Часть I. Руина

Глава I. Дитинство та виховання Димитрія «Я, грішний ієромонах Димитрій, народився від батьків християнських, Сави та Марії, законним шлюбом поєднаних, у місті Макарові, сім миль від Києва. Дане мені ім'я Даниїл і хрещенням святим освячено місяця грудня. Того (1651) року була війна Радзивілова і Київ врятований» 1 . Так Димитрій повідомляє про своє походження. Батько Данила носив назву Туптало або Тупталенко. Прізвище Туптало шляхетського роду і стає відомим тільки з кінця 16-го століття. Батько Данила, Сава Григорович, народився близько 1599 2 . Всю свою молодість, і найкращі роки, він провів у лавах козацького війська. Ми бачимо його при захисті Києва від польських військ навіть вісімдесятирічного старця. Це була розпорядна і розумна людина, яка заслужила увагу товариства не за одну лише хоробрість, а й за вміння обертатися зі збереженням своєї гідності в тодішньому небезпечному середовищі політичних віянь. Військові заняття довго перешкоджали йому одружуватися. Він одружився вже не в першій молодості, не раніше 35–40 років від народження 3 . Знімок із портрета, що зберігається в архіві Св. Синоду У рік народження свого сина Данила Сава Григорович носив звання сотника малоросійського козачого війська. Тяжкий час переживав тоді малоросійський народ. В Україні стояв розпал надзвичайного політичного та релігійного руху. Підхоплені бурхливим перебігом, жителі мимоволі викликали самозахист. Народ з твердістю обстоював свою незалежність та віру. Весь тягар боротьби лежав на козацтві. Довго йшло всенародне повстання за свободу і віру, що дала героїв, борців та загартованих у боротьбі людей. Військова півстолітня служба Сави Григоровича вся покладена на народну боротьбу за Україну. Особливо небезпечно стало жити в Малоросії під час вступу на польський престол короля Яна Казимира, який не стримує ненависті поляків до Малоросії. Після Зборівського трактату, яким повернули права козакам, Сава Григорович міг би жити спокійніше в Макарові. Але незабаром війна спалахнула знову. У народній пам'яті залишилася особливо тяжкою «Війна Радзивілова». «У Радзивільщину» 4 і народився у Сави Григоровича син Данило. Самому Саві Григоровичу було тоді вже понад 50 років від народження. Близько часу народження Данила і відбувся вимушений у Малоросії невигідний мир із Польщею у Білій Церкві (28 вересня 1651 року). Польські війська повеніли всю Україну, крім Києва, Чернігова та Братцлавля. Скрізь утискували та грабували місцеве населення. Сотник Туптало, за розпорядженням Богдана Хмельницького, розташувався з довіреним йому загоном у містечку Макарові, за 50 верст на південний захід від нього, щоб захищати населення від пограбувань та насильств. - Невідомо, куди він хотів влаштовувати сина. Навряд чи бажав у ньому бачити «доброго козака», оскільки часи настали дуже важкі. Прості козаки вели тривожне військове, повне невідомості, життя, а значним, як Сава Григорович, був потрібний великий такт безпечно лавірувати між партіями, що тягли до Польщі чи Москви, або ж до Кримського хана. Політичне становище України ставало дедалі більше нестійким, скрізь були зради, доноси, лиха, стало навіть центру народного: Київ, в 1668–1670 гг. на якийсь час переходив від Польщі до Москви, того року був «спалений» Радзивілом. Наступного року відкрилося одне з тих великих епідемічних пошестей, які надовго залишаються у пам'яті народної: «1752 року, записаний Димитрієм, – «мор, або пошесть було велике». Саме життя виробляло у людей релігійний настрій. Релігійністю вирізнялася мати Данила. Перед сином своїм Данилом вона постійно виявляла «чесноту і побожне життя» 5 . Життя її сповнене лайливих тривог. Чоловік її майже весь час провів у походах, повертався додому на нетривалий час. 1653 року отець Данила бере участь, разом з іншими начальниками малоросійського війська, у вигнанні польських поміщиків з України, а потім мужньо відбиває татар і поляків. У важких обставинах, коли свободі України загрожували, окрім поляків, ще турки з татарами, коли народ страждав від внутрішніх негараздів, частих зрад і побоювань за віру, погляди всіх зверталися на Московського царя як захисника православ'я. Росія ніколи не вважала Україну чужою собі. Московські посли неодноразово заявляли Польщі, що Україна – споконвічна російська земля. Ці види Москви ще більше посилювали тяжіння малоросів: «Одна тільки дума у ​​них, як би вчинити під державну руку: вони бояться поляків, ще більше (бояться) відмови царської; їм, крім государя, нікуди було подітися» 6 . Зародилися бажання висловлювалися ще за царя Михайла Феодоровича і особливо зміцніли за Олексія Михайловича. Ще 1650 р. Хмельницький посилає до царя Коневського полковника 7 благати царя, щоб прийняв Малоросію у своє підданство. Цар погоджувався прийняти її лише тоді, коли польський король визнає незалежними козаків. - У 1654 відбулося прийняття Малоросії в підданство Росії. Сотник Туптало був присутній зі своїм загоном на Переяславській Раді 1654 р., разом із усім запорізьким військом, і склав присягу на підданство Росії. Рішення Переяславської Ради не могло не позначитися на сім'ї Сави Григоровича. Під владою могутнього Московського царя можна було очікувати, що стихнуть військові тривоги, і він повернеться до сім'ї. Але це було тільки початком нових воєн, зрад і тих негараздів, за які народ і прозвав і саме той час «руїною». Польща не хотіла добровільно віддати Москві Україну. У війні її з Москвою військове щастя вагалося. Поляки, мабуть, брали перевагу, тому що вторгнення Кримського хана в російські землі ставило Росію у скрутне становище. Козаки мали брати участь у Московському поході на Польщу; пам'ятними залишилися всі ці події. У сім'ї Сави Григоровича раділи всякому успіху козаків 8 і невдач 9 ворогів. Чимало виявилося зрадників народній справі, а Сава залишився вірним Переяславській присязі, незважаючи на порушення її наступниками Хмельницького, сотниками та їх полковниками. Коли Виговський мріяв утворити незалежну Малоросійську республіку і вимагав від усіх присяги не піддаватися чужій державі, Туптало зі своїм загоном залишився за Московського царя. По всій Україні 1758 року господарювали козаки Виговського. Вони спалили Київський Посад на Либеді та тримали жителів міста у страху. 1659 року спалахнула Конотопська війна 10 , 1660 року піднялася війна Чуднівська 11 . Багато розмов справило взяття російського воєводи поляками в полон 12 . Внаслідок зради Виговської Москви на Україну рушили російські полки князя Барятинського. З боку московських полководців були проектовані вкрай жорстокі заходи проти зрад у Малоросії переяславської присяги. Дорога російських військ усіяна шибеницями, на яких страчено до 3000 чоловік. Близькість України до Польщі порушувала підозру в Москві, щоб її мешканці знову не повернулися в залежність полякам. Щоб припинити шлях між Україною та Польщею, князь Барятинський пропонував зробити між цими країнами пустелю, яка б служила штучним кордоном; саме випалити та спустошити Україну на 150 верст від Києва на захід до кордонів Польщі. Жахи війни спонукали Саву Григоровича подбати про безпеку своєї сім'ї. У 1660 році вся Україна стала у владі Польщі, а від поляків важко було очікувати спокійного життя в беззахисному містечку Макарові, за жорстокості поляків та безправ'я серед них. Він у цей час переселився з Макарова 13 зі своєю родиною до Києва і став називатись київським сотником. У Києві Сава Григорович придбав «свій двір біля Притиського Миколи», на Подільській частині Києва, де тепер знаходиться Фролівський жіночий монастир та Притисько-Миколаївська церква. Раніше цей двір належав київському старожилу Солтанівському 14 . Для дев'ятирічного хлопчика велике місто, яке було на вустах усіх українців, не могло не справити враження кам'яними будинками, що височіли серед садів та зелені. У цьому серці України Данило побачив не лише росіян, а й іновірців, поляків та євреїв, які володіли багатствами міста. Величезна кількість церков, монастирів, що оточують будинок Сави Григоровича, говорило «про серцеву віру киян до Бога», які, дійсно, були побожні і «до жабраків податливі дуже». Але при цьому впадало в око заїжджим людям пияцтво в Києві, розбещеність звичаїв, що породжується зазвичай нестійким часом, а разом з тим і бідність у віддалених вулицях. Незважаючи на багатолюдність міста, яке охоронялося, окрім козаків, московськими ратними людьми, ніхто не був упевнений у безпеці Києва. Тут козаки ворогували з міщанами, не було одностайності у козаків із духовенством, між громадою та значними козаками, ченцями та білим духовенством. За такої незгоди, жителі не сходилися між собою і в думці, до кого звертатися по допомогу та захист – до поляків чи до Московського царя, жити самостійно, або віддати себе під заступництво туркам з татарами. Неспокійний час не міг не позначитися й у Києві. Сюди, до центру України, сходилися всі нитки політичних віянь та настроїв. У Києві влаштовували і торжество приєднання до Росії 1654 року. Кам'яний одноповерховий будинок Сави Григоровича стояв не у Старому місті, а на Подолі біля Фролівського жіночого монастиря. Марія Михайлівна одна виносила турботи та праці з господарства та виховання сина. Під керівництвом свого грамотного отця Данило навчився читати, пройшов часослів, Псалтир, читав Біблію та житія святих. Тепер Даниїла треба було вчити писати. 1662 року його віддали до Богоявленського братського училища в самому Києві. То був важливий момент його життя. Вплив школи відбилося на його життя. Шкільне життя відповідало зосередженості та скромному характеру Данила. Тут він і розвиток природної схильності до поезії. З часу Київського митрополита Петра Могили в училищі настала нова найкраща пора 15 . Але незадовго перед цим, 1658 року, страшна пожежа спустошила будівлю та майно школи. Відновив Богоявленське училище у братському монастирі знаменитий Іоанній Голятовський. Їм відкриті тут класи з риторики. Голятовський сам і викладав у них. Братську церкву відбудовано також нову. Дзвіниці при ній поки не було, дзвони висіли при вході на стовпах біля воріт. Усередині церкви увагу учнів привертала щойно внесена явлена ​​ікона Пресвятої Богородиці. – Школа дала Димитрію формальний розвиток розумових здібностей. Освіта, мабуть, мала енциклопедичний характер, але все зводилося до вміння користуватися словесним матеріалом на вимогу хвилини. Учня, як політика, привчали до діалектичної винахідливості та спритності у словоспрівах. Чи не потрібно ні широти погляду, ні свободи дослідження, ні навіть запасу відомостей. Граматику вважали ключем, що відкриває розум знати писання. Від неї, як сходами, проходили сходи вчення: діалектику, риторику, музику, арифметику, геометрію та астрономію. При сукупності цих наук осягали вищі: філософія та богослов'я 16 . Курс поетики та риторики супроводжувався звичайними практичними вправами у творі вірш та промов, а також у складанні листів: вітальних, вітальних, прохальних, подячних, прощальних, особливо проповідей та надгробних слів. Весь шкільний матеріал розташовувався так, щоб зробити учнів вишукано промовистими балакунами, майстерними у розвитку релігійних положень і винахідливими до діалектичного захисту. Успіхи учнів порівнювалися виробленням здатності легкої еквілібристики логічних побудов. Начальник Київської школи, Іоаннік Голятовський, сам і склав «Ключ розуміння, або спосіб складання казання». Такий характер науки був потрібний тодішнім часом. Як у своєму політичному житті Малоросія відбивалася від сусідніх ворогів, захищаючи свою самобутність, так наводилося захищати їй і свою віру від ненависників Православ'я. Ворогами були єзуїти, які проповідували поєднання чи унію православних з татом, у сенсі підпорядкування йому. Єзуїти відрізнялися особливою спритністю у захисті, яких завгодно, істин. Духовенство в Малоросії важко, але успішно боролося за політичну та релігійну незалежність, причому борці підпали в усіх відношеннях впливу культурної західної сили, яка зберігалася тоді в Польщі. Вони усвідомили необхідність взятися за ту саму зброю, яка була у ворогів: єзуїти вражали показною вченістю, – і в Малоросії почали заводити школи; які були в єзуїтських колегіях порядки, такі ж з'явилися і в православних школах. Для народу подібна школа не мала жодного значення. Мало відповідала справі виховання. В учнів укорінялася звичка до хитрих, діалектичних тонкощів і пристрасть до полеміки, яка переходила в релігійну нетерпимість та фанатизм. Осягнувши діалектичну премудрість, вчені богослови, як у Польщі, так і в Києві, зверхньо дивилися на народ. Київські школи виробляли людей із величезною зарозумілістю, із самовладанням, і водночас із здатністю схилятися перед авторитетом 17 . Але й за такої постановки наука робила свою справу: тут зміцнювали уми, розвивалися допитливість і здатність володіти знаннями і шукати основу предмета. Димитрій не дійшов у братському училищі до тих шкіл, які вважалися вінцем схоластичної освіти, – до філософії та богослов'я; але підготовку та засоби для вивчення їх, – риторику та мови грецьку та латинську, він засвоїв 18 . Схоластичний лад та всі особливості його відбилися на складі розуму та перших творах майбутнього святителя Димитрія. Він не міг не запозичувати їх уже тому одному, що вирізнявся старанністю і любов'ю книгам, з якими відтоді проводив усе своє життя, не розлучаючись і в труні. Особливу схильність він виявив до «віршування та витійства». Братська школа не мала матеріального забезпечення, небагато було й спостереження. Церква, всупереч правилам, учнями відвідували неохоче. Трапеза – мізерна. Вчителям не виявлялося ні заохочення, ні допомоги, тому й викладання йшло мляво 20 . Збереглося звістка, що Димитрій цурався товариства і тяжів до самотності, вдаючись до читання священного писання, творінь святих отців, відвідування богослужінь. Вчення не могло бути спокійним: Київ не раз переходив з рук в руки, то до росіян, то до поляків. У 1665 році п'ятнадцятирічний Данило вже пішов зі школи «не навчений мудрець і розумний невіглас». Війська Виговського під час взяття Києва повністю зруйнували колегію. Заняття у ній надовго були перервані, до 1669 року. Данило і після цього не повертався до неї. Якийсь час він жив удома. Сім'я тепер побільшало. У Данила народилися сестри. Про виховання дітей у Сави Григоровича у релігійному дусі найкраще говорив факт, що й усіх дітей ніхто не залишився у світському званні. Три сестри, Памфілія, Февронія, Параскева, стали черницями і послідовно до 1710 були ігуменями при Йорданському монастирі, де Сава Григорович збудував на свої кошти особливий боковий вівтар в ім'я священномученика Димитрія мироточця 21 . Сам Сава, як у військовому званні уславився славою Запорізького війська, так і в Києві став благодійником Кирилівської, Йорданської обителів та Київоподільської Цареконстантинівської церкви. Так як братське училище все ще лежало в руїнах і вчення не могло початися, то Данило за згодою батьків прийняв чернецтво в Кирилівському монастирі, причому його назвали Димитрієм. Це було 9 липня 1668 року, коли Димитрію було 18 років 22 . Є звістка, що юний Данило став ченцем, ймовірно, з наслідування святого Венедикта Нурсійського. Той також припинив своє вчення в римських школах, «не зважаючи на зовнішню любомудрість, щоб зберегти внутрішню цнотливість», залишив багатства батьків для чернечого чину. До ухвалення чернецтва Димитрій або жив уже в монастирі, або часто відвідував його. Принаймні, його раніше мав знати Кириловський ігумен, Мелетій Дзік, який здійснив постриг 23 . Тоді Дзік, за від'їздом Голятовського до Литви, завідував зруйнованим братнім училищем. Турбота його, очевидно, сягала і учнів колегії. Монастир відстояв за 3 версти від Києва. Данило міг винести монаше випробування і при частому відвідуванні обителі, або ж перебуваючи в ній. Молодий чернець відразу вступив під керівництво досвідченого і багато потерпілого в житті Мелетія Дзіка. Переконання керівника впливали на послушника. Щоб знати настрій Димитрія в ці юні роки надій та захоплень, треба звернутись до його власних слів. У Кирилівському монастирі 1671 року Дмитро почав писати свій «Діарій» або записки польською мовою 24 . У Діарії є позначки його за перші роки чернецтва. Вони майже всі політичного характеру: у 1668 році «убитий Іван Брюховецький», 1672 року «Турки Кам'янець-Подільськ взяли», 1674 року «Ладижин і Уман від турків зданий», 1676 року «благочестивий цар Олексій Михайлович представився», 1678. Звичайно, події, записані в Діарії, хвилювали не лише радянських людей, а й ченців. Взяття Кам'янця, наприклад, навело страшну зневіру на все християнське населення не лише в Україні, а й у Польщі і навіть у Москві. Ратна турецька сила настільки здавалася страшною всьому християнському світу, що забували всякі національні чвари для того, щоб з'єднаними силами боротися з турками. Польські костели оголосили тоді заклик проповідників до покаяння 25 . Хвилювалися тому й ченці, разом із Дмитром. Але й незалежно від визначних подій Малоросії духовенство брало близьку участь у політичному житті своєї країни. Вищі особи монашества відрізнялися незалежністю своєї думки. Вони не сходилися у переконаннях навіть із духовенством білим. Тоді як біле духовенство разом із народом, хотіло підпорядкування Москві, – представники чернецтва бажали незалежності Малоросійської церкви від Московського патріархату. Незгода позначилося і церковної практиці. У парафіяльних церквах молилися за постановленого в Москві охоронця Київського митрополичого престолу єпископа Мефодія, а в монастирях згадували митрополита Йосипа Тукальського, який перебував за польським кордоном. Білим духовенством правил Мефодій, чернечі ж нерідко їздили за посвятою до Польщі до митрополита Тукальського. В одних главою церкви зізнавався Мефодій, а в інших чернігівський єпископ Лазар Баранович. Молодий Димитрій і в чернецтві не міг не відзначати видатних політичних подій, коли і його керівник, Мелетій Дзік, людина побожного життя, великодушна і вчена, за 30 років свого ігуменства бачив одні випробування від політичного устрою своєї країни: Україну, безперервно розорювану війнами, обитель, обитель напад уявних вовків з його духовне стадо». Мелетій Дзік зазнав навіть духовенства за свої політичні переконання. Охоронець митрополії, єпископ Мефодій, з дитинства був відомий Димитрію як покровитель братської школи. Тепер, обстоюючи правильність своєї вистави у Москві, він доносив туди на Мелетія Дзика та інших київських настоятелів у зносинах з Тукальським та правобережним гетьманом Дорошенком; у свою чергу Мелетій Дзик разом із настоятелями київських монастирів, скаржився на нього лівобережному гетьманові та старшині всього запорізького війська, як на великого губителя та ворога. Якщо обидва вони, Мефодій і Мелетій бували в Москві, то з різними проханнями: один просив про повне підпорядкування Малоруської церкви Московському патріарху, а інший про залишення за нею прав свободи вибору. Дзик міг збуджувати підозру до себе, ніби він, як і інші, не бажаючи митрополита з Москви, має двоєдушність і на обидві сторони озирається. Біля часу постригу Димитрія настоятель Кирилівської обителі переніс велику халепу. У доносах до Москви на Дика його називали зрадником великому государю, разом із Феодосієм Сафоновичем; вказувалося, що вони посилали 1663 грамоти з печерським старцем на польську Україну (в Корсунь) в думу, де обраний в митрополити неугодний Москві єпископ Могилевський з Білої Русі, що зрадив великого государя, Йосип Тукальський. Таким чином, Дзік звинувачувався у зносинах із зрадниками Московському цареві. Тепер, по-новому доносу на Дзика, московська влада в Києві робила йому допит і відбирала казку, що за зносини у нього йшли з гетьманом Дорошенком, який зрадив у Москві та татарах, і про що він листувався з митрополитом Йосипом Тукальським. Дзику вдалося виправдатися. Він довів, що посилав Дорошенка чернеця не для політичних справ, а з проханням повернути до монастиря, відведених дорошенковими козаками, волів та коней; до Тукальського посилав прохання про те, щоб митрополит клопотав перед гетьманом про повернення волів. Все це ніби він робив із відома київського воєводи. За цих пояснень Мелетій скаржився на своє становище, що на боці ніде не можна купити хліба, важко й самим займатися хліборобством, коли можуть з монастирських полів, що знаходяться далеко від Києва, викрасти робочу худобу, як це зробили дорошенкові козаки. У важких стосунках з єпископом Мефодієм Мелетій Дзік не без радості почув звістку, що, нарешті, митрополит Йосип затверджений у сані Київського Митрополита самим Константинопольським патріархом, який постачав Київських митрополитів упродовж усієї київської історії з часів Св. Володимира. Йосип Тукальський показав себе непохитним борцем за церковні права Малоросії проти польських підступів єзуїтської пропаганди. Він багато пережив страждань у захисті віри. Не одне десятиліття він поклав на боротьбу за православ'я з уніатами. Любив його за це і чорний народ, і козаки, і міщани. Поважали його за стійкість проти Унії і в Литві, і у Вільні, дивувалися небезпекам, яким він наражав себе, та його стражданням. Коли вбили уніатського фанатика, Йосафата Кунцевича, а єзуїти, оголосивши його святим, влаштували урочисте внесення вбитого до Вільни, Йосип заборонив у Вільні і зустріч, і дзвін у дзвони. Поважав Тукальського та Іоанній Голятовський, вчитель Димитрія. Поки малоруське духовенство перебувало в канонічній залежності від Константинопольського патріарха, Тукальський не хотів визнавати ні клятв, не благословень від великоруської церкви. У народі оцінили непохитну прямоту правобережного митрополита, а духовенство обох сторін Дніпра цілком співчувало йому як такому ієрарху, який і в Польщі зумів відстоювати чистоту та незалежність православ'я. Весною 1669 року Димитрій прибув із Києва до закордонного міста Канів 30 і в благовіщень день у Канівському стародавньому монастирі прийняв від митрополита Йосипа сан ієродиякона. Як Тукальський ставився до Димитрія – невідомо. Достовірно лише співчуття його до київської колегії, яка виховала Димитрія. За крайньої бідності своєї, Тукальський допомагав за її занепаду, але взаємності почуттів в нього з Голятовським був, хоча Іоаннік брав участь у Корсуньської Думі під час обрання Йосипа митрополитом. Димитрій жив у Кирилівському монастирі досить довго – близько 7 років. Це був час військового розпалу. Знаменитий Іван Собеський підняв настрій та завойовницькі плани поляків. Це був і найкращий час для Польщі, який відбився бідами для малоросійського народу від гордих поляків. Біля Києва господарювали польські загони та завдавали чимало лих, тримаючи всіх у страху. У цей час трапилося нещастя і Димитрій. Батька його, Саву Григоровича, 1670 поляки взяли в полон. Сім'я, що складалася з чотирьох жінок, жила одна в страху та невідомості за нього протягом декількох років (1670-1674). Лише винахідливість Сави Григоровича врятувала його від московської підозрілості. Сава Григорович показав, що зміст грамот не знає, а чув розмову Тукальського з Дорошенком такого змісту: «Дай Бог, щоб скрізь була віра Христова» 32 . Після перебування в Кирилівському монастирі Димитрій вже став відомий своєю здатністю до книжкових занять та проповідництва. З «житія» його видно, що він проводив у Мелетія Дзіка благочестиве життя, багато читав, писав і виконував доручення від ігумена та інших начальників 33 . Протягом трьох років навчання «зовнішнім наукам» із київської школи йому не можна було винести великих та різнобічних відомостей, які тоді були потрібні від кожного проповідника. Можна припускати, що тут, – у Кирилівському монастирі, – для нього відкрилася можливість ознайомитися з тією світською та духовною літературою, польською, латинською та слов'янською, яку можна було