Відомості грузинських джерел про прп. Максима Сповідника

Зміст А. Житіє Максима Сповідника. Широка редакція Б. Житіє Максима Сповідника. Синаксарна редакція (Нерозробленість біографії Максима Сповідника. Дві редакції Житія виклад. М. грузинською мовою: синаксарна та розлога, Аналіз та списки синаксарної редакції. Списки розлогої редакції та перекладач її – св. Євфимій Афонський; характер літературної діяльності св. Євфимія та час перекладу походження в широкій редакції у зв'язку з питанням про автора Житія . Місіміанії (країна Μουκορίσιν), (Θακηρίας, Phustas і Thusumes. Фортеця Σχημάρις або грузинський һІмар, перебування та поховання в ній преп. М. Питання про перенесення мощів св. М., встановлення дня пам'яті Т. М., встановлення дня його пам'яті. у російському перекладі). Преподобний Максим Сповідник займає центральне становище у церковно-історичному житті Візантії VII століття, враженого монофелітськими суперечками. Але життя цього високоосвіченого подвижника та передового борця за істину віри Христової в літературі залишається під тінню; поки у нас немає повної, зв'язкової і відповідної дійсності біографії цієї чудової особистості. Ми так мало знаємо про препод. Максим, що в наші дні, виявляється, можливо, поява роботи, що доводить, між іншим, ніби преп. Максим помер майже в Македонії 1 . Пояснюється це частиною недостатністю готівкових матеріалів, що належать до життя та діяльності викладачів. Максима, частиною їх нерозробленістю. Йдучи на зустріч назрілої наукової потреби, ми наважилися опитати грузинські джерела щодо життя та діяльності препод. Максима, ім'я якого так тісно пов'язане із давньою Грузією. Справа в тому, що західна Грузія, відома в давнину під ім'ям Лазики і виставила ревного і енергійного ідеолога монофелітської єресі в особі Кіра, митрополита Фазидського, стала останнім земним притулком не менш енергійного і переконаного борця проти названої. Максима Сповідника з двома його учнями 2 . У давньо-грузинській агіографічній писемності збереглися дві редакції Житія препод. Максима Сповідника: велика і коротка, - синаксарна. Коротка, синаксарна редакція, пропонована нами нижче в повному вигляді 3 , в першій, початковій своїй частині являє собою переклад того, що є про св. Максима в Сінаксарі IX-X ст. Патмоської бібліотеки № 266 4 , з тією лише різницею, що в ній ім'я Максима чомусь пов'язується з єрессю не монофелітською, а монофізитською. У другій же частині, починаючи зі слів – „він сильно противився злої єресі“, вона, розходячись з грецькими редакціями, ближче підходить до типу розлогого грузинського Житія, з якого вона запозичує з буквальною точністю, з дотриманням властивих останньому недоліків, всі відомості щодо місця заслання Максима та останніх днів його життя. Ця коротка редакція є у Сінаксарі, перекладеному в 1038–1042 роках ігуменом Леоно-Іверського монастиря, св. Георгієм Мтацмінделі († 1065) з грецького оригіналу 895-906 років 5 . Що ж до розлогої редакції, то вона наводиться у нас in extenso за двома Тидолиськими рукописами – XVIII 6 і XIX 7 століття; більш ранніх списків її нам не вдалося знайти, хоча такі списки і є: один, приблизно, 1031, в Джручському монастирі 8 , інший, 1030, - в Мартвільському монастирі 9 . У березневому списку є така приписка: „Слава Богу! . Як видно зі справжньої приписки, велика редакція Житія св. Максима перекладено грузинською мовою з грецької св. Євфимієм († 1028), другим за рахунком ігуменом Афоно-Іверського монастиря (з 998 по 1012). Св. Євфимій 11 , родом грузинів із Самерхійської області (що примикала до Лазики з південного сходу), був син засновника та першого ігумена Афоно-Іверського монастиря, св. Іоанна († 998 р.), одного з відомих вельмож і соратників грузинського царя Давида Куропалата. Потрапивши до Візантії ще в дитинстві, він вивчив досконало грецьку мову і здобув блискучу освіту; по постригу в ченці, він, за пропозицією свого батька, став займатися перекладами з грецької мови грузинською 12 . Більшість своїх перекладів він зробив ще за життя свого батька, після якого він стає ігуменом в Івері, керуючи водночас деякий час і Лаврою св. Афанасія Афонського , згідно з волею та заповітом останнього 13 . До нас дійшов заповіт св. Івана, отця Євфимія, в якому в числі зроблених за життя його перекладів Євфимія вказано і „Повчання“ Максима 14 . Але оскільки разом із цими „Повчаннями“, під якими розуміються всі взагалі творіння Максима, безперечно перекладено було і Житіє, то поява його грузинською мовою повинна бути віднесена до часу не пізніше 998 року, року смерті св. Івана 15 . Що ж собою представляє грузинська редакція Житія Максима Сповідника? Переглядаючи цей твір, ми виявляємо в ньому дві вставки, яких, очевидно, в грецькому оригіналі не було і які принесені до Житія Максима св. Євфимієм із різних інших джерел. Це не дивно, якщо мати на увазі характер перекладної діяльності св. Євфімія. Рідкісне з творів візантійської церковної писемності перекладалося їм у тому вигляді, в якому воно належало в оригіналі; маючи на увазі розумові запити своїх співвітчизників, він дещо викидав з перекладених ним творів, з деяких питань, внаслідок кількісної убогості книг у грузинській церкві, про що скаржився ще св. Іоанн 16 , привносив відомості й з інших джерел, комбінував по своєму відділи та параграфи в них, словом – давав власну рецензію творів, що перекладаються. Так, напр., своєрідну і дуже цікаву рецензію представляють перекладені ним „Правила VI вселенського Собору“; своєрідну рецензію представляє перекладений ним Ἔκδοσις Іоанна Дамаскіна, названий ним „Путівником“ (= Ὀδιγός). Єфрем Малий, грузинський письменник кінця XI і початку XII століття, який також переклав твір Дамаскіна в повному вигляді, дивуючись назвою "Путівник", яку він зустрічав по-грецьки тільки над твором Анастасія Сінаїта, говорить, що переклад св. Євфимія являє собою скорочення оригіналу, бо він «благодаттю Духа Святого мав владу і скорочувати і додавати», хоча, продовжує він, я точно «не знаю, чи сам Євфимій зробив це скорочення, чи знайшов грецькою мовою таке» 17 . Одна із зазначених вставок є на початку Житія. Бажаючи пов'язати історію монофелітства з христологічними суперечками попередньої доби, св. Євфимій каже: „Задовго перед тим з'явилася єресь Півночі та Діоскора, з цього приводу... скликаний був собор Халкідонський 630 батьків, які прокляли та відлучили Діоскора, Євтихія, Севіра, Петра Апамейського, Якова Барадея, Тимофея Елуніа, Спустя. 164 батьків, які відлучили Севіра, Орігена та ін.“; далі він переходить до історії походження монофелітства. Відомості автора запозичені з актів VI вселенського собору 18 , але з помилками в хронології, якої у промовах батьків собору немає; бо IV Всесвітній собор не міг засуджувати Севіра, Петра Апамейського і Тимофія Елура, з яких перший виступив у 510 19 , інший – у 519 20 , а третій – у 457 21 . Не було потреби засуджувати Севіра і п'ятого вселенського собору, бо таке осуд відбулося в 537 22 . Інша вставка – це кінець Житія, що є скороченим переказом діянь VI вселенського собору 23 . Ця частина цілком є ​​введенням і висновком і в згаданому вище перекладі правил VI вселенського собору, що належить св. Євфимію 24; вона потрапила сюди з Житія св. Максима, бо в перекладі правил VI вселенського собору, наприкінці, де пропущено кілька рядків з Житія, – про прославлення собором імператора, сказано: „і благословили вірного царя, як про це окремо писано в Книзі святих соборів, а також і в Житії блаженного отця нашого Максима Сповідника“. Через відсутність у грузинському перекладі актів VI вселенського собору св. Євфимій приєднав до Житія Максима цю частину, яка могла замінити його співвітчизникам у справі ознайомлення з результатом монофелітських суперечок названі соборними актами. Крім цього є в Житії інтерполяції та суто грецького походження. Одна з них є в Символі Максима Сповідника 26 і стосується шанування ікон, священних судин, святих та їхніх мощей; вставковий характер цього місця, складеного на підставі ходячих протиіконоборчих формул VII вселенського собору, викривається просто ходом мови. Такого ж характеру інтерполяції є наприкінці Житія, – це звістка про останні дні життя Максима та його учнів. Про св. Максиме говориться, що він, прив'язавши перо до відрізаної руки, писав листи коханим своїм як з дороги до Лазської фортеці, так і з фортеці, при цьому додано: „ми всі бачили послання його, написані відрізаною рукою“. Одне з таких послань він ніби написав перед смертю своєю Анастасію диякону, впросивши начальника фортеці переслати його адресату після його смерті; „ми бачили“, каже інтерполятор, „і це послання, повне благодаті духовної“. Інтерполятор, який чув про послання і листи Максима, а може бути і дійсно бачив їх, не обізнаний з приводу часу походження, а також змісту їх, відніс їх до періоду перебування Максима в Лазику; при цьому він переніс на Максима повідомлення Феодосія Гангрського про те, як Анастасій пресвітер писав листи, прив'язавши перо до відрізаної руки 27 . Від Максима Сповідника залишилося, між іншим, листа до Анастасія ченця (або диякона по грузинській редакції); інтерполятор, який чув і про цей лист, на підставі його і написав легенду про передсмертне послання до названого Анастасія, переданого йому через начальника фортеці. Говорячи про перебування святих мучеників у Лазиці, інтерполятор систематично змішує Анастасія пресвітера з Анастасієм ченцем; те, що сучасні грецькі документи говорять про перше, у грузинській редакції віднесено до іншого; так, напр., це спостерігається не тільки по відношенню до фортець, в яких нудилися вони, але навіть до останньої долі їх: за грузинською редакцією з учнів Максима при переході з однієї фортеці в іншу в Лазику помер Анастасій не чернець, а пресвітер-апокрисіарій. Таке змішання двох осіб відбулося, на нашу, завдяки вищезгаданому листа Максима до Анастасія ченця: інтерполятор був переконаний, що цей лист написаний Максимом перед своєю смертю в Лазиці, отже, за ним, з двох учнів Максима раніше його мав померти Анастасій пресвітер. Що ж до Анастасія ченця, який дорівнює Анастасію пресвітеру грецьких документів, то він помер нібито в Греції, куди він повернувся після смерті царя-мучителя, за особливим «дозволом», і де він сповістив автору Житія та іншим все, що сталося з ними в Лазиці. Звістка ця безумовно хибна, бо, за безперечним свідченням Феодосія Гангрського, Анастасій пресвітер помер у Лазиці в понеділок 10 індиктіона, тобто 11 жовтня 666 року 28 , тоді як імператор Констанс або Костянтин, який заслав його в Лазі. У пояснення походження цієї легенди можна припустити таке. Інтерполятору було відомо, що Анастасій (пресвітер) познайомив сучасників з обставинами життя святих страждальців у Лазике; не знаючи про існування листа, в якому Анастасій говорить про це 29 , він припустив, що Анастасій повернувся з Лазики до Греції, де й сповістив усіх про обставини їхнього життя в Лазиці. Але, оскільки повернутися йому з заслання за життя царя-мучителя неможливо було, то треба було почекати смерть його і після вже повернутися, і то не інакше, як за особливим на це "дозволенню". Але чи є підстави вважати зазначені місця саме пізнішою інтерполяцією, а чи не помилкою самого автора Житія? Для відповіді це питання треба заздалегідь сказати кілька слів про автора Житія . Про автора та час походження Житія позитивних відомостей немає; все, що відомо в цьому відношенні, це те, що Житіє написано за бажанням єпископа Миколи, шанувальника творінь Максима Сповідника 30 . Що ж до часу походження Житія, воно, на думку З. Єпіфановича , написано раніше 813 року, т. е. року складання використаної у ньому хронографії Феофана 31 . Звертаючись до грузинської редакції Житія, ми читаємо: „іншого ж Анастасія (пресвітера), який описав усе це і надіслав мені, пресвітеру Феодосію, який написав усе справжнє подвижництво святого Максима, уклали у фортеці, на ім'я Бокеле, на кордонах же Осетії“. Отже, автор Житія – пресвітер Феодосій, який написав його на підставі записів Анастасія пресвітера. Немає сумніву, що тут мається на увазі Феодосій Гангрський. Феодосій Гангрський – чернець 32 і пресвітер 33 з Єрусалиму 34 , який довго проживав у Константинополі 35 , де став учнем Анастасія пресвітера 36 . Під час переслідування на православних він чомусь залишався на волі та був свідком долі препод. Максима та двох його учнів 37 і намагався надавати їм допомогу. У 666 році він відвідав Крим, місце ув'язнення папи Мартіна, де бачився з учнем Анастасія апокрисіарія Феодором, засланим за протидію Тіпосу 38 . У серпні 668 року 39 був він у Лазиці, де від Григорія, настоятеля Ватарарського монастиря 40 отримав лист і документи, що залишилися після Анастасія апокрисіарія 41 . Результат його поїздок – це збірка документів про папу Мартіна, про викладач. Максиме та ін. 42 і крім того Hypomnesticum, написаний після повернення з Лазики в 669 43 . Коли помер Феодосій, не відомо. Отже, обставини життя Феодосія Гангрського не тільки не суперечать словам грузинської редакції Житія, а, навпаки, підтверджують їх справедливість. Що Феодосій мав намір написати Житіє Максима, це видно і з його Hypomnesticum'у, де він прямо говорить, що він хотів написати Житіє препод. Максима, але вважав це собі не під силу і обмежився Hypomnesticum'ом 44 , в якому він описує долю сповідників православ'я, головним чином Анастасія апокрисіарія. Очевидно, згодом нерішучість його була переможена проханням єпископа Миколи, і він взявся за складання справжнього Житія, яке він написав після VI все. собору, бо в Житії згадується, між іншим, і цей собор. Як же у такому разі дивитися на взаємини Житія та Хронографії Феофана? Безперечно, між цими двома творами є зв'язок, притому зв'язок близький і тісний; вони механічно копіюють один одного в оповіданні про деякі події, повторюючи одні й самі помилки, напр.: Агафон – наступник Мартіна, імпер. Іраклій пише папі Іоанну (насправді – Гонорію) тощо. Але цей зв'язок ми не можемо трактувати на користь пріоритету Феофана; з погляду Феофан залежить від Житія, копіюючи їх у подібних місцях, але з навпаки. Щоправда, Феофан порівняно коротко говорить про життя і особливо смерть Максима, але у всесвітній хроніці він більше не міг сказати. З іншого боку, у Феофана є деякі й такі відомості, яких у Житії немає, але він їх міг запозичувати частково з Sermo tertius Анастасія Сінаїта († близько 700 р.) „Περὶ τοῦ κατ’ до нас не дійшли 46 . Тож у Житії Максима Сповідника ми маємо одне із використаних Феофаном у своїй хронографії джерел. Отже, Житіє Максима Сповідника написано Феодосієм Гангрським, невдовзі після VI Всесвітнього собору. Тому ми називаємо зазначені вище відомості про Максима та його учнів інтерполяцією; вони йдуть у розріз не лише з одним із джерел Феодосія, – листом Анастасія апокрисіарія, а й з Hypomnesticum'ом його; не міг же він в одному творі писати одне, а в іншому про той самий предмет іншого. Очевидно, ці відомості внесені в Житіє вже після, але набагато раніше не тільки перекладу Житія на грузинську мову, але навіть появи синаксарної редакції Житія; бо ці інтерполовані місця знаходять свій відбиток у синаксарях. За вирахуванням зазначених інтерполяцій як грузинського, так і грецького походження ми отримаємо ту нову редакцію Житія Максима Сповідника, яку зберіг нам грузинський переклад. Відомі ще дві редакції аналізованого Житія. Одна з них видавалася тричі за різними рукописами Баронієм, Комбефі та Понтаном; інша редакція, ще надрукована, є в грецькому кодексі XI століття Московської Синодальної Бібліотеки № 380, привезеному до Москви з Афонського μονὴ τῶν Ἰβήρων (Іверського монастиря) Арсенієм Сухановим. Грузинська редакція, передаючи всі ті документи, які використані в Житії, як то: Хронографію Феофана 