Життя прп. Максима Сповідника

Вчення Божественне тримаючи, стовп був ecu Православ'я, і ​​держава, богомудре, віри; в двох істотах і двох бажаннях проповідував ecu Христа Бога нашого, Отче Максима . Канон преп. Максиму: 12 серпня; пісня 3-тя; сідальний. До знаменитих чоловіків Православної Церкви, життя і діяння яких заслуговують особливо ретельного вивчення і наслідування, належить преподобний Максим Сповідник. Не зважаючи на звання простого ченця 1 , він був першим діячем свого віку в служінні Церкві і надав великі для неї заслуги. За часів занепаду вдач, він прославився суворим подвижництвом, і був «Наставником і світлом чернечих» 2 . Серед темряви невігластва і оман він просяяв світлом духовної освіти і заслужив славне найменування третього Богослова 3 (тобто після св. Євангеліста Іоанна та Григорія Назіанзіна). Коли єресі мабуть тріумфували і пригнічували Православ'я, він показав полум'яну ревнощі до Віри та невтомну діяльність на благо Церкви. Серед гонінь і нечуваних катувань він виявив у собі непохитного сповідника істини, і цю істину зобразив нарешті страждальницькою смертю після тяжких років ув'язнення. Одним словом, преподоб. Максим великий не іменем 4 тільки, а й житієм, як зауважує св. Димитрій Ростовський. Всі його думки, бажання, подвиги, спрямовані були до однієї великої мети, саме щоб спростувати брехню Монофелітів і доставити торжество Православ'ю. Тому православна Церква називає його «стовпом Православ'я» 5 і ублажає його за перетерплені ним від єретиків «ганення і скорботи, рани і биття, страждання у кайданах і темницях і залозах і в ув'язненнях» 6 . Але така доля великих Отців Церкви, що вони не лише за життя свого зазнають різного роду напастей і злостраждень у боротьбі з відступниками від Православ'я, а й після смерті терплять від них наклеп і лихослів'я. На підтвердження своїх лжедумств і на виправдання своїх протизаконних вчинків єретики та розкольники завжди посилалися на найвідоміших Отців Церкви, перетлумачуючи по-своєму їхні слова та справи. Теж роблять і наші уявні старообрядці. Наклеп на св. Кирила, св. Єфрема Сиріна, блаж. Феодорита та багатьох інших, вони, між іншим, думають знайти підтвердження для своїх дивних думок та виправдання своєму відступництву від Св. Церкви у подіях життя препод. Максима. – На захист імені славетного поборника Православ'я, у викриття невігластва та зловхивань відступників Св. Церкви та у настанову істинних дітей тут пропонується життєпис преподобного Максима Сповідника, заснований на справжніх і достовірних джерелах 7 . Преподобний Максим Сповідник народився близько 580 р. 8 у Константинополі. Батьки його належали до вельмож цього міста, поступалися деяким з них знаменитістю роду і мирською славою, але перевершували всіх християнським благочестям. Правила цього благочестя вони намагалися вселити і своєму синові. Очистивши його незабаром після народження від виразки спадкового гріха в купелі хрещення, вони намагалися захистити його від зарази пороків свого часу за допомогою дбайливого та суворого виховання. Головною турботою їх при цьому було – привчити свого сина з наймолодших років до життя суворого, впорядкованого, до діяльності необхідної званням християнина, і захистити від ледарства, розсіяності та порожнечі – звичайних вад того часу. З цією метою вони не дозволяли йому навіть підліткових забав і розваг, в тому переконанні, що ці ігри і забави можуть помалу вести до пороків. І такий спосіб виховання цілком відповідав природному настрою молодого Максима. Народжений з глибокою, зосередженою у собі душею, він від природи був схильний до того поведінки, якого намагалися привчити його вихованням, і тому охоче підкорявся навіюванням батьків. І завдяки такому вихованому і настрою свого духу преподоб. Максим ще в літах юнацтва виявив у собі такі схильності і чесноти, які виразно передбачали в ньому майбутнього великого подвижника християнського благочестя 9 . Так само успішно було і розумову освіту преподоб. Максима. Поєднуючи з природною тямущістю і допитливістю невтомне старанність, він у найкоротший час вивчив початкові науки, що викладалися в школах, і потім з найбільшою ревнощами приступив до вивчення філософії, яку віддавав перевагу всім іншим наукам, у зайнятті їй знаходячи особливу для себе насолоду. У філософії преподобний Максим шукав вирішення питань про Бога, мир та людину, які питання, як бачимо з його творінь, рано порушені були у ньому розглядом природи. «Як не дивуватися, каже він в одному зі своїх творінь, як не дивуватися, споглядаючи незмірну і понад здивування сущу безодню доброти? Або як не жахатися, думаючи, як і звідки походять словесна та розумна істота та чотири стихії, з яких склалися тіла? Яка сила, подвигнувшись до дії, привела їх у буття 10 ? Звідки походять ми? Що означає? Для якої мети існуємо, і куди мчить у потоці видимих ​​речей 11 » Відповідей на ці питання виклад. Максим чекав від філософії, хоч і даремно, як згодом сам зізнався. При всьому тому заняття філософією не було для нього марним: воно посилило в ньому природну спрагу знання, збагатило розум його різноманітними відомостями, які він згодом, подібно до Григорія Богослова, вжив на користь Євангелія, і ознайомило з діалектичними прийомами, якими він з таким успіхом умів користуватися. Що ж до хибних напрямів і помилок філософів, ними було заразитися препод. Максим; володіючи здоровим розумом і чистим смаком, він умів відрізняти брехню від істини і засвоював тільки здорові вчення 12 . У юних же літах виклад. Максим, без жодного сумніву, почав вивчати Святе Письмо і творіння св. Отців Церкви, хоча життєописувач нічого про це не говорить. З його творів бачимо, що він досконало знав Свящ. Писання і ретельно вивчив твори Отців Церкви, особливо св. Діонісія Ареопагіта та св. Григорія Богослова, до яких мав особливе кохання. Взагалі освітою преподоб. Максим перевершував сучасників і всі дивувалися, за словами життєописателя його 13 . «Але ні знатність роду, продовжує життєописувач, ні освіта, в якому не було йому рівного, ні високі чесноти, і ніщо інше не могло порушити в ньому високої думки про себе: скромність він вважав єдиною окрасою життя і цінував вище за всяку людську славу 14 ». Сам він суворо тримався і інших переконував триматися наступного мудрого правила: «Якщо хочеш бути обізнаним і разом скромним, і не рабувати пристрасті зарозумілості: то завжди шукай у речах, що приховано від твого розуму, і знайшовши багато і різне невідоме тобі, ти привидишся своєму невігластву, і померш. А пізнавши себе, пізнаєш багато, велике та дивне. Бо мрія про свої знання не дає встигати у пізнаннях 15 . Це смиренність і рятівна недовірливість до себе не дозволяла препод. Максиму зупинятись на своїх думках; навпаки, що більше вони здавалися йому істинними і справедливими, то більше не довіряв він своєму суду, і інших мудрих постачав суддями своїх суджень і помислів, і отримував від них твердження 16 . При такому смиренномудрості виклад. Максим не міг бути схильний до суєти і тривог життя суспільного; всіляко намагався він уникати громадських посад, мирських почестей і особливо хвилювань життя світського. Але Промислу завгодно було поставити його на якийсь час саме в середу цього життя, щоб він віч-на-віч пізнав суєту її і тим з великим прагненням захотів іншого життя. Знатність роду, багаті розумові обдарування, вченість та високий моральний характер препод. Максима незабаром звернули на нього увагу Імператора Іраклія, який вступив на престол у 610 році. Імператор прихильно закликав його до свого Двору і на волю зробив першим Секретарем своїм. З старанністю та досконалим успіхом виконував св. Максим покладену на нього посаду; він дивував справністю своєю у справах служби, розсудливістю та прозорливістю в порадах, словом і справою допомагав Імператору у всіх важливих і важких випадках, насолоджував бесідою своєї Царя та царедворців. І дивувалися придворні його розуму, його прозорливості, але найбільше дивувалися його статечному і строгому життю, якого він не залишав і при Дворі 17 . Втім, недовго преподоб. Максим залишався при Дворі. І раніше байдужий до благ світу цього і більш схильний до життя тихого, відокремленого, він тепер, коли ближче вдивився в суєту життя людського, зовсім зважився перервати зв'язок зі світом, тим більше, що вважав небезпечним для своєї моральності залишатися при Дворі, де на кожному кроці зустрічали його спокуси. Подібно до препод. Нілу, що залишив колись посаду префекта Константинопольського і віддалився на Синайську гору, препод. Максим, залишивши Двір, пішов у Хризопольський монастир (який лежав на протилежному березі Константинопольської протоки – нині Скутарі), який славився благочестивим життям ченців, і тут Максим прийняв постриг у чернецтво. Про життя преподоб. Максима в Хризопольському монастирі дійшли до нас тільки не багато уривчастих оповідей 18 , які мало знайомлять нас з його внутрішнім життям. Але цей недолік частково винагороджується його моральноподвіжними творами, в яких він зображує внутрішнє життя ченця з різними станами і дає поради і настанови монашествующим. У цьому зображенні, писаному з досвіду, а чи не за морозом, ми, по всій справедливості, можемо бачити риси його власного внутрішнього життя. Життя ченця, на зображення преподоб. Максима, зовсім протилежна життю мирянина. Встигання мирських людей, каже він, є падіння у ченцях, а встигання ченців є падіння у мирських людях. Успіхи мирян полягають у багатстві, славі, могутності, розкоші, утученні тіла, багатодітстві тощо. благах, до яких звертаючись чернець гине. Встигання ченця є нестяжання, приниження, помірність, виснаження плоті тощо. 19 . Монах є той, хто розум свій відлучив від чуттєвих предметів, і стриманістю, любов'ю, псалмоспівом і молитвою безупинно чекає Бог 20 . Він зовсім зрікся будь-якої власності, і на землі не має нічого, крім тіла, та й до нього приборкавши прихильність, довірив попечете про себе Богу і благочестивим людям 21 . Але хто зрікся маєтку, дружини та ін., той зробив ченцем тільки людину зовнішньої, а ще не внутрішньої, тобто не розум. Щоб зробити ченцем внутрішньої людини, треба відмовитися від пристрасних помислів 22 , які обурюють душевні сили, від чого розум не має ясного зору при духовному спогляданні та піднесенні молитовному 23 . Думка пристрасна є помисл, складений із пристрасті та думки. Вся лайка ченця проти демонів полягає в тому, щоб від думок відлучити пристрасті, бо інакше неможливо йому пристрасно дивитися на речі 24 . Велика справа не пристосовуватися до речей, але ще важливіше – бути безпристрасним до думок їх вражень 25 . Лайка з уявними уявленнями речей стільки ж важче лайки з самими речами, скільки грішити думкою зручніше, ніж справою 26 . Якщо хочеш подолати помисли: то спостерігай за пристрастями, і тоді зручно виженеш помисли з розуму. Проти блуду постись і пильнуй, працюй і усамітнюйся, проти гніву й смутку не дорожи славою, безслав'ям і чуттєвими речами, проти злом пам'яті молись за образивого, і позбудешся 27 . Хто з допомогою Божої залишається переможцем боротьби з помислами, той досягає безпристрасності, тобто. такого мирного стану душі, в якому вона буває незручною на зло 28 , в якому не турбує розуму ніщо мирське, і пристрасні сили душі, тобто дратівлива і бажана під час представлення ним предметів та їх уяв перебувають безпристрасні 29 . Подвижник, який досяг безпристрасності, здобуває разом і любов до Бога, бо безпристрасність до світу буває з'єднана з блаженною пристрастю святої любові до Бога і абсолютно неможливо без цієї любові 30 . Тільки Божа любов підносить розум над усіма тварями, роблячи його сліпим до всього, що нижче Бога 31 ; тільки вона робить ченця байдужим до слави і безслав'я, до багатства і убогості, до солодощі і горя, тільки той, хто здобув цю Божественну любов, вмирає цілком для плоті і світу 32 . За те оживає він для життя вищого, небесного, яке виявляється особливо в чистій і непочуттєвій молитві та в спогляданні речей Божественних. Всі чесноти сприяють розуму підношення до Бога, але всіх чистіша молитва. Нею, що викривається до Бога, він буває поза тілом і світом, поза речовиною та образами. Осяяний Божественним і безмірним світлом, він буває нечутливий до всього створеного, подібно як і чуттєве око не бачить зірок при засяянні сонця 33 . В іншому місці преп. Максим так говорить про молитву: Два найвищі стани чистої молитви. Одне трапляється з людьми життя діяльним, інше з людьми життя споглядальним. Одне відбувається в душі від благоговіння до Бога та доброї надії; інше від полум'яної любові до Бога та найбільшого очищення. Ознака першого ступеня той, коли розум відволікається від усіх мирських думок, збирається всередині, і як би стоячи перед Богом, (який і справді тут присутній) здійснює молитви без розваги і обурення. Ознака друга: коли в самому прагненні молитви розум буває захоплений Божественним і безмірним світлом, і зовсім не відчуває ні себе, ні іншого чогось із сущих, окрім Єдиного, що робить в ньому любов'ю таку освіту. У цьому стані підвізний до досліджень про Бога отримує він чисті і ясні про Нього відомості 34 . Бо тільки тим, що відвернули свої очі від усього створеного, очистили свій розум від праху пристрастей і зробили його чистим і світлим на подобу дзеркала, Господь дарує мудрість і відкриває Божественні таємниці. У таких умах Божественне знання негайно вражається, щойно вони приступають до набуття пізнання, так само, як у чистому дзеркалі зображується обличчя. Шлях до ведення, неодноразово повторює преподоб. Максиме, є пристрасть до світу і любов до Бога: без них ніхто не побачить Господа 35 . Бо пристрасті пов'язують розум речовими предметами, і як важкий камінь постійно тягнуть його до землі, хоча він за природою легше і тонше вогню. Як птах прив'язаний за ногу, піднімаючись летіти, притягується петлею до землі, і впадає: так розум, що ще не досяг безпристрасності, здіймається до пізнання небесних речей, захоплюючись пристрастями, скидається на землю 36 . Коли ж розум зовсім звільниться від пристрастей: тоді він прямує безперечно до споглядання існуючих, спрямовуючи шлях до пізнання Святої Трійці; за допомогою високих думок, як на хмарах, піднімається він на світле небо таємничого споглядання, де й перебуватиме з Господом 37 . Щоб не вийти з цього стану, подвижник повинен вкрай прилягати до кохання і помірковано, щоб, не даючи пристрасній силі руху бунтівного, мати в душі велике світло. В іншому випадку він легко знову може звернутися до пристрастей, не отримавши від колишнього стану іншого плоду, крім марного знання з високою про себе думкою, якого кінець є поступове затьмарення самого пізнання і досконале ухилення розуму до речових предметів 38 . У таких рисах зображує препод. Максим різні стани чернечого життя, випробувані, звісно, ​​ним самим. З цього ми можемо бачити, якої висоти духовного життя досяг він сам в обителі Хризопольської. Життєописатель прямо