зустріти у тодішніх київських монастирях та церквах. Склад тогочасних книг обумовлювався потребами часу: це були полемічні твори вченого та проповідницького змісту. Ігумен Дзік підтримував звичай проповідництва в обителі своїм прикладом 34 . Є можливість припускати, що, за природою схильний до поетичної творчості, Димитрій, під впливом молодого натхнення, займався у роки поезією, становлячи релігійні поеми 35 . У 1675 р. відбулося призначення Димитрія проповідником у Чернігові за самого охоронця київської митрополичої кафедри, архієпископа Лазаря Барановича. Кожне братство, кожна кафедра тоді намагалася мати проповідника. Димитрія з усіх вибрали до Чернігова, як найкращого. Його міг рекомендувати ігумен Мелетій Дзик, який перебував у добрих стосунках з архієпископом чернігівським. Крім проповідництва, Димитрій писав тут свою першу книгу, теж не з власного починання, а за наказом архієпископа. Це його твір - "Руно Зрошене". Про зміст її Димитрій каже: «Іже в Руні іноді прообразовано Мати Творця нас усіх тут написана». Тут описані дива, що були від чудотворної ікони Богородиці у Чернігівському Троїцько-Іллінському монастирі. Димитрій говорив, що він склав «Руно» з слухняності і точно керувався вже колишніми сказаннями про чудеса, збирав їх «аки бджола від різних зел мед в один сотень». – Метод збирання ліг у нього з цього часу в незмінну основу всіх його літературних та проповідницьких праць. Чернігівський владика висловив своє задоволення з приводу праці Димитрія – лише згодом, за кілька років (1683 р.), коли автор мав особливу близькість до гетьмана, і коли надрукована книга так швидко розійшлася, що знадобилося друкувати її кілька разів. Звідки не видно, щоб архієпископ підбадьорював Димитрія на новій відповідальній посаді проповідника. Димитрій, який не залишав без подяки осіб, які б опікувалися йому, нічого не говорив про доброту Лазаря. Людина розумна, яка розуміла значення часу для Малоросії, Баранович умів догодити Москві, яка вводила воєводське управління в лівобережній Україні, і в той же час схвалювала бажання старшин Малоросії, «щоб нога великоруська не була у них», що «жити під православним царством російським гіршим за турецьке. На другий рік, після прибуття до Чернігова Димитрія, владика зрадив анафемі ціле місто Стародубців. Він відлучав від церкви не лише світських, а й чернечих осіб 41 і з віровчительної похибки, а через земельні угіддя. На скромного, нерозділеного Димитрія такі заходи справляли гнітючу дію 42 як можна укласти з розказаного Димитрієм свого сну. «Преосвященний архієрей сидить у кріслах, а ми всі біля престолу, готуючись до служіння, щось читаємо. Раптом владика розгнівався на мене і сильно почав мене катувати. Слова його добре пам'ятаю: «Чи не я тебе обрав, чи не я тобі ім'я назвав?..» Я низько кланявся преосвященному і обіцяв учинити виправлення (а цього й досі не роблю, зауважує скромний Димитрій), просив вибачення і сподобився його. Знову я став на своє місце, розігнув служебник, але й у ньому знайшов ті ж самі слова, великими літерами написані: «Чи не я тебе вибрав, чи не я тобі ім'я назвав?..» Читав я це з великим жахом і здивуванням... і нині думаю, що в цьому видінні через мого преосвященного архіє. Можна думати, тому Димитрій пішов від чернігівського владики за кордон – до Литви, де митрополитом був Йосип Тукальський. Він зробив це не без поради свого покровителя, Мелетія Дзіка, який знав, як важко йому жити за Лазаря 44 . Спочатку Димитрій випросив у владики дозволу на поїздку до Новодворського Успенського монастиря, де відбулося церковне торжество перенесення ікони Божої Матері в Новодворі зі старої церкви до нової. Лазар йому поїздку дозволив. 13 серпня Димитрій приїхав до Новодвору, разом із супутником своїм Бучинським, і вклонився чудотворній іконі у старій церкві. Це була всіма шанована ікона, писана за переказами св. Петром, митрополитом московським, коли він ще був ченцем. Святиня наступного дня 14 серпня вже була перенесена єпископом Феодосієм Василевичем до нової церкви. На урочистості зібралися багато знатних духовних осіб Білоруського краю. Тут був старший ієромонах Віленського Св. Духова братського монастиря, Климентій Тризна та литовські православні проповідники. Перед церковними урочистостями Димитрія познайомили з єпископським проповідником Хоментовським та іншими духовними особами. Два дні єпископ приймав духовенство і частував його. Це була не звичайна церковна урочистість, це був з'їзд православних борців проти уніатів. Так, Тризна зазнав знущання за православ'я особисто від короля польського, у володіннях якого перебували уніатські єпархії 45 . Особливо багато боровся проти уніатів старий єпископ Феодосій Васильович. Він тут служив уже з 1656 року, брав участь у політичних подіях свого часу і в усьому діяв спільно з ревнителем православ'я, митрополитом Йосипом Тукальським: клопотав про матеріальні засоби Білоруської своєї єпархії, відбирав від уніатів захоплені ними церкви, будував нові храми. Під час церковних урочистостей одним із духовних осіб всенародно було оголошено чудові явища під час хресного ходу від тієї шанованої всіма православними людьми ікони, на перенесення якої всі зібралися. Це також було доказом рятівності православ'я. На урочистості проповідь лунала щодня. Димитрій згадує про промови на урочистості, вимовлені двома проповідниками: отцем Хоментовським, єпископським проповідником, та отцем Паскевичем, Мінським проповідником. Звичай проповідництва підтримувався всюди литовських православних храмах. – Коли з новодворських урочистостей отець Климентій Тризна відвіз Димитрія до себе у Вільню, то там у Св. Духовому монастирі вже й сам Димитрій виголосив проповідь на тиждень 18–й та тиждень 23–й (22 вересня). Загалом він пробув у Вільні близько 2-х місяців. Тут кожне з братств вважало за необхідність мати священика, здатного сповіщати слово Боже. Дехто з братств приваблював їх навіть по кілька людей, щоб проповідь лунала кожен недільний і святковий день; іноді їх посилали для проповідей та інші місця. Димитрій, окрім Хоментовського та Паскевича, згадує ще про Іларію Гославську, Іона Дублінського у Вільні та про Тимофія Богдановича у Новгород-Сіверському. Проповідницькі здібності висували майбутніх діячів. Майже всі вищі київські духовні власті цього й наступного часу розпочали своє служіння з проповідництва. Історичні обставини південної Росії викликали швидке відродження проповіді. І всі особливості південноруської тодішньої проповіді, що відроджується, відбилися на Димитрії з усіма її достоїнствами і дефектами, так що перебування його в Литві, послужило деякою школою для підготовки до пастирської його діяльності. За схоластичними вимогами церковне слово наділялося в цю форму, саме: А) побудовано за певним планом, б) мала різноманітний зміст, та в) відрізнялася зовнішню стрункістю. Вчитель Димитрія, Іоаннік Голятовський, наказував так. «Хто хоче говорити з кафедри, той має насамперед покласти зі св. Писання тему 46 яка служить йому фундаментом усієї проповіді, тому що відповідно до теми розташовується вся проповідь, що складається з трьох частин. Перша частина – вступ, у якому проповідник робить приступ до того, що хоче говорити, намічає слухачам предмет своєї проповіді і просить Бога і Пречисту Діву про допомогу, а слухачів про увагу. Інша частина – нарація: у цій частині проповідник говорить людям про те, що обіцяв сказати. Ця частина найбільша, у ній вся проповідь замикається і до неї інші стягуються. Третя частина – конклюзія – висновок: тут проповідник нагадує те, про що говорив у нарації і, за змістом її умовляє слухачів, щоб вони любили сказане вище добро або остерігалися вищезгаданого зла» 47 . Таким чином, проповідь стає вже твором, а не невигадливою бесідою, які були у давньоруських церковних промовців. Від неї вимагається єдність предмета та думки, повнота та пропорційність частин. Така форма з великою зручністю додається до догматичних і моральних розмов і викликала слухача до самосвідомості. Але проповідники часто розважали слухачів вирішенням з кафедри вигадливих питань, на кшталт такого: «де, саме – на землі чи на небі знаходиться Пресвята Діва?» Або навмисно зводили проповідь до якогось курйозного становища. В одній проповіді вирішується питання: чому юдеї, вимагаючи смерті Ісуса Христа, сказали двічі «розіпни його» і одного разу «нехай буде проп'ятий» 48 . Іоаннік Голятовський подібне казуїстичне питання теж робить вихідним пунктом і темою проповіді: чому Син Божий прийняв природу людську, а не ангельську? Чому саме Син Божий втілився, а не Бог Отець і не Дух Святий? І все це підносилося слухачеві у суворій формі вступу, нарації та ув'язнення. Найпоширеніший вид проповіді, який любив застосовувати і св. Димитрій, це алегоричні проповіді. Тут потрібно було знайти відповідність між двома предметами, які мають нічого спільного. Слава і труднощі проповідника полягали в умінні спритніше знайти таке співвідношення через порівняння, або метафору, або алегорію. Один проповідник вичерпався у доказах, що Пресвята Діва подібна до моря (І. Голятовський); інший, - що вона подібна до дому Соломонова, веселці, морю, граду твердому, брами, замку, жезлу Ааронову, дзеркалу, лілії (Радивиловський). На Різдво Богородиці І. Голятовський наводив текст: «Премудрість створить собі дім і затверди стовпів сьомь» і для порівняння з Богоматерію описує соляний стовп, стовпи хмарний та вогняний, стовп димовий (Суд. XX); стовп залізний (Єрем. I), стовп срібний (Пісн. Пісн.V), стовп небесний (Іов. XXIV, 38) 49 Усі такі діалектико-софістичні та алегоричні промови життєвого значення не мали, хоч і називалися тоді «сіянням слова Божого», а ними, як атмосферою, дихав Димитрій протягом перебування у Києві, Литві та Україні. Але вони допомогли Димитрію в умінні надавати промови стрункість і округленість, хоч і не відповідали його природній щирості та правдивості. Часто в нього й у штучно побудованому слові позначається живе почуття, тече вільно, не вкладаючись у сухі схоластичні рамки. Нічого подібного не уявлялося староруським церковним словом. Там згадка про природу і світ вживалося в міру повчальності його для слухачів, а в схоластичній проповіді мало на увазі розважити слухача розповідями з історії, науки, і навіть міфів. У схоластичній проповіді переслідувалася інша мета; зупинялося увагу слухачів у тому, що було цікаво, смішно, кумедно, ефектно і разюче; навчання стояло на другому плані. Апокрифічні та легендарні оповіді, анекдоти, перекази, фантастичні вигадки середньовічної зоології, ботаніки, мінералогії та інше. Все це входило до змісту проповіді нарівні з текстами св. писання. Божественному одкровенню надавалась невелика повчальність, як словесним творам. Текст писання розчленовували до того, що він втрачав Божественну печатку помазаності 50 , віддаючи перевагу такій, де було темне слово, що дає простір фантазії. Крім такого матеріалу, дозволялося користуватися творіннями отців церкви, як і у староруських проповідників, але у ширшому розмірі. Наслідуючи польських ораторів, наводили і західних отців церкви: Августина, Кіпріана, Єроніма і навіть не визнаних східною церквою: Баронія, Беллярміна, Хоми Кемпійського та інших. Цікавістю київської проповіді в один час захоплений був і Петро Великий і тільки згодом він відвернувся від неї, як такої, що не відповідає його перетворювальним видам. Під час огляду життя св. Димитрія Ростовського необхідно мати на увазі такі настанови для проповідника. У цей період ними мимоволі харчувався майбутній святитель. Перші проповіді, як, наприклад, «піраміда Гізелю» або «слово в День Петра та Павла», мали рутинний загальноприйнятий характер струнко складеного слова. Помітно, що після прибуття до Литви Димитрія вразила новина. Проповідники перестали суворо дотримуватися встановленої форми слова та залишали те, що занесено з Польщі до Києва, виробляючи новий спосіб словесної дії на слухачів. Абсолютно новою стала як зовнішня сторона проповіді, так і дух її. Представником нового напрямку став тоді польський проповідник, Хома Млодзяновський. Вимоги герменевтики Млодзяновський зовсім нехтував. Навпаки, наскільки раніше намагалися про стрункість частин проповіді, так Млодзяновський, начебто, хотів зайняти слухача швидкою зміною думок та їхньою безладною розкиданістю. Проповідника не стискала ні важливість кафедри, ні святість її. Він дозволяв собі у проповіді жарти, знущання, наводив байки, які давно віджили в Європі, але тепер ще повторюються в Польщі 51 . Успіху такої проповіді допомогло прагнення проповідників – внести в мову польську народну стихію, – говорити про справжні події, сподівання, національну гордість і ненависть до іноземців 52 . Задавався Димитрій потім на церковній кафедрі і тими питаннями, які порушував Млодзяновський, напр.: навіщо Христос не інакше здійснив вхід до Єрусалиму, як на ослі 54 , або: «хто в раю першим вимовив слово Бог?» Повторював Димитрій та висловлювання Млодзяновського; напр.: - «ні азом, ні буками, ні ведями» або «не варто було б і говорити про бісів і свиней: про бісів - страшно, про свиней - соромно». Так само, як і той, – висловлює подив у драматичній формі, напр., зображуючи ангела, що подає сувій Іоанну Богослову, – просить його: «Ангел Божий! Не вели їсти свитка Богослову!» Так само переконує Лонгіна сотника поступитися місцем при Хресті Господньому Димитрію Солунському, також біблійні предмети називає по-сучасному: «дворяни Божі», «мужик Сімей» (пастух при Різдві Христовому), «повіти» тощо. Вплив Млодзяновського найбільш рельєфніше відбилося на зовнішній побудові проповіді у Димитрія. Попри схоластичні вимоги про тему, вступ, нарацію та конклюзію, Млодзяновський ділив проповідь на дві частини і обидві вони вражали різкістю тонів. Перша частина відрізнялася цікавістю: у ній є і жарт, і іронія, і гостроти, а друга викладалася в сумному елегічному тоні: вимовляючи другу частину проповіді, оратор, кажуть, і сам заливався сльозами, він хотів принести користь слухачам. Простяки особисто дорікали Млодзяновському, що першу частину він будує для панів і лише в другій вчить народ: тут чується і жалібна молитва до Бога про біди, що спіткали, тут і ремствування, і закид за приниження Польщі. Чи не так і у Димитрія? Іноді, закінчуючи проповідь, він раптом починає: «але ще – не амінь: ще простікам скажу щось у науку! То було сказано для книжкових людей, не хочу і не книжкових відпустити без користі 55. Вплив всього цього на Димитрія, безперечно. У другій половині XVII століття захоплення та наслідування Млодзяновського зросло до крайнього ступеня. Збірники його проповідей купувалися найкращими Київськими проповідниками (Кроковським) ще з 1686 р. Пізніше, 1706 р., Феофан Прокопович казав, що Млодзяновського київські академісти-наставники приймають із захопленням. Багато хто з них схвалює і вихваляє його. Завдяки їм і молоді студенти красномовства лише його і ставлять для себе взірцем наслідування. Говорити тим часом проти Млодзяновського, означало порушити проти себе незадоволення багатьох 56 . У своєму листі до Якову Маркевичу від 1716 року Феофан Прокопович, який увійшов у курс німецького напряму реформ у Росії, пише з Петербурга про тодішнє захоплення проповідницькими прийомами (концептами) Млодзяновського, котрий доходив до гарячки, так. «Ми також за своє життя не раз уже бачили в нашій вітчизні подібні вчені лихоманки. Років п'ятнадцять тому були модні так звані концепти. Церковні кафедри оголошувалися тоді (на жаль!) ​​чудовими поєднаннями, наприклад, що означає п'ять букв на ім'я Марія? 57 Чому Христос поринає в Йордані, стоячи, а не лежачи і не сидячи? Чому у водах великого потопу не загинули риби, хоча не були збережені в Ноєвому ковчезі? – І давалися на такі запитання відповіді найважливіші та солідні 58 . Неприродність такого наслідування усвідомлювали вже наприкінці XVII ст. Виразником такої свідомості був Мелетій Смотрицький у своїй полеміці з О. Мужиловським: «Якби не римські постілли, — говорив він, — оратор не кинувся б на кафедру, софіст не зміг би відмовити, — скажи спасибі Бессію, що вчить тебе вимовляти з кафедри, — я добре знаю, що без нього колеса скрипіли б, як водій без мастила, але ти все-таки мудра людина, і всі свої. на амвон з Осорієм, другий з Фабрицієм, третій зі Скаргою, а інші з іншими проповідниками Римської Церкви, без яких не ступиш і кроку»59. Як і в Східній Церкві, польська проповідь використовувала діалогічну форму повчання, але в вільній формі, незвичній для Греко-Східної Церкви. Томас Млодзяновський веде таку розмову з царем Давидом: "Святий Давиде, що ти робиш? Ти любиш Бога? "Я люблю тебе, - каже він. - Чи повно? ти його любиш? - Люблю! "Самарянка, куди ти йдеш? Може, до друзів? Але не по воду з відром? Ти, самарянка, не вважаєш це нечесним? Невже ти хочеш, щоб на тебе дивилися з підозрою?" 60 і тому подібне. Запозичення форми проповідей супроводжувалося зміною в них мови. Церковно-слов'янська мова переповнена польськими та латинськими виразами. У цих правилах вихувалися ті люди у Литві, серед яких був тоді Димитрій. Для практики та керівництва в них існували цілі збірки таких проповідей найвідоміших авторитетних церковних ораторів південно-західної Росії: Кирила Транквілліона, Петра Могили, І. Голятовського, Л. Барановича, А. Радивиловського та ін. Знайомство з польськими прийомами проповіді вплинуло на Димитрія. Під загальним захопленням Млодзяновським розсіювалося вікове переконання, ніби завдання проповіді полягає в її майстерній стрункості. Відкривалася інша краса в слові, що підкорює серця слухачів, це чарівність щирості у проповідника і сильного рвучкого почуття. За природою сам чуйний і сердечний, Димитрій сприйняв, хоч не без довгих вагань новий спосіб проповідництва. Але він не підкорився загальному потягу цілком, у чому згодом докоряв інших Андрій Мужиловський, який теж вийшов із Литви (із Слуцька). У нього поступово входить лише елемент народності та жива чуйність на поточні події. Спрощення мови не виродилося в нього, як у польських наслідувачів Млодзяновського, в балаканину і жарт, а дозволилося в особливий вид мистецького проникливого слова. Від крайнощів наслідування оберіг Дмитра Савича не одне природне чуття художника, але частково допомогли і міцно засвоєні ним схоластичні словесні основи. Перебування у Литві мало для Дмитра Савича та інше, важливіше, значення. За всієї своєї вродженої скромності він опинився в курсі захисту, гнаної віри від уніатів. Серед такої боротьби ясніше засвоювалися борцями підвалини православ'я. Через 3 місяці після Новодворської урочистості до Вільно прибув Білоруський єпископ Феодосій Васильович (14 листопада). Протягом тижня єпископ настільки познайомився з Димитрієм, що взяв його з собою до міста Слуцька, що належить князям Радзівілам. У цьому місті православне населення зазнавало всіляких сорому від тих жителів, які прийняли унію. Православних не хотіли вважати рівноправними громадянами, зводили наклеп на них, що це схизматики (тобто православні) хочуть відчинити ворота міста, де знаходився двір князя з 200 обивательських будинків, і з передмістя впустити козаків чи московитів. Від них відбирали навіть церкви. Утиском громадянських прав у православного населення та звичайних привілеїв духовенства хотіли посилити уніатство і викорінити православ'я в Литві. У цьому вся сенсі подавалися і прохання королю. Але російські люди мужньо відстоювали і свою віру, і свої права, так що складали із себе живу оплот православ'я проти натиску католицької пропаганди. Про важке становище їх серед уніатів стало відомо навіть у Єрусалимі. Звідти патріарх Досифей послав до Слуцька схвальну грамоту, де хвалить стійкість православних за своє сповідання. Уніати просили собі сприяння короля, щоб посилити значення їх у містах62; і патріарх Досифей радить православним звертатися до тієї ж премудрості та великодушності тиша короля. У той час, як отримано цю грамоту, 1678 р., єзуїти, які насаджували унію, посилили у Слуцьку свою проповідь; на противагу їм наполегливо проповідували тут і російські ченці; а під час виникнення католицького Бернардинського монастиря, збудованого у Слуцьку, та єзуїтської друкарні, православні теж будують свої братні монастирі у Слуцьку та повіті його. Єпископ Васильович вважався архімандритом Троїцького Слуцького монастиря, до якого приписано Преображенський у самому місті, а також новостворений Старчицький та Грозовський у Слуцькому повіті. За пропозицією Білоруського єпископа, або, можливо, за бажанням послужити в митрополії прославленого ієрарха Тукальського, який віддавав справі просвітництва і свій спокій, і мізерні кошти і висловлював скарги на збіднення благочестя в Литві, – Димитрій залишився у Слуцьку. Він жив тут майже цілий рік, оселившись у Преображенському монастирі і став братнім проповідником 63 . Монастир був бідний; будівництво в ньому дерев'яне. Ктитором обителі був Іван Скочкевич. Скочкевич полюбив Димитрія і, надаючи йому заступництво, не хотів розлучитися з ним 64 . Проповіді Димитрія з того часу не збереглися. Але про характер занять його можна судити за книгами, що є у нього. Це були полемічні твори проти католицьких помилок, як-то: «Питання і відповіді православному з папежником», «Відповідь на Іпатія про Флорентійський собор» та ін. – Димитрія, як і все слуцьке духовенство, цікавив захист не однієї віри, а й прав православних. Він цілком погоджувався з тими правовими історичними підставами, на яких боровся з уніатами сам єпископ Василевич. Димитрій записав їх; ось вони: Русь (у Литві) має історичне право на свободу свого віросповідання, тому що набула віри від Константинопольського патріарха, коли унії з Римом не було; потім, – Русь приєднана до Польщі за короля Казимира набагато раніше Флорентійського собору, і після якого вона завжди залишалася православною; далі – і в польському підданстві, тому за нею мають залишатися її права незмінно; нарешті, - після Флорентійського собору навіть до останнього часу ніколи вона не була в унії і росіянам, як і раніше, повинні бути надані посади і права. Такий скромний Димитрій брався за зброю для захисту православ'я. Лазар Баранович навряд чи припускав, що він залишиться в такій, за його словами, «войовничій церкві», і виступатиме проти нерозбірливих у засобах уніатів, але відомості про те, що він став до лав православних бійців у Слуцьку, до Чернігова невдовзі дійшли. Через 3 тижні до Чернігова їздив ігумен Слуцьких монастирів, отець Мокрійович, і привіз листа від Чернігівського полковника Василя Дуніна-Борковського, який зажадав іменем гетьмана, щоб Димитрій Савич повертався до Чернігова. Владика міг вимагати так, бо після смерті Тукальського став завідувати всім православним населенням України та Литви. Вимагав Димитрія назад і Мелетій Дзік, який тепер став ігуменом Михайлівського Золотоверхого монастиря. У Слуцьку усвідомлювали необхідність відпустити Димитрія, але не хотіли розлучатися з ним і, за сприяння Скочкевича, попросили його залишитися за братства, дав щедрі обіцянки. З Чернігова невдовзі написали вдруге, щоб Димитрій їхав назад з-за кордону, бо таке бажання гетьмана. Так як він повинен був підкорятися в той час Мелетію Дзіку, то і до Дзіка послали через нарочного, отця Христинича, прохання залишити його в Слуцьку. Запитання вирішив Дзік. «Від себе і від обителі Михайлівської», він дав згоду, щоб Димитрій, якщо того сам хоче, залишився при братстві на якийсь час, поки не знадобиться він для послуху в Михайлівський монастир 66 . Незважаючи на молодість Димитрія, йому надана від Михайлівського золотоверхого монастиря відмінна честь, а саме: надіслані йому частки мощей святої мучениці Варвари та в багатому золотому обкладинці книжка від ченця Михайлівського, о. Арсенія. Димитрій сам відповідав і полковнику Дуніну-Борковському, і ігумену Дзику 67 . Надіслану частину