47, Relatio і Tomus Alter Анастасія монаха, Hypomnesticum Феодосія Гангрського, Epistol. Anastasii apocrisiarii, Epistol. Maximi ad Anastasium monachum 48 і Disputatio cum Pyrro 49 його ж - ближче стоїть до Московського кодексу, ніж до першої, друкованої редакції; вона укладає його в собі цілком (з деякою перестановкою наприкінці), причому Relatio, Tomus Alter та Epistol. Анастасія викладається в такому точному вигляді, з такими ж пропусками і варіантами, як і в Московському кодексі. Але водночас вона має свої особливості та деякі доповнення. Так, перш за все, всупереч усталеному в церковно-історичній науці погляду на імператора Іраклія, що він був людиною, обізнаною в релігійних питаннях, і душею всього монофелітського руху 50 , грузинська редакція стверджує, що питання про волю у Христі царя, вихованого в походах і битв він, патріархам Сергію і Кіру, причому він прийняв вчення їх, "завдяки невігластву своєму". Доповнень особливо багато у першій частині Житія. Тут звертає на себе увагу згадка про ім'я батьків Максима, опис життя його в Хризопольському монастирі та видалення його з Греції: з Константинополя він віддаляється над Африку, а Рим, де живе у одній печері; звідси він, за наказом ангела, вирушає – до Африки, а звідти вдруге у Рим, де він залишається постійно до взяття Константинополь. Варто уваги розповідь про прихід до нього, коли він жив у печері, двох учнів, які носили ім'я Анастасія. – У грецьких документах питання про учнів Максима, – хто вони були такі, коли та за яких обставин прийшли до нього, – залишається відкритим; відомо лише, що з них, апокрисіарій, був пресвітер, а інший – чернець. У грузинській редакції це питання представляється у більш зрозумілій формі, причому Анастасій чернець за нею носить сан диякона. Чи Максим був за цей час у Палестині, це з Житія не видно прямо. Але, не кажучи про знайомство його з Софронієм Єрусалимським, яке знайомство могло відбутися тільки в Палестині, за перебування Максима у святій землі говорить одна незрозуміла вказівка ​​Relatio, що преп. Максим мав келію в місці, званому Βέββας 51 . Назва ця, сама по собі не зрозуміла, може бути розшифрована за допомогою грузинської редакції; у ній відповідне місце читається так: „Сергій патрицій сказав: багаторазово я приходив до келії твоєї, коли ти сидів у Вессі, і слухав вчення твоє“. Таким чином, грецькому Βέββας відповідає грузинською Becca. Під Вессою, очевидно, зрозуміло, поселення племені, що носить ім'я Вессов (Βέσσοι); так називалося одне Фракійське плем'я, серед якого успішно розповсюджував християнство у другій половині IV століття Микита, єпископ міста Ремезіани. Але в даному випадку про Фракію не може бути мови, бо вищенаведені слова патрицій Сергій говорить препод. Максимові ще до заслання його до Візії Фракійської; до посилання своєї Максим у Фракії ніколи не мав келії, в якій би він «сидів» тривалий час. Відомі Веси та палестинські. Феодосій Кіновіарх спорудив усередині свого монастиря чотири церкви; в одній із них рід Вессов посилав благання Вишньому своєю рідною мовою 52 . Згадка про Весс є і в Житії Сави Освяченого, де говориться, що Йорданські Веси, спонукані божественним ревнощами, прийшли у св. град подати допомогу гнаним від оригеністів православним і за захисті великої лаври надали їй істотну підтримку 53 . Під Вессою Житія Максима Сповідника розуміється житло саме палестинських Бессів, що населяли монастирі, розташовані поблизу Йордану 54 . У другій частині Житія, де викладається судовий процес Максима та його учнів, варте уваги згадка, при першому допиті, про патріарха Антіохійського разом із Константинопольським патріархом, а також розповідь про третій допит, чого грецькі документи не знають. За грецькими редакціями Житія, св. Максима з учнями викликають до Константинополя вводять у претор та читають вирок про заслання їх до Лазики. Зрозуміло, що противники св. Максима, які напружували всі свої зусилля якось схилити його якщо не на свій бік, принаймні на деякі поступки, перш ніж читати вирок, ще раз спробували б умовити святого. Так, справді і представлена ​​справа у грузинській редакції; за нею, після категоричної відмови увійти в спілкування з Константинопольською церквою, Максим, за пропозицією патріарха, суддів і сановників, читає свій Символ віри, "щоб усім стало явно помилка його", а потім вступає з ними в суперечку, доводячи істинність православної точки зору з питання про воли. Символ цей, який у грузинській церкві мав гідну увагу 55 , заснований на символі Афанасія та посланні св. Софронія Єрусалимського 56 , що стосується доказів істинності православної точки зору щодо питання волів у Христі, то вони є і в Disputatio cum Pyrro Максима 57 . Чому цього допиту немає в Relatio і Tomus Alter Анастасія ченця, в яких описано судовий процес Максима і які в частині, що стосується першого і другого допиту, повністю і майже без змін внесено до Житія? Третій допит відбувався, за вантажем. редакції Житія , у січні місяці 662 року, а Relatio написано першій половині 655 року, Tomus ж Alter – пізніше 31 серпня 657 року 58 ; отже, Анастасій чернець не міг описати його до заслання в Лазику, не міг описати його і в Лазику, бо після прибуття туди він через місяць із лишком помер. Можна припустити, що цей допит описаний Анастасією апокрисіарієм, і Феодосій Гангрський знайшов його серед переданих йому Григорієм Ватарарським паперів цього святого. Вже після цього допиту святих страждальців відправляють на заслання на Кавказ, де вони кінчають життя своє серед лих мандрівного життя, у постійних переходах з місця на місце, з фортеці до фортеці. У цій частині Житія ми докладніше зупинимося на з'ясуванні географічних термінів, оскільки географія прикавказьких країн річ дуже складна і заплутана, розібратися в ній справа не легка. Класичні та візантійські письменники у своїх описах цих країн дуже часто суперечать не тільки один одному, а й самим собі. Це й не дивно, якщо мати на увазі надзвичайну множину та різноманітність кавказьких народностей 59 , описи яких зроблено здебільшого не очевидцями, а з слуху чи на підставі понять, складених завчасно 60 . Подолати ці труднощі допомагають нам, насамперед, місцеві, тубільні мови, бо в географічних назвах Кавказу, збережених іноземцями, маємо дуже часто транскрипцію або переклад місцевих найменувань 61 , а потім – „Географія Грузії“, складена в 1745 грузинським царином Ваштою; використано ним, між іншим, і Житіє Максима Сповідника, що цікавить нас у даному випадку 62 . Преподобного Максима з учнями заслали, за грузинською редакцією Житія, в „Мінгрелію“, „країни мінгрельські“, за грецькими даними в Лазику (ἐν Λαζικῇ) 63 , по митрополиту ж Димитрію Ростовському — „в якусь країну“ в якусь країну 64 . Отже, місце заслання Максима та його учнів – грузинською Мінгрелією, грецькою Лазикою, а за Димитрієм Ростовським – Аланія. Перші дві назви – Лазика та Мінгрелія – легко визначаються та легко примиряються. Східне узбережжя Чорного моря, відоме у класичних письменників під ім'ям Колхіди, у візантійців почало називатися Лазикою; так що лази той самий народ, що й колхи, тому візантійськими письменниками вони називаються тим, то іншим ім'ям 65 . У VI столітті по Р. X. південний кордон Лазики становив місто Петра, що лежало трохи вище усть річки Акампсиса або нинішнього Чороха, східну - Іберія, що відокремлювався від неї фортецями Scanda і Sarapanis 66 , північну і північно-східну - Сванія, яка тоді була більше значну частину північної Рачі; північно-західну-Авазгія та Апсилія і західну - понт Євксинський. Зазначена територія рікою Фазісом чи Ріоном ділилася у племінному відношенні на дві частини: на півдні від Ріона жили Лази, а на півночі Мінгрельці 67 . Мінгрельці та Лази становили часто одне політичне ціле; у цьому союзі керівну роль грали іноді Мінгрельці, і тоді назва Мінгрельців переносилося на Лазов і під Мінгрелією, як, напр., за імператора Іраклії, розумілася Лазика; іноді ж гегемонія перебувала у руках Лазов, і країною Лазов чи Лазикой вважалася як Лазика у сенсі, а й Мінгрелія. І ця географічна номенклатура, що відображала місцеві політично-племінні відносини, засвоювалася мовою такої держави, як візантійська, у сферу впливу, часом навіть до складу якої входили ці країни цілком або частково 68 . У політичному відношенні царство Лазов, могутнє на початку, згодом "протягом часу або внаслідок мінливості долі, а, можливо, внаслідок того й іншого, дійшло такої слабкості" 69 , що виявилося у владі спершу Персії, а з двадцятих років VI століття - Візантії. Зі вступом у сферу візантійського впливу починається фактичне утвердження християнства в Лазиці, яка стала особливою митрополією, за рахунком 27-ою, Константинопольського патріархату з кафедрою в місті Фазісі 70 . Залежність від Візантії виражалася в тому, що царі Лазов отримували від римського імператора батьківське царство і знаки царської відзнаки 71 , у внутрішньому ж управлінні, будучи абсолютно автономними 72 , керувалися своїми власними, "батьківськими", законами, через які царі постійно і незмінно успадковували один і одразу, дозволяли один і одразу дозволяли один, і одразу дозволяли один, і незмінно; царя 73 . "Лази дуже великий", за словами візантійських письменників 74, "і славний народ, якому підвладні інші народи". Так, їм з давніх-давен підкорялися племена, що жили на півночі, північному сході і північному заході від них, на схилах Кавказького хребта: Апсилії 75 , Міссимиане 76 , Авазги 77 , Суани 78 і Скімни 79 . Хоча ці племена мали своїх власних князів, але були в залежності від Лазики, і цар Лазов, зазвичай, призначав їм князя, коли вмирав колишній 80 . Звідси назва Лазики поширилася і на територію, зайняту цими племенами, в залежності від останніх від Лазів, так що давня Лазика або Мінгрелія обіймала, говорячи сучасною адміністративною мовою, приморську частину Батумського округу Батумської області, Кутаїську губернію (за винятком східної половини). За Димитрієм Ростовським виклад. Максима з учнями заслали до Аланії. Аланія, під якою у візантійських письменників відома нинішня Осетія, за Прокопієм, межувала з півдня зі Сванетами (Σουανῖται), із заходу з племенем Брухів або Врухів (Βροῦχοι), що відокремлювали їх від Авазгов, а Своє, Гунна-Сабір 81 . Таким чином, за Димитрієм Ростовським, Максима з учнями відправили до Аланії-Осетії, тоді як за греко-грузинськими даними його заслали в сусідню з Аланією країну. Непорозуміння це, очевидно, походить від неправильно прочитаного і неправильно зрозумілого „πλήσιον τοῦ ἔϑνους των Ἀλανῶν“ або „juxta gentem illorum, qui dicuntur Alani“. Хоча можливе й інше пояснення; річ у тому, що візантійські письменники, ототожнюючи нерідко Алан з Иверами-Грузинами 82 , Аланією називають як західну Грузію (Лазику), а й увесь Кавказький перешийок 83 . Мало того, смуга землі між Абхазією, Сванетією та Мінгрелією, що тяглася від Чорного моря до Кавказького хребта, за описом царевича Вахуштія, називалася Аланією 84 . Немає нічого дивного і в тому, що Аланію Димитрій Ростовський, що розуміється в такому сенсі, називає Скіфською країною, бо Плутарх († після 120 р. за Р. X.) говорить про Фазіса-Ріона, що „Φᾶσις ποταμός ἐστι τ῿ Візантійський (близько 500 р. за Р. X.) Апсилов і Лазов прямо називає Скіфським племенем 86 . Отже, під Лазикою, Мінгрелією та Аланією Житія препод. Максима зрозуміло одна й та сама територія саме – східне, точніше – північно-східне узбережжя Чорного моря, окаймлене з півдня і сходу рікою Ріоном, і з північного сходу головним Кавказьким хребтом. Після прибуття в Лазику-Мінгрелію-Аланію св. Максима та його учнів, згідно з імператорським указом, розлучили один від одного і уклали у різні фортеці 87 , які перебували за грузинською редакцією Житія , в Абхазії, Сванетії та на кордоні Осетії. Абхазія, що входить до складу нинішнього Сухумського округу, – Авазгія візантійських письменників, де християнство було проповідано, за переказами, апостолами Андрієм первозваним і Симоном Кананітом. Сюди, в Абхазію, засланий був за імператора Діоклітіана св. Орентій із шістьма братами, з яких Лонгін похований у тому самому Пітіумі або Піцунді 88 , куди згодом заточений був і св. Іоанн Златоуст 89 . Фактичне утвердження християнства в Абхазії відноситься до часу імперат. Юстиніана Великого , який побудував для Авазгов знаменитий Піцундський храм 90 і відряджав до Абхазії, за свідченням Прокопія, придворного євнуха Євфрата, родом авазга, для звернення до християнства його співвітчизників 91 . У другій половині VII століття, за повідомленням Анастасія апокрисіарія, в Авазгії (рівно в Лазику та Апсилії) християнство стверджував якийсь чернець з Єрусалиму, на ім'я Стефан, син кимилиарха храму Воскресіння, Іоанна пресвітера, помер 1 січня 6 ин. За свідченням Прокопія, Авазги, володіння яких сягали Кавказьких гір, жили на іншому кінці серпоподібного вигину Чорного моря, за Апсіліями 93 , біля берега моря 94 . На північний схід від них, у самих Кавказьких горах, мешкало плем'я Врухів або Брухів (Βροῦχοι), що відокремлювало їх від Аланів 95 , а на північний захід жили Ζῆκχοι 96 , так що, згідно з цим, а також і опису простягалася від моря до Кавказьких гір, від річки Кодорі, що відокремлювала її від Апсилії, до річки Каппеті (нинішня Бзиб), за якою знаходилася Зікхійська митрополія. У політичному відношенні, за свідченням того ж таки Прокопія, Авазги були підвладні Лазам, але постійно мали своїх двох князів, з яких один керував західною частиною країни, а інший східною 98 . Сванетія, або Суанія, лежить між 59? і 61? східної довготи і між 42? і 43? північної широти. Найвища точка лежить у головному хребті Кавказьких гір, найсхідніша вершина – Пасіс-мта. Сванетія ділиться горами на верхню, за верхньою течією річки Інгура, і нижню – за верхньою течією річки Цхеніс-цкалі; обидві ці частини входять до складу Лечхумського повіту Кутаїської губернії 99 . 