а на іншій невпинну молитву, щоб залишив нам (Бог) наші борги. І дай мені слово істинне не порушувати жодної заповіді, тобто не пожадати, не гніватися, не засуджувати, не обмовляти, не брехати, не марнословити, любити ворогів, добро творити ненависним, молитися за тих, хто чинить напасті; також ухилятися сластолюбства, сріблолюбства, блудних помислів, смутку, марнославства та презирства 147 і просто всіх гріхів і поганих помислів. І з такою обіцянкою приступи до навчання розумного діяння; і старанно слухай, скільки разів ще щодня, дивлячись на свою обіцянку, будеш переступати заповіді і скільки гріхів, пристрастей і худих помислів будеш уражатись». Місце це, по-перше, показує, як розумне діяння має бути пов'язане зі збереженням Божих заповідей, про які згадуваний письменник ніде ствердно не говорить; а лише оповідально, наприкінці послання свого, згадує мало. По-друге, воно показує, що не раптом робитель молитви насолоджується бажаними плодами, хоча згадуваний переконувач і швидкий обіцяє успіх у цьому. З вчення святих отців видно, що навчання розумного діяння вимагає багато не лише праці та подвигу, а й часу. Святий Іоанн Золотоуст пише: «Справа ж вимагає не одного дня або двох, але багатьох років і часу: необхідні подвиг і працю, доки вигнаний ворог і вселиться Христос». 148 У преподобного Ісіхія і Никифора чернечого хоча представлені багато подробиць, як має спочатку проходити навчання розумного діяння; але тим, хто не відчув ще цього, переважно має триматися настанови преподобних Калліста та Ігнатія, тому що вони в поступовому порядку викладають керівництво до проходження розумного діяння, поставивши попереду багато хто до його приготування. По-друге, ці святі кажуть, що початок всякого за Богом діяння є проживання за заповідями Спасителя і що бажаючий жити за Богом повинен прямувати до виконання всіх Божих заповідей, особливо ж зберігати мир з ближніми і мати любов до всіх. Далі пишуть, що насамперед має обрати духовного наставника і мати до нього досконалу покору та відсікання перед ним своєї волі. (Російське Добротолюбство, Т. V, глава 44.) Головна ознака принади в тому і полягає, коли людина помилкові відчуття радості або втіхи ворожості прийме за благодатні або прийме неправдиву пораду за істинну. Чому, щоб уникнути шкоди, ці святі радять у такому разі запитувати того, хто може навчити не тільки від Божественного Писання, але й від досвідченої Божественної освіти. Якщо ж такого немає, то краще не прийняти втіхи, а зі смиренністю вдатися до Бога, від щирого серця вважаючи себе негідним такої гідності та видіння. (Російське Добротолюбство. Т. V, глави 62,63.) Хоча апостол Павло в числі інших плодів згадує і про радість (Гал.5:22), але має бути дуже обережну, щоб не захопитися хибним відчуттям радості, як пише про це святий Ліствичник, говорячи: «Рукою смирення відкидай радість, що приходить, як недостойний її», щоб не обійняти її; (Ступінь 7, розділ 57). Справжня і нечувана радість, як видно з самого числення апостолом плодів духовних, належить до великої міри духовної. Як дари Духа Святого починаються від меншого, тобто від страху Божого, і сягають поступово, так само і плоди духовні починаються не вищими, але нижчими, тобто стриманістю в усьому і лагідністю, якою наслідують жива віра, всяка милосердя до ближнього, потім благо, про яку говорять пророк Авакум і узник. Авв.1:13; Ісаак Сирин, слово 21). Далі довготерпіння у скорботах і спокусах внутрішніх та зовнішніх і світ від помислів та всякої пристрасті. Якщо хтось цими чеснотами, названими від апостола плодами, розчиняє свою молитву і досяг свого часу радості духовної; той може насолоджуватися оною гідно і праведно, був сповнений смирення і любові, яка, за словом апостола, ніколи відпадає (1Кор.13:8). Але хто побачив щось подумки чи чуттєво і приймає те без запитання досвідчених, легко – хоча й від Бога є – спокушається чи має спокуситись, як швидкий на прийняття помислів... Бог не обурюється на того, хто ретельно слухає себе, якщо він, з побоювання спокуси, не прийме того, що від Нього є, але є, але є, мудрого... Бо чимала праця осягнути істину явно і чисту бути від того, що гидко благодаті, тому що диявол звичай має, особливо для початкових, уявляти під виглядом істини красу свою, перетворюючи лукаве своє на духовне». (Російське Добротолюбство. Т. V. Настанова безмовним, розділ 7.) І в Симеона Нового Богослова сказано: «На цьому шляху стоячи, спокушаються і ті, що бачать світло тілесними очима своїми, нюхають пахощі нюхом своїм, чують голоси вухами своїми і таке інше. Деякі з таких розлютувалися і в безумстві ходять з місця на місце. Інші звабилися, прийнявши диявола, що перетворився і з'явився їм у вигляді Ангела світла, а вони того не розпізнали і залишилися невиправними до кінця, не хоч чути поради ні від якого брата. Деякі з таких самі себе позбавили життя, бувши спонукані до того дияволом: інші кинулися в прірву, інші подавилися. І хто може переказати різні принади, якими приваблює їх диявол, коли вони незліченні?» (Російське Добротолюбство. T.V. У 1-му образі молитви. Наприкінці книги.) Цю красу особливо піддаються ті, які, не очистивши себе від пристрастей, зводять ум на небо і уявляють небесні блага і чини Ангел та ін., як написано у Симеона Нового Богослова в тому ж розділі вище: «Коли хто, стоячи на молитві і вдягаючи на небо руки свої, і очі свої, і очі свої, уявляє блага небесні, чини Ангелів і обителі святих і, коротко, - все чуте в Божественних Писаннях збирає в розум свій і міркує про те тоді, під час молитви, даремно на небо, і спонукає тим душу свою до пожадливості і любові Божої і іноді це витягує навіть сльози. «Але при цьому образі (молитви, якщо хтось на ньому одному зупиняється) буває, що помалу (молиться так) починає хизуватися в серці своєму, сам того не розуміючи. Йому здається, що роблене ним є від благодаті Божої на втіху йому; і він молить Бога сподобити його завжди перебувати в такому діянні. А це (тобто так думати про цей образ молитви) є символом краси; бо добро вже не добро, коли не буває добрим чином і добре» (там же). І так, хто проходить все це по чину, кожне свого часу, той може, після того, як очиститься серце його від пристрастей, повністю весь і вдаватися в псалмоспів, і протистояти помислам, і на небо дивитись чуттєвими очима, коли буде потрібно, розумними ж, душевними, споглядати воно і там молитися. Усі ці свідчення від вчення святих і богоносних отців виписані за бажанням користі ближньому і для застереження недосвідчених і немічних, щоб нерозсудливо й зухвало не прагнули вище своєї міри до проходження розумного діяння, нехай не впадуть у красу ворожнечі і будуть наруги бісів і плачів. Але аж ніяк не написано це, щоб утримати і відвернути від цього діяння будь-кого, в розумі і за вченням святих отців бажаючого проходити це. Ми радіємо тим, хто розумно і гідно може з'єднуватися з Господом через це блаженне діяння. А тим, хто не досягнув того, і радимо самим читати з належною увагою батьківські книги, хай пізнають істину, і принадність, і підсади ворожість і дотримуються себе від починань вище міри своєї. Багатьом пристойно і корисно пам'ятати слово святого Ісаака Сиріна, який радить вживати образ молитви відповідно до способу свого життя і відповідно до міри душевного устрою, говорячи: «За твоєю проживання має бути і твоя молитва» (Слово 30-е). І в іншому місці: «Небезпечно видати щось високе ще новому і немовляті віком (духовним)» (Слово 74-е). Не отче й апостол наказує перед тим молитися молитвою устною, як написано в Посланні до Євреїв: Тим же приносимо жертву хвалення вини Богові, або плід уст, що сповідаються імені Його (13:15). Також і преподобний Петро Дамаскін вчить передусім проходити молитву діяльну, пояснюючи, що умоглядна дарується за благодаттю Божою, не з волі людини, а з волі Божої, коли обернуться серце і розум його можуть вмістити її, як сказано у нього в 2-й книзі: Дай молитву мол. Той, хто молиться тілесною молитвою, подає Бог розумну молитву і ретельно перебуває в ній (дарує) безвидну і необразоподібну (походить) від чистого страху Божого. І ще: тому, хто добре чинить це (дарує) бачення тварюків і від цього – захоплення розуму до богослов'я і доброї дії майбутнього. Дарує Бог тому, хто від усього скасовується (Пс.45:11) і повчається в тому ділом і словом, а не слухом одним». (За слов'янським Добротолюбством та за російським перекладом, книга 2, глава 24.) Анотований покажчик осіб, що згадуються у Життєписі Оптинського старця Макарія Справжній анотований покажчик включає всіх осіб, згадуваних в Життєписі Оптинського старця Макарія. По можливості, наводяться найповніші відомості про них у стислому вигляді. Не дано біографічні довідки про деяких найбільш шанованих святих, життєписи яких увійшли до Четьї-Мінеї свт. Димитрія Ростовського, старозавітних царів і пророків, російських імператорів і патріархів. Для монашествуючих вказуються: мирське ім'я, дати вступу до монастиря, пострига в рясофор, мантію та схиму, висвячення в ієродиякона та ієромонаха, зведення в сан ігумена та архімандрита, єпископської хіротонії, зведення в сан архієпиама та митроскопа та михи слухняність у монастирі, окремих випадках – нагороди. Для монахів Оптиної Пустелі та осіб, близько пов'язаних з обителью, дати вказані з точністю до дня, для інших – до року, крім дат народження та смерті, які скрізь (де це відомо) вказані з точністю до дня. Під час підготовки покажчика використані такі основні видання: Православна богословська енциклопедія, кн. І-ІІ. Пг., 1900-1910. Повний православний богословський енциклопедичний словник, т. 1-2. Б.М., Б.Г. Ілюстрована повна популярна біблійна енциклопедія у 4-х випусках. Праця та видання архімандрита Никифора. М., 1891. Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона. Спб., 1890-1907. Російський біографічний словник, ТТ. 1–25. Спб., 1896-1913. [Еристов Д.А., Яковлєв М.Л.] Словник історичний про святих, прославлених в Російській Церкві, і про деяких подвижників благочестя, місцево шанованих. Спб., 1862. Російські письменники 1800-1917. Біографічний словник, М., т.1, А-Г, 1989, Т.2, Г-К, т.з, К-М, 1994. Строєв П. Списки ієрархів та настоятелів монастирів Російської Церкви. Спб., 1877. Митрополит Мануїл (Лемешевський) . Російські православні ієрархи періоду з 1893 по 1965 роки, т. 1-6. Ерланген, 1984. Митрополит Мануїл (Лемешевський). Російські православні ієрархи періоду з 992 до 1892 року (включно), т. 1–5. Куйбишев, 1971. Машинопис. Видавничий відділ Московської Патріархії. Житія святих російською мовою, викладені за керівництвом Четьїх-Міней св. Димитрія Ростовського, кн. 1–12. М., 1905-1911. Те саме. Російські святі, кн. 1–3. М., 1908-1916. [Муравйов А.Н.] Житія святих Російської Церкви, іверських і слов'янських, і навіть місцево шанованих подвижників благочестя, т. 1–12. Спб., 1855. Афонський патерик, або Життєписи святих, на святій Афонській горі, що просіяли, ч. 1–2. М., 1897. [Архімандрит Никодим (Кононов).] Життєписи вітчизняних подвижників благочестя 18 і 19 століть, т. 1–14. М., 1906-1912. Є.Поселянин. Російська Церква та російські подвижники XVIII століття. Спб., 1905. Є.Поселянин. Російські подвижники 19 століття. Вид. 3-тє. Спб., 1910. Валаамський монастир та його подвижники. Спб., 1889. Четверіков С, прот. Молдавський старець Паїсій Величковський. Париж, 1978. Перший великий старець Оптинський ієромонах Леонід (у схимі Лев). Шамордіно, 1917. [Архімандрит Ювеналій (Половцев).] Життєпис настоятеля Козельської Введенської Оптиної Пустелі архімандрита Мойсея. М., 1882. [О. Климент (Зедергольм).] Життєпис ігумена Антонія. М., 1870. Козельський Оптиною Пустелі старець ієросхимонах Іоанн. М., 1849. Життєпис старця Оптіної Пустелі єросхимонаха Іларіона. Калуга, 1897. Леонтьєв К. Батько Климент Зедергольм, ієромонах Оптіної Пустелі. Вид. 2-ге. М., 1882. [Схіархімандрит Агапіт ​​(Бєловідов).] Життєпис у Бозі покійного Оптинського старця ієросхимонаха Амвросія, у двох частинах. М., 1900. Житіє та повчання Оптинського старця Анатолія (Зерцалова). Видання Введенської Оптиної Пустелі, 1994. Нарис життя старця Оптиної Пустелі єросхимонаха Йосипа. Шамордіне, Митрополит Санкт-Петербурзький та Ладозький Іоанн (Сничів). Життя та діяльність Філарета, митрополита Московського. Тула, 1994. Архімандрит Георгій (Тертишніков). Життя та діяльність Феофана Затворника, єпископа Володимирського та Суздальського. Фессалоніки, 1994. Історичний опис Козельської Введенської Оптиної Пустелі і скиту св.Іоанна Предтечі, що складався при ній, склав Лев Кавелін, ч. I-II. Спб., 1847. [Ієромонах] Е.[рост] В.[итропський] Історичний опис Козельської Оптиної Пустелі та Предтечова Скита (Калузької губернії). Видання Оптіної Пустелі. Свято-Троїцька Сергієва лавра, 1902. Концевич І.М. Оптіна Пустинь та її час. Джорданвілль, 1970. Історичний опис Калузького Лаврентія монастиря, нинішнього Калузького архієрейського будинку і належить до нього Крестовської церкви. Склав ієромонах Леонід. Калуга, 1891. Архімандрит Леонід (Кавелін). Історичний опис Боровського Пафнутієва монастиря. Казань, 1907. Історичний опис Белевського дівочого Хрестовоздвиженського третьокласного монастиря. Склав и.[еромонах] Л.[еонід] Спб., 1863. [Ієромонах Леонід (Кавелін).] Історичний опис Малоярославецького Чорноострівського Миколаївського загальножитнього монастиря. М., 1903. Токмаков І. Історичний та археологічний опис Тихонової Калузької пустелі. М., 1892. Опис Богородицької Площанської пустелі, складене за записками, що зберігаються в монастирській ризниці, 1853 року. Спб., 1855. Сергій Нілус. На березі Божої річки. Записки православного. Свято-Троїцька Сергієва лавра, 1916. Сергій Нілус. На березі Божої річки. Частина ІІ. Сан-Франциско, 1969. Сергій Нілус. Сила Божа та неміч людська. Сергіїв Посад, 1908. Сергій Нілус. Святиня під спудом. Таємниці православного чернечого духу. Сергіїв Посад, 1911. Сергій Нілус. Велике у малому. Записки православного. Сергіїв Посад, 1911. Сергій Нілус. Поблизу майбутній антихрист і царство диявола на землі. Сергіїв Посад, 1911. Літопис Оптиної Пустелі. Підготовка тексту, коментарі Р.В. Багдасарова. - Православ'я та російська народна культура. Книжка I, M, 1993. Біографічні довідки про монахів Оптиної Пустелі складені на підставі формулярних списків, що зберігаються в архіві Оптиної Пустелі (Відділ рукописів Російської Державної бібліотеки): Формулярні списки чернечих та послушників Оптіної Пустелі, 1802–1889. Ф. 213, карт. 1, од. 1. Те саме, 1890-1906. Ф. 213, карт. 1, од. 3. Авакум – св. Старозавітний пророк. VII ст. до Р.Х. = бл.600 до Р.Х. Пам'ять 2 грудня. - 320. Авраам – св. праведний праотець, один із старозавітних патріархів, родоначальник єврейського народу та ізраїльтян. Пам'ять 21 серпня, 9 жовтня та у Тиждень свв. предок. - 294. Авраамій – монах Калузької Тихонової пустелі, духовний син єросхимонаха Єфрема, учень старця Леоніда. З 1858 жив на Афоні. - 117. Адріан – послушник Білобережської пустелі. - 252, 253, 254. А-ія (Аркадія) – ігуменія, настоятелька Вяземського Аркадіївського монастиря. З роду Шаховських. - 195. Який – преподобний Синайський. VI ст. Згадується у «Лествиці райській» св.Іоанна Ліствичника. 9 років провів у послуху одного суворого старця, переносячи від нього жорстокості та докори. Прославився своєю послухом, явив його після своєї смерті, коли на запитання, чи помер він, вимовлений над його гробницею, відповів: «Не помер, бо неможливо померти робителю послуху». Пам'ять 7 липня, 29 листопада та у Сирну суботу. - 37. Який – новий преподобномученик Афонський, † 1 травня 1816. У світі Опанас. Народився у селищі Неохорі, поблизу Солуня. Батьки віддали його в навчання черевику. Зазнаючи жорстоких побоїв від господаря, Опанас погодився на пропозицію двох турчанок прийняти мусульманську віру і зрікся Христа. До 18 років жив у хаті хазнадара Юсуфбея, а потім, рятуючись від переслідувань його дружини, повернувся до батьківського дому. Бажаючи спокутувати свій гріх, Опанас пішов на Афон. Там він жив у Хіландарському та Іверському монастирях та Ксенофському скиті. Дізнавшись про подвиг нових преподобномучеників Євфимія та Ігнатія, побажав сам прийняти мученицьку кончину і почав трудитися під керівництвом ієромонаха Никифора і старця Акакія. Останній постриг його в чернецтво з ім'ям Акакія і разом зі старцем Григорієм відправив кораблем до Константинополя. Там Акакій долучився Св.Таїн, переодягся в турецьку одежу і пішов у Оттоманську Порту, де публічно сповідав Христа і прокляв Магомета. Спочатку судді вмовляли його зректися християнства, але, бачачи його непохитність, наказали бити і кинути у в'язницю. Там св.мученик сподобився перед смертю причаститися і вранці був усічений мечем. Тіло його було викуплено у турків старцем Григорієм, перевезено на Афон і поховано до церкви на честь нових преподобномучеників Євфимія та Ігнатія. Глави всіх трьох преподобномучеників знаходяться в російській обителі Св. Пантелеимона. Пам'ять 1 травня. - 74. Який – чернець Оптиної Пустелі, згодом ієромонах, духівник Курської Корінної пустелі. 1826 †?. Світ Андрій Ніканорович Сергєєв. Із державних селян Щигрівського повіту. До братства Оптиної Пустелі визначено 20 березня 1853 р., рясофором накритий 28 лютого 1855 р., в чернецтво пострижений 14 серпня 1860 р. Нес послух наглядача при риболовлі і лучній дачі. Був здатний читати. У 1863 р. вибув до Корінної Богородицької пустелі. - 296, 297, 298. Алевтина – черниця. - 185. Олександр Невський – святий благовірний князь. У схимі Олексій. 30 травня 1220 † 14 листопада 1263. Пам'ять 23 листопада та 30 серпня. - 36. Олександр II - Імператор Всеросійський, "Визволитель". 17 квітня 1818 † 1 березня 1881. Старший син Імператора Миколи I. - 270. Олександр Арзамаський – архімандрит, намісник Московського Новоспаського монастиря. 1758 † 29 квітня 1845. У світі Адріан Іванович Подгорченков. Народився в Малоросії, батьки походили з польської шляхти. Навчався у Київській духовній академії, служив у Московському департаменті Камер-колегії. У 1790 р. вступив до Московського Новоспаського монастиря. У 1793 р. пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха митрополитом Петербурзьким Гавриїлом, який мав до нього особливу прихильність. О.Олександр листувався зі старцем Паїсієм (Величковським), перебував у дружбі з ієромонахом Філаретом Новоспаським. У 1804 чи 1805 р. до нього прийшов по пораду Тимофій Путілов, майбутній архімандрит Мойсей Оптинський. У 1810 р. присвячений архімандриту Арзамаського Спаського монастиря, яким успішно керував 35 років, незважаючи на вкрай слабке здоров'я. - 118, 119. Олександр – послушник Оптіної Пустелі, згодом ієросхимонах Антоній, духівник Києво-Печерської лаври, † 10 жовтня 1880 року. У світі Олександр Степанович Медведєв. Народився у Малоархангельську. У 1833 р. здійснив паломництво до мощів преп. Олександра Свірського, відвідавши дорогою безліч російських святинь; був на Валаамі та в Соловках. У 1833 – 1837 р. жив у Оптиній Пустелі, будучи келійником старця Леоніда. У 1837 р. перейшов у Тихонову Калузької Пустелі. Пізніше о. Антоній побував на Афоні та у Св. Землі. Йому належить книга «Спогади душевних вражень при поклонінні святині на Сході» (М, 1880) і записки про старця Леоніда, включені до другого видання книжки «Перший великий старець Оптинський, ієромонах Леонід (в схимі Лев)» (Шамордино, 19). О.Антоній перебував у духовному спілкуванні з багатьма ієрархами та подвижниками свого часу, зокрема, з преосв. Феофаном, Затворником Вишенським, якого він відвідував у його пустелі, з афонськими старцями оо. Ієронімом та Макарієм, з настоятелем Іверського Новгородського монастиря о. Лаврентієм, який постриг його в схиму, з митрополитом Московським Філаретом. О.Антоній допоміг духовному влаштуванню багатьох монастирів, особливо він покровительствував Дівєєвській та Серафимо-Понетаївській жіночим обителям. - 43, 44. Алексій – св.митрополит Московський та всієї Росії чудотворець. Між 1293 – 1298 † 12 лютого 1378 року. Пам'ять 12 лютого та 20 травня. - 139. Олексій Михайлович - Цар Всеросійський. 10 березня 1629 † 29 січня 1676. - 238. Алексій – єпископ Тульський та Білевський. 1813 † 9 червня 1877. У світі Руфін Іванович Ржаніцин. Народився у селі Кубениці Кадниківського повіту Вологодської єпархії у сім'ї священика. Закінчив Вологодську семінарію та Московську духовну академію, був у ній інспектором. У 1837 р. пострижений у чернецтво в Чудовому монастирі митрополитом Московським Філаретом. Після закінчення курсу визначено інспектором Московської семінарії. У 1838 р. висвячений на ієродиякона та ієромонаха. У 1843 р. призначений ректором семінарії та здійснений у сан архімандрита, настоятеля Заїконоспасського монастиря. У 1847 по 1853 pp. був ректором Московської духовної академії. У ці роки його праці друкувалися в «Додатках до творінь св.отців». У 1853 р. хіротонізований на єпископа Дмитровського, а також святителем Філаретом. У 1857–1860 pp. – єпископ Тульський та Білевський, у 1860–1867 – єпископ Таврійський. У 1867 р. переведений в Рязань і наданий архієпископом. У 1876–1877 pp. архієпископ Тверський. Високопреосв. Алексій вирізнявся різким енергійним характером, прямодушністю, запальністю. Багато зробив для покращення стану сиріт духовенства. За нього почали виходити «Тверські єпархіальні відомості». - 142, 164, 166, 175. Олексій - рясофорний послушник Оптіної Пустелі, 1803 †? У світі Олексій Михайлович Калінкін. З міщан Г. Єфремова. До братства Оптиної Пустелі визначено 28 січня 1857 р., на послушницьку вакансію – 5 червня того ж року, рясофором накритий 24 липня того ж року. Нес послух глядача готелю. Останній раз згадується у відомості за 1864 – 303. Олімпія – схимонахиня Борисівської Тихвінської жіночої пустелі у Курській єпархії. У світі Сукачова. - 192. Амвросій – преподобний, оптинський старець, ієросхимонах. 23 листопада 1812 † 10 жовтня 1891. У світі Олександр Михайлович Гренков. Народився у селі Велика Липовиця Тамбовської губернії та того ж повіту у родині паламаря. Закінчив Тамбовську духовну семінарію, служив учителем у Липецькому духовному училищі. Під час тяжкої хвороби дав обітницю вступити в чернецтво, але ще зволікав після цього три роки. У 1839 р. разом зі своїм другом П.С.Покровським (згодом Оптинський ієромонах Платон) їздив до Троєкурівського самітника Іларіона і отримав від нього пораду йти в Оптіну Пустинь, куди і вступив у тому ж році. 2 квітня 1840 р. визначено до братії. Був келійником і читцем старця Лева, ніс послух на хлібні, у кухарі. У листопаді того ж року переведений із монастиря до скиту. У 1841 р. накритий рясофором. 29 листопада 1842 р. пострижений у мантію. 2 лютого 1843 р. висвячений на ієродиякона, 9 грудня 1845 р. – на ієромонаха. З осені 1846 р. о. Амвросій тяжко захворів і в березні 1848 р. був виключений зі штату Оптіної Пустелі і залишений у монастирі на піклування та їжу. З часом його здоров'я трохи одужало, але остаточно не відновилося, і він до смерті був підточуваний різними недугами, які переносив з найбільшим терпінням і смиренністю. О.Амвросій став продовжувачем в Оптиній старчества. Старець Лев перед смертю передав його старцю Макарію, у якого о. Амвросій перебував у беззаперечному послуху і допомагав йому у виданні святоотцівських книг, зокрема перекладав «Лествицю». З часу своєї хвороби о.Амвросій і сам почав старечатися. Старець Макарій доручав його нагоду деяких братів, черниць Борисівської пустелі та своїх відвідувачів. З 1862 р. о. Амвросій офіційно призначений братським духівником, з 1865 р. став відомий святителю Московському Філарету. Старець приймав зазвичай у своїй халупці в скиту, де його щодня чекали натовпу паломників з усіх кінців Росії. Приходящим о.Амвросій давав поради та настанови, іноді у найпростішій, уривчастій та жартівливій формі. До старця приходили всі - від простолюду до членів Імператорського прізвища. Серед відвідувачів його були: преосвященні Калузькі Григорій та Анастасій, митрополит Московський Іоаннікій, Великий Князь Костянтин Костянтинович, світські письменники, історики та публіцисти – Ф.М.Достоєвський, В.С.Соловйов, Л.Н.Толстой, М.П. Довго жив за старця К. Н. Леонтьєв (у чернецтві Климент). З обер-прокурором Св. Синоду О.П. Товстим приїжджали інородці, багато з яких під впливом старця прийняли Православ'я. У 1860-ті роки. здоров'я старця сильно погіршилося. На літню пору він мав звичай виїжджати на так звану «Аристархову дачу», але й тут приймав відвідувачів. О.Амвросій вів велике листування. У 1906 – 1909 pp. були видані: одна збірка його листів до мирян і два – до чернечих, що містять близько 700 листів старця. Під його керівництвом в Оптіній тривала книговидавнича діяльність. 1 жовтня 1884 р. був освячений перший храм у заснованій о. Амвросієм за 12 верст від Оптиної Казанської Горської Шамординської жіночої громади (згодом перетворена на монастир) з дитячим притулком при ній. Старець щорічно відвідував обитель, а з 2 липня 1890 р. перебував там до смерті, опікуючи сестер і стежачи за побудовою храмів і будівель. Там він і помер. Похований за вівтарем Введенського собору Оптиної Пустелі. Господь рясно вилив на о.Амвросія різноманітні духовні дарування. Найбільшим з них було безмежне кохання, що горіло бажанням усім допомогти, всіх втішити, всім врятуватися. Він вникав у становище кожного і давав повчання відповідно до його духовних потреб. Старець був також наділений дарами духовного міркування, проникнення душі людей, прозорливості і зцілень. У 1988 р. старець Амвросій зарахований до лику святих. Пам'ять 10 жовтня. - 51, 57, 64, 74, 85, 97, 98, 99, 103, 111, 113, 120, 122, 123, 129, 134, 137, 177, 181, 191, 2 20 246, 248, 254, 256, 275, 296, 300, 309. Амвросія – схимонахиня Белевського Хрестовоздвиженського монастиря. 1820 † 23 серпня 1881. У світі Олександра Миколаївна Ключарьова. До 40 років жила у світі в благочестивому подружжі, бувши одружена з тульським поміщиком Федором Захаровичем Ключарьовим. Останні 22 роки життя провела у монастирі. Духовна дочка старця Амвросія. У 1871 р. з його благословення купила маєток Калигіна поруч із селом Шамордіно, де згодом було засновано Шамординський монастир. Похована в Оптиній Пустелі. - 299, 300. А-на (Алевтіна) – ігуменія, настоятелька Курського монастиря. Світ Неділя. Управляла монастирем у 1850–1865 роках. - 195. Ананьївська Марія Василівна – послушниця Дівіївського монастиря, колишня поміщиця. - 301. Анатолій - Оптинський старець, єросхимонах, скитоначальник. 6 березня 1824 † 25 січня 1894. У світі Олексій Мойсейович Коп'єв (Зерцалов). Народився у сім'ї диякона села Бобили Калузької губернії. Закінчив Борівське духовне училище та Калузьку семінарію, де отримав нове прізвище Зерцалів. В юності мандрував святими місцями, недовго служив і, нарешті, після одужання від тяжкої хвороби, надійшов 31 липня 1853 р. в Оптину Пустинь. Початковий період перебування в обителі був для нього дуже важким за безліччю чорних послухів. 17 листопада 1862 р. Олексій був пострижений у чернецтво з ім'ям Анатолія, 5 липня 1866 р. висвячений на ієродиякона, 7 вересня 1879 р. – на ієромонаха. 13 лютого 1874 р. призначений до посвяти в сан ігумена, але присвячений за недугами не був, а перед смертю прийняв схіму. Похований біля південної стіни Введенського собору Оптиної Пустелі. О.Анатолій від дня вступу в обитель перебував під проводом старця Макарія, який навчив його розумній Ісусовій молитві. О.Анатолій згодом сам став її великим робителем. Після смерті старця Макарія керівником о.Анатолія став старець Амвросій, який призначив його духовником Шамординської обителі, з мешканками якої (як і інших монастирів) о.Анатолій листувався. Листи його відрізняються духовною мудрістю, особливим світлим, «великоднім», настроєм, коротким, живим складом та неповторним гумором. На схилі років Господь сподобив о.Анатолія дарів духовної ради, прозріння у схованки людської душі та знання майбутнього. О.Анатолій перебував у духовному спілкуванні зі св. прав. Іоанном Кронштадтським і їздив до нього в Кронштадт. - 5, 109, 112, 113, 243, 252, 255. Анатолій – ієромонах, скарбник Богородицької Майданської пустелі. Керував нею у 1826–1828 роках. - 31. Анатолія – схимонахиня Борисівської Тихвінської пустелі у Курській єпархії. У світі Параскева Феодотівна Трунова. - 192, 194. Андрєєв Іустин Андрійович – керуючий заводчика Мальцева, благодійник скиту Оптіної Пустелі. - 82. Андрій Первозванний – св.апостол. † близько 67. Пам'ять 30 листопада. - 126. Андрій Критський – святитель, †712, або 720, або близько 726. Пам'ять 4 липня. - 133. Анна – св. праведна, мати Пресвятої Богородиці. Див Йоакім і Ганна. - 285. Ганна – черниця. У світі Горбильова. - 189. Ганна – черниця. У світі Леонтьєва. - 188. Антимонов Іван Васильович - курский купець, батько настоятеля Оптіної Пустелі схіархімандрита Ісаакія. Мав від трьох шлюбів 13 дітей. Помер 85 років від народження. За деякими відомостями, келейно пострижений о. Ісаакієм а мантію. - 130. Антимонов Іван Іванович – послушник Оптіної Пустелі. – 130. Див. Ісаакій, схіархімандрит, настоятель Оптіної Пустелі. Антіох – схимонах, учень старця Леоніда. - 117. Антоній Великий – преподобний. 251 † 17 січня 356. Пам'ять 17 січня. - 62, 77. Антоній – архієпископ Казанський та Свіязький. 15 жовтня 1815 † 8 листопада 1879 р. У світі Яків Гаврилович Амфітеатрів. Народився в місті Міас на Уралі в сім'ї священика. Племінник митрополита Філарета Київського. Закінчив Калузьке духовне училище та семінарію, Київську духовну академію. У 1840 р. пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха і призначений ректором Києво-Софійських духовних училищ. У 1841–1845 роках. – інспектор, професор та ректор Київської семінарії. У 1845 р. зведений у сан архімандрита. У 1848 р. призначений настоятелем Києво-Миколаївського монастиря. У 1848–1849 pp. служив у Петербурзі. З 1851 р. – ректор Київської духовної академії, настоятель Києво-Братського Богоявленського монастиря. У 1858 р. хіротонізований на єпископа Чигиринського, в 1859 р. переведений на Смоленську кафедру, з 1866 р. - єпископ Казанський і Свіязький. У 1867 р. зведений у сан архієпископа. Похований у Різдвяному боці Казанського кафедрального собору. Преосв. Антоній – один із видатних російських архіпастирів, людина непідкупної чесності, великий трудівник та ревний охоронець статуту. Вів аскетичний спосіб життя, вирізнявся рівним, м'яким характером і був добрим адміністратором. У Казані він особливо дбав про духовні навчальні заклади, заснував кілька місіонерських чоловічих і жіночих монастирів і братство св. Гурія для освіти інородців, при ньому почали виходити «Известия Казанської єпархії». Вів широку благодійну діяльність. За свої богословські праці було обрано почесним членом Київської та Московської духовних академій та Імператорської Академії наук. Перу преосв. Антонія належать: «Догматичне богослов'я», «Пастирське богослов'я», «Три томи зразкових проповідей та промов» та багато інших робіт. - 131. Антоній – архієпископ Воронезький та Задонський. 29 жовтня 1773 р. † 20 грудня 1846 року. У світі Авраамій Гаврилович Смирницький. Народився у селі Повстині Пирятинського повіту Полтавської губернії у сім'ї священика. Закінчив Київське духовне училище та академію. У 1797 р. пострижений у чернецтво в Києво-Печерській лаврі з ім'ям Антонія. У 1799 р. присвячений ієромонаху, в 1814 р. призначений начальником Ближніх печер, а наступного року поставлений намісником лаври. У 1818 р. зведений на сан архімандрита, в 1826 р. хіротонізований на єпископа Воронезького. За роки його управління в єпархії було споруджено близько 70 нових храмів, багато оновлено. У 1832 р. знайдено мощі свт. Митрофана Воронезького. Владиці було дано дар повчального звернення, і він набув любові багатьох своєю любов'ю, милостинею і благоговійним служінням. - 29, 68. Антоній – архімандрит, намісник Свято-Троїцької Сергієвої лаври. 6 жовтня 1792 † 12 травня 1877. У світі Андрій Гаврилович Медведєв. Народився сім'ї селянина села Лискова Макарьевского повіту Нижегородської губернії. Був аптекарем та співучим, завідував лікарнею. Паломничав за св. місцям. У 1817 р. відвідав Саровську пустель, і з 1818 р. оселився у ній у преп. Серафима, який пророкував йому настоятельство. Через півтора року перейшов у Високогірську Вознесенську пустель, де спочатку був паламарем, а в 1822 р. пострижений у чернецтво і висвячений на ієродиякона та ієромонаха. У 1824 р. був на прощу в Києві. У 1826 – 1831 pp. був будівельником Високогірської пустелі, зовні та внутрішньо впорядкував її. У 1831 р. митрополит Філарет обрав його намісником Троїце-Сергієвої лаври і збудував у сан архімандрита Віфанського монастиря при ній. На посаді намісника о. Антоній пробув 46 років, і лавра за нього розквітла. О.Антонію завдячують своїм існуванням всі скитські обителі – Гефсиманська, Печерна, Паракліт, Боголюбна кіновія. При ньому були прикрашені лаврські церкви, збудовано готелі, лікарні, будинок піклування, училище для хлопчиків, влаштовано іконописну матір, видано багато духовних книг. Проводячи таке діяльне життя, о. Антоній прагнув до усамітнення і просився на спокій, але прохання його так і не було задоволене. О.Антоній був духовником митрополита Московського Філарета і протягом 35 років листувався з ним (листи святителя до о.Антонія видано в чотирьох частинах у 1876–1885 рр.). Помер у Трійці-Сергієвій лаврі, похований біля вівтаря Свято-Духівського храму. - 75, 128, 131, 132, 133, 135, 147, 148, 155. Антоній – Оптинський старець, схіїгумен, скитоначальник, настоятель Малоярославецького Миколаївського Чорноострівського монастиря. 9 березня 1795 † 7 серпня 1865. У світі Олександр Іванович Путілов. Народився у місті Романові Ярославської губернії, у купецькій сім'ї. У його роді було багато чернечих. В юності служив у Москві за відкупами, був у полоні у французів. У 1816 р. пішов у Рославльські ліси, де вже трудився його старший брат Тимофій, згодом настоятель Оптіної Пустелі архімандрит Мойсей, і прожив там п'ять років. З 15 січня 1816 р. - послушник, на Стрітення 1820 келейно пострижений в чернецтво. 