святих мощей у золотому хресті помістили у храмі за образом Спасителя 68 . Завдяки згоді ігумена Михайлівського монастиря, братство утримало Димитрія у себе в Слуцьку до наступного 1679 (29 січня). Димитрій знайомився зі словесними прийомами церковної проповіді у литовських промовців під час частих своїх поїздок на монастирські свята. Так він їздив у Грозовський монастир на свято 9 травня і в Старожицький на поклоніння Чудотворній іконі Божої Матері, де лунала церковна проповідь. Недарма він відзначає свої зустрічі із проповідниками Олайкевичем та Гославським. Слуцький період життя, короткий у часі, залишив глибокий слід на Димитріє, який змусив його оцінити заслуги південноросійського духівництва у справі захисту їм православ'я серед уніатського населення. Перебування у Слуцьку закінчилося сумними для нього подіями: помер Іван Скочкевич, ще раніше Скочкевича помер єпископ Феодосій Васильович. Димитрій виконав сумний обов'язок проводити своїх покійних набоїв надгробним і промовами. Проповідь по Скочкевичу починалася словами: «я шкіра померла Іван протягом». За неї оратора нагородили шістьма ліктями доброго голландського полотна. Поховання єпископа було у містечку Дзієнциловичах. Помер також знайомий Димитрія отець Серапіон Замаревич. Так сходили в могилу доброзичливці, які утримували Димитрія у Слуцьку. Настоятель монастиря тепер був новий, архімандрит Феофан Креховецький. Наїжджали інші особи. Між іншим один із східних ієрархів, які приїжджали в Росію по милостиню, відвідав при Димитрію та Слуцьку. То був Макарій Лігаріді. Прибуття Лігаріді (11 серпня) збіглося зі смертю єпископа Василевича. Тому, заїжджий гість зі сходу вчинив над похованим владикою, а потім, на прохання Старшого Віленського, Клементія Тризни, виробляв хіротонії місцевих осіб у священики та диякони. Димитрій, який знав грецьку мову, став старанним посередником між слуцьким духовенством та грецьким митрополитом; згодом він уже став у тісному знайомстві з Лігаріді. Тим часом політична небезпека згущувалась над християнським населенням. Йшла друга чигиринська війна. Турки та татари майже не переставали спустошувати правобережну Україну, вони влаштовували загони, ловили мешканців, гнали їх у полон, палили міста та села. Мешканці не мали змоги обробляти свої землі. Торішнього серпня 1678 р. упав Чигирин. Захист його з'єднаними силами Москви та України виявився марним. Його взяли турки, а за народним прислів'ям, за ким був Чигирин, за тим буде і Київ 69 . Найважче було свідомість, що хижих ворогів привів в Україну син Богдана Хмельницького, Юрій, який навчався в одного з Дмитром вчителя Іоаннікія Голятовського. Населення жило з жахом; але не могло втекти і на правий Московський берег, бо туди вже переправились вороги. Димитрій при цьому народному випробуванні наважився виїхати з-за кордону на батьківщину. Турки, маючи намір взяти собі Київ, спочатку з величезним військом підступили до старовинного козацького міста Чигирина. Козацькі і царські війська, що знаходилися там, відбили їх перші страшні напади, а на виручку («на відсікти») обложених поспішали з військами царський воєвода князь Ромодановський, і гетьман, І. С. Самойлович. До їх прибуття, 27 серпня, вороги з напруженими зусиллями добували місто; а цього дня в Києві за наказом києво-печерського архімандрита Гізеля, хресну ходу робили навколо верхнього Києва; винесли для церковної процесії Києво-Печерську ікону Божої Матері, чого до того часу ніколи не бувало, а також шановані святині та багато св. мощі. Бог почув молитви. Вороги, дізнавшись про наближення російських військ, прийшли в страх і в цей самий день почали тікати. Всі їхні задуми розвіялися, як павутиння. На другий рік (1678) влітку турки прийшли ще більшій кількості під Чигирин. Ратні люди, що перебувають у місті, не тільки відбили всі перші напади ворогів до міста, але завдавали їм поразки і в боях на полі, так що вороги вже думали про відступ. Коли вони почули, що на виручку Чигирина посувається військо князя Ромоданівського і гетьмана Самойловича, «з богом даною йому галуззю Симеоном», то пішли у величезній кількості до нас назустріч. Росіяни напали на турків, коли розташувалися на високій горі. Усеяна ворогами, з невгамовною гарматною пальбою з гірських ущелин, крута гора здавалась страшною хмарою з вогненним дощем і лютим громами». 3 серпня російські війська під «чинним управлінням розсудливого вождя», І. С. Самойловича, рушили з релігійним натхненням на ворогів Хреста Господнього і здолали їх. Багато їх побито, потоплено під час переправи і взято в полон. 4 серпня російські війська підійшли, на жаль ворогів, до Чигирина. Турки використали для взяття міста хитрість: вони почали робити підкопи під нього. Тоді російські загони, що захищають місто, залишили його. По закінченні Чигиринської війни російські війська зупинилися біля Дніпра і будучи «струнким управлінням майстерного вождя наставляються, лихі бій звели з поганими», якого ще від віку не бачено: сонце затьмарилося від пальби, повітря потьмарилося від пилу, що метнув, земля стогнала, війська обсипалися «освятилися» у крові поганих. Турки пробули ще сім днів і пішли у степу. Лише третина їх повернулася додому, а сили царські та запорізькі були цілими 70 . Після таких славних подій двір гетьмана став відрізнятися пишністю, а господар залишався все радісним. З приводу приїзду московських послів влаштовували свята. Звістку про Бахчисарайський мир із турками гетьман вислухав зітхнувши, що до них відійшла вся права сторона Дніпра, але урочистості він влаштував пишні: гриміла музика, палили з гармат. Зайнятий справами, гетьман жив недоступно для духовенства: будинок цього колишнього поповича оточували сердюки з бердишами, а вулицею роз'їжджав із недоступною «пихою в кареті»; до Димитрія, проте, він ставився уважно, а Діарії названий навіть «благодійником». Гетьман любив оточувати себе вищими духовними особами, відмінними саном та визначними здібностями. Так на освячення своєї новозбудованої церкви він запросив заїжджого сербського митрополита Почеку 71 . У Батуринському монастирі жив, не без згоди Самойловича, паризький учитель, Адам Зерніков, добровільний вигнанець за свої православні переконання. Ним написано в Парижі два трактати проти католицького вчення про походження Св. Духа від Отця та Сина. У трактатах ретельно доводиться, що доводи католиків на користь свого вчення немає жодного значення, оскільки ними спотворено усе, що наводиться зі св. писання та святоотцівських творінь. Переконавшись з наукових досліджень про неправоту католицького сповідання, він виїхав з Парижа, щоб уникнути звичайних переслідувань від католиків за свої переконання. Латиняни знали його трактати, але проти них не сміли, щоб не піднімати неправої справи. Трактати, що склали велику рукописну книгу, залишилися за його життя не надрукованими. Ними згодом користувався Феофан Прокопович у протилютеранській полеміці про походження св. Духа, запевняючи, що на обґрунтовані доводи Зернікова немислимо ніяке заперечення, не може бути навіть приводу для такого заперечення. Окрім цих осіб, гетьман приймав до себе та інших вихідців із-за кордону. Згодом, 1684 року, сюди прибіг від уніатських гонінь майбутній митрополит Києва єпископ Луцький князь Гедеон Святополк Четвертинський. До Димитрія гетьман був такий привітний, що чутки про це сягали Чернігівського владики. Через рік після прибуття Димитрія до Батурина приїхав туди з Кирилівського монастиря отець Меркурій з повідомленням, що братія обирає його своїм ігуменом і з проханням від неї прийняти обитель у своє управління. Не інакше, як за бажанням гетьмана, Димитрій від такої честі відмовився, бо трохи згодом той же гетьман не перешкоджав йому бути ігуменом в іншому монастирі і навіть сприяв цьому. У Кирилівському монастирі потішилися тим, що там погодився бути ігуменом гарячий захисник православ'я, Інокентій Монастирський, який раніше жив у Литві, був другом Димитрія. Можна припустити, що пихатий гетьман бачив у Димитрії обличчя, здатне увічнити військові його подвиги історія, і що Димитрій дійсно описував Чигиринські походи. У IV частині творів є похвала Самойловичу за зміцнення Києво-Печерської лаври, написана під час його гетьманства 72 . 10 серпня 1681 р., за смертю ігумена Ієремії Ширкевича, звільнилася посада ігумена в Максаківському Свято-Спасському монастирі. Вибір братії і тут упав на Димитрія 73 . З Обителі вже послано було двох ієромонах до охоронця Київської митрополії, Лазаря Барановича, з повідомленням про це. Гетьман не тільки охоче відпустив Димитрія, але й вручив йому власноручний лист до чернігівського владики. У Чернігові архієпископ надав привітний прийом Димитрію. «Було я (4 вересня) прийнято від його преосвященства дуже милостиво, розповідає Димитрій. – Коли він роздрукував листа, відразу наступні мовили: – Не читаючи листа, кажу: нехай благословить вас Господь Бог не тільки ігуменством, але на ім'я Димитрія, бажаю вам митри: Димитрій до отримає митру». Того ж дня я був на обіді його преосвященства і з любов'ю був пригощаний, де між іншими милостивими словами він додав: «сьогодні пророка Мойсея Боговидця; сьогодні Господь Бог сподобив ігуменством у монастирі, де храм Преображення Господнього, як Мойсея на Фаворі. Той, що сказав дороги свої Мойсеові, нехай скаже і вам на цьому Фаворі шляхи свої до вічного Фавору». Приємно було Димитрію почути такі слова з вуст архієрея, він вважав їх за гарне знамення і за пророцтво: «Дай, Боже, щоб його пророцтво збулося!». писав він у Діарії. Лазар Баранович при посвяті в ігумена вручив йому палицю і провів його як рідного сина 74 . На своє перше ігуменство Дмитро вступив 9 вересня і вже 7 лютого наступного року, через 5 місяців, за бажанням гетьмана, його перевели до Батурина в Миколаївський монастир 75 замість Феодосія Гугуревича, переведеного до Київського Золотоверхого монастиря. 1 березня 1682 року Димитрій прийняв ігуменство в Батуринському монастирі, а 3 березня поспішив до Максаківського монастиря попрощатися зі своєю першою чернечою паствою. Його прощання ознаменувалося кількома постригами. Отримавши 6 березня новий указ про переведення в Батурин, Димитрій помітив у своїх записках «Дай, Боже, – у добрий час», «Боже на допомогу мою вонмі! Благословенна Діво, благослови початок!». Мабуть, Димитрій надавав цій зміні великого значення. На вигляд обитель Димитрія можна було прийняти за чужу, не українську фортецю, оточену земляним валом: вона охоронялася не козаками, а незвичним для малоросу загоном московських стрільців. Серед дерев'яних споруд монастиря тоді споруджувалися коштом генерального судді Івана Домонтовича, кам'яна церква. Близькість до гетьманської столиці надавала монастирю надзвичайне пожвавлення. Тут був вузол зносин малоросійського духовенства із Московським Патріархатом; у Димитрія зупинялися духовні особи, які приїжджали з різних боків: з України, з Москви, Києва, з-за кордону Польського та Литовського, з Греції та інших місць для аудієнції, хто тільки потребував гетьмана 76 . Димитрій знав про всі зносини гетьмана та інших осіб із Москвою. Йому відома була й неприхована ніким тривога з приводу московських вимог, щоб Малоросія чинила підпорядкування у політичному відношенні, а й у церковних справах. За Самойловича ще не завмирало те спільне козацьке невдоволення Москвою, яке занапастило його попередників – Брюховецького та Многогрішного. Самі безпорадні проти турків, татар і поляків вони докоряли московських людей за байдужість до їхнього стану і з гіркотою висловлювали, що з Москви замість військової допомоги проти ворогів посилають лише одні укази воювати: «багато писаного з Москви посилають, тільки папером, та лагідними; на вигляд Москві ставили нездатність царського київського воєводи захистити Київ з околицями його від спустошень та руйнувань від поляків 77 . Не бачачи своєчасного захисту від Москви, малороси обурювалися посилкою до них царських воєвод на прогодовування та вимогами будь-якого підпорядкування. «Ви не шаблею взяли нас, не надані ми, не куплені» 78 у вас; так говорили малоросійські люди щодо порушення своїх вольностей. Невдоволення у духовенства було ще сильніше. Тоді як козаки наперед не знали, кому доведеться їм завтра присягати: Москві, чи Польщі, чи Туреччині, через безпеку свою, чи з примусу якоїсь із держав; у духовенства ж на обох берегах Дніпра був один певний і давній владика, який визнається протягом усієї восьми вікової християнської історії Києва, це – Цареградський патріарх. Духовенство сміливо говорило московським людям: «Ми перебуваємо під благословенням Святителя патріарха Царгородського, а не когось іншого!» – Як у Туреччині християни сповідували своє православ'я, перебуваючи у турецькому підданстві, так і в Україні духовна влада знаходила можливим керуватися вільно та незалежно від Московського патріарха. Небажання підкоритися Московському патріарху серед Малоросійського духовенства було так наполегливо, що в лівобережній Україні вважали спокійнішим життя під владою іншої держави, хоча б і турецької: «при ком хан, той і сам пан», говорив митрополит Тукальський. Димитрій не був осторонь таких переконань усіх київських ігуменів; і завжди висловлював гарячу прихильність до свободи та єдності Малоросійської церкви. З підпорядкуванням Московському патріарху само собою вона мала розпастись на двоє: якщо лівобережне духовенство визнало б себе підлеглим Москві у духовному відношенні, то правобережне ніяк не могло висловити підпорядкування, поки перебувало у підданстві у Польщі. Поляки, які володіли лівобережною Україною, не дадуть дозволу своїм російським підданим жити за будь-якої залежності від Москви. Від цього треба було чекати поділу єдиної церкви на дві: тоді як одна половина підкорилася б Московському святителю, а інша залишалася б за Цареградським. Особливо засмучувало в Україні – незгоду царя, щоб Тукальський жив у Києві; ще Гізель писав до Москви: «повели, добродію, цього доброго чоловіка посадити на митрополії в Києві і потрібне прогодовування сану його показати, ... не виявиться непотрібним: він чоловік зело вчений, розважливий» 79 . Для Москви, де церква і держава завжди мислилися не інакше, як у нерозривному зв'язку, такі прохання здавалися і нездійсненними, і підозрілими. В Україні наполегливо трималися Тукальського навіть тоді, коли Москва поставила для Києва охоронця митрополичого престолу: щоб принизити охоронця, Лазаря Барановича, духовна влада показувала вигляд, що не визнає його архієпископства, даного Москвою, і називали єпископом. Коли Димитрій був у Батурині, Київ свого митрополита досі не мав. Наїжджали в Україну грецькі митрополити, «ніким не свідчені»: з них інші «і під не благословенням святіших патріархів самовільно служили і постачали» 80 , іменуючи себе митрополитами грецькими, болгарськими, сербськими, филипповскими, драмськими. Вони зводили до священного сану навіть таких осіб, яких місцеві єпископи, за нестачею прав, відмовлялися присвячувати. Димитрій, за своїм знанням грецької мови, що ближче за інших знав деяких з них, Почеку, М. Лігаріді, міг від цих східних гостей чути всілякі чутки про земляків, які приїжджали в Росію для милостині та притулку. Випробувавши в Литві підступи єзуїтів, Димитрій бачив не менше інших духовних властей небезпеку уніатської пропаганди, яка не стримується адміністративною духовною владою. Адміністратор Київської митрополії, Львівський єпископ Йосип Шумлянський, розсилав свої «чарівні листи» Україною, де вселяв усім, що значення Київського митрополита вище, ніж Московського патріарха. Але всі знали, що він був таємним уніатом, і розуміли його приховані уніатські цілі. У Литві Шумлянський захопив собі маєтності патрона Димитрієва, єпископа Василевича, а тепер захоплював маєтності й Києво-Печерського монастиря. За таких негараздів і Московський уряд став усвідомлювати потребу – поставити до Києва митрополита, оскільки охоронець митрополії не встигав і присвячувати ставлеників. Гетьман, з бажання висловити свою відданість Москві, просив звідти дозволу обрати Київського митрополита. Але Москва дозволити цього ніяк не могла, поки Малоросія вважалася духовним віданням Константинопольського патріарха. Тоді ж помер (1683 р.) щедрий благодійник Батуринської обителі генеральний суддя Іван Домонтович. Його поховали у побудованій ним самим церкві. Димитрій 83 склав йому надгробну епітафію, що збереглася досі. У Діарії Димитрія відзначено цей час смерть та інших знайомих: покровителя його, ігумена Мелетія Дзика, і московського царя, Феодора Олексійовича (1682 р.). Пишність гетьманського двору не розважала Димитрія, коли йому відомі були страждання десятків тисяч голодних сімей, які переїхали з правобережної України і даремно чекали на допомогу від гетьмана. Вже тепер він замислювався і над своєю майбутньою долею: Бог знає, десь і мені судилося покласти свою голову, писав він у Діарії. Влада в обителі та шана від гетьмана мучили його. Його увага зверталася на нових ченців, про постриг яких він записував у своєму Діарії, як особливі події свого життя 84 . Від томлень його відволікло і пожвавило несподівано запропоновану йому справу – складання Четьї-Мінеї. Він поклав у це заняття всі свої сили, у ньому знайшов радість творчості та щасливі хвилини піднесеного «денноночного» натхнення. Розділ II. Послух Димитрія. «Житія Святих» У день свого Ангела, 26 жовтня 1683 року, Димитрій відмовився від ігуменства у Батуринському монастирі. З півроку (26 жовтня 1683 р. – 23 квітня 1684 р.) він жив тут у послуху, а коли Варлаама Ясинського обрали печерським архімандритом, то, на запрошення останнього, переїхав до Києво-Печерської лаври. Це було 23 квітня 1684 85 Величезна кількість святинь і мощів у Києві, а також тихе розмірене життя, до якого він звик з дитинства, все це спонукало Димитрія погодитися на запрошення Київського архімандрита. Тут розпочинається славний період життя майбутнього святителя. Архімандрит Варлаам поклав на Димитрія послух - складати житія святих 86 . Димитрій прийняв таку справу і з зростаючою любов'ю почав займатися ним. Потреба у складанні Четьї Мінеї відчувалася давно. У Константинопольській церкві, до якої належав Київ, Четей Міней не було. З грецької мови до слов'янських книг вміщено небагато житійних перекладних уривків цього роду творів IX–X століття, напр., житія св. апостола Кіндрата, мучениці Фекли. Збереглися й цілі збірки житій святих 87 . У російські обителі потрапляли болгарські, сербські та афонські переклади житій із грецької мови. Існуючі списки житій святих виявилися винищеними; під час татарського розгрому уніати знищували все, що залишалося з писемності давньослов'янського походження. Усі вцілілі окремі «Житія Святих», напр., князів Бориса і Гліба, печерських угодників, московських святителів були розрізненими. У Великоросії існували Великі четьї мінеї Макарія, митрополита Московського, який зібрав у свої 12 міней усі книги, «чтомі», які знайшлися в прологах та соборниках. Але Макарьевские четьи мінеї лежали не надрукованими у Москві не були доступні ознайомлення з нею. Київські ченці, які потребували «Житій Святих», завжди зверталися до книг латинською, польською та білоруською мовами. Усвідомлюючи незручність та небезпеку від такого недоліку, ще митрополит Київський Петро (Могила) розпочав справу складання житія святих у православному дусі. Вже їм виписувалися для цього до Києва з Афона рукописні житія святих Симеона Метафраста, щоби скласти перекладні з грецької мови. Але все починання припинилося за смертю його 88 . Робив у цьому відношенні невдалу спробу чернігівський владика Лазар Баранович 89 . Потреба в житіях святих викликала когось на велику посидючу і зосереджену працю. Печерський архімандрит Інокентій Гізель продовжував справу митрополита Петра Могили; тому що четі мінеї стали необхідними по всіх монастирях для статутного читання, а під час боротьби з унією читання у православних обителях однорідних з уніатських житійних книг не мало великої зручності. З цією метою випросили у московського митрополита Йоакима вислати Великі Макар'євські четині мінеї. Висланий екземпляр їх виявився, проте писаним не статутним листом, а скорописним, дуже важким для читання. Книги так і відіслали назад до Москви, не використавши їх для малоросійських потреб та цілей. Спроби скласти четьи мінеї відомі були і гетьману, який писав про це своєму покровителю князю В. В. Голіцину, що в Малоросії духовні особи про своє «про людське порятунок добре прилеглі, зачали собі справу» 90 складання «житій». У витребуванні Великих четьї міні при Гізелі брав участь у 1680 р. Варлаам Ясінський 91 . Ставши тепер Києво-Печерським архімандритом, він взявся до справи ще наполегливіше. Про доручення Димитрію скласти четі мінеї сам Варлаам говорить наступне: «Бог, за ревною молитвою моєю, послав до лаври жити розсудливого проповідника слова Божого, благочесного ієромонаха Димитрія. Цьому мистецькому проповіднику слова Божого, що трудиться розсудливо в цій лаврі, свідченому самому правді, вручив я, за порадою соборних отців і братії святої лаври, щоб діло те святе повністю виправити» 92 . Робота розпочалася 6-го травня 1684 року. «Дай Бог, здійснити!» записав Димитрій у своєму щоденнику. З того часу він весь пішов у своє нове книжкове заняття, займаючись ним протягом 20 років. Під руками самого Димитрія було небагато книжок, бракувало таких, вкрай необхідних, як Великі четині мінеї та «Діяння Святих» Боландістів («Asta Sanctorum»). Але бібліотека Софійського собору мала велике книгосховище 93 . І взагалі Київ вважався центром освіти, тою за словами Барановича, «розумною головою», яка давала відповіді на всі запитання. Димитрій, крім того, часто запозичив книги, які стосуються свого заняття, у знайомих людей. У російському перекладі необхідних книг виявилося небагато: «Житія Святих» Симеона Метафраста, «Літописець», списаний з печерської, «Хронограф», з грецької, перекладений, великий», «Літопис російська та зібрання різних речей», кілька екземплярів російських літописів, а згодом. Більшість книг Димитрія була іноземними мовами: латинською, грецькою, польською. Такі, напр., – Бароній 12 томів у 6 книгах; історії: Бізантина, Супліція Півночі, Іоанна Лепі, І. Клюверія, Фрідріха (загальна історія), Георгія Горнія, Флоскулі, Ветіс, Іустіна, Горація Турселіна, Йосипа Флавія, Плятіні. Тут були мартирологи, хроніки, книга «Церковні письменники», різні довідкові книги, історичні синопсиси, хронологія І. Бозія «Життя латинських святих», «Животи» Лазаря Барановича та ін. Переважна більшість книг не православного походження змушувало Димитрія уважно ставитися до письмових своїх джерел. Тільки богослужіння, яке він ніколи не пропускав, на короткий час переривало його заняття. Тепер вказують місце у Великій Успенській церкві, де він завжди ставав на молитву 95 . Заглиблення його в книжкову роботу було таке велике, що він і уві сні переживав її. Якось він працював над упорядкуванням житія святих усю ніч. До ранку залишалася вже одна година часу. Забувши на короткий час, він бачить уві сні мученика Ореста, який звертається до нього з веселим виглядом: «Я більше мук зазнав Христа, ніж ти написав». Говорячи це, мученик відкрив свої груди і показав у себе в лівому боці рану, що проходить углиб персі. "Це мені жезлом пропалено". Потім, вказуючи на рану біля ліктя, казав: Це мені перерізано! Показуючи на рани обох колінах, продовжував» «Це мені косою розсікли! Чи бачиш, – я більше зазнав Христа, ніж у тебе написано!» Димитрій подумав: «Хто це? Чи не з числа п'яти мучеників? – «Не той я Орест, ніби у відповідь на думки Димитрія, мовив мученик, а той, про якого ти нині життя писав». Після цього з'явився й інший важливого виду угодник чи мученик. Але раптом пролунав дзвін до ранку і, чуйний завжди до нього, Димитрій прокинувся. Димитрію так ясно видавалися такі сни, що він пам'ятав їх до дрібних подробиць, відчував при спогаді про них насолоду, яка прозирає в нього в самих розповідях про такі сонні видіння. Одного разу (10 серпня) у забутті після ранку чує він церковний благовіст, але продовжує спати. Йому сниться, що він оглядає у довіреній його спостереженню печері зі свічкою мощі святих угодників. Побачивши мощі св. мучениці Варвари, що лежали на боці та в гнилій труні, він вийняв їх і поклав на інше місце для того, щоб очистити раку. Потім, коли знову взяв мощі до рук, то бачить святу живою, і почав її просити: «Свята діва Варваро, благодійниця моя, благай Бога про гріхи мої!» – «Не знаю я, – промовила мучениця – чи можу благати за тебе: молишся ти по-римськи!» Димитрій почав тужити у розпачі. Але свята, посміхаючись, промовила слова: «Не бійся», і ще казала щось втішне. Димитрій поклав її мощі в труну, лобизуючи руки та ноги її; її тіло здавалося білим і живим, а раку була для неї велика. Став він шукати іншу раку і, разом з тим, прокинувся. Як не захоплювався Димитрій книжковими заняттями, але вони не згасили в ньому живого інтересу до своєї рідної церкви. Події були дуже важливими. 