а҃. Къ тебѣ̀ возведо́хъ ѻ҆́чи моѝ, живꙋ́щемꙋ на нб҃сѝ.
а҃. Зняв я очі мої до тебе, живущий на небесах!
в҃. Сѐ, ꙗ҆́кѡ ѻ҆́чи ра̑бъ въ рꙋкꙋ̀ госпо́дїй свои́хъ, ꙗ҆́кѡ ѻ҆́чи рабы́ни въ рꙋкꙋ̀ госпожѝ своеѧ̀: та́кѡ ѻ҆́чи на́ши ко гдⷭ҇ꙋ бг҃ꙋ на́шемꙋ, до́ндеже ѹ҆ще́дритъ ны̀.
в҃. Ось бо, як очі слугів на руку панів своїх, як очі служки на руку господинї своєї, так позирають очі наші на Господа, Бога нашого, аж помилує нас.
г҃. Поми́лꙋй на́съ, гдⷭ҇и, поми́лꙋй на́съ, ꙗ҆́кѡ помно́гꙋ и҆спо́лнихомсѧ ѹ҆ничиже́нїѧ:
г҃. Помилуй нас, Господи, помилуй нас! Бо надто ми наситились від погорди;
д҃. Наипа́че напо́лнисѧ дꙋша̀ на́ша поноше́нїѧ гобзꙋ́ющихъ и҆ ѹ҆ничиже́нїѧ го́рдыхъ.
д҃. Душа наша надто наситилась від посьмішки ледачих, від погорди бутних людей.