6 червня 1821 р. разом із братом перейшов на проживання у знову влаштований скит при Оптиній Пустелі. 2 березня 1822 р. визначено до братства. 24 серпня 1823 р. присвячений ієродиякону, а в 1825 р. був визначений на посаду скитоначальника, будучи висвячений в ієромонаха лише 15 серпня 1827 р. Складався на цій посаді 14 років. За нього в Оптиній зміцнилося старість. 3 грудня 1839 р. призначений настоятелем Малоярославецького Миколаївського Чорноострівського монастиря та зведений у сан ігумена. Керував обителью 14 років, переносячи – через тяжку хворобу – великі скорботи. У 1853 р. звільнений на спокій у скит Оптіної Пустелі. 9 березня 1865 р. келійно пострижений у схиму із залишенням колишнього імені. Відмінною рисою старця була його щира смиренність, яка глибоко вражала всіх, хто його знав. Все життя о.Антоній зберігав благоговійну повагу до свого старшого брата архімандрита Мойсея, який був його сприймачем від Євангелія при постригу та духовним отцем. Похований у Казанському соборі Оптиної Пустелі поруч із братом – схіархімандритом Мойсеєм. - 40, 41, 47, 64, 68, 70, 77, 78, 97, 109, 116, 125, 131, 132, 133, 140, 142, 144, 146, 148, 5 16 274, 278, 279, 281, 284, 288. Антоній – ігумен, настоятель Череменецького Іоанно-Богословського монастиря Петербурзької єпархії. 14 березня 1803 р. 15 квітня 1872 р. У світі Олексій Полікарпович Бочков. Народився Петербурзі в купецькій сім'ї, навчався в іноземному пансіоні. Пізніше приписався до ревельського купецтва і присвятив себе заняттям літературою, живописом та музикою. Після смерті дружини 1827 р. переніс душевну хворобу і дав обітницю у разі одужання вступити до монастиря. З 1828 р. мандрував різними обителями, бував і в Оптиній. У 1837–1844 pp. жив у Сергієвій пустелі під Петербургом, коли там наполягав майбутній святитель Ігнатій (Брянчанінов). У 1844 р. переведений до Троїцького Густинського монастиря Полтавської єпархії. Жив у архієрейському будинку преосв. Гедеона, єпископа Полтавського. Там же пострижений у чернецтво 9 грудня 1844 р. 13 грудня того ж року присвячений ієродиякону, а 17 – ієромонаху. У 1846 р. переведений у Старо-Ладозький монастир С.-Петербурзької єпархії. У 1852 р. був на Афоні та у Св. Землі, після повернення перейшов у Новгородський Тихвін монастир. У 1857 р. – духівник Старо-Ладозького монастиря. У 1857–1858 pp. здійснив паломництво до Єрусалиму. З 1859 - настоятель Введенського Островського монастиря. 31 березня 1861 р. зведений у сан ігумена та у квітні переведений настоятелем до Череменецького монастиря. У 1862 р. звільнений на відпочинок. З квітня 1871 р. жив у скиті Миколо-Угрешського монастиря під Москвою. Помер від тифу під час епідемії, виконуючи свій пастирський обов'язок у Катерининській лікарні для бідних у Москві. Похований у скиті. О.Антоній полягав у духовному спілкуванні та листуванні зі свт. Ігнатієм Брянчаніновим, схимонахом Сергієм (Святогірцем). У 1860-ті роки. спілкувався з С.А.Бурачком та АП. Башуцьким, видавцями журналів православного спрямування «Маяк» та «Ілюстрація». Його перу належить книга «Російські шанувальники Єрусалимі» (М., 1875). - 205, 206, 293. Антоній – скитський ієродиякон Оптіної Пустелі, письменник старця Макарія. 1824 † 14 грудня 1866. У світі Андрій Іванович Глушков. З дворян, відставний підпоручик. До братства Оптиної Пустелі визначено 14 травня 1859 р., рясофором накритий 18 лютого 1860 р., в чернецтво пострижений 16 квітня 1864 р. 9 вересня того ж року висвячений на ієродиякона. Виконував різні послухи, 1863 р. був бібліотекарем у скиту. З серпня 1865 р. тяжко захворів і переїхав до Малоярославця до рідних, де й перестав. - 52, 53, 205, 297. Артемон Петрович – вчитель Михайла Іванова у 1801–1802 рр. - 9. Аскоченський Віктор Іпатійович – прозаїк, журналіст, історик, видавець журналу «Домашня бесіда». 1 жовтня 1793 † 18 травня 1879. Справжнє прізвище Оскошний. Народився у Воронежі у сім'ї священика. Закінчив Воронезьку семінарію та Київську духовну академію, де потім викладав мови та читав курс патрології, досконально вивчивши Св. Письмо та творіння св. батьків. З 1846 р. – радник Волинського губернського правління у Житомирі, у 1849 р. – голова совістого суду у Кам'янці-Подільському. Через півроку вийшов у відставку у чині титулярного радника та зайнявся виключно літературною діяльністю – спочатку у Києві, а з 1857 р. – у Петербурзі. У 1858–1877 pp. видавав журнал «Домашня бесіда», що тримався православного та народного спрямування. Помер у Петербурзі, похований у Сергієвій пустелі. Перу Аскоченського належать книжки: «В.Г. Григорович-Барський, знаменитий мандрівник XVIII ст.», «Київ із найдавнішим його училищем Академією», антинігілістичний роман «Асмодей нашого часу». Особливий інтерес представляє його щоденник, в якому, окрім нотаток автобіографічного характеру, міститься чимало за духовною та світською освітою, історії театру та духовного співу, богослов'я. - 217. Аспнас (або Асина) – автор багатьох духовних піснеспівів. Жив у м. Едеса у Месопотамії. В надії стати відомим проводив високе життя та пов'язав себе важкими подвигами. Спокушений дияволом, який показав йому образ коней і колісниць, на яких він ніби мав взятий у рай, як пророк Ілля, Аспнас стрибнув з вершини гори Сторій і, розбившись об землю, помер. - 313. Астіон – чернець Оптиної Пустелі. 1806 † 6 січня 1856. У світі Олексій Іванович Голосов. З брянських міщан. До братства визначено 7 травня 1834 р., рясофором накритий 12 серпня 1835 р., в чернецтво пострижений 28 листопада 1843 р. Виконував послух столярного майстра, паламаря, палітурника книг, працював у лікарні. Був здатний читати. Переписав статутом екземпляр «Лествиці», зроблений за старця Макарії. 20 грудня 1854 р. у зв'язку з невиліковною хворобою виключено зі штату монастиря. - 123. Афанасій – схимонах Афонський, † 1811. У світі Андрій Миколайович, із сенатських секретарів. Мандрував Афоном і в Молдавії, довго жив в обителі старця Паїсія, який доручив його старцю Софронію. На прохання митрополита Петербурзького Гаврила, старець Паїсій послав о. Афанасія до Петербурга з Добротолюбством у грецькому оригіналі та у своєму перекладі слов'янською мовою. Після видання Добротолюбства 1793 р. о. Опанас оселився в Рославльських лісах, а не пізніше 1805 р. перейшов у Свенський Брянський монастир, де отримав від старця Софронія житіє і деякі писання старця Паїсія, які згодом були видані старцем Макарієм та Киреєвським за сприяння Шевирева. Помер о.Афанасій у Свенському монастирі. - 17, 116. Опанас – схимонах Площанський. † 17 жовтня 1825. Родом із дворян, на прізвище Захаров. Проходив військову службу, був ротмістром гусарського полку. Тридцяти років вступив до Молдавського Нямецького монастиря, де був пострижений у чернецтво старцем Паїсієм, і жив там 7 років. Потім деякий час пробув у пустелі Флорищів (де виконував посаду скарбника) і в Горохівському монастирі. У 1806 р., повертаючись з прощі з Києва, захворів і залишився в Білобережській пустелі. З 1815 р. до смерті перебував у Площанській пустелі, де служив прикладом для всієї братії, бо був лагідним, милостивим і співчутливим, приймаючи кожного з любов'ю. Незважаючи на всі свої недуги, ніколи не залишав церковної служби та келійного правила. Перебував у духовному спілкуванні зі старцем Паїсієм (Величковським). - 17, 18, 20, 24, 25, 27, 28, 30, 32, 46, 47, 52, 70, 115. Опанаса – рясофорна черниця Троїцького Севського монастиря. У світі Олександра Миколаївна Глібова, племінниця старця Макарія. Пострижена 23-х років. - 11. Базельов – міський білівський лікар. - 279. Б-в – міський козельський лікар. - 279. Блан Жак-Жозеф-Луї - французький утопічний соціаліст, історик, журналіст, діяч революції 1848 29 жовтня 1811 6 грудня 1882. У своїх поглядах спирався на ідеї Сен-Симона. Популярність йому принесла брошура «Організація праці» (1839). У 1841–1844 pp. випустив "Історію десяти років", спрямовану проти Липневої монархії. 12-томна «Історія французької революції», де містилася схвальна оцінка якобінців, мала успіх серед революційних кіл Росії. У 1848 р. Блан очолював «урядову комісію для робітників», що засідала у Люксембурзькому палаці. Після революції втік до Бельгії та Англії, де написав «Історію революції 1848». У 1870 р. повернувся до Франції і був обраний до Національних зборів. Після Паризької комуни відійшов від соціалістичного руху. - 101. Брагузін Василь Петрович – блаженний. 115 січня 1851 року. Родом із ліфляндських дворян, народився в Орлі, під час війни 1812 р. служив ополченцем у Лубенському гусарському полку. Прийнявши він подвиг юродства, він мандрував Росією. Повернувшись до Орелу, жив там у різних благочестивих людей. Відвідуючи різні обителі, Василь Петрович особливо любив бувати в Оптиній, де спілкувався зі старцями Леонідом і Макарієм і приносив велику користь братії своїми настановами і пророкуваннями, наділений від Бога даром прозорливості. Останнім часом блаженний жив у Москві, де й помер. Похований у Даниловому монастирі. - 201. Булгаков П. А – цивільний губернатор Калуги з 28 квітня 1854 по 7 квітня 1856, дійсний статський радник. - 162. Бурачок Степан Анісімович – кораблебудівник, математик, публіцист, видавець журналу «Маяк». 17 травня 1800 † 26 грудня 1876. Народився у родовому маєтку села Заньки Ніжинського повіту Чернігівської губернії. Син адмірала А.І.Бурачка. Закінчив Петербурзьке училище корабельної архітектури. У 1821–1831 pp. жив у Астрахані, де очолюючи Астраханське адміралтейство, провів його реконструкцію. Під його керівництвом було збудовано близько 30 суден. З 1834 по 1864 р. читав курс корабельної архітектури в офіцерських класах морського корпусу Петербурзі. Видав ряд праць з математики та кораблебудування; вклад його в ці науки оцінюється дуже високо. Закінчив службу у чині генерал-лейтенанта корпусу корабельних інженерів. У 1840–1845 роках. видавав «Маяк, журнал сучасної освіти, мистецтва та освіченості на кшталт російської народності». «Дух народу» видавець розумів як «зразкову релігійність, глибоку відданість Батьківщині та Царю». З 1851 захопився гомеопатією, написавши у зв'язку з цим книгу «Людський організм, та й вся природа, є гомеопатична лабораторія життєвих виробництв». Але головні інтереси його, як і раніше, зосереджувалися на релігійно-філософських та національних питаннях: старокатолицькому русі в Німеччині, русі на користь балканських слов'ян. Бурачок виступав у пресі з різкою критикою католицизму та протестантства. У раду Товариства духовної освіти їм надано книги: «Слово до західних християн», «Папство, протестантизм, кальвінізм і православ'я», «Римський бовван». - 117. Варвара – св. великомучениця, † 306. Пам'ять 4 грудня. - 130. Варлаам – ігумен Валаамський. 1768 † 26 грудня 1849. Родом із московських купців, у юності вступив на Валаам у послух до старця Назарія. У 1798 р. пострижений у чернецтво, в 1801 р. посвячений в ієродиякона, в 1805 р. - в ієромонаха. Жив у Валаамському скиті зі старцями Феодором та Леонідом. Якийсь час був скитоначальником і, зазнавши на цій посаді чимало скорбот, був переведений 7 лютого 1839 р. в Оптину Пустинь під особливий нагляд настоятеля. 6 травня 1841 р. звільнений від справ за Валаамським монастирем і залишений назавжди в Оптинському скиті. Жив самотньо на пасіці. - 100, 110. Варсонофій Великий – преподобний. Кінець V - VI ст. Народився в Єгипті, був навчений коптською та грецькою мовами. З юності хотів вести подвижницьке життя. Прийшов до монастиря авви Серіда біля м. Гази в Палестині і влаштував собі поряд з ним дві затворницькі келії, де перебував у безмовності та суворому пості. Сподобився благодатних дарів безпристрасності, смиренності та духовної міркування, а також духовної любові. 50 років прожив пустельником, тож його могли бачити лише деякі. Коли Єрусалимський Патріарх Євстохій не повірив у його високе життя і вирішив підкопати стіни келії преподобного, звідти вирвався вогонь і ледь не попалив Патріарха. Св. Варсонофій був духовним другом і наставником преп. Іоанна Пророка та сучасником препп. Дорофія та Досифея. Здійснив багато зцілень, мав дар прозорливості та пророцтва. Відомий як автор відповіді питання учнів, що увійшли до книги «Керівництво до духовного життя». Його шанували як вчителя подвижництва св. Патріарх Тарасій та преп.Феодор Студіт. Пам'ять 6 лютого. - 27, 87, 89, 115, 120, 121, 141, 144, 145, 147, 148, 152, 166, 168, 170, 214. Варсонофій - Оптинський старець, схіархімандрит, скитоначальник. 5 липня 1845 † 1 квітня 1913. У світі Павло Іванович Плиханков. Народився в Самарі, в купецькій сім'ї, його рід походив з оренбурзьких козаків. Навчався в Оренбурзькому військовому училищі та на офіцерських курсах у Петербурзі. У чині полковника служив при штабі Казанського військового округу. У світі жив по-черево, проходив Ісусову молитву. У 1889 р. вперше був у Оптіній; з благословення старця Амвросія, після чудового зцілення від смертельної хвороби, надійшов 25 грудня 1891 р. до Іоанно-Предтеченського скиту. 24 березня 1892 р. пострижений у рясофор, десять років провів у затворі під керівництвом старців оо. Анатолія та Йосипа. У 1900 р. через хворобу клейно пострижений в мантію, призначений листоводом скиту і брав участь у підготовці до видання рукописів духовних книг. 13 грудня 1902 р. мантія була відкрита, 29 числа того ж місяця о. Варсонофій висвячений на ієродиякона, а 1 січня 1903 р. - на ієромонаха. У цьому ж році він призначений помічником скитоначальника і старця і духівником Предтеченського скиту, Шамордіна та прочан. У 1904–1906 роках. служив військовим священиком у діючій армії у Манчжурії. Після повернення Оптину 14 травня 1907 р. призначений скитоначальником і старцем зі зведенням у сан ігумена. У його управління Предтеченський скит зміцнився матеріально і духовно процвів. 11 липня 1910 р. о. Варсонофій у тяжкій хворобі був пострижений у таємну схиму. У квітні 1912 р. внаслідок небудов у монастирі та несправедливих звинувачень був переведений настоятелем до Старо-Голутвина Богоявленського монастиря під Москвою зі зведенням у сан архімандрита. Помер там рівно через рік за пророкуванням блаженної Паші Саровської. Похований біля південної стіни Введенського собору Оптиної Пустелі. О. Варсонофій перебував у духовному спілкуванні зі св. Іоанном Кронштадтським, старцем Варнавою Гефсиманським, митрополитом Петербурзьким Антонієм, митрополитом Московським Трифоном. Господь сподобив його дарів прозорливості, здатності виганяти бісів і зцілювати тілесні та душевні хвороби. О. Варсонофій визрів наяву бісів, його бачили осяяним світлом на молитві, багатьом він був після своєї смерті. Його «Бесіди з духовними дітьми» представляють чудову духовну та літературну пам'ятку епохи. - 67. Варсонофій – ієромонах Оптинського скиту. 1816 †?. У світі Василь Світлозаров. Зі студентів Тамбовської духовної семінарії, друг Олександра Гренкова, майбутнього старця Амвросія. У братство зарахований 15 травня 1843 р., пострижений в мантію 5 грудня 1848 р., висвячений на ієромонаха 29 жовтня 1850 р. Відправляв чергове богослужіння до 1851 р., коли на його прохання переведений до Малоярославецького Миколаївського монастиря. - 181. Василь – старець, ієромонах, настоятель Білобережської пустелі. 1748 † 21 квітня 1831. У світі Володимир Тимофійович Кішкін. Народився у селі Клюшниковій Фатезького повіту Курської губернії. Семи років від народження вступив до Саровського монастиря, де прожив чотири роки. Якийсь час пробув у Києво-Печерській лаврі. П'ятнадцяти років був пострижений у чернецтво у Миропільській обителі. Після скасування її переселився до Коренської пустелі, де прожив довго. Відвідуючи Задонський монастир, мав бесіди зі святителем Тихоном і став його учнем. Кілька років прожив зі своїми учнями в Іллінському скиті на Афоні, потім у Молдавії в Нямецькому монастирі і, нарешті, знову повернувся до Коренської пустелі. На початку 1800 р. старець Василь прибув у занедбану Білобережську обитель, яку дуже швидко відновив та залучив туди о. Леоніда (майбутнього старця Оптинського) та учнів преп. Паїсія старців оо. Клеопу та Феодора. З обителі вийшли багато настоятелів інших монастирів, для яких старець Василь писав статути за правилами Афонського статуту. Зазнаючи гоніння від свого учня, старець перейшов у Свенський монастир і до 1810 жив то в ньому, то в іншій пустелі. У 1810 р. о. Василь збирався на Афон, але завадила війна з Туреччиною. У 1811 р. почав свою мандрівку південно-західними монастирями Росії, переважно живучи в Кременецькому монастирі. Пізніше жив у Коренській та десять років у Глинській пустелі. У 1827 р. вирушив до Площанської пустель, де прожив до смерті. Господь наділив старця багатьма духовними дарами, головним з яких був дар великої смирення. - 17, 28, 33. Василь – старець, схимонах, засновник Поляномерульського скиту, наставник преп. Паїсія. Жив у XVIII ст. Подвизався в Молдові. Майбутній старець Паїсій, тоді ще монах Платон, вперше зустрівся з ним у монастирі Трейстени в 1742 р. Старець Василь умовляв його перейти до нього в Поляномерульський скит, але Платон, побоюючись, що старець змусить його передчасно прийняти священство, відмовився. Друга їхня зустріч відбулася на Афоні, де Платон жив у відокремленій мовчанні з 1746 р. і куди старець Василь прибув у 1750 р. Він пояснив Платону небезпеку його подвигу і вказав йому необхідність загальножительного шляху для початкового подвижника. На прохання Платона, старець постриг його в мантію з назвою імені Паїсія. - 16, 119. Василиск – пустельник Сибірський, † 29 грудня 1824 року. У світі Василь Гаврилович, із селян села Іваніш Калязинського повіту Тверської губернії. Три роки жив у шлюбі як поза шлюбом, потім мандрував монастирями, почав пустельножити в Чуваських лісах. Якийсь час жив у Брянських лісах у ієромонаха Адріана, який постриг його з ім'ям Василиска. Коли о. Адріана перевели на Конівець, через деякий час за ним пішов і Василиск. З того часу при ньому знаходився невідлучно інок Зосима, з дворянського роду Верховських, який згодом описав його життя. Після десятирічного життя на Конєвці вони перейшли до Сибіру і усамітнилися спочатку в лісі Тобольської єпархії, а потім у лісах поблизу міста Кузнецка. Тут під орудою о. Зосими утворилася жіноча громада, згодом перетворена на Свято-Миколаївський монастир у місті Туринську. У цьому монастирі помер і похований старець Василиск, маючи понад 80 років від народження. За життя він вважався взірцем суворого подвижництва та найвищої смирення. - 311. Верьовкіна Ганна Михайлівна – тітка старця Макарія. - 9. Схід Авдій (псевдонім) – Анатолій, архієпископ Могилевський. 1793 † 8 серпня 1872. У світі Августин Васильович Мартинівський. Народився у містечку М'яснівка Подільської губернії, в сім'ї уніатського священика, який перейшов до Православ'я. Закінчив Шаргородське духовне училище та Кам'янецьку семінарію, де згодом викладав малювання. У 1817 р. одружився і вступив священиком до містечка Граново Гайсинського повіту. Через рік овдовів і оселився у Кам'янці-Подільському монастирі. У 1821 р. викладав у Кам'янецькому духовному училищі та семінарії. У 1822 р. прийняв чернецтво з ім'ям Анатолія. 1825 р. закінчив Київську духовну академію. У 1829 р. зведений у сан архімандрита та призначений ректором Курської семінарії та настоятелем Миколаївського монастиря. У 1832 р. переведений ректором Новгородської семінарії та настоятелем Антонієвого монастиря. У 1840 р. призначений єпископом Єкатеринбурзьким, вікарієм Пермської єпархії, через рік переведений вікарієм на Волинь, у 1844 р. призначений єпископом Могилевським, у 1853 р. зведений у сан архієпископа. У 1860 р. звільнений на спокій до Гербовецького монастиря Кишинівської єпархії, де й помер. Високопреосв. Анатолій був всебічно освічений і широко начитаний, займався іконописанням (у Гербовецькому монастирі сам розписав іконостас у домовій церкві), був відомий літературними працями: «Слова та бесіди» (у 5 частинах), «Віра, надія і любов» (2 частини, 2 видання) та «про відношення до римської церкви» псевдонімом «Записки Авдія Востокова»), «Дозвілля архієпископа Анатолія», «Про іконописання» та ін., та численними статтями. - 263. Гавриїл – митрополит С.-Петербурзький та Новгородський. 1730 † 26 січня 1801. У світі Петро Петров. Народився у Москві сім'ї синодального іподиякона. Навчався у Слов'яно-греко-латинській академії, прийняв чернецтво та висвячений у 1758 р. У 1761 р. о. Гаврило був призначений ректором Московської академії. З 1763 р. єпископ Тверський, з 1770 р. – архієпископ Новгородський та Санкт-Петербурзький, з 1783 р. – митрополит. У 1799 р. був усунений від управління Петербурзькою митрополією, залишившись митрополитом Новгородським, в 1800 р. звільнений на спокій. Митрополит Гавриїл – автор багатьох творів, з яких найбільш відомі: «Коротке християнське вчення», «Про служіння та чиноположення православної греко-російської Церкви». Працями митрополита відкрито багато духовних училищ, упорядковано Олександро-Невську лавру. Він був членом Російської Академії з дня її заснування, користувався прихильністю Імператорської сім'ї. Будучи сам суворим аскетом, преосвященний Гавриїл перебував у духовному спілкуванні з багатьма подвижниками свого часу, зокрема, з преп. Паїсієм Величковським, який, на прохання митрополита, переклав з грецької мови на слов'янську Добротолюбність. - 18, 116. Гавриїл – єпископ Орловський та Севський. 26 січня 1781 † 8 вересня 1858. У світі Василь Федорович Розанов. Народився у сім'ї священика Костромської єпархії. Освіту здобув у Костромській та Троїцькій лаврській семінаріях. Був учителем піїтики у Костромській семінарії. У 1811 р. пострижений у чернецтво. Призначений префектом Вологодської семінарії та зведений до сану архімандрита Спасо-Каменського монастиря. З 1814 р. – ректор Вологодської семінарії та настоятель Спасо-Прилуцького монастиря. У 1819 р. визначений законовчителем 1-го кадетського корпусу Петербурзі. З 1820 р. – настоятель Ярославського Толзького монастиря та ректор семінарії. У 1821 р. хіротонізований на єпископа Орловського, в 1828 р. переведений на Катеринославську єпархію. У 1832 р. зведений у сан архієпископа, у 1837 р. призначений архієпископом Херсонським та Таврійським, у 1848 р. переведений у Твер. У 1857 р. звільнений на спокій із правом управління Калязіним монастирем. У 1858 р. переведений у Тверський Жовтіков монастир, де й помер. Похований у соборній церкві цього монастиря. Преосв. Гаврило ревно займався справами своїх єпархій, особливо опікувався сиротами з духовного звання. Залишив два томи творів з історії та археології. - 31. Гавриїл – Оптинський ієросхимонах, влаштовувач Білокопитської жіночої громади у Калузької губернії. 1817 (1818) † 2 січня 1871. Гаврило Лукич Спаський. Походив із духовного звання, закінчив курс у Калузькій духовній семінарії. 25 лютого 1842 р. надійшов до Оптіни Пустинь, 19 листопада 1843 р. накритий рясофором, 1 жовтня 1844 р. пострижений в мантію, 9 грудня 1845 р. висвячений у ієродиякона, 17 квітня 1848 р. - в ієромона. Виконував послух на кліросі, займався церковним живописом. 8 жовтня 1849 р. вибув з Оптиної Пустелі до Малоярославецького Миколаївського Чорноострівського монастиря, де вступив на посаду скарбника, але через хворобу був звільнений від цього послуху 3 квітня 1851 р. і повернуто до братства Оптиної Пустелі. 2 березня 1855 р. через хворобу відрахований зі штату монастиря. У 1869 р. о. Гавриїл влаштував жіночу громаду в маєтку вдови підполковника Олександри Євгенівни Білокопытової – сільце Петропавлівському Мосальського повіту Калузької губернії (згодом – Казанський Білокопитівський монастир) та керував нею до смерті. - 205, 244. Гаврило Іванович – живописець із міста Зубцова Тверської губернії. Розписував дзвіницю скиту зі святою брамою. - 82. Гагарін Іван Сергійович, князь – дипломат, публіцист, член ордена єзуїтів. 1814 † ​​1882. Здобувши хорошу освіту, недовго прослужив дипломатом і в 1843 р. залишив Росію. Оселившись у Парижі, він перейшов у католицтво і вступив до ордену єзуїтів. Влаштував у Парижі Слов'янську бібліотеку, видавав журнал «Досліди теології, філософії та історії». Написав книги, спрямовані проти Православ'я: «Розкольники, російська Церква та папа», «Чи може Росія окатоличена?» (обидві вийшли 1857 р. у Парижі французькою). У 1860-ті роки. кн. Гагарін вів полеміку з Ю. Ф. Самаріним, який випустив книгу «Єзуїти та їхні стосунки до Росії». - 263, 264. Геннадій – архімандрит, настоятель Боровського Пафнутієва монастиря. 1789 † 8 березня 1867. У світі Герасим Горнецький. Народився сім'ї причетника села Горнецького Новгородської губернії. У 1813 р. закінчив Новгородське духовне училище та семінарію і незабаром був посвячений у священика Власіївської церкви у Новгороді. Після смерті дружини у 1817 р. перейшов до Софійського Новгородського собору та був визначений учителем грецької та латинської мови у Софійське духовне училище. У 1819 р. призначений доглядачем Кирилівських училищ у Великому Кириловому монастирі. Тут же прийняв постриг з ім'ям Геннадія. У 1823 р. переведений законоучителем до Петербурзького комерційного училища. У 1833 р. зведений у сан архімандрита Рязанського Троїцького монастиря, а в 1837 р. переведений у Борівський Пафнутієв монастир. О. Геннадій керував обителью 30 років (з 1837 по 1867 рр.) і за цей час повністю упорядкував її та склав її опис. - 133. Георгій - Затворник Задонський. 1789 † 25 травня 1836. У світі Георгій Олексійович Машурін, у чернецтві Стратонік. Народився у Вологді, у дворянській родині. Служив у Лубенському гусарському та Казанському драгунському полках, залишив службу з чином поручика. 7 вересня 1818 р. вступив послушником до Задонської обителі. Через рік пішов у затвор і перебував у ньому 17 років, ведучи найсуворіше подвижницьке життя. Був таємно пострижений у чернецтво з ім'ям Стратоніка. Господь сподобив його дарів духовної поради та міркування, прозорливості. Георгій Задонський перебував у духовному спілкуванні з преп. Серафимом Саровським. У 1839 р. послушник Оптіної Пустелі Петро Олександрович Григоров (у чернецтві Порфирій) вперше видав листи самітника Георгія, і з того часу вони витримали ще два видання. Останнє з них: «Листи в Бозі спочиваючого Затворника Задонського Богородицького монастиря Георгія (Машуріна), з додаванням короткої звістки про життя його, складені з записок келійних, що жили при ньому. Зібрані Козельською Введенською Оптиною Пустелі ченцем Порфирієм Григоровим». 3-тє вид. М., 1850. - 68 Геронтій – ієромонах (згодом ігумен), настоятель Калузької Тихонової пустелі. 1800 † 6 липня 1857. У світі Георгій Васильєв походив з московського купецького роду. Перебував у Оптиній Пустелі з січня 1829 р., до братства визначений 5 липня 1830, пострижений у чернецтво 29 жовтня 1833 р., присвячений ієродиякону 14 вересня 1834 р., в ієромонаха – 24 червня 1836 р. Жив у . Визначений будівельником Тихонової пустелі у 1837 р., керував нею до смерті та відродив її. У його правління штати і доходи обителі збільшилися вдвічі, освячено два бокові вівтарі, збудовано трапезу і нову церкву в Тихоновій слободі. У 1847 р. о. Геронтій зведений у сан ігумена. Помер на Калузькому подвір'ї та похований у своїй пустелі. - 43, 44, 69. Глаголєв Іоанн Васильович – соборний протоієрей, благочинний міста Бєлєва. Благотворив Белевському Хрестовоздвиженському жіночому монастирю та перебував у дружньому спілкуванні зі старцями оо. Леонідом і особливо Макарієм. - 176. Глєбов Н.В. - Шурин старця Макарія. - 11. Глєбов П.М. - Неплемінник старця Макарія, дійсний статський радник, генерал-аудитор морського міністерства. - 11. Глібова Варвара Миколаївна – сестра старця Макарія. † грудень 1852. У 1814 р. вийшла заміж за орловського поміщика Н.В.Глєбова. Померла у Петербурзі від холери. - 8, 9, 11, 130. Говоров Олексій Васильович – син поміщика Лівенського повіту Орловської губернії. - 246, 247. Гоголь Микола Васильович - 20 березня 1809 21 лютого 1852. Все життя великого російського письменника, і особливо її друга половина, була перейнята духовними устремліннями. Релігійні настрої були властиві Гоголю ще у дитинстві та юності, але з початку 1840-х років. вони починають переважати у ньому. Живучи за кордоном, Гоголь ґрунтовно вивчив святоотцівську літературу, працював над книгою, що вийшла вже після його смерті під назвою «Роздуми про Божественну Літургію», випустив книгу «Вибрані місця з листування з друзями» (1847 р.), здійснив в 1848 р. Важливу роль його духовному розвитку зіграло знайомство зі старцями Оптиної Пустелі. Гоголь був там принаймні тричі: у червні 1850 і в червні та вересні 1851 р. Першу поїздку він здійснив з М. А. Максимовичем і пробув тоді в Оптиній три дні (а не три тижні, як мовиться в Життєписі старця Макарія). У цей приїзд він познайомився зі старцем Макарієм та ігуменом Мойсеєм. За усним переказом, що зберігався в Оптіній і переданий старцем Варсонофієм своїм духовним дітям, о. Макарій передчував прихід Гоголя. Письменник мав зі старцем духовну бесіду; поза сумнівом, йшлося і про «Вибрані місця» (у бібліотеці Оптиної Пустелі зберігався екземпляр книги з вкладеним у неї відгуком святителя Ігнатія (Брянчанінова), переписаним рукою старця Макарія). Тоді ж Гоголь познайомився з рясофорним послушником П.А.Григоровим (у чернецтві Порфирієм), видавцем листів Задонського самітника Георгія, що показав йому Оптіну. Вдруге Гоголь був у Оптиній Пустелі проїздом із півдня до Москви у червні 1851 р. – на один день. Він відстояв всеношну, Літургію та панахиду на могилі монаха Порфирія, який помер незадовго перед тим. Про це відвідування відомо з щоденникового запису єросхимонаха Євфимія (Трунова) від 2 червня 1851 р. У цей приїзд Гоголь також розмовляв зі старцем Макарієм, і той благословив його написання книги з географії Росії для юнацтва (задум не здійснився). Третій та останній раз Гоголь відвідав Оптіну Пустинь 23–25 вересня 1851 р. проїздом із Москви до Василівки на весілля сестри. Він заїхав до Оптіни, де мав бесіду зі старцем Макарієм, після чого несподівано для всіх повернувся до Москви. Існує переказ, переданий старцем Варсонофієм своїм духовним дітям, що Гоголь хотів залишитись у монастирі. - 196, 197. Голдобіна О.П. - Тітка старця Макарія. - 9, 11. Голіцин Августин Петрович, князь – письменник, публіцист. 1824 † 1875. Католик, жив у Парижі, писав переважно французькою мовою. Видав низку матеріалів з історії Росії. Відомий своїми полемічними творами, спрямованими проти Православної Церкви: «Чи вільна російська Церква?», «Греко-російська Церква» (обидві книги вийшли в Парижі 1861 р. французькою мовою). - 263, 264. Голубинський Дмитро Федорович професор Московської духовної академії. 19 травня 1832 23 листопада 1903. Син Ф.А. Голубінського. Закінчив Віфанську семінарію та Московську академію. У 1854 р. очолив у ній кафедру фізики та геометрії, а після її закриття в 1870 р. організував надштатну кафедру природничо-апологетики. В основу викладання Голубинським покладено думку, що вивчення природи має вестись у дусі віри. Весь його курс був поширеним фізико-телеологічним доказом Божого буття. Голубинським написано низку робіт апологетичного характеру. В особистому житті, за відгуками сучасників, являв собою зразок нещасливості та милосердя, був «ченцем у світі». - 168. Голубинський Федір Олександрович – протоієрей, професор Московської духовної академії, фундатор російської теїстичної філософії. 22 грудня 1794 † 22 серпня 1854. Народився в Костромі, в сім'ї псаломщика (згодом священика). Закінчив Костромську семінарію та викладав у ній, потім Московську духовну академію. У 1818 р. залишений при академії бакалавром, у 1824 р. призначений ординарним професором, у 1826 р. – цензором духовних книг. У 1827 р. одружився і прийняв священний сан, з 1829 р. вважався священиком у Москві, а служив безоплатно в Сергієвому Посаді. Зазнав у житті чимало скорбот – смерть дружини, двох братів та двох дітей. Його вплив на оточуючих був сприятливим: під його впливом зверталися до Бога закоренілі раціоналісти. Був відомий своєю широкою благодійністю. Помер у Костромі. Лекції, які Голубинський читав на кафедрі філософії, було видано слухачами після його смерті. Філософію Голубинський розглядав як систему знань про цілі природи зовнішньої та внутрішньої, а також про властивості Божих. Мета її – порушити, виховати та спрямувати любов людини до Божественної премудрості. Вся сфера філософії може бути названа опосередкованим одкровенням, але вона не може задовольнити всі пошуки людського духу. З різних частин філософії Голубинського надруковано «Умоглядну психологію» (М., 1871) і чотири випуски «Лекцій філософії» (М., 1884). - 70, 118, 124, 142, 145, 165, 167, 168, 170, 172. Григорій Сінаїт – преподобний, † близько 1346. Один із учителів та відновників ісихазму. Народився у 60-х роках XIII ст. у Малій Азії, у містечку Кукули поблизу м. Клазомен (сучасне село Келісмен), у сім'ї багатих та благочестивих батьків. Здобув гарну освіту як у галузі світських наук, так і в Св. Писанні. Був пострижений в чернечий образ на острові Кіпр безмовником, що жив там, потім пішов на Синайську гору і прийняв чернецтво. У пошуках безмовності подорожував до Єрусалиму і на острів Кріт, де був навчений розумного діяння і споглядання самітником старцем Арсенієм. Після цього він прибув на Афонську гору і оселився у скиту Магула, де прославився своїм високим життям та аскетичними навчаннями. Через загрозу захоплення Святої гори турками вирушив до Созополя, а звідти через Константинополь знову на Афон. Наприкінці життя пішов на гору Прихована і заснував там обитель за підтримки болгарського Царя Олександра. Автор 150 розділів про безмовність і молитву, включених до російського Добротолюбства. Йому належать також «Повчання ісихастам», 7 розділів аскетичного змісту, твір під назвою «Про безмовність і два види молитви». Вплинув життя і вчення преп. Ніла Сорського. Пам'ять 8 серпня - 27, 115, 163, 165, 166, 210, 268, 314, 320. Григорій Палама – святитель, архієпископ Фессалонікійський. 