562 року полководець імпер. Юстиніана I Петро на підставі письмових документів малював царю Перському Ходрою наступну картину політичного становища цієї країни, спірної між греками і персами: „сванський князь, будучи у підпорядкуванні Лазам, включений був у них у податну книгу, Лази стягували з нього мед, хутро та інші вироби. сповіщав про це грецького імператора; останній видавав указ, щоб знаки княжої влади були вручені тому, кого вибрав він, цар Лазов, лише під неодмінною умовою, щоб обраний був із племені Сванів. Щодо Осетії чи Аланії, то про неї сказано вище. Місце ув'язнення святих страждальців присувається близько до Осетії, до осетинських кордонів; звідси видно, що згадувані у Житії фортеці перебували не так на низовинної, приморської частини зазначеної вище території, але в схилах Кавказького хребта, яким починається Осетія. Тепер побачимо, що це за фортеці. Пресвітера Анастасія уклали, за грузинською редакцією Житія, „у фортеці Абхазькій, на ім'я Которі“, за грецькою – „Σκοτόριον, πλησίον τῆς Αβασγίας“ 101 , за листом самого Анастасія – „e castro Abosgoiam“ 102 . Отже, ця фортеця знаходилася грузинською – в Абхазії, за грецькими даними – по сусідству з Абхазією, – в Апсилії. Апсилією називалася країна, підвладна Лазам з давніх-давен. Арріан († 160 р. по Р. X.), перераховуючи народи, що мешкали по східному узбережжю Чорного моря, каже, що... за Зидрейтами (Ζυδρεῖται) живуть Λαζοί, за Лазами – сусіди їх Ἄψιλαι, по сусідству . Прокопій Кесарійський ще ясніше вказує те саме становище Апсилії. "Там, де починається, каже він, серпоподібний вигин морського берега, стоїть місто Петра, а протилежний берег займають Апсилії. За Апсіліями, на іншому кінці серпоподібного вигину біля моря, живуть Абазги, володіння яких простягаються до Кавказьких гір" 104 . Таким чином, Апсилії займали приморський берег між Лазами та Авазгами. Від Лазів відокремлювала їх, судячи з опису Плінія († 79 р. за Р. П.). X.) 105 , річка Астелеф, або Інгур нашого часу, а від Авазгов – Коракс чи нинішній Кодорі. Так що Апсилія займала приблизно приморську частину нинішньої Самурзаканської ділянки Сухумського округу або Аланії царевича Вахуштія. Которі або Кодорі – назва річки та місцевості у нинішній Абхазії. Про неї Вахуштій говорить так: „на захід від річки Мокві тече річка Кодорі, на ній у Дранді, в горах, знаходиться прекрасна і чудова церква з куполом, де сидить єпископ... Річка Кодорі, що бере початок у Кавказьких горах, до Дранда тече зі сходу на захід, від Дранда; селища Кодорі, розташованого на цій річці в горах вище Дранда 106 . ця „називається Абхазькою, за іншими Апсільською. Анастасій диякон, за грузинською редакцією Житія, був у фортеці Бокеле. Фортеця Бокеле або Buculus, як її називає Анастасій апокрисіарій, Βουκόλους за Московським кодексом, знаходилася на кордонах Осетії або Аланії, – „ἐν τοῖς ὀρίοις τῶν Αλανῶν“ 1 109 . Анастасій апокрисіарій точніше визначає положення цієї фортеці, коли каже: „... Buculus, regionis, quae Missimiana vocabatur, in confinibus Alanorum“ 110 . І так, Бокеле перебувала у країні Міссимианской. Місіміанія, підвладна здавна цареві Лазов, населена була племенем, яке говорило своєю власною мовою і керувалося своїми законами 111 . Зі слів місіміанських послів, які в 556 році пропонували перському полководцеві Нахорагану взяти під свою владу Місіміанію, ми дізнаємося, що остання, Місіміанія, „лежала на краю Колхіди“ або Лазики 112 . З іншого боку, з опису греко-перських воєн VI століття ми бачимо, що Місіміанія була країна, суміжна з Апсилією 113; на це ж натякає і Анастасій апокрисіарій, коли каже: „misit me tunc princeps ad partes Apsiliae et Missimianae“ 114 . За всіма цими даними можна зробити висновок, що Місіміанія лежала за середньою течією річки Інгура 115 і межувала з півдня з Лазикою, зі сходу зі Сванією, з північного заходу – з Апсилією та Авазгією та з півночі – з Осетією чи Аланією. Бокеле – Βουκόλους – Buculus є фортеця Βουχλοον, до якої дійшов у 555 році римлянин Сотеріх, убитий там Міссиміанами з остраху, як би він не передав цю фортецю Аланам 116 . Фортеця ця знаходилася на кордоні Лазики 117 або Мінгрелії, що підтверджується, між іншим, схолієм синаксарної редакції справжнього Житія за списком № 97, в якому на верхньому полі пояснено, що Бокеле є Бокер; в Мінгрелії відоме прізвище Бокеріа, що веде свою лінію, ймовірно, від цієї місцевості. Через кілька часу однойменні брати з названих фортець переведені були в нові, причому дорогою вони були зведені разом 118 або in id. Під ім'ям Мухірізіса - Мухірезіса - Мохорізіса відома була в Лазіке родюча і густо населена область, зрошувана Ріоном і Гіппісом, на один день шляху від Археополіса 120 . Назва цієї області, що походить від грузинського муха (= дуб), означає рівнину, долину, порослу дубовим лісом 121 . Обидві межі, Ріон і Гіппіс, вказують на територію Ваке в нижній Імеретії; так що положення Мухурізіса, як області, може бути вказано точно: це приблизно частина Сенакського і весь Кутаїський повіт Кутаїської губернії 122 . В області цієї, перетвореної в VI столітті на театр греко-перських воєн, зовсім недалеко від Кутаїса було місто Мухурізіс з фортецею того ж імені 123 ; залишки цього міста Dubois de Montpereux бачить у руїнах замку Цихедарбазі, що знаходиться на правому березі річки Ріона, на південь від Кутаїсу, на півдорозі між останнім і Варцихе чи Родополісом Візантійців 124 . Щоб з Апсилії та Місміміани перевести їх як нижче побачимо, у Сванію та Лечхум (Скімнію), святих братів зводять майже до Кутаїсу; такий гак треба було описати тому, що єдина дорога в ці країни пролягала через Кутатісій і суміжний з ним Ουχειμέριον 125 ; за словами історика греко-перських воєн VI століття, „якщо вороги займають Мухирізис, Лазаїн та Римлянам дорогу до Сванії та Скімнії відрізано“ 126 . Після зустрічі в Мухурізісі блаженних страждальців відправили до призначених для них фортеці: одного Анастасія, ченця за грецькими даними, пресвітера за грузинськими, – у фортецю Сванської землі, „εἰς κάστρον τυγς Ζουανίας 127 або Susta, 127 грецьких джерел і диякона грузинських, – у фортецю Такверську в Абхазії, „εἰς καστρον τῆς λεγόμενης Θακηρίας, πλησίον Ἀβασγίας“ 129 або, по пис juxta Hiberiam“ 130 . Назва фортеці, що знаходилася в Сванській землі, як бачимо, не збереглася в жодному джерелі, тільки в Синаксарній редакції грузинського Житія за списком № 97 на полі рукопису знаходимо таку схолію: „Сванської землі фортеця, це – Мурі“; таким чином, схолія передбачає в шуканій фортеці фортецю Мурі, в якій зараз томився св. Максим. Але це припущення пізнішого схоліаста, ні на чому не обґрунтоване і безумовно помилкове, бо згідно з імператорським указом, після прибуття в Лазику їх, усіх трьох вигнанців, повинні були розлучити один від одного і тримати в різних фортець 131 , зводити їх разом в одній фортеці. Що стосується фортеці Такверської, то під ім'ям Таквері, за словами царевича Вахуштія, зрозуміло місцевість Лечхум 132 , що отримала назву від фортеці Таквері, що знаходиться в ній. "Вище Горді", каже він, "у Цхеніс-Цкалі, з півночі, впадає річка, що випливає з Кавказу; на цій річці знаходиться фортеця Таквері, на високій скелі, велика і дуже міцна" 133 , Чому ж фортеця Таквері, що знаходилася в Лечхуск, по грузинах? Грузинське читання, очевидно, має в основі неправильно зрозуміле і тому не вірно передане грецьке πλησίον Ἀβασγίας, хоч і грецьке читання теж помилкове; безумовно вірніше і точніше читання Анастасія апокрисіарія – „juxta Hiberiam“, бо Лечхум описуваного часу перебував близько немає Авазгии, саме до Іберії. Зустріч у Мухирізісі святих братів була остання; Незабаром після розлучення їх Анастасій диякон чи чернець помер по дорозі в фортецю Сванської землі, як припускає Анастасій апокрисіарій, 11 чи 9 нони серпня, 5 індиктіона 134 , т. е. чи 22 чи 24 липня 662 року. Анастасій пресвітер або апокрисіарій залишався в Лазиці до самої смерті своєї, причому, крім зазначених вище двох фортець, він перебував ще в наступних: Phustas (два рази), Schemaris і Thusumes. Про фортецю Phustas Анастасій говорить наступне: „Misit me tunc princeps ad parts Apsiliae et Misimian ae 135 custodiae mancipandum in castro Phustas“ 136 . З цих слів можна зробити висновок, що фортеця Phustas перебувала на кордоні Апсилії і Місіміанії, судячи з ходу оповідання Анастасія про обставини, що передували вторинному засланню його в Phustas princeps'ом країни 137 , – в межах Авазгії. де сходилися кордони Апсилії, Авазгії та Місіміанії. Що ж до Thusumes, то в Hypomnesticum'і Феодосія Гангрського становище її вказано точніше, ніж у листі Анастасія апокрисіарія 138 ; там сказано: ....in castro Thusumes nuncupato, sito supra villam Mochoes. climatis Apsiliae plaz, ad orientem Pontici maria, apud ipsum pedem Caucasiorum montium, juxta Christi amicorum region Abasgorum et gentm Alanorum, casi signis quinque a praedio Zichalorio, id est, primo domo Grigorii, Veri amici Christi У цій тираді останнє, заключне слово „Alanorum“ має визнати опискою, в оригіналі, безумовно, стояло „Abasgorum“, бо princeps Григорій називається verus amicus Christi і Аланія представляється християнською країною, а це для VII століття анахронізм; проф. Ю. Кулаковський з'ясовує, що „освіта алан світлом християнства відбулося патріаршество Миколи Містика , і до того ж, мабуть, у той час, що він вдруге зайняв патріарший престол“, т. е. від 912 до 925 року 140 ; тим часом Авазгія християнською країною стає ще від часу імператора Юстиніана I. За такою кон'єктурою становище Thusumes визначається так [, що] це була фортеця Авазгії, на східному березі Чорного моря, в сусідстві з Аланією, в п'яти Signa'х від дому патриція та магістра Авазгії Григорія. За всіма цими даними фортецю Thusumes ми повинні шукати там, де нині місцевість Цхузамела, інакше звана Іскурією (близько до річки Кодорі, недалеко від нинішнього Сухума), під якою багато хто розуміє давню Діоскурію 141 . З наведених вище слів Феодосія Гангрського видно, що Thusumes була резиденцією магістра та патриція Авазгії, і Діоскурія, справді, вважалася столицею та адміністративним центром цієї країни. Schemaris - та сама фортеця, в якій за рік до укладання в ній Анастасія закінчив життя свою препод. Максим. Преподобного Максима уклали, за Анастасію апокрисіарію, „in castro Schemari vocitato, juxta gentem illorum, qui dicuntur Alani 142”, або – „εἰς κάστρον λεγόμενον Σχοιμάριν 14σ , διακείμενον τοῦ ἔϑνους τῶν λεγόμενων Αλανῶν“ 144 . І так, фортеця, в якій був укладений св. Максим, грецькою називається Σχημάρις 145 ; по грузинськи вона носить ім'я "Імар 146"; представляє собою закономірну у фонетичному відношенні передачу наведеної грецької назви з усіченням закінчення is і переходом в глухе h (по латинській транскрипції). һІмар же є ніщо інше, як фортеця Мурі, що збереглася і донині, що знаходиться недалеко від адміністративного центру нинішнього Лечхумського повіту Кутаїської губернії - містечка Цагері, трохи вище за нього, біля річки Цхеніс-Цкалі, на прикордонній точці її між Лечху назвати і Лечхумською, і Мінгрельською Сванетською фортецею), на високій горі. Ось що говорить царевич Вахуштій у своїй „Географії“: „на південь від Дехвіра і на схід від Цхеніс-Цхалі, в Цагері, є чудова церква з куполом, де сидить єпископ, – пастир Сванетії та Лечхума. ; він побудований чудово, на хорошому місці, але при ньому тепер складається священик тільки. Отже, фортеця Мурі знаходиться неподалік Цагери, на горі, а під горою розташований монастир. В даний час монастиря, власне кажучи, вже немає, від нього залишилися лише руїни, на яких тепер стоїть маленька церква імені св. Максима, не пізніше початку XVIII століття, яка, хоч і відремонтована абияк недавно, але для здійснення в ній служби поки що не придатна. Монастир цей і є, без сумніву, згадуваний у Житії монастир св. Арсенія, який після поховання в ньому святого Сповідника міг бути перейменований в монастир св. Максима. Що св. Максим страждав і помер саме тут, це підтверджується і письмовим та усним переказом. У рукоп. XII століття Тифліського церковно-археологічного музею № 222, на стор 440, проти того місця, де йдеться про блаженну кончину препод. Максима, на полі збереглася дещо постраждала унціальна кіноварна приписка, зроблена почерком XII століття: „мочі святого Максима спочивають (у фортеці Мурі) поблизу Цагери“ 148 . За однією, легендою, що обертається в місцевому населенні, святого Максима вбили в селі Дехвірі (у Лечхумі ж). Справа відбувалася так: раз, під час молотьби, св. Максим прийшов до одного селянина, причому з його приходом полив сильний дощ; те саме сталося й іноді, коли Максим знову прийшов до цього селянина. Селянин, який терпів від дощу, причину свого горя побачив у Максимі, тож і вбив його. Святого поховали в тому самому селі на одній гірці, але він дав зрозуміти, що залишатися там він не бажає, тому його перенесли на інше місце, але й там він не захотів перебувати. Тоді поклали його тіло в сани, запрягли пару волів і пустили їх; воли понесли святого і зупинилися на тому місці, де тепер руїни монастиря св. Максима. З цього ніби часу веде початок звичай, що не припинився до наших днів, в силу якого жителі названого села щоразу під час сильних злив надягають на шию сплетені з прутів кільця і вирушають босоніж на могилу преподобного в зазначений монастир неодмінно тією самою дорогою, по якій несуть. Максим, дай нам хорошу погоду“. Прийшовши на могилу святого, вони звершують там ревну молитву і повертаються тією ж дорогою назад у повній впевненості, що святий почує їхнє моління і виконає їхнє прохання 149 . У грецьких прологах, за повідомленням архієп. Сергія , 13 серпня покладається перенесення або перекладення мощів святого Максима до Константинополя 150 , але жодних відомостей про це грузинською мовою не збереглося; навпаки, зважаючи на те, що вище сказано, такого перенесення ніколи і не було, та й у візантійській історії не можна знайти момент, коли могло б мати місце це перенесення 151 . Пам'ять препод. Максима в грузинській церкві святкували 13 серпня та 21 січня; це видно з назви розлогої редакції, а також з перекладеного св. Георгієм Мтацмінделі Синаксаря, в якому 13 серпня є і Житіє св. Максима (коротка редакція) та наслідування служби на честь його, а 21 січня – одна тільки пам'ять. Архієпископ Сергій каже, що „невідомо, чому святкується йому 21 січня“ 152 ; невідомо, і з якого часу йде це святкування. Грузинська редакція Житія на це невідоме дає таку відповідь: „поставився богоносний отець наш і сповідник Христів, як сказано, 13 серпня, пам'ять же його відбувається як цього дня, так і 21 січня, коли його мучили і відрізали у нього святий язик і руку, бо так визначено святими. Звертаючись до викладу діянь VI вселенського собору, що передує Євфимієвський переклад правил названого собору і закінчує грузинську редакцію Житія препод. Максима, ми дізнаємося, що отці VI собору святого Максима разом з папою Мартіном „велегласно прославили і на вічну пам'ять ублажувати їх і хвалити визначили“ 153 , а на закінчення їм і „вічну пам'ять“ проголосили 154 . У заповіданому грецькому тексті Дій VI Всесвітнього собору такого визначення ми не знаходимо; у ньому навіть не йдеться про св. Максим, про прославлення його і встановлення дня його пам'яті. Але відкидати з цього підставі достовірність грузинських звісток ми вирішуємося, бо достовірність ця підтверджується ще й рукописним переказом деяких творінь препод. Максима, озаглавлених в інших списках грузинського перекладу таким чином: „з повчання святого отця нашого Максима Сповідника, прославленого шостим собором“ 155 . Справа в тому, що важко, навіть немислимо допустити, щоб VI вселенський собор, спеціально скликаний для судження про брехню, у боротьбі з якою мученично закінчив своє багатостраждальне життя святий Максим, абсолютно байдуже пройшов повз його ім'я, так тісно пов'язаний з історією монофелітства, засудженого і відкинутого завдяки його літературі. Звідси можна припустити існування такого списку актів VI Всесвітнього собору, який, укладаючи в собі вищенаведену інформацію про препод. Максим, до нас, на жаль, не зберігся. Припустимо, такого списку соборних актів ніколи не існувало і це зведення потрапило в Житіє Максима завдяки св. Євфімію; тоді ми маємо визнати йому якісь інші письмові джерела, бо св. Євфимій „від вітру голови свого“ ніяких надбавок не вносив у перекладені ним твори. Навіть за відсутності книжкових джерел для себе зведення це, як вираз традиційного, без сумніву, переконання грецької церкви щодо часу прославлення святого Максима, заслуговувало б на те, щоб з ним зважати. Крім 13 серпня пам'ять святого Максима на його могилі урочисто вшановується в четвер великодні седмиці; цього дня у вищеназваній церкві св. Максима збираються місцеві жителі у величезній більшості, спершу підносять молитви преподобному, а потім, розсівшись навкруги, пригощаються. Свято це там називається „Гогашоба“ 156 . На закінчення кілька слів про грузинський переклад творів препод. Максима. Творіння Максима Сповідника перекладені грузинською мовою тим самим св. Євфимієм, який переклав і Житіє його. Це видно, по-перше, із біографії св. Євфимія, в якій серед перекладів його вказані „Повчання“ Максима та „Про вісім похотей“ його ж 157 , по-друге, із заповіту отця Євфимія, – св. Іоанна, в якому числі зроблених за життя його перекладів Євфимія вказані і "Повчання" Максима 158; у третіх - з написів окремих творів його або супроводжуючих їх приписок. У грузинських рукописах зустрічаються такі твори, що носять ім'я преподобного Максима: 1 . „Повчання духовні святого отця нашого Максима перекладені святим отцем нашим Євфимієм“ 159 . Це збірка настанов, розділених на 97 розділів. 