Петербурзький період життя митрополита Філарета (1808-1819)

Зміст Замість передмови Глава I Глава II Глава III Глава IV Глава V Настанови старця Варсонофія Про зовнішню поведінку 2. Про молитву 3. Про чернецтво 4. Про слухняність 5. Про смиренність 6. Про засудження і підозру 7. Про старців Глав VII і 8 скор. IX Глава Х Глава XI Слово перед молебнем Спасителеві на честь Нерукотворного Образу Його, 16 серпня 1925 року Повчання, сказане в день Ангела, на згадку святого мученика Никона, в момент привітання від духовних чад, 28 вересня 1925 року Настанови Святого дня святих Розділ XII Розділ XIII Короткі вислови з листів отця Никона Розділ XIV Розділ XV Хранителька оптинського духу Оптіна Пустинь!.. Як багато кажуть моїй душі ці два слова! Спогади тісняться, переганяють одне інше. Світлі, радісні змінюються повними скорботи. Був колись монастир Оптіна Пустинь. Він користувався великою популярністю по всій Росії православною і навіть за її межами. Славен був монастир не мощами святих угодників Божих, не чудотворними іконами та не давніми архітектурними спорудами. Славен був він старцями своїми, ченцями високої духовної культури, носіями та продовжувачами справжнього чернецтва. До них прагнули з усіх кінців Росії люди зі своїми душевними та тілесними недугами, сподіваючись отримати благодатну втіху, підтримку, пораду, вказівку. Старці передавали накопичений ними духовний досвід своїм учням. Так, за спадкоємством, переходило старість від одного духовного чоловіка до іншого. Імена великих старців Оптинських - Леоніда (в схимі Лева), Макарія, Амвросія, Анатолія, Йосипа, Варсонофія, іншого Анатолія і Нектарія відомі більшості православних християн, що ревнують про благочестя і благоговійно шанують їхню блаженну пам'ять. Оптина Пустинь (нині селище Оптіно 1) знаходиться за три кілометри від міста Козельська Калузької області. Якщо їхати туди залізницею, то мандрівник, вийшовши з вагона і минувши станційні будівлі, ще здалека побачить білий монастир, що рельєфно виділяється зі своєю високою, стрункою, як свічка, дзвіницею, на тлі синього лісу, що оточує весь обрій. Якщо хочете, читачу, ходімо зі мною разом, разом зі світлими спогадами моєї юності, до Оптіни Пустині! Минув Козельськ, ми виходимо Козачий луг. Монастир, який на якийсь час сховався від ваших поглядів за міськими будинками, – знову перед вами. Дорога в'ється по лузі, петляє між чагарниками, знову вибігає на луг, і ось – канава. Місток через неї. Це рубіж, який відокремлює монастирські володіння від міських. Довга алея старих, головастих ракіт. Пісок під ногами. Іти важко. Пахне квітами та річковою вогкістю. У просвітах між деревами сяє щось біле, золоте. Монастир близько. Пором (згодом міст) переносить вас на інший берег веселої, швидкої річки Жиздри. Благоговіння наповнює вашу душу, коли ви вступили на священну землю монастиря. Осінивши себе хресним знаменням, входьте до святої брами. Високі сходи ведуть вас до дзвіниці. Годинник мелодично дзвонить чверті. Під склепіннями дзвіниці тихо та прохолодно. Гучно лунають кроки на кам'яній підлозі. По стінах – священні зображення: Введення в храм Пресвятої Богородиці, преподобна Марія Єгипетська в лахмітті, що ледве прикриває обпалене спекою тіло, наближається до старця Зосими, святий пророк Ілля в пустелі і ворон, що несе йому в дзьобі хліб. Ви йдете далі. Сонце яскраво грає на позолочених хрестах. Ще більше сяють стіни храмів, що потонули в зелені навколишніх дерев. Серед розлогих яблунь, груш та інших насаджень височіють скромні монастирські будівлі. Низька цегляна наскрізна огорожа, обсаджена двома рядами липок, оточує чотири головні храми обителі та цвинтар. Утрамбована, вкрита золотистим піском доріжка веде вас повз Введенський собор до могил старців. Прямо проти південних дверей собору – каплиця над могилою старця схіархімандрита Варсонофія та ієросхимонаха Анатолія (Зерцалова), його наставника та вчителя. Ліворуч, за південною межею, – каплиці, де спочивають старці: Леонід, Макарій, Амвросій, Йосип, Анатолій (Потапов). Безперервно входив народ у ці каплиці, де горіли перед образами незгасні лампади. Моляться, просять святих молитов у старців, благоговійно лобизують мармурові надгробки, беруть пісочок у спеціально зроблених поглибленнях під гробницями. Велети духу спочивають тут. Від їхніх холодних надгробків віє теплом. І з вірою ті, хто приплив до них, не відходять без втіхи і благодатної допомоги. Обійшовши маленький Володимирський храм (колишню монастирську лікарню), ви через східні ворота виходите на дорогу в Скит. Ліс. Вікові сосни, дуби, ялинки та липи оточують вас високою стіною. Похмуро, тихо та таємниче. Але серед товстих стовбурів сосен мелькає при поворотах доріжки щось рожеве, світле. Ще один поворот - і перед вами Скіт. Яка простота та краса! Під покровом вікових дерев такою маленькою виглядає рожева дзвіниця Скита. По обидва боки її – «химерки» старців. Невисока зроблена з колод стіна на кам'яних стовпах з круглими кам'яними башточками по кутах оточує Скит. А навколо – ліс, ліс без кінця і краю… Під дзвіницею важкі залізні двері завжди замкнені. Зі стін на вас дивиться допитливо суворі обличчя преподобних отців, подвижників стародавніх часів і наших, росіян. Виснажені постом та подвигами лики. Суворі, проникливі очі. «Початок премудрості – страх Господній, каже ж бути народження віри»; «Боли хвороба болісні та повз течі суєтних хвороб хвороби 2 », - читаєте ви на розгорнутих хартіях в руках подвижників. У нерішучості ви зупиняєтесь. Адже тут, за цими дверима, живуть люди, що пішли від світу, по силі наслідують цих преподобних отців. Почуття власної нікчемності та гріховності сповнює вашу душу. Ви зволікаєте кілька хвилин. Нарешті нерішуче стукайте. Двері широко відчиняються, і воротар, з лагідною усмішкою на старечому обличчі, низько кланяється вам. Ви робите крок вперед і здивуєтеся. Після темряви лісу подвижників, що випробовують поглядів, ви опинилися в царстві світла. Перед вашими поглядами сад. Серед зелені дерев і кущів біліють маленькі будиночки-келії, розташовані один від одного на «відкидання каменю». Прямо перед вами – дерев'яний, найпростіший архітектури, пофарбований у темно-червоний колір храм в ім'я покровителя Скита Святого Іоанна, Предтечі та Хрестителя Господнього. І безліч квітів! Починаючи від дзвіниці, вони радують ваше око всюди, куди б ви не спрямували свої стопи. Яка тиша!.. Ні звуку довкола. Тільки спів птахів та шелест листя на деревах порушують цю священну тишу. Тиша, спокій, безтурботність… які щасливі були люди, яких Господь сподобив жити в цьому земному раю, далеко від суєтного, багатозаколотного світу, сповненого спокус і спокус! Якось узимку до скиту увійшли двоє юнаків, братів, які приїхали з Москви. Вони прийшли за благословенням до скитоначальника, ігумена Варсонофія, маючи бажання і намір присвятити своє життя Господу в чернечому чині. Один з них, веселий і життєрадісний, своєю незайманою душею, що горить прагненням до духовної досконалості, відразу привернув до себе увагу скитоначальника. Старець ніби бачив своїми духовними очима, що у цьому юнаку він знайде гідного наступника собі, ревного послідовника старечих заповітів. Справді, незабаром юнак став найближчим, найулюбленішим учнем і «сотаїнником» старця. А згодом, досягнувши міри віку, досконала, незважаючи на порівняно молоді роки, і сам він став старцем, учителем істинного чернечого життя. Юнака звали - Микола Бєляєв, а в чернецтві - ієромонах Нікон. Про нього і йтиметься, якщо Господь благословить, подальшу розповідь. Не помру, але буду живий і повем справи Господньої. Наприкінці дев'ятнадцятого та на початку двадцятого століть жила в Москві купецька родина Бєляєвих. Глава сім'ї, Митрофан Миколайович Бєляєв, за походженням був селянином Воронезької губернії, Землянського повіту. Батько його був кріпаком. Обтяжений великою сім'єю (у нього було чотирнадцять чоловік дітей), він після визвольної реформи відчував велику потребу, оскільки виділена йому ділянка землі була малою, а інших засобів для існування у нього не було. З цієї причини троє його синів, у тому числі й молодший, Митрофан, якому було трохи більше двадцяти років, залишили рідні місця та пішли пішки «шукати щастя» до Москви. Митрофану вдалося влаштуватися «молодцем», тобто робітником, у найкращий на той час магазин «Мюр і Мериліз», нині – 1-й Універмаг (ЦУМ), що знаходиться на розі Петрівки та Театральної площі. Хлопець він був від природи розумний, енергійний і мав виняткову працездатність. Завдяки цим якостям він швидко просунувся вперед і незабаром став прикажчиком, а згодом і завідувачем мануфактурного відділу. Заробляв він добре і мав великі зв'язки в мануфактурному світі, оскільки мав повну довіру господаря і мав від нього великі повноваження. Успіх, багатство і популярність перевищили його думку про свої здібності, і це в основному спричинило те, що в нього відбулася сварка з «всесильним Мюром» і він порвав з ним, вирішивши відкрити самостійну торгівлю. Спочатку справи його йшли дуже добре, але потім спіткала його невдача, як це досить часто бувало в комерційному світі, де майже кожен намагався потопити іншого, боячись конкуренції. Митрофан Миколайович розорився так ґрунтовно, що вже до кінця свого життя не міг піднятися на колишню висоту і працював комівояжером у великих торгових фірмах. Був він дуже міцного здоров'я і мав невтомну енергію. За його словами, за все своє життя він ніколи не хворів, не рахуючи передсмертної своєї хвороби. Одного разу він кілька місяців пролежав у лікарні з опіками, які отримав під час пожежі, рятуючи дитину. На пожежах він взагалі виявляв велику мужність та активність у справі порятунку людей та їхнього майна. Також і під час повені він не відходив від Москви-річки, рятуючи потопаючих. За такого роду прояви мужності, відваги та самопожертви він був нагороджений орденами та медалями. Ще в перші роки свого життя в Москві Митрофан Миколайович одружився з вдовою з двома дочками. Дружина невдовзі померла від туберкульозу. Згодом і обидві його пасербиці померли від тієї ж хвороби. Після смерті першої дружини він одружився вдруге з дочкою московського купця Швецова, Віри Лаврентіївни. Батько її, Лаврентій Іванович Швецов, у ранньому дитинстві був покинутою дитиною, круглою сиротою. Його хтось підібрав на вулиці і, зглянувшись, прилаштував до самотнього старого купця в його залізну лавку на Балчузі. Хлопчик виявився слухняним, релігійним та винятково сумлінним. Старий купець дуже полюбив його і, вмираючи, заповів йому свою торгівлю залізом. Торгові справи у Лаврентія Івановича Швецова йшли так добре, що до кінця життя він мав три багаті залізні лавки. Віра Лаврентіївна Швецова вийшла заміж за Митрофана Миколайовича Бєляєва тридцяти одного року і була на десять років молодша за нього. Вона була гарна дівчина і мала для того часу гарну освіту, знала французьку та німецьку мови. У ранній юності вона дуже захоплювалася музикою та театром і була добре знайома з багатьма визначними артистами та музикантами. І сама вона любила та розуміла музику. Можливо, що з цієї причини вінчання їх відбувалося в храмі Великого Вознесіння біля Нікітських воріт, оскільки храм цей з давніх-давен був улюбленим храмом усіх співаків і артистів, які співали в ньому у великі свята і на Страсному тижні. Перші роки після весілля подружжя Бєляєви жило на Донський вулиці, в хорошому, нині вже не існуючому будинку, з великим прекрасним садом при ньому. Коли торгові справи Митрофана Миколайовича похитнулися, він почав відчувати великі труднощі у матеріальному плані. На той час у нього вже було семеро дітей. Свого часу він багато допомагав Лаврентію Івановичу в його комерційних справах, і останній, рухомий почуттям подяки і йдучи назустріч бажанню своєї дружини, Марії Степанівни, якій завжди хотілося мати при собі улюблену дочку Вірочку, умовив зятя переселитися у свій будинок на Великій Ординці, в приході церкви Божої Матері. Будинок був дуже великий і добрий, вся родина Бєляєвих розмістилася в ньому з великою зручністю. Усі члени сім'ї Бєляєвих і Швецових були дуже релігійні на кшталт Православної Церкви. Все їхнє повсякденне життя, не кажучи вже про визначні події, проходило в тісному єднанні з церковними правилами та встановленнями. Вони свято шанували свята та пости, часто відвідували храм Божий. Нерідко й у свій дім запрошували священнослужителів для здійснення молебнів. При цьому іноді привозили з храму чудотворні ікони та інші святині. Часто служилися вдома всенічні чування, бо бабуся, Марія Степанівна, наприкінці свого життя через хворобу не могла відвідувати храм. Кілька разів у їхньому домі бував шанований всією Росією протоієрей отець Іоанн Кронштадтський, служив молебні, пив чай, розмовляв. Особливим благочестям відрізнявся дідусь, Лаврентій Іванович. Протягом тридцяти трьох років, до самої смерті, він був церковним старостою в храмі святих рівноапостольних Костянтина та Олени в Кремлі, під горою. Це була небагата, але цілком упорядкована церква. Під час навали Наполеона вона сильно постраждала від пожежі. Лаврентій Іванович багато попрацював над її благоустроєм, продовжував справу своїх попередників. Між іншим, у цьому храмі знаходилася чудова ікона Божої Матері «Несподівана Радість», яку Лаврентій Іванович та вся родина Бєляєвих шанували особливо. У своїх торгових справах Лаврентій Іванович у сенсі чесності та сумлінності був бездоганним. Не було такого випадку в його житті, щоб він свідомо когось обдурив або образив, спростовуючи цим приказку, що склалася в побуті: «Не обдуриш, не продаси». - Я ось, - казав він, - за все своє життя жодного разу нікого не обдурив, а моя справа йшла краще, ніж у інших. За своє благочестиве життя він мав велику повагу, як серед своїх побратимів за ремеслом – купців, так і з боку духовних осіб, з якими завжди підтримував близькі, дружні стосунки. Навіть такий високоморальний чоловік, усім відомий і всіма шанований, як протоієрей отець Валентин Амфітеатрів, ставився до нього з великою повагою і був частим гостем у їхньому домі не тільки тоді, коли був настоятелем храму Святих Костянтина та Олени, а й після, коли його перевели на ту саму посаду в Архан. Прохворівши на рак шлунка близько шести місяців, Лаврентій Іванович мирно спочив про Господа 14 січня 1902 року. Кончина його була істинно християнською. Якраз у день його смерті до них у будинок привезли чудотворну ікону. Молебень, що служив, ієромонах, помітивши важкий стан Лаврентія Івановича, запропонував долучити його Святих Таїн, що й було виконано. Це було днем, годині о дванадцятій, а ввечері того ж дня він відійшов від світу цього. Прийшовши другого дня, лікар здивовано сказав: - Не можна було чекати так скоро його смерті. Я вважав, що він ще близько місяця поживе. Після його смерті в конторці, за якою він завжди сидів у своїй лавці, знайшли кілька екземплярів Псалтирі, зачитаних до непридатності. Внуків своїх Лаврентій Іванович дуже любив, був добрий із ними, але водночас – у міру суворий. Митрофан Миколайович теж був релігійною людиною, але його релігійність була більш зовнішня. Він не вникав у глибину християнського віровчення. Справно ходив у свята до храму Божого. Особливо любив благолепие церковне – гарний спів, читання та служіння. Протодіакони Успенського собору Андрій Шеховцев і Микола Росляков, які славилися на той час за красою голосу і служіння, були його друзями і частими співтрапезниками. Віра Лаврентіївна була релігійна не менше батька і чоловіка і до того ж мала прекрасний - рівний, спокійний і правдивий характер. Через багато років Оптинський старець Варсонофій сказав її синові, Миколі, такі слова: – Дякуйте Богові, що у вас така мати. Це воістину ізраїльтянин, у ній же лестощі немає 3 … Дітей своїх Митрофан Миколайович та Віра Лаврентіївна виховували у дусі християнської любові та благочестя. Дбали не тільки про їхнє фізичне благополуччя, але з перших днів їх свідомого життя намагалися прищепити їм початки християнського світорозуміння. Дітей любили, пестили, всіляко дбали про них, але не балували, а за непослух та витівки стягували. Не ви Мене вибрасте, але Я вибрав. 26 вересня 1888 року в подружжя Бєляєвих народився син, якого у святому хрещенні найменували Миколою, на честь і славу святителя Христового Миколая, Мирлікійського чудотворця. На той час вони вже мали троє дітей – Любов, Надія, Володимир. Микола народився четвертим. Немовля Микола росло, непомітно вбираючи разом із молоком матері всі добрі якості її душі. У житті кожної людини, особливо християнина, бувають події, незрозумілі за своєю таємничістю, недоступні людському розуму. Найчастіше вони забуваються, забиті, задавлені житейською суєтою, і згадуються іноді лише під старість. Тоді таємниче та незрозуміле стає раптом зрозумілим та простим. Тоді, у свою чергу, приходить думка про те, як могла людина пройти повз ці вказівки Промислу Божого, не усвідомити їх і забути!.. У кожного є такі знаменні події. Люди, які не вірять у Промисл Божий, зазвичай називають їх випадковостями. Християнин же, переконаний у тому, що все його життя – «В Божій руці», бачить у цих «випадках» глибокий зміст і значення. У Миколи Бєляєва з днів його дитинства все життя було глибоко промислове. Навіть такий, не помічений ніким, крім, можливо, матері, випадок мав глибоке значення і, частково, вороже, передбачив майбутнє життя дитини. Високошанований протоієрей, отець Іоанн Кронштадтський, один із праведників нашого часу, одного разу відвідав будинок Беляєвих. Відслуживши молебень, він благословив молоду матір і подарував їй свою фотографію з власноручним підписом та датою – 22 березня 1888 року, – за півроку до народження сина Миколи. Ще визначніший випадок стався з ним, коли йому було близько п'яти років. Дрібний Коля важко захворів на якусь горлову хворобу (можливо, дифтерію). Хвороба набула катастрофічного характеру. Постійний лікар Бєляєвих, Салтиков, дав зрозуміти батькам про безнадійний стан дитини. Справді, до ночі Колі стало настільки погано, що смертельний результат хвороби був поза сумнівом. Дитина лежала у несвідомому стані. Його маленьке тільце похололо, посиніло. Дихання не було. Біля постелі вмираючого сина залишалися самі батьки. Бідолашна Віра Лаврентіївна, не перестаючи розтирала похололе тільце і, проливаючи гарячі сльози, старанно молила святителя Миколая про послання допомоги згори. Батько вмовляв її залишити «небіжчика» і не мучити себе та його. Не слухаючи чоловіка, вона продовжувала розтирати, обливаючи сльозами і закликаючи на допомогу угодника Божого, який допомагає там, де людська допомога безсила. І – сталося диво!.. Дитина зітхнула… Підбадьорені слабким проблиском надії, вони вже удвох почали розтирати ще старанніше. Молитва матері, піднесена від повноти серця, що любить, не залишилася не почутою. Господь за молитвами Святителя Миколая дарував дитині життя. І, звичайно, не для служіння пристрастям світу цього даровано було немовляті Миколі життя. Всезнаючий Господь, що провидить все життя кожної людини від дня народження і до смерті, чудом, що відбулося, дав зрозуміти, що життя немовляти Миколи Бєляєва зумовлене на служіння Йому, Творцеві і Промислителю і Богу нашому… Згодом Оптинський старець Варсонофій особливо підкреслював таємниче значення мироотречной, чернечого життя… І протягом його подальшого життя багато було випадків явного прояву Промислу Божого над ним. Господи невидимою рукою вів Свого обранця до дороги, накресленої йому, охороняючи і рятуючи. Коля ріс веселою, жвавою дитиною. Незважаючи на деяку неповороткість, був він дуже спритний, заповзятливий і винахідливий у різних дитячих іграх та забавах. Однією з улюблених ігор, що вимагають сили та спритності, була гра в бабки. Якось під час цієї гри він з необережності став біля стіни, до якої «били». І ось один хлопчик, який має виняткову фізичну силу, вдарив «биткою», тобто бабкою, налитою свинцем, так сильно, що, збивши кілька бабок, вона відлетіла і вдарилася в стіну на три-чотири сантиметри від голови Колі. Найменший необережний рух його в цю мить, і важка баба розбила б йому голову. Таких випадків, коли життя його наражалося на небезпеку, було багато. Але вони швидко забувалися чи просто проходили непоміченими. Можна відзначити ще два випадки, що сталися тоді, коли Коля був уже юнаком. У них також видно руку Божу, яка явно охороняє його. У 1905 році, коли Миколі було сімнадцять років, він гостював у своїх знайомих на дачі. Один молодик запросив його з собою на полювання. Коля пішов із метою погуляти лісом. Полювати їм не довелося, жодної дичини не траплялося, і вони почали збирати гриби. Раптом молодий мисливець звів курок своєї рушниці. Йому здалося, що рябчик сидить у кущі. У кущі нічого не було, а під іншим кущем він побачив гриб і сказав Колі, щоб він його взяв, а сам почав спускати курок. Мав статися постріл, і, якби він був, куля неодмінно потрапила б у Колю, що нагнувся над грибом, – дуло рушниці було спрямоване в його бік на відстані двох-трьох кроків. Але пострілу з невідомої причини не було. Інший випадок був такий. Якось Коля їхав велосипедом однією з окраїнних вулиць Москви. Вулиця була пустельна. Спокійно і безтурботно їхав він, поглядаючи на всі боки. Раптом наче його що штовхнуло. Він повернув голову і побачив рисака, що безшумно мчав прямо на нього на шинах. Якби він повернувся на кілька мить пізніше, рисак збив би його і, можливо, задавив би насмерть або, в кращому разі, покалічив. Ангел-охоронець його невидимо вказав на небезпеку. Згодом, згадуючи ці події свого життя, він писав у своєму щоденнику: "Господь мене зберігав завжди". І старець Варсонофій, його наставник, неодноразово говорив йому, що життя його «все промислове». Усіх дітей у подружжя Бєляєвих було вісім чоловік. Найстаршими були дівчатка – Любов та Надія. Потім йшли хлопчики – Володимир, Микола, Сергій, Іван, Митрофан та Олексій. Усі вони були «погодками», тобто народжувалися через рік після одного, крім останніх, Митрофана і Олексія. Всіх, крім Альоші, хрестили в церкві Різоположення (Положення ризи Господньої) на Донській вулиці, оскільки вони народилися до переїзду до діда. У цілком забезпеченій сім'ї Бєляєвих дітям жилося добре. Вони не тільки ніколи не мали матеріальної потреби, але, можна сказати, жили майже в розкоші. Діти мали свої кімнати. Старші хлопчики віком мали свою, окрему кімнату. Ті, які були молодші, містилися також в окремих кімнатах. Також і дівчатка. Одному з хлопчиків, Івану, було навіть надано кімнату йому одного, оскільки він у підліткові свої роки захоплювався канарками. Їх у нього було так багато, що вони вільно літали кімнатою. Для того, щоб діти під час своїх ігор не валялися по підлозі, розстилалася велика повсть, обшита ситцем, і такі ж, набиті ватою, подушки. На свято Різдва Христового завжди влаштовувалась ялинка, яку прикрашали за допомогою розсувних сходів. Приготування до ялинки розпочиналося задовго до свята. Під керівництвом матері та няньки всі діти брали активну участь у виготовленні прикрас для ялинки. Клеїли із золоченого та кольорового паперу ланцюги, зірки, хлопавки. Золотили сусальним золотом волоські горіхи. На ялинку запрошувалися не лише діти рідних та знайомих, а й діти прислуги зі знайомих будинків, щоправда, окремо. Дітям вселяли, що жодної різниці між ними, дітьми із забезпеченого класу, та іншими немає. Та вони й самі не помічали різниці і охоче й невимушено веселилися з ними. Колі жилося особливо добре. Він був милою, веселою дитиною і користувався винятковою любов'ю дідуся та бабусі. Він від природи був наділений веселим, жвавим і енергійним характером. Цими якостями він виділявся з-поміж своїх братів. Його життєрадісність заражала та інших. Де б він не з'являвся, скрізь зникала нудьга, і мешкали веселощі. Він весь дихав веселощами. Таким він залишався і до кінця днів своїх, стій тільки різницею, що бездумну дитячу веселість змінила тиха радість, плід високої духовної культури. Судячи зі спогадів його брата Івана, відмінною рисою характеру Колі ще в дитинстві було терпіння та дуже велика стриманість. За словами матері його, він у порівнянні з братами своїми був виключно терплячою дитиною ще з пелюшок. Навіть під час хвороб та взагалі фізичних страждань він вражав усіх своїм не за роками мужнім терпінням. Якось був такий випадок. Будучи на дачі, дітям надумалося знищити осине гніздо в коморі, високо над стелею. Дістати його взявся Коля. Було йому тоді років з дванадцять. Хапаючись за поперечини, він поліз угору стіною і, намагаючись дотягтися до гнізда, зірвався. Падав, він розпоров собі долоню великим іржавим цвяхом. Від несподіванки він тільки скрикнув, але ні стогонів, ні сліз не було. Коли мати, заливаючись сльозами, змащувала йодом і забинтовувала глибоку рану, що кровоточила, а брати з жахом дивилися на цю процедуру, - Коля не видав ні звуку. Тільки міцно закушена губа та блідість показували, як йому було боляче! Ця риса – дивовижне терпіння – і витримка збереглися у його характері протягом усього життя. 1902 року, січня, коли Колі було чотирнадцять років, помер дідусь Лаврентій Іванович. Це була перша смерть, перша скорбота після щасливого та безтурботного дитячого життя. Через півроку після смерті дідуся 30 липня 1902 померла бабуся, Марія Степанівна, його дружина. Одночасно важко захворів батько, Митрофан Миколайович, і, промучившись півтора року, помер від раку стравоходу в ніч з 2-го на 3-е січня 1903 року, шістдесяти років від народження. Помер він тихо, з усіма християнськими напутдями. Він добре усвідомлював, що вмирає. Тому за два дні до смерті, у ніч під Новий рік, усіх дітей призвели до нього попрощатися. Всі стояли біля ліжка вмираючого з келихами шампанського в руках. Коли воно було випите, батько благословив кожного сина та дочку останнім благословенням. Ці три смерті близьких людей, які змінюють одна одну протягом року, глибоко вразили вразливу душу Колі. Можна з упевненістю припустити, що ще в ці, скорботні для всієї родини роки в душі Колі почав відбуватися перелом. Життя вперше ставило перед ним нерозв'язну слабким людським розумом загадку – таємницю життя та смерті. З особливою гостротою він переживав першу смерть дідуся. Дві наступні смерті близьких людей – бабусі та батька – він переніс порівняно легше. З цього часу в ньому ще помітнішою стала велика стриманість у прояві своїх почуттів – відмінна риса мужньої та терплячої душі. Так, під час останньої панахиди, перед виносом до церкви, коли вся численна родина Бєляєвих оточила труну з тілом Митрофана Миколайовича та ридання струснули повітря, – Коля не видав жодного звуку. Він стояв біля труни батька, як статуя. Тільки свічка тремтіла в його руці і великі, світлі сльози падали на підлогу з його очей. Хоч як це дивно для релігійно налаштованої сім'ї Бєляєвих – дітей, коли вони були маленькими, у храм водили рідко, особливо в холодну пору року, мабуть, боялися застуди. Дітей любили, пестили, але вільності не дозволяли, і йти з дому, не спитавши на це дозволу, вони не сміли. Дома ж їх змалку привчали молитися Богу і вранці, і ввечері. Причому для них було складено маленьке правителе, яке складалося з молитов: «Царю Небесний», «Отче наш», «Богородице Діво, радуйся», «Заступниці старанна» та інших. Потім коротке молитовне звернення до свого святого і Святителя Миколи Чудотворця. Закінчувалося правило молитвою про здоров'я всіх поіменно, починаючи з дідуся і до молодшого брата. Після смерті дідуся, бабусі та батька додалася ще молитва про їхнє упокій. Молитви читалися напам'ять, уголос по черзі. Під час молитви завжди була мати. Крім світських книг, які давалися дітям з великим вибором, їм часто читали вголос або іноді пропонували почитати самим Євангеліє та скорочені житія святих. Чиста і сприйнятлива душа Коли надзвичайно хвилювали істини, що відкриваються йому з читання житій святих та інших книг духовного змісту, а також у процесі вивчення Божого Закону в школі. Часто він замислювався над питанням соціальної різниці між людьми, абсолютно однаковими за природою. Серце його болісно стискалося від жалю до тих дітей, які (він добре це знав з оповідань дорослих і своїх товаришів), напівроздягнені і голодні, живуть у сирих підвалах або блукають вулицями Москви, випрошуючи у перехожих милостиню. Обливаючись гіркими сльозами, засинав він іноді у своєму ліжечку під час роздумів про Бога, Його всюдисущу і всемогутність. Особливо хвилювало його роздуми про смерть, про пекло і вічні муки, які чекають грішників. Від напливу думок він довго не міг заснути, коли брати його давно вже спали. Дитячий розум безсилий був зрозуміти всю колосальність цих уявлень. Особливо вражало його те, що муки будуть вічними, тобто без кінця. Нескінченність лякала найбільше. Вона була незрозуміла людській істоті, яка живе на землі в часі. Іноді, особливо у дні великих свят, коли нічим не можна було зайнятися, йому робилося нудно. Він, як кажуть, місця собі не знаходив. У такі хвилини навіть улюблені ігри та розваги не приваблювали його. Душа голодувала, позбавлена ​​духовної їжі, нудилася, несвідомо прагнучи чогось невідомого ще, невимовно прекрасного, безмежно вищого всього життя. Музично налаштована Віра Лаврентіївна передала свої здібності та деяким зі своїх дітей. Володя, Люба та Надя добре грали на роялі. Коли був приємний, чистий голос і вірний слух. Тому був рідкісний день, коли в будинку не влаштовувалися концерти. Коля співав, – він любив співати, а хтось із тих, хто вміє грати, частіше за інших – сестра Люба, акомпанувала йому на роялі. Репертуар був небагатий. Переважно він складався з кількох поширених на той час пісеньок. Однією з найулюбленіших була пісенька-легенда: Був у Христа-немовля сад, І багато троянд виростив Він у ньому; Він тричі на день їх поливав, Щоб сплести вінок Собі потім. Дітей єврейських скликав Він; І сад був весь спустошений. – Як Ти сплетеш тепер вінок? У Твоєму саду немає більше троянд! Залишилися Мені, – сказав Христос. Спів не відзначався віртуозністю, але дуже подобався всім присутнім. Слова пісні у юного співака дихали непідробним почуттям. Він підкуповував серця слухачів своєю задушевністю, щирістю. У описуваний час настоятелем церкви «Всіх скорботних Радості» був отець Симеон Ляпідевський. Одного разу на сповіді він сказав Колі, який уже навчався в гімназії, що у свята неодмінно треба ходити до церкви: «Це наш обов'язок перед Богом». З того часу Коля став частіше відвідувати храм, іноді навіть у будні. Батько Симеон був частим гостем у сім'ї Бєляєвих (Віра Лаврентіївна була хрещеною матір'ю його молодшого сина). Почувши колись спів Колі, він умовив Віру Лаврентіївну, щоб вона дозволила Колі допомагати співати і читати на кліросі. Віра Лаврентіївна погодилася, і Коля радісно озвався на запрошення. До цього випадку з усіх дітей Бєляєвих, які вже підросли і навчалися в гімназії, часто, можна сказати постійно, до храму ходили лише двоє – Люба та Іванка. Тепер до них приєднався і Коля. В Іванушки, як завжди називали в сім'ї брата Колі Івана, раніше, ніж у Колі, почалося прагнення Бога, церкви. Він був на два роки молодший за нього. Характери вони були зовсім різними і у відносинах їх досі було мало спільного. Коля був веселий, енергійний, рухливий хлопчик і мав дуже привабливу зовнішність – овальне, біле, з ніжним рум'янцем обличчя, ясні блакитні очі та густе світло-русяве волосся. Він усім подобався, всіх приваблював до себе. Іванко ж був повною протилежністю, як за зовнішнім виглядом, так і за характером. Він був смаглявий, кругловидий і темноволосий. Це була пристрасна, легко захоплююча натура, з палким серцем і допитливим розумом. Коля ж, навпаки, незважаючи на притаманну йому веселість, з юнацтва відрізнявся спокійним, рівним, стриманим характером. Іванко, якщо можна так сказати, був ще з дитинства дещо песимістично налаштованим. Частково причиною цієї риси його характеру була короткозорість, яку він підозрював до дванадцятирічного віку, коли почав носити окуляри. Поганий зір не давав йому можливості брати активну участь у дитячих іграх. Звідси – свідомість своєї неповноцінності та прагнення до усамітнення. Тож діти вже втрьох почали відвідувати церкву майже щодня. Головним їх учителем з церковних співів і читання був старший псаломщик Іван Іванович Светинський. Окрім читання та співу на кліросі, хлопчики прислужували у вівтарі: читали поминання, роздмухували та подавали кадило, виконували й інші дрібні доручення. У церкві «Всіх скорботних Радості» служили не кваплячись, але й не затягуючи службу. Після обідні завжди служився молебень Божої Матері, іноді з читанням акафіста і завжди зі співом канону «Сумних наведень обурюють смиренну мою душу». У неділю, після вечірні, влаштовувалися бесіди на релігійно-моральні теми. Іванко, Люба та Коля завжди ходили на ці бесіди та любили їх слухати. Незрозуміло таємничим чином, крапля за краплею, благодатні слова пробивали скам'янення їхніх сердець і знімали завісу з їхніх душевних очей. Очі їхнього розуму були до часу закриті для пізнання глибини віри християнської, але «крапля камінь точить». Революція 1905 року захопила Колю та Іванушку, коли вони вже навчалися у старших класах гімназії. Багато з учнівської молоді гостро реагували на події, що відбувалися, різко похитнули звичне, розмірено-покійне життя. У старших класах тієї гімназії, де навчалися брати Бєляєви, так само, як і в багатьох інших навчальних закладах Москви, було багато сходів, виступів і демонстрацій. Було навіть обрано свій революційний комітет. Обидва брати брали участь у всіх виступах своїх революційно налаштованих товаришів. За активну демонстрацію, різко виражену весь клас, у якому навчався Коля та його брат Сергій, був виключений з гімназії. Їм було лише надано право складати випускні іспити екстерном. Тому Коля та Сергій разом із деякими своїми товаришами готувалися до іспитів вдома. Революція, що невдало закінчилася, і наступні за нею репресії, які не минули і деяких товаришів Колі, залишили глибокий слід у його свідомості і змусили багато про що задуматися. Можна припустити, що саме з цього моменту в душі Колі стався остаточний переворот, який вирішує його подальше життя. Соціальні ідеї, якими захоплювався деякий час, відійшли на задній план і втратили всю свою цінність. Він не міг поєднати їх із вірою в Бога, а в Бога він вірив щиро. Ця несумісність роздвоювала його уявлення про Бога, вносила тривогу і подив у його не зіпсовану життям душу. Віри він не втрачав ніколи, хоч і був під час захоплення революційними ідеями байдужим до релігійних питань. Переворот у душі та свідомості його стався не раптом, не одразу. Поступово Божа благодать очищала всі куточки його душі. Основною причиною перевороту було часте відвідування храму, який він, незважаючи ні на що, не залишав з дванадцятирічного віку, і тісне спілкування з Іванком. Вони настільки зблизилися, що це думки, бажання, відчування вони були загальними. У них виникли спільні інтереси, які різко відрізнялися від інтересів їхніх братів і товаришів по гімназії. Часто зав'язувалися тривалі бесіди на богословські, моральні та соціальні теми. В результаті цих розмов вони почали усвідомлювати, що життя не тільки їх двох зокрема, а й усіх людей взагалі йде не так, як має бути. Нарешті вони дійшли переконання, що для істинно християнського життя недостатньо часте відвідування храму і навіть читання і співи на кліросі. Свідомість своєї недосконалості, зіставляючи своє життя із законом Євангельським, породило гаряче прагнення виправити свої недоліки й у пошуках шляху до цього – бажання молитви, молитви про допомогу Згори. Ходіння на клірос їх почало обтяжувати, і вони почали відвідувати інші храми, де ніщо не могло перешкодити їх молитві, де можна було спокійно стояти і легше було зосередити свою увагу. Причому, як це не дивно, нерозлучні Іванко та Коля молитися ходили переважно до різних храмів. Навіть будучи на молитві в одному храмі, вони майже завжди ставали нарізно. Тоді це було незрозуміло, незрозуміло… Багато чого в житті людей стає зрозумілим через багато, багато часу… – Все життя є дивовижною таємницею, відомою лише одному Богові. Немає у житті випадкових зчеплень обставин, все промислово. Ми не розуміємо значення тієї чи іншої обставини. Перед нами безліч скриньок, а ключів до них немає... Помічайте події вашого життя. У всьому є глибоке значення. Зараз вам не зрозумілі вони, а згодом багато відкриється… – так казав старець Варсонофій послушнику Миколі Бєляєву 13 листопада 1908 року. Найчастіше брати ходили до храму Василя Блаженного, до Казанського собору, іноді – до Благовіщенського собору, до церкви Великомучениці Варвари на варварці, і нарешті, – Чудовий монастир став їх улюбленим місцем для молитви. У описуваний час Коля, успішно склавши випускні іспити в гімназії, вступив до університету. Перед вступом він довгий час не міг вибрати спеціальність, не міг вирішити, на який факультет йому вступати. Жодна з галузей науки його не приваблювала, не зачіпала розуму і серця, як у багатьох його товаришів або його брата Сергія, який з гімназичних років захоплювався хімією і без роздумів вступив на факультет, де переважно викладалася його улюблена хімія 5 . Коля ж вступив на фізико-математичний факультет, не усвідомлюючи вибору, можливо, за порадою Сергія. Серце його було зайняте іншим, єдиним на потребу (Лк. 10:42), і думка слухняно дотримувалася велінь серця. З середини 1906 року Коля та Іванко ніби відірвалися, пішли від усього, що оточує їх. Заняття в університеті та гімназії (Іванушка ще був учнем старшого класу) перестали їх цікавити, і вони майже не відвідували їх. Вранці йшли до храму на молитву, не кажучи про це нікому із домашніх. Навіть мати довгий час і не підозрювала, де вони проводять час уранці. Відвідування церковних богослужінь стало для них нагальною потребою. Читали вони в цей час тільки Євангеліє та Апостольські послання, та ще й твір єпископа Феофана Затворника «Шлях до спасіння». Істини, що відкриваються їм, вражали їхню думку, як громові удари, і довго не замовкали в їхніх серцях слова: Нині до вас спасіння ближче, ніж коли ви увірували; Нині, коли почуєте голос його, не озлобіть сердець ваших; Тим же нехай вийдемо до Нього поза табором, ганьбу Його носить; Залиш мертві поховати свої мерці; Візьми хрест свій і по Мені прийди 6 . Слова ці вогняними літерами були написані у їхніх серцях. Обидва відчували непереборну потребу кинути порожнє, гріховне мирське життя і виправитися, стати справжніми християнами. Звідси, як і було за законом духовним, з'явилося бажання принести покаяння перед Богом і розпочати нове життя. Для виконання цього свого наміру вони обрали Чудовий монастир. Сповідав їх перед причастям ієромонах Серафим, який уважно, тепло і сердечно ставився до них. Це була перша в їхньому юному житті свідома, дієва сповідь, свідоме бажання очиститися від гріховної нечистоти та поєднатися з Христом. Долучалися вони Святих Христових Таїн на свято Стрітення Господнього, і цей день на все життя залишився в їхній пам'яті як один із найдорожчих і найсвітліших спогадів, «бо в Чудовому монастирі відбулося чудо милосердя Божого над нами…» (із щоденника послушника Миколи Бєляєва). Після сповіді та причастя Святих Христових Таїн зв'язок зі світом у них фактично порвався остаточно. Захоплено налаштований Іванко весь горів одним бажанням, одним прагненням – присвятити все своє життя Богові. У нього раніше, ніж у Колі, зародилася думка залишити мир з його гріховною суєтою і піти монастир. Він навіть зовсім перестав ходити в гімназію і написав товаришам своїм різкий лист, розвиваючи в ньому основну думку про нікчемність світських знань і єдине на потребу. Коля був набагато спокійнішим, стриманішим. Він ніби вичікував чогось… Незважаючи на те, що Іванко був молодший за нього, він своєю гарячістю запалював і підтримував вогник прагнення до духовного життя в душі брата. Він, якщо можна так сказати, весь час «гальмував» Колю. Про чернецтво та монастирі вони мали дуже невиразне, навіть у деяких пунктах хибне поняття. І, незважаючи на це, Господь невидимою рукою неухильно вів їх до накресленого шляху. Обидва брати перебували під особливим впливом благодаті Божої, що осяює душу, просвітлює розум і тягне до служіння Вічній Істині. Викладачем Закону Божого в їхній гімназії був священик отець Петро Сахаров, настоятель церкви Святого Іоанна Предтечі на вулиці П'ятницькій. Допитливий і стрімкий Іванко одного разу в класі звернувся до нього з питанням про походження зла. Законоучитель, який благоволив до нього, запропонував за роз'ясненням цього питання прийти до нього додому. Обидва брати пішли разом. І тут Іванко поставив отцю Петру давно вже цікавило їх запитання: чи порадить він їм вступити в монастир і якщо порадить, то в якому?.. Отець Петро, судячи з способу його життя, не має ніяких схильностей до чернечого життя і має з цього невиразне подання про монастирів, відмовився дати їм Академії єпископу Трифону. Іванко, незадовго до відвідування отця Петра, у старих дідусевих книгах знайшов довідник під назвою «Вся Росія». Між різними довідковими матеріалами там було надруковано перерахування всіх російських монастирів. Іванко порізав листи з перерахуванням монастирів на смужки і, перемішавши їх, запропонував Колі витягнути одну смужку, сказавши при цьому: «Який монастир буде написаний, туди ми й підемо». Помолившись Богу, потягли жереб. На витягнутій смужці паперу було надруковано: "Козельська Введенська Оптіна Пустинь". До цього моменту вони не мали жодного уявлення про існування монастиря «Оптіна Пустинь». У отця Петра ними було, між іншим, поставлене запитання: «Чи не знає він щось про цей монастир?». Можливо, що назва монастиря нагадала отцю Петру ім'я єпископа Трифона, колишнього постригу Оптіної Пустелі. Випадок цей справді знаменний! У ньому ясно було видно руку Божого Промислу. Здивування Віри Лаврентіївни не було меж, коли одного воістину прекрасного дня, 11 лютого 1907 року, перед нею постали Іванушка і Коля, оголосили їй про своє рішення вступити до монастиря і просили благословити їх на цей шлях. Від Іванушки вона могла ще чекати на це, але Коля, веселий, товариський Коля, її вразив. А всі його рідні та знайомі навіть повірити не хотіли серйозності його наміру, так воно не в'язалося з їхнім уявленням про нього: «Коля Бєляєв – чернець?!» У їхніх поняттях це звучало дико. Та й сам він згодом казав, що це було «диво і Божа милість». Перешкоджати доброму наміру своїх дітей, через свої релігійні переконання, Віра Лаврентіївна не могла, хоч і шкода було її материнському серцю благословляти їх на поневіряння та праці. Серце її болісно стискалося при думці, що вони, що виросли майже в розкоші, позбавляють себе найпростіших зручностей життя. Але, як істинна християнка, борг перед Богом вона ставила найвище. Зі сльозами на очах благословила вона хрестами уклінних і приниклих обличчям до статі своїх синів на чернече життя. Незадовго до цього, саме для цієї мети, вони замовили великі, мідні, чотирикінцеві хрести, розміром 6–8 сантиметрів. Ними й благословила їхня мати. Коля цим материнським благословенням дорожив особливо і ніколи, аж до смерті, не знімав із себе хреста. Як вірна дочка Православної Церкви, Віра Лаврентіївна, однак, вирішувати це важливе питання самостійно, без благословення та схвалення духовних осіб, не хотіла. Тому на другий же день вона разом із синами поїхала до отця Валентина Амфітеатрова, колишнього настоятеля церкви Святих рівноапостольних Костянтина та Олени, який був у особливо добрих стосунках з її батьком, часто бував у них і знав її з дитинства. По старості і його втрати зору батько Валентин вже ніде не служив, але продовжував користуватися великою популярністю. Його поважала і шанувала вся православна Москва, і багато хто звертався до нього за порадою у скрутних випадках життя. Батько Валентин, вислухавши Віру Лаврентіївну, сказав, що він не може давати поради у такій справі: – Я ніколи не був ченцем, як я радитиму? Коли ж Коля під час прощання промовив: - Батюшка, благословіть мене, - подумки додавши на чернецтво, - отець Валентин повільно, широко осінив його хресним знаком зі словами: – В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, – і з любов'ю поцілував його в лоба. Відчувалося, що це благословення було благословенням на монаше життя. За кілька днів отець Петро відвів Колю та Іванку до єпископа Трифона. Владика, що гаряче ставився до їхнього доброго наміру, в той же час обережно сказав: - Я вас направлю до Оптіна - так, можливо, зроблю цим сімейний розбрат? Брати дружно відповіли, що мають благословення від матері, але отець Петро злякався того, що мав на увазі єпископ Трифон, і повідомив про це отця Симеона. Заспокоїлися вони лише після особистої бесіди з Вірою Лаврентіївною. Єпископ Трифон, дізнавшись, що з боку матері перешкод до вступу до монастиря її дітей, Миколи та Івана, немає, побажав познайомитися з нею, особисто поговорити та запропонував їм прийти до Богоявленського монастиря, де він був намісником, до вечірні. Після недільної вечірні їм прочитали акафіста мученика Трифона і вимовили дуже добре слово про блудного сина (йшов тиждень «Про блудного сина» перед Великим постом). А потім Віра Лаврентіївна, отець Петро, ​​Коля та Іванко були прийняті Владикою у його покоях. Єпископ у відповідь на висловлену Вірою Лаврентіївною скорботу, цілком природну для матері, сказав: – Не турбуйтеся, в Оптиній вони побачать тільки хороше, винесуть звідти лише добрі враження, що залишаться у них на все життя. Між іншим, коли вони увійшли до зали до єпископа, одночасно з ними, з інших дверей, увійшов отець Гавриїл, чернець Оптиної Пустелі, постриженець Владики. Вказуючи на нього, Владика сказав, посміхаючись: «Архангел Гавриїл завжди був провісником. А до вас посланий отець Гавриїл. Ось з ним ви і їдьте до Оптіни Пустинь». Коли згодом послушник Микола розповів про це своєму старцеві, батькові Варсонофії, той промовив такі слова: - Ви тоді вже стали ченцем... Владика, як людина веселого характеру, може, сказав це жартома, але слова архієрея мають велику силу... Велика справа - архіпастирське благословення. Сам єпископ може бути грішним, як усі люди, але його благословення і молитви мають велику силу. Отже, поїздку до Оптіни Пустинь було вирішено остаточно. Отець Гаврило, за благословенням єпископа Трифона, взяв на себе обов'язок супроводжувати братів. Якось він прийшов до них у дім, щоб домовитися про день виїзду, і, сидячи за чаєм, сказав, звертаючись до Миколи та Івана: – В Оптіній вам насамперед дадуть читати «Авву Дорофія». ""Авву Дорофія?» – подумав я, вперше чуючи цю назву, і мені здалося, що це така погань, що її тільки й можна в грубку кинути», – так писав Микола у своєму щоденнику згодом, згадуючи цей день, і додавав: «Всі мої пізнання, все формування в щось певне моїх переконань і понять відбулося тут, у Скиті...» Книгу під назвою «Повчання Авви Дорофея» він гідно оцінив вже будучи ченцем і щоразу, при повторному читанні, відкривав у ній все нові й нові перлини духовної мудрості. Перед самим від'їздом отець Симеон Ляпідевський сказав братам, що прийшли до нього попрощатися: – Якщо ви витримаєте Великий піст в Оптиній Пустелі, це й буде знаком того, що вам треба бути в Оптиній, що на це є Божа воля. А єпископ Трифон, благословляючи їх та вручаючи іконочки Божої Матері Казанської, попередив їх: – Вашим керівником нехай буде отець Варсонофій. Але знайте, що є в Оптиній Пустелі партія незадоволених ним, що йдуть проти нього... Якщо такі будуть вам говорити що-небудь засуджує Старця, не слухайте їх і по можливості уникайте. 23 лютого 1907 року брати у супроводі отця Гавриїла виїхали з Москви до Оптіни Пустинь, «не маючи про неї жодного уявлення». Оптину Пустинь вони побачили вперше 24 лютого, о четвертій годині. «У день здобуття глави святого Іоанна Предтечі здобули Оптіну, як тихий притулок від житейських бур та зол. Не смію думати, що це сталося без Божого Промислу. Після безцільного блукання життєвою пустелею я знайшов тут воістину багатий скарб, прихований від премудрих і розумних і відкритий, доступний немовлятам, простий і не лукавим серцем. І для мене воно було приховано, і я навряд чи знайшов би його сам. Я був сюди наведений, не знаючи чому, як і для чого...» (із щоденника послушника Миколи Бєляєва). Отець Гаврило помістив їх у готель біля Святих воріт. Коли вони трохи відпочили, він повів їх сходами через Святу браму під дзвіницею до могил старців, як це було в звичаї не тільки у ченців Оптиної Пустелі, а й у всіх прочан, які відвідують монастир. Помолившись біля їхніх надгробків і випросивши благословення, вони вирушили до скарбника Оптиної Пустелі, велелюбного, найпростішого і водночас мудрого отця Інокентія, у якого отець Гавриїл був келійником. Підкріпившись у нього чаєм і відпочивши в номері свого готелю, увечері брати вперше були за всенічним пильнуванням у Казанському теплому соборі. Була субота перед масляною. Дивовижний за своєю стрункістю спів чоловічого хору, незвичність древніх, майже повсюдно вийшли з вживання наспівів, вразило їх. Тут вони вперше почули неповторні, неповторні за своєю первісною, дещо дикою, красою дивовижні оптинські наспіви стихир «подібні». На другий день, після пізньої Літургії, отець Гавриїл представив їхньому архімандриту Оптіною Пустелі отцю Ксенофонту. Він привітно зустрів їх, особливо Івана, але остаточної згоди на прийом їх у число послушників не дав, а запропонував погостювати в Оптиній, помолитися, попрацювати і не поспішаючи придивитися до всього. Втім, Івана він майже благословив на вступ одразу, без довгих розмов. З Миколою ж, навпаки, він довго розмовляв та у прийомі відмовив. Вийшов від нього Микола дуже засмученим і розгніваним. І тільки згодом з'ясувалося, що після революції 1905 року всім монастирям було зроблено припис вельми обережно брати до числа братії молодих людей, які більш-менш активно брали участь у революційному русі. Через це батько Архімандрит інакше вчинити не міг. Від отця Архімандрита отець Гавриїл провів їх у Скит. Самотність оточеного віковим лісом Скита, простота, тиша і безмовність вразили їхні душі, які звикли до метушні та розкоші столичного життя, і полонили назавжди. Монастир не так привернув їхню увагу. Він мало чим відрізнявся від московських монастирів на вигляд. Особливо бентежило їхнє багатолюдство, натовпи прочан обох статей. Скит був ніби огороджений від світу стіною вікового лісу, і вхід жінкам туди не дозволявся. Наші юні подвижники знайшли тут те, що мріяли і чого бажали. Скитоначальник, отець Варсонофій, увесь білий, світлий, із променистою усмішкою, по-батьківському тепло вітав їх. – Навіщо ви приїхали сюди? - спитав він, між іншим, Миколи. – Шукати істину в Бозі, – відповів той. А коли вони виходили зі Скита, їх зупинив воротар, брат Олексій. Простодушного дідуся зацікавили юнаки, одягнені «по-благородному». У процесі розмови з ним Іван, між іншим, запитав: - А що, солов'ї тут є? Дідок виявився людиною добродушно-веселої вдачі і чимало здивував і розвеселив їх своєю відповіддю: – Не чув... А от вовків багато. Співають, як за нотами. Бачачи в його руці криву палицю, хтось із них сказав, що треба було б зробити гарний ціпок. Відповідь була така ж незвичайна, як і перша: - Була б кульгавість, а палиць у лісі пропасти! Через кілька днів з готелю, згідно з правилами Оптиної Пустелі, брати переселилися в «дивноприйнятний», тобто приміщення для мандрівників і прочан з простого звання, причому серед них були і ті, хто приїжджав у монастир на більш тривалий час і під силу працювали для обителі. Спочатку і Миколі з Іваном було дано пробне послух - допомагати на кінному дворі. Вони нічого не вміли робити, їм доручили рубати хвою для підстилки худоби. Ішов уже Великий піст. Тривалі статутні богослужіння з незвички дещо стомлювали їх. Убога їжа, особливо на першому тижні Посту, давалася взнаки. Але прагнення до чернечого життя не згасло і не похитнулося в них. Вони твердо вирішили весь Великий піст прожити в Оптиній. Палкий Іванко весь горів прагненням подвигу. Він навіть створив собі суто пост всупереч правилам монастиря і, не порадившись ні з ким, деякий час харчувався одним хлібом, майже не вживаючи рідин. Наслідком такого необдуманого вчинку було те, що він ледве не помер від запалення шлунка та завороту кишок, потрапив до монастирської лікарні, де й провів увесь пост. А Микола продовжував працювати на кінному дворі, неопустимо вистоюючи тривалі великопісні богослужіння і по можливості часто відвідуючи Скит та отця Варсонофія. Досвідчений у житті сивий старець і дев'ятнадцятирічний, ще не сформований у своєму духовному розвитку юнак після перших же розмов відчули якийсь незрозумілий зв'язок один з одним, те, що називається «духовна спорідненість». Вони, такі різні за віком та розвитком, розуміли один одного відразу, іноді з півслова. Незримі нитки притягували їх одна до одної. Нитки ці після кожного побачення і кожної розмови дедалі більше зміцнювалися і нарешті, згодом, утворили настільки міцну і міцну прихильність, що розірвати їх і роз'єднати могла лише розлука. Старець Варсонофій ясно бачив це з перших днів знайомства. Недарма він згодом сказав йому: "Наші серця налаштовані на один лад..." - або: "Наші душі звучать в один тон". З Миколою, коли він жив у готелі, стався такий випадок. Якось він вийшов відчинити двері одному запізнілому постояльцю. Було вже пізно, і зовнішні двері були зачинені. Стояла темна передвесняна ніч. Коли він відчинив двері, то раптом побачив, що з темряви відокремлюється темрява, рухається до нього і входить на сходи у вигляді чорного собаки. В страху він зачинив двері, і все зникло. Коли він розповів про це Старцю, той сказав: – Господи, помилуй!.. Завжди зачиняйте двері, коли до вас приходитиме цей собака. А вона приходитиме. Вона не залишить вас. Ще багато разів вона прийде до вас. На Світлому тижні брати, пробувши весь Великий піст в Оптиній Пустелі, повернулися до Москви. При прощанні старець Варсонофій подав їм загальні правила молитви та життя, а Миколі, благословляючи його, сказав: – Благословляю вас, Миколо Митрофановичу, на радість рідних та знайомих та на користь душі вашої, – і дав йому іконочку Божої Матері «Суручниця грішних». У Москві рідні та знайомі зустріли їх із радістю. Повернулися вони з поїздки до Оптіни зовсім не такими, якими виїжджали. Благодатний вплив посту, молитви та спілкування з духоносними людьми поклав свій, відчутний відбиток не тільки на їхній зовнішній вигляд, але й на їхню поведінку в словах і справах. Все це відчували та розуміли. Усі бачили, що вони не мешканці вже серед них. Але ніхто не дозволяв собі глузування чи знущання над ними. Якщо й відпускалися кимось жарти на їх адресу, вони були цілком невинні, бо виходили не з серця. Одна знайома Миколі молода жінка, що жила по сусідству, зустрівшись з ним одного разу у дворі, спитала його: - Я чула, ви вступаєте до монастиря? Який ви щасливий! Ця жінка жила добре, ні чого не потребувала, і чоловік у неї був хороший. То чому вона назвала Миколу щасливим? Можна з упевненістю сказати, що вона була задоволена своїм життям. У багатьох у світі помічається ця незадоволеність. Шукають щастя, прагнуть до нього, прагнуть його і – не знаходять ніде і ні в чому, бо шукають не там, де треба шукати... Після приїзду до Москви, до рідної родини, брати дружно зажили в одній кімнаті. Як і раніше, щодня відвідували вони всі церковні богослужіння. Найчастіше вони ходили в Чудовий монастир і до церкви Святої великомучениці Варвари. Цю святу Микола особливо шанував. Не менш часто бували вони й у Богоявленському монастирі. Єпископ Трифон, до якого вони не забарилися прийти, особливо благоволив до них і завжди тепло і привітно приймав, благословив їм звертатися як до духовного отця, керівника і радника до ігумена Іоні, свого заступника з управління монастирем. За порадою і благословенням старця Варсонофія з'їздили вони і в Ростов Великої Ярославської губернії, помолилися перед мощами святих угодників і насолодилися чудесним дзвоном ростовських дзвонів, єдиним за своєю красою в Росії того часу. За цей період свого життя в Москві брати неодноразово відвідали Оптіну Пустинь. Вона вабила їхні уми і серця нестримно. В один із приїздів старець Варсонофій сказав Миколі: – У вас, Миколо Митрофановичу, сваволя твердіша, і я відчуваю, що мені з вами ще доведеться зустрітися на чернечому шляху. А ми можемо разом йти, доповнюючи один одного... Іншого разу, Петровським постом, отець Варсонофій, сидячи в саду і розмовляючи з ними про чернецтво, сказав: – Монах – це биті черепки... Його всі б'ють, і бісів, і мирських людей. Від усіх він постійно терпить приниження та приниження. Б'ють його, і залишаються від нього одні биті черепки... А Господь візьме його та й склеїть... Тільки це відбувається не тут, а там... – і він показав рукою на небо. - Ось що таке чернець... Бажання піти зі світу в Івана посилювалося з кожним днем. Він весь горів прагненням у монастир, і – якнайшвидше і – тільки в Оптину Пустинь, що так полюбилася йому. Життя у світі обтяжувало його дедалі більше. Вона ставала йому нестерпною. Під кінець він навіть зневірився, бачачи неможливість виконати своє бажання негайно. Ігумен Йона, «прекрасної душі старець, виключно чуйний і чуйний», як ніхто інший, розумів його стан і для нього в цей час був незамінним. Він умів втішити і підбадьорити Івана в його нетерпінні, яким він завжди хворів. Бачачи, що тяжкий душевний стан Івана все посилюється, отець Іона порадив йому нарешті якнайшвидше порвати зі світом, що так обтяжував його і позбавляв тихого, радісного настрою, випробуваного ним в Оптиній Пустелі Великим постом. Єпископ Трифон охоче благословив їх з'їздити ще раз до Оптіна і знову попросити отця Архімандрита прийняти їх до числа послушників. І ось, на початку грудня 1907 року, проживши у світі близько восьми місяців, брати знову поїхали в Оптину Пустинь. Їхали вони з однаковим наміром, але з різними настроями. Микола, на противагу Іванові, їхав спокійно. Він взагалі не так обтяжувався мирською суєтою, як брат. Незважаючи на те, що поклик Божий для них обох був однаковою мірою зрозумілий, він не був упевнений у тому, чи потрібно йому йти в монастир чи почекати. Можливо, що відмова архімандрита Ксенофонта прийняти його та пораду старця Варсонофія почекати, коли «настане час», було причиною його нерішучості. З притаманною йому обережністю та спокоєм він і вичікував, «коли прийде час». Як перед вступом до університету він не міг вирішити, за якою спеціальністю йому йти, – ніщо його не цікавило, не притягувало розуму та серця, – так і перед вступом до монастиря він вагався і не знав до останньої, вирішальної хвилини, яким шляхом надалі піде його життя. Він стояв ніби на точці несвідомої байдужості, сам собі не усвідомлюючи, чому він схилився на чернече життя. Згодом, згадуючи цей час свого життя, він писав у щоденнику: «Думаю, що мене перетягнули сюди молитви батюшки Варсонофія. Крім того, за нас молилися і у світі, тут, у Скиті та в монастирі. Сам собою я не міг прийти до Скита...» До вступу до монастиря він, маючи дуже невиразне поняття про монастирське життя, не вірив в ідеал чернецтва, навіть засуджував ченців. Тому надходження його в Скит Оптиної Пустелі є справді «дивом милосердя Божого», знаком явного покликання та Божественного керівництва, знаком особливого впливу благодаті Божої. Дивно те, що він, який досі не бажав ні в чому підкорити свою волю і своє розуміння будь-кому, у справі вступу до монастиря ніби зовсім не мав своєї волі. Все робилося за вказівкою та благословенням духовних осіб, яким він, сам не знаючи чому, беззаперечно дотримувався. У п'ятницю, 7 грудня 1907 року, коли Свята Церква святкує пам'ять святителя Амвросія, єпископа Медіоланського, брати вже стояли в скитському храмі за Божественною Літургією, яка відбулася з нагоди пам'яті (день Ангела) великого Оптинського старця Амвросія. Апостол, Євангеліє та запричетний спів псалма – все говорило про зречення світу. Скитоначальник, отець Варсонофій, розмовляючи з ними цього дня, спитав їх, чи не залишили вони свого наміру вступити до Скита. Іван із притаманною йому гарячістю заявив про незмінність свого рішення. Микола ж на поставлене йому запитання стримано відповів: – Я, Батюшко, бачу, що не маю жодних чеснот, і жодного твердого рішення я не маю. Не знаю, що робити… Тому я думаю робити все за послух, як Ви благословите. Проти вашої волі та благословення я не піду. Старець, вислухавши його, сказав: - Ви правильно міркуєте. 9 грудня, у неділю, брати знову стояли за Літургією у скитському храмі. – Чи сподобалося вам шановане нині Євангеліє та Апостол? – запитав Старець, коли вони прийшли до нього (Євангеліє читали від Луки, розділ 12, вірші 16–22, а Апостол – послання до Ефесян, розділ 5, вірші 9–19). Почувши ствердну відповідь, він несподівано сказав їм: – Ще в п'ятницю за Літургією, в день пам'яті старця Амвросія, слухаючи читання Апостола та Євангелія, я подумав: «Про вас це говориться...» І тоді ж вирішив прийняти вас у Скит, впевнений у тому, що сам старець Амвросій, у день свого Ангела, благословляє вас на цей шлях... Почувши ці слова, Іван засяяв від радості, бачачи несподіване виконання свого бажання. – А як Ви, Миколо Митрофановичу? – звернувся до нього Старець. - Я не знаю, Батюшко... Як Ви скажете, чи є сенс вступати мені в Скит тепер або почекати до часу, як Ви раніше казали, що настане час, час покаже, коли можна буде вчинити. – Звісно, ​​є. Вчиняйте! Під час попереднього приїзду братів в Оптину Старець, ймовірно, відчуваючи Миколу, вказував йому на труднощі, скорботи та спокуси, що чекають будь-якого, хто вступає на чернечий шлях. Микола відверто, не приховуючи своїх сумнівів, запитав, чи зможе він перенести все це, чи вистачить у нього сил? Старець на це відповів, що скорботи і випробування попускаються Господом за силами людини, і цими словами цілком заспокоїв його. З подальшої розмови з'ясувалося, що Старець ще 8 числа погодився з батьком Архімандритом про прийняття їх у Скит. Далі розмова йшла практичного характеру, про грошовий внесок за обох братів. – Ми й раді були б залишити свої шлунки за огорожею, та не можемо, – сказав Старець. Питання прийняття їх у Скит було вирішено. Для Івана це рішення було добрим виконанням його бажань та надій, а для Миколи прийом до обителі був майже несподіваним. Він сам згодом дивувався, як він міг так легко і спокійно зважитися на таку велику справу, тим більше, що він вагався до останньої хвилини. 