1296 † 1359. Народився у благородній та доброчесній сім'ї, здобув класичну освіту. Пострижений у чернецтво у Ватопедській лаврі на Афоні, також жив у тамтешній лаврі Св. Афанасія, у скиті Глосія і, після повернення з паломництва до Єрусалиму, – у келії св. Сави Сербського. На шляху до Єрусалиму висвячений у пресвітера у Фессалоніках. Був обраний ігуменом Афонського монастиря Есфігмен, але незабаром повернувся до лаври і виступив проти Варлаама Калабрійця, який відкидав вчення афонських ісихастів про розумну молитву та споглядання. Викриваючи Варлаама, св. Григорій на три роки переселився в Фессалоніки і створив низку творів з викладом богослов'я ісіхазму. Вони відіграли вирішальну роль у засудженні Варлаама як єретика на помісному соборі 1341 р., який проходив у Константинополі в присутності Патріарха Іоанна XIV, що під впливом Варлаама та єретика Григорія Акіндіна. Хоча св. Григорій був проголошений учителем благочестя, а його вчення визнано православним, через особисту помсту Патріарха він був кинутий у в'язницю в 1345 р., звідки звільнений Імператором Іоанном VI Кантакузеном в 1347 р. Новий Патріарх І. на Афоні та на острові Лемнос. На новому соборі в Константинополі в 1351 р. своїми догматичними творами викрив католицький характер брехні варлаамітів, яку захищав Никифор Григора. Незабаром був захоплений у полон турками та звільнений через рік за викуп болгарами. Перестався, за переказами, 14 листопада, сам передбачивши свою смерть. Його останніми словами були: "У гірська, в гірська". Преп.Григорій мав дар чудотворення: здійснив безліч зцілень, що відбувалися і від дотику до його вбрання, силою свого благословення наповнив судини оливи і зробив плідними олійні дерева. Святий відомий своєю головною ідеєю про можливість ведення Бога як нетварної енергії, причому Він залишається непізнаним по суті та пов'язаною з цим концепцією Фаворського світла. Преп.Григорію належать 64 гомілії, аскетичні твори, вміщені в російському Добротолюбії, богословські, історичні роботи, праці з природознавства. Проти католиків він написав твір про походження Св. Духа від одного Отця. Мощі св.Григорія знаходилися в соборному храмі солунської митрополії, після пожежі, що була там у 1890 р., знайдено главу преподобного та кістки. Пам'ять 23 листопада та у другий Тиждень Великого Посту. - 27, 115, 166, 167. Григорій – митрополит Санкт-Петербурзький та Новгородський. У світі Григорій Петрович Постніков. 1774 † 17 липня 1860. Народився в селі Михайлівському Нікітського повіту Московської губернії в сім'ї диякона. Навчався у Перервінській та Трійце-Сергіївській семінаріях та Петербурзькій духовній академії, в якій з 1814 р. залишений бакалавром. Цього ж року пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха. У 1816 р. призначений інспектором Петербурзької академії, далі послідовно був її професором та ректором. У 1817 р. зведений у сан архімандрита та призначений настоятелем Волоколамського Йосипового монастиря. У 1822 р. хіротонізований на єпископа Ревельського, вікарія С.-Петербурзької єпархії. З 1825 (або 1826) р. єпископ Калузький та Боровський. З 1828 р. архієпископ Рязанський та Зарайський. З 1829 р. член Св. Синоду. З 1829 (або 1831) р. архієпископ Тверський та Кашинський. З 1848 р. архієпископ Казанський та Свіязький. У 1856 р. зведений у сан митрополита та призначений на Новгородську та С.-Петербурзьку кафедру. Помер у Петербурзі та похований під вівтарем Свято-Духівської церкви Олександро-Невської лаври. У студентські роки преосв. Григорій був улюбленим учнем митрополита Московського Філарета, а згодом став його однодумцем, прихильником у питанні користі перекладу російською мовою книг Св. Письма. Твердий ревнитель Православ'я, в особистому житті суворий аскет, преосв. Григорій вів енергійну боротьбу з розколом та місіонерську роботу серед інородців. - 68, 139. Григорій – архієпископ Калузький та Боровський. 14 травня 1807 † 13 квітня 1881. У світі Микола Васильович Міткевич. Народився у селі Жукові Чернігівської єпархії та повіту, у родині священика. Навчався у Чернігівському духовному училищі та семінарії. Після закінчення Київської духовної академії визначено у ній бакалавром. У 1831 р. пострижений у чернецтво в Києво-Братському монастирі, цього ж року посвячений у ієродиякона та ієромонаха, наступного року зарахований до Києво-Печерської лаври, в 1836 р. зведений у сан архімандрита. Далі о. Григорій обіймав посади інспектора Казанської духовної семінарії, інспектора Київської академії, настоятеля Києво-Братського монастиря, ректора Ярославської духовної семінарії, настоятеля Угличського Олексіївського монастиря, ректора Казанської духовної академії. У 1851 р. хіротонізований на єпископа Калузького, в 1869 р. зведений на сан архієпископа; керував своєю паствою 29 років. При ньому було явлено 1868 р. Козельсько-Охтирська ікона Божої Матері. Приватне життя преосв. Григорія нагадувала життя давніх пустельників. Помер він у день Великодня. - 68, 138, 161, 162, 164, 205, 270, 277, 293. Гришаєва Євдокія. - 303, 304, 305. Давид – св. пророк і псалмоспівець, цар ізраїльський. Імовірно, 1085 до Р.Х. † 1015 до Р.Х. Пам'ять у Тиждень після Різдва Христового. - 59, 90, Дамаскін – єпископ Тульський та Білевський. 1778 † 31 липня 1855. У світі Дмитро Россов. Народився в Тверській губернії в сім'ї диякона, за походженням малорос. Навчався у Троїцькій лаврській та Віфанській семінаріях, викладав у Перервінській. У 1809 р. пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона і призначений проповідником до Московської духовної академії. У 1810 р. висвячений на ієромонаха, у 1812 р. зарахований до соборних ієромонах Олександро-Невської лаври. З 1814 р. архімандрит Серпухівського Висоцького монастиря. У 1816 р. переведений спочатку до Петербурга, потім у московський Данилів монастир, потім визначений настоятелем Троїце-Сергієвої пустелі під Петербургом. У 1819 р. переведений у Новгородський Юр'єв монастир. У цьому року хіротонізований на єпископа Старорусского, вікарія Новгородської єпархії, якої тимчасово і керував 1821 р. З 1821 р. єпископ Тульський і Белевский. На Тульській кафедрі прослужив 30 років. У 1850 р. зведений у сан архієпископа і призначений до Петрозаводська, але, на прохання, звільнений на спокій. У 1851 р. отримав в управління Белевську Введенську Жабинську пустель Тульської єпархії, де й помер. - 157. Данило – ієромонах, згодом архімандрит, інспектор Київської духовної академії. 1810 † 17 червня 1855. У світі Дмитро Мусатов, син священика Орловської єпархії. Закінчив Орловську духовну семінарію та Петербурзьку духовну академію. Призначений до Калузької семінарії інспектором та професором філософських наук. Складався у духовному спілкуванні з Оптинськими старцями оо. Макарієм та Антонієм (був духовним сином останнього). У 1840 р. пострижений у чернецтво, присвячений ієродиякону та ієромонаху. У 1847–1852 pp. викладав у Київській духовній академії. У 1850 р. зведений у сан архімандрита. У 1852 р. призначений ректором Катеринославської духовної семінарії. Помер майже раптово від холери. О.Данило представляв собою втілений образ вченого ченця-аскета, був чудовим проповідником. - 131. Даша – племінниця схімонахіні Анатолії (Трунової). - 193, 194. Делянов Давид Іванович – генерал-майор, герой Великої Вітчизняної війни 1812 року. Вступив на службу в 1773 р., зроблений генерал-майори в 1813 р. Пожалований на дворянське гідність в 1829 р. Був господарем села Залізники після його продажу батьком старця Макарія. Похований у Калузькому Лаврентії монастирі. - 7. Д-ея (Досифея) – ігуменія, настоятелька Казанського Богородичного монастиря, † 1865. У світі Верьовкіна, родом із дворян. Пострижена в чернецтво в Тихвінській пустелі Курської єпархії. У 1827 р. зроблена в ігуменії Тверського Христоріздвяного монастиря. У 1849 р. переведена в настоятельки Казанського монастиря. При ній були влаштовані пневматичні печі в місцевому соборі, піднятий іконостас у Микільському соборі, збільшено голову на дзвіниці та позолочено голову, хрест та яблуко. У 1851 р. м. Досифея нагороджена золотим наперсним хрестом. У 1863 р. вона представила проект на будівництво в монастирі кам'яного двоповерхового корпусу з церквою в ім'я св.Софії, загальною трапезою та лікарнею в ньому, але за її смертю проект не було здійснено. - 195. Димитрій – великомученик Солунський. † близько 306. Пам'ять 26 жовтня. - 68. Димитрій – святитель Ростовський. Грудень 1651 † 28 жовтня 1709. У світі Данило Савич Туптало. Народився у містечку Макарів, неподалік Києва. Його батько був сотником та ктитором київської Кирилівської обителі. Закінчив Київське Братське училище. На 18 році життя оселився в Кирилівському монастирі, де у 1668 р. пострижений у чернецтво. На Благовіщення 1669 р. висвячений у сан ієродиякона. У 1675 р. архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем був присвячений ієромонаху. Близько двох років служив на його запрошення проповідником у соборному та інших храмах Чернігівської єпархії та незабаром став відомий завдяки своєму красномовству. У 1677 р. вирушив у Новодворський монастир, Литву. Дорогою проповідував у Вільні, Слуцьку, Братському Преображенському монастирі. У 1679 р. прибув Батурин і оселився в Миколаївському Крупицькому монастирі. Тут він подвизався в пості, молитві та читанні душекорисних книг. У 1681 р. архієпископом Лазарем Барановичем поставлений на ігумена Максаковського Преображенського монастиря поблизу нар. Десни, 1682 р. призначений митрополитом Ростовським. На цій кафедрі він став відомий своєю духовно-просвітницькою діяльністю: дбав про церковний благоустрій та благочестя пастирів, заснував при архієрейському будинку училище, де займалося близько 200 учнів, боровся з розколом та сприяв вивченню Біблії. Відрізнявся лагідністю, мудрістю та милосердям. У 1705 р. було завершено роботу святителя над Четьими Мінеями. За два з половиною роки до смерті склав духовний заповіт, у якому оголосив своєму другові митр. Стефану Яворському бажання бути похованим у Спасо-Яковлівському монастирі. Перестав стоячи на колінах, у положенні того, хто молився, у вечір перед тим попрощавшись зі своїми учнями. У 1752 р. відкрито мощі святителя, в 1757 р. він зарахований до лику святих. Св. Димитрій уславився як церковний письменник. Йому належать такі твори: «Зерцало православного сповідання» і «Розшук про розкольницьку Бринську віру», «Внутрішня людина в кліті серця свого усамітнена поучаюча і моляча в таємниці», «Поклоніння Св. Трійці», «Духовні псалми або піснеспіви», « «Літопис, присудок діяння від початку миробуття до Різдва Христового», близько 100 повчань, кілька духовних драм, з яких найзнаменитіша – «Різдвяна». Пам'ять 21 вересня. - 30, 213. Дометій – чернець Оптиної Пустелі. 1828 † 12 квітня 1880. У світі Дмитро Васильович Казанцев. З новосільських міщан. До братства визначено надштатним до відкриття особливої вакансії 9 жовтня 1856 р., але в послушницьку вакансію – 7 жовтня 1857 р. Рясофором накритий 16 лютого 1859 р., в чернецтво пострижений 28 серпня 1866 р. Нес послуху при монах та готелем. - 292, 308. Дорофій – преподобний, авво. Кінець VI ст. † 620. Народився на околицях Аскалона в Сирії, був достатньою людиною. Ранню молодість провів у вивченні світських наук і розвинув дар слова. Користувався настановами свв. Варсонофія Великого та Іоанна Пророка і під керівництвом останнього прийняв чернецтво в обителі преп. авви Серіда, де ніс слухняність у дивноприймальниці і був начальником лікарні. Його учнем став преп. Досифей. Після смерті св. Іоанна перейшов настоятелем до іншого монастиря. До нашого часу дійшли 30 подвижницьких слів, кілька послань та 21 аскетичне настанова преподобного, витяги з яких вміщені в російській Добротолюбії. У його записі відомі повчання препп. Зосима, Варсонофія Великого та Іоанна Пророка. Добре знав Св. Писання та творіння св. отців. Пам'ять 5 липня - 21, 88, 92, 94, 121, 122, 125, 179, 207, 213, 262. Досифей єпископ Орловський. 1751 † 16 червня 1827. У світі Ільїн. Освіту здобув у духовному училищі та Орловській семінарії, після закінчення її був у ній викладачем, префектом та ректором. У 1788 р. пострижений у чернецтво. З 1793 - архімандрит Сергієвої пустелі і присутній духовної консисторії. У 1795 р. хіротонізований на єпископа Старорусского. З 1798 р. – єпископ Орловський. У 1817 р. звільнений на спокій із призначенням керуючим Трубчевським Спаським Чолонський монастирем, де й помер. Преосв. Досифей дбав про освіту дітей духівництва, влаштовував училища, оновлював брянські монастирі. Відрізнявся крутою вдачею. - 24, 25, 28. Досифей – архімандрит, настоятель Оптіної Пустелі. 1827 † 31 березня 1900. Ілля Никифорович Силаєв. З щігрівських міщан. Вступив у братство Оптиної Пустелі 4 липня 1851 р., пострижений в мантію 9 серпня 1858 р., присвячений ієродиякону 16 червня 1863 р., в ієромонаха – 7 вересня 1869 р. У 1878 р. призначений настоятелем Мещовського Георгія. 9 травня 1883 р. зведений у сан ігумена. З 6 листопада виконував обов'язки благочинного монастирів Калузької єпархії. Зведений у сан архімандрита 7 квітня 1894 року. З 30 вересня 1894 року по серпень 1899 р. – настоятель Оптіної Пустелі. За нього було виплачено борги обителі. Похований у Казанському соборі Оптиної Пустелі. - 93, 103, 114, 196. Дунаєв Іван Опанасович – селянин. - 302. Дунаєв Іван Іванович - селянин, син І. А. Дунаєва. - 302. Євдокія – черниця Вяземського монастиря у Смоленській губернії. Смирнова. - 301. Євлампій – архієпископ Вологодський та Великоустюзький. † 12 березня 1862. У світі Петро Микитович П'ятницький. Народився у сім'ї священика Ярославської єпархії. Навчався в Ярославській семінарії та Московській духовній академії, де був залишений бакалавром. У 1822 р. пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха. У 1826 р. зведений у сан архімандрита та призначений настоятелем Дмитрівського Борисоглібського монастиря. З 1830 р. – настоятель Московського Знам'янського монастиря, з 1831 р. – настоятель Можайського Різдво-Богородичного Лужецького монастиря. Усі ці роки о. Євлампій послідовно складався бібліотекарем, інспектором та професором Академії. З 1831 р. – ректор Віфанської семінарії. У 1834 р. хіротонізований на єпископа Єкатеринбурзького, вікарія Пермської єпархії. З 1840 р. єпископ Орловський та Севський, у 1844 – 1852 рр. – єпископ Вологодський та Устюзький. У 1852 р. зведений у сан архієпископа Тобольського та Сибірського. У 1856 р. звільнений на спокій у Свіязький Успенський монастир Казанської єпархії, де помер і похований. Преосв. Євлампій відрізнявся винятковою добротою і постницьким і благочестивим життям. - 157. Євстаф'єва Ганна – селянка. - 304, 305. Єлисавета – послушниця Севського Троїцького монастиря. - 256, 257. Єфрем Сирін – преподобний. Початок IV ст. † близько 372. Народився в Нізібії, у північно-східній частині Месопотамії, у сім'ї землеробів. У дитинстві з ним було диво, що вказувало на його долю, – у видінні відкрито, що його мовою виросло виноградне дерево, що поширилося по всій землі. В юності пішов у гори Синджар і вів пустельницьке життя під керівництвом св. Якова Низібійського, разом з яким був присутнім на I Вселенському Соборі (325 р.) Близько 12 років вивчав Св. Писання, користуючись повчаннями св. Якова. Після його смерті вирушив через Аміду до Едеси, де вступив до пустельницької обителі. Тут старцю св. Єфрема було видіння Ангела, що вклав сувій із письменами в уста преподобного. Після цього св. Єфрем почав писати тлумачення на П'ятикнижжя Мойсея, став відомий серед ченців і мирян як наставник благочестя, викриваючи маніхеїв, маркіонітів, аріан та вчення Вардесана. Він склав кілька догматико-полемічних піснеспівів проти цих єретиків, а також проти савеліан, аудій та євхітів. Зібрав учнів та заснував Єдеське училище. Відвідав Нітрійську гору та Кесарію Каппадокійську, де познайомився зі св. Василем Великим, який висвятив його під диякона і чудовим чином навчив грецькій мові, накривши епітрахіллю. Після повернення св. Єфрем надав допомогу жителям Едеси, які страждали від голоду, і незабаром перестав, залишивши заповіт. Преподобний здійснив численні чудеса: зцілив біснуватого аріаніна, воскресив мертвого юнака, покараного за зухвалість. Св. Єфрем шанується як учитель, отець Церкви та великий подвижник. Йому належать близько 1000 творів, у тому числі тлумачення на всі книги Св. Письма, духовно-моральні твори, що містять проповідь покаяння, догматичні праці у віршованій формі та молитви, з яких найбільш відомі великопісна «Господи і Владико живота мого...», «Господь непристойна...». Писав сирійською мовою, знав давньоєврейську. Частина робіт дійшла до нас у грецькому перекладі. З благоговінням відгукуються про нього св. Григорій Ніський, блаж. Ієронім та інші св.отці. Пам'ять 28 січня. - 125. Єфрем – ієросхимонах, духівник Калузької Тихонової пустелі. 1807 † 25 червня 1884. У світі Іоанн, у схимі Іоанн. Батьки його були дворовими людьми ярославського поміщика, потім відкупилися та переїхали до міста Чернь, де батько зайнявся торгівлею. Іоанн таємно від сім'ї пішов спочатку до Білобережської, а потім до Оптіни Пустині, де став келійником старця Леоніда. 1829 р. пострижений у чернецтво. У 1837 разом із о. Терентієм, також учнем старця, перейшов у Калузьку Тихонову пустель. 19 липня 1839 р. пострижений в мантію, в 1840 р. висвячений на ієромонаха. Під час тяжкої хвороби пострижений у схиму старцем Леонідом. Після цього на деякий час мав покинути Тихонову пустель і виконував обов'язки скарбника в Малоярославецькому та Мещівському монастирях, а потім жив з архієпископом Калузьким Григорієм як його духовник у С.-Петербурзі. Після повернення Тихонову пустель чимало сприяв її процвітання, залучивши до неї симпатії столичного купецтва. У 1867 р. о. Єфрем був призначений духовником обителі та перебував на цій посаді до смерті. Він був свідком багатьох чудес, що відбувалися від мощів преп. Тихона Калузького і став початковим упорядником книги про нього. За чотири роки до смерті о. Єфрем влаштував за кілька верст від обителі келійку з Розп'яттям, де часто усамітнювався. Господь сподобив його благодатних дарів поради, зцілення недуг та прозріння у майбутнє. - 117. Загрязькі - дворяни. - 186. Зайцева Ганна Антонівна – дружина станційного наглядача поблизу міста Орла. - 303. Зосима – преподобний, 523. Пам'ять 4 квітня. - 262. Яків – апостол, брат Господній за тілом, † близько 63. Син правий. Йосипа Обручника від його першої дружини Саломії, племінниці прор. Захарії, отця Іоанна Предтечі. Пам'ять 23 жовтня. - 48. Яків – архієпископ Нижегородський та Арзамаський. 4 квітня 1792 † 20 травня 1850. У світі Йосип Іванович Вечірков. Народився в слободі Серебрянськи Новооскольського повіту Курської губернії в сім'ї диякона. Закінчив Білгородську семінарію та Петербурзьку духовну академію. У 1819 р. пострижений у чернецтво і висвячений на ієромонаха. Був інспектором та ректором Орловської семінарії, ректором Севських духовних училищ та Катеринославської семінарії. У 1827 р. призначений настоятелем Бізюкова монастиря і зведений у сан архімандрита. У 1832 р. в Казанському соборі Петербурга хіротонізований на єпископа Саратовського і Царицинського. У 1847 р. переміщений до Нижнього Новгорода. У 1849 р. зведений у сан архієпископа, цього ж року викликаний до Петербурга для присутності у Св. Синоді, але захворів там горловою сухотою і помер. Похований у Федорівській церкві Олександро-Невської лаври. Високопреосв. Яків був чудовою особистістю, полум'яним учителем віри та борцем проти розколу, гарячим молитовником, великим постником та подвижником. З юних років він дуже любив природу, у роки викладання займався археологією та історією. Будучи архіпастирем, він віддав усі сили на боротьбу з розколом і досяг у цій справі небувалих результатів: їм повернуто до лона Православ'я близько 20 тисяч розкольників. Досягнув цього преосв. Яків частково завдяки відмінному знанню стародруків та відвідуванню найвіддаленіших розкольницьких скитів Саратовської єпархії, але найбільше прикладом свого особистого бездоганного життя. Значних успіхів досяг він у справі звернення інородців. Преосв. Яків був блискучим проповідником, багато уваги приділяв утворенню юнацтва, спорудженню храмів, благодійній діяльності. Як у Саратові, і у Нижньому Новгороді вся паства гаряче любила свого владику. - 202. Іванов Олексій Миколайович – молодший брат старця Макарія. 8 грудня 1789 † 18 лютого 1840. - 8, 9, 10, 11, 15. Іванов Микола Михайлович - батько старця Макарія. † 17 березня 1806. - 7, 9, 10, 277. Иванов Павел Николаевич – младший брат старца Макария. † 1831. - 8, 9, 11. Іванов Петро Миколайович – молодший брат старця Макарія. - 8, 9. Іванова Єлизавета Олексіївна – мати старця Макарія. † 21 січня 1797 року. Уроджена Ємельянова. - 7, 8, 9. Іванов – батьки старця Макарія. - 8. Ігнатій – новий преподобномученик Афонський, † 8 жовтня 1814 року. У світі Іоанн. Народився у болгарському селищі Ескі-Загра Тернівської єпархії. В юності чудово вивчив слов'янську мову і для подальшої освіти в науках пішов до Рильського болгарського монастиря, де прожив 6 років. Коли він повернувся на батьківщину, турки розорили його сім'ю: батька обезголовили, а мати та сестер силою змусили прийняти мусульманство. Іоанн утік спочатку в Бухарест, де зблизився з Євфимієм, майбутнім преподобномучеником, а потім на Афон. По дорозі обидва примушені погрозами турків зреклися Христа. На Афоні Іоанн жив спочатку у Григоріаті, потім у скиту Св.Анни та Кавсокалівському скиту і, нарешті, дізнавшись про мученицьку кончину свого друга Євфимія, вирушив у скит Св. Предтечі до його духовника ієромонаха Никифора, де почав подвизатися, також готуючись до мучеництва. О. Никифор постриг його в ангельський образ з ім'ям Ігнатія і дав у супутники старця Григорія, який супроводжував страждання і св. Євфімія. Прибувши до Константинополя, Ігнатій долучився Св.Таїн, одягнувся в турецьку одежу і вирушив у Оттоманську Порту. Там він сміливо сповідав Христа, за що був три дні жорстоко мученим у в'язниці, а потім задушений і повішений на дереві у місці Пармаккапі. Тіло його було викуплено у турків і разом із тілом св. Євфимія відвезено на Афон і покладено у новоствореному храмі за келії духівника Никифора. Від скуфії св. Ігнатія сталися зцілення божевільного розумом і розслабленого. Чесна глава його перебуває у російської обителі Св. великомученика Пантелеимона. Пам'ять 20 жовтня та 1 травня. - 74. Ігнатій – святитель, єпископ Чорноморський та Кавказький, подвижник та духовний письменник. 6 лютого 1807 † 30 квітня 1867. У світі Димитрій Олександрович Брянчанінов. Народився у селі Покровське, у родовому маєтку батька, Грязовецького повіту Вологодської губернії. Старовинне дворянське прізвище Брянчанинових походило від боярина Михайла Брянка, який загинув у Куликівській битві. У св. хрещенні Димитрія назвали ім'ям шанованого місцевого святого Димитрія Прилуцького. Початкову освіту здобув удома і з волі батька вступив до Головного інженерного училища в С.-Петербурзі, яке блискуче закінчив у 1826 р. Мав успіх у світському суспільстві та широке коло художніх та літературних знайомств, але набагато сильніше прагнення – до духовного життя. Живучи в Петербурзі, він перебував під духовним керівництвом ченців Валаамського подвір'я, а потім разом зі своїм другом М. Чихачовим - під керівництвом ченців Олександро-Невської лаври, послідовників старців оо. Феодора та Леоніда (Наголкіна). Вже тоді він вів подвижницьке життя, сповідався і причащався щонеділі. У 1827 р., внаслідок важкої хвороби, отримавши відставку з образом поручика, вступив послушником до Олександро-Свірського монастиря, де жив тоді старець Леонід, і ніс послух на кухарі. Але незабаром для нього Божим промислом почався довгий період поневірянь по різних монастирях: він жив у Площанській Богородицькій, Білобережській та Введенській Оптиній пустелях, деякий час був удома, потім у Кирило-Новоозерському монастирі, Вологді (де зблизився з преосв. Діонісієвому монастирі. У 1831 р. у Вологді преосв. Стефаном, єпископом Вологодським, пострижений у мантію, висвячений на ієродиякона та ієромонаха і тимчасово залишений при архієрейському будинку. Наступного року призначено будівельником Григорія-Пельшемського Лопотова Богородицького монастиря, який оновив та упорядкував. У 1833 р. зведений у сан ігумена. Цього ж року Імператор Микола I викликав його до себе в С.-Петербург і особисто доручив керувати Трійце-Сергієвою пустелею, розташованою поблизу столиці. У 1834 р. о. Ігнатій зведений у сан архімандрита. У Троїце-Сергієвій пустелі він оновив і відновив храми та корпуси, стежив за благочинням братії та дотриманням статуту; зазнав чимало скорбот при вирішенні господарських питань. При цьому він вів напружене духовне життя, невпинно творив Ісусову молитву і розмовляв з численними відвідувачами монастиря. Виснажений скорботами та хворобами, о. Ігнатій випросив собі відпустки. Один із них, у 1847 р., він провів у Миколо-Бабаївському монастирі Костромської єпархії, а інший, у 1856 р., – у Введенській Оптиній Пустелі. Настоятелем Сергієвої пустелі о. Ігнатій пробув майже 24 роки та залишив її у квітучому стані: вона прикрасилася трьома новими храмами. Тут було написано більшість його духовних творів. У 1857 р. архімандрит Ігнатій хіротонізований на єпископа Кавказького та Чорноморського. Своєю єпархією він керував 4 роки і за цей час упорядкував справи Духовної консисторії, дбав про складання статуту для навчальних закладів, перед селянською реформою розіслав 2 звернення, що викладають євангельський погляд на це питання, за що піддався наклепницьким нападкам Герцена в його журналі «Коло. На Кавказі свт. Ігнатій продовжував писання духовних творів, тут було створено найзнаменитіші його твори. У 1861 р. свт. Ігнатій через хворобу був звільнений на його прохання на спокій у Миколо-Бабаєвський монастир. За роки перебування там він покращив матеріальне становище обителі, відремонтував будівлі та збудував храм на честь Іверської ікони Божої Матері. Займався також святитель переглядом та доповненням своїх творів та 4 томи їх підготував до друку. Помер преосв. Ігнатій після тривалої хвороби у Тиждень Жен-мироносиць і був похований у монастирському храмі свт. Іоанна Золотоуста та викл. Сергія. Свт. Ігнатій – одне із видатних російських духовних письменників, які розкривають шлях до порятунку у світі, новий наставник чернецтва. Йому належать численні праці, з яких найбільш відомі: «Аскетичні досліди», «Аскетична проповідь», «Слово про смерть», «Принесення сучасному чернецтві», «Про бачення духів», «Про порятунок і християнську досконалість», «Про чудеса і знамення», «Отечник». Відомо понад 800 листів преосв. Ігнатія. Святитель полягав у духовному спілкуванні та листуванні зі свт. Філаретом Московським та митрополитом Філаретом Київським, архієпископом Софонією Туркестанським, архімандритом Фотієм (Спаським), багатьма іншими духовними та світськими особами. Після своєї смерті він був деяким людям у чудовому світлі, що супроводжувався ангельською піснею, яка згодом стала тропарем святителю. Господь сподобив його дарів пророцтва, духовного міркування, тлумачення Писань і чудотворення. Зарахований до лику святих у 1988 р. Мощі його спочивають у Спаському храмі Ярославського Товгського Введенського монастиря. Пам'ять 30 квітня. - 30, 112. Ігнатій – архієпископ Воронезький та Задонський. 5 серпня 1791 † 20 січня 1850. У світі Матвій Опанасович Семенов. Народився у селі Покшеньге Пінезького повіту Архангельської губернії у родині паламаря. Після закінчення семінарії викладав у Архангельському повітовому училищі та духовній семінарії іноземні мови. У 1820 р. був пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха. У 1821 р. зведений у сан ігумена та призначений настоятелем Миколаївського Корельського монастиря, а потім викладачем грецької мови та бібліотекарем С.-Петербурзької академії. У 1822 р. зведений у сан архімандрита і за рік призначений ректором Новгородської семінарії. У 1828 р. хіротонізований на єпископа Старорусского, вікарія Новгородської єпархії. Цього ж року призначено на Олонецьку кафедру, де працював 14 років, ведучи енергійну боротьбу з розколом. У 1835 р. зведений у сан архієпископа. У 1842 р. призначений до Донської єпархії, де служив 4 роки, також викорінюючи розкол. У 1847 р. призначений на Воронезьку кафедру, але з 1848 р. жив у Петербурзі для присутності у Св. Синоді. Там і помер, похований у Олександро-Невській лаврі. - 68. Ієрофей – Патріарх Олександрійський. Мається на увазі або Патріарх Ієрофей I, який очолював Олександрійську Церкву в 1825-1846 рр.., або Патріарх Ієрофей II, який очолював її в 1847-1859 рр.. - 68. Іларіон – самітник Троєкуровський. 1764 † 5 листопада 1853. З родини селянина села Заньки Раненбурзького повіту Рязанської губернії. У дитинстві бував на прощі у Києві та Трійце-Сергієвій лаврі, рано почав подвижничати. Був одружений, але прикинувся паралельним, щоб жити у шлюбі як поза шлюбом. Двадцяти років пішов мандрувати, мешкав спочатку в монастирі, а потім оселився неподалік села Головинщини, у Воловому яру. Тут він викопав кілька печер і почав вести суворе подвижницьке життя: суворо постив, залишаючись тижнями без їжі, носив вериги і сорочку з мідного дроту. По людському лихослів'ю було піддано церковної епітимії. 50-ти років переселився в будинок до поміщика Троєкурова, де провів життя. Туди до нього приходили відвідувачі, багатьом із яких він давав відповіді через келійників. Перебував у духовному спілкуванні з Іоанном, самітником Сезеновським. За порадою старця Іларіона вступив до Оптіни Пустинь Олександр Михайлович Гренков – майбутній старець Амвросій. - 68. Іларіон - Саровський ієромонах. 1771 † 12 листопада 1841. Учень Валаамського ігумена Назарія. Народився Петербурзі. Пострижений у чернецтво у Валаамському монастирі в 1797 р. був спільним духовником братії Саровської пустелі. Відомий чистотою свого життя та даром втішної бесіди. - 68. Іларіон - Оптинський старець, єросхимонах. 8 квітня 1805 † 18 вересня 1873 року. У світі Родіон Микитович Пономарьов. Народився у Великодню ніч у родині кравця Ключі Новохоперського повіту Воронезької губернії. У юності Родіон двічі мандрував до Київських святинь, три роки працював у Москві. У 1828 р. сім'я переїхала до Саратова. Там Родіон прожив 9 років і успішно вів боротьбу проти розколу, який наповнював край. У 1838 р. об'їздив безліч російських монастирів. 13 березня 1839 р. вступив до Оптіни Пустинь. До братства визначено 26 лютого 1843 р. Старець Макарій, ставши в 1841 р. скитоначальником, обрав його собі в келійники. Крім того, він ніс послух садове, трапезне, займався лікуванням братії. Пострижений у чернецтво 13 серпня 1849 р. 10 лютого 1853 р. висвячений на ієродиякона, 21 квітня 1857 р. на ієромонаха. Після смерті старця Макарія о. Іларіон прийняв у керівництво деяких найближчих дітей старця. 8 квітня 1863 р. затверджений духовником братії, а також виконував обов'язки скитоначальника. Наприкінці 1860-х років. о. Іларіону пропонували настій у різних монастирях, але він від цього ухилився. Все життя старець мав слабке здоров'я і особливо багато хворів в останні роки (у нього була водянка), але переносив страждання з рідкісним терпінням і смиренністю. 9 березня 1872 р. пострижений у схиму із збереженням колишнього імені. Похований за вівтарем Введенського собору Оптиної Пустелі. О. Іларіон отримав від Бога дар духовної поради та міркування. Серед його чад було багато черниць, що належать до Оптіної жіночих обителів. - 44, 54,78, 79, 80, 111, 113, 114, 129, 159, 177, 188, 201, 244, 252, 260. Іларіон - Оптинський схимонах, в чернецтві Іоаннікій. 1775(6) † 6(5) вересня 1860. У світі Іларіон Родіонов. Із курских міщан. До братства визначено 13 листопада 1821 р., в чернецтво пострижений 13 лютого 1826 р. Був паламарем, а також виконував інші послухи. У 1843 р. на його прохання звільнений до Смоленської єпархії в братство Надбрамної Одигітріївської церкви. 31 липня 1844 р. надійшов назад в Оптіну Пустинь і за старістю виключений з монастирського штату. 14 грудня 1857 р. пострижений у схиму з ім'ям Іларіона. - 282. Іларіон – рясофорний чернець Оптинського скиту, † 5 березня 1850. У світі Іван Козьмін Козлов. З московських купців був багатий, мав сім'ю, дітей. У 1812 р. втратив надбання, потім овдовів. У 1836 р. прибув Оптину, в 1837 р. пострижений в чернецтво. Доставляв обителі щедрі благотворення через знайомих купців. З 1845 р. слабшав силами і зором, 1848 р. втратив пам'ять, але усну молитву не залишав до смерті. Помер, маючи від народження, за його словами, понад 100 років, за паперами – 96 років. - 70. Іліодор – архієпископ Курський та Білгородський, † 5 листопада 1860. У світі Іоанн Борисович Чистяков. Народився у селі Воскресенському Жиздринського повіту Калузької губернії у священика. Навчався у Калузької семінарії та Московській духовній академії. У 1820 р. визначений інспектором та професором Костромської семінарії та пострижений у чернецтво. У 1821 р. висвячений на ієродиякона та ієромонаха. У 1822 р. призначений інспектором Московської семінарії, у 1823 – ректором Рязанської та визначений соборним ієромонахом при Московському Донському монастирі. З 1824 р. – ігумен Рязанського Богословського монастиря. У 1825 р. переведений настоятелем до Рязанського Свято-Троїцького монастиря і зведений у сан архімандрита. З 1827 - настоятель Новгородського Антонієва монастиря. У 1832 р. хіротонізований на єпископа Курського, в 1844 р. зведений на сан архієпископа. У 1845 р. керував Білгородським Троїцьким монастирем. З 1847 р. член секретної комісії у справах про розкольників та відступників від Православ'я. У 1860 р. звільнений на спокій до Білгородського Троїцького монастиря, де й помер. Похований під Троїцьким собором Білгорода. За відгуками сучасників, преосв. Іліодор відрізнявся зайвою ревнощами та жорсткістю у боротьбі з розколом. - 130, 157. Ілля – св. пророк. Пам'ять 20 липня. - 126. Інокентій – єпископ Пензенський та Саратовський. 