1685 року відбувся вибір Київського митрополита. На догоду Самойловичу, обрали князя Гедеона Четвертинського, єпископа Луцького, який проживав у Батурині. За волею Московського уряду, Гедеон їхав присвячуватись вже не до Константинополя, а до Московського патріарха. На невдоволення малоросійської духовної влади не звертали уваги, не спитали вперед і згоди східних патріархів. Гедеон, приймаючи посвяту від московського патріарха, - цим самим підкорявся йому зі своєю паствою (1685 р.). Не приховував своєї образи і Димитрій, він виявив живу радість при звістці, що залежністю Малоросійської церкви від Москви незадоволений патріарх єрусалимський Досифей, що Досифей послав навіть протест московським царям проти самовільного вилучення України з-під влади Константинополя. Протест цей був викликаний такими обставинами. До Єрусалиму прибули послані з Москви з звісткою про посвячення Гедеона, і ви сказали Досифею, що, якщо він погодиться затвердити і визнати Гедеона, то вони й милостиню від царів йому віддадуть, а якщо не виявить згоду на це, то не буде йому ніякого государя платні; при цьому повідомили, що константинопольський патріарх уже дав свою згоду на те. Ображений єрусалимський патріарх із докором пише до Москви, що не варто було б їм вимагати такої згоди за гроші, а просити заради віри та користі віруючих. Не хвалив Досифей і посвята Гедеона у Москві. Віддати Київську єпархію Москві, на його думку, не може сам константинопольський патріарх. Ця справа – всіх чотирьох східних патріархів, поставлених дбаючи про церкву. Можна побоюватися, що такого митрополита російські люди, які живуть у підданстві Польщі, не визнаватимуть і учиниться цим розкол і розбрат в Малоросійській церкві. – Слова Досифея справдилися. – Коли Димитрій читав цю грамоту, загальне невдоволення обранням Гедеона вже давалося взнаки: протестував Києво-Печерський архімандрит, не погоджувався на обрання таємний уніат Львівський єпископ, Йосип Шумлянський. «Ніби ти відгадав, що так буде, і мимоволі пророкував», приписав Дмитро свою позначку на патріаршій грамоті 97 . На грамоту ж московського патріарха, за всієї своєї скромності, він робив навіть заперечення. Патріарх цією грамотою дозволив обирати печерського архімандрита собором старців і неодмінно посилати до Москви для посвяти. Димитрій висловився, що вимога обраного до Москви – несправедливе порушення прав малоросійського духовенства і йде в розріз не лише з грамотами вселенських патріархів, а й навіть проти привілеїв, даних самою Москвою про незалежність управління Києво-Печерською лаврою. У цьому він посилався на «Палінодію» З. Копыстенского про залежність Києва у духовних справах немає від Москви, як від Константинополя. Весь підбір історичних довідок спрямований у Димитрія проти Москви, яка у своєму політичному зростанні тягла себе від Малоросії і церковне управління; тим часом від усіх пережитих катастроф там залишилося одне дороге надбання – це незалежна церква, що об'єднує російське населення України та Польщі. Але найприкріше для Димитрія та інших духовних властей те, що їм кидали в очі звинувачення в не православ'ї та схильності до католицтва. Із цим примиритися там ніхто не міг. До підозри давало нагоду вживання київським духовенством польської та латинської мови, форма чернечого одягу та інші побутові риси. Патріарх єрусалимський, який стояв за самобутність церковного життя в Україні, 1686 року писав московським царям: «нині в тій країні, яка називається козацька земля, деякі наукові в Римі та Польщі від латинів, архімандрити, ігумени, тримаються не подібних мудрувань у монастирях. Одна православна віра (веде) до спасіння і не належить вірним спокушатися через філософію і суєтну красу. Ми вважаємо козаків православними, проте, багато хто має пошкоджені звичаї, яких приймати не личить православним» 98 . Димитрій з гіркотою дізнався про такий відгук Досифея; йому не хотілося вірити справжності грамоти, у нього запала підозра, що все це приписано перекладачем. – Проте, поступово з'ясовувалося, що окрім єрусалимського патріарха, московська підозрілість до київських учених старанно підтримувалася та розігрівалася грецькими вихідцями, які бачили в них суперників у гонитві за монополією просвітництва. За схильності Москви вірити подібним чуткам, кожен, хто тільки й в Україні хотів вислужитися перед Москвою, міг роздмухувати там їх. Навіть гетьман Самойлович, який походив із поповичів, зі своїх видів не пропускав нагоди повідомляти про прихильність свого духовенства до «латинської науки» та розбратів. Для зустрічі нового митрополита, який повертався з Москви, Києво-Печерський архімандрит виїхав до столиці гетьмана, Батурин, разом із собою віз він і Димитрія, як «казнодея печерського», тобто проповідника. Нещодавні вигнанець в Україні, який жив у Димитрія в монастирі, Гедеон Четвертинський, разом із родичем своїм, гетьманом, тепер мав в Україні більшу силу. Обидва вони користувалися міцним прихильністю себе московських царів і патріарха. Гедеон наданий там титулом митрополита «всієї Росії», і мав від них багаті подарунки церковними облаченнями, прикрашеними дорогоцінним камінням. Йому завітали навіть карету з кіньми. Не забутий царями і його кафедральний Софійський собор, куди Гедеон віз у дарунок від царів золоті судини, прикрашені фініфтью. Увага Гедеона до Димитрія виявилося в тому, що він почав просити разом із гетьманом і переконувати знову прийняти ігуменство в Батуринському монастирі. Димитрій, який звик благоговіти перед архієреями і приймати їхні слова за вказівку згори, погодився на пропозицію. Ймовірно, йому обіцяно будь-яке сприяння у складанні чотиною мінею. Духовна влада супроводжувала нового митрополита з Батурина, при вступі його на київську паству. Димитрію знову треба було попрощатися з рідними своїми. Господарство Сага Григоровича була ширше, він мав уже і сад при домі, і двір, куплений 99 ним у 1684 за 1000 золотих. Тепер він був ктитором Кирилівського монастиря. У його будинку Димитрій, мабуть, зустрічався з Інокентієм Монастирським. Димитрій розлучився з Києво-Печерською лаврою. Довелося розірвати нові знайомства. Тут він познайомився з київським воєводою Шереметьєвим та Гордоном, які були слухачами його церковних проповідей в урочистостях 100 . Тут Він потоваришував із Стефаном Яворським, який приїхав з-за кордону. Гетьман вжив своїх заходів у Батурині сприяння Димитрію у його вченому праці. За першої ж нагоди він став клопотати з Москви про висилку Великих Четей Мінею. Він пише про це до В. В. Голіцин, свого ласкавого приятеля і благодійника. Не згадуючи імені Димитрія, гетьман сповіщає, що духовні особи в Малоросії почали писати житія святих угодників Божих і, для кращого дослідження, потрібні Мінеї Четьї, яких не мають, а є вони у патріарха Іоакима в церкві Успіння Богородиці. Гетьман посилено («ще й повторі») просить надіслати ці книги для упорядників житій святих, якщо не всі, то принаймні на перші чотири місяці: вересень, жовтень, листопад, грудень, засвідчуючи, що таке бажання київського митрополита, і ручаючись, що книги, просить, потім, В. В. Голіцина доповісти і царям про таку справу, Богу угодному і людям, які служать для спасіння, щоб патріарх не відмовив йому в Четьях Мінеях 101 . За гетьманського клопотання справа увінчалася успіхом. Димитрій отримав московські Великі Четьї Мінеї Макарія, писані статутом, 4 книги 102 . З неослабним захопленням він продовжував свою книжкову справу в Батурині. Вважаючи свою працю дорученням від усієї Малоросійської церкви, він ставився до нього з уважною обережністю. Все писане їм віддавалося для прочитання багатьом особам, як світським, так і духовним, з проханням висловити свою думку про написане 103 . Непорозумінь при складанні житій виявилося багато. У Софійському соборі знаходилося книгосховище. Димитрій користувався всіма книгами, які там були, купував їх і сам, так що книжкового матеріалу виявилося дуже багато. Щоб розібратися в ньому і поставитися до нього з критичною оцінкою, він склав довідковий алфавітний словник, або «Ономастикон імен святих з прологу по азбуці зібраних (року 1687 вересня)» 104 . Тут вказано за алфавітом ім'я святого, хто він, мученик чи преподобний. Такий алфавіт полегшував роботу 105 . Відсутність одноманітності в біблійному літочисленні та у хронографів чимало сповільнювала роботу. У Дмитра постало питання про рік Різдва Христового. При описі мучеників і святих, які жили за часів гонінь на християн, довелося зіткнутися з язичницьким визначенням часу за консулами, із вказівками на календи, іди, нони, що служать тимчасовими позначеннями в календарі греко-римського світу. Для хронологічних визначень у Димитрія списано і давньоримський календар протягом року. Щоб полегшити такі довідки, він мав менімонічні вірші, можливо, складені десь у західних школах для учнів 106 ; до віршів завжди був мисливець; мабуть, вірші завчені їм напам'ять. Зацікавлені в роботі Димитрія квапили його швидше друкувати написане, а особливо спонукав його до цього архімандрит Києво-Печерської лаври, де потреба в Четьях-Мінеях була невідкладна 107 . Але він зустрів перешкоду до видання з такого боку, від якого можна було найменше очікувати. 1686 року від московського патріарха прийшла вимога малоросійському духовенству дати свою думку про Флорентійський собор. Патріарх писав, що нині одні приймають і хвалять цей собор, інші, навпаки, його не визнають. Приписуючи такий поділ підступам диявола, святитель вимагав звісток про собор із книг, які є в Києві, саме: через що він почався і які на ньому були розглянуті питання та пропозиції 108 . Митрополит Гедеон, який отримав патріаршу грамоту, скликав київську духовну владу, в тому числі й Димитрія, до Києво-Печерської лаври і, в присутності всіх, велів читати її. Усі здивувалися запитом із Москви. Наказ не розголошувати про це народу, щоб не виникло серед нього сум'яття і взагалі політичних ускладнень, виявляло у патріарха приховані підозри до одного київського духовенства. Коли ж дізналися, що така ж грамота є і до чернігівського владики, то всі зрозуміли намір патріарха випробувати, чи точно Мала Русь собор Флорентійський приймає за собор? Всі заговорили «негативно», що вся східна церква це збіговисько відкинула і за собор не вважає. За такої одностайності доручили архімандриту Кирилівському Інокентію Монастирському разом з чернігівським архімандритом Феодосієм Углицьким, і написати відповідь до Москви, що собор той не законний і не канонічний, а тим із православних, які спокусилися на унію з Римським костелом, заразившись мною. самовладдя, ніхто з них не піде. Київська духовна влада разом із Димитрієм не могла не образитися на запит із Москви, бо під приводом відомостей про собор патріарх вивідував про те, чи немає серед них «хлібопоклонницької єресі». Так названо у Великоросії латинську думку, що становить віросповідну особливість папства. На цю думку, на літургії хліб і вино переповнюються під час вимовлення слів Ісуса Христа: «Прийміть їдьте, це тіло Моє», а також «Пийте від неї всі, це кров Моя»; тоді як за православним вченням переіснування буває під час наступної потім молитви священнодійного «і сотвори бо хліб цей у чесне тіло Христа Твого... заподіявши духом Твоїм святим». На православну думку латиняни схиляються на літургії перед Святими Дарами ще тоді, коли вони не перевиконані, а представляють простий лише хліб та вино; під час московських суперечок про переіснування, латиняни за це прозвані «хлібопоклонниками», тобто такими, що схиляються не перед Святими Тайнами, а перед простим хлібом і вином. Вчення про перетворення Дарів силою слів Христових затверджено на Флорентійському соборі. Патріарх справді своїм запитам хотів довідатися, чи немає такої думки, затвердженої Флорентійським собором, і в Малоросійській церкві. Внаслідок зіткнення малоросів з уніатами, у Москві підозрювали, що вчені там: «на два коліна храмлют», на словах улесливо показують себе належать до церкви, але тримається самих з латинянами переконань. «Вони сповнені отрути латинської отрути ..., всеватимуть такі чутки і в простому народі, обурюють його». Питання про час переіснування проникло до Москви з Малоросії. У Москві представниками «хлібопоклонницької єресі» були малороси. Лихуди старанно роздмухували у москвичів підозри до київських учених. Літературна боротьба відбувалася повним темпом. Підозра у неправослав'ї київських учених посилювалася в Москві через чутки про обрядові відмінності, що існують у Малоросії. Патріарх Досифей вказував на своєрідний одяг київських ченців, які наслідували цього єзуїтів. Священнослужителі причащалися на літургії не тричі в ім'я Святої Трійці, як у Великоросії, а одного разу, на честь єдиносущного Божого Сина 111 ; московський патріарх звинувачував чернігівського архієпископа у посвяченні за однією літургією кількох ставлеників 112 . Все це було матеріалом для непорозумінь. Незважаючи на старання Москви, щоб усе це не розголошувалося в народі, чутки про московські вимоги пояснень від малоросів, які звикли до свободи, зростали та посилювалися. Стривожений ними гетьман Мазепа послав Варлааму Ясинському «цидульку», де питав, що за зносини у нього з патріархом 113 . За печорського архімандрита, хворого тоді очима, відповідав гетьману Дмитро Савич особливим листом, де розповів, як київська духовна влада дізналася про патріаршу грамоту, як вони доручили Інокентію Монастирському скласти відповідь московському святителю, «а про час пересування відповідати йому не доручено, бо ми всі віримо, як ми всі віримо, як ми всі віримо Димитрій. Потім Мазепа усно розмовляв з архімандритом Кирилівським Інокентієм, казав йому листа Шакловітого з Москви і якісь інші папери; Інокентій хвалив ієромонаха Сильвестра Медведєва, який захищає в Москві латинську думку про пересування Дарів, звеличуючи його праці, розум і віру. Те саме підтвердив Інокентії в своєму листі до Мазепи: «Не діло мого розуму осягнути, як чиниться переправлення словами Господа, але сила Божа в немочі здійснюється, – можу і я щось про там написати» 114 . Московський літературний рух, який переходив у політичний, служив предметом особливої ​​уваги в Малоросії. Там уже багато хто читав книгу Сильвестра Медведєва «Манну», яку переслідує патріарх. Її мав гетьман, читали та робили відгук про неї архімандрит Інокентій Монастирський та Димитрій Савич. Обидва вони порівнювали «Манну» з книгою Ліхудів, супротивників Сильвестра, – «Акосом», надіслану самим патріархом до митрополита Гедеона, Лазаря Барановича та Варлаама Ясинського; причому віддавали перевагу «Манні», що викладає латинське вчення. Інокентій нічого в грецькій книжці «Акос» не знайшов, крім однієї єресі, і став писати на неї спростування. Димитрій 1688 р., зіставляючи «Манну» з «Акосом», робив рясні виписки з того, що відповідав Медведєв на Ліхудовський «Акос». Мазепа сповіщав Шакловітого, що всі духовні готові не лише підписатися, що Медведєв правий, але готові за таку думку і померти. Гетьман так запевняв зі слів Інокентія Монастирського. - У всьому цьому розумовому русі і Димитрій не чужий був захоплення думками Монастирського. Незабаром і в Малоросії з літературного ґрунту суперечки перейшли на церковний. З Москви рух перекинувся до України. Кожна партія групувалася біля однієї особи, як біля свого прапора. У Москві керівниками руху з'явилися, з одного боку, греки – брати Лихуди, з другого, – Сильвестр Медведєв; у Києві ж, «за указом митрополита і всього духовного чину», виразником спільної думки висували Кирилівського архімандрита, друга Димитрієва, Інокентія Монастирського 115 . У Києві дивилися на запити патріарха, як на одну з багатьох спроб позбавити їхньої канонічної незалежності, подану тепер грецькими вихідцями. Як би у відповідь на звинувачення від грецьких вихідців, від київських вчених була заява, що книга Ліхудів містить єресі. Зважаючи на те, що Димитрій під час питання про перездійснення співчував книзі Сильвестра Медведєва, не переривав дружніх зв'язків з його малоросійським захисником, Інокентієм Монастирським, – не зайве згадати про доводи Інокентія Монастирського у питанні про пересування 116 . Книга його носить таку назву «Про пересування словеса Христового з дією св. Святого Духа, Інокентія Монастирського, київського, проти Лихудієвих, словеса Христові нероби творячих, написана в літо від втілення Бога Слова 1689 р. у піст великий». Тут вказується, що думка Ліхудів суперечить змісту літургії апостола Якова та думці отців церкви. Лихуди принижують всемогутні Божественні слова Самого Господа «прийміть, їдьте…» і т. д. і доводять, що сильніші за них на літургії людські слова Якова, Золотоуста та Василя Великого . Це схоже на єресь Берендарія, яка не померла ще з XI століття, який вчив, що слова Господні: «Прийміть, їдьте…» треба розуміти історично. Так Ліхуди намагаються повалити Божественне встановлення. Вони вчать, що слова Господні вимовляються тільки для спогаду, і пишуть люто, називаючи київську лавру уніатською та єретичною. Інокентій Монастирський написав і інший твір "Спростування на Акос". Тут Ліхуди звинувачуються у несумлінності. Малороси, які запозичують науку від єзуїтів, вважаються ними неправославними; але це – наклеп. З милості Божої Малоросійська церква має багато свідків у незмінній вірності православ'ю. Вона повставала проти єзуїтів ще в той час, коли була під владою католика короля Польського і стояла до крові; має мучеників за православну віру: мощі борця за православ'я, мученика ієромонаха Афанасія і тепер відпочивають у Бресті Литовському. По всіх великих містах Польщі є мученики до смерті за віру. Отже, якщо малоросійська церква перебуває у непримиренній боротьбі з латинянами, то чи не зрозуміло, що вона ні в чому з ними не погоджується? Самі Ліхуди – лицеміри; вони самі жодних переконань немає. Літературний рух, так палко розпочате, незважаючи на співчуття всіх духовних вищих осіб, не розрісся завдяки лише звичайним рішучим московським прийомам. Підозрілість свою до малоросів патріарх Йоаким жив давно і вжив крутих заходів. Ще в 1677 році він розпорядився, щоб богослужбові та літописні книги, надруковані біля черкасу, не суперечили іншим і погодилися у всьому з такими ж книгами московського видання 117 . Не питаючи згоди Київського митрополита, він приєднав до свого відомства малоросійські монастирі. Так, у 1686 р. під приводом, що в білоруській єпархії немає «законних архієреїв», він поставив у безпосередню залежність собі Полоцький Богоявленський монастир, «доки, за Божою волею, в тій країні власні православні архієреї влаштуються» 118 . У 1688 році, у розпал суперечок про переіснування київський митрополит позбавлений звання всієї Росії», даного царями. Того ж року вилучено із ведення київського митрополита чернігівську єпархію та приєднано до Москви. І зроблено це з нікчемної причини: чернігівський владика, Лазар Баранович, не хотів здогадатися, що патріарх Іоаким, питаючи в нього думки та звістки про Флорентійський собор, вимагав цим не відомостей про собор, а висловити свій погляд на час переіснування св. Дарунок. Для Димитрія тим важчими були такі відносини з Великоросією, звідки вся Україна чекала лише порядку і заспокоюючи, що в основі церковного управління лежали різні принципи: в Малоросії трималися принципу соборного управління, і звикли до ставропігійних привілеїв, у Москві ж визнавали лише одноосібне управління в духовних справах під спостереження. Київські вчені прагнули наукової обґрунтованості догматичного змісту; Московський патріарх визнавав лише за істинного сина церкви, хто спирається на слова священного писання, святих отців, «а не силогізмами і аргументами тільки вправляється». У Московській Русі вважали «вся писання Божественна», зокрема і твори східних отців, церковні традиції там вважалися недоторканними. Терпимість навіть у обрядах була серед московських чеснот. Приводом до зіткнення послужили міцні допетровські зв'язки у Москві держави і церкви: за політичним придбанням майже завжди було і релігійне приєднання. Патріарх пильно стежив за життям у новоприєднаних областях. Йоаким стоїть за те, щоб у військах не було іноземних командирів, щоб іновірні не командували православними 120 . У 1675 році вийшла заборона носити німецьку сукню 121 . Заборонено в Іоакима навіть «просту звичайну мову» для вираження віри 122 . Після приєднання Малоросійської церкви патріарх заборонив пускати в межі Російської України духовних і світських осіб, які виїжджають з Польщі, якщо вони не мають на те дозволу (лютий 1688 р.). У Москві склалося переконання, що за кордоном мешкають тільки плевосіячі уніати та єзуїти123; тоді як Димитрій там те й бачив невтомних борців проти унії та захисників православного народу, що живе серед уніатів. Не лише для видання, а й для складання Димитрієм Житій Святих такі обставини принесли багато перешкод. Не дивлячись на повторений наказ патріарха київському вищому духовенству висловитись щодо своєї думки про час переповнення св. Дарів, – митрополит Гедеон і Києво-Печерський архімандрит зволікали з півроку. Московський патріарх став нарешті просити вселенського патріарха, щоб він з іншими східними патріархами написав малоросійській духовній владі примусові грамоти. Прохання було підкріплено, як правило, додатком милостині в 50 золотих 124 . Іоаким пише і києвопечерському архімандриту, запевняючи його, що сам він знає про православ'я ченців лаври, проте просить висловитися з сучасного гарячого питання про Євхаристію, щоб, по-перше, підтвердити істину, а, по-друге, щоб осоромити деяких соратників монахів. 