9 грудня Свята Церква святкує на честь Божої Матері, ікони Її «Несподівана Радість». І справді несподівана, несподівана радість відвідала цього знаменного дня обох братів. Згодом старець Варсонофій запитав одного разу у матері їх, Віри Лаврентіївни, яка неодноразово приїжджала в Оптину Пустинь: – Чи не було у вас у родині когось особливо благочестивого чи, можливо, були якісь добрі справи? Коли Віра Лаврентіївна відповіла, що її батько, Лаврентій Іванович, був дуже благочестивий, і розповіла про нього, про його праці на славу Божу в церкві, де особливо шанується образ Божої Матері «Несподівана Радість», Старець сказав: – Отож, дідусь за них і клопочеться там... А Миколі, коли він уже був послушником і жив у Скиті, під час однієї розмови сказав: – Ви надійшли до Скиту у день святкування ікони Божої Матері «Несподівана Радість». Як глибоко таємничі події нашого життя! Яка тоді відкрилася глибина!.. – І, повільно, пророчо додав: - І буде Вам ця радість... І при смерті буде... Та радість буде вже початком вічної радості... Вся суть у тому, щоб витримати курс лікування. – За цих слів Старець злегка вдарив Миколу по грудях у серці. – Якщо кинете лікування, то ще гірше може бути… Те саме й у чернечому житті. Якщо витримаєте до кінця, то можна мати надію... Іншого разу Старець сказав йому: - Ви надійшли в Скит через єпископа Трифона. Це велика справа! Можливо, що в його обличчі діяв своїми молитвами мученик Трифон, якому дано благодать охороняти від злих духів. Чому клопотав за Вас мученик Трифон, нам не дано знати. Можливо, Ви його віддалений нащадок, а святі пильно стежать за своїми нащадками... Моліться йому завжди. Цей завіт Старця Микола до своєї смерті свято виконував, як і всі його інші завіти і настанови. Він ніколи не забував у своїх молитвах згадувати і благодійників своїх, які так чи інакше допомагали йому вступити в благословенний притулок, тихий Скит, що направляли його в велелюбні обійми старця Варсонофія, під його керівництво. 10 грудня, окрилені радісним почуттям, брати помчали до Москви. 11-го числа вони вже були в столиці і прямо з Брянського вокзалу, не заїжджаючи додому, поспішили до єпископа Трифона, свого благодійника та молитовника, з радісною звісткою. Час у зборах та турботах, пов'язаних з оформленням необхідних для їх переселення справ, летів швидко. Коли всі приготування були закінчені, вони попрощалися з усіма, покидаючи рідний дім, матір, братів, сестер і всіх рідних і знайомих, залишаючи мир з його суєтою і тривогами, з єдиним бажанням присвятити все своє життя Господу, який так чудово покликав їх для служіння Йому в чернечому. Єпископ Трифон благословив їх на прощання хрестиками. – Ви сходите на хрест, тому я і даю вам на благословення хрести. Допомагай вам Бог! А настоятель церкви Святих Костянтина та Олени, де так багато попрацював їхній дідусь, до якого вони теж зайшли попрощатися, дав їм у благословення маленькі іконки Божої Матері «Несподівана Радість». Мати ж на прощання благословила їх іконами Покрови Божої Матері, вручаючи їх, своїх дорогих синів, «теплій заступниці світу холодного» – Пречистої Матері Божої, під Невидимий її покров і заступ. Між іншим, отець Симеон Ляпідевський, їхній парафіяльний священик, сказав Миколі: – Так, там ти побачиш і відчуєш насправді, власним досвідом, існування та підступи ворога – диявола, про що досі читав лише у книгах 7 . Оце пішли бігаючи, і оселилися в пустелі. Напутні молитвами, благословеннями і побажаннями, 22 грудня 1907 року в день пам'яті великомучениці Анастасії Візерувальниці, як би дозволяючись від зв'язків світу, брати назавжди покинули Москву і попрямували до Оптини Пустинь. 23 грудня вони прибули до обителі. А 24 грудня, у Навечір'я Різдва Христового, переселилися з готелю до Скита, тихого, затишного, затишного Скита для того, щоб відродитися і почати нове життя. – Все наше життя є дивовижною таємницею, відомою одному Богові, – сказав згодом старець Варсонофій при згадці цієї вирішальної їхньої події. Келії нашим юним подвижникам було відведено у так званому «Золотухинському» корпусі, у південно-східному розі Скита. Невеликий оштукатурений і побілений будиночок, як і всі майже вдома в Скиті, складався з чотирьох келій, розділених коридором. У двох із них оселилися Микола та Іван Бєляєви. Оздоблення келій було найпростіше: стіл, два табурети, дерев'яне ліжко, вкрите вдвічі складеною повстю, вугільна шафка в передньому кутку. Микола повісив над ним ікони, привезені ним із Москви: Спасителя, Божої Матері Казанської, Святителя Миколи Чудотворця та інші. Коли все було впорядковано, відслужили молебень і окропили келії святою водою. Брати Микола та Іван вступили у нове життя. Миколі було дев'ятнадцять, а Іванові сімнадцять років. Тут доречно буде згадати ще раз про таємничі, дивовижні для людського розуму, збіги імен і подій, що мимоволі змушують вигукнути словами церковного піснеспіву: «Почуй, Господи, твоєї таїнства, розуми діла Твоя і прослави Твоє Божество!». Микола Бєляєв, невидимо керований Промислом Божим до накресленої йому мети, вступив у Скит, покровителем якого був Пророк, Предтеча та Хреститель Господній Іоанн. Перший поштовх на цьому шляху був дано йому братом його, названим Іваном на честь Хрестителя Господнього Івана. До єпископа Трифона, який направив його в Скит, він був відведений отцем Петром, настоятелем церкви Святого Іоанна Предтечі. Оптину Пустинь і Скіт він уперше побачив у день здобуття глави Іоанна Хрестителя. Рука найбільшого серед народжених подружжям у всьому цьому очевидна. Нам же залишається лише смиренно схилитися перед несповідними долею Божими, що спрямовують наше життя за незрозумілим для нас, мудрим планом. На внутрішній стороні Святих воріт Скита зображений образ Божої Матері «Знамення», а під ним, півколом, напис: «Коли улюблена села Твоя, Господи сил!» (Пс. 83:2) – Як Ви повинні дякувати Богові, що Він привів Вас сюди, у Скит. Не подумайте, що Ви самі прийшли. Ніхто ж може прийти до Мене, якщо Отець Мій Небесний не привабить його. (Ін. 6:44) Від Бога дана Вам свобода, і з Вашого боку була лише вільна свобода. Ви тільки не чинили опір, коли Він, взявши Вас за руку, привів сюди. Господь рятує нас, а не ми рятуємось. Він, Милосердний, рятує нас за нашого бажання. Дякуйте Богові, що привів Вас сюди, в монастир, у наш тихий, затишний Скит… Так… Тільки за допомогою Божої можна легко проходити цей тісний скорботний шлях… Поживіть тут два-три роки, якщо Господь сподобить Вас такої милості, і побачите, яке блаженство чернече життя… Так говорив в одній зі своїх бесід старець Варсонофій послушнику Миколі, який щойно надійшов у Скит. Ці слова закарбувалися в його серці назавжди. Він ніколи не забував цієї великої милості Божої, і завжди на устах і в серці була в нього подяка та славослів'я: «Слава Тобі, Господи! Дякую Тобі, Господи, що я тут, у цьому земному раю, а не у світі! Сподоби, мене, Господи, всі дні життя мого жити у святій обителі цій і бути істинним ченцем!» Іоанно-Предтеченський Скит при Оптиній Пустелі розташований у лісі, на схід від монастиря, приблизно за півкілометра (170 сажнів) від нього. Старий монастирський ліс, що оточує Скит, вражав кожного своєю величною потужністю і красою, тим більше, що такі первісні, не зворушені рукою людини, ліси в середній смузі Росії були вже рідкістю. Ліс був змішаний. Столітні дерева – сосни, ялинки, дуби та липи стояли суцільною стіною. Столи деяких сосен були не в обхват і двом людям. Високо здіймали вони свої могутні крони до неба. У лісі навіть улітку панували тиша і напівтемрява. Птахи не люблять таких дрімучих лісів. Косі промені сонця ледь пробивалися крізь гущу листя і світлими плямами ковзали по усипаній піском широкій доріжці, що вела від монастиря до Скита. При поворотах доріжки вдалині з'являється рожева пляма скитської дзвіниці. Після похмурого лісу тим більше разючий контраст представляє начинку Скита, огородженого від світу зроблених з колод стіною. (Навіть стіна дзвіниці, звернена до лісу, була глуха, тобто без отворів.) Усередині Скита все було світло, чистота та простота. «У цій простоті, у цьому глухому затишші, такому пристойному місці молитви, є щось таке, що робить цілком зрозумілим вигук пророка: «Господи! Полюбиш прикрасу дому Твого і місце селища слави Твоєї!». 8 Скит був заснований у 1821 році, за благословенням та особливим бажанням Філарета, митрополита Київського, під час перебування його єпископом Калузьким. Оглядаючи монастирі своєї єпархії, преосвященний Філарет настільки захопився самотньою красою оптинського лісу, що вирішив влаштувати тут скит для любителів безмовного житія. Для цієї мети були запрошені ним самітники з рославльських лісів Смоленської губернії. Їх руками було розчищено невеликий майданчик у лісі, із зрубаних сосен збудовано дерев'яну церкву в ім'я Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна та келії. Спочатку кількість насельників Скита була нечисленна - шість-вісім чоловік. Але після того, як у Скит із Площанської пустелі переселився старець ієромонах Леонід зі своїми учнями, кількість братів побільшало. Відповідно до збільшення братства розширювалася і площа Скита. У описуваний час у Скиті було два храми. Старий, дерев'яний, на честь Святого Іоанна Предтечі з прибудовою Преподобного Макарія Єгипетського і новий, кам'яний, двоповерховий, збудований коштом благодійників, в ім'я преподобного Лева, єпископа Катанського, і преподобного Іоанна Рильського. На південний схід від Предтеченського храму розташовано кладовище – кілька рядів могил, покритих чавунними плитами з відповідними написами. Хрест стояв лише один, великий, чавунний, із литим зображенням Ісуса Христа. Перед ним – незгасна лампада у ліхтарі. За цвинтарем добре розрісся невеликий кедровий гай, посаджений ще за старця Леоніда, під покровом якого в погожі літні дні, на свята братії Скита пропонувався спільний солодкий чай. На північний схід від Предтеченського храму були два невеликі проточні ставки, «сажалка», а за ними усамітнена, захищена від поглядів деревами та кущами, алея, улюблене місце прогулянок і молитовних споглядань любителів безмовності та усамітнення. Північна частина Скита межувала з монастирською пасікою, відокремленою від нього невисокою дерев'яною стіною з маленькою хвірткою. Уся західна сторона була зайнята будовами. У центрі Свята брама під дзвіницею. Праворуч від них – келія начальника Скита та трапезна з прилеглими до неї господарськими приміщеннями. Ліворуч – келія старця. Весь Скит був засаджений фруктовими деревами, ягідним чагарником та квітами. Під покровом яблунь і були розташовані братські келії, що виділяються своєю білизною серед суцільної зелені. Особливо гарний був Скит навесні, в пору цвітіння, коли всі яблуні та груші, як мереживною піною, були вкриті біло-рожевим кольором. Не менш прекрасний він був і взимку, у ясні, морозні дні та місячні ночі, весь білий, тихий, прозоро-чистий. Це справді був земний рай, і найкращого місця для душ, що шукають усамітнення, важко було знайти. Це – із зовнішнього боку. З внутрішньої ж, духовної сторони, Скіт мав дорогоцінну і дуже рідкісну особливість, що відрізняла його від інших обителів. Ця відмінність полягала в тому, що в ньому збереглося та процвітало «старість». Щодо цього Скит був чи не єдиним у всій Росії. Старість в основному полягала в тому, що учні старця повністю відкидали свою волю і все робили лише з благословення. Старець був для них не тільки духовний отець, а й радник, наставник і керував на шляху спасіння. Перед старцем щодня відкривалися гріхи, не тільки ділом і словом вчинені, а й уявні. Проводилося так зване «одкровення помислів». Це привчало учня до уважного життя, привчало стежити за думками і утримуватися від поганих, які можуть призвести до гріха і словом і ділом. А увага до себе, до свого розуму та серця призводила до потреби безперервної молитви, «молитви Ісусової». Благодійність «старечого опікування» випробували на собі багато хто з спраглих вічного блаженства. Для успішнішого сходження сходами духовної досконалості був і немає кращого способу, як старече опікування. Учень старця, якщо він щиро і повністю відкидався своєї волі і свого мудрування, сам, порівняно короткий термін, наповнювався духовною мудрістю. Першим старцем у Скиту Оптиною Пустелі був ієромонах Леонід (у схимі Лев). Потім, наступно, – його учень, ієросхимонах Макарій, якого змінив особистий його письменник і учень ієросхимонах Амвросій. Слава про святість, духовну мудрість і прозорливість великого старця Амвросія широко була поширена у Росії, а й її. Час його життя був часом розквіту старечості в Оптиній Пустелі. У описуваний час старцем у Скиту був ієросхимонах Йосип, який протягом тридцяти років був келійником старця Амвросія і, в міру сил своїх, сприймав від нього достатньо знань, щоб у свою чергу бути старцем. Відмінними рисами його характеру, крім інших чернечих чеснот, були виняткові смиренність і лагідність. Він завжди намагався залишатися непоміченим, бути у тіні. Чисельність братії монастиря та Скита поступово збільшувалася. Останнім часом у монастирі було близько двохсот п'ятдесяти ченців та послушників, а у Скиту – п'ятдесят. Задовольнити духовні потреби такої кількості братії один вибілений сивиною старець, звичайно, не міг. Крім того, до старця «ставилися» і черниці влаштованій ієросхимонахом Амвросієм Шамординської Казанської жіночої пустелі, які чернечі з інших монастирів і безліч мирян обох статей, що прагнуть його за порадою та настановою. З цієї причини, в основному, наприкінці життя старця Амвросія одночасно з ним старчував і начальник Скита ієросхімонах Анатолій (Зерцалов), його учень. Старчував він за єросхимонаха Йосипа. Після смерті ієросхимонаха Анатолія начальником Скита і водночас старцем був обраний скитський ієромонах Варсонофій зі зведенням його в сан ігумена, під безпосереднє керівництво якого і були спрямовані єпископом Трифоном брати Бєляєви. Існування одночасно двох, а останніми роками трьох старців (третім був ієросхимонах Анатолій, так званий «Маленький», переведений зі Скиту в монастир на посаду братнього духовника) породило серед чернечих обох статей поділ. Ворог роду людського – диявол скористався цим і почав сіяти серед них насіння неприязні, що дали згодом гіркі та отруйні плоди. І це було початком відцвітання та занепаду старечості в Оптиній Пустелі. – Догоряє старість. Ніде в монастирях уже нема старчества. У нас, в Оптиній, догоряють недогарки... Ворог ні на що так не повстає, як на старече окормлення. Їм руйнуються всі його сіті. Скрізь він намагався його погасити і погасив!.. Є ченці, які справно живуть, але про одкровення помислів, про старість вони нічого не знають. Тому без старечості у багатьох монастирях залишилася лише одна форма чернечого житія, одна зовнішність… – так говорив про старечість старець Варсонофій послушнику Миколі. Щоправда, старече опікування при численності братії не могло стояти на належній висоті. У давні часи старець мав одного, двох чи трохи більше учнів, які жили завжди при ньому і постійно, у будь-який час мали можливість відкривати йому свої помисли. Останнім часом в Оптиній Пустелі більшість монастирських ченців уже не мала цієї можливості. Тому помисли відкривалися найважливіші, особливо совість, що турбують, раз на тиждень. Скитські ченці – один раз на день, увечері, за спільним благословенням. Ті, хто має з Божої милості, можливість відкривати свої помисли незалежно від часу воістину були блаженними, бо здобули велику користь і самі, у порівняно короткий термін, сягаючи сили, досягали духовної досконалості. Чин церковних служб і весь порядок життя насельників Скита проводився строго за статутом Коневської обителі (Валаам), взятого в зразок на підставі Скита. О другій годині ночі починалася ранок. Брат-будильник, найчастіше він же і паламар, за півгодини до початку ранку будив братію. Ця нічна молитва, в ранковий час, коли сон особливо солодкий і міцний, була однією з найважчих настанов скитського життя. За словами стародавніх батьків, ранок для ченця важливіший за обідню в тому сенсі, що він за ранком сам себе приносить у жертву Богу, примушуючи себе. «Це примус, ця жертва має велику силу… Вставати на ранок допомагає благодать Божа...» (слова старця Варсонофія). Після ранку братія розходилася по келліях і вдавалася знову нетривалому сну, бо о шостій ранку починалися «годинник». Вичитувалися перший, третій і шостий години та «наслідування образотворчих». Після ранкової трапези, о десятій годині, всі, крім людей похилого віку та хворих, вирушали на «виконання послухів». О шостій годині вечора вся братія Скита сходилася в особливу келію «на правилі», де вичитувалося монаше молитовне правило. Починалося воно читанням дев'ятої години. Потім читалася велика чи мала вечеря з канонами, акафістом та вечірня. Закінчувалося правило «наслідуванням дванадцяти Псалмів». Після вечірнього правила всі сходилися на спільне благословення до старця. Потім йшли до вечірньої трапези, а після неї розходилися своїми келліями. Окрім спільної молитви кожен скитянин звершував у келії «келейне молитовне правило», що складається з читання двох кафізмів з тропарями і пам'ятником, двох глав апостольських послань і одного глави Євангелія. Увечері ж, о двадцятій годині, кожен монах і послушник виконував ще одне келійне правило, так звану «п'ятисотницю». Воно складалося з п'ятисот коротеньких молитов з поклонами і звершувалося за чотки. З них триста молитов Господу Ісусу Христу, сто – Божої Матері, п'ятдесят – Ангелу Хранителю та п'ятдесят – усім святим. Звичайно, багато братів, пов'язаних з роботою послуху, не завжди могли брати участь у спільних молитвах і здійснювати повністю келлейне правило. З таких це не вимагалося, бо слухняність, за словами преподобних отців, – «більше посту і молитви». Справляти ж п'ятисотницю, щодня і неопустимо, суворо наказувалося всім. – За п'ятисотницю тримайтеся, як за стовп, у ній – велика сила, у ній – закон чернечого життя. Чому? Це – таємниця… – так говорив старець Варсонофій. Практично, якщо можна так сказати, п'ятисотниця привчала ченця до невпинної вимови імені Ісуса, до невпинної, за заповітом Апостола, молитви. Уважне і неспішне вчинення п'ятисотниці займало трохи більше години часу. Годині об одинадцятій вечора, перед відходом до сну, читалися вечірні молитви «на сон прийдешнім» і півночі. Цим закінчувалося коло молитовних діл. Літургія в Скиті відбувалася лише двічі на тиждень – у суботу та неділю. Крім того – у престольні свята Скита та деякі інші дні. У двонадесяті свята, престольні свята монастиря, перші дні Великодня та Різдва Христового богослужіння в Скиті не відбувалося. Вся скитська братія до всенощного чування і Літургії ходила до монастиря. Замість щоденних церковних служб у Предтеченському храмі проводилося цілодобове, безперервне протягом дня і ночі, читання вголос Псалтирі з поминанням живих і померлих братів і благодійників. На читання Псалтирі призначалася переважно молодша братія, послушники. Читачі змінювалися через кожні дві години. Вільний від молитви час усі, здатні до праці, займалися роботою, – «слухняністю», яке призначалося завжди відповідно до сил і здібностей кожного брата. Послуху в основному полягали у виконанні різних, необхідних для життя справ – у кухарі, у трапезній, у церкві, в саду і т. д. Усі послухачі, що знову надійшли, незалежно від їх культурного розвитку і становища у світі, в першу чергу призначалися на ці «нижчі послухи» з метою згладити саму думку про якесь різниця. Ченці, які не мають можливості брати участь у спільних працях через хворобу або старість, займалися у келії «рукоділлям», переважно палітурним і токарним ремеслом. Улюблене рукоділля в Скиті було токарне. З великою майстерністю виточували з дерева ручним способом ложки, ковшики, сільнички, миски, шкатулочки та інші речі. Особливо гарними були липові ложки: легкі, тонкі, витонченої форми, прикрашені своєрідним малюнком і іноді з написами на ручці, взятими, головним чином, зі святоотцівських висловів. Всі вироби лунали на благословення численним відвідувачам Скита або ж здавалися в монастирську іконно-книжкову крамницю для продажу на користь обителі. Для любителів читання в Скиту була досить велика бібліотека, що складається переважно з праць аскетичного напряму. Порядок читання книжок повністю залежав від старця. Самочинне, без розбору читання не дозволялося. Крім молитовних правил і церковних служб, що відбувалися завжди повністю, суворо за статутом, без скорочень, перепусток та змін, іншим важким встановленням скитського життя був пост. Особливо важким був Великий піст у зв'язку з тривалістю церковних служб і мізерною трапезою. Весь перший тиждень Великого посту, крім суботи, їжа була без масла і один раз на день. Причому у понеділок, вівторок та четвер зовсім не пропонувалася варена їжа. Подавалися – капуста кисла з цибулею, солоні огірки, гриби, яблука мочені, хліб та вода замість знаменитого монастирського квасу. Увечері ж – окріп із хлібом та медом. Це «безмасло» дуже позначалося на стані здоров'я ченців. Багато хто слабшав до кінця Посту, і лише благодать Господня підкріплювала їхні сили. В решту часу Великого посту до Страсного тижня їжа пропонувалася з олією в дні, коли відбувалася літургія, в інші – без олії. Молочна їжа та яйця дозволялися по суботах та неділях (крім постів, звичайно), у свята, у так званий «суцільний тиждень» перед Великим постом і масницю. Усього протягом року – шість тижнів. Вживання вина зовсім не допускалося, навіть у великі свята. Коротше кажучи, все життя ченця скитського було – молитва і піст. Для любителів безмовності Скит, як із зовнішнього, так і з внутрішнього боку, мав велику перевагу в порівнянні з монастирем. Монастир мав велике чудово поставлене господарство. Великі городи та сади, що забезпечують своїми плодами братію монастиря і Скита, скотарня, що налічує близько п'ятдесяти корів великої симентальської породи, кінний двір, кузня, візкова майстерня, млина, кілька готелів, цегельний та черепичний заводи, квасоварня, хлібопекарня, хлібопекарня та інші майстерні вимагали робочих рук. Тому братія монастиря були «завалені послухом». Крім того, багатолюдство, особливо влітку, коли приплив прочан збільшувався, порушувало тишу. Все це мало сприяло зібраності, необхідної для духовного вдосконалення. Все це було вже не те. Між іншим, і в Скиті не кожен міг жити. Тривалість молитви, суворість статуту, самотність і відчуженість від усього зовнішнього не кожен міг витримати. У Скіт прагнули люди, які мають певні аскетичні нахили, і тільки таким там було добре. І таких було небагато. Для тих, хто вибрав відчужене життя, вся обстановка життя в Скиті сприяла якнайкраще. Все тут було премудро передбачено і побудовано за одним планом і для однієї мети, єдиної важливої ​​для людини на землі, все, аж до дрібниць. Склад братства монастиря та Скита був найрізноманітніший. Більшість ченців було з простого звання, здебільшого люди малограмотні, які мають освіту не вище за початкову школу. Були серед них і зовсім неписьменні. Іноків, які мають освіту, в Оптиній, як і в інших монастирях, було мало. Тому ними дорожили та швидко, не затримуючи на загальних послухах, переводили на відповідну роботу. Нижчі слухняності були для таких як би випробуванням твердості їхнього наміру проводити чернече життя, їх здібності до терпіння, смиренності та слухняності. Щоб «початкові», тобто лише ті, що надійшли, мали можливість озирнутися і звикнути до нових умов життя, спочатку їх не призначали на послух. Брати Бєляєви, залишивши світ, принесли свої юні життя на жертву Богу. За свій щирий і гарячий порив вони спромоглися великої милості Божої – здобули Скит Оптиної Пустелі як тихий притулок, захищений від буря житейського моря, як безцінний і невичерпний скарб, як земний рай. Старець Варсонофій часто розмовляв із ними, ознайомив їх із зовнішнім життям Скита, з його порядками, дав їм початкові правила поведінки. Призначаючи Миколи на загальні послухи (заготівля дров, робота в саду) нарівні з іншими братами, він одночасно залучав його і до роботи з письменництва. Микола переписував відомості, писав ділові листи, допомагаючи листоводу начальника Скита, брату Кирилу Зленку. Переконавшись у його здібностях, йому незабаром було доручено складнішу роботу – складання короткого змісту листів (у вигляді змісту) старця Амвросія, у зв'язку з перевиданням першого тому. Слід зазначити, що Оптіна Пустинь видавала чимало книжок і брошур духовно-морального змісту. Початок цієї доброї справи в основному було покладено пам'ятним старцем Макарієм. При ньому були видані перекладені Молдавським старцем Паїсієм Величковським з грецької слов'янською мовою деякі, найбільш цінні для іночеських, творіння святих отців, переважно обрані з «Добротолюбства». Справа, розпочата за старця Макарії, успішно тривала і в наступний час. Найбільшого розквіту воно досягло за старця Амвросії. Над перекладом та виданням книг багато попрацював його письменник, ієромонах Климент Зедергольм, високоосвічений і освічений інок, який помер ще в молодих роках. При старцях Макарії та Амвросії були видані книги: «Лествиця» преподобного Іоанна Ліствичника, повчання преподобного Авви Дорофея, преподобного Феодора Студита, преподобного Петра Дамаскіна, святого Анастасія Сінаїта, преподобних Варсануфія та Іоан Богослова, преподобного Максима Сповідника, преподобного Ісаака Сиріна, преподобного Марка Подвижника, преподобного авви Фаласії та інші. Крім творінь святих отців, були складені і видані життєписи – Молдавського старця Паїсія (Величковського), який поклав через своїх наступників початок старчості в Росії, його учня схимонаха Феодора, Оптинського архімандрита Мойсея та його брата ігумена Антонія, старців Леоніда та старців Леоніда мирянам. В останні роки було видано життєпис та листи старця Амвросія, старця Анатолія (Зерцалова) та архімандрита Ісаакія. Окрім книг та брошур, монастир видавав «листки» – коротенькі статейки духовного змісту, головним чином витримки зі святоотцівських сказань та житій святих. Деякі з книг, як, наприклад, «Лествиця», «Авва Дорофей» та низка інших, перевидавались кілька разів. Наприкінці лютого 1908 року Миколи призначили бути помічником бібліотекаря у зв'язку з перенесенням бібліотеки до нового приміщення – верхнього поверху храму Святого Лева Катанського. Одночасно його призначили співати на клиросі та читати. Він мав гарний голос, у нього був м'який, бархатистий бас. Незважаючи на те, що горло в нього було слабке і він не міг довго співати, він ніколи не відмовлявся співати на кліросі, але й не напрошувався сам. Згодом, будучи ієромонахом, він і своїм духовним дітям вселяв це, викладене йому старцем Варсонофієм, правило - не напрошуватися самому на якусь справу, щоб уникнути самовпевненості і марнославних помислів і не відмовлятися, якщо призначають або просять, під приводом уявної хвороби, під приводом уявної хвороби, відмовляючись від небажаної для нього справи під приводом хвороби, згодом справді хворів на цю недугу. Незабаром оцінили в Скиту та його прекрасне читання, початок якому він поклав ще юнаком у церкві «Всіх скорботних Радості» у Москві. Неспішне, рівне читання, без інтонацій і «виразності», що нав'язує свої, особисті почуття та переживання, подобалося всім. Разом з приємним голосом воно справляло відповідне враження і легко сприймалося, що найдорожче в церковному співі та читанні. Порядок читання «на правилі» і в церкві був такий: шестопсалміє за ранком та канони читалися старшими, манатними ченцями. Акафісти та акафістний канон читали ієромонахи. Середні брати, рясофорні, читали Апостол за обідньою, пролог за ранком, паремії за вечірньою, годинник, вечерю та кафізми у святкові дні. Молодша братія, послушники, – годинник, вечеря та кафізми у несвяткові дні. Цілком гідно оцінивши читання Миколи, його, всупереч правилам, призначали читати те, що не годилося читати початковим. Так, ще послушником, він уже в березні 1908 року читав у церкві вечерю з каноном Ангелу-охоронцю. А у листопаді того ж року йому доручили читати Апостол за Літургією. У перші ж місяці 1909 року він уже читав кафізми, канон Божої Матері за вечерею та паремією під час чування. Одночасно йому було доручено читати за трапезою. Перше, що він читав, було житіє святителя Григорія Омирітського (19 грудня). З цього приводу він писав у своєму щоденнику: «Це – чудове житіє! Яка мудрість у словах цього святителя! У листопаді цього ж року він вперше читав за трапезою повчання на день святкування святителя Іоанна Златоуста, незважаючи на те, що під час трапези зазвичай належало читати житія святих – середньої братії, а повчання – ченцям. 1910 року, незадовго до постригу в рясофор, йому вперше доручили читати шестопсалміє. Коли він підійшов під благословення до свого старця, той сказав: - Ви читали шестопсалміє... Під Благовіщення... Вітаю! Коли він перестав складати зміст до листів старця Амвросія, йому дали інше послух, - разом з ієромонахом Кукшею, вірніше, під його керівництвом скласти чин служб церковних, що відрізняються від звичайних, наприклад: «Винос Хреста», «Служба Страсної седмиці» та інші, з метою видати їх. У бібліотеці було багато роботи. Микола не покладаючи рук ревно працював, допомагаючи бібліотекареві батькові Іоанну Польовому (згодом ієромонах Йосип). Коли бібліотеку було перенесено та розміщено в новому приміщенні, він подарував Миколі за старанність та старанність книгу «Царський шлях Хреста Господнього». Микола, з властивою йому життєрадісністю, охоче виконував усі послухи, що покладаються на нього. З однаково радісним обличчям він працював у трапезній – розчищав сніг, носив дрова, топив піч, підмітав підлогу, мив посуд. Їздив з іншими до лісу за дровами. Деякий час працював у церкві – був помічником паламаря. З настанням весни активно брав участь у садовому послуху: носив на собі гній для добрива, копав, садив, поливав. Влітку, у косовиці, разом з усіма братами косив траву і прибирав сіно на луках під Козельськом. Тут, у Скиту, він уперше познайомився з роботою не для розваг, як у світі. Доводилося бути на ногах і працювати з раннього ранку до пізнього вечора, включаючи стояння на молитві. Але він, розпещений і незвичний до фізичної праці, не обтяжувався нічим. Його світла душа не знала ні зневіри, ні невдоволення, ні ремствування. Все він сприймав легко та радісно. «Початкові завжди радіють, якщо приходять у монастир від щирого серця, зі щирим почуттям», – сказав старець Варсонофій, коли одного дня Микола поділився з ним своїм душевним станом. У жовтні 1908 року, коли брата Кирила призвали в армію і він поїхав, Микола був призначений на його місце – листівником начальника Скита, старця Варсонофія. Від решти послуху, крім співу на кліросі та читання, його було звільнено. Це слухняність – письменство – було основним його заняттям протягом усього його життя в Скиту. Приблизно в цей же час за благословенням і особливим бажанням Старця йому було доручено разом з отцем Іоанном Полєвим та деякими іншими братами скласти опис скиту, як із зовнішнього, так і з внутрішнього боку, а також опис скитського цвинтаря з короткою біографією всіх похованих на ньому. Старцю хотілося, щоб ті, хто знов надходить до Скита, мали можливість, читаючи цей опис, познайомитися з життям і правилами Скита. Ця складна і незнайома праця спочатку лякала Миколи. Він не відчував упевненості у своїх силах. Але Старець заспокоїв його, сказавши, що Господь умудрить, і благословив починати. Основним матеріалом для цього твору був рукописний скитський літопис, що провадився з початку заснування Скита і зберігається в бібліотеці. Згодом праця ця, хоч і не цілком, була успішно виконана. (Зберігся в рукописі опис скитського цвинтаря та всіх похованих на ньому з дня заснування Скита.) Жив Микола, як і раніше, в одному корпусі з братом своїм Іваном, але майже весь вільний від молитви час проводив у Старця. Окрім офіційного, ділового, Старець вів велике листування зі своїми духовними дітьми та шанувальниками. Тому весь день послушника Миколи був зайнятий з ранку до пізнього вечора. У келію свою він заходив лише на короткий час. Він і чай пив разом із Старцем. Нерідко й трапезував із ним. Робота з листування та ділові розмови чергувалися із задушевними бесідами. Старець Варсонофій, як ніхто інший, мав здатність розуміти людину, бачити її душу, її «потаємну». Розташований до Миколи з перших днів, він одразу побачив, а незабаром і переконався в тому, що в цьому юнаку він знайде не тільки зразкового учня і зразкового ченця, а й гідного послідовника своїх завітів і настанов. Ще коли Микола не був його письменником, він все частіше залишав його у себе після «спільного благословення» братії і довго розмовляв. Весь свій досвід та всі свої знання, накопичені за роки перебування в Скиті, він вирішив передати Миколі, як гідному прийняти та зберегти цей дар. Він ділився з ним своїми спогадами, повіряв йому свої скорботи та радості, навчав, наставляв, застерігав. Як коханого свого духовного сина та учня вів за руку все вище і вище сходами духовного сходження, любовно охороняючи та оберігаючи. «З перших же днів я відчув прихильність до Вас і вірю, що збережеться це розташування на весь час, який мені залишився жити... Душа душу відчуває... Нічого не може бути міцнішим за цю любов, про Христа... За те я Вас і люблю, що Ви мене розумієте», – говорив йому Старець. Це розташування надалі міцніло з кожним днем ​​і під кінець їхнього спільного життя перейшло в чисту і міцну прихильність, духовну любов. Микола взаємно відчував до Старця не лише любов, безмежну повагу та відданість – він схилявся перед ним. Він повністю віддав себе у волю Старця. У своєму щоденнику, який він почав вести ще в Москві і продовжував вести в Скиту, він у перші ж місяці спілкування зі Старцем писав: «Я вперше бачу таку людину... Ніколи я не чув таких розмов... Батюшка дуже втішає бесідами... Яка в нього мила, добра, дитяча посмішка!.. Батюшка – великий старець! Я все більше переконуюсь у цьому... Без старця дуже важко жити... «Не уникай рук того, хто привів тебе до Господа, бо на все життя твоє ні перед ким не повинен ти мати такого шанобливого благоговіння» (Лествиця, сл. 4, відд. 72)». Читав Микола багато і лише з благословення Старця. Перша прочитана ним у Скиту книга – «Життєпис старця Макарія» справила на нього таке враження, що він записав у щоденнику: «Ось був чоловік! Хоча б трохи мені, грішному, бути схожим на нього!» Потім наслідували книги: життєписи старця Лева, архімандрита Мойсея, ігумена Антонія та інші в цьому ж роді. 29 січня 1908 року, день пам'яті святого священномученика Ігнатія Богоносця, був одним із найчудовіших днів життя Миколи. Обох братів, Миколи та Івана, одягли в послушницький одяг. Старець, приймав від них гроші, 600 рублів, як внесок на монастир і Скит, сказав їм, що ці гроші вони дали не йому, а святому Іоанну Хрестителю і що кожна копійка зарахується їм тоді, коли все речове втратить свою ціну. Коли вони, одягнені в подрясники і мають чернечу подобу, прийшли до Старця і, поклавши земний уклін перед іконами, потім упали до ніг його, він почав молитися: «Дякую Тебе, Господи, що приховав це від премудрих і розумних, і відкрив Ти та немовлятам 9 ... Дякую Тебе, Господи, що Ти привів сюди цих Миколу та Івана...» Далі він молився, щоб Господь сподобив їх успішно проходити шлях чернечого життя та досягти мети. Потім Старець дав їм чотки і сказав: – Ось вам зброя. Нещадно бийте їм невидимих ворогів... (Старець мав на увазі Ісусову молитву, що здійснюється за четками.) – Майте завжди страх Божий. Без страху Божого ви нічого не досягнете... Тепер вам починається нове життя... Привітав їх і подарував їм по балахону (келейний одяг ченців, переважно білого кольору), банку варення та три книжки (одна з них була «Про зовнішню благопристойність та поведінку початкових послушників» Ігнатія Брянчанінова) зі словами: – Ось вам обом, бо ви маєте бути єдиним. Миколі ж він потім сказав: - Я її, вашу матінку, всією душею люблю. Як же, принесла в жертву Богові дві душі, благословляючи вас... Подякуйте їй за грошову жертву на Скит і монастир. Напишіть їй, що я сповнений до неї найкращих почуттів. Бажав би її бачити. Можливо, вона приїде до нас сюди влітку, коли живу буду. Врятуй її, Господи! До і після трапези всі брати Скита вітали їх. А батько Нектарій, ієромонах скитський, вітаючи, сказав Миколі: – Бажаю Вам проходити цей шлях із смиренням, терпінням та подякою... Ви поживите лише в монастирі. Як почнуть упокорювати! Нестачі у тих, що упокорюють не буде! - І втік. «Мені подобається отець Нектарій. Тільки він дуже дивний», – писав у щоденнику Микола, згадуючи цей день. Велике значення він надавав і тому, що вбрання його в одяг послушника було в день пам'яті священномученика Ігнатія Богоносця, названого Богоносцем за те, що до самої своєї мученицької кончини «носив Бога» в серці своєму, тобто мав великий дар безперестанної розумно-серцевої молитви. Наслідувати цього святого він вважав своїм обов'язком. Після того, як Миколу «одягли», йому благословили читати, як ведеться в Оптіній, «Авву Дорофія», книгу, про яку він колись у світі так несхвально подумав. Прочитавши «Авву Дорофея», він почав читати твори преподобного Петра Дамаскіна. Ця серйозна, глибока за змістом книга йому дуже сподобалася. І Старець сказав, що ця книга глибша за «Авву Дорофея». – «Авва Дорофей» – це абетка чернечого життя. Її слід перечитувати через кожні три роки, – і навів приклад старця Макарія, який, перечитуючи «Авву Дорофея» та «Лествицю», знаходив у цих книгах щоразу нове, зростав духовно. – Якщо читати уважно, то при перечитуванні відкривається все нове та нове... Для кожного ці книги є відповідними його духовному стану. Стосовно книги єпископа Феофана «Шлях до порятунку» Старець сказав Миколі, що вона має бути його настільною книгою, оскільки вона була першою книгою духовного змісту, яку він читав у світі перед вступом до монастиря. Прочитавши «Лествіцу» преподобного Іоанна Ліствичника, він писав у своєму щоденнику: «Це чудова, глибока книга!» Потім послідовно прочитав він твори преподобного Феодора Студіта, преподобних Варсануфія та Іоанна, преподобного Марка Подвижника та інші. Поруч із читанням цих книжок Старець благословив йому постійно читати житія святих. Закінчивши всі дванадцять книг, починати знову спочатку. Особливо сильне враження справили на Миколи твори єпископа Ігнатія Брянчанінова. Почав він читати їх із третього тому. Старець, вручаючи йому другий том, сказав: - З зовнішнього боку Ви трохи познайомилися з чернечим життям, з його зовнішнім устроєм, а тут Ви побачите внутрішній зміст чернечого життя. Старець, говорячи так, мав на увазі вчення про внутрішнє чернече діяння, розумно-сердечну Ісусову молитву, викладене єпископом Ігнатієм у виключно доступній формі. Для Миколи це вчення було одкровенням, він був вражений глибиною таємничого цього вчення, що відкривається йому. «Я дуже втішаюся творами єпископа Ігнатія. Не знаю, як дякувати Господеві і Батюшку, що маю такий скарб... Дивуюсь ангельському розуму єпископа Ігнатія, його дивно-глибокому розумінню Святого Письма... Я відчуваю особливу прихильність до його творів. Вони висвітлюють моє серце, мій розум істинно євангельським світлом». Не менш сильне враження справила на нього стаття того ж автора «Слово про смерть»: «Багато з'ясувалося для мене, чого я раніше не розумів. Ця книга незамінна у своєму роді», – писав Микола. Твори єпископа Ігнатія він до кінця свого життя високо цінував. Можливо, що склад розуму і весь духовний устрій у них були певною мірою загальними. – Користуйтеся цим часом, доки можна читати. Не слухайте ворога, який вселяє Вам, що попереду той час, коли Ви по-справжньому займетеся читанням... Читайте, збагачуйте свій розум пізнаннями і сходите в глибину смиренності, вважаючи себе гірше за всіх... Настане час, коли вже не буде у Вас цієї можливості... Прийде час, коли не можна читати книги. Пам'ятаєте моє слово... – сказав якось Старець Миколі. – Чому Ви, Батюшко, кажете, що не можна буде читати? – Так… Років через п'ять чи шість… Коли Вам треба буде читати книгу життя… Незрозумілими і таємничими здалися Миколі ці слова, але питати пояснення він не насмілився… Тільки часто, дуже часто згадував він згодом ці пророчі слова свого старця. «Пізнав затьмарення мирського небудування; зрозумів розсіяння думок, що вводиться в розум життєвими турботами; побачив суєтність кружляння, в яке неминуче вкидає людину багатозаколотне життя; вразився стрілою любові до безмовності; стягнув світу помислів, послухавши слова пророка: «Знайди миру і одруження»; захотів народжуваного звідси душевного спокою, за словом того ж пророка: «Звернися, душе моя, у спокій Твій». Святитель Феоліпт, митрополит Філадельфійська. «Добротолюбство», т. 5. Микола швидко звик до життя в Скиту і полюбив його, з кожним днем все міцніше і міцніше вростаючи в новий ґрунт, входячи в одну колію з усім братством. І – чудова справа! Веселий і життєрадісний, що любить суспільство людей, любить розваги і забави, властиві всім молодим людям у світі – тут він ніби переродився. Він так полюбив самотнє життя, що навіть короткочасні виходи за огорожу Скита були йому в тягар і, по можливості, він уникав їх. Щодня він виходив тільки за водою до Амвросієвого колодязя, що за кілька кроків від Скита. Причому він, як і вся братія Скита, намагався ходити по воду в ті часи, коли не було прочан. (У Скиту вода була погана, непридатна для пиття.) У монастир він не любив ходити. Його бентежило і розсіювало багатолюдство, прочан, шум і суєта, пов'язані з цим. Ходив він туди у випадках крайньої необхідності, коли треба було сходити в «рухольну», або іконно-книжкову монастирську лавку, або ж за якимось дорученням за послух. Щороку, на початку серпня, в Оптину Пустинь і Козельськ привозили з Калуги чудотворну ікону Божої Матері Калуженської. Беручи участь у хресному ході навколо монастиря, Микола намагався триматися ближче до своїх, скитських братів і радів, коли знову потрапляв до свого рідного Скита, до своєї тихої келії. Якось Старець, ніби випробовуючи його, сказав: – Після Великодня я дам Вам конячку, – поїдьте до Козельська, купіть собі, що потрібно. – Що Ви, Батюшко, та я зі Скита до монастиря насилу виходжу! – Значить, з Вас вийде гарний чернець, – підсумував Старець і приклав руку до його чола. У великі свята всі пустельники відправлялися на всенічне бдіння та Літургію в монастир. Микола пішов разом з усіма. Але він не любив туди ходити - душа не була в душі. Не тільки натовп, присутність мирських людей обох статей тяжіли над ним, але навіть саме чернече служіння не приносило йому задоволення. Особливо він не любив співати. Він не любив співу в церквах і ніколи цього не схвалював. За словами старця Варсонуфія, музичний спів відволікає думку і увагу молиться на слова піснеспіву і тому не може сприяти молитві. У зв'язку з цим нотний спів не є корисним для самих співаків. До того ж, якщо вдається гарно співати, виникає марнославство, а якщо не вдається, то завжди слідує досада і горе. Ноти зв'язують руки і ноги співака. Немає вільної творчості, немає почуття. Душа мовчить. Просто красиві звуки без змісту. Але слова вислизають від уваги, а молитви немає. Навіть трапеза монастирська не подобалася Миколі. Під час косовиці, коли всі працездатні братія монастиря та Скита ходили на луги між Оптиною та Козельськом, скитяни трапезували в монастирі. Там їжа була дещо грубіша, бо готувалася у більшій кількості, ніж у Скиту. Робота на чистому повітрі, напоєному ароматом трав та квітів, сама по собі не обтяжувала його. Він швидко навчився косити і косив із задоволенням. І все-таки радий був, коли закінчувався покіс і можна було знову не виходити зі Скита, насолоджуючись його життєдайною тишею. У травні 1908 року в Оптину Пустинь приїжджала відвідати своїх синів мати Миколи та Івана разом із сестрою своєю та племінником. Микола любив і поважав свою матір, радий був її бачити, але щоденне ходіння до монастиря на готель обтяжувало його. Він уже звик до порядку скитського життя, і відступи від цього ладу вибивали його з колії. Засмучувало його і те, що не міг він утриматися від марнослів'я і сміху за своєю колишньою світською звичкою. Але Старець благословив йому неодмінно ходити на виконання синівського обов'язку, а від марнослів'я та сміху утримуватись і терпіти. Віра Лаврентіївна прогостила близько тижня. Їй дуже сподобалася Оптіна Пустинь, монастирська служба і старець Варсонофій, у якого вона сповідалася перед причастям Святих Таїн. Вона турбувалася про своїх дітей і, хоча рада була бачити їх здоровими і благодушними, в одній з бесід зі старцем Варсонофієм запитала: - Чи довго вони пробудуть у монастирі, чи вистачить у них сил? Вона боялася, що монастирське життя буде їм не під силу чи набридне. Старець відповів: - Пробудуть... Якщо Бога не забудуть... Вірі Лаврентіївні так сподобалася Оптіна Пустинь, що у серпні вона приїжджала вдруге, внесла повний внесок за синів та гроші на поминання своїх батьків. І в наступні роки вона приїжджала до Оптіни Пустинь поговтіти і побачитися з дітьми. Ось як описував Миколай свій душевний стан на початку свого нового життя: «...Мені тут все починає більше подобатися. Як мені сподобалася вчора всеношна, особливо перша частина її, вечірня. Як добре я слухав стихири на «Господи покликах»! Як приємно було мені стояти за шестопсалмієм у цьому мирному напівтемряві! Після молитви на душі – мир і тиша, як і тут. І ця чудова ніч – місяць, чисте небо та чисті зірки. Тиша. Навколо – вікові сосни. Сніг блищить. Добре!.. Слава Богу, що Він, Милосердний, вселив мене, грішного, сюди, під покров Божої Матері та Свого пророка, Хрестителя Івана. Тут мені скрізь добре, а в келії моїй, коли я один, – найкраще. З келії я нікуди не виходжу без діла. Виходжу тільки до церкви, на послух, до трапези – більше нікуди. Взагалі втішає мене Господь і не обтяжує мене моє теперішнє життя скитського послушника. Я нічого кращого не бажаю... Мені тут дуже добре... ...Перший день святого Великого посту. Добре тут зустрічають і проводять цей святий час! Велика втіха – великопосна служба! Співають далеко не артистично, але все-таки добре... Тепер я починаю розуміти сенс посту, і тілу і душі легко, добре... Ось як Господь підкріплює мене, недостойного, зовсім не тяжю постом і кращої їжі не бажаю. Бувають помисли про колишнє, але швидкоплинні, не турбують. Інша річ – взагалі мирські спогади та картини, – ці турбують, особливо за службою... Насамперед я засуджував ченців, а тепер сам бачу, як важко бути справжнім ченцем. Ось я й у Скиту живу, а не став одразу ангелом, як я вимагав раніше від усякого ченця... ...Великдень!.. Добре тут! Немає сильного піднесення почуттів, як бувало у світі, а рівно і тихо на душі. Я за цей час ніби забув, що є мир зі своїми уявними радощами та насолодами. Я навіть забув про рідних, хоча молюся за них щодня. Я цілком задоволений місцевим життям, його порядками. ...Настає весна. Вдень буває тепло. Все оживає. Я помітив, що з минулого року я почав любити природу, відчувати її красу... Сиджу я весь час у себе в келії, і нічого, нічого мені не треба! Пишу та читаю – і мені добре... ...Дуже добре в Скиту. Усі дерева цвітуть – аромат! Трава зеленіє. Те, що я отримую від природи, раніше мені невідомо. Цим може насолоджуватися лише людина, яка живе серед природи. У нас у Скиту – рай земний, який мені ще дорожчий тому, що я сподіваюся тут придбати рай Небесний. Втішає нас Господь, що живуть серед природи, що втекли від уявних зручностей життя міського... У нас на брамі, звернених до Скита, до церкви, написано: «Коли люба селища Твоя, Господи сил!» - І це воістину так... ...Світ, тиша навколо... Лампади тепляться перед іконами. Пильнування ще не починалося. Тихо і поважно входять браття, моляться і мовчки сідають на свої місця в очікуванні служби. Яка мирна картина! Як добре тут! А там, за огорожею, – марнота порожня. Усі кудись поспішають, про щось дбають. Яке забуття Бога, існування душі та потойбіччя!.. Насамперед і я перебував у цьому кругообігу. І жив. І міг жити таким життям. А тепер я тут, у тихому Скиті. Воістину дивно, як Господь відірвав мене від цього страшного чудовиська – світу! ...Не тільки духовне життя мені подобається, але куди б не звернув погляд - все немов рідне. Одного разу, коли я допомагав паламарю отцю Івану, отець Кукша сказав у розмові: «Як згадаєш про старого, так навіть заплачеш!..» – Це говорить про те, як добре було раніше. Для мене минуле – світ, а сьогодення – Скит. І я дякую Богу... ...Мені тут справді дуже добре, – спокійно, скорбот ніяких немає. Якщо й іноді бувають спокуси від братії, то вони швидко проходять і не турбують мене особливо. Я іноді навіть думаю, чи не байдужість це до всього?.. Я думаю, що це Господь мене втішає, бажаючи показати мені солодощі чернечого життя... Усі шукають спокою духу, ясності, світлості... А мене ніщо не бентежить, і кращого я не бажаю... ...Духів день. За обідньою чути було, як на яблуні співав соловей. Скільки простоти, краси та найчистішої поезії! ...Добре у нас у Скиту! Починаю розуміти слова Батюшки: «Як нам дякувати Тобі, Господи, що Ти відкинув нас від світу і привів сюди!» Тепер я єдино прошу від Господа: щоб жити мені всі дні живота мого в домі Твоєму!..» Так зародилася у Миколи любов до безмовності. Самотнє, зосереджене життя його тривало недовго, близько року. Коли його призначили бути провідником начальника Скита старця Варсонофія, порядок життя його, природно, змінився. Роботи з листування було багато. Крім того, йому нерідко доводилося замінювати келійників Старця. Тому, як згадувалося вище, весь день був зайнятий у Старца. У келію свою він приходив лише на короткий час вдень та ввечері ночувати. За нестачею вільного часу він не завжди навіть встигав виконувати своє келійне молитовне правило. Але близьке спілкування зі Старцем, який наблизив його до себе, викуповував усе. У Старці знайшов він багату духовну скарбницю і, в міру сил своїх і свого розуміння, черпав з неї дорогоцінні пізнання. Мирно і безтурботно текло його життя під керівництвом Старця. Турбувала його тільки думка про майбутню військову службу. Якщо короткі відлучки зі Скиту обтяжували його, то служба, що чекала його в армії, здавалася йому чимось страшним. Коли він запитав Старця, чи можна молитися про те, щоб Господь позбавив військової служби, Старець відповів йому, що не можна, що військова служба – це наш обов'язок перед державою, що це законно. Молитися про це рівносильно тому, щоб молитися за порятунок від небажаного послуху. Це треба повністю надати волі Божій. - Багато планів будував я щодо Вас, але як Богові завгодно! Може, коли Ви вернетесь з армії, я вже лежатиму в землі сирій... Тоді вже, як хочеш, мій наступник! Перед закликом, на благословення Старця, Микола разом із братом своїм Іваном їздив до Москви, побачитися з рідними. Сумно було на душі у Миколи, коли він прощався зі Старцем та зі Скитом. Очікування майбутньої довгої розлуки посилювало цей смуток. Перед самим від'їздом він пройшовся по Скит, посидів на лавці за сажалкою. «Тиша в Скиті! І з цієї тиші я збираюся їхати в метушню та шум московського міського життя. Тиша й у лісі. Чути навіть, як падає листя з дерев. Вся природа завмирає в очікуванні зими. Листя пожовтіло. Багато дерев стоять зовсім голі. Тихий смуток, розлитий у природі, так відповідає сумному почуттю у моїй душі, почутті розлуки з тим, що я так полюбив», – писав він. У Москві вони пробули близько трьох тижнів. Миколі запам'яталися слова єпископа Трифона, коли він розповів йому про свою безперервну благодушність: – Благодушний настрій у вас має скоро пройти. Воно заміниться тяжкою боротьбою... 17 жовтня вони повернулися до Скита. І ось знову побачив Микола все дороге, рідне та миле його серцю – ліс, Скит, старий храм, братію та Старця, все, що так полюбив і з чим споріднився навіки. Чотири дні ходив він у Козельськ, у «Військову присутність» разом із братом Феодором, келійником отця Архімандрита. 