свідчить, що препод. Максим, і колись відрізнявся строгістю життя, після прийняття чернечого сану, виснаженням тіла, постом, пильнуванням, нелінистою вправою в псалмоспіві і молитві зовсім відлучив свій розум від усього земного, і ще не дозволившись від зв'язків плоті, жив, як би не маючи плоті 39 . Іноки, здивовані висотою його подвигів, втративши незадовго до свого настоятеля, обрали св. Максима в Ігумена собі. Довго св. чоловік, за почуттям смирення і страхом відповідальності перед Богом, відмовлявся від запропонованої йому посади, і лише після неодноразових і невідступних прохань братії погодився прийняти він управління монастирем. Прийнявши сан Ігумена, препод. Максим невтомно піклувався про благо душі, що ввірилися його керівництву, посилив свою ревнощі до подвигів, щоб бути прикладом для всіх, постійно давав ченцям поради і настанови щодо успіху в духовному житті, хворобував про пристрасті людей, ще неочищених, і то лагідністю і благопривітністю, то строгою і радістю. найбільшою радістю, коли бачив їхнє покаяння та виправлення. Дбайливість його про чистоту життя і віри підлеглих була така велика, що він, за зауваженням життєписця, виснажував на це останні сили свого слабкого тіла 40 . Виклад. Максим, незважаючи на сан Ігумена, залишався простим ченцем, не маючи ступеня священства 41 . Проте і у своєму простому чернечому стані викладач. Максим мав велику пошану і мав велику дію не тільки у своєму монастирі, а й за його межами – на всьому Сході. Слава про його вченість і богоугодне життя швидко поширилася, і люди всіх звань, від Єпископів до простих ченців, від вельмож до простолюдинів зверталися до нього: одні за порадами та настановами у справах життя, інші з питаннями про предмети Віри та благочестя 42 . Виклад. Максим задовольняв усіх. «Слово Боже буває річкою в тих людях, які рясним струменем розливають навколо себе благочестиве, праве і рятівне вчення» 43 , говорив препод. Максиме, і ці слова його у всій повноті значення можуть бути додані до нього самого. І усно і письмово поширював він спасенне вчення 44 , одним пояснював потаємний зміст св. Писання, з іншими розмовляв про найвищих догматів Віри, інших навчав помірності і приборкання пристрастей, терпіння і великодушності, іншим писав великі твори про християнської подвижницької життя, всім взагалі намагався вселити відчуження від світу, прагнення до Бога і любов до чесноти 45 . «З неймовірною ревнощами, як зауважує життєописець, цей Божественний чоловік дбав про те, щоб усіх привернути до чесноти, вкласти любов до неї, стільки достойної і жаданої в самій собі» 46 . Монофізитська брехня, яка обурила на той час світ св. Церква, дала нову їжу ревнощів і діяльності препод. Максима. Для приборкання зухвалості єретиків та захисту православних від їхніх підступів, він часом залишав монастир і відвідував навколишні країни. Сам він говорить про себе, що в Кіпрі сперечався він з Єпископами Севірової секти 47 (галузь монофізитської єресі); з тією ж метою відвідував він і Олександрію48, де особливо сильна і численна була секта монофізитів. Не задовольняючись усними дебатами, преподоб. Максим писав до різних осіб догматичні послання, в яких спростовував помилки монофізитів; такі послання його до Івана Постільничого, до якогось іменитого чоловіка Петра, (два) до Козми, диякона Олександрійського, (два) до Юліана Схоластика, до Марина, до черниць, що відступили від Православ'я та ін. У цих посланнях міститься ґрунтовне і повне. Вражаючи сам єретиків, препод. Максим та інших збуджував ще й своїми творами. В одному з послань до Петра сказано, що воно написане з тією метою, щоб він приборкував вовків, що терзають лагідних і безневинних овець стада Христового 49 . Взагалі виклад. Максим брав найжвавішу участь у боротьбі Церкви з єретиками і був полум'яним ревнителем свято-батьківського вчення. «Передусім і найчастіше, каже він, ми повинні зберігати найважливіший і перший засіб спасіння нашого, тобто добрий спадок Віри, з відвагою сповідуючи її душею і вустами так, як навчили нас батьки, наслідуючи початкових самовидців і слуг Слова» 50 . Але особливо ревнощі свою про Православ'я і невтомну діяльність на благо св. Церкви виклад. Максим явив у боротьбі з Монофелітами, в якій він став на чолі Православних, і, подібно до Афанасія Великого, своїм словом і діяльністю наводив на рух Схід і Захід. Звідси починається новий період життя препод. Максима, вкрай тяжкий для нього самого, але дуже благотворний для Віри і Церкви. Щоб цілком зрозуміти образ дій преподобного Максима боротьби з Монофелітами і гідно оцінити заслуги, надані їм св. Церкви, потрібно заздалегідь сказати кілька слів про походження Монофелітської єресі та про головних винуватців її. На початку VII століття догмат про Божу та людську волю в особі Ісуса Христа, ще не викладений визначально на соборах, ні в писаннях колишніх отців та вчителів Церкви, порушив різні думки та чутки. Вже Монофізити, визнаючи в Ісусі Христі одну природу, наполягали, що в Ньому має визнавати і одну волю і одну діяльність. Тим часом і в самій православній Церкві знайшлося чимало Єпископів, які, визнаючи, згідно з Халкідонським Собором, дві єства в Боголюдині, в той же час стверджували, що за єдністю Іпостасі Йому слід приписувати одну волю та одну дію. «Чи можлива справа, говорили вони, щоб в одній особі були дві протилежні волі? Допустити це по відношенню до Боголюдини чи не означає відокремити в Ньому, подібно до Несторія, Божество від людства і скинути таким чином істину влюднення? І чи не будуть ці дві волі постійно протистояти один одному? Ні, у Христі одна воля, і саме Божественна 51 . Людство Його не більше як слухняний орган, болюче знаряддя Божества. Воно робило свої природні дії не за власним спонуканням, не окремо і не всупереч помаху і напрямку іпостасно з'єднаного з ним Слова, але коли, як і якою мірою хотіло того Бог-Слово. Як наше тіло керується душею, так людська природа у Христі завжди і в усьому була рухома і спрямовувана Божеством (Θεοκίνητον)» 52 . Першим винуватцем і розповсюджувачем таких думок був Сергій, Патріарх Константинопольський, ще в дитинстві напоєний отрутою лжевчення Монофізитського 53 , в якому, як у сімені, ховалася вже єресь Монофелітська. Ще за кілька років до оприлюднення цієї єресі в Олександрії Кіром, Сергій, увійшовши в таємні зносини зі східними Єпископами, лукаво наводив їх на ту думку, що в Христі має визнавати одну волю і одну дію 54 , яка думка дійсно була прийнята деякими з них. У той же час він вів діяльне листування і з Монофізитами, вимагаючи від них свідчень зі Свящ. Писання і Отців Церкви на підтвердження вчення про єдину волю і обіцяючи прийняти їх у спілкування з Церквою, якщо вони подадуть необхідні свідчення 55 . Цими засобами Сергію вдалося придбати нових прихильників свого лжевчення, з яких деякі (напр. Феодор, Єпископ Фаранський) відразу почали письмово доводити і поширювати його. Зовнішні обставини посилили єресь, що зароджувалася, і дали їй можливість відкрито повстати проти Православ'я. Східна імперія на початку VII століття перебувала в самому нещасному становищі: від зовні вона терпіла постійні напади від Аварів і особливо від Персів, які відкидали від неї цілі області 57 , і загрожувала Аравитянами, всередині роздирається була численними сектами Монофізитів, яких не було. вона уряду тяглася до того, що вони готові були віддатися в руки ворогів імперії. Особливо небезпечні були для уряду Монофізити в Єгипті, де їх кількість сягала від п'яти до шести мільйонів, тоді як православних було не більше трьохсот тисяч 58 . До відрази загрозливої ​​небезпеки був один засіб: примирити монофізитів з православною Церквою. До цього засобу відразу і вдався уряд. Вже 622 р. імператор Іраклій (611-641), під керівництвом і за сприяння Сергія, намагався вченням про єдину волю і єдину дію в Христі привернути до примирення з Церквою Павла, який був на той час главою Вірменських монофізитів Північної секти 59 . Чи був тут успіх, невідомо. У тому ж році він заборонив Митрополиту Кіпрському Аркадію проповідувати вчення про дві волі і дії у Христі, побоюючись, очевидно, руйнування своїх планів від цього вчення 60 . Розпорядження імператора було схвалено та підтверджено Сергієм 61 . У 626 році Іраклію вдалося, за допомогою хитрого Сергія, залучити в свою оману Кіра, Єпископа Фазідського (у Колхіді), який згодом став одним із спекотних поборників нового лжевчення і виконавцем їхніх планів щодо монофізитів 62 . Підбадьорений цим успіхом імператор став сміливішим і рішучим. У 629 р. зустрівшись у Ієраполі (у Верхній Сирії) з Опанасом, якого Сирійські Монофізити Якобітської секти визнавали на той час своїм Патріархом, Іраклій вже не просто переконував його прийняти Халкідонський Собор, але обіцяв, у разі згоди, зробити Патріархом Антіохії. Опанас вдавано виявив згоду на пропозицію імператора, і в 650 р. був зведений на патріаршу кафедру Антіохійської Церкви 63 . Але цим зло не обмежилося. У тому ж 630 р. з нагоди смерті Георгія Патріарха Олександрійського імператор на престол Олександрійської Церкви переклав відомого вже нам Кіра, Єпископа Фазидського 64 . Таким чином, три патріарші кафедри були в руках поборників нової єресі. Відчувши свою силу, вони негайно розпочали здійснення давно задуманого та підготовленого плану. Почали з Олександрії, де загрожувала порівняно велика небезпека від єретиків. Кір, якому імператор разом з патріаршим достоїнством надав права і владу імператорського намісника над Єгиптом, прибувши в 655 р. в Олександрію, відразу скликав собор зі своїх Єпископів 65 і, склавши на ньому нове примирливе сповідання віри, запропонував Єгипетським Монофізитам. Єретикам не важко було прийняти це нове сповідання; бо хоч у ньому й говорилося про дві природи в Боголюдині, але тільки для виду. Кір сам зневажає відмінність єств у Христі, коли в 7-му члені свого сповідання зраджує анафемі всякого, «хто не сповідує, що один і той же Христос і Син чинив властиве Богові і людині однією дією Богомою (μιᾷ ϑεανδρικῆ ??? Діонісій» 66 і коли трохи нижче додає, що «поділ (тобто Божественних і людських дій у Христі) є тільки нашому розуму» 67 . Тому що відмінність єств можна пізнавати тільки з відмінності дій: то явно, що ці положення прямо ведуть до злиття єств у Боголюдині, або, що теж, до монофізитської єресі. Тому не дивно, що нове сповідання Кіра мало успіх. Щоправда, більшість Єгипетських монофізитів залишилися непохитними у своїх переконаннях, не дивлячись на темничне ув'язнення, тортури і страту, яким піддав їх Кір, користуючись правами імператорського намісника у Єгипті; але Феодосіани і Якобіти (дві галузі монофізитської єресі) не засумнівалися вступити в уявне спілкування з Церквою. 5-го червня 655 року вони в числі кількох тисяч урочисто зібралися до Олександрійської церкви і на знак примирення долучилися разом із православними св. таємниць 68 . Услід за сим еретики всюди почали говорити: «Не ми пішли до Халкідонського Собору, але Собор прийшов до нас; бо хто стверджує одну дію в Ісусі Христі, той сповідує в Ньому і одну природу» 69 . Тим часом Кір у велемовному посланні до імператора і Сергія виставляв свій уявний успіх, як таку перемогу Православ'я над єрессю, якої не могли не зрадіти чини Ангельські 70 . – У Константинополі з радістю прийняли давно бажану звістку; нове сповідання віри схвалено, акт возз'єднання єретиків із Церквою затверджений 71 . Так виникла, посилилася і відкрито повстала проти Православ'я єресь Монофелітська. Але за благопромисловим улаштуванням Господа, що вину зберігає свою Церкву, вже готові були сильні противники та викривачі цієї єресі – св. Софроній та викл. Максим. Перший почав боротьбу з Монофелітами, останній невтомно продовжував її до останнього подиху і своїми працями приготував рішучу перемогу правої віри над єрессю на шостому Вселенському Соборі. Обидва вони були в Олександрії в той час, коли Кір вів переговори з Монофізитами. Як людям, відомим за своєю вченістю та суворим подвижництвом, Кір запропонував їм на розгляд своє примирливе сповідання віри. Св. Софроній, прочитавши це, за словами преподобного Максима, не міг утриматися від сліз: з гірким плачем кинувся він до ніг Кіра, обіймав його коліна, просив, благав, вимагав не оприлюднити цього сповідання, тому що воно містить лжемудрування нечестивого Аполлінарія. Коли не дивлячись на благання св. Софронія нове сповідання було оприлюднено, він вирушив до Константинополя, і тут вжив ті ж моління перед Сергієм, з якими звертався до Кіра: занепавши до ніг Патріарха, заклинав його життєдайними стражданнями Христа Спасителя виключити з примирливого сповідання сьомий член, який не містить у собі уявлення в собі та поділу 73 . Коли й тут переконання св. Софронія залишилися без успіху, він вжив більш рішучої міри. Обраний у 654 році, після смерті Патріарха Єрусалимського Модеста, на престол Єрусалимської Церкви, він скликав собор з підлеглих йому Єпископів Палестинських, і засудивши на ньому нове лжевчення, відправив до всіх Патріархів разом із соборними Дійствами ясне послання, в якому з особливою основою природах і двох відповідних їм волях і діях в єдиній Особі Боголюдини 74 . Цей рішучий вчинок Софронія, підбадьоривши православних, збентежив єретиків. Сергій, ще не отримавши послання від св. Софронія, і знаючи лише з чуток про обрання його на престол Єрусалимської Церкви і про скликаний ним собор, поспішив залучити на свій бік Римського Первосвященика Гонорія, що й удалося йому цілком. Таким чином і четвертий Патріарх був захоплений в єресь 75 . Тим часом поширилося всюди послання св. Софронія. Смути та хвилювання посилилися. Для припинення їх Сергій переконав імператора видати в 658 р. складений ним самим Сергієм 76 догматичний едикт під назвою ἐκϑεσις τῆς πίςεως, яким заборонялися будь-які суперечки з приводу одного питання, що виникло при двох діяннях і наказувалося всім сповідувати в одній сповіді й 77 . Едикт було затверджено на приватному Константинопольському соборі. Але й після цього суперечки не припинялися і хвилювали всю східну Церкву. Православні ніяк не погоджувалися поступитися єретикам за свідомістю правоти свого вчення, єретики навпаки продовжували суперечку майже з однієї гордості, через небажання поступитися своїм противникам, не маючи навіть на увазі жодної зовнішньої мети; тому що ті області Римської імперії (Сирія, Палестина, Єгипет), заради яких було розпочато справу примирення Монофізитів з Церквою, (що була головною причиною Монофелітської єресі), у цей час (637–640) вже підпали під владу Сарацин 78 . Остання обставина перешкоджала і сприятливій для Церкви боротьбі св. Софронія з Монофелітською єрессю: зайнятий, за завоюванням Єрусалима Сарацинами, пошуком засобів до полегшення долі стражденної своєї пастви, він не міг з колишньою силою продовжувати боротьбу з єретиками 79 . Такий стан справ нарешті викликав на терені боротьби преп. Максима. Преподобний Максим без сумніву і