30 травня 1784 † 10 жовтня 1819. Іларіон Дмитрович Єгоров. Народився Павловському Посаді Московської губернії у ній церковного причетника. Закінчив Перервінську семінарію, де за особливу скромність отримав прізвище Смирнов, та лаврську семінарію, де потім був визначений учителем та префектом. У 1809 р. пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха у Свято-Троїцькій Сергієвій лаврі. У 1810 р. поставлений ігуменом Угрешського, а потім Знам'янського монастиря, в 1812 р. викликаний в Петербурзьку духовну академію бакалавром і зроблений архімандритом. У 1813 р. затверджений ректором семінарії та настоятелем Трійце-Сергієвої пустелі під Петербургом. Відомий як натхненний проповідник, автор праць «Накреслення церковної історії від біблійних часів до XVIII століття», «Богослов'я діяльне, підметове та практичне», «Досвід пояснення перших двох псалмів», «Вияснення Символу віри» і твердий борець з русічними переслідуваннями. У 1819 р. висвячений на єпископа і призначений на Оренбурзьку кафедру, але за слабкістю здоров'я переміщений на Пензенську та Саратовську, де пробув лише сім місяців до смерті. Похований під престолом Казанського вівтаря в Пензенському соборі. Преосв. Інокентій з юних років вирізнявся чеснотами смирення, покірності, благочестя, бездоганної чистоти життя. Був нещасливий, мав винятковий дар проникливості. - 68. Інокентій – Оптинський ієромонах, у схимі Іов. 1789 † 16 лютого 1861. У світі Іван Володимиров. Син священика. Закінчивши семінарію, служив дияконом у селі Воскресенське Коломенського повіту Московської губернії. Овдовівши, вступив до Московського Андронієвого монастиря, де був пострижений у чернецтво і висвячений у ієромонаха. Був скарбником, виконував інші відповідальні послухи. 15 грудня 1843 р. вступив у скит Оптиної Пустелі, де пробув безвихідно 17 років до смерті. О.Іннокентій проводив самотнє і безмовне життя, єдиним його сотаїнником був схимонах Макарій (Грузінов), який страждав на хворобу ноги. О.Іннокентій доглядав його, поки сам не захворів смертельно. Старець Макарій останніми роками життя обрав о. Інокентія своїм духівником. Після преставлення старця О. Інокентій понад 20 днів поспіль служив у скитській церкві заупокійні літургії. - 99, 100. Іоаким та Ганна – св. та прав. Богоотці, батьки Пресвятої Богородиці. Пам'ять їх 9 жовтня, 9 грудня – зачаття св. прав. Анною Пресвятої Богородиці та 25 липня – успіння св. прав. Анни. - 285. Іоанн – Пророк, Предтеча та Хреститель Господній. Церквою святкується: 23 вересня – зачаття Іоанна Предтечі, 24 червня – його різдво, 29 серпня – усікнення чесного розділу, 7 січня і 24 лютого – перше і друге здобуття глави Іоанна Предтечі, 25 травня – третє здобуття, 12 жовтня – перенесено Гатчину. - 73, 74, 76, 77, 157, 180, 185, 261. Іоанн Кассіан Римлянин – преподобний. IV ст. † 435. Пам'ять 29 лютого. - 62, 87, 88, 89, 90, 210, 282. Іоанн Карпафійський (Карпафський) – преподобний. V ст. Достовірних відомостей про нього немає. Ймовірно, народився чи подвизався на острові Карпаф між островами Родос та Кріт. Можливо, був сучасником св. Діадоха, єпископа Фотики, і викл. Ніла. Залишив «Втішне слово до ченців, що перебувають в Індії», що складається зі 100 глав. Це твір увійшло російське Добротолюбство, про нього згадує Патріарх Фотій. З'явився наставником подвижників у скорботах та спокусах. - 81, 273, 282. Іоан Лествичник – преподобний, ігумен Синайський та вчитель подвижництва. Близько 525 † поч. VII ст. Пам'ять 30 березня - 27, 43, 49, 62, 65, 76, 86, 88, 89, 90, 115, 122, 134, 163, 179, 196, 207, 209, 211, 212, 262, 3. Іоанн Пророк – преподобний, палестинський подвижник, учень та духовний друг св. Варсонофія Великого. IV ст. Жив у першій келії свого вчителя, недалеко від монастиря, розташованого поблизу м.Гази, де мав мовчання 18 років, аж до своєї кончини. За свідченням ігумена монастиря, ніхто не бачив, щоб він колись усміхався, був збентежений або без сліз долучався Св.Таїн. Сподобився благодатних дарів прозорливості та пророцтва, зцілив одного чоловіка, обирав гідних рукоположення, впізнав день своєї смерті. У духовних обдаруваннях дорівнював св. Варсонофію, який відсилав до нього тих, хто приходив за дозволом своїх подивів. Залишив безліч відповідей на запитання учнів, які разом із відповідями св. Варсонофія увійшли до книги «Посібник до духовного життя». Пам'ять 6 лютого. - 87, 89, 115, 120, 121, 141, 144, 145, 147, 152. Іоанн – новий мученик Афонський. 1766 † 5 березня 1784. Був родом із Болгарії, в дитинстві зрікся Христа. Скупаючи свій гріх, прибув на Афон, де жив три роки в лаврі Св. Афанасія у служінні у духовного старця. Мучений докорами совісті, він вирушив до Константинополя, одягнувся в турецькі одяги і, увійшовши до мечеті Св. Софії, почав молитися по-християнськи. Турки спочатку намагалися відвернути його від святого сповідання, але, бачачи безуспішність своїх спроб, обезголовили його мечем. Юний мученик постраждав на 19-му році життя. Пам'ять 5 березня. - 74. Іоанн - затворник Сезеновський. 24 червня 17911 14 грудня 1839 року. У світі Іван Лукич Биков. Народився у селі Потудань Коротояцького повіту Воронезької губернії. У дитинстві тричі робив з батьком паломництва до Києва, подвижничав, носив вериги, юродствував. Жив у Києві під лаврською дзвіницею. Після повернення до рідного села його тримав під вартою жорстокий поміщик, але потім дали спокій на прохання острозького юродивого Іоанна Васильовича. Іоанн шість років мандрував святими місцями Русі, якийсь час жив у Воронежі, потім влаштувався в Задонському Богородицькому монастирі. За порадою архієпископа Воронезького Антонія залишив монастир і за сприяння стариці Дарії Дмитрівни приїхав у село Троєкурове Тамбовської губернії, де трудився старець Іларіон. 21 рік жив у затворі в лазні, а згодом у спеціально збудованій для нього келії в селі Сезенові, що належав князю Несвицькому. Господь сподобив подвижника багатьох духовних дарів: прозорливості, зцілення хвороб (і особливо розслаблених хворих), поради та міркування, влади над тваринами та гадами, боротьби з бісами. Його працями та молитвами в Сезенові було збудовано новий кам'яний семипрестольний храм, а згодом, після смерті його, засновано жіночий Сезенівський монастир. - 68. Іоанн – Оптинський ієросхимонах, у чернецтві Ісаакій. 2 травня 1763 4 вересня 1849. У світі Іван Іванович Малиновський. Був вихований серед старообрядців. У 1785 р. пострижений у мантію з ім'ям Ісаакія у Високівському скиту Костромської єпархії, який до 1820 р. був розкольницьким. З 1790 р. мандрував православними монастирями. У 1808 р. прийняв Православ'я на правах єдиновірства у Корсунському монастирі Катеринославської єпархії. У 1810 р. висвячений на ієродиякона та ієромонаха. У 1820 р. перемістився до Балаклавського монастиря. Складався серед духовенства Чорноморського флоту. 5 червня 1825 р. був звільнений на спокій до Олександро-Свірського монастиря. У 1828 р. посланий у Старо-Руську духовну місію звернення з розколу військових поселян. Чотири роки проживав у Олександро-Невській лаврі. Торішнього серпня 1834 р. переведений у скит Оптиної Пустелі. 11 жовтня 1836 р. пострижений у схиму з ім'ям Іоанна. Духовним батьком його під час постригу був старець Леонід. Перу о. Іоанна належать шість книг протирозкольницького змісту. - 68, 126, 157. Іоаннік – ієромонах, настоятель Майданської Богородицької пустелі, † близько 1820. З духовного звання. Вступив до пустель з Чолнського монастиря, керував нею з 1810 по 1813 р. При ньому було розпочато будівництво теплої церкви в ім'я Зіслання Св. Духа. Був звільнений на його прохання до Свенського монастиря на спокій, де й помер. - 20, 22, 23. Іоаннік – ієромонах Площанської Богородицької пустелі. У схимі Ігнатій. Учень о. Макарія прожив у Площа пустелі понад 13 років. У 1844 р. перейшов у Троїце-Сергієву пустель під Петербургом, але звідти знову повернувся до Площанської пустель, де й помер. - 35. Іоаннік – монах Оптинського скиту, в схимі Леонід. 1780 † 4 грудня 1853. У світі Іакінф Тихонович Бочаров. З купців р. Карачова Орловської губернії. По матері доводився племінником знаменитому старцю схимонаху Феодору, учневі преп. Паїсія (Величківського). У 23 роки вступив послушником до Чолнського Спаського монастиря, де трудився Феодор. Слідом за ним у 1805 р. перейшов до Брянської Білобережської пустелі (до братства визначений 21 вересня 1806 р.), де був пострижений в 1807 р. в рясофор з ім'ям Іоанніка ієромонахом Леонідом (Наголкіним), що був на той час будівником. 1 вересня 1809 р. пострижений у мантію із залишенням колишнього імені. 12 січня 1814 р. переміщений слідом за старцями Феодором і Леонідом до Валаамського монастиря, з якого 29 листопада 1824 р. вступив до братства Олександро-Невської лаври. 19 квітня 1834 р. на його прохання визначено до братства Оптиної Пустелі. Виконував різні послухи. Був здатний до читання та співу. 7 жовтня 1841 р. по старості виведений за штат монастиря. 7 жовтня 1849 р. вибув у Калузьку Тихонову пустель, де був пострижений у схиму з ім'ям Леоніда 31 березня 1851 р. 30 жовтня 1852 р. за його бажанням переміщений до лікарняних Оптиної Пустелі, де й помер. - 69, 117. Йоасаф – святитель, єпископ Білгородський та Обоянський. 8 вересня 1705 року † 10 грудня 1754 року. У світі Іоаким Андрійович Горленко. Народився у родині полковника міста Прилуки Полтавської губернії. Закінчив Київську Братську академію. У 1725 р. у Межигірському монастирі поблизу Києва прийняв постриг з ім'ям Іларіона. Через два роки був переведений до Братської академії вчителем, де під час постригу в мантію був названий Йоасафом. У 1737 р. призначений настоятелем Лубенського Спасо-Преображенського монастиря та зведений у сан ігумена. Завдяки його працям зруйновану обитель було відновлено. У 1744 р. за власною вказівкою Імператриці Єлизавети Петрівни ігумен Іоасаф був зведений у сан архімандрита і незабаром призначений намісником Трійце-Сергієвої лаври. Вся робота з відновлення зруйнованої пожежею обителі лягла його плечі. Після смерті митрополита Білгородського Антонія архімандрит Йосаф був обраний Св. Синодом та Государинею на його місце. У 1748 р. відбулося його висвячення на єпископа. Святитель Йоасаф користувався благоговійною повагою пастви за істинно благочестиве та подвижницьке життя. 29 травня 1754 р. він відслужив останню Літургію у Білгородському соборі, а 10 грудня у Грайвороні, у своїй архієрейській вотчині, мирно перестав про Господа. Біля труни святителя і за його молитвами відбувалися численні чудеса та знамення. У 1911 р. були знайдені мощі святителя і він був зарахований до лику святих. У 1991 р. відбулося друге здобуття мощів свт. Йоасафа (в Казанському соборі С.-Петербурга) і вони були перенесені до Білгорода, де спочивають і нині. Пам'ять 4 вересня (перенесення мощів), 10 грудня. - 68, 130. Іов – Оптинський ієросхимонах, старожил, помер у другій половині ХІХ ст. - 258. Іона – єпископ Орловський та Севський. 1773 † 3 лютого 1828. У світі Іоанн Дмитрович Павінський. Народився у сім'ї священика Олонецького краю. Освіту здобув в Олонецькій, Архангельській та Олександро-Невській семінаріях. У 1793 р. висвячений на диякона Ісаакіївського собору Петербурга. У 1797 р. висвячений на священика при російській місії в Копенгагені. У 1802–1803 pp. – священик Захаріївської, а потім Симеонівської церков у Петербурзі. З 1806 р. законовчитель Єзуїтського інституту. З 1809 духовник Великої Княгині Катерини Павлівни. У 1813 р. пострижений у чернецтво та визначений архімандритом Ново-Єрусалимського монастиря. У 1817 р. хіротонізований на єпископа Орловського і Севського. З 1821 р. – архієпископ Тверський. З 1823 р. – член Св. Синоду. У 1826 р. переведений архієпископом у Казань. Управління преосв. Іони Казанської єпархією ознаменовано смутами – масовим відпаданням хрещених татар від Православної Церкви. Преосв. Іона відомий як духовний письменник зборами своїх слів. - 29. Іона – ієросхимонах, старець, братерський духовник Площанської пустелі, перший наставник старця Макарія. † 1821. Вважав початок чернечого життя у Площанській пустелі разом зі своїм учителем о. Андріаном, з яким був нерозлучений все життя і переходив з ним у Брянські та Рославльські ліси, до Конівської обителі. Помер у Московському Симоновому монастирі та похований поряд зі своїм старцем. - 20, 22, 23. Йосип Прекрасний – святий праведний, один із синів старозавітного патріарха Якова. Пам'ять у Тижні свв. предок, перед Різдвом Христовим, а також у Понеділок Страсного тижня. - 112. Йосип - Оптинський старець, ієросхимонах, скитоначальник. 2 листопада 1837 † 9 травня 1911. У світі Іван Юхимович Литовкін. Народився у селі Городище Старобільського повіту Харківської губернії у благочестивій родині. Батько його був у своєму селі головою. Залишившись в 11 років сиротою, Іван зазнав багато скорбот. В юності був на прощі у Святих Горах, Борисівській Тихвінській жіночій пустелі. 1 березня 1861 р. прийшов до Оптіни Пустинь. З літа того року старець Амвросій узяв його собі в келійники і поселив у своїй халупі, де о. Йосип прожив рівно 50 років (з них 30 років був келійником у старця). Викл. Амвросій дуже любив його, у всьому довіряв і ніколи не розлучався з ним. 15 квітня 1864 р. Іван був накритий рясофором, 16 червня 1872 р. пострижений в мантію, 9 грудня 1877 р. присвячений ієродиякону, 1 жовтня 1884 р., в день відкриття Шамординської обителі, - ієромонаху. У 1888 р. о. Йосип важко захворів на тиф, 14 лютого був пострижений у схиму і приготовлений до смерті, але чудовим чином одужав. З 1888 р. офіційно призначений помічником старця і цього року їздив поклонитися Київським святиням. Перед смертю о. Амвросій передав йому своїх духовних чад, а по смерті старця о. Йосип був офіційно затверджений і духівником Шамординської обителі. У 1893 р. під час передсмертної хвороби старця Анатолія призначений братським духівником. 26 березня 1894 р. затверджений на посаді скитоначальника та пробув у ній 12 років. Останні 5 років життя старець ослаб і багато хворів. Похований за вівтарем Введенського собору. Відмінними рисами старця були смиренність і рівне, спокійне та лагідне ставлення до всіх. Він був дуже небагатослівний, але в коротких словах умів сказати найважливіше. У їжі та сні був украй утриманий. Господь сподобив його дарів прозорливості, духовної поради, безперервної молитви, зцілення душ і тілес. Після своєї смерті він був багатьом. О. Йосип двічі за життя удостоївся явлення Божої Матері. - 67. Йосип – єросхимонах Площанської Богородицької пустелі. - 70. Йосип – інок Карачевського Миколаївського Одріна монастиря, прадід старця Макарія. У світі Іван Іванов. - 6. Ісаак Сірін – преподобний. Друга половина VII – перша половина VIII ст. Прийняв постриг разом зі своїм рідним братом у монастирі Мар-Матфея, що був біля Ніневії. Після проходження слухняності в гуртожильній обителі пішов у розташовану неподалік монастиря пустельницьку келію, де перебував у безмовності та самоті. Брат його, який на той час став монастирським ігуменом, переконував преподобного повернутися в обитель, але той залишався непохитним. Преподобний Ісаак прославився своєю вченістю та святістю життя. Був поставлений єпископом Ніневії від Патріарха Георга у монастирі Беф-Абе. Після п'яти місяців управління Ніневійським дієцезом відмовився від єпископства і оселився на горі Мату, оточеної місцевістю під назвою Беф-Гузайя, і жив на самоті разом з пустельниками, що були там. Потім він пішов у монастир Раббан-Шабур, де й перестав у глибокій старості. Преподобний вів надзвичайно високе подвижницьке життя, про його піст відомо, що святий харчувався лише трьома невеликими хлібцями на тиждень з малою кількістю трави та вареної їжі він не торкався. Від невпинного вивчення Святого Письма він втратив зір і змушений був у своїх літературних заняттях вдаватися до допомоги писарів. Преподобний Ісаак особливо прославився своїми аскетичними творами стосовно питань внутрішнього духовного діяння. Він склав 7 томів про водійство духу, про Божественні таємниці, про суди, про благочиння. Книжка св. Ісаака «Словеса подвижницькі» була однією з найулюбленіших в Оптиній Пустелі. Вона була видана обителью слов'янською мовою з примітками старця Макарія в 1854 р. Пам'ять 12 квітня – 15, 27, 29, 30, 33, 50, 64, 89, 116, 117, 120, 122, 4 149, 150, 151, 153, 160, 162, 163, 165, 166, 172, 207, 208, 209, 216, 267, 311, 312, 313, 313, 20 Макарій та Амвросій. 6 квітня 1885 р. зведений у сан архімандрита (йому пропонували це у 1870-ті роки, але він по смиренності відмовився). Останні роки його настоятельства затьмарені тяжкими скорботами, пов'язаними з від'їздом у Шамордіно старця Амвросія, хворобою та думкою єпархіального начальства, що він не здатний по старості керувати обителью. У 1890 р. келійно пострижений у схиму. Похований у Казанському соборі Оптиної Пустелі. - 102, 114, 129, 130, 188, 305, 306. Ісайя – оптинський ієродиякон, пізніше ієросхимонах. 1819 † 1883. У світі Іван Гаврилович Луньов. З міщан Черн. Поставлений до братії 15 липня 1845 р., пострижений у рясофор 12 серпня 1849 р., пострижений у ченці 29 червня 1852 р. Виконував послух відспівування. Він умів читати і співати. 23 квітня 1857 року висвячений у сан ієродиякона, а 16 червня 1863 року — у сан ієромонаха. 29 серпня 1873 року нагороджений гетер. У 1875 році указом Калузької духовної консисторії призначений настоятелем Ліхвінського Доброго монастиря. – 245, 246. Ісидор - митрополит С.-Петербурзький та Новгородський. 1 жовтня 1799 † 7 вересня 1892. У світі Яків Сергійович Микільський. Народився у селі Микільському Каширського повіту Тульської губернії. Закінчив Тульське духовне училище та семінарію, С.-Петербурзьку духовну академію. У 1825 р. пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха та визначений бакалавром та професором академії. У 1827 р. зарахований до соборних ієромонах Олександро-Невської лаври. У 1829 р. зведений у сан архімандрита, призначений настоятелем Мценського Петропавлівського монастиря Орловської єпархії та ректором та професором богослов'я Орлівської семінарії, де здобув собі загальну любов. У 1833 р. переведений до Московської семінарії та призначений настоятелем Московського Заїконоспасського монастиря. У 1834 р. хіротонізований на єпископа Дмитровського, вікарія Московської єпархії, і призначений управляти Звенигородським Саввино-Сторожевським монастирем. У 1837–1840 pp. очолював Полоцьку та Віленську єпархію, де у 1839 р. було підписано акт про добровільне та повне возз'єднання уніатів з Православною Церквою. У 1840 р. Ісихій – преподобний, пресвітер Єрусалимський, богослов і вчитель Церкви, 430 або після 450. Народився в Єрусалимі, в молодості був слухачем і учнем св. Григорія Богослова. Після його смерті проводив подвижницьке життя в одній із палестинських пустель. У 412 р. висвячений на сан священика Єрусалимським архієпископом, мав звання проповідника. У 429 р. разом із Патріархом Ювеналієм відвідав обитель преп. Євфимія Великого. За припущенням древніх істориків, став на 26-му році царювання Імператора Феодосія Молодшого. Йому належить тлумачення на все Святе Письмо, «Церковна історія», подвижницькі слова та проповіді. Всі ці твори сягнули нашого часу у фрагментах. У російське Добротолюбство увійшло його слово до Феодула: «Слово душекорисне про тверезість і молитву». Пам'ять у суботу Сирного тижня. - 319. Іустина – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря. Світ Бурцева. - 186, 187. Іустина – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря. Світ Попошина. - 191. Каліст і Ігнатій Ксанфопули – найсвятіший Патріарх Константинопольський та інок, автори «Повчання безмовним у сотні глав», що входить до Добротолюбства. Достеменно невідомо, який саме з двох Патріархів Каллістів є автором «Повчання». Обидва вони жили у XIV ст. і трудилися на Св. Афонській Горі. Патріарх Калліст Перший був учнем преп. Григорія Сінаїта і написав згодом його життя. Він зійшов на престол Вселенських патріархів у 1350 р. при Імператорах Іоанні Кантаказині та Іоанні Палеологу і пробув на ньому до 1354 р. У 1355 р. він вдруге зайняв первосвятительський престол і керував Церквою до 1363 р., коли, будучи помер шляхом у місті Фераху. Пам'ять його 20 червня. Свт. Феофан Затворник дотримувався думки, що саме він був автором «Повчання». Святіший Патріарх Калліст II був обраний на Константинопольський престол у 1397 р. і святительствував при Імператорі Мануїлі Палеологу. Вийшовши з кафедри, він знайшов однодумця на ім'я Ігнатій і разом з ним трудився в розумній молитві. Карп – Оптинський схимонах, † 13 березня 1866. У світі Олексіїв. З державних селян села Бараньї Рогу Масальського повіту Калузької губернії. До Оптіна Пустинь вступив у 1832 (або 1833) р. Був сліпим, причому цей фізичний недолік звернув на духовне благо, вважаючи, що рятується своєю сліпотою. Спочатку ніс послух дзвонаря, потім понад 20 років працював у хлібні. Був чудовим подвижником, проводив без сну всі дні і майже всі ночі, славився незвичайною пильністю. Відмінними рисами його були постійна увага та примушування себе на все благе. У схиму пострижений келійно. - 110. Кахно – поміщиця м. Бєлєва Тульської губернії. - 307. Кесарій – архімандрит, настоятель Чолнського монастиря, † після 1827. У світі Плюгін, родом із Карачова, із купецького звання. Пострижений у чернецтво 1781 р. у Площанській пустелі. Був намісником у Новгородському Варлаамо-Хутинському монастирі. У сан ігумена Чолнського зроблено в 1799 р. У 1804 р. Чолнський монастир був зведений на ступінь архімандрії, а о. настоятель – у сан архімандрита. У 1817 р. звільнений на спокій у Площанську пустель, де прожив ще понад 10 років, помер і похований. - 25. Кірєєвська Наталія Петрівна (урод. Арбенєва) – дружина І.В.Кірєєвського. 1809 † 14 березня 1900. Народилася в Москві в строго благочестивій родині. В юності була духовною дочкою преп. Серафима Саровського, після його смерті – старця Філарета Новоспаського і після смерті останнього – старця Макарія Оптинського. Користувалася прихильною увагою та духовними порадами митрополита Московського Філарета. Вже в ранній молодості добре знала Св. Писання та святоотцівську літературу. У 1834 р. вийшла заміж за І.В.Кірєєвського і чимало сприяла становленню його православного світогляду. Спільно з чоловіком брала участь у виданнях Оптиної Пустелі. Після його смерті продовжувала видавничу, благодійну та дивноприйнятну діяльність. Померла в Москві, похована в Оптиній Пустелі. - 117, 118, 127, 133, 134, 135, 143, 144, 145, 146, 147, 148, 149, 153, 154, 156, 165. Кіріївські - 117, 118, 119, 127, 134, 138, 141, 148, 149, 153, 260. Кірєєвський Іван Васильович – критик, філософ, видавець. 22 березня 1806 † 11 червня 1856. Народився в Москві, належав до одного з найстародавніших белівських та козельських дворянських родів. Дитячі роки його пройшли в селі Долбіно поблизу Бєльова, там рано виявились його блискучі здібності. У 1822 р. сім'я переселилася до Москви, де Киреєвський завершив свою освіту. Він міг читати в першотворі стародавніх класиків і творіння св.отців. У 1824 р. вступив на службу до Московського головного архіву Іноземної колегії. До кінця 1820-х років. відносяться перші літературні досліди Кірєєвського. У 1830 р. жив у Німеччині – у Берліні та Мюнхені, де слухав лекції німецьких професорів. Повернувшись до Москви, в 1832 р. видавав журнал «Європеєць», заборонений другою книжці за вбачений у ньому політичний ненавмисний дух. Під упливом молодшого брата, П.В.Киреевского, А.С.Хомякова і, переважно, Наталії Петрівни Арбенєвої, з якою Киреевский одружився 1834 р., погляди його змінилися користь Православ'я та народності. У 1835 р. Кірєєвський познайомився зі старцем Філаретом Новоспаським, і остаточний переворот у його світогляді стався під впливом смерті старця в 1842 р. З 1836 р. кириївські більшу частину року проводили в селі Доблині, звідки часто їздили в Оптину Пустинь. Бесіди Кірєєвського зі старцями Леонідом і Макарієм (що став духовним отцем Киреєвських) остаточно зміцнили його у вірі. У 1839 р. Кірєєвський був зроблений почесним доглядачем Білевського повітового училища. У 1840 та 1845 р.р. їм написані записки «Про напрями та методи початкової освіти народу» та «Про викладання слов'янської мови спільно з російською». У 1840-х роках. Кірєєвський хотів зайняти кафедру філософії у Московському університеті, але цей намір не здійснився. У 1845 р. за його редакцією вийшло три книжки журналу «Москвитянин», що видавався М.П. Погодіним. У четвертій було надруковано «Житіє молдавського старця Паїсія Величковського», надане журналу Оптіною Пустелем і випущене наступного року окремою книгою. З цього часу подружжя Кіріївських разом з оптинськими ченцями та С.П. Шевирьовим, під безпосереднім наглядом старця Макарія, займалися читанням у оригіналах, перекладом та підготовкою до видання святоотцівських творінь. Зі світських статей Киреевского цього часу найцікавіші «Огляд сучасного стану російської літератури» і «Про характер освіти Європи та її ставлення до освіти Росії». У 1856 р. Кірєєвський поїхав до Петербурга для побачення з сином, захворів там на холеру і помер. Похований в Оптиній Пустелі. - 68, 117, 118, 124, 127, 137, 153, 154, 163, 168, 196, 197, 260. Клеопа - ієросхимонах, будівник Введенської Острівської пустелі, † 9 березня 1778. За походженням малорос, з Київської губернії. В юності жив у різних російських обителях та на Афоні, останнім часом у Зографському монастирі. Близько 1775 р. залишив Св.Гору разом із преп. Паїсія. У Росії він переходив з монастиря в монастир, рухаючись на північ. Якийсь час жив у Молчанській Софронієвій пустелі та в лісовій келії біля Яменської пустелі Орловської губернії. З неї перейшов до Введенської Острівської пустель і прожив там до смерті. У 1760 р. був обраний настоятелем. Ввів там Афонський статут та суворий гуртожиток, тож до обителі переходили ченці з інших монастирів. Сам о. Клеопа двічі «біг» з пустелі – один раз через утиски свого учня ієромонаха Іринарха, інший раз – прагнучи до усамітнення, за що кожного разу бував суворо покараний. - 17. Клеопатра – черниця. - 191. Був побутописателем обителі, склав життєпис старців Лева (Наголкіна) та Антонія (Путилова). - 121, 196, 216. Ключарьов Феодор Захарович – надвірний радник, тульський ватажок дворянства, почесний громадянин м. Козельська, потомствений благодійник Оптиної Пустелі. У рясофорі, мантії та схимі Феодор. 16 січня 1816 † 21 липня 1872. Походив із тульських поміщиків. Вступив до числа скитського братства 19 січня 1860, в останній рік життя батюшки о. Макарія та в день його Ангела. 30 січня 1864 р. пострижений у рясофор. У грудні 1870 р., бувши у своєму імені, захворів. Хворого його привезли до монастиря і постригли до мантії. Потім він здоров'ям видужав, але «розумом був до життєвих піклуванням досконалої як немовля». 14 березня 1872 р. пострижений у схиму. Похований в Оптиній Пустелі. - 75, 299. Косма – чернець Оптиної Пустелі, згодом ієродиякон Кирило. 1827 † 23 вересня 1872. У світі Козьма Семенович Пожидаєв. Із державних селян. До братства визначено 6 жовтня 1856 р., на послушницьку вакансію – 31 грудня того ж року. Рясофором накритий 13 лютого 1857 р., в чернецтво пострижений 16 квітня 1864 р. Нес послуху при хлібопекарні та риболовлі. Був здатний читати. 1 жовтня 1867 р. висвячений на ієродиякона. - 291, 292. Ксенія – черниця. Адресат послань про пристрасті, чесноти та плоди розумного діяння преп. Григорія Палами, що увійшли до російського Добротолюбства. - 166. Кулешов Хома Микитович – купець м. Мценська Орловської губернії. - 175, 181. Куркін Василь – купець м. Болхова. - 178. Кутепов Андрій – селянин села Наришкіна Тульської губернії. - 177. Л-а(я) Є.Т. - Духовна дочка старця Леоніда, благодійниця Калузької Тихонової пустелі. - 117. Лаврентій – Калузький блаженний, Христа заради юродивий, † 10 серпня 1515 року. Хто і звідки був родом Лаврентій, невідомо. Припускають, що він належав до роду Хитрових, оскільки у книзі цього роду синодика згадано на чолі всіх імен Лаврентій Чудотворець, юродивий інок. Здебільшого він жив у домі Симеона Іоанновича, князя Калузького, а для духовних подвигів віддалявся до відокремленого місця, де стояла церква, а потім монастир, названий його ім'ям. У 1512 р., коли на Калугу напали сини хана Менгли-Гірея, преп. На стародавніх іконах, що зберігалися в церквах і в будинках, св. Лаврентій зображався в сорочці, портах і овчині, з сокирою, насадженою на довге сокирище. Пам'ять 10 серпня. - 7. Лаврентія – схимонахиня Борисівської Тихвінської пустелі у Курській єпархії. У світі Ускова. - 192. Лазар – архієпископ Чернігівський та Новгород-Сіверський. 1620 † 3 вересня 1693. У світі Баранович народився в Малоросії. Навчався у школі Київського Братського Богоявленського монастиря та у польських колегіях, на початку 1640-х рр. н. був наставником у Київській академії. З 1650 р. був її ректором та ігуменом Братського училищного монастиря, а з 1650 (1651) – і Києво-Кирилівського монастиря. У 1651 р. жив у Києво-Кирилівському, Куп'ятицькому та Дятиловецькому монастирях, у 1653 р. керував Єлецьким монастирем Чернігівської єпархії. У 1657 р. хіротонізований на єпископа Чернігівського, жив у Новгород-Сіверському Преображенському монастирі. Близько 1666 р. призначений місцеблюстителем Київської митрополії. У 1667 р. зведений у сан архієпископа. У 1692 р. звільнений на відпочинок. Похований у Чернігівському Борисоглібському монастирі. Преосв. Лазар був ревним поборником святої віри та благочестя (святитель Димитрій Ростовський називав його стовпом Православ'я), промовистим проповідником та талановитим духовним письменником. Вів активну боротьбу з єзуїтами та з унією, брав участь у справі виправлення церковних книг. Широко відома збірка його проповідей «Меч духовний». Народне шанування архієпископа Лазаря пов'язане з переконанням у нетлінності його тіла. - 68. Ленівців Микола Михайлович – радник Казенної палати у Курську. - 10. Леонід – архієпископ Ярославський. 16 лютого 1817 † 15 грудня 1876. Лев Васильович Краснопєвков. Народився Петербурзі в дворянській сім'ї. Навчався в англійському та французькому пансіонах, Гірському кадетському корпусі, служив юнкером у Балтійському флоті. Освіту завершив у Петербурзькій та Московській духовній академіях. 1842 р. визначений викладачем у Віфанську семінарію. У 1845 р. пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха. З 1849 р. – ректор Віфанської семінарії та настоятель Московського Золотоустового монастиря. У 1850 р. хіротонізований на єпископа Дмитровського, вікарія Московської єпархії. Після смерті митрополита Філарета у 1867–1869 pp. керував Московською єпархією. У 1876 р. зведений у сан архієпископа Ростовського та Ярославського і цього ж року помер. Похований у Ярославському кафедральному соборі. Преосв. Леонід перебував у близькому духовному спілкуванні з митрополитом Московським Філаретом, який брав участь ще в роки навчання. Відгуки сучасників про преосв. Леоніде говорять про нього як про одного з найвидатніших архіпастирів свого часу. - 124, 167. Леонід – єпископ Катеринославський та Таганрозький. 1802 † 3 грудня 1885. У світі Олександр Васильович Зарецький. Народився у селі Ігумнові Калузької губернії у сім'ї священика. Закінчив Калузьку семінарію та Петербурзьку духовну академію. У 1827 р. пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха. У 1827–1832 pp. був учителем, інспектором та ректором у Новгородській та Смоленській семінаріях. У 1832 р. зведений у сан архімандрита і призначений настоятелем Смоленського Авраамієвого монастиря. З 1836 р. – ректор Могилівської семінарії та настоятель Братського Могилівського монастиря. У 1840 р. посланий для умовляння розкольників, що населяли Лаврентіївський і Микільський монастирі Могилівської єпархії. У 1843 р. хіротонізований на єпископа Старорусского, вікарія Новгородської єпархії. З 1850 р. – єпископ Костромський та Галицький, з 1853 р. – Катеринославський та Таганрозький. У 1864 р. звільнений на спокій до Симонова монастиря, а потім переміщений до Рязанського Ольгов монастиря. - 161. Леонід – архімандрит, намісник Троїце-Сергієвої лаври, церковний історик, археолог, письменник. 22 лютого 1822 † 22 жовтня 1891. Лев Олександрович Кавелін. Походив із дворян Калузької губернії. Закінчив перший Московський кадетський корпус. З 1840 по 1852 р. служив у лейб-гвардії Волинському полку. Був близький із СО. Бурачком та А.П. Башуцьким, видавцями журналів із православним напрямком «Маяк» та «Ілюстрація», де надруковано низку літературних творів Кавеліна. Часто бував у Оптиній Пустелі, де розмовляв зі старцями Макарієм (згодом його духовником) і Леонідом. У 1847 р. була видана книга Л. А Кавеліна «Історичний опис Козельської Введенської Оптиної Пустелі і скиту Св.Іоанна Предтечі, що складається при ній». У 1852 р. Кавелін вийшов у відставку в чині капітана і 21 березня вступив на проживання у скит Оптіної Пустелі. Послухом його там було листівництво: він вів «Літопис» скиту. У 1852–1858 pp. в Оптіній під керівництвом старця Макарія та за участю о. Леоніда (Кавеліна), о. Ювеналія (Половцева) та о. Амвросія (Гренкова) вийшла низка святоотцівських книг: Варсонофія та Іоанна, Феодора Сповідника, Ісаака Сиріна, авви Фаласія, авви Дорофея, Марка Подвижника. 