3 листопада 1909 року, день пам'яті великомученика Георгія Побідоносця, був днем, що вирішує його подальшу долю. Він проходив медичний огляд. І на велику його радість, він був звільнений від військової служби, з зарахуванням в ополчення третього розряду. Лікарі знайшли у нього сильне розширення вен на лівій нозі. Коли він, окрилений радістю, прийшов до монастиря, то зустрів там старця свого, що повертається з лікарні. Старець ходив оглядати нову будівлю, що будується. Він так зрадів, коли Микола повідомив йому радісну звістку, що, благословляючи його, обійняв і поцілував. Потім звернувшись на схід, почав молитися. Потім сказав: – Велика милість Твоя, Господи! Мабуть, єпископ Трифон молився за Вас... Старцю дуже не хотілося, щоб Микола був призваний до армії. А Микола не знав, як дякувати Богові за Його велику милість, що позбувся так несподівано від дворічного важкого випробування на військовій службі. Навіть за ці чотири дні, проведені поза Скитом, серед хлопців, що закликалися, довелося йому перенести чимало образ, глузувань та інших неприємностей. Тільки один із них сказав йому добре слово, коли він вийшов із кімнати, де відбувався огляд: – Дай Боже тобі врятуватися! Я вже помолився, щоб тебе не взяли... Мене взяли... Поїздка до Москви, чотириденне ходіння до Козельська, всі думи, очікування та тривога за майбутнє – все залишилося позаду. Але все пережите, у зв'язку з цим несприятливо позначилося з його душевному стані, порушило душевну рівновагу, внесло розсіяння. Ти ж перебувай у них навчений се і яже довірена суть тобі, ведучий, від кого навчишся. Зимовий вечір. М'які блакитні сутінки спустилися на землю. Навколо – все біле. Задумливо стоять вікові красуні-сосни, ніби охороняючи Скит. У затишній келії старця Варсонофія – напівтемрява. Горить лише лампада перед образом Божої Матері, висвітлюючи Її Божественне обличчя. Тиша. Тикає маятник стінного годинника, відмірюючи секунди. Сивий, у білому балахоні, з чоботами в руках, сидить під портретами старців Оптінських старець Варсонофій. За два кроки від нього стоїть юний послушник Микола і слухає, слухає, про що мовить йому Господь устами Старця. Старець Варсонофій мав рідкісний дар духовного ведення і міркування. Він, як ніхто інший, розумів таємничий, прихований від поверхового читання, зміст Святого Письма та творінь святих отців. Микола, слухаючи ці слова мудрості духовної, складав їх у своєму розумі та серці. Бесіди на духовно-моральні теми змінювалися спогадами минулого, інколи ж – простою, задушевною розмовою. Багато чого розповів Старець йому зі свого багатотрудного, багатого на життєвий досвід життя. - Дивіться, яка краса! – вказуючи на незавішене вікно, сказав Старець. Повний місяць зійшов за деревами. Загадкове світло її променів м'яко ковзало по гілках, покритих інеєм, по білому, іскристому снігу, слабо освітлюючи Предтеченський храм і Святі ворота. – Яка задумлива, аскетична краса – наш Скит! Це залишилося нам на втіху. Недарма сказав пророк Давид: «Звеселив мене в творінні Твоєму. Звеселив мене! 10 » Хоча це тільки натяк на ту дивну, недомислиму красу, яка була створена спочатку... Все, що в бесідах Старця особливо зупиняло увагу Миколи і було доступно його розуму, який ще не цілком дозрів, він за благословенням Старця записував у своєму щоденнику. Настанови старця Варсонофія Робіть все, що можете зробити. Намагайтеся не користуватись чужими послугами. У келії своїй нічого їстівного не тримайте. Завжди акуратно йдіть до трапези. Чаю пийте у себе в келії не більше трьох чашок. Так належить старцями. До інших у келії чай пити не ходіть, навіть у тих випадках, коли запрошуватимуть. За трапезою їжте досхочу, але не до пересичення. Піст та помірність, необхідні згодом, для вас не обов'язкові. Спіть шість годин, і три з них мають бути безперервного сну. Так треба для ченця. Сон і черево пов'язані між собою. При переповненому шлунку чернець багато спить і спить більше, ніж належить. До церкви і на правило ходите неопустимо і намагайтеся завжди приходити до початку. Першим намагайтеся прийти. Утреня у нас у Скиту має велике значення. На ній тримається все скитське життя. Але вона містить у собі чималу труднощі. А для нас, які звикли у світі пізно вставати, утреня – одна з найважчих постанов скитського життя. Тому не треба давати собі поблажки з перших днів. Пробудження утрені та інші недуги походять від нестачі рішучості. Треба вирішити зробити справу будь-що-будь. Тоді за таку рішучість Господь допомагає. Ось, наприклад, Ви вирішили залишити світ, і Господь допоміг Вам – Ви його залишили. І так завжди і у будь-якій справі. Якщо кличуть на послух якесь термінове, а Ви в цей час здійснюєте своє правило молитовне, йдіть без збентеження. Це добре, що звуть, бо «слухняність – більше посту та молитви». Більше мовчіть. А якщо що запитають, навіть у церкві, дайте відповідь без будь-якої дратівливості, не показуючи похмурого вигляду. Ніколи нікого в свою келію не впускайте без молитви: «Молитвами святих отець наших, Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас». Кого зустрінете з братії, завжди кланяйтеся першим, незважаючи на вік, а в ієромонаха беріть благословення. Тепер читайте книжки. Потім колись читатиме. Бажатимете почитати, та не буде на той час. Жаліти будете, що мало читали, коли була можливість. Від читання книжок зміцніє ваше волевиявлення. Тримайтеся за п'ятисотницю, тобто акуратно та справно виконуйте її. Тримайтеся за неї, як за рятівне верви, і не заблукаєте. Вона має велику, таємничу силу. Молитву Ісусову треба вимовляти всю, без скорочень. Так наказали наші старці. А наголос треба робити на останньому слові – «грішного». Мета Ісусової молитви – завжди мати пам'ять про Бога. Насамперед, як тільки прокинетеся, нехай буде хресне знамення, а першими Вашими словами – слова молитви Ісусової. Коли це можливо, робіть молитву Ісусову за четками, а коли зайняті справою, то без чоток. Коли у Вас бувають якісь мрії, Ви їм не суперечте самі, а кидайте в них каменем. Камінь є ім'я Христове, Ісусова молитва. Помисли відігнати не у Вашій силі, а не прийняти їх у Вашій. Ім'я Ісусове відганяє їх. Якщо молитва іноді буває неуважна, розсіяна – сумувати не треба. Під час молитви та уста наші освячуються ім'ям Господа Ісуса Христа. Постійно майте при собі Ісусову молитву: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». І відкривайте думки. Усі святі отці кажуть, що проходити молитву Ісуса без перевірки не можна. Ім'я Ісусове руйнує усі диявольські ураження. Вони не можуть чинити опір силі імені Христового. Всі підступи диявольські розлітаються на порох. Чому це так і як це відбувається, ми не знаємо. Знаємо лише, що це справді так. Перевірка при проходженні Ісусової молитви повинна полягати переважно у одкровенні помислів. Найголовніше ж і насамперед - упокорюйтеся, упокорюйтеся... Молитва буває усна, зовнішня. Буває – внутрішня, розумно-серцева. Але є ще найвищий рід молитви, це – духовна молитва. Ті, хто має її, починають пізнавати таємниці природи, її внутрішній зміст і зміст. Вони дивляться на все видиме із внутрішньої, духовної сторони. Вони постійно бувають охоплені високим духовним захопленням, і їхні очі часто випромінюють сльози. Їхнє захоплення нам незрозуміле. Доступне нам захоплення великих художників у галузі поезії, музики, живопису порівняно із захопленням цих людей є ніщо, бо він – душевний. А преподобний Ісаак Сірський говорить ще про четвертий вид молитви, молитви, що виходить за межі нашої свідомості. Що за молитва – я не знаю. Можливо, її мав лише один преподобний Ісаак. Преподобний Серафим Саровський каже, що хтось у монастирі не творить молитви Ісусової, той не чернець... І страшно подумати, що додає: «той – обгоріла головеня». Так... Необхідно мати якусь молитву, хоча б найменшу. Головне у молитовному подвигу – це терпіння. Ворог намагається відірвати подвижника від молитви Ісусової. Успіх у молитві досягається терплячим перебуванням у молитовному подвигу. Твори єпископа Ігнатія Брянчанінова незамінні. Вони, якщо можна так сказати, абетка, склади. Твори єпископа Феофана Затворника є вже граматика. Вони глибші. Їх навіть процвітаючі читають із певною скрутою... Пізнати Ісусову молитву з одного читання про неї неможливо. Пізнається вона лише особистим досвідом. Молитва Ісусова – безмежне море. Вичерпати його неможливо. І неможливо все описати в книгах... Багато хто починає, але мало хто закінчує. Тому тих, хто має внутрішню молитву, дуже мало. Це велике творення тепер майже забуте. Ніхто про нього навіть не каже. Молитва, що має внутрішню молитву, так само властива і природна, як і дихання. Хоч би що він робив, молитва йде в нього саморухливо, внутрішньо. Хто має таку молитву, стоячи в храмі, слухає те, що читають і співають, а водночас і внутрішньо молиться, як написано: «Молитва приліпиться диханню твоєму» 11 . Навіть під час сну молитовна дія не припиняється у нього в серці: Я сплю, а моє серце пильнує 12 . Але ми цього не маємо. Ми прокидаємося, і навіть імені Ісуса Христа немає на наших устах. Одне пристойно початковому, інше – вже досягнуто успіху в молитовному діянні. Прислухатися до слів читаного і співаного легше, ніж захищати себе від розсіяння думок під час молитви Ісусової. Тому і дотримуйтесь цього правила. Іноді буває, що людині корисніше творити Ісусову молитву, ніж слухати, що читають і співають... Тут треба мати міркування. Псаломські слова, триразове повторення слів: Обійшовши звичай мя, і ім'ям Господнім противився їм (Пс.117:10–12) цілком розуміють усі творці молитви Ісусової без тлумачень. Це одне з найясніших місць про Ісусову молитву, яких дуже багато в Псалтирі. «Чи можна втратити Ісусову молитву тому, хто вже досяг внутрішньої молитви?». – Так, я думаю, що можна. Від недбалості, від навколишньої суєти. А буває, що Господь за невідомими долями Своїми забирає молитву, як, наприклад, було зі схимонахом Клеопою. Він два роки відчував втрату молитви, після чого вона знову повернулася до нього. Можливо, Господь послав йому це для випробування його віри. У таких випадках не треба зневірятися. Тяжкий, часто безрадісний стан, що передує отриманню молитви Ісусової внутрішньої, не буває обов'язково з кожним. Бо Цар може відразу збагатити жебрака. Але загальний порядок здобуття молитви Ісусової такий: досягають її багатьма працями та скорботами, серед яких має місце і тяжкий стан духу. Господь, дай молитву тому, хто молиться (1Цар.2:9), дає внутрішню молитву. Іноді навіть перед смертю або після смерті. Перший від Господа дар у молитві – увага, тобто коли розум тримається в словах молитви не розважаючись. Але при такій уважній молитві, що не розважається, серце ще мовчить. У тому й річ, що в нас почуття і думки роз'єднані, немає в них згоди. Друга молитва – коли ум і серце з'єднані, спрямовані до Бога. Третій дар є духовна молитва. Про цю молитву нічого не можу сказати. Людина, яка має духовну молитву, хоч і живе на землі, але розумом і серцем, усією душею своєю вона в Богові. Молитви, що досягли такої молитви, дивляться на всі очима духу, мають знання і бачення... Молитися про дарування уважної молитви можна, але просити у Бога високих молитовних дарів погрішно. Це треба повністю надати Богові. Батько Іоан Кронштадтський був великий світильник землі російської. Це був світильник горячий і світлий. Він мав дар високої внутрішньої молитви. Його пастирська діяльність була така велика, що можна тільки дивуватися, як могло виносити ці праці його слабке тіло. І згадуються мені слова Апостола: сила Божа в немочі відбувається... (2 Кор.12:9) Помічено, що люди високого духовного життя зазвичай відходять в інший світ у день пам'яті такого святого, який свого часу подвизався подібним, спорідненим подвигом або мав однаковий з ним дар. Отець Іоанн помер на день пам'яті священномученика Ігнатія Богоносця, який був родоначальником внутрішньої молитви Ісуса. Так, я займався молитвою Ісусовою. Справа йшла, - молитва починала в мене розгорятися... Але настоятельство відібрало її в мене... Молитва трохи дихає... Ось часто я запитую себе: чи виграю я на цій своїй посаді чи програю? Дехто вважав мене тим, що перебуває в принаді, коли я жив уважно, займався Ісусовою молитвою... Тепер вирішують так: молися, не молись – все одно не досягнеш молитви, минули ті часи. Це, звичайно, думка, навіяна дияволом. Ісусова молитва необхідна для входу до Царства Небесного. Я довго не міг зрозуміти, що таке – поєднання розуму із серцем. По суті, це з'єднання всіх сил душі воєдино, коли всі вони прагнуть Бога, що при роз'єднанні неможливо. Яку красу має нота чи звук, взятий окремо чи безладно? Можна сказати – жодної. Але ці самі звуки у творах геніальних композиторів мають велику силу і красу. Ісусова молитва не має меж. Це такий вузол, що, скільки його не розв'язуй, він усе буде вузлом. Розум, коли вправляється в читанні Святого Письма і в молитві, – просвітлюється. Коли ж він занурений тільки в земне, то одебеліває і стає нездатним до розуміння духовного... Необхідно вправлятися в духовному читанні і намагатися перемагати пристрасті. Пристрасті легко перемагати, коли вони у помислах. Але коли вони перейдуть у слова та справи, укоріняться, то перемогти їх дуже важко, майже неможливо... Все життя ченця є боротьба з помислами. Для цього й потрібна Ісусова молитва. «Якщо хтось не з'єднається з Господом Ісусом тут, на землі, то й ніколи не з'єднається з Ним», – каже Симеон Новий Богослов . Це страшні слова. Коли я прочитав їх, будучи ще послушником, я почав шукати цього підтвердження, бо це говорить тільки один преподобний Симеон. І згадав текст Євангелія: Блаженні чисті серцем, бо Бога побачать. (Мф. 5:8) Якщо переставити слова, виходить так: «Бога побачать чисті серцем». А внутрішня молитва Ісусова, з'єднання розуму та серця для прагнення їх до Бога і є щире серце. Молитва своїми словами припустима лише поза церквою. За службою церковною та під час скоєння правила молитися своїми словами не радиться. Треба слухати читаного. Молитву Ісусову під час церковних служб можна чинити під час перерв і в тих випадках, коли не чути, що читають чи співають... Духа тримайтеся. Дух творить, буква вбиває. (2Кор. 2:6) – Якого святого пам'ять сьогодні? Преподобного Максима Сповідника? - "Так". – Чи звернули Ви увагу на кондак цього святого? - "Ні". – Дайте сюди Псалтир 13 . Читайте. – «Світло трисіяне, що вселилося в душу твою, посуд обраний показа тя, всеблаженніє…» – Тут говориться про молитву Ісусову. Тепер далі. – «Яка Божественна кінцем, незручних розуміння ти кажи, блаженні, і Трійцю всім, Максиме, проповідуй ясно, Пресущу, Безначальну.» – Тепер мені зрозуміло, чому старець Амвросій завжди мав під рукою творіння преподобного Максима Сповідника. Його творіння дуже глибокі та таємничі. Поминати молитовно непрославлених подвижників, відомих своїм святим життям, – велика справа. Не стільки вони потребують наших молитов, скільки ми їх молитва. Якщо ми молитовно згадуємо їх, вони слухають наш голос і моляться за нас. Ви, мабуть, помітили, що я згадую наприкінці вечірніх молитов багатьох святих. Не думайте, що це просто так, без жодної причини. З іменем кожного святого, що я згадую, пов'язана якась подія в моєму житті, що трапилася в день його пам'яті. Їхні імена запам'ятовуються мені. Я помічав, що в дні їхньої пам'яті я позбавлявся неприємності чи небезпеки. Псалом Живий у допомозі Вишнього треба знати напам'ять і щодня читати. Він має велику силу і позбавляє небезпеки. Диявол не дасть вам зробити жодного кроку у справі духовного успіху. За кожен крок треба виборювати. Для боротьби з ним у нас одна зброя – Ісусова молитва. Сказано: «Бий цим мечем невидимих ​​ратників, бо немає сильнішої зброї ні на небі, ні на землі» 14 . Якщо вдуматися в ці слова, страшно подумати, що немає сильнішої зброї навіть на небі. Про ім'я Ісусове всяке коліно поклониться небесним і земним і пеклам, і вся мова і сповіщення, як Господь Ісус Христос ... (Флп. 2:10–11) Які страшні часи прийдуть! Поступово треба проходити чернече життя. Це наука з наук. Як будь-яку науку необхідно вивчати під керівництвом досвідченої людини, і тут необхідно триматися свого старця. Але «єдиного варто запитувати», бо може статися духовний поділ. Є два види чернецтва – зовнішнє та внутрішнє. Зовнішнє, так зване «клобукове» чернецтво набувається легко, як преподобний Іоанн Лествичник пише, що зробити зовнішнього ченця легко, але важко стати внутрішнім ченцем. Це внутрішнє чернецтво може бути навіть у світі, хоча саме лише «може». Про це внутрішнє чернецтво тепер так рідко говорять. Майже немає поняття. Зовнішнє чернецтво – це вправа у зовнішніх подвигах: піст, пильнування. Сюди належить справне за зовнішністю відвідування церковних служб, тверезість. А внутрішнє чернецтво – це очищення серця від пристрастей, боротьба з помислами. Пройти зовнішнє чернецтво не можна, але й задовольнитися ним одним теж не можна. Одне зовнішнє чернецтво, без внутрішнього, завдає навіть шкоди. Зовнішнє чернецтво можна уподібнити до копання землі. Скільки не копай, нічого не виросте, якщо не посієш. Внутрішнє чернецтво і є сіянням. А пшениця – молитва Ісусова. Ісусова молитва освячує все внутрішнє життя ченця, дає йому силу в боротьбі. Особливо вона необхідна при перенесенні скорбот і спокус... Спочатку треба придбати зовнішнє чернецтво, тобто чернече учтивство, але не зупинятися на цьому, а йти далі. Монашество не полягає тільки в підряснику, пісних щах і каші. Щоправда, треба носити і чернечу одежу, і постити, але це не все. Одне зовнішнє не приносить користі, необхідний внутрішній вогник. Монашество є потаємний серця людина (1Пет. 3:4), як казав старець Анатолій. Якщо бачити в чернецтві одну форму, то жити в монастирі важко... Звичайних ченців багато. А є такі, і їх небагато, котрі горять особливою любов'ю до Бога, поклоняються Йому духом та істиною. Це чисті ідеалісти. Таких і шукає Господь, кличе до Себе. Тільки тому добре жити в монастирі, хто дякує Богові за Його милосердя, за те, що Він відторгнув його від світу і вселив у монастир. А хто ремствує на своє життя, тому в монастирі дуже важко жити. Все життя ченця – всередині його, бо діяння чернече – внутрішнє діяння. Зовнішнє – помірність та подвиги – є лише посібник. Якщо кожна людина стежитиме за своїм життям, особливо чернець, то він побачить, що його життя є суцільним дивом. Ваше призначення йде нагорі. Добре жити в монастирі, коли хтось уважно живе, вникає у внутрішній зміст чернечого життя... Вникаючи у внутрішній зміст, можна побачити дивну премудрість і глибину у всьому. Початкові завжди радіють, якщо йдуть у монастир від щирого серця. Працюйте Господеві зі страхом і радійте Йому з трепетом. Ось такі й трудяться для Господа зі страхом, боячись Його чимось образити, і радіють. Як? Із трепетом. Преподобний Іван Ліствичник каже: «Ангели – світло ченцям, а ченці – світло мирським людям». Не забувайте, що ми маємо бути світлом для світу... Наше призначення у майбутньому житті – бути царями та священиками. Мантія і схима мають те велике значення, що тому, хто приймає їх, дається благодать жити по-черево, виконувати чернечі обітниці. Середина чернечого шляху дуже важка. Вона є найважчою частиною чернечого шляху. На початку шляху допомагає і втішає благодать Божа, а середина – це найспека. Ви прийшли шукати Бога сюди. І всі шукають Бога. Знайти Бога – це мета чернечого життя. Можна й у монастирі жити, але нічого не досягти, не бути ченцем... Усі шукають Бога. Ось і художники в галузі поезії, живопису, особливо музики, шукають Бога. Та не так шукають... Як шукати Бога? Дотриманням Його заповідей... У Пушкіна в його вірші «Пророк» є слова: «Херувимов гірше прагнення і гад морських підводний хід». Ці дві течії йдуть у нас паралельно. Але має намагатися лише «гірня мудрувати». Це не одразу досягається, а поступово. «Хід гад морських» буде все тихішим, і можна досягти того, що буде лише одне «гірше прагнення». Що у ченців є немочі, це аж ніяк не дивно. Ченці – люди. Коли людина приходить до монастиря, то вона не відразу стає безпристрасною. Всі його пристрасті та немочі залишаються при ньому. Тільки у світі він не бореться з ними, а тут, хоч і перемагається, але весь час перебуває у боротьбі. Залишайтеся тут ченцем до кінця свого життя. У ченця вся радість повинна полягати у смиренності, смиренності та... простоті. У старця Амвросія запитали: Що таке чернецтво? – «Блаженство», – відповів Старець. Справді, це таке блаженство, більше якого неможливо уявити землі. Але чернецтво не так легко, як дехто думає, і не так важко і безрадісно, ​​як думають інші. Будучи ще мирським, я написав якось вірш, присвячений старцеві Амвросію: «Блаженний, хто шлях здійснюючи тісний...», і, надрукувавши його в Казані, послав Старцю. Потім, коли я приїхав до Оптіна, прийшов до Старця і нагадав йому про вірш, Старець спитав мене: "А він при вас?" - І показав пальцем на груди. Я машинально обмацав кишеню в мундирі на грудях і говорю: «Ні». - "Гм... Ні... Як же так?" Я тоді нічого не збагнув. А коли мені сказали, що отець Амвросій нічого не каже даремно навіть жартома, я запитав про це келійників Старця, батька Іларіона та батька Йону, кожного нарізно. Обидва дали мені однакове роз'яснення. «За вас, отже, у вас у серці. Тобто, чи виконуєте ви те, про що написали у вірші, чи відповідає ваш духовний устрій написаному?» Тоді я зрозумів, у чому річ. Зрозумів, що вірша, справді, при мені не було. А за старця Амвросії воно, звичайно, було. Якби бажаючі вступити до монастиря знали, які скорботи чекають на них, то ніхто б не пішов до монастиря. Господь приховує ці скорботи. А якби люди знали, яке блаженство чекає на ченців, то весь світ побіг би в монастир. Сутність нашого чернечого житія – боротьба із пристрастями. Шлях чернечого життя не можна проходити самочинно. Монах має бути подібним до Ангела. Що таке чернець? Монах є виконавець усіх Божих Заповідей. Монах, що терпить все благодушно, має мученицький вінець. Смиренність і любов – найвищі чесноти. Вони мають бути відмінною рисою ченця. Не думайте, що можна відразу на небо злетіти... Ні... Спочатку треба вправлятися у зовнішньому чернецтві, а потім уже, переступивши його, йти далі. Потрібно зазнати всяких скорбот, принижень і озлоблень і всередині себе, від диявола, і ззовні – від нерозумних братів. Спочатку треба пройти весь укус. Потрібно випробувати боротьбу з пристрастями, здобути смиренну про себе думку і потім уже... Іноді відчуватимете навіть огиду і ненависть до чернечого життя... Все це треба зазнати. Сучасні ченці прагнуть у всьому виконувати свою волю. Авва Дорофей каже: «Я не знаю для ченця іншого падіння, як наслідування своєї волі». Чернецтво ухилилося від свого шляху. Однак дияволові та чернецтві наших днів не подобається, якщо він так повстає на нього. Монахом тримається весь світ. Коли чернецтво не буде, тоді настане Страшний Суд. Будь-якому християнинові, а особливо зодягненому в чернечий чин, треба мати мир з Богом і людьми. Якщо Богові завгодно буде, ви матимете якесь начальницьке становище в монастирі. Знайте заздалегідь, що це важкий хрест. Старець Амвросій говорив: «Простому ченцю потрібне терпіння воз, а настоятелю – цілий обоз»... Не стаєте настоятелем. Хіба тільки за послух. А якщо тільки пропонуватимуть, то краще відмовитись. Самовиправдання – не чернеча справа. Ніколи не виправдовуйтесь. Правий чи неправий, - промовчи, коли викривають, а потім скажи: «Пробач, винен». І за те, що ти так скажеш, Господь тобі згодом відкриє, що ти справді був винен. Не треба наполягати на своєму. Лицемірство, двоїстість, лукавство – взагалі хибні, але в чернечому шляху це – пряма смерть. Потрібно прямо і твердо йти, нікуди не згортаючи, не служити «і нашим і вашим». Віруйте, що на користь говорю Вам те, що виконуєте за послух. За Вашою вірою і я кажу те, що для Вас потрібно. Не те важливо, яке виконувати слухняність, а то важливо, як його виконувати. А виконувати будь-яке послух має зі смиренністю, терпінням і молитвою... Послух - більше посту і молитви. Не соромтеся, якщо доведеться спізнюватися або зовсім пропускати церковну службу. Шлях послуху найвірніший і найшвидший. Для виконання послуху, що перевершує природні сили людини, Господь і силу дає, якщо послушник береться за справу, саме за послух, приймаючи її як від руки Господньої, як вияв Божої волі. Вказати смиренно на незручність послуху можна, коли воно дійсно таке. Але наполягати на своєму розумінні не можна. Слід взяти на себе послух, що покладається з надією на допомогу Божу. Наріжний камінь чернечого житія є смиренність. Смиренність і слухняність допомагають набути інших чеснот. Але якщо є гордість – все зникло. Людина, що володіє великими чеснотами, але горда, подібна до корабля, навантаженого коштовностями, але не входить у пристань, а гине серед моря. На кого дивлюся? Токмо на лагідного і смиренного, що тремтить словес Моїх! (Іс. 66:2) – говорить Господь... А чернецтво є велике і безмежне море. Вичерпати та переплисти його неможливо. Це незрозуміло людині, яка не вступила на цей шлях... Цей тісний, скорботний шлях можна проходити тільки за допомогою Божої... Його ярмо благо, і тягар Мій легко є (Мт. 11:30). На перший погляд здається, що є в цих словах якась суперечність. З одного боку, цей шлях легкий і добрий, а з іншого – він тісний і сумний. Тісно і прикро він тільки для тих, хто вступає на нього або з примусом, без внутрішнього розташування, або через будь-які інші цілі, крім порятунку душі. Для таких він тяжкий. А для тих, які стають у низку ченців із чистим бажанням і наміром служити Господу Богу в дусі та істині, – для тих він легкий. І отець Макарій, і отець Амвросій, і всі наші старці завжди казали: «Упокорюватися, упокорюватися треба!» Подібно до того, як Іван Богослов під кінець свого життя тільки й казав: «Чадця! Кохайте один одного!» Так і наші старці твердили: «Упокорюйтеся!» Ці дві чесноти, любов і смирення, як би обумовлюють одна одну, так само як теплота і світло. Не пишайтесь і не марнославтеся ні самі в собі, ні перед іншими. Вважайте себе гірше за всіх і звикайтеся з думкою, що Ви засуджені до пекельних мук і що позбутися їх можете тільки з Божої милості. Це нелегко. Тільки святі досягали того – вважали себе гідними пекельних мук, вважали себе найгіршими. Чим більше живеш у монастирі, тим більше переконуєшся, що Господь дивиться тільки на лагідного і смиренного і тільки таким слухає. Гордість є диявольською рисою. Все це добре – покаяння навіть у дрібних гріхах, які багато хто і за гріх не вважає, але треба найбільше піклуватися про найголовніше. Найбільше треба намагатися набувати смиренності. Змирятися, змирятися та змирятися. Є смиренність – усе є. Немає смирення - нічого немає, хоча б людина і чудеса могла чинити. Упокорюйтесь!.. Блаженні чисті серцем. Смиренний не може не бути чистим серцем. Так, вони – Бога побачать! Авва Дорофей навчає нас слухати себе, стежити за своїм життям, щоб бачити, наскільки ми досягли успіху. Ця увага до себе необхідна. Успіх в основному полягає в смиренності. Монах не може бути в одному стані. Він або йде вперед або назад. Жодної хвилини він не стоїть на одному місці, він весь час перебуває в русі. Пророк Давид сказав: Злидні преподобний. Чому він збіднів? Тому що божевільна істини, суєтна глаголаша кожно (Пс. 11:2–3 ), тому що не говорять про душекорисне, а марнословлять, говорять про дрібниці. Пророк Давид сказав ще: Упокорися, і спаси мене Господь (Пс. 114:5). Для порятунку достатньо однієї смирення. І знову сказано в іншому псалмі: Виглядай смирення моє, і працю мою, і залиши всі гріхи моя (Пс 24:18). Так сказав пророк Давид тому, що справжня смиренність ніколи не буває легко. Святі отці називають смиренність ризою Божества. Смиренність – перша умова спасіння. Їм тільки ми можемо врятуватися. Цей шлях смирення, терпіння принижень важкий. Багато хто брався за нього, наважувався йти їм і не витримував... Хотів цим шляхом іти і єпископ Ігнатій Брянчанінов і не витримав. Адже він жив у Оптиній Пустелі. У нас збереглося переказ, що старець Лев сказав про нього: «Якби він не пішов іншим шляхом, то був би другим Арсенієм Великим». Хоча він і вважається наставником сучасного чернецтва, бо бажаючий зрозуміти сутність чернецтва нині без його творів зробити цього зможе, проте він – не Арсеній Великий . Щоправда, святий він, а все-таки не Арсеній... Смиряйтесь... Смиряйтесь... Вся наука, вся мудрість чернечого життя полягає в цих словах: упокорився, і спасе мене Господь. Упокорюйтесь і терпіть все. Навчіться смирення і терпіння, а в душі майте мир. Повірте – у когось у душі світ, тому і на каторзі рай. Макарій Великий каже, що кожна людина, навіть людина святого, має щось горде. Ось яка глибока в нас ця зараза! Не горді тільки Ангели, вони чисті, та ще й ті, що переходять звідси туди, на небо. «Самодокорення є невидиме сходження», – каже Іван Ліствичник. Подібно до того, як людина не помічає, як вона росте і з маленького хлопчика стає дорослим чоловіком, так і духовне зростання людини йде непомітно для неї. Це невидиме духовне зростання людини робить самодокорення. Треба докоряти собі за свої немочі і упокорюватися, а не впадати у зневіру та розслаблення. Що б не траплялося, сумувати ніколи не треба. У боротьбі з пристрастями, якщо й перемагаємось ними, але докоряємо себе, каємося, упокорюємося і продовжуємо боротися, ми безперестанку йдемо вперед... Нам залишається одне – смирення. Час суворих подвигів минув, мабуть, безповоротно. Докоряйте собі... Як докоряти? Дуже просто. Совість одразу заговорить, викриватиме, якщо слухатимете себе. Вам залишається тільки погодитися з вашим сумлінням, або що погано зробили, або подумали, смиренно звернутися до Бога з молитвою про прощення... Були святі отці, у яких все життя було самодокоренням. Пряма риса, без жодних перерв. Але нам до цього далеко... Коли ми докоряємо себе, ми виконуємо силу – духовну, звичайно. Чому так ми не знаємо. Це закон духовного життя... Що таке самодокорення? Це і є смиренність. Вважати себе винним, грішним – це означає смиряти себе. А що таке смиренність? Це – риза Божества, за словами Ліствичника. Ми йдемо і торкаємося цієї ризи тоді, коли докоряємо себе. Пам'ятаєте євангельську кровоточиву дружину? Вона смиренно йшла через натовп, щоб торкнутися краю одягу Христа і, доторкнувшись, зцілилася... Це й було все справді так, як написано в Євангелії, було насправді. Але є інший, духовний зміст цієї події... Аналізу самодокорення я не зустрічав у жодного святого отця, наскільки пам'ятаю. За гордістю, як по п'ятах, йде розпуста. Це добре, коли докоряємо себе і упокорюємося. Багато хто на небо лізе, подвиги накладають на себе, а упокорюватися не хочуть. Не хочуть упокорюватися. Це виразка, виразка сучасного чернецтва. Упокорюйтесь!.. Не приймати пихатих помислів – це означає не звертати на них уваги. У ченця постійно йде лайка у помислах. Марнославство, посилившись, перетворюється на гордість. Марнославство робить те, що безголосий починає співати, лінивий стає жвавим, сонливий - бадьорим і так далі. Преподобний Кассіан Римлянин, помічаючи це, дивується лукавству, хитрощі та злості цього біса. І як усі святі уникали марнославства, як обережно вони ставилися до нього! Старець Амвросій завжди мав паличку біля себе, і, коли хтось починав говорити, що може збудити марнославство, він брав паличку і починав нею помахувати. Його одного разу хтось запитав: «Навіщо Ви, Батюшко, паличкою махаєте?» - «Та ось, я думаю, що скоро вона по твоїй спині прогуляється». - Так, так. Залишимо краще цю розмову...» - «Ну ось, так краще...» Старець Амвросій за життя свого часто був у чуттєвому вигляді, не уві сні, уві сні це зрозуміло, - давав поради, позбавляв небезпек. Коли його запитали про це, як він, не виходячи з келії, є деяким наяву, він відповів: Це не я, це мій Ангел ... Слава не корисна навіть святим, непрославленим, як, наприклад, старцю Амвросію, бо людина схильна до зла, бо серце людини навіть святого життя може трохи схилитися до слави. Старець Анатолій навіть захворів, коли почув про колишнього отця Івана Кронштадтського бачення, що разом із отцем Анатолієм служили два Ангели під час Літургії. Постився, молився, щоб Господь згладив думку з його розуму про це. Чому? Боявся зарозумілості. Боявся думки: «Я-де ось який!» Звичайно, тоді все пропало б. Марнославні помисли та мрії про те, що Ви будете старцем та ігуменом, треба відганяти. Бажати цього не слід... А, звісно, ​​це все може бути. Поставить Вас Господь на це місце... А може, й укриє Вас там, десь, у келії... Але, вибачте мені заради Господа, я вважаю останнє вище. Найчастіше пускайте Волгу, вона все змиє та промиє. А Волга – це смиренність. Воно очищає всякий гріховний бруд, будь-яку скверну... Перша і головна умова виправлення – свідомість своєї нестачі та немочі. 6. Про засудження та підозрілість Якщо погано живеш, то тебе ніхто не чіпає, а коли починаєш жити добре, одразу – скорботи та спокуси. Ченці, взагалі вся наша братія, теж люди. А якщо люди, то кожен з них страждає на якусь пристрасть. Всі вони прийшли сюди, до монастиря, як до лікарні, лікуватися та виліковуються за допомогою Божої. Я це говорю тому, що, якщо ви побачите недоліки в братах, треба намагатися не засуджувати їх. Це в нас гасло. Усі люди немічні, всі мають пристрасті. Ми маємо прощати... Дратівливість і осуд – це такі пристрасті, з якими доводиться боротися все життя... Коли я вчинив сюди, за батька Анатолія, я казав йому, що хотілося б мені пожити поодинці. "У затворі?" - Так, - кажу. «Що ж, і в лазню не будете ходити?» - "Звичайно". – «Так, ось я про те й кажу, що в лазню ходити не будете...» – «Ви, Батюшко, під лазнею розумієте щось інше?» – «Так... Пустелі, затвор не очищають нас. Я в пустелі зі своїми пристрастями можу жити і, мабуть, не грішити. Там не можна пізнати своїх недуг, своїх пороків... А тут нас «чистять». Як почнуть «шпигувати», тільки тримайся! Тут без вашого прохання почнуть вас «чистити»… Ось ми й пізнаємо свої немочі: дратівливість, досаду, осуд, злобу, бажання помсти тощо – і будемо упокорюватися». Ніколи не можна засуджувати будь-кого, особливо за зовнішнім виглядом і поведінкою. Дивовижна ця пристрасть, і важко з нею боротися. Бійтеся підозрілості. Диявол, взявши гору людиною, яка довіряє його навіюванням до підозрілості, може показати йому те, чого і не було. Коли Вам диявол вказує на чужі недоліки та немочі і спонукає Вас до осуду, Ви кажете собі: «Я найгірший. Я гідний вічних мук. Господи, помилуй мене». Якщо навіть так говорити без почуття, все-таки потрібно так говорити. Микола сказав одного разу Старцю, що приходять помисли, які засуджують Старця за слова та оповідання, які, очевидно, зовсім не належать до чернецтва. Старець відповів: - Коли приходять помисли, що засуджують старця або нарікають на нього, Ви відповідайте на це помислу, що "це не моя справа, за це старець відповідає, а не я". Старець отець Лев на таке саме запитання сказав: «Чадо, ми часто не розуміємо, що кажуть прості люди, з якою метою та наміром. Тим більше, ми не можемо розуміти того, що говорять старці. Крім того, з житій святих ми бачимо, що жарти припускалися і святі отці. Наприклад, преподобний Пахомій, преподобний Антоній Великий та інші. Звичайно, зміст цих жартів вони брали не зі Святого Письма та творінь святих отців, а просто щось розповідали». Тож і я. Розповідаю Вам щось, а в цей час, можливо, біс хотів засмучення на Вас навести, а моя розповідь відігнала його. Відкривайте всі свої помисли, особливо ті, які вас турбують довгий час. Сумніви, так само як блудні та погані помисли, треба зневажати, не звертати уваги на них. Зневажайте їх, і ворог-диявол не витримає, піде від вас. Він не витримає зневаги, бо він гордий. А якщо входитимете з цими помислами в розмову, бо всі такі помисли не Ваші, а навіяні ворогом, то він закидає Вас, завалить і вб'є. Віруючий чоловік, що любить Бога, не може хулити, а водночас помічає в собі дві нитки: і любить, і хулит. З цього очевидно, що є якась зла сила, що навіює сумніви, блудні та погані помисли. Тому зневажайте ці помисли, вони тоді Вам не зашкодять, особливо якщо відкриватимете їх старцеві. Але, відкриваючи їх, не можна вдаватися до подробиць, інакше можна зашкодити і собі, і старцеві. Особливо блудні помисли не можна відкривати у докладному викладі. Треба скоріше засипати, закрити цю смердючу яму, а не копатися в ній. Блудні помисли Вам у гріх не поставляться, якщо Ви не насолоджувалися ними. Проганяти помисли, чинити опір їм можуть тільки святі, а нам від них треба втечею рятуватися. Якщо у вас своїх сил немає боротися з помислами, то закликайте Господа Ісуса, і ім'я Його проганятиме їх... Несповіданий гріх руйнівно діє на людину і приводить душу до смерті. Помилковий шлях – якщо ми намагатимемося осягнути все одним розумом, намагаючись одразу усвідомити різні сумніви та здивовані питання. Ворог тоді зовсім заплутає, заб'є... Чим більше живе чернець у монастирі, тим більше дізнається, тим більше навчається. Це відбувається поступово. Тільки Господь може просвітити розум людини до пізнання істини... Одна справа – розум, інша – міркування. Духовна міркування є даром Божим. І розум у людини – дар Божий, але міркування є найвищим даром і дається не відразу. Людина може бути дуже розумною, але в той же час не матиме дарування міркування... Є люди тілесні, які живуть тільки для утроби, для розпусти. Є люди душевні, вони вищі за тілесні. І є духовні люди. Різниця між душевними та духовними людьми величезна. Душевна людина не приймає того, що від Духа Божого вважає це безумством. ( 1Кор.1:14 ) Він може пізнати всю людську мудрість, але духовного міркування не матиме. Слово хрещене гине юродство, а нам, спасенним, сила Божа і Божа премудрість. (1Кор.1:18) Для них це – юродство, а для нас, що рятуються, – сила Божа... Так. І, зауважте, сказано: рятуваним, а не врятованим, і гинуть, а не загиблим. Інший одразу й не помітить цієї різниці. Усі ми рятуємося, але невідомо, чи врятуємось? Ті, що гинуть, але не загиблим, бо вони можуть звернутися, хоч і стоять на похилій площині, ковзаючи вниз. Коли читаєте книги, не входьте в тонкощі, не вдавайтеся в аналіз, а моліться Богові, щоб просвітив Ваш розум. Мені так сказав старець Анатолій, а на моє запитання: Чому так? – відповів: «Заплутаєшся...» У книгах Святого Письма і святоотцівських трапляються місця, що наводять сумнів і здивування, наприклад: «поневіряння», «престол на небі», «чини ангельські» та інші. Все таке треба розуміти духовно. Це тільки натяк на дійсність, нам невідому і недоступну людській мові. Деякі ж спокушаються, не розуміючи, що такі слова треба розуміти над буквальному сенсі, а вищому, духовному. Перевіряйте себе щодня ввечері і кайтеся у своїх гріхах. Перевірка свого життя призводить до пізнання своїх гріхів. Пізнання своїх гріхів призводить до пізнання своєї немочі та покаяння, а покаяння призводить до постійної думки про Бога та смерть. Я помічаю у вас початки уважного життя... Хто пустословить, той не може уважно жити, постійно розсіюючись. Від мовчання народжується безмовність, а від безмовності – молитва. Як може молитися той, хто розсіяний? Прислухайтеся до себе. Уважне життя сприяє молитві та наближає до Бога. Сказано: Прислухайся до себе. (Лк.21:34) Мовчання – це подвиг. Хто наважується на цей подвиг, той повинен приготуватися до скорбот. Та й саме мовчання не скоро й нелегко дається. Воно тому таке й необхідне для спасіння душі, що «мовчання є таємницею майбутнього століття». Хто мовчить, той готується до майбутнього життя. Старець Макарій це часто казав. Побоювання світу, мирського життя – це рятівний страх. Ви пішли від цієї жахливої ​​чудовиська – світу і, Бог дасть, зовсім відійдете від нього... Боятися треба тільки гріха. У Святому Письмі сказано, що боязких не любить Бог 15 . Монах не повинен бути боязким, боягузливим. Він має покладати надію на Бога. Чому Бог не любить боязких? Тому що вони близькі до зневіри, відчаю. А відчай – смертний гріх. Справжній чернець має бути чужим такого устрою. Ми не повинні сердитись на людей, які завдають нам скорботи, бо вони найкращі наші благодійники, які вказали нам наші немочі, які ми, можливо, і не припускали в собі. Ми повинні з такими лагідно обійтися і помолитися за них. Лагідне звернення робить чудеса. Бережіть свідомість своєї гріховності. Це найдорожче перед Богом. Що врятувало митаря? Тільки ця свідомість своєї гріховності... Боже, милостивий буди мені, грішному! (Лк.18:13) Ця молитва пройшла вже майже два тисячоліття. Але, дивіться, митар усвідомлює себе грішним, а в той же час сподівається на милість Божу. Без надії не можна врятуватися. Господь сказав: Я прийшов спасти не праведних, а грішних. Хто тут розуміється під праведними? Це, звичайно, стосується і грішних людей, які не усвідомлюють своєї гріховності, але, крім того, це сказано і про бісів. Ті гордині, в яких вони стоять перед Богом, ми собі й уявити не можемо. Ми не можемо зрозуміти, яка у них ненависть до Бога... Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать 17 . Чому не сказано, що Бог чинить опір блудникам або іншим грішникам, а саме – гордим? Тому що бісівська ця властивість. Гордий стає ніби схожий на біса... Одна людина каже: «Читав я, читав Псалтир, та нічого не розумію. Так я вважаю, що мені краще покласти цю книгу на полицю». А старець йому каже: Ні, не треба. – «Чому ж? Я нічого не розумію! – «Ти не розумієш, так біси розуміють, що там про них говориться, не можуть винести та біжать». Тільки тоді житиме добре в монастирі, коли живеш уважно. Ось я вам і кажу: починайте зі смирення. Є гріхи смертні і не смертні. Смертний гріх – це такий гріх, у якому людина не кається. Смертним він називається тому, що від нього душа вмирає і після смерті тілесної йде в пекло. Ожити душа може лише за покаяння. Смертний гріх вбиває душу, робить її нездатною до духовного блаженства. Якщо сліпу людину поставити на місце, звідки відкривався б чудовий вигляд, і запитати його: «Чи не так, яка краса?» - Сліпий відповів би, звичайно, що він не бачить нічого, що він сліпий. Те саме можна сказати про нездатність душі, вбитої гріхом, побачити вічне блаженство. Є музика – мистецтво. І є музика душі. Це – спокій душевний. Той самий спокій, про який говориться в Євангелії: Візьміть ярмо Моє на собі і навчитеся від Мене , бо лагідний ємь і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим, бо ярмо Моє благо, і тягар Мій легко є. Ось цей спокій... Вивчали математику? Знаєте що таке знак рівності? Отож: спокій душі = блаженство = музика, гармонія всіх душевних сил. Все в Євангелії, крім першого, більш ясного сенсу, має ще інший сенс – прихований, таємничий. Можливо, згодом ви будете духовником. Так ось, я кажу вам, - побоюйтеся жіночої статі. З ними треба бути надзвичайно обережним. Ви не знаєте, яка складна жіноча душа! І добре, що ви не одружилися... Так от, я попереджаю вас, будьте з ними обережнішими... Так сплітуть... Так сплітуть... І сенсу ніякого немає. З ними, тобто з послушницями та черницями, треба бути дуже обережним. Мені вони скаржаться на батька Йосипа, а батькові Йосипу на мене. Якось мені келійник отця Йосипа сказав: «Ви, Батюшко, будь ласка, їм не вірте. Усі брешуть». Так само вони і в себе в монастирі хитаються по келлі та займаються плітками. І це завжди. Але при цьому я повинен зробити застереження, що таке хитання триває доти, доки вона, черниця, не встане на чернечу дорогу. Все це закінчується, як тільки вона отримає чернечу будову. Деякі отримують таку будову через рік, через два, інші – через п'ять чи десять років, а інші – через двадцять років. Хто має задаток чернечого устрою, той швидко вступає цей шлях. А решта ніяк не потраплять на рейки. Підбіжить до них, подивиться і – перебіжить... Але є черниці дуже високої духовної будови. Жінка без віри не може жити. Вона, після тимчасового зневіри, знову повертається до Бога. В іншому випадку вона починає швидко розкладатися. Інша річ – чоловік. Він може жити без віри. Скам'яніє зовсім, стане соляним стовпом. Таким скам'янілим і живе. Євангеліє і взагалі все Писання все таємницями повите. Там – глибина. Там – сенс невичерпний. Усього зрозуміти не можна. Подібно до того, як з цибулини знімають спочатку одну лусочку, потім – іншу, потім – третю і так далі, так само і при читанні Святого Письма. Зрозуміла людина один зміст, за нею йде інший, глибший... Цей сенс, прихований, таємничий, відкривається в міру очищення розуму людини. Одному він, припустимо, відкривається на одну соту сантиметра, іншому - на тисячу верст. Одному – багато, іншому – мало. Але й малої частки достатньо життя. Отак Господь і просвітлює розум Своїх подвижників. Наука не тільки не перешкоджає, а й сприяє духовному зростанню. Пророк Давид каже: Фортеця моя і співи мої Господь. Співаю і заспіваю Господеві, співаю Богові моєму додатку 18 . Це спів невимовно. Щоб отримати його, та ідуть до монастиря та – приїжджають. Але один отримує через п'ять років, а другий – через сорок. Бог дасть, і Ви отримаєте цей дар. Принаймні Ви на шляху до нього. У Святому Письмі зустрічається слово «острова». І острови сподіватимуться на Бога. (Іс.51:5) Як острови можуть сподіватися? Під «островами» розуміються монастирі. А означає весь текст те, що до пришестя антихриста хіба що в монастирі збережеться віра. У людині три частини: тіло, душа та дух. Це видно і зі слів Богоматері, сказаних Нею на вітання праведної Єлисавети: величить душа Моя Господа, і зрадіє дух Мій про Бога Спаса Мого. Старець Макарій якось сказав отцю Анатолію, згодом теж старцеві, що до храму неодмінно треба ходити до початку служби. «Чому?» - "Після скажу". І через кілька років сказав: «Тому що в цей час Божа Мати входить до храму». Завжди і в усьому є якесь зчеплення обставин, але ціль цього зчеплення нам невідома... Помічайте події вашого життя. У всьому є глибоке значення. Зараз вони вам незрозумілі, а згодом багато що відкриється... Все наше життя дивно розташовується за якимось таємничим планом, якого ми не помічаємо і не розуміємо. Я навіть думаю, що ми так недбайливо живемо і грішимо, що не розуміємо внутрішнього сенсу подій нашого життя... Не думайте, що ви випадково потрапили сюди. Ні... Ваше надходження в Скіт глибоко промислове... Випадкового нічого немає в нашому житті. Навіть те, що здається нам дрібницями, має свій сенс... Проникати у внутрішній зміст подій ми не можемо своєю силою. Це – дар Над. Якщо Ви будете йти цим шляхом, тобто вникати в зміст подій, при зайнятті молитвою Ісусовою, то й більше цих побачите, як сказав Господь Натанаїлові. (Ін.1: 50) Коли людина починає бачити те, чого раніше не помічала, чого й інші не помічають, то це є початок очищення розуму. Невимовні муки чекають грішників у пеклі. Так само і незабутнє блаженство чекає праведників. Слова Апостола: що вухо не чуючи, і око не бачить (1Кор.2:9) однаково можна віднести як до блаженства, так і до мук... Ми надто абстрактно думаємо про пекельні муки, тому і забуваємо про них. У світі зовсім не визнають їх. Диявол усім вселяє, що ні диявола, ні пекельних мук не існує. А святі отці вчать, що заручення геєнни, так само, як і блаженства, починається ще на землі. Грішники ще тут починають відчувати пекельні муки, а праведники – блаженство. Тільки з тією різницею, що в майбутньому житті й ​​те й інше буде незрівнянно сильніше... Пекельні муки, безперечно, існують, і ці муки будуть речові. Душі праведників та грішників мають навіть одяг. Тільки буде не це грубе тіло, а тонше, газоподібне... Але все це буде до Страшного Суду. А після нього, що буде, того ніхто не знає, навіть Ангели. Це – таємниця... Все, про що вчить Свята Церква – істина. І потойбічні муки існують... Страшний Суд, за узгодженим вченням святих отців, опівночі. Раптом знайде на всю годину, що живе на землі, той Вхід у рай, у вічне блаженство можна отримати не нашими працями і добрими справами, а заслугами і спокутною жертвою Спасителя Христа, Бога нашого. Наші добрі справи, тобто здійснення євангельських заповідей, потрібні лише як доказ нашої любові до Господа. Без любові до Господа неможливе блаженство і недоступний рай. Довго я не розумів слів псалма: «Голос Господа, що пересікає полум'я вогню...» (Пс.28:7) Я подумав так: на землі полум'я вогню має і жар, і світло. Але між раєм і пеклом вогонь поділяється так: світло знаходиться в раю і веселить праведників, а жар без світла палить грішників у пеклі, бо написано, що безодня пекельного полум'я знаходиться в темряві і грішники не бачать один одного... Господи, спаси і помилуй!.. Чим хочеш покарай, Господи, тут. Звичайно, я нікому не кажу і не показую, що жах пекельних мук завжди в моїй пам’яті. Я користуюся цим для свого смирення... І як принижує це почуття жаху!.. Сучасні вчені відкидають існування пекельних мук... Встаньмо і помолімося, нехай Господь визволить нас від пекельних мук. Давайте завжди дякувати Господу, що ми тут. Нехай усе наше життя буде подякою за те, що Господь привів нас сюди. Правда, саме місце нас не рятує, але принаймні будемо думати, що ми в човні. Новітні винаходи, призначені для користі, зрештою виявляються більше шкідливими, ніж корисними... Ми доживемо до страшних часів, але благодать Божа нас покриє. Зараз християнство ненавидять всюди. Для них це ярмо, яке заважає їм вільно жити і вільно грішити. Новітнє покоління гниє, тліє, вироджується. Вони хочуть жити без Бога. Ну тоді! Плоди такого життя очевидні... Весь світ перебуває під впливом якоїсь сили, яка опановує розум, волю і всі душевні сили людини. Це сила стороння, зла сила. Джерело її – диявол, а злі люди є лише знаряддям, з яких він діє. Це антихрист іде у світ. Це його предтечі. Про це Апостол каже: «Післет їм духа помилки, духу лестча... Зане любові істини не прияша...» (2Фес.2:10–11 ) Щось похмуре, жахливе приходить у світ... Чоловік залишиться ніби беззахисним... Настільки ним опановує, що він зла. У Церкві тепер немає живих джерел – пророцтв, але знамення є. Вони й дано нам для пізнання часів. Ясно видно вони людям, які мають духовний розум... Антихрист явно йде у світ, але цього у світі не визнають... Звідси, з монастиря, видніше за мережу диявола. Тут розплющуються очі, а там, у світі, нічого не розуміють... Подякуємо Творцеві, що ми відійшли від світу. Примітно, що невіруючі люди, матеріалісти далі видимої матерії не йдуть, відкидаючи існування Ангелів, бісів, навіть Самого Бога. Але коли говорять про вічні муки, вони ніяк не хочуть допустити тут щось матеріальне, чуттєве. Це протиріччя помічали у яких багато великих людей. Знаєте, на місцях, де тепер стоять храми, монастирі та взагалі святиня, насамперед стояли ідольські капища, ідоли. Нерідко читав я в житіях святих: «Деже без капища, створений храм…» Отже, так завгодно було Богові для посоромлення гордині диявола... А останніми днями храми будуть зруйновані, а на їхніх місцях будуть влаштовані ідольські капища та інше. Монастирі будуть у великому гонінні та утиску. Справжні християни будуть тулитися в маленьких церквах... Не дай, Господи, дожити до цього часу! А ви доживете... Будете в монастирі, які взагалі будуть у гонінні, а тому й у позбавленні... Я вже лежатиму в землі сирій... І прийде моя діточка на мою могилку і скаже мені: «Милий татку, батюшку Варсонофію! Допоможи мені, помолись за мене! Мені дуже важко...» Так, моя дитинко, так... В Апокаліпсисі сказано: Блаженний той, хто читає слова цієї книги... ( Апок.1:3 ) Якщо це написано, значить, це дійсно так, бо слова Святого Письма – слова Духа Святого. Але в чому полягає це блаженство? Тим більше, що ми нічого не розуміємо у написаному, можуть заперечити це. Можливо втіха внутрішня від читання Божественних слів. Можна думати і так: те, що тепер для нас незрозуміло, буде зрозуміло тоді, коли настане час, що описується там. Ось і поміркуйте: хто тепер читає Апокаліпсис? Майже виключно – у монастирях та в Духовних Академіях та семінаріях, за потребою. А у світі рідко хтось читає. Звідси ясно, що той, хто читатиме Апокаліпсис перед кінцем світу, буде справді блаженним, бо розумітиме те, що відбувається. А розуміючи, готуватиме себе. Читаючи, він бачитиме у подіях, описаних в Апокаліпсисі, ті чи інші сучасні йому події. Старець узяв Біблію, розкрив третю книгу Ездри і, вказуючи місце, позначене синім олівцем, сказав: Читайте. «Бо вік втратив свою юність, і часи наближаються до старості, оскільки вік поділений на дванадцять частин, і дев'ять частин його та половина десятої частини вже минули, і залишається те, що після половини десятої частини» (3Єзд.14:10–12). Загалом це книга таємнича. Багато хто робив обчислення, і у всіх кінець падає на наш час, тобто двадцяте століття. І справді, багато є ознак. Ми вже підемо, а Ви будете учасником і сучасником усіх цих жахів. До жахливих часів доживете... До чого не доторкнися до постанов Церкви, скрізь – глибина. Ось, наприклад, – чому Троїцькому тижні присвоєно 7-й голос? Тому що число 7 – число священне та має велике значення. 7-го дня спочив Господь від творіння світу, 7 таїнств, 7 дарів Святого Духа. І багато іншого. Потім. Після Троїцького тижня йде Тиждень «Всіх святих», і йому надано 8-й голос. Чому? Тому що 8 є число, що означає нескінченність, інакше кажучи – майбутнє століття. А святі, відійшовши від цього світу, чекають на майбутнє століття, пакибуття. Вони, досягнувши святості на землі, вже не можуть зрадити Бога, не можуть похитнутись у своїй любові до Нього, вони вічно вдосконалюються в любові. У житті кожної людини мають фатальне значення два роки, 20-й та 40-й. Двадцятий рік застав вас у монастирі. Де застигне вас 40-й? Добре було б – у Царстві Небесному! Єпископ Ігнатій Брянчанінов пояснює фатальне значення цих років тим, що число 40 є числом років мандрівки євреїв у пустелі, а 20 – як половина цієї мандрівки. Число 6, що зображується слов'янською буквою ϛ – змія, завжди має таємниче і фатальне значення. Згадайте, що було з вами, коли вам йшов шостий рік? Багато святих отців тлумачать, що гидота запустіння, пророча пророком Даниїлом, що стоїть на місці святі (Мф.24:15), буде храм єврейський, побудований на труні Спасителя. У цьому храмі, який буде збудовано при настанні антихриста, сяде на престолі сам антихрист. Тоді виповниться пророцтво пророка Даниїла... Ось я дивлюся на вас, зелену молодь, і думаю, що я не доживу до страшних днів, а ви доживете... Згадайте моє слово, що побачите день лютий. І я знову кажу, що боятися нема чого, покриє вас благодать Божа. Тому вправляйтеся у виконанні Божих заповідей. Гоніння та муки перших християн, можливо, повторяться. Тепер усе це можливо... Пекло зруйноване, але не знищене, і настане час, коли він дасть про себе знати. Усі монастирі будуть зруйновані, і християни, які мають владу, будуть повалені... Цей час не за горами. Пам'ятайте це моє слово. Ви доживете досі. Тоді Ви скажете: "Так, пам'ятаю, все це казав мені батюшка Варсонофій... Скільки цього вже минуло років!.." Настане час, коли Оптіною буде важко. Можливо, це і на краще... 43-те повчання преподобного Феодора Студіта у Тиждень Православ'я, хоч і написано півтори тисячі років тому, але його можна цілком віднести і до нашого часу. І, якщо завгодно буде Господу, пройде ще тисяча років і його читатимуть, і не втратить воно своєї сили. – Мабуть, Ви доживете до тих часів, коли знову мучитимуть християн. – «Та й зараз мучать, тільки не так грубо». – Ні, я не про такі муки говорю. Я говорю про муки, подібні до стародавніх. Особи людей святого, благочестивого життя мають на собі відбиток цієї святості. Ці особи мають ту особливість, що при погляді на них вони як би вражають, справляють сильне враження і навіть після тривалого часу не забуваються. Таких людей я бачив. Якось, дивлячись на одного єпископа, я подумав, чи не бачу бачення, бо було щось неземне. Релігійність передається спадково. Від Каїна йде потомство безбожне, а від Авеля – віруюче в Бога. Подібно до того, як за тілом передається спадковість, так само йде спадковість і в душевному, і в духовному відношенні. Була людина багата – раптом стала жебраком. Був здоровим – став хворим. І те, й інше важко, але можна виправити, бо і з жебраком, і з хворим є Христос. А втратити віру – велике нещастя. Воно тим жахливо, що немає у людини жодної опори. До мене на сповідь приходять «блаженні душі». Я називаю їх блаженними тому, що вони мають велику свідомість своєї немочі, своєї гріховності. І при цьому свідомості є твердою вірою в Бога. Книгу «Отечник» єпископ Ігнатій Брянчанінов складав так. Він виписував зі святоотцівських творінь та житій святих те, що найбільше відповідало на хвилюючі питання чернечого життя. З цього боку ця праця його незамінна. Багато здивувань, що довго хвилювали когось, відразу вирішуються. Страшні речі розповіли мені зараз про одного ченця... Що буде тоді, коли Оптіна Пустинь наповниться такими людьми? Я, звичайно, не доживу, а Вам доведеться боротися... Багато доведеться пролити Вам крові та сліз... Так... Багато Вам доведеться пролити поту, крові та сліз... Звичайно, Господь не попустить, Оптіна стоятиме... Приходить до мене якось мирська людина і запитує: «Як проходити Божий шлях? Навчіть мене». Я замислився. Що йому сказати? А потім і кажу: Ви читали Псалтир? - "Читав". – «Там сказано: Господь навчить лагідні шляхом Своїм (Пс.24:9). Отже, перш за все треба знати, що дорогам Господнім навчає Сам Господь, але вчить не всіх, а тільки тих, хто лагідний, хто упокорюється. Так от і Ви, упокорюйтесь, будьте лагідними, і Господь Вас не залишить і Сам навчить, як проходити цей шлях». Зауважте, 1921 року виповниться 100 років від дня заснування Скита... П'ятий том єпископа Ігнатія містить у собі вчення святих отців стосовно сучасного чернецтва і навчає, як слід читати писання святоотцівські. Дуже глибоко дивився єпископ Ігнатій у цьому відношенні, мабуть, глибше, ніж єпископ Феофан Затворник. Слово його владно діє на душу, бо виходить із досвіду... Це був великий розум!.. Ви знаєте, що було, коли ховали єпископа Ігнатія? Ангели дориносили його душу і співали: «Архієреї Божий, святині отче Ігнатіє!» Ось була ангельська пісня! У духовному житті є різні шляхи до порятунку, але найпростіший і найкоротший шлях – це шлях старечого опікування. І не тільки до спасіння веде цей шлях, а й до досконалості. Тому диявол так ненавидить старість. Старець Амвросія не мав особливо наближених учнів, крім батька Анатолія, який, якщо можна так сказати, був справді його сотаїнником. Ворогів у старця Амвросія не було. Він усіх любив, навіть тих, що його не любили. Таких він більше любив, ніж інших. А такі були. І зараз є в монастирі ченці, які чути не можуть про старця Амвросії. Воістину: немає пророк без честі, тільки в вітчизні своїй. (Мф.13: 57) і (Мк.6: 4) Преподобного Серафима Саровського шанувала вся Росія, а в монастирі його ненавиділи ... Так ... Немає пророк без честі, тільки в вітчизні своїй. Старець отець Лев, за наклепами недоброзичливців, зазнавав гоніння. І навіть Калузький єпископ Микола, побачивши його оточеного натовпом народу, з докором сказав йому: Що ти робиш? – Співаю Богові моєму, аж есм. Преосвященний зрозумів усю глибину цієї відповіді... Так, старець Лев співав Богу всім ладом свого життя. Старець Амвросій казав, що антихрист не за горами... Ще він говорив, що збентеження ніде серед чеснот не згадується і походить воно від того, що причина, від якої народжується збентеження, хибна. У відносинах учня до старця головне – віра учня. Якщо питають старця з вірою, то Господь по вірі питає і відкриває учню Свою волю. Ворог ненавидить, коли один ставиться до іншого зі щирим почуттям та любов'ю про Христа. Він завжди намагається посіяти ворожнечу та роз'єднання як ненависник добра. Ось я й кажу Вам, що ворог не залишить цих наших стосунків, щирих та простих, як батька до сина. Адже він часто роз'єднував і святих. Але я кажу, що якщо між нами буде зберігатися відвертість, простота і щирість, то нічого він не зможе вдіяти, бо нашою один до одного відвертістю руйнуватиметься вся його злість. Так... Ось тепер мені стає зрозумілим, як колись жили старець із учнем своїм. Одностайно. Як старець говорив із учнем, так і я, от тільки з Вами і поговорю. 8. Про скорботи та спокуси Будь-якій людині потрібно зазнати час спокус та боротьби. Тяжкий, болісний стан... Про ці муки говориться в псалмі: Об'яша мене хвороби, що народжує... (Пс.47:7) Кожна людина, народжуючись духовно в нове життя, відчуває хворобу, поки ще не вийшов на широту. Хто не випробував цих хвороб, що народжує у світі, то йому доведеться випробувати їх у монастирі. І Вам це належить... Ці хвороби полягають у боротьбі з пристрастями. Пристрасті повставатимуть на Вас. Ворог Вас не залишить. Тут потрібен терпець. Потрібно терпіти себе і не складати зброї, знаючи, що це неминуче. Невпинні скорботи, що посилаються Богом людині, є ознакою особливого Божого промислу про неї. Мета скорбот різна. Вони посилаються або для припинення зла, або для розуміння, або для більшої слави в майбутньому житті, або ж у покарання за раніше скоєні гріхи. Усі несуть свій хрест. І Ви несете свій хрестик. Хоча й одним пальчиком, а таки несете. Несіння хреста необхідне спасіння кожному християнину, як ченцю. Так... Усі несли хрест і несуть. Навіть улюднений Бог ніс хрест, і Його хрест був найважчий, бо містив у собі всі хрести. А людина допомагає (Симон Киринейський) тим, що бере від Нього хрест і сама несе його. І ми, несучи свої хрести, допомагаємо Господу в несенні хреста, готуємося бути Його слугами на небесах у вигляді безтілесних духів. Яке найвище призначення! Сильні скорботи завжди є ознакою особливої ​​благодаті Божої. Тільки треба зазнати. Не сподівайтеся на князі, на сини людські, в яких немає спасіння (Пс.145:3). Любив я читати Святе Письмо і творіння святих отців. Особливо – Псалтир. І які глибини іноді відкривалися мені!.. Завжди сподівайтеся лише на Бога, але ніколи – на людину. Тоді всяке зло відпадатиме від вас як відрубана гілка. Чим уважніше, чим суворіше живеш до себе, тим сильніше повстає ворог. Особливо до свята намагається чимось пригостити. Усього треба чекати, до всього бути готовим... Але Господь милостивий. Та до свят і подарунки дають... І ви щось отримаєте. Тільки Ви це помітите років через сорок, можливо. Тоді Ви дізнаєтесь, який дар послав вам Господь на це свято. Коли ви перебуваєте в доброму, добродушному настрої – чекайте на бурю. Так майже завжди буває... Будь-якій добрій справі або передує, або буде спокуса. При напливі скорбот треба говорити собі: «Напевно, я гідний усіх цих скорбот. Отже, всі вони потрібні, щоб очистити мене від пристрастей, а найбільше – гордості...» Мало того, щоб перенести образу, треба подбати і про те, щоб не озлобитися на образу, що завдала образу. Скорботи завжди будуть. Але внутрішній стан людини буде інший... Хоча скорботи і будуть, але той, хто досяг внутрішньої молитви, буде легко їх переносити, бо з ним буде Христос. Він наповнюватиме невимовною радістю серце подвижника, і цю радість про Господа не зможе подолати жодна скорбота. Коли турбують думки страху про майбутні скорботи, то не треба входити в розмову з ними, а просто говорити: «Хай буде воля Божа!» Це дуже заспокоює. Я говорю на ранку моє убоге слово тому, щоб не понести відповіді на Страшному Суді за мовчання. Раніше я не розумів, що робиться у світі, а тепер, коли мені доводиться стикатися з ним (під час сповіді), він вражає мене своєю складністю та безрадістю. Щоправда, бувають радості, але вони швидкоплинні. Та й які це радощі? Найнижчою проби. А у нас – блаженство! Навіть трохи схоже на рай. Бувають, звичайно, скорботи, але це тимчасово. Добре, хто дбає про внутрішнє, споглядальне життя, бо воно дає йому все! Я Вам, брате Миколо, не раз уже говорив і ще скажу: приходить мені думка все кинути, піти в якусь відокремлену келію. Страшно стає жити, брате Миколо, страшно!.. Тільки боюся сам піти, а порадитися нема з ким. Я починаю розуміти слова пророка Давида: «Врятуй мене, Господи!» Якщо взяти тільки цю частину фрази, то зрозуміло, що ніхто не хоче смерті, всі і завжди скажуть: «Врятуй мене, Господи!». Але він додає далі: «яко збідніє преподобний». Нема до кого звернутися, Господи, спаси мене! Тільки тепер мені стає зрозуміло, чому святі отці бігли в пустелю. Саме бігли... Хотілося б і мені втекти в пустелю. Але одному втекти не можна, а одному з Богом можна. Ось єпископ Феофан, Вишенський Затворник, неодноразово намагався кинути все і піти в затвор, але не було на те Божої волі. Просто ніби у відповідь на свій намір він був переміщений на єпископську кафедру до Володимира. І лише через кілька років пішов у свою улюблену Вишу. Так... Коли ж ми з Вами, брате Миколо, будемо на «Вище»? Чи рано, чи пізно, а треба!.. Так... Так, мій друже... А все-таки не залишає мене думка про «милу самоту». Але нині для мене це вкрай важко... Боюся... «Навіщо пішов із годинника?» – скаже Господь. Треба терпіти... Можливо, ті душі, яким Господь визначив спастися через мене, не врятуються, якщо я піду з поста... Господь може зробити Своєю зброєю для спасіння і грішної людини. На всі Його свята воля!.. Боюся піти самочинно... Можливо, Бог дасть, житиму я на спокої. Прийде до мене брат Микола і скаже: «Яке блаженство – чернече життя! Тільки дуже багато скорбот...» А як же? Без скорбот не можна врятуватися. Я не хотів і не шукав свого начальницького становища. Я стою на цій посаді за послух. І думаю, можливо, краще було б для мене, якби жив я в тій своїй келійці і творив молитву Ісусову. Але якби я не був начальником Скита, вас не прийняли б сюди. Я помічав у своєму житті, що здивовані питання та обставини незрозумілі самі собою пояснювалися – іноді незабаром, а іноді – за кілька років. У таких випадках я не зупинявся особливо на їх роз'ясненні, вірячи, що згодом усе буде зрозуміло. І Господь справді посилав свого часу дозвіл на здивування. Тепер я починаю пізнавати, що таке диявольські наруги та образи, про які іноді йдеться у житіях святих. Який страшний сон я бачив тієї ночі, коли ми разом з Вами ночували на дачі. Так, тепер я знаю, як ненависний ворогові наш Скит. Ви не вмієте грати на жодному музичному інструменті? Так... Так ось вам, значить, доведеться грати в душі, за словами пророка Давида: «Співаю Богу моєму, аж їсти». Ось я дивлюся на Вас і думаю: переді мною – молодий інок, що благодушний, що живе з усіма у світі... Живе в Скиті Оптиної Пустелі... Під покровом Божої благодаті... У Вас є від природи миролюбність. Розвивайте його у духовному напрямку. З Вас може вийти гарний чернець. Будьте завжди «діточкою». Але тільки з злості, а не з розуму. За розумом будьте чоловіком досконалим. Стійте твердо, не згортайте, Ви прямому шляху. Ви, залишивши мир із його суєтою, не закопали свій талант у землю. Це я говорю Вам, щоб зміцнити Вас. Уподібнюються до тих, що заривають талант, які відмовляються від того, куди їх поставляють згідно з волею Божою. Преподобний Серафим Саровський відмовився від наполягання. А що він через це переніс! Які великі скорботи та спокуси! Ледве не впав у відчай... Тож знадобилося підняти на себе великий подвиг – трирічне стояння на камені, щоб подолати ці спокуси. Ось що означає відмовлятись. Батько Архімандрит мені каже: "А чи перенесете Ви те, що може бути з Вами, якщо відмовитеся?" Ось я й стою. "Іноді приходять думки, що чернече життя безрадісне. День за днем ​​йдуть одноманітно. Попереду нічого чекати..." Це одна з найотруйніших думок. Чернець повинен завжди перебувати в потоці народження, поки не досягне міри досконалого віку. І поки наш старий живий, він дає знати про себе всякими пристрастями, меланхолією, зневірою... І те, що зараз для такої людини тяжке, потім буде для неї великою втіхою. Тоді все в ньому наповниться світлом і радістю в Господі. Тоді будуть застосовні слова псалма: «Зраділи ми з тих, що сказали мені: Ходімо до дому Господнього». (Пс.121:1) Коли ця думка вас турбує, скажіть собі: "Незрозуміло, що буде. (1 Івана 3:2) Господь допоможе мені пройти цей шлях. Я не думаю, що досягну найвищих ступенів досконалості, але я сподіваюся спастися тут". Дав би мені Господь ще пожити, хоча б до Вашої мантії, щоб Ви зміцнилися в дусі... Є мантія речова і є мантія духовна. Треба зміцнюватися на кшталт... Зміцнення на кшталт полягає у самовідданості. У самовідданні заради Господа Ісуса Христа. У відкиненні всього, що б там не було. У поставі всього, як уміти, заради Господа. (Флп.3:8) Це дуже складна техніка духовного життя. Для успіху в духовному житті, зокрема в молитві Ісусовій, необхідно терпіти різного роду скорботи, образи, приниження і, особливо, напраслини... Я хотів би загартувати Вас через скорботи і спокуси, що чекають Вас попереду, від демонів, від людей і від спокус миру, які Ви повинні звільнення від пристрастей. Треба наслідувати діяльність того святого, ім'я якого носите... Святитель Миколай відрізнявся великою ревнощами до віри православної та любов'ю до Господа Бога та людей. Сповідь – одне, а одкровення помислів – інше. Святі отці кажуть: коли нема до кого звернутися, то обери собі одностайного брата і йому відкривай свої думки. Помисли можна відкривати навіть людині, яка не має священного сану. Розум є сила саморухлива, але від нас залежить, який напрямок йому дати. Подібно до того, як жорнів крутиться і від людини залежить, що підсипати: жито, пшеницю або якогось отруйного насіння. Так і розум, він усе переробить, але треба давати йому тільки добрий. Старець Варсонофій, до вступу свого до Скита, іноді писав вірші на духовно-моральні теми. Якось, коли він розбирав і переглядав щойно отримані друком свої вірші, Микола попросив собі кілька віршів. Вони були видані Оптіною Пустелем і надруковані окремими аркушами. Старець, зі словами: «Ось Вам», дав йому чотири листки з різними віршами та двадцять вісім листків із віршем про молитву Ісусову. - Батюшка, навіщо так багато? – сказав Микола. Старець, помовчавши, відповів: – Я хочу, щоб Ви йшли цим шляхом... Микола ще раніше читав не раз цей вірш, і він йому подобався більше, ніж інші. Воно відразу зупинило його увагу глибоким змістом та щирістю. Видно було, що Старець писав його задля краси мови і рими, проте написане було