досі сильно протидіяв єресі Монофелітській, тільки про цю діяльність ми маємо дуже мало відомостей. Достовірно відомо, що Монофеліти намагалися було його залучити на свій бік. Незабаром після оприлюднення в Олександрії нового сповідання віри, друг і однодумець Сергія Пірр, що був згодом і наступником його на Константинопольському престолі, письмово переконував преподобного Максима прийняти нове вчення 80 , якщо по уважному обговоренні знайде те необхідним, але Максим рішуче відмовився, високі предмети. «Але припустимо, додає він, що в мені і не було б нестачі в потрібній для цього силі: хто буде стільки безрозсудний і зухвалий, щоб наважився самовільно змінювати те, що затверджено Божественним вироком через ієрархічну владу» 81 ? Останні слова (як і все взагалі послання) спрямовані між іншим до того, щоб самого Пірра відволікти від помилки. Але Пірр не послухав розсудливого відкликання і разом з іншими поборниками нового лжевчення почав всюди поширювати його. Преподобний Максим не залишався також у бездіяльності. Надавши своєму другові св. Софроній вести відкриту боротьбу з Монофелітами, він діяв на захист Православ'я іншим чином. Переходячи по різних місцях в Олександрії, в Кіпрі, в Константинополі, в різних провінціях Малої Азії, усюди він сильним словом своїм утверджував православних у вірі, просячи і благаючи їх «передусім і найбільше зберігати добрий спадок віри, і з відвагою сповідувати її душею і вустами, слугам Слова» 82 . У таких благотворних для православної Церкви подвигах виклад. Максим провів близько семи років, від 633 до 640 83 . Тим часом св. Софроній незадовго до цього змушений був залишити боротьбу з Монофелітами, а в 640 році, на жаль всіх православних, помер. Єретики підбадьорилися. Пірр, що успадковував 659 р. Сергія, схваливши на скликаному ним соборі виклад Сергія 84 , з ревнощами продовжував справу свого передмісника і пильно стежив за діями Максима. Викл. Максим, бачачи на Сході рішучу переважання єретиків, підтримуваних і духовною і мирською владою, побоюючись від них насильства, і, як простий чернець, не маючи стільки сили і авторитету, щоб одному протистати всім Патріархам 85 і більшої частини Єпископів, а тим часом бажаючи, у що б, будь-що, будь-що, будь-що, будь-що – наважився вирушити на Захід 86 , куди ще раніше його готовий був вирушити і св. Софроній, хоча через нашестя Сарацин не міг виконати свого наміру 87 . Навала Персів, які у цей час спустошували Малу Азію і неодноразово наближалися до Константинополю, і страх потрапити до рук бузувірних мусульман, які вже оволоділи деякими країнами Східної імперії, спонукали преп. Максима пришвидшити виконанням свого наміру. Він вирушив, внаслідок невідомих для нас спонукань, не до Риму, де вже не було в цей час єретика Гонорію, але до Північної Африки. Разом з ним і через ті самі обставини вирушили туди багато інших східних Християн 88 . Стефан Дорійський, згідно з дорученням св. Софронія, вирушив у Рим 89 . Виклад. Максим прибув до Африки близько 640 р. Досі Монофелітська єресь була відома тут лише з слуху. Але близько цього часу і сюди проникли прихильники Пірра з обурливими посланнями проти православної Церкви 90 . Притому страшна навала варварів на Східну імперію змусила багатьох і з єретиків переселитися до Африки. Плевели принесеного ними лжевчення скоро принесли свій гіркий плід. Суперечки та хвилювання почалися і тут. Тому прибуття сюди преп. Максима було найшвидше. Він оживив ревнощі православних і збентежив єретиків. Спасуючи сам проти єресі, він подавав проти неї зброю та іншим. «Розмірковуючи з Африканськими Єпископами, каже життєописувач, він своїми Богослівними устами стверджував їх у вірі, наставляв і напоумлював їх; як уникати підступності ворогів і спростовувати лжедумство їх. Бо знав цей багатодосвідчений чоловік, що для нас потрібне велике мистецтво і навик у словнику, якщо хочемо перемогти супротивників і скинути їх гординю, що стягується на Божий розум. Тому всіляко збуджував православних, одушевляв, спалахував у них мужність, виконував духом ревнощів. Бо хоч вони перевищували його саном, але мудрістю були набагато нижчі за нього, не кажучи вже про інші чудові якості цього чоловіка. Тому охоче слухали його промови, беззаперечно підкорялися його переконанням і порадам, яких користь була така очевидна... І не тільки клир і всі Єпископи, а й народ, і начальники, всі залучалися до нього як би якоюсь силою »91. Наслідком цієї загальної довіри та любові до пр. Максима було те, що єресь Монофелітська зазнала в Африці рішучої поразки. Єпископи Мавританії, Нумідії, Біцени та власне так званої Африки (або Карфагенської області), на переконання та під керівництвом преп. Максима, скликали, кожен у своїй області, собори й урочисто прокляли брехню. «І не тільки ці, додає життєописувач, але й ті, які населяли прилеглі острови, зробили теж, тому що всі вони визнавали його (Максима) наставником і вчителем, вождем і помічником у цій добрій справі» 92 . Преподобний Максим прожив у Північній Африці близько п'яти років (640–645), і протягом цього часу стурбований не лише справами Африканських Церков, а й станом справ Сході. Нещасний стан вітчизни, що спустошується варварами, залишена там православна віра і Церква, хитаючи єрессю, все це становило предмет турботливої ​​його уваги. Як глибоко сумував преп. Максим про згубну навалу на східні країни варварів, це видно з його листів до східних друзів. В одному з них він між іншим каже: «Що ще може бути біднішим за зли, що отримають нині всесвіт? що гірше для людей, які відчувають справжній стан справ? Що злощаснішим і доволі жалюгідним, як бачити і чути, що народу дикому та варварському дана влада простягати руку на спадщину Божу, що дикі та невгамовні звірі, які мають лише образ людський, грабують і спустошують благоустроєну державу» 93 ? У тих же листах він намагається втішити і підбадьорити друзів своїх і, не дивлячись на загальну повагу, довіру і любов, якими він користувався в Африці, сумує за розлукою зі своїми східними друзями і висловлює сильне бажання повернутися до них. «Візьми мене до себе і прийми під свої крила, пише він до пресвітера Івана, якщо тільки справді зменшилася небезпека від зовнішніх ворогів, страх яких змусив мене переплисти толік простору морів» 94 . Особливо сильна була скорбота преп. Максима після того, як супутники його всі повернулися на батьківщину, залишивши в Африці його одного. «Або і мене прийміть до себе разом з іншими, пише він до Єпископа Сирицію, або навчіть і підкріпіть перенести тяжку скорботу, яку завдало мені відступу найлюбіших» 95 . Але що переважно стурбувало препод. Максима, це стан віри та Церкви на Сході. Не кажучи вже про Монофеліти, там незабаром після відходу його в Африку з'явилися нові лжевчителі, які стверджували, що життя тіл, по воскресінні, буде підтримуватися тими ж умовами, як нині і тією ж чуттєвою їжею, і що взагалі, по воскресінні, в них не буде нічого особливого, крім того, що вони ли. Отримавши звістку про цю помилку і про те, що її тримаються деякі навіть знамениті ченці, преп. Максим дуже засмутився і обурився духом. «Аз оніміх і упокорився і вмовчав від благ (Пс. 38:3), говорить він про себе, і проводжу час у скорботі і смутку, уявляючи собі, скільки душ вбивають ці думки, від недбалості, що розсіюються всюди, подібно іскор, і що, по посиленої в даний час протистоїть, небезпечному вченню» 96 . Серед усіх цих турбот і скорбот преп. Максим не переставав вражати Монофелітську брехню на Сході. Більшість його догматичних послань, спрямованих проти цієї єресі, написані в Африці. Ці послання, що містять у собі повне і ґрунтовне спростування помилок Монофелітських, читалися в Єгипті, Палестині, Кіпрі, Малій Азії, читалися Єпископами, ченцями, вельможами, придворними, і скрізь і в усіх оживляли ревнощі з віри та огиди до брехні. У повному світлі є у цих посланнях тверда, незламна відданість св. Сповідника вірі Отців, та його батьківська дбайливість про захист православних від мереж помилки. «Нічого не скажу я вам від себе, каже він в одному місці, але напишу те, чому навчився, що прийняв я від святих і блаженних Отців, як тих, що переселилися з цього життя, так і тих, які, залишаючись ще живими, керують годівлею св. кафолічної Церкви Божої; ні в чому не зраджу їхню віру; з цією вірою, за сприяння їхніх молитов, переселюся я з цього життя, цю віру – чисту, непорочну, чужу всякій єресі, я представлю Богу замість усякої заслуги»... І потім додає: «Я написав вам про це, щоб ви знали, якщо тільки є що-небудь слушне в написаному мною, як проганяти вовків, які, прикриваючись вівчим одягом, безладним виттям своїм бентежать лагідних овець Христового стада, і щоб не захоплювалися брехнею, яка нечестиво приймає. Останньою славною справою преп. Максима в Африці була публічна суперечка про віру з Пірром, що закінчилася рішучою поразкою цього єретика. Пірр недовго сидів на престолі Константинопольської Церкви. Після смерті Іраклія, який помер у 641 році 98 , імператорська влада перейшла до рук старшого сина його Костянтина, але мачуха останнього Мартіна, бажаючи надати престол своєму рідному синові Іракліону, отруїла Костянтина. Загальна поголос приписувала співучасть у цьому злочині і Пірру. Побоюючись люті народу, Пірр таємно залишив Константинополь і втік до Африки. Тут він почав розсіювати ті самі помилки, які поширював на Сході, і справив чимало смут. На щастя, в особі Максима зустрівся сильний противник. Після приватних суперечок між ними, за бажанням православних та самого намісника Африки Григорія, колишнього друга преп. Максима, призначено було нарешті громадське дебати. Воно відбувалося в липні 645 р. при численних зборах народу з усіх станів і було записано скорописцями зі слів 99 , що сперечалися, в якому вигляді дійшло і до нас. У цьому дебаті преп. Максим здобув повну перемогу над своїм супротивником. Він довів йому, що воля є приналежністю єства, а не обличчя, і тому Ісус Христос, як єством Бог і єством чоловік, мав і Божу і людську волю, що без людської волі Він не був би досконалою за природою людиною, а був би людиною, так би мовити, неповною, недостатньою (ἴ людську волю, або які представляють її болюче знаряддям Божества, що втім одне й теж, перекручують і спростовують догмат влюднення Бога Слова; бо що за людство без вільної самодіяльної волі? І як би Ісус Христос здійснив волю Батька свого небесного, виконав Його заповідь, був слухняний Йому навіть до смерті, як би Він міг бути взірцем для нас, якби не мав людської волі? – Але як можуть бути в одній Особі Боголюдини дві протилежні волі? Людська Його воля чи не буде в такому разі протистояти волі Божественної? заперечував Пірр. – Протиборство це може походити тільки від гріха, відповідав преп. Максим; але Господь наш мав людську волю безгрішну, чисту, природно спрямовану до Божих предметів. - Покладемо так, заперечив Пірр, але чому не визнати в Ісусі Христі єдину складну волю Богом? – У такому разі, відповідав преп. Максим, воля Сина, як складна, була б зовсім відмінна від волі Бога Отця і Св. Духа, не кажучи вже про досконалу неможливість такого складання. - Пірр представляв багато й інших заперечень, але на все отримавши ясні і задовільні відповіді, нарешті урочисто зізнався в своїй помилці, просив вибачення за себе і за своїх попередників, тому що, говорив він, всі ми по невіданні впали в цю грубу помилку, і благав вжити такий спосіб до знищення його. Преподобний Максим відповідав, що іншого способу немає, як, не торкаючись осіб, зрадити прокляття нечестиве вчення. Пірр погодився і просив лише про одне, щоб йому дозволено було бачити обличчя Римського Папи і особисто – передати йому власноручний акт зречення від брехні. Преподобний Максим і префект Григорій сказали: «Поскільки твій намір є добрим і корисним для Церкви, то нехай будете так» 100 . Після цього Пірр у супроводі преп. Максима вирушив до Риму (у другій половині 645 року). У Римі наступники Гонорію не захотіли йти слідами його, навпаки були твердими захисниками Православ'я проти єресі. Северин, обраний 638 р. місце померлого Гонорія, відкинув і засудив надіслане йому на підписи виклад віри; за що Імператор близько двох років не затверджував його обрання, а воїни екзарха Равеннського пограбували Латеранський палац Римських Первосвящеників 101 . У 640 р. після смерті Северина був зведений на престол Римської Церкви Іоанн IV. У цей час прибув із Палестини до Риму Стефан Дорійський, надісланий св. Софронієм. Його предстательство перед Іоанном, його моління і вимоги подати допомогу обурюваної єрессю Церкви Східної, зворушливе зображення небезпеки, в якій знаходиться Православ'я на Сході, живі розповіді про те, з якою силою благав і заклинав його Святитель Єрусалимський вжити всіх зусиль на захист віри, все це спонукало на той час і на час нім прокляття Монофелітську єресь разом з едиктом Іраклія, потім відправити (у 641) до Костянтина, сина Іраклія, послання зі скаргою на дії Патріарха Пірра, який обурював своїми посланнями весь Захід і з проханням про знищення нового викладу віри, яке досі виставило. . У дусі Іоанна діяв і Папа Феодор, який вступив на престол наприкінці 642 року. Він вів діяльні зносини у справі Монофелітської єресі з Єпископами Палестинськими, Кіпрськими і Африканськими, посилав у різні країни навмисних людей для підтримки правої віри, писав сповіщальні і викривальні послання до Патріарха Павла, що заступив у Константині. До нього тепер прибули з Африки преп. Максим та Пірр. З'явившись до церкви св. Апостолів, Пірр, у присутності кліру і народу, прочитав і передав Феодору власноруч їм написаний акт зречення від брехні, у якому засуджував і проклинав як новий виклад віри, і все, що ним і його попередниками зроблено чи написано проти православної віри. Після цього Папа урочисто приєднав його до св. Церкви й надавав йому честь, що відповідає його сану 104 . Тут ми повинні зупинитися і викрити наклеп наших розкольників. Вони кажуть: «наші попи можуть прийняти не точку священика, що приходить до нас, але і Єпископа і Патріарха. Так викл. Максим Сповідник – Ігумен, не Єпископ – прийняв Пірра Патріарха Цареградського від єресі Монофелітської та приєднав до св. Церкви» 105 . Пірра приєднав до Церкви не пр. Максим, а Папа Феодор, приєднав не втікача, що помиляється, але розкаявся в своїй помилці і побажав повернутися в матірніше лоно св. Церкви: так каже історія. А те, що марнословлять наші розкольники, є чиста брехня, вигадана для підтвердження хибної думки: в жодній історичній пам'ятці немає нічого навіть схожого на їхню вигадку. І навіщо було б преп. Максиму вирушати з Пірром до Риму, якби він вважав себе в праві приєднати його до Церкви? Як був далекий преп. Максим від подібних домагань, це він довів словом і ділом. Ми вже бачили, що в листі у відповідь до Пірра, на переконання останнього прийняти нове вчення про єдину волю і єдину дію в Ісусі Христі, він між іншим відповідав так: «хто буде