125 . До «младомудрецов, що вчилися у єретиків латин», про яких писав патріарх, міг відносити себе і Димитрій, який жив чималий час за литовським кордоном у Слуцьку. Особливо знаменне для Димитрія засудження патріархом видання у друкарні києво-печерської лаври книги «Ви кладу». Патріарх, побачивши в ньому латинські думки, пише в Києві, що, ймовірно, «Виклад» виданий і єзуїтами під ім'ям ченців лаври. Раніше всіх відповідав на це патріарху знову чернігівський владика, але відповідав у такому незалежному тоні щодо своїх переконань про Євхаристію та книгу «Виклад», що патріарх ще пильніше став стежити за київськими виданнями. Лазар не приховував своєї віри в силу слів Господа «прийміть, їдьте» для переіснування, яке вчення прийнято не від латинів, а від грецьких, цілком православних вчителів. Книга «Виклад», що доводить це, видана не єзуїтами, а покійним архімандритом Київським, Феодосієм Сафоновичем, який жив свято. У ній докази наведені не з писань латинських вчителів, а з творіння східних отців церкви, і вона цілком згодна з усіма книгами, що вийшли з київопечерської лаври. Лазар обіцяє постійну покору патріарху, якщо вона не буде неприємно церковним догматам і не порушить вірності Церкві Христовій. Надумали було захищати той самий «Виклад» перед патріархом і київська влада: митрополит, києвопечерський архімандрит і весь духовний собор. Але патріарх у наведених ними аргументах побачив, що вони ще перебувають у своїх звичаях і наводять деякі підстави з латинського вчення. Тому, посилаючи їм пастирське повчання, Московський святитель вимагає від них слідувати східній Церкві про переіснування, виправитися, погодитись у всьому і негайно йому відповідати. До складу духовного собору київської митрополії, до якого було звернено таке патріарше умовляння, входив також і Димитрій. Такі обставини завдали Димитрію чимало прикрощів. У розпал загострених зносин із київською духовною владою на початку 1688 р. патріарх раптом зажадав повернення собі до Москви Великих Макар'євських Четьї Міней, висланих ще за клопотанням колишнього гетьмана Самойловича. Висилка тоді відбулася за сприяння В. В. Голіцина, з яким тепер патріарх жив над ладах. Таким чином Димитрій позбавлявся головного джерела для своїх книжкових праць. Вимоги патріарха про повернення книг були направлені до київського митрополита та києвопечерського архімандрита. Димитрій тепер сам писав патріархові. Він сповіщав, що книжки в Батуринському монастирі трималися в його руках, що він з увагою їх читав і отримав від них багато користі. Віддаю їх вашій святості з подякою і сповіщаю, що я у святому послуху, покладеному на мене Малоросійською церквою (1683 р., коли Малоросія ще не була підпорядкована в духовних справах московському патріарху) написав житий святих на шість місяців, користуючись книгами м. Написані житія святих читані деякими шляхетними людьми і зазнали їх судження, а особливо в печерській лаврі. Нині ж за бажанням багатьох я хотів би видати їх для духовної користі християнам, чого мене примушує і архімандрит печерський своїми листами. На таке, не марна (як я думаю) для церкви Божої, справа, прошу вашого найвищого архіпастирського благословення 126 . Так книги знову відправлені до Москви. Відповіді від патріарха довго не приходило, а розпочати друкування, без дозволу патріарха, як було раніше до 1685 р. під владою Константинопольського патріарха, тепер стало незручним. Лаврі вдалося випитати собі, у лютому. 1688 р., з Москви всі привілеї ставропігії, але в пільговій грамоті патріарха замовчено право її розпоряджатися друкуванням: патріарх хотів сам перевіряти книжкову справу київських учених. Не отримуючи дозволу на надрукування Четей Міней, зважилися обійтися без нього, оскільки Лавра вже мала государеву грамоту на друкарню. Першу книгу Четьї Міней почали друкувати з 2 червня 1688 року. Сам Димитрій для спостереження за цією справою приїхав з Батурина до Києва. Житія за місяць вересень надрукували ще до його прибуття, і почали вже наступний 127 . Велика радість була у Димитрія, як у січні 1689 р. книга вийшла друком. Праці його не пропали безвісти. Книгу уважно переглянула вся духовна влада, сам митрополит київський, архієпископ чернігівський 128 та ін. До Московського патріарха надіслали від імені печерського архімандрита листа з вибаченням у тому, що надрукували Четью Мінею, не отримавши святительської згоди; на виправдання посилалися на те, що попереднику Ясинського, архімандриту Гізелю, таке благословення друкувати книги дано. При цьому, крім книги Четьї Міней для самого патріарха, надіслали таку ж і для піднесення Московським царям. Разом з тим, просили знову вислати до лаври Макаріївські Великі Четті Мінеї для подальшого складання Житій Святих. Патріарх, проте, залишився незадоволений києвопечерською владою. Він докоряв, що в лаврі надходять не за своєю обіцянкою, що їм слід було спочатку все, написане в рукописі, до віддрукування послати до Москви на огляд і друкувати з дозволу його, патріарха. У новій книзі патріарх, як і слід було очікувати, звернув увагу на ставлення автора до західних вчень і побачив похибки у ній. На його думку, там проведена думка чужа православній церкві, саме – твердження про непорочне зачаття Пресвятої Діви Марії, про яке вчення навіть папісти заборонили тлумачити під загрозами покарань за це. Крім того, патріархом помічено, що блаженний Ієронім Стридонський віднесений до православних вчителів. У патріаршій грамоті згадана, нарешті, і непряма причина невдоволення у Москві. Це надрукування в києвопечерській друкарні незадовго перед тим часом книжки «Венок Христов». Патріарх з докором писав, що у «Вінці» написано, ніби він, патріарх, благословив надрукування, а їм не тільки не піддавалося благословення, а й накладено пряму заборону 129 . Хоча Четья Мінея вже була надрукована і виправлення її, як того хотів патріарх, стало неможливим, але він знайшов засіб виправити її. Заходи виправлення київських книг були вже знайомі; вони полягали у видаленні з книги листів і заміні їх виправленими 130 . Патріарх зажадав і тепер передрукувати аркуші в Четьї Мінеї, де помічені їм помилки, і роздати тим особам, у яких придбано нові Четьї Мінеї для заміни; а книжки, що перебувають у друкарні, аж ніяк не випускати під страхом церковної страти, поки не будуть всі засвідчені самим патріархом, дуже тепер зайнятим іншими справами. Димитрій спочатку думала відповідати на звинувачення патріарха та довести свої думки. У своїх 131 «нотатках до алфавіту» їм зроблено виписки з книг Баронія про Пресвяту Діву Марію, Дамаскіна про народження її, Іоанна де-Картагена на захист вчення про непорочне зачаття. Щодо вчителів західної церкви їм знайдено та виписано навіть московське свідоцтво про шанування їх святими. Так у Великій Четті Мінеї митрополита Макарія Ієронім називається найстарішим пресвітером великої римської церкви, що просіяв учительством у церкві Божій; там говориться, що він жив «пресвятішим житієм, на єретиків бути млат і всій християнській істині найтвердіша основа»; у євангелії московського друку у житії Єв. Марка прямо називається "святим". У кольоровій тріоді в сирну суботу, в пісні 9, Ієронім із Германом названі «божественними світильниками». Августин Іппонський називається «божественним» у передмові до біблій Московського друку. У слідованій псалтирі, друкованій у Москві ж, поміщено для благочестивого науки Августинова передмова. У 1689 році Димитрій їздив до Москви у свиті гетьмана Мазепи. Мазепа вирушав за порадою свого покровителя, боярина В. В. Голіцина, щоб доповісти царям про закінчення літнього кримського походу. Усі розраховували зустріти там привітний прийом. У гетьманській свиті було 200 осіб. У тому числі їхали і духовні особи: Кирилівський ігумен – Інокентій Монастирський, і Батуринський ігумен – Димитрій Туптало, ієромонахи, 2 білих священики 134 . За ігуменів були намісники та ієродиякони. З Димитрієм їхали 2 диякони, – Петро та Єфрем. Деякі духовенства мали особливі причини до поїздки. Інокентій Монастирський відправлений собором київської духовної влади, на вимогу Московського патріарха як «чоловік смиренномудрий східної церкви, син, провідний відомо писання святих отець, давніх вчителів св. Христові східної Церкви», щоб особисто говорити в Москві про час переправлення Св. Дарів, як того бажав сам патріарх. Опанас Заруцький, глухівський житель, їхав випросити дозволу друкувати свою книгу «На похвалу великих государів». Він так само, як і Димитрій, потребував літописів, що зберігаються в Москві, для перевірки царських родоводів. Про спонукання для поїздки до Москви інших духовних невідомо. За деякими свідченнями, для усного пояснення з патріархом із Києва надіслано багато осіб 136 . Можливо, і Батуринський ігумен дано товариші своєму другові, Інокентію Монастирському. Малороси з гетьманом в'їхали до Москви 10 серпня 137 . Їм задовго ще до прибуття готували пишну зустріч. Від царів вислано «передорогу карету з вікнами». При в'їзді Мазепи до Москви його зустрічали з військовими почестями. Малороси зупинилися у великому посольському дворі. Прийом відрізнявся привітністю. Сама царівна Софія Олексіївна посилала страву зі свого столу, Мазепу хвалили за перемоги 138 . Кожному призначено певну кількість корму. Димитрій отримував 75 ​​рублів щодня (5 алтин). А другого дня після прибуття їх допустили до царя Івана Олексійовича і царівни Софії Олексіївни. Мазепу хвалили тут, як учасника кримського походу, що допомагав В. В. Голіцину вразити татар, і піднесли государеву платню, що складається зі срібних і золотих речей. Того ж дня Димитрій разом із гетьманом та іншими духовними особами гетьманської почти представлялися патріархові. Ймовірно, тут же у патріарха вони бачили московських архієреїв, зайнятих тепер боротьбою з розкольниками: майбутнього патріарха Росії – митрополита казанського Адріана, а також митрополита Крутицького Євфимія, митрополита Павла Нижегородського і особливо ненавиділого папистів Афанасія, арх. про переіснування, як видно з його позначки на «книзі про Літургію», – що укладав у собі і латинську мшу, – що ця книга у нього «заради знання латинської марення» 139 . Тут же був і тобольський митрополит Ігнатій Корсаков. Малороси потрапили до Москви найнезручніший для гостеві час. Щойно розпочалася сварка царя Петра Олексійовича з сестрою. У день в'їзду малоросів цар Петро їхав до Троїцького Сергієва монастиря. І Димитрій зауважив, що Царя Петра на прийомі чомусь не було: «був ніде в поході», здогадується він 140 . Але народ уже хвилювався; стрільцям треба було вибирати на який бік стати їм у сварці брата та сестри. Через два дні після прибуття малоросів і патріарх поїхав до Трійці, а перед своїм від'їздом зі столиці виголосив прокляття на царівну Софію за її прихильність до латинської партії. Становище малоросів, які приїхали на запрошення лідера царівни, стало незручним. Спроби Софії помиритися з братом виявилися безуспішними. Вона послала князя Троєкурова кликати Петра до Москви, але Петро не їхав. Він вимагав висилки з Москви стрільців. Десь дізналися, що монастирське жидівське походження, невідомо ким і присвячене тощо; особливо пошкодило йому близьке знайомство з ієромонахом Сільвестром Медведєвим, захисником латинської думки. Монастирського звинуватили, що він помилково видає свої докази за думку святих отців, прокляли і, нарешті, 28 вересня відправили його з Росії в Україну на 8 підводах з усіма його підлеглими. Книгу його про Переіснування після спалили у Москві, оскільки знайшли її «повною всілякого лихослів'я» 147 . На чолі духовних малоросів залишився у Трійці Батуринський ігумен Димитрій Савіч. Можливо, за порадою досвідченого політика Мазепи, всі малороси змінили тон. Тепер із патріархом вони говорили «благочестиво і скромно» і в усьому погодилися з ним 148 . Про Димитрія московські ієрархи чули і раніше. Його «Руно Зрошене» було поширене й у Москві 149 . Димитрія патріарх прихильно вислухав, благословив його продовжувати Життя Святих і дав образ Божої Матері. Перед відправкою в Україну всім малоросам корми збільшили втричі. У страху від усього баченого вони поспішали швидше виїхати. Димитрій здригався при спогаді про московські події перед своїм виїздом: у Діарії в нього записано: «в дорогу, до своїх домівок, з Божим благословенням збираємося. Господи, поспішай!» З крутими московськими заходами миритися він не міг: недаремно в Малоросії говорили, що «і смерть не така страшна, як відсилання до Москви» 151 . На Димитрія Москва не могла не справити своєрідного враження. Вона видавалася могутньою владою, багатством та іншими традиціями. Тоді як в Україні не було центральної особистості, біля якої зосереджувалося б політичне життя, на Москві все до себе приваблювала сильна царська влада. За помахом малолітнього Царя в Москві падало значення тимчасових правителів, як Голіцин, який ставив Малоросії гетьманів, відсторонено саму правительку, царівну Софію Олексіївну. Поруч із Царем Димитрій бачив російських урядових осіб, які з жорстокою наполегливістю проводили урядові види. На варті охорони царської влади стояло духовенство; при малоросах пролунало патріарше прокляття супротивникам Царя. Жорстокість застосовувалася навіть у церковних справах: з наполегливістю «немудрих русаків» у проведенні одноманітності в церковних віруваннях Димитрій ознайомився, як з грамот патріарха, так і з Троїцьких дебатів з Монастирським, і, взагалі, знайомі із західним життям дивувалися характерним московським порядкам: «німі вучів; замість Євангелія, вогнем просвічують, замість Апостола, батогом навчають» 152 . Після прибуття до свого Батуринського монастиря Димитрій знову займався упорядкуванням Четьї-Мінеї. Робота ускладнювалася нестачею необхідних книг. Крім прологу житій святих Симеона Метафраста, наводилося користуватися і західними джерелами, які легше було дістати, ніж випросити з Москви Великі Четті Мінеї митрополита Макарія. Про деякі святі відомості не вистачало, житія інших виявлялися настільки дивними, що не вміщалися в межі монастирських читань (четей). Дмитро з небажанням скорочував їх, обмовляючись, що більш повний опис житія святого можна читати у Великій Четьї-Мінеї. Поповнюючи Четью-Мінею, Димитрій написав і такі житія, яких у митрополита Макарія і перебувала 154 . Житійна розповідь у нього вже не обмежувалася передачею відомостей про життя угодника з наявних у нього грецьких, латинських і слов'янських книг, але поповнена географічними та хронологічними відомостями 155 . Через 4 місяці посидючої роботи можна було розпочати вже надрукування другої книги Четьї-Мінеї за Грудень, Січень та Лютий. Київопечерська влада надіслала до Москви скарбника Єлисея Завадовського з письмовим проханням до патріарха Йоакима про дозволу розпочати друкування. Разом з тим, до нього надіслали виправлені та знову надруковані листи для вересневої книги, натомість тих, які наказано видалити. При цьому доклали пояснення, складене Димитрієм, щодо Ієроніма, що він називається святим і в книгах московського друку, саме: у тріоді пісній у службі сирної суботи на утрені, у стародавніх віленських та львівських статутах під 15 липня, а також у книзі «Жезл» на аркуші 50. Діви Марії послалися на московську книгу «Жезл» на 5 аркуші, і на 6 пісню Різдво Богородиці. За розміщення таких думок у друкованій Четьї-Мінеї київопечерська влада приносить виправдання, що так думати, говорити і друкувати ще не було заборонено. Виправлені два листи надсилають до Москви на соборне визначення, обіцяючи повну покору і, не оголошуючи в народ, змінити листи. Коли Завадовський прибув до Москви патріарха вже не було живим, а обрання нового ще не відбулося. Віддати надіслані книги було вже нікому. Потребуючи государеве скаргу, Завадовський пише тоді самим царям, прийняти від нього виправлені листи для вересневої Мінеї, оскільки, за розпорядженням покійного патріарха, світські люди не повинні знати про них і він віддати їх тому нікому не сміє. На це прохання пройшов указ, щоб листи києвопечерської лаври розглянули в Малоросійському наказі. Цар не поспішав обрання патріарха. Йому вказували двох кандидатів: – Адріана, митрополита казанського, та Афанасія, архієпископа Холмогорського. Через деякий час було обрано Адріана. Бажання Димитрія виповнилося лише пізно восени 1690 року, коли на чолі великоросійської та малоросійської церкви стали особи, що цілком оцінили його книжкову справу і довіряли йому. 6 квітня 1690 року помер київський митрополит Гедеон. То був чоловік добрий, який теж співчував Димитрію, не забув його й у своєму заповіті. У монастир Димитрія він відмовив 100 золотих на сорокуст 156 . Але крім співчуття він нічим було підтримати Димитрія, оскільки сам у відсутності великої освіти, не видаючись ні характером, ні розумом 157 . Замість нього на Київському соборі 2 червня обрали до митрополитів архімандрита Варлаама. Поклавши на Димитрія послух писати Житія Святих, Варлаам і раніше підтримував його 158 . Тому Димитрій мав тепер повну надію на нового владику. І справді, під час поїздки до Москви для свого посвяти в сан митрополита Ясинський сильно клопотав там за Димитрія. Після свого поставлення 31 серпня 1690 року 159 він просив нового патріарха Адріана сприяння як у складанні Житій Святих, так і в друкуванні їх. При цьому хвалив старанність і працьовитість упорядника. Новий московський святитель поставився до трудівника з живим співчуттям. Він сам надіслав свою грамоту йому з висловленням свого задоволення з приводу таких богоугодних праць з написання, виправлення та друкування книги за перші місяці. Димитрію важливо було те, що святитель, благословляючи його на працю складати Четьї-Мінеї на весь рік, виявляв згоду написані Четьї-Мінеї друкувати там же у київській лаврі; у патріаршій грамоті наказувалося, щоб новий Київський митрополит і новий настоятель києвопечерської лаври надавали укладачеві всілякі сприяння. Грамоту від патріарха привіз до Батурина Димитрію сам митрополит Варлаам. З великою радістю прийняв Димитрій святительське послання і відповідав на нього листом, де дякував за милість. Разом з тим, не без відома Ясинського, від нього викладено в тому ж листі прохання вислати йому Великі Четьї-Мінеї за Грудень, Січень і Лютий для складання та перевірки своєї другої книги Житій Святих, тому що вперше її надсилали з Москви на таке коротке час, що їм не було. 160 . Стр.94 Різноманітний склад книг під руками, за браком необхідних і надійних історичних джерел, змушував Димитрія ставитися критично до показань як західних, а й книжок московської друку. Хронологія тих та інших виявлялася неоднаковою. Мала бути старанна праця узгодити літочислення біблійне, святоотцівське і західне. Для полегшення у заняттях він сам склав грекоримський календар, потім хронологічний перелік подій російської держави, каталог грецьких царів, дістав собі «Каталог єпископів і патріархів» Візантійської церкви, складений за творами Никифора Калліста Ксанфопула, Костянтина Арменопула, Філіпа Кіпрян. Про київських митрополитів Димитрій написав особливий «каталог» з коротким про них літописцем; тут же приєднані в нього звістки і про великоросійських ієрархів. При складанні каталогів та хронологічних дат він користувався, як видно з його згадок, твором Яна Губовича, архімандрита Німецького «про церковну ієрархію», літописцем Нестора, Палінодії, патерика Косова та московського хронографа. За такого критичного ставлення до джерел церковної історії виклад Житій Святих, проте, зроблено над вигляді простого сухого переліку подій. Упорядник, мабуть, сам переживав у душі своїй внутрішній стан подвижників та мучеників. Іноді його співчуття угоднику виливалося навіть у віршованій формі. - Беззавітно віддавшись улюбленому занять, заглибившись у книжкові заняття до захоплення ними, Димитрій повинен був відгукуватися і на його події. Тісне зближення в нього було з Київським митрополитом. Прийоми управління Ясинського спочатку ставропігійною лаврою, а потім єпархією, безсумнівно, вплинули на нього. Так як у західному краї єзуїти при поширенні унії намагалися найбільше вплив ієрархії на паству, то і православні на противагу їм повинні були посилити значення свого духовенства. У 1691 році митрополит Варлаам скликав у Києві собор із духовенства, де ухвалено звернути увагу на значення сповіді та діяльність духовників, особливо на посилення шкільної освіти, щоб діти могли згодом з успіхом обіймати священнослужительські посади. Становище митрополита вимагало чималого такту і вправності; паства його була різноманітна. Він повинен був підкорятися владі московського патріарха у духовних справах лише тієї частини своєї пастви, яка полягала у підданстві у Москви. Але в нього була ще православна паства, що складається з польських підданих як мирян, так і духовенства. Лівобережна Україна у духовних справах вся підкорялася Москві, а частина лівобережної звикла вважати своїм головою все ще Константинопольського патріарха. Польським підданим, як, наприклад, єпархії Білоруської, небезпечно було б шукати благословення не в Константинопольського патріарха, духовна влада якого визнавалася і польським королем. Труднощі були стосунки і до єпархіальних малоросійських архієреїв. Єпископ Могилевський Йосип Шумлянський лише на ім'я вважався православним, а насправді був уніатом. Митрополит Варлаам змушений був скаржитися нею московським царям. За територіальну цілісність єпархії йому доводилося боротися із Чернігівським архієпископом Лазарем Барановичем. Таке становище породжувало своєрідні непорозуміння; наприклад, вважаючи себе незалежним від Московського патріарха у справах духовенства польської нації, Варлаам поставив на єпископа Луцького одруженого на вдові і розлученого з нею Діонісія Жабокритського, сподіваючись попросити на те дозвіл від східних патріархів, крім московського, оскільки Луцьк знаходився. Складені Четьї-Мінеї мали сприяти релігійному самосвідомості всієї православної пастви та об'єднанню її. Усвідомлюючи таке значення своєї праці для церкви, під впливом київського владики, Димитрій посилено «вдень нічно», як він казав, займався складанням їх, наскільки дозволяло йому це життя біля гучної гетьманської резиденції. Він відривався від справи лише для церковного служіння, яке давно стало для нього насущною духовною їжею. Ще в ранній молодості він не пропускав ранкових богослужінь. Якщо траплялося в ніч довго працювати, він засинав перед ранком, не роздягаючись161. Народні та релігійні процесії знаходили у ньому неодмінного учасника. Так у 1690 році він вдруге їздив на поклонінні Руденській іконі Божої Матері з нагоди перенесення її з Рудні 162 до Києва. 13 січня 1691 р. гетьман дозволив перенести з військової Казенної палати в Батурині до монастиря до Димитрія частину мощів св. великомучениці Варвари. З нагоди перенесення мощів Димитрій встановив щовівторка співати їй у монастирі молебень. Мощі св. мучениці опинилися в Батурині за такими обставинами. У рік народження св. Димитрія Київ узятий був Радзивілом. Завойовник побажав отримати дві частини мощів мучениці від персів та від ребра. Одну він зберіг для своєї дружини, колишньої дочки господаря Воложського, яка заповідала її перед смертю митрополиту Київському Йосипу Тукальському. Так виявилася ця частина мощів спочатку в Каневі, а потім у лівобережній резиденції гетьманів – Батурині 163 . Справжність її засвідчена, за словами Димитрія, у книзі «Виклад», складеною Феодосієм Сафоновичем, ігуменом того Михайлівського монастиря, де є мощі св. муч. Варвари. Коли Димитрій дізнався, що святиня лежить у військовій скарбниці серед грошових цінностей, то випросив у гетьмана дозволу взяти її до своєї обителі. Мабуть, Димитрію доводилося вислуховувати сумніви, чи справжні це мощі св. Варвари. На захист мощів патрона свого Димитрій написав розповідь про чудову допомогу мучениці київському райцю Іоанну Сафоновичу. Під час своєї хвороби Сафонович забажав взяти води від мощів св. Варвари. Уві сні після цього він бачить саму мученицю, яка сказала: «багато хто не вірить, що й мої мощі є в Михайлівському монастирі, а ти віруй та іншим повідай, щоб вірували». Іоан Сафонович повідомив про бачення своєму братові Феодосію. Благоговійне шанування цієї мучениці спонукало Димитрія записати випадки чудесної допомоги вмираючим, які звертаються з молитвою до неї. Так, одна людина, засуджена на смерть, за молитвами до неї не була страчена, доки не причастилася Святих Тайн; всі, хто її просить, за словами Димитрія, не помруть без причастя; хто боїться без причастя померти, той має звертатися до неї; один монах, який нехтував допомогою святої Варвари, помер не сподобившись Святих Тайн; а інший, закликаючи святу мученицю Варвару спромогся прийняти Їх з рук ангела 164 . Згодом Димитрій написав життя святої мучениці Варвари для Четьї-Міней, видав його і окремою книжкою 165 . Він особливо шанував цю святу і записував усі відомі йому випадки благодатної допомоги від її мощей. Так Димитрій умів поєднати свої улюблені заняття: і книжкове, і церковне. Він знаходить час стежити за життям своїх знайомих, вважає роки їхньої служби, бід і страждань, оплакує їхню смерть 166 . Тому він і користувався особливою повагою всіх, хто тільки його знав. Його відрізняли як київські митрополити, Гедеон і Варлаам, так і інші чернечі. Помітно прагнення знаючих Димитрія прийняти з його рук постриг. Після прибуття з Москви в січні 1690 він підстригає в чернецтво хвору Ангеліну, а в квітні Порфирія, Мартініана і Климентія 167 . Зі свого боку, і Димитрій з особливою любов'ю ставився до своїх пострижників, відносячи дні постриження ченців до чудових днів свого життя і відзначаючи їх у своєму щоденнику нарівні з визначними подіями, наприклад, землетрусів, затемнень сонця, явищем комети, прольоту сарани, смерті близьких. Як любили Димитрія знали його, показують подарунки, які вони отримують, і довіра до нього. Митрополит Гедеон перед своєю смертю заповідає Димитрію гроші на поминання собою; Феодосій Гугуревич залишає йому від себе книгу, – Nomenclator Marianus. Romae. 