виразом пережитих відчуттів, високих і святих. Ось цей вірш: Душі тривожній нема де відпочити. Хвороби та праці, великі страждання, Збентежений вихор, презирство, осуд Подвижника зустрічають; бачить він, Як скорботи повстають з усіх боків, І він стоїть виконаний сумнівів, Тривожних, тяжких дум, подивів, Томленням обійнятий і тугою. Невідомі йому ні радість, ні спокій, І допомоги не чекає він ні звідки, Щойно від Спасителя Христа. А злісні вороги кричать йому звідусіль: «Уа! Та скинеться з хреста!» Мій друг про Господа! Дерзай! Не припиняй великої, тяжкої битви, І поле лайливе аж ніяк не залишай - Не залишай божественної молитви! Перебуди в подвигу до смерті, до кінця: Перемога чекає на тебе, духовного борця. Душі твоєї нехай не зім'яться кістки, Нехай не вагаються її твердині і стовпи, Коли приступлять до неї грізні гості - Бісівських помислів незліченні натовпи. Всемогутнім ім'ям Господнім їх рази; Гоніми Їм, розсіються враз! Покрившись мудрості виконаною смиренністю, Цей ризою нетлінної Божества, Невидимим ворогам душевного порятунку Не доставляй перемоги урочистості! Покірно терпи образи й гоніння. Не залишай сумної дороги – Духовних благ священної застави; Живи для вічності, для Бога, Єдиної істинної та вічної краси, – Все життя Йому повністю присвяти. Відкинувши хибні надії та мрії, Мужся в подвигу суворому, І побачиш життя у світлі новому. І година проб'є, настане час, Духовна твоя замовкне лайка, Страстям мимовільна, болісна данина; І з радістю ти піднімеш тягар Напастей, бід, гонінь та скорбот. У твоїй душі вільна від пристрастей Зникнуть тяжкі сумніви та тривога, І світло духовне засяє в ній. Спадкоємиці небесного палацу, Світ чудовий стане - рай, І з Господом її здійсниться єднання. Зникне без сліду твій смуток, І ти побачиш, сповнений подиву, Інший країни сяючу далечінь, Країни живих, країни обітниці – Прийдешнього за подвиг відплати, Щодо цього вірша Старець сказав Миколі: – У вірші моєму «Ісусова молитва» немає нічого вигаданого. Все написане вилилося в мене із серця... Стан душі, – перехід від усної до внутрішньої, серцевої молитви, не можна передати на словах так, як воно є насправді. Його може зрозуміти тільки той, хто сам випробував... Шлях Ісусової молитви є найкоротшим шляхом до досконалості духовної. Кожен, хто йде цим шляхом, зустрічає скорботи... У вірші є слова: «І ти побачиш, повний подиву, іншої країни сяючу далечінь...» Вся істота людини, яка досягла такої молитви, ніби змінюється. Він весь виповниться здивування, побачивши «іншої країни сяючу далечінь». Коли Старець починав говорити про Ісусову молитву, Микола з особливою увагою і натхненням слухав його. Він не так усвідомив розумом, як відчув серцем важливість молитви Ісусової у справі вдосконалення духовного. Слова Старця: «Я хочу, щоб Ви йшли цим шляхом», він прийняв як завіт. Спочатку Старець заповідав йому виконувати молитву Ісусову у будь-який час, коли є можливість до того, а під час церковної служби слухати читання і співу, а молитву творити тільки тоді, коли не чути, що читають, або під час пауз. Згодом, бачачи старанність і ревнощі Миколи, він благословив йому, на прохання його, творити молитву і під час богослужінь. Микола писав у своєму щоденнику неодноразово про благодійну дію Ісусової молитви при навалі неналежних помислів, ворожих наклепів і страхувань. Церковні ж служби, відколи він почав творити цю молитву, вже не обтяжували його, як раніше, і не було того жахливого розсіяння думок і неуважності, які його так засмучували. Старець давав йому читати книги, в яких викладалося вчення про Ісусову молитву. Іноді Микола читав йому вголос, причому Старець пояснював не зовсім зрозумілі місця. Так, під керівництвом Старця Миколою було прочитано рідкісну книгу невідомого автора «Відверті розповіді мандрівника духовному своєму батькові», а також не менш рідкісна книга «На горах Кавказу», згодом заборонена Святішим Синодом. Старець Варсонофій був простий у поводженні з людьми. І не тільки до Миколи, що полюбився йому, але й до келійників своїх, і до всієї братії він ставився з дитячою простотою. Ця простота, щира, сердечна, сповнена ніжного і чистого кохання, анітрохи не була образливою. Ця простота була породженням його непохитної віри в Бога, в євангельські завіти смирення та любові. Вона була плодом високої духовної культури. Цю простоту в поводженні деякі, що недоброзичливо ставляться до Старця, докоряли йому, кажучи, що він таким простим зверненням підриває свій авторитет, як начальницька особа. Але Старець чинив так, як робили та вчили його старці Оптинські. З цього приводу він якось сказав Миколі: – У давнину відмінною рисою у поводженні авви (батька) з учнями була простота. Авва був справді батьком, а не паном чи начальником, до якого не можна підійти. Ця ж простота була і в нашому скиті, при наших старцях. Потім, після смерті старців Амвросія та Анатолія, вона почала зникати. Тепер мені навіть кажуть, що я надто просто звертаюся до братії. А я інакше не можу. Якщо ж деякі зловживають моєю простотою, то не можу ж я через деяких стати в холодні офіційні відносини з усіма... Ось сьогодні я отримав догану за те, що надто просто звертаюся. Таку ж догану зробили одному святому отцю, а він відповів на це: «Ти хочеш, щоб я покинув цю простоту? Я домагався її тридцять років, а ти хочеш, щоб я покинув її одного дня». Як би я хотів, щоб і щодо братії до мене була простота! Господь бачить, що всіх люблю, всіх хотів би укласти у своєму серці. І не тісно там... Але що вдієш? – Не хочуть. Самі не йдуть... З особливою любов'ю ставився Старець до скитського ієромонаха отця Кукше. Та й не можна було його не любити. Його всі любили і з усіма він був мирним. Любили його за лагідність, дитячу простоту, строгість до себе та ніжність до інших. Найбільший вигляд його був чарівний. Любив Старець і келійників своїх: старшого, отця Микиту, незамінного свого помічника у господарських справах, брата Микиту, брата Кирила та брата Миколи. Але найбільше любив він і цінував Миколу, йому одному повіряв «вся потаємна» душі. Нерідко в розмовах своїх називав він його своїм «сотаїнником», своїм «майбутнім наступником», «діточкою» та іншими ніжними та лагідними іменами. Старець був самотній духовно. Бачачи, що вечір його життя наближається до заходу сонця, він не хотів забрати з собою в могилу те багатство духовне, яким нагородив його Господь. Миколу він обрав своїм спадкоємцем, йому самому вирішив довірити своє багатство. - Вас Сам Господь послав сюди... Начебто Ви - для Оптіної і Оптіна для Вас... - сказав він одного разу. Старець Варсонофій любив і розумів природу, бачачи у ній відбиток Вищої Краси. Часто походжав він по Скиту і лісу, що його оточував. Коли він був у змозі, улюбленим місцем його прогулянок була Железінка, одне з наймальовничіших місць оптинського лісу. У неглибокій лощині серед смарагдово-зелених галявин, що рясніли квітами, тихо струмувала по жовтому пісочку лісова річка Железинка. А навкруги задумливо стояв великий бір. З Миколою на Железинку він уже не міг ходити, йому важко було підніматися в гору по дорозі назад. Але в прогулянках по Скиту Микола був його постійним супутником. Іноді вони ходили лісом, переважно в північно-західному напрямку від Скита, дорогою до села Пріски. Просто, як батько із сином, ходили вони. Микола зазвичай вів Старця під руку. Але, незважаючи на простоту, Старець ніколи не втрачав своєї старечої гідності. Для Миколи він завжди був старцем, начальником, учителем та батьком. На багато що відкривалися в нього очі в бесідах зі Старцем, сповненим духовної мудрості. Крупиці цієї мудрості Микола, наскільки міг, приймав і свято зберігав у своєму розумі та серці. Якось Старець, збираючись виходити з келії, зняв із себе оксамитову скуф'ю і раптом, одягнувши її на голову Миколи, посміхаючись, вигукнув: - Матінко! Який Ви гарненький!.. Іншого разу, коли Микола сказав, що помічає в собі розсіяність і недбальство, Старець, притиснувши його голову до своїх грудей і поклавши на неї руку, покрив його напівмантією своєю і, осіняючи хресним знаменням, прочитав псалом «Живий у допомозі Вишнього…», наказавши завжди читати. Бачачи таку любов до себе Старця, Микола дедалі більше сповнювався почуттям благоговійного шанування та синівської любові до свого наставника. Він ніколи не зловживав його довірою і любов'ю, хоч і усвідомлював, що живе слабо, що лінується іноді виконувати настанови Старця, що зовсім не схожий на ченця за своє життя. Таку смиренну думку треба повністю віднести до честі Миколи, бо послух його було таке велике, що заповнювало весь його день і, зокрема, з цієї причини він не в змозі був виконувати своє келійне правило. У той самий час не міг не помічати недоліки серед скитської братії, особливо щодо духовного життя. Його засмучувало те, що тут, у благословенному Скитові, рідко можна було почути серед ченців розмову про Бога, вічність і предмети, які стосуються вдосконалення духовного. Це й засмучувало його, і мимоволі призводило до помислів засуджуючим і засуджуючим. Після однієї з розмов на цю тему Старець підвівся, обійняв голову Миколи руками і сказав: - Найголовніше і перш за все: упокорюйтесь! Упокорюйтесь!.. Коли ж він запитав Старця, чому сучасне чернецтво так різко відрізняється від суворого життя ченців давніх часів, Старець йому відповів, що «слабкий світ дає і ченців слабких». І на підтвердження своїх слів навів відповідь преподобного Серафима Саровського, якому колись поставили таке саме питання. Преподобний Серафим до того ж додав, що останнім часом, перед настанням антихриста, ченці житимуть так, як тепер живуть мирські люди, а мирські люди житимуть, як худоби... Для Миколи весь порядок його життя через невідлучне перебування у Старця був сприятливим. У стосунках між ним і Старцем був справжній зразок стародавнього старчества і учнівства, бо була повна можливість відкривати свої помисли негайно і в усьому виконувати волю не свою, а старця. Так і в давнину виникали нові духовні гіганти, нові старці з істинних учнів, і притому за порівняно короткий час, що неможливо для тих, хто трудиться без старця. Істинно блаженний той, хто знаходить свого старця. Піде він від сили через що і здійснилося згодом з послушником Миколою. Ніхто в Скиті, а тим більше в монастирі, не мав у цьому відношенні такого виключно сприятливого стану, як Микола. І сам він добре усвідомлював перевагу свого становища і, докоряючи себе несправності, говорив: – Мені багато дано, але багато й стягнеться... І сам Старець сказав йому одного разу: – Ваше становище виключно щасливе. Ви постійно знаходитесь при старця, завжди маючи можливість сказати, що потрібно, чого я свого часу не мав, особливо після смерті старця Анатолія. Можливо, що Вам доведеться випробувати подібне... З настанов Старця і книг святоотців він незабаром зрозумів, що чернецтво є безперервна боротьба зі світом, плоттю і дияволом. Зрозумів і твердо засвоїв думку, що він повинен готуватися до майбутньої боротьби і скорбот, що благодушний його стан врешті-решт, за законом духовного життя, повинен змінитись важкою боротьбою і що йому має заздалегідь запасатися терпінням, щоб згодом не впасти в розслаблення і зневіру під тягарем. Христу бо постраждала за нас плоттю, і ви в ту ж думку озброїтеся, постраждалий плоттю преста від гріха. Коли Микола надходив до Скита, старцеві Варсонофії було близько 64 років. Старець часто хворів. Сили його помітно спадали. Неодноразово чув від нього Микола скарги на слабкість, що посилюється. Іноді він так слабшав, що кілька днів не виходив з келії. І всі його скарги були насичені любов'ю і турботою про свого коханого сина, учня та майбутнього наступника. – Слабнути я почав… Слабнути… Відчуваю, що недовго мені залишилося жити. Одного прошу у Бога, щоб Ви стали на ноги, зміцніли. Вам треба буде йти на військову службу. Нічого! Підете, відслужите, ще більше дізнаєтесь, яка на цьому чудовисько-світі шкура. Іноді вона буває вродлива, переливається різними кольорами. Люди біжать, побачивши його красу, а звір-світ розкриває свою пащу і пожирає їх. А Ви не обманюйтесь цими гарними переливами. Знайте, що це лише шкура. І знову поверніться сюди. Хотілося б мені протягнути ще своє життя, щоб зміцнилися Ви не лише у духовному відношенні, а й у зовнішньому, тобто дати вам рясофор, наказати і цим утвердити. Бажав би я бачити Вас у рясофорі та мантії, але не знаю, чи буду я живим. Коли Ви отримаєте мантію, до Вас буде доданий царський друк. Тоді вже від Вас залежатиме – зберегти її чи зламати. Постарайтеся ще за мого життя утвердитися тут, що буде після мене – невідомо... З 1909 року він почав все частіше говорити про смерть, що наближається. У нього почали набрякати ноги. – Це провісник більш менш близького кінця. Слабнути я почав. Іноді ледве сиджу. А туди з чим іти? А хотілося б мені ще пожити. Страшно вмирати. Боюся, що мені доведеться відповідати за чад моїх духовних. Я все думаю, що мало для них роблю, мало дбаю про них. Поки я живу, поки я на цьому місці, - Ви будете рівно жити. Через десять років Ви, звичайно, стали б на ноги, але я не сподіваюся, що проживу стільки. А після мене вам доведеться потерпіти. Ви будете надані самому собі. Ви будете в моєму становищі, коли так само, як і на мене колись після смерті старця Анатолія, на Вас все обрушиться. Тому тепер заздалегідь запасайтеся терпінням. Але Ви не вагаєтесь! Так... А мені щось думається, що я скоро помру. І коли я вже лежатиму в землі сирій, прийдете Ви на мою могилку, помолитеся до душі моєї і скажете: «Так, от Батюшка дійсно любив мене!..» За цих слів Старець погладив Миколу по голові, притиснув до себе і поцілував. Якось у квітні 1909 року, коли Старець із Миколою займалися справами, прийшов воротар отець Олексій і подав Старцю згорток, переданий йому однією черницею. У пакунку опинився схімницький одяг. Коли отець Олексій пішов, Старець сказав: - У мене було бажання перед смертю прийняти схиму. Окрім отця Архімандрита, я нікому про це не говорив, і ось – отримую вбрання схимника. Я дивлюся на це як на знак своєї швидкої смерті. В даний час це моє бажання нездійсненне внаслідок мого становища. Але сподіваюся, що, можливо, Господь виконає моє бажання. А може, так і доведеться померти на годиннику... У липні 1909 року старець Варсонофій разом із отцем Архімандритом поїхав до Троїце-Сергієвої лаври на чернечий з'їзд, за скликанням архієпископа Никона. Микола, розлучившись зі Старцем, вперше гостро відчув увесь тягар розлуки з люблячим і коханим батьком і наставником, вперше зрозумів, залишившись один, чого він позбавляється в особі Старця. Він навіть заплакав, коли, провівши Старця, прийшов у свою келію. Від'їжджаючи, Старець заповідав йому за його відсутності зайнятися собою, зокрема, у сенсі виконання молитовного правила. На з'їзді Старець пробув близько трьох тижнів. Коли Микола увійшов у добре знайому і дорогу йому келію, як звичайно, останній після загального благословення братії, Старець, у знеможенні сівши на диван, посадив його поряд з собою, притиснув до своїх грудей і почав говорити йому... Все, що він сказав Миколі, було сповнене найніжнішої любові і залишилося таємницею для всіх, і залишилося таємницею для всіх, і До кінця 1909 року Старець все рідше і рідше виходив з келії до всенощного чування і утрені, навіть у такі великі свята, як монастирське головне храмове свято Введення в храм Пресвятої Богородиці, Різдво Христове, Хрещення Господнє та інші. У таких випадках службу правили в келії Старця у присутності отця Кукші, келійників та Миколи. Старець вимовляв вигуки, інші читали і співали. Старець слабшав... Смутно робилося на душі в Миколи, коли Старець говорив йому про смерть свою, що наближається, розлучає живих і мертвих. Він навіть уявити не міг, як йтиме його життя без Старця. Відчував лише, що смерть Старця буде йому важкої і незворотною втратою. Не раз хотів він поговорити зі Старцем на цю тему, вирішити деякі питання, що турбують його. Він боявся, що скорбота при втраті Старця буде така велика, що він не витримає її тяжкості. Якось він таки наважився запитати: у разі його смерті, до кого перейти під керівництво та якого порядку триматися у виборі книг для читання? Старець, помовчавши, відповів: – Поки я живий, житимемо разом, а коли помру, я передам вас Самому Господу під керівництво. Господь не залишить... На Бога залишу вас, як давні старці говорили своїм учням. Що ж до читання, – тут нічого певного бути не може. Загальне правило таке: спочатку треба прочитати книги, які навчають про діяльне життя, а потім уже про споглядальне. Вас Сам Господь навчатиме... У квітні 1910 року Микола був пострижений у рясофор. Зазвичай у рясофор послушників постригали і офіційно, з указу від Консисторії, включали до штату монастиря лише після трирічного випробування. Микола вступив у Скит у грудні 1907 року, і постригу міг очікувати наприкінці 1910 року. Одного разу, на 6-му тижні Великого посту, коли він прийшов у «рухольну» за чоботями, старший рухальний, отець Макарій, сказав йому: – Батько Архімандрит бажає втішити Вас до свята. Приміряйте ось... – і подав йому рясу та камілавку. Для Миколи ця звістка була несподіваною, несподіваною радістю. Коли він розповів про це Старцю, той відповів: – Так. Отримано указ від 3 квітня. Відтепер ви – рясофорний. Постриг у рясофор Миколи, разом з іншими послушниками монастиря та Скита, відбувався 16 квітня, у Велику П'ятницю Страсної седмиці, у храмі Преподобної Марії Єгипетської, де зазвичай відбувалися постриги. Після постригу отець Архімандрит вимовив новопостриженим ним ченцям коротке слово про смиренність і послух, вручав їх старцям. Потім усі новопострижені, попередньо випросивши благословення і святих молитов біля надгробків старців, що пішли, пішли в Скит за благословенням спочатку до начальника Скита, старця Варсонофія, а потім до старця отця Йосипа. Старець Варсонофій, звертаючись до них, між іншим, сказав: – На вас діє тепер особлива благодать. Тепер вам починається нове життя. І який дасть собі напрямок чернець спочатку після постригу в рясофор, то залишиться в нього до труни. Ви отримали рясофор. Це не є якесь підвищення по службі, як у світі. Ні. На чернечому прапорі написані слова: «Хто хоче бути великим, нехай буде всім слуга». (Мф.20:26) Упокорюйтеся і упокорюйтеся. Тепер вас більше втішатиме благодать Божа, але й ворог сильніше озлоблюватиме, тому попереджаю вас, будьте готові до скорбот і спокус... Через деякий час після постригу старець Варсонофій сказав Миколі: - Ви, можливо, помітили, що я став до Вас суворішим. Час постригу в рясофор має велике значення для ченця. Який дасте собі напрямок і настрій спочатку після постригу, таким він залишиться і до кінця життя. Я Вам неодноразово говорив і тепер повторюю – відвикайте від сміху та сміхотворства, бо це, не дай Боже, може увійти у звичку. Звичайно, у Вас від природи такий веселий характер, але треба стримувати себе і сміховинство зовсім залишити. Це я вам говорю. Згадуйте смерть, пекельні муки та євангельські слова: «Горе Вам, що нині сміється» (Лк.6:25) – і сміх буде застигати на устах ваших. Ви постригалися у рясофор 16 квітня, в день пам'яті святих мучениць Ірини, Хіонії та Агапії. Що означають ці імена? Агапія – кохання, Ірина – мир, Хіонія – снігова. Отже, ви повинні, за словами Апостола, мати мир та святиню з усіма. (Євр.12:14) Крім цих чеснот, миру і любові, повинно очиститися від пристрастей, тобто вибілитись. Хіонія – снігова. Вам треба очистити свою душу, щоб вона була білосніжна, як сказано в псалмі: «Більше снігу вбілюсь». Далі сказано: «Слуху моєму даси радість та веселощі». Ці радість і веселість є передчуття блаженства в міру очищення. А потім уже: «радіють кістки смиренні». Тут, у псалмі, – тонка послідовність... У липні 1910 року Старець раптово, під час всеношного чування, відчув себе так погано, що вийшов із храму і, прийшовши до келії, одразу ж ліг у ліжко. На другий ранок він настільки був слабкий, що не міг навіть підвестися в ліжку без допомоги келійників та Миколи, який не відходив від нього всю ніч. Дізнавшись про хворобу Старця, прийшли отець Архімандрит, монастирський духовник отець Феодосій та фельдшер отець Пантелеймон. Стан Старця був тяжкий. Увечері цього ж дня, 11 липня, отець Феодосій звершив над Старцем постриг у схиму, а сприйнятим його батьком від Євангелія був отець Нектарій, скитський ієромонах. Коли готувалися до постригу, Старець покликав себе Миколу і сказав: - Мабуть, доведеться нам з Вами розлучитися. Що я не закінчив, нехай зробить благодать Божа... Сльози підступили у Миколи до горла. Не вірилося, що Старець може померти. Почався постриг. Коли на Старця одягли схиму, Микола глянув на нього і знову ледве стримав сльози, що підступили. Після постригу, коли всі вийшли, Старець сказав йому: - Тепер для мене має початися інше життя... На другий ранок Старець відчув себе трохи краще, а ще через день він уже був в змозі прийняти отця Йосипа, що прийшов відвідати хворого. Старець одужував. За кілька днів після постригу він говорив Миколі: – Схіма – це край. Чи смерть, чи одужання. Я бачу, що схима підняла мене. Мені належало померти, а тепер дано відстрочку... Я відчуваю, що в мені почалося нове життя, а в чому воно полягатиме, я й сам добре не знаю. Відчуваю посилення бур. Я не думав, що отримаю заспокоєння, але не сподівався, що бурі посиляться. Почалися страхи за майбутнє. Ще до призову до армії 1909 року Микола під час поїздки до Москви застудився. Почало боліти горло, яке в нього з дитинства не було особливо здоровим. З цієї причини він не міг довго співати, горло швидко втомлювалося. На цей раз хвороба горла тривала особливо довго, близько двох місяців. Майже одночасно із захворюванням горла він почав відчувати біль у лівій нозі з розширеними венами. Болі та слабкість у ногах посилювалися під час тривалого стояння на молитві. Йому довелося звернутися по допомогу до лікарні. Фельдшер батько Пантелеймон порадив йому бинтувати хвору ногу, але цей засіб по суті мало полегшував хворобу. До кінця 1909 року біль і слабкість у ногах були настільки сильні, що він насилу вистоював церковні богослужіння, змушений сідати навіть тоді, коли це не належить за статутом. З 1910 року до хвороби ніг приєдналася загальна слабкість у всьому тілі та швидка стомлюваність. Він почав "перемагатися сном". З'явилися біль у грудях, особливо чутливі під час сміху. Можна припустити, що причиною хвороби, почасти, був незвичний для нього спосіб скитського життя: піст, чування, тривалі стояння. Адже щодня доводилося йому бути на ногах, майже не сідаючи, протягом багатьох годин. Крім того, послух його був важким. Втомленим до крайності приходив він увечері до своєї келії. Коли він розповів про свої недуги тілесних Старцеві, зокрема, про хворобу ніг, через яку він насилу вистоював церковні служби, що завдавало йому прикрості, той сказав, що «хвороба ніг Господь послав за любов'ю Своєю до Вас»... Господь знає, що творить, і кожній людині, що вступила на дорогу, що вступила на дорогу, що вступила на дорогу, що вступила на дорогу, що вступила на дорогу, що вступила на шлях, людині для успішної ходи рятівним шляхом. До кінця 1910 року Микола особливо погано почував себе фізично. Він не бачив свого обличчя, бо, навіть якщо й було в нього люстерко, він не мав ні часу, ні бажання розглядати себе. А Старець бачив. Ясно бачив різку зміну від імені Миколи. Одного літа 1910 року він раптом без жодного зв'язку з попередньою розмовою, подивившись на Миколу, сказав: - Як би Вам не померти... Через кілька днів, уважно дивлячись на нього, Старець знову сказав: - Не здумайте Ви померти. Коли я помру, тоді й Ви... Хоч другого дня... - Батюшко, хіба Ви щось у мене помічаєте? - Запитав Микола. – Я помічаю… Я помічаю… Після тобі скажу… Через деякий час Старець знову сказав: - Як би мені Вас не пережити. Що я робитиму? - Батюшко, Ви мені це вже втретє кажете. Яка причина? На це Старець нічого не відповів... Нагадування про смерть з вуст Старця здивувало і налякало Миколу. Здивувало тому, що він і не підозрював, яка різка зміна відбулася у його зовнішньому вигляді. Довго він розмірковував над загадковими словами Старця і не міг їх зрозуміти. Тільки зрозумів, що Старець мав на увазі смерть саме тілесну. Це насторожило його та змусило частіше думати про перехід у вічне життя. Він відчував себе не готовим до цього переходу, чітко бачив свої недоліки у духовному відношенні, і це породило ще більше прагнення виправити їх. Є підстави припустити, що ще тоді, у юнацькі роки, у віці 20 – 24 років, у Миколи був туберкульозний процес у закритій формі. Але він не знав про це. Можливо, що й ніхто не знав, крім, можливо, Старця, який пильно стежить за своїм «майбутнім наступником». Немає сумніву, що Господь, за святими молитвами Старця, що бачить в особі Миколи єдину втіху та радість на схилі днів своїх, допоміг Миколі подолати хворобу. Він не помер. Він залишився жити для прославлення Божого імені на землі, серед людей. Болюче свій стан Микола, за допомогою Божої і за молитвами Старця свого, переносив мужньо, терпляче і стійко. Він не сумував і не слабшав духовно. Він, як і раніше, благодушував. Багато сприяли такому втішному стану душі природна життєрадісність його та віра в слова Старця, що «Господь послав йому хворобу через любов Свою до нього». Ця віра вселяла надію на милість і допомогу Божу і зміцнювала його духовні та тілесні сили. Частково причиною такої благодушності, можливо, було й те, що він не мав уявлення про серйозність своєї хвороби. Бо багато суть звані, мало обраних. Незрівнянно велику скорботу завдав Миколі його рідний брат Іванко. Як уже згадувалося на початку цієї повісті, вони разом надійшли до Скита Оптиної Пустелі. Разом віддали своє життя під керівництво старця Варсонофія з єдиною святою метою – проводити богоугодне чернече життя. Вони й жили спочатку разом – келії їх були поруч. Але, за невимовними долями Божими, шляхи їх незабаром розійшлися. Спочатку це розбіжність був помітно по зовнішності. Воно таїлося у внутрішньому їх устрої. А влаштування у них було різне, так само, як і характери у них були різні. Микола, спокійний, врівноважений, миролюбний юнак, з перших днів життя в Скиту повністю, щиро і беззавітно зрадив свою волю і своє розуміння, і все своє життя в руки старця. Гарячий, нетерплячий у своїх бажаннях, Іван, з допитливим розумом і надмірно великою думкою про свою розумову перевагу, не міг так само щиро і цілком віддати свою волю і свій розум у волю старця. Це його і занапастило... Старець Варсонофій бачив душу його, як і душу Миколи, з перших днів. Якось, ще в 1908 році, Старець так говорив Миколі про щойно колишнього брата: - Ось він скаржиться, що в нього багато сумнівів і здивувань, що багато чого не розуміє. Зовсім закидав мене запитаннями: а це як? а це чому? а це? а це? Я кажу: «Вибачте, не можу. Я вже байдуже, а келійники у мене сьогодні з четвертої ранку встали, весь день на ногах». Він каже: "Інші хвалять "Авву Дорофея", а я не розумію в ньому нічого". Тому тужить. «Невже нічого не розумієте? Мабуть, що-небудь та розумієте? Ось благодать Божа одному відпустила десять пудів, іншому – два пуди, а третьому, хоч би Вам, один золотник. І за це дякуйте. І це добре. Старцю Макарію, коли він був послушником, здавалося, що він розуміє книгу Авви Дорофея. А згодом, будучи вже ієромонахом, він казав, що багато в ній не розуміє. Якщо батько Макарій, ангельський розум, не зовсім розумів цю книгу, то не дивно, що Ви не розумієте. Ця книга є основою чернечого життя. Ось яка глибина цієї книги, бо вона написана Духом Святим. Недарма вона минула п'ятнадцять століть і її читають. І не лише у нас, а й на Заході, у тамтешніх монастирях». - «Чому ж я сьогодні не втішний Вами?» – «Не знаю. Адже це скорбота, а за скорботу треба дякувати Богові, бо Промисл Божий краще знає, що нам корисніше». Він щиро шукає порятунку, та хоче все одразу зрозуміти розумом. Хоче без практики, одним розумом осягнути, набути голослівних знань. Така думка у Старця про Івана після перших розмов з ним. Наслідки показали, що досвідчений у духовному житті Старець не помилився. Іван був талановитим юнаком. Він дуже добре навчався у гімназії, краще, ніж Микола. Особливо відрізнявся він своїми творами, які ставилися в зразок навіть у старших класах гімназії. Якби він пішов іншим шляхом, то згодом з нього вийшов би священик-проповідник або місіонер. Але шляхи Господні несповідні для нашого слабкого розуму. Перші два роки свого перебування у Скиту Іван, за його словами, «жив як у раю і вважав себе найщасливішим із смертних». Послух він ніс переважно пономарський. До обох братів старець Варсонофій ставився однаково дбайливо та уважно. Але коли він наблизив до себе Миколу і поставив його своїм письменником, Івана це боляче зачепило. Він не міг примиритися з тим, що перевага віддана братові, якого він, у схованках душі своєї, вважав нижче за себе в сенсі розумового розвитку. Таємну ревнощі та заздрість до брата він ретельно приховував 19 . Через свої обов'язки Микола всі дні проводив у Старця. Іван бачив його лише миттю. Траплялися дні, коли він зовсім не бачив брата. Ця обставина, зокрема, послужила далеко не на користь Івану. Нерозлучні у світі брати, волею долі Божої, роз'єдналися. Колишньої одностайності та однодумності між ними не було. Іван явно відсторонювався від брата, а Миколі й на думку не спадало, що відбувається в душі брата. Бачив це Старець і одного разу сказав Миколі, що «ворог хоче між вами посіяти кукіль, тобто роз'єднання, ворожнечу, ненависть». Радив йому підтримувати кохання та єднання. Але як можна було це зробити, коли вони майже не бачили один одного і коли Микола відчував, що Іван усувається від нього? Надмірно висока думка про свої можливості змушувала Івана самочинно, без благословення Старця вигадувати собі особливі подвиги всупереч правилам скиту. Він довго молився ночами, понад покладене молитовне правило. Під час читання «доби», тобто цілодобового читання Псалтирі в церкві, він сам напрошувався на читання в найважчий нічний годинник. Одного разу він навіть поїв чорного хліба з лампадною олією, наслідуючи древні подвижники, внаслідок чого потрапив до лікарні. Хоч і з добрими намірами, але взявся він до справи порятунку душі самочинно і надто гаряче. Щоправда, він був ще майже хлопчик і гарячий хлопчик. Його гарячість швидко охолола. Одноманітне життя насельників Скита незабаром набридло йому. Нетерпляче і безрозсудне прагнення відразу, легко «стрибнути на небо» змінилося тугою і зневірою. До кінця 1909 року він уже не міг приховувати свого важкого душевного стану ні від Старця, ні від брата. Микола щиро співчував йому, шкодував його, але допомогти йому та полегшити його скорбота не міг. Самому Миколі ніколи не доводилося відчувати таких почуттів, і тому він не розумів Івана. – Помоліться за брата, помоліться! Сатана сильно на нього повстав, – сказав Миколі Старець. На початку 1910 року Іван заявив Старцю і братові про свій непохитний намір залишити Скіт і виїхати на Афон. Як не відмовляли його Старець і Микола, він наполягав на своєму. — Молімося й плакатимемо про нього, — сказав Старець. 27 січня Іван, майже не попрощавшись з Миколою, поїхав до Москви. Перед від'їздом він висловив братові все, що в нього на душі. Багато докірливих і неприємних слів довелося вислухати Миколі з вуст брата, і це спричинило йому велике прикрість. Заручившись благословенням єпископа Трифона, Іван із Москви поїхав на Афон. Перед від'їздом він надіслав старцеві Варсонофію та братові листа, в якому просив прощення і святих молитов, розлучаючись з ними назавжди. Але на Афон він пробув недовго - місяці півтора або два. Ніщо йому не сподобалося. До того ж він захворів і, відчуваючи, що й тут він не знайде спокою своєї душі, що метушиться, повернувся до Москви. Але й Москва не задовольнила його, хоча він, за його словами, «не відходив від Богоявленського монастиря і від отця Йони», свого духовного отця, з винятковою увагою та теплотою, що належить до нього. Наприкінці квітня 1910 року, на його прохання, він знову був прийнятий у Скіт Оптіної Пустелі, як радили йому єпископ Трифон та отець Йона. Цього разу він чимало здивував Миколу тим, що почав писати вірші, начебто з благословення старця Варсонофія. Вірші Івана були непогані, але їхній зміст Миколі було чуже і тому мало зрозуміло. У душі він не схвалював їх і називав «плачевними», бо Іван описував у них свій сумний душевний стан, незрозумілий Миколі. Один із віршів Іван присвятив братові. Ось цей вірш: Як заспіваю пісню Господню на землі чужій?! (Перекладання псалма 136-го) Ні!.. У моїх піснях не знайти вам втіхи! - Вам гімни перемоги... А пісень моїх, – пісень скорботи, – не треба, Але я, на річках Вавилонських, що сидить, Я, в полон відведений, зважу ль Співати гімни свободи? - У кайданах тих, що гримлять Я до неба хочу звести свої очі Але бачу лише склепіння в'язниці! І хочеться встати, але піднятися немає сили: Закутий я весь у кайдани! І тільки згадаю святу вітчизну, Вже рвуться стогнання з вуст! О, якби міг я, наприкінці хоча б життя До рідної країни заглянути! І якщо, коли я Сіон забуду, То – будь забута правиця моя! І краще німим я нехай вже буду, Чим чужі пісні полюбить душа! Пригадай ворогові, Боже, день руйнування, Коли я був відведений у полон! О, як тріумфував він, - винуватець полону, Шукач смерті всім! ...Блажен, хто віддасть йому ту відплату, І хто не забариться розбити об каміння Усіх чад, яких він народжував! Присвячується співакові пісні Господньої коханому моєму про Христа братові, чесному ченцю отцю Миколі, нехай помолиться він за мене непотрібного неглита і сподобить мене Господь приєднатися до лику співаючих пісню Господню у Священній Вітчизні. Коли Миколай показав цей вірш Старцю, той заборонив Івану писати вірші. Можливо, Микола не зрозумів нічого, а Старцеві були зрозумілі натяки, висловлені, можливо мимоволі, Іваном у цьому вірші. Саме, натяки на «зводи в'язниці» і на те, що його страждання та ридання «чужі та старцеві Варсонофію та отцю Миколі» ... Незабаром після цього епізоду Іван написав Старцю листа, який Старець назвав «страшним» і сказав Івану, що йому краще жити в московському монастирі. Іван поїхав. У жодному монастирі він у Москві не надійшов. Між іншим, живучи в Москві у рідних, він написав дуже добрий акафіст святителю Парфенію, єпископу Лампсакійському, у поєднанні зі стрітенськими піснеспівами, схвалений єпископом Трифоном і надрукований у 1912 році з благословення Святішого Синоду. Згодом ходили чутки, що на Афон Іван таємно був пострижений в мантію одним з келіотів з ім'ям Парфенія. Наскільки ці чутки є достовірними – невідомо 20 . У Москві Іван прожив до осені 1910 року і в жовтні знову приїхав до Оптіни Пустинь і знову був прийнятий до Скита на колишню свою пономарську послух. Коли він втретє приїхав до Оптіна Пустинь і прийшов до отця Архімандриту з проханням про прийняття його в Скит, батько Архімандрит зі своєю звичайною напівусмішкою-напівусмішкою сказав: - Ти бачив камінь, що лежить біля ганку моєї келії? (Камінь цей був такий великий, що його важко могли б підняти двоє чи троє.) - Так ось, піди і віднеси його убік. - Батюшка, я це зробити не в змозі! - А просишся в Скит!.. - промовив отець Архімандрит і, набравши серйозного вигляду, благословив його на вступ. Так закінчилися, порівняно благополучно, поневіряння Івана між Оптіною, Москвою та Афоном. Микола гостро переживав усе, що відбувалося з братом і, хоча муки Івана були незрозумілі йому, шкодував його, журився і молився за нього, гірко дорікав собі за те, що недостатньо уважно ставився до нього. І Старець, і Микола раділи, коли Іван, мабуть, схаменувшись і змирившись, знову оселився в Скиту. Життя Миколи, як і раніше, текло рівно і тихо. І добродушний настрій його не припинявся. До описуваного часу вони настільки зблизилися зі Старцем і полюбили один одного святою любов'ю про Христа, що майже не розлучалися. Микола навіть трапезував разом із Старцем і дуже часто залишався ночувати «на дивані під портретами старців». Передчуючи розлуку, що наближається, зі своїм улюбленим сином духовним у разі своєї смерті, про яку він неодноразово згадував, Старець говорив Миколі: – Що Богові завгодно, те й буде. Сподівайтеся лише на Бога, а не на людину. Бог обирає та призначає Собі слуг. Мені не відкрито, як і ким Ви будете. Але Ви все при мені, всі ми разом. Недарма Господь звільнив Вас від військового обов'язку. Живіть по-чернецькому, і Господь не залишить вас. І тут одержали, і там отримаєте. Тільки нікому не розповідайте, що я вам говорю... Останні слова Старець часто говорив Миколі. Коли Старець щось дарував йому – книгу, образок, чотки чи якісь ласощі, він завжди попереджав, щоб Микола нікому не розповідав про це, щоб не збуджувати заздрощів. Миколай свято виконував усе, що заповідав йому Старець, а згодом і сам своїм духовним дітям радив чинити так само. Якось Старець сказав Миколі: – Не весь час Вам буде так мирно та добре, як тепер. Доведеться потерпіти... І дуже потерпіти... Це я вам кажу не для того, щоб ви сумували, ні, а для того, щоб ви знали, що прийде такий час. А сил набирайтесь тепер. Тоді Ви скажете: «Так, все це казав мені Батюшка ще років двадцять тому...» Важкі дні наближаються... Важко стало жити всім, скрізь, а особливо ченцю. І – благо тим, хто живе в монастирі!.. Важко Вам доведеться, але Господь не залишить Вас і не позбавить Небесного Царства... Благаю Бога, щоб поставити мені Вас на ноги, щоб зміцнилися ваші ноги, ще дитячі, бо після мене на Вас нападатимуть. Але Ви не бійтеся, бо основа Ваша лежатиме на камені заповідей. Ви перебуваєте в такому положенні, як я колись. До мене був дуже схильний старець Анатолій. Духовно я стояв до нього ближче за всіх. Він називав мене подвижником, а це збуджувало обурення деяких із братів. Щоправда, такий близький до старця Анатолія, як Ви до мене, я не був, але завжди користувався деякими пільгами. І ось після його смерті на мене почали нападати. Мені було дуже важко. Про свої скорботи і спокуси я говорю Вам для того, щоб зміцнити у Вас віру в Господа, тому що Вам доведеться згодом випробувати багато чого... І насправді довести свою віру. Одна моя надія на Бога, істинно говорю Вам. Не сподівайтеся на князі, на сини людські... Ви приступаєте до чернецтва за найсприятливіших для Вас умов. А скорботи та спокуси, які чекають на Вас, Ви перенесете за допомогою Божої, бо вже зміцнієте. І вони послужать Вам для прославлення імені Господнього та отримання вінців... Чи доживу я до того часу, коли Ви будете в мантії?.. Так... Я тоді сказав би: «Нині відпустиш раба Твого, Владико!..» (Лк.2:29) – Не беріться, брате Миколо, за ігуменство! Це дуже важко. Хіба тільки за послух. Якщо завгодно буде Господу покласти на Вас ярмо настоятельства, ярмо, хоч і дуже важке, але благоплідне, то я заздалегідь кажу Вам – будьте дуже обережні та уважні у грошовій справі. Уважність, точність і акуратність у справах та обов'язках своїх сприятимуть і внутрішній, душевній зібраності вашій, коли Ви набудете уважності до себе. Старець покладав великі надії на Миколу в сенсі просування його ієрархічною драбиною і заздалегідь намагався приготувати його до майбутнього служіння Церкви у священному сані. Так, коли він помітив, що Микола неясно вимовляє деякі слова, особливо коли поспішно говорить, він порадив йому зайнятися виправленням цього недоліку мови і навчив, як це зробити. Про це він неодноразово нагадував йому: – Це необхідно для вашої особистої користі та для користі обителі. Поки Ви молоді, можна виправити цей недолік. Незабаром після постригу Миколи в рясофор він дав йому книгу, підручник Свіреліна «Церковний устав» і благословив приступити до вивчення статуту, пропускаючи місця, які стосуються лише священика. Якось, коли вони походжали по Скит, Старець сказав: - Ні у мене, ні у Вас, звичайно, немає думки розлучитися один з одним, але, право, добре померти в такі роки, як ваші, у нас у Скиті. І понесли б ми «Лютеньку», і поклали б його під липками… – Старець вказав рукою на могили ченців скитських, що перше спочили. – Та й моє бажання – залишитись назавжди у Скиту, тут і в могилу лягти. Але тільки преподобний Іоанн Лествичник каже, що «неочистився, коли бажає смерті, чинить шалено», – сказав Микола. – Навіщо бажати смерті? Право бажати цього дайте мені. А все це може статися. У Бога Свої розрахунки. Кого з нас раніше вимагатиме Господь – невідомо… Чому я називаю вас іноді «Люточка»? – Слово «Люточка» походить від слова «лютий». У житіях святих розповідається, що біси називали святого Іоанна Богослова: "лют зело". Ось лютими для бісів і має бути нам. Звичайно, такими лютими зело, як святий апостол Іоанн Богослов, ми бути не можемо. Добре, якщо будемо "люточками". - Батюшку! – звернувся одного разу Микола до Старця після тривалої розмови. - Мені б хотілося чути від Вас, з Ваших вуст, що мені не треба йти з цієї обителі, зі Скиту. І все терпіти. – Господь тебе благословить, дитино, не йти зі Скита. Все терпи... Так, може, тобі й жити недовго залишилося... З радістю благословляю. Так... Помру, а не піду... Інша річ, якщо переведуть до монастиря. Поки Ви тільки послушник, можна відмовлятися, кажучи, що Ви надходили тільки в Скит. А якщо будете в мантії, то відмовлятись не можна. Можна лише просити. Ніщо не порушувало безтурботне життя насельників скиту, віддалених від світу. Подіями були такі випадки, як пожежа на цегельному заводі, випадки захворювання на холеру в навколишніх селах, смерть когось із братів, злодії, що забралися під час всенічної в келію до отця Іоанна Польового, і так далі. Визначною подією, що сколихнула тихе життя іноків оптинських, був приїзд письменника Льва Толстого наприкінці жовтня 1910 року. Лев Толстой і раніше неодноразово бував у Оптиній Пустелі у старців Амвросія, а потім – Йосипа. Слід гадати, що й цього разу він приїхав з метою поговорити зі старцем Йосипом. Але звістка, що дійшла до нього, що в погоню за ним їдуть його дружина, дочка і Чортков, змусило його, не побувавши ні у Старця, ні в отця Архімандрита, поспішно виїхати. Дорогою, у вагоні, він раптово захворів і на станції Астапово у важкому стані був поміщений на квартирі начальника станції. Лев Толстой вмирав. Указом Святішого Синоду було наказано старцеві Йосипу виїхати до вмираючого, щоб зробити останню спробу переконати графа в істинах Православної Церкви і приєднати до неї. Старець Йосип не відмовлявся, але в день, призначений для від'їзду, відчув себе настільки слабким, що не міг їхати. Тоді телеграмою із Синоду було призначено їхати начальникові Скита отцю Варсонофію. Старець хотів узяти з собою Миколу. Але потім, поговоривши з отцем Архімандритом, змінив свій намір і поїхав у супроводі монастирського фельдшера, ієродиякона Пантелеймона. Микола, провівши Старця і попрощавшись з ним, повернувся до своєї келії. На столі лежали носові хустки, подаровані йому Старцем незадовго до від'їзду. Взявши їх у руки і дивлячись на них, він несвідомо прошепотів: - Хустки, хустки! Чи не доведеться мені вами втирати сльози під час скорботи... Старець пробув за відсутності кілька днів і благополучно повернувся до Скита, на превелику радість Миколи. Поїздка його успіхом не увінчалася. Не лише його, а й навіть дружину не допустили до вмираючого, незважаючи на неодноразові прохання. Так і залишилася смерть письменника-боговідступника та богохульника таємницею для всіх, на підтвердження пророчих слів протоієрея отця Іоанна Кронштадтського. І знову рівною чергою потекли дні, тижні, місяці. Настав 1911 рік. Цього року великою і скорботною подією була смерть старця Йосипа. Старець, що поступово слабшав (йому було вже 74 роки), тихо згасав, так само тихо, як прожив він своє довге життя. 9 травня, без особливих страждань, він тихо пристав до Господа. Старця Йосипа не стало. З належними почестями, при великому збігу його духовних чад і шанувальників, старця Йосипа відспівали і поховали в одній каплиці зі старцем Амвросієм 21 . Собором старшої братії монастиря та Скита старцем був обраний скитський ієромонах Нектарій 22 , який колись, при вступі до Скита, здався Миколі «чудовим». Правда, старець Нектарій, при всьому своєму високому духовному устрої, трохи ніби юродствував. Деякі слова та дії його не завжди були зрозумілі для оточуючих. Смерть старця Йосипа була провісником страшної грози, що вибухнула над Скитом, удари якої, волею долі Божої, були спрямовані на старця Варсонофія та отця Миколи. Смерть старця Йосипа була, якщо можна так сказати, першопричиною всіх лих, що несподівано обрушилися на них... Осиротілі духовні діти старця Йосипа, надані самим собі, дали волю своїм пристрастям і, за навіюванням диявола, ворога миру і любові, недоброзичливість стосовно старця Варсонофія загострили до того, що невдовзі від слів перейшли до дій. До того ж новопризначений старець Нектарій був невгодний їм, оскільки він був близький духовно до старця Варсонофія і користувався його прихильністю. Усі зловмисні дії недоброзичливців старця Варсонофія велися в глибокій таємниці. Ні Старець, ні отець Миколай не підозрювали до останньої хвилини, яке тяжке випробування готує їм Господь. Одного разу, на початку березня 1912 року, в п'яту неділю Великого посту, Старець, повернувшись після Літургії до своєї келії, запитав Миколу, – «чи звернув увагу на те, яке читалося за Літургією Євангеліє?». І, вказуючи на слова: «Це сходимо до Єрусалиму, і буде відданий Син Людський... і лаються Йому... і вразлять Його, і оплюють Його, і вб'ють Його...» (Мк. 47 зач., 10:32–45), сказав: – Ось ступеня сходження до Гірського Єрусалиму. Їх треба пройти. На якій мірі ми знаходимося?.. Таємничо, задумливо промовили ці слова. Прислухаючись до них, Микола мовчки складав їх у своєму серці. Через кілька днів після цієї розмови Старця викликали до отця Архімандрита. Повернувшись від нього, Старець здивував отця Миколи незвичайною блідістю свого обличчя. Риси його ніби скам'янілі. Звернувшись до нього, Старець повідомив йому звістку, яка вразила його, як удар грому, своєю сумною несподіванкою. Серце Миколи ніби відірвалося та впало. Вихор думок промайнув у голові, і все змішалося. Указом Святішого Синоду його дорогого Старця переводили до Московської єпархії на посаду настоятеля Коломенського Старо-Голутвина монастиря. І для Старця, і для отця Миколи ця звістка була несподіваним ударом і ударом непосильно важким. Старець чекав смерті, і єдине його бажання було - наприкінці днів своїх звільнитися від начальницької посади і піти на спокій у відокремлену келію милого серцю його Скита. Про це тільки він зітхав до Господа. Але Господь готував йому інше. Руйнувалися всі його надії та бажання. Скорбота Старця була безмежною. «Скорботу треба вважати не те, що за зовнішністю переживає людина, а те, наскільки допускається йому Богом бути пригніченим від цього переживання, що спричиняє його серцю скорбота і страждання». Старець воістину страждав. Ділячись з батьком Миколою своєю скорботою, він сказав якось, що «від великої внутрішньої боротьби і скорботи він боїться збожеволіти». І Старцю, і всім близьким його, в тому числі й батькові Миколі, було цілком зрозуміло, що «таке розпорядження вищого начальства було для Старця покаранням, що воно було влаштоване підступами його недоброзичливців, що мали тут місце і наклеп, і людиноугоддя, і брехня, і багато іншого...». Неодноразово згадував згодом отець Миколай слова Євангелія: «Се сходимо до Єрусалиму, і Син Людський відданий буде... і посваряться Йому, і вразлять Його, і оплюють Його, і вб'ють Його...» Ось ступеня сходження до Гірського Єрусалиму. І посварилися над Старцем, і обплювали, і вразили і... вбили. Великдень у 1912 році був ранній, 25 березня. Багато років по тому часто приходили на згадку отцю Миколі останні дні, проведені зі Старцем, остання бесіда з ним під час останньої прогулянки ще по зимовому оптинському лісі. Востаннє Старець милувався красою улюблених місць і тихо співав стрітенські ірмоси. Любив він ці ірмоси. Передчуваючи свою близьку кончину, він сказав Миколі, що співає ці дивні ірмоси востаннє, що не співатиме їх на наступний рік. Отець Микола, так само, як і всі, хто любить і шанує старця Варсонофія, в глибині душі мав надію, що Старець залишиться в Скиті. Слід гадати, що в них були підстави сподіватися на це. Старець мав можливість відмовитися від небажаного призначення за старістю та хворобою та піти на спокій. І то була правда. Він справді, насправді, був слабкий і хворий. Згодом після його смерті з'ясувалося, що незадовго до переміщення їм було подано прохання про звільнення з посади начальника Скита з метою піти на спокій. І як би у відповідь на це прохання незабаром було отримано указ. Можна припустити, що важка внутрішня боротьба Старця в цьому й полягала. Відмовитися від призначення і в тиші Скита закінчити свої дні, готуючись до переходу у вічність, або до кінця бути слухняним сином Церкви і покласти на себе ярмо, послане йому як від руки Господньої? Після великої внутрішньої боротьби і посилених молитов Старець вирішив, як істинний син Церкви, покірно схилити голову перед несповідними долями Божими і підняти на свої слабкі старечі плечі важкий хрест, що покладається на нього. У своїх настановах і повчаннях Старець найчастіше нагадував братії і всім своїм духовним чадам про найважливіші чернечі чесноти: смиренність і послух. Пам'ятаючи слова Апостола: «Образ буди вірним…» (1Тим.4:12), він явив себе і в цьому випадку високим зразком чернечого послуху. І ось, 2 квітня, у понеділок на Фоміному тижні, старець Варсонофій назавжди залишив милий Скит і всіх, близьких і дорогих йому духовно, братів. Після тихого, запашного Скита, що сховався від світу серед вікового лісу, він подався на країну далі, в чужий, невідомий Голутвин. Старець ішов на хрест... Для отця Миколи настала смуга скорбот. Як і передбачали йому єпископ Трифон і старець Варсонофій, тихий, безтурботний стан душі його, благодатна радість і безтурботність поступилися місцем стражданням – смутку, скорботі та тузі серцевій. Спочатку скорботи були настільки важкі, щоб надовго затьмарити його світлу душу. Господь поступово, не відразу, вводив Свого обранця на призначену йому хресну дорогу. Хвороба Старця, свої недуги та хвороби, тяжкі переживання у зв'язку з братом Іваном – усі ці скорботи були лише провісниками незрівнянно великих страждань. Готуючись до розлуки з дорогим і улюбленим Старцем, єдиним у світі своїм батьком і наставником, отець Микола страждав подвійно. Серце його розривалася при одній думці про те, чого він позбавляється в особі Старця. Турбувала і лякала його також думка про майбутні зміни у своєму житті у зв'язку з від'їздом Старця. Водночас він не міг залишатися байдужим, бачачи велику скорботу та страждання Старця свого. Страждання Старця знаходили гарячий відгук у його люблячому серці. Але Старець був слабкий і хворий. Миколи від надмірно тяжкої скорботи рятувала його молодість. Крім того, він настільки був зайнятий у зв'язку з передачею всіх справ Скита новому начальнику, що в нього не залишалося ні часу, ні сил, щоб усвідомити розумом весь тягар катастрофи, що порушила їх мирне життя. Скорботні дні переживали вони. Лише молитва і передання себе у волю Божу підкріплювали сили Старця та отця Миколи. Можливо, що отець Миколай сподівався і на те, що Старець візьме його з собою. Але Старець був як незламна скеля під ударами бурхливого моря, і все, в тому числі особисту прихильність і любов до Миколи, він поклав до Господніх ніг як жертву. Микола був потрібен обителі Оптинської, Миколою дорожили. На нього покладали великі надії. Бездоганне життя його в Скиті протягом чотирьох років і найкращі відгуки про нього старця Варсонофія добре були відомі батькові Архімандриту. Старець розлучався з Миколою назавжди. В одній зі своїх останніх, прощальних бесід із Миколою Старець молитовно промовив над ним такі зворушливі слова: – Господи! Врятуй раба Твого! Зроби з нього ченця! Сподоби його Царства Небесного! А вдруге пророчо сказав: – Господи! Врятуй раба Твого цього Миколу! Будь йому Помічник! Захист його, коли він не матиме ні даху, ні притулку. Настав день розлуки. Коли Старець востаннє поклав свою благословляючу правницю на його голову, у Миколи потемніло в очах. Тяжкість його скорботи описати не можна. Її зрозуміє без слів всякий, хто переніс коли-небудь розлуку з коханою і коханою людиною... Старець поїхав у супроводі свого келійника, брата Григорія Єрмакова (згодом ієромонах Геронтій), який змінив покликаного в армію брата Микиту. Разом з ним поїхав до Голутвіна та брата Івана Бєляєва. Микола лишився сам. З спустошеним серцем і важкою головою повернувся він у свою келію, провівши Старця. Ридання трясли груди. І згадалися йому хустки, подаровані Старцем два роки тому, і свої слова: «Платки, хустки! Чи не доведеться мені вами втирати сльози під час скорботи...» Неприязне ставлення до старця Варсонофія деякі з братів, як це часто буває, перенесли на Миколу. Все те, про що попереджав і що пророчо передбачав йому Старець, справдилося. З від'їздом Старця все звалилося. Все життя отця Миколи змінилося. Скільки глузування таємних і явних, знущань і торжествуючого зловтіхи переніс він від нерозумних братів! Про це знав лише один він... Щоб доповнити до країв чашу страждань, призначених випити отцю Миколі, його незабаром після від'їзду Старця зазнав нового удару. Його не тільки розлучили зі Старцем, але так само, як і Старця, вигнали зі Скита. Миколи перевели до монастиря 23 . Якщо згадати, наскільки він родився зі Скітом, полюбив його тишу і про одне тільки благав Господа, щоб все життя провести в затишному, благословенному Скиту і в ньому скласти свої кістки, якщо згадати все це, то цілком стане зрозуміло, яку скорботу завдав цей переклад Миколі. Щоправда, він був потрібен монастирю. Архімандрит Ксенофонт, теж хворий і слабкий, проводивши старця Варсонофія до Голутвина, втратив у його обличчі не лише найближчу за духом людину, а й мудрого радника та помічника у всіх адміністративно-господарських справах. Йому потрібен був молодий та енергійний помічник. Отець Миколай, протягом чотирьох з лишком років допомагаючи Старцю в листуванні, крім цього, був у курсі справ Старця в сенсі управління Скітом. Можливо, що небажаний для отця Миколи переведення до монастиря було вирішено ще до від'їзду Старця, на переконливе прохання отця Архімандрита. Можна припустити і те, що тут також були підступи недоброзичливців Старця, які перенесли свою неприязнь на його улюбленого учня. Микола попрощався зі Старцем, попрощався зі Скитом. Прощай, милий Скит, тихий, запашний куточок, прощай... Прощай, затишна келія Старця, божевільні промови його, його мудрі поради та настанови, прощайте назавжди! У монастирі отця Миколи відразу ж зробили листоводом у канцелярії, спільно з отцем Петром Крутиковим (згодом ієромонах Парфеній). А старець Варсонофій, зведений у Москві сан архімандрита, у цей час теж вступав у нову і останню фазу свого земного життя. Їхав він на місце свого нового служіння, як на хресні страждання. І дійсність не обдурила його. Коломенський Старо-Голутвін монастир (Московської губернії) він знайшов у занедбаному стані як із зовнішнього, так і з внутрішнього, духовного боку. Багато будівель монастиря вимагали невідкладного ремонту. Безгосподарність панувала у всьому. Нечисленна братія монастиря вразила його досвідчений погляд своєю розбещеністю. Неакуратне відвідування церковних служб, неохайність в одязі, зухвале і грубе поводження не лише між собою, а й з начальницькими особами, самовільні відлучки з монастиря, пияцтво – ось що знайшов тут архімандрит Варсонофій. Все це неподобство та неблагочинність обурювало його боголюбну душу. Незважаючи на свою старість, хвороби та тяжкі переживання останніх днів, він не впав духом. З властивою йому енергією взявся він за свої настоятельські праці, дбаючи про зовнішнє і внутрішнє благоустрій обителі. Праці його були непомірно великі і пов'язані з великими скорботами, головним чином при зіткненні з розпущеною братією. Не шкодуючи своїх слабких сил, працював він. Плодом невсипущих праць його було те, що в найкоротший час монастир почав оновлюватися і процвітати. Монастир у відсутності коштів на ремонт. Чутка про прибуття Оптинського старця до коломенських меж швидко поширилася. Збільшився приплив прочан. Доходи монастиря почали зростати. Знайшлися благодійники, які жертвують великі суми грошей та будівельні матеріали. Протягом року весь монастир було відремонтовано заново. Покращено братську трапезу. Щодо братії Старець змушений був вжити ряд крутих заходів, аж до видалення з монастиря деяких негідних ченців, які задають тон іншим, і незабаром припинив все неподобства. Члени інших монастирів, духовні діти Старця, прагнули його, щоб під його мудрим керівництвом працювати Господу. Монастир поповнився людьми, які щиро шукають порятунку. Воістину можна дивуватися, як у Старця вистачило сил у такий короткий термін виконати таку колосальну роботу з благоустрою монастиря. У цьому ясно помітна була Божа допомога. Старець давно, ще в Оптиній Пустелі, почав слабшати. Надмірно важкі праці, турботи і скорботи підірвали його слабкий організм. З початку 1913 року Старець відчув загострення своєї давньої шлунково-кишкової хвороби. Він швидко почав слабшати. Загострення хвороби повторювалися дедалі частіше. І в лютому цього року, що підточується важкою недугою, зліг у ліжко. З неповторним терпінням переносив Старець свої страждання. За місяць до смерті він відмовився від медичної допомоги, сказавши оточуючим його: – Я – на хресті. Залишіть мене... Передчуваючи свою близьку кончину, він, слабшаючий рукою, написав великий лист батькові Феодосію, який змінив його начальнику Скита Оптиної Пустелі. Між іншим, у цьому листі були такі рядки: «У хвилини скорботних дум, з приводу різних тягарів, несусь подумки в милу Оптіну, до рідного Скита... Можливо, Господь сподобить мене зачинитися в ньому і підготуватися до смерті, яка мабуть наближається... Зупиняюся поки що на вирішенні: чекати ясної вказівки волі Божої...» Очевидно, Старця до кінця життя не полишали думки про милого його серця Скита, і одного тільки хотів він на землі - померти в Скиту... Одночасно з цим листом їм було подано прохання Московському митрополиту Макарію про звільнення з посади настоятеля Голутвина монастиря через хворобу і дозвіл повернутися. Підписуючи прохання, він сказав своєму листодавцю, братові Івану Бєляєву: – Як отримаю звільнення, поїдемо все до Оптіни. Там я і складу свої кістки... Але було вже надто пізно... Хвороба Старця прогресувала з жахливою швидкістю (мабуть, у нього був рак шлунково-кишкового тракту). Це було у середині березня. А першого квітня, в понеділок 6-го тижня Великого посту, рано-вранці, Старець зрадив свою чисту душу в руці Господа, Якого так палко полюбив і заради Якого все своє життя розпинав себе до останньої хвилини. Не обдурили його передчуття близької смерті, про яку він говорив отцю Миколі, прощаючись із Оптіною. І, під'їжджаючи вперше до Голутвина, він пророчо сказав своїм супутникам: - Звідси встану перед Господа... Рівно рік пробув Старець у Голутвині, за прихованим пророцтвом блаженної Параскеви Саровської про таємничі 365 днів, і, по закінченні цих днів, відійшов до Господа. Смерть старця Варсонофія була справді смертю праведника. За два тижні до своєї смерті він уже нічого не їв і, майже щодня, долучався Святих Христових Таїн. Келейники, милі його серцю оптинці: брат Іван, брат Григорій і брат Кирило Зленко, який на той час закінчив службу в армії і приїхав до свого Старця до Голутвина, оточували його болюче одр. – «Прийдіть, чадо, послухайте мене…» (Пс.33:12) «Чесна бо річку…» (Припов.8:6) – губами шепотів він їм. Зі скорботою дивилися вони, як тихо згасав великий світильник, що висвітлює їхнє життя і життя багатьох інших. До смерті Старець був у свідомості. Молитви до Господа і Його Пречистої Матері змінювалися молитовними зітханнями до багатьох, особливо шанованих їм святих, а також і до старців Оптинських, що відпочили. Останні його слова, вимовлені коснучою мовою, були про рай... Потім - останній зітхання, і душа старця Варсонофія залишила його тлінне тіло, свою земну оболонку. За кілька днів до своєї смерті він попросив оточуючих читати Святе Євангеліє. Воно читалося майже безперервно до останньої хвилини. Глибоко зворушлива і повчальна була смерть Старця. Здавалося, що, промовивши останні слова про рай, він спокійно заснув. Господь послав Свого раба, після багатотрудного життя, блаженну, тиху кончину... Тіло Старця, одягнене згідно з його заповітом у схимні шати, лежало в храмі до 6 квітня. Панахиди по новопреставленому священно-архімандриті схимонаху Варсонофії відбувалися майже безперервно. Усі його духовні діти та шанувальники з'їхалися звідусіль віддати останній обов'язок померлому. 