7 вересня 1857 р. Л. Кавелін був пострижений у чернецтво з ім'ям Леоніда, 20 жовтня того ж року висвячений на ієродиякона і 29 жовтня на ієромонаха. У листопаді цього року вони разом із о. Ювеналієм були призначені до Російської духовної місії в Єрусалимі, де пробули два роки. 1859 р., відвідавши Афон, о. Леонід повернувся у скит і зайнявся літературною діяльністю. Їм було надруковано низку праць церковно-історичного характеру, зокрема «Сказання про життя і подвиги блаженної пам'яті старця Оптіної Пустелі ієросхимонаха Макарія», два томи його листів, опис низки Калузьких монастирів, нариси про Святу Землю, російських подвижників та багато іншого. У 1863 р. о.Леонід був зведений у сан архімандрита і призначений начальником Російської духовної місії в Єрусалимі, зазнав на цій посаді чимало скорбот. У 1865–1869 pp. був настоятелем російської посольської церкви у Константинополі. У 1869 р. призначений настоятелем ставропігійного Воскресенського Новоієрусалимського монастиря в Московській єпархії та пробув на цій посаді 8 років. 3 липня 1877 р. призначений намісником Свято-Троїцької Сергієвої лаври, якою керував 14 років. Там же помер та похований за вівтарем Свято-Духівського храму. Архімандрит Леонід – найвизначніший представник російського вченого чернецтва. За 50 років своєї діяльності він опублікував близько 300 робіт, серед яких – історичні описи десятків храмів та монастирів, сотні документів та пам'яток духовної писемності. Особливе промислове значення цієї праці у тому, що багато нині втрачені архівні джерела збереглися лише у книгах архімандрита о. Леоніда. Будучи вихованцем старця Макарія, про Леонід завжди і на будь-якому місці свого церковного служіння залишався справжнім оптинцем, наступником та хранителем давніх чернечих традицій. - 5, 85, 95, 102, 103, 113, 117, 123, 124, 154, 158, 165, 184, 198, 205, 250, 252, 270, 271, 279, 279 294, 298, 299, 300. Леонід - Оптинський старець, ієромонах, скитоначальник. У схимі Лев. 1768 † 11 жовтня 1841. Лев Данилович Наголкін. Народився у місті Карачеві Орловської губернії у купецькій сім'ї. В юності займався торгівлею. У 1797 р. залишив світ і вступив спочатку до Оптіни Пустинь при ігумені Авраамії. Проживши там два роки, перейшов до Білобережської пустелі Орловської єпархії до старця Василя (Кишкіна). У 1801 р. пострижений ним у чернецтво з ім'ям Леоніда, 22 грудня висвячений на ієродиякона і 24 грудня – на ієромонаха. У 1804 р. визначений настоятелем Білобережської пустелі, до зайняття цієї посади тимчасово перебував у Чолонський монастирі під керівництвом схимонаха Феодора. Перебував також у духовному спілкуванні з ігуменом Філаретом, майбутнім митрополитом Київським. У 1808–1811 pp. жив у відокремленій келії за два версти від обителі разом із старцями Феодором та Клеопою. Там був келейно пострижений у схиму; 10 березня 1811 р. три подвижники переселилися в Валаамський скит, де прожили близько шести років, опікуючи братію та відвідувачів. Там вони зазнали чимало скорбот від настоятеля та духовного начальства, які не розуміли суті старечості. 22 червня 1817 р. старці перейшли до Олександро-Свірського монастиря, де о.Феодор спочив про Господа в 1822 р. У 1828 р. О.Леонід півроку жив у Площанській пустелі. З 22 серпня 1829 р. він разом зі своїми учнями, в тому числі о. Макарієм, оселився в Оптінському скиті; ввів і зміцнив у Оптиній старість. 2 грудня 1836 р. затверджений духовником обителі. Окормляв братію та паломників спільно з о. Макарієм, духівником якого він був. До старця Леоніда приходили натовпи людей, особливо з народу. Крім того, він мав багато духовних дітей у різних чоловічих та жіночих монастирях – Тихоновій пустелі, Малоярославецькому, Севському, Троїцькому, Біле століттям монастирях, Борисівській Тихвінській пустелі. У наверненні старець був простий, прямий і різкий, свою мудрість і прозорливість часто прикривав жартом. Простота його доходила іноді до напівюродства. Як і в Валаамському скиту, в Оптіній він переніс важкі випробування за наклепами людей, налаштованих проти старечості: преосв. Калузький Микола (Соколів) заборонив йому приймати мирян і носити схиму та переселив зі скиту до монастиря. Разом зі старцем скорботи терпіли і його духовні доньки у Білівському Хрестовоздвиженському монастирі. Становище дещо покращало після відвідування Оптіною митрополитом Київським Філаретом. На кончину і поховання старця Леоніда прибув юродивий Василь Петрович Брагузін, який їх провидів духом. Похований о.Леонід за вівтарем Введенського собору. Господь сподобив його за життя безлічі духовних дарів: мудрої поради та духовної міркування, прозорливості, зцілення хвороб. Особливо мав дар відкривати та нагадувати забуті гріхи та зцілювати біснуватих. - 6, 17, 21, 32, 33, 34, 35, 36, 37, 38, 39, 40, 41, 42, 43, 44, 45, 46, 47, 48, 50, 54, 63, 66, 4 95, 96, 110, 116, 117, 142, 173, 174, 178, 186, 188, 192, 195, 201, 204, 205, 219, 259, 278, 38 Леонтін (чи Леонтій) – настоятель одного з монастирів у країнах. V ст. Разом з ігуменами Іовініаном, Мінервієм і Феодором спонукав ченців до кіновієвого та пустельницького життя своїми настановами. Один із адресатів останніх семи співбесід із єгипетськими подвижниками Іоанна Кассіана Римлянина, написаних у 426–428 рр. - 62, 87, 88, 90, 210, 282, 317. М. - черниця. - 88, 89, 90. М. – родичка старця Макарія. - 263. Магдалина – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря, стариця, скарбниця. У рясофорі Анфія. † 17 грудня 1858. Подвизалася під керівництвом старців оо. Леоніда та Макарія у Севському Троїцькому дівочому монастирі, духовником якого був тоді о. Макарій (обидва старці жили у Площінській пустелі). При переході старців в Оптину Пустинь м. Анфія також перемістилася, в 1833 р., в Білевський Хрестовоздвиженський монастир, де багато сестер стали ходити до неї як до стариці на одкровення помислів. За научення диявола на м. Анфію, однодумних з нею сестер і старців, що їх опікували, було споруджено гоніння, причому вони були звинувачені в новій єресі, за нерозумінням обвинувачами природи старчості і різниці між сповіддю і одкровенням помислів. В результаті розслідування м. Анфія та інша сестра були ненадовго видалені з обителі в 1841 р. Але незабаром преосв. Дамаскін (Тульський) розібрався по суті справи і знову прийняв сестер до монастиря. Через кілька років метрів. Анфія була пострижена в мантію з ім'ям Магдалини і призначена скарбницею обителі, а одна з сестер, що зазнали гоніння, Павлина, обрана настоятелькою і присвячена в сан ігуменії. - 174. Магдалина – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря. У світі Сотнікова. - 180. Макарій Єгипетський – преподобний, авва. Близько 300†390. Єгипетський подвижник, учень Антонія Великого, прославився, старчуючи в Скиту. Прийшов у пустелю тридцяти років від народження і хоча за віком був молодший за інших, вів протягом 10 років таке строге життя, що його стали називати отроком-старцем. У 40 років він був висвячений у сан священика. У внутрішній пустелі з ним жили два учні, один із них прислужував йому, інший жив у окремій келії. Згодом авва зробив до келії підземний прохід і в кінці його влаштував печеру, куди таємно йшов молитися. Викл. Макарій прожив у Скиті 60 років і сподобився благодатним дарам. Він мав владу над духами, дар цілити хвороби та дух пророцтва. Окормляючи скитську братію і мешканців навколишніх селищ, преподобний здійснив безліч чудес: зцілив біснуватого, який не міг насититися, воскресив мертвого для переконання одного єретика. Авва Макарій, за свідченням учнів, безперестанку захоплювався і набагато більше часу проводив у розмові з Богом, ніж у земних заняттях. Він був також відомий своїм постництвом. З писань св. Макарія збереглося 50 бесід та послання. У грецькій та російській Добротолюбії вміщено 150 розділів, витягнутих звідти Симеоном Метафрастом. Пам'ять 19 січня. - 24, 27, 74, 75, 77, 85, 115, 212, 317, 318. Макарій – архімандрит, настоятель Волхівського Троїцького монастиря, місіонер, фундатор і перший начальник Алтайської духовної місії. 8 листопада 1792 † 18 травня 1847. У світі Михайло Якович Глухарєв. Народився у місті Вязьмі Смоленської губернії у священика. Закінчив В'яземське духовне училище, Смоленську семінарію та Петербурзьку духовну академію, коли ректором там був митрополит Філарет, який узяв Михайла під своє духовне керівництво. У 1817–1821 pp. служив у Катеринославі та Костромській духовній семінарії. У 1821 р. пострижений у чернецтво і посвячений у ієродиякона та ієромонаха. У 1824 р. зведений у сан архімандрита та призначений настоятелем Костромського Богоявленського монастиря. 1825 р. звільнився на спокій до Києво-Печерської лаври, а звідти перейшов до Глинської пустелі. В 1829 став на чолі новоустановленої Сибірської місії, якою керував 15 років, просвітлюючи Алтай. У 1844 р. призначений настоятелем Троїцького Болхівського монастиря. О. Макарій все життя працював над російським перекладом Біблії, який побачив світ вже після його смерті. - 68, 134, 258. Макарій – схимонах Оптиної пустелі. 1795 † 5 травня 1869. Світ Матвій Якович Грузинов. З петербурзьких купців. Мати його, яка прийняла постриг з ім'ям схімонахіні Меланії, була благодійницею Оптиною Пустелі. У чернецтво (у схиму) пострижений в Олександро-Свірському монастирі 24 жовтня 1826 р. У братство Оптиної Пустелі визначено на прохання 12 серпня 1829 р. Учень старця Лева, разом із ним перейшов в Оптинський скит в 1829 р., був . О. Макарій був добрим читцем, завжди читав канон на келійних чуваннях у старця. З благословення о. Лева писав портрети, щоправда, не дуже майстерно володів пензлем. 16 січня 1849 р. вирушив без благословення старця до Козельська, через завірюху збився з дороги, втратив чобіт і сильно обморозив ногу, після чого довго хворів. У хворобі відмовлявся від медичної допомоги і терпів страждання, вважаючи їх покаранням за самочинство. 14 серпня 1850 р. через невиліковну хворобу виключено зі штату монастиря. - 99. Макарія – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря, згодом ігуменя Каширського Нікітського монастиря, † 13 лютого 1894 року. У світі Сомова, за походженням з дворян. З юності жила у Білівському монастирі під керівництвом старця Макарія. У 1862 р. обрана настоятелькою Каширської Нікітської жіночої громади, якою керувала 27 років і яка процвіла при ній матеріально та духовно. У 1884 р. громада була зведена на гуртожильний монастир, а в 1885 р. м. Макарія присвячена ігуменію. Незадовго до смерті прийняла таємний постриг у схиму. - 187, 189. Макарія – монахиня спершу Великолуцького, а згодом Белевського Хрестовоздвиженського монастиря. Згодом ігуменя (?) монастиря. - 187. Макарія – черниця Брянського монастиря. У світі (у рясофорі?) Аполлінарія. - 244. Макарія – черниця Севського Троїцького монастиря. У світі Домогацька. - 245, 256. Макарова Пелагея Тихоновна – двоюрідна сестра старця Макарія. Можливо, жила у Сівському монастирі. - 11, 12. Максим Сповідник – преподобний. 580 = 662. Пам'ять 21 січня та 13 серпня. - 27, 115, 120, 166. Малпас (або Обезьяна) – сирійський єресіарх, родоначальник євхітів. IV ст. Походив із м. Едеса у Месопотамії. Вів високе подвижницьке життя, переносячи важкі праці та скорботи. Був учнем преподобного Іуліана, званого Сава, разом з ним ходив на Синай та до Єгипту, бачив великих отців того часу, слухав преподобного Антонія Великого. Неправильно витлумачивши його слова про божественне споглядання і через пристрасть славолюбства, що розгорілася, став після повернення жити в самітницькій келії, де займався невпинною молитвою, роблячи це за зарозумілістю - без смирення і не перемігши пристрасті. Перебуваючи в красі, вклонився дияволові, що явився йому у великому світлі і оголосив себе утішником, посланим від Батька, щоб дарувати Мальпі безпристрасність. Підпавши під владу нечистого, вдався до бісівських мрій, надмився, залишив подвиг, а потім, у марній надії безпристрасності, і християнське життя. Обезьяна став єресеначальником євхітів (месаліан) – єресі, що поширилася у другій половині IV ст. у деяких чернечих громадах Сирії та Малої Азії. Мальцев Іван Якимович – секунд-майор, один із представників дворянського роду Мальцевих (Мальцевих), великих заводчиків та землевласників. 1772 = 1853. Придбав металургійний завод у селі Людинове у Калузької губернії у П.Демидова та організував скляне підприємство у селі Дятьково Брянської області. Це стало основою Мальцевського промислового району (суміжні повіти Орловської, Калузької та Смоленської губерній, розташовані по припливу річки Десни – Болве.) Помер І. ​​А.Мальцев у Петербурзі, похований у с. Дядькове під Брянськом. - 68, 82. Мамант – св. мученик. = 275. Пам'ять 2 вересня. - 121. Марія – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря. У світі Добровольська. - 189. Марія Миколаївна – Велика Княгиня, дочка Імператора Миколи Павловича. 6 серпня 1819 † 9 лютого 1876. У 1839 р. одружилася з Максиміліаном герцогом Лейхтенберзьким. В останні роки царювання Імператора Миколи I стала брати особисту участь у вищому управлінні жіночими навчальними закладами, маючи у своєму завідуванні Патріотичний інститут. Після смерті чоловіка посіла місце президента Академії мистецтв, а згодом прийняла і звання головниці Товариства заохочення художників. - 140. Марк – св.апостол та євангеліст, † близько 68. Пам'ять 25 квітня. - 242. Марк Подвижник – преподобний. У житії носить ім'я Постник, у першій половині V ст. Прийняв чернецтво в 40 років, протягом 60 років трудився на Нітрійській горі в Нижньому Єгипті, за 70 км на південь від Олександрії. Вів суворе постницьке життя в чистоті та лагідності, здійснив багато чудес. За свідченням монастирського пресвітера, під час причастя приймав Св.Дари від Ангела. Знав напам'ять все Св. Письмо, був слухачем св.Іоанна Золотоустого. Жив і спілкувався з учнями преп. Антонія Великого. Перестав у віці 100 років. На думку Патріарха Фотія та Никифора Калліста йому належать 40 слів. До нашого часу дійшли лише деякі його твори, витяги з яких входять до російського Добротолюбства. Пам'ять 5 березня. - 121. Марк – Саровський схимонах. 1733 † 4 листопада 1817. У світі Михайло. Подвизався одночасно з преп. Серафимом. Народився, як і він, у Курську, у купецькій сім'ї. У дитинстві йому було бачення Страшного Суду. На 24-му році життя пішов мандрувати, у 1757 р. вступив до Саровської пустелі. У 1778 р. пострижений у чернецтво з ім'ям Мефодія; 1811 р. – у схиму з ім'ям Марка. Прийняв він подвиг юродства і мовчання, поневіряючись без даху над Саровським нетрям, у старому рубищі. Господь сподобив його духовного дару прозорливості. Незадовго до смерті о. Марк був втішний таємничим баченням небесних блаженств. - 68. Марк – ігумен Оптіної Пустелі. 1826 (31) † 18 березня 1909. У світі Михайло Никифорович Чебикін. З духовного звання закінчив курс у Костромській духовній семінарії. До братства Оптиної Пустелі визначено 9 вересня 1855 р., рясофором накритий 15 лютого 1856 р., в чернецтво пострижений 7 вересня 1857 р. Виконував клиросну послух. 9 грудня 1857 р. висвячений на ієродиякона, а 11 червня 1863 р. – на ієромонаха. 20 червня 1869 р. визначено виконуючим посаду настоятеля Мещевського монастиря. Затверджений на цій посаді зі званням будівельника 18 листопада 1870 9 травня 1874 зведений в сан ігумена. 15 березня 1879 р. за розстроєним здоров'ям звільнено з посади настоятеля. З 15 грудня 1879 р. проживав у Борівському Пафнутієвському монастирі. 8 жовтня 1882 р. указом Калузької духовної консисторії повернуто до Оптіни Пустині під особливий нагляд настоятеля. - 51, 52, 63, 83, 97, 98, 99, 114, 192. Маркеллін – ієромонах, будівник Площанської Богородицької пустелі, † 1834. Родом із московських купців. 16-ти років прийшов до Білобережської пустелі, у ній був пострижений і посвячений у ієромонаха. У 1815–1818 pp. був будівельником Мценського Петропавлівського монастиря, звільнений звідти за своїм бажанням до братства Площанської пустелі. Якийсь час був економом архієрейського будинку в Орлі при преосвященному Орловському Гавриїлі. Звідти призначений до Площанської пустелі будівельником, але, маючи цю посаду, ще два роки жив у Орлі. Був будівельником пустелі 9 років (з 1826 по 1834), за цей час закінчено будівництво соборної церкви та братського корпусу. Перед смертю о. Маркеллін 3 роки хворів. Помер і похований у пустелі. - 31, 38. Матвєєв – орловський поміщик. - 247. Матвєєва Наталія – дочка орловського поміщика Матвєєва. - 247, 248. Матрона – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря, келійниця м. Макарії (Сомовий). Світ Косторнова. - 189. Матвій – св. апостол та євангеліст. Пам'ять 16 листопада та 30 червня. - 207, 242. Матвій – рясофорний послушник Оптіної Пустелі. 1830 † 18 лютого 1860. У світі Матвій Васильович Попов. З орловських міщан. До братства визначено на послушницьку вакансію 16 жовтня 1859 р., рясофором накритий 18 лютого 1860 р. Виконував послух будильника і столяра. - 306. Меланія – рясофорна черниця Севського Троїцького монастиря з 1849 р. Варвара Павлівна Іванова. Племінниця старця Макарія. - 8, 11, 54, 174, 262. Мелетій – архімандрит, рідний брат Оптинського схіархімандрита Ісаакія. 1807 † 17 жовтня 1865 р. Світ Михайло Іванович Антимонов. Із курских купців. До братства Оптиної Пустелі визначено 31 липня 1835 р. Виконував клиросне послух. Початок чернечого подвигу поклав у Предтеченському скиту Оптиної Пустелі. Згодом трудився в Києво-Печерській лаврі, де ніс послух еклесіарха Великої церкви. - 130, 156. Мефодій – Оптинський ієродиякон. 1792 (1797) † 21 квітня 1862. У світі Михайло Георгійович Скломбовський (Шкломбовський). Родом із польсько-малоруських шляхтичів, поселенців Харківської губернії. Якийсь час жив у Рихлівській пустелі. До братства Оптиної Пустелі визначено 12 червня 1825 р., у чернецтво пострижений 18 грудня 1827 р., висвячений на ієродиякона 1 серпня 1828 р. Був першим листівником обителі при о.Мойсею. У 1838 р. його раптово розбив параліч, і 10 червня 1839 р. його виключили зі штату монастиря. О. Мефодій міг тільки лежачи творити хресне знамення, перебирати чотки і виразно говорити «Господи, помилуй». У такому стані він перебував 24 роки, переносячи його з ангельським терпінням і незмінно перебуваючи у веселому настрої, на превелику душевну користь Оптинської братії. - 234, 239, 240, 241. Митрофан – святитель, єпископ Воронезький. У схимі Макарій. Листопад 1623 † 23 листопада 1703. У світі Михайло походив з Володимирської губернії, можливо, зі священицького роду. Половину життя провів у світі, був одружений, мав сина на ім'я Іоанн і обіймав посаду парафіяльного священика в селі Сидорівське, неподалік міста Шуї. Овдовів 1663 р., прийняв чернечий постриг з ім'ям Митрофана в Золотниковській Успенській пустелі. У 1665 р. поставлений під ігумена Успенського Косміну монастиря при річці Яхромі, де наполягав 10 років. У 1675 р. переведений ігуменом до Унженського Троїцького монастиря. Тут о. Митрофан у 1680 р. збудував кам'яний Благовіщенський храм, наглядав за св. храмами у ветлузьких селах, завідував Унженською церковною десятиною. Заслуживши довіру Царя Феодора Олексійовича високим подвижницьким життям, о. Митрофан в 1682 р. посвячений на єпископа нововідкритої Воронезької єпархії. У Воронежі він збудував Благовіщенський собор, в єпархії два монастирі, стежив за благочестям життя чернечих і білого духовенства, для боротьби з розколом завів школи, роздавав милостиню нужденним, відвідував в'язниці. У 1696 р., під час Азовського походу, надавав підтримку Царю Петру I і спорядив 2 кораблі та 3 галери, пожертвував 7000 р. для ведення Північної війни Противився неправославному впливу іноземців, не соромився викривати Царя в неблагочестя, як це було під час приїзду того до Вороніжа в 1700 р. У 1703 р. зодягнений у схиму з ім'ям Макарія на честь преп. Макарія Унженського. На похованні святителя був присутній цар Петро I, сам ніс фоб зі словами: «Не залишилося в мене такого святого старця». Відомі посмертні чудеса, безліч зцілень, скоєних молитвами свт. Митрофана. У 1832 р. були відкриті його св.мощі і він зарахований до лику святих. Пам'ять 23 листопада. - 34, 130, 247, 248. Митрофан – схімонах Задонський, † 27 лютого 1793. У світі Михайло Голощанов. Родом із Єльця. Був одружений та мав дочку. За взаємною згодою розлучився зі своєю дружиною (за переказами, Євдокією, в чернецтві Єлисаветою; померла 1 серпня 1765, похована в Єлецькому Знам'янському монастирі) і оселився при огорожі поза Задонським монастирем. Був близький до святителя Тихона Задонського, який сердечно його любив, постійно розмовляв з ним, роздавав через нього милостиню і дозволив бути з собою до самої своєї кончини. Схимник Митрофан багато зазнав скорбот від людського лихослів'я, йому навіть було наказано переселитися в келії всередину монастиря. Мав дар прозорливості. Похований в усипальниці монастиря, на його гробниці багато хто отримував зцілення. - 68. Михайло - св.Великий Князь Тверський. 1272 † 22 листопада 1319. Прозваний Тверським, тому що княжив у Твері, ще не бувши Великим Князем, і перший утвердив незалежність Тверського князювання. Його племінник Георгій змагався з ним у боротьбі за великокнязівський престол і за відсутності Михайла зайняв його. Михайло двічі відвойовував свій престол і, нарешті, вирушив до Орди до хана Узбека для остаточного визначення, хто володітиме престолом. Але Георгій встиг очорнити його перед ханом, звинувативши у смерті своєї дружини та сестри хана Кончакі. В Орді Михайло був прийнятий ханом милостиво і півтора місяці жив спокійно, але згодом був викликаний на суд. Йому ставилося в провину приховування зібраної данини, битва з ханським послом і отруєння Кончаки. Михайлу поклали на шию важку колодку та потягли за Ордою. Недруг його полководець Кавгадий, який свого часу був у полоні у князя, зумів схилити хана на смерть Михайла. Князь, дізнавшись про це, безбоязно чекав смерті. Ще на шляху з Володимира він кілька разів долучився до Св.Таїна і всі ночі проводив у читанні Псалтирі. У день смерті він відслухав ранок і благословив сина Костянтина. Лиходії повалили його на землю, мучили, били п'ятами, а потім один з них встромив йому ножа в ребра і вирізав серце. Тіло князя привезли спочатку до Москви і поклали до церкви Спаса на Бору, а потім перевезли до Твері. Коли було відкрито раку, мощі князя виявилися непошкодженими. Поховані у Тверському Преображенському соборі. У 1655 р. св.мощі набуті нетлінними. Пам'ять св. Михайла 22 листопада. - 7. Мойсей – пророк і Боговидець, вождь і законодавець єврейського народу, перший священний побутописець. Пам'ять 4 вересня - 158. Мойсей – преподобний, авва, Синайський подвижник. IV ст. Походив із Фарана. Подвизався в Раїфі, в одній печері. З юності присвятив себе Богу, провів у чернецтві 73 роки, весь цей час не ївши хліба та харчуючись невеликою кількістю фініків та води. Прославився подвигами неспання, безмовності та посту. Святістю свого життя та проповіддю звернув у християнство весь навколишній народ. Мав дар чудотворення, зцілив начальника ізмаїльтян Оведіана від нечистого духу. Відомий його учень на ім'я Мойсей. - 62, 317. Мойсей Мурін – преподобний, близько 400 р. Пам'ять 28 серпня. - 77. Мойсей - Оптинський старець, схіархімандрит, будівельник Оптіної Пустелі. 15 січня 1782 † 15 червня 1862. У світі Тимофій Іванович Путілов. Народився у місті Борисоглібську Ярославської губернії, у благочестивій купецькій сім'ї; батько його був родом із Серпухова. Двоє братів Тимофія, Олександр та Іона, згодом також були у чернецтві: один – ігумен Малоярославецького Миколаївського монастиря Антоній, а інший – ігумен Саровської обителі Ісайя. У юності Тимофій служив у відкупника у Москві. Разом із братом Іоною вони були у затворниці Іванівського монастиря Досифеї та у Новоспаських старців Олександра та Філарета. 13 травня 1805 р. обидва брати проти волі батька надійшли до Саровської пустелі. Тимофій ніс послух на хлібні і ходив за хворим старцем Ісаїєм. У 1808 р., за порадою о. Серафима, скарбника Брянського Свенського монастиря, вступив у цей монастир, 3 серпня 1809 р. визначено до послушників. У 1811 р., за порадою ієромонаха Московського Симонова монастиря Алексія (Адріана), пішов до Рославльських пустельників. Там він прожив 10 років під керівництвом єросхимонаха Афанасія і був ним келійно пострижений у чернецтво, причому сприйнятим батьком його від Євангелія був старець Досифей. Під час нашестя французів у 1812 р. недовго жив у Свенському монастирі, а потім ще 8 років у Рославльських лісах. У 1816 р. разом з братом Олександром був на прощу в Києві, а в 1819 і в 1820 р. в Оптиній Пустелі. 6 червня 1821 р. з чотирма пустельниками, за благословенням тодішнього Калузького преосвященного Філарета (згодом митрополита Київського), оселився на монастирській пасіці Оптиної Пустелі та заснував там скит в ім'я Св. Пророка, Предтечі. 3 червня 1822 р. було відкрито мантію о. Мойсея, 22 грудня того ж року він був висвячений на ієродиякона, 25 грудня – на ієромонаха і визначений спільним духовником обителі. 17 серпня 1826 р. о. Мойсей призначений будівельником Оптіної Пустелі і перебував на цій посаді 37 років. У його правління був розширений Введенський собор, побудована церква в ім'я Преп.Марії Єгипетської і цвинтарна церква, нові братські корпуси, кам'яна огорожа і безліч інших будівель, розведено монастирське господарство, зібрана бібліотека, розцвіла книговидавнича діяльність Оптиної Пустелі - все це при постійному і постійному. Але головна увага о.Мойсея як настоятеля була звернена на духовне виховання братії: при ньому було засновано та зміцнилося в Оптиній старість, за допомогою оо. Леоніда та Макарія. На цьому шляху довелося зазнати безліч скорбот і перешкод, оскільки преосвященний Калузький Миколай (Соколов), не приймаючи старчества, ставився до Оптіної особливо суворо: забирав у о. Мойсея в інші монастирі найпотрібніших йому людей, неохоче приймав до братії Оптіної, забороняв старчувати о. Леонід. 12 липня 1853 р. о. Мойсей прийняв постриг у схиму із залишенням колишнього імені. Похований біля вівтаря Казанського собору. О.Мойсей завжди ставився до братії з повною довірою та любов'ю, покриваючи всі недоліки смиренністю. Відрізнявся крайньою неуважливістю, милосердям і лагідністю. - 37, 40, 47, 64, 70, 77, 78, 95, 97, 101, 104, 109, 111, 116, 118, 125, 126, 128, 132, 136, 138, 4 156, 157, 159, 167, 168, 171, 258, 260, 261, 273, 274, 275, 278, 281, 288, 293, 305. Мойсей – архімандрит, настоятель Калузької Тихонової пустелі. 1814 (1815) † 4 листопада 1895. У світі Михайло Федорович Красильников. З купецького стану міста Волхова Орловської губернії. Вступив у братство Оптиної Пустелі 14 квітня 1839 р., покритий рясофором 6 квітня 1840 р. Виконував клиросну послух. 17 листопада 1846 р. пострижений в мантію, в 1847 р. висвячений на ієродиякона, 19 червня 1855 р. - на ієромонаха. У 1858 р. визначений у Тихонову пустель будівельником. У 1862 р. зведений у сан ігумена. У 1865 р. визначений благочинним монастирем Калузької єпархії. У 1868 р. його нагляду було доручено Білокопытівську Казанську Боголюбну жіночу громаду. У 1871 р. зведений у сан архімандрита і призначений головою комісії, що спостерігає за спорудами на обійсті Пафнутієва Борівського монастиря та в Оптиній Пустелі. За о. Мойсеї богослужіння в Тихоновій пустелі набули великої урочистості. Влаштовано два готелі, закінчено нову дзвіницю та зроблено багато інших різних покращень. - 114, 173, 287, 288. Муравйов Андрій Миколайович – духовний письменник, богослов та історик. 12 травня 1806 † 30 серпня 1874. Народився в Москві в сім'ї відомого математика генерал-майора М.Муравйова. Здобув хорошу домашню освіту, рано захопився літературою, перекладав, писав вірші та драми. З 17 років перебував у військовій службі. У 1828–1829 pp. служив у дипломатичній канцелярії при 2-й армії князя Вітгенштейна, яка брала участь у війні з Туреччиною. З 1831 - столоначальник Азіатського департаменту Міністерства закордонних справ. З 1833 р. – секретар при обер-прокурорі Св. Синоду. У Синоді Муравйов завжди тримав бік духовних осіб, внаслідок чого після низки зіткнень з обер-прокурором Н.А. Пратасовим було звільнено з Синоду в 1846 р. і призначено чиновником особливих доручень Азіатського департаменту Міністерства закордонних справ. З 1836 р. Муравйов перебував у чині камергера, з 1855 р. – у чині дійсного статського радника. З 1836 він був членом «Товариства любителів російської словесності», з 1837 - Російської Академії наук. Муравйов двічі здійснював паломництва у Св.Землю – у 1829 та у 1849–1850 рр. н. Плодом останнього були «Листи зі Сходу». У 1832 р. вийшла книга Муравйова «Подорож святими місцями російським», що принесла йому широку популярність. Крім того, йому належать: «Листи про богослужіння Східної Кафолічної Церкви», «Історія Російської Церкви», перекладена багатьма європейськими мовами, «Листи про спасіння світу Сином Божим», «Перші століття християнської Церкви» та багато інших. Муравйов обробив за першоджерелами, склав і видав «Житія святих Російської Церкви, також іверських та слов'янських» (у 12-ти томах), а також безліч робіт з окремих святих та святинь. Сучасники бачили головну заслугу Муравйова у цьому, що з його творам російське суспільство повернулося до духовної тематиці. - 197. N. – черниця. - 88, 164. N., СІ. - Послушниця (?). - 91. Навуходоносор – цар Вавилонський, близько 561 р. до Р.Х. - 214. Надія Єгорівна – послушниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря, колишня поміщиця. - 301. Назарій – ігумен Валаамського монастиря. 1735 † 23 лютого 1809. У світі Микола. Народився у сім'ї причетника села Аносове Тамбовської губернії. На 17-му році життя пішов до Саровської пустелі. У 1760 р. пострижений у чернецтво з ім'ям Назарія, в 1776 р. посвячений у ієромонаха. У 1781 р. о. Назарій був витребуваний у Петербург і за наполяганням митрополита Гавриїла визначено будівельником Валаамської обителі для закладу в ній гуртожитку та порядку за правилами та прикладом Саровської. Протягом двадцятирічного управління о. Назарій зовсім влаштував монастир. У 1801 р. він отримав звільнення від настоятельства і пішов у самотню келію, влаштовану ним ще під час управління обителью. У 1804 р. був звільнений, на його прохання, до Саровської пустелі на постійне перебування. У Сарові він влаштував собі пустельну келію на річці Сарівці недалеко від обителі і часто вночі ходив лісом, роблячи на згадку молитвослів'я дванадцяти псалмів. О. Назарій прожив у Саровській пустелі п'ять років, там же помер і похований. Ігумен Назарій проводив життя незмінно постнічне і нещасливе. Суворий на вигляд, він приваблював любов і повагу всіх і вільно міг говорити навіть людям сильним. Слова його були прямі, правдиві та різкі. Він був обдарований від Бога даром духовної міркування; збереглися його настанови братії. Смиренний сам, він та інших навчав насамперед смиренності. Багато самітників і усамітнених приходили до о. Назарію на одкровення помислів. Під його керівництвом у Тамбовській та Нижегородській єпархіях утворилося кілька жіночих гуртожитків. Господь сподобив ігумена Назарія дарів прозорливості та чудотворення: він передбачив митрополиту Гавриїлу благополучний результат морської битви зі шведами поблизу Петербурга за царювання Імператриці Катерини II; схилив через молитви жебраків до милості серце Імператора Олександра I, який гнівався на одного зі своїх сановників. - 68. Наришкін С.К. - Відставний штаб-ротмістр, який тимчасово проживав в Оптіній. - 74. Никанор - митрополит С.-Петербурзький та Новгородський. 26 листопада 1787 † 17 вересня 1856. У світі Микола Степанович Клементтьєвський. Народився у сім'ї священика Сергієва Посада. Після закінчення лаврської семінарії викладав у ній. У 1812 р. пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха. У 1813 р. призначений проповідником академії та соборним ієромонахом Московського Донського монастиря. У 1814 р. зведений у сан архімандрита і призначений намісником Троїце-Сергієвої лаври та настоятелем Спасо-Віфанського монастиря. У 1818 р. переміщений до Коломенського Голутвина, а в 1819 р. – до Московського Високопетровський монастиря. У 1826 р. хіротонізований на єпископа Ревельського, вікарія Петербурзької єпархії, з дорученням управління Троїце-Сергієвої пустелею. З 1831 р. – єпископ Калузький, з 1834 р. – єпископ Мінський. У 1835 р. зведений у сан архієпископа. З 1840 р. – архієпископ Волинський та Житомирський та архімандрит Почаївської лаври. У 1843 р. призначений архієпископом Варшавським та Новогеоргіївським з залишенням на посаді архієпископа Волинського. З 1848 - архієпископ Новгородський. Никодим – схіархімандрит, настоятель Малоярославецького Чорноострівського Миколаївського монастиря. 1800 (1799) † 7 лютого 1864. У світі Микола Петрович Демутьє. Народився Петербурзі, в дворянській сім'ї. Закінчив морський кадетський корпус, зроблений у чин офіцера. Будучи відряджений до Миколаєва, на шляху залишив усе і пішки пішов до Успенського Фонтанного монастиря поблизу Одеси. Якийсь час пробув там, потім ледь не потрапив до старообрядницького монастиря. Вісім місяців жив у Площанській пустелі, але як той, хто не має паспорта, був затриманий, відправлений до Петербурга і змушений був продовжувати службу. Після хвороби вийшов у відставку і поїхав до Москви, якийсь час жив поблизу Сергієвої лаври і в Києві, а потім кілька років провів у Площанській пустелі зі старцем Макарієм. 23 жовтня 1835 р. вступив до Сергієва пустель під Петербургом і ніс послух канонарха; там був пострижений у рясофор. 4 грудня 1836 р. перемістився за старцем Макарієм в Оптіну Пустинь, де прожив 5 років, старанно виконуючи послух збирача. 5 серпня 1840 р. пострижений у мантію з ім'ям Никодима. У 1842 р. Микола – єпископ Калузький та Боровський. 