стільки безрозсудний і зухвалий, щоб наважився самовільно змінювати те, що затверджено Божественним вироком? При такому переконанні в Божественності визначень Ієрархічної влади та благоговіння до них чи міг преподобний Максим, прямо всупереч правилам, покладеним тією самою Ієрархічною владою, засвоїти собі простому ченцю право приєднувати до Церкви єретиків? Подальша історія його життя показує, що він не на словах лише висловлював повагу до правил Церкви, але виконував їх і на ділі. Як би навмисне у викриття наклепу наших марнотратів Анастасій, учень Преподобного, розповідає таке. Коли Феодосій, Єпископ Кесарії Віфінської, посланий імператором Костянтином для сповіщення преп. Максима (у той час як цей був уже у кайданах), але сам переконаний ним в істині православного вчення, виявив готовність зректися єресі і поручився в тому ж за Імператора і Патріарха: то сказав між іншим преп. Максиму: «я зараз же представлю письмовий виклад віри в тому сенсі, що в Христі має визнавати при двох єствах дві волі і подвійного роду діяльність, тільки погодься вступити в спілкування з нами, і нехай буде мир». На це викл. Максим відповів йому: «Я, як простий чернець, не смію прийняти від вас жодного писання про таку важливу справу. Якщо Бог справді подвиг вас до каяття, то надішліть письмовий виклад віри від імені Імператора і Патріарха до Римського Первосвященика. Поки цього не буде, я не можу спілкуватися з вами» 106 . У Римі преп. Максим прожив близько 10 років (645-655), і протягом цього часу займався переважно науковцями. За словами життєописувача, тут він написав більшу частину своїх догматичних трактатів та послань для утвердження вірних та осоромлення єретиків. Твори моральні, подвижницькі, тлумачні на свящ. Письмо, на творіння св. Діонісія Ареопагіта та св. Григорія Богослова написані їм у цей час. Усі ці твори, зауважує життєописувач, негайно поширювалися по всьому Християнському світу і всюди розливали світло істини 107 . У той же час преп. Максим займався усними бесідами з Римськими Християнами, які щодня стікалися до нього 108 . Але і в Римі, за життя взагалі спокійним і тихим, йому судилося випробувати прикрість. Знайшлися злі люди, які, заздривши славі великого Сповідника, розпустили поголос, ніби він визнає у Христі три волі: Божественну, людську і Боголюдську (ϑεανδρικὴν), і в підтвердженні цього посилалися на якийсь твір, що нібито належить преп. Максимові та писане ним до Марина. У той же час ставили йому в провину шанобливе і дружелюбне поводження з Пірром, коли Пірр був єретиком. Якими не безглуздими були ці звинувачення, але вони справили таке хвилювання між Християнами Сицилійськими, що преп. Максим змушений був виправдати себе написати особливе послання «до Ігуменів, ченців і всього Християнського народу, який живе в Сицилії». Тут він показує безглуздість думки про три волі, відкидає справжність приписаного йому послання до Марина, щодо своїх відносин до Пірру зауважує, що Пірр, коли не був ще явним єретиком, написав до нього вельми шанобливий лист, на який і він відповідав у поважних висловах, маючи при цьому на увазі, 109 . Що ж до боротьби з Монофелітами, то преп. Максим і в Римі невтомно продовжував її, хоча, відповідно до свого звання і становища, діяв проти брехні більше за інших, ніж безпосередньо. Під час перебування його в Римі ревнощі до повалення єресі пожвавилися; заходи проти неї посилились. Папа Феодор, отримавши від Єпископів Кіпрських і Палестинських скарги на утиски від єретиків, і через листи і через своїх легатів неодноразово переконував Константинопольського Патріарха залишити оману 110 . У той же час дізнавшись, що монофеліт Сергій Йоппійський опанував Єрусалимський престол і в окрузі Єрусалимського Патріархату зробив Єпископами своїх однодумців, Феодор доручив управління Єрусалимською Церквою Стефану Дорійскому, наказавши йому негайно після прибуття в Палестину. брехні 111 . У той же час і Африканські Єпископи відправили послання як до Павла, так і до імператора Костянта (сину отруєного Костянтина), благаючи їх покласти край згубній єресі 112 . Але єретики не зрозуміли. Дізнавшись про зречення Пірра від єресі, вони зробили всі зусилля, щоб знову привернути його на свій бік, що й вдалося їм. Папа легати в Константинополі разом з іншими православними зазнали гонінь 113 . Нарешті Патріарх Павло, за прикладом Сергія, переконав Константа видати (648 р.) новий догматичний едикт під назвою τύπος τῆς πίςεως. Цим едиктом наказувалося щодо спірних питань зберігати досконале мовчання, не говорити про жодну, ні про дві волі, а задовольнятися тим, що затверджено на колишніх п'яти вселенських Соборах. За порушення цих приписів духовні позбавляються сану, ченці виганяються на заслання, чиновники військові та громадянство позбавляються прав і посад, приватні особи благородного стану караються відібранням майна, простолюдини піддаються тілесним покаранням 114 . Папа Феодор, дізнавшись про всі ці дії єретиків, урочисто прокляв відступника Пірра, виголосив вирок осуду проти Павла, відкинув з презирством новий едикт і хотів було скликати на собор усіх православних Єпископів, щоб за загальної згоди урочисто зрадити анафемі згубну брехню і її поборників. Наступником Феодора був св. Мартін, друг преп. Максима. Новому Папі негайно прислали з Константинополя імператорський едикт з наказом негайно триматися його. Але св. Мартін відповів на цей наказ: «Якщо й увесь світ прийме це нове вчення, противне правовір'ю, я не відступлю від Євангельського та Апостольського вчення і св. Батько переказу, хоч би треба було й смерть зазнати». І потім разом з преп. Максимом він почав шукати заходів до викорінення єресі. Обидва вони, знаючи дуже добре стан справ на Сході (св. Мартін був апокрисіарієм Феодора і довго жив у Константинополі), знаючи, що більшість церков Сирійських, Палестинських та Єгипетських були позбавлені своїх законних пастирів і що єресь, підтримувана Константинопольськими Патріархами і Імперіями Більше посилюватися на Сході, Мартін поклав нарешті на спільній раді - скликати звідусіль православних Єпископів і, склавши з них собор, урочисто зрадити анафемі безбожну брехню та її поборників. Такий Собор справді був наприкінці 649 року і відомий під назвою Латеранського. На ньому були присутні 105 єпископів; з ними був і наймудріший Максим, зауважує життєописатель його 115 . На цьому Соборі православне вчення про дві волі і дії в Ісусі Христі затверджено, а Монофелітська єресь та її поборники - Феодор Фаранський, Сергій Константинопольський, Кір Олександрійський, Пірр і Павло Константинопольські, також ектеза Іраклія і типос Константа. Діяння Собору разом із окружним посланням від імені св. Мартіна і Собору негайно розіслані у всі країни Християнського світу, між іншим і до Константинополя до імператора Константа, якого св. Мартін просив негайно скинути Патріарха Павла як нечестивого єретика 117 . Імператор Констант, дізнавшись про визначення Латеранського Собору, обурився. Монофеліти постаралися посилити це обурення, представивши імператору, що Мартін був співучасником у задумах Олімпія, екзарха Равеннського, який на той час обурився проти імперії, а Максим збуджував до повстання Григорія, префекта Африки, який від цього часу відклався від Імператора. Тому Констант дав наказ новому екзарху Рівненському Феодору Калліопе негайно схопити Мартіна та Максима та подати до Константинополя. Каліопа виконав наказ Імператора. 17 червня 653 року св. Мартін був узятий під варту і відправлений до Константинополя, куди прибув уже 17 Вересня 654. Зазнавши на шляху найтяжчих скорбот, а в столиці ще найтяжчі страждання, звинувачений в образі Величності і зраді батьківщини, св. Мартін був засланий у Херсон, де й помер 16 вересня 655 року, замучений голодом 118 . Одночасно з Мартіном був узятий і преп. Максим із двома учнями своїми, Анастасієм монахом та Анастасієм, колишнім апокрисіарієм Римської Церкви при Константинопольському Патріарху; але до Константинополя вони прибули вже 655 року. Звідси починаються чудові подвиги сповідництва преп. Максима, докладно описані учнем його Анастасієм. З часу взяття виклад. Максима та його учнів у Римі під варту до прибуття в Константинополь минуло близько року. Невідомо, де знаходилися у цей час св. в'язні і що з ними було. Тим часом у Константинополі чекали їх – гнів і помста не твердого в Православ'ї уряду, озброєна наклепом злість єретиків та зрада друзів. Озлоблений постійними невдачами у боротьбі із зовнішніми ворогами, частими зрадами намісників провінцій, відторгненням від Імперії цілих областей, хвилюваннями в Церкві і загальним розладом держави, уряд Візантійський з жорстокістю переслідував всякого, кого він вважав хоча б почасти. При цьому воно нерідко бачило зраду і особисту собі образу там, де нічого подібного не було. Так св. Мартін був судимий і засуджений як зрадник вітчизні і образник Величності, тому тільки, що не хотів задля уряду змінювати Православ'я. З того ж спонукання викликаємо був у Константинополь і преп. Максим 119 і для нього тим менше було надії уникнути долі св. Мартіна, чим незначнішим було його суспільне становище, як простого ченця, і чим сильніше він протидіяв єресі Монофелітській, якою заступався сам уряд. Монофеліти зі свого боку всі зусилля вживали для того, щоб озброїти проти препод. Максима уряд і народ і приготувати йому ту ж долю, яку зазнав св. Мартін. Для цього єретики не щадили наклеп. По-перше, вони поширили поголос, ніби преп. Максим перебував у таємних зносинах із Сарацинами, (незадовго перед тим підкорившими багато областей Східної половини Імперії), ніби він збуджував до обурення Григорія, префекта Африки, і взагалі під час перебування свого в Африці та Римі надавав явну ненависть до церковної та цивільної влади. Це ніби ненависть, а зовсім не ревнощі по вірі, спонукала препод. Максим поставив Африканських Єпископів і Римський престол проти Візантії. Вона була, розголошували єретики, головною причиною тієї нечуваної зухвалості, з якою на Латеранському соборі віддані анафемі і оголошені по всьому світу безбожними єретиками не лише східні Патріархи та Єпископи, а й навіть Імператори. Взагалі, що не робилося досі в Африці і Римі проти Монофелітської єресі, що посилилася на Сході, і її поборників, все це єретики приписували недоброзичливим навіюванням преп. Максима 121 . Йому ж ставили у провину тривоги в Церкві, що тривали досі, і те, що відбувалося (між іншим) від цього велике розлад у державі 122 . До цього єретики не посоромилися додати і той до крайності безглуздий наклеп, наче викладач. Максим насильством і жорстокістю змусив Пірра відмовитися від Монофелітського вчення 123 . – Такими мерзенними сповіщеннями Монофеліти намагалися помститися великому поборнику Православ'я за свою неодноразову від нього поразку та за його мужню протидію успіхам їхнього лжевчення. What effect did they have on the teacher? Maxim, these slander of heretics, we see from his following words: “there is no illness for the soul more severe than slander, whether faith is slandered, or behavior, and no one can despise this, except one who, like Susanna, looks to one God, who alone is able to deliver from troubles, as he delivered her, and to show people the truth, as he did with it, and to console the soul with hope” 124. But Крім злоби єретиків, святий Максим чекав зради від своїх друзів ще в Константинополі. На Сході в той час було багато людей, навіть серед урядовців, особисто налаштованих до преподобного. Maxim and shared his way of thinking about the objects of faith: but having neither the depth of conviction, nor the spirit of jealousy with which St. was animated. Confessor, these people did not consider it a sin to hide their beliefs, and to please the Emperor, pretend to pretend to be adherents of the heresy he patronized. In addition, they tried to persuade the teacher. Максима, коли він прибув до Константинополя, представляючи йому різні переваги такого способу дій 125. А коли св. Сповідник з обуренням відкинув таке ганебне лицемірство, колишні друзі стали його ворогами. Таким чином виклад. Максим один мав захищати правоту своєї віри та чистоту свого життя перед урядом, який перебував під впливом єретиків. Втім, що стосується звинувачень єретиків, викладач. Максимові легко було виправдатись у них, бо брехня їх була очевидна для кожного. Сам уряд не вірив їм щиро, і якщо з приводу цих звинувачень зрадив препод. Максима суду, одразу після прибуття його до Константинополя, то не тому, що б насправді вважало його державним злочинцем, а більше для того, щоб страхом покарань за важливі злочини, що приписуються йому, змусити його відмовитися від Православ'я і прийняти виданий Імператором «зразок віри». І якби викладач. Максим погодився на це, хоча б то вдавано, як радили йому хибні друзі: то він не тільки не зазнав би жодних катування в Константинополі, але навіть удостоївся б милостей і почестей від уряду 126 , для якого дуже важливо було залучити на свій бік людини, яка досі так сильно протидіяла успіхам єресі. Мартіна залишився головним і майже єдиним її протиборцем 127 . Але св. Сповіднику і на думку не приходило змінити під кінець життя Православ'я, захист якого він присвятив усі свої колишні роки. Залишившись, після смерті св. Мартіна, один на варті Православ'я, викл. Максим першим і найсвятішим своїм обов'язком вважав «зберігати добрий спадок віри, переданий нам від святих і блаженних Отців, ні в чому не відступати від цієї віри, не дивлячись на погрози й припинення, на улесливі обіцянки та мирські почесті. І не тільки люди, але навіть сили небесні, як сам він каже, не могли змусити його відмовитися від цієї віри, заповіданої нам самовидцями та слугами Слова 128 . За цю віру він готовий був зазнати будь-яких мук і самої смерті. «Якщо Господь і Бог всіляких, що нас людські ради, писав преп. Максим ігумену Поліхронію, через страждання, хрест і смерть увійшов у свою славу, бо Йому визначено було спочатку постраждати, а потім внести в славу свою (Лук. 24:25): то не впадемо духом під час спокус, але дивлячись на Начальника віри і вчинителя Ісуса. 