6 квітня, в Лазарєву суботу, преосвященним єпископом Трифоном, який приїхав з Москви, була відслужена соборна заупокійна Літургія і вимовлене слово. Єпископ Трифон, який знав Старця ще в той далекий час, коли він був послушником, і глибоко шанував його, між іншим, промовив такі слова: - Ти вмів тільки любити, тільки творити добро, і яке море злості та наклепи вилилося на тебе!.. Ти все приймав з покірністю, як багатостраждальний Йов... Я свідок, що жодного слова осуду будь-кому я не чув від тебе... Я, як пастир, знаю, що в наш час значать такі. Його настанови тим паче були цінними, що з освітою він поєднував висоту чернечого життя... Після відспівування по чернечому чину всі духовні діти і шанувальники, які зібралися його, а також жителі міста Коломни та його околиць, які встигли полюбити Старця за такий короткий термін, прощалися з ним. Труна з тілом покійного була поставлена ​​в жалобний вагон і, за дозволом Святішого Синоду, спеціальним поїздом відправлена ​​для поховання в Оптину Пустинь. Для оптинської братії смерть Старця була несподіванкою. Отець Миколай та інші ченці, розташовані до Старця, в глибині душі мали надію на повернення його в Скит. Щоправда, отримана в середині Великого посту звістка про хворобу Старця дещо похитнула цю надію. Незабаром було отримано другу звістку про те, що Старець твердо вирішив незабаром приїхати. І знову спалахнула надія в серцях тих, хто його любить. І раптом - страшна, приголомшлива звістка: Старця немає в живих, Старець помер... 8 квітня траурний поїзд прибув до станції Козельськ. Звідти, при великому збігу народу, шанувальників Старця і місцевих жителів, які прибули з цим поїздом, труна з тілом на руках священнослужителів була принесена в Оптину Пустинь. 9 квітня, у вівторок Страсної седмиці, після Літургії, собором у числі 21 ієромонаха та 4 ієродияконів, на чолі зі скитоначальником отцем Феодосієм, була відслужена заупокійна літія. Під зворушливий спів повним хором ченців стихири «Прийдіть, останнє цілування дамо...» вся братія оптинська і безліч його духовних чад і прочан підходили прощатися зі Старцем. Старця Варсонофія поховали поруч його наставником, старцем Анатолієм, проти південних дверей Введенського собору. Після цілого року великих страждань він повернувся у свою милу Оптіну, щоб «скласти свої кістки» не в чужому Голутвині, а поряд зі своїм дорогим старцем... Це була велика втіха для всіх, хто любить покійного. Архімандрита Ксенофонта на похованні не було. Він лежав хворий. Зібравши останні сили, він підвівся і з вікна своїх покоїв скорботно дивився на сумну похоронну процесію. Батька Миколи на похованні теж не було. Він лежав у лікарні. Прикутий тяжкою недугою до ліжка, він, з переповненим великим горем серцем, слухав тужливий, що за душу бере, похоронний передзвін і потужний гул дев'ятисотпудового монастирського великого дзвону. Він був хворий на ревмокардит, тобто гострим ревматичним запаленням суглобів і серця. Довго отець Миколай пробув у лікарні. Лише за місяць після поховання Старця вийшов він звідти. І перші його кроки, слабкі й невпевнені, були спрямовані на дорогу могилку. Ось білий мармуровий хрест над могилою старця Анатолія. А поряд, ближче до храму, – свіжий горбок землі, прикритий ялиновими гілками, і високий дерев'яний хрест із незгасною лампадою. Розлога яблуня цвіла біло-рожевим кольором неподалік могили. Пелюстки її, осипаючись під легким подихом весняного вітерця, лягали, як сніг, на молоду ніжну траву і на непокриту голову отця Миколи, що припав до дорогої могили. І згадалися йому слова Старця, сказані йому колись: «Коли я лежатиму в землі сирій, прийдете Ви на мою могилку, помолитеся за душу мою і скажете: «Милий Батюшко! Ось він справді любив мене». Осиротієте Ви тоді, моя дитинко, осиротієте...» Був травень. З блакитного неба весело сяяло сонечко. Все навколо було зелено, юно, чудово, все тішило погляди. Від великої скорботи отець Миколай не бачив нічого. Все потемніло і потьмяніло в його очах. Від свідомості, що Старця вже немає в живих, що тіло його лежить у землі сирій, що ніколи вже не подивиться на нього з-під окулярів добрі, сповнені любові очі Старця, ніколи не прозвучить його голос, ніколи мила, дитяча посмішка не висвітлить його святоліпного обличчя, серце в ньому обливалося кров'ю і рвалися з грудей. І на довершення всього, він був позбавлений можливості, через свою хворобу, навіть попрощатися зі Старцем, дати йому останнє цілування. Смутку отця Миколи не було меж... Господь, що мудро влаштовує наше життя, життя людей на землі, дав нам чудесну цілительку всякої скорботи, усякої туги і смутку – час. Час виліковує всі рани, зменшує найбільш пекучий біль, пом'якшує найтяжчі страждання душевні і розплющує очі на багато чого, незрозумілого колись... Час минав. Кровоточива рана серця отця Миколи, з цілим цілющим часом, поступово закривалася, скорбота душі за втраченим наставником пом'якшувалась, згладжувалися всі тяжкі переживання тих днів. Але ніколи, аж до смерті своєї, не забував він дорогого свого Старця. Для нього Старець був живий. Він служив отцю Миколі як би дороговказом, що вказує вірний шлях у всіх випадках життя. До 40-го дня від дня смерті старця Варсонофія, за безпосередньою участю батька Миколи, Оптиною Пустелем була видана невелика книжечка в сорок шість сторінок під назвою: «Пам'яті Оптинського старця схіархімандрита Варсонофія. – Вінок на могилу Батюшки від його духовних чад та шанувальників до 40-го дня його блаженної смерті». У книжечці коротко описувалося життя спочившего Старця, його праці, хвороба, смерть і поховання. Наприкінці, в жалобній рамці, було надруковано звернення, складене, мабуть, отцем Миколою, такого змісту: «Оптина Пустинь нині стурбована збиранням матеріалів для складання життєпису Старця, який спочив. Тому вона старанно просить усіх, хто має будь-які відомості про його життя і діяльність, про випадки благодатної дії його молитви, про прозорливість його, про його настанови письмових і усних, а також про його життя до вступу до монастиря, повідомляти такі за адресою: місто Козельськ, Калузької губернії, Оптіна Путіна. На 40-й день з дня смерті старця Варсонофія, 10 травня, з різних місць Росії з'їхалися його духовні чада – духовенство, чернечі та миряни, щоб молитовно вшанувати пам'ять дорогого та незабутнього батька та наставника, виконуючи тим обов'язок християнської любові. Напередодні цього дня було відслужено заупокійну всеношну, під час якої скитоначальником і тимчасовим заступником хворого батька Архімандрита, ієромонахом отцем Феодосієм було вимовлено слово. У ньому, в коротких словах, була змальована вся світла особистість спочившего Старця, його праці на користь обителі, його велике послух Церкви Христової, його рідкісний дар проникнення в душі каючихся і благодатного впливу на них. Слово це, за дорученням начальства, становив отець Миколай. Ще в листопаді 1912 року, в день столітнього ювілею від дня народження великого старця Амвросія, ним же було складено відповідне слово, сказане також отцем Феодосієм. Начальство монастиря давно вже оцінило і освіченість отця Миколи, і його дар передавати свої думки та відчування коротко, просто і зрозуміло. Через деякий час після смерті старця Варсонофія стараннями його шанувальників, за активної участі отця Миколи, над могилами старців Анатолія та Варсонофія була споруджена витончена архітектура каплички. Верх каплиці прикрашала позолочена главка, весело блищачи під променями сонця. Через кольорові шибки вікон у нутро каплиці струменіло таємниче напівсвітло. Дерев'яний хрест із зображенням Розіп'ятого Спасителя стояв біля східної стіни каплиці. Незгасна лампада теплилася перед ним, висвітлюючи Божественне Обличчя і лики Божої Матері та святителя Варсонофія Тверського. Праворуч – біломармуровий хрест та надгробок над могилою старця єросхимонаха Анатолія. Ліворуч – така сама, з білого мармуру, гробниця прикривала могилу старця Варсонофія. На гробниці золотом було вирізано напис: «Хай буде воля Божа, добра і досконала». На зовнішній стороні каплиці, зверненої до Введенського собору, напис: «Старець схіархімандрит Варсонофій, у світі полковник Павло Іванович Плиханков. З потомствених дворян Оренбурзької губернії. Народився 5 липня 1845 року. Вступив у Скит у 1891 році. У 1907 році був призначений ігуменом, начальником скиту і братнім духовником. У 1912 році призначений настоятелем Коломенського Старо-Голутвіна монастиря, зі зведенням у сан архімандрита. Перестав про Господа 1 квітня 1913 року на 68 році від народження». На інших стінах каплиці – такі написи: «Упокій, Господи, душу раба Твого в селищі праведних». – «Безперестанно моліться. Про все дякуйте» (1 Сол.5:17–18). – «Витерпеливий до кінця, той буде спасенний» (Мк.13:13). – «Терпучи потерпілий Господа, і вислуханий і почув молитву мою» (Пс.39:2). Ти ж пішов усі моєму вченню, життю, привіту, вірі, довготерпіння, любові, терпіння, страждання, вигнання ... Відомостей про життя отця Миколи в монастирі збереглося дуже мало. Щоденник свій після катастрофи, що розлучила його зі старцем Варсонофієм і так змінила його життя, він перервав 24 . У щоденнику він записував переважно настанови Старця, коли ж Старця не стало, відпала потреба вести записи. Описувати поточне життя, завжди, по суті, одноманітне, він не мав ні бажання, ні часу. Сам же він не любив говорити про себе, про свої почуття, думки і переживання. З достовірністю відомо тільки те, що він завжди і в усьому був Божим слугою. Це був чудовий зразок не тільки для молодих, а й для старих ченців, які прожили в монастирі десятиліття. Це був високий приклад безумовної слухняності, нелицемірної смирення, мирності з усіма винятковою, твердості і мужності, що не вагається ні перед лестощами, ні перед погрозами, сумлінності у виконанні своїх зразкових обов'язків. Не по роках серйозний, вдумливий і водночас завжди радісний, він ще в ті, далекі роки приковував до себе увагу всіх. Усі бачили і розуміли без слів, що отець Миколай – не пересічний чернець, яких багато. Фундамент, закладений у душі отця Миколи старцем Варсонофієм, був складний міцно та надійно. Продовжуючи все своє життя в монастирі, – в тихій келії своїй, у храмі, за послухом, скрізь і завжди він на цій незламній підставі покладав все нове і нове каміння, будував свій дім душевний на славу Божу. Він безперервно зростав духовно. Працював листоводом у канцелярії монастиря, отець Миколай був зайнятий з ранку і до пізнього вечора, виключаючи, звичайно, богослужбові години. Декілька разів на день доводилося йому ходити з монастиря в Скит і назад у різних справах обителі, бо новий скитоначальник був ще недостатньо досвідчений. Коли батько Архімандрит захворів на свою передсмертну хворобу, його тимчасово заміщав начальник Скита отець Феодосій. Саме в цей час, через необхідність, батькові Миколі довелося виявити себе не тільки як акуратного та виконавчого листоводця, а й як найвищою мірою енергійного, діяльного помічника у всіх практичних справах обителі. Для архімандрита Ксенофонта втрата такого мудрого, незамінного радника і помічника, як старець Варсонофій, був вельми сумний. Отець Миколай, завдяки своїм практичним здібностям, незабаром став, за загальноприйнятим виразом, «правою рукою» хворого Архімандрита і, своєю чергою, був незамінним. Та недовіра, яку колись виявив отець Архімандрит по відношенню до отця Миколи, коли відмовився прийняти його в Скит у 1907 році, давно зникла (він був прийнятий тільки за переконливим клопотанням старця Варсонофія. Про це сам Старець сказав якось послушнику Миколі, що «якби я не був начальником, Батько Архімандрит дуже високо цінував свого молодого обдарованого помічника. До кінця їхньої спільної роботи офіційні відносини між ними змінилися теплою та міцною прихильністю. Так минав час. Настав тяжкий 1914 рік. У липні цього року всю країну, до найвіддаленіших і найглухіших куточків її облетіла страшна звістка: «Війна!» Долетіла вона і до Оптиної Пустелі. Війна з Німеччиною та союзними з нею державами внесла багато змін у тихе, розмірене життя обителі. Багато молодих послушників пішли на фронт. Одночасно з ними поїхав на війну і брат Іван Бєляєв. Коли покійного старця Варсонофія перевели до Голутвина монастир, брат Іван поїхав разом з ним і до самої смерті Старця був при ньому, виконуючи обов'язки особистого письменника. Коли ж Старець помер, він разом із послушниками Григорієм і Кирилом повернувся до Скіт Оптіної Пустелі на колишню свою пономарську послух. За своєю короткозорістю він був звільнений від військового обов'язку і заклику не підлягав. Зайнявшись бажанням подвигів, він добровільно вирушив на фронт як брат милосердя (санітара). Хворий батько Архімандрит відпустив його 25 . Тут у житті Івана сталася подія, яка вирішила всю його подальшу долю. У санітарному поїзді, що вирушав до місця воєнних дій, він познайомився з однією сестрою милосердя і, за Божим припущенням, настільки полонився нею, що забув все... Кінець цієї історії був дуже сумний. Іван разом із дівчиною, що полюбилася йому, повернувся з фронту до Москви і одружився з нею... Де горіння душі про Бога? Де молоде, гаряче і щире прагнення життя чернечого, життя в Богові?.. – «Дух пройде в ньому, і не буде, і не пізнає когось свого місця». (Пс.102) Отець Микола, отримавши з Москви звістку про весілля брата, був вражений таким несподіваним, сумним його вчинком. Прийшовши до Скита, він поділився своєю скорботою з отцем Феодосієм. Той, вислухавши отця Миколу, сказав, що не знає брата Івана Бєляєва. Звичайно, він добре його знав і не міг забути. Кілька разів отець Микола пояснював йому, що це його рідний брат, що він був ченцем скитським і ніс пономарський послух, що нещодавно поїхав на фронт. Отець Феодосій слухав, слухав і... багатозначно помовчавши, промовив: Ні, я не знаю його... Тоді отець Микола зрозумів усе. Для отця Феодосія, дуже духовно налаштованого ченця, «монах» Іван не існував. Вчинок брата для отця Миколи був настільки сумний, що до кінця життя тяжкий спогад затьмарював його світлу і чисту душу. Можливо, його обтяжувала і свідомість, що він, можливо, недостатньо докладав старань, щоб зі свого боку зміцнити молодшого брата на обраному шляху. 30 серпня цього ж таки, 1914 року після тяжкої хвороби (рак печінки) помер архімандрит Ксенофонт, 67 років від народження. Похований у Казанському соборі. У журналі «Кормчий» після його смерті було надруковано статтю – некролог із фотографією, написану Іваном Бєляєвим. Після смерті архімандрита Ксенофонта на посаду настоятеля Оптіної Пустелі був обраний і затверджений ієромонах Ісаакій. За своїм зразковим, істинно чернечим життям він був цілком гідний зайняти такий високий пост. Дуже великого зросту, великої і прекрасної зовнішності, він був простий, як дитя, і водночас мудрий духовної мудрістю. Простота його іноді доходила до курйозності. Отець Миколай, згодом отець Никон, який завжди тепло згадував спільні праці свої з архімандритом Ісаакієм, одного разу, посміхаючись, розповів своїм духовним дітям, як на одній нараді, коли вирішувалося питання – яку суму грошей виділити на пожертвування постраждалим від війни, отець Архімандрит, звертаючись до старших. – мало, а багато – багато...» Отець Миколай дуже поважав і шанував його і в скрутних випадках свого особистого життя завжди звертався до нього за порадою. 1915 року, 24 травня, на день пам'яті преподобного Симеона Дивногорця, отця Миколи постригли в мантію. Під час постригу було дано йому нове ім'я – Нікон, на честь святого мученика Никона, згадуваного Церквою 28 вересня. Новопостриженому батькові Ніконові було 27 років. Менше, ніж через рік, 10 квітня 1916 року, отець Нікон був висвячений на перший ступінь священства, – у сан ієродиякона. Було помічено всією братією і прочанами, що отець Нікон з перших днів дуже добре служив. Рівно, спокійно і водночас одухотворено вимовляв він належні вигуки, благоговійно і зі страхом Божим стоячи з служителем ієромонаха престолу Божому. Коли в нього згодом запитували, чому він від початку так добре служив, припускаючи, що він заздалегідь готувався до посвяти, отець Нікон відповів: – Ні. До посвячення в ієродиякона я ніколи не читав служника, бо не знав, чи гідний бути священнослужителем. Я почав читати його тоді, коли мене посвятили в ієродиякона. Служити мене вчили браття. Я слухав усе, що мені казали, і навіть просив, щоб мені вказували на мої недоліки у служінні. Слухаючи їхні настанови, я потім піддавав їх міркуванню і приймав те, що мені пасувало. Якось у нас в Оптиній служив протодиякон із Калуги. Я просив його вказати мені, як треба служити. Він запитав мене: «А Ви читали «Навчальну звістку»? Я відповів: "Так, читав". – «Так мені більше нема чого сказати», – відповів він. Тоді я був дуже невдоволений відповіддю протодіакона, але потім, уважно читаючи цю книгу, я зрозумів, чому він мені так відповів, і був дуже вдячний йому. З цієї книги – «Учительська звістка» я дізнався, що при богослужінні важливо не те, щоб голосно і красиво робити вигуки, а щоб служити з благоговінням. Війна затяглася. До кінця 1916 року відчутно відчувався недолік у всьому життєво необхідному. Піднялися ціни на все. Оптіна Пустинь зазнавала всіх поневірянь і труднощів разом із усією країною. Бракувало робочих рук. Доводилося вдаватися до найманої сили. Бюджет монастиря скоротився. Незважаючи на це, обитель Оптинська охоче відгукувалася на всі звернення та прохання про допомогу постраждалим від війни і не скупилася на пожертвування у різні благодійні товариства, щонайменше скорочуючи свої потреби. При напливі біженців із Польщі та Білорусії монастирю запропоновано було надати приміщення для них. Цей припис начальства сильно схвилював отця Архімандрита та старшу братію. Куди помістити п'ятдесят біженців? Вирішено було віддати один із готелів. Серед біженців, що оселилися в ній, з'явилися випадки епідемічних захворювань (черевний і висипний тиф). Монастир змушений був звільнити для них один із лікарняних корпусів. Наприкінці війни ще один готель був зайнятий притулком для осиротілих дітей. Світ з його метушнею явно вторгався в обитель. Але насельники її були частиною країни, частиною народу, що страждав, і разом з усіма переживали весь тягар і скорбота наслідків війни, розуміючи, що «якщо страждає єдиний уд, то з ним страждають і всі уди» ... (1Кор.12: 26) Життя їх, по суті, не змінилася. Як і раніше, відбувалися служби Божі в храмах монастиря і Скита, так само працювали на послуху братія, здійснюючи свій порятунок. Настав грізний та фатальний 1917 рік. Пролунала революція. Руйнувалося все старе. Владу над стомленою країною взяла партія безбожників-атеїстів, які дотримуються матеріалістичного світогляду. В очікуванні неминучих змін тихо і непомітно продовжували жити в монастирі ченці оптинські. До них уже доходили звістки про закриття церков та монастирів із конфіскацією їхнього майна. Стара, багатовікова будівля держави Російського впала. Будівництво нової будівлі ще не розпочиналося. Настала «розруха», неминучий наслідок всього зруйнованого – хаос уламків. Країна переживала неймовірні труднощі. Війна з інтервентами, що кільцем охопили всю країну, поглинала всі мізерні кошти країни, виснаженої попередніми роками. Голод, гостра нестача в найнеобхіднішому для життя, репресії, епідемії тифу та інших хвороб терзали країну. У перші роки після революції більшість монастирів було вже закрито, насамперед монастирі «штатні», з тієї простої причини, що через відсутність коштів для існування братія розбрелися по всій країні, залишаючи свої обителі на волю Божу. Оптина Пустинь, так само, як і деякі інші гуртожильні монастирі, стійко терпіла всі тяготи, всі утиски та пригнічення. Монастир зазнавав знищення не відразу. Поступово були конфісковані спочатку млини, потім цегельний та лісопильний заводи, які дають обителі значний дохід. Потім був відібраний ліс, що належить монастирю, риболовлі, луки, городи, сади та худобу. Тієї ж долі зазнала пасіка і разом з нею – Скит, в якому намічено було влаштування «будинку відпочинку». Становище монастиря було критичним. Він був позбавлений основних джерел засобів для існування. Але оптинські ченці не розгубилися. З працездатних ченців, що залишилися, була організована «сільськогосподарська артіль», звичайно, з дозволу громадянської влади. Виділені артілі частина городів, садів, луки та худоби мінімально забезпечували матеріальні потреби ченців. І, як і раніше, відбувалася в храмах монастиря Божественна служба, все так само працювали браття, покладаючись на милість і благість Божу, кидаючи обитель і себе в Божій руці. 3 листопада 1917 року, на день пам'яті святого великомученика Георгія Побідоносця, отець Никон був посвячений у сан ієромонаха. З настанням періоду змужнілості (йому було 29 років) здоров'я отця Нікона зміцніло. Від того болючого стану, який відчував він в останні роки свого життя в Скиті, мабуть, не залишилося сліду. Хвилювала його тільки хвора нога. Як і раніше, він насилу вистоював тривалі церковні служби. Часто сідав. Іноді розширені вени хворої ноги запалювалися, відкривалася рана, завдаючи серйозних страждань. У таких випадках він довго лежав у ліжку, не маючи можливості пересуватися. Хворобу свою він завжди переносив спокійно та добродушно, ніколи нікому не скаржачись. Він, як і раніше, працював листівником у канцелярії, але вже офіційно не «монастиря», а сільськогосподарської артілі «Оптина Пустинь». У цей важкий і грізний час у всій широті розгорнулися адміністративно-господарські можливості отця Никона. Молодий, сповнений невитрачених сил і енергії, він ревно працював, маючи найвищу мету своїх праць прославлення імені Божого на землі. Зберегти монастир до останньої нагоди – ось що підказувала йому ця свята і висока ціль. "Помру, а не піду", - писав він колись у щоденнику в дні своєї юності. Батько Нікон ніколи не хотів і не шукав начальницьких посад. Його заповітним бажанням було тихе, мироотречное житіє аскета. Але Господу завгодно було вести Свого обранця іншим шляхом. Юридично він ніс послух у канцелярській роботі, фактично ж, якось само собою і не без волі Божої, виходило так, що вирішальний голос у тій чи іншій справі обителі, а потім сільськогосподарської артілі належав йому. «Світильник ногама мої закон Твій і світло стежкам моїм». (Пс.118) Цей псаломський вислів супроводжував отця Никона у всіх його справах. Закон Божий, заповіді Його святі були чітко написані у його серці. Їм одним наслідуючи, він будував свої міркування і ними одними керувався, не зважаючи на плутаними і суперечливими судженнями інших. Проявлена ​​їм неодноразово твердість і наполегливість, заснована на правоті Божих заповідей, але не на хитких вигадках людських, породили невдоволення серед деяких братів. В основному група незадоволених батьком Никоном складалася з тих ченців, які колись недоброзичливо ставилися до старця Варсонофію, що почив. Критично-недовірливе ставлення їх перейшло за інерцією на улюбленого учня Старця, отця Никона, а твердість, виявлена ​​ним, і доброзичливе ставлення до нього отця Архімандрита загострили натягнуті стосунки. Група цих ченців була невелика, але майже всі вони мали вагу у справі управління обителью. Деяких з них обурювало і те, що найправильніші міркування в тому чи іншому питанні належали не їм, старим, досвідченим ченцям, а молодому, що не має ще тридцяти років, батькові Никону. Тут цілком докладно вислів одного святого отця: «Вони ненавиділи його за чесноти яких не мали самі і яким не могли наслідувати». Як часто згадував отець Нікон, переживаючи все це, пророчі слова свого дорогого старця Варсонофія: – Побачите Ви день лютий… Пам'ятаєте моє слово… Багато доведеться Вам пролити поту, крові та сліз… І прийде моя дитинка на мою могилку і скаже мені: «Милий татку, батюшку Варсонофію! Допоможи мені, помолися за мене, мені дуже тяжко!..» «Господь дивиться на серце людини». (1Цар.16:7) Серце його було чисте і вільне від усякого лукавства. І наміри його були добрі, а Господь і наміри цілує. Згодом він неодноразово говорив своїм духовним чадам, що «жити треба так, щоб усе життя було оточене залізним кільцем заповідей Божих, і не тільки всяку справу, але й кожне слово треба перевіряти, чи згідно з законом Божим». Ось що він писав своєму духовному чаду, згадуючи пережите їм: «Все це – в минулому. Але ні минуле, ні сьогодення, ні майбутнє не можуть змусити мене змінити свої рішення, бо вони засновані на Божому слові, на заповідях Євангельських і правилах Церквних. Я – чернець, а чернець є виконавцем усіх Божих заповідей. Ні припинення, ні погрози, ні навіть смерть не повинні змусити ченця зневажити Божу заповідь. Зворушують моє грішне серце слова псаломські: «Твій я, спаси мене, як виправдання Твоїх стягненнях». (Пс.118: 94) Говорю їх Господеві, коли загрожують мені люди чи помисли мої при виконанні обов'язку мого священноіночого. Будь воля Господня!..» І світ зненавидить їх, бо не є від світу. Усі, хто хоче благочесно жити, гонитимуть. З самого початку революції Церква Православна зазнавала великих гонінь та утисків. Один за одним закривалися монастирі та храми. Вони влаштовувалися «будинки відпочинку», санаторії, клуби, кінотеатри, бібліотеки чи просто використовувалися під склади. У роки розрухи церкви, що залишалися незакритими, відчували гостру потребу в найнеобхіднішому для здійснення богослужінь. Не було пшеничного борошна для печіння просфор, червоного вина, необхідного для здійснення Літургії (бували випадки, коли воно замінювалося вишневим соком), ладану, свічок, олії. Число парафіян, приписаних до тієї чи іншої церкви, зменшувалося з кожним днем. Багато, дуже багато, навіть літні, не кажучи вже про молодь, залишили Церкву. Частина молоді, революційно налаштованої, організовувала групи «войовничих безбожників». Маючи на меті в найкоротший термін знищити віру християнську, вони у великі свята влаштовували блюзнірські процесії вулицями в одязі, викрадених із закритих церков, і взагалі творили всякі безчинства і наруги над усім священним. На додачу до всього, згідно з розпорядженням уряду, з церков були «вилучені» всі «цінності». Спеціальні комісії відбирали золоті та срібні судини, церковне начиння, хрести, здирали з ікон срібні ризи та оклади. Зганьблена Церква переживала важкий час. Лавина лих, що обрушилася на неї, змітала на своєму шляху все святе. Єпископи, священики, ченці та всі близькі Церкви за духом люди зазнавали жорстоких переслідувань. Під виглядом «контрреволюціонерів» їх заарештовували, піддаючи всіляким образам і знущанням, навіть побоям, укладали у в'язниці, розстрілювали, посилали у віддалені місця країни, переважно на Крайню Північ або в Сибір, змушуючи виконувати непосильну роботу за скотарських умов життя і на голодному житті. Багато мучеників за віру закінчило своє страждальне життя і склало свої кістки в нікому не відомій країні. Страшний був час. Мимоволі згадуються при цьому пророчі слова, сказані старцем Варсонофієм задовго до революції свого учня, батька Нікона: - Монастирі будуть у великому гонінні і утиску... Настане час, коли Оптіною буде важко... Справжні християни будуть тулитися в маленьких церковочках... Мабуть, Ви доживете до тих часів, коли знову будуть мучити християн, і муки їх будуть подібні до давніх... Ми вже вже підемо, а Ви будете у всіх... доживете Ви... Згадайте моє слово, що побачите Ви день лют... Таємно і грізно звучали ці слова в устах Старця. І ось – вони справдилися... 17 вересня 1919 року, в день Ангела своєї матері, Віри Лаврентіївни, отець Никон, повернувшись після Літургії до своєї келії, несподівано був заарештований і без пред'явлення вини ув'язнений до Козельської в'язниці. Готуючись до можливої ​​смерті, він написав матері з в'язниці зворушливий лист, в якому, між іншим, писав, що заарештували його лише за те, що він – чернець і за те, що він працював для обителі. Через деякий час отець Никон був звільнений і знову продовжував працювати на славу Божу в рідній обителі. 9 березня 1920 року помер останній начальник Скиту Оптіної Пустелі схіїгумен Феодосій. Поховали його останки біля південної стіни правого вівтаря Введенського собору. Над могилою височів скромний, дерев'яний, білий хрест з коротким написом. 30 липня 1922 року, прохворівши трохи більше року, закінчив своє земне життя старець ієросхимонах Анатолій, так званий «Маленький». Його в народі називали так тому, що він був невеликого зросту, на відміну від колишнього старця Анатолія Зерцалова. Рано-вранці келійник його, батько Євстигней, помітивши, що Старець зовсім ослаб, побіг до скарбника отця Пантелеймона, колишнього старшого фельдшера. Коли вони вдвох увійшли до келії, Старець стояв навколішки, схиливши голову на свою постіль, і був уже мертвий. Старця Анатолія поховали в одній каплиці зі старцями Амвросієм та Йосипом, дещо змінивши її. Над могилою його також було споруджено надгробок, але, на жаль, уже не мармуровий, а дерев'яний, пофарбований білою фарбою. Напис на гробниці говорив: «Про це розуміють усі, бо Мої учениці є, коли любов матимете між собою». (Ін.13:35) – «Знайди в любові, в Бозі перебуває, і Бог у ньому перебуває». (1Ін.4: 16) Старець, що спочив, був скитським ієромонахом. І тоді ще він мав велику популярність. Його постійно викликали за ворота Скита численні відвідувачки та відвідувачі, які бажали поговорити з ним. Коли в монастирі помер братський духівник, ієросхимонах отець Сава, і його келія при храмі Володимирської Божої Матері звільнилася, отця Анатолія у 1908 році перевели туди. Незадовго до смерті, у зв'язку з відкриттям в Оптиному музеї, він переселився до так званого Потаповського корпусу – невеликого будиночка поблизу південно-східної вежі. Це був чудовий Старець, глибоко шанований і коханий усіма. Він весь сповнений був надзвичайно теплого кохання до всіх без винятку. Осиротілі духовні діти покійного отця Анатолія перейшли під керівництво до останнього Оптинського старця, отця Нектарія. Вся монастирська братія, більшість сестер Шамординської обителі, що теж доживає останні дні під виглядом «сільськогосподарської артілі», і багато інших, місцевих і приїжджих, мали його своїм духовним отцем і старцем. Знемагаючий під тягарем скорбот, що спіткали, Старець з любов'ю приймав усіх, хто приходить до нього. Хоча Скит вже не існував, Старець продовжував жити і приймати народ у своїй халупці, праворуч від Святих воріт. Великим постом 1923 старця Нектарія заарештували. Старець був хворий і слабкий. Незважаючи на це, його посадили в сани-розвальні і повезли до Козельська. Супроводжував його один із братів, а колишні там у цей час його духовні діти, переважно черниці, проводжали Старця до монастирського кордону, там, де кінчається алея старих ракіт. Хворого Старця з в'язниці невдовзі перевели до Козельської лікарні та помістили до окремої палати. Біля дверей його нового житла стояв вартовий із рушницею... Заарештований він був лише за підозрою, а в основному за те, що до нього постійно приходили та приїжджали численні відвідувачі. У середині весни старця Нектарія випустили з лікарні та дозволили жити у Козельську, попередньо взявши з нього підписку про невиїзд із Козельського повіту та заборонивши приймати народ. Старця дав притулок одне благочестиве сімейство, але він прожив у них недовго. Раптом, нікого не попередивши і майже ні з ким не попрощаючись, він разом із келійником своїм поїхав до одного свого духовного сина, хуторянина. Причину свого несподіваного від'їзду він нікому не пояснив. Є підстави думати, що, знаючи про те, що він перебуває під наглядом можновладців і пов'язаний наказом нікого не приймати, Старець інакше не міг вчинити. Багато хто, не рахуючись ні з чим, не враховуючи становища, а деякі просто за незнанням продовжували відвідувати Старця і в Козельську. Старець, пам'ятаючи Євангельські слова: «Того, хто прийде до Мене, не смалю геть» (Ін.6:37) не міг відмовляти тим, хто приходить, і водночас був пов'язаний наказом нікого не приймати. Достовірнішою причиною його раптового від'їзду вважатимуться те, що, як згодом з'ясувалося, поштовхом до втечі з Козельська послужив наказ начальства вибути меж Калузької губернії. У свого духовного сина-хуторянина Старець теж недовго прожив. Він оселився неподалік хутора, майже на межі Калузької губернії, у селі Холмищі Брянської губернії. Тут Старець, поступово слабшаючи, прожив близько п'яти років. 29 квітня 1928 року він тихо відійшов від цього тимчасового, сумного життя в вічне життя. На усамітненому сільському цвинтарі, під покровом беріз, похований останній Оптинський старець, ієросхимонах Нектарій. Незважаючи на дальність відстані та незручність сполучення, могила Старця не забута 26 . Щорічно, переважно у літні місяці, на дорогу могилу приходять його колишні духовні діти, місцеві та приїжджі. Іноді, наскільки можна, служать панахиди. Біля підніжжя могильного пагорба зроблено поглиблення. Випросивши благословення і святих молитов, беруть пісочок, поповнюваний чиєюсь турботливою рукою, так само, як колись у Оптиній Пустелі брали пісочок у надгробків старців. Зворушливо все це і водночас повчально. Мимоволі приходять на згадку священні слова: «Праведний від віри живий буде…» (Авв.2:4) Восени 1922 року, мабуть, у відповідь на лист матері своєї, яка турбується про нього в той страшний час, отець Нікон написав їй великий лист, який, як він сам висловився в кінці, «вилився з серця». На початку листа він коротко описує своє життя, пише, що «трудиться дещо в листівництві, дуже зайнятий буває різними справами, що стосуються обителі, чи, вірніше, те, що залишилося від обителі. Служить, чекаючи на престол Божий. Співає на кліросі». Заспокоюючи її він, між іншим, писав, що «ще не відчував скорбот, що стосуються особисто його», що «досі всі скорботні переживання не завдавали йому гострого серцевого болю. А якщо були скорботи, то вони були з причин, що стосуються близьких йому людей». - «Я не заплющую очі на те, що відбувається і на майбутнє, - пише він далі, - і намагаюся бути до всього готовим, щоб мати можливість сказати псаломськими словами: «Приготуйся і не збентежився». (Пс.118: 60) Незбагненні для нас шляхи Промислу Божого. Не можемо ми їх зрозуміти. Тому з усією смиренністю віддаюся у волю Божу. У відданні себе і всього в Божу волю знаходжу світ душі моєї. Твердо вірю, що все в Божих руках... Чаю життя майбутнього століття...» До описуваного часу ченців в Оптиній Пустелі залишалося небагато. Багато хто ще до остаточного закриття монастиря залишив обитель. Особливо помітно було відсутність молодих послушників та ченців. Очевидно, їх не задовольняла робота в «сільськогосподарській артілі», бо доводилося багато працювати і вимоги до них пред'являлися суворі. В силу цього працюючим в артілі не завжди була можливість брати участь у церковних богослужіннях, та й для келійної молитви часу залишалося дуже мало. З молодих до кінця залишався один брат Ілля Жирнов (згодом ієромонах Іоанн; помер у засланні). Це він тримав палицю під час останніх служінь єпископа Міхея. Решта ченців, здебільшого похилого віку, твердо вирішили не йти з монастиря до останньої можливості, поки не проженуть. Усі жили під страхом. Щодня і щогодини чекали всього – вигнання, арешту, в'язниці, заслання, смерті... Бродіння, що виникло на початку 20-х років серед окремих представників Російської Церкви, що призвело до розколу і роз'єднання, посилило скорботу оптинських ченців, що твердо тримаються Православ'я і правил святих отець. Оновленська, або «жива», церква, очолювана переважно «білим духовенством», спочатку зацікавила деяку частину християн, які не твердо вірували. Їх переважно приваблювала новизна. Засновники розколу мали намір оновити і пожвавити Церкву самочинно, явно порушуючи правила Вселенських і помісних соборів, відкидаючи їх постанови та запроваджуючи свої «нові правила». Одружені єпископи, другорядні священики, служба російською, нібито більш зрозумілою мовою, ослаблення постів та багато інших змін внесли вони, ґрунтуючись на тому, що правила церковні застаріли і не відповідають духу часу, а тому й не торкаються розуму та серця християн. Громадянська влада явно сприяла «оновленцям», які вносять роз'єднання, смуту і розлад у Церкві Православної. Оновленська церква проіснувала недовго. Поступово збідніючи, вона закінчила своє існування на початку 30-х років, проіснувавши не більше десятиліття, і, як зрубана гілка зі здорового дерева, гнила, не приносить плоду, зав'яла, засохла і перетворилася на порох. У своєму вищенаведеному листі до матері отець Никон згадує настанови покійного старця Варсонофія: «Апостол заповідає: «Випробовуйте себе, чи у вірі Ви?..» (2Кор.13:5) «Протягом покінчи, віру дотриманих. А тепер мені вже готується вінець». (2Тим.4:7–8) Велика справа – зберегти, дотриматися віри. Тому я і вам говорю: відчувайте себе, чи у вірі ви? Якщо збережете віру, то можна мати надію про свою долю»... І наказав мені чудовий старець перевіряти себе час від часу в істинах віри православної, щоб не ухилятися від неї непомітно для себе. Радив, між іншим, прочитувати «Православний катехизис» митрополита Філарета та «Сповідання православної віри східних патріархів». Нині, коли похитнулися підвалини Православної Церкви, я бачу, як дорогоцінне наставлення Старця. Тепер настав час випробування, чи у вірі ми? Віру може дотриматися той, хто гаряче і щиро вірить, кому Бог найдорожчий. Зберегти віру може тільки той, хто береже себе від усякого гріха за євангельським словом: «Світло прийде у світ, і полюбивши людині більше темряви, ніж світло, бо скаже їх діла зла…» (Ів.3:19). 1923 року сільськогосподарська артіль «Оптина Пустинь», під виглядом якої абияк тримався монастир, закрилася. Колишній монастир перейшов у відання «Головнауки» і як історичну пам'ятку було найменовано: «Музей «Оптина Пустинь». Монастир у відсутності ніяких визначних пам'яток в історичному та архітектурному відношенні, але його ім'я було тісно пов'язані з іменами видатних російських письменників, які й досі світової популярності. Колір російської культури, найбільш яскраві представники її, нарівні з масою простого народу, прагнули сюди, у цей тихий, віддалений від шуму мирського, монастир до старців. Що їх приваблювало сюди, як не шукання істини? Незримо, але відчутно осяяний благодаттю, монастир зі своїми старцями благотворно діяв на їхні душі та уми, просвітлюючи світлом Божественної істини. Лев Толстой кілька разів був у Оптиній Пустелі у старців Амвросія, а потім Йосипа. Одного разу він навіть приходив пішки з Ясної Поляни і зупинявся не в готелі, як завжди, а в «дивноприймальній», нарівні з простими прочанами. (Між іншим, старець Амвросій сказав якось про нього: «Граф – гордий. У цьому його смерть...») М. У. Гоголь також неодноразово бував у Оптиной у старця Макарія, вів із ним листування, і, можливо, що спілкування зі старцем справило рішучий перелом у душі. У музеї зберігалися, у межах під склом, його справжні листи до старця Макарію як експонати. Був у Оптіній і поет А. К. Толстой. Під враженням цієї поїздки їм була написана поема "Іоан Дамаскін", уривок з якої "Благословляю вас, ліси ..." добре відомий всім у вокальному виконанні. Відомий письменник-публіцист І.В. Багато сприяв обителі І. В. Киреєвський, переважно сприянням у видавництві книжок, тривалий час жив у ній, і коли і його брат померли 1856 року, були поховані за вівтарем Введенського собору, позаду могил старців Лева і Макарія. Часто приїжджав на тривалий час письменник-слов'янофіл К. Н. Леонтьєв. Потім збудував собі будинок на території, що межує зі скотарем, і жив у ньому до смерті старця Амвросія. Згодом у цьому будинку, до ліквідації музею, мешкав зі своєю родиною відомий художник-графік Л. А. Бруні, духовний син старця Нектарія. Був в Оптиній Пустелі та письменник Ф. М. Достоєвський. Овіяний Оптінським духом, великий письменник-психолог написав свій відомий роман «Брати Карамазови». Той, хто жив у Оптиній Пустелі та Козельську, одразу дізнається у цьому романі опис міста, монастиря та Скита. Старець Амвросій став письменником прототипом для створення ним образу старця Зосими. Але типові риси старця Амвросія вислизнули від письменника. Він не зміг передати їх. У музеї зберігалася фотографія якогось ченця Філарета, колишнього фельдшера монастирської лікарні, з молодим, гарним, одухотвореним обличчям. Ф. М. Достоєвський бачив його дуже молодим послушником і, захоплений його привабливою зовнішністю, взяв його до створення образу Альоші Карамазова, однієї з найсимпатичніших героїв роману. У відання музею відійшли храми, цвинтар, трапезна та решта будов монастиря, а також і Скит, в якому так і не вдалося влаштувати «будинок відпочинку». Сімдесят гектарів прекрасного монастирського вікового лісу також відійшли у відання музею та були оголошені державним заповідником. Ліс цей, на думку знавців, був єдиним у середній смузі Росії, де збереглися реліктові рослини, тобто ті, що залишилися після льодовикового періоду. Монастирські будівлі, в яких розміщувалася раніше братія, були зайняті «дитячим будинком», конторою музею та квартирами службовців та робітників «семгоспу», лісозаводу та музею. Більшість приміщень здавалася музеєм у літній сезон під квартири дачникам, що приносило чималий дохід. У колишній трапезній були влаштовані відділ тканин (експонатами були переважно взяті з монастирської ризниці вбрання та килими з Шамординської пустелі) та відділ флори та фауни, досить бідний. У Скиту келлія старця Амвросія, за вказівками колишнього келійника старця Нектарія, отця Севастіана, була відновлена ​​у первісному вигляді, як усередині, так і зовні. Як робітники і сторожі при музеї було залишено людей десять або п'ятнадцять ченців. Всім іншим було наказано залишити монастир і йти будь-куди. З великою скорботою залишали дорогу обитель, з якою родилися за довгі роки перебування в ній, ченці оптинські. Більшість переселилася до Козельська. Деякі оселилися у найближчих селах: Стеніно та Нижні Пріски. Мало хто виїхав на батьківщину. Єпископ Міхей, архімандрит Ісаакій, ієромонах Досифей (братний духівник після старця Нектарія) і інші старші братія оселилися на квартирах у Козельську. На наполегливе прохання селян села Стеніно, найближчого до монастиря, в Оптиній було залишено для богослужінь Казанський теплий храм. У цьому храмі було дозволено служити ченцям: «Моліться, скільки хочете, але приміщення тут не матимете. Ходіть із міста, із села, звідки завгодно» – так сказано їм було начальством. Батьку Никону, разом із деякими іншими ченцями, як члену товариства колишньої «сільськогосподарської артілі», не висунули вимоги залишити монастир до повної ліквідації справ артілі та здачі всього майна музею. Архімандрит Ісаакій, відслуживши востаннє соборні Літургію, звернувшись до отця Никона, сказав: - Батьку Нікон! Ми йдемо, а ти залишися. Приходитимуть прочани. Тобі благословляю служити в храмі і приймати на сповідь тих, хто приходить. А ієродияконом залишиться з тобою отець Серафим. Отця Никона запрошували бути парафіяльним священиком і в міста, і в села, бо багато хто знав уже про нього як про видатного священнослужителя. А мешканці села Стеніне, постійні відвідувачі монастиря, благали його не залишати Оптіну. У отця Нікона було бажання не залишати обитель до останньої нагоди. Благословення отця Архімандрита на служіння в Казанському храмі він прийняв як прояв Божої волі, а від запрошень на прихід відмовився. І ось, майже щодня, разом із ієродияконом отцем Серафимом, нещодавно посвяченим, отець Никон відправляв Божественну службу в Оптинському Казанському храмі. Жив він на той час в одній із веж на другому поверсі. А поряд з ним, в окремій келії, містився отець Серафим. Братилі, що переселилися в Козельськ і найближчі села, часто приходили до Оптіни, до храму. Служили, співали, читали. Як вище було сказано, отець Нікон ніколи не хотів і не шукав начальницьких посад. Але волею доль Божих саме йому довелося останнім залишити дорогу рідну обитель. Йому було доручено храм та ключі від нього. І він служив у ньому аж до останнього дня. В Оптину Пустинь, як і раніше, прагнули віруючі люди, які сподіваються духовної втіхи і потребують поради. І, як би понад благословляемый на важкий і рятівний подвиг, отець Никон прийняв він як обов'язок духовника, а й старця. Він був дуже суворий стосовно себе. До того часу, коли батько Архімандрит залишив його служити в Оптині і доручив приймати прочан, він не зважувався давати поради тим, хто звертається до нього. І лише після благословення отця Архімандрита він почав приймати народ. А коли давав поради, то, боячись виникнення марнославства, завжди посилався на слова оптинських старців. Лише згодом, навчений благодаттю Божою, він, коли щось радив, засновував свої слова на словах Євангельських, псаломських і на висловах святих отців Церкви. Одна з щиро відданих йому духовних дочок, шамординська черниця Амвросія, згадуючи той час, розповідала, яке світле враження справив на неї отець Нікон, коли вона вперше побачила його. «Панахиди за старцями, що почили, здебільшого служив молодий батько Нікон, завжди строгий, зосереджений. Я думала, дивлячись на нього: ось справжній чернець-подвижник! Після панахиди прочан зверталися до нього з різними питаннями. Іноді до мене долітало кілька слів. Хтось сказав: «Та це так!» – «Так ніколи не буває», – була відповідь отця Нікона. «Як добре зустріти смерть із молитвою! А для цього треба навикнути, доки здорові»; «Як скорботи переносити? Покластися на Божу волю. А про тих, хто кого вважає винуватцями, думати, як у преподобного Марка Подвижника написано, що вони – лише знаряддя нашого порятунку...» Слова отця Никона справляли на мене сильне враження. І згадався мені прочитаний колись розповідь про одного капітана, який, коли його корабель затонув, стояв на капітанському містку і молився, поки всі матроси врятувалися на човнах та інших предметах. Раптом він побачив небеса, що розкрилися, і в них, у невимовному світлі, Христа Спасителя... Ця розповідь мимоволі спала мені на згадку, коли я стояла позаду всіх і дивилася на отця Нікона». Трохи раніше Оптиною Пустелі закрилася і «сільськогосподарська артіль» у Шамординській жіночій пустелі. Частина черниць розвіялися, інші переселилися теж у Козельськ, ближче до оптинців. Монахиня Амвросія разом з трьома сестрами, що до неї розташувалися, оселилася на життя в Козельську. Це була дуже високого духовного устрою черниця, явно осяяна світлом істини Христової і глибоко сприйняла святі завіти Євангельські. Як усе світле тягне погляди, і особистість черниці Амвросії невідомою силою притягувала себе серця щиро шукаючих спасения. Незабаром після освоєння її у Козельську до неї приєдналися для спільного проживання ще кілька сестер, які бажають проводити чернече життя під її керівництвом. У такий спосіб склалася невелика громада. Крім того, багато хто з приїжджих до Козельська черниць і благочестиво налаштованих мирян зупинялися в неї, і деякі з них довго жили. Отець Никон, коли жив ще в Оптиній, часто приходив до матінки Амвросії в її само собою влаштовану громаду, сповідував тих, хто готувався до Святого Причастя, давав поради, наставляв, застерігав, втішав... Цього ж, 1923 року, батько Нікон був дуже хворий і більше місяця пролежав у ліжку з дуже високою температурою. У нього був тромбофлебіт хворої ноги. Лікували його доктор А. В. Казанський, який служив лікарем у колишній монастирській лікарні, та матінка Амвросія, за фахом теж лікар. Служби в храмі під час хвороби отця Никона здійснював інший, призначений отцем Архімандритом, ієромонах. Матінка Амвросія не відходила від хворого і під час хвороби містилася в сусідній келії у тій самій вежі. Вона уважно та дбайливо лікувала його, всіляко оберігаючи його спокій. А він, коли знизилася температура і стан його трохи покращився, знову почав, хоч і лежачи в ліжку, приймати тих, хто приходить до нього. У серпні 1923 року поширювалася чутка про неминуче закриття останнього храму в Оптиній Пустелі. Незабаром ці чутки виправдалися, і на свято Преображення Господнього Казанський храм був зачинений і двері його були забиті дошками. Батько Никон продовжував жити в Оптиній і приймати всіх, що бажають розмовляти з ним, але містився він уже в іншій келії, за колишньою монастирською лавкою «на сходах». В цей час в Оптиній Пустелі, крім залишених при музеї ченців, жило чимало черниць, робітниць колишнього монастирського скотарня. А також деякі з шамординських сестер знайшли там собі притулок, влаштувавшись на роботу в сімгоспі, лікарні, лісозаводі та музеї. Більшість цих черниць були духовними дітьми отця Никона. Коли храм закрили, вони збиралися під свята в одну келію, найчастіше – в лікарняну кухню, при якій працювали і жили дві рідні сестри, черниці, і отець Никон служив всеношну. У таких випадках приходили його духовні діти, черниці з Козельська. Одна з останніх всенощних, здійснених отцем Никоном в Оптиній Пустелі, була 15 червня 1924 року, під день пам'яті преподобного Тихона Калузького. Після всеношної отець Нікон промовив слово настанови і наголошування і в кінці, між іншим, згадав, що через кілька днів він повинен буде залишити Оптіну. Багато хто почав плакати, а він, звернувшись до них, сказав: - Ось чудові! (Це слово "чудесненькі" він часто вживав, ймовірно, замість слова "чудні".) Адже я - чернець. Давав обітницю терпіти всяке озлоблення, і докор, і ганьбу, і вигнання. І якщо це збувається, якщо це терплю, то радіти належить, тому що відбувається чин постригу на ділі, а не сумувати. Сказано: «Радовуватися личить, коли в спокуси впадаєте різна». (Як.1:2) Пам'ятаю я, коли ще був Миколою, батюшка Варсонофій сказав наді мною молитовно такі слова: «Господи! Врятуй цього раба Твого! Будь йому Помічник! Захист його, коли він не матиме ні даху, ні притулку!..» Іноки оптинські, оселившись у Козельську, почали нове життя, незвичне, скорботне, важке. Деякі з них, які мають можливість, купили будиночки і жили кілька людей разом. Останній оптинський архідиякон, батько Лаврентій Левченко (згодом ієромонах; помер у засланні), був одним із таких щасливців. У нього всі члени сім'ї – батько, мати та три сестри були чернечі. До них приєдналися ще деякі з оптинських братів, і вони мали більше зручностей порівняно з іншими до проходження чернечого життя. А джерелом їхнього матеріального існування була «кустарна» майстерня з виготовлення валеного взуття, яке вони влаштували у своєму будинку. Валянки, виготовлені ними, славилися своєю добротністю та високою якістю вичинки і мали великий попит. Недалеко від отця Лаврентія, на цій же окраїнній вулиці, що зветься Мале Заріччя, винаймав під квартиру окремий будиночок отець Архімандрит. Він жив із двома келійниками. Деякі зі старих ченців з'єдналися на проживання зі своїми родичками, черницями, також вигнаними з монастирів, які й обслуговували їх. Як і чим жили вони, про це розповідає один Господь. Тяжко було братії оптинської залишати рідну обитель. Важко було жити в місті, хоч і невеликому, серед суєти мирської. Тяжко було залишитися без даху над головою і без шматка хліба, не маючи жодних перспектив на майбутнє. Багато хто з них знемагав і під важким тягарем нових умов життя і від постійного, нудного, вимотливого сили душі і тіла очікування прийдешніх лих. Єдиною їхньою втіхою була молитва. І Господь, бачачи знемогу рабів Своїх, послав їм велику втіху, підтримуючи та зміцнюючи їх. Якраз на той час, коли закрили в Оптиній Казанський храм і Божі служби припинилися у святій обителі, у Георгіївському храмі Козельська звільнилася вакансія священика. І чудово все влаштувалося так, що в цьому храмі всі посади обійняли ченці оптинські. Настоятелем отець Архімандрит призначив колишнього монастирського «старшого рухольного», ієромонаха Макарія (згодом, повернувшись із заслання, жив у місті Белеві Тульської області, де й помер 1939 року). Архідіаконом був отець Лаврентій. Обов'язки псаломщика виконував ієромонах Саватій. Коли ж до них приєднався колишній оптинський благочинний і уставник ієромонах отець Феодот, то з його ініціативи був створений невеликий хор із ченців, що живуть у Козельську. Навіть паламарем був чернець, батько Клеопа. Він же був сторожем церковним та дзвонарем. Вийшло щось на кшталт маленького монастиря. Служили, щоправда, скорочено, щоб не втомлювати незвичних до тривалих служінь парафіян, але саме служіння і співи були все ж таки колишні, оптинські. І це було милістю Божою, що втішає та підбадьорює. На великі свята та інші ієромонахи, зрідка і отець Архімандрит, брали участь у служінні. А з довколишніх сіл приходили ченці, що оселилися там, і тоді співали на два кліроси. Козельських громадян дуже приваблювала монастирська служба, і храм завжди був сповнений молячими. Це був чудовий двоповерховий храм. У нижньому ярусі було три бокові вівтарі. Головний – на честь святителя Василя Великого та бічні – на честь великомученика Георгія Побідоносця та мучениці Параскеви П'ятниці. Темного дерева різьблений іконостас, витриманий у строгому стилі, та гарного живопису образу на весь зріст, без окладів та риз, справляли приємне враження. Верхній храм був на честь і славу Боголіпного Преображення Господнього і був весь білий, світлий та радісний. На той час чернечих обох статей у Козельську зібралося багато. Деякі здалеку приїжджали та селилися на проживання, залучені присутністю оптинців. Це скупчення вже тоді звернуло увагу місцевого начальства. Незабаром у козельській газетці з'явився фейлетон, у якому, між іншим, йшлося про те, що «у нас був один монастир, а тепер стало два» і що «вечорами з кожного провулка та з-за кожного кута виповзають «чорні ворони». 