1780 † 17 вересня 1851. У світі Іоанн Полікарпович Соколов. Народився у місті Медині Калузької губернії у священика. Навчався у Московській Слов'яно-греко-латинській академії. У 1800–1816 pp. служив на різних посадах – від учителя до ректора – у Калузької семінарії, Борівському та Тамбовському духовних училищах та семінарії. У 1821 р. зведений у сан архімандрита Шацького Миколаївського Чернєєва монастиря. З 1822 р. – ректор та вчитель Іркутської семінарії та настоятель Іркутського Вознесенського монастиря. З 1826 р. – ректор Тамбовської семінарії та настоятель Козловського Троїцького монастиря. У 1829 р. викликаний на чверть священнослужіння в Петербург. У 1831 р. хіротонізований на єпископа Дмитровського, вікарія Московської єпархії. З 1834 р. – єпископ Калузький та Боровський. Помер у Лаврентіївському монастирі, похований у кафедральному соборі. Преосв. Микола був простим, уважним та чуйним пастирем. Серйозні непорозуміння були у нього під час перебування єпископом Калузьким щодо Оптиної Пустелі. Не розібравшись у суті старчества і повіривши наклепам недоброзичливців, преосв. Микола у 1835–1836 рр. перевів старця Лева зі скиту до монастиря, заборонив йому приймати відвідувачів та носити схиму. Але милістю Божою та заступництвом митрополита Київського Філарета ці спокуси незабаром минули. Старець і преосвященний розлучилися у житті в добрих почуттях друг до друга. - 43, 138, 157, 164. Микола - схимонах, сподвижник преп. Паїсія Величковського. Разом зі старцем Феодором трудився спочатку в Україні, потім у Молдавії у старця Паїсія, а потім у Поляномерульському скиту. Там незабаром до них приєднався старець Онуфрій. Після смерті останнього старець Феодор повернувся до Нямецького монастиря. Старець Миколай ще зиму залишався у скиту, а потім також перейшов до монастиря, де й помер незадовго до старця Паїсія. Відрізнявся особливою смиренністю. - 116. Никон - Патріарх Московський і всієї Русі. 25 травня 1605 † 17 серпня 1681. - 68. Ніфонт – святитель, єпископ Кіпрський. IV ст. Походив із Пафлагонії у північній частині Малої Азії, з міста Плагіона. У дитинстві відрізнявся смиренністю та лагідністю, часто ходив до храму. Подорослішавши, він розбестився від поганих товаришів, віддавшись лихослів'ю, крадіжкам і нечистим гріхам, і запеклим настільки, що зовсім не міг молитися. Викритий своїм другом Никодимом, покаявся і звернувся з благанням до Пресвятої Богородиці. На знак її милості, приходячи до храму, бачив ікону Владичиці усміхненої. Під час хвороби Ніфонт сподобився у сонному баченні відвідин Божої Матері разом зі св. Одужавши Ніфонт залишив колишнє життя, відійшов від світу і став ченцем. Протистою дияволу, він часто постив, не ївши хліба і води. За бісівським наводженням, йому було попущено чотирирічну спокусу, яка полягала в затьмаренні розуму, так що святий повинен був примушувати себе молитися словами, коли нечистий бентежив його поганими помислами. Одного разу, засумнівавшись у бутті Божому, звернувся до Його ікони з молитвою і побачив її сяючою та рухливою. З того часу на святого зійшла благодать Божа, у нього відкрилися духовні очі, він став перемагати бісів і явно бачив Ангелів. Св. Ніфонт збудував у столиці церкву в ім'я Пресвятої Богородиці, жив при ній і перетворював багатьох на християнство. Під час Літургії він бачив Євхаристію, яку звершували Ангели, які принесли з Неба Отрока і заклали його, причому після закінчення служби Отрок таємничо виявлявся цілим і піднесеним на небо. Св. Ніфонту у видінні з'явився св.апостол Павло і наказав прийняти святительський сан. Не бажаючи бути єпископом, він разом зі своїм учнем вирушив до Олександрії, де був посвячений у ступінь клірика, потім у диякона і пресвітера, а потім у єпископа міста Констанції на о. Кіпр. Св. Ніфонт проводив життя у турботах про спасіння своєї пастви та справи милосердя, відігнавши від міста одного біса. Після недовгого управління Церквою перестав, за 3 дні передбачивши свою кончину. Перед смертю його відвідав св. Опанас Великий після бесіди з ним святий бачив духовним зором сонми Ангелів, пророків і преподобних на чолі з Пресвятою Богородицею. Похований у храмі Св.апостолів. Св. Ніфонт відомий як наставник та втішитель; він виступав проти безчинних ігор, зцілив жінку, що страждала від зубного болю, чудесним чином бачив повітряні поневіряння і душі праведників і грішників, що проходять їх душі, сподобився дарів духовної міркування і прозорливості. Пам'ять 23 грудня. - 214. – директор Департаменту митних зборів, з 1870 р. – товариш міністра державних майн, з 1872 р. та до кінця життя – статс-секретар сенатора та член Державної ради. Був відзначений багатьма нагородами та знаками монаршої милості. За політичними симпатіями належав до «московської партії», був близьким другом багатьох слов'янофілів. Помер у Петербурзі, у чині таємного радника. Похований на цвинтарі Олександро-Невської лаври. - 279, 281. Опта (в схимі Макарій) – легендарний отаман розбійників, за переказами, засновник Оптіної Пустелі. - 258. Орсисій – преподобний, † 376. Після смерті преп. Пахомія Великого, 348 р. обраний настоятелем заснованого св. Пахомієм монастиря Тавеннісі. Пробув на цій посаді недовго, передавши її преп. Феодору Освяченому. Вийшов на спокій у Хеновоську кіновію, після смерті св. Феодора повернувся на ігуменство до старої обителі і не залишав його до своєї смерті. Був відомий як екзегет, до нашого часу дійшло його «Вчення про влаштування чернечого житія», яке є тлумаченням Старого та Нового Завітів спеціально для ченців. - 121. П. (Паладія) – ігуменія Великолуцького Вознесенського монастиря. У світі Юрійович. Черниця з 1855 по 1859 р. керувала монастирем у 1860 – 1869 рр. - 195. Павло – св. первоверховний апостол. Пам'ять 29 червня. - 51, 208, 313, 319. Павлина – ігуменія Білевського Хрестовоздвиженського монастиря. 10 квітня 1813 † 20 червня 1877. У світі Пелагея Юхимівна Овсяннікова. Народилася у сім'ї державних селян підміської слободи міста Мценська Орловської губернії. У 1829 р. вступила до Белівського монастиря. У 1837 р. пострижена в рясофор з ім'ям Глафіри, в 1840 р. - в мантію з ім'ям Павлини. Була духовною дочкою старця Леоніда, переносячи із ним гоніння на старечість, та був – старця Макарія. У 1848 р. зведена в ігуменії Білевського монастиря. За її правління володіння монастиря було збільшено втричі, а штат – удвічі. - 42, 174, 175, 177. Паладій - Оптинський ієродиякон. 1782 = 5 листопада 1861. У світі Павло Іванов (?). Із міщан міста Глухова. Спочатку мешкав у Площанській пустелі з о. Макарієм там був накритий рясофором з ім'ям Паїсія. З 1813 р. – в Оптиній Пустелі, до братства визначено 7 травня 1815 р. 11 травня 1818 р. пострижений у чернецтво, 20 серпня 1830 р. визначений в іподиякона, 13 травня 1831 р. висвячений в ієродиякона. З 1836 р. чергового служіння через хворобу не виправляв, 17 грудня 1843 р. по старості виключено зі штату монастиря. О. Паладій прожив в Оптиній 46 років, проходив різні послухи, у тому числі пасічника, паламаря та ризничого. Був великим подвижником та знавцем статуту. Характер його був суворий, твердий, прямий і простий. - 20, 29, 34. Памва – ієромонах Оптіної Пустелі. 1822 = 13 лютого 1891. У світі Петро Іванович Панов. З вільновідпущених селян. До братства визначено 27 лютого 1850 р., рясофором накритий 22 лютого 1852 р., в чернецтво пострижений 7 вересня 1857 р. Нес послух при риболовлі. 13 червня 1863 р. висвячений на ієродиякона, а 30 вересня 1867 р. - на ієромонаха. З 1888 був духовником прочан. - 298. Пантелеїмон - св.великомученик і цілитель. Чесна глава його перебуває у російському Пантелеімоновому монастирі на Афоні. Пам'ять 27 липня. - 74. Парфеній – старець, ієросхимонах Києво-Печерський. 24 серпня 1790 р. = 25 березня 1855 року. У світі Петро Іванович Краснопєвцев. Народився у селі Симонове Алексинського повіту Тульської губернії у ній причетника. Навчався в Тульському духовному училищі, але не закінчив його, відчувши потяг до чернецтва. У 1814 р. був на прощу в Києво-Печерській лаврі, а з 1819 р. остаточно оселився в ній. Нес послух у просфорні. У 1824 р. пострижений у чернецтво з ім'ям Пафнутия намісником архімандритом Антонієм, цього ж року висвячений на ієродиякона, у 1830 р. – на ієромонаха. У 1834 р. призначений духівником лаври. У 1838 р. у печерах преп.Антонія прийняв постриг у схиму з назвою імені Парфенія. Після прийняття схими кілька років провів у тісній келійці, єдине вікно якої було загороджено іконою Пресвятої Богородиці. 17 років від дня прийняття схими він щодня звершував Літургію в домовій церкві преосв. Антонія, єпископа Воронезького, намісника лаври, а весну і літо проводив разом із ним у Голосіїв пустелі. Петро Іванов – рясофорний чернець Оптиної Пустелі, скитський старожил. 1784 † 12 грудня 1867. У світі відставний обер-аудитор. - 56. Петро – селянин Крапівенського повіту Тульської губернії. - 307. Петровський Андрій Андрійович – послушник Оптіної Пустелі, у чернецтві Андрій. 1786 † 23 січня 1867. Походив із дворян Харківської губернії. Протягом 36 років військової служби Петровський був у 85 битвах і дослужився до генерал-майора. Вийшовши у відставку, він жив у маєтку поблизу Задонська, а останні 9 років життя провів послушником Оптіної Пустелі. Улюбленим заняттям його було читання та переписування святоотцівських книг. О.Андрій мав рідкісний духовний дар сліз. За три тижні до смерті був пострижений у мантію. - 248, 249. Пімен - ієросхімонах Оптіної Пустелі. 1803 † 1 вересня 1881. У світі Петро Якович Пащенко. З військових обивателів м. Ізюма. До братства визначено 16 жовтня 1840 р., рясофором накритий 16 вересня 1842 р., в чернецтво пострижений 27 листопада 1843 р. Виконував послух маляра і клиросне. 24 червня 1848 р. висвячений на ієродиякона, а 23 квітня 1857 р. – на ієромонаха. Указом від 11 липня 1858 р. визначено помічником ієромонаха Пафнутія на духовній посаді. З 1873 був духовником братії. О.Пімен був улюблений усіма за лагідність і смиренність. Всі зауваження він приймав без жодного самовиправдання, склавши покірно на грудях руки, просив молитися за нього. Мав рідкісну старанність до церковної служби. - 109, 110, 113. Платон – ієромонах Оптіної Пустелі. 1816 † 11 вересня 1889. У світі Павло Степанович Покровський. З учителів Липецького Духовного повітового училища. Освіту здобув у Тамбовській семінарії (закінчив курс з 1-го розряду). До братства визначено 14 грудня 1850 р., рясофором накритий 24 березня 1853 р., в чернецтво пострижений 20 грудня 1858 р. Нес послуху на кліросі і при листівництві монастирських справ. 2 лютого 1859 р. висвячений на ієродиякона, 17 червня 1863 р. – на ієромонаха. З 1875 р. через втрату зору священнослужіння не виправляв. З 1881 р. – монастирський духівник, з 1886 р. духовник прочан. О.Платон, рідний дядько по матері схіархімандрита Агапіта (Бєловидова), був близьким другом преподобного Амвросія до вступу до Оптіна, а згодом його духовником. Переклав російською мовою зі слов'янської з 3-ї частини «Каміння віри» Стефана Яровського «Вчення православної східної кафолічної Церкви про святі пости» та «Вчення про добрі справи, необхідні для вічного порятунку». Полікарп був суворий, але милостивий, особливо стежив за вихованням учнів. В особистому житті – великий аскет, постник і жебрак, творець Ісусової молитви. Благодаттю Божою в юності чотири рази був позбавлений смерті. - 125. обраний депутатом С.-Петербурзьких дворянських депутатських зборів по Лузькому повіту. У 1857 р. призначений членом Ради міністерства держмайна. У 1882 р. здійснено дійсні таємні радники і вийшов у відставку. Похований у Череменецькому монастирі Лузького повіту Петербурзької губернії. - 100, 101. Половцев О.В. – племінник архієпископа Ювеналія. - 100, 101. Половців Михайло Андрійович – брат архієпископа Ювеналія. - 100. Напівгарська Марія Павлівна – дружина І.І. Напівгарського. - 83. Полугарський Ілля Іванович – поміщик, благодійник Оптиної Пустелі, † 1858. У 1821 р. жив у Москві і був обраний члени-кореспонденти Вільного товариства любителів російської словесності. Відомий перекладом із французької «Заїри», трагедії Вольтера (виданий у Москві 1821 р.). - 83. Полунина Марія Павлівна – сестра черниці Алевтини. - 185. Потьомкін Григорій Олександрович, князь – знаменитий діяч Катерининської епохи, лідер Імператриці Катерини II. Близько 1739 5 жовтня 1791. Народився в селі Чижове поблизу Смоленська, в дворянській родині. У юності чудово знав грецьку мову та церковну історію, що згодом дало привід до думки, що він своїми батьками був призначений до чернецтва. Навчався у Московському університеті. Участю у державному перевороті 28 червня 1762 р. звернув він увагу Імператриці Катерини II і було зроблено камер-юнкером. Під час перенесеної в юності тяжкої хвороби зачинився на півтора роки і поклав собі неодмінно постригтися в ченці, щоб досягти архієрейства, але з одужанням залишив цей намір. У 1763 р. призначений помічником обер-прокурора Св. Синоду, в 1768 р. наданий в камергери. У 1769 р. вирушив на Турецьку війну, де відзначився у багатьох битвах. Найближчими роками Потьомкін був зроблений послідовно генерал-ад'ютантом, підполковником Преображенського полку, членом Державної ради, «головним командиром», генерал-губернатором Новоросійського краю, зведений у графську гідність і став, за відгуками іноземних послів, «найвпливовішою особою в Росії». Потьомкіна особливо займав питання про південні кордони Росії: він опанував Крим, виробив «грецький проект», згідно з яким Туреччина мала бути знищена, а корона нового Візантійського царства покладена на одного з онуків Імператриці Катерини II. Потьомкін провів низку військових реформ, побудував флот на Чорному морі, заклав та упорядкував низку південноросійських міст. У війні з Туреччиною 1797 р. діяв успішно та отримав титул гетьмана козацьких катеринославських та чорноморських військ. Помер раптово від лихоманки, що перемежувалася поблизу Ясс, похований у Херсоні. Князь Потьомкін завжди мав щиру повагу до догматів та обрядів Церкви, шанував духовенство, був дружний з митрополитами Гавриїлом та Платоном. Своїми розмовами зі старообрядцями він залучив кілька тисяч сімей до Православної Церкви. - 16. Прокопович Петро Іванович – перший російський бджоляр-теоретик та видатний практик. 29 червня 1775 † 22 березня 1850. Народився в селі Міченках Чернігівської губернії поблизу міста Батурина, у дворянській родині. Закінчив Київську духовну академію. Служив у Переяславському кінно-єгерському та гусарському Боура полках. У 1799 р. через хворобу вийшов у відставку з образом поручика і оселився в маєтку батька, де з 1802 р. зайнявся виключно бджільництвом на основі власних дослідів, яке з промислу він звів на ступінь науки. У 1828 р. відкрив у Батурині першу у Росії школу бджільництва, куди приїжджали бджолярі з Росії. Був чудовим практиком, винайшов вулик нового додавання і придумав цілу систему вуликів. Прокоповичем написано низку статей у справі і книжка «Школа бджоловодіння» (1866, 1874). - 79. Протасов (Пратасов) Микола Олександрович, граф - генерал-ад'ютант, обер-прокурор Св. Синоду, член Державної ради та Головного управління училищ. 27 грудня 1798 † 16 січня 1855. Народився в Москві, син сенатора А.Я.Протасова. Служив у лейб-гвардії гусарському полку, брав участь у Турецькій війні 1828 р. та у походах у Царстві Польському у 1831 р., потім був ад'ютантом при графі Бенкендорфі, графі Дібіче-Забалканському. З 1834 р. перейшов до цивільної служби: член Головного правління училищ (1834), товариш міністра народної освіти (1835), член комісії духовних училищ, обер-прокурор Св. Синоду (з 1836 по 1855). Під його керуванням була утворена спеціальна обер-прокурорська канцелярія, яка фактично підкорила всю систему духовного управління обер-прокурору і позбавила Синод його колишнього значення. Помер у Петербурзі, похований у Московському Донському монастирі. - 165. Протасова (Пратасова) Наталія Дмитрівна, графиня – дружина Н. А. Протасова. Урожд. князівна Голіцина. 28 червня 1803 † 17 лютого 1880. Народилася в Москві, дочка московського військового генерал-губернатора князя Д.В.Голіцина. З 1861 статс-дама, з 1865 - обер-гофмейстеріна при Государині Імператриці. Померла в Петербурзі, похована поряд із чоловіком у Московському Донському монастирі. - 281. Протасьєва Марія Петрівна – настоятелька Арзамаської Олексіївської громади. У схимі Марфа. 2 березня 1760 † 30 квітня 1813 року. Походила зі старовинного дворянського роду Костромської губернії, народилася в Ростові. 15-ти років пішла з дому мандрувати. Вступивши до Костромського монастиря, їздила до Соловки до засланого туди о. Феодору Санасксарському. З його благословення вступила до Олексіївської Арзамасської громади, якою керував старець. У 1785 р. зроблено її настоятелькою. Прийняла таємну схиму з ім'ям Марфи. При її управлінні громада процвіла духовно, Марфа явно й потай благотворила багатьом. Після смерті старця Феодора Марфа шукала порад у о. Амфілохія, ієромонаха Ростовського Спасо-Яковлівського монастиря, переписувалася зі старцем Паїсієм Величковським і хотіла їхати до нього, але отримала повідомлення від Бога про свою швидку смерть. Мала дар духовної розмови. - 119. Пфель К.К. - Головний лікар Московського сухопутного госпіталю. - 142. Раїса – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря. У світі Е.С.Загрязька. Нею принесений монастирю срібний кіотець з частиною Різи Господньої. - 299. Рафаїла – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря. - 192. Савватій – єросхимонах Оптіної Пустелі. 1833 † 1895. Світ Сергій Адріанович Нехорошев. Із болховських міщан. До братства Оптиної Пустелі визначено 12 серпня 1857 р., на послушницьку вакансію – 17 вересня 1858 р. Рясофором накритий 16 лютого 1859 р., у чернецтво пострижений 22 жовтня 1866 р. був пономарем у скиту. 31 грудня 1872 р. висвячений на ієродиякона, а 31 грудня 1878 р. – на ієромонаха. З 1879 р. через хворобу чергового служіння не виправляв. - 55. Самуїл – у 1819 р. ієродиякон, після 1822 р. – ієромонах Глинської Богородицької пустелі, учень Глинського ігумена Філарета. У 1824 р. виконував послух ризничого. - 16, 29. Сандулов С.Я. – родич старця Макарія, скарбник повітового казначейства у місті Льгові Курської губернії. - 10. Сандулова Авдотья Іванівна – двоюрідна сестра старця Макарія. - 9. Сімей – веніамітянин, син Гери із роду Саулова. Зустрів царя Давида та його почет з грубими прокльонами та камінням, коли той утік із Єрусалиму під час обурення Авесалома. Коли Давид повертався з торжеством до Єрусалиму, Сімей перший разом із друзями вийшов йому назустріч. Він упав ниць до царських ніг, благаючи його про прощення свого гріха, і був пожалований Давидом. Далі до останніх днів життя Давида в Біблії немає жодних відомостей про Семея. Вмираючий Цар у настановах сину Соломону особливо застерігає його проти Семея, у вірності якого він, очевидно, дуже сумнівався. Після смерті Давида Семею було наказано не залишати Єрусалима і ні в якому разі не переходити потоку Кедронського під страхом неминучої смерті. Однак через три роки Сімей порушив царський наказ: він пішов у Геф, щоб знайти двох своїх слуг, що втекли. Дізнавшись про це, Соломон, після повернення Семея, звелів зрадити його смерть. - 213. Серапіон – Оптинський ієродиякон. 1817 † 28 січня 1867. У світі Стефан Федосійович Шкретковський. До братства Оптиної Пустелі визначено 7 жовтня 1840 р., рясофором накритий 19 листопада 1843 р., в чернецтво пострижений 14 серпня 1849 р. Виконував клиросну послух, був канонархом. 8 грудня 1857 р. висвячений на ієродиякона. - 53. Серафим – преподобний, Саровський чудотворець. Пам'ять 2 січня (вистава, друге здобуття мощів) і 19 липня (перше здобуття мощів). - 68. Серафим – ієромонах, будівник Білобережської та Площанської пустель. † 1826. У світі Веденісів. Родом із купців міста Сизрані. Деякий час був скарбником Брянського Свенського монастиря, потім будівельником Білобережської пустелі. З 1818 р. – будівельник Площанської пустелі, куди йому було дозволено взяти 10 чоловік братії для покращення церковного чину та порядку. Змінив стовповий спів на київське та впорядкував монастир. Був добрим наставником для братії, яка за нього збільшилася до 100 осіб (при штаті в 7 осіб). Пустелем керував 6 років, у ній помер і похований. О.Серафим був одним з улюблених учнів старця Василя (Кишкіна), життя вів стримано, вдачею був привітний і лагідний. - 17, 28, 31. Сергій – преподобний Радонезький, всієї Росії чудотворець. Пам'ять 25 вересня (припинення) і 5 липня (набуття мощів). - 131, 132, 133, 136, 140, 142, 170, 295. Сергій – митрополит Московський та Коломенський. 9 травня 1820 † 11 лютого 1898. У світі Микола Якович Ляпідевський. Народився у Тулі, у сім'ї протоієрея. Закінчив Тульську семінарію та Московську духовну академію. У 1844 р. пострижений у чернецтво, висвячений на ієродиякона та ієромонаха. Був бакалавром, інспектором, професором та ректором Московської академії. У 1850 р. зведений у сан архімандрита. У 1858 р. настоятель Високопетровського, в 1859 р. - Заїконоспасського монастиря. У 1861 р. хіротонізований на єпископа Курського і Білогородського. З 1880 р. – архієпископ Казанський та Свіязький, з 1893 р. член Св. Синоду, з 1893 р. – митрополит Московський та Коломенський та Свято-Троїцької Сергієвої лаври священноархімандрит. Помер у Петербурзі, відспівування здійснено у Чудовому монастирі, похований у склепі Успенського собору лаври. Високопреосв. Сергій був глибоко пройнятий вірою в істину Православної Церкви і був суворим охоронцем церковності. Нес подвиг частого вчинення хресних ходів. Відрізнявся мудрістю, обережністю та розсудливістю, був вимогливий до себе та інших. - 124, 142, 149, 164, 166, 167, 168, 170, 171, 172. Сергій - Оптинський ієродиякон, згодом схієродіакон. 1817 † 31 серпня 1884. Світ Симеон Федотович Трунов. З дворян, поміщик Курської губернії Щигрівського повіту. В Оптиній перебував із липня 1833 р., до монастиря вступив разом із братом Павлом таємно від батьків. До братства визначено 4 грудня 1853 р., в чернецтво пострижений 7 вересня 1857 р. Відрізнявся твердим і точним знанням церковного статуту, який він засвоїв під керівництвом старця Макарія. Келейним заняттям о. Сергія був лист за статутом. Він переписав «Лествицю» св.Іоанна Ліствичника. Крім того, майстерно вирізав параманні хрести з дерева та кістки. 13 серпня 1862 р. висвячений на ієродиякона. З лютого 1873 р. не служив через втрату голосу. У липні 1884 р. захворів на внутрішню хворобу і перебрався зі скиту до монастирської лікарні, де 30 липня був особливий і пострижений у схиму без зміни імені. - 123, 180, 297. Сергій – рясофорний чернець Оптиної пустелі, в мантії Симон. 1816 † 13 серпня 1856. У світі Сергій Єгорович Лактіонов. Із державних селян. До братства визначено 31 грудня 1846 р., рясофором накритий 31 грудня 1850 р. Нес послуху в братській кухарі, при монастирському готелі, при риболовлі, був помічником економа. У чернецтво пострижений 30 квітня 1855 р. - 306. Симеон Новий Богослов – преподобний. 949 † 12 березня 1022 року. Походив з Пафлагонії, виховувався в Константинополі у свого дядька, одного з придворних. Після закінчення освіти перебував деякий час при імператорському дворі. Вступив під керівництво старця Симеона Благоговійного та прийняв чернецтво у столичному монастирі св.Феодора Студіта. Його суворе подвижницьке життя викликало невдоволення серед братії. З благословення старця він був змушений перейти в обитель Св. Маманта, де після смерті настоятеля обраний ігуменом і висвячений у пресвітера Патріархом Миколою Хрисовергом. Упорядкувавши монастир, він усамітнився в безмовності, залишивши після себе ігуменом досвідченого о.Арсенія. Встановив святкування на честь Симеона Благоговійника після його блаженної смерті. Це викликало невдоволення у Константинополі, і преподобний мав залишити місто. Він оселився неподалік храму Св. Марини на околицях столиці. Один із імператорських вельмож, Христофор Фагура, який шанував св. Симеона, поступився йому всю цю місцевість і допоміг влаштувати там монастир. Перестав святий після 30 років перебування в безмовності. Мощі його відкриті 1050 р. преп. Симеон є одним із найбільших православних подвижників-містиків та споглядальних богословів. Залишив безліч загальнохристиянських та подвижницьких творів, переписаних його учнем Микитою Стіфатом. Йому належать 92 Слова, діяльні та богословські глави, що увійшли до російського Добротолюбства. Відомий своєю духовною поезією, створив 60 божественних гімнів богословського змісту. Пам'ять 12 березня. - 27, 88, 96, 121, 165, 166, 171, 208, 315, 321. Симеон – схімонах, засновник Білобережської Брянської пустелі. 1672 † 15 листопада 1741. У світі Симеон. Народився у сім'ї священика села Архангельського Тульської губернії. У 1707 р. одружився, але через півроку залишив сім'ю і почав мандрувати святими місцями. У 1710 р. в Карачівському Миколаївському Одрін монастирі пострижений в рясофор з ім'ям Серафима. У Полбиной Предтеченської пустелі Орловської губернії пострижений у мантію з ім'ям Серапіона. У 1714 р. пішов у Брянські ліси на самоту. Проживши там три роки, о. Серапіон став будівельником нововідкритої Білобережської пустелі, що склалася з братії, що вийшла з Білопісоцького Предтеченського Брянського монастиря. У 1722 р. там було збудовано церкву на честь Різдва св. Іоанна Предтечі. З 1725 р. о. Симеон зазнав чимало скорбот: його звинувачували в самовільному влаштуванні пустелі і в самовільному відлученні від неї, в приєднанні до розколу і навіть у розпусному житті. У 1726 р. він був відчужений від настоятельства і, закутий у ланцюзі, відправлений до московського Спасо-Андроньєва монастиря. Незабаром начальство переконалося в його невинності, і о. Серапіон був поміщений на проживання в Миколаївський Одрін монастир, а з 1727 р. знову призначений будівельником Білобережської пустелі. У його управління пустелі було пожертвовано багато земельних угідь, збудовано кам'яну церкву. У 1741 р. о. Серапіон був клейно наділений в схиму з ім'ям Симеона. Того ж року помер і похований у новозбудованій Володимирській церкві. Після смерті був хворим, і вони з його молитвам отримували зцілення. - 68, 70. Смарагд – архієпископ Орловський та Севський. 9 березня 1796 † 11 листопада 1863. У світі Олександр Крижанівський. Народився у селі Великій Березянці Таращенського повіту Київської губернії у сім'ї священика. Навчався у Київській семінарії та у Київській та Петербурзькій духовних академіях. У 1819 р. висвячений на ієродиякона та ієромонаха. Викладав у Петербурзькій та Київській академіях. У 1824 р. зведений у сан архімандрита. У 1826 р. призначений ректором Київської семінарії та настоятелем Києво-Видубицького монастиря. У 1828 р. переведений у Віфанську семінарію та Високопетровський монастир, а потім призначений ректором Київської академії та настоятелем Києво-Братського монастиря. У 1830 р. переведений ректором до Петербурзької академії та настоятелем до Пінського Богоявленського монастиря. У 1831 р. хіротонізований на єпископа Ревельського, вікарія Петербурзької єпархії і призначений управляти Трійце-Сергієвою пустелею під Петербургом. 1833 р. призначений на Полоцьку кафедру, де вів енергійну боротьбу за приєднання уніатів до Православ'я. Те саме завдання виконував і в Могилівській єпархії, куди був переведений у 1836 р. У 1840 р. призначений до Харкова, 1841 р. – до Астрахань, 1844 р. переміщений до Рязанської єпархії. Похований у Рязані, в Архангельському соборі. Через різкий, рішучий і зовні грубуватий характер у преосв. Смарагда все життя було багато недоброзичливців, але заслуги його перед Російською Церквою незаперечні. - 131, 158, 161, 162, 163, 164. У 1857 році перейшов на службу у відомство православного сповідання і був призначений старшим чиновником за обер-прокурорським столом у Св. Синоді, а також керуючим синодальною канцелярією. В 1860 відряджений для збирання відомостей про стан православних церков і монастирів на Сході. 1863 року визначений членом консультації при Міністерстві юстиції. З 1864 - сенатор, з 1889 - член Державної Ради. У 1856 р. П.І. Саломон зведений у ранг дійсного статського радника, 1864 р. – таємного радника, з 1883 р. – дійсний таємний радник. Нагороджений орденом св.Володимира І ступеня. Помер у Петербурзі. - 196, 286. Степаніда – селянка. - 198. Татіана – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря. У світі Іванова. Колишня кріпачка Кавелиних. - 99, 103, 182. Тихін – преподобний, Калузький чудотворець, † 1492. Учень преп. Пафнутия Боровського, пустельно прожив у лісах неподалік м.Малоярославця на березі річки Вепрейки. Проводив високе подвижницьке та постницьке життя, перебуваючи в дуплі великого дуба і харчуючись дикими рослинами разом із водою з колодязя, викопаного ним самим. Власник тих місць князь Василь Ярославович Боровський наважився при зустрічі з преподобним наказати йому піти і замахнувся на нього батогом - за що був покараний: у нього оніміла рука. Після чудового зцілення він покаявся і обіцяв влаштувати обитель для ченців. Тихін заснував монастир на честь Успіння Божої Матері на березі р. Оки і, зібравши в ньому своїх учнів, став їх наставником та настоятелем. Перестав у глибокій старості, прийнявши схиму. Св.Тихон прославився безліччю зцілень, що походять від його мощей, а також від води з його колодязя і від частин дуба, в дуплі якого він подвизався. Мощі преподобного поховані в Успенській церкві монастиря. Пам'ять 16 червня. - 173. Він звернув увагу на покращення морального стану духовенства, для чого надрукував свій твір «Посада священича про сьомі святі таємниці» і розіслав послання до духовенства про тверезу та скромну поведінку. Святитель дбав про освіту духовного юнацтва. Для навчання народу встановив у Воронежі відкрите викладання закону Божого в неділю і для цієї ж мети видав свій твір «Плоть і дух». Св.Тихон був суворим викривачем сучасних вад, знищивши народне свято Ярили та безчинні масляні забави, а також ревним викорінювачем розколу. Жебраки і бідні мали завжди вільний доступ до св.Тихона і велику від нього милостиню. Здоров'я святителя від непомірних праць, турбот і різних скорбот надірвалося, і він у 1767 р. був змушений піти на спокій, обравши для свого перебування Спасо-Преображений Толшевський монастир, а потім Богородицький Задонський монастир. Тут він вдався до подвигів відокремленого чернечого життя: цілими ночами простоював на молитві, причому досягав такої висоти богомислення, що бачив наяву на молитві Божественне світло, ніс різні праці, вів широку благодійну діяльність, дбав про ув'язнених у в'язницях, збудував богадельню в місті Лігу. твори: «Про істинне християнство», «Скарб духовний, що від світу збирається», «Короткі повчальні слова» та інші. За три дні передбачив свою смерть. Похований в особливо влаштованому склепі під вівтарем соборного храму Задонського монастиря. У 1846 р. мощі св.Тихона набуті нетлінними і такими, що перебувають у тому положенні і вигляді, в якому знаходяться мощі св. угодників Києво-Печерських. У 1861 р. було здійснено їхнє урочисте відкриття. Нині спочивають у Богородицькому соборі. Св.Тихон ще за свого життя отримав від Господа дари прозорливості, зцілення та чудотворення. Після його смерті люди служили панахиди при труні святителя і за своєю вірою отримували зцілення. У 1856–1862 pp. він був обер-прокурором Св. Синоду, у 1862–1964 роках. – членом Державної ради, у 1864 – 1866 рр. - Членом Департаменту державної економіки. У 1873 р. здійснив подорож до Єрусалиму і помер по дорозі назад в Женеві. Похований у Москві. Граф Толстой перебував у духовній дружбі у М. У. Гоголем і опікувався в оптинських старців. Сучасники відзначали в ньому природну доброту, схильність до споглядального життя та аскетизму; передавали, що він таємно носив вериги. Н. П. Гіляров-Платонов відносив Толстого до розряду «оптинських християн» – людей, які прагнуть, щоб православне християнство в Росії було здійсненням того, що читаємо в Ісааку Сирині, Варсонофії та ін.». - 196. Феодор – схимонах Олександро-Свірський. 1756 † 5 квітня 1822. Народився в місті Карачові Орловської губернії, з купецького звання. В юності двічі йшов до Площанської пустелі і одного разу до Білобережської і щоразу був повертаний додому матір'ю. Після тяжкої спокуси вирушив на прощу до Києва, а звідти до Молдавії, до Нямецького монастиря, під керівництво старця Софронія. Деякий час трудився в пустелі зі старцями Онуфрієм і Миколою, потім знову повернувся до Нямецького монастиря, де прийняв схиму. Згодом, гнаний людською мовою, заздрістю та наклепом, старець жив у Чолонський монастирі, Білобережській пустелі, Новоезерському монастирі, Палеострівській пустелі, у Валаамському скиті з оо. Клеопою та Леонідом і, нарешті, в Олександро-Свірському монастирі, де й спочив про Господа. - 17, 29, 47, 69, 70, 116, 117. Феодосій - старець, архімандрит, настоятель Софронієвої пустелі в Курській єпархії, 1802. У світі Феодор Маслов. Народився у місті Глухові. Іночеське виховання отримав у молдавському Поляномерульському монастирі під керівництвом старця схимонаха Василя, після смерті якого деякий час керував цією обителью. Тут він вступив у духовну спілку зі старцем Паїсієм Величковським. У 1772 р. обраний настоятелем Тисманської обителі, але через утиски турків змушений був переселитися до Росії з усією братією. У 1779 р. призначений будівельником Софронієвої пустелі, де ввів афонський статут. При ньому обитель стала зразком та джерелом чернецтва для інших монастирів. Відмінними рисами характеру старця Феодосія були суворість і духовне міркування. - 16, 29, 268, 310. Феодосій – ігумен, настоятель Свято-Троїцького Лютикового монастиря. 