2 . „З повчань святого отця нашого Максима Сповідника, прославленого шостим собором“ у запитально-відповідальній формі. Початок: „Чи потрібно сповідувати гріхи перед духовними особами, чи покаяння і відпущення гріхів можливе без сповідання їх?“ 160 . 3 . „З повчань святого отця нашого Максима Сповідника“; тут говориться про підкорення і покірність духовному отцеві – пастирю 161 . 4 . „Чотириста розділів“; це відомий твір «Про любов» до Єлпідія 162 . 5 . „П'ятнадцять глав богословських“; листи втрачені 163 . 6 . „Спершу, яка була між святим Максимом та єретиком Пірром, патріархом Константинопольським“, перекладена св. Євфимієм 164 . 7 . «Святого і блаженного отця нашого Максима – до блаженного пресвітера та багатьох монастирів ігумену Фаласію про слова, роз'яснення яких просив у нього цей блаженний» 165 . 8 . «Святого і блаженного отця нашого Максима Сповідника міркування про побажання, написані до отця Фаласія», – переклад святого Євфимія 166 . 9 . „[Пояснення до] Євангельські слова, вибрані святими отцями з творінь святого Максима, переклад св. Євфимія“ 167 . 10 . Тлумачення на твори Діонісія Ареопагіта, що є на полях рукописів, що містять твори цього останнього 168 . 11 . «Вихваляння, прославлення, прикраса і оспівування пресвятої, пречистої, преблагословенної Владичиці нашої Богородиці і снодіви Марії та оповідання про непорочну і блаженну Її Житію від народження до успіння, описану блаженним отцем нашим, філософом і Сповідником Максимом», – переклад. Євфімія. Цей великий твір складено, як у ньому сказано, на підставі святих апостолів і євангелістів, а також святих і богоносних отців – Григорія Неокесарійського, Афанасія Олександрійського, Григорія Ніського та Діонісія Ареопагіта; Дещо взято і з «потаємних книг» 169 . 12 . Преподобний Максим, як видно з перекладеної св. Георгієм Мтацмінделі Річної Мінеї, писав також і піснеспіви богослужбового характеру; так, в серпневій книзі цієї Мінеї 1049 Азіатського Музею Імперат. Академії Наук № 123, 31 серпня, на свято "Положення поясу Богоматері та поклоніння йому", на "Господи покликах" вказані стихири святого Максима , з яких три перші надруковані нами в російському перекладі 170 . Після цих зауважень загального характеру ми даємо російський переклад Житія в обох його редакціях, причому все нові, які не зустрічаються в інших документах, відомості ми друкуємо курсивом, або обговорюємо в підрядкових примітках 171 . А. Житіє Максима Сповідника. Велика редакція Місяця Січня 21 та 13 серпня – життя і подвижництво Сповідника правої віри, святого і блаженного отця нашого Максима . Благослови, отче! (Простора редакція). Багато похвал і великих вихвалянь гідні любителі Бога і подвижники благочестя, і кожен зобов'язаний вчиняти їхню пам'ять з хвалою, співом і почестями. Вихваляючи їх, ми не їм, блаженним, буємо корисні, бо похвала їх, що тріумфують у небесних чертогах, - перед Богом, і ні чого земного вони не потребують, але, прославляючи їх, ми приносимо користь більше самим собі, а також і слухачам, оскільки останніх спонукаємо наслідувати їх добро. Тому добре і справедливо описати життя і подвиги святих отців і мучеників і прославляти їх хвалою та співом. Тому блаженний отець наш Максим Сповідник просіяв великими чеснотами і багатьма подвигами і приєднався до сонму святих мучеників і преподобних отців, ми повинні описати гідне і божественне життя його і залишити його на згадку про майбутні покоління. Цей прекрасний і омріяний розсадник благочестя, плідна гілка подвижництва і обраний посуд мудрості народився і виховувався у великому граді Константинополі. Батьки його були знатні і боголюбні, батько називався Іоанном, а мати Анною; вони виховували доброго сина у божественному вченні та долучили його мудрості філософів. Будучи з дитинства сповнений страху і любові до Бога, він ніколи не вдавався до забав і жартів з однолітками своїми, але, як написано, „в законі Господа була воля його і про закон Його розмірковував він день і ніч“ (Пс.1:2). Тому він уподібнився до дерева, насадженого при потоках вод, і приніс під час плід (Пс.1:3) прекрасний і гідний небесних скарбів 172 . У той час царем був Іраклій, який підкорив Персію і вбив царя Персів Хозроя, звільнив із полону патріарха Єрусалимського Захарію і з милості Христа повернув назад чесне дерево хреста, взяте з Єрусалиму до Персії Хозроєм, так само, як доставив до царя Ізраїля на царську їжу та Господь. втіха всіх віруючих 173 . Цар, чуючи від усіх про мудрість, пізнання і особливу любов до Бога преподобного Максима, закликав його до себе і, побачивши його, дуже полюбив благочиння і мудрість його; він змусив його залишитись у царській палаті і відзначив його честю начальника над царськими книжниками, яка честь велика і помітна. І був блаженний цей уподобаний і люб'язний Царю неба, особливо ж цареві грецькому, і шануємо синклітом і всіма патриціями, воєначальниками та полководцями; він був для всіх бажаний і всіма прославляємо 174 . Задовго перед тим з'явилася єресь Півночі та Діоскора, злих єретиків-акефалів, які відкидали дві природи у Христі, – божеську та людську, і проповідували одну змішану природу, а також навчали про примарне втілення Господа. Тому з приводу царя Маркіяна був скликаний собор Халкідонський 630 батьків, які, прокляв і відлучивши злих єретиків - Діоскора Олександрійського, ігумена Євтихія, Півночі Антіохійського, Петра Анамейського та інших послідовників їх, - якогось Якова, Тимофія, і про сповідали Христа у двох єствах, досконалої Бога і досконалої людини, безпристрасної за Божеством, яка постраждала заради нашого спасіння за людством. Права віра, затверджена святим цим собором, проповідувалась у церкві кафолічній. Через кілька років, за царя Юстиніана скликаний був у Константинополі п'ятий побор 164 святих отців, які, затвердивши всі постанови раніше колишніх чотирьох соборів, відлучили Півночі, а також Орігена і подібних до нього, і праву віру велегласно сповідали. Споконвічний ворог роду людського, що не виносить успіхів християн і світу церкви, безперестанку сіяв кукіль з роду в рід і обурював кафоличну церкву; бачачи, що вищеписані єресі засуджені і відкинуті святими соборами, він знайшов інше знаряддя нечестя свого і схвилював церкву іншим чином. Цар Іраклій, повертаючись із Персії після великих перемог, дарованих йому, вступив у Ієраполь Сирійський; там був якийсь яковіцький архієпископ, на ім'я Афанасій, людина зла і хитра, сповнена всякого нечестя і віддана сирійському волхвування. Цар вступив з ним у суперечки про віру і сказав: Якщо визнаєш собор Халкідонський, поставлю тебе патріархом Антіохіїським. Злий Опанас підступно визнав названий собор і, підступно ж сповідавши в Христі дві єства, з'єднані в одну іпостась, запитав царя: Ось я сповідую дві єства, що ж ти скажеш про волю і дію: чи дві волі у Христі, чи одна? Царю, вихованому в походах і битвах і ніколи не чув подібного слова в церкві, це питання здалося дивним, тому він сказав Афанасію: слово, яке ти говориш, до мене не доходило ще; я напишу патріарху, а ти мені дай час, поки отримаю відповідь 176 . На той час у Константинополі патріархом був Сергій, родом із Сирії, що походив від батьків яковітів. Він виховувався до Константинополя і, здобувши грецьку освіту, досяг патріаршества. Внутрішньо він тримався єресі і визнавав у Христі одну природну волю і одну дію, це відомо було підступному Афанасію, тому він і попередив царя тим питанням, бо він усвідомлював, що, якщо якось схилити царя до визнання однієї волі і однієї дії, тоді сповідання двох єств вже не буде, тому що немає ні; якщо ж допустити нероздільні єства, тоді [потрібно визнати, що] кожне з них має свою волю та свою дію; а хто визнає одну волю та одну дію, той порушує сповідання двох єств. Не розуміючи таких тонкощів, цар написав Сергію, патріарху Константинопольському, який відповів йому, що у Христі треба визнати одну волю та одну дію. Отримавши таку відповідь, цар закликав Кіра Олександрійського і розпитав і його про те саме, причому знайшов його однодумцем Сергія. Завдяки невігластву своєму цар Іраклій прийняв вчення Сергія і Кіра і написав про нього Іоанну, папі Римському. Той не тільки не визнав його, навпаки, прокляв таку брехню, написав цареві, що, сповідуючи дві природи у Христі, треба визнати в ньому також дві волі і дві дії. Також і Софроній, патріарх Єрусалимський, дізнавшись про це, зібрав усю паству свою і, прокляв визнають одну волю, написав послання Сергію Константинопольському, Іоанну, папі Римському, а також і цареві Іраклію. Цар, почувши про все це, стурбувався і не знав, яке вчення йому утвердити: Риму та Єрусалиму, чи Константинополя та Олександрії? Уявляючи, що робить щось добре, він видав указ не говорити ні про одну волю, ні про дві 177 . Указ цей прочитали послідовники Півночі, які стали говорити на вулицях: раніше халкедоніти згодні були з Несторієм, але потім вони трохи опритомніли, прийняли справжнє вчення і приєдналися до нас, бо визнавши одну волю та одну дію, вони тим самим визнали одне єство; тепер же, розкаявшись, відмовилися і від того, і від іншого, бо не визнають жодного єства, ні двох. Тоді помер Сергій, патріарх Константинопольський, і його престол зайняв Пірр, який утвердив нечестиву віру Сергія і Кіра. У той же час помер і цар Іраклій, і зацарював син його Костянтин. Патріарх Пірр, за сприяння цариці Мартіни, дав йому отруту і вбив його, царем же поставили Іракліона, сина Мартіни. Синкліту, воїнам і жителям царюючого граду неприємно стало це, тому, склавши змову і вигнавши з міста нечестивого Пірра та Мартіну з сином її, поставили царем Косму, сина Костянтина: а патріархом став Павло, заражений вищеописаною єрессю. Коли все це відбувалося, Максим, істинний філософ, ділом, словом та розумінням показав свою любомудрість; будучи відміннішим за всіх у царській палаті, він поклав у серці своєму страх Божий і, як казати псалмоспівець, „завжди бачив перед собою Господа“ (Пс.15:8). Бачачи, що мережі єресі розкидалися скрізь і всюди і спокуса проповідників єдиного єства, з великими труднощами зупинена святими отцями, відновлювалась завдяки недбальству і підступності можновладців, які виклали на хартії вчення про одну волю і одну дію і вивісили його в притворі Свята. мирської справи і, розділивши, за словами Господа, все майно та набуття своє жебраком, узяв хрест свій, пішов за Христом і в монастирі, відомому під ім'ям Хризополя, вдягнувся в чернечу схиму 180 . Він досконало здійснював правило подвижницьке, нижнім одягом його було веретище, а верхнім, видно іншим, - ряса. Їжею йому служили сухий хліб і неварена зелень у незначній кількості, причому їжу цю він приймав через два, три, іноді п'ять днів; вина ж, риби, плодів та інших харчів він усіляко уникав. Пильнування і молитву так полюбив він, що вдавався їм і вдень, і вночі; замикаючи очі в сидячому положенні на коротенький термін, зараз же піднімався на спів і славослів'я. Смиренність його тяглася до того, що вважав себе найгіршим і, якщо зустрічав ченця чи мирянина менше за себе, поводився з ним як найменший і непотрібний. Він, коханий Богом, плекав до всіх таку любов, що в повноті виконував заповідь: "Люби ближнього твого, як самого себе" (Мф.22: 39); так, він дійсно полюбив „Господа Бога всією душею, всією силою та всім розумінням і ближнього, як самого себе” (Мф.22:37). Написані їм повчання про любов свідчать про велику кількість любові в серці його. Він полюбив дві чесноти: смиренність і любов, з яких одна його височіла, а інша не дозволяла йому падати з висоти чеснот; так що він з кожним днем ​​височів і досяг успіху до того, що, досягши істинної досконалості, удостоївся вінця мученицького і з'єднався з сонмом сповідників Христових, як це покаже наступне слово. Бачачи чесноту та подвиги його, а так само джерело вчення, що випливало з уст його, ченці того монастиря, також усі найближчі та віддалені, приходили до нього і виконували духовну користь; цар же вручив йому монастир Хризопольський і вирізняв його великими почестями. Бачачи, що царюючий град і околиці його хвилюються злою єрессю, богоносний батько багаторазово викривав царя і патріарха і просив їх залишити підступну брехню і сповідати Христа у двох єствах, у двох волях і двох діях, досконалого і за Божеством і людством. Він їм запропонував багато мудрих і зрозумілих навчань про це, але вони зробили серце своє подібним до серця аспіда глухого, який не чує голосу чарівного художника 182 і не приймає ліки мудрого лікаря, і не побажали йти шляхом істини; Тому сповнилося серце його ревнощів божественних, як каже пророк Давид (?): "Ревував я про безбожних і світ грішних бачив; зодягнулися вони в безбожність і неправду, і неправда їх вийшла ніби від туку; бо вони ходили за порадою серця свого, подумали і сказали безбожність і неправду". Спостерігаючи таке затьмарення їхнього розуму, Максим залишив зовсім місто Константинополь і всю взагалі Грецію, чуючи, що великий град Рим і околиці його сповідують праву віру і єретичних кукіль не приймають, він вирушив за допомогою Божою і прибув до Риму 184 . Тут він знайшов тиху пустелю і в одній із печер її оселився в затворі; при цьому він харчувався зеленню пустельних рослин, деревними плодами і диким медом, що знаходиться в лісах тих; словом, харчувався він, як і великий Хреститель. Через деякий час слух про чесноти його пронісся по всій тій країні, і до нього з'явилися два однойменні брати, які називалися Анастасієм; вони розчулено просили блаженного прийняти їх як учнів і прислужників. Святий Максим, хоч і бажав усамітнення, але Дух Святий навіяв йому, що ці два брати, з яких один був пресвітером, а інший дияконом, надіслані Богом; тому, не сміючи протидіяти божественному наказу, він прийняв їх. Ті справдилися радощами, збудували на тому місці, біля печери його, келію, в якій вони жили, як у раю солодощі; там вони вчилися в блаженного ангельського життя і стали громадянами неба і землі. „Не даючи очам своїм сну, повікам дрімання“ (Пс.131:4) і плоті своєї натхнення, вони досягли, завдяки настановам великого Максима, безпристрасності та висоти розуміння. Вони були родом греки, але мешкали в Римі, в тамтешніх монастирях, довгий час. У своїх знайомих вони здобували тілесну їжу в незначній кількості і спонукали блаженного Максима приймати її, щоб тіло його не засмутилося від надмірного пізнання. Серед них справді виконувалося слово Господа, що каже: „де двоє чи троє зібрані в Моє ім'я, там Я серед них“ (Мф.28:20); дійсно, Христос був у тому числі 185 . Тоді св. Максим став писати повні божественної мудрості послання в утвердженні правої віри і руйнування будь-якої єресі, відправляючи їх руками добрих тих братів до єпископів і католикосів всієї римської країни, особливо на острів Сицилію, а також - до священиків і мирян, які сумнівалися в вірств. Куди тільки не потрапляли його послання, скрізь вони приймалися як послання святого апостола Павла 187 . Коли він перебував там і примножував вручений йому талант, раз у видінні нічному з'явився йому ангел Божий і сказав: „Максим, раб Божий, що ти помешкав у пустелі цій і рятуєш тільки себе і двох братів, що перебувають з тобою, коли весь світ хвилюється злою єрессю? праву віру, щоб взяти вам від Христа вінець сповідників“. Він розповів про це бачення і одному Анастасію та іншому, при цьому всі вони виповнились скорботи, бо дуже любили те місце за його безлюдність і усамітнення, але після триденної молитви до Бога все-таки вирушили до Риму. Папа Іван, дізнавшись про прибуття блаженного Максима, з радістю зустрів його, бо він багато разів чув про його божественне життя, а також читав послання його, повні богослов'я. Коли блаженний Максим став перед татом, вони зробили молитву і сіли