12:2), мужньо перетерпимо нещастя, що трапляються з нами, тому що кінцем усіх скорбот наших буде радість, кінцем праць заспокоєння, а безслав'я - слава; словом сказати, всі наші лиха за добру справу закінчаться постійним співжиттям з Богом, насолодою вічним і нескінченним спокоєм» 129 . З такими думками прибув він до Константинополя, і тут при допитах, суді та катуваннях здивував усіх своєю твердістю, спокоєм та величчю духу. Страждання преп. Максима та його учнів за віру почалися відразу після прибуття в Константинополь. Щойно корабель, на якому вони були відправлені з Риму, увійшов до Візантійської пристані, як з'явився загін озброєних воїнів, які з грубістю взявши всіх трьох св. в'язнів, спричинили їх, босих і напівголих, вулицями міста, і потім, як лиходіїв, кинули в похмуру в'язницю, уклавши кожного в особливе приміщення. Через кілька днів почався допит і суд, у присутності Сенату, при численних глядачах з усіх станів міста. Головою суду призначений був Сакелларій 130 , людина, за словами життєописувача, нахабна до безсоромності, зухвала на слова, байдужа і жорстока до вподоби. Ні поважна старість св. сповідника (75 арк.), ні благодать сяяла у його поглядах, ні статечний і лагідний вигляд, було неможливо навіяти йому повагу до св. старцю. Інші судді також були упереджені проти преп. Максима. Коли він введений був у палату суду, погляди всіх кинулися нею, й у цих поглядах, зауважує життєописувач, були не жалість і співчуття, але ворожість, злість і лють 131 . «Чи ти християнин»? гнівно спитав Сакелларій преп. Максима, тільки-но він з'явився до зборів суддів. – «За благодаттю Христа, Бога всіляких, я був і буду Християнином», відповідав св. старець. – «Але якщо ти Християнин, як же ти ненавидиш царя та царство»? – заперечив голова. - Звідки це відомо? спитав преп. Максим; «Ненависть є потаємне почуття душі, так само як і любов». – «З твоїх робіт усім стало відомо, відповідав грізно суддя, що ти ворог царя і царства. Бо ти один зрадив Сарацинам і Єгипет, і Олександрію, і Пентаполь, і Трипіль, і Африку». – «Але діло мені ченцю до завойовників міст, і чи міг я, як Христинин, спілкуватися з Сарацинами? Навпаки я завжди бажав і бажаю одного доброго та корисного для християнських міст», відповідав іреп. Максим і зажадав твердих доказів та доказів його зради 132 . У беззаконних суддів були вже готові троє лжесвідків. Перший з них, з'явившись у зборах, стверджував, що за 22 роки перед цим, коли дід царюючого Государя (Іраклій) наказав Петру, наміснику Нумідії, йти з військом до Єгипту проти Сарацин, Петро, ​​шануючи в Максимі людину Божу, звернувся до нього за порадою, і викл. Максим начебто відписав йому, що не слід робити цей похід, тому що Богу не завгодно поспішати Римській державі в царювання Іраклія та його нащадків. Викл. Максим, вислухавши це, сказав: «Якщо він правду каже, нехай представить листи, і мій до Петра і його до мене, - і тоді я прийму кара за законом». Але наклепник відповідав, що він не має жодних листів, не знає навіть, чи Петро і Максим писали один до одного, але «тоді, додав він, усі в таборі говорили про це». «Якщо ціле військо знало про це, заперечив преп. Максиме, чому один ти обмовляєш мене? Чи бачив ти мене колись»? - Ні, - відповів наклепник. Тоді св. Сповідник, звернувшись до Сенату, сказав: «судіть, чи справедливо подавати у свідки таких людей? Їм же судом судіть, судять вам: і в міру міряєте міріть, замірять вам, сказав Господь і Суддя всіх (Мт.7:27)» 133 . Після цього введений був інший лжесвідок, який представив звинувачення ще безглуздіше першого. «Назад тому 9 років, говорив він, авва Хома, що прийшли з Риму, сказав мені: папа Феодор посилав мене до Григорія (префекта Африки, що відклався в той час від Імперії) сказати йому, щоб він нікого не боявся, тому що раб Божий авва Максим у сонному видінні бачив на не яких стояли Сході вигукували: «Костянтині Августе! ти переможеш», а ті, що стояли на Заході, кричали: «Григоріє Августе! ти переможеш», – і голос останніх перемагав голос перших». Вислухавши цю розповідь, Сакелларій, ніби викривши вже преп. Максима в зраді батьківщини та образі величності, сказав йому: «Ось послав тебе Бог сюди на спалення вогнем». – «Дякую Богові моїй, з тяжким зітханням відповідав св. старець, що відданий у ваші руки і за мої вільні гріхи піддаюся мимовільним стратам. Але горе світу від спокуси, горе людині тому, що спокуса приходить (Мф.18:7). Воістину, не варто було б говорити цього перед Християнами і залишати без покарання тих, які на догоду людям, які сьогодні існують і завтра несуть, вигадують подібні наклепи. Все це треба було б оголосити в той час, коли ще був живий Григорій; обов'язок відданості до Государя цього вимагав. Тоді ж слід було б покликати сюди і авву Хому, і блаженного папу Феодора та мене. І хай би навіть блаж. тато викрив мене в тому, що я розповідав йому такий сон: винний був би він - який проголосив про цей сон, а не я, тому що сновидіння річ мимовільна, а закон карає тільки за вільні справи ... » Нарешті преп. Максим, щоб не залишити і тіні сумніву в безглуздості наклепу, додав: «Нехай я гідний бачити з Християнами пришестя Господнього, якщо я коли-небудь розповідав такий сон, або чув про нього від когось до цього часу» 134 . Третє звинувачення не було цілком вигадкою, подібно до попередніх; проте вражає своєю дивністю, показуючи, яких безглуздих коштів вдавалися єретики, щоб догодити уряду і відновити його проти препод. Максима, Хтось Григорій, син Фотінов, свідчив: «Під час перебування мого в Римі я зайшов у келію Максима і в розмові, що відбулася тут, між іншим згадав, що і Імператора повинно вважати священиком. На це учень його Анастасій заперечив: «не вартий бути священиком». – «Побійся Бога, Григорію, перервав обвинувача преп. Максиме, у цій розмові сораб мій не брав жодної участі»; потім, впав на землю, св. старець сказав Сенату: «Дозвольте вашому рабові, і я розповім вам усе, що було говорено в той час; нехай він звинувачує мене; якщо я збрешу». З оповідання преп. Максима видно, що «Григорій дійсно приходив колись у Рим і мав побачення з Максимом, причому оголосив йому, що він присланий до Риму самим Імператором, щоб переконати папу прийняти «зразок віри» і увійти у спілкування з Константинопольським Патріархом. Викл. Максим зауважив, що це марна праця; Римляни не погодяться разом з нечестивим вченням єретиків знищити безперечне вчення слова Божого і Отців Церкви про дві волі і дії в Ісусі Христі, як наказує це «зразок віри», що забороняє говорити і про одну і про дві волі у Христі. І коли Григорій «заперечив на це, що тип не знищує Божественного вчення, а тільки наказує мовчати про ці вислови заради миру Церкви, преп. Максим відповідав: мовчання про те, що прямо міститься в слові Божому та вченні Отців, передбачає злочинну байдужість до віри, і слід. відступництво від Бога. Якщо прийняти за правило, що заради миру Церкви має разом з нечестивими догматами єретиків мовчати, або, що теж, знищувати і Божественні догмати Церкви: то, мабуть, завтра ж безбожні юдеї скажуть нам: помиримось і з'єднаємося; ми знищимо у себе обрізання, а ви хрещення, і нехай більше поділу не буде. Колись і Аріані, продовжував викл. Максим переконували Великого Костянтина знищити слова: όμοούσιος і έτεροούσιος; теж заради миру Церкви: але божественні Отці наші, не дивлячись на те, що сам Імператор не відкидав цієї думки, не допустили цього, а погоджувалися краще зазнати гоніння та самої смерті, ніж промовчати про слово, що точно виражало єдину Божественну природу Отця і Сина і Святого Духа. І взагалі жоден з колишніх Імператорів не міг схилити богословних Отців Церкви до того, щоб вони увійшли в спілкування з єретиками, прийнявши якісь неточні, двозначні висловлювання: завжди Батьки вживали вирази ясні, точні, пристойні тому догмату, який намагалися визначити, ясно показуючи. священиків, а чи не Імператорів. - Але хіба всякий Імператор не є разом і священик? - Заперечив Григорій. - Ні, відповідав преп. Максим, тому що Імператор не чекає вівтаря, не чинить таємнодій, не висвячує Єпископів, пресвітерів і дияконів, не освячує храмів Божих». «Ось що говорив я, а не учень мій, при побаченні з Григорієм у Римі, сказав преп. Максим на закінчення свого оповідання, говорю це і тепер. У вашій владі засудити мене за це, чи виправдати. – Але говорячи так, ти зробив поділ у Церкві», вигукнув при цьому один із майбутніх. Викл. Максим відповідав: «якщо той, хто говорить на точній основі слова Божого та св. Отців, поділяє Церква: те що сказати про людей, які абсолютно спростують догмати і правила святих, без яких не може існувати сама Церква»? Така смілива відповідь не сподобалася суддям, які звикли до лицемірства і лестощів. «Скажіть екзарху», несамовито закричав голова суду, що вийшов із себе: «невже він і після цього залишить в живих цю людину» 135 ? Коли викл. Максима вивели зі зборів суддів, запроваджено туди учень його Анастасій. Судді, не роблячи йому жодних допитів, прямо змушували його підтвердити той наклеп на св. Сповідника, ніби він в Африці та Римі жорстоко поводився з Пірром. Св. Анастасій скромно, але мужньо відповідав, що ніхто з такою повагою не поводився з Пірром, як його вчитель. За таку прямодушність його одразу зазнали жорстоких ударів, і потім напівмертвого винесли з палати суддів і відправили разом із преп. Максимом у колишню в'язницю 136 . При допиті був і інший учень Преподобного, на ім'я Анастасій, колись був апокрисіарієм папи при Константинопольській Церкві, який і описав докладно, як очевидець, весь порядок судочинства над св. Максимом та останні дні його життя. Про себе він зі скромності майже нічого не говорить. Після описаного допиту судді ясно побачили, що вигаданими звинуваченнями, погрозами та суворим поводженням не можна похитнути твердість св. Сповідника і змусити його відмовитися від Православ'я, тому вирішили випробувати, чи не вплинуть на нього лагідні заходи переконання та лагідне звернення. Того ж дня ввечері прийшли до преп. Максимові в темницю Троїл Патрицій та Сергій Євкрат, начальник царської трапези. Змусивши сісти преп. Максима, вони дружелюбно запитали його: "Скажи нам, авво, яким чином переконав ти Пірра відмовитися від його власного догмату і прийняти твій догмат". Викл. Максим розповів їм по порядку все, що міг згадати, додавши до висновку: «я свого власного догмату не маю, а загальний усієї кафолічної Церкви; мені і на думку ніколи не приходило догмат про дві волі у Христі називати своїм догматом». Потім послані спитали; «Що ж, ти не вступиш у спілкування з Константинопольським престолом»? - "Ні", твердо відповідав св. Сповідник. – «Чому»? – «Тому, що предстоятели цієї Церкви відкинули визначення колишніх Соборів, прийнявши за правило віри 9 глав, виданих Кіром в Олександрії, потім «ектезу», написану Сергієм, і нарешті «типос», оприлюднений нещодавно; - тому далі, що вони постійно змінюють своє вчення: що стверджували в 9 главах, відкинули в «ектезі», що законоложили в «ектезі», відкинули в «типосі»; – тому нарешті, що ці люди, які стільки разів спростовували самих себе, скинуті й позбавлені священства на соборі, який нещодавно був у Римі. Після цього яке можуть здійснити вони таємнодіяння? Або, який Дух зійде на їхнє служіння? – «Отже, ти один урятуєшся, а всі інші загинуть», – заперечили патриції. Викл. Максим відповідав: «нікого не засуджували три юнаки, які відмовилися вклонитися бовванові, якому всі кланялися, бо вони дбали не про те, що робили інші, але щоб самим не відпасти від істинного благочестя». І Даниїл, кинутий у лев лев, не засуджував нікого з тих, котрі, виконуючи закон Дарія, не хотіли молитися Богу, але мав на увазі тільки свій обов'язок, і бажав краще померти, ніж образити Бога... І мені не дай Бог засуджувати когось, або говорити, що я один спасусь. Однак я погоджуся швидше померти, ніж, відступивши в чомусь від правої віри, терпіти муки совісті». – «Але що ти робитимеш, коли Римляни з'єднаються з Візантійцями»? – продовжували патриції. «От учора прийшли сюди апокрісіарії Римські, і завтра вони вступлять у спілкування з Патріархом і причастяться разом з ним св. таємниць. А через це ясним стає для всіх, що ти один спокушав Римлян, бо як тільки тебе не стало там, вони одразу погодилися на мир». Викл. Максим відповідав, що й апокрисіарії і з'єднаються з Патріархом Константинопольським, вони не зашкодять честі Римського престолу, тому що не принесли з собою від папи товариського послання до Патріарха. «Але я ніяк не можу повірити, додав він, щоб Римляни погодилися спілкуватися з Візантійцями, якщо ці останні не визнають у Боголюдині дві волі і двоякого роду діяльність». – «А якщо вступлять у спілкування і без цієї умови: що ти робитимеш»? – «Дух Святий», відповідав преп. Максим, «устами Апостола анафематствує навіть Ангелів, якби вони почали сповіщати щось противне проповіді Апостольської. Тому, якщо і весь всесвіт вступить у спілкування з Патріархом і почне з ним причащатися, я не причащатимуся з ним» 137 . «Але невже необхідно визнавати в Ісусі Христі дві волі і подвійного роду діяльність»? - Заперечили далі патриції. «Цілком необхідно, якщо хочемо мислити благочесно, відповідав преп. Максим. Бо, на думку Отців, ніяка природа не може ні існувати, ні бути пізнаваною без прояву себе в схожих на неї діях. Тому і Господь наш Ісус Христос не міг би бути істинною за єством Богом і істинною за єством людиною, якби не мав відповідних єств волею і дій...» – «Бачимо, що це правда, відповідали патриції, але не засмучуй Імператора, який заради миру Церкви, а не за іншою. відкидати «чогось у Христі, а єдино для припинення повсюдних суперечок наказав мовчати про ці висловлювання (одна воля і дві волі)». Св. старець, спустившись на землю, сказав зі сльозами: «Не варто було б гніватися лагідному і милостивому Государю на мою смирення. Бо не хочу я гнівати Бога, мовчачи про те, що Сам Він наказав відкрити відкрито. Якщо, за Божественним Апостолом, Сам Він поклав у Церкві перше бо Апостоли, друге пророки, треті вчителі: то ясно, що Сам Він і говорить через них. Але з Писання Старого і Нового Завіту, з писань св. вчителів і визначень Соборів ми навчаємося, що втілившись Господь і за Божеством і з людства має волю і діяльність, що Він все має по тому й іншому (οὐδενὸς ἐςίυ ἐλλιπής), і як Бог і як людина, за винятком гріха. Якщо ж Він скоєний у тому й іншому без жодної шкоди: то очевидно, що той абсолютно перекручує таємницю Його, хто сповідує Його не тим, що Він є, заперечуючи суттєві якості обох Його природ». - Ці слова і вся взагалі розмова мабуть вплинули на патрицій. Декілька часу вони сиділи мовчки, обмінюючись лише поглядами. Потім запропонувавши преп. Максиму ще кілька запитань і отримавши на них задовільні відповіді, вони з непритворною привітністю сказали: «Бачить Бог, яку користь приніс нам цю розмову. З цього часу ми не шкодитимемо тобі». Сергій сказав також: «Часто і раніше, коли ти був у Беббах (невідоме місце), я приходив у твою келію і слухав твоє вчення. Хай допоможе тобі Христос! Не сумуйте! Одним ти засмучуєш усіх, додав він потім, саме, що через тебе багато хто не хоче мати спілкування з тутешньою Церквою». – «Але хто може стверджувати, заперечив преп. Максиме, що я колись і комусь казав: не спілкуйся з Візантійською Церквою»? – «Те саме, відповідав Сергій, що ти не спілкуєшся з цією Церквою, сильніше за всяке слово віддаляє всіх від спілкування з нею». Викл. Максим сказав на це: «немає нічого дорожчого за спокій і схвалення совісті, так само як немає нічого важчого і плачевнішого за той стан, коли він у чомусь викриває нас». - Нарешті Троїл, дізнавшись із розмови з преп. Максимом, що «типос» Константа анафематствований по всьому Заходу, сказав з виглядом докору: «Чи добре, що