1649». Був такий випадок. Один чернець Кирилівського монастиря на ім'я Феофан кілька років тому (1684 р.) тому вирішив їхати за кордон, щоб навчатися в іноземних колегіях. Це було тоді в звичаї, але Димитрію його від'їзд був не по серцю. "Бог звістка, навіщо він їде?", - думав він тоді про свого постриженика. Тепер цей Феофан повернувся із закордону назад, побувавши в Парижі, Барі, Римі та ін., ознайомлений там із західною наукою 168 . При побаченні з ним Димитрій забув уже своє колишнє невдоволення. Згодом він хвалив навіть звичай посилати людей за кордон для науки, сміливо говорив про це в церковній проповіді перед московськими людьми, які не переставали вірити, що шкідливо знайомитися з німцями 169 заради їхньої принади, щоб віру не скасували б і не пристали до інших 170 . Широко поставлене господарство тодішніх монастирів також багато займало Димитрія. До штатів 1764 як великоросійські, так і малоросійські монастирі володіли земельною власністю, яка пов'язана скрізь і завжди з господарськими турботами. У монастирях не тільки трималися воли та коні для оранки; але на землях за ігуменами та єпископами жили селяни, так само, як і за козаками. Для добування коштів до змісту практикувалися всі можливі заняття до винокуріння включно. Димитрій у дар своєму монастирю отримав 2 лютого 1691 р. від гетьмана Мазепи «житні торги» 171 , тобто – мито з торговців у Батурині хлібом. Урожаї теж стурбували його. Торішнього серпня 1690 р. Димитрій записав проліт сарани. Вона з'явилася цього року в такій масі, що спустошила засіяні поля, цілими купами залишалася на землі та гнила. Худоба, що поїдала її з травою, занедужала. Запах сарани озивався навіть на м'ясі худоби. Настала страшна дорожнеча продуктів 172 . Обсяг господарства Димитрія зростав, завдяки прихильності до нього влади як малоросійських, а й великоросійських. Так 1689 р. московські царі на підношення Дмитрієвих Четей-Міней відповіли жалуваною грамотою на угіддя Крупицького Батуринського монастиря. Грамотою затверджувалися за ігуменом Димитрієм всі володіння та угіддя на річках Сеймі, Ромні, Кущ, Ушуруна, присвоєні монастирю різними гетьманами, пущі з бортами, сінними косовицями, озерами і лісами, до 10 млинів, поля, острови, сади, бджолочине, Старе, Старе, Старе, Обмачов, Червоний Бірок, Лицетовщина, Хмилове, сільця в Овруцькому повіті Торчинка та Могильна земля, вотчини Любетове, Заболотове, Озаричі, село Спаського поля з Божком. Всі ці вотчини угіддя та оброчні статті вимагали уваги та вмілого управління з боку ігумена. Життя поблизу гетьманської резиденції не дозволяло Димитрію бути замкнутим. До нього приїжджали різні духовні особи України, які були гетьманом і потребували його. Завдяки цьому він був у курсі всіх політичних та церковних подій України. Так у 1692 році він чекав до себе архімандрита Новгород-Сіверського монастиря Феодосія Углицького, поставленого на єпископа в Москві на чернігівську єпархію замість старого Лазаря Барановича і на прохання останнього, оскільки новий єпископ повинен був після посвячення в Москві з'явитися. Тим часом події стали тривожними. Говорили вже про політичне відділення України від Москви, щоб віддатись Польщі. На Мазепу складали доноси. До Батурина приїжджали дізнаватися про стан справ навіть особи духовні. Київський митрополит Варлаам Ясинський теж був стривожений чутками про майбутні зміни. Від нього до Батурина приїжджала ігуменя київського подільського Фролівського монастиря для перевірки чуток у самій столиці гетьмана. З одного боку, тривожний перебіг подій, обставин, а з іншого, – примушування митрополита Варлаама продовжувати складання Четьї Мінеї змусило Димитрія залишити заради книжкових занять управління обителью. 14 лютого 1692 року була його нова відмова від ігуменства. Хоча митрополит Варлаам і призначив іншого ігумена, Пахомію Ходоровичу, але не хотів і Димитрія залишити без підвищення. Він подав гетьманові проект, щоб через важливість Батурина, як місцезнаходження гетьмана, заснувати там протопопію, а для монастирів зробити архімандрію і архімандритом поставити почесного отця Димитрія, довіривши йому владу над Батуринськими монастирями: Глуховським, Максановським. Проте проект залишився невиконаним. Димитрій, відмовившись від управління монастирем, оселився в келії, збудованій ним ще 1691 року та освяченою 18 жовтня. Витонченість смаку Димитрія позначилося на самому пристрої келії. Вона була дубова, вся розписана гілками та квітами і довго після нього зберігалася174. Тепер у цій келії Дмитро весь свій час вживав на писання житій святих. Над Великими Четьями-Мінеями, висланими з Москви, він працював усю зиму, а навесні ще у Великий піст 1693 з Гданська (належав тоді Польщі) прислали йому «Acta Sanctorum» Боландістів. "Акти святих" дали багатий новий матеріал для Четьї-Мінеї. Написані житія належало виправити за ними, а ті житія, яких не було у Великих Четьях-Мінеях і в Сурія, – скласти знову за актами. Так їм складено запозичене з Боландістів життя Петра Севастійського на 9 січня, Дорофея, Христини та дружини їх на 6 лютого. Такі виправлення вчасно втиснуті у надруковану другу книгу за Грудень, Січень та Лютий. Щодо вже надрукованої першої частини, то Димитрій становив особливий зошит поповнень для другого його надрукування. Зошит цей згодом зберігався і залишився в його бібліотеці 175 . Швидко, вже у травні (9) місяці того року, друга книга підготовлена ​​до друку. Димитрій сам поїхав до київопечерської лаври для спостереження за друкарськими роботами 176 . Втім, йому прищепилося цілих 2 місяці, з 9 травня по 10 липня, чекати початку робіт з друку. Димитрій знову знайшов собі відпочинок на короткий час у рідній родині перед новими посидючими працями. Сава Григорович був тоді ктитором Кирилівського монастиря. Ігуменом цього монастиря був все ще ближній друг Димитрія, архімандрит Інокентій Монастирський. До нього теж він наїжджав, беручи участь як у богослужінні, і у проповіді. Збереглося слово 177 Димитрія, сказане ним тоді у цій обителі. У цьому слові, сказаному в присутності таких осіб, яких він давно знав з юності любив, ми бачимо майбутнього архіпастиря. Перебіг мови вражає добродушністю та простотою. Це – просте тлумачення простої молитви «Слава Батькові і Сину і Святому Духу»: як син повинен почитати отця, і людина зобов'язана віддавати славу Батькові Небесному, говорить Димитрій. Як шанобливий син не сміє при своєму батькові присісти, але варто при ньому «шапочку знявши», – з подібними виразами своєї поваги треба ставитись до Бога. Так і ангели на небі перед Богом закривають двома крилами свої обличчя, двома ногами та двома літають. Син Божий каже, що прославив Отця своїми стражданнями. Прославили Отця своїми стражданнями та мученики. Але якими стражданнями ми його прославимо? Немає у нас тепер Перунов, Волосів, Лад, Купал. На місцях їх – святі церкви. Однак ідоли є: Золотоуст твердить, що ми маємо різні види ідолослужіння. «Поясни ж нам учитель святий, скажи хоч єдиного ідола, щоб його як колись Перуна в Києві розтрощити!» Слухайте ж, що нам той святий учитель скаже: «Не кажи мені, що не кланяєшся золотому кумиру, але то мені скажи, чи не робиш того, що наказує золото!» У тебе ідол не на пагорбі Київських гір, а в скриньці, а ідолослужіння – у серці! Що б то золото не сказало тобі, ти слухаєш його, як хрещений ідолопоклонник. Смиренністю ми повинні прославляти Бога. «У чистому вулику буває багато меду: багато дарів Святого Духа та в чистому серці. Звідки вийдуть бджоли, на їхнє місце летять оси й отруйні шершні: звідки прогнаний Дух Святий поганими справами, туди багато набереться ос, – тиснув гріховних. Неправда б то було, якби хтось пана повновладного з дому нахабно «випихав у шию», а ми виганяємо Святого Духа поганими справами і замість нього поселяємо ідолів. Таким був зміст проповіді. Мова рідною малоросійською мовою про пошану до батька в присутності Сави Григоровича, згадка про язичницькі київські старожитності на самому місці древнього знаходження їх, згадка про бджільництво, заняття киян, – вражає життєвістю, сердечністю і справила, ймовірно, сильну. Тепер заважали природності мови лише насильницькі спроби витлумачити, що ноги в ангелів означають нашу ницість, а глава їх честь. Натягнуті деякі порівняння. Рутинна також схоластична манера згадувати язичницькі імена і заслання західних письменників, у тому числі Франциску приписана їм повнота духу (Spiritu elevatus). У цей час у Печерській лаврі Димитрія оточували особи, які відносяться до нього з любов'ю. Там переглядали цілим собором його Четьї-Мінею за Грудень, Січень та Лютий. Це зобов'язано Печерському архімандриту ще патріархом Йоакімом. Крім цього наказу, у Києві був звичай, щоб автори давали свої твори до друку їх читати своїм знайомим, щоб уникнути неточностей і недоглядів. Під наглядом київської духовної влади надрукування Четьї-Мінеї почалося і тривало до 1695 року. У січні вже й друга книга побачила світ. З Печерської лаври відправлено до Москви з приводу закінчення книжкового підприємства, кілька послів та кілька грамот. За бажанням Димитрія поїхали туди соборні київопечерські старці, будівничий Троїцького лікарняного монастиря та доглядач кієвопечерської друкарні, ієромонах Софроній. У грамоті від київського митрополита полягало прохання про те, щоб московський святитель милостиво прийняв надруковану Четью-Мінею і благословив ігумена Димитрія, почесного працелюбця, за його старанність, а також дозволив продовження «Житій Святих». Київський владика давав обіцянку знову стежити за написанням та надрукуванням їх. Гетьман Мазепа теж, зі свого боку, грамотою від 8 лютого з Лубен сповіщає патріарха про бажання, щоб Димитрій закінчив писання «Житій Святих». Особлива грамота від 26 лютого до патріарха про те саме надіслана і від печерського архімандрита з братією 178 . Писав патріарху і сам трудівник над Четьями Мінеями. Називаючи себе підніжжям патріарха, посилаючи йому уклін до земного обличчя, Димитрій просить прийняти книгу, як плід патріаршого благословення і молитов; вибачається, тому, що вона не в палітурці, дякує патріарху, що своєю колишньою грамотою «порушив і поставив» його на працю. «Благословення ваше архіпастирське (тобто грамоту патріарха від 1690 р.), я наважився в цю нову книгу вкласти для кращого її прикраси» і підтвердження читачам ім'ям патріарха, що описані чудові діяння безсумнівні. На закінчення Димитрій просить патріарха знову вислати йому Великі Четьї-Мінеї митр. Макарія на Березень, Квітень та Травень для угоди наявних при складанні під руками книжкових джерел; і дати патріарше благословення йому продовжувати чотиримінійну працю, а київському митрополиту, як і раніше, прочитувати написане: «Про це благовоління святість ваша до його преосвященства (м. Варлааму) особливо писати» 179 . У попередження непорозумінь, які були при поданні першої книги Четті, у передмові до другої книги всі неточності, помічені патріархом Іоакимом і самим автором, були обумовлені і виправлені, наприклад, про час смерті Св. Анни, матері Богородиці, про кількість цвяхів, якими пригвоздили Спасителя і про Спасителя. При цьому викладається і прохання до читача виправити усі похибки, які тільки опиняться у книзі. Другу книгу Четьї-Мінеї прийняли в Москві незрівнянно милостивіше, ніж першу за старого патріарха. Сам патріарх Адріан особисто писав Димитрію, як своєму «коханому синові та коханому в книгословоправленні». Праці його приписується особлива важливість і висловлюється молитовне патріарше побажання закінчити корисну для всієї церкви справи на весь рік. Укладачеві «Житій Святих» патріарх бажає довголітнього благополучного здоров'я і заслужити на небесній долі з ними 180 . В нагороду Димитрію за працю патріарх завітав 10 рублів. Увага патріарха до Димитрія не слабшала і після. На підношення Четьї-Мінеї через рік він відповів надсиланням йому книги православного «катехизму», знову перекладеного з грецької мови на слов'янську і видану в Москві, «для вираження любові (своєї) архіпастирської» до Димитрія 181 . Дозволено було Печерській лаврі знову надрукувати «Руно Зрошене» Димитрія. Адріан в особливій грамоті від 29 травня 1695 р. благав київського митрополита Варлаама, щоб вмовити доброго чоловіка, ігумена Димитрія, виконаного розумом і запопадливістю, як досвідченого і ретельного письменника – не залишати розпочатої справи, доки вона не скінчиться. Окремі патріарші грамоти з висловленням задоволення та побажань від святителя отримали і гетьман Мазепа та київопечерський архімандрит 182 . Милість патріарха так тішила Димитрія, що він мріяв наступну третю книгу Четей везти до Москви сам 183 . Патріарх Адріан поклав на Димитрія нове доручення – написати життя кизичних мучеників. Коли Адріан був митрополитом в Казані, то в 1687 році російські люди, що оселилися там, страждали від епідемічної хвороби «трясовиці». Місцевих татар хвороба щадила, наче їх «Господь залишає тут добре жити». Адріан з цього приводу для підбадьорення християн збудував у 1688 році храм у Казані в ім'я кизичних мучеників, які по віруванню Церкви подають безоплатне лікування. До Димитрія тепер послана була з патріаршого будинку грамота написати їхнє життя, а також описати і спорудження храму в Казані. У 1694 році Димитрій вже закінчив цю працю і представив до Москви 184 , отримавши відомості про кізичних мучеників з Боландістів, церковної історії Созомена і Корнелія а Ляпіде 185 . Але й за такого благовоління до Димитрія патріарха доля загрожувала йому новими випробуваннями. Піднімалися смути, що затьмарювали світлі стосунки патріарха Адріана. Печерський архімандрит Мелетій Вуяхевич, на якого теж покладено було допомагати справі Димитрія, нічим не проявляв себе, окрім завзятості їхати до Москви до патріарха для поставлення 186 і сваркою з ченцями. Патріарх за доносом чернеця Єрофея навіть заборонив йому священнослужіння за те, що він ніби виганяє чернеців із лаври. У єпархіальному житті в Києві також виникли непорозуміння, які можуть київське духовенство залучити до зіткнення з Московським патріархом, як, наприклад, поставлення в єпископа Луцького та Острогозького такої людини, яка жила у розлученні зі своєю дружиною. У цю справу втягнули навіть друга Димитрія – префекта шкіл Стефана Яворського. У Димитрія ще пам'яті були суперечки з Московським патріархом Йоакімом, які відбивались і його заняттях Четьями. Він тепер побоювався підступів ворожих 187 . Ще під час друкування другої книги його призначили ігуменом до Глухівського монастиря 188 . Димитрій тепер усамітнився там і зайнявся облаштуванням обителі в господарському відношенні, він покращував будівлі, між іншим проектував нову соборну церкву. Випитано на це грамоту митрополита, укладено й договір із підрядниками. Однак, події церковні та політичні не переставали цікавити Димитрія. Помер 1693 р. 3 вересня у Чернігові архієпископ Лазар Баранович – цей «стовп церков», як називає його Димитрій. Недовго через, 1696 6 лютого, помер і його наступник, св. Феодосій Углицький; на початку 1696 р. прийшла звістка про смерть московського царя Іоанна Олексійовича. Того ж року настала смерть друга Димитрія, ігумена Інокентія Монастирського. В 1696 Димитрію запропонували зайняти місце ігумена в Кирилівському монастирі, де ктитором був його батько, Сава Григорович. Він спочатку відмовився, але потім був «переконаний прийняти ігуменство». Жити тут йому майже не вдалося: будучи визначений сюди на початку 1696 р., він 20 червня отримує вже інше призначення в архімандрита Єлецького Успенського монастиря, поблизу Чернігова, замість Іоанна Максимовича 189 , який після смерті св. Феодосія Углицького зведено до сану Чернігівського єпископа. Посвячення в сан архімандрита звершив єпископ Іван. Це призначення він вважав уже честю, яка перевищувала його сили, як він писав на вітання з Москви від Феолога; водночас Димитрій не переставав керувати і Глухівським монастирем протягом 3 років. Йому допомагав у цьому його намісник Іполит. При прийомі Єлецького монастиря там виявилася і грошова скарбниця і чималі земельні володіння. Так, коли новий ігумен через місяць зібрався їхати до Батурина, Києва та Глухова, то його взяли в облогу прохання про гроші: ченці просили видати їм «зажите», отець Геннадій заявив, що у нього мало грошей на витрати. Намісник Іполит, який вирушає тоді ж до Ніжина, заявив, що і йому треба гроші. Після повернення Димитрія з Глухова знову до нього приступив скарбник за грошима. При зміні скарбника новим, у грудні того року, теж виявилися такі самі потреби. Так і перед кожним виїздом архімандрита з обителі видавалися гроші братії, «бо згола неодмінно взяти». З суми, що лежить, витрачено у Димитрія за все його управління 544 злотих і «кроків три». Казна монастиря, однак, при Димитрії не впала, а зросла, бо були жертводавці, в роді пана бунчукового, обозного і самого гетьмана, так що, прийнявши в 1697 сто битих талерів, він при здачі монастиря залишив їх 1000. У Єлецькому монастирі Димитрій старанно підтримував досить широко поставлене господарство по селах Овдіївці, Горбові, Середниці та Святих Різниках, спостерігав за посівами, сінокосом, умолотом, скотарством, пасікою, запасами хліба та сіна. За час правління Димитрія начиння по церкві збільшилася владними речами від пані обозної та самого пана обозного. Сам гетьман вніс у вигляді пожертвування 300 золотих чеками. Земельні угіддя прикуповував і сам Димитрій 191 . На Димитрія відразу впав обов'язок захищати межі земельних монастирських володінь та селян, які жили на них. У гетьмана розбиралися чолобитні Єлецького архімандрита з братією на Шабельника, котрий захопив монастирський сінокіс; на чернігівських людей, які утискували «онісівців», було подано скаргу Чернігівському полковнику Лизогубу 192 . За цей час у голодну зиму 1699 р. Димитрій показав себе співчутливим до бідного селянина. За розпорядженням його на монастирську казну купували хліб і в самій обителі годували голодних 193 . За оцінкою Димитрія виявилося витраченим на це 250 грошей золотих. Втім, ця сума покрита частково щедрою пожертвою богобоязливого пана бунчукового в 150 золотих. Монастирське господарство, як і володіння, так і управління, вважалося в Україні незалежним від когось. Придбання земельних володінь ще соромилося урядом, як і Великоросії. Димитрій показав себе розпорядчим і влучним господарем, що зберігає кошти на чорний день. Він мав у цей час своїх коней: при від'їзді з монастиря на прощання він залишив у подарунок обителі 6 своїх 194 . Зробивши таке цікаве, в схоластичному дусі, зіставлення, проповідник каже далі, що боротьба в ангелів іде за нас людей, вказує, потім, імена та посади архангелів, що захищають нас, і пояснює значення 7-ми рогів апокаліптичного змія, що ворогує проти людей. У цьому слові вже просочуються живі талановиті порівняння, властиві Димитрію, але оратор ще дуже обережно допускає вільність і відступ від тодішніх правил «складання» проповідей. Що стосується причини поїздки до Батурина, то зі зіставлення листів і фактів можна зробити висновок, що Димитрій їздив шукати захисту гетьмана. З Чернігівським владикою добродушних стосунків у нього не помітно, тож його, з монастирською братією, знайшов необхідним захищати сам московський патріарх Адріан. У своєму листі від 1-го лютого 1698 року патріарх заспокоює Димитрія, що їм уже написано Чернігівському владиці не образити їх і вникати в потреби («вимоги») «любові та рукою»; тільки просить не залишати справи складання «Житій Святих» і сам посилає витрати у цій справі 20 червінців 196 . За Димитрія в Москві тепер стояли його друзі, що посилали йому свої листи, допомагали йому не одними молитвами про книжкову справу і раділи його піднесенню 197 . Ймовірно, вони повідомили патріарху та про стосунки Чернігівського єпископа до Димитрія. Єпископу Іоанну Максимовичу патріарх писав: «відповів я, що біля тебе нині в Чернігівському Єлецькому монастирі працює в громадському книжковому словоробстві пречесний архімандрит Димитрій, що становить «Житія Святих». Просимо твою любов, – допоможи твоєю рукою йому, коли треба буде… вияви йому любов із благодушністю на користь церкви». У чернігівської кафедри існували якісь спадкові непорозуміння з духовенством, керованих Димитрієм монастирів, які вирішувалися за допомогою вищої світської та духовної влади. Свято Різдва Христового Димитрій провів з єпископом, вимовив навіть це слово цього дня 198 . Але непорозуміння у них відновилися, коли Димитрія перевели з Єлецького монастиря в Новгород-Сіверський. Цей монастир вважався багатшим та архієрейським будинком. Лазар Баранович висловлював переконання, що в ньому краще, ніж у Чернігові; є при ньому і землі, і млин. Деякі монастирські вотчини він тому своєю владою приєднав до кафедри, а про приєднання інших були заявлені прохання перед гетьманом. Мазепа незадовго до цього приїжджав до Чернігова і дізнався про це від самого єпископа. На початку управління Димитрія монастирем з Батурина вийшов гетьманський наказ, щоб спірну слободу Юринівку від Новгород-Сіверського монастиря взяти до Чернігівського архієрейського будинку. Мабуть, Димитрій протестував проти такого рішення, бо гетьман писав йому: «Дозвольте, ваша преподобність, нічим не виправдовуючись і нас більше не турбуючи проханнями, ту слободу Юринівку віддати кафедрі» 199 . Під час перебування Димитрія у чернігівських монастирях у нього вийшло друком кілька творів. Окремо надруковано його книжку «життя великомучениці Варвари» (1698) 200 . Їм же написана псалма великомученику Димитрію Солунському 201 , «Апологія», що з'явилася з друку 1700 202 У цей час у Димитрія зріли інші літературні плани. Коли він становив «Житія Святих», то знайшов корисним видати ці ж житія в скороченому вигляді в одній невеликій книзі, в порядку місяцеслова, і назвати її за давнім звичаєм, «мученикослів'ям» (Мартирологія), тому що розлогі житія святих не кожен може мати за їхньою дорожнечею; але якщо і придбає їх, то, за звичайними дозвіллями, прочитати їх щодня не може; буває так, що деякі люди звикли віддавати шанування святим особливим їм поклоном щодня; а оскільки в місяцесловах написано не про всіх святих, то Димитрій і вирішив зібрати короткі житія святих. Так з'явилася нова книга, – «Мартиролог коротко, в обителі Спаса Новгородка Сіверського новонаписаний, у літо 1700 року». З Київопечерської лаври від імені архімандрита Йосафа Кроковського спорядили знову посольство до Москви для піднесення книги патріарху. Але цього разу їхав соборний старець, писав Гаврило Пилипович та проповідник, Амвросій Слонімський. У Москві прийняли послів ласкаво, поклали платню кожному з них грошима, харчами і обласкали їх. Після того, як ними піднесено було надруковано третю книгу «Житій Святих», їх відпустили додому з пожалуванням 61 руб. на всю почет і корму на 10 днів 203 . Вихід третьої книги Четьи-Мінеї відзначений у літописі, що поява її у світлі наповнила духовною радістю серця книжкових людей 204 . Від Київопечерської лаври у цей час самому укладачу Димитрію архімандрит Кроковський надіслав образ Пресв. Богородиці, чудовий тим, що він подарований царем Олексієм Михайловичем київському митрополиту, Петру Могилі 205 . Сам Димитрій не приховував своєї радості щодо виходу 3 книги житій. У листі своєму до Феолога 206 він висловлює задушевне своє бажання: «О, сподобив би мене Господь і останні три місяці написати!». У Новгород Сіверському монастирі у Димитрія завели нові знайомства; так, великим приятелем був новгородський громадянин пан Доморца, який листувався з ним і після 207 . Повертаючись серед усіх визначних подій свого часу, мабуть, глибоко поглинений покладеними дорученнями, Димитрій Савич за цей час виявив глибоке релігійне почуття та надзвичайне смирення. Так, у нього в Діарії ретельно відзначені чудеса, що походять від Чудотворних ікон Божої Матері, подібні до тих, які були у нього описані в «Руні Зрошеному», наприклад, зцілення п'яти хворих у неділю під час літургії в селі Старожище, поблизу Слуцька, в 1678 р. , а також випадки чудової допомоги від мощів великомучениці Варвари. Глибока релігійна його налаштованість видно і з його ставлення до ієрархів. Доброзичливості архієпископа Лазаря Барановича він надає пророче значення, і молиться: «Дай, Боже, щоб пророцтво його архіпастирства збулося!». Тривожні сни змушують його замислюватися, що через особу преосвященного отця архієпископа Сам Творець карав його. У тиждень хрестопоклонного 1676 року той самий владика, приснивши йому, з докором говорив: «Чи не я тобі ім'я назвав? Брата Павла залишив, і інших, що приходять, тебе ж вибрав! Чотири роки Димитрій носив у пам'яті цей дивний сон. Чотири роки він питав про диякона Павла, чи не був колись такий, але не міг знайти ні в Києві, ні в Чернігові, ні в інших монастирях. «Бог звістка, що означає Павло диякон?» 