розмовляти; преподобний відкрив уста свої і виконав благодаті Божої тата та всіх, хто був з ним. Папа дав рабу Божому тиху оселю поблизу себе, а потім вони скликали всіх єпископів, що були в римській країні 188 . і склали великий собор, який засудив брехню проповідників єдиного єства та єдиної волі. Через деякий час став папа Іван і первосвящеником римським став Феодор. Святий Максим за божественною вказівкою вирушив до Африки, де він проповідував праву віру так само, як і в Римі, і стверджував віруючих. З прибуттям своїм до Африки він зустрівся з патріархом Константинопольським Пірром, вигнаним туди, як про це згадано вище, і між ними відбулася суперечка про віру, яку в цьому життєписі я не викладатиму, щоб не порушити плану мови; коли ж закінчу цю духовну повість, тоді опишу і дебат, бо маю справжній запис його. Святий Максим переконав Пірра, викрив зло його вчення і, звернувши його до сповідання правої віри, відправив його разом зі своїм посланням до Риму до папи Феодора. Пірр прибув до Риму і, з'явившись до папи Феодора, склав Рукопис, - сповідання правої віри і заперечення своєї єресі, після чого преподобний Феодор прийняв його і долучив до церкви своєї. Через кілька днів Пірр, попрощавшись з папою, вибув з Риму, тому що йому захотілося вирушити до Греції, при цьому він обіцяв татові, що працюватиме у справі утвердження правої віри. Прибувши до Равенни, нещасний забув свою обіцянку і Рукопис і, як пес, повернувся на блювотину свою. Папа Феодор, дізнавшись про це, зібрав всю повноту церкви, увійшов до гробниці Петра, глави апостолів, зажадав святу чашу і, вмочивши власноруч перо в життєдайну кров, написав відлучення на Пірра і всіх спільників його 189 . Коли Пірр з'явився до Константинополя, там помер патріарх Павло, причому за підступами диявола патріархом став знову Пірр, тож царствуючому граду стали загрожувати великі спокуси та нещастя. У православній митрополії – Римі, де сповідалася права віра, помер папа Феодор, і престол апостола Петра звели ієрархом богоносного і святого Мартина. Тоді блаженний Максим повернувся з Африки і, явившись до святого Мартіна, збудив у ньому божественне ревнощі; вони скликали собор 150 єпископів, засудили єретиків Сергія, Пірра, Кіра, Павла та вчення їх і голосно сповідали у Христі дві єства, дві волі та дві дії, так що сповідання правої віри рознеслося по всій землі. Якщо хтось бажає добре знати про собор тому, нехай візьме книгу соборів і, прочитавши її, зрозуміє. З того часу блаженний Максим залишався в Римі, де він написав книги в спростування злої єресі і явно показав, що зовсім чужі Богові проповідники злих тих думок. Він писав по всіх країнах послання, сповнені божественної мудрості і подібні до послань апостола Павла, єпископам же, сановникам і церквам – сповідання правої віри. Написав він багато духовних настанов щодо божественного життя та чесноти і виклав – як мають жити християни. Склав також тлумачення на Св. Письмо, а так само вчення аскетичне, так що він став другим Златоустом. Помічниками його та розповсюджувачами його послань були вищеписані тезоіменні брати – Анастасій та Анастасій, які до смерті своєї трудилися разом з ним 190 . Господь руками блаженного Максима створив багато чудес і зцілень як в Африці, так на шляху до Риму і в самому Римі, – про це свідчать жителі Риму та його околиць, а також зцілені їм. Ділом і словом він був справжній раб Божий, і на ньому виповнювалося слово Господа, що каже: "Кожен книжник, навчений царству небесному, подібний до господаря, який виносить зі скарбниці своєї нове і старе" (Мф.13: 52); воістину він був книжник, навчений царству небесному. До діянь його можуть бути застосовані й інші вислови Господа, як то: „подібно царство Боже купцеві, що шукає гарних перлин, який, знайшовши одну дорогоцінну перлину, пішов і продав все, що мав, і купив її“ (Мф.13:45–46); він справді віддав увесь світ і себе самого і придбав дорогоцінну перлину – Христа, за ім'я Якого трудився до своєї смерті 191 . У дев'ятий рік царювання свого Косму, онук Іраклія, дізнавшись про все, що сталося в Римі, і наповнившись гніву, відправив туди воїнів з наказом доставити до Константинополя святого Мартіна та блаженного Максима. Коли преподобні отці прибули до царствуючого граду, святий Мартін піддався великим мукам, образам і ганьбам від безбожників, які забули зовсім про вічне покарання; про це докладно написано в Житії святого Мартіна, засланого, за наказом царя, у Херсонес. Нерозумний цар замучив і багатьох інших єпископів 192 . Коли святий Максим [і учні його] досягли Константинополя, сонце схилялося до заходу сонця; з'явилися два мечоносці та 16 пішохідців, які висадили їх, – Максима та його учнів, з корабля грубо, без взуття, і, розлучивши їх один від одного, уклали кожного з них особливо в місці, званому Ексовіт. Через кілька днів протоспафарій, якому доручено було охороняти їх, повів їх до палати; цар наказав допитати їх. Блаженного Максима ввели до златотронної палати, де зібрані були в цей час синкліт, патриції та безліч народу. Сакелларій запитав його з гнівом і лютістю: „Чи ти християнин? Далі див. Relatio [Motionis], I 194, зі слід. відступами від останньої: 1) серед країн, нібито відданих сарацином Максимом, немає Τριπολιν; 2) замість ...σακελλάριου Πέτρου τοῦ γενομένου στρατηγοῦ Νουμηδίας τῆς Αφρικῆς – „якогось Івана, колишнього правителем Африки; 3) замість „συμπραχϑῆναι τήν πολιτείαν τῶν Ῥωμαίων“– „не завгодно Богу, щоб країни ці були завойовані за днів Іраклія та спадкоємців його.“ Relatio, II 195 . Далі: „Потім запровадили третього наклепника, якогось Феодора, сина правителя 196 , на прізвисько Хіла 197 , який сказав: „якщо в Римі я розмовляв з ним і заговорив про царя, з якого він почав знущатися і сміятися“. Святий Максим відповів: "не буде, брате, цього! ніколи я з тобою не розмовляв, тільки один раз, перед пресвітером Феохаристом, - про примікірію 198 : якщо я тоді сказав що-небудь про царя, нехай напишуть названому пресвітеру, і, у разі і він підтвердить це, я визнаю себе винним". Тоді сакелларій сказав людям римського екзарха... Relatio, V 199 . На другий день до раба Божого Максима прийшли патрицій Троїл і Сергій... Relatio, VI 200 з тією різницею, що про Типос сказано, що він складений шостого минулого індиктіона. Далі Relatio, VII 201 з таким кінцем: „я думаю не про єднання чи поділ римлян і греків, а про те, щоб мені не відступити від правої віри.“ Далі - "багато й інших слів сказано було між ними...", Relatio, X 202 - з кінцем: ... з цього часу ми будемо приходити ... ", пропущено οὐκ. Далі: "Сергій патрицій сказав: "Много разу приходив я в келію твою, коли ти сидів у ΘΓ; .. Relatio XI 203 , з невеликою наприкінці перепусткою перед словами: "патриції схилили голови..." Далі: "у наступну суботу святих знову покликали в царську палату, де приготовлено було судилище; там були два патріархи: Константинопольський і Антіохійський ..." Relatio, XII 204 Потім Relatio, XIII 205 з різницею:... "як вони (собори) записані в диптиху і чому вони згадуються голосно, коли патріарх служить літургію? " і з кінцем: "це і багато іншого говорили вони, і жоден з патріархів нічого не сказав" 206 . Далі 207 : „Оскільки, не дивлячись на всебічні утиски, святого не могли похитнути у вірі, єпископи порадилися з патріархами і переконали царя відправити Максима до Візії, до міста Македонського у Фракії, а учнів його – одного в Месемврію 208 , а Суворе і безплідне місце Таким чином, розлучивши святих отців один від одного, відправили їх у вигнання, де вони перебували голі та голодні з надією лише на Бога і без будь-якого іншого втіхи. Хто, кохані, може спіткати глибину премудрості і розуму, дарованих Богом рабові своєму Максиму? Перебуваючи у вигнанні, він писав стільки повчань і настанов, що божественні та прекрасні слова його рознеслися по всій землі, бо він, як вище писано, був воістину новий Златоуст. Хто не здивується чеснотному і духовному життю його, постництву понад природі, неспанню ангелоподібному, лагідності досконалої, смиренності розуму, чистоті серця, жалю до всіх? Подібно до чинів ангельських, споглядав він розумом і осягав серцем Бога; не дивлячись на труди муки і лиха вигнання, і на старість глибоку, - він помер 90 років, - він не обтяжувався і не слабшав у подвигах і вправі розуму. Благодать Духа Святого на ньому спочивала рясно, тому річки божественного вчення спливали з його уст. Витлумачив він глибокі і незручні слова, що зустрічаються в Писанні старого і нового завіту, одні з них просто, а інші алегорично. Роз'яснив чудово глибокі слова в творах Діонісія Ареопагіта „Про небесну ієрархію“ та „Про церковну ієрархію, бо їхній зміст надто глибокий і сокровенний. „Пояснення святої літургії та славетних обрядів,“ аскетичні повчання до ченців і до всіх християн, сповнені божественної мудрості і прикрашені благодаттю Духа Святого. Але ми повернемося не колишньому слову. Через деякий час після вигнання блаженного Максима у Візію 209 патріарх Петро відправив до нього пресвітерів церковних, найвищою мірою вчених. Прийшовши до обителі його, вони вітали його, сіли й почали так: „Богославний і всього всесвіту владика патріарх Петро прислав нас до тебе, щоб запитали: який ти церкви – Візантійської, Римської, Антіохійської, Олександрійської чи Єрусалимської? церкви, з'єднайся з нами і залиш шлях, що віддаляєш від усякої церкви, щоб не трапилося з тобою те, чого не чекаєш, і не загинули праці твої, бо мудрість твоя і вченість тобі не допоможуть і ти постраждаєш і в цьому і в тому житті. На це блаженний відповів відповідно до мудрості та благочестя свого: „Кафолічною церквою Спаситель визнав праве сповідання Його імені, коли сказав Він учневі своєму Петрові, назвавши його блаженним: „на цьому камені,“ тобто сповіданні, „Я створив церкву Мою і брама пекла не одоліють”. Скажіть мені, з якого приводу і на якій підставі відбулося це єднання і, якщо все добре, і я не цураюся законного порядку". Пресвітери відповіли йому: хоча нам не наказано говорити про це, проте скажемо, щоб і тебе не було потім виправдання. Церква наша проповідує одну волю і одну дію тому, що дві дією“. Св. Максим запитав: „чи дві волі перетворилися на єдину, чи є ще інша воля та інша дія?“ „Дві волі перетворилися на єдину“, відповіли послані. Святий Максим сказав: "До чого багатословити? З ваших слів ясно, що ви створили собі неіснуючу віру, бо стверджуєте, що два перетворилися на одне; спочатку говоріть про двох, а потім про одне, щоб не було ні єдності, ні двоїства волі і дій. Батьки кажуть: якщо немає дії, що виявляє єство, то не є і не є без дії. Тому я не можу визнати вашого вчення, а сповідую Христа у двох єствах, у двох волях та діях, бо жодна з двох єств Його не була без волі та дії. Я так навчений святими отцями, ви ж, що хочете, робіть зі мною. Послані сказали: „Послухай, ось що на тебе чекає: цар і патріарх наказали послам римським, щоб вони зрадили тебе в присутності всіх анатемі, якщо будеш перебувати в невірстві своїй, а потім, після, анафематствування, вийде указ про віддання тебе смерті.“ Св. Максим сказав: „Нехай здійсниться наді мною на славу імені Бога те, що мені визначено Ним від віку.“ Після цього посли вирушили у своясі. Через три роки 210 цар, чуючи, що Св. Максим не перестає, проповідувати праву віру, відправив до нього, в місце заслання його, Феодосія, єпископа Кесарії Віфінської, та іпатів Павла та Феодосія; див. Tomus Alter, II 211 з наступними двома додатками: 1) "не в нашій також владі інші життєві явища, як то: багатство, бідність, слава, безслав'я та інші, їм подібні"; 2) "на грішників і провинилися людей знаходять спокуси іноді, коли з вдячністю приймаються вони, для загладжування їх гріхів, іноді ж для припинення їх; на знедолених і відступили від Бога - щоб бачили інші і остерігалися. Бо різноманітні і різноманітні цілі, з якими посилаються спокуси". Далі Tomus Alter, III 212 , IV 213 , V 214 , IX 215 , X 216 , XI 217 – з додаванням «недолік чеснот прощає Бог за своєю милістю, якщо ми, звичайно, не зовсім чужі добрих діл, бо Він сказав: «4 в домі Отця (2). апостол каже: „як зірка відрізняється від зірки у славі, так і при воскресінні мертвих“ (1Кор.15:41–42). У цих словах йдеться про різні види житія, бо одні багато подвизаються, інші менше. Стосовно віри справа не така: кожен християнин повинен мати віру без жодного недоліку; якщо ж у когось у вірі спостерігається якийсь недолік і ухилення, то він все погубив, і душу свою. Далі Tomus Alter, XII (218, XVII 219, XVIII 220, XIX 221, ХXIII 222), що закінчується так: „...єпископ дав святому Максиму подарунки від царя, рясу та деякі інші потрібні речі. Після цього, вересня восьмого, до Візії з'явився іпат Павло з указом царя доставити Максима і помістити його „в родовій власності царювання нашого, – у монастирі св. Феодора... кінцем: ...у двох волях, як ми навчені ізначала святими апостолами-євангелістами і ієрархами. йоту. Якщо ж хто зважиться змінити їх, додавши до них що-небудь або зменшивши від них, підлягає відлученню від церкви. Потім вони встали, накрили стіл і стали їсти і пити, як властиво ненажерам і п'яницям, а раба Божого залишили в катихумені голодної церкви; наївшись і напившись, вони пішли з гнівом та люттю. На другий день явився до святого патрицій Феодосій... Tomus Alter, XXX 229 - з таким кінцем: " ...зрадив його воїнам, щоб вони відвели його до Візії, де він був; воїни взяли його і в той день привели його в г. Селемврію..." відомості про Максима „навмисно, за підбурюванням іпата Феодосія”; 2) воїни взяли його з Селемврії над Перверу, а „у місце ув'язнення його“ (до Візії) 231 . Далі: – „противникам Св. Максима, які не розуміли істину і не побажали йти шляхом правди, дуже прикро було, що вони не зуміли відхилити його від правої віри, не дивлячись на багаторазові та всебічні суперечки з ним. двері златотронної палати, куди наказано було доставити їх, сіли патріарх, усі сановники та судді міста 233 . Коли святі увійшли, патріарх сказав Максимові: «Дивує мене, монахе Максиме, впертість твоєї думки, що мріє про те, що ти мудріший за всіх, і те, що ти не слухаєшся ні царів, ні єпископів, ні сановників, але волю свою ставиш найвище. якому ти поклонишся і воздаси лобзання; таким чином ти возз'єднаєшся з нами, і буде справа ця тобі на спасіння душі й тіла. Св. Максим відповів: «Поскільки все, що ми говоримо, чути Богу, і від Нього нічого не можна приховати, я проти Його волі нічого не скажу і не зроблю. Тому ось що я тобі скажу: якщо Богом звеличеному цареві і вашій святості завгодно утвердити і визнати праву віру, проповідану соборами і затверджену святими вступлю в спілкування з вами, якщо ж буде допущена хоч найменша зміна у вірі, я не в змозі йтиму на поступки і злагоду, бо написано: „коритися треба більше Богові, ніж людині“ (Дії 5:29). Патріарх сказав: „Скажи нам, у чому твоя віра і як ти сповідуєш?“ Св. Максим відповів: „Якщо бажаєте знати, я скажу.