ім'я, благочестивого государя нашого, так безславиться»? - «Нехай простить Бог тим, відповідав преп. Максим, які вселили Імператору і допустили його видати цей указ. Не він винний у цьому, а предстоятели Церкви, які вселяли йому цю нещасну думку, і Сенат, який дав згоду на здійснення цієї. Але порадьте Государю зробити теж, що зробив колись блаженної пам'яті його дід (Іраклій). Бо він, дізнавшись, що багато хто на Заході незадоволений виданим під його ім'ям «викладом віри», одразу в листі до папи Івана оголосив, що цей виклад написано не ним, а Патріархом Сергієм і за його ж наполяганням оприлюднено. Нехай зробить теж, уклав преп. Максим, і нині царюючий Государ, - і честь його імені залишиться недоторканною». - «Це важка і навряд чи можлива справа», відповідали патриції, які добре знали норовливий і впертий характер Костянтина, і потім, поговоривши ще про різні предмети, дружелюбно розлучилися з преп. Максимом 138 . Подана розмова з патриціями живописує характер преп. Максима у всій його величі та духовній красі. Полум'яна ревнощі і любов до Православ'я, за яке він готовий був душу свою покласти, самовідданість і істинно Апостольське сміливість, незламна твердість віри, що похитнула навіть запеклі серця єретиків, глибока повага і благоговіння до істинних пастирів Церкви, вустами яких, устами яких, брехні та її поборникам, з якими він не хоче мати жодного спілкування, і при цьому скромність, смирення, рідкісне самоприниження, – вражають тут кожного, хто має очі бачити. Одні сліпучі розкольники наші, що дивляться на все каламутними очима упереджень, не помічають цього, а бачать те, чого ніхто, крім них, не може бачити. Вказуючи на наведені вище слова преп. Максима: «Якщо й увесь всесвіт почне причащатися з Патріархом, аз немим причаститися з ним», вони кажуть: «Так сказав Максим, а того не думав, що без Єпископа Церкви бути не можна, як нині тепер ці глаголют» 139 . Справді, викл. Максимові і на думку ніколи не приходило, що Церква може існувати без єпископів. Бо 1) у наведених словах він говорить не безумовно, а імовірно, імовірний образ мови, як всякому відомо, часто представляє неможливе можливим, нездійсненне збутковим, саме це буває в тих випадках, коли хочуть якомога сильніше висловити якусь думку. Так, напр. Ап. Павло, щоб визначити найвищий ступінь істинності викладеного їм вчення і навіяти Галатам, що вони ні в якому разі не повинні ухилятися від цього вчення, каже: якщо ми, або Ангел з небес благовістить вам більше, ніж благовістим, анафема нехай буде (Гал.1:8,9). Очевидно, тут у припущенні висловлюється справа неможлива і такий образ мови вжитий Апостолом єдино з тією метою, щоб надати більше сили та переконливості своєму умовлянню. Так само і в наведених словах Преп. Максима передбачається те, чого ніколи не може статися, і такий мовний зворот вжитий ним лише для того, щоб якнайсильніше висловити непохитну твердість свого переконання. Тому слова його мають такий зміст: якби трапилося навіть неможливе, якби всесвіт став тощо. Що так, а не інакше має розуміти слова преп. Максима, видно 2) з того, що в той час, як він вимовив ці слова, йому, так само як і його співрозмовникам, було цілком відомо, що весь Захід з усіма своїми Єпископами і деякі зі східних Єпископів твердо трималися Православ'я і не думали спілкуватися з Патріархом Константинопольським; не було лише таких мужніх та сильних захисників православної віри, як наш св. Батько. Тому єретики і намагалися всіма заходами схилити преп. Максима на свій бік, що він не один тримався Православ'я, але що разом з ним і за його прикладом «весь 3апад і багато хто на Сході», як говорили самі єретики (див. нижче), не хотіли мати спілкування з Патріархом Константинопольським. Слід. Церква не залишалася без Єпископів. 3) Вона і ніколи не може існувати без Єпископів, за вченням преп. Максима. Приведемо тут до викриття наших марновірств деякі місця з творінь св. Сповідника, в якому він говорить про значення, важливість і необхідність у Церкві єпископів. «Єпископ або Ієрарх є посередником між Богом і народом» 140 та представник у церкві Ісуса Христа. «Як в Ісусі Христі незбагненно пов'язана Божественна гідність з немічним і приниженим людством: так і в Єпископі найвищий сан пов'язаний з неміччю людської природи. Господь для того й заснував на землі замість себе священство, щоб бути видимим і тілесним у ньому, і щоб таємниці Його не переставали бути відкритими для тих, які можуть споглядати вони» 141 . «Єпископів постачає Дух Святий, щоб вони були рятівниками та зберігачами душ; Просвітництво і Божі милості через них виливаються на віруючих» 142 . Таким чином, «Єпископ, за дарованою йому благодаттю первосвященства (ἀρχιερωσύνης), є образ і наслідувач Божественної на землі благості» 143 . «Він, по дару дару благодаті, при ретельному виконанні свого священного служіння, піднімається на висоту, ледве доступну для людського єства, і зводить туди долю лежачих, відволікаючи їх від усього земного і збуджуючи любов до Бога» 144 . «Як сонячний промінь привертає до себе око здорове і природно розважається світлом і повідомляє йому власну світлість, так і справжнє священство, оскільки воно в усьому є образ блаженного Божества для тих, що існують на землі, всяку боголюбну душу тягне до себе і робить її причастницею свого ведення». Внаслідок цього «Єпископ є головою видимого тіла Церкви, за сприяння Духа, який з'єднує членів або частин цього тіла в єдність» 146 . Без Єпископа ніщо не може відбуватися в Церкві. “Усі священно-службові дії повинні бути віднесені до Ієрарха, бо він сам робив ці священнодійства руками тих, кого сам поставив на рівні Священства і кому дав силу священнодіяти. Але, крім того, безпосередньому священнодійству Ієрарха, а аж ніяк не діянню його через інших, надано освячення світу, освячення жертовника, щоб на ньому могла бути принесена безкровна жертва, і висвячення на ступені Священства» 147 . «Все це робить один тільки Ієрарх, і без цього пресвітер не може ні хрестити, ні приносити безкровну жертву, але він може священнодіяти лише тоді, коли все це наперед освячено вже єпископом» 148 . Також справа Ієрархів досліджувати і визначати рятівні догмати віри 149 . У цьому випадку устами їх говорить сам Господь 150 і тому преп. Максим вважає ознакою «великої зухвалості та нерозсудливості, якби хтось наважився самовільно змінювати те, що визначено Божественним Духом через ієрархічну владу» 151 . «Хто скидає догмати та правила св. пастирів і вчителів, той спростує саму Церкву: без них вона не може існувати» 152 . Усвідомлюючи у всій силі та просторі таке значення в Церкві єпископського сану, преп. Максим завжди надавав повагу, благоговіння і відданість законним пастирям Церкви і віддалявся від лжепастирів. Так навчав, і так згідно зі своїм вченням діяв преп. Максим, «а того, справді, не думав, що Церква може існувати без Єпископів, як нині промовляють неці» забобони. Те, в чому вони думають бачити підтвердження своєї дивної думки, доводить зовсім неприємне, тобто важливість і необхідність у Церкві єпископського сану. - Розмова преп. Максима з патриціями, який мав такий сприятливий результат, і обіцяв, мабуть, добрі наслідки для нього, насправді нітрохи не послужив до полегшення його долі. Через тиждень після цієї розмови преп. Максима та його учнів знову покликали до допиту. Цього разу при допиті були обидва Патріархи 153 . Знову вжиті були у справу лжесвідки, між іншим, хтось Костянтин, людина, за словами Анастасія, найаморальнішої поведінки, розпуста якої була відома всім і на Сході, і в Африці, і в Римі. Анастасія, учня преп. Максима знову примушували підтверджувати наклеп, зведений на його вчителя, але він, як і раніше, мужньо і сміливо свідчив істину, як Господь давав йому проповідувати. Викл. Максиму коротко повторено ті самі питання, звинувачення та погрози, як і раніше. Він з твердістю відповів: «Я вже сказав вам, і знову кажу: робіть зі мною, що хочете: благочесно шануючи Бога, я не боюся неправди та образи від людей». – «Але хіба ти не анафематував типос»? – «Кілька разів казав вам, і тепер говорю: анафематствував». - «Отже і Імператора анафематствував». – «Я Імператора не анафематствував, але хартію, яка скидає віру Церкви», була відповідь преп. Максима. Судді замовкли. Після кількох хвилин мовчання один із них запитав: «що за причина, що ти так любиш Римлян і ненавидиш Греків»? – «Заповідь маємо від Христа, відповідав преп. Максиме, нікого не ненавидіти. Люблю римлян, як одновірних зі мною; люблю Греків, як тих, що говорять однією зі мною мовою». Тим часом, як судді задавали препод. Максиму інші подібні запитання, одне з кліриків, бажаючи, мабуть, потішити Пірру, який був присутній при допиті, сказав: «Нехай віддасть тобі Бог за все, що ти зробив блаженному Пірру». Викл. Максим нічого не відповів. Після допиту св. в'язнів знову відправили в темницю 154 . Протягом цього допиту жоден з Патріархів не сказав ні слова. Але через кілька днів, у день П'ятидесятниці, дійшли преп. Максимові навмисне посли від Патріарха Константинопольського і сповістили йому від імені Патріарха, що апокрісіарії Римського Первосвященика вступили в спілкування з Константинопольською Церквою, і таким чином тепер усі Церкви, Римська, Константинопольська, Антіохійська, Олександрійська і Єрусалимська з підчин нижче). «Тому, якщо і ти належиш до кафолічної Церкви, – оголошував Патріарх преп. Максиму через своїх послів, - то негайно вступи у спілкування з нами, якщо тільки не бажаєш зазнати тяжкого вигнання і випробувати те, чого не очікуєш». Викл. Максим виявив бажання дізнатися зміст того сповідання віри, на підставі якого нібито всі Церкви вступили у спілкування. «Якщо воно не противне істині, додав він, я не відступлю від нього». – «Хоча ми й не маємо щодо цього наказу, відповідали посли, але щоб ти не мав після жодного приводу до вибачення, оголошуємо тобі, що ми сповідуємо у Христі дві волі і дві дії через відмінність єств і одну волю і дію через поєднання цих». Такою була справді нова видозміна єресі Монофелітської. Спочатку єретики під загрозою анафеми наказували всім сповідувати у Христі одну волю, потім суворо забороняли говорити і про одну і про дві волі, і ось тепер наказують визнавати три волі – Божу, людську та Боголюдську. Показавши безглуздість такого сповідання, неприємного не тільки вченню Церкви, але й здоровому глузду, преп. Максим сказав: «Робіть зі мною, що хочете, але я не можу прийняти такого сповідання». Посли загрожували анафемою та жорстокою смертю. «Нехай здійсниться наді мною воля Божа на славу святого імені Його», була відповідь св. Сповідника 155 . Негайно після відходу послів, преп. Максим дав знати учневі своєму Анастасію апокрисіарію про предмет і мету колишнього до нього посольства, просячи і благаючи його посилити свої молитви до Бога про спасіння Церкви та сповістити православних про нові вигадки єретиків. Виконуючи волю свого вчителя, Анастасій написав послання до ченців Каларитських у Сардинії, яке дійшло до нас. У ньому він, сповіщаючи західних Християн про нову дивну думку єретиків про три волі і показуючи безглуздість цієї думки, між іншим каже: «вони погодили на це сповідання і апокрисіаріїв древнього Риму, і звабивши їх відправили до того, хто їх послав» (т. е. до папи). Потім додає: «оскільки кафолічна і апостольська Церква перебуває в дещиці небезпеки, благаємо вас подбати про неї. Якщо можливо, вирушайте скоріше до Риму під будь-яким приводом, і з'єднавшись там з людьми благочестивими і твердими, які разом з нами мужньо захищають істину, просіть їх зі сльозами, щоб вони захистили православну віру від нововведень і не схвалювали нічого всупереч визначенням Отців і Соборів». Анастасій при цьому сподівається, що насіння благочестя залишиться принаймні в Римській Церкві. Надія не обдурила його 156 . Коли трохи пізніше після цього отримано було в Римі окружне послання нового Патріарха Константинопольського Петра, в якому він викладав своє сповідання віри в найтемніших і двозначних висловлюваннях, то народ і клир Римський до того обурений був невизначеністю цього сповідання і з такою наполегливістю вимагав відкидання цього послання, вимагав відкидання цього послання до тих пір, поки він не поступився загальним вимогам 157 . Тим часом доля преп. Максима та його учнів було вирішено, хоча ще остаточно. На другий день після описаного посольства до нього від Патріарха, предстоятели Візантійської церкви переконали Імператора послати всіх трьох св. в'язнів у різні місця ув'язнення. Місцем посилання викл. Максима призначена була Бізія, невелика фортеця у Фракії; Анастасій, учень його, засланий був у Перверу, прикордонну фортецю у Фракії ж, далі якої був і п'яди Римських володінь; інший Анастасій, апокрисіарій – до Месемврії, а також у Фракії, неподалік Пропонтиди. Босих і напівголих, без їжі та інших необхідних потреб життя, відправили їх у призначені місця, заборонивши їм навіть близько підходити до моря, щоб тяжка мандрівка їх не полегшувалась участю та допомогою співчутливих людей 158 . Мета, яку мало на увазі уряд при ув'язненні преп. Максима та його учнів полягала в тому, щоб скорботами тяжкої самотності зруйнувати їхню твердість і змусити їх вступити в спілкування з Константинопольською Церквою, а через них і всіх взагалі православних, які більш-менш наслідували їхній приклад. Але цей розрахунок виявився невірним. Близько року виклад. Максим мужньо переносив зі своїми учнями тягар вигнання, анітрохи не думаючи просити милості та пощади у своїх ворогів. Дивлячись на його страждальне життя, православні у всіх кінцях світу твердо стояли за Православ'я, анітрохи не поступаючись переважним єретикам. Переконавшись у цьому, уряд прийняв твердий намір чи залучити преп. Максима на свій бік, або занапастити його. 24 серпня 656 р. прибутку до преп. Максиму в Бізію Феодосій, Єпископ Кесарії Віфінської, від імені Константинопольського Патріарха, та Консули Павло та Феодосій, від імені Імператора. Клятвенно запевнивши препод. Максима, що вони точно послані самим Государем і Патріархом, і все, що не будуть говорити йому, чули безпосередньо від Государя і Патріарха, вони сказали: «прийми, що ми запропонуємо тобі, і принеси радість усьому всесвіту». – «Але хто я такий, і звідки, щоб моя волі на вашу пропозицію могла порадувати весь світ»? - Відповідав св. Сповідник, і просив посланих ближче пояснити йому предмет і мету їхнього посольства. «Імператор і Патріарх, сказав Єпископ Феодосій, насамперед бажають знати, чому ти віддаляєшся від спілкування з Константинопольським престолом». Викл. Максим, вказавши на нововведення зроблені в Церкві Кіром, Сергієм, Пірром і Павлом, сказав: «Ось причина, через яку я не спілкуюся з Константинопольською Церквою. Нехай будуть знищені ці спокуси, додав він, нехай Константинопольська Церква буде та сама, що була раніше, – і я охоче, без будь-якого стороннього умовляння приступлю до неї. А доки в ній будуть єресі та єретики