209, - дивується він. Смиренність Димитрія вражає. Коли чудовий чернець Феолог у 1677 р. привітав його зі зведенням у сан архімандрита, називаючи його гідним такого підвищення, як доброзичливого, порівнюючи його зі світлом, що освітлює світ, та ін., то Димитрій у відповідь пише, що йому соромно від таких похвал: «я «неблагорівний, а зловмисний, мій лихий і мій, а грубий! 210 . Розділ III. Димитрій у Москві Друга половина XVII століття Росії повна багатих історичних подій і становить чудову епоху її розвитку. Настав час з'єднання Стародавньої Русі з новою. Воно висвітлювало минулі століття як яскравий їхній результат; воно слугувало ланкою для майбутніх подій. Це був завершальний момент державного та суспільного життя, у дусі давньоруських засад, майже без найменших ознак духовного зв'язку із заходом. Завдання об'єднання Русі завершилися: вона стала єдиним політичним цілим. У XVII столітті йшло завершення староруської політичної будови землі: видано укладання, приєднано Малоросія, поширилося і зміцнилося панування Росії у північній та східній частинах Азії, дипломатичні зносини захопили величезну територію східного та західного океанів. У справі Никона й у відносинах розколу визначилися внутрішні переконання російських людей. Наприкінці XVII століття Росія круто повернулася на Захід, виявилося посилене прагнення до зближення з Європою та до сприйняття нових початків західної освіти. Щоправда, знайомилися з Європою мало хто, російський народ – не інакше дивився на іноземця, як на іновірця, з яким будь-яке зносини обмежувалося до того часу лише у сфері військової. Але ці небагато людей, складаючи правлячу силу, тягли народ до західноєвропейського укладу, тягнули мимо його волі, указами, розпорядженнями, вбраннями, навіть заходами жорстокості. Щоб вкласти свідомість нових європейських понять у народні маси, знадобилися нові люди. У таку важливу епоху Російської держави цар Петро почав запрошувати себе київських учених. З множини тільки один цілком задовольняв смакам і прагненням Петра. Це – Феофан Прокопович. На інших цар дивився підозріло. Він чекав освіти від Європи. Але там просвітництво давно мало дві течії. Одне старе – схоластичне, якого трималися католицькі вчені, а інше – що виродилося з гуманістичного руху, вільне від будь-яких авторитетів, що процвітає у протестантських університетах. Перше прищепилося у Києві. Малоросія зобов'язана своєю освітою Польщі, де панувала схоластика. Просочені вченістю, кияни з високо дивилися на «немудрих русаків». Петро помітив у них спрагу панування та вимогу покори від інших 211 . Сам він тяжів до німецьких порядків та розчарувався у київських учених, які не відповідали перетворювальним видам. Першим у Росії друг Димитрія Стефан Яворський. Близько того часу київський митрополит Варлаам випросив у патріарха собі вікарія з титулом єпископа Переяславського. Вибір упав на Стефана, який був тоді ігуменом Святомикільським. Під час поховання воєводи А. С. Шейна Стефан виголосив промову. Петру, який був тут, вона сподобалася, зацікавив його й сам гарячий рухливий оратор. Цар побажав призначити його на Рязанську кафедру замість митрополита Авраамія, який пішов на спокій. Стефан відкрито противився призначенню, але воля Петра була непохитна. Його присвятили до Рязаня. Слідом за Степаном викликали і Димитрія. Його призначили до Сибіру. Як при визначенні Стефана Яворського в Рязань мало на увазі поставити людину не з вузькими поглядами, і не ханжу, а такого, який перейнявся б насамперед просвітницькими планами царя і був помічником йому у всьому, ті ж якості вимагалися від кандидата на Сибірську митрополію. Від архіпастиря Сибіру, ​​на погляд Петра, велика вченість і не вимагалося, а потрібна людина розумна і поступлива 212 . Насправді ж величезна Сибірська єпархія вимагала найрізноманітніших властивостей від правили нею осіб. Простір її розкидався на десятки тисяч верст. Населення, здебільшого, складалося з неосвічених людей, диких племен, кочів кочівників. Всі вони ще чекали на християнську проповідь. Воєводи та начальники не могли виконувати просвітницьких завдань, оскільки самі нерідко перебували на положенні засланців. Не було й малих проміжків часу, щоб із Сибіру перестали скаржитися на самоврядність, жорстокість та несправедливість правлячих осіб. У XVII столітті покладали великі надії на єпископів, які призначаються до Сибіру. Архієпископу Сибірському і Тобольському здавна ставили в обов'язок і дали право клопотати за всіх опальних та гнаних татар перед воєводами, привчати до себе і призводити до хрещення іноземців лагідністю та навчанням, а не страхом та жорстоким поводженням. За безчинства бояр, воєвод і дяків він міг отримувати і вищих царських слуг спочатку з розчуленням, а там і з припиненням 213 . Сибірському єпископу було досить однієї боротьби з заворушеннями, що походять від самих сибірських правителів. Місіонери, як милості, просили заступлення від Московського уряду, щоб воєводи та дяки не чинили перешкод до звернення язичників у християнство. Крім того, знадобилося б багаторічне управління, аби тільки ознайомитися з різноманітною паствою, що розмовляє невідомими мовами, що живе в різних кліматичних поясах, від спекотного до полярного. Недарма колишній перед тим єпископ Ігнатій Корсаков збожеволів. Спробував він, для полегшення себе в управлінні, за старим російським звичаєм, заснувати десятильників з боярських дітей і через кілька років почув про страшні руйнування, образи, податки, побої, безчестя дівчат, насильства, лихоімство, які діялися від них в Сибіру імен. Християнськими пунктами служили рідкісні храми, убогі каплиці та бідні монастирі. Митрополит Ігнатій Корсаков від виснаження втратив сон і від безсоння «пошкодився в умі». Під час посвяти Стефана Яворського він жив у Москві Чудовому монастирі. Патріарх все ще сподівався на одужання Ігнатія, щоб мати його при собі як помічник, але Петро глянув на справу інакше. На Сибір у царя утворилися особливі образи. Він хотів ще більше розширити область та відомство Сибірського владики. У 1692 році почалися дипломатичні зносини з Пекіном про дозвіл в'їжджати в Китай для торгівлі російським караванам і побудувати російську церкву. Петру доносили, що китайський богдихан Канзій розташований до православної віри, і тим самим викликали у царя надію на можливість впливати, якщо не на самого китайського імператора, то на його підданих, як діяли вже там єзуїти. У 1685 році російські бранці насильно забрали з собою в Китай російського священика Максима. Митрополит Ігнатій послав Максиму до Пекіна благословенну грамоту на освячення першого храму. Дізнавшись звідси, Петро писав: «Це справа зело неабияке. Тільки заради Бога робіть обережно і не сильно, щоб китайських начальників не привести в злість, а також і єзуїтів, для чого там потрібні попи не стільки вчені, скільки розумні і поступливі »214. Тепер, коли звістка про безнадійне становище Ігнатія, Петро прямо кидає погляди на київських учених. Київському митрополиту їм наказувалося: «для утвердження і примноження в православну віру і проповіді Святого Євангелія в ідолопоклонних народах, також для приведення ясачних народів у віру християнську», поговоривши про те зі святішим патріархом, великий государ вказав: «пошукати в малоросійській області ігуменів або інших знаменитих ченців доброго і вченого і доброго непорочного житія, якому б у Тобольську бути митрополитом і міг би Божою допомогою поступово в Китаї та в Сибіру в сліпоті ідолослужіння та інших невігластвах закоснілих людина приводити в пізнання, і служіння, і поклоніння істин. Вимагаючи такої освіченої людини, здатної поставити справу проповіді на висоту, цар хотів, щоб обраний їхав не один, а з двома-трьома добрими і вченими ченцями для навчання китайській і монгольській мовам, а також для служіння і вчення в новозбудованій в 1685 році пекинської церкви в такому дусі. торговим людям 215 . Цар, очевидно, хотів й у духовних призначеннях отримати свої державні види, саме, освіжити і закріпити дипломатичні і торговельні зносини із сусідніми державами. Він так цікавився успіхами російської колонії в Пекіні, що карав Вініусу випитувати у приїжджих купців з Китаю, чи ходять китайці до церкви, чи хвалять службу, чи не сміються з неї і до якого храму більш схильні, – до російського чи єзуїтського? Так само питав цар і про те, які там попи, чи багато російського народу, як прикрашена церква, де відбувається поховання померлих, хто з китайців прийняв хрещення? На київських ченців Петро розраховував, що вони досвідченіші і спроможніші змагатися з єзуїтами у постановці церковної справи та проповіді, ніж великоруське духовенство. Патріарх Адріан сповіщав київського митрополита Варлаама, як про необхідність, вислати в Москву, за велінням государя, людей, про що в нього було вже з ним «поради», бо «нині час справи катує». Постарайся, писав він до м. Варлаама, заради слави імені Божого і розширення нашої віри, людей, здатних до проповіді та гідних єпископського сану з ігуменів та ієромонахів, людини дві, а з ними – людини 4 вчених і вправних у доброму житті, відправити, якщо вони забажають, на дальню поїзд. Того літа мав намір «заради своєї потреби» їхати з Москви в Україну митрополит Стефан Яворський. Патріарх доручив йому доставити свою грамоту до Києва, а в серпні знову звертається до нього із запитом: «нинішнього часу ми повідомили, що ти туди не поїхав. Нині мірності нашої створи бачення: грамоту нашу до Києва до митрополита київського послав чи ні? Та ще звести нас, які б люди саме там, на твою думку, на те були придатні» 218 . Наприкінці 1700 року (27 грудня) вийшов іменний указ для обрання освяченим собором у сан Сибірського митрополита в Москву приїхати на початку 1701 року переяславському єпископу, Захарію Корниловичу, і Новгородському Чернігівському архімандриту Димитрію, щоб вибратися ззовні. Щоб спонукати їх поспішити виїздом з України, оголошено подвійну порцію утримання з того самого дня, «як вони будуть великих государів у руки». Так Димитрій назавжди залишив Малоросію. Він прибув до Москви з невеликою свитою – з намісником, 3 дияконами, 3 слугами та 14 конюхами на 12 конях. Ті, хто приїхав, отримали государеву платню грошима, пивом, медом; їм видавали особливі гроші на дрова для топлення світлиць, свічки сальні та кінський корм. На все асигновано 72 рублі 2 алтини (близько 500-600 нинішніх рублів). Димитрій чекав царя у Москві з 9 лютого цілий місяць. У Петра на той час почалися нові комбінації. Мрії про торговельні відносини з Китаєм дещо згасали більш нагальною для нього потребою в Балтійському морі. Він щойно повернувся з містечка Бірж, де бачився з польським королем Августом для вмовляння, як вести їм союзну війну проти шведів. При першому побаченні з царем Димитрій привітав його промовою. Цар тоді був у розвитку юнацьких зусиль і здібностей. Порівняно з п'ятдесятирічним Димитрієм, який втратив уже гостроту зору від посидливих книжкових робіт і дещо вже сутулуватий, високий стрункий молодий цар з орлиним поглядом справляв величне враження. Досвідчений в ораторстві Димитрій почав говорити перед ним про царський травень 219 , що відбиває на землі велич Небесного царя, вказав на три стани: дворянське, військове і поспільство 220 , на яких ґрунтується діяльність царя, як на небі Господь носиться на таємничих тварин; як Небесний цар поклав душу свою за церкву, так і земний цар не шкодує свого здоров'я і праці за церкву Христову і за безпеку вітчизни 221 . Таким був зміст промови Димитрія. Його віддали перевагу Переяславському єпископу. Тобольська кафедра надана йому. Велику участь у призначенні та посвячення брав друг його, Стефан Яворський, який мав тоді титул митрополита рязанського, а на ділі завідувачки після смерті патріарха Адріана, який помер 16 жовтня 1700 року, всією патріаршою областю та справами, підвідомчими патріарху. Посвята Димитрія у сан митрополита відбулося 23 березня 1701 року на хрестопоклонному тижні 222 у Московському Успенському соборі. При хіротонії його були присутні 3 митрополити: Крутицький – Трифілій, Нижегородський – Ісайя та Рязанський – Стефан. Хоча тепер суперечки про переіснування вже й припинилися, але малоросів та всіх присвячуваних зобов'язували окрім сповідання православного віровчення заявляти свою непричетність до помилок, у яких запідозрені малороси. Ще в 1696 році постановлено внести до тексту архієрейської присяги і для царських духовників православне сповідання про час переіснування Святих Дарів у таких словах: «не приймати дивних звичаїв у церковних переказах і чинах, а від латин новоприміщених; ще вірувати і мудрувати – здійснюватися Божественною літургією переосуществленню Тіла і Крові Христові, бо східні і наші російські вчителі давні вчать, натхненням і дією Святого Духа – через покликання архієрейське або ієрейське в словесі, до Бога Отця молитовних»2. І Димитрія при хіротонії зобов'язали присягати, щоб він не визнавав того вчення, за яке стояв у Москві Сильвестр Медведєв, і якому в Малоросії співчували деякі духовні власті. Крім того, Димитрій давав клятвенне обіцяння дотримуватися світу церковного, керувати паствою і вчити її, не чекаючи нагород, – оскільки сам отримує свій сан даром звільненням государя, – не робити не гідного проти церковних правил, якби хтось і зажадав цього під загрозою навіть смерті. Коли буде обраний патріарх і покличе на собор, то коритися його поклику. Присяжний свій лист знову обраний «митрополит міст Сибіру і Тобольська» вручав митрополитам, які його поставили: вони ж, «коли Бог благоволить… бути отцю патріарху…, нехай вручать (це) писання обраному святителю» 224 . Новий Тобольський владика у березні 1701 р. після своєї хіротонії вступив у керування Сибірською єпархією. Світ, що прибув з ним до Москви, відпущений назад до Малоросії. Малоросійських супутників Димитрія щедро нагородили государевою платнею: грошима, хутром та сукнами, забезпечили кормом на 2 тижні 225 . Митрополит Димитрій оселився тепер у Чудовому монастирі, де було Сибірське обійстя. Так як попередник його, митрополит Ігнатій Корсаков, приїхав до Москви на чверть священнослужіння, то в Москві знаходилися співачі, що прибули з Сибіру, ​​була і архієрейська ризниця. Ігнатія, після прояву ним буйства під назвою Стефана Яворського, тримали з 3-го квітня у Симоновому монастирі. Перед митрополитом Димитрієм знову потекло звичайне московське життя, яке він бачив у 1689 році. Петрівська реформа вже розпочиналася. Здійснювались одні за іншими важливі розпорядження та події політичного та церковного значення, що змінюють колишні взаємини церкви та держави. Хоча цар рідко бував удома, але й за відсутності його все життя оберталося за думкою, бажанням і волею його. Потрібно було повне підпорядкування його задумам як від світських служивих людей, а й від духовенства, хоча російське непідготовлене духовенство не могло перейнятися задумами Перетворювача. Влітку, 19 червня при Димитрії оголошено війну зі шведами. Москвою йшли полки, рухалися військові обози. Тривалі приготування вирішилися жахливими чутками про нарвську поразку. На духовенстві лежав обов'язок підтримувати у народі бадьорість. Вести йшли невтішні. Поразка забрала багато людських життів, багато хто відведений шведами в полон. За словами Димитрія, повстали і повстають на цілий корабель Церкви Христової і всієї вітчизни християнської то глади, то вогняні страти, пожежі прекрасних будівель, міст і храмів Господніх, то безперестанні лайки та повстання чужинців! Одні мечем посічені, інші у полон відведені. Не згадуємо вже про внутрішні міжусобиці! 226 Одночасно з чутками про військові невдачі при Димитрії, який жив у Чудовому монастирі, в самому Кремлі спалахнула страшна пожежа, що спапела до 2000 будівель. Петро сам не впав духом. Навпаки, як натуру сильну, натхненну ясною ідеєю, невдачі підняли його дух і сприяли завзятій боротьбі з ворогом. Але щоб виправити військові справи, що прийшли в розлад, він насамперед приніс у жертву задуманій справі – духовенство. При нестачі коштів для війни йому вказали на незліченні, начебто церковні багатства: вотчинні, грошові та майнові. За Димитрії до Москви з усіх боків звозили мідні церковні дзвони для виливки з них гармат. Якщо народ з жахом мав дивитися, як усюди знімали їх із дзвонів і відвозили для військового вживання, то що могло відчувати духовенство, а особливо Димитрій, який бачив у Малоросії постійне заступництво Церкви навіть з боку іновірців? З майбутньої Димитрієвої Ростовської єпархії доставлено до Москви понад 300 пудів міді дзвонів 227 . Потреба грошових коштів держава відбивалася всілякими стисненням церковних установ. Все, що вважалося, на думку уряду, зайвим від них відбиралося. Вийшов поступовий ряд принизливих для духовенства найвищих указів. Вже під час прибуття Димитрія до Росії, тут відбувався опис монастирів, – будови, майна, вотчин, людей і служок. Вийшов указ звільнити з монастирів більців та зайвих слуг не тримати. Самим ченцям наказано займатися фізичною працею. Лист у келіях заборонили, не велено тримати там ні папери, ні чорнила. Дивним мало здаватися таке розпорядження для Димитрія, який усе життя провів у письмових келійних заняттях і знав із літописних джерел, що писання книжок становило заслужену гідність російських ченців. Закрили старі церковні установи, як, наприклад, патріарший розряд. Відновлено ненависний духовенству той Монастирський наказ, проти якого ратували патріархи. У наказі зосередили все управління монастирськими вотчинами. Завідувало їм світське обличчя, воєвода І. А. Мусін-Пушкін. Все, що здавалося Петру зайвим у монастирях, зверталося до урядових ресурсів; якось: оброчні статті патріарших, архієрейських та монастирських вотчин та всякі залишки від витрат у монастирях. Нарешті, всім ченцям належить певна «штатна» платня, - близько 10 рублів на рік на кожного. Усі залишки від таких дач велено представляти з монастирів до Монастирського наказу, а звідти йшли на військові потреби. Були й протести з боку нижчих духовних осіб, але незадоволених урядовими розпорядженнями карали, як державних злочинців, а щоб не могло бути таких з вищої духовної ієрархії, для цього зволікали обранням патріарха. Стефан Яворський, поставлений охоронцем патріаршого престолу, не міг не відчувати того приниження, яке він успадкував після смерті останнього патріарха. Відносини уряду з ним обмежувалися простими лише наказами йому. Стефан Яворський, якщо з ким міг ділитися свідомістю образливого становища свого, то це зі своїм другом, митрополитом Димитрієм. За гарячістю, природною рухливістю та чутливою чуйністю до всього, Стефан не міг не висловлюватися перед ним і порівнювати становище церкви в Москві з вільним вільним церковним життям у Малоросії. Приводом до таких розмов міг служити твір Корба, щойно надісланий до Москви, де йшлося про лютість московитів під час стрілецького руху. Димитрій і сам не міг не бачити дивних написів, що прибиваються до міських воріт, де публічно висловлювалося від імені уряду про намір обмежити духовенство у майновому відношенні та станових правах. Якщо Димитрій і відгукувався у своїх проповідях про поточні події, то лише про такі, в яких потрібно було втішити та підбадьорити слухачів. Нічого не мали малоросійські вихідці проти розпоряджень Петра (грудень 1701) носити німецьке плаття всім, що ходили по Москві, але дивним для них був спосіб переконання. Порушникам царського наказу загрожували штрафом та гнівом царя. Велич перетворювальних планів та заходи про просвітництво народу затьмарювалися, незвичайною в Малоросії, давньоруською жорстокістю. Особа людська цілком приносилася державі та її цілям. Замінюючи тепер митрополита Ігнатія Корсакова, викликаного з Сибіру для черги в богослужінні і проповіді, Димитрій змушений був відгукуватися на політичні події, що займають розум, живим церковним словом. Усі військові невдачі та нещастя він приписував гріхам людей і закликав до покаяння. З нагоди оголошення війни зі шведами він говорив у Москві проповідь; не мовчав також і під час загальної зневіри після нарвської поразки. Він висловив, що потрібно твердо переносити випробування та принести жертви на спільну справу. Ще не все втрачено. Не можна зневірятися, як людям, які вірять у долю та приречення. Спаситель Сам сказав: Моліться і дасться вам. Рука Всевишнього, простягнута до покарання грішників, утримується при їх молитвах. Приклади цього незліченні. Тяжка праця – війна, багато потрібно сил, засобів, допомоги: ось тут і треба піднімати, як Мойсей, свої руки на молитву до Бога про дарування перемоги. Всім треба молитись. Вся Росія тепер, як скривджена вдовиця, повинна припасти до Праведного Судді зі сльозами, щоб помстився Він нашому супернику і доставив радість небесної допомоги 228 . Молитовні сльози становитимуть хмари. З хмар можуть бути громи та блискавки на ворогів наших! 