“ Усі сановники сказали: „Неодмінно скажи, щоб усім стало ясно оману твою“. Тоді Св. Максим, зобразивши на собі знак хреста, сказав: „Вірую в єдиного Бога Отця, ненародженого, і в єдиного Сина-Слово Боже, від Отця народженого, і в єдиного Духа Святого, від Отця вихідного, Трійцю триіпостану, роздільну за кількістю і властивостями іпостасей, але нероздільні; незлитно. Визнаю триїпостасність і єдині і єдину природу Божества; або Духа, Дух не змінюється у Отця чи Сина. Трійці незмінні і кожне з них є Бог: Отець досконалий Бог, і Син досконалий Бог, і Дух Святий досконалий Бог, тільки не три Бога, але один Бог і єдине Божество у трьох єдиносущих іпостасях. Вони не поділяються ні за природою, ні за місцем: бо де Отець, там і Син і Святий Дух, де Син, там і Отець і Святий Дух, і де Святий Дух, там і Отець і Син. Трійці поклоняюсь в одиниці та Єдиниці в Трійці, Одиниці триіпостасній та Трійці єдиносущній, созначальною та рівною за могутністю та честю. Визнаю єдине Божество святої Трійці, одну природу, одну сутність, одну силу, одне панування, одне панування, одне царювання. [Сповідую] Божество безпочаткове і нескінченне, ненароджене, неописане, незбагненне, безмежне незмінне, безсмертне, безпристрасне, все, що творить, усім володіє і про все промишляє; небо, землю, море і все видиме і невидиме від небуття в буття, що приводить, творить і творить; що створило насамперед сили небесні, воїнства незліченні словом, що створило, і Духом Святим здійснило; потім, за дієсловом своїм, що створило небо і землю, море і все, що в ньому, а наостанок створило людину за образом своїм і за подобою, тобто вільним, що по своїй волі ходить і обирає добро чи зло, і в раю солодощі його поселило. Заздрістю диявола чоловік згрішив і, переступивши дану йому від Бога заповідь, відпав від слави, і раючи солодощі, прирік себе смерті і підкорився ворогові та відступнику. Але не знехтував його Творець; єдинородний Син і Слово Боже, за невимовним своєю людинолюбством, згідно з волею Отця і св. Духа благоволив стягнути своє творіння і тому, зійшовши з лона Отця, не розлучаючись від Нього, вселився в утробу Пресвятої Богородиці натхненням Духа Святого і сприйняв від неї плоть і душу розумну; і народився Бог у тілі, народився невимовно: дівоцтво Матері своєї нетлінно дотримався, не зазнав змішання чи зміни, але перебув тим же, ким був, а також став тим, ким не був: прийняв зір раба насправді, але не примарно, і в усьому подібний нам став, крім гріха. Сповідую Його вічним і тимчасовим, ненародженим і народженим безпристрасним і пристрасним, Богом і людиною, що перебував після втілення тим самим, ким був і до втілення, єдиною іпостасью в двох досконалих, незмінних і незлитих єствах і в двох природних волях і діях. Він, як Бог, мав божеські бажання і творив божеські справи, а як людина – бажав по-людськи і творив людські справи, бо немає природи без волі і дії. Не з примусу схильний був Він до природних потреб, бо Він добровільно народився, добровільно жадав, добровільно втомлювався, добровільно боявся, добровільно розіп'явся, добровільно помер насправді, а не примарно. Все це людське Він переживав за волею людського єства, потім був розіп'ятий і Він, безгрішний, скуштував смерть, був похований і, тому що плоть Його не бачила зітління, воскрес у третій день, зіскресивши з собою людське єство, піднісши на небо по людському єстві і сів. І поки прийде судити живих і мертвих, щоб віддати кожному у ділах його; коли за його велінням засурмить архангел і повстануть мертві й вийдуть із трун своїх, тоді ті, хто дотримується віри правої і створили добрі справи, підуть у життя вічне, грішники ж і відступники від правої віри віддані будуть на вічні муки. Ще сповідую єдине хрещення водою і духом, що очищає всяку провину душі та тіла. Причащаюсь безсмертних Христових таємниць, визнаючи в них справжню плоть і кров заради нас втіленого Сина Божого, що дав нам тіло і кров свою на залишення гріхів. Приймаю всі чини церковні, встановлені апостолами та святими соборами. Поклоняюся і лобизую чесну ікону Христа, яка є образом Його втілення. Поклоняюся чесному древу хреста і всім священним посудам, святому Євангелію і святій чаші і всьому, що має відношення до славних обрядів і святої церкви, в ім'я того, хто заради нас благословив оселитися в рукотвореному храмі. Поклоняюся іконі Пречистої Богородиці та всіх святих з любові до єдиного Бога, не зупиняючись думкою на фарбах, але духовним поглядом підносячись до первообразу. Вклоняюся мощам святих, бо вони мають від Бога благодать освячення. Так вірую, так сповідую, так я хрещений, проклинаю всіх єретиків і всяку брехню. Приймаю та вшановую святі собори: Нікейський 318 святих отців, Константинопольський 150 свв. отців, Ефеський 200 свв. отців, Халкідонський 630 свв. отців, Константинопольський 164 свв. батьків та інші, у різних місцях колишні собори, що утвердили праву віру та визнані кафолічною церквою. Прийму те, що прийнято на цих святих соборах, а що на них відкинуто, і я відкидаю. Славлю, співаю і поклоняюся Отцеві, і Сину, і Святому Духу, Їм же належить слава, честь і поклоніння нині, і повсякчас, і на віки віків, амінь“. Усі здивувалися такому струнку і відкриту сповідання віри правої та істинної. Патріарх запитав: „У якому гріху ти викриваєш славний престол царюючого граду і велику цю церкву, що не тільки не хочеш мати з нами спілкування, навпаки, підозрюєш нас у єресі і вчиш усіх не світові та єднанню, а сум'яттю та поділу?“ Св. Максим відповів: „Ви відкинули віру християнську, затверджену апостолами та отцями, тому не можу мати спілкування з вами“. Патріарх запитав: „Як же ти так кажеш, нерозумний чернець, яким чином ми відкинули християнську віру?” Св. Максим відповів: "навчаючи про єдину волю і одну дію в Христі Ісусі, ви вчення це написали на хартії і, в зневіру церкви і на шкоду народу, вивісили в притворі храму; це є спокуса і причина поділу". Патріарх запитав: „Невже ти вважаєш єретиком того, хто вчить про одну волю та одну дію у Христі?“ св. Максим відповів: „Так, воістину це велика брехня, і не може бути гірше, якщо хтось каже, що Він за тією ж самою волею, за якою до втілення свого все привів від небуття до буття, за якою, все утримуючи у своїй владі, керує буттям і життям всього існуючого, – що Він з цієї ж самої волі після втілення з потреби в і відпочинок від праць, словом – у всьому тому, чим стверджується істинне, а не примарне втілення Його 234 . Як же можна змішувати ці дві речі і бачити у всіх цих випадках одну волю? і дві волі. Візьміть Євангеліє і прочитайте, що там написано. отже, Він не був у Галілеї, і тому захотів іти туди; не був же Він там за людським єством, а за Божеством Він скрізь, отже, і захотів по людству, а не але Божеству. Або ще: "Отче, яких Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі мною" (Ін.17: 24); хіба ця молитва виходила не від людського єства? Бо за Божеством Він вищий за всяке місце і всяку обитель, і Божество не обійметься місцем. Звідси зрозуміло, що як молитва та виходила від людського єства, так і бажання, виражене в слові «хочу», відносилося до людського єства.» Далі наводяться місця Святого Письма, в яких йдеться про волю людську (1) Мт.22:33–34, Mк.1:17:2. 28–30; 2) Ін.7:1:3) Mк.9:30, 7:24; 4) Мф.26:17:5) Флп.2:8:6) 2Кор. 235 . Коли Максим закінчив, всі, хто чув ого, пізнали істину його слів і ніхто не міг сказати йому неприємне, бо не він говорив у даному випадку, а Дух Святий навчав його божественним таємницям, як і обіцяв Господь учням Своїм: «Коли ж приведуть вас до царів і князів, не турбуйтеся, що сказати або 1». Mк.13:11, Лк.12:11) та інше. Хоча всі зрозуміли силу його слів, але через угоду цареві і патріархові не визнали істину, бо полюбили славу людську більше, ніж славу єдиного Бога. Головний секретар записував усе, що казали, блаженний. Патріарх знову сказав: "Дивись, Максиме, ти не знайдеш кращого перед царем сумника, ніж я; обумійся і слухайся слів моїх і всіх цих сановників". Св. Максим відповів: "я не можу ухилитися ні вправо, ні вліво від тієї віри, яку я сповідав; робіть, що хочете". Сакелларій запитав учнів його: „Що ви скажете, чи розкаєтеся в своїх помилках і чи воз'єднаєтеся з церквою, щоб вам було добре?“ Ті ніби єдиними устами відповіли: „ми стоїмо твердо і непохитно на тому, що говорив наш учитель і від правої віри не ухилимося“. Головний секретар увійшов до царя і сповістили йому про все; цар розсердився і наказав анафематствувати їх, потім послав сказати епарху взяти їх на суд і привести до виконання, що буде визначено про них. І взяли блаженних у судилище, зване Претор. Другого дня цар і судді написали вирок щодо блаженних отців і відправили його до епарха. Епарх сів на судний престол і наказав представити блаженних 236 . Коли вони з'явилися, він наказав прочитати вирок, в якому було написано: „ми, богозберіганий царю“... Tomus Alter, XXXIII 237 ; закінчується вирок так: ... "потім пошлють вас на вічне ув'язнення і ув'язнення в країни Мінгрельські, щоб оплакували ви в усі дні життя вашої помилки ваші". Після прочитання вироку епарх наказав мучити їх. Святий Максим сказав: „подяка, слава, честь і поклоніння за все Отцю і Сину до Святого Духа, нині і повсякчас і на віки віків, амінь“ . Тоді нелюдно побили рабів Божих і відрізали їм язики та руки, тягли їх, згідно з указом мучителі по всьому місту, а після святих цих сповідників і мучеників відправили на заслання до Мінгрелії. Коли привели їх у країну Мінгрельців, розлучили їх один від одного, бо такий був наказ, і відібрали все, що було в них, не залишивши нічого з того, що дано їм боголюбними людьми. Блаженний Максим тяжко занедужав, так що не міг сидіти ні на ослі, ні в візку; тому воїни сплели кошик і, поклавши в нього святого, змусили нести його скороходів, узяли його і уклали у фортеці, яка називалася һ Імар, – близько до країни Осетинської. Брата ж Анастасія відправили на віслюку і уклали у фортеці Абхазькій, яка називається Которі. Іншого ж Анастасія, який описав усе це і прислав мені, пресвітеру Феодосію, що написав усе справжнє подвижництво святого Максима, уклали у фортеці, на ім'я Бокеле, на межах же Осетії. Потім, через небагато часу, тезоіменних братів вивели з цих фортець і відправили, – Анастасія пресвітера до фортеці Сванської землі, але він, будучи близький до смерті внаслідок багатьох лих і мук, зазнаних ним у Візантії і на шляху, не доходячи до царства того дня, помер і з радістю зійшов. Анастасія ж диякона взяли в фортецю Такверську в Абхазії, де він залишався до смерті царя мучителя; після смерті його, отримавши дозвіл, він повернувся до Греції і сповістив нам все, що сталося з ними; тут він закінчив своє життя у великих подвигах і сподобився обителі небесної з друзями своїми . Святий і блаженний Максим, істинний раб і сповідник Христовий, ув'язнений у вищезгаданій фортеці, перебував у ній як ангел Божий; молився і оспівував Богові постійно, і вдень і вночі, дотримувався постів, як за днів юності своєї, і безперестанку споглядав Бога розумом своїм. Прив'язавши перо до відрізаної руки, він писав до коханих своїх і з дороги і з міцності письма духовні та про праву віру, ми всі бачили послання його, написані відрізаною рукою. Через чотири місяці після ув'язнення його явився йому ангел Божий і відкрив йому про відхід його з цього світу до Бога. Блаженний покликав до себе начальника фортеці та інших, що були там, і сповістивши, що він відійде від цього світу через сім днів, написав листа до Анастасія диякона, пресвітера ж Анастасія в цей час не було в живих, передав його начальнику фортеці і просив відправити його після його смерті до названого брата, що начальник. Ми бачили це послання, повне благодаті духовної. З того часу він перестав приймати їжу, на шостий день відчув невеликий жар, а на сьомий віддав душу свою з радістю в руки Божі 13 серпня, в суботу. Таким чином, він заспокоївся на віки від лих і мук і сприйняв вінець подвижництва та мучеництва. Поблизу до фортеці тієї був монастир святого Арсенія, де й поховали святе тіло його на славу Господа нашого Ісуса Христа. Господь явив велике диво: три світлі лампади спустилися з неба на могилу, де поховано було святе тіло його, і залишалися там цілий рік, аж до дня його смерті. Там, що знаходилися в фортеці і монастирі, а також і навколишні жителі, бачили ці лампади і славили Бога, передаючи про це диво з країни в країну 240 . На могилі цього блаженного щодня відбувалися зцілення та багато чудес. Представився, як сказано, богоносний отець наш і Сповідник Максим місяця Серпня 13, а пам'ять його звершується як цього дня, так і 21 Січня, коли його мучили і відрізали йому святий язик і руку, бо так визначено святими отцями шостого собору. Після вигнання 241 св. Мартіна первосвящеником римським став блаженний Агафон, який після ув'язнення святий. Максима скликав собор 124 єпископів, які засудили єресь одновольників, які проповідували і утвердили в Христі дві волі, дві дії та дві єства. Покарання Боже спіткало царя, винуватця стільки беззаконня; він вирушив до Сиракузи Сицилійські, щоб там сприйняти гідну відплату. Це сталося з наступної причини. Він мав брат Феодосій, якого він убив за научення диявола. Це обурило всіх візантійців, які зненавиділи його як за це, так головним чином, і за те, що він святого Мартіна, папу Римського, після багатьох образ, заточив до Херсонеса, святого Максима та учнів його, яким він відрізав язики та руки, заслав на кордони Осетинські. Підступний цар, бачачи, що всі зненавиділи його, наважився переселитися до Риму, куди він справді й попрямував із величезним військом. Прибувши до Фессалоніки, він послав за дружиною та дітьми, але жителі Константинополя та синкліт не видали їх йому; у цей час із Риму прислали йому сказати: „не ходи сюди, ми тебе, єретику, не приймемо“. - Дізнавшись про це, він попрямував до Сицилії і жив там, шукаючи слушної нагоди почати війну з Римом. Раз він увійшов у лазню, звану Дафни, і з ним туди ж увійшов як прислужник Андрій, син Троїла. Коли цар намилив голову і почав митися, Андрій узяв велику срібну зграю, якою черпали воду теплу і холодну, і, вдаривши його по темряві його, убив його на місці, сам же вийшов із лазні. Увійшли інші й, знайшовши царя мертвим, винесли його та поховали; і виповнилося над ним Писання: "Помер беззаконний і загинула пам'ять його". Воїни, що знаходилися з ним, поставили царем якогось вірменина, на ім'я Мізіза, проти волі останнього, гарного за зовнішністю і мужнього по хоробрості. Дізнавшись про це, Костянтин, син убитого царя, проголосив себе царем, зібрав на суші і на морі військо, висадився в Сицилію і, схопивши Мізіза і тих, що були з ним, стратив їх, а потім, упокоривши західні країни, повернувся в Константинополь і став царювати разом з братами своїми. Цей Костянтин, зрозумівши помилку батька свого і брехню його, скликав єпископів, і склався в Константинополі шостий собор 168 святих отців, які сповідали Господа Ісуса Христа, Спаса і визволителя нашого, в двох єствах, у двох волях і діях 242 , боже та дії; що заперечують дві волі та дві дії, заперечують і єства. Вождями цього собору були Агафон, папа Римський, Георгій, патріарх Константинополя та Феофан Антіохійський, поставлений патріархом на цьому соборі. Собор цей відлучив передмісника Феофана – Макарія, а також інших єретиків: Гонорія, що був у Римі, Кіра Олександрійського, Феодора Фаранського, Сергія, Пірра, Павла та Петра Константинопольських, а також учня Макарія Антіохійського – Стефана. Бо всі ці особи вчили, що в Христі Ісусі після втілення була одна воля і одна дія, а це є заперечення двох природ. З названими єретиками відлучили також нерозумного і шаленого ченця Поліхронія, який взявся воскресити померлого, але, отримавши згоду святих отців, не зумів зробити цього, за що зазнав ще більшого засудження. Цей святий шостий собор 168 святих отців, які зібралися в Константинополі в царській палаті, утвердив праву віру і написав хартію богослов'я. Насамперед [батьки собору] згадали віру, затверджену Нікейським собором 318 отців, Константинопольським 150 отців, Ефесським 200 отців, Халкідонським 630 отців і Константинопольським 170 отців; прийняте цих соборах було прийнято, відкинуте і відлучене – відлучено прославлене ними прославлено. Знову з'явилася брехня одностайності та однодії відкинули рішуче і визнають її відлучили, як вище писано. Послання папи Агафона до царя Костянтина визнали подібно до послання великого Лева, папи Римського, собору Халкідонському. Собор 124 єпископів, скликаний до Риму преподобним Агафоном, і всі, прийняте і встановлене на ньому, затвердили, визнавши його за один собор разом із Константинопольським 