Єпископи, ні словом, ні в інший спосіб не можна переконати мене приступити до цього спілкування». – «А що ж поганого в нашому сповіданні, що ти не хочеш мати спілкування з нами»? - Запитав Феодосій. У відповідь це викл. Максим ясно і ґрунтовно розкрив усі безглузді наслідки, до яких веде вчення про єдину волю і єдину дію, потім, торкнувшись «типосу», показав, що цей едикт, забороняючи говорити і про одну і про дві волі у Христі, заперечує саме буття Спасителя, відлучаючи у Нього суттєві приналежності Його. Але Феодосій зауважив, що едикту цьому не слід засвоювати характер позитивного закону, або твердого догматичного визначення, тому що він виданий на вимогу обставин, часу і має значення лише тимчасового урядового заходу. «Якщо «типос» не є позитивним законом, відповідав преп. Максиме, то на якій підставі ви заслали мене до цієї країни безбожних варварів? Чому я засуджений жити в Бізії, а співслужителі мої – один у Первері, а інший у Месемврії»? – «Клянуся Богом, моїм майбутнім Суддею, сказав при цьому Феодосій, і перш, коли складали тип, я говорив, і тепер кажу, що він складений погано і на шкоду багатьох. Але причина до оприлюднення його була одна та, щоб припинити суперечки Християн про волі та дії». – «А хто ж із вірних може прийняти цей указ, що забороняє говорити про те, про що сам Господь говорити наказав через своїх Апостолів, Пророків і вчителів, яких сам поставив у своїй Церкві, і яким сказав: приймай вас, Мене приймає, і відкидайся вас, Мене відкидається (Мт.10:40)? Чи не ясно після цього, що хтось відкидає слова Апостолів, Пророків і вчителів, той відкидається самого Христа. Але дивіться далі. Як Бог заснував у своїй Церкві апостолів, пророків і вчителів для здійснення святих: так і диявол має своїх лжеапостолів, своїх лжепророків і своїх лжевчителів. Це єретики, що перекручують Писання і людські душі. Тому, як той, хто приймає перших, приймає Бога, так той, хто приймає останніх, приймає диявола. Отже, хто разом з нечестивими єретиками відкидає святих (а такі люди, які не бажають говорити ні про одну, ні про дві волі у Христі, як наказує «типос»): той – будьте поблажливими до мене, я кажу істину – той разом з дияволом відкидається Бога. Дивіться тому, як би нам під приводом світу не впасти у досконале відступництво від Бога, яке, за словами Апостола, має передувати антихристові. Я сказав вам це, пане мої, – додав св. Сповідник, - не обминувшись, з усією відвагою, щоб ви пощадили мене і себе. Як ви хочете, щоб при цих переконаннях, глибоко надрукованих у моєму серці, я вступив у спілкування з Церквою, в якій навчають протилежного? Хай збереже мене від цього Господь! Потім, схиливши коліно, він сказав: «Робіть зі мною, що вам завгодно, але я ніколи не матиму спілкування з людьми, які містять таке вчення». Ці слова глибоко вплинули на послів. Довго вони сиділи мовчки, з потупленими поглядами. Нарешті Феодосій сказав преп. Максимові: «Ми ручаємося за Імператора, що він знищить «типос», якщо тільки ти приймеш спілкування». - «Ми далеко ще відстоїмо один від одного, відповідав преп. Максим. Бо, крім «типосу», є ще визначення про єдину волю, соборно затверджене Сергієм і Пірром. Воно, щоправда, знято зі стін церковних, але не вилучено із сердець. Нехай приймуть, додав він, визначення Римського Собору, який засудив, на підставі правил Церкви, всі ці нововведення, – і тоді середостіння огорожі буде зруйновано, і не буде потреби умовляти нас». – Феодосій не хотів зізнатися, що вчення про єдину волю противне правій вірі та вченню Отців. На доказ своєї думки він навів кілька прислівників, що належать, за його словами, Юлію Римському, Григорію Чудотворцю, св. Опанасу та Золотоусту. Але викл. Максим ясно довів, що одні з цих свідчень належать Аполлінарію, інші Несторію. Феодосій, прочитавши справжні слова єретиків, вказані йому Максимом, сказав: «бачить Бог, коханий брат, сам Патріарх дав мені ці свідчення, і ось виявилося, що вони належать не Батькам, а єретикам». Втім Феодосій і після цього продовжував суперечку про дві волі і дії. Нарешті, переможений чарівною силою аргументів преп. Максима, він визнав свою помилку. «Чого не говорили Батьки, того і я не говорю, сказав він, що вони стверджували, те і я стверджую. Щоб не витрачати даремно час, я зараз напишу сповідання віри в тому сенсі, що в Ісусі Христі при двох єствах має визнавати дві волі і подвійного роду діяльність. Тільки ти вступиш у спілкування з нами, додав він, - і нехай буде мир». Св. Сповідник відповідав: «Я, як простий чернець, не смію прийняти від вас жодного писання про таку важливу справу. Якщо Господь справді спонукав вас до каяття, то нехай від імені Патріарха та Імператора надішлеться, згідно з правилами Церкви, письмовий виклад віри з зреченням від єресі до Римського Первосвященика. Тим часом, поки це не буде виконано, я не можу почати спілкування з Церквою, в якій при святому жертвоприношенні згадуються імена людей засуджених, бо боюся осуду анафеми». Феодосій пошанував благочестиве побоювання св. старця. «Але заради Бога, продовжував він, дай нам пораду, щоб усе це могло скінчитися благополучно». – «Яку можу дати вам пораду, відповідав преп. Максим, крім того, що Імператор і Патріарх повинні відправити до Римського Єпископа – одне сповіщення, інше соборне прохання. І, звичайно, Папа прийме їх у спілкування, якщо тому не перешкоджають правила Церкви». – «Нехай буде так, як ти кажеш, сказав Феодосій; але дай мені слово, що якщо мене пошлють до Риму, і ти поїдеш зі мною. Викл. Максим радив краще взяти учня його Анастасія апокрисіарія, тому що він знає мову Латинську і користується великою повагою в Римі за свої страждання за віру; але, як Феодосій неохоче погоджувався на це, то він дав обіцянку, що сам піде з ним, куди йому завгодно. Після цього і викл. Максим та Єпископ Феодосій зі своїми супутниками встали. Сльози радості текли з їхніх очей. Вони схилили коліна, піднесли молитву до Господа, поцілували св. Євангеліє, хрест, ікону Спасителя і Пресвятої Діви, потім кожен із них, на підтвердження істини своїх слів, торкнувся руками святині 160 . Розмова тривала і після цього кілька днів. Говорили про різні предмети віри і благочестя, особливо про таємниці з'єднання в Ісусі Христі двох єств і про дві волі і дії. Викл. Максим говорив про це так ясно і переконливо, вирішував запропоновані йому Феодосієм питання так сильно і ґрунтовно, що всі здивування, що залишалися ще в умах його співрозмовників, зникли, і консул Феодосій після закінчення розмови сказав св. Сповіднику: «Сподіваюся, що Імператор цілком переконається, коли я передам йому твої слова. Дай Бог, щоб вони твердо збереглися в моїй пам'яті». Потім, обійнявши один одного, вони розлучилися. При прощанні Єпископ Феодосій дав преп. Максимові кілька грошей і два одяги, з яких одну відразу ж отримав Єпископ Бізійський, що був при цьому. Здавалося, світ Церкви, порушений єрессю, незабаром буде відновлено. 8 вересня того ж 656 року консул Павло отримав від Імператора указ, що наказував йому йти в Бізію і перевести звідти преп. Максима до монастиря св. великомученика Феодора, що на передмісті Царгорода. Указ був написаний у таких висловлюваннях, що, мабуть, не залишалося жодного сумніву у благополучному закінченні справи. «Наказуємо твоїй честі, говорилося в ньому, йти в Бізію і перевести звідти ченця Максима з великою честю і повагою як через його старость і неміч, так і тому, що він колись був другом і наближеним наших предків» і ін. викл. Максимові цю честь лише для того, щоб зручніше схилити його на свій бік, або в ньому і був цей намір, але лише на короткий час. Ймовірно гордість, впертість і хибний сором перешкодили йому перед цілим світлом зізнатися у своїй помилці. Щойно прибув преп. Максим до монастиря св. Феодора, як у нього відібрали гроші, дані йому Феодосієм, одягу і взагалі все, що він мав від жалюгідних людей. На другий день після його прибуття 13 вересня прийшли до нього з пишним почетом два патриції, Єпіфаній і Троїл. З ними був і Єпископ Феодосій. Троїл одразу оголосив преп. Максимові, що вони послані йому самим Імператором, щоб передати його волю. «Але скажи нам раніше, додав він, чи виконаєш волю Государя, чи ні». Викл. Максим просив оголосити йому наперед цю волю. Патриції наполягали на своєму, сердилися, загрожували. Тоді св. Сповідник сказав: «Оголошую вам перед Богом і Його святими Ангелами, що якщо Господь накаже мені будь-що про справи світу цього, які разом з ним і загинуть, я охоче виконаю волю Його». - "З цією людиною нічого не зробиш", - сказав Троїл і хотів іти назад. Відбувся шум і велике сум'яття. Тоді Єпископ Феодосій сказав патриціям: «Оголосіть йому волю Государя, і вислухайте його відповідь; бо не добре піти, нічого не сказавши йому і нічого не вислухавши від нього. — «Ось що наказав тобі оголосити Імператор», сказав після цього Єпіфаній. «Оскільки весь Захід і Сході ті, які захоплені спокуса, дивлячись на тебе справляють смути і хвилювання, і хочуть у справі віри мати з нами спілкування: то нехай зрозуміє тебе Господь прийняти виданий нами «типос» і вступити з нами у спілкування. Тоді ми особисто підемо до тебе на зустріч, перед обличчям усіх вітатимемо тебе, подамо тобі нашу руку, з честю і славою введемо тебе у велику церкву, поставимо на нашому Імператорському місці, разом вислухаємо Літургію і долучимося до життєдайних таємниць тіла і крові Христової, потім проголосимо тебе на тім, і проголосимо тебе на тебе граді нашому, а й у всьому Християнському світі. Бо ми твердо впевнені, що коли ти вступиш у спілкування з нами, то приєднаються до нас усі, які заради тебе і під твоїм керівництвом відпали від спілкування» 162 . Викл. Максим ясно побачив після цього, що він даремно сподівався на возз'єднання з Церквою єретиків, в якому присягали його недавно два консули і Єпископ Феодосій. Звернувшись до Феодосію, він сказав зі сльозами: «Всі ми, владико, чекаємо на великий день судного. Ти знаєш, що нещодавно говорили і обіцяли перед святим Євангелієм, життєдайним хрестом і іконами Спасителя і Божої Матері». – «Що ж можу я зробити, коли Імператор хоче іншого»? – відповідав Феодосій сумним голосом, з потупленими поглядом. «Навіщо ж ви торкалися Євангелія, – з докором і співчуттям сказав св. старець, коли не у вашій владі було виконати обіцяне». Потім звернувшись до патрицій додав: «Істинно, мене всі сили небесні не переконають зробити те, що ви пропонуєте. Бо яку відповідь дам я – не кажу Богові – але моєму сумлінню, якщо через порожню славу і думку людську, відкину спасительну віру»? – За цих слів лють і сказ опанували патриції. Як звірі, кинулися вони на св. старця, тягли його по підлозі, терзали руками, топтали ногами, обплювали з голови до ніг. Єпископ Феодосій ледве міг своїми переконаннями приборкати їхню люту лють. «Не слід було б робити цього, казав він, треба було б тільки вислухати його відповідь, і донести Імператору». Але патриції і після цього не переставали ганьбити св. Сповідника грубішими лайками, і ніби забувши про свій варварський вчинок, невибачальний навіть для язичників, почали хвалитися перед ним своїм християнством і православ'ям. "Ти вважаєш усіх нас єретиками", - говорив преп. Максиму Єпіфаній, називаючи його найобразливішими іменами. «Знай, що ми більше за тебе християни, і більше за тебе православні. Ми визнаємо у Христі і Божественну і людську волю, тому що не гірше за тебе розуміємо, що всяка розумна природа має силу волі і діяльності, таким чином не заперечуємо у Христі двох волі і дій». – «Якщо ви вірите, як вчить Церква Божа, смиренно заперечив преп. Максиме, то навіщо змушуєте мене прийняти типос, який нищить цю віру? – «Не знищує віру, відповідали єретики, а лише змушує мовчати про спірні вислови заради миру Церкви. Май будь-яку віру в серце, ніхто тобі не забороняє». – «Але порятунок наш, заперечив преп. Максим, залежить не від однієї серцевої віри, але разом і від сповідання віри, бо Господь каже: що коли сповість Мене перед людиною, і Аз сповемо його перед Отцем моїм небесним (Мф.10: 32), так само і Апостол вчить: серцем вірується в правду, усти ж сповідається на спасіння: 0. Але патриції не захотіли відповісти щось на ці слова. Вони продовжували лайки та погрози. «На мою думку, говорив Єпіфаній, тебе слід привести в місто, і, поставивши на площі, зібрати всіх блазнів, балаганних комедіантів, непотрібних, всю взагалі міську чернь, і змусити їх бити тебе по щоках і начхати тобі в обличчя». – «Знай, пане авво, сказали нарешті патриції: якщо варвари хоч на кілька часу дадуть нам свободи та спокою, – клянемося св. Трійцею, ми приведемо сюди і тата (Євгенія), який тепер гордо піднімає чоло, приведемо всіх твоїх учнів і друзів Римських, і кожного з вас відправимо в пристойне місце, як Мартіна». Після цього патриції вирушили слухати всеношну, оскільки все це відбувалося напередодні спорудження чесного і життєдайного хреста 163 . На другий день (14 вересня) рано-вранці з'явився до преп. Максимові консул Феодосій і сказав йому від імені Імператора: «оскільки ти не хотів честі, то і не буде тобі честі. Вирушай у місце, яке ти заслужив зі своїми учнями». Св. старець відразу був взятий воїнами і відведений до Селемврії (місто у Фракії). Тут він прожив два дні. Протягом цього часу один із воїнів, що його супроводжували, вирушивши в армію, що стояла недалеко від міста, поширив по всьому табору поголос, що сюди скоро прийде монах, який не визнає Святу Діву Богородицею. Повернувшись, він повів преп. Максима до табору. Богобоязливий начальник армії вислав на зустріч св. Сповіднику почесних людей, пресвітерів та дияконів. Побачивши їх, преп. Максим схилив коліна і в такому положенні привітав їх. Вони зробили також. Потім усі сіли. Тоді один поважний і дуже старий старець лагідно і шанобливо запитав преп. Максима: «Нам сказали про твою святість, ніби ти не визнаєш Пресвяту Діву Богородицею. Заклинаю тебе Святою і єдиносущною і життєдайною Трійцею сказати нам істину і вилучити спокусу із сердець наших». Вислухавши ці слова, преп. Максим схилив коліна, потім підвівся і, піднявши руки до неба, урочисто промовив зі сльозами: «хто не сповідує Пресвяту Діву істинною Матір'ю Бога, Творця неба і землі, той нехай буде анатема від Отця і Сина і Святого Духа, від усіх Сил небесних, від Апостолів, пророків, муче! Тоді стояли сказали зі сльозами: «Господь нехай підкріпить тебе, отче наш, гідно здійснити поприще». Після цього воїни оточили преп. Максима і з старанністю слухали його благочестиву бесіду. Побачивши, що кількість слухачів преп. Максима зростає постійно і деякі з них ганьблять розпорядження уряду, одне із наближених претора наказав вести св. старця далі за призначенням. Клірики дві милі проводжали його пішки і при прощанні власноруч посадили на коня. Викл. Максим був приведений до Первера і поміщений у в'язницю 164 . Близько 5 років нудився преп. Максим у цій темниці. Нарешті у 662 році його знову привели до Константинополя з обома