229 Успіх зброї своєї нової батьківщини складав полум'яне бажання Димитрія, що в одній проповіді він розбирав перед слухачами яких ворогів треба любити. Христос сказав: «любіть ваші вороги». Але це Він говорить не про тих ворогів, які воюють на нашу християнську вітчизну і ворогують на благочестиву нашу віру 230 . Зі сказаних тоді проповідей видно, що Димитрій у своєму новому становищі, за свіжістю вражень, поділяв загальний настрій російських людей. Невдоволення поведінкою царя повідомило і йому. У його проповіді знаходять натяки на те, що Петро не присутній сам у війську, не кидає при страшних випробуваннях веселого свого життя, що в нього всім управляють і керують їм німці, а російське військо зазнає невдач і поразок 231 . Подаючи приклад пророка Самуїла і царя Саула, Димитрій каже, що якщо і не можуть молитви ієреїв залучити військовий успіх, то лише за зневіру царя 232 . Зрозуміло, тож співчуття до нового Сибірського владики староруської партії. Проповіді його слухав царевич Олексій Петрович і надсилав йому подарунки. У Димитрія зберігся дарований йому царевичем золотий хрест, з такою самою ланцюгом і з мощами посередині, прикрашений з обох боків дорогоцінним камінням: яхонтами, смарагдами і лалами 233 . За весь час річного перебування Димитрія у Москві відомо 15 проповідей. Вони виголошені їм здебільшого у с. Преображенському (3) та в Донському монастирі (3), а також в Успенському соборі та в інших місцях та випадках. Деякі сказані в присутності государя 234 та осіб царського прізвища. Немає звісток, щоб мова Дмитра справляла на царя особливу дію, як промови живого та жвавого Стефана. Можливо, в спокої тону у Димитрія, самий вигляд його і тихе вимова роняли гідності його проповіді в царських очах. Може, неприємно діяла на самолюбство Петра та обставина, що Димитрій не мав у проповіді панегіриків йому, як, наприклад, у Афанасія, Холмогорського архієпископа, який не знаходив і не вживав інших порівнянь для свого государя, як тільки з Богом і з Христом 235 . Є переказ, що цар, який підозрював вищих ієрархів у владних «покушеннях» і в скритності, хотів дізнатися характер Димитрія та його погляди на політику; для цього, покликавши його до себе в палац, старанно частував вином, бажаючи викликати на відвертість. Димитрій прийняв царське частування, але відповідав йому невпинними покірними поклонами на все, про що цар не розмовляв з ним, і тільки, мовчки, благословляв Петра. У Москві у Димитрія, крім митрополита Стефана, виявилися віддані друзі, про яких він згадував із вдячністю. Це були довідники друкарського двору Феолог та Каріон. Коли він став хворим, вони його не залишали без допомоги. Чудовський келар Іоасаф «Колдичевський служив мені хворому люб'язно, не гребуючи немочі, купно з твоєю (Феолога) чесністю та Дмитром Олексійовичем. Врятує Бог і отця Каріона, що мене вишневими ягодами годував» 236 , згадував після Димитрій. Подружився тут також він із майбутнім митрополитом Сибірським Філофеєм Лещинським, про якого раніше відгукувався несхвально, як про людину небездоганної точності в літературному відношенні. – Завдяки друзям у Димитрія розширилося знайомство з поточним московським церковним рухом. Так, Димитрій був присутній у Преображенському при суперечці митрополита Стефана Яворського з фанатиком Григорієм Талицьким «про літа» 237 . Питання це має бути вже знайомим Димитрію, так він мав книгу Йосипа Волоцького, що трактує про це, надіслану йому ще до Києва московськими друзями 238 . Принаймні він критично поставився до доказів Яворського та його посилань на святих отців, у яких, на думку Димитрія, літоліття далеко не згідно з біблійним. Втім, Димитрій поводився так коректно, що всі його любили та поважали. Навіть єзуїти, які проживають у Москві, вважали спочатку його прихильним до них. Один єзуїт називає Димитрія європейсько освіченим і запевняє, що він такий самий налаштований, як і Стефан Яворський, про якого і протестанти говорили, як про таємного паписта 239 . У Москві зверталися до митрополита Димитрія різні особи, які їдуть до Сибіру. Збереглися вірші, вигадані ним для Микити Демидова, що вирушає в подаровану йому від царя Нев'янську та Нижньотагільську місцевість: «Микита Демидович, чоловік благословенний Із сином Якинфом був у всьому помножений. О Всепета Мати, йому супроводжуй, Зберігай у дому здоров'я, на шляху присутній, Архієрей Тобольський молить Тебе старанно: Даруй йому здоров'я ціле і нешкідливе, Бережи благополучно в багато років, Позбавляй і покривай від злого наклепу». Під час перебування Димитрія у Москві помер (13 травня 1701 р.) попередник його на кафедрі, нещасний м. Ігнатій Корсаков. Димитрій сам віддав йому останній обов'язок. Ігнатія поховали в Симоновому монастирі, де він жив останнім часом перед своєю смертю. При похованні були присутні й інші митрополити, крім охоронця патріаршого престолу 240 . Не тішили Димитрія розповіді про далекий Сибір. Час настав гарячий. Інородці сибірські самі тяжіли до християнства. Їхній масовий рух трохи пізніше створив славу Сибірському митрополиту Філофею Лещинському, просвітителю Сибіру. До Димитрія дійшли чутки про звернення до християнства вогулів. Їх треба було вчити християнській вірі. Подібні втішні чутки тонули в масі звісток про Сибірські негаразди, бідність і суспільні лиха. Влітку 1701 року в Тобольську під час страшної пожежі згоріло 5 церков та дівочий монастир. У вогні знищено списки селян сибірських архієрейських вотчин. Димитрій дав розпорядження, щоб до архієрейського дому зажадати нові списки з Тобольської наказної палати 241 . Нові петровські податки незабаром дали себе відчути. Димитрію, митрополиту Сибірському та Тобольському, зі 150 церков пред'явили стягнення цих грошей не лише за поточний рік, а й за минулі, починаючи з 1688 242 . Сибірські церкви, наділені землею, ще 1698 року були позбавлені руги 243 . За таких обставин необхідно бути в Сибіру людині з практичною вправністю та досвідченістю. Хоча Димитрій і перейнявся викликати туди на службу малоросів і, наскільки міг, упорядковував справи, але обставини змушували швидше виїжджати на місце служби. Для Димитрія, як і кожного малороса, Сибір не вважалася «золотим дном». Сибіром в Україні лякали один одного 244 . Жоден із засланих туди малоросів, яких знав Димитрій, звідти не повертався живим. Туди на пам'яті Димитрія відправлені за розпорядженням Москви писар Шийкевич, військовий суддя Назамай, Рославець, Адамович, Д. Многогрішний та інші 245 . Усі вони зникли для України безслідно у Сибірській далечіні, де і люди, і клімат суперничали у нещадності до українців. Відпустки Димитрію до Сибіру ще не було. Государ, виїхавши з Москви, займався у Воронежі будівництвом кораблів. 17 квітня 1701 р. Вініус нагадував цареві: «Сибірський, государ, архієрей чекає вашого государева указу: з Москви йому в дорогу свою, до пришестя вашого государева, йти чи чекати, що й сам він чекає?» На це Петро коротко відповідав із Воронежа: «архієрею дожитеця» 246 . Після приїзду государя до Москви Димитрій було відразу з'явитися щодо нього, оскільки був хворий. Тоді цар сам відвідав його та розпитував про його хворобу. Димитрій відкрився, що хвороба в нього стала з туги: посилають його проти бажання і сил у далекий, нестерпний і шкідливий для здоров'я Сибір, а в нього єдине прагнення – закінчити складання своїх Четей-Міней. Государ прислухався до його становища і дозволив йому залишитися в Москві. Він сам почав клопотати про пошук у Сибір відповідної до його планів людини, питав навіть у патріарха Досифея, чи немає в Єрусалимі такого тактичного і благочестивого життя людини в Сибірську кафедру? 10 листопада 1701 року помер у Ростові митрополит Йоасаф Лазаревич. Місце його не без сприяння Стефана Яворського, надали 4 січня. 1702 р. Димитрію 247 . Для заняття тобольської кафедри до Сибіру того ж дня представили ієромонаха Філофея Лещинського. Димитрій брав участь у посвяченні (1 лют.) Філофея разом з м. Стефаном та м. Парфенієм Лаодикійським. Денні записки або «діарій» Димитрія, започаткований ним самим у 1668 році. Твори Св. Димитрія, частина I. Сава Григорович помер 103 років від народження, в 1703 році. Сава Туптало мав дворянський герб: червоний щит із зображенням грецької дельти із хрестами. Марія Михайлівна Туптало, яка жила понад 70 років, померла 1689 р. Вона була молодша за чоловіка на 20 років; Отже, Сава Григорович за свого шлюбу мав щонайменше 35 років. Коли народився Дмитро, йому було 50 років. Сестри Димитрія народилися пізніше. Димитрій почав записувати події 1668 р. Вони зазначені на 1650 і 1651 роки народження. Тут він одне безперечно стверджує, що народився в Радзивільщині, а рік передбачає 1650 чи 1651. Подібним чином здивування про роки у нього виникли і під час запису інших подій; так під 1681 р. він записав була поява комети, але тут же виправляє свій запис застереженням «чи то минулого року, а не цього». Звідси можна припускати, що народився він не в 1651, а раніше - в 1650, тому що тоді постриг його впаде на 18-річний його вік, про що стверджує і перше «житіє» його, писане в 1757 році. Аскоченський О. «Київ із древн. його вчив.» Київ.1856, I, 98. Історія Малої Росії Д. Бантиш-Каменського 1782, М., Iч. 35-36 стор.; доповнення 107, 108 стор. Тут Туптало названо на ім'я. У Діарії 1654 записано св. Димитрієм: «На Дживіполі ляхів козаки збили; або у 1664 р. «Казимир, польський король, тримав у облозі Глухов, стояв під ним 4 тижні, але успіху не мав». Там під 1657 р. записано: «Пушкаря Виговський збив». Макаров – містечко при річці Ловчі, що впадає в Дніпро, належало Малоросії, потім поступилося Польщі, потім приєднане до Росії. Це містечко віддалено від Києва за 50 верст вгору по Дніпру. Будинок Тупталів залишався власністю сім'ї до 1710 р., коли молодша дочка Сави Григоровича Параскєва перед смертю своєю заповідала свою нерухомість Кирилівському монастирю («Друг народу» 1870 №11, 163 стор.). Аскоченський: «Київ із його найдавнішим училищем». Передмова до граматики, вид. 1591 р. у Львові. У 2–й половині XVIII століття Катерина II відгукувалася про Київських учених, як людей самовпевнених, у чому винна, на її думку, католицька школа, звідки вони виходили, і «розпусні правила римського духовенства» (Сборн. Р.І.О., VII, 378). Всі підручники писалися латинською мовою, носили хитромудрі назви і не мали жодного слова по-російськи. Лекції читали також латинською мовою (Булгаков «Іст. Київ. Акад.»). Під головою св. Димитрія при його похованні були покладені чернові його твори. "Київська старовина", X, 355; Аскоченський О. «Київ із його училищем», I, 201. Над гробницями Тупталов був поставлений портрет Сави Григоровича. На теперішній копії портрета, прикрашеної фамільним гербом Тупталов, напис оригіналу; «Благочестивий чоловік Туптало Сава, Запорізька війська честь і слава, в Богоявленський день, відкриту небу, ходи тамо здійснив потребу» (Київ. Єпарх. Вед. 1868, II, №16). Первинне життя Димитрія в Син. Архіві справа 1752 №28. Тому, якщо взяти до уваги, що там точно визначено вік постригу Димитрія, треба прийняти застереження його в Діарії і визнати роком його народження не 1651, а 1650 року. Діарій. На одній картині Димитрій зображений батькам, що кланяються, і просять у них благословення йти в чернецтво (Костом. «Р. Іст.», II, 520). Діарій друкується у I томі творів їх у перекладі Бантиш-Каменського. Млодвянівський Хома, відомий польський проповідник, закликав народ до участі в порятунку вітчизни, що тепер треба всім плакати разом з Давидом. Усі знаходяться на волосині від загибелі. Боже, волав проповідник: поглянь на Кам'янець; хто там тепер заспіває Тобі? Нема ні храмів, ні ікон. Кістки мертвих викинуті з могил! («Праці Київ. Дух. акад.» 1871 III кн., 138). Після ухвалення чернецтва Димитрій не залишав занять поезією. Його настрій виливався в елегічних віршах про те, що з тих, що бідують… (Афмілохій Угличський: «З невид. тв. Димитрія», 1869 13-14). «Акти Южн. І Зап. Росії» VI т.245 стор. Ареогр. Віл. збірка. Вильна 1967 року, II, 79: У 1666 р. жителі Могильова зазнали прокляття від Московської духовної влади. Йосип дозволив їх від таких присяг, як неправильних. Місто Канів неподалік Переяславля, вниз по Дніпру. Акти Ю. та Зап. Росії, ХІ, 328-330. Булгаков, "Історія Київської академії", 85. Так, є ціла проповідь Голятовського на тексти: «Зважи мене вогню тягар, або виміряй подих вітру, або поверни день, що мімоїді» (III Ездри IV, 5. «Ключ розуміння», 146. Тема – основна думка. «Ключ розуміння» ієромонаха Іоаннікія Голятовського, вид. Києво-Печерської Лаври 1659, у відділі «наука, або спосіб складання оповіді», 241 л. "Ключ розуміння", 164-178. На подібних порівняннях збудовано деякі проповіді св. напр. У повчанні на день ап. Петра і Павла – вони уподібнюються стовпів вогняного та хмарного; він має проповідь «Стовп чи Піраміда» – похвальне слово Гізелю, де також представлений ряд стовпів і пірамід, починаючи з Вавилонської (соч.III). У «листах темних людей», де насміюються схоластики, це змішання вони у промови християнської повчальності з анекдотичним елементом, представляється у яскравому світлі. Напр., муки – єпископа грішника в пеклі зображуються у проповіді так: «Коли грішник вивергає прокляття на все святе: на батьків, на землю, на Бога, бісів б'ють його, примовляючи: «Воістину гідний жити з нами на віки. Як добре він вміє співати богохульну пісеньку! Відправимо його в пекло, – нехай там ще краще повчиться цій пісеньці». (Мацкевич Л. «Польський проповідник Ф. Млодзяновський», «Тр. Київськ. Дух. Ак.», 1871 р., III т., 139). В одній проповіді висловлюється осуд, що дівчата полячки виходили заміж за московитів, саксонців, шведів. Проповідник з кафедри розповідає, як він застерігав дівчину зі знаменитого будинку не виходити заміж за москаля, - що він битиме, за звичаєм, дружину батогами і батогами, і як та дівчина заперечила, що їй будуть приємні подібні жарти (там же, 165 стор.). «Праці Київ. Дух. Академії» 1864 р. Квітень, 631-636 стор. Витяги з рукописної риторики Ф. Прокоповича. Димитрій має таку проповідь. «Праці Київ. Академії» 1865 р. січ., 148. Листи Ф. Прокоповича. «Батьківщин. Записки», 1862 р. №2, 572. «Праці Київ. Академії» 1865 р. січ., 635. Витяги з рукописної риторики Ф. Прокоповича. «Керівництво для сіль. пастирів» 1869 р., II т., Терновський Ф., «Південноруське проповідництво» XVI–XVII століття за польськими зразками». Аскоченський – («Істор. Київ. Акад.» Iч.) пояснює розвиток ораторського мистецтва у Димитрія виключно впливом академії. Дзик пише, що Димитрій жив у Литві «для сіяння Божого слова». У житії, писаному А. Мацкевичем, говориться, що «у Слуцьку два роки невпинно такою справою (проповідництвом) працював і трудився в монастирі тамтешньому братньому Преображенському; за оповідями тамтешніх жителів, мав собі патрона, якогось благочестивого громадянина, Іоанна Скочкевича, монастирю тому творця». Інші книги сучасного походження і такого ж характеру: «Десудерозус» Саковича, «Правдива Віра» Гізеля, «Палінохія» Копистенського. Мелетій Дзик писав про Димитрія братії Слуцького монастиря: «Хоч і не маю з вами, милостиві государі знайомства, але відомо мені вашу старанність і гаряча ревнощі до спільної нашої матері Церкви Божої… З листа до мене… глянув я велику милість і невимовну любов буття у вас отцю і вашому братові, чесному отцю Димитрію для сіяння слова Божого в серцях ваших. Погоджуючись на це охоче за себе і за обитель нашу, не забороняю вашої до нього приязні; однак – на якийсь час, щоб йому це завгодно було. Якщо ж тут не буде в ньому великої потреби, то дозволяю йому й надалі залишитися у вас. Дуже схвалюю вашу схильність до слухання слова Божого». (Діарій). Листи, надіслані їм від 3 березня 1678 р., не збереглися. Про митрополита Болгарського Мельхиседека відомо, що він у Батурині присвятив диякону постриженика Димитрієва, Гавриїла (24 листопада 1682 р.). Костомаров, «Руїна», 42, 184 стор. Каптерів. Характер відносин Росії до правосл. Сходу XVI-XVII ст. та 1885 р. 152–210. Житіє св. Димитрія, тв. А. Мацієвич. Філарет. «Іст. - Стат. опис. Чернігів. еп.». ІІІ, 281. Четьї-Мінеї I т., Передмова. Напр., «Житія святих від 4 по 31 травня, від XI століття (св. Димитрій, М. 1849) або Новгородський харатейний пролог XIII ст. Голубєв, П. Могила до 1883 I, 320-331, 362, Арх. 10-3 Росії, I, V, 277. Про долю його «Житій Святих» – у Шляпкіна, 38 стор. Лист Самойловича Голіцину В. В. (Шляпкін, 47). Архів 10-3 Росії, I, V, 278. Передмова Варлаама до 1 чверті четьї мінеї, вид. 1837 2л. Про винищення його пожежею на початку XVIII ст. У Петрова - Матер. Іст. Київ. Акад. Проф. Шляпкін. «Св. Димитрій»; додаток, 54–58 стор. Воно знаходиться на лівому боці від входу, біля пам'ятника кн. К. Острозького. Тепер там – багато прикрашена ікона св. Димитрія, Св. пам'ятн. кн. Київ. Губ. за 1857, 67 стор. Каптерів. Характер відносин до правосл. Сходу XVI-XVII ст. «Київ. Єп. Вед. 1868, 143 стор. 1685 24 лютого в річницю смерті Гізеля - Димитрій говорив промову на панахиді в присутності московських початкових людей. Вона вражає своєю просторістю, і дивним назвою «Стовп чи піраміда Гізелю». Мова вся складається з похвал померлого. Лист Самойловича до В.В. Голіцину, – наведено у Проф. Шляпкіна, 46 та 47 стор. У назви "Ономастикон" замітка його "bene hoc" - добре це. Як тепер у нас полягають латинські прийменники у ритмічну форму. Архів Ю.-З. Росії, I, V, 245-246. Так розумів грамоту патріарха та Димитрій, «Св. Димитрій» 1849 р., М. 25-26. Брати Ліхуди, що вийшли зі Сходу до Москви. Сумцов, Лазар Баранович, 174. Проф. Шляпкін, 177. Лист св. Димитрія у книзі «Св. Димитрій», 1849 р., М.25-26. Лист Мазепи до Шакловітого (Проф. Шляпкін, 179). Воно зазнало у Москві переслідування і збереглося в рукописі в Імп. Публ. Бібл. Ф. I, №668, 21 арк. Мансвітов, «Як у нас керували церк. книги». М. 1883 20. Акти Ю.-Зх. Росії V, 190. Писахом ця не ведучи про те соборище і колишніх на ньому, але хоч повідомиться, якщо вони (в тому числі і Лазар Баранович) згодні суть світлої східної церкви. Житіє та заповіт пр. Іоакима. СПб, 1879, 132 стор. Медовиків. Істор. знач. ц. Ал. Мих. 216 . Син. рукоп. №586, у Шляпкіна 230. Відповідь від патр. Калинника Константинопольського та патр. Досифея Єрусалимського у сприятливому сенсі прийшов до Москви 14 березня 1691 (Арх. Ю.-З. Росії. I, 449). Оскільки церковний рік починається не з січня, а з вересня, то житія святих починається з вересня. Архів Ю.-З. Росії I, V, 281-283. У 1677 р. патріархом велено видерти з псалтирі, що друкована у Черкаському Новгородці, лист 239. Костомарів. «Мазепа та мазепинці». 1885, СПб, 33 стор. Доменецький, латинствующий полеміст, вказує на таку мету посилки Монастирського (проф. Шляпкін 201). Там же, 202. Костомаров, "Мазепа", СПб. 1905, 409. Соловйов. Іст. Росії, XIV, 153. Соч. I, -Діарій 1689 р. Акти Зап. Росії, V, 224. Верюзький «Афанасій Холмогор.», СПб, 1908, 585 стор. Соловйов, І. Р. XIV, 153, Костомаров, «Мазепа та мазепинці», 409–419 стор. Костомаров, «Мазепа». СПб, 1903 409-419 стор. Архів Ю.-З. Росії, I, V, 288-289. Проф. Шляпкін, виписки з рукопису Яхонтова, 207 стор. В'юзький, «Афанасій Холмогорський». СПб, 1908, 503 стор. Патріарх Адріан, який був у той час у Трійці, свідчить, що крім Євреїна Монастирського були «та інші їхні ж особи та імена совість їхня звістка» (Проф. Шляпкін, 215). Соч. I, 347 стор. вид. М., 1895 р. Костомаров, «Руїна», 65 стор. Петро Артем'єв, у проф. Шляпкіна витримка, 235 стор. При проханні влади києвопечерської лаври до патріарха продовжувати друкувати Четью Мінею. Верюзький П.І. "Афанасій Холмогорський". Євген. Опис. Київ. Соб., 114, 118 стор. Додаток. Сумцов, «Л. Баранович», 162. Він постачав Димитрія книгами, напр., «Каталогом єпископів і патріархів Візантійської церкви» (проф. Шляпкін, 243). Соч. I, 350 стор. Вид. М. 1895 р. Соч. I, 344, вид. М. 1895 «Сновидіння Димитрія». За 60 верст від Чернігова, поблизу Любеча. Інша частина мощей мучениці подарована єпископу Віленському. Четьї-Мінеї, 4 груд. Димитрій був дуже уважний до всіх переказів про чудові явища, які були в народі. Так на престольному Євангелії його рукою записано переказ про Крупицький монастир, біля якого була його «келія», що ця обитель свою назву отримала від Крупиць, що падали біля монастиря під час голоду. Пекарський, «Наука і літ. За Петра Ст.», II. 8. З нагоди смерті Феодосія Гугуревича Димитрій у своїх записках перераховує місця та роки його служби, згадує його терпіння, що спочив у бідах та стражданнях провів цілий рік (Соч. I, 488). 4 липня 1691 р. у нього відзначено померлого Петра, диякона Батуринського, 23 червня – Митрофана Кириловського. Димитрій говорив це тоді, коли ненависть до закордонних звичаїв розвивалася і зростала під тиском крутих Петровських реформ. Котошихін, «Про Росію», СПб. 1859, 43. Філарет, «Істор. статист. опис Чернігів. Еп.», ІІІ, 303. Костомарів, «Мазепа», 430 стор. Толстой, «Стародавства і святині міста Ростова», М., 1860 р., 50. Церковно-заг. Вісник, 1881 р., №105, 119 та 125 стор. Опис майна Димитрія у проф. Шляпкіна , додаток, 52 стор. «Щт. заг. Іст. та Укр. Р.» 1884, II кн. Архів Південно-Зх. Росії, I т. V, 417, 419. Архів Південно-Зх. Росії, I т. V, 421-423. Архів Південно-Зх. Росії, I т. V, 433-436. Архів Південно-Зх. Росії, I т. V, 430, 431. Лист його до Феолога від 1696 («Св. Димитрій» 1849, 36-37стор.). Йому дано назву: «Лікання безплатно св. дев'ятьох мучеників Кізичних у літо 7202, місяця березня, працею грішного ієромонаха Димитрія Савича, животописця. Оповідь про прославлення їх у граді Казані і про новостворену в ім'я їхньої кам'яної церкви та обителі, і слово про них – творіння Димитрія грішного». Архів Південно-Зх. Росії, I т. V, 416. Архів Південно-Зх. Росії, I т. V, 296, 317, 323, 325, 327, 334. При прийомі скарбниці Димитрієм виявилося 10 битих талерів, 1000 золотих чеками, у скарбниці зберігалися вкладні гроші пані Полуботкової – 15 червоних гнутих грошей. "Російська Старина", 1882 р., X, 170-173. Філарет, «І. С. Опис Черніг. Єп.» ІІІ, 6, 19, 21. «Російська Старина», 1882 р., X, 171-172 стор., Філарет, «І. С. Опис Черніг. Єп.» ІІІ, 20. "Російська Старина", 1882 р., X, 170-173 стор. Слово у нього озаглавлюється так: «лайка Св. Архістратига Михаїла, воєводи сил небесних, і ангелів його з сьомологовим змієм» (Соч. III, 499). Патріарх писав до Димитрія: «Тобі, рабу Господньому і послушнику Святої Церкви і трудникові на відмінну користь нашого церковного стану, здоров'я, порятунку і благополучного перебування бажаємо». Надсилаючи йому святительське своє благословення на нове «чиногідність», тобто архімандритство, просить працювати як в управлінні паствою і в проповіді Слова Божого, так і у складанні «Житій Святих» (Проф. Шляпкін, 261). Напр. 2 листи Феолога 1697 р., про які згадує Димитрій «Яр. Єп. Вед. 1874 р., 246-247 стор. Соч. III, 402. Вид. К. 1903 р. Філарет. «Опис. Чернігів. Еп.», ІІІ, 68. Пекарський. «Наука та літ. За Петра Ст», II, 8. «Яр. Єп. Вед. 1861 р., №43, 417. Пекарський. «Наука та літ. За Петра Ст», II, 31. Літопис Велічка, III, 551. «Яр. Єп. Вед. 1874 р., №32. «Яр. Єп. Вед. 1874 р., №46, 374 стор. Соч. I, 334-335, вид. М. 1893 р. «Яр. Єп. Вед. 1874 р., №31, 246-247 стор. У пародіях Петра Великого на всежартівливіший собор, ясно відзначені риси південно-західного духовенства. Іванов. Опис держ. Архіву старих справ. М. 1830. 260-263. Акти історич. V т. №295. Величність, трон (франц.). Особисто вільне сільське населення Малоросії. Посполиті несли службу земську, частково у вигляді платежів у військову скарбницю, частково у вигляді різноманітних натуральних повинностей – підводної, стійної тощо. Акти іст. V т., №218, 374 стор. Проф. Шляпкін, 279, 216. Наміснику дали 7 рублів, сукно англійське, пару соболів у 5 рублів, трьом дияконам по 4 рублі, по сукну англійському, по парі соболів по 3 руб. пара і т.д. Подарунки отримали навіть служителі та візники грошима та сукном амбурзьким. «Яр. Єп. Вед. 1867 р. №10, 79 стор. Опис імущ. Св. Димитрія «Яр. Єп. Вед.», 1861 р. №17, 164. Наприклад, у перший тиждень Великого посту. Відомо у пресі 7 проповідей Димитрія, сказаних 1701 року у Москві («Св. Димитрій» 1849 р. 41 стор.). Верюзький В.І. «Афанасій Холмогорський», СПб, 1909 «Праці Київ. Дух. Ак.» 1864, III, 259. У Москві дозволено жити одному єзуїту, а 1689 р. їх було 4. «Міркування про книгу Камень віри». Рукопис Імп. Публ. Бібл. Цвєтаєв. З історії испов. Росії. М. 1886 368-376. Забєлін «Мат. Іст. Для Москви», I, 1091. Руга – виплати духовенству, «ружникам» у Російському держ. та Рос. імперії, які видаються зазвичай з держ. скарбниці або з прив. коштів. крупн. Землевласника. У Сибір були заслані, крім того, Самко, Мефодій та ін. «Руїна», 66, 204, 280 стор. «Листи та папери Петра В.», під ред. А. Ф. Бичкова, СПб 1887, I т., 853 і 449. Соч. I, 493; «Яр. Губ. Вед. 1849 р. №6.