1 лютого 1824 † 20 жовтня 1903. У світі Феодор Опанасович Попов. Народився у селі Великий Карай поблизу міста Балашова Саратовської губернії, у ній відкупника. У дитинстві подвижничав, був на прощу в Києві, два роки прожив у Трійці-Сергієвій лаврі. У 1845 р. вступив до Оптини Пустинь до старців Макарія та Амвросія. Потім деякий час, за сімейними обставинами, мав жити у мирі та служити, а потім, пробувши недовго у Лебедянському монастирі, повернувся до Оптіни. Після цього жив у Площанській пустелі, знову у світі і, нарешті, у 1760 р., з благословення Троєкурівського затворника Іларіона, вступив остаточно до Свято-Троїцького Лебедянського монастиря. Там він прожив 15 років, зазнавши чимало спокус, оскільки монастир був невлаштований духовно. Був пострижений у рясофор без зміни імені, 28 липня 1863 р. пострижений у чернецтво, 15 липня 1864 р. висвячений на ієродиякона, а 28 січня 1868 р. – на ієромонаха. Переміщений до Оптини Пустинь 19 квітня 1875 р. З 8 квітня 1877 р. визначено настоятелем Перемишльського Троїцького Лютикова монастиря, а 23 квітня 1879 р. затверджено його будівельником. 31 березня 1885 р. зведений у сан ігумена. На посаді настоятеля Лютикова монастиря о.Феодосій перебував до 10 лютого 1894 р. Останні роки (1894 – 1909) провів на спокої у скиту Оптиної Пустелі, де їм було написано записки про своє життя. Літературно опрацьовані С.А. Нілусом, вони увійшли до його книги «Сила Божа і неміч людська» (Сергієв Посад, 1908). За спогадами оптинської братії, відмінними рисами ігумена Феодосія були незвичайна незлобивість, смиренність і рідкісний дар розчулених сліз під час богослужіння, а також дар прозорливості. О. Феодосії перебував у духовному спілкуванні з о. Філаретом Площанським, архімандритом Троїцького Данилівського монастиря у Переяславлі-Заліському О.Герасимом та іншими. - 111, 112, 114. Феофан – святитель, Затворник Вишенський. 10 січня 1815 † 6 січня 1894. У світі Георгій Васильович Говоров. Народився у селі Чернавське Єлецького повіту Орловської губернії у священиковій родині. Навчався у Лівенському духовному училищі, Орловській семінарії, Київській духовній академії. У 1841 р. пострижений у чернецтво в Києво-Братському монастирі, цього ж року висвячений на ієродиякона та ієромонаха в Києво-Печерській лаврі. Був ректором Києво-Софійського духовного училища, інспектором Новгородської семінарії та Петербурзької академії. У 1847–1853 pp. служив у Російській духовній місії в Єрусалимі, де зібрав чимало святоотцівських рукописів та друкованих видань грецькою мовою. За праці в місії 1853 р. був зведений у сан архімандрита. Після повернення Росію викладав право у Петербурзької академії, в 1855–1856 гг. був ректором Олонецької семінарії. У 1856–1857 pp. служив настоятелем Посольської церкви у Константинополі. У 1857–1859 pp. був ректором та професором Петербурзької академії. У 1859 р. о. Феофан хіротонізований на єпископа Тамбовського і Шацького на Олександро-Невській лаврі. Преосв. Феофан служив на Тамбовській кафедрі чотири роки та прославився як чудовий проповідник. Час його правління ознаменований як скорботними – заворушеннями в Дівіївській обителі, пожежами у Тамбовській губернії, – так і радісними подіями – початком виходу «Тамбовських єпархіальних відомостей», відкриттям мощів святителя Тихона Задонського. У 1860 р. вийшла книга єпископа Феофана «Листи про християнське життя», що викликала великий інтерес у суспільстві. У 1863 р. преосв. Феофан переміщений на Володимирську кафедру та пробув на ній три роки. За цей час за ним остаточно зміцнилася слава проповідника, започатковано Богоявленське православне братство для боротьби з розколом, почали виходити «Володимирські єпархіальні відомості», відкрито училище для дівчат духовного звання. У 1866 р. преосв. Феофан подав прохання про звільнення його на спокій із правом перебування у Вишеньській пустелі Тамбовської єпархії. Спочатку він був призначений її настоятелем, але незабаром з цієї посади відмовився і став вести подвижницьке життя на самоті, що тривав 28 років. Перші шість років він не усамітнювався остаточно. Головним заняттям його тим часом були молитва і богослужіння, він охоче приймав відвідувачів і навіть виїжджав з монастиря. Після Великодня 1872 р. преосв. Феофан зачинився в окремому флігелі, приймаючи до себе лише духовника та келійника, а зі світом зносячись тільки письмово. В одній з келій було влаштовано церкву в ім'я Богоявлення, в якій святитель служив останніми роками щодня. Крім постійної молитви преосв. Феофан займався богословськими та вчено-літературними працями, у нього була велика бібліотека, У 1868 р. видано його головну працю – «Шлях до порятунку. Короткий нарис аскетики», в основу якого лягли лекції, читані в Петербурзькій академії, і збірка «Про покаяння, причастя Святих Христових Таїн та виправлення життя», що складається з проповідей, вимовлених у Тамбовській та Володимирській єпархіях. У наступні роки було видано ще десять книг на основі проповідей. Багато творів єпископа Феофана друкувалися в журналі «Домашня бесіда» – зокрема «Листи про духовне життя». З 1872 р. стали виходити праці святителя екзегетичного характеру - тлумачення послань апостола Павла, 118-го псалма, виклад Євангелій у послідовному порядку, дослідження та переклади святоотцівських творінь. З 1875 по 1890 р. святитель працював над упорядкуванням російського Добротолюбства. У 1877 р. вийшла книга у вигляді листів «Що є духовне життя і як на неї налаштуватися», що в ясній і простій формі викладає шляхи до порятунку, в 1885 р. – книга «Невидима лайка» (перекладання праці Никодима Святогора). Останньою, незакінченою працею святителя стала збірка «Іночні статути». Преосв. Феофан вів велику листування - вона склала згодом 8 випусків його листів. Святитель і в затворі вів енергійну боротьбу словом із розкольниками та новими сектами – пашківцями, штундистами, послідовниками Льва Толстого. Преосв. Феофан палко вболівав за Росію, жваво цікавився всіма зовнішньополітичними подіями (особливо російсько-турецькою війною), стежив за розвитком богословської думки. У короткі хвилини відпочинку святитель займався іконописом, різьбленням по дереву, токарним та палітурним мистецтвом, грою на фісгармонії. В останні роки готувався прийняти схіму. Помер у свято Богоявлення, особливо їм шанований. Похований у Володимирському боці Казанського собору Вишенської пустелі. Преосв. Феофан вирізнявся крайньою неуважливістю, широкою благодійністю, досконалим постництвом, даром богомудрої поради та міркування, безпристрастю. На могилі його відбувалися зцілення, і сам покійний був стражденним, втішаючи і зцілюючи їх. Зарахований до лику святих 1988 р. Пам'ять 10 січня. - 63, 216, 228, 267. Феофан - архімандрит, настоятель Калузького Лаврентьєва монастиря в 1786-1799 р.р. Спершу керував монастирем у сані ігумена. У 1798 р. зведений у сан архімандрита Платоном, митрополитом Московським та Калузьким. У 1799 р., коли монастир був звернений до архієрейського будинку, о.Феофан залишився у Московській єпархії. Спочатку керував Можайським Лужецьким монастирем, а потім Спасо-Андронієвим, який він відновив та упорядкував після пожежі 1812 року. - 8. Філарет – св.митрополит Московський та Коломенський. 26 грудня 1782 † 19 листопада 1867. У світі Василь Михайлович Дроздов. Народився у місті Коломна Московської губернії. Батько його був соборним протоієреєм. Навчався у Коломенській та Троїцькій лаврській семінаріях, в останній після закінчення викладав грецьку та єврейську мови. Тут рано проявилися його блискучі здібності проповідника. У 1808 р. пострижений у чернецтво і висвячений на ієродиякона. У 1809 р. викликаний до Петербурга, визначений на посаду інспектора Петербурзької духовної семінарії та посвячений у ієромонаха. У цьому року призначений ректором Олександро-Невського духовного училища, в 1810 р. переміщений у духовну академію. У 1811 р. за «відмінність у проповідуванні слова Божого» наданий наперсним хрестом і зведений у сан архімандрита. У 1812 р. призначений ректором Петербурзької академії, настоятелем Новгородського Юр'єва монастиря та зроблений присутнім членом С.-Петербурзької духовної консисторії. У 1816 р. визначений настоятелем Московського Новоспаського монастиря. За ці роки о. Філарет був удостоєний багатьох знаків монаршої ласки. У 1817 р. хіротонізований на єпископа Ревельського, вікарія С.-Петербурзької єпархії. У 1819 р. – архієпископ Тверський та член Св. Синоду, у 1820 р. – архієпископ Ярославський, з 1821 р. – архієпископ і з 1826 р. – митрополит Московський та Свято-Троїцької Сергієвої лаври священноархімандрит. Московською єпархією високопреосв. Філарет керував майже півстоліття, і це був блискучий період в її історії. Без святителя не вирішувалося жодна справа як у Московській єпархії й у Св. Синоді, і у справах вищого управління. Він невтомно проповідував Боже слово, стежив за навчальними закладами, вів боротьбу з розколом, брав участь у справі возз'єднання уніатів з Православною Церквою, займався статутом для бідних духовного звання, мужньо дбав про свою паству в холерні епідемії 1830–1831, 1831, 1831, 1835. вів широку благодійну діяльність і велике листування, дбав про чистоту давньоцерковного співу, благоговійно почитав старця Серафима і видав його життя, стежив за сучасною йому літературою (широко відома його віршована листування з А.С.Пушкіним), всіляко підтримував. Справою всього життя митрополита Філарета був переклад Св. Письма російською мовою, розпочатий ще в петербурзький період і побачив світ вже після смерті святителя. Діяльність його виходила межі Росії і тяглася на справи Православного Сходу. У 1885–1888 pp. було видано багатотомне «Збори думок та відгуків митрополита Філарета з навчальних та церковно-державних питань», а в 1873–1885 роках. п'ятитомне видання проповідей «Твори Філарета, митрополита Московського та Коломенського». Крім того, перу святителя належать ще багато творів, з яких особливо слід згадати «Християнський катихізис Православної східної греко-російської Церкви», який неодноразово перевидався зі значними змінами та в скороченому вигляді. Особливу цінність представляють листи митрополита Філарета до різних осіб (наприклад, листування його з духівником, намісником Троїце-Сергієвої лаври архімандритом Антонієм обіймає 4 томи). Преосв. Філарет перебував у духовному спілкуванні з преосв. Інокентієм, майбутнім митрополитом Московським, архімандритом Макарієм, просвітителем Алтаю, митрополитом Філаретом Київським, намісником лаври архімандритом Антонієм, оптинськими старцями Левом, Макарієм та Амвросієм. Глибоке враження на сучасників справляла особистість митрополита Філарета. Святитель вирізнявся сильним і гострим розумом, незвичайною проникливістю, мудрістю, прекрасною пам'яттю, обережністю та тактом, твердою волею та непохитністю переконань. Вся невтомна діяльність святителя поєднувалася з подвижницьким особистим життям. Йому завжди були притаманні суворий піст і гаряча молитва. Преосв. Філарет постійно прагнув до усамітнення і з цією метою заснував Гефсиманський скит на околицях Троїце-Сергієвої лаври, де любив бувати, особливо в останні роки життя. Господь сподобив його дарів пророцтва, прозорливості, чудотворення, духовної поради та міркування, розуміння та тлумачення Святого Письма. Ще за життя святителя за його молитвами відбувалися зцілення – розслабленої дівчинки, німої протягом 13 років дівчини. Багато подібних випадків було і по його смерті. Чудова була і сама смерть святителя, передбачена йому покійним отцем, який з'явився уві сні. Похований у південному боці Свято-Духівського храму лаври. У 1994 р. придбано св. мощі митрополита Філарета, і цього ж року він зарахований до лику святих. Пам'ять 19 листопада. - 67, 68, 77, 83, 105, 118, 123, 124, 125, 128, 130, 131, 132, 133, 134, 135, 136, 139, 140, 149, 4 150, 153, 154, 155, 165, 172, 258, 266, 267, 281, 285, 295. Філарет – митрополит Київський та Галицький. У схимі Феодосії. 17 квітня 1779 † 20 грудня 1857. У світі Феодор Георгійович Амфітеатрів. Народився у сім'ї священика села Високе Кромського повіту Орловської губернії. Після закінчення Севської семінарії був призначений туди викладачем, а згодом був її інспектором та ректором. У 1798 р. пострижений на чернецтво і висвячений на ієродиякона, в 1799 р. - на ієромонаха, в 1802 р. зведений під ігумена і архімандрита. З 1804 по 1813 р. ректорував у Севській, Уфимській та Тобольській семінаріях. У 1813 р. призначений настоятелем Йосипова Волоколамського монастиря. Обіймав посаду інспектора в Петербурзькій, а потім у Московській духовних академіях, в останній з 1816 був ректором. У 1818 р. визначений настоятелем Воскресенського Новоієрусалимського монастиря. У 1819 р. хіротонізований на єпископа Калузького і Боровського. Будучи Калузьким архієреєм, він заснував при Оптиній Пустелі скит в ім'я Пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна. Займав згодом інші кафедри (Рязанську, Казанську, Ярославську та Київську). Преосв. Філарет підтримував зв'язок з Оптіною Пустелем протягом усього життя. Складався у близькій духовній дружбі з митрополитом Московським Філаретом. У приватному житті був суворим аскетом. З 1840 р. – у таємній схимі. За молитвами преосв. Філарета за життя його і по смерті здійснено чимало чудес. - 68, 77, 130, 154, 156, 157, 276. Філарет – ігумен, настоятель Глинської Різдво-Богородицької пустелі. 1777 † 31 березня 1841. У світі Хома Данилевський народився в Україні. Добре знаючи статут та спів, у юності виконував обов'язки канонарха та келійника у старця Трифілія, настоятеля Далеких печер у Києві. Після чудового зцілення від хвороби за молитвами Києво-Печерських угодників співав на клиросі Великої церкви у лаврі. У 1802 р. він прийшов до Софронієвої пустелі до архімандрита Феодосія, який цього ж року постриг його в мантію. У 1803 р. посвячений у сан ієродиякона, у 1806 р. – в ієромонаха, з покладанням послуху благочинного. У 1817 р. призначений будівельником Глинської пустелі, якою керував до смерті. При ньому в обителі було введено Афонський статут, старість з одкровенням помислів (у чому чимало допомогли старці Василь і Феодот), збудовано будинки за новим планом, засновано ближній скит, збільшено штат братії. О.Філарет перебував у духовному спілкуванні з Антонієм, архієпископом Воронезьким, Філаретом, митрополитом Московським, сліпим Петром, преп. Серафимом Саровським. У Москві та Петербурзі він вів боротьбу з містичним напрямом у російській Церкві та полеміку на захист чернецтва. Їм складено опис Глинської пустелі, статути для трьох жіночих монастирів, переписано багато святоотцівських і богослужбових книг. При постійній вправі він отримав від Бога дар невпинної розумно-серцевої молитви Ісуса. О.Філарет удостоївся за життя явлення Божої Матері. - 16, 29. Філарет – старець, Новоспаський ієромонах. У схимі Феодор. 9 травня 1758 † 27 серпня 1842. У світі Феодор Миколайович Пуляшкін. Народився сім'ї купця міста Вязьми Смоленської губернії. Тринадцяти років вступив до Саровської пустелі, а потім до Московського Симонова монастиря. У 1785 р. пострижений у чернецтво і висвячений на ієродиякона. У 1788 р. переміщений в Олександро-Невський монастир, а наступного року висвячений на ієромонаха. У 1794 р. визначений до лікарняної церкви Московського Новоспаського монастиря, в 1798 р. обраний братським духівником, але вже наступного року з усіх посад звільнений через хворобу і залишений на лікарняному утриманні. Декілька років провів у безмовності, потім вийшов на відкрите служіння ближнім. У 1826 р. був клейно пострижений у схиму з ім'ям Феодора. Похований в усипальниці Новоспаського монастиря під вівтарем Знам'янської церкви. Старець Філарет перебував у духовному спілкуванні з архімандритом Олександром Арзамаським, схимонахом Опанасом (Захаровим), ієромонахом Ростовського Спасо-Яковлівського монастиря Амфілохієм. Філофей – єпископ Костромський та Галицький. 1808 † 29 січня 1882. У світі Тимофій Григорович Успенський. Народився у селі Заколякіне Данилівського повіту Ярославської губернії. У 1832 р. закінчив Московську духовну академію і тоді ж пострижений у чернецтво. З 1832 по 1842 р. був бакалавром Московської та інспектором Петербурзької духовних академій. З 1842 по 1849 р. служив ректором духовних семінарій: Харківською, Віфанською та Московською. У 1849 р. хіротонізований на єпископа Дмитровського, вікарія Московської єпархії. З 1853 по 1857 р. був єпископом Костромським. У 1857 р. переміщений до Тверської єпархії. У 1861 р. зведений у сан архієпископа, а в 1876 р. призначений митрополитом Київським та Галицьким зі званням священноархімандрита Києво-Печерської лаври. За відгуками сучасників, відмінністю високопреосв. Філофея було подвижництвом у найвищих і найсуворіших формах, не стримуване ні хворобою, ні старістю, і особливий благостний характер. - 169. Флавіан – ієросхимонах, скарбник Оптіної Пустелі. 24 березня 1823 † 30 травня 1890. У світі Феодосій Матвійович Маленков (Маленьке). Народився в Орлі, у купецькій сім'ї. В юності бував на прощі у Києві, Софронієвій, Глинській та Оптиній пустелях. З 1844 р. – в Оптинському скиті. Визначений у число братства 18 серпня 1849 р., присвячений стихар 29 серпня 1850 р., накритий рясофором 22 лютого 1852 р., пострижений в чернецтво 29 квітня 1855 р., висвячений у ієродиякона 14 червня 1859 р., 8 в. Виконував послух паламаря та ризничого, з 23 жовтня 1862 р. виправляв посаду скарбника (затверджений у ній із 23 липня 1865 р.). О. Флавіан постійно перебував при старцях Макарії та Іларіоні. У 1863 р. переведений зі скиту до монастиря. У 1890 р. прийняв постриг у схиму. - 77, 188, 297. Флавіана – черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря. У світі (у рясофорі?) Анна. Келейниця м. Макарії, згодом ігуменії. - 187. Фотій – святитель, Патріарх Константинопольський, 6 лютого 886. З юних років був вихований батьками в істинах св. віри, крім того, здобув і прекрасну світську освіту. Високий розвиток і благочестя давали можливість зайняти патріарший престол, але св. Фотій рішуче відмовлявся від цієї честі, віддаючи перевагу смиренному чернецтві. Однак, незважаючи на небажання Фотія прийняти патріарший сан, собор єпископів 861 р. підтвердив його обрання, здійснене з ініціативи Імператора Михайла ІІІ. Св. Фотій ревно трудився у будові справ Церкви. Особливо важлива його роль поширенні християнства серед слов'ян. З нагоди хрещення болгарського князя Бориса він послав до Болгарії архієпископа та священиків для християнської освіти, а на прохання грецького Імператора Михайла та моравського князя Ростислава відправив до Моравії свв. братів Кирила та Мефодія для поширення там християнської віри. Будучи ревним захисником Православ'я, Патріарх Фотій боровся з нововведеннями римської церкви та домаганнями римського папи Миколи I, за що у 867 р. був видалений на заслання. Через 10 років його знову визнано законним Патріархом і знову зайняв свою кафедру. Проте підступами папи Івана VIII та його наступників, і навіть імператора Лева VI в 886 р. Фотій знову було видалено з патріаршого престолу. Помер у вигнанні 891 р. Після нього залишилися численні твори. Пам'ять 6 лютого. - 266. Цицурин – начальник столу лічильної експедиції у казенній палаті міста Курська. - 10. Чурилін Дмитро Микитович – козельський міщанин, робітник за наймом в Оптиній Пустелі. - 289, 290. Шевирєв Степан Петрович - професор Московського університету, історик російської словесності, критик, поет. 18 жовтня 1806 † 8 травня 1864. Народився в Саратові, в освіченому дворянському сімействі. Закінчив Московський університетський шляхетний пансіон, служив в архіві Державної колегії закордонних справ, брав участь у гуртках Раїча та Веневітінова. У 1827–1829 pp. видавав разом із М.П.Погодіним журнал «Московський вісник». У 1829–1832 pp. жив Італії як вчителя сина княгині З.А.Волконской. Займався перекладами, писав вірші та статті романтичного спрямування. У 1834–1838 pp. читав у Московському університеті курси лекцій з історії загальної словесності, російської мови та російської словесності (у 1845–1860 рр. на основі їх було видано 4 томи «Історії російської словесності»). У 1838 р. Шевирьов знову виїхав за кордон, де відвідував лекції західних учених, працював у бібліотеках і звідки вивіз нерозташування, що ще більше посилилося, до Заходу. Влітку 1847 р. здійснив паломництво до Кирило-Білозерського монастиря і видав книгу «Подорож до Кирило-Білозерського монастиря». В університеті Шевирєв послідовно обіймав посади старшого професора російської словесності, декана філософського факультету, професора кафедри педагогіки. У 1851 р. обраний ординарним академіком Імператорської Академії наук. До ювілею Московського університету (1855 р.) ним написано його історію та біографічний словник професорів. У 1857 р. внаслідок конфлікту з графом Бобринським, що ображав російські порядки (Шевирєв гаряче заступився за Росію), був звільнений зі служби та висланий із Москви. 1860 р. виїхав за кордон. У 1861–1862 pp. читав у Флоренції та Парижі громадські лекції з російської літератури. Помер у Парижі. Як критик Шевирєв часто виступав на захист слов'янофілів, був дружний із Гоголем. У 1840 – 1850 роки разом з Кірєєвським брав активну участь у святоотецьких виданнях Оптиної Пустелі. - 118, 119, 125. Ювеналій – архієпископ Литовський та Віленський. 21 жовтня 1826 † 12 квітня 1904 року. У світі Іван Андрійович Половцев. Народився у місті Оранієнбаумі Петербурзької губернії. Освіту здобув у Михайлівській артилерійській академії, перебував на військовій службі. Після тяжкої хвороби залишив службу з чином підпоручника артилерії і 15 березня 1847 р. надійшов послушником у Предтеченський скит Оптиної Пустелі. 29 квітня 1855 р. пострижений у чернецтво, в 1856 р. посвячений у ієродиякона, 11 липня 1857 р. – в ієромонаха. З 22 жовтня 1857 р. до жовтня 1861 р. був разом з ієромонахом Леонідом (Кавеліним) членом Єрусалимської духовної місії. 10 жовтня 1861 р. призначений настоятелем Глинської Богородицької пустелі зі зведенням у сан ігумена. З 8 травня 1862 р. – настоятель Корінної Різдво-Богородицької пустелі зі зведенням (15 серпня) у сан архімандрита. 21 грудня 1867 р. переведений намісником до Олександро-Невської лаври. 26 червня 1871 р. звільнений через хворобу на спокій в Оптину Пустинь. 21 травня 1884 р. призначений намісником Києво-Печерської лаври. 25 жовтня 1892 р. хіротонізований на єпископа Балахнінського, вікарія Нижегородської єпархії. З 3 вересня 1893 р. зведений у сан архієпископа та призначений архієпископом Литовським та Віленським. З 1899 - почесний член Казанської духовної академії. Помер у місті Вільно та похований у Свято-Духовому монастирі. Високопреосв. Ювеналій з дитинства вирізнявся благочестям. В юності його товариші-артилеристи обіцяли йому в глузування білий клобук. В Оптиній Пустелі трудився під керівництвом старця Макарія, будучи в нього в беззаперечному послуху. Головним заняттям його була підготовка до друку святоотцівської літератури; переклав з новогрецької на російську книгу преп. Дамаскіна. Досконало володів мовами французькою, німецькою та англійською, а прийнявши чернецтво, чудово вивчив грецьку, латинську та сирійську мови. О. Ювеналій був пов'язаний узами тісної духовної дружби з о. Леонідом (Кавеліним), ігуменом Ісаакієм (Антимоновим), мав особливу прихильність до старця Агапіту (Бєловидову), який за п'ять-шість років до зведення його в єпископи в Києво-Печерській лаврі побачив його (ще архімандритом) сяючим в архієрейському сак. Протягом багаторічного служіння Церкви являв собою зразок твердої віри і благочестя, що горів любов'ю до знедолених, незаможних вдів і сирот. Особливо дбав про освіту юнацтва. Під час його управління у Вільно було споруджено величний Знам'янський собор, збудовано та відремонтовано багато інших храмів. Високопреосв. Ювеналію належить «Життєпис настоятеля Козельської Введенської Оптиної Пустелі архімандрита Мойсея». - 100, 101, 102, 103, 113, 122, 123, 133, 134, 136, 158, 167, 171, 205, 294, 295, 297. Юлія – схимонахиня Шамординської Казанської Амвросіївської пустелі. У світі Гур'єва. Автор спогадів про старця Макарію. - 234. Оптинської святості мудрий хранитель (Архімандрит Агапіт – автор Життєпису старця Макарія) Оптина Пустинь, одна із старовинних обителів нашої Батьківщини, розташована у дивовижному за красою місці. Але не дивною природою і не чудотворними святинями приваблювала до себе обитель численних паломників, а своєю високою духовністю, цілою плеядою великих старців, бо до початку старчества маленький монастир у глухому лісі на невідомій раніше річці Жиздрі нічим не виділявся. Благодатне старечість, це давнє чернече діяння, відродили в Оптинському скиті послідовники учнів преподобного Паїсія Величковського. У період свого розквіту Оптіна була осередком духовного життя Православної Русі, лікарнею багатьох заблукалих і поранених душ. А процвітало Оптинське старечість ціле сторіччя – з двадцятих років минулого століття і до двадцятих років століття нинішнього, – передаючись по спадкоємству від одного духоносного чоловіка до іншого: келійник чи письменник старця нерідко сам ставав старцем. Однак світло Оптіної Пустелі проливалося не лише через старців обителі, а й через її книжкові труди. За вісім десятиліть оптинського книговидавництва вийшло близько двохсот книг, брошур та листків (приблизно сто назв) загальним тиражем до півмільйона екземплярів. Те, про що говорили і писали отці перших століть християнства, знову ожило – спочатку в Оптиній та інших монастирях, а потім і в різних верствах російського суспільства. Однією з таких коштовностей, без сумніву, є і чудовий рукопис, що видається нині, – повний життєпис Оптинського старця ієросхимонаха Макарія. Підготовлене до друку оптинськими насельниками на початку нинішнього століття воно так і не було видано і до 1989 року залишалося під спудом, поки митрополит Волоколамський і Юріївський Питирим не передав рукопис у Оптину, що відроджується. Рукопис зберігся в хорошому стані і є об'ємним переплетеним фоліантом, в якому пронумеровано 416 аркушів. Перші 25 аркушів надруковані на друкарській машинці в старій орфографії, а інші послідовно переписані трьома почерками, дуже красиво і акуратно, горішковим чорнилом, на поштовому папері великого формату. Упорядник Життєпису деякий час залишався невідомим. Встановити авторство допоміг Літопис скиту Оптіної Пустелі за 1900–1916 роки. 11 вересня 1901 року скитський літописець інок Павло (Плиханков), майбутній старець Варсонофій, записав у ній: «З благословення начальника скиту о. Йосипа, рясофорним послушником скита о. Павлом зібрані матеріали для складання нового, повнішого життєпису старця о. Макарія. Матеріали складають: оповіді про життя о. Макарія деяких старожилів братів монастиря та скиту, сучасників старця, а також братів та сестер інших монастирів, з якими він мав духовні зносини за життя. Сьогодні всі ці матеріали передано о. архімандриту Агапіту, якому благословлено складання нового життєпису о. Макарія. Ці матеріали до розгрому Оптиної Пустелі лежали в архіві обителі, а нині зберігаються у складі фонду № 214 Відділу рукописів Російської державної бібліотеки. До них відносяться: Оповіді про старця Оптиної Пустелі Макарії (Іванове), зібрані скитоначальником ієросхимонахом Анатолієм (2-а половина XIX століття, скоропис, 115 аркушів; од. хр. 298); Останні дні Оптинського старця єросхимонаха Макарія (2-а половина XIX століття, скоропис, 11 аркушів; од. хр. 299-1) - брошура з такою назвою стала першою книгою, виданою Оптіною Пустелем про старця Макарії (М., 1860); Спогади про старця Оптиної Пустелі єросхимонаха Макарії (2-а половина XIX століття, скоропис, 22 листи; од. хр. 299-2); Спогади про старця Оптиної Пустелі єросхимонаха Макарії (2-а половина XIX століття, скоропис, 24 листи; од. хр. 299-3); Сказання черниць Білевського монастиря Марії Добровольської, Клеопатри та Рафаїли – про старця Макарія Оптинського (1900 р., скоропис, 4 аркуші; од. хр. 299–4); Опис матеріалам для життєпису старця ієросхимонаха Макарія, зібраних у 1900 та 1901 роках. Складено 12 вересня 1901 р. (скоропис, 2 аркуші; од. хр. 299–5). Складено у вигляді таблиці, наприкінці – підпис: «Грішний послушник Оптинського скиту Павло». На рукописі стоїть штамп бібліотеки скиту із шифром: отд. 1, №491. Точно невідомо, коли саме архімандрит Агапіт ​​закінчив роботу над рукописом і з яких причин він не побачив світ. Можливо, видати книгу завадили війна та революція. Але одне можна сказати з упевненістю – робота над Життєписом старця Макарія тривала щонайменше півтора десятка років. Свідчення цьому є в самому Життєписі: так, згадується про перебудову начальницького корпусу в скиту при ігумені Варсонофії влітку 1910; про святителя Іоасафа Білгородського, зарахованого до лику святих у 1911 року, йдеться як про «ще не прославлене на той час» (за життя старця Макарія); Санкт-Петербург названий Петроградом (він був перейменований у серпні 1914 року, після вступу Росії у Першу світову війну) 150 . Цікаво, що починаючи з 253-го аркуша і до останніх слів Життєпису «Кінець, і Богу слава і подяка», книга писана рукою самого архімандрита Агапіта – це той же своєрідний почерк, яким написано вірш «Злоумний розбійник» (автограф о. Агапіта). «Архімандрит Агапіт ​​– одна з найтаємничіших постатей історії Оптіної, – писала духовна дочка його близького учня, Оптинського старця Нектарія, Надія Олександрівна Павлович. – Він був виключно освічений (у світському значенні) і разом – духовно обдарований”. Архімандрит Агапіт, у світі Андрій Іванович Беловідов, народився 1842 року в сім'ї канцеляриста Лебедянського духовного правління. У Тамбовській духовній семінарії Андрій був зведений на ступінь студента – це означало, що він пройшов повний курс наук, які викладалися там. Закінчивши семінарський курс, 23-річний студент богослов'я 28 липня 1865 року вчинив послушником у скит Оптіної Пустелі. Вибір монастиря, мабуть, був не випадковий: в Оптинському скиті вже п'ятнадцять років трудився о. Платон – рідний дядько Андрія по матері. Ієромонах Платон, у світі Павло Степанович Покровський, до вступу до Оптіна викладав у Липецькому духовному училищі. Він був близьким другом Олександра Михайловича Гренкова, майбутнього Оптинського старця Амвросія, а оселившись у скиту, поміщений з ним в одному корпусі та ще рясофорним послушником залучений старцем Макарієм до перекладів святоотцівських творінь. На час приходу в скит свого племінника о. Платон уже плідно працював в оптинському книговидавництві: у 1862 – 1863 роках у Москві були видані його власні твори «Роздуми про вічне блаженство праведних при спогаді видінь про цього святого Андрія, Христа заради юродивого» і «Про вічні муки» роках було надруковано перекладене о. Платоном з 3-ї частини «Кам'я віри» митрополита Стефана Яворського «Вчення Православної Східної Кафолічної Церкви про святі пости» та «Вчення про добрі справи, необхідні для вічного спасіння». Ймовірно, що літературні праці о.Платона вплинули і рід діяльності його племінника – майбутнього агіографа. У скиту брат Андрій став учнем і провідником преподобного Амвросія. Перше послух він виправляв клиросне – був канонархом у Предтеченському храмі. Потім, 27 березня 1867 року, його призначають скитським бібліотекарем, а після від'їзду в Задонськ трапезного, ченця Іоанна Побійніна (майбутнього єросхимонаха Ієроніма), який відвідував Оптіну ще за старця Макарії, у травні того ж року – трапезним. 28 березня 1868 послушник Андрій був пострижений в рясофор, а 17 червня 1872, в суботу, в скитському Предтеченському храмі - в мантію з назвою імені Агапіт, на честь преподобного Агапіта Сповідника, єпископа Синодського (пам'ять 1878). 28 серпня 1873 року монаха Агапіта посвятив у сан ієродиякона Калузький єпископ Григорій, що приїхав до Оптини, до якого преподобний Амвросій мав особливе благоговіння: «розумний і святий» – таким був постійний відгук старця про цього святителя. Через три роки, 28 липня 1876 року, владика Григорій, який освячував храм в ім'я Преподобного Іларіона Великого при монастирській лікарні, висвятив ієродиякона Агапіта в сан ієромонаха. 1 серпня 1881 року єпископ Володимир, заступник Калузької кафедри по кончині архієпископа Григорія, нагородив ієромонаха Агапіта набедренником. Через три роки, 4 серпня 1883 року, вийшов Указ Святішого Синоду про призначення ієромонаха Агапіта настоятелем Лихвінського Покровського Доброго монастиря, і 26 вересня він виїхав зі скиту 151 . 18 березня 1886 ієромонаха Агапіта нагородили наперсним хрестом, а 13ап-реля 1890 звели в сан ігумена. Через півтора року ігумен Агапіт приїхав до Шамординської Казанської жіночої громади, де преставився її засновник преподобний Амвросій, на поховання свого наставника – про це він згодом згадає в Життєписі старця, який помер: «12 жовтня в суботу настоятелем Лигавинського тим, хто прибув до поховання старця, який раніше жив у ньому чималий час в Оптинському скиті, відслужили були соборні: молебень з акафістом перед чудотворною Казанською іконою Божої Матері, Літургія і панахида над труною старця. Потім знову тривали весь день і ніч приватні панахиди. У неділю, 13 жовтня 1891, о. Агапіт ​​брав участь у відспівуванні старця. 15 травня 1894 року ігумен Агапіт ​​був «всемилостивіше нагороджений знаком ордена Святої Анни III ступеня», а 30 вересня того ж року переведений настоятелем до Мещівського Георгіївського монастиря – на місце о. Досифея, який став настоятелем Оптіної Пустелі після смерті схіархімандрита Ісаакія. На Вознесіння 1896 року ігумен Агапіт ​​був зроблений в архімандрита, а 19 вересня того ж року Указом Калузької Духовної Консисторії призначено виправляючим посаду благочинного половинної частини монастирів Калузької єпархії. На цьому послуху архімандрит Агапіт ​​перебував недовго: 24 жовтня 1897 року Визначенням Святішого Синоду, згідно з проханням, за болючим станом він був звільнений з посади настоятеля і за його бажанням 4 листопада того ж року поміщений на проживання в Оптину Пустинь. 