учнями, які також утримувалися досі у в'язницях. Тут зібрано єретичний собор, який зрадив їх анафемі разом зі св. Софронієм, Мартіном та всіма православними. Крім того, собор, за згодою Сенату, постановив щодо всіх трьох св. сповідників така думка: «Після виголошення над вами канонічного засудження, вам слід було віддати всієї суворості законів за ваше безбожність, хоча, по правді, немає покарання, що відповідає вашим злочинам. Але надаючи праведному Судді гідно покарати вас, ми, послаблюючи строгість законів, даруємо вам життя. Визначаємо тільки, щоб префект цього міста одразу взяв вас у свою Преторію, покарав вас воловими жилами, кожному відрізав до кореня мову, знаряддя вашого блюзнерства, і праву руку, якою ви писали ваші блюзнерські твори. Понівечені таким чином, ви будете проведені по всіх 12 кварталах цього міста, потім відіслані до довічного ув'язнення, щоб там в останок ваших днів ви могли оплакувати свої гріхи». – Визначення було точно виконано. Місцем останнього ув'язнення преп. Максима та його учнів була країна Лазов (на східному березі Чорного моря, нині Абхазія). Вони прибули туди 8 червня 662 і були відразу розлучені. Оскільки преп. Максим не міг ні триматися на коні, ні сидіти в возі через крайню знемогу: то його змушені були нести на ношах. Він був укладений у фортецю Шемарі, поблизу країни Аланів. Учні його були ув'язнені в інші фортеці, звідки їх за кілька днів взяли і перевели в інші місця. Анастасій чернець, напівживий від катувань і виснажливого мандрівки, був кинутий у фортецю Суанія, де й помер 24 липня того ж 662 року. Недовго пережив свого учня і преп. Максим. В останні дні життя він був утішений небесним видінням, в якому йому відкрито було, що 15 серпня в суботній день Господь візьме його в блаженний спокій свій. Св. старець оголосив про це одкровення колишнім при ньому, і 15 серпня 662 р. мирно спочив від праць багатоскорботного життя свого. Три чудові лампади горіли ночами над св. могилою св. Сповідника. Їх бачили всі мешканці того місця. Інший учень преп. Максима, Анастасій апокрисіарій пережив своїх соузників чотирма роками. Його довго водили з фортеці до фортеці по всій країні Лазов, доки нарешті не помістили у фортеці Фузуме, поблизу Кавказьких гір. Тут він написав багато творів. Помер 11 жовтня 666 165 . Дух преп. Максима продовжував жити у Церкві. Праці його не загинули. Шостий Всесвітній Собор (680 р.) гідно вшанував Сповідника і віддав анафемі єретиків та їхнє вчення. Преподобний Максим у відсутності ступеня священства, хоча був кілька часу ігуменом Хризопольського монастиря. Сам він називає себе ψιλὸς μονάχος. твор. викл. Макс. видано. КомбеФ. Том. 1. Стор. 55. Див канон пр. Максиму 12 Сер. пісня 9-я Світилен; і стихири на Господі поклику. Τρίτος ϑεολόγος: так називає св. Максима невідомий автор викривального проти Константинопольців слова, поміщений, в 1-му тому. Твори. виклад. Макс. стор. 85. Maximus, що відповідає грецькому μέγιςος, означає найбільший. На відповідність імені св. Максима з його особистими якостями та його життям вказує ще учень Преподобного Анастасій апокрисіарій у своєму листі до Феодосія пресвітера Гангрського, і потім багато інших. Тому і св. Димитрій Ростовський починає життя преп. Максима такими словами: «Великого ім'ям і житієм Максима вирости великий град Константинополь». Див Чет. хв. 21 Генваря. Див. канон преп. Максимові 12 Сер. Пісня 3-я сідальна. Див. канон преп. Максимові 12 Сер. Пісня 9-та. Примітка. Пам'ятники давнини, у яких зберігалися нам відомості про життя преп. Максима, вміщені на початку першого тому його творінь. Вони такі: 1) Похвальне слово преподоб. Максиму, що містить у собі короткий нарис всього його життя. Воно складено невідомим нам обличчям на прохання якогось Єпископа Миколи, шанувальника творінь препод. Максима (Див. там же стор. 28). Упорядник слова на самому початку його зізнається, що як до нього ніхто не залишив повного зображення життя та діянь преподоб. Максима, і він вважає себе неспроможна зобразити у всій повноті і велич подвиги знаменитого поборника Православ'я, а торкнеться лише його діянь. Але, не дивлячись на неповноту, це слово є дуже важливим джерелом для життєпису препод. Максима: без нього ми нічого не знали б про першу половину життя цього св. Батька. 2) Два документи, які докладно зображують порядок судочинства над св. Максимом та його учнями з усіма обставинами, що супроводжували суд (Див. там же стор.29–66). Ці неоцінено важливі для життєпису преподоб. Максима пам'ятники належать учневі його та співучаснику страждань – Анастасію, апокрисіарію Римському (там же стор. 15 і 20), і написані ним у рік самих подій (там же стор. 44 і 59) за живими слідами подій (стор.40) Автор вищезазначеного похвального слова препод. Максимові мав під руками ці записки, коли писав своє слово (там же стор.15 і 20). 3) Лист Анастасія, апокрисіарія Римського до Феодосія пресвітера Гангрського (стор.67-70). У ньому описані останні дні життя препод. Максима та його смерть з усіма її обставинами. Нарешті 4) Іпомнестикон, або пам'ятний запис Феодосія Єпископа Гангрського (стор.80-84). Тут також йдеться про час та обставини смерті препод. Максима, крім того, про останні дні життя і про кончину обох учнів його – Анастасіїв, так само як і св. Мартіна Папи Римського. - Понад те відомості про деякі події життя викладач Максима можна запозичувати з його творів, особливо з його листів. З цих джерел св. Димитрій Ростовський зібрав коротко, як він сам каже, житіє преп. Максима Сповідника та мученика, поміщене у Четьминеях під 21 днем ​​Генваря. При складанні пропонованого життєпису, крім зазначених вище джерел та житія написаного св. Димитрієм, прийняті на думку короткі відомості про св. Максиме, поміщені у двох рукописних прологах Соловецької Бібліотеки за № 697 та 702, писаних у два стовпці та належать 16-му століттю. При другому допиті в Константинополі, що був у 655 році, виклад. Максим сказав, що йому 75 років. Див Твор його том 1 стор. 40. Похвал. слів преподоб. Макс. (У 1-му томі його творінь) гл. 2, стор. 2 та 3. Див. викл. Максима тому. I стор. 444. Похвал. слово виклад. Макс. гол. 3 стор. 3 та 4. Похв. слово преп. Мак. гол. 3 стор. 4. Твори. викл. Макс. том 1 стор. 440. Див похв. слово виклад. Максима гол. 1 стор. 4. Там же глав.5 і 6 стор. 4, 5, 6. Твори. викл. Макс. том 1 стор. 441. Твори. викл. Макс. том 1 стор. 450. Там же стор. 406, 432 та 433. Твори. викл. Макс. том 1 стор. 396. Там же стор 451, 455 та ін. Твори. викл. Макс. том 1 стор. 455 та 438. Див похвал. слово виклад. Макс. Там же гол. 5, стор. 5. Похвал, слово преп. Макс. гол. 5,6 стор.5 та 6 ст. Твори. виклад. Макс. том 1 стор. 397. Твори. викл. Макс. том 1 стор. 4. Це видно з послань преп. Максима та інших його творінь, які майже всі написані внаслідок посилених прохань різних осіб. Твори. викл. Макс. том 1 стор. 500. Там же тому 2 стор. 347-348. Дії Святих (вид. 1737) том 3 стор 123 гл. 24, 25, 26 та 27. Дії Святих, том 3, гол. 24 стор. 123. Твори. виклад. Макс. том 2 стор. 24. Ост. до Петра у 2 томі стор. 75. Твори. викл. Макс. том 2 стор. 306. Послання до Іоанна Постільного в 2 томі стор. 264. ἀυτοῦ γάρ τὸ ϑέλημα ἔν ἐςὶ καὶ τοῦτο Θεϊκὸν: слова Феодора Фаранського. Див Гардуїна «Дії Соборів» том 3. стор 1344, 1346; особливо послання Сергія до Гонорію, там же стор. 1311-1318. За свідченням ФеоФана та Кедріна, Сергій народився в Сирії, де тоді було багато Монофізитів, і походив від батьків Якобітів (галузь Монофнзитської єресі). Сергій пересилав східним Єпископам якесь послання Міни (одного зі своїх передмісників) до папи Вігілія, в якому нібито говорилося про єдину волю і єдину дію в Ісусі Христі, і лицемірно просив у них поради, як слід думати про це вираження Міни (див. Твор. 183-184). Шостий Всесвітній Собор визнав це послання фальшивим. Див. св. Максима, том 2. Стор. 183-184. Див. у Гардуїна в «Діяннях Соборів» витяг з листа Феодора Фаранського до Сергія, Єпископа Арсінойського. стор. 1343-1345. Див Кедріна Діяння церковн. та гражд. у слов'янськ. перекладі вид. 1794 ч. 1. арк. 158-166. Див Ренодота Іст. Якобіт. патріархів у Олександрії вид. 1713 року. Стор. 163-164. листи Кіра, Єпископа Фазидського до Сергія і Сергія до Кіра у Гардуїна в Діях Собор. стор 1310 та 1338. сп. Твори. викл. Максима, том 2. Стор. 183. Аркадій, незважаючи на заборону імператора, до кінця життя проповідував православне вчення, як свідчать преподобний Максим у СтеФан Дорійський. Гард. Діян. Соб. том 3. Стор. 1338. Див Кедріна Діяння церковн. та гражд. у слав. перев. вид. 1794 ч. 1. арк. 166. Див. Діяння цього собору у Бінія том.4. стор. 577. При цьому слід зауважити, що Кір спотворив текст св. Діонісія Ареопагіта: замість слів: καιυήν τίνα ἐνεργείαν, які читаємо у св. Діонісія, він поставив: μίαν ἐνεργείαν, що дає зовсім інший зміст. Див Гардуїна Дії Соборів. том 3. Стор. 1342. Див. друге послання Кіра до Сергія у Гардуїна в Деян. Соб. т. 3. Стор. 1339. Див Хроногр. Феофан. стор. 274. Див у Гардуїна в Діях Соборів друге послання Кіра до Сергія, стор. 1339. Див там же. стор. 1311–1318. Див. викл. Макс. том 2. Стор. 75. Див. викл. Макс. т. 2. стор. 183. Сн. послання Сергія до Гонорію у Гардуїна в Діях Собору. т. 3. стор. 1314-1315. Див Кедріна Діяння церковн. у гражд. у слов'ян. перев. ч. 1. арк. 166 на про. Послання св. Софронія вміщено у Гардуїна у 3-му томі стор. 1258–1295. Російський переклад цього послання див. у Христі. Читання 1840 р. ч. IV. стор 204, 322. Див. викл. Максима, тому 1; стор. 38. Див. Гардуїна там же стор. 1346. Див Кедріна Діяння церкв. та гражд. у слав. пров. Останньою справою св. СоФронія щодо єресі Монофелітської було таке розпорядження. Покликавши до себе Єпископа Дорійського Стефана, першого з підлеглих йому Єпископів, він привів його на Голгофу, і там, на місці розп'яття Ісуса Христа, наказав йому наступне: «Пам'ятай, що ти даси відповідь Розп'ятому на цьому святому місці, коли Він прийде в славі судити живих і мертвих, і мертвих тепер Його св. віра. Зроби те, чого не можу я сам зробити через нашестя Сарацин. Обійди у разі потреби всесвіт, поспіш подолати всі перешкоди, аби досягти Риму; відкрий там перед св. чоловіками, по суті, все, що робиться в наших країнах, і не переставай благати, доки вони не дадуть остаточного рішення до поразки ворогів віри і зовсім не відкинуть нововведеного вчення »(див. Гардуїна Деян. Соб т. 3. Стор. 714.). Посольство це мало дуже важливі наслідки, як побачимо нижче. Лист Пірра не дійшов до нас. Про зміст його можна укладати тільки з листа прем'єра у відповідь. Максима. Див його Твор. т. 2. Стор. 344-346. Див. викл. Макс. том 2 стор. 346. Твори. викл. Макс. том 2. ст. 264. Детальних відомостей про праці преп. Максима протягом цього часу немає. Лише з послань, писаних ним згодом з Африки до різних осіб Сході, можна побачити, що він багато подвизався на захист Православ'я. Див Гардуїна Деян. Соб. т. 3. стор 800, 801, 810. Престол Єрусалимської Церкви залишався у цей час пустим. Інші Патріарші престоли зайняті були єретиками. Див похв. слово преп. Макс. 1 том його творінь. стор XI. гол. 14. Див Гардуїна Деян. Собор. т. 3. Стор. 714. Див. викл. Макс. том 2. стор 361, 363 - 250. Див. Гардуїна том 3. стор. 712 та ін. Див Анаст. Бібліотека. у Сірмон. том 3. стор.295. Див похв. слово преп. Макс. у 1 томі його Твор. гл.14. стор XI. та XII. Див похв. слів. викл. Макс. у 1 том. його Твор. гол. 14. стор. XII. Див. викл. Макс. том. 2. стор. 310 та 311. Див. викл. Макс. том. 2. стор. 250. Див. викл. Макс. том. 2. стор. 362. Див. викл. Макс. том. 2. стор. 245. Твори. викл. Макс. том 2. стор 313. сн. 306. Іраклій незадовго перед смертю в листі до папи Івана IV публічно оголосив, що винуватцем нового викладу віри був не він, а Сергій. Див. пр. Макс. т. 1. стор. ХХХVIII. Див. викл. Максима, т. 2. Стор. 707. Див. викл. Макс. том 2. Стор. 195. Див Гард. Діян. Собор. том 3. Стор. 803. Сн. Барон. Літоп. том ХІ. стор 331. Див Барон. Летон. том ХІ. стор 340. Див Барон. Летон. том ХІ. стор 360, 361, 371, 374 і слід. Див Літоп. Барон, том ХІ. стор 370. Сн. Похв. слово преп. Макс. у 1 томі його твор. стор.13. гол. 16. Див. Утвержд. Церковна. Сказано. 23. Див. викл. Макс. том 1. стор 55 гол. 17. Див. «Дії Святих» (вид. 1737), том 3, під 13 год. Серпня, сс. 123–125. Див. викл. Макс. том 2. стор. 59–69. Див Гард. Діян. Соб. том 3. стор. 614–618. Див. Гард, там же стор. 714. Див. Гард, там же стор. 734 і слід. Див Гард Деян. Собор, том 3. Стор. 824. Див Діян. Святий. том 3. 13 серпня, стор 123. сн. Хроногр. феоф. стор. 276. Див Гард. Діян. Соб. том 3. Стор. 922-926. Див Гард. Діян. Соб. том 3. Стор. 684-685. Твори. викл. Макс. т. 1. стор.16, 17. Сн. стор. 29 та 30. Твори. викл. Макс. т. 1. стор.16, 29 та 30. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 36, 37, 38. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 23, 24, 37. сн. 60. Твори. викл. Макс. т. 1. стор 18 і 24. Твори. викл. Макс. т. 1. Стор. 456. Твори. викл. Макс. т. 1. стор.36 та 62. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 60–61. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 61. сн. стор 264, 313 та 306. Твори. викл. Макс. т. 2. Стор. 367. Сакелларій (від sacculus - мішок) теж, що скарбник, скарбник. Їх було два: Імператорський та Патріарший. Твори. викл. Макс. т. 1. Стор. 14, 15. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 29. сн. 16. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 29, 30. сн. 15 та 16. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 21–30. сн. 16. Твори. викл. Макс, т. 1. Стор. 31-34. сн. 17. Пояснення цього змісту цих слів див. нижче. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 25–38. Тверд. церкв, сказаний. 23, лист 165 на обор. 14-е прим. викл. Максима на 4-й розділ св. Діоніс. Ареоп. про церкви, ієрарх, сн. твор. викл. Макс т. 2. Стор. 58. Твори. викл. Макс. т. 2. стор 351, 352. Твори. викл. Макс. т. 2. Стор. 58. Твори. викл. Макс. т. 2. Стор. 361. Твори. викл. Макс. т. 2. Стор. 124. Твори. викл. Макс. т. 2. Стор. 364. 30-е прямуючи. викл. Макс. на 5-й розділ церкв. ієрархії св. Діон. Ареоп. 32-е прямуючи. на тугіший розділ. Твори. викл. Макс. т. 1. Стор. 33. Твори. викл. Макс. т. 1. Стор. 37. Твори. викл. Макс. т. 2. Стор. 346. Твори. викл. Макс. т. 1. Стор. 34. Це були Павло та Пірр. Останній досі носив титул Патріарха, і після смерті Павла близько 4 місяців займав його місце. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 38–40. Твори. викл. Макс. т. 1. Стор. 40-62. Твори. викл. Макс, т. 1 стор. 42-44. Літоп. Барон. т. XI. стор. 455. Твори. викл. Макс т. 1 стор. 41–42. Твори. викл. Макс. т. 1 стор. 44–50. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 50–56. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 56–59. Твори. викл. Макс. т. 1. Стор. 59–61. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 61–63. Твори. викл. Мак. т. 1. стор. 63–64. Твори. викл. Макс. т. 1. стор. 64–69. сн.80-83.