168 отців. Святого Мартіна, папу Римського, і святого Максима Сповідника велегласно прославили і на вічну пам'ять ублажати і вихваляти їх визначили. Благочестивий цар Костянтин, прибувши на собор, осів серед святих отців. Головний патріарший секретар, за саном архідиякон, взяв хартію правої віри і голосно прочитав наступне: „Великий цей і вселенський шостий собор, скликаний з волі та благодаті Божий і за наказом віруючого та благочестивого царя Костянтина“... див. собору 243 до слів: „богонатхненно зобразив“ 244 . Далі – „Нині ми, які склали цей шостий собор, сповідуємо віру, проповідану на цих соборах і закликаємо: Віруємо в єдиного Бога Отця“..., символ Константинопольський, до слів – „бути під анафемою“ 245 . Далі – „Благочестивіший імператор Костянтин сказав…“ до слів – „…Христа Бога нашого, анатема“ 246 . Потім: "Царю православному Костянтину - вічна пам'ять! Богоносному Мартіну, папі Римському вічна пам'ять! Блаженнім Максиму, отцю нашому, сповіднику Христа Бога нашого, вічна пам'ять!" Софронію, патріархові єрусалимському, вічна пам'ять! Всім православним ієрархам і батькам, які правлять слово істини, вічна пам'ять!» Благочестивий цар Костянтин сказав: «хоча святість ваша...» до слів – «вашої святості» 247 . „Після цього благочестивий цар власноручно написав кіновар'ю згоду свою та утвердження на „Стовпі віри“, і таким чином встановилося єднання кафоличної церкви, стала радість велика, і всі піднесли подяку Богові. Цар вшанував усіх єпископів, кожного з них він обдарував від своїх щедрот і відправив їх по своїх церквах. Цей святий шостий собор звершив великі благодіяння і встановив багато правил і канонів церковних, написаних у Номоканоні, на користь віруючим та прикрасу церкви. Для здійснення всіх цих божественних справ, на утвердження віри правої і протидію злої єресі від самого початку Бог спорудив святого і блаженного Максима, бо, завдяки його старанням і вченню, пізнали всі спокуси єресі, він збудив божественне ревнощі в первосвящениках Римських і до самої смерті працював заістину. Тому тепер до тебе звертаю моє слово, о, найголовніший з усіх мудреців і найдосконаліший серед філософів, прикраса ченців і найкрасивіший серед подвижників, свідок істини, славний Максиме! Як прикрашу і як вихваляю і тебе, вихваляний Богом?! Прийди духом до нас і дай нам слово вихваляти тебе, викривальник земної та скороминущої мудрості, наставник і вчитель істинної та божественної мудрості, „початок якої є страх Господній“ (Прип.1:7, 9:10)! О, скарб чеснот, наслідувач ангелів словом, ділом і помислом, що здобув у немічній і смертній плоті життя безтілесних, прийди до нас, сповнений духовної благодаті, навчи нас, як гідно хвалити і оспівувати тебе; Простягни на нас благодать твою і молитвами твоїми настав нас на шлях спасіння; дай нам виконувати вчення і настанови твої, бо, хоч ти і відійшов від цього світу, але живеш перед Богом, заради якого ти подвизався. О, проповідник православ'я, жало і викривач єретиків, тимпан церкви, право правлячий і право сповідуючи Отця і Сина і Святого Духа, Їм же личить всяка слава, честь і поклоніння, нині і повсякчас і на віки віків, амінь! Б. Житіє Максима Сповідника. Синаксарна редакція Місяця серпня 13, – святого отця нашого Максима Сповідника. (Синаксарна редакція). Цей блаженний був за Костянтина, прозваного Погонатом, онука Іраклія, вбитого в Сицилії в лазні від своїх людей. Блаженний Максим, сповнений будь-якої мудрості та розуміння, великий словом і ділом, за перших царів був протоасинкритом, як добрий радник і в усьому добрий учитель. Бачачи, що вчення нечестивого Півночі, проповідувало його одне єство у Христі, до того поширюється, що, будучи написано на хартії, воно вивішене було навіть у притворі святої Софії, він залишив столицю і, пішовши, прийняв чернецтво в монастирі Хризопольському, де. Він чинив опір злої єресі і писав проти неї послання. Безбожний цар, довідавшись, що святий Максим, пішовши в Рим, порадами своїми переконав спершу Івана папу, а потім святого Мартіна скликати собор єпископів тієї країни і засудити злу брехню і проповідників її, наповнився гнівом, наказав доставити його до столиці і судити в присутності; коли він загородив їм уста, цар заслав його до Македонського міста Візії, де він перебував у великих поневіряннях і сором'язливості. Через три роки цар знову викликав його до столиці, де він знову осоромив вчителів безбожності, за що знову був відправлений на заслання, був дуже побитий і змучений. Випробувавши всі кошти, безбожний цар ще раз викликав у столицю блаженного Максима та учнів його, яким, після суду, відрізали язики та руки, а потім, обвівши їх по всіх кварталах царюючого граду, побитих та змучених, заслали до Мінгрелії. Там їх, згідно з царським указом, розлучили один від одного, а потім святого Максима, пригніченого хворобами, взяли і уклали у фортеці, яка називалася һІмар, близько до країни Осетинської; учня його Анастасія уклали в фортеці Абхазькій, на ім'я Котори, а іншого учня Анастасія уклали у фортеці на ім'я Бокеле, на межах же Осетії. Через деякий час братів тезоіменних вивели з названих фортець і повели Анастасія пресвітера в фортецю Сванської землі, але, не доходячи до цієї фортеці, вбитий лихами, він відійшов до Господа місяця Липня 24. А диякона Анастасія взяли в фортецю Такверську в Абхазії 24; Коли помер той цар, він, отримавши дозвіл, повернувся до Греції, сповістив нам все, що сталося з ними, і в святості закінчив життя своє. Святий і блаженний Максим, ув'язнений у вищезгаданій фортеці, прив'язавши перо до відрізаної руки, писав послання про праву віру, яку він сповідував і благодаттю Божою стверджував. 13 Августа, дев'яносто років від народження. Тіло його поховали у монастирі святого Арсенія; причому на гробниці його буває багато зцілень і знамення навіть до сьогодні. А пам'ять його відбувається як цього дня, так і Січня 21, коли відрізано було в них язики та руки, бо так визначено святими отцями, шостого собору. Протоієрей Корнелій Самсонович Кекелідзе Див. у Échos d'Orient за 1910 р. статтю якогось Montmasson -а під назвою "Хронологія преподобного Максима" [Échos d'Orient. Tome XIII - Année 1910. III. Mai. - N 82. Chronologie de la vie de Saint Maxime le Confesseur (580-662), E. Montmasson, p. 149-154]. Справжня робота завдячує своєю появою наукової допитливості професорського стипендіату нашої Академії, С. Л. Єпіфановича, який, обравши предметом своєї дисертації преп. Максима Сповідника (див. Праці Київської Духовної Академії за жовтень 1910 р., стор. 417–429), побажав для повноти дослідження впоратися і з грузинськими джерелами. Взявши він працю звірення грузинської редакції Житія препод. Максима з наявною в нього копією невиданого поки що грецького списку вказаного Житія за кодексом ХІ ст. Московської Синодальної Бібліотеки № 380 він забезпечив нас також і всіма цитатами і виписками з патрології Migne-я, що зустрічаються в цій роботі; за це ми приносимо йому сердечну подяку. Слід. пергаментних рук. Тифліського церковно-археологічного музею: XI ст. - № 840, л. 155-156. 193, арк. 281-282, 97. л. 291 про. - 292 про.; XII ст. - № 222, л. 439-441. 839, арк. 244 про. - 245; XII-XIII ст. - № 569, л. 276 про. - 277. 635, л. 229-230; XIII ст. - № 139, арк. 260-261. Проф. А. Дмитрієвський: "Опис літургійних рукописів, що зберігаються в бібліотеках православного сходу", том I. Τυπικά, Частина 1, стор 103. Синаксар цей докладно описується та аналізується у нашій дисертації „Грузинські літургійні пам'ятники у вітчизняних книгосховищах та їхнє наукове значення“, с. 228–313, 483–306; найчастіше про місячну частину його огляд. стор 497-499, 502-506. Церковно-археологічний музей. № 636, арк. 6–32, закінченою листуванням 5 червня 1728 року. Товариства поширення грамотності серед грузинів № 1128, арк. 1–30, переписаний почерком „мхедрулі“. У Шарапанському повіті Кутаїської губернії (Я. Кондаков та Д. Бакрадзе „Опис пам'яток давнини в деяких храмах та монастирях Грузії“, с. 155–156, Петерб. 1890). У Мінгрелії – Сенакському повіті Кутаїської ж губернії. Ф. Жорданія – „Хроніки та інші матеріали для історії Грузії“ (на грузинській мові), ч. I, стор. 169–170, Тифліс 1893 р. Житіє св. Євфімія, складена св. Григорієм II Мтацмінделі в 1040-1047 роках, є в руках. 1074 Тифліського церковно-археологічного музею № 558; видано воно в Тифлісі 1901 р. Він перекладав і з грузинської грецькою мовою; так, за свідченням його біографії (кер. № 558, стор. 10: друк. вид. стор. 4), він переклав з грузинського на грецьку мову „Мудрість Балавара“ (див. літературу питання, російську та іноземну, у академіка Н. Марра, „вірмено-грузинські матеріали для історії Дуе Зах.Восточ. Проф. А. Дмитрієвський. „Опис літургійних рукописів, що зберігаються у бібліотеках православного сходу“, тому I. Τυπικά, Частина 1, стор. 240. Рук. цер. муз. № 558, стор. 58, 89-90, друк. вид., Стор. 30, 47. Імператор Василь наполегливо пропонував св. Євфимію кафедру Кіпрського архієпископа, від чого святий, за смиренням своїм, рішуче відмовився. (Рук. № 558, стор. 67, друк. вид, стор. 34-35). Проф. А. Цагарелі – „Відомості про пам'ятки грузинської писемності“. вип. I, стор 87, Петерб. 1886 р. У списку цього заповіту, надрукованому у Ф. Жорданія, начебто прямо названо Житіє Максима (див. Хроніки... I, стор. 142, прим. 15). Рукоп. № 558, стор. 54, друк. изд., стор. 26, Жордания – Хроніки... I, 141. Ф. Жорданія – Хроніки... 216–218. Див "Діяннях вселенських соборів", т. VI, Казань; 1882 р. вітальну промову собору до імперат. Костянтину, стор. 243, такі ж відомості є і в 1 правилі Трулльського собору (ibid., стор. 285), у посланні Мансвіта (ibid. стор. 18); імена єретиків див. у Синодиконі Софронія Єрусалимського (ibid., стор. 166). Theophanis „Chronographiа“, I, нар. 152,7, ed. de Boor, Lipsiae 1883 Mansi – „Consiliorum amplissima collectio“. XI, 632 C-640 B. 656 A-C. 657 C-D. Грузинський текст видано проф. А.С. Хахановим: „Правила VI вселенського собору“ у „Стародавні східні“. Праці східної комісії Імператорського Московського Археологічного Товариства, т. ІІ, вип. 3, Москва 1903 А. Хаханов. „Правила VI вселенського собору“, „Стародавності східні“, т. II, вип. 3, стор. 135. Зі слів – „ще сповідую єдине хрещення“... до – „так вірую, так сповідую“... Hypomnesticum Феодосія Гангрського у Migne - Patrologiae cursus compl., T. 90, ser. graec., p. 194 D. Hypomnesticum, Migne, t. 90, 195 D. Лист цей написано на початку вересня місяця 665 року. "Життя викладача Максима Сповідника" в Православному Співрозмовнику за 1857, від. IV, стор 355, прим. 1. Праці Київської духовної Академії за жовтень 1910 р., с. 422. Hypomnesticum. Migne. t. 90, 199 З. Порівн. Anastasii presbyteri et apocrisiarii Romæ. Epistola ad Theodosium presbyterum Gangrensem, Migne, t. 90, 173 A. Hypomnesticum, Migne. t. 90, 200 C. Ватарарський (Batararu = Βεταραρούως) ​​монастир в ім'я св. Іоанна Хрестителя знаходився, за цитованим документом, у країні Ἀλβανῶν; але це явне непорозуміння, - про Албанію, що лежала на схід від Іберії, біля самих Каспійських воріт, у цьому випадку не може бути мови; очевидно, тут ми маємо опис Ἀλβανῶν замість Ἀλανῶν. Щоправда, Прокопій Кесарійський ім'ям Аланів називає іноді й Албанців (Готф. 3, 469. Бон. Ср. Г. Дестуніс – „Прокопій Кесарійський. Історія воєн“, кн. II, стор. 223), а у римлян ці дві народності нерідко до того змішувалися, що їм. Нерон, готуючись у похід проти Аланів, ворогів імперії припускав в Албанцях (проф. Ю. Кулаковський – „Алани за відомостями класичних і візантійських письменників“, с. 10, Київ 1899 р.), але про Феодосії Гангрському цього не можна сказати, він про Алан був краще обізнаний. Де був цей монастир – важко сказати; у класичних письменників згадуються два містечка з ім'ям Bata; одне з них Арріан Флавій вказує на місці нинішнього Батумі, відомого за часів імпер. Адріани під ім'ям Bathis ( „Батум та його околиці“, стор. 21, вид. Батум. місто. заг.) кер.); інше знаходилося в сусідній з Аланією та Лазикою Зікхії, на відстані 400 стадій від Сінду за обчисленням Страбона і Клавдія Птолемея (К. Ган - "Известия древніх грецьких і римських письменників про Кавказ", ч. I, стор. 62:16) Можливо, у разі очевидно одне з цих двох прибережних містечок, тим паче, що Феодосій, мабуть, у глиб країни не наважувався заходити, а відвідав саме прибережні області Лазики. Hypomnesticum, Migne, t. 90, 199, 165 ст. Migne, t. 89, 1150 squ... Відомо, що у своїй хронографії Феофан зберіг уривки деяких для нас втрачених історичних творів (енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона, т. 82, с. 929). Theophanis - Chronographia, I, 328, 23-25, 429, 21 - 330, 7, 330, 16 - 331, 6, 331, 10-29, 332, 1-8, 351, 15 - 35; ed. de Boor, Lipsiae 1883 Ці документи надруковані у Migne , s. gr. t. 90. † Проф. А.П. Лебедєв - "Вселенські собори VI, VII і VIII століть", стор 81, 82, вид. 3. З. Петерб. 1904 р. „Житіє що у святих отця нашого авви Феодосія Кіновіарха“, вид. І. Помяловського; Палестинський Патерик, вип. 8, стор. 35–36, Петерб. 1895 р. Палестинський патерик, вип. I, стор 135, Петерб. 1899 р. Питання національності цих Вессов у разі нам, цікавляться географією їхніх поселень, байдужий. H. Usener вважає, що бачити в цих Весах галузь Фракійського племені було б дивним, хоча в "Подорожні" Антоніна (р. 56) і говориться, що багато з них у V і VI ст. жили в Палестині і мали тут свої монастирі (Der heilige Theodosios, s. 150, Leipzig, 1890), Під Весс тут розуміються грузини, які протягом багатьох століть доставляли Палестині не тільки паломників і подвижників, але також воїнів і захисників св. труни. (Архім. Феодосій – „Палестинське чернецтво в IV–VI ст., с. 101. Київ, 1899 р.) Besses – це грузини, без сумніву, Чорохської Басіани, чудово, що Чеченці грузин-тушинців ще й тепер називають „Бессі“ чи „Бецці“ (“8)”. м. № 136). У Йорданських пустелях, справді, багато було грузинів-подвижників; тут відомий був, між іншим, грузинський монастир св. пророка Самуїла. Ф. Жорданія – Хроніки... 1, 130. М. Сабінін – „Рай Грузії“ (грузин.) Стор. 377. Надрукований М. Сабініним у цитів. творі, на початку. Дії всесвіт. соборів, т. VI, с. 149-152. Казань 1882 Migne, t. 91, 288 CD, 320 D - 328 А. Судячи з наявної в ньому цитати – „8 вересня справжнього 15 індиктіону“ (Migne, t. 90, 169 D) – між 1 вересня 656 року та 31 серпня 657 року. У Діоскурії, за словами Страбона, їх збиралося до 70, а за іншими - навіть до 300 (К. Ган - "Известия древніх грецьких і римських письменників про Кавказ", I, 64). Барон Π.К. Услар - "Найдавніші сказання про Кавказ", стор 399. Тифліс, 1881 р. Акад. Н. Марр – „Хрещення вірмен, грузинів, абхазів та аланів святим Григорієм (арабська версія)“, с. 166, Петерб. 1905 р. Грузинський текст цієї географії з паралельним французьким перекладом виданий вперше академіком M. Brosset-ом під назвою: „Description géographique de la Georgie, par le tsarévitch Wakhoucht“. S.-Peterb. 1842 р. У 1904 р. у Тифлісі вийшло друге видання її за редакцією М. Джанашвілі (грузин. цитати ми вказуємо з цього видання); того ж року той же М. Джанашвілі надрукував особливою книгою під назвою „Географія Грузії царевича Вахуштія“ та російський переклад цієї географії. Рука. Московська Синодальна бібліотека. №380, арк. 250 06. Tomus Alter XXIII (Migne, t. 90, 172 В), Epist. Anastasii apocris. (ibid. 193 B), Hypomnesticum Феодосія Гангр. (ibid. 195 C, 199 A-C). Четьї-Мінея за січень, арк. 114 про. (слав. вид. 1856 р. Москва); російський редактор це місце перекладає так: "...