1927 року велике збентеження серед православного духовенства викликало звернення до Православної Церкви місцеблюстителя Патріаршого, митрополита Сергія. Особливо бентежив всіх заклик молитовно поминати в церкві під час богослужінь «всіх, що у владі суть». Тепер до цього звикли, а тоді це викликало, якщо можна так сказати, бурю, вихор сумнівів, обурення та збентеження. Якщо Свята Церква забороняє молитися за єретиків, хоч і не православно, але віруючих у Бога, і зраджує їх анафемі, то як можна молитися за безбожників, які мають на меті знищити віру в Бога і переслідують Святу Церкву? Ця думка бентежила багатьох, навіть авторитетних духовних осіб у Москві та інших містах країни. Було багато суперечок із цього питання. Старша братія оптинська на чолі з отцем архімандритом Ісаакієм, хоч і з тугою серцевою, розсудливо передбачили підкоритися зверненню митрополита Сергія, як чолі Церкви на землі Руській, за святе послух. Лише деякі з них, можна сказати, одиниці, відкололися від єдності і залишилися за своєї думки. Козельське духовенство наслідувало приклад оптинців. Московські шанувальники старця Нектарія, незгодні з митрополитом Сергієм, невідомо за якими ознаками, вирішили, що Старець розійшовся з оптинцями у поглядах на це, актуальне на той час питання, і всюди поширювали цю свою думку. Наслідки показали, що Старець був завжди, до самої своєї смерті, однодумним з оптинськими братами в усьому, зокрема і в цьому питанні, що бентежить багатьох. Однією своїй духовній дочці, коли вона запитала його про це, він сказав: «Ось коли євреї були в полоні Вавилонському і не молилися за царя Вавилонського, оскільки він був язичник, їм було дуже погано, а коли стали молитися, їх становище значно покращилося...» А отець Никон на подібне запитання відповів: «Звинувачувати Митрополита не слід, так щодо догматів Церкви він ні в чому не погрішив. Можливо, деяким не подобається його політичне, обережне ставлення, але ще немає провини. Ми не знаємо, за яких обставин він був, коли писав це звернення». Все це було дуже сумно. Сумніви, тяжкі подиви, збентеження, замішання і розбрат мучили душі всіх істинно віруючих, відданих Православній Церкві християн. Образ буди вірним словом, життям, вірою, духом, чистотою. Коли червоні ноги благовістить світ, благовістить блага. Батько Нікон переїхав до Козельська наприкінці липня 1924 року. Знаючи неминучість свого переселення, він заздалегідь знайшов собі квартиру на вулиці Благовіщенській. Там уже жив отець Кирило Зленко, той самий брат Кирило, з яким він колись, у дні своєї юності, вважав початок мировідречного життя в Скиті під керівництвом старця Варсонофія. Батько Никон займав окрему половину невеликого будинку. Два вікна його нової келії виходили надвір і завжди були завішані білими фіранками. Окрім цієї, була ще невелика бічна кімнатка з вікном у садок, вся заповнена книгами. Хазяйка будинку була стара жінка, самотня, дуже спокійна і мовчазна. Келією своєю батько Нікон був цілком задоволений. У ній було досить тепло, сухо, а головне тихо. Вулиця була малопроїжджою, і ніхто і ніщо не порушувало мирної тиші. Незадовго до переселення отця Никона до Козельська в Успенському соборі міста розпався і без того нечисленний хор співаків. Соборна парафія була бідна, і утримувати платних співочих у нього в цей тяжкий час не було коштів. Отець Никон охоче погодився на пропозицію настоятеля та церковної ради співати у соборі під час богослужінь у святкові дні. Він зібрав кілька чоловік братії, які вміють співати, і таким чином під його керівництвом склався невеликий, із шести-семи чоловік, чоловічий чернечий хор. Під керуванням отця Нікона співали: отець Геронтій, колишній келійник старця Варсонофія Григорій Єрмаков (помер у засланні), отець Родіон Шейченко (згодом ієромонах Рафаїл, який двічі був у засланні і помер у Козельську в 1957 році), отець Василій Який, ієродиякон отець Ігнатій та інші. Співаки, крім батька Никона і батька Василя, не мали багатих співочих даних. Голоси їх звучали погано. Але дивовижні оптинські наспіви, що оголошують склепіння старовинного собору, насолоджували слух тих, що моляться більше, ніж найкращий хор. Приблизно у цей час у соборі чудово з'явилася ікона Божої Матері «Несподівана Радість». Історія її явища навряд чи збереглася в будь-кого в пам'яті. Відомо тільки, що поява її була надзвичайною, про що настоятель собору отець Сергій Протопопов повідомив усіх парафіян і запропонував вчиняти перед іконою в один із днів тижня акафістний спів, що й виконувалося, поки не закрився собор. Дивний оптинський наспів «Радуйся, що ненавмисну ​​радість вірним дарує», майже повсюдно забутий, в устах ченців звучав проникливо і зворушливо. Якщо читач згадає, отець Нікон ще в дитинстві та юності особливо шанував цю ікону. І пам'ятаючи слова свого дорогого старця Варсонофія: «Випадкового нічого немає у нашому житті. Навіть те, що здається нам дрібницями, має глибокий зміст і значення», – він прийняв появу в соборі образу Божої Матері «Несподівана Радість» як чудо, як Божу милість. Колись він був прийнятий до Скита несподівано в день святкування цієї ікони. Тоді справді була йому радість несподівана, несподівана. І тепер, вигнаний з монастиря, він у бідному Козельському соборі знайшов ненавмисну ​​радість у лику Богоматері, що явно заступає йому і подає таємну духовну радість. Він побачив у цьому незриме благословення на служіння в соборі. Можливо, що саме з цієї причини отець Нікон не брав участі у служіннях у Георгіївському храмі, де зосередилася більшість оптинської братії. Ще в Оптиній Пустелі він почав користуватися великою популярністю як духівник. У Козельську братнім духівником продовжував залишатися переважно батько Досифей. Більшу частину шамординських черниць і черниць інших монастирів, чимало мирських, що у місті та її околицях, і навіть приїжджих, старець Нектарій і отець Досифей направляють до отця Никону. Можна припустити, що з обережності, ніж створювати зайвої наочності, він служив лише у соборному храмі, де вважався співучим. Служив отець Нікон досить часто. Настоятель собору, отець Сергій та другий священик отець Григорій іноді просили його служити в тих випадках, коли самі чомусь не могли. Крім того, він завжди служив у дні особливо шанованих ним святих і в пам'ятні для нього дні. Служіння його було чудове. Спокійно, рівно, не кваплячись, але й не затягуючи, просто – без інтонацій та «виразності». Проникливо лунав його голос. Благоговіння і священний трепет, з яким мав бути престол Божий, передавалися і тим, хто молиться. Тут, у соборі, вперше, якщо не брати до уваги келійних богослужінь, він почав вимовляти проповіді. В Оптіній не прийнято було вимову проповідей, крім виняткових випадків. Там читали друковані повчання. Одного разу, на п'ятому Тижні Великого посту, за раннім обідом, коли ієродиякон, який служив з ним, почав читати Євангеліє, отець Никон, стоячи на гірському місці, слухав святе благовістя. І вразили його слова: «Се сходимо до Єрусалиму, і Син Людський відданий буде...» Згадався йому Скит, старець Варсонофій і все те скорботне, що обрушилося на їхнє мирне життя в той час... Серце отця Никона затремтіло при цьому спогаді, і з'явилося непереборне. За вкоріненою звичкою жодної справи не починати без благословення старших, він звернувся до ієродиякона, що послужив, бо в вівтарі, крім них, нікого не було. Відповідь ієродиякона була ствердною, і отець Никон почав говорити. Темою для проповіді послужило щойно прочитане Євангеліє. «Єрусалим, – говорив він, – у духовному розумінні означає Царство Небесне. Сходження в нього є земне життя кожної віруючої людини, що здійснює свій порятунок. Зворушливо це викладено у стихирі Великого Пристрасного Понеділка: «Грядий Господь до вільної пристрасті, апостолом глаголаше на шляху: оце сходимо в Єрусалим, і віддається Син Людський, як писано про Нього. Прийдіть бо й ми, очищеними смислами, зійдемо Йому, і поспамнемося, і умертвимося Його заради житейських ласощів, та й оживемо з Ним, і почуємо кричачи Його: не комусь у земний Єрусалим, за що страждати, але підемо до Отця Мого і Отця Мого і Отця згорну вас до гірського Єрусалиму, до Царства Небесного». Того, хто рятується про Господа, необхідно належати ступеню сходження до гірського Єрусалиму. На життєвому шляху неминуче зустрічають його скорботи та спокуси. До них треба бути готовим. Наша неміч людська не хоче їх, часто забуває про неминучість їх і бажає лише земного щастя. Зверніть увагу, що навіть святі апостоли, до отримання дару Святого Духа і дару розуміти Писання, не були чужі бажань тимчасової слави і щастя, як і оповідається в Євангелії. Після слів Христа про прийдешні скорботи і смерть сини Зеведеєві просять у Христа почестей тимчасового царства Його, на яке вони тоді чекали. Але замість цієї почесті – чашу смерті обіцяв Христос пити Своїм друзям. Тому, якщо бачимо життя наше сповнене скорбот і не наповнених надій і бажань, хай не сумуємо. Так має бути... Життя християнина має бути подібне до життя Христа. Проголошує нам святий апостол Петро: «Христос постраждав за нас, залишивши нам образ, приклад, щоб ми йшли слідами Його». ( 1Пет.2:21 ) Для цього Христос і святі заповіді дав, щоб ми в них перебували і через те були дійсно учнями Христовими за самим життям своїм, а не по одному тільки тому, що називається християнами. «Вас тоді, Моїх учнів, пізнають усі, якщо Моїх заповідей дотримуєтеся», каже Спаситель друзям, йдучи на страждання, сказано в церковній пісні (Трипісня на ранку Страсного Понеділка). Щоб виконувати Христові заповіді, треба знати їх. Вони викладені у євангелії. Читайте Святе Євангеліє, перейміться духом його, зробіть його правилом життя своєю, настільною книгою. У будь-якому вчинку і життєвому питанні робіть згідно з вченням євангелії. Це – єдине світло життя нашого. Між іншими вченнями та заповідями читаємо у Святому Євангелії, що коротко вимовив Христос Спаситель вчення про необхідність смирення і підтвердив це учням Своїм перед найхреснішими стражданнями, як розповідається в нинішній Євангелії та в інших місцях її. Без смирення не можна бути учнем Христовим. Без смирення серце людини не прийме, не засвоїть собі вчення Христа. Смирення серця вселяє людині бути покірною волі Божій, приймати покірно все, що Господе завгодно буде послати людині на життєвому шляху її, підкорювати свій розум, свою мірку, свої бажання в послух Христове. Досвід показує, які гіркі плоди пожинають ті, які роблять за своїм змістом. Яке мучення завдає людині «розум самообраний», у яку прірву падіння і смерті вкидає людину залишення вчення і шляхи Христового. Тісним і сумним здається шлях Христів, але він дає людині, що йде по ньому, те, що вона не проміняє ні на які суєтні, тимчасові скарби та втіхи світу цього. Таке дороге те, що дає Христос Господь віруючим... Віддамо ж цілком волі Божій. Сердечною молитвою запевнимо Христа, щоб бути з Ним, на Його шляху та по ньому увійти до Гірського Єрусалиму. Амінь». Заручившись благословенням отця Архімандрита, отець Нікон відтоді завжди, коли служив, говорив слово настанови. Найчастіше він у своїх проповідях пояснював будь-який псалом або зміст прочитаного в цей день Євангелія. Одна з його духовних дочок, що вміє швидко схоплювати думку, коротко записувала чутне, потім розробляла і доповнювала, потім віддавала отцю Никону перевіряти. Збереглися в рукописах деякі з його повчань: пояснення псалма 136-го «На річках Вавилонських…», псалма 100-го «Милість і суд, слова…»: «Наставить лагідні на суд…» з 24-го псалма, «У псалтирі десятострунним співаю Тобі…» моє…» (псалом 56-й) та інші. Щоб читач міг отримати ясне уявлення про проповідницькі здібності отця Никона, тут наводяться дві найкоротші його проповіді. Слово перед молебнем Спасителеві на честь Нерукотворного Образу Його, 16 серпня 1925 року (Лк. 48 зач. 9:51–56 і 10:22–24) В ім'я Отця і Сина та Святого Духа. У нинішній Євангелії ви чули такі слова: «Ісус утверди лице Своє іти в Єрусалим».., вирішив, приготувався йти до Єрусалиму на свій подвиг. У духовному сенсі це означає, що всякий християнин, який, подібно до Христа, вирішив іти в Горний Єрусалим, тобто проводити духовне життя заради Царства Небесного, повинен «утвердити обличчя своє», приготувати себе до цієї подорожі, зважитися на проходження подвижницького життя. Треба підготуватися і зважитися, бо ця подорож вимагає саме подвигу, примушування себе на здійснення всіх чеснот, якими досягається Царство Небесне. Треба підготуватися і вирішитися, бо самому скоєнню чеснот протидіють і протистоять різні скорботи, спокуси, перешкоди, і передусім від людей, котрі вражені ворогом нашого спасіння. Ворог бажає перешкодити доброму наміру і вселяє людям світу цього ненависть до рабів Божих. Як Христос на шляху до Єрусалиму не був прийнятий жителями тієї країни, бо «обличчя Його не ходить до Єрусалиму», тому що Він мав вигляд мандрівника, що подорожує до Єрусалиму, так і всякого подвижника, раба Христового, не приймають люди цього світу, бо він має вигляд людини, що приходить у Горній Є. Вони не розуміють його та не можуть зрозуміти. Не розуміють вони його християнського подвигу, вони чужі йому. Здається він їм нерозумним, дивним. І спосіб думок, і почуття, і поняття, і бажання, і поведінка, і все життя, навіть зовнішній вигляд у людини, яка живе для Бога, не такий, як у людини, яка живе життям цього світу. І тому світ, ворожий Христу, повстає проти тих, які намагаються жити по-християнськи, женуть їх, ворогують проти них, не приймають їх у своє середовище. «Не прияшуючи Його, бо лице Його не приходить до Єрусалиму». А далі в Євангелії говориться, що «ніщо звістка, хто є Син, тільки Батько, і хто є Батько, тільки Син, і йому навіть хоче Син відкрити». Це означає, що ніхто не може сам по собі пізнати Бога і Господа нашого Ісуса Христа, мати правильні поняття про віру в Бога, якщо не відкриє йому цього Сам Бог. Ніхто сам по собі не може пізнавати Божу волю, шлях Господній, мати правильні поняття про духовне життя і християнську моральність, якщо не навчить цього Сам Господь. А навчає Він того, хто щиро бажає цього і просить про це Господа, хто виявляється здатним і гідним цього навчання, хто зберігає своє сумління, хто прагне Світла, хто примушує себе на всяке добро. Тому, браття і сестри, треба якомога старанніше молитися Господу і просити Його, щоб Він дав нам твердість у вірі православній, пізнання духовного життя, пізнання Його святої волі. Щоб Він відкрив нам, як ми повинні робити спасіння, чинити християнський подвиг, і, відкривши, дав би нам тверду, неухильну рішучість до проходження цього подвигу заради Царства Небесного. І ось, я прошу вас усіх старанно – давайте помолимося тепер, щоб Господь допоміг нам йти шляхом Христовим, щоб Він відкрив нам, як нам вчиняти своє спасіння, як нам треба йти, щоб досягти гірського Єрусалима. Амінь». Повчання, сказане в день Ангела, на згадку про святого мученика Никона, в момент привітання від духовних чад, 28 вересня 1925 року «Хотів я сказати вам у цей день слово на нині шановане Євангельське слово: «І ви ж свідчите, що споконвіку зі Мною є» (Ів.15:27), але не встиг. Було вже пізно і незабаром мала розпочатися пізня Літургія. Але глибоке значення цих євангельських слів досі займає мій розум, і думки приходять одна за одною. Зараз говорити докладно на цю тему неможливо, коротко ж скажу вам у настанову кілька слів. Сказано в Євангелії: «І ви свідчите, що споконвіку зі Мною є». Зверніть увагу на ці слова та вникніть у їхній зміст. Тому й свідчили про Господа Ісуса святі апостоли, а за ними святі мученики і взагалі всі святі угодники Божі, що вони, як каже Сам Христос, споконвіку, тобто завжди, були з Господом. Завжди вони нерозлучно перебували з Господом, завжди зберігали старанно Його святі заповіді, завжди пам'ятали про Нього, завжди творили Його святу волю. Якщо і ми завжди будемо з Господом, то і ми матимемо силу і силу свідчити про Нього. Матимемо і ми мужність, твердість і міцність сповідувати Його і сповідувати не тільки мовою, а й самим життям своїм. Буде дана і нам благодать благодушно переносити всяке зло страждання, всякий тягар і мінливість життя заради Господа нашого Ісуса Христа. Так от, намагайтеся завжди бути з Господом і тоді зможете бути сповідниками Христовими. Свідчитимете про Нього так само твердо, так само небоязливо, так само чудово, як свідчили святі апостоли, святі мученики і всі святі. Ось вам повчання. Будьте завжди з Господом, майте Божу пам'ять. Бійтеся відігнати від себе допомогу Божу гріхами будь-якими чи гріховними помислами. Бойтесь залишатися без Господа. Бережи вас Господь! Не можна сказати, що проповіді отця Никона, в порівнянні з іншими, блищали красномовством. Блиску в них не було. Вони були прості, доступні, зрозумілі всім, тому що все, що він говорив, було взято не з книг, а досвідчено пізнане і пережите ним самим. Всі його проповіді були насичені твердою, непохитною вірою в Бога і Його святі завіти, і тому так сильно вони діяли на душі тих, хто їх слухає. З іншого боку, вражало надзвичайно глибоке проникнення у сенс узятих слів. Очевидно, старець Варсонофій певною мірою передав своєму гідному учневі цей рідкісний дар вникати у сенс слів. Між іншим, отець Нікон говорив, що в тлумаченнях Святого Письма, що існують у пресі, не завжди можна побачити таке глибоке розуміння таємничого сенсу, яке мав старець Варсонофій. Присутність отця Никона у соборному храмі привернула туди всіх його духовних дітей, переважно черниць. Собор, що пустував досі, пожвавився і наповнився тими, хто молиться. Після служби зазвичай усі його духовні діти та шанувальники підходили до нього, бажаючи отримати благословення, а іноді й спитати щось. При згадці про це перед очима постає картина. Щойно закінчилася всеношна у соборі. Лампади перед образами майже всі погашені (масло економили). Напівтемрява. Моляться не розходяться. Вони чекають на отця Никона. І ось, з вівтаря йде наш дорогий батько та наставник. У напівтемряві собору, здавалося, майнув світлий промінь. Це його чудове обличчя випромінювало світло та теплоту. Весь його вигляд справляв на душі тих, хто спілкувався з ним, втішав тишу, мир і спокій. І одразу ставало легко на душі... Батько Никон, разом з усіма оптинськими братами, гостро переживав вигнання. Важко йому залишати святу обитель, в якій він прожив близько вісімнадцяти років. Мабуть, важче, ніж іншим, тому що з вигнанням припинилися його праці на користь обителі, праці, заради яких він віддавав усі свої сили, вважаючи їх своїм священним обов'язком перед Господом. І хоча новим приміщенням своїм він був «цілком задоволений» і говорив, що «навіть схоже трішки на монастир», можна припустити, що говорив він так, підбадьорюючи себе та інших. Великою втіхою для нього була можливість бути присутнім у храмі, співати і виконувати Божественну службу. Втішало і те, що він - не один, що братія оптинська хоч і розкидана по місту, але була можливість спілкуватися один з одним. Найближчим за духом для нього був архімандрит отець Ісаакій. Батько Никон часто бував у нього, у його відокремленому будиночку. І завжди, прийшовши у справі, затримувався, знаходячи втіху в задушевних бесідах з цим мудрим старцем. Згадуючи милу їхню серцю Оптіну, таку близьку по відстані і таку недосяжну, вони іноді співали свої улюблені церковні піснеспіви. Батько Архімандрит у свій час дуже добре співав і навіть міг складати композиції. Як чернець, отець Никон був завжди бездоганний. Таким він залишався і в Козельську, високо несучи чернечий прапор, свято зберігаючи свої обітниці до кінця днів своїх, не порушуючи їх ні словом, ні ділом. Вигнаний з монастиря і начебто наданий самому собі, він жодної справи не починав без благословення отця Архімандрита, а іноді, незважаючи на дальність відстані, в особливо важливих випадках ходив у село Холмищі, до отця Нектарія, який, мабуть, був його старцем. Батькові Ніконові, коли він переїхав до Козельська, було 36 років. Повний невитрачених сил та енергії, він усе своє життя присвятив на служіння Богові як пастир, як духовник. Число його духовних дітей поступово збільшувалося. Старець Нектарій багатьох, які приїжджають до нього в Холмищі, посилав до отця Никона. І не тільки Старець, а й отець Архімандрит, і отець Досифей, і отець Мелетій, що звертаються до них, направляли до отця Никона, як до молодшого. А він, за святе послух віруючи, що вівці, що йому вручаються, словесного стада посилаються Самим Господом Богом, приймав усіх. Твердо пам'ятаючи слова Апостола: «Образ буди вірним словом, житієм, вірою, духом, чистотою», він насправді, не на словах тільки, був прекрасним зразком пастиря, душу свою що вважає за овець своїх, не щадить ні сил, ні здоров'я, що приносить у жертву заради спасіння душ пасомих свої бажання. Скільки уваги, скільки турботи та любові батьківської виявляв він по відношенню до кожного, хто звертається до нього! Треба зауважити, що до духовних дітей своїх він ставився не тільки уважно і любовно, а іноді, коли це було потрібно, суворо. І не тільки про їхні душі він хворів і намагався про спасіння їх наскільки вистачало в нього сил. Багатьом старим, безсилим і хворим, які не мають можливості заробити собі на їжу, допомагав він матеріально, грошима і продуктами, ділячись з ними тим, що надсилали або приносили йому заможніші його духовні чада, залишаючи собі, на власні потреби, найнеобхідніше. Своїх духовних дітей отець Никон приймав щодня у вечірній час, звичайно, виключаючи ті дні, коли у соборі було богослужіння. У будинку, де він жив, на кухні, за російською піччю, була маленька кімнатка з одним вікном надвір. У ній містилися очікувані прийому. Іноді тих, хто приходив, збиралося так багато, що деяким ніде було сісти, і тоді не тільки кімнатка, а й вся кухня була зайнята. Зазвичай батько Нікон виходив зі своєї кімнати і сам, на власний розсуд, запрошував когось до себе. З настанням темряви лампу він не запалював, і кімнату освітлювала одна лампада перед образами, розливаючи таємниче, мирне напівсвітло. Батько Никон сідав, що приходить, а сам сідав навпроти, біля ікон... Під час сповіді, за оптинським звичаєм, сповідник завжди ставав навколішки. Отець Нікон якось сказав, що «сповідь – це духовний суд. Сповідник – суддя, а той, хто сповідує свої гріхи, – злочинець. І, як злочинцю, що кається, належить йому мати не тільки душевну скорботу про вчинене зло, але й тілесно висловлювати свою винність, бо душа і тіло людини нерозривні». Сповідав отець Нікон дуже добре. Він умів так розташувати до себе того, хто кається, наводящими питаннями змушуючи розкрити перед ним, а вірніше, перед Богом всю душу, без приховування через хибне сором, що кається і не помічав, як його вуста легко і вільно відкривають гріхи, про які він багато, багато років мовчав, таячи їх. Цей дар проникнення в душу того, хто кається, уміння привернути до себе і довіритися цілком, мабуть, він отримав від старця Варсонофія, доповнивши отримане уважним, тверезим життям своїм. Як лусочки з цибулини, спадали гріхи з душі, яка щиро кається. Очищена душа, після такої сповіді, виблискувала білизною та чистотою. Той, хто кається, виходив ніби відроджений, обмитий, очищений від бруду. Яка велика, свята справа така дієва сповідь! Яке блаженство відчувало очищене сумління після такої сповіді! Не тільки душа, а й тіло, це земне вмістище душі, робилося легким, ніби окриленим, куштуючи частинку небесного блаженства, що чекає на святих, наскільки це можливо людині на землі. Отець Никон під час сповіді не обмежувався одним прийняттям та дозволом гріхів. Одночасно, при потребі, він викладав пораду, вказівку, застереження. Іноді накладав епітимію. Він дуже уважно і мудро враховував як вік своїх духовних чад, але брав до уваги і виховання, і освіту, і характер, і стан здоров'я, і ​​довкілля. Відповідно до цього, він до кожного вмів підійти так, що ставав справді батьком. Можна не говорити багато про те, яку любов і благоговійне шанування плекали до нього його духовні діти, переважно жінки. Всі вони, без винятку, бачили в особі його доброго і мудрого отця і пастиря, який узяв їх за руки і провадив вірним шляхом до спасіння. Від своїх духовних дітей отець Никон вимагав беззаперечного послуху, щирості та простоти. Він не виносив самочинників, що люблять виконувати свою волю і наполягати на своїй думці, не виносив двоєдушності, хитрощів, лукавства та брехні. Одного разу він сказав, що «багато жінок страждають на лукавство». Очевидно, йому часто доводилося стикатися з цією недугою душевною, що дуже важко виліковується. Доводилося мати справу з дуже важкими, хворими на душі, зі складною психікою. До таких він був особливо уважний та дбайливий. Серед його духовних дітей були й такі, які через непорозуміння та нерозуміння духовного життя засмучувалися на отця Нікона за те, що він приділяв більше уваги деяким, на шкоду іншим, і навіть дозволяли собі думати, що він їх більше любить. Для отця Нікона всі були рівними. Усі душі, довірені йому Господом, були однаково дорогі йому. Але, як лікар душевний, він вважав своїм священним обов'язком приділяти більше уваги душам, зараженим важкими хворобами, що важко виліковуються. Деякі цього не розуміли і, за своїм нерозумом, іноді завдавали йому прикрощів. Але таких було небагато. Батько Никон завжди вчасно умів навчити нерозумного, підбадьорити сумного, втішити засмученого. Серця більшості його чад духовних були сповнені найтеплішою любов'ю до нього. Вранці та вдень отець Нікон нікого не приймав, за винятком своїх оптинських братів, приїжджих і взагалі, які мають необхідність екстрено розмовляти з ним. Крім свого чернечого молитовного правила, він займався писанням відповідей на листи своїх духовних дітей. У цьому частково допомагав йому отець Кирило. Отець Нікон ніколи нікому не відмовляв, якщо хтось із духовних чад запрошував його до себе відслужити молебень чи панахиду. У дні особливо шанованих їм святих, коли не було всеношної в соборі, він служив усіночні найчастіше в квартирі матінки Амвросії або в інших сестер, навіть іноді у мирських людей, на їхнє прохання і там, де дозволяло помешкання щодо самотності та відокремленості житла. Як уже згадувалося вище, до матінки Амвросії, до її громади, отець Нікон приходив раз на тиждень, а іноді й частіше, для духовної співбесіди. До описуваного часу в громаді зібралося близько десяти чоловік сестер, крім приїжджих, іноді живуть у ній. Матінка Амвросія зі своєю громадою займала весь верхній поверх будинку і таким чином була ізольована від сторонніх. До дня приходу отця Никона сестри, як завжди, готували запитання, що їх заздалегідь цікавили. Входячи, отець Никон спочатку молився перед образами, потім, звернувшись до присутніх, промовляв: «Світ вам і спасіння», іноді – «Світ дому цьому». Благословивши кожного, він сідав на приготовлене йому місце, інші сідали навколо, і починалася духовна бесіда. Якщо в цей час у матінки Амвросії був хтось із приїжджих, отець Нікон іноді розмовляв з ними в окремій кімнатці, у тих випадках, коли були питання особистого характеру. Деякі з настанов батька Никона збереглися у його духовних чад, які шанують блаженну пам'ять про нього. Настанови отця Нікона та відповіді на запропоновані запитання Слов'янське та російське «Добротолюбство» – це книги зовсім різні. Чому так сталося, що такий благодатний і освічений чоловік, як святитель Феофан Затворник, змінив усе. Невідомо. Старець Анатолій Зерцалов дуже любив твори єпископа Феофана, але коли стосувалася справа «Добротолюбства», то він віддавав перевагу слов'янському, у перекладі Паїсія (Величковського). Зміни є у порядку викладу, а й у самому змісті. Творіння преподобного Ісаака Сиріна краще читати у російському перекладі. Його твори з дуже глибоким змістом треба читати з обережністю. Те, що там сказано для початківців, у наш час доступне лише успішним у духовному житті, а багато чого й зовсім не можна застосувати. Такі книги, як творіння преподобного Ісака, треба читати не для того, щоб застосовувати до себе, а для настрою. Інакше може бути погано. У зарозумілість, в красу можна впасти і пошкодитися. І треба повністю брати весь твір чи статтю, дивитися треба на ціле. Так і сказано в Ісаака Сиріна, що його вчення загалом треба брати... Краще читати що простіше, зрозуміліше, наприклад: «Авву Дорофея», «Лествицю», Феодора Студіта, Кассіана Римлянина та інші. Монашество падає не тільки тому, що не проходить молитва Ісусова, але й через те, що не стежимо за собою, за чистотою свого серця. Треба терпіти не тільки скорботи, що осягають, а й себе терпіти треба. Нікого не можна засуджувати, навіть найвідчайдушнішого грішника. Скоротливі думки, яких серце не приліплюється, швидко минають, як у калейдоскопі. Розум наш ніколи не зупиняється, завжди зайнятий. Погані думки не треба вважати своєю невід'ємною власністю, вони не від нашого єства. Не може той самий розум і славословити Бога і хулити. На такі думки не треба звертати увагу, треба викидати їх як сміття, як щось стороннє. Якщо ж якась погана думка невідступно спадає на думку і серце до неї приліплюється, співчуває їй, тоді треба докласти всіх сил, щоб викинути її за допомогою молитви Ісусової та сповіданням старцю. Потрібно знати, яка пристрасть турбує найбільше, з нею і треба боротися особливо. Для цього треба щодня перевіряти своє сумління. Молитовне правило нехай буде краще невелике, але виконуване постійно та уважно... П'ятисотницю краще за одну виконувати. Одноманітність слів для тих, хто проходить молитву Ісусову, дуже важлива. Розум не розсіюється. Зібраність розуму! Боязнь смерті – від бісів. Це вони вселяють у душу такий страх, щоб позбавити надії на Боже милосердя. Лікар має попередити хворого про наближення смерті. Бажання дожити до настання антихриста гріховно. Така скорбота буде тоді, що, як сказано, праведник ледве врятується. А бажати та шукати страждань небезпечно та гріховно. Це буває від гордості та нерозумності. Виконуйтеся Духом... Що це означає? Адже ми спромоглися отримати дари Святого Духа під час хрищення. А чи багато хто пам'ятає про це? Мало того, щоб отримати треба зберегти, удосконалити, помножити. Для цього треба зігрівати ревнощі. Як? 1. Читати Писання, написане Святим Духом. Від Святого Письма і віє Він. Жодне світське задоволення не може дати того світу, тієї радості, яка дається Святим Духом. 3. Часто брати участь у Святих Таїнствах. Через них Святий Дух повідомляється людині. 4. Часто відвідувати святий храм, бо це є місцем особливої ​​присутності Святого Духа. 5. Молитва. Особливо молитва "Царю Небесний". Її з особливим благоговінням треба вислуховувати не тільки в церкві, а й під час роботи вимовляти, просячи допомоги Святого Духа. Чернецький одяг нам дано для того, щоб відрізнятися нею від мирських, щоб він нагадував нам про інше життя. Потрібно дивитися на ціль. В даний час, коли немає монастирів, його можна зняти і носити простий, скромний одяг, щоб не виділятися. На милостиню жити небезпечно. Можна звикнути до жебракування. Одна річ – для інших просити, а інша – для себе. Милостиню можна просити в крайній нужді, але так, щоб вона не стала приводом для прикрості когось. За благодійника, який надав допомогу, треба по можливості молитися. Якщо немає хвороби або взагалі якоїсь немочі, то соборування не обов'язкове, тому що при соборуванні моляться за зцілення, моляться за тілесне і душевне здоров'я. Тілесне здоров'я не всім і не завжди дається, бо Господь знає, що для нас корисніше. А душевне завжди подається. Повне безтурботність буває за повного послуху, за вірою у духовного отця. Розмова у день Усіх святих Цим днем ​​закінчується низка найважливіших святкових подій: страждання Господа Ісуса Христа, Воскресіння, Вознесіння, Зішестя Святого Духа. Святі – це перші плоди подвигу Господа Ісуса Христа, первістки Церкви Христової. Ось перед нами патріархи, що жили як мандрівники, пророки, апостоли, які, проповідуючи Святе Євангеліє, терпіли такі скорботи, мученики, священнослужителі, що жертвували своїм життям, преподобні, що на землі досягли ангельського життя, благочестиві люди обох статей і різного віку, серед подібних, житейських. через покаяння досягли святості. Візьмемо собі в зразок святого, придатного до нашого становища, і намагатимемося брати з нього приклад... Усі святі страждали, бо вони йшли шляхом Спасителя, Який страждав, був гнаний, зганьблений, обмовлений і... розіп'ятий. І всі, хто йде за Ним, неминуче страждають. «У світі скорботні будете». «І всі, якщо охочі благочесно жити, гонитимуть». «Якщо приступаєш працювати Господеві, приготуй душу твою в спокусу...» (Сир.2:1) Щоб легше переносити страждання, треба мати віру міцну, гарячу любов до Господа, не прив'язуватися ні до чого земного, повністю вдатися до волі Божої... На блюзнірників треба дивитися як на хворих, від яких ми не вимагаємо, щоб вони не кашляли і не плювали. Заснування нашого спасіння – покаяння. Щодня перед сном треба згадати гріхи, зроблені за день, і покаятися перед Господом. Якщо немає можливості виконувати обітницю послуху, нема кому слухатися, треба мати готовність все робити згідно з волею Божою. Є два види послуху: зовнішнє та внутрішнє. При зовнішньому послуху потрібна повна покора, виконання будь-якої справи без міркування. Внутрішнє послух відноситься до внутрішнього, духовного життя і вимагає керівництва духовного отця. Але пораду духовного отця слід перевіряти Писанням... Справжній послух, який приносить душі велику користь, – це коли за послух виконуєш те, що не згідне з твоїм бажанням, наперекір собі. Тоді Сам Господь бере тебе на Свої руки. Лікарів та ліки створив Господь. Не можна відкидати лікування. При слабкості сил та втоми сидіти у церкві можна. «Сину, дай мені серце твоє». (Припов.23:26) «Краще сидячи думати про Бога, ніж про ноги стоячи», - сказав святитель Філарет Московський. До священних книг і священних предметів треба належати благоговійно. Насамперед повинен мати страх Божий. Він навчає благоговіння. Він навчає всього доброго. Недбале, неблагоговійне поводження зі святинею виходить від звички. І це не має бути. Хвалити будь-кого в обличчя не можна. Можна велику шкоду завдати душі цієї людини. Потрібно мати міркування. У деяких випадках навіть неправду можна сказати, заради користі людини. Коли старцеві Варсонофію доручили зробити список книг для читання скітським ченцям, він сказав, складаючи список: «Пробач мені, святий отче, що я викреслюю твою книгу. Не хочу, щоб ті, хто знайшов собі притулок у російських монастирях, прагнули безрозсудно на Афон». Книга ця хороша («Листи Святогірця»). Якщо чернець перебуває в мирському домі, то на нього дивляться, як на мирянина. Не можна ченцю довго перебувати у світі. Як риба без води, так і чернець поза монастирем. Скорботи ченців останнього часу витончені. При поверхневому погляді ними не можна визнати їх скорботами. Але це – хитрощі ворога нашого, диявола. Спокуса явні, грубі й жорстокі збуджують у християнині полум'яні ревнощі і мужність до їхнього перенесення. Ворог замінив грубі спокуси слабкими, але витонченими і дуже сильно діючими. Вони не викликають із серця ревнощів, не збуджують його до подвигу, але тримають його в якомусь невирішеному становищі, а розум – здивований. Вони нудять, поступово виснажуючи душевні сили людини, вкидають його в зневіру, в бездіяльність і гублять, зробляючи житлом пристрастей через розслаблення, бездіяльність, зневіру. Це виражається тим, що ченці останніх часів чекають чогось кращого, кажучи: «Ось тоді й поститимемося і молитимемося, коли будуть придатні умови для цього». Але Господь обіцяв, що щиро покаявся пробачити його гріхи, а про те, що ми доживемо до завтрашнього дня, нам не обіцяно. Тому ми повинні за будь-яких умов, сприятливих і несприятливих, намагатися жити за Божими заповідями, виконувати обітниці чернечі і завжди пам'ятати слова: «Сьогодні час сприятливий, сьогодні день спасіння». (2Кор.6:2) Не треба давати волю своїм почуттям. Треба примушувати себе привітно і з тими, які нам не подобаються. Вірити прикмет не повинно. Немає жодних прикмет. Господь керує нами Своїм Промислом, і я не залежу від якогось птаха, чи дня, чи іншого чогось. Хто вірить у забобони, у того важко на душі. А хто вважає себе залежно тільки від Промислу Божого, той, навпаки, на душі радісно. Ісусова молитва замінить хресне знамення, якщо чомусь не можна буде покласти його. Почуття любові до Господа приходить у міру виконання Його заповідей. Без крайньої потреби у святкові дні не можна працювати. Святом треба дорожити та шанувати його. Цей день треба присвячувати Богові: бути в храмі, вдома молитися і читати Святе Письмо і творіння святих отців, робити добрі справи. За старообрядців можна молитися лише за домашню молитву і лише за живих, бо ми сподіваємося ще, що вони звернуться. Спів гімнів чи духовних віршів не гріх. Але це добре для мирян. Хороші думки та мотиви настрій створюють добрий, не те, що мирські пісні. Але для ченця співи гімнів не пасують. Вони відвертають увагу від молитви. Хіба може зрівнятися якийсь, хоч і добрий спів, з молитвою Ісусовою? Вона перевершує все. Вона найвища – радість та втіха. Все остальное только мешает молитве. Спів – це м'яка їжа, а чернець повинен твердою харчуватися. Треба любити будь-яку людину, бачачи в ній образ Божий, незважаючи на його вади. Не можна холодністю усувати від себе людей. У неділю не покладається за Літургією жодного поминання. Можна тільки на проскомідії згадувати. Уявіть собі: у день іменин Царя, під час урочистостей, хтось із простих людей сказав би: «І я – іменинник!» Це не йшлося б до великого Царського торжества. А під час недільної Літургії святкується воскресіння Господа. Хіба можна яку б людину порівнювати? Тому всяке поминання опускається. І те вже послаблення, що співають іноді «Зі святими упокій». Це вже в наші часи, і це не слід. Що краще – рідко чи часто долучатися до Святих Христових Таїн, сказати важко. Закхей з радістю прийняв до свого дому дорогого Гостя, Господа і добре вчинив. А сотник, по смиренності, усвідомлюючи свою негідність, не наважився прийняти і теж добре вчинив. Вчинки їх, хоч і протилежні, але за спонуканням – однакові. І з'явилися вони перед Господом і гідними. Суть у тому, щоб гідно готувати себе до великого Таїнства. Коли запитали преподобного Серафима, чому нині немає таких великих подвижників, які були раніше, він відповів: «Тому, що немає рішучості до проходження великих подвигів, а благодать та сама, «Христос той самий і на віки». (Євр.13:8) Насамперед треба страх Божий мати. Він навчає благоговіння перед Богом. Він навчає всього доброго. Потрібно все робити з благоговінням. Чоботи треба мати і голос тихий, і ходи скромну. Не лише робити, а й говорити треба зі страхом Божим, обмірковуючи кожне слово, перш ніж його вимовити. «Пам'ятай, – каже святитель Феофан, – що ти, говорячи, народжуєш слово, і воно ніколи не помре, але житиме до Страшного Суду. Воно стане перед тобою і буде за тебе чи проти тебе. «Від слів твоїх виправдишся і від словес осудишся». (Мф.12:37) У нинішній Євангелії розповідається про те, як Симон запросив Господа Ісуса Христа до дому свого, але не виявив Йому і того, що вимагав звичай того часу не тільки по відношенню до гостя, але й до простого мандрівника, – не дав Йому води вмити ноги. А грішна жінка, відома всьому місту як блудниця, не переставала обливати Його ноги сльозами і витирати волоссям своїм. Як все в цьому Євангелії дивно – кожне слово розчулює! Як милосердний до нас Господь! Як ми повинні любити Його!.. Коли я ще був ієродияконом, я дуже любив читати Євангеліє. В захват приходив від кожного слова!.. Які чудові слова в Євангелії... Яку б не взяти іншу книгу, навіть найкращого письменника, але, якщо її багато разів читати, вона може набриднути. А Євангеліє – чим більше його читаєш, тим більше отримуєш втіхи та всяких добрих почуттів. ...Один молився молитвою Ісусовою. Інший, стоячи у храмі з увагою, молився словами церковних молитов, вживаючи поза церковними службами інші деякі молитви. І того, й іншого молитву однаково чує Господь. Але Ісусова молитва все перевершує. Батюшка Варсонофій говорив: «Можна березовими дровами натопити піч, а можна й осиновими. Аби тепло було». Вся суть у тому, щоб у душі був молитовний настрій. Молитися про те, щоб хтось з'явився уві сні, не слід. Цікавості не має бути. А взагалі про сни прийнято так думати: якщо святі є нам уві сні, то це знак того, що вони допомагають нам своїми молитвами. Зазвичай це буває перед важливими подіями нашого життя. Якщо ж є близькі нам люди, то це знак того, що за них треба молитися. Померлі тому називаються покійниками, що у спокої перебувають. Звертатися за допомогою до покійних старців і взагалі до непрославлених святих треба так: «Зі святими упокій, Господи, душу (ім'я рік) та його святими молитвами помилуй нас». Пам'ятай монаше правило - не починати говорити самому, не бувши запитаним. Протидіяти і боротися з людьми, які спричиняють зло, не треба, не тільки ділом чи словом, але навіть у помислах своїх. Інакше біси перемагатимуть. За таких людей треба молитись. Тоді Господь допоможе і біси відступлять... Монах повинен до смерті готуватися, тому треба завжди думати про те, щоби зустріти смерть у світі з усіма. Миряни цього не знають, тому й не надають значення немирства. Господь Ісус Христос, що молиться в Гефсиманському саду, є певною мірою образ всякому духовнику щодо духовних чад його, бо і він бере на себе гріхи їхні. Яка ця велика справа і що тільки йому доводиться переживати! Остерігайтеся жартів та необережних слів у поводженні один з одним. Це обумовлення і марність може звернутися у звичку. Під час молитви корисно прагнути високих відчуттів. Треба тільки в сенс вникати слів, що умовляються, уважно молитися, і тоді, згодом, Господь дасть і осяяння духовне, і розчулення сердечне. «Створю Церкву Мою, і брама адова не здолають» (Мф.16:18) сказано в Євангелії. Апостол каже, що заломлення хліба, тобто таїнство Євхаристії, відбуватиметься до другого пришестя Господа. У преподобного Єфрема Сиріна сказано, що настане час, коли безкровна жертва припиниться. Тут ніби суперечність, але – ні. Треба так розуміти: відкрито служіння в церкві не відбуватиметься, але саме таїнство Євхаристії триватиме до другого пришестя Спасителя. Преподобний Опанас Печерський помер. Його ще не зрадили землі, коли він прийшов до тями. Сидячи в труні, на всі розпитування братії відповідав лише сльозами. Нарешті, після багатьох прохань, зі сльозами повторював лише одне слово: «Рятуйтесь! Рятуйтесь!» Пішов у затвор, мовчав, постійно плакав і за десять чи чотирнадцять років помер. Інший подвижник теж обмирав і, коли прокинувся після довгих прохань братії, відповів: «Браття! Вірте, що є пекло!..» Гоніння та утиски корисні нам, бо вони зміцнюють віру. Сила страждань – над величині самих страждань, а тому, як людина переносить ці страждання. Іноді, мабуть, нікчемні обставини завдають людині величезного горя. Треба співчувати. І той самий факт по видимості різним людям заподіює страждання різною мірою. Це залежить від того, як людина приймає їх. Людина, яка обурюється порочним життям деяких мирських людей, чомусь не йде зі світу. Відповідь на це є в сьогоднішньому Євангелії: «Не благаю, нехай відшкодуй їх від світу, але нехай дотримуйся їх від ворожості». (Ін.17:15) Під талантом треба мати на увазі не лише багатство, вченість, знатність. Таланти – це сприятливі умови для спасіння душі. Кожному з нас надано таланти. Бідність, хвороби, різноманітних скорбот – це все таланти. Якщо людина дана йому талант вживає духовно, для спасіння своєї душі, вони приносять плід. «У вашому терпінні стягніть душі ваші». (Лк.21:19) А той, хто закопав у землю даний йому талант, означає людину, яка через недбальство про спасіння своєї душі вжив земне життя тільки на досягнення земного благополуччя, – заколив талант у землю. Треба все погане, також і пристрасті, які нас борють, вважати не своїми, а від ворога диявола. Це дуже важливо. Тоді тільки й можна перемогти пристрасть, коли не вважатимеш її своєю. Якщо хочеш позбутися смутку, не прив'язуйся серцем ні до чого і ні до кого. Смуток походить від прихильності до видимих ​​речей. Будь-який гріх, крім хули на Святого Духа, Господь простить, якщо покаєшся. Хула на Святого Духа в тому полягає, коли людина вірить у Бога і знає, що не повинна вона робити зло, і робить її свідомо, бо в душі такої людини така злість, що вона не в змозі звернутися до Господа з каяттю, як наші, наприклад, безбожники. А апостол Павло, який до цього звернення переслідував християн, коли звернувся і від щирого серця розкаявся, отримав прощення і став ревним проповідником вчення Христа. І апостол Петро. Коли зрікся! Але покаявся, і Господь вибачив його. «Просіть і дасться вам, товціть і відкриється». (Мф.7: 7) і (Лк.11: 9) Багато хто з вас, не отримуючи довго просимо, сумує. Сумувати не слід. Згадайте, як Господь вчинив із Хананеянкою. Як вона Його просила зцілити її дочку! Навіть апостоли почали благати Господа, щоб Він відпустив її. А Господь навіть із псом порівняв її... А ви трохи помолитеся і, не одержуючи проханого, сумуєте. Це буває від того, що забуваємо, що між сіянням і жнивами має пройти певний час. Малюта Скуратов, коли прийшов до святителя Филип задушити його, то підійшов і сказав: «Благослови, Владико!» Святитель відповів: «Благословляю доброго на добре», – і благословив його... Викривати треба так, щоб не засмутилася, і одну. А якщо не послухає, тоді за свідків. Нині несприятливий для зовнішнього і внутрішнього чернецтва. Для зовнішнього чернецтва несприятливо тим, що немає монастирів, немає відповідної ситуації. Для внутрішнього – тим, що за слабкості тілесної багато хто не може подвигів нести, бо має. Залишається одне – смиренність. Пророк Давид каже: «Жертва Богові – дух скрушений. Серце скрушене і смиренне Бог не принижує». Краще смиренний грішник, ніж гордий праведник. Що таке «хитання язичницьке»? Це всі ті зміни, які ми бачимо навколо себе в усьому ладі нашого життя. Монах не повинен наслідувати їх. Вся поведінка ченця, слова і справи повинна бути незмінною, не піддаючись різним модам, звичаям і правилам хибної пристойності. Тепер можуть бути такі випадки: наслідувати свою волю не можна і запитати ні в кого. Як же вчинити? – Треба подумати, як Господь вчинив би за Своєю лагідністю... Заповіді Божі були і є завжди основою життя... Вдайтеся Божій волі. Тверезість є шлях всякої чесноти. Щоб був плід духовний, потрібні відомі умови: насіння (слово) хороше і грунт добрий. Плід дозріває за наявності терпіння. Скільки було випадків, коли людина, не бачачи очікуваного плоду, занепадала і всі її праці пропадали. Треба мати рішучість терпіти. Тільки тоді можна сподіватися отримання бажаного. В терпінні вашому стягніть душі ваші. Ніколи не було, немає і не буде безпечного місця на землі. Безпечне місце може бути лише у серці, коли Господь у ньому. У скорботах і спокусах Господь допомагає нам. Він не звільняє нас від них, а подає силу легко переносити, навіть не помічати їх. Мовчання готує душу до молитви. Тиша, як вона благотворно діє на душу! Перші християни жили одностайно. У їхніх гуртожитках давалося кожному за потребою, не всім однаково, а що кому потрібно. У монастирях це питання було складнішим. Вважалися з тим, щоб не викликати заздрощів і, крім того, давати те, що корисніше для душі. Тепер ніде не можна знайти спокійного місця. Тепер тільки одне треба пам'ятати: «Зведох очі мої в гори, аж ніяк прийде моя допомога» (Пс.120:1) Тільки там і шукати слід допомоги, у Господа, а не сподіватися ні на місце, ні на людину. Ми, православні, не повинні підтримувати єресь і спілкуватися з єретиками. Ніде не сказано, що має молитися тільки перед Калузькою іконою Божої Матері (на той час у руках «обновленської» церкви). Будь-яка інша ікона Божої Матері – теж святиня. Якби й постраждати довелося – не змінимо Православ'я. У Адама було два сини: Каїн та Авель. Авель і його нащадки були ближчими до Бога, і в Ньому Одному вони знаходили втіху і задоволення, не прагнучи ні до чого іншого. Нащадки ж Каїна були далекі від Бога. Їхній розум і душа не прагнули до Нього. Тому вони не були задоволені, сумували, шукали втіхи в іншому, сподіваючись знайти його у музиці, мистецтвах тощо. Діяння чернече має бути таємним. Тому і молитва Ісусова у святих отців називається «потаємним діянням». Навіть від самого себе треба зберігати в таємниці, не трубити, як сказано в Євангелії, не лише перед іншими, а й перед собою. «Усі язички звичаю мене, і ім'ям Господнім противився їм. Обійшовши мене звичаєм, і Господнім ім'ям противився їм. Обійшовши мене, як бджоли сотень, і розгорілися, бо в терні вогонь, і ім'ям Господнім противився їм. (Пс.117). Ці слова стосуються Ісусової молитви. Ось як треба боротися із помислами. Якщо повністю покластися на Божу волю, тоді все буде добре, і неприємне буде прийматися як належне. Все, що не чиниться, веде до спасіння душ наших, і при цьому велика премудрість і глибина відкривається. «Любящим Бога всі поспішають на благо». (Рим.8:28) Свого духовного отця треба з першого ж слова слухатись, не змушуючи його повторювати сказане кілька разів. Хотілося б мені, щоб ви, духовні діти мої, ставилися до мене щиросердно, по щирості. Які ми мали стосунки з моїм старцем, батюшкою Варсонофієм! Скаже він, бувало, – зробіть так, отче Миколаю, – і не доводилося йому повторювати. З моменту причастя Святих Христових Таїн до того, як зап'єте його, треба дотримуватися, щоб не плюнути. З благоговіння намагаються остерігатися начхати і весь цей день, хоча про це ніде немає вказівки, і гріха в цьому немає. Як добре бувати в храмі, чути священні молитви, піснеспіви та псалми! Яка глибина прихована в псаломських та інших священних висловлюваннях! Любив я монастирські утрені! Звичайно, за читцем не можна все збагнути, але навіть якщо одна думка западе, і то добре... Не повинно марнославитися ні здоров'ям, ні красою, ні іншими дарами Божими... Все земне неміцне, і краса, і здоров'я. Дякувати Господу треба, дякувати зі смиренністю, усвідомлюючи свою негідність, а не марнославитися чимось. Нехай ніхто з вас не каже: «Тепер поживу якось, а от коли будуть відповідні умови, тоді я і молитимуся». Але хіба можна бути впевненим, що завтра ти живий будеш? Прочитайте у 3-му томі Ігнатія Брянчанінова (стор. 141). Треба не забувати, що тільки цей день дано тобі. Не можна сподіватись на завтрашній день. Пам'ятайте завжди: «Сьогодні час сприятливий, сьогодні день спасіння!». Після падіння першої людини з такої честі й слави Господь не міг бачити своє творіння, що спав, не міг бачити його приниження і врятував його своїми стражданнями, своїм воскресінням. Привів його до колишнього стану «розчиненням», тобто з можливістю вдосконалюватися. У цій властивості вдосконалення і полягає найвище благо, яке ми отримуємо, духовне, божественне. Все те, що не важко досягається, після досягнення втрачає інтерес до себе. А вдосконалення духовне нескінченне. «Будьте досконалі, бо Отець Мій Небесний є досконалим». (Мф.5: 48) «Закон Бога його в серці його, і не зачиняться стопи його». (Пс.36:31) Як досягти того, щоб закон Бога був у серці? Насамперед, закон Бога треба пам'ятати. А для того, щоб пам'ятати, треба його знати, чи через чуте, чи через прочитане. А щоб пізнати його, треба мати бажання, прагнення пізнання закону Божого. Але недостатньо, щоб тільки знати та пам'ятати закон Божий. Холодне, розумове знання закону Божого неживе. Тільки ухвалення закону Божого серцем дає йому життя. Серце ж у всіх розбещене, і тому треба примушувати себе до прийняття закону. «Царство Боже нудиться, і лише потребниці захоплюють її». (Мф.11: 12) Треба намагатися, щоб все життя, повністю, а не у відомі години та дні, було побудовано за законом Божим. Потрібно всю свою діяльність розмістити так, щоб вона була згодна з Божою волею. Тільки за таких умов буде чисте наше серце, і тільки «чисті серцем Бога побачать». Під словом «світ» ми маємо на увазі все те, що схильне до пристрастей, що далеко від Бога. Нам добре. Слава Богу! Ми живемо в пустелі світу – можемо до церкви ходити, можемо поговорити з однодумними людьми. Слава Богу! З усіма людьми, що зустрічаються на життєвому шляху твоїм, роби так, як тобі хотілося б, щоб з тобою чинили. Один чернець, залишившись поза монастирем, почав думати: «Не носитиму чотки. Я не молюся за ними, і, можливо, це мені в гріх поставиться, що я показую не те, що є». Це неправильно. Я хоч і не молюся за чотки, а на руці тримаю. Подивлюся на них і подумаю: «Я – чернець, маю по обітниці безперестанку молитися і не молюся». Докоряю себе, і це на користь... Одяг чернечий треба любити. Не слід добиватися людської правди, шукай лише правди Божої. Духовний батько, як стовп, тільки вказує на шлях, а йти треба самому. Якщо духовний отець вказуватиме, а учень його сам не рухатиметься, то нікуди й не піде, а так і згниє біля цього стовпа. З світського погляду талантами вважаються розум, вченість, музичні чи художні здібності. Вони не гріховні, і добре, коли таку здатність поєднують із християнським життям, коли присвячують його Богові. Якщо ж ця здатність заважає жити за Богом і рятувати свою душу, її слід залишити. Краще бути дурнішим і простішим, але врятуватися. Що користі тобі, якщо ти весь світ набудеш, душу свою занапастиш? «Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне». Це треба розуміти так: блаженні смиренні, які усвідомлюють свою гріховність, свою негідність. З першої заповіді випливає друга: «Блаженні, що плачуть». Хто усвідомлює себе негідним грішником, той плаче про свої гріхи. А той, хто усвідомлює свою негідність і плаче про свої гріхи, не може зазнавати гніву. Він буде лагідним за прикладом Спасителя, Який сказав: «Навчитеся від Мене, бо лагідний єсть і смиренний серцем». Ті, хто виконує третю заповідь про безгнівність і лагідність, усією душею бажатимуть виконання Божої правди і таким чином виконуватимуть четверту заповідь: «Блаженні жадібні й прагнучі правди». При виконанні всіх заповідей серце людини стає чистим. «Блаженні чисті серцем». Виконання заповідей наповнює душу любов'ю до Господа. Жодні страждання, заради Господа, що переносяться, не обтяжливі. «Блаженні ви, коли вас ганьбити, гнатимуть і злословлять за Мене. Радуйтеся і веселіться, бо велика нагорода ваша на небесах. Так гнали і пророків, що були перед вами». Коли священик, благословляючи, вимовляє молитву: «В ім'я Отця і Сина і Святого Духа», тоді відбувається таємниця: благодать Святого Духа сходить на людину, що благословляється. І коли будь-яка людина тільки вустами вимовляє зречення від Бога, – благодать відходить від нього, всі його поняття змінюються, вона стає зовсім іншою. Якщо тебе, що прийшла до когось до дому, запросять до столу і ти знаєш, що ці люди від душі хочуть пригостити тебе, то сідай і їж без збентеження. А якщо знаєш, що запрошення робиться з пристойності, то остерігайся. В даний час люди цього віку дивляться на нас, віруючих, як на юродивих, як на дурних. Їм не подобається наша православна віра, наші церковні постанови, правила та обряди. Вони сміються зневажливо з усього, для нас священного. Мені часто доводиться чути від віруючих, змушених жити серед ворожого світу, як важко переносити їм постійні глузування, знущання. А мені здається, що треба честю для себе вважати таке ставлення. «Якщо докоряєте ви про Христове ім'я, блаженні, бо слава і Дух Божий на вас спочиває» (1Пет.4:14), сказав апостол Петро. Якщо з нас сміються, якщо нас не люблять, значить, ми – не від світу цього. Засмучуватися і бентежитися таким ставленням до нас не слід. Перш ніж у Господа вибачатися, треба самій пробачити. Так сказано у молитві Господній. Ти вважаєш себе необразливою. Але ти не ображаєшся в таких речах, якими не цікавишся. Якщо ж торкнеться того, чим ти дорожиш, – ти ображаєшся. Терпи тяготи чернечого житія заради Царства Небесного. До старця приходять для того, щоб зламати свою злу волю та пізнати волю Божу. За смирене питання твоє Господь відкриє батькові твою Свою волю. Якщо все, що відбувається, приймати близько до серця, то нас і на місяць не вистачить. Мовчання корисне для душі. Коли ми говоримо, важко утриматися від марнослів'я та засудження. Але є мовчання погане, коли хтось злиться і тому мовчить. Василь Великий каже: «Читаєш для того, щоб самому навчитися й інших наставляти, коли треба». Якщо знаєш, то можна сказати на користь, але не в тоні вчительства. Завжди пам'ятаєте закон духовного життя: якщо збентежиться якимось недоліком іншої людини і засудиш її, – згодом тебе спіткає та сама доля і ти страждатимеш цим же недоліком. Не докладайте серця до суєти мирської. Особливо під час молитви залишайте всі думки про житейське. Після молитви, домашньої чи церковної, щоб зберегти молитовний, зворушений настрій душі, необхідне мовчання. Іноді навіть просте, мабуть, навіть незначне слово може порушити і злякати, як пташку, з душі нашої розчулення. Інокиня належить Богові, і їй корисніше служити Йому в колі однодумних сестер, але не в мирській сім'ї, хоч і близьких людей. Якщо чернець живе у світі, не несе жодних подвигів і навіть одягу чернечого не носить, чим він відрізняється від мирянина? – Своєю любов'ю до чернецтва. Можна жити в монастирі, мабуть бути справним ченцем, але не любити чернецтва. Така людина вже не є чернець. Ісусову молитву святі отці називають «повчанням», тому що, якщо займатимешся нею, вона очистить твоє серце, а в чистому серці Господь напише Своїми пальцями все, що тобі треба знати. Ніяке читання, якби ти прочитала навіть багато томів священних книг, не може дати знання, яке дає серцева молитва. Ніколи нікого не засуджуйте. Кожного, хто б він не був, зустрічайте з добрим почуттям, з надією знайти в ньому одне добре, бачачи перед собою образ Божий. Немічні ми. Нічого не можемо зробити самотужки. Яка б не була велика справа, все це – зовнішня, земна. Все з волі Божої і з несповідних долей Його звертається до ніщо. Все – тимчасово, і дорожити їм ми маємо, оскільки воно служить нам для спасіння нашої душі. Одне тільки це треба незмінно пам'ятати і про одне тільки це, спасіння своєї душі, дбати, а все інше зрадити у волю Божу. Смирятися має. Краще прочитати не все молитовне правило за браком часу, але з увагою. Страшні слова сказані у Святому Письмі: «Проклятий кожен, чини справу Господню з недбалістю». (Єр.48:10) Обрана Богом людина пізнається через те, що їй постійно посилаються скорботи та смутку. «У трудах люди не суть, задля цього здобуде їх гординя до кінця». ( Пс.72:5–6 ) Ми повинні жити в працях і скорботах, отримувати рани. Говіти, значить – благоговіти. Поводитися благоговійно перед причастям Святих Таїн, ходити ніби в присутності Божій. Ченці, які завжди повинні благоговіти, перед причастям «готуються». Щоб усвідомити, щоб побачити красу духовного життя, її треба випробувати. Більшість наших гріхів походить від того, що ми забуваємо заповіді Божі. Існує таке церковне переказ, що коли біля труни покійника відчувається радість і мир, то можна сподіватися, що померлий угодний Богові, що життя його було праведним. Самовиправдання закриває духовні очі, і тоді людина бачить не те, що є насправді. Якщо скажеш про брата чи сестру щось погане, навіть якщо це буде правда, то ти своїй душі завдаси невиліковної рани. Передавати про похибки іншого можна тільки в тому випадку, коли в твоєму серці – єдиний намір – користь душі грішника. Терпіння є безперервною благодушністю. Порятунок ваш і смерть ваша - в ближньому вашому. Порятунок ваш залежить від того, як ви ставитеся до свого ближнього. Не забувайте у своєму ближньому бачити образ Божий. Будь-яке діло, хоч би яким нікчемним воно вам здавалося, робіть ретельно, як перед лицем Божим. Пам'ятайте, що Господь бачить усі. Без смирення не можна врятуватися. Яку б будівлю чесноти ви не звели, вона звалиться без смирення. Май загальне покаянне почуття. Май смиренність. Терпи все, що тобі посилає Господь, і Він, Милосердний, прийме твоє покаяння та помилує тебе. Читаючи ці вислови отця Никона, те небагато з небагатьох, що збереглося в записах його духовних дітей, відразу можна бачити те духовне багатство, яким нагородив його Господь. І хоча записувалися вони по пам'яті і тому, можливо, не зовсім точні, все ж таки можна бачити, наскільки вони дорогоцінні, ще більше тому, що вимовлялися вони в наш час, близький нам, роз'яснювалися питання, найбільш незрозумілі і несумісні з навколишнім світом. Він сам ясно бачив істину Христову і твердо був переконаний в ній, і з тією ж ясністю, жвавістю, простотою і переконливістю умів повідомляти і роз'яснювати її. «Слова його були прості, зрозумілі всім і дієві, бо Дух Святий говорив його устами» (святитель Димитрій Ростовський). Дійсності його слова частково сприяв його природний розум і здобута ним освіта світська і духовна (у монастирі), але основна сила полягала, без сумніву, у тому осяянні Духом Святим, Яким висвітлювалося все його життя. День отця Никона, у зв'язку з пастирською його діяльністю, був зайнятий вщент. До кінця дня він втомлювався до знемоги і, приймаючи останнього відвідувача, ледве сидів. Матінці Амвросії, гідно поважаючи її і довіряючи їй більше за всіх, він неодноразово відверто говорив, що «часто шкодує про неможливість повністю віддатися молитві та іншим чернечим подвигам, як це бувало раніше, коли він жив у монастирі». Мабуть, і на вчинення всього монашого правила молитовного в нього не залишалося ні часу, ні сили. Зі скорботою розповів він їй одного разу, що, звертаючись за роз'ясненням цього питання, що турбує його совість, до святоотцівських книг, він знаходив у них суперечливі висловлювання. У Іоанна Ліствичника наведено слова Єфрема Сиріна до пастиря Миколи: «Шкідливо бажати керувати іншими». Арсеній Великий каже: «Я люблю вас, браття, але не можу бути і з вами, і з Богом». А у Святому Євангелії сказано: «Що користі вам, якщо світ весь придбаєте, душу свою відіб'єте». (Мф.16: 26) і (Мк.8: 36) Старець Нектарій на це, бентежить отця Никона питання відповів, що «не треба йти з посту, на який поставлений він не без волі Божої», і що «немає нічого згубніше для ченця, як влаштовувати своє життя за своїм змістом». Старцю Нектарію вірив він більше, ніж будь-кому іншому, знаючи його особливу спостережливість і здатність розуміти сутність речей передбачити майбутнє. Отець Никон, почувши цю відповідь, вирішив повністю покластися на волю Божу, вірячи, що покладений на нього проти його бажання пастирський тягар покладено Самим Богом. Завжди ж його бажанням було – жити на самоті, проводити безмовне життя в молитві та читанні творів святих отців. Його духовність було настільки важко, що іноді в нього пробігали думки «прикинутися дурником», кинути все, звільнитися від чутки і сховатися від усього світу. Але ці думки саме тільки пробігали в розумі. З власної волі, самочинно, не хотів і міг допустити такий вчинок. Душевний настрій його залишався в основному завжди один - жити в послуху, повністю віддавшись волі Божій. Нерідко згадував він слова старця свого Варсонофія про тяжкий тягар духовності. Тепер він сам насправді дізнався, наскільки тяжкий цей тягар. Поглядаючи подумки на подвиг старця свого, що до кінця днів своїх не зійшов з хреста і все, що покладається на нього людьми, що приймав як від руки Господа, він, як зразковий послідовник свого наставника, неухильно йшов тим же важким, але рятівним шляхом слухняності волі Божої. Яка глибока віра в Промисл Божий, яка вірність, і мужність, і любов до Бога сповнювали його святу душу! Можна тільки дивуватися, благоговіти і дякувати Господу, що дарує нам, грішним, зустрічі з такими людьми! Раз на тиждень, а іноді й рідше, залежно від погоди та стану здоров'я, отець Нікон ходив до Оптіни Пустині. За час існування музею монастир із зовнішнього боку залишався майже без змін. Музей у міру можливості підтримував та зберігав його первісний вигляд. Батько Никон, вступаючи на землю обителі, вдихаючи ароматне повітря її, відпочивав душею. Раннім ранком, коли не було видно людей і тиша панувала навколо, він, помолячись на запустілі храми, йшов на могилу дорогого свого і пам'ятного старця Варсонофія, а потім і на могили інших старців, просячи у них благословення і святих молитов. І мимовільний сум про втрачений земний рай наповнював його душу. Спогади минулого, радісні та скорботні, проносились у його умі. Але він був чоловік сильний духом і, бачачи завжди перед собою Бога Всемогутнього, бачачи у всьому промислі Його, хоч і незрозумілий для нас, але завжди і в усьому добрий і досконалий, спокійно дивився на все, повністю зраджуючи все і всіх волі Божій. Зазвичай отець Никон їздив до Оптиної Пустині в ті дні, коли в амбулаторії Оптинської районної лікарні не було запису. При лікарні жили його дві духовні дочки, сестри Ірина та Анастасія, які там працювали. У них знайшов притулок отець Никон. Тут, у тиші, в своїй милій Оптині, спочив він. Писав листи, читав, молився. Ніхто і ніщо не порушувало його приватне життя. Тиша, благословенна, свята тиша оточувала його. Лише красиві сосни з могутніми, трохи опущеними донизу гілками порушували своїм глухим шумом тишу. З вікна і цих сосен було видно братські могили на «новому кладовищі», біля лікарні. "Велика тиша! Велика, свята тиша, бо свята вона, бо в ній Бог. Вона відкриває людям душу, а в ній - Бога..." Отець Никон відпочивав і душею, і тілом, оточений цією спасительною тишею. Він дуже цінував можливість бути в Оптині, в тиші, втішній і цілющій... Іноді, буваючи в Оптиній, він відвідував іноків, що живуть там, і чернец. Ходив він і до Скита. Там, на пасіці, жили два оптинські ченці. Вони стерегли Скіт. А разом із ними жив такий собі Таубе Михайло Михайлович. Коли в Оптиній Пустелі відкрили музей, він був надісланий як завідувач бібліотеки. Монастирська та скитська бібліотеки були об'єднані. Музейними вони вважалися головним чином тому, що в них зберігалися стародавні XVI-XVII століть, рукописи та інші друковані унікальні твори. М. М. Таубе на цій посаді пробув недовго. Він був звільнений як «що не відповідає призначенню» і як «чужий елемент». Але й звільнений, з Оптіної він не поїхав, а залишився жити на пасіці в тиші та самоті Скита. Це була чудово світла особистість. Родом він був із Гатчини. Всебічно освічена, знаюча кілька мов, висококультурна і по-світськи вихована людина, вона, як виявилося згодом, невідомо коли і ким був таємно пострижений в мантію з ім'ям Агапіт. Близького духовного спілкування отець Нікон з ним не мав, хоч і знав його високу духовну налаштованість. Але, волею долі Божої, саме отцю Агапіту довелося бути супутником отця Никона в подальшому житті. Великим постом 1924 року батько Никон, на прохання своєї зістарілої матері, їздив до Москви відвідати її. У 1925 році всі духовні діти його були стривожені звісткою, що дійшли до них, що отця Никона припускають викликати в Москву для посвяти його в сан єпископа. Коли вони висловили йому свою занепокоєння і скорботу з цього приводу, він відповів їм: «З власної волі я вас не кину...» Цілком імовірно, це й мало відбутися врешті-решт, бо «не може град сховатися верху гори стоячи, нижче впалюють світильника і поставляють його під спудом, але на свічниці, нехай світить усім, що в храміні суть» … (Мф.5:14–15) «Усім було мол, що Бог був зрозумілий, що Бог був зрозумілий, що усамітненні та тиші монастирської келії, але для того, щоб поставити його високо на свічниці Церкви», як гідного, «щоб він своїми благодатними даруваннями, добрими справами і святим життям осяяв віруючих як пастир»... Ще в той час, що давно минув, коли він був скитським послушником Ніколая призначення отця Никона у справі служіння Святій Церкві, заздалегідь попереджав його «не підноситися веденням, але завжди перебувати у смиренності думки». Навчав його не сумувати в скорботах, що неминуче чекають на нього, але мужньо переносити їх, ніколи нікому не скаржачись на напади, що трапляються. Так, усе це могло бути. Але долі Божі несповідні. До описуваного часу посилилося гоніння на Церкву та її служителів. Все частіше і частіше доходили звістки про арешти, ув'язнення та заслання священнослужителів. Багато храмів Калузької єпархії запустіли. Служба в них не відбувалася через нестачу священиків. Щоб зберегти парафіяльні церкви в сільських місцевостях і запобігти їхньому закриття, Калузьким єпископом Феофаном було наказано архімандриту отцю Ісаакію направити всіх ієродияконів і ченців, які мають право прийняти священний сан, для посвячення їх. Всі новопризначені були розміщені по парафіях. У храмах Козельська, де служили та співали ченці, відразу стала помітна відсутність багатьох. Чоловічий хор порідшав. Ієродияконів не залишилося жодного. Стурбовані чутками про повсюдні арешти, духовні діти отця Никона звернулися до нього з проханням сфотографуватися для них. Він охоче виконав їхнє прохання і всім охочим роздавав свої фотографії. Не можна сказати, щоб фотографія ця, що зберігається дотепер у духовних дітей його, вийшла особливо вдалою. Живий образ отця Никона незрівнянно перевершував знімок, тому що обличчя його сяяло красою внутрішньої добробуту, сяяло духовною красою, яка на знімках не відображається. Втім, він і фізично був гарний. Яскраві блакитні очі й біле, з ніжним рум'янцем обличчя, обрамлене невеликою, вузькою, рудувато-русявою бородою і густим, довгим, хвилястим волоссям, зупиняло увагу всіх незрозумілим, тільки злагодженим людям властивим виразом невпинної радості та статечної важливості, якщо можна так важливим. Ніби він ніс у руках посудину, до країв наповнений якоюсь дорогоцінною вологою, ніс так обережно, так дбайливо, боячись впустити хоча б краплю цієї, що перевищує всяку думку про ціну, вологи. Його усміхнене обличчя сяяло світлом прекрасної душі. Воно все світилося зсередини внутрішнім, Божественним світлом, невидимим і водночас видимим. Настав рік 1926-го. У червні цього року отець Нікон, отримавши звістку про те, що його мати захворіла на хворобу до смерті, поспішив до Москви. Мати свою він застав ще у свідомості. Вона впізнала його і, згасаючими очима з усмішкою дивлячись на свого дорогого сина, не випускала з рук його руку і все цілувала її, прощаючись... У Москві отець Нікон пробув близько двох тижнів і, поховавши матір, повернувся до Козельська. З Москви він