10 листопада о. Агапіт ​​переїхав до Оптинського скиту – там його поселили на спокій у Климентівський корпус. Основним заняттям архімандрита Агапіта у рідному скиту стали духовно-літературні праці. Початок їм він поклав ще за життя старця Амвросія. О. Агапіт, як сам розповідав про це на спокої, колись «прийшов до о. Амвросію і просив поради: чи взятися йому за складання життєпису старця Іларіона Троєкуровського, про що просили його черниці, чи ні? Старець о.Амвросій на це з лагідною усмішкою відповів: «Візьмись, візьмись, та й повчися, як треба буде писати життєпис.» А сам усе посміхається і посміхається... Точно він передбачав, що Господь приведе мені писати його життєпис». «Життєпис у Бозі спочившего Троєкурівського затворника Іларіона Мефодійовича Фокіна, засновника Богородичного Іларіонівського жіночого монастиря» (М., 1888), складений майбутнім агіографом свого духовного отця, тоді було визнано найкращим і найповнішим житієм Троєкур. Агапіта благословив преподобного Амвросія в Оптіні Пустелі. У 1898 році в журналі «Душекорисне читання» було опубліковано нову працю о. Агапіта – життєпис Оптинського старця-настоятеля схіархімандрита Ісаакія. У 1899 році «Нарис життя настоятеля Оптіної Пустелі архімандрита Ісаакія» вийшов у Москві окремою книжкою. О. Ісаакій прийняв управління обителью за заповітом старця Макарія – бути йому наступником архімандрита Мойсея – у 1862 році, за три роки до вступу в Оптинський скит о. Агапіта. Архімандрит Агапіт ​​пробував сили й у духовної поезії. Рівно через рік після повернення в скит їм було написано вірш «Злоумний розбійник» – про розбійника, розіп'ятого шию Спасителя. Воно закінчувалося чернечим самодокоренням з покаяною благанням до Господа: О, Боже, Боже милосердний! Почуй мій плач, мій крик старанний152; Щоб і мені з ним не підпасти, З моєю душею високосердою, Дракона лютого під владу. Згодом о. Агапіт ​​іноді перечитував і правил це ніколи не надрукований вірш – після підпису: «Фантазія А Агапіта» і дати: «Закінчено – 10 листопада 1898 року. Рівно рік мого приїзду в скит з Мєщівського монастиря» є приписка: «Виправлення закінчено в грудні 1902 р.» Очевидно, невдовзі після того, як о. Агапіт ​​оселився на спокої в Оптинському скиту, йому було доручено складання життєпису старця Амвросія. Літопис скиту повідомляє: «1900 р. Березень 10. П'ятниця. О. архімандрит Агапіт ​​склав повний життєпис старця ієросхимонаха о. Амвросія. Рукопис схвалений преосвященним Макарієм, єпископом Калузьким та Боровським. Питання про те, коли і на які кошти друкуватиметься рукопис, ще остаточно не вирішено. Матеріалом для складання цього життєпису послужили переважно оповіді про життя старця братів монастиря та скиту, які збирав і редагував один із братів скиту. «1900 р. вересень 10. Неділя. Отримано в скиті книгу: Життєпис у Бозі старця, що почив, ієросхимонаха Амвросія з його портретом і факсиміле. Книга надрукована в Москві в друкарні Снєгірьової в кількості 1900 екземплярів. З цензури вийшла 27 серпня цього року і призначена на користь Оптіної Пустелі. Книга являє собою повний життєпис старця, тому що в ній зібрані відомості, що з'являлися в пресі, так і рукописні і усні відомості про життя старця. Книга складена архімандритом Агапітом, який живе в скиті на спокої.» Ці записи в скітському літописі були зроблені ченцем рясофорним Павлом (Плиханковим) – майбутнім старцем Варсонофієм. Очевидно, він і був «одним із братів скиту», який збирав і редагував матеріали, – як пізніше він зробив це і для життєпису старця Макарія. У підготовці одного розділу книги про преподобного Амвросії брав участь ієромонах Нектарій (Тихонов) – теж майбутній старець Оптинський. Коли о. Варсонофій став начальником скиту, він доручив о. Агапіту скласти короткі життєписи всіх похованих на скитському цвинтарі 153 . Черниця Амвросія (Оберучева), духовна дочка Оптинських старців Анатолія (Потапова) та Никона, пише у своїх спогадах, що під час її хвороби восени 1928 року до неї прийшов оптинський чернець о. Вікентій і приніс їй «власноручний рукопис схіархімандрита Агапіта», який «укладав у собі короткі, іноді лише в кілька рядків, житія всіх похованих на скитському цвинтарі Оптиної Пустелі братів, але в кожному житії були виражені кількома словами головні риси подвижницького життя і смерті цього. На початку двадцятого століття архімандрит Агапіт ​​працює над іншими виданнями. Так, у 1906 році вийшло його перекладення на сучасну російську мову першої оптинської аскетичної книги – «Житіє та Писання Молдавського старця Паїсія Величковського» (М., 1847). Тлумачення на «Господи помилуй», яким розпочинаються Писання старця Паїсія, о. Агапіт, переклавши на сучасну говірку, згодом видав окремим листком. Архімандрит Агапіт ​​також суттєво переробив і доповнив складений ієромонахом Климентом (Зедергольмом) «Життєпис Оптинського старця ієромонаха Леоніда (в схимі Лева)» (М., 1876). У Журналі засідань собору старшої братії Оптиної Пустелі є запис від 28 липня 1915: «Слухали: Пропозиція настоятеля обговорити, чи слід видати другим виданням Життєпис старця ієросхимонаха Лева, доповнене архімандритом Агапітом. Визначили: Видати Життєпис старця ієросхимонаха Лева. Книга під назвою «Перший великий старець Оптинський ієромонах Леонід (у схимі Лев)» у 1917 році була видана у Шамординській друкарні. Живучи на спокої в Предтеченському скиту, архімандрит Агапіт іноді разом зі скитоначальником О. Йосипом виїжджав на скитську та монастирську дачі, про що згадується у скитському літописі: «1900 Липень 13. Четвер. Вчора скитоначальник о. Йосип, разом із о. архімандритом Агапітом, який мешкає у скиті на спокої (з осені 1897 року), їздили на скитську дачу, а сьогодні повернулися.» «1901 р. Липень 7. Субота. Вчора ввечері о.архімандрит Агапіт, скитоначальник о.Йосиф, ігумен о. Феодосії та ієромонахи о. Венедикт та о. Даниїл вирушили до Шамордино, куди 8 липня чекають єпископа Макарія для освячення церкви на дачі монастирської біля села Руднєва.» О. Агапіт ​​продовжував також служити Літургію, молебні, панахиди та поховання. Так, 18 січня 1900 року він відспівував свого відданого учня схимонаха Феодота (Герасимова) – постриженника Оптинського скиту, який супроводжував духовного отця в Доброму та Мещівському монастирях; 2 квітня 1900 року, у Вербне Воскресіння, у співслужінні з о. ігуменом Ксенофонтом, монастирськими та скитськими ієромонахами в Казанському соборі відспівував архімандрита Досифея – настоятеля Оптіної Пустелі та попередника о. Агапіта по Мещовському монастирю; 14 квітня 1904 року служив у Предтеченському храмі панахиду за настоятелькою Шамординського монастиря ігуменю Єфросинії; 26 жовтня 1905 року в тому ж скитському храмі служив молебень про дарування здоров'я о. скитоначальнику Йосипу. «1917 р. Жовтень 10. Пам'ять блаженних старців Лева та Амвросія. Богослужіння у скиті своє. Літургію звершував о. скитоначальник спільно з о. Адріаном та о. Піором. На панахиді собор священнослужителів очолив маститий о. архімандрит Агапіт, учень і письменник покійного батюшки Амвросія. Літопис скиту відзначає і участь архімандрита Агапіта у богослужіннях, присвячених пам'яті старця Макарія: «1906 р. Січень 19. Скитське свято пр Макарія Єгипетського. О 5 год. ранку було здійснено водоосвячення. Перед Літургією відслужена панахида по пам'ятному Оптинському старому ієросхимонаху Макарії. Як панахиду, так і Літургію і молебень святого святого, що послідував за нею, служив о.архімандрит Агапіт, який перебуває в скиті в співслужінні о.о. ієромонахів Варсонофія та Нектарія з ієродияконами монастирським о. Георгієм та скитським о.Анатолієм.» «1916 р. Вересень 7. День смерті (1860 р.) старця ієросх Макарія. Урочисте богослужіння в Макаріївському приділі Предтечівського храму здійснено скитоначальником о.ігуменом Феодосієм соборні, а на панахиду соборні виходив маститий о.архімандрит Агапіт.» У березні 1904 року Калузька Духовна Консисторія звернулася до настоятеля Оптіної Пустелі ігумену Ксенофонту з приписом відібрати відгук від архімандрита Агапіта, «чи дозволять його фізичні сили і чи є бажання бути призначеним для несення пастирського служіння влазі». Але для цієї місії о. Агапіт ​​був уже надто слабкий. Після кількох років життя у скиті він перейшов на проживання до монастирської лікарні. Ось що говорить про це скитський літопис: «1907 р. Грудень 31. Цього року зі складу скитського братства вибув архім Агапіт, який жив у скиту на спокої. О.архімандрит ще у грудні 1906 р., внаслідок хвороби ніг, помістився у монастирській лікарні для лікування; через необхідність мати під рукою медичну допомогу, знайшов зручнішим залишитися на постійне перебування в лікарні і звільнив келію, що займалася ним у скиту.» Великим Постом 1907 року в монастирській лікарні лежав молодший брат Оптинського старця Нікона Іван Митрофанович Бєляєв, на той час 16-річний гімназист, який вперше приїхав до Оптини Пустинь. На схилі років він із великою теплотою згадував про о. Агапіте: «У той час моїми сусідами були велелюбний і наймудріший о.архімандрит Агапіт ​​і старий, старий сліпець ієросхимонах о. Юстин. Незабаром після приходу до лікарні я міг ходити і стояти, і дано мені було солодке послух вичитувати цим батькам все ранкове і вечірнє правило. Їм я теж приносив чималу втіху. Багато гарного і повчального сказано було мені ними. І хоч я й не пам'ятаю окремих їхніх слів, але вони стосувалися всього, що мені довелося тоді бачити і переживати. Це були мої, власне кажучи, перші наставники, яких я ніколи не забуваю згадувати з усією любов'ю. Тут же з коридору (мешкав я на другому поверсі) були двері на хори лікарняної церкви в ім'я Преподобного Іларіона Великого. По суботах, неділях і іноді іншим дням там була служба.» Духовною опікою авви Агапіта користувалися всі останні старці «старої» Оптини: Варсонофій, Анатолій (Потапов), Нектарій та Нікон. При цьому, будучи сучасником і учнем преподобного Амвросія, архімандрит Агапіт ​​«на старості мастит» став ніби сполучною ланкою між поколіннями обителі. Так, наймолодший Оптинський старець, ієромонах Нікон, у розмові з духовними чадами розповідав про тлумачення старцем Амвросієм псаломських слів. Агапітом: «Щодо тлумачення батюшки Амвросія, яке повідомив мені отець Агапіт, ці слова означають, що шляхи Господні вимагають від людини двох речей: милості та істини. Як слід розуміти це? А ось як: усі, хто бажає непорочно проходити шляхи Господні, повинні виявляти всяку милість і поблажливість по відношенню до ближніх, хоч би й грішників, а від себе вимагати виконання всякої істини, всякої законної правди; по відношенню до себе ми повинні бути невмитими суддями, всі свої вчинки ми повинні суворо виправляти за заповідями закону Божого, а до ближніх ми повинні бути завжди милостивими та поблажливими...» «Батько ходив на сповідь до монастирської лікарні до архімандрита Агапіта, і ми іноді його проводжали. Він був слабкий, втомлювався, і пам'ятаю, йому якось сказали: «Батюшко, ви б паличку взяли, вам легше було б ходити з паличкою.» Батюшка відповів: «У мене ще немає на це благословення.» Цим він показав, що навіть на таку дрібницю він запитує благословення духовного отця, або авви, – отця архімандрита. Іншим близьким учнем о. Агапіта був останній духівник Оптинської братії ієромонах Досифей (Чучурюкін) – він став і духовником о.Нектарія. Взаємини наставника і учнів часом були пофарбовані легким юродством, що нерідко зустрічається у подвижників. Це цілком очевидно із спогадів шамординської черниці Любові, яка з благословення старців несла послух в аптеці при оптинській лікарні: «Спочатку старість запропонували о.архімандриту Агапіту, який жив у Оптіній на спокої. Це був чоловік великих знань і високого духу, автор кращого життєпису старця Амвросія, але рішуче ухилявся і від архієрейства, неодноразово йому пропонованого; від старчества він відмовився навідріз. Він рятувався, маючи лише кілька близьких учнів. Одним із них був ієромонах Нектарій. Коли братія почала просити його вказати їм гідного, він назвав о. Нектарія. Справді, у «покірному доношенні» настоятеля Козельської Введенської Оптиної Пустелі архімандрита Ксенофонта преосвященнішому Олександру, єпископу Калузькому та Боровському, говорилося: «Зайняти посаду скитоначальника і братнього духовника старша братія просила архімандрита Агапіта, який проживає на спокої в пустелі, який, похилого віку, від цієї пропозиції відмовлявся. Зважаючи на неотримання від нього остаточної відповіді тимчасово виконуючим посаду скитоначальника і братнього духовника з ради старшої братії призначений ієромонах Нектарій, 59 років від народження, який живе в скиті з 1873 року; людина доброчесного життя, що відрізняється лагідністю і смиренністю. За свідченням старця Нектарія, архімандрит Агапіт, прозріваючи майбутні страшні події та майбутнє розорення обителі, вирішив, що не в змозі перенести такої важкої скорботи. Через п'ять років о. Агапіт ​​передбачив і закриття заснованого преподобним Амвросієм Шамординського жіночого монастиря – Олександра Дмитрівна Оберучева, майбутньої черниці Амвросії (на Страсній седмиці 1916 року він благословив Олександру Дмитрівну їхати фронтовим лікарем туди, де воював її брат). Матінка Амвросія записала: «Цей знаменний для мене день, 12 червня 1917 року (Онуфрія Великого, Петра Афонського, Іоанна, Андрія, Іраклемона, Феофіла, Арсенія Коневського, св. Анни Кашинської, прп. Онуфрія Мальського; Онуфрія та Авксентія Вологодських, Васіаси назавжди залишився у моїй пам'яті. Батюшка о. Анатолій благословив мене «Молення про чашу» і сказав: «Благословляю послужити на користь обителі», – і додав: «Можна щотижня писати». Благословив мене вервицями. І послав до батюшки о. Агапіту, який був дуже слабкий і перебував у лікарні; йому була окрема келія; всі старці та ченці з особливим благоговінням ставилися до цього старця, який живе в Оптині на спокої. Він був ще на ногах, ласкаво прийняв мене і на прохання благословити мене в Шамординський монастир сказав: «Що ж, погості, погості, благословляю тебе, але монастирі закриваються» (у більшості тоді була надія, що такий час скоро минеться, і тому ці слова, як камінь, впали мені на серце). І батюшка продовжував: «Монастирі всі розійдуться, на два місяці хліба тільки дістане... А чоловічі теж, тільки до нас черга ще не дійшла...» – «Помоліться, батечку, щоб духовно влаштувалося моє життя.» – «Молись і ти, і змиряйся». – «У метушні все живу.» – «Сама з собою, якщо будеш, помисли підуть. А добра справа для ближнього замінює молитву. Благословляю, погости, погости...» Восени 1917 року Оптіну відвідав Сергій Олексійович Сидоров – майбутній новомученик протоієрей Сергій (розстріляний 27 вересня 1937 року, на Воздвиження Хреста Господнього). Його записки про Оптину Пустелю закінчуються описом зустрічі з архімандритом Агапітом: «Мої спогади про Оптину Пустелю були б неповні, якби я не описав своє побачення з архімандритом Агапітом, найкращим другом та першим біографом старця Амвросія. Життєписи Оптинських подвижників, написані їхніми учнями, вирізняються особливою духовною яскравістю. Климент Зедергольм і Леонід Кавелін зуміли як передати дух вчення своїх великих старців. Вони зберегли у своїх писаннях звуки їхньої мови, вони накреслили їх зовнішній вигляд і змусили почитати в Оптинських старцях не тільки мужів мудрих, але сповнених любов'ю до грішників, святих. Серед біографій старців на першому місці безумовно стоїть життєпис старця Амвросія, написаний архімандритом Агапітом. На жаль, швидко розпродана, ця біографія отця Амвросія давно стала бібліографічною рідкістю і багато любителів духовного читання навіть не підозрюють про існування подібної праці. Сергій Миколайович Дурилін, бажаючи придбати цю книгу, подався до її автора-архімандрита і взяв мене з собою. Це було наприкінці вересня 1917 року. Архімандрит жив у монастирській лікарні, займаючи там окрему кімнату. Оптинська лікарня та обстановка її справили на мене надзвичайно світле враження. Чистота і блиск білих стін і підлог, величезні вікна, осяяні свіжим вересневим сонцем, а головне, велика кількість квітів зі скитської знаменитої оранжереї, влаштованої старцем Макарієм, – все це робило лікарню схожою на мирний притулок відпочинку, а не на будинок смутку. Привітні обличчя ченців-докторів та санітарів ще більше додавали радості та заспокоєння. Один із лікарів, який закінчив Московський університет отець П., люб'язно провів нас до архімандрита. Нам назустріч вийшов білий старий з довгими сивими кучерями, одягнений у білу рясу, з невеликою срібною борідкою, що спирається на білу милицю. То був батько Агапіт. Дурилін назвав себе, і він запросив нас до своєї кімнати. Невелика його кімната з ліжком та столиком була особливо світла і потопала у квітах. У кутку стояв образ Цариці Небесної, у якої горіла велика лампада і стояло кілька горщиків квітучих гіацинтів та нарцисів, яких батько архімандрит був надзвичайним любителем. Розмова йшла про батька Амвросії, його прозорливість. Про те, що їм було передбачено велику скорботу в перші десятиліття XX століття. Батько архімандрит говорив тихо і важко завдяки похилому віку, йому було близько дев'яноста років. Біографії старця Амвросія у нього не виявилося, але він обіцяв Сергію Миколайовичу дістати її найближчим часом у одного зі своїх духовних дітей. Пробули ми в отця архімандрита близько години і, не бажаючи турбувати його, попрощалися з ним. Сергій Миколайович ще раз за кілька днів відвідав отця архімандрита і застав його в ліжку, він тоді захворів на свою смертельну хворобу, запалення легенів, застудившись на всеношній у Введенській церкві. Книгу свою батько архімандрит заповів Сергію Миколайовичу, і після його смерті він одержав її. Ось те небагато, що залишила мені пам'ять про моє перебування в Оптиній Пустелі. Але крім образів, прекрасної природи, крім звуків дзвонів і піснеспівів у моїй душі залишилися невимовні світлі відблиски її святині. У хвилини здивувань і скорбот, у хвилини туги і горя я завжди слухаю цього світла великої обителі, і легше стає мені йти важким шляхом життя.» Внутрішнє духовне життя архімандрита Агапіта було глибоко приховано від оточуючих. Про те, якої висоти молитовного діяння він досяг, красномовно свідчить епізод з його човен, записаний Н.А.Павлович: «Про старця Агапіта чарівно розповідала доглядальниця Дунечка, що ходила за ним у лікарні. Якось вона тихенько зняла його чотки з поперечини ліжка, де вони завжди висіли, і взяла їх із собою до храму. «Ось, – думає, – помолюся я за його чоточками!» Старець Агапіт ​​ніби й не помітив, як вона брала чотки. Стоїть Дунечка в церкві, намагається молитися за його човен, а її в сон хилить. Ніколи у житті вона так спати не хотіла – засинає стоячи й усе. Тут вона бачить, що щось гаразд, розкаялася і понесла вервиці назад. Хоче їх непомітно повісити на місце, а старець Агапіт ​​розплющив очі, дивиться на неї і сміється: «Відкрий мій ящик.» Дуня відчинила. «Ось візьми там четочки. Ті легенькі, а ці мої надто важкі для тебе. Мимоволі згадується епізод в одній з улюблених оптинських книг про Ісусову молитву – «Відверті розповіді мандрівника духовному своєму батькові»: святість старця передалася його чоткам, і коли мандрівник відмахнувся ними від вовка, то був врятований від роздерти хижим диким звіром 154 . В останні роки свого земного життя о. Агапіт ​​часом впадав як би в недоумство, хоча в просвітах зберігав і прозорливість і духовну висоту. Старець Нектарій говорив, що хвороба йому попущена через відмову від громадського служіння. Небесний покровитель архімандрита Агапіта преподобний Агапіт ​​Сповідник був проти його бажання висвячений на сан пресвітера єпископом міста Сінади. Той єпископ невдовзі помер, і тоді за обранням духовенства і народу на його місце було поставлено святого Агапіта, який з прийняттям святительського сану був удостоєний від Господа дару пророчого прозріння. О. Нектарій і сам не хотів виходити з напівзатвору – він також передбачав розгром Оптіної та всі наступні страждання, – тому подвиг старчества прийняв лише тоді, коли від нього цього вимагали «за послух». За два роки до обрання старцем о. Нектарій у таємничому сні бачив величезне поле, де відбувалася «страшна битва між незліченним полчищем боговідступників і невеликою раттю християн». І буде в останні дні, говорить Бог, виливаю від Духа Мого на всяке тіло, і пророкуватимуть ваші сини та ваші дочки; і юнаки ваші будуть бачити видіння, і старці ваші сновидінням зрозумілі будуть (Дії 2:17). Про свій пророчий сон о.Нектарій розповів в оптинській лікарні Сергію Олександровичу Нілусу, причому початок оповідання збігся з приходом о. Агапіта. У щоденниковому записі від 17 березня 1910 року С.А. Нілус зворушливо описує бесіду двох блаженних старців: «Ходив сьогодні до нашої оптинської лікарні відвідувати хворого друга нашого, отця М . Вже 4-й день йде, як його привезли зі скиту і помістили в ту саму келію, в якій щойно помер о. Феодосії. На превелику радість, знайшов батюшку на шляху до одужання. Батько Н зустрів мене повідомленням, що його всю ніч турбував страшний сон, який він бачив з незвичайною ясністю. - Що ж ви бачили? - Запитав я з особливим інтересом, знаючи духовну висоту нашого батюшки. - Революцію в Росії бачив, страшний заколот. Подальша розповідь була перервана появою лікарняного ченця-фельдшера, який прийшов вимірювати температуру хворого. На превелику мою радість, температура виявилася вже нормальною. По відході фельдшера мені довелося бути свідком зворушливої ​​та незабутньої сценки. Не встигли ми звернутися до перерваної розповіді, як увійшов, помолитвившись, один із найшанованіших оптінських старців, який живе в лікарні на спокої. Дивлюся: в руках у старця щось є, щось припасовано на кшталт «втіхи» для хворого... Після взаємного вітання старець, що зійшов, розкрив свою ручку, і на її долоні, на чистенькому папірці, опинилися три фігурні мармеладинки. Старець, з незрівнянно-милою усмішкою на дитячо-ясному обличчі, став статечно знімати з папірця одну мармеладинку за іншою і підносити їх поодинці нашому другові, примовляючи: - Ось вам, батюшка батько Н, як бажаєте бачити, лапоточок. Вибачте тільки, що з підошви його ми сніжку струсити не встигли. А сніжок на мармеладному лопатці – кілька піщинок цукрового піску. – А це, – продовжував так само старець, – серед зими вам суничка! І «суничка» так само перейшла з рук в руки о. Н ю. - А це, вибачте, тільки скибочка апельсина. І тут обидва старці засміялися таким ангельсько-дитячим сміхом, що дурні мої очі навіть сльози прошибла. Прийняв о. Н й багаті ці дари, поклав їх дбайливо на спальний столик і сказав: - А лапоток-то ваш, мій батюшка, бач же, що привів мені на згадку! Великий Цар, Петро, ​​до всього, як ви знаєте, намагався доходити своїм розумом і особистим досвідом: він і теслярів, і столярничав, і на кузні працював; дістався, нарешті, і до лаптей – задумав сам спробувати постоли сплести. Ось він і став їх колупати, плів, плів, а там узяв їх та й відкинув до сторони, промовивши з невдоволенням: «Зело, – каже, – справа багаторобна і малоприбуткова.» - Так от, мій батюшка, захотілося Царю ноги плести, а як не царське то діло, то довелося й кинути. І обидва старці знову засміялися, до сліз без слів засміялися, і тільки старець-дарувальник, крізь сміх, встигав, ні-ні, та й вставити слово: - Ну і про Н й! Ну і витівник! і звідки він усе це знає? А у мене сльози – кап, кап! Потрібно знати, як я, глибину смиренномудрості і духовного розуму обох святих старців, щоб гідно оцінити успіх і для них, і для мене цих невинних жартів, цього наївного сміху – всієї цієї євангельської чистоти серця, цієї дитинства духу в плоті Ангелів, вийду бачачих обличчя Отця Небесного... Гордий погляд іноплемінний, Що прозирає і таємно світить У красі твоєї смиренної 155..." Коли архімандрит Агапіт прийняв схіму, залишилося невідомим – мабуть, незадовго до смерті. Він відійшов до Господа 23 лютого 1922 року – через п'ять днів після того, як у 50-й раз відзначив у чернецтві день Ангела, – і похований за вівтарем Введенського собору Оптиної Пустелі. На дерев'яному хресті було зроблено напис: «Схі-архімандрит Агапіт, у світі Андрій Іванов Бєловідов, із духовного звання Тамбовської єпархії». «Багато працював у книговидавництві Оптиної Пустелі. Прилежав старанно безмовності та молитві». Якщо не зверніться, і будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне (Мф.18:3) і Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне (Мф.5:3). священномученика Тигрия пресвітера, преподобного Тихона Калузького, схіархімандрита Мойсея Оптинського 1. Архімандрит Агапіт. Життєпис у Бозі спочившего Оптинського старця ієросхимонаха Амвросія, у двох частинах. М., 1900, ч. 1, с. 14-16, 45-46, 50-51, 92-93; ч. 2, с. 138-139. Репрінт. Свято-Троїцька Сергієва Лавра, 1992. Р. Багдасаров. Коротка інформація про автора. 2. Житія святих, російською викладені за керівництвом Четьих-Міней св. Димитрія Ростовського. Місяць лютий. М., 1905, с. 334-335. 3. Життєписи вітчизняних подвижників благочестя 18 та 19 століть. Вересень. М., 1909, с. 529, 531, 593, 604. Листопад. М., 1910, с. 76–77. 4. С. Нілус. На березі Божої річки. Записки православного. Сергіїв Посад, 1916, с. 72-73, 98-99. 5. С. Нілус. На березі Божої річки. - Троїцьке слово, 1917, № 387, 388, 389, с. 469-471. 6. С. Нілус. Велике у малому. Сергієв Посад, 1911, с. 17–22. 7. Сергій Олександрович Нілус (1862-1929). Життєпис. Упоряд. С.М. Половінкін. М., 1995, с. 26-29, 273. 8. Сергій Фомін. «Більше злата та срібла» (Видавнича діяльність Оптиної Пустелі). - Град-Китеж, 1992, № 3 (8), с. 8–9. 9. Ілля Басін. До питання про походження п'ятого, шостого та сьомого «Оповідань мандрівника». - Вісник Російського Християнського Руху, 1995 № 171, с. 71–76. 10. Проповіді та настанови Оптинського старця Никона. Публ. послушника Євгена Лук'янова. – Літературне навчання, 1992, книга п'ята та шоста, с. 125. 11. Щоденник останнього старця Оптіної Пустелі ієромонаха Нікона (Бєляєва). СПб., 1994, с. 212-213, 275-276. 12. > Старець Нектарій Оптинський. - Православне життя (Джорданвілль), 1983, № 11 (407), с. 12. 13. Спогади про старця Нектарії. – Надія. Вип 15. Цюріх - Мюлуз, с. 93-95, 144-145, 162. 14. Розповідь черниці Любові - У збірці Н.Г. Панчохи «Квіточки Оптиної Пустелі». 1925. Машинопис. Архів Оптіної Пустелі. 15. Н.Г.Чулкова. Некрополь Оптиної Пустелі. 1925. Машинопис. Бібліотека Оптиної Пустелі. 16. І.М. Бєляєв. Спогади. 1959. Рукопис. Сімейний архів Т. І. Бєляєвої. 17. Черниця Амвросія (Оберучова). Нариси з багаторічного життя однієї старенької, яку Господь не за заслугами не залишав Своєю милістю і яка вважала себе завжди щасливою, навіть серед найтяжчих страждань. Книга 2-а. 1914-1934 рр. Машинопис. Бібліотека Оптиної Пустелі. 18. Розмови старця схіархімандрита Варсонофія. Список Л.Є. Межекової. Архів Оптіної Пустелі. Розмова від 17 липня 1912 р. 19. Дні пам'яті настоятелів та старців О П . Архів Оптіної Пустелі. 20. Марк (Лозинський). Відомості про останніх насельників Оптиної Пустелі.> Рукопис. Архів Троїце-Сергієвої Лаври. 21. "Невода пам'яті". Розділ III. Монах батько Агапіт. Машинопис. Архів Оптіної Пустелі. 22. Матеріали про ієросхімону Нектарію. Машинопис. Бібліотека Оптиної Пустелі. 23. Записки протоієрея Сергія Сидорова. М., 1989. Машинопис. Публікується з дозволу дочки авторки Віри Сергіївни Бобринської. 24. «Брату Костянтину благословляється записувати чудові випадки Оптіної Пустелі та Предтечова Скита. 20-го вересня 1862 року. Многогр і Амвросій. РГАЛИ. Ф. 548, оп. 1, од. хр. 440, арк. 12, 16 про., 33 про., 36 про., 63 про. 25. Амвросій (Гренков), ієросхімонах. Листи до Леоніди (Фрізель), скарбника Влахернського Спаського монастиря Дмитрівського повіту, Московської губернії. 1874-1891. Штамп бібліотеки скиту із шифром: отд. 1, № 469. ОР РДБ. Ф. 213, карт. 55, од. хр. 4, л. 88-88 про. 26. Агапіт, архімандрит. "Злоумний розбійник" - вірш. Черновий варіант із авторською правкою. 1898-1902. ОР РДБ. Ф. 213, карт. 53, од. хр. 14. 27. Літопис скиту Оптіної Пустелі за 1900-1916 рр. ОР РДБ. Ф. 214, од. хр. 367. 28. «Літопис видатним подіям скитського життя» за 1916 (з жовтня) – 1918 (по 4 червня) мм. ОР РДБ. Ф. 214, од. хр. 368. 29. Журнал засідань собору старшої братії Козельської Введенської Оптиної Пустелі та матеріали до них (№ 483). 1913-1918. ОР РДБ. Ф. 213, карт. 3, од. хр. 26, арк. 34. 30. Справа про вибір: скитоначальника, скарбника, братського духовника та ризничого Козельської Введенської Оптиної Пустелі (№ 438, 472). 1912. ОР РДБ. Ф. 213, карт. 3, од. хр. 23, арк. 16, 18-19. 31. Формулярні списки чернечих та послушників Козельської Введенської Оптиної Пустелі. 1802-1889 рр. ОР РДБ. Ф. 213, карт. 1, од. хр. 1. 32. Формулярні списки чернечих та послушників Козельської Введенської Оптиної Пустелі. 1890-1906 р.р. ОР РДБ. Ф. 213, карт. 1, од. хр. 3. 33. Формулярний список чернечих Оптиної Пустелі та Іоанно-Предтеченського скиту, 1914 Державний архів Калузької області. Ф. 903, оп. 1, од. хр. 339, арк. 3–3 про. 34. Указ Його Імператорської Величності Самодержця Всеросійського, з Калузької Духовної Консисторії. Настоятелю Козельської Введенської Оптиної Пустелі ігумену Ксенофонту. Державний архів Калузької області. Ф. 903, оп. 1, од. хр. 285, арк. 49. Друкується за виданням: «Застереження тим, хто читає духовні батьківські книги і бажає проходити розумну Ісусову молитву». З настанов Оптинського старця єросхимонаха Макарія. Шамордіно, 1913. Лист цей надрукований у книзі «Житіє та писання старця Паїсія Величковського». Вид. 1-е. 1847, с. 265-267. Сторінки вказані за слов'янською книгою творінь св. Ісаака Сіріна першого видання. Так у російському перекладі. А по-слов'янськи: «потече прямо до обличчя свого». Здається, думка тут така: «напрямив за своїм змістом...» У слов'янському: «Про слова тілесних і безтілесних». Старець Макарій слово «про словесі» пояснив словом «про розуміння». Не за простим звичаєм так званих, але в покорі тих, хто перебуває у духовного отця з відсіканням своєї волі і розуму. Презирство - зневага, зневага, непослух, норовливість. - Ред. Слово до ченців у книзі «Захоплені класи» "Небезпечно" по-слов'янськи: "люто є". У передмові до Життєпису вказано одне з джерел, використаних при його складанні: «усні оповідання оптинських ченців-старожилів, які тепер уже всі відійшли в вічне життя». Останній сучасник старця Макарія дожив до революційних потрясінь. Після того, як. за щоденниковим записом С.А. Нілуса, «закінчив подвиг свого земного житія один із корінних стовпів Оптинського благочестя, ігумен Марк, найстаріший з усіх подвижників Оптинських» («На березі Божої річки»), таких «ченців-старожилів» залишалося троє, як це зазначено у скитському літописі: «1909 р. Березень 18. Помер у монастирі ігумен Марк, що жив на спокої, глибокий старець, сучасник покійного Оптинського старця ієросхимонаха Макарія. Таких оптинських старожилів, які перебували в числі оптинського братства за життя о. Макарія, залишається нині троє, саме: ієромонах о. Іоаннікій, що надійшов до обителі в 1859 р., і ченці: о. Першим із них відійшов до Господа о. Іоаннік: «1912р. Листопад 8. Св Архнстр Михайла. На трапезу скитяни ходили до монітору. з нагоди похорону ієросхимонаха Іоаннікія, який помер 5 листопада від запалення в легенях. У священному сані служив 47 років. Потім. 16 лютого 1915 року, спочив 82 роки о.Феофан, а 19 квітня 1917 року перестав 85 років о.Антоній. Серед тих, хто пам'ятав старця Макарія. С.А. Нілус називає схимонаха Нафанаїла (Жураковського). помер 14 жовтня 1917 року. Добрий монастир був пов'язаний з Оптіною поетичним переказом, про який згадував у бесідах із духовними чадами старець Варсонофій. Колись у лісах, що оточували Оптину Пустинь, жили три знамениті розбійники: Опта та два брати – Добрий та Лютий. Розкаявшись у своїх злочинах, вони змінилися і стали ченцями, заснувавши монастирі, згодом названі їх іменами: Оптін, Добрий та Лютиків. До Доброго монастиря 9 травня 1883 року в келійники до о. Агапіту з благословення преподобного Амвросія було прийнято інок Оптинського скиту Афанасій Меняєв. майбутній ієромонах Лютикова монастиря о. Амвросій (помер Оптиною 5 листопада 1903 року). Він благословив С.А. Нілуса на поїздку до святого праведного Іоанна Кронштадтського, після зустрічі з яким відбулося остаточне звернення духовного письменника. Замість закресленого рядка: «Пом'якшіть мій характер жорстокосердий». У цій роботі брали участь завідувач скитської бібліотеки рясофорний монах Іоан Польовий (майбутній ієромонах Йосип), листовод старця Варсонофія послушник Микола Бєляєв (майбутній старець ієромонах Нікон), послушник Олександр Аваєв та деякі інші скитські послушники. Варто уваги, що саме о. Агапіт був одним із тих двох «писарів» (разом з ченцем Інокентієм), які в 1879 році переписали для старця Амвросія «Оповідання мандрівника» з рукопису, надісланого преподобному скарбнику Спасо-Влахернського монастиря Московської губернії. Оптиною Пустелі. Існує припущення, що згодом о. Агапіт став автором повчання в шостому («додатковому») оповіданні під назвою «Таємниця порятунку, що відкривається безперестанною молитвою» – схимник, головний персонаж оповідання, який читає своїм слухачам цей цілком самостійний текст (пізніше навіть публікувався окремо), представляє його як «дуже зрозумілу зошитку». порятунку» зазначено: «З рукопису автора, отриманого о. Амвросієм з Доброго монастиря». У сучасному архіві Оптиної Пустелі зберігається рукопис п'ятого-сьомого (так званих «додаткових») оповідань мандрівника, виявлений в 19S7 році Булгаковою в козельській квартирі оптинського ієромонаха Рафаїла (Шейченка) після його смерті. Рукопис містить такі різночитання з відомими текстами оповідань, які вказують на його редагування при першій публікації у 1911 році. Під час підготовки цієї статті було встановлено, що цей рукопис переписано рукою о. Агапіта. У Ф.І. Тютчева – «не помітить» і «в наготі» («Ці бідні селища...», 1855)