у віддалену Скіфську країну, яка в Європі називається Аланією" (Російський перев., стор 715, Москва, 1904). К. Ган - "Известия древніх грецьких і римських письменників про Кавказ", ч. II, Тифліс, 1890 Procopius - "De Bello Persico", II, cap. 29. К. Ган - "Известия" ... II, 2, 55, 57, 85, 113, 121. Мінгрельці і Лази народи грузинського племені, настільки споріднені між собою, що, за свідченням Страбона, Занов чи Лазов у ​​давнину називали Макронами, тобто, мінгрельцями (Geographia, lib. XII, cap. III, 18). Сванською мовою zan і тепер означає мінгрельця. „Лазика“ або, у повній формі, „Лазаніка“ є еллінізована форма сванського назви Мінгрелії; вона походить від сванського освітнього префікса la, основи zan та закінчення κη, що вживається для вираження поняття народності. Так що Лазика – Лазаніка означає країну, населену zan-ами = мінгрельців. тобто, Мінгрелію. (Проф. Н. Марр – „Хрещення вірмен, грузинів, абхазів та аланів святим Григорієм (арабська версія)“, стор. 166, Петерб. 1905 р. Прив.-доц. І. Джавахов – „Історія грузинського народу“ (на вантаж. яз.), стор. 9-25, стор. Проф. Н. Марр „Граматика ч̑анського (лазського) мови“, стор. XV, Петерб. 1910 р. Його ж – „З поїздки до турецького Лазистану (враження та спостереження)“ у Изв. Імперія. Акад. Наук, 1910 р., стор. 607. Його ж – „Полон Єрусалиму персами у 614 році“ – Антіоха Стратіга, у Текстах і розшук. по арм.-вантаж. філології, кн. IX, стор. 25, ін. 4. К. Ган - "Известия" ... II, 143. К. Ган - Известия... II. 198. Gelzer „Zur Zeitbestimmung der griechische Notitiae Episcopatuum (Lahrb. für protest, theol. 1886. S. 351:355). Митру, золоту корону, хітон, білу мантію та пурпурові черевики (Procopius – De bello persico, II, lib. 15. Ган – Известия... II, 153). Вони повинні були лише зміцнювати північні свої кордони і не пропускати до Візантії Гуннов і Аланов (прив.-доц. І. Джавахов - "Історія грузин. народу", с. 141-142). Ган - Известия ... II, 68, 152, 153. Проф. Ю. Кулаковський – „Алани за відомостями класичних письменників“, стор. 47. Його ж – „Християнство в Алан“, Візан. Брешемо. V, 1-18, 1898 р. "Країна Аланов простягається, як вважають, до Кавказького хребта. Вони також Ібери "(К. Ган - "Известия"... II, 56). Д-р Пфаф - "Матеріали для історії Осетін" в "Збірні відомостей про Кавказ. горців", вип. V, стор. 5. У 1064 імпер. Костянтин X одружив свого сина Михайла з дочкою грузинського царя Баграта IV, яку Зонара називає Μαρία ἐξ Ἀλανῶν. (М. Brosset – „Histoire de la Géorgie“. I, 329–330, S.-Peterb. 1849 р. Проф. Ю. Кулаковський – „Алани за даними“... стор. 55). Географія, стор 317 (вантаж.) 237 (російськ.), 413 (франц.). В.В. Латишев - "Известия древніх письменників грецьких і латинських про Скіфію і Кавказ", т. I, вип. 2, стор 500, Петерб. 1896. Ibidem, вип. 1, стор 256, 262. С.-Петерб. 1893 р. Внаслідок зазначеного вище змішання одного Анастасія з іншим у грузинській редакції Житія змішані місця їх укладання. Acta Sanctorum, Jun. IV, 809. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею №№: 97, стор 434-436, 192, арк. 246 про. - 247 про., 222, стор 375-377. Архієп. Сергій – „Повний місяцьослів сходу“, II, ч. 2, стор 231–232, Володимир, 1901 р. "Творіння святого отця нашого Іоанна Золотоуста, т. I, кн. 1, с. Лопухіна, т. II, стор 501. Петерб. 1903. Проф. Ю. Кулаковський – "Де був побудований імпер. Юстиніаном храм для Авазгів?" в "Археол. Відомий і поміт." за лютий 1897 Procopius - "De Bello Gothico", IV, 3, p. 471–473, Dubois de Montpereux – „Voyage autour du Caucase, Cher les Tcherkesse та Abkhases, Colchide, Georgie, Armenie et Crimee“, 1, стор. 230-231. Париж. 1839. Epistol. Anastasii apocrisiarii, Migne, t. 90, 175 D - 176 B. За Апсилиями поміщає Авазов і Арріан (Ган, Известия... I, 150). Ган - "Известия" ... II, 98. Ю. Кулаковський - "Алани за відомостями класичних та візантійських письменників", стор 47. Географія стор. 310 (вантаж.), 322–323 (рос.). De bello Gothico, IV, 3. Bonnae. Ган - "Известия"... II, 98. Dubois de Montpereux - "Voyage autour du Caucase", I, p. 230. Д. Бакраузе – „Історія Грузії“ (на вантаж. яз.), Стор. 180, Тифл. 1889 р. „Збірник матеріалів для опису місцевостей та племен Кавказу“, вип. X (Видання Управління Кавказького навчального округу), від. 1, стор. I, Тифліс 1890 Див. про це у Менандра Візантійського ("Візантійські історики", перекладені з грецького С. Дестунісом, С.-Петербург. 1860). А. Чконія – „Історична хрестоматія“ (грузин.), с. 370–371. Тифліс, 1890 р. Рука. Московської Синодальної бібліотеки №380, л. 251 про. Ган - "Известия"... I, 150. "Апсили, скіфське плем'я, сусіднє з Лазами, як свідчить Арріан", говорить Стефан Візантійський (В.В. Латишев - "Известия древніх письменників грецьких і римських про Скіфію і Кавказі", т. 1, 6, викл. Ган - "Известия" ... I, 104. Географія, стор 306–307 (вантаж.), 230 (рос.), 401 (франц.). Цим пояснюється, що пізніший схоліаст до рук. № 97, вискобивши слово „Котори“, замінив його словом „Цебері“, зробивши на тому пояснення: „Цебери те саме, що й Цебельда“. Рукоп. Московської Синодальної бібліотеки №380, л. 251 про. Epistol. Anastasii apocrisiarii, Migne, t. 90, 173 C. Ган - "Известия" ... II, 154. Epistol. Anastasii apocrisiarii, Migne, 90, 174C-D. Dubois de Montpereux – „Voyage autour du Caucase“. II, 73, 127. M. Brosset – „Additions et éclaircissements à l’Histoire de la Géorgie“.., p. 100-101, S.-Peterb. 1851. Рукоп. Московської Синодальної бібліотеки №380, л. 260 про. Epistol. Anastasii apocrisiarii. Migne, t. 90, 174 A. Ган - "Известия" ... II, 58, 90, 117. M. Brosset - "Additions et éclaircissements" ... p. 100-101. Відлуння назви цієї області чується в даний час у найменуванні багатьох сіл західної Грузії, як то: Мухура (в Шорапан. повіті Кут. губ.), Мухурі (два села в Самурзаканському ділянці Сухумського округу і одна в Зугдідському повіті Кут. губернії), Мухіані. і Мухурчі (в Сенак. поїз. Кут. губернії). Прокопія Кесар. – „Історія воєн римлян з персами, вандалами та готфами“, перекл. С. Дестуніса, стор. 290-291. Ган - "Известия" ... II, 57. Voyage autour du Caucase... II, стор. 112, 200-210. По царевичу Вахуштію Цахедарбазі, що у селищі Гегуті, неподалік Кутаїса, побудований ніби у XI в. при вантаж. царя Георгія (географія, стор. 279 грузин., 212 рус.. 371 фран.), але, очевидно, тут мають на увазі не споруда, а реставрація. Руїни фортеці Ουχειμέριον збереглося над Кутаїсом, правому березі Ріона, т. зв. Архієрейській горі, яка і тепер називається Охвамеріані („Географія Грузії“ Вахуштія, російський переклад М. Джанаїівілі, с. 212, примітка перекладача 579) Ган - "Известия" ... II, 118. Рукоп. Московської Синодальної бібліотеки №580, л. 251 про. Epistol. Anastasii apocrisiarii. Migne, t. 90, 173 D. Рука. Тифліського церковно-археологічного музею №636, арк. 27. Рукоп. Московської Синодальної бібліотеки №380, л. 251. Migne, t. 90, 173 Ст. Лечхум, частина цьогорічного Лечхумського повіту Кутаїської губернії, лежить між Рачою, Мінгрелією, Сванетією та Кавказьким хребтом. Географія, стор. 263 (вантаж.), 200 (рос.), 349 (фран.) У примітці до опису Лечхума Вахуштій каже, що назви „Рача і Лечхум“ з'явилися згодом, на початку ж територія, займана нині цими двома місцевостями, Рачеї і Лечеї доказ цього він посилається, перш за все, на слова літопису - "Осетини пройшли дорогою Такверської", пояснюючи, що "дорогий осетин служить Рача, а не Лечхум"; потім - на "Синаксар Максима Сповідника, в якому поіменовані фортеці, що знаходяться там (у Рачі)". В даному випадку Вахуштій має на увазі Синаксар списку цер. муз. № 97, в якому сказано, що диякона Анастасія перевели "в фортецю Квара в [місцевості] Таквері"; під місцевістю Таквері міг розуміти Рачу оскільки фортецю Квару знаходить саме у Рачі (Географія, стор. 284 груз., 215 рус., 377 фран.). Epistol. Anastasii apocrisiarii. Migne, t. 90, 174 A. Описка замість Missimianae. Epistol. Anastasii apocrisiarii. Migne, t. 90, 174 C-D. Epistol. Anastasii apocrisiarii. Migne, t. 90, 175 C. „Християнство у Алан“ у Візант. Часів. 1898 р. V, стор. 3, 4-7, 7-9. Крім цього, справедливість нашого припущення підтверджується виразом – „ejusdem regionis“, – вище згадується regio лише Abasgorum; якби, справді, тут йшлося про Аланах, у цьому місці стояло б замість „ejusdem regionis Alanonum“ – „ejusdem gentis Alanorum“. Д. Бакрадзе – „Історія Грузії з найдавніших часів до кінця X століття (стр. 113, Тифліс 1889 р.). Epistol. Anastasii apocrisiarii. Migne, t. 90, 173 C. Правильніше Σχημάριν Vitae. Σχημάρις нічого спільного не має з фортецею Σχιμαλανίχων, що згадується у Прокопія Кесарійського (De Aedificiis. III, 6, р. 259); Σχιμαλανίχων знаходилася в землі Цанів-Коксилинів, на південному узбережжі Чорного моря (ibidem), тоді як Σχημάρις знаходилася біля підніжжя Кавказьких гір, як це видно зі слів Феодосія Гангрського, який не міг потрапити в цю фортецю. Caucasiorum (Hypomnesticum. Migne, t. 90, 198 D). Ф. Жорданія наводить цю назву у формі Пімар (Хроніки... I, 342); це тому, що він читав Житіє Максима по рукоп. „Товариства поширення грамотності серед грузинів“ № 1128, писаної т.з. „цивільним“ почерком, у „цивільному“ ж листі літери п і һ легко можуть бути прийняті одна за одну, а тим більше в названому рукописі, в якому вони пишуться абсолютно однаково. „Географія“, стор. 264–265 (вантаж.), 200–201 (рос.), 349, 351 (фран.). Значення грецької Σχημάρις, як видно, залишалося невідомим перекладачеві Житія, св. Євфімію, інакше він замість һІмар, що дорівнює грецькому Σχημάρις, вжив би його грузинський еквівалент Мурі, бо Σχημάρις є, на нашу думку, сума двох суто грузинських слів, що змінилися в грецькій вимові: Ціхе-Муріс, з яких останнє, „Муріс“, є форма родового відмінка від Мурі. Цихе-Муріс означає фортеця Мурська, чи, точніше, фортеця місцевості Мурі, фортеця, що у території Мурі. Грузинські слова, що відповідають виразу «у фортеці Мурі» транскрибовані грецькими літерами, що важко розбираються тепер, майже що зійшли. Легенда ця люб'язно повідомлена нам Благочинним священиком з м. Цагері о. Іоанном Маргіані у листі від 13 жовтня 1910 року. „Повний місяцяслів сходу“, т. II, ч. 2, стор. 32. Влад. 1901 р. У 1910 році Грузино-Імеретинською Синодальною Конторою відправлено до Святішого Синоду клопотання про приведення названого монастиря в належний вигляд і про відновлення на цьому місці належного шанування вселенського святого. "Повний місяцяслів сходу", т. II, ч. 2. Стор. 32. А. Хаханов - "Правила VI вселенського собору", Стародавні Східні, т. II, вип. 3, стор. 78. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею №636, арк. 29. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею №636, арк. 32. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею № 57. стор 1 і 116, стор 1. З повідомлення згаданого вище Благочинного священика о. Іоанна Маргіані. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею № 558, стор 55, 58, друк. вид. стор 27, 29. Проф. А. Цаіарелі – „Відомості про пам'ятки грузинської писемності“, вип. I, стор. 87. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею XIV століття № 146, с. 130-180; №126 л. 271-291. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею № 57, стор. 1–204, № 116, стор. 1–206. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею № 57, с. 551-555. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею №39, арк. 218–328. Рукоп. Мартвільського монастиря 1030 (Жорданія - Хроніки ... I, 169). Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею №636, арк. 33–41, „Товариства поширення грамотності серед грузинів“ № 1128, арк. 31. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею №636, арк. 41. „Товариства поширення грамотності серед грузинів“ № 1128. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею № 128, с. 850-867. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею № 684, 110, 139, 163. Рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею №40, початку XI століття, арк. 1–282; збереглися два початкові аркуші цього твору та в рукоп. №277; частина його, починаючи з розповіді про успіння, є в рукоп. № 70, арк. 264-277. „Літургійні грузинські пам'ятники у вітчизняних книго-сховищах та їхнє наукове значення“, с. 395. Цього початку немає в жодній редакції Житія; Vita (гл. I та II) дає деякі віддалені паралелі: Migne - Patrol. Curs. t. 90, 68 A - 69 A-B. Москов. Кодекс. №380, арк. 231 про. Порівн. Vita. IV, Migne, t. 90, 72 B-C. Цього уривка – про брехні та єретики, засуджені на IV і V всесвіт. соборах, в інших редакціях Житія немає. Москов. кодекс №380, арк. 231 про. - 232. Порівн. Vita VIII, Migne, gr. t. 90, 76 С-D. Москов. кодекс №380, арк. 232, тільки відсутні рядки, починаючи зі слів: „він виховувався...“ і до „цар написав Сергію..“ Москов. кодекс №380, арк. 232 про. Порівн. опис життя Максима в Хризополі за Vita, V-VI (Migne, gr. t. 90, 72 A - 73 D). Згадка про аспід глухого взято з твору преподоб. Максима „Quæstiones ad Thalassium de scriptura sacra“. Migne, gr. t. 90, 513 B. Наведеного вище відділу про життя Максима в Хризополі і умовлянні ним царя і патріарха в інших редакціях Житія немає. Москов. кодекс №380, арк. 233. Розповіді про життя Максима у печері та приході до нього учнів інші редакції не знають. У Моск. кодекс № 380 - μοναχοῖς: л. 233. Москов. кодекс №380, арк. 233; тільки в ньому такий кінець, писав послання καϑα περ ἄλλος Παῦλος, л. 234. Розповіді про бачення св. Максимові і про зустріч його з татом Іваном в інших редакціях немає. Москов. кодекс №380, арк. 233 про. - 234. Цього відділу в інших редакціях Житія немає. Москов. кодекс №380, арк. 234. Vita, XVII, (Migne, gr. t. 90, 88 А). μανδάτωρες μετὰ 10 ἐκσκουβιτώρων. Migne, Patrol. Cur. t. 90, 109 C - 112 B. Ιωάννου τοῦ Κανδιδατου (ibid. III, 113 C). Патріція зятя Платона (ibid). Оὐδέποτε διελέχϑην σοι, εἰ μὴ ἄπαξ μετὰ τοῦ ὁσιωτάτου πρεσϐυτέρυ κυροῦ θοι τὸν πριμικήριον... Migne , gr. t. 90, 113 C-D. Ibid, 120 B – 121 A: τῇ αὐτῇ ἡμέρᾳ (за текстом Relatio); у кодексі Москов.: τῇ δε ἐπαύριον. Relatio, початок XIV (Migne, gr., T. 90, 128 D.). Подальше відповідає Relatio, XV (Migne, gr., T. 90, 130 A-D), але ближче до Москов. кодексу №380, арк. 239 про. - 240 про. Ці три слова взяті з Tomus Alter, IX, Migne. gr. t. 90, 144 B. Conf. Vita, XXVI, (Migne, gr. t. 90, 96 C.). Нижченаведений відділ, взятий з Epistola Maximi ad Anastasium monachum (Migne, gr. t. 90, 132 A-D), відповідає л. 240 про. - 241 Москов. кодекс №380. Μετὰ δέ τινας χρονόυς = 24 серпня 656 р. (Tomus Alter, II, Migne, gr. t. 90, 137 А), отже через рік. Migne. gr. t. 90, 137 A - 140 A. Ібід. 153 D. – з половини, зі слів: „Феодосій єпископ сказав: Бог знає“. Ібід. 156 В – початок: – „потім сіли знову і почали розмовляти…“. Migne, gr. t. 90, 160 D - 161 A. Migne, gr. t. 90, 168 А-В. За Москов. кодексу №380, арк. 249 об.: ἐν τῇ προτερα φρουρᾶ. Москов. кодекс №380, арк. 249 про. Нижче описуваний допит св. Максима інших редакцій його Житія не знають. Це місце є на початку твору преп. Максима „Disputatio cum Pyrro“ (Migne, gr. t. 91, 288 C-D). Migne, gr. t. 91, 320 D - 328 А. Тут закінчується відсутній в інших редакціях відділ про третій допит Максима. Migne, gr. t. 169 D - 172 А-В. Москов. кодекс №380, арк. 250. Початок Epist. Anastasii apocrisiarii, Migne gr. t. 90. 173 B-C. Epist. Anastasii apocrisiarii. Migne, gr. t. 90 174 A-B. Москов. кодекс №380, арк. 250, 252. Подальше оповідання ми й у хроніці Феофана, Theophanes , Chronographia, ed. de Boor, Lipsiae 1883, I, 351, 14 - 352, 9 . Москов. кодекс №380, арк. 250 про. - 251. Все подальше, до кінця, в інших редакціях Житія не зустрічається. "Дії вселенських соборів, видані в російському перекладі при Казан. Дух. Акад.". т. VI, стор 228, Казань, 1882 Ібід. стор. 229–232, з тією різницею, що собор цей прийняв за рукописом, послання не тільки Лева Римського та блаженного Кирила (стор. 230 Дій), а й Софронія Єрусалимського. У рукоп. Тифліського церковно-археологічного музею № 97 це місце читається так: „диякона ж Анастасія взяли у фортецю Квара у [місцевості] Таквері“.