писав отцю Кирилу, як тяжко було для нього перебування в мирській обстановці, хоч і в рідній родині. Зі скорботою побачив він, що віра збідніла і в його сім'ї, що рідні за тілом стали чужими за духом. Його боголюбну чернечу душу обурювали розмови рідних, чужі йому за змістом, обурювали костюми та поведінку жінок, недитячі інтереси у дітей та багато іншого. Єдиною сполучною ланкою з родиною була мати. З моменту її смерті сімейні узи розпалися остаточно. Він радий був, коли повернувся до Козельська, в тиху свою келію, радий був спілкуванню з однодумними та одностайними людьми. Ділячись своїми враженнями після поїздки до Москви, отець Нікон говорив: – Мати моя була глибоко віруюча і заповіді Господні завжди зберігала в серці своєму. Тому смерть її не завдає мені скорботи. Існує церковний переказ, який говорить, що якщо біля труни покійника відчувається радість і мир, то можна сподіватися, що ця людина угодна Богові, що життя її було праведним. Не про всяку смерть можна сказати, що вона – блаженна. Кончина моїй матері була істинно блаженна. Про неї я можу сказати: «протягом померлих, віру дотриманих». При труні матері, коли я читав Псалтир, а також і під час відспівування, я не відчував ні страху, ні туги і смутку, а навпаки – мир і радість. Через блаженну смерть матері я не втратив її, а придбав... У жовтні цього ж 1926 року в Козельський соборний храм вночі залізли злодії. Пограбувавши мізерну церковну скарбницю і блюзнірсько запакостивши вівтар, злодії втекли. Настоятель собору, отець Сергій, приголомшений подіями, звертаючись до парафіян з проханням про грошову допомогу, уклав своє звернення словами: – Не знаю, як життя доживатимемо. Дай нам Бог терпіння. А жити і терпіти залишалося йому зовсім небагато. Через два дні після цієї сумної події отець Сергій раптово помер. Смерть скосила його буквально за три хвилини. Після смерті отця Сергія на загальних зборах церковної ради і парафіян усі одноголосно просили отця Никона обійняти посаду настоятеля, але він ухилився від цієї пропозиції і зі свого боку висунув кандидатуру другого соборного священика, отця Григорія Микільського, а на його місце тимчасово був призначений оптинський ієромонах Аїфал. Це був прекрасний інок, справжній виконавець заповідей Христових і раб Христів, по глибокій смиренні своєму один із небагатьох. Згодом він, серед інших, був засланий. Відбувши термін заслання свого, повертаючись у рідні краї, він у дорозі був до півсмерті побитий грабіжниками, що напали на нього, і помер від побоїв у місцевій лікарні, сприйнявши таким чином мученицький вінець. Вічна тобі пам'ять, пам'ятний і пам'ятний святий отче, зразок смирення, терпіння, лагідності та незлобства! Спокусив ни єси, Боже, розпалив ни єси, як розпалюється срібло, ввів ни єси в мережу, поклав скорби на хребті нашому, возвів люди на голови наші. Пройшовши крізь вогонь і воду, і звів осини в спокій. День за днем, тиждень за тижнем біг час, і так непомітно протік і канув у вічність 1926 рік. Настав рік 1927-й, і так само непомітно біг час, зовні начебто спокійно, внутрішньо – сповнений тривожного очікування прийдешніх неминучих лих. На початку червня цього року відбулося те, чого боялися і чого зі страхом чекали всі. Одного ясного, погожого червневого ранку отець Никон, разом із отцем Кирилом, був заарештований і ув'язнений. Спочатку його арешту всі були настільки приголомшені і вражені тим, що сталося, серця і думки всіх були настільки наповнені загальним почуттям скорботи, що не залишалося ні часу, ні сил роздумати про те, що сталося. Тільки згодом, коли час наклав свій лікувальний пластир і пом'якшив біль, стало ясним, оскільки це було можливо, що створилося в дні, що передували арешту отця Никона, становище, яке прискорило, можливо, його арешт. Річ у тім, що музей «Оптина Пустинь», у силу наданих йому повноважень, що в міру можливості намагався зберегти монастир, як пам'ятник минулого, був невгодний місцевій владі, головним чином тому, що підкорявся він якійсь «Головнауці» і від місцевого начальства не залежав. Крім того, володіння музею – ліс, будови, землю та інше господарство місцева влада вважала своєю власністю. Взагалі питання про володіння музею було спірним, і чекали лише відповідного моменту, щоб ліквідувати музей або щонайменше позбавити його земельних володінь. Музей був для них як «більмо на оці». Незадовго до арештів на адресу музею надійшло два листи з-за кордону. Один лист був із Німеччини через «Товариство культурного зв'язку із закордоном». У ньому якісь вчені, мабуть, історики, просили музей дати їм відповідь, чи справді письменник Ф. М. Достоєвський у своєму всесвітньо відомому романі «Брати Карамазови» зобразив Оптіну Пустинь і прототипом старця Зосими взяв Оптинського старця Амвросія. Другий лист був із Болгарського чи Сербського монастиря. Адреса на конверті була така: «Оптіна Пустинь. Його високопреподобність батькові Архімандриту». У листі деякі духовні отці просили дати відомості про рукописи XVI–XVII століть, що зберігаються в бібліотеці Оптиної Пустелі, зокрема, рукописи Молдавського старця Паїсія Величковського, який започаткував старість у Росії. Невідомо, чи була дана відповідь на перший лист. Адже в ті роки, по суті, жодного зв'язку із закордоном не було і навіть натяк на зв'язок давав привід до підозри. На другий лист завідувач музеєм тільки посміявся, дивуючись необізнаності тих, хто послав листа. Був він невіруючий чоловік, і стародавні рукописи якогось старця Паїсія його мало цікавили. На листи не звернули особливої ​​уваги і незабаром забули про них, а тим часом, мабуть, саме вони послужили достатнім приводом до того, щоб «пригорнути» музей. За оптинськими ченцями, тим паче за отцем Никоном, видатним діячем і в монастирі, і в сільськогосподарській артілі, і потім, у період його життя в Козельську, було встановлено негласний нагляд. Пастирська діяльність отця Никона, його зростаюча популярність були добре відомі. Його регулярні відвідування Оптиної Пустелі, зв'язок з ченцями та іншими особами, що працюють у музеї, його духовними дітьми, також не були секретом. Оптинські ченці, і насамперед отець Нікон, були приречені. Батька Никона заарештували не одного. Того ж ранку, можливо, в ту саму годину, були заарештовані завідувач музеєм та завідувач садибою – господарством музею. Одночасно з ними заарештували Михайла Михайловича Таубе та інших... Напередодні свого арешту отець Нікон провів день в Оптиній Пустелі. Повертаючись увечері до Козельська, він доручив сестрі Анастасії вранці наступного дня принести написані їм листи. Відчинивши хвіртку будинку, де жив батько Никон, вона побачила міліціонера, що стоїть у дворі біля ганку. Здогадавшись, що у хаті неблагополучно, побігла назад. Її побачили, наздогнали, відібрали листи та заарештували. Невідомо, як провів отець Нікон свою останню ніч на волі. Мабуть, він був готовий до всього, бо зустрів несподіваних і непроханих гостей з незворушно спокійним виглядом. Багато часу пішло на обшук. Батько Нікон сидів, зовні спокійно дивлячись на розгром своєї келії і чекаючи кінця. Спокійно спитав, коли йому оголосили про арешт, які речі слід взяти із собою. Було вже близько сьомої години ранку, коли отець Нікон і отець Кирило, з рушниками в руках (чомусь дозволили взяти тільки рушники), йшли під конвоєм пустельними вулицями міста до тюрми. Ззаду, на возі, везли книги отця Никона, те, що можна було вкласти. Частина книжок вивалювалася з доверху навантаженого воза, і книжки падали у придорожній пил. Книги духовного змісту були одним із вагомих речових доказів у агітації та пропаганді ідей, несумісних з комунізмом. Гірко було дивитися на картину. І тепер, через багато років, мимоволі стискається від жалю серце при згадці про цю зустріч. Зайве докладно описувати скорботу і сум'яття, цілком без описів зрозумілі почуття, що охопили серця всіх знаючих і люблячих батька Никона. Плач і ридання запанували в багатьох будинках міста та його околицях. Якось вдалося дізнатися, що отця Нікона та інших, заарештованих разом з ним, з вечірнім поїздом відправлять до Калуги. Сонце схилялося на захід, і тихий, теплий червневий день закінчувався, коли стежками, що ведуть до вокзалу, поспішали проводити і востаннє подивитись на отця Нікона його численні духовні діти, переважно жінки. У залі 3-го класу (тоді ще існував такий поділ) на замизканому дерев'яному дивані сидів отець Нікон, а по сторонах його – отець Кирило та М. М. Таубе (батько Агапіт). Проти цієї групи стояв натовп жінок із заплаканими обличчями, з скорботою дивлячись на свого батька та наставника. Близько підходити до заарештованих не дозволялося. Підійшов поїзд. Заарештованих посадили у вагон. Настала фатальна хвилина, – потяг рушив. Батько Нікон сидів біля вікна. Останній раз благословив він усіх, що плачуть і плакали, і зблідлий від хвилювань його обличчя, як і раніше незворушно спокійний, зник назавжди... Другого дня після арешту отця Никона деякі з його духовних дітей поспішили до Калуги, повезли необхідні для нього речі. Адже його відправили ввечері в день арешту і навіть не надали можливості взяти будь-що. Потяглися сумні дні. Все життя щиро відданих отцю Никону духовних дітей його було побудовано на послуху. Втративши його, вони, у повному розумінні слова, осиротіли. Чорні хмари нависли над усіма. Вони скупчувалися, ставали все густішими, темнішими і непроникнішими... Скорботи не було межі. Але часом, між хмарами, що несуть грозу, бурю, ураган, що змітає і знищує все на шляху своєму, миготіли просвіти... У душах усіх, що люблять отця Никона, занурених у морок смутку, теплився світлий промінь надії, надії на те, що похмурі хмари розійдуться зустрічі з коханим наставником. Тільки ця боязка надія, вселяючи бадьорість, насичувала і зміцнювала пригнічені смутком душі. Спочатку, окрім свого звичайного молитовного правила, осиротілі діти отця Никона читали акафіст Святителю Миколі. Молилися, молилися та... плакали. Незабаром після арешту отця Никона матінка Амвросія, за благословенням архімандрита Ісаакія, їздила до Москви. У Москві жили чотири брати батька Нікона. Мамці Амвросії дали адресу молодшого брата, Івана, колись, у дні своєї юності, колишнього послушником Оптинського Скита. Їхала вона з метою повідомити рідних отця Никона про те, що трапилося, вважаючи це своїм християнським обов'язком. Звістка про арешт брата Іван прийняв холодно. Дав кілька карбованців передачі йому. З прикрістю спостерігала матінка Амвросія сумну зміну, що змінила вигляд Івана до невпізнання. І він, і його дружина, мабуть, були повністю занурені в одне матеріальне. Не залишилося навіть слідів від того одухотвореного юнака, на якого матінка Амвросія, яка була лікарем під час війни 1914, звернула увагу, зустрівшись з ним на фронті 28 . Щоб мати можливість передавати отцеві Нікону все, що потрібно, деякі з його духовних дітей залишилися жити в Калузі на весь час його перебування у в'язниці. Було встановлено зв'язок із Козельськом. У передачах участь брали усі. Давали хто що міг – грошима, продуктами та речами, здебільшого відриваючи від себе ті небагато малюків, якими харчувалися самі. З цих крихт і складалися передачі. Діяльну участь у передачах брали і духовні діти отця Никона, які постійно живуть у Калузі. Повертав посуд, отець Нікон зазвичай писав маленькі записочки, повідомляючи про отримання присланого, додаючи кілька слів подяки та втіхи. Перебуваючи в ув'язненні, він і там не забував свого пастирського обов'язку і завжди, коли надавалися можливості, не втрачав нагоди зробити повчання чи нагадування комусь із своїх дітей духовних, які беруть участь у передачах. До речі, довгий час дивувалися, чому отець Нікон завжди просив принести киселя, не дуже солодкого. Як виявилося, він заклеював їм маленькі записочки, іноді по кілька штук одразу. Всі листи його, як завжди, дихали бадьорістю та надією на краще майбутнє, з переказом себе та всіх волі Божої. У в'язниці отець Нікон був поміщений у спільній камері. Склад ув'язнених у ній був найрізноманітніший. Були серед них і духовні, священики та ченці. Їх було менше, і всі вони намагалися по можливості триматися окремо від інших. Для отця Никона було б незрівнянно легше переносити тягар позбавлення волі у суспільстві однодумних людей, навіть у одиночній камері. Слід гадати, що для нього найважчим у становищі було не так позбавлення волі, як перебування в суспільстві людей, чужих за духом. Скорбота – доля праведних. Батько Нікон, який досі завжди говорив, що він не відчував скорботних обставин, вступив у період життя скорботного, обтяжливого, болісного в усіх відношеннях. В'язниця різко порушила звичний і милий його серцю спосіб життя. Перебування в задушливій, прокуреній камері, неможливість усамітнитися і побути самому з собою, неможливість виконувати молитовне правило, розмови, що ображають слух і обурюють душу, і багато, багато іншого було мукою, яка знайома лише тим, хто сам зазнав цього. Батько Никон терпів усе, як багатостраждальний Йов, тропар якому завжди розчулював його боголюбну душу. Наскільки тяжкою була в цьому відношенні навколишня обстановка, можна судити з того, що він, при всьому своєму великому терпінні і стриманості, в одному з листів написав фразу, яка сказала все: «О, як важко тут у моральному відношенні! Чи скоро ми обідатимемо вдома, серед рідних за духом?..» Це був крик, що може мимоволі вирвався, крик страждаючої душі, протягом тривалого часу, щодня і щогодини, пригнічуваної ненависною і мерзенною для його духовного улаштування обстановкою. Крім цього, незрівнянно велику скорботу завдало отцю Никону звістка про немирство і розбрат серед його духовних дітей, що виникли у зв'язку з його арештом. Докорінно винуватцем розбрату була, без сумніву, злокозненность спільного нашого ворога - диявола, що сіє насіння ворожості скрізь, де можна. Очевидною причиною були сестри Анастасія та Ірина, ті самі, у яких отець Нікон відпочивав в Оптиній Пустелі. За научення дияволю бідну Настю звинувачували у всьому, аж до того, що саме вона була винуваткою арешту отця Никона. Переконано казали, що, якби вона не з'явилася в годину арешту з листами і не побігла б від міліціонера, отця Нікона не заарештували б. Почасти можна припустити, що недоброзичливість до цих сестер таїлася в деяких душах давно. Те, що отець Нікон знаходив собі відпочинок тільки в них, а не деінде, породило таємну заздрість до них. Коли вибухнула катастрофа, пристрасті спалахнули. Звичайно, всі ці звинувачення та здогади були безглузді, не обґрунтовані. Немирства, суперечки та розбрат серед духовних дітей, зокрема – через право робити передачі, а в основному – через сестру Насті, глибоко засмучували отця Никона і завдавали йому чималої скорботи та страждання. Гірко було йому бачити, що насіння добра, яке він сіяв, не шкодуючи своїх сил, впало на безплідний ґрунт, було знищено птахами і затоптано перехожими. Але знаючи і твердо вірячи, що між сіянням і жнивами має пройти певний час і що посіяне вимагає дбайливого і терплячого відходу, він і з в'язниці продовжував ревно трудитися над вирощуванням своєї ниви. З в'язниці він надіслав листа, в якому писав: «До мене дійшли чутки про немирство духовних моїх дітей. Ворог роду людського вселяє деяким думка, що в тому, що сталося, винні матінки Ірина і Анастасія, і вони, піддавшись цій ворожій думці, не тільки так думають, а й говорять іншим. Як духовний отець забороняю так говорити і у разі завзятості накладу епітимію. Нехай знають усі, що така воля Божа, перед якою треба упокоритися і благоговіти. Слава Богу за все!.. Вважаю, що матінки Ірина та Анастасія страждають через мене. Вони не винні... Серце моє болить за всіх вас, дітей моїх духовних... А я сподівався, що загальна скорбота об'єднає всіх любов'ю про Господа... Якщо хтось бажає, щоб скорбота, що спіткала нас, була йому на користь, той повинен звинувачувати в ній самого себе і більше нікого. Кожен має думати, що страждає за свої гріхи. Такий, хто думає і смиренно терпить, отримає милість Божу... Бог є любов. І всяка злість, якою б благовидною причиною вона не прикривалася, гидка Йому. Неприємна вона і мені... Ще раз прошу припинити всі свої здогади людські, а тому помилкові, про причини нашої скорботи... Прошу і благаю прийти до тями... Якщо змиритися і потерпіти нашу розлуку, можна отримати велику користь, а ремствуванням, нерозумним неприйняттям волі Божої завдається шкоди душі...» Незабаром отця Никона призначили працювати у лікарняній канцелярії в'язниці. Це давало йому можливість проводити більшу частину дня поза камерою, і це давало йому деяке полегшення та втіху. Вікно канцелярії, де він працював, було видно з гори (в'язниця знаходиться на околиці міста, під горою). Деякі з його духовних дітей довго стояли на цій горі, чекаючи, коли у вікні побачать вони обличчя отця Нікона та його благословляючу руку. Отець Нікон з боку своїх духовних дітей був оточений найуважнішою турботою та любов'ю під час перебування у в'язниці. Все, що йому було потрібно, доставлялося негайно. Користуючись цією перевагою, він та іншим, ув'язненим з ним, допомагав наскільки міг, ділячись з ними грошима, продуктами та речами, бо серед них були й такі, які не мали змоги отримувати допомогу зовні. Восени 1927 року пройшли чутки, що слідство у справі отця Нікона добігає кінця. Дізнавшись про це, монахиня Амвросія поспішила до Калуги, щоб побачити отця Никона, отримати благословення, а може, й почути кілька слів на прощання. У день, призначений для побачень, черниця Амвросія стояла разом з іншими перед брамою в'язниці. Вона мало сподівалася на те, що їй вдасться побачити отця Нікона, оскільки розпоряджалася всім головна учасниця передач, що не до неї особливої ​​прихильності. Але Господь, на велику її радість, влаштував так, що вона не тільки побачила отця Никона, але й отримала від нього благословення і попрощалася з ним. Крім того, йому вдалося непомітно передати їй книгу. Сховавши її в широкий рукав свого чернечого вбрання, вона поспішила до виходу. Книга виявилася п'ятим томом творів єпископа Ігнатія Брянчанінова. У книгу було вкладено пакет із маленькими, акуратно заклеєними записочками, адресованими багатьом духовним чадам. У кожній записці було написано кілька висловів, які відповідають духовному устрою тієї чи іншої сестри. Книгу цю, на прохання отця Никона, передала до в'язниці одна з його духовних дочок, що живе в Калузі, а повернути її він передбачливо віддав перевагу черниці Амвросії для передачі власнику. Найдорожчим виявилося те, що в цій книзі отець Нікон на чистих сторінках та полях написав пояснення тексту, доповнення та настанови. Дорогоцінні ці записи були тому, що відповідали переживаному духу часу. Вони були ніби заповітом, останніми, заключними словами наставника та батька. Навіть у в'язниці, у загальній камері, серед найрізноманітніших за характером та переконаннями людей, отець Нікон не залишив свого пастирського обов'язку. Думка його та серце, як і раніше, були сповнені турботою та любов'ю до дітей своїх за духом, врученим йому Господом. Яку треба було мати любов до Бога і Його священних завітів про любов до ближніх, яку мужню душу мученика, яке тверде сповідання, щоб у такій тяжкій обстановці не впасти духом, не охолонути, не забути свого обов'язку та своїх обітниць перед Богом! Цілком ясним і зрозумілим стає вислів одного святого отця: «Мученики тому мали сміливість сповідувати віру в Христа і переносити муки, що мали віру безсумнівну і добру совість» (Житіє святої мучениці Кікілії, 22 листопада). Коли Мене вигнавши, і вас виженуть. Як золото в горнилі спокуси їх і знайдете їх гідні Собі. Слідство добігало кінця. До останнього моменту, коли батькові Нікону та іншим, ув'язненим одночасно з ним, оголосили рішення суду, він не знав, що на нього чекає. Знаючи, що нічого протизаконного ні словом, ні справою їм не було скоєно, він до кінця мав надію на найкращий результат. Сподівався до останньої, вирішальної хвилини побачитися з близькими та дорогими йому людьми. Наприкінці осені він писав батькові Геронтію, який оселився в його квартирі, щоб приміщення залишили за ним, і навіть зробив розпорядження про заготівлю необхідних продуктів на зимовий сезон. Настала зима. Батько Нікон, як і раніше, нудився у в'язниці. І раптом, на свято Різдва Христового, 7 січня 1928 року, отець Никон надіслав лист, написаний у звичайному для нього спокійному тоні: «Мир вам і Боже благословення, – писав він. – З Божої волі доведеться нам розлучитися. Етап, приблизно, через місяць... Якщо Господь судить мені залишити дорогі моєму серцю місця та близьких мені людей – нехай буде Його свята воля!..» Далі слідував перелік речей, необхідних йому, які він просив доставити. Наприкінці листа просив благословення і святих молитов у владики Михея, архімандрита Ісаакія та всіх батьків і братів своїх, прощався з ними... Серце людини до всього звикає. Навіть у найсумніших обставин перебуває у ньому таємнича сила, яка змушує людину жити. Серця всіх люблячих отця Нікона, що пережили біль розлуки, підтримувало свідомість, що улюблений наставник знаходиться недалеко від них, здоровий і час від часу втішає їх своїми листами. Ніхто не розраховував на те, що отця Никона звільнять із ув'язнення, бо не такий був час, щоб сподіватися на це. Але в глибині душі у багатьох теплилася надія на те, що його буде вислано у віддалені місця країни, на «вільну висилку», як тоді висловлювалися. Таким дозволялося вільно їхати додому за речами, попрощатися з рідними та близькими та до певного терміну з'явитись у призначене місце проживання. Мабуть, і сам отець Нікон сподівався на це. Отримана звістка про «етап», як гром, вразила всіх. "Етап" - це було найгірше з усього, крім розстрілу. Отця Никона засудили на три роки до концтабору «Соловки». Разом із ним туди вирушав і батько Агапіт. Отець Кирило, який давно хворіє на туберкульоз легень, разом із сестрою Настею та іншими, був висланий на три роки до Казахстану з правом вільного проживання. Найлегше покарання за недосконалі злочини зазнало начальство колишнього музею «Оптіна Пустинь». Їм надавалося право жити та працювати вільно на всій території Радянського Союзу, окрім шести областей, «мінус шість», як тоді казали. У день відправлення «етапу», 27 січня, на Калузькому вокзалі зібрався натовп духовних чад і шанувальників отця Нікона, проводжаючи його в останній, далекий і невідомий шлях. Всі знали, що шлях цей усипаний тернями страждань, і серця всіх переповнювала цілком зрозуміла скорбота. Наприкінці лютого було отримано від отця Никона перший лист із Ленінграда, на шляху до місця призначення. У ньому він, втішаючи своїх близьких, між іншим, писав: «Досі Господь не залишає мене милістю Своєю. Все переноситься легко і спокійно, і скрізь трапляються добрі люди. Спілкуванням із ними полегшується всяке становище...» Остання фраза, тим, хто вміє читати уважно, ясно говорила у тому, наскільки важко було це «становище». У березні місяці етап прибув до Ким. Циклон, що пронісся над Білим морем, надовго перервав повідомлення з Соловецьким островом. З цієї причини партія засланців, що щойно прибула, була тимчасово залишена в Кемському пересилальному пункті «Кемперпункт». Нерозлучні звідси отець Нікон та отець Агапіт ​​оселилися в одному бараку, поряд один з одним, на одних нарах. Батько Нікон після лікарського огляду новоприбулих, через хвору ногу, був звільнений від важких фізичних робіт. Його поставили бути сторожем якихось складів. А отця Агапіта часто посилали до «відрядження» до лісу разом з іншими арештантами, і тоді отець Нікон залишався один серед багатьох... Роботою своєю на посаді сторожа отець Нікон був цілком задоволений. Протягом восьми-дев'яти годин свого чергування він був один, осторонь людей, мав можливість і помолитися подумки, і подумати віч-на-віч із самим собою, і навіть трохи почитати. Сім-вісім годин йшло на сон, а решта часу непомітно проходило у приготуванні обіду та інших життєвих справах. Обід ув'язнені готували собі самі. Двічі на місяць їм видавали продовольчу пайку, досить мізерну, але була можливість у найближчій крамничці за гроші придбати все необхідне – і білий хліб, і цукор, і олію, і навіть консерви. Зі свого засланця батько Нікон писав, по можливості, досить часто. Правило було таке: арештанти могли отримувати листи без обмеження, а самі мали право надіслати лише один закритий лист на тиждень чи дві листівки. Батько Нікон вважав за краще писати листівки. Листи його незмінно були насичені бадьорістю, з переданням себе та всіх у волю Божу. Незважаючи на бадьорий тон листів, іноді ясно можна було зрозуміти, наскільки важка і болісна була для нього обстановка, що склалася. Не кажучи вже про милу Оптину, цей безповоротно втрачений земний рай, він із жалем згадував про свою затишну квартиру в Козельську, вважаючи, що «за гріхи свої недостойний він тихого житія»… На стан здоров'я з дня арешту він не скаржився. Жодних відхилень у самопочутті не було, і хвора нога порівняно мало турбувала його, рана не відкривалася жодного разу. Осиротілі його духовні діти та шанувальники не забували його. Часто писали листи, посилали посилки, причому посилки були індивідуального характеру, і загальні. Хтось міг приносив на квартиру до черниці Амвросії. З цих жертв і складалася посилка, яку черниця Амвросія посилала від свого імені. Завдяки цьому ні в грошах, ні в одязі, ні в продуктах харчування отець Нікон не відчував гострої потреби, як багато інших. Він по-братськи ділився всім присланим йому з батьком Агапітом, самотньою людиною, доки їх не розлучили. Треба думати, що й інших нужденних він не залишав поза увагою і завжди допомагав усім. Це видно з того, що, будучи в Калузької в'язниці, він часто просив надіслати грошей, одяг, білизну та інші речі, навіть такі, як кисет для тютюну, на прохання людей, які відправляються на заслання. Торішнього серпня 1928 року отця Агапіта відправили у тривале «відрядження», кудись у ліс. Батько Нікон залишився один, з Богом, і, не одержуючи від батька Агапіта повідомлень, зовсім втратив його з уваги. У квітні 1929 року батько Нікон з міста Кемі був переведений в інше місце - Попов острів Карельської республіки. Там він працював у табірній канцелярії як рахівник. Ця робота була йому знайома і не обтяжувала його. Жалкував він лише про те, що у зв'язку з характером роботи в нього мало залишалося часу для молитовного діяння та читання Святого Письма. Щодо цього сторожем була незрівнянно краща. Життя отця Никона в концтаборі, загалом, протікало одноманітно. Жодних суттєвих вражень не було. Перевірка, робота, їжа, сон, перевірка... І так день у день. Втішним враженням була лише можливість листування з близькими та дорогими його серцю людьми. Це був струмінь свіжого повітря, що увірвався до задушливої ​​кімнати. Зрідка були можливими й духовні втіхи у тому злачному місці. Вітаючи своїх близьких зі святом Великодня, він писав, що зустрів свято «у мирі та втіху як духовному, так і зовнішньому...». У своїх листах він посилав благословення всім, хто знає і шанує його, поіменно, дбаючи про стан душевний і тілесний. По можливості давав поради та настанови запитуючим. Він писав, що «хоч тілом ми й розлучені, але духом своїм завжди разом». У листах його іноді були чудові слова. Тут наводяться найкоротші витримки з усіх його листів, що збереглися, починаючи з 1922 року, найбільш зупинили увагу. Короткі вислови з листів отця Нікона «Пристрасть марнославства знищує віру в людському серці». «Хоч тепер монастирів немає, але обітниця чернечий у душі має залишитися, бо він дано Богу, бо чернецтво було, є і буде». «Сповідь є духовним судом. Духовник на сповіді – суддя. Суддя себе судити не може. А тому така сповідь є неприпустимою». «Чистота серця досягається збереженням Божих заповідей, без чого немислиме взагалі духовне життя. Необхідна боротьба із пристрастями та очищення серця від пристрастей. Як непорушна підстава потрібна смиренність». «У терпінні треба здобувати свій порятунок. Терпіння необхідне. Іншими словами – потрібен хрест». «Перемога над пристрастями відбувається силою Божою. Наші немічні сили до цього недостатні. У цьому треба смиренно зізнатися і смиренністю залучати милість і допомогу Божу». «Для вічної долі поховання, що вмирає, мале має значення». «Участь усіх бажаючих врятуватися – страждати. Тому, якщо страждаємо, нехай радіємо, бо здібується наше спасіння». «Місце не рятує. Від себе нікуди не втечеш». «Дбати про тілесне і можна і повинно, але не своєю душею, як сказано в Євангелії». «Як людина я – ніщо, але як ієрей маю на собі благодать священства і дію так, як дає мені це ця благодать». «Треба розуміти дух часу і не захоплюватися колишніми поняттями та враженнями, які нині здійснити неможливо. Важливість у християнстві, а чи не в чернецтві. Монашество в тій мірі важливо, як воно призводить до досконалого християнству». «Перш ніж щось зробити, помолися і подумай, чи буде це розумно і завгодно Богові». «Не Господь спокушує вище міри і сил наших». «Хоча до людей ми і повинні звертатися за допомогою душевної та тілесної, але успіху в цих зверненнях маємо чекати від руки Господньої». «Я, хоч і грішний, але все ж таки ченець і все ж таки – Божий і знаходжуся повністю в руках Божих». «Ніколи не можна сподіватися на людину. Це велика і фатальна помилка. Без визначення Боже не захистить і не втішить людина. Безсила людина без Божої допомоги». «Потерпи, потерпи, Господа ради, ярмо Христове». “Що я робив і роблю,— роблю за даною мені благодаттю священства. Цю благодать я отримав туні в усіх відношеннях, тобто щодо матеріального, бо благодать не купується, і в моральному, бо воістину не вартий такого великого дару. Тремчу ж і прошу Господа, нехай допоможе Він мені використати цей дар згідно з його високим призначенням». «Входь до церкви, як до Божого дому. І перебувай у храмі, як у домі Божому, зі свідомістю присутності Божої, віддаляючись усякої вільності та розв'язності». «Не дорожи тим, що скажуть люди, чужі нашому духу церковному». «Безперестанна молитва – дар Божий». «Єдиний правильний настрій при молитві Ісусовій – це покаяння і скорбота про гріхи, далеке від будь-якого засудження та уваги до життя інших людей». «Дитино моє! Тільки в Господа і в Господі ти можеш знайти собі душевний світ. Твоя змучена душа тільки в Господі, в покаянні та виправленні життя може знайти собі втіху. Гріх отрутою своєю вбиває душу людини. Воскресає душа від цілющої дії покаяння. Коли покаєшся, тоді побачиш на власному досвіді істину слів моїх. Хай відійде від тебе далеко всяка зневіра. Господь простягає Свої святі руки, готові прийняти тебе, як і всякого іншого грішника, що кається в обійми Отця. Якщо Господь не відкидає грішників, що каються, як митаря, як блудницю, як Павла апостола, преподобну Марію Єгипетську та інших багатьох, то не відкине тебе і православний ієрей. Як тільки кайся, лише скажи від серця: «Згрішити, пробач!» Про покаяння твоє зрадіють і Господь, і Ангели, і люди Божі. Засмучує їх торкнення у гріхах. Отже, приступи до Господа в смиренні та покаянні, залиши захоплення гріхом, смакуй від чаші покаяння і побачиш Божу благость, бо сказано: Скуштуйте і бачите, що добрий Господь. (Пс.33: 9) Нехай зрозуміє тебе Господь! «Якщо заради потреби доводиться робити щось мирське, але не гріховне, звичайно, то терпи, вважаючи це покаранням за гріхи. Батьків не дратуй. Більше упокорюйся». «Безмовність – справа тих, що зреклися світу». «Щире бажання служити Господу Богу і вручення цілком і себе, і всього, і всіх у Божу волю, всеблагу, досконалу приносять серцю світ Божий, навіть при переживанні різних скорбот, і зовнішніх, і внутрішніх, душевних. «Молись Богу про віддалення від тебе напасти і разом зрікайся своєї волі, як волі гріховної, волі сліпої. Віддавай себе, свою душу і тіло, свої обставини і справжні, і майбутні, віддай близьких серцю, ближніх твоїх волі Божій, всесвятій та премудрою...» Слава Богу! Слава Богу! За все слава Богу! Від цих чудесних, святих слів відступають похмурі думки, тягар. Приходять у душу людини мир, втіха, радість. Хай буде воля Твоя, Господи! Слава Богу за все! «Не забувай молитви – воно життя душі». «Інокіне невластиво ні гніватися, ні гнівати інших». «Скорбота є не що інше, як переживання нашого серця, коли щось трапляється проти нашого бажання, нашої волі. Щоб скорбота не давила болісно, ​​треба відмовитися від своєї волі і змиритися перед Богом у всіх відношеннях. Бог бажає нашого спасіння і будує його незбагненним для нас. Віддайся волі Божій і здобудеш світ скорботній душі своїй і серцю». «Прощення викладається лише тим, хто вважає себе винним. Упокорься перед Богом і людьми, і Господь тебе ніколи не залишить». «Своє примушування на збереження Божих заповідей необхідне. А Божа допомога завжди з нами». «Немирство губить людей». «Якщо тільки чекатимеш сприятливих умов для порятунку, то ніколи не почнеш богоугодного життя». «Треба змиритися, тоді й духовну втіху отримаєш». «Бачу в усьому Промисл Божий всеблагою, що рятує нас». «Упокоряйся з умовами життя і тільки собі слухай. Не приймай до серця провини та справи інших. Тоді будеш мирною і покійною. Інакше не навчишся чернечого життя». «Щирість і твердість волі відчувається саме терпінням і часом». «Для мене дорогоцінні ваші душі, як спадкоємиці Царства Небесного. Хто думає інакше – помиляється, а може, й грішить». «Коли скорботи охоплюють душі наші і вагається серце наше, бентежаться думки наші, єдиний притулок – Господь». «Смутитися не слід. І в скорботних переживаннях прихована милість Божа. Незбагненно для нас будує Господь життя наше. І втрата батька є промисловою. Вір цьому». «Сенс і користь пережитого здебільшого пізнається згодом». «Розлука наша не знищила те, що пов'язувало нас, тобто духовного життя нашого і любові про Господа, що найдорожче на світі». «Без терпіння та поблажливості до ближніх жити неможливо». «Віруй, що, якщо важко доводиться терпіти, терпиш за волею Божою та судом Божим праведним, заради спасіння». «Господь бачить серце людей. А люди в судженнях своїх завжди можуть помилятися, і тоді ці судження бувають плодом простого марнослів'я». «Віруючи в Промисл Божий, що дбає про мене, боюся спрямовувати за своїм змістом своє життя». «Будь-яка добра справа і віра наша повинні бути випробувані. Випробування відбувається скорботами». «Молися по-дитячому, у простоті серця про всі потреби і скорботи твої і вручай себе волі Божій, бо Господь будує наше спасіння». «На людей ніколи не сподівайся і не соромся, не бачачи в них співчуття, не суди їх. Собі слухай». «Не сумуйте від скорботи життя цього, це наша доля, це суд Божий». «Господь іноді попускає людині бути ніби залишеною, але все ж таки зберігає і веде душу до спасіння. Це Боже припущення може стосуватися цілого суспільства віруючих. Наша справа – смиренно зберігати віру Христову. Якщо віра збережена – є і надія спасіння. Віра повинна зберігатись з утриманням від всякого гріха». «Якщо нема кому відкрити свою душу – Господеві Богові сповістите вашу смуток». «Все треба зрадити волі Божій, і розлуку нашу. Господь наводить нас, щоб не прилипали до земного, хоч би як дорого воно здавалося, щоб прагнули ми до небесного, рятували душі наші. А всьому земному давай земну ціну... Аби душу врятувати, а решта все суєтно. Тут усе мінливе. І думки наші мають бути у Богові, у майбутньому житті. Земне все минеться». У концтаборі «Кемперпункт» отець Нікон пробув трохи більше двох років. Потім він був призначений на «вільне висилання» до Північного краю, до міста Архангельська. Незадовго до закінчення призначеного ним терміну перебування в концтаборі та батько Агапіт ​​повернувся зі своїх поневірянь. Разом з отцем Никоном і він прямував на проживання в архангельські межі. Перед відправкою всіх підданих медичному огляду. І тут сталося несподіване. Лікар, вислуховуючи отця Никона, виявив у нього туберкульоз легень, що далеко зайшов, і порадив йому серйозно зайнятися собою. Після приїзду до Архангельська звернутися до лікаря з проханням направити на медичну комісію. «За вашим станом, здоров'я вас можуть послати в інше місце, що більш підходить у кліматичному відношенні», – говорив лікар. Отець Никон, який завжди і в усьому повністю вручає себе волі Божій, який звикли з днів юності своєї відсікати свою волю, не змінив свого правила і в даний, вирішальний момент. Він звернувся по вирішення цього питання до отця Агапіта. Батько Агапіт ​​не порадив йому робити щось у цьому напрямку. Вислухавши його слова як з уст Божих, отець Никон смиренно і покірно промовив: - Воля Божа нехай відбувається... Очевидно, він, здивований і природно стурбований словами лікаря, не знав, що робити. Сам він не помічав жодних змін у своєму організмі. Знав, що лікарі іноді помиляються у діагнозі. Знав також багатьох, які хворіють на цю хворобу довгі роки. Можливо, що саме щоб заспокоїтися і знову знайти бажане і рятівне передання себе волі Божої, стан, що охороняє від будь-якого збентеження і дає світ душевний, він і вирішив за вирішенням цього питання звернутися до отця Агапіта, єдиної близької за духом людини. «Воля Божа нехай відбувається!» – Ось слова праведної душі, всього себе, все життя і все, що благоговійно приносить у жертву Богу! А за цей час, час перебування отця Никона в концтаборі, у далекому Козельську та в Оптиній Пустелі відбулися великі події. Після ліквідації музею «Оптіна Пустинь», що невдовзі після арешту отця Нікона та інших, усі земельні володіння колишнього монастиря, що перебувають у віданні музею, ліс і будівлі перейшли в розпорядження місцевих представників влади. Недоторканими, в очікуванні розпорядження «Головнауки», залишалися поки що лише храми, трапезна, цвинтар, бібліотека та «химерки старців» у Скиті. Комісія, що прибула з Москви, у вкрай стислий термін (козельською владою їм дана була лише один тиждень, щоб відібрати наукові цінності) вилучила рукописи та книги, у тому числі й кілька комплектів оптинських видань. Після від'їзду членів комісії розпочався хаос. Все, що має матеріальну цінність, було продано з аукціону. Багато чого було просто розкрадено. Невдовзі було отримано розпорядження вилучити всі металеві речі з храмів, у тому числі дзвони з дзвіниці та могильні пам'ятники та хрести. Весь металобрухт був вивезений на найближчий металообробний завод. Все дерев'яне - ікони та іконостаси відвезли на переробку в столярні майстерні. Великий монастирський дзвін, оксамитовий голос якого чути за дванадцять кілометрів у колі, не пройшов у отвір дзвіниці. Проріз розламали, і дзвін упав, розбившись на шматки і зіпсувавши сходовий майданчик. Здригання землі та гул від падіння важкого тіла було чутно за три кілометри, у Козельську. Коли розбитий дзвін забрали, віруючі люди підібрали на згадку дрібні уламки, що залишилися на землі. Потім почали «очищення» території кладовища монастирського, що оточує храми. Чавунні, гранітні, мармурові, кам'яні та дерев'яні хрести, пам'ятники, каплиці та плити – все було прибрано, а могильні пагорби ретельно розрівняли, намагаючись, щоб ніщо не нагадувало цвинтаря. Недоторканими залишилися лише дерева та спорожнілі, розграбовані та захаращені храми... Це було 1928 року. А наступного, 1929 року, у Козельську було закрито всі сім церков одночасно, крім однієї, Благовіщенської, богослужіння в якій відбувається і донині. Один порівняно невеликий храм, звісно, ​​було вмістити всіх, бажаючих помолитися у ньому. Тіснота і штовханина були жахливими, особливо у великі свята, коли до храму збиралися і жителі найближчих сіл, приписаних до міських церков. З цієї причини чернечі, здебільшого, були позбавлені можливості відвідувати храм. Це була для них велика скорбота. Монахів оптинських в описуваний час залишалося небагато. Більшість ієромонахів, призначених на парафії, були відправлені на заслання, а храми закриті. Частина ченців роз'їхалися, поїхали туди, де їх ніхто не знає. У Козельську залишалося кілька людей похилого віку ієромонахів на чолі з батьком Архімандритом та інваліди: сліпі, кульгаві, горбаті. З молодих, порівняно з іншими, був лише один ієромонах Геронтій, колишній келійник старця Варсонофія та батько Рафаїл, колишній монастирський послушник Родіон Шейченко. У цьому ж 1929 році помер єпископ Міхей 29 . Поховання було скоєно більш ніж скромне, оскільки жоден єпископ, ні Смоленський, ні Калузький не приїхав з різних причин. Поховали останки владики Міхея на Козельському цвинтарі. Про все, що відбувається в Козельську, отця Никона не могли повідомити, але про закриття всіх церков, крім однієї, отець Геронтій повідомив йому. Батько Нікон пожурився, дізнавшись про смерть старця Нектарія в 1928 році і владики Міхея. А про закриття церков написав такі слова: «А в скорботі, що вас спіткало, нехай втішить вас Господь. Він дивиться на серце і чує молитву, де б вона не відбувалася...» У цьому ж 1929 року нова хвиля арештів прокотилася по всій країні. Мутні води цієї хвилі захлеснули й Козельськ. У серпні, якраз другого чи третього дня після свята Преображення Господнього, було заарештовано і ув'язнено у козельську в'язницю всі оптинські ієромонахи на чолі з отцем Архімандритом і деякі з Козельських священиків. Залишився недоторканим один старий і хворий батько Йосип Польовий (помер 1934 року). Одночасно було заарештовано кілька монахинь, у тому числі і монахиню Амвросію, а також близькі до Церкви мирські люди. З Козельська заарештовані були відправлені до Сухіничської в'язниці, а звідти – до Смоленська (Козельськ та Сухіничі тоді були Смоленської області). У січні 1930 року, після закінчення «слідства», усіх ув'язнених заслали у різні, дуже віддалені місця країни. Братський духівник отець Досифей та багато інших було заслано до Сибіру. Там вони й закінчили свій земний шлях, крім одного батька Рафаїла, «позбавлені, скорботно, озлоблені». (Євр.11:37) Духовник шамординських сестер отець Мелетій, благочинний отець Феодот і старший рухальний отець Макарій разом з монахинею Амвросією та іншими, були спрямовані в Архангельську область на «вільну висилку». У духовному відношенні Козельськ спорожнів зовсім... Батько Нікон разом із батьком Агапітом приїхали до Архангельська в червні 1930 року. І тут Господь не залишив їх без Своєї всесильної допомоги. Зустрілися добрі люди, які надали їм як матеріальну, а й моральну підтримку. З їхньою допомогою вони невдовзі знайшли собі квартиру неподалік міста, у селі Нижнє Ладине. Кімнатка, де вони оселилися, була маленька, але вони й цьому були раді. Порівняно з життям у таборі, у бараку, що вміщає щонайменше чоловік п'ятдесят, життя вдвох з однодумним братом було для батька Нікона великою втіхою. Тут вони були самі. Вдалині від світу серед світу. Крім того, вони були вільні, мали можливість відвідувати церкву, входячи в спілкування з близькими за духом, знову набутими братами та сестрами. Після тяжкого життя в концтаборі всі ці переваги були сприйняті отцем Никоном як велика милість Божа, і він не знав, якими словами дякувати Творцеві. Він відпочивав і душею, і тілом. У матеріальному відношенні життя в архангельських межах було важким. Усі продукти харчування видавалися за картками. На базарі все було дуже дорого. Багато чого і за великі гроші не завжди можна було дістати. Засланці, які не одержують посилок і грошей, буквально голодували. Пайок, що видається непрацездатним засланцем, був вкрай убогім: 300 грам хліба на день, 600 грам пшона на місяць, 2 кілограми солоної риби на місяць, півлітра гасу на місяць (в зимовий час), скільки солі - і це все. Батько Нікон з цього боку був забезпечений набагато краще, ніж багато інших. Йому постійно надсилали і гроші, і посилки його шанувальники. Спостерігаючи голодне життя більшості засланців, він написав одного разу: «Порівнюючи те, що надіслано мені, з тим, що надіслано іншим, вважаю себе щасливим, який не зазнав ще скорботи». Судячи з цих рядків, легко можна укласти, в яких неймовірно важких умовах, знемагаючи під тягарем страждань, жила більшість засланців. Іншим неприємним супутником життя засланців був обов'язок через кожних десять днів бути у відповідній установі (ГПУ) для реєстрації. Але найбільшою, мабуть, важкою умовою була приреченість засланців на мандрівне життя. Працездатних посилали у тривалі «відрядження», переважно в ліс на лісозаготівлі та часто – у болотисту місцевість, туди, куди за жодну плату неможливо було знайти робітників. Тих, хто має документ про непрацездатність через хворобу чи старість, часто переміщали з одного місця на інше, намагаючись загнати подалі від великих населених пунктів у глухі села. Їм не давали змоги «обжитися» на одному місці. Щодо цього життя засланців ніколи не могло бути спокійним. Тим більше, що переміщення в іншу місцевість було пов'язане з великими труднощами у сенсі транспорту, неминучих витрат та пошуку притулку. А квартиру засланцем знайти було дуже важко. На них лежав друк вигнання та заперечення. Тому населення Архангельської області здебільшого ставилося до них недовірливо, непривітно, холодно, цураючись і усуваючись, а в окремих випадках – неприязно і грубо. З цієї причини отець Нікон завжди просив у листах своїх не надсилати зайвих речей із білизни та одягу. У його мандрівному житії все зайве було обтяжливо, тому що в більшості випадків доводилося всі речі тягати в мішку за спиною. Крім того, занадто великий багаж вселяв природне занепокоєння за його безпеку, що вносило розсіяність і було неприємно душевної зібраності його. Недовго тривало спільне життя отця Нікона та отця Агапіта. Недовго вони втішалися один одним. Невдовзі знову настала розлука. У серпні цього ж, 1930 року, батька Никона «перемістили» до міста Пінегу Архангельської області, за двісті кілометрів від центру. З жалем і мимовільним сумом залишав отець Нікон Архангельськ, прощаючись зі своїм братом і співмешканцем, з яким він так зблизився і зродився за роки страждань. Він ніби передчував, що в цьому земному житті вони не побачать більше один одного... Батько Агапіт ​​залишався поки що в Архангельську. Батько Нікон вирушав у невідомий шлях один... У місті Пінезі та її околицях він довго блукав у пошуках квартири. Нарешті йому вдалося знайти притулок у селі Вонга, неподалік Пінеги, на березі річки Пінега. Тут він прожив близько двох місяців і потім, уже восени, змушений був переселитися в інше село, Воєпала, за три кілометри від Пінеги. Після неодноразових і найчастіше безплідних розпитувань він знайшов собі квартиру в будинку однієї жінки, яка, крім великої плати грошима, поставила умову своєму мешканцю виконувати всі важкі фізичні роботи вдома. Батько Нікон погодився на все, можливо тому, що вибирати було ні з чого. Крім того, йому, мабуть, подобалося, що господиня – жінка стара, самотня і тому ніхто і ніщо не порушуватиме жаданої тиші та спокою, яких завжди жадала його душа. Життя в Пінезькому районі в матеріальному відношенні було набагато важче, ніж у Архангельську. Базарів у Пінезі не було зовсім, і за гроші неможливо було дістати жодних продуктів. Можна було лише обміняти на речі. Овочі зовсім не можна було знайти, навіть картоплі, навіть на промінь. У Пінегу отець Никон часто ходив. У святкові дні, коли була служба, відвідував церкву. Потім заходив на пошту за листами, грошима та посилками. Тут він незабаром познайомився з багатьма духовними званнями людьми, які розділяли з ним ту саму долю засланця. Зустріч навіть двох оптинців: ієромонаха Парфенія, з яким колись, у дні своєї юності, працював спільно в монастирській канцелярії (отець Петро Крутиков), і скитського ієродиякона Петра 30 , а також його рідну сестру, черницю Валентину (Устюшу). Інші всі були з інших монастирів, із різних місць країни. На той час, часу приїзду отця Никона в Пінегу, посилки та гроші на його адресу стали надходити рідше. Не можна сказати, щоб близькі отцю Никону люди забули його і тому менше й рідше надавали йому допомогу. Ні, ніхто не забув його і не міг забути. Це можна пояснити лише тим, що у Козельську, звідки головним чином і надсилалася допомога, після масових арештів у 1929 році залишилося чернець зовсім небагато. Переважно це були жінки-черниці, здебільшого літнього віку. Усі вони жили бідно, бідно, працями рук своїх здобуючи собі їжу і почуваючи себе зовсім осиротілими без наставників та керівників. Жалюгідні крихти і гроші посилати було незручно, а зібрати загальну посилку або більшу суму грошей не було кому. Черниці Амвросії, жінки за характером енергійної, в описуваний час, як уже згадувалося вище, у Козельську не було. І вона разом з іншими блукала Північним краєм. А вона була головним організатором спільних посилок. Згодом, згадуючи той час, черниця Амвросія розповідала: «Батько Макарій оптинський був незвичайної доброти. Скаже, бувало: «Ну, мати Амвросія, не забувай свого послуху. Незабаром свято. Треба надіслати гостинців нашим засланцем». І ці слова мене дуже підтримували. Я з радістю оминала всіх чернечих і віруючих містом. Я всіх їх лікувала, і вони мене знали і довіряли мені... Бідолашність навколо... Ну, хоч і по дрібниці, а все обіду всіх і зберу. П'ятдесят рублів, звичайно, найбільше...» Іноді таки посилали батькові Никону з Козельська, і з Калуги, і з Москви, і з інших місць грошову та матеріальну допомогу. Він не був приречений на повільну смерть від виснаження, як багато хто, багато інших, і не тільки не голодував, але завжди ділився наявним у нього з іншими засланцями. Запитував навіть сам, чи не потребують чогось. З настанням зими 1930 року отець Нікон, який досі не помічав жодних відхилень від норми у своєму організмі, почав почуватися не зовсім здоровим. З'явилася слабкість, швидка стомлюваність, невелика болючість у всьому тілі та іноді трохи підвищена температура. Особливого значення він надавав цьому, пояснюючи все явищами простудного характеру. Так минав час до січня 1931 року. На свято Різдва Христового, 7 січня, він ходив у Пінегу, до церкви. Цього дня був сильний мороз, і у храмі було дуже холодно, він не опалювався. З того дня отець Нікон зауважив, що стан його здоров'я не покращується, а з кожним днем ​​стає все гіршим і гіршим. Збільшилася слабкість, температура не знижувалася до нормальної. Але він усе кріпився, намагаючись не піддаватися недузі, що підточує його сили. Як і раніше, ходив у Пінегу «відзначатись», відвідував церкву, заходив на пошту. Життя отець Никон проводив, наскільки можна, самотню. Більшість засланців через матеріальні міркування жили по дві або по три особи разом на одній квартирі. Батько Никон жив сам, і, хоч жив у мирських сім'ях, життя його було мироотречной. На ньому повною мірою виправдовувалися слова одного святого отця: «Не в усамітненні тіла, а в добробуті і серцевій тиші чернече виправляється життя». Весь свій вільний час він вживав на неопустиме, незважаючи на нездужання, здійснення свого молитовного чернечого правила та читання Святого Письма. Писав відповіді своїм духовним чадам і знайомим на їхні листи, і в засланні житті не залишаючи свого пастирського обов'язку. Частина дня йшла на приготування їжі. Забирала дорогоцінний час і робота по дому, покладена на нього господаркою. На новій своїй квартирі в селі Воєпала отець Нікон дуже швидко переконався, що його господиня – жінка з характером виключно сварливим, злим і жорстоким. Цілком можливо, що через її важку вдачу і неймовірні умови щодо плати за квартиру, не для всіх прийнятної, у неї не жив ніхто. Вона швидко врахувала безприкладне терпіння та смирення отця Нікона. Вона зневажала їм, як рабом своїм, як невільником, незважаючи на його високий сан. Вона змушувала його робити все, що їй заманеться, не зважаючи ні на що... Здавалося, що сам біс вселився в неї, змушуючи мучити отця Нікона, щоб випробувати його терпіння. Вона навіть забороняла йому приймати у себе відвідувачів, які іноді відвідували його. Батько Никон смиренно терпів усе, беззаперечно виконуючи її вимоги. За станом здоров'я його було звільнено від важких робіт, в основному через хвору ногу з розширеними венами. Хазяйка його це знала. Захворювання легенів, що приєдналося, зробило його зовсім непрацездатним. Йому потрібен був відпочинок та спокій. Але жорстока стара не хотіла вірити, що її квартирант і батрак важко хворий. Вона не давала йому ні спокою, ні відпочинку. Знемагаючи від слабкості, він беззаперечно виконував усе: возив на санчатах воду з колодязя, колов, пилив і носив дрова, відчищав і розкидав сніг, ставив і подавав самовар, колував скіпку і багато чого іншого. І все це – при постійно підвищеній температурі та з хворою ногою. Отець Петро, ​​який жив у сусідньому селі Козловці, за три кілометри від Воєпали, спостерігаючи всі ці знущання і знаючи з розповідей селян про важку вдачу цієї бабусі, неодноразово пропонував батькові Ніконові знайти квартиру у своєму селі і оселитися вдвох з ним. Те саме радив йому і батько Парфеній, який іноді відвідував його. Але отець Никон, вірний своєму наміру жити тільки з волі Божої, мабуть, вважав, що випробовуване ним послано Самим Богом і від подібних пропозицій мовчки ухилявся. Можливо, що мало знав отця Петра як людину і як ченця, він не наважувався з власної волі з'єднатися з ним на проживання, боячись натягнути на себе ще більші скорботи в духовному відношенні. Крім того, його лякала перспектива ходіння в Пінегу для позначки за шість кілометрів, у будь-яку погоду - в дощ і невилазний бруд путівця восени, в хуртовину, сильний мороз і вітер взимку. Про свою цілковиту відданість волі Божій він неодноразово писав із заслання різним особам: «Віруючи в Промисл Божий, що дбає про мене, боюся спрямовувати за своїм змістом своє життя, бо спостерігав, як своя воля приносить людям скорботи і труднощі... Хай буде воля Божа, блага і досконала! Їй вручаю себе, і все життя, і всіх. Прийняття волі Божої світ приносить моєму серцю...» «Є бажання віддатись у всьому на волю Божу, не самому, за своїм змістом, мати своє життя. Вірую, що Господь надішле мені саме те, що потрібно і корисно мені...» Очевидно, на той час у ньому повною мірою дозріло бажання принести своє життя і всього себе на жертву Богу. У душі своїй він ніби волав «великим голосом»: «Як жертву непорочну прийми мене», Христе, «пожерлого Тобі!» (Тропар мучениці). Такий благодатний настрій душевний, властивий людям винятково високої духовної культури, отець Никон набув завдяки безсумнівній, твердій вірі в Бога та Його святий Промисл. Серце його горіло любов'ю до Бога нелицемірне. Вогонь любові цієї святої він грів і розпалював неухильним, точним виконанням завітів Христових з днів юності своєї, працюючи Господеві завжди, скрізь, у будь-який час і на кожному місці. І в тюрмі, і в концтаборі, і в засланні, незважаючи на жодні обставини, духовне зростання його тривало, не слабшаючи і не вагаючись. Він невидимо сходив сходами духовної досконалості все вище і вище, прагнучи досягти кінцевої мети свого сходження – «прийти в міру віку виконання Христового». (Еф.4:13) Одного разу, на другому або третьому тижні Великого посту, приблизно на початку березня, батько Нікон вийшов з дому працювати - копати сніг, що злежався за зиму, і прибирати його. Трохи попрацювавши лопатою, він раптом відчув сильну слабкість і біль усіх вен від живота до п'яти хворої ноги. Повернувшись додому до своєї кімнати, він поклав компрес та виміряв температуру. Термометр показав 40 °. У нозі від сильної фізичної напруги стався крововилив. Батько Нікон зліг у ліжко. На другий день температура знизилася, вени перестали хворіти, крововилив розсмоктався, але на місці крововиливу відкрилася рана. Увечері того ж дня він раптово відчув сильне колотя в грудях і озноб. Температура знову піднялася до 40 °. Довго лежав він хворий на своєму убогому ложі, понад три тижні. Хто його обслуговував у цей час – невідомо. Можливо – ніхто. Невідомо також, чи хтось відвідував його під час хвороби. Очевидно, ніхто, бо, трохи оговтавшись, отець Нікон на шостому тижні Посту, наприкінці березня, вже ходив у Пінегу «відзначатись». На пошті, де він стояв у черзі за листами та грошима, побачив його отець Петро. Вітаючись із батьком Ніконом, він одразу помітив різку зміну в його обличчі. Перед ним стояв зовсім хворий чоловік, що ледве тримався на ногах. На питання про стан здоров'я отець Нікон коротко відповів: - Зовсім розболівся. Іду до лікарні... У Пінезькій районній лікарні лікар, дуже поспішно вислухавши отця Нікона, підтвердив діагноз лікаря міста Кемі, що має туберкульоз легень. – Скоротечна? - Запитав батько Никон. – Ні, – буркнув у відповідь лікар, – але становище серйозне... Далеко зайшов процес. Один Господь знає, як, з яким неймовірним зусиллям волі, перемагаючи виснажливу слабкість і біль у нозі, пройшов отець Нікон дорогою назад з Пінеги до своєї квартири. У повній знемозі повалився він на своє тверде ложе. Нелюдська його господиня дізналася про те, що він хворий на туберкульоз. Переконавшись, що «батрак» її захворів серйозно і, можливо, надовго (до того вона не вірила його хворобі, читала вдавання), вона замість того, щоб надати йому хоча б мінімальне співчуття і дати спокій і відпочинок, почала виганяти його з дому. Взимку, в мороз, хвору людину! - Іди куди хочеш, ти мені хворий не потрібний, - кричала вона. – До мене здорові люди просяться, вони мені все робитимуть. Мені хворі не потрібні. Мені треба, щоби працювати могли, а не лежати... Ще заразишся від тебе, сухотного. А якщо помреш, що я тоді робитиму? Іди, іди... Куди хочеш іди!.. Розлючена, вона підбігла до ліжка, скинула на підлогу солом'яний матрац і одяг і забрала ліжко. Становище для отця Нікона склалося безвихідне. Він настільки відчував себе погано, що йти не міг нікуди. І згадалися йому неодноразово згадувані ним у дні поневірянь і зло страждань молитовні слова дорогого старця Варсонофія, його тиха келія в благословенному Оптинському Скиту, його благословляюча правиця, що опустилася на схилену голову юного послушника Миколи: «Господи! Врятуй раба Твого цього Миколу! Будь йому Помічник! Захист його, коли він не матиме ні даху, ні притулку...» Приблизно цього часу у відповідній установі проводилося чергове сортування засланців, – їх переганяли далі. Батько Никон вважався у цьому списку, але через хворобу тимчасово залишили дома. У суботу Лазарєва, 22 березня, отець Петро, ​​теж намічений на переселення, прийшов до отця Никона відвідати його і попрощатися. Увійшовши до нього, він побачив таку картину: хворий батько Нікон, у ватяному подрясніку, шапці та валянках, лежав на двох зрушених табуретках. У головах у нього стояв речовий мішок з усіма пожитками, прихилений до стіни. – Що це означає? – спитав приголомшений отець Петро. – А це означає – вилітай куди хочеш… – відповів отець Нікон, знеможено опускаючи голову на мішок. Досі завжди ухиляється від пропозицій отця Петра жити разом, цього разу він, бачачи безвихідь свого становища, сам почав просити його про це. Отець Петро, ​​звісно, ​​з радістю відгукнувся на його прохання. Поспішно пішов назад у своє село, дуже швидко знайшов у знайомого селянина коняку і приїхав за хворим. Цього дня, незважаючи на кінець березня, мороз був сильний і дув сильний, поривчастий, пронизливий вітер. Батько Никон здригнувся, поки доїхав до свого нового і останнього житла. Бо вже жрен буваю, і час мого відходу наста. Подвигом добрим подвизахся, протягом померлах, віру дотримався. А решта дотримується мені вінця правди, що його віддасть мені. Господь на день він, праведний Суддя. На новій своїй квартирі, оточений турботами та піклуваннями отця Петра (його теж тимчасово залишили на місці), отець Нікон незабаром почав почуватися трохи краще. Повеселішав, охоче розмовляв з отцем Петром і приходящими відвідати його братами та сестрами за духом. Крім загальної слабкості та легкої хворобливості в тілі, він, як і раніше, жодних змін у своєму організмі не помічав. Турбувала його лише постійно підвищена температура, вранці - 37 ° з частками, увечері - 38 °, а іноді і 39 °. Над хворими на засланців медичного спостереження не було жодного. Йти пішки до Пінеги, до районної лікарні, на дуже спішний прийом, за шість кілометрів, отець Нікон не мав сил. Найняти коня не завжди було можна. Вільних коней у селі було дуже мало. Та й не було сенсу їхати до лікарні, коли діагноз було вже встановлено. І хоча лікар сказав, що не швидкоплинна», – постійно висока температура наводила на думку про швидкоплинність хвороби. Лікування майже ніякого. Прописаного лікарем тіокола після повторного замовлення в аптеці не було. Батько Нікон, хоч і не покладав великої надії на ліки, але й не відкидав їх. Тіокол та інші ліки йому неодноразово надсилали з Козельська. Харчування було досить мізерне і одноманітне: круп'яний суп, локшина, каша. У зв'язку з підвищеною температурою апетит у нього був поганий. Отець Петро, ​​по силах своїх, докладав усіх старань, щоб поліпшити стіл хворого. Почав винаходити смачніші страви, діставав на промінь молоко та яйця. Незабаром після того, як закінчився льодохід на річці Північна Двіна і відновився пароплавний рух, частіше почали надходити посилки з продуктами та різними речами, переважно «ганчірками», як називав їхній батько Нікон, для проміня. Рушники, білизна і взагалі тканини мали великий попит у населення, і батько Никон просив їх надсилати. Але, незважаючи на підкріплення та догляд, незважаючи на те, що отець Петро надав йому повний спокій, отець Нікон продовжував слабшати. Від виснажливої ​​температури і поганого апетиту слабкість збільшилася до того, що він майже весь час лежав. Вставав ненадовго і знову лягав. А оскільки його весь час знобило, лежав він одягнений у ватяний подрясник і валянки, хоч у кімнаті було тепло. Ще 1930 року, коли духовні діти отця Никона дізналися, що він живе на «вільному засланні», деякі з них просили у нього дозволу приїхати до нього побачитись. Батько Нікон усім відповідав категоричною відмовою. Строго забороняв приїжджати до нього будь-кому. Не дозволяв він приїжджати з багатьох причин. Найбільш суттєвою причиною відмови була невпевненість у своєму становищі, постійне очікування переміщення. Другою, не менш важливою причиною була боязнь зазнати всіляких неприємностей, що приїхала до нього. Адже за засланцями було встановлено відоме спостереження, і кожна нова особа, яка входить у спілкування з ними, ризикувала своїм благополуччям. Крім того, отець Никон добре знав своїх духовних дочок, які прагнуть його. Усі вони мали досить невиразне поняття про умови життя засланців. Якби він дозволив приїхати одній, за нею приїхала б інша, третя, четверта... Спостерігаючи за життям своїх побратимів по нещастю, він дуже скоро переконався в тому, що тільки той міг сподіватися на відносно спокійне життя, хто залишався непоміченим, хто жив тихо і самотньо, нічим не виявляючи себе і не заводячи знайомств. Були випадки, і не рідкісні, коли засланці, надані відносної свободи, знову потрапляли до концтабору... Батько Нікон писав спраглим побачити його, що й сам би хотів побачитися з усіма близькими по духу людьми, але вважає це «справою майже неможливою і божевільною заради тих спокус і труднощів, сюди... Наробиш і собі і мені скорботи...». Тим часом мати Амвросія, прибувши в січні 1931 року до місця свого заслання до Архангельська, побачилася там із батьком Агапітом, який допоміг їй знайти квартиру в селі, де жив сам. Оптинські батюшки Мелетій, Макарій та Феодот, які приїхали разом із нею, оселилися в сусідньому селі. Від батька Агапіта мати Амвросія дізналася адресу отця Нікона і вперше почула про його хворобу. Вона поспішила написати йому повного тривожного занепокоєння листа. Між ними поновилося листування. Батько Нікон, поважаючи її як гідну черницю і довіряючи їй як лікаря, який неодноразово лікував його в Оптиній Пустелі та в Козельську, докладно описав їй свою хворобу, всі її симптоми та умови свого життя. «Лікар у Пінезі, – писав він їй, – знайшов у мене туберкульоз і вже не в першій стадії, а далеко зайшов. Мене турбує те, що жар 38-39° довго тримається, а від цього і слабкість, і апетит пропадає. Більше лежу... Я сам дивуюсь, як швидко і несподівано для мене сталося. Тепер я думаю, що ті порівняно легкі застуди, які, здавалося мені, пройшли безвісти, були початком того, що зараз бачимо...» «Немає покращення від початку хвороби, ось уже два місяці... Думка про смерть дедалі ближче стає мені. Може й судить Господь померти мені... Преподобний Феодор Студит, що сам був у вигнанні, радіє і радіє за вмираючих у засланні...» «Температура турбує мене і вселяє думку про близькість смерті. Про одужання тепер майже не думаю, вважаючи це нездійсненною мрією. Вдаюсь волі Божій...» Так писав він черниці Амвросії у березні та квітні. Приблизно у цей час він писав інший своєї духовної дочки: «Смуткувати про те, що ми більше не побачимося тут, на землі, звичайно, природно. Але не слід сумувати без міри. Я – людина. І Господь показує вам, що суєтне спасіння людське, що не можна сподіватися на людину, що спасіння від Господа...» Мати Амвросія, незважаючи на своє обтяжливе і залежне становище у засланні, горіла бажанням на ділі здійснити свої медичні знання, надати батькові Нікону допомогу у цьому плані. Їй спала на думку попросити своє начальство дозволити їй оселитися в Пінезькому районі, ближче до отця Никона. У березні, невдовзі після отримання нею першого листа від нього, вона питала у ГПУ, коли ходила відзначатись, чи можна просити про те, щоб її послали жити у певну місцевість Архангельської області. Їй відповіли, що таку заяву можна подати. А якого результату очікується від поданої заяви, їй не сказали. Перш ніж подати заяву, мати Амвросія порадилася з отцями Мелетієм, Макарієм та Феодотом. Вони сказали: – Як Цариця Небесна вкаже... Помолилися та поклали за образ Богоматері записочки: «Проситися» та «Не проситися нікуди». Знову помолилися і, прочитавши на вийнятому квитку слова «Не проситися нікуди», прийняли це як вказівку Божої волі. Зі свого боку, черниця Амвросія також радила отцю Никону вжити відповідних заходів для переведення його в місцевість, більш сприятливу у кліматичному відношенні. Їй так хотілося бачити його, полегшити його хворобу, наскільки це можливо. Всім своїм серцем вона прагнула в Пінегу! Вона навіть просила отця Никона викликати її до себе як лікаря... Батько Нікон написав їй у відповідь: «Вручаю себе Богові. Буваю спокійнішим, коли своєї волі не виявляю. Тому просити про щось не наважуюсь поки що. Та й немає впевненості в тому, що буде звернена увага... Сердечно дякую тобі за кохання та турботу. Спаси Господи! Звичайно, я радий був би бачити тебе. Але не можна забувати, що ми своєї волі не маємо і може вийти так, що і в Пінезі будеш, але не матимеш можливості бачити мене, бо і тут бувають часті переміщення та призначення в різні місця. Тому, думається мені, що не потрібно тобі ставити своє становище в залежність від моєї... Не маючи жодних прикладів щодо подання заяви, жодних довідок, та й майже не сподіваючись на якісь добрі результати, я поки що наважуюсь залишатися на місці, вдавшись до волі Божої... Викликати тебе в Пінегу не зважуюсь, усвідомлюючи тебе в Пінегу. З іншого боку, – начебто не наважуюсь і відхилити твоє бажання. Немає в мене певної рішучості щодо цього питання. Господи, допоможи і вразуми!.. Треба молитися, щоб Господь покаже шлях... Молімося Господу, нехай спасе нас і нехай допоможе нам у бідах і потребах. Іншого притулку та надії не бачу. Людські розрахунки і суєтні, і хибні. Коли доводиться терпіти і важке що-небудь, але знаєш, що немає тут своєї волі, виходить моральне полегшення та світ душі. Хай буде воля Божа! Нехай не посоромить Господь нашої віри та відданості волі Його. Єдина надія на Бога. Ось тверда основа. Решта все неміцна, і особливо в нашому становищі. Цілком не знаєш, де краще, де гірше і що чекає. Хай буде воля Божа!.. Мені приходила думка, що ми, ченці, що зреклися світу, нині, хоч і мимоволі, проводимо мировідрічне життя. Так судив Господь. Наша справа – зберігати себе у вірі та дотримуватися себе від усякого гріха, а все інше вручити Богові». Цей лист отець Никон писав черниці Амвросії 30 квітня старого стилю. І це був останній його лист до неї... Як би на підтвердження істинності слів отця Никона, черницю Амвросію, разом з іншими засланцями, невдовзі після отримання нею цього листа, відвезли на баржах до пересилального пункту на якийсь півострів, неподалік Архангельська, де було влаштовано карантин для засланців. Тут вона теж питала свого начальства, чи можна просити після закінчення карантину, щоб змінили місце посилання. Їй відповіли: "Звичайно, не можна". Через два тижні всіх засланців, у тому числі і монахиню Амвросію, після карантину, відвезли на баржах до Котласу, «знаменитої» Макарихи. Там, у бараках, по сто і двісті чоловік у кожному, у неймовірно важких умовах жило вісімнадцять тисяч засланців, здебільшого приречених знайти собі спокій на місцевому цвинтарі... Багато довелося зазнати черниці Амвросії страждань і душевних, і тілесних у своїх поневіряннях. І якою великою підтримкою у важкі хвилини був для неї останній лист отця Никона, повний мудрості духовної! Усі її бажання і прагнення бути біля хворого отця Никона і допомагати йому в його хворобі розбилися на порох перед несповідними долями Божими. Радячи батькові Никону подати заяву і мріючи самій переселитися в Пінегу, вона, через недосвідченість свою і деяку наївність у практичних справах, не знала, по суті, справжнього стану справи щодо засланців доти, доки сама їй не довелося переконатися в тому, що не для спокійного життя, хоча б і на чужині. Основна мета була – знищити віру християнську, а для цього насамперед ізолювати всіх, хто активно виявляє свою релігійну переконаність. І, звичайно, ізолювати не для того, щоб вони, оточені увагою, відбувши свій термін, повернулися здоровими та повними сил на батьківщину. Батько Никон усе це знав і з власного досвіду, і з розповідей інших засланців. Настала, нарешті, довгоочікувана весна і в Архангельському краї. Настав травень. З блакитного неба блискуче світило щедро розливало своє життєдайне проміння, з кожним днем ​​все сміливіше висуваючи свої права, владно викликаючи до життя все живе. Батько Нікон і отець Петро радісно зустріли перші теплі дні, маючи надію на те, що з приходом весни і в організм хворого знову увіллються сили і здоров'я його покращає. Отець Петро, ​​знаючи, що при цій хворобі необхідне свіже повітря, неодноразово радив отцю Никону скористатися гарною погодою, вийти з задушливої ​​кімнати. Батько Никон, мабуть, погоджувався з його доказами, виходити зволікав, кажучи: – Мати Амвросія мені написала, що за підвищеної температури виходити не можна. Одного разу він, ніби роблячи послух отцю Петру, вийшов на повітря, але дуже скоро повернувся. Хоча було тепло й тихо, йому було холодно та вітряно. Незабаром ясна, тепла погода різко змінилася. Низько попливли над землею свинцеві хмари. Пішов дощ та мокрий сніг. Повіяв холодний, пронизливий вітер. Було так холодно, що отець Петро затопив грубку. Це було на початку травня. І з того часу стан здоров'я отця Нікона різко погіршився. Жорстока недуга швидко прогресувала, підточуючи сили. Температура, не знижуючись, була постійно на високому рівні. Вранці – 38°, увечері – 39° та навіть 40°. З'явився кашель, задишка. Апетиту не було. Від вареної їжі він відмовився зовсім. З'їдав лише два-три яйця, випивав дві склянки молока та дві-три чашки чаю на день із невеликою кількістю хліба чи печива. Тепер він лежав майже не підводячись. Лежа виконував своє молитовне правило, лежачи читав Святе Письмо, лежачи писав листи, поклавши папір на фанерну дощечку від ящика. Одвічна трагедія життя і смерті розгорталася швидко. Ще за тиждень чи два температура піднімалася вище 40°. Почалися страждання. Висока температура, жар, приголомшливе озноб, що змінюється виснажливим потом, жахлива слабкість, задишка і пролежень, що з'явився до кінця хвороби, мучили його. Йому не вистачало повітря, йому не було чим дихати, тому що легені його скоротилися. Задихаючись, обливаючись потім, кидався він на своєму ложі. – Нема чим дихати. Дайте повітря! Дайте хоч трохи!.. – шепотів він, знемагаючи. Коли почував себе трохи краще, тихо молився: – Господи, помилуй! Господи, допоможи! З кожним днем він слабшав дедалі більше. Щодня приносив дедалі нові зміни. До кінця травня він ослаб настільки, що й лежачи не в силах був ні читати, ні писати. Отець Петро читав йому вголос одержувані листи. Батько Нікон тільки перечитував найбільше, диктував відповідь, а сам лише підписувався і іноді додавав кілька рядків. За останні два місяці своєї хвороби він майже щодня причащався Святих Христових Таїн. Спочатку сам, а коли вже зовсім знемагав, причащати приходив ігумен Віфанського скиту отець Паїсій. Він же й духовником його був. Іноді причащав його архімандрит Микита, рідний брат однієї з духовних дочок. Обидва вони поділяли з ним одну й ту саму долю приречених. Квартира, де мешкали отець Никон з отцем Петром, була спокійна. Ніщо не порушувало тиші, настільки необхідної для тяжкохворого. Батько Никон лежав і тихо молився, готуючись до кінця у вічність. Отець Петро, ​​наскільки міг, самовіддано доглядав його. Він дуже прив'язався і щиро полюбив отця Никона за час спільного з ним життя. Тиша у них була, спокій. Молитовний настрій отця Никона передавався і його співмешканцю, і почував себе отець Петро як колись у далекому, недосяжному Оптинському Скиту, а не на засланні... І раптом сталося несподіване. 9/22 червня, в понеділок увечері, несподівано і непрохано приїхала до отця Нікона одна з його духовних дочок, Ірина Бобкова, та сама, у якої колись, коли жив у Козельську, отець Нікон відпочивав в Оптиній Пустелі. Приїхала вона самочинно, без благословення. Батько Нікон нікому не дозволяв, незважаючи на посилені прохання, приїжджати до нього, навіть тоді, коли результат хвороби був очевидним. А сестрі Ірині, після неодноразових та наполегливих її прохань, написав навіть, щоб вона «дала йому спокій 31 ». Сам істинний і нелицемірний послушник до кінця своїх днів, він і від усіх своїх духовних чад вимагав повного послуху і самочинників не переносив. З цього боку, несподіваний, без попередження, приїзд сестри Ірини не міг бути приємним для нього. З іншого боку, душа його, що витерпіла за роки вигнання, рада була бачити і чути людину, яка приїхала з далеких, рідних місць, настільки милих її серцю. Прийняв її отець Нікон ласкаво, але, як говорив згодом отець Петро, ​​«скріпивши серце». Жінку, яка пройшла такий довгий, важкий шлях, можливо, витратила на цю поїздку всі свої мізерні заощадження, відштовхнути отець Нікон, природно, не міг, тим більше що, за словами отця Петра, сам отець Никон говорив йому, що з нею треба бути дуже обережним, що вона здатна на все, «та й річ». Сестра Ірина, побачивши свого дорогого духовного отця і наставника, що майже нерухомо лежала, побачивши його змінене, схудле обличчя, стоячи на колінах перед ним, проливала рясні сльози. Батько Никон, який до того часу ослаб, що йому важко було говорити, з любов'ю втішав її... Сестра Ірина привезла листи, гроші, ліки, необхідні для хворого на продукти харчування. Жіноче її серце засмутилося, коли побачила вона отця Никона лежачим на жорсткому, збившому грудками, солом'яному матраці і, хоч у кімнаті було тепло, у незмінному ватязі та валянках. Вона доклала всі свої сили, щоб полегшити тяжкий стан хворого, з чисто жіночою чуйністю оточуючи його увагою і дбайливим доглядом. Але... було вже пізно. На той час апетит у отця Никона зовсім зник. Він навіть яйця їв насилу, примушуючи себе... У середу 11/24 червня отець Нікон відчув себе так погано, що отець Петро та сестра Ірина подумали, що він помирає, і поспішили причастити. Через два дні настало тимчасове, настільки підступне поліпшення в самопочутті хворого, провісник кінця, що наближається. Батько Никон, на подив оточуючих, повеселішав, пожвавішав, багато розмовляв із сестрою Іриною і всіма, хто приходить відвідати його. Розповідав про свої переживання та страждання за останні чотири роки життя. Оповідань цих не можна було слухати без сліз. Розпитував сестру Ірину про своїх духовних дітей та знайомих. Усміхаючись, згадував трагікомічні епізоди свого життя, жартував... Отець Петро, ​​який звикли бачити його в продовженні спільного життя з ним майже завжди зосереджено мовчазним, здивувався такому незвичайному підйому. На жаль – це був останній спалах життєвих сил, як у вогнища, що догоряє, перед тим як згаснути зовсім... Сестра Ірина, втішна пожвавленням хворого, зі свого боку почала говорити йому про подання заяви з проханням переселити його в більш сприятливе для здоров'я місце. Отець Никон, який досі відкидає всі подібні поради, на подив отця Петра, несподівано погодився. Поспішав навіть зробити це. Жага життя ненадовго знову заговорила у ньому. До заяви мала бути додана довідка від лікаря про хворобу. 14/27 червня привезли із Пінеги лікаря. Вислухавши отця Никона, він, бажаючи, мабуть, підбадьорити і заспокоїти його, сказав, що ніякої «швидкотної» сухот у нього немає, що слабкість – явище тимчасове, що з часом вона пройде. А отцю Петру та сестрі Ірині, коли вони вийшли його проводити, відверто сказав, що все вже скінчено. – У нього квітучий туберкульоз, тобто у кінцевій стадії. Віджився він... Живе лише тому, що серце в нього здорове. Жодні ліки і ніяке переселення вже не допоможуть. Як часто, з любов'ю згадуючи матір Амвросію, говорив отець Нікон під час своєї хвороби: - Ось, якби була тут мати Амвросія, вона б мені всю правду сказала! Як духовний отець, він добре знав її, знав, що за своїм високим духовним устроєм не стала б вона його обманювати і, бачачи смертний наближення, вселяти надію на життя. Навпаки, попередила б його про це... Як би наслідуючи приклад більшості вмираючих від цієї хвороби, отець Нікон, хоч і говорив, що він «уже не мешканець» і що «не сподівається на одужання», можливо, завдяки своєму від природи життєрадісному характеру, він майже до кінця не втрачав надії на одужання. Усі клітини його молодого ще організму прагнули життя і владно висували свої права життя. І хоча він ясно усвідомлював, що становище його безнадійне, тіло його не хотіло примиритися з аргументами розуму. Дух його був бадьорий, плоть же немічна ... (Мф.26: 41) Майже до самої смерті, незважаючи на всі страждання, спрага життя не покидала його. Він не хотів помирати, і, як сам він говорив оточуючим його, не було в нього ні передчуття кінця, ні страху смерті. Він не бачив швидкими кроками смерті, що йшла до нього, не відчував її льодового дихання. Таке роздвоєння було йому тяжко. Він навіть молився, щоб Господь відкрив йому чи комусь іншому незрозуміле для нього, усвідомив би, дав би зрозуміти – чи буде він жити, чи це вже кінець... За два місяці до його смерті, наприкінці квітня, одна з його духовних дочок бачила сон, який вразив її своєю виразністю. Вона описала його в листі до батька Нікона. Бачилося їй, що Оптинський старець Варсонофій прийшов на квартиру отця Никона в Козельську і почав виносити речі з кімнати. Коли ж він узяв ліжко, щоб і його винести, вона сказала: - Батюшка, навіщо ж ви ліжко виносите? Адже батькові Нікону не буде де спати... Старець на це відповів їй: - Він збирається до мене, і йому ліжко не потрібне. Я йому там своє дам ліжко... У листі у відповідь отець Нікон написав: «Сон твій схожий на істину. Взагалі я снам не вірю, але іноді бувають і справжні сни. Може, і судить Господь мені померти...» Чи можна було вважати цей сон відповіддю на його молитву? Через два дні після візиту лікаря тимчасове поліпшення самопочуття хворого зникло. В організмі отця Нікона відбувся різкий поворот до гіршого. Тепер уже не тільки з кожним днем, а з кожною годиною він слабшав усе більше. У такому тяжкому стані ні про передбачувану подачу заяви, ні про переселення, звичайно, не могло бути й мови. Смерть наближалася до нього швидкими кроками. З того часу приймати ліки він відмовився. Ймовірно, слабка надія на одужання, хоча б відносне, що тепліло в ньому, згасла зовсім. Їжу у мінімальній кількості приймав через силу. Охоче ​​пив лише чай. Страждання ж його до останніх днів життя зменшились. Він не страждав, вмираючи. Залишалася лише слабкість, іноді – до нудоти. Коли температура піднімалася вище 40 °, хворий марив. Згадував у маренні оптинських отців і братів, приводив до покаяння своїх духовних дітей, називаючи їх за іменами, хрестив повітря, ніби благословляючи когось. Одного разу побачив він покійного оптинського старця Макарія. - А, всечесний Батюшка, батько Макарій!.. Ірино, подай стілець... До нас прийшов старець Макарій, а ти й не бачиш! Сестра Ірина зволікала виконати наказ, думаючи, що отець Нікон марить. - Вибачте, Батюшко, адже вона недосвідчена, - тихо промовив він і замовк. А за кілька днів до смерті він попросив доглядаючих за ним отця Петра і сестру Ірину називати його не «батюшкою», а «володарем». І неодноразово поправляв їх, коли вони продовжували називати його «батюшкою». Згодом дехто бентежився цим і, не знаючи, чим пояснити, вважав за краще обходити мовчанням. Ми схильний думати, що батькові Нікону, можливо, перед смертю було бачення, а яке - невідомо. Воно померло разом із ним. Не завжди і не всім можна розповісти все, що відбувається в нашій внутрішній людині, і не все можна висловити словами 32 ... Прикутий недугою до ліжка, що послабшав, батько Никон продовжував тихо молитися, ледве чутним голосом диктувати отцю Петру відповіді на листи. 20 червня с/с він попросив дати йому аркуш паперу та олівець. Хотів щось написати. «Яка краса в духовних книгах...» – почав він, і... олівець випав з його ослаблої руки. Цього ж чи іншого дня в нього пішла кров «через шлунок» (мабуть, і кишечник його до кінця хвороби був захоплений туберкульозним процесом). 24 червня с/с, зібравши останній залишок сил, він спробував написати лист у відповідь однієї своєї духовної дочки в Калугу. Написавши вкрай перекрученим почерком кілька слів, не в змозі був продовжувати листа і відклав до другого дня. А на другий день, у середу, 25 червня с/с він послабшав настільки, що й говорити не міг. Лист залишився незакінченим та непідписаним. Бачачи його важкий стан, отець Петро поспішив запросити отця Микиту, який не забарився прийти до вмираючого. Причастивши його Святих Христових Таїн, він відразу після причастя вважав за необхідне прочитати над ним канон «наприкінці душі». Це було о 12 годині дня. О другій годині батько Нікон пив чай. О сьомій вечора випив ще трохи і затих. Годині о дев'ятій вечора сестра Ірина запропонувала хворому ще чаю, але він негативно похитав головою і заплющив очі. Подумавши, що отець Нікон хоче заснути, сестра Ірина теж лягла в сусідній кімнаті відпочити. Отець Петро сидів за столом та писав. Тихо було в хаті. Тільки важке дихання хворого батька Нікона і тихі стогін його порушували безмовність. Години через півтори сестра Ірина знову підійшла до ліжка вмираючого. Батько Никон так само спокійно лежав, рідко й тяжко, зі стогонами, дихав. Щось вразило сестру Ірину, коли вона глянула на його обличчя. Якась ледь вловима зміна відбулася в ньому за ці півтори години... – Отче Петре! Та Батюшка вмирає!.. – вигукнула вона. Підійшов отець Петро. Мовчки, з острахом і трепетом стояли вони і дивилися, як душа отця Нікона покидала тіло. Дихання його ставало дедалі рідше. Проміжки між вдихом і видихом – все довше... Хвилин через п'ять останній важкий зітхання підняв його груди, і... настала страшна тиша... Було 10 годин 40 хвилин вечора. Як лежав отець Нікон на правому боці з трохи нахиленою до плеча головою, так і помер. За останні тижні свого життя він часто благав Господа про послання йому християнської кончини. Господь почув його молитву і дарував йому кончину праведника, безболісну, тиху, безсоромну, мирну. Здавалося, що він не помер, а заснув спокійним сном до всіх воскресіння. На другий день, 26 червня с/с прийшли віддати останній обов'язок померлому архімандрит Микита, ігумен Паїсій, один протоієрей, чотири ієромонахи та інші засланці і сестри. Священнослужителі тихо поклали тіло отця Никона в труну, заздалегідь замовлену отцем Петром. Прочитали ще раз канон «наприкінці душі». Відслужили велику панахиду. Потім почали служити поховання по чернечому чину тут же, в квартирі покійного. Тихо оточили труну з тілом новоприставленого священноченця Нікона. Тихо співали надгробні піснеспіви. Тихо теплилися свічки в їхніх руках, осяючи тремтливим світлом померлого. Батько Никон лежав у труні, як живий. Одягнений він був у напівмантію, епітрахіль та поруч. На голові була скупа. (Посилка з довгою мантією та клобуком затрималася і була отримана після похорону.) Отець Парфеній, оптинський ієромонах, про якого згадувалося вище, хоч і був із покійним отцем Ніконом у добрих, мирних відносинах, у похованні участі не брав через розбіжності в деяких церковних питаннях (мабуть, він був єдиним оптинським ієромонахом, який не визнає митрополита Сергія). Приходив він попрощатися з покійним, коли всі пішли. На пропозицію сестри Ірини відслужити панахиду відповів: – Ні. Батько Нікон ображатиметься на мене. Я вдома за нього помолюся. Піднявши наочник і глянувши на покійного, він вигукнув: - Дивись... Зараз засміється!.. Обличчя спочивало було надзвичайно біле, світле, усміхнене чогось радісно. Цей же батько Парфеній за кілька днів до смерті отця Никона бачив сон: отець Нікон удвох із отцем Кирилом, з валізами в руках, кудись йшли. Батько Парфеній запитав: «А мене візьмете з собою?» Батько Нікон відповів йому: «Ти як хочеш, а Кирила я не залишу...» І обидва пішли далі. (Отець Кирило, повернувшись із заслання, помер через рік після смерті отця Никона в місті Козлові (Мічурінськ) у 1932 році 19 липня церковного стилю.) У п'ятницю 27 червня с/р о 2 годині дня відбулися похорони. За короткий час житія отця Никона в пінезьких краях впізнали його багато з засланців, що живуть там же, і цілком гідно оцінили його як доброго, чуйного, чуйного, уважного до потреб інших людини і гідного пастиря. Усі вони в цей день зібралися, щоб сказати йому останнє «вибач» і дати йому, «недихано, безгласно» лежачому у труні, останнє цілування. Одних священнослужителів на похороні було дванадцять чоловік. Дивно те, що всі вони за тиждень до смерті отця Нікона перебували на роботі в лісі, десь за 60 кілометрів від свого житла. І раптом були відпущені. Точно батько Никон чекав їхнього повернення і не вмирав... Точно на поховання його вони були відпущені... Господь, дарувавши Своєму вірному слузі мирну, християнську кончину, і по преставленні вшанував відповідним його сану та заслугам похованням. Не як скромного, невідомого ієромонаха, а як архієрея, щоправда, не в блискучих одязі і не з гучним урочисто-сумним похоронним співом, проводили вони спочинку, що спочив до його останнього місця. Не в концтаборі, серед огидної обстановки, у мерзенному і обтяжливому християнському духу оточенні, віддав Никон свою праведну душу Господу. Оточений любов'ю і супутній молитвами, він випустив свій останній подих. І тіло його незаймане не було недбало в яму разом з іншими мерцями, без молитви і без хреста. Це був дар від Господа, посланий йому. Це був один із вінців небесних, які мали прикрасити його в майбутньому столітті. Труну з його тілом священнослужителі спочатку несли на руках. Потім везли на коні, у санях, глибоким піском. Потім знову несли на руках лугом до самого цвинтаря. Тіло отця Никона було віддано землі за наказом Господа, Творця всіх, що тримає в Своїх руках життя і смерть кожного й казав: як земля ти, і в землю відійди. (Бут.3:19) Праведна ж його душа постала перед Господом своїм і Творцем, носячи свої діяння, слова та помисли. Над могильним горбком, що прикрив труну з його тілом, поставили великий сосновий хрест. Після похорону у квартирі покійного була запропонована всім поминальна трапеза. Ці суть, що прийшли від скорботи великі, і просили. ризи своя, і вбілиша ризи своя в крові Агнчі. Це я і діти, що дав мені, Господи... Скорботна звістка про кончину отця Никона швидко долетіла до всіх, хто знає і любить його. І хоча всі були майже впевнені в тому, що ніхто ніколи вже не побачить його живим, думка про неминучість кінця сповнювала страхом серця всіх. Цілком зрозумілі скорбота, стогнання і ридання, коли те, що з наказу Божого мало відбутися, відбулося... «Отже, волею Божою, не стало людини ще молодої, зразкової за релігійними, а звідси й моральними поглядами. Досить обдарованого, щоб добре впливати на інших і бути корисним творцем на Христовій ниві. Господь все влаштовує на користь людей для вічного блага. Так і отцю Никону були попущені чималі випробування, щоб у молодих роках земного життя він дозрів для доброї вічності. «Блаженна дорога, ось ідеш, душі бо приготувалася тобі місце упокою» 33 ... Так писав, дізнавшись про смерть отця Никона, один старець, ймовірно, оптинський ієромонах отець Йосип (Польовий), який знав його ще юним послушником скитським. Незабаром після смерті отця Никона, того ж 1931 року, Калузьким єпископом Павлином було отримано листа від однієї близької йому людини. Лист був великий. Наприкінці листа якийсь Іван Якович доклав зворушливого опису своєї зустрічі з отцем Никоном на засланні. «Нещодавно я отримав звістку про смерть оптинського духівника, ієромонаха Нікона. Я з ним познайомився на шляху до Соловків. У Бутирській в'язниці поєднали нас до однієї партії. Він був літами, мабуть, молодший за мене і на вигляд людиною, що збереглася. З ним тоді був інший чернець, теж Оптиною Пустелі, якийсь Михайло Таубе. Порівняно молода людина, інтелігентна, з вищою світською освітою. Вони обидва були дуже гарного чернечого устрою. (Все це я дізнався після.) Це були люди, так би мовити, Оптинської духовної культури. І я був радий такій зустрічі на тому тяжкому шляху. Вони, ці два ченці православних, були першими духовними особами, яких я побачив у своїй партії арештантів, які прямували до Соловків. З Бутирської в'язниці ми були разом усю дорогу до Кемі. І в Кемперпункті я був, мабуть, місяці зо два з ними, навіть в одному бараку. І ось тепер, коли дійшла до мене звістка про кончину отця Никона, жваво згадалося мені все. І життя наше тодішнє, і світла особистість покійного. І тепер мені хочеться поділитися з Вами своїми цими враженнями. Батько Микон... отець Михайло... 34 Як зараз їх бачу!.. Батько Михайло був на вигляд високий, худий, молодий, інтелігентний чоловік, брюнет, у чернечому вбранні 35 . А батько Нікон – трохи старший, на вигляд здорова людина, не худорлява, волосся і борода русяве, зростання середнього, обличчя відкрите, приємне. Він теж був у чернечому вбранні. Завжди розумні, витримані, завжди світлі духом, були справжні православні ченці. І мені так втішно було їх бачити, чути. Ми разом були, як я вже згадував, починаючи з Бутирок і далі. Арештантські вагони-клітини, Ленінградська в'язниця, знову на сотні верст шляху вагон-клітина і, нарешті, Кемь, Кемперпункт. Бараки, тіснота, клопи, лайка, роботи і все, все, що вмістилося в наше життя тих днів, ми пережили разом. Поки що не розлучилися... А розлучилися так. Спочатку одного разу викликали отця Михайла і відправили до зібраної партії до одного з «відряджень», кудись у ліс, на узбережжі Білого моря. Потім через місяць чи через два викликали мене до відправлення на Соловецький острів. Коли я йшов у свою партію арештантів на пароплав, батько Нікон залишався в Кемперпункті, як і раніше, сторожем. Так і залишився він у мене в пам'яті сторожем біля якихось сараїв і бочок... Завжди з книжкою в руці, завжди спокійний, тихий, мовчазний, врівноважений... Звідти, де він чергував, видно було море. Це море мені добре запам'яталося. Особливо любив я його в безлюдні білі ночі, коли тільки гаги кричали вдалині на морі, вже майже вільному від льоду, та ніжне світло білих ночей щось говорило душі. Мабуть, і батько Никон усе це бачив, переживав і помітив, і забрав потім у своїй світлій душі... Мені так і не довелося з ним поговорити так, як того хотіла моя душа. І лише частково ми обмінювалися своїми думками щодо того чи іншого питання. І його розважливість, урівноваженість і якась особлива духовна культура, Оптинська, мабуть, давалася взнаки і в житті його, і в поведінці його, і в словах його, і в його мовчанні. Я його цінував, як і його друга, отця Михайла, радий був, що побачив їх. І тепер дякую Богу за цю життєву зустріч...» Далі було додано копію з листа, який Іван Якович через інших отримав з Караганди від отця Кирила з докладним описом останніх днів життя, смерті та поховання отця Никона. Свій лист до владики Павліна він закінчує словами: «Цей лист я навмисне повністю переписав для повноти картини. Зворушливо все це – як життя і смерть отця Никона, так і пам'ять про нього серед тих, хто його знає. Царство йому небесне! А решті добрих ченців і віруючих душ з мирян нехай допоможе Господь у подвигу християнського життя». Цікаво, що владика Павич, призначений на Калузьку кафедру у грудні 1930 року, отця Никона не знав зовсім і ніколи не був у Оптиній Пустелі. Очевидно, Іван Якович, добре знаючи високу чернечу будову преосвященного Павлина і бажаючи доставити йому духовну радість наявними в нього відомостями про подвижника нашого часу ієромонаха Нікона, вважав своїм обов'язком докладно описати і свою зустріч з ним, і враження від цієї зустрічі. Батько Никон помер 25 червня/8 липня 1931 року, у розквіті тілесних і душевних сил, бо йому ще 43 років. Прослідкувавши думкою все його життя з дня вступу в Оптинський Скит і до смерті в далекій, невідомій нам Пінезі, мимоволі дивуєшся прозорливості і мудрості пам'ятного старця Варсонофія, який за багато років наперед промовив пророчі слова про майбутнє життя свого учня, юного послушника Ніколая «Все наше життя є дивовижною таємницею, відомою одному Богові... Все наше життя дивно розташовується за якимось таємничим планом, який ми не помічаємо і не розуміємо... Завжди і в усьому є якесь зчеплення обставин, але мета цього зчеплення нам невідома. Ми не розуміємо значення тієї чи іншої обставини, але в усьому є глибоке значення. Випадкового нічого немає у нашому житті. Навіть те, що здається нам дрібницями, має свій сенс... Помічайте події у вашому житті. Згодом багато чого відкриється...» Якщо читач пам'ятає, юнак Микола Бєляєв уперше побачив Іоанно-Предтеченський Скит Оптіної Пустелі в день святкування здобуття глави Іоанна Хрестителя, 24 лютого. А помер він другого дня храмового свята Скита, Різдва Іоанна Предтечі. «Мабуть, Ви доживете до тих часів, коли знову мучитимуть християн... Я говорю про муки, подібні до давніх... Гоніння і муки перших християн, можливо, повторяться... Ви доживете до цих часів. Пам'ятайте моє слово. Тоді Ви скажете: "Так, пам'ятаю, все це казав мені батюшка Варсонофій... Скільки цього минуло років!.." У день смерті отця Нікона, 25 червня старий стиль, Церква здійснює пам'ять святої преподобномучениці Февронії діви. За своїм життям, стражданням своїм і кончиною отець Никон, справді, був подібний до преподобномучениці, душу свою і все життя своє посвятив Богу. І він, страждаючи за Христа, як би разом зі святою взивав словами церковного піснеспіви: «Солодший Христе, не важко ми тещі в слід Тебе, бо насолода любові Твоя душу мою надію впері, і краса милості Твоя серце моє насолоджуй, випити чашу страждань за Тобою Тобі долучи» (кондак преподобномучениці Февронії). «У житті кожної людини мають фатальне значення два роки, 20-й та 40-й. Двадцятий рік застав вас у монастирі. Де застигне вас сороковий рік? Добре було б – у Царстві Небесному!..» І буде вам ця радість. І при смерті буде... Та радість вже буде початком вічної радості...» О, блаженний старший, отче Варсонофію! Учень твій, що до кінця днів своїх зберігав завіти твої, все своє життя свято ніс у душі своїй світло небесне, невгасиме, що радістю виконував усю істоту його, і через страждання перейшов у життя вічне... При постригу в чин ангельському батькові Миколі було надано нове ім'я «Нікон», на честь мученика Никона (28 вересня с/с). У Святому Євангелії, яке належить Церквою читати в день пам'яті мученика, є слова: «І ви ж свідчите, що споконвіку зі Мною є». Колись, у Козельську, отець Никон у день свого Ангела пояснював ці слова своїм духовним чадам, говорячи, що святі мученики тому мали силу свідчити муки про свою віру в Христа, що завжди були з Ним, не тільки на словах, але й усім життям своїм служачи Господу своєму, Ісусу Христу. Святитель Димитрій Ростовський писав: «Дуже корисно згадувати про тих, хто страждав за Христа, бо саме спогад про їхні муки може порушити в нашій душі любов до Бога і дати нашому прагненню до чесноти як би деякі крила, щоб ми, заради майбутньої відплати, подумки зазнали тих самих страждань. За словами одного святого отця, «чернечко є невидиме мучеництво». І не тільки своєю боротьбою протягом чернечого поприща свого зі світом, плоттю та дияволом, але й вигнанням і стражданнями своїми отець Нікон до деякої міри уподібнився до мученика. З дня смерті нашого отця нашого, ієромонаха Нікона, минуло понад тридцять років. Майже всі батьки і братія Оптиної Пустелі, супутники та сподвижники отця Никона, закінчивши свій життєвий шлях, пішли у вічність. Багато хто з його духовних чад і шанувальників переселився з цієї земної юдолі, сповненої тривог і лих, в іншу, невідому нам країну. Небагато тих, хто залишився живим, постаріли і ослабли, готуючись до переселення в інший світ, свято шанують пам'ять свого духовного отця і наставника, отця Никона. Образ його, в їхніх спогадах, дороговказною зіркою висвітлює їм нелегкий життєвий шлях, пройдений ними, і нагадує про смерть, смиренність, покаяння і терпіння в їхню єдинонадесяту годину життя. З далекого, потойбічного світу звучить його голос у їхніх серцях, – ніколи не вмираючий заклик до вічного життя, до життя за Божими заповідями, в дусі Істини. І не тільки слова його і повчання, якими керував він своїх дітей духовних шляхом справжнього життя в Христі, але все його життя, життя подвижника нашого часу, залишилося прикладом і зразком для наслідування. Батько Никон був справжній чернець і подвижник. Він до кінця днів своїх свято зберігав дані їм Богу обітниці при постриженні, обітниці дівства, некоротливості, послуху, смирення та терпіння. Він був дуже строгий, пильний і обережний щодо своєї «старої людини» і без крайньої потреби ніколи ні до кого не торкався і ніколи ні на кому не затримував свого погляду. Був такий випадок. В одному мирському будинку, куди його запросили, до нього на коліна схопилася кішка. Перш ніж скинути її з колін, він обернув свою руку краєм ряси. У Козельському соборі йшла всеношна. Розболіла нога не давала можливості батькові Ніконові довго стояти, і під час читання шестопсалмія він сів, поклавши хвору ногу на табурет. Якось духовні його дочки дізналися про це, і одна з них, старенька мати Євдокія Саломон, передала на клірос свою велику теплу хустку, щоб підкласти під хвору ногу отця Нікона. Хустка негайно була повернута назад. Про неуважливість його неодноразово згадувалося в цій розповіді. Для свого домашнього побуту він мав найнеобхідніше. Всі надлишки лунали незаможним, старим і хворим ченцям та черницям. Навіть у в'язниці і засланні він не забував даної їм обітниці і не тільки давав тим, хто безоплатно просив у нього, але навіть сам питав, знаючи по собі, що не кожен може просити, - чи не потребують чого? І за кілька днів до смерті своєї, коли сестра Ірина, бачачи кінець, що наближається, запитала у нього, яке він дасть розпорядження щодо своїх речей, він не відповів їй. Не до тлінних речей йому було, хто готується постати перед престолом Божим, і питання її було недоречним. Все життя отця Нікона було побудовано на послуху. Послух Господа Бога, Вседержителя, Творця і Промислителя свого – у виконанні заповідей святих Його. Послух Церкви в особі її ієрархів і начальників, слуг Божих. Послух духовному отцю своєму та старцеві. «Давно ще, коли я був у Скиту, мені прийшла думка, - ось, у мене нічого немає, ні внутрішнього чернецтво немає, ні зовнішнього, бо ніяких тілесних подвигів я не несу. І душевними очима я не бачу в собі ченця. Тоді, щоб не загинути, я вирішив іти шляхом послуху. Після такого рішення я робив тільки те, що мені скажуть, і набув спокою. Мені сказали: зі Скиту переходь у монастир. Я перейшов, хоч мені й не хотілося. І взагалі, у всьому і завжди я намагався виконувати не свою волю, а волю начальства монастирського і свого духовного отця. Старець Нектарій одного разу сказав мені з цього приводу чудові слова: «Немає нічого згубнішого для ченця, як влаштовувати своє життя за своїм змістом». А старець Нектарій відрізнявся особливою спостережливістю і мав дар прозорливості. Послух є найважливішим для ченця. У слухняного ченця завжди гарний настрій, завжди легкість, радість та безтурботність на душі. Хотів би я завжди мати такий настрій». Отець Никон розповідав про себе своїм духовним дітям, навчаючи їх. Цей блаженний, безжурний настрій справжнього послушника він зберіг до самої смерті. Все життя його, без перерв, було слухняністю волі Божої, через людей промовленої. Тільки за слухняність перейшов він зі Скита, благословенного, милого його серцю Скита, з його тишею і самотністю, до монастиря, до якого не лежала його душа. За послух він співав на кліросі через нестачу басів, незважаючи на те, що не любив нотного співу, і незважаючи на те, що горло в нього було слабке, швидко втомлювалося. За послух ніс на своїх плечах свою відповідальну роботу у сільськогосподарській артілі «Оптина Пустинь». За слухняність прийняв він тяжке ярмо духовника. За послух служив у храмі колишнього монастиря до останнього моменту. За послух батькові Агапіту не зробив нічого для поліпшення свого становища на засланні. За слухняність терпів знущання своєї немилосердної господині у селі Воєпала. За послух волі Божої переселився на проживання до отця Петра... Але слухняність людям, які зустрічаються на життєвому шляху його, завжди було засноване на духовному міркуванні, і все, незгодне з завітами євангельськими і правилами Церквами, їм неухильно відкидалося, бо завжди і скрізь - "Закон Бога (був) у серці його" (Пс. 36). А мудрим і розважливим він був не по роках. Ще коли йому не було сорока років, і він тільки починав свою діяльність духовника, одного разу він сказав черниці Амвросії, яка висловила йому своє мимовільне захоплення двома молоденькими черницями, що приїхали до нього здалеку: - Вони ще молоді, хіба можна бути твердо впевненими в них? А сам був теж молодий. Але... «Був він молодий літами, а духовною мудрістю перевершував старців, прикрашених сивиною». Ще в Козельську, будучи духовником, він своїми жартівливими розмовами і смішними словами завжди розганяв тугу і зневіру, які часто опановували його немічні духовні дочки в дотику до скорботних подій тих днів. Як промінь сонця, що несподівано прорвався крізь хмари, були ці смішні слова. Посмішки розцвітали на похмурих, стурбованих обличчях, і дитяча радість світилася в очах усіх. Сам він залишався при цьому незворушно спокійним, і тільки ледь помітні веселі іскорки блищали в його блакитних очах. Таким він був і на засланні, і в хворобі своїй, і навіть на смертному одрі. Коли страждання його зменшувалися, і він почував себе легше, він, як і раніше, тихо посміхаючись, намагався жартувати. Велику покору свою перед несповідними долями Божими він довів своїм життям, у всіх своїх справах і починаннях, залишивши по собі високий зразок для всіх, хто прагне жити з волі Божої. У поводженні з духовними дітьми своїми чеснота смирення в нього завжди йшла під девізом міркування. Незмінно спокійний, надзвичайно стриманий у прояві своїх почуттів і водночас пожвавлений внутрішньою тихою радістю, до духовних дітей своїх ставився уважно, дбайливо, любовно і в міру суворо. Важко йому було керувати і наставляти на шляху порятунку деяких, хворих душевно та нерозумних духовних дочок своїх, і чимало прикрих, неприємних, тяжких випадків було у його практиці духовника. Деякі, дуже часто не усвідомлюючи цього, зловживали його любов'ю і докучали йому через дрібниці, забираючи дорогоцінний час і сили. «Я звичайна людина. Намагаюся нічого із себе не будувати. Намагаюся до всіх ставитись по совісті, заради спасіння і свого, і тих, що приходять до мене... Я навіть задоволений буваю, коли думки про мене розходяться, тому що хоча це і неприємно для самолюбства, але корисно для спасіння душі...» Так писав він одній своїй духовній дочці, що висловила йому своє обурення і обурення з приводу людей, що обмовляють нього. Він ніколи нікого не засуджував, завжди твердо пам'ятаючи заповідь Божу: «Не судіть, та не будете судимими». (Мф.7:1) Ніколи не віддавав злом за зло, ні словом, ні ділом, тремтячи Того, Хто сказав: «Мені помста, Я віддам» (Євр.10:30), (Втор.32:35) і - «Суд без милості не сотворив милості». (Як.2:13) Ніхто ніколи не бачив його гнівним чи роздратованим. Пройнятий великою і спокійною стриманістю, плодом високої духовної, Оптинської культури, «він завжди був одним і тим же, носячи на своєму прекрасному обличчі щось на зразок небесної радості». Навіть у виняткових обставин він завжди залишався незворушно спокійним. Від юних років він був глибоко пройнятий духом християнського вчення, і те, чого багато хто з монастирів, які прожили все життя в монастирі, досягали тільки в похилому віці, володів досконало, будучи далеко не старим. Моральне просвітлення, яке він отримав у дар за свою тверду віру в Бога і справжнє, беззавітне послух мудрому старцеві Варсонофію, мимоволі виділяло його з-поміж багатьох. «Будь-яка душа, осяяна понад благодаттю, буває проста. У ній немає ні лукавства, ні лестощів. Вона – посуд і житло Самого Бога». Благодать освячувала і висвітлювала його душу та все його життя. Вона світилася і сяяла у всіх його справах та словах. Промені благодаті, що незримо походять від нього, приваблювали до нього людей, що знемагають серед мороку злої та порожньої життєвої суєти і страждають під тиранією своїх власних пристрастей. Ішли до нього різного віку люди: прості й освічені, розумні й нерозумні, прагнучи отримати хоча б крихітну частку світла Божественного, що висвітлює його душу. І хто б не приходив до нього за порадою і настановою, він ніколи нікому не відмовляв, прагнучи виконати хоча б почасти слова Господа свого Ісуса Христа: Того, Хто прийде до Мене, не смалю геть. Осяяний благодатним світлом, він кожному, хто приходить до нього, давав таку пораду і настанову, яку могла дати тільки людина, «яка має тверду, безсумнівну віру і ходить все життя по стежках Божих заповідей». У роки особливо відчутних страждань і поневірянь, які спіткали всіх віруючих християн, коли багато хто під тягарем спокус піддавався смутку і розслабленню, він особливо наполегливо вчив великої чесноти терпіння. Постійно нагадував усім про необхідність терпіти те, що послано Богом, і не цікавитись про майбутнє, часто повторюючи слова: «Не з'явися, що буде». Також часто повторював він сумним: «Сьогодні сприятливий час, сьогодні день спасіння», наполегливо переконуючи в тому, що в справі спасіння не можна розраховувати на невідоме, більш сприятливе майбутнє. Сам же він був великим зразком терпіння, що завжди, з днів юності і до кончини своєї, що благодушно переносить усе послане йому Богом. Душа його, що горіла твердою вірою і любов'ю до Бога, все, що трапилося з ним, приймала з благоговінням, як від руки Господньої, як від Самого Господа. А страждання його, від дня арешту і до смерті, були великі. Він усе терпів благодушно, підтверджував свої слова: «Терпіння є безперервною благодушністю». Терпів завжди мовчки, ніколи нікому не скаржачись на свої скорботи. За все скорботне, що трапляється з ним, дякував Богові, віддаючи себе, і все на волю Божу. Часто вимовляв молитовно слова: «Слава Тобі, Боже мій, за послану скорботу. Достойне у справах моїх нині приймаю. Згадай мене, коли прийдеш до Царства Твого, і нехай буде на все воля Твоя, єдина добра і досконала!» І під час передсмертної хвороби своєї, незважаючи на всі страждання, що підсилюються, а під кінець і повну безпорадність, він залишався вірним даній їм обітниці терпіти все. Він не тільки майже не скаржився нікому на свою хворобу, але й не вимагав і не просив нічого для полегшення своїх мук, не висловлюючи ні ділом, ні словом, ні навіть поглядом свого невдоволення чимось, смиренно приймаючи все послане йому як належне. Молитви, цієї основи чернечого життя, він не залишав ніколи. Навіть у в'язниці, навіть у засланні. Там, де неможливо було виконувати за книгою молитовне правило, читав подумки те, що міг згадати, проміжки заповнюючи Ісусовою молитвою. Навіть у тяжкій хворобі, прикутій до смертного одра свого, коли не мав сил читати по книзі, – молитва і молитовні зітхання не сходили з уст його. Найчастіше він повторював молитву Ісусову та молитву «Царю Небесний». Читав на згадку канони Ісуса Найсолодшого і Божої Матері доти, доки зовсім не знемагав. Цитував слова псаломські: «Кожного брашна погордить душа моя, і наблизилися до брами смертних …» (Пс.106:18), Господи, нехай буде воля Твоя! Любив часто повторювати слова Апостола: «...Інії ж побиття биша, не приймаючи визволення, та краще воскресіння улучать» (Євр.11: кінець 35 вірша). То був його улюблений вірш... Про своїх духовних дітей, вручених йому Господом, до самої смерті своєї він згадував з любов'ю і майже до останнього свого подиху не залишав піклування про їхні душі, відповідаючи на їхні листи, молячись за них, благословляючи їх заочно, на повітря, останнім своїм благословенням. Одного разу він написав одній своїй духовній дочці у листі у відповідь такі слова: «Бог дасть, побачимося, тоді і там, коли і де буде приємно Богу...» Господу завгодно було взяти його праведну душу до Себе. У одного з подвижників стародавніх часів, преподобного Варсануфія Великого, серед його висловів, що дійшли до нас, є такі слова: «Бог не візьме душі праведника доти, доки не приведе його в високу міру, в чоловіка досконала». Незважаючи на свій порівняно ще молодий вік, отець Никон багато попрацював, борючись з невидимими ворогами християнина і ченця, від миру, плоті та диявола, що знаходили, доблесно відбиваючи силою Христовою їх напади. Так само він попрацював і на ниві Христовій, старанно сіючи насіння правди, любові і добра. Доброго насіння, усеяне ним з любов'ю в душі пасових ним словесних овець Христових, не загинуло. Воно зросло, невидимо і таємно, як проростає посіяне в землю зерно. Свого часу принесло плід життя в Дусі Святому, Любові Невимовної... Тіло отця Никона лежить у далекій Пінезі. Пам'ять про нього жива в душах тих, хто любить і пам'ятає його. Душа його чекає перед Господом в очікуванні тієї таємничої та страшної миті, коли часу більше не буде ( Апок.10:6 ), коли книги життя всіх розігнуться і таємниці всіх відкриються. Тоді постане і його душа перед Господом своїм і Творцем і, вказуючи на душі своїх духовних чад, смиренно промовить: - Це я і діти, що дав мені, Господи! – «Вимовляй чесне від недостойного, бо уста Моя будуть», – каже Господь... (Єр.15:19) Преподобний отець наш Єфрем Сиріанін сказав: «Життя праведних починається після їхньої смерті». В іншому місці він сказав: «Не плачте над померлими, це загальний шлях. І блаженний, хто сягає кінця його бездоганно». Вічна твоя пам'ять, достойне отче наш Никоне, пам'ятний. Бог нехай ублажить і упокоить тебе, і нас помилує, бо Благ і Людинолюбець. Перед престолом Божим, як єдиний від обраних, згадай у своїх святих молитвах недостойних чад твоїх, які шанують пам'ять твою, отче наш Никоне, пам'ятний! Богу нашому слава, честь і поклоніння, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь. Преподобне отче наш Никоне, моли Бога за нас! Охоронниця оптинського духу Автор житія Оптинського старця Никона – його віддана духовна дочка, черниця Марія (у світі Марія Семенівна Добромислова). Вона народилася 1900 року в Козельську. Її мати, Зінаїда Олександрівна, уроджена Микільська, була дочкою жалуваного дворянина Олександра Яковича Микільського, ватажка Козельського дворянства. Батько, Семен Ілліч Добромислов, закінчив Казанський університет і працював у Козельську вчителем, а потім прийняв сан священика і служив у селі недалеко від Козельська. Але священство його було недовгим, у 1903 році він помер від туберкульозу горла, і трирічна Маша втратила найближчу людину, бо мати і два брати, з якими вона жила в Козельську, були від неї далекі. Мати стала комуністкою, щоправда, як сама говорила, у партію вступила заради пайка – вона працювала в міліції, і після першої ж «чистки» її з партії виключили. Старший брат Павло у сімнадцять років став червоним комісаром і у 1920 році загинув у боях на півдні України. Інший брат, Микола, 1926 року переїхав до Москви, навчався на робітфаку і згодом закінчив Архітектурний інститут. Марія Семенівна з дитинства була слабкою дитиною. "Ситий голодного не розуміє" - так і брати не могли зрозуміти, чому Маша не бере участі в їх іграх і йде в будинок або в тінь від яскравого сонця. Мати теж дивувалася, а в дівчинки темніло в очах. Розуміла її тільки нянька і часто брала до храмів Оптиної Пустелі. «Душа за природою християнка», – і ще дитиною Маша зрозуміла всю насолоду душевного спокою за благоговійно суворого чернечого богослужіння. Весь образ і уклад стародавньої обителі наповнювали відрадою та зігрівали дитяче серце. Няня не втомлювала свою вихованку довгим стоянням, дозволяла виходити їй у двір. Іноді Маша гуляла по двору одна і збирала таке гарне опале осіннє листя. З віком вона почала розуміти і чарівність самої служби. Вона багато чула про допомогу старців людям, які приходили до них. Якось, коли няня привела Машу до Скита для благословення, старець, благословляючи її, сказав: «Слабенька, але Господь допоможе їй». Мати була з Марією Семенівною до кінця свого життя (вона померла у 93 роки), але не поділяла її релігійних поглядів, вірніше, просто багато чого не розуміла. Так, якось, проходячи з дітьми сходами від Святих воріт до дзвіниці Оптиної Пустелі, в одному з наметів вона побачила намисто, які їй сподобалися. Зінаїда Олександрівна купила їх та надягла Маші. Потім дівчинці пояснили, що це не намисто, а чернечі чотки. Як дочку померлого священика Машу взяли до єпархіального училища на казенний рахунок, навіть на канікули мати не завжди брала її додому. Задушевних подруг у неї не було, одягалася вона гірше за інших. Гуляти містом їх водили парами, і замість цих чинних прогулянок Маша воліла залишатися вдома і читати все, що мала. Тепер вона вже свідомо вдавалася до молитви за всіх негараздів самотньої серед людей людини. 1917 року Марія Семенівна закінчила Козельську гімназію і стала вчителькою початкової школи. Коли Оптіну Пустинь зробили музеєм, вона перейшла на службу. Там і жила, писала пейзажі. До 1927 року працювала в музеї «Оптіна Пустинь» на посаді заступника директора. Коли музей закрили, у Скиту було організовано дитячий будинок, у якому Марія Семенівна почала працювати вихователькою. Водила діточок до криниці преподобного Пафнутія Боровського і занурювала їх по одному, як хрестила; баби, що проходять, на неї лаялися: втопиш, мовляв. Життєві питання Марію Семенівну не цікавили, заміж вона не вийшла. Поступово вона все більше заглиблювалася у духовне життя. Декілька років ніде не працювала, а потім вступила до ВХУТЕМАСу, який був створений на руїнах Імператорського Строганівського художньо-технічного училища. Проте здоров'я не дозволило їй закінчити навчання. Через два роки Марія Семенівна виїхала з Москви, і 1934 року вона надійшла працювати до Калузької санітарно-бактеріологічної лабораторії. Того ж року вона переїхала до Калуги, де й залишалася до кінця життя. Будинок у Козельську продали, а виручені гроші за два роки прожили. Невдовзі після переїзду до Калуги Марія Семенівна приймає таємний чернечий постриг. Преподобна Марія Єгипетська стає її небесною покровителькою. Навколишні ні про що не здогадувалися і зовні життя «пустельниці у світі» йшло своєю чергою в місті, непомітному для безбожного світу. У 1939 році через хворобу серця та печінки вона отримала інвалідність. Почалася війна. Декілька місяців Калуга була окупована німцями, але Господь зберігав Свою вірну рабу. Якось у будинок до Марії Семенівни зайшов німецький офіцер. Вона дуже злякалася – у будинку була лише її мати. Офіцер же, побачивши фісгармонію, що стоїть, жестом наказав стерти з неї пил, сів і почав грати. Пограв близько години, потім мовчки підвівся і пішов. Коли під час бомбардування Марія Семенівна з мамою сиділи у притулку, до їхньої хати потрапив снаряд. Вони влаштувалися на квартиру в будинку, де колись жив Костянтин Едуардович Ціолковський. У перші воєнні роки Марія Семенівна з інвалідності ніде не працювала. Пенсія була маленька, і доводилося заробляти життя малюванням карт. Коли війна добігала кінця, Марія Семенівна почала працювати у скульптурному цеху фабрики. Зарплата стала більшою, але фізичне навантаження було не під силу, і невдовзі після війни вона перейшла до лабораторії туберкульозного диспансеру другим лаборантом. 1956 року Марія Семенівна здобула інвалідність другого ступеня довічно і більше вже ніде не працювала. У 1960-ті роки Марія Семенівна написала кольорові портрети всіх оптинських старців (зберігаються в Церковно-археологічному кабінеті Трійце-Сергієвої лаври, куди Марія Семенівна передала їх згодом). Марія Семенівна була знайома з духовною дочкою Оптинського старця Нектарія поетесою Надією Олександрівною Павловичем. Разом із директором Козельської філії Калузького обласного краєзнавчого музею Василем Миколайовичем Сорокіним вони докладали багато зусиль до відновлення зруйнованої Оптиною Пустелі. З опису могил некрополя Оптіної Пустелі, складеного 1925 року Надією Григорівною Чулковою, Марія Семенівна зробила рукописну копію. Марія Семенівна власноручно переписала та систематизувала духовну спадщину свого старця та наставника Оптинського ієромонаха Нікона: його щоденник, листи, проповіді та бесіди. У 1965 році вона склала його життєпис, який потім двічі переписувала, виправляючи при цьому різні похибки, неминучі у такій великій роботі. До самої смерті Марія Семенівна несла світло Христа духом, словом і ділом. Багато людей, які з нею спілкувалися, говорили про дар прозорливості та духовної міркування, яким вона відрізнялася. 1 липня 1986 року, після двох місяців хвороби, Марія Семенівна Добромислова відійшла до Господа. Ще до хвороби вона говорила жінкам, які її доглядали, що в неї є приготовлений одяг на поховання. Знайомі знали, де цей одяг лежить, але ніколи не дивилися. Настав час одягати, розкрили і побачили, що там все чернече, тільки замість апостольника чорну хусточку... 14 квітня 1992 року, в день пам'яті преподобної Марії Єгипетської, оптинська братія встановила на могилі черниці Марії великий дерев'яний хрест і відслужила панахиду. У цьому виданні враховано зміни тексту, зроблені автором до 1975 року (рукопис 1965 року та машинопис з рукопису 1975 року зберігаються у архіві Оптиної Пустелі). У тексті житія виправлені окремі неточності, а деякі місця мають підрядкові примітки. 4/17 листопада 1987 року Оптіна Пустинь була передана Московській Патріархії як ставропігійний чоловічий монастир. Ці слова святого Єфрема Сирина любив повторювати преподобний Амвросій Оптинський. О.М. Плещеєв. Легенда про Христа-немовля. Музика П. І. Чайковського. Закінчивши університет, Сергій Митрофанович Бєляєв у Першу світову війну командував ротою на російсько-німецькому фронті і в званні підпоручика героїчно загинув у 1915 році. Рим. 13:11; Євр. 4:7; Євр. 13:13; Лк. 9:60; Мт. 16:24. Душа людська тому не бачить інших духів і самої себе, що вся увага її розсіяна на зовнішність. (Примітка автора) З одного приватного листа. Мт. 11: 25 і Лк. 10: 21 . «Лестниця», сл. 27, від. 61. Мається на увазі Слідована Псалтир. «Лестниця», сл. 21, від. 7. Втор.20:8 і Припов.29:25. Мт.9:13; Мк.2:17 і Лк.5:32. Притч.3: 34; Як.4:6 і 1Пет.5:5. Пс.117: 14; Пс.103:33 і Пс.145:2. «Горе моє почалося з того, що я нікому (далі і старцеві) не говорив про деякі свої спокуси... Вона могла б бути для мене і безгрішною, якби я не засуджував і не зазирав інших і до того ж не малих людей. А кого в чому засудиш - неминуче в тому ж засуджений будеш! Ось і почало мене ламати! Брат це знав поверхово, і серце його якось не відкривалося тоді для мене...» (З листа І. М. Бєляєва JI. Б. і В. Є. Межековим від 18 червня/1 липня 1959 року.) Постриг у мантію Іван Бєляєв не приймав. На Афоні він зустрів ієросхимонаха Парфенія, який благословив його «дивним чином свого Ангела». Рясофор Іван отримав до Великодня 1912 року. «В Оптіній мені одягти його не встигли за від'їздом до Голутвина і надіслали поштою за тиждень. Одягнув мене в нього особисто батюшка Варсонофій». (З листа І. М. Бєляєва JI. Б. та В. Є. Межековим від 3/16 вересня 1958 року.) Загальна каплиця була збудована пізніше. Отця Нектарія було обрано старцем 12 березня 1912 року, після переведення старця Варсонофія в Старо-Голутвин монастир. У «Літописі Скита» є запис від 15 травня 1913 року: «Скитського рясофорного ченця отця Миколу Бєляєва перевели до монастиря», – до монастиря отця Миколи перевели через п'ять днів після 40-го дня після смерті старця Варсонофія. Остання частина щоденника старця Никона зникла в одного із заарештованих оптинських ченців. «Коли почалася війна 1914 року, було наказано виділити в розпорядження Червоного Хреста на фронт одного ієромонаха і одного причетника на допомогу йому з числа братії. Батько Архімандрит виділив отця Гавриїла та мене. Чому його вибір упав на нас обох – мені невідомо. Ось тоді ми з батьком Гавриїлом поїхали до Москви до владики Трифона і отримали благословення на поїздку». (З листа І. М. Бєляєва до JI. Є. та В. Є. Межековим від 3/16 жовтня 1958 року.) 3/16 липня 1989 року мощі старця Нектарія були знайдені та перенесені до Оптіни Пустинь Парафраз стихир на «Господи взиваю» зі служби святим сорока мученикам Севастійським. Останній період свого життя І.М. Бєляєв провів у глибокому покаянні. Наприкінці 50-х років їм були написані спогади про дитячі та юнацькі роки старця Нікона, коментарі до його щоденника та кілька акафістів. 9/22 жовтня 1969 року, під день пам'яті преподобного Амвросія, він відійшов до Господа з усіма християнськими напутдями. Єпископ Уфимський і Мензелінський Міхей помер 3 лютого 1931 року. Згодом схіїгумен Павло (Драчов); перестався на 93 році життя Великим постом на Хрестопоклонному Тижні 16/29 березня 1981 року та похований у селі Черкаси, Єфремівського району, Тульської області, біля вівтаря храму Преподобного Сергія Радонезького. Старець Нікон наприкінці травня 1931 року все ж таки благословив чернечу Ірину приїхати до нього на заслання, а грошей на дорогу їй дав ієромонах Пімен, майбутній Патріарх Московський і всієї Русі. Інокіня Ірина, згодом схимонахиня Серафима, на 106-му році життя повернулася до Шамординської обителі, що відроджується, і померла під престольне свято Казанської Божої Матері 21 жовтня/3 листопада 1990 року. Про це бачення у 1988–1990 роках схимонахиня Серафима розповідала оптинським насельникам. Батько Агапіт. (Прим. авт.) Батько Агапіт, як тільки його